Червнева злива

Українська Ґерніка

Ми закохалися на Майдані. Євген прибув з аеропорту, маршруткою до Харківської, а звідти метрополітеном. Рухався разом з людьми, допитливо роззираючись навколо. Хлопця цікавило все — голоси, що озвучували оголошення; люди, які їхали на ескалаторі вгору, тоді як він спускався вниз, глибше і глибше, з захмарного неба в лабіринт під землею; поспішальники, які оминали його, майже бігли, наче боялися проґавити потяг, так ніби той — останній; рекламні вітрини між поручнями; плитка, якою викладена станція...

Йшло до зими, а в серці буяла весна. Прекрасне, неперевершене відчуття. Рішення було прийняте спонтанно, хлопець не вагався і не обмірковував його, воно визріло в ньому давно і лише чекало на слушну мить.

Обставини сприяли йому — здійснювалася його заповітна мрія. Останньої миті купив квиток. Заскочив в автобус, коли той рушав. Встиг на посадку за секунду до того, як вона завершилася.

Літак, в якому зайняв місце біля ілюмінатора, викотившись на злітну смугу, пригальмував, а тоді раптово почав набирати швидкість. Й ось громіздка машина відірвалася від землі, стрімко набираючи висоту. Побачив, як сховалось шасі.

Літак — птах, на якому летів, а він — Нільс Гольґерсон. «Дивовижна пригода» — перша історія, яку самотужки осилив від «А» до «Я», прочитавши, мабуть, з десяток разів. Зі стрільчастим вікном на обкладинці, за яким пролітав дикий гусь з карликом-пасажиром і ґномом у ковпаку на віконній лутці. Він вишколив сам себе. Сам себе навчив рідної мови. І навчив себе ніколи її не розівчитися.

Летів туди, де на нього чекав усміхнений хлопчик, щоб нарешті зʼєднатися з ним і вже ніколи не розлучатися. Всі ці роки хлопчик терпляче чекав на нього. Він обійме його міцно і стужено, як вітаються по довгій, дуже довгій розлуці.

Пісня повернення забриніла спершу тихо, подібно до жебоніння, яким звіщає про себе гірська вода, й ось уже вона була всім, і все було нею: вона лилася сонячним промінням, іскрилася на поверхні літака, мережалась павутинкою в міжшибʼї ілюмінатора, ставала блакитною, як блакить безхмарного неба. Був її словами, мелодією, поетичним рядком.

Від станції до станції у вагон набивалося більше і більше пасажирів. Спрагло вслухався у назви станцій й озвучені літературною мовою оголошення. Мова була містком над темним, бурливим урвищем часу, таємницею, що ділив із сестрою, яку навчив нею читати й писати.

Так здобув собі спільницю — відтоді їх обʼєднувало щось більше за кревне рідство. Згодом, коли сестра знайде його щоденник, їй відкриється глибина — ментальне розширення брата, якого вона не достатньо добре знала. Він сам себе не достатньо добре знав, і нотатник був місцем його самопізнання. Проте в щоденнику не стоятиме того, чого вона там гарячково шукатиме.

Було чимало таких, як він, і вони так само їхали, тримаючись за поручень, дехто читав при цьому книжку. Усміх не сходив з Євгенових губ, примістився метеликом, розкривши крильця, візитка у світі, в якому виростав, куди його вкинуло, як ото хвиля вихлюпує на берег — лагідний, сонячний, привітний.

Він врятувався. Вони врятувалися втрьох: мати, сестра і Євген. У свій ранній вік опинився в чарівному замку, де все, однак, було справжнє й просте.

Прибув у великій ейфорії, наче надхмарна висота, на якій летів, окрилила його. Літак давно приземлився, хлопець пройшов контроль і дивився, як наближалося місто, ніби не маршрутка мчала йому назустріч, а воно їй: згасне бліде, сповнене тривоги сонце дня, та палахкотітиме вогник в Євгеновому серці.

— Моє місце тут.

Ми всі спізнавали хвилювання. Кожний із нас мав відчуття, що щось змінюється і ми дотичні до цього: ми робимо ці зміни. Це підтримувало і надихало нас. Це наше майбутнє, і рухало нами єдине бажання: не дати вкрасти його.

В девʼяностих нам відібрали дитинство, у більшості нас. Ніхто нічого за нас не владнає — те, що робимо, ми робимо для себе. Авжеж, ми егоїсти: нами рухає бажання нормально жити у власній країні. Ми претендуємо на те, щоб творити її. Це наша земля, ми тут народилися. Ми зазіхаємо на відібране в наших батьків, на майбутнє, шахрайськи привласнене.

Це Жанна, моя подруга. Наша Жанна дʼАрк. Скромна, непомітна дівчина, яка постійно трималася в тіні, так що ми жартували, що вона — фата морґана. По ній не скажеш, що вона під кулями беркутівців надавала першу допомогу пораненим. У розпал протестів «Ройтерс» брав у неї інтервʼю — Жанна найкраще з нас знає англійську. Кореспондент раз у раз домагався, щоб вона пояснила, що привело її, англійку, сюди, на український Майдан. Заради чого вона ризикувала своїм життям.

Жанна розповість вам тихим, злегка співучим, сумним і спокійним голосом про своє попереднє життя. Її матір отруїли власники фірми, в якій та працювала бухгалтеркою. Жінка вмирала жахливою повільною смертю, лікарі продемонстрували максимальне безсилля. Почувши, що за жінку, яка конає на четвертому поверсі будинку без ліфта, немає кому заплатити, швидка розвернулася і помчала геть. Все вкрай просто: наша безкоштовна медицина, прописана окремим рядком у конституції. Клятва Гіппократа, або, як воно називається... милосердя. Батько ще не встиг поховати Жаннину матір, як у нього стався інсульт. Таких історій тисячі, десятки тисяч. Таких чи подібних. Авжеж, життя — жорстоке: комусь пощастить, а комусь ні... Більшості крупно не пощастило.

Промовці, які зʼявлятимуться, щоб, виголосивши полумʼяний спіч, зникнути, говоритимуть про історію. Про те, що ми тут, щоб не повторилась історія. Я була там, щоб не повторилися ТАКІ історії. Мої друзі і я. Ми зʼїхались покласти їм край. В нас різні уявлення і плани, ми різні, проте це не завадило нам стати однодумцями. Наша країна — наша спільна справа: моя, твоя. Кожного з нас. Це мій голос. Ви запитуєте, я розповідаю.

Одного разу ми вже виходили — разом з батьками, які тримали нас за руку, пришпиливши собі і нам помаранчеві стрічки, а там, куди нас привели, панував піднесений настрій. Нам роздали прапорці — такі самі помаранчеві, як стрічки на наших дитячих пальтечках. «Так, Ющенко!» — ми махали ними, наслідуючи дорослих, вірячи, що так треба, сповнюючись невимовною і такою, якої ми до кінця не могли осягнути, радістю. Повітряні кульки здіймалися вгору, вище і вище, десятки, сотні помаранчевих цяток — незрівнянне видовище. На сцену виходили і сходили з неї промовці, які говорили про майбутнє, що вирішується зараз і тут, музичні гурти виконували пісні, які брали за душу, підсилені гучномовцями й підхоплені вітром, і ми слухали їх, як слухали наші батьки — дорослі, вони були, схоже, такими самими інфантильними, як ми у свою першу дюжину років.

Проте дуже швидко надії луснули — вони навіть не здійнялися в небо, як подаровані нам повітряні кульки. Залишилося відчуття обманеності, як показують, а потім, коли ти впевнена, що зараз тобі подарують її, ховають омріяну іграшку.

Помаранчевий прапорець ще довго стирчав у вазочці в нашій вітальні, у шафі за склом, поруч із сувенірами — він і сьогодні ще там, тоді як помаранчеве горнятко з підковою, якою коням підбивають копито і яка нібито приносить щастя, і все тим самим написом «Так, Ющенко!», з якого мій батько пив каву, невдовзі розбилося. Щось символічне було в його падінні і розлітанні на друзки. Мати підмела черепки і, нічого не сказавши, висипала у смітник, — все, що залишилося від великих надій, що опановували нас. Під помаранчевим покриттям кераміка була безбарвною, зі слабким, наче багато разів розбавлена жовта фарба, відтінком. Одного грудневого дня, коли батько відсунув скло і добув з шафи прапорець, мати з легким несхваленням, як докоряють тінейджерові, в якого пушок над губою вибився у вуса, а він ніяк не розлучиться з дитячими брязкальцями, запитала: «І скільки ти ще зберігатимеш його?». Батько замислився: «Хіба прапорець у чомусь винний?». «Тільки в тому, що захаращує наше і без того тісне житло». По-моєму, вони обоє відчували провину: вони дали ошукати себе. Їм було незручно переді мною, наче то вони, дорослі, обдурили мене. «Прапорцем більше, прапорцем менше», — розгубився батько. На помаранчевому тлі красувалась підкова, наче фірмовий штемпель фабрики, якій, як мінімум, чотириста років. Фабрики бажань і ошукувань. Батьки, проблеми у вас...

Все повторилося. Нам не йшлося про підпис. Ми не вибирали між Росією і Європою, багато з нас слухали російську музику, читали російські книжки, для багатьох російська була мовою, з якою вони виростали і спілкувалися. Хтось мав у Росії родичів. Це не був вибір між мовами і між культурами. Це був вибір між минулим і майбутнім, між шансом і безвихіддю, між, якщо так зрозуміліше, темрявою і світлом. І ми зробили його. Ми не мали бажання сидіти по загиджених подвірʼях, слухати шансон, покурювати травичку і озлоблюватися на весь світ, наче хтось щось нам винен. Наша власна культура всі ці роки зачахала — її вбивали безжально, підступно, методично. Вони насміхалися з неї, як легіонери з Христа. Це не моє порівняння, та воно проникло в мене і не відпускає. Так, це було вбивство, я наполягаю на цьому. Вбивство, яке нічим не відрізнялося від убивства людей на Майдані. З нас виховували зомбі, а нам хотілось бути людьми.

Якщо ви запитаєте Жанну, чому вона перейшла на українську, вона розповість вам, що виростала в російськомовному середовищі, де всі навколо спілкувались російською — в сімʼї, в транспорті, в магазині, так що лише в школі на заняттях вчителі говорили українською, щоб на перерві з полегшенням перескочити на російську чи суржик, мовби звільняючись від незручного, але обовʼязкового робочого одягу. Декотрі відверто ненавиділи мову — як вони могли прищепити любов? Жанна — з українського Півдня, з Херсона. В нас у Черкасах ситуація не набагато краща. Дещо змінюється — нехай це крапля в морі, та люди нарешті прокидаються з пʼяного сну.

Коли ми були на Майдані, Жанна розмовляла російською — і ніхто не робив з цього проблеми. Нас розділяла не мова — нас обʼєднувало бажання змінити країну. Ви питаєте, що сталося потім? А ви коли-небудь відчували, як історія наздоганяє вас, дихає вам у потилицю? Історія — серійний убивця, який женеться за вами аж ніяк не для того, щоб освідчитися й подарувати троянди. Ви знаєте, скільки знищено письменників, мислителів, державних діячів? Скільки знищено книжок, викреслено зі словників слів? Вам відома історія літери «ґ», яку викинули з абетки? Я не хочу говорити на цю тему. Жанна — українка, її батьки — українці, вона боялася спілкуватися українською, в себе вдома, в своєму рідному місці. Батьки боялися не в останню чергу за Жанну — піклувалися, якщо це так можна назвати, про її майбутнє; ви уявляєте, що це таке? А дівчина відчувала все це — діти вловлюють незрівнянно більше, ніж здається дорослим. Боялася на дитячому майданчику, боялася в школі. Боялася бути не такою, боялася зневаги. Боялася, що її побʼють. Побʼють за те, що вона українка. Побʼють не в Росії і не на Північному полюсі. Дізнаються, що її батьки колись спілкувалися нею і батьки батьків. Від цих страхів у дівчини зривалися нерви, але вона переступила через себе — «переросла».

Жанна приїхала на Майдан не за мову, вона приїхала проти свавілля. Воно нависало над нею, вона відчувала себе прокаженою. Вона зважилася тоді, коли відбулись перші побиття. Раптом те, чому вона наступила на горло заради карʼєри, заради успіху, заради життя, озвалося в ній. Це хоробре рішення. Жанна — успішна, менеджер мережі кавʼярень. За це вона заплатила своїм українством. Дорога ціна, щоб нормально жити? Моя мама етнічна росіянка, мій батько покохав її. Вони були молоді. В них народилася я. Це погано? Це — злочин? Дедалі більше людей переходять на українську. Це незворотний процес. Я впевнена, що одного дня українська стане невідʼємною частиною суспільної угоди, спільним знаменником — подібно до того, як герб і гімн. Це делікатна матерія, до цього ще йти. Складніша, ніж здається. Людські життя, біографії, стосунки. Але я не маю сумніву, що це відбудеться.

Коли я ввійшла на фейсбук, у приваті вже чекало повідомлення. Таня випередила мене на кілька секунд. «Ти прочитала мої думки», — відповіла я. З Танею ми разом вчились у школі, звідки й залишилися подругами. Ми здзвонилися, я набрала її номер, я набирала його не раз. Я вперше набрала його з такого приводу. Ми не запитували одна одну: «Дівчата, що робимо?». Ми знали, що вирушаємо в Київ — туди, куди напередодні прибули перші студенти. Це класно — бути там. Бути собою. Згодом до нас приєднувалися найрізноманітніші люди, однак першою була молодь.

Це було спонтанне рішення, наче яскравий спалах у чорному небі. Воно не визрівало в мені, я взагалі не обмірковувала його — я мала цілком інші плани на найближчі дні. Я не цікавилася політикою. Я прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила банкротів, які витворяли щось таке, з чим я абсолютно не згідна. І моїх однолітків на Майдані — тих, котрі прибули туди першими. Мої розум і почуття збунтувалися.

Банкроти коїли це від мого імені, не запитавши моєї згоди. Це нічим не відрізнялося від зґвалтування. Я зрозуміла, що чинитиму опір. Не дамся. Я не безборонна жертва і не безмовна істота, ні, я — українка. Я кохатимусь з хлопцями, яких обиратиму. Не зі слинявими підстаркуватими маніяками; чужими, зіпсутими, безпринципними імпотентами. Вони розкинули карти і програли — країну і нас, її громадян. Вони — примари минулого, мерці, які вчепились в життя й висмоктували з нього соки. Я житиму так, як мені до вподоби. Вони не викликали в мені нічого, крім несприйняття. Я дивилася на вовкуватий погляд премʼєра, і він нагнітав у мені відчуття огиди та обурення. Я вільна птаха, ще ніхто не приборкав мене. Ніхто не вказуватиме мені. Це моє життя, і рішення я прийматиму в ньому самостійно.

Наостанок банкротам заманулося продати те, що вже багато разів продано. Вони ще мірилися щось вторгувати. Суспільство було їм по барабану, вони не знали, що це таке. Вони не заручилися нашою згодою, прекрасно усвідомлюючи, що ми ніколи не дали б її. І ми не дали. Перед моїми очима вони торгували моєю батьківщиною, нашим із Жанною майбутнім, виставивши країну, в якій я народилася, в якій народилися мої батьки і батьки моїх батьків, на аукціон: хто більше запропонує, тому вони ладні були її зсипати, як ото забирають із ваг лантух. Якщо раніше вони розтягували вроздріб, то тепер замахнулись продати оптом. Вони уявили себе великими ділками. Їм море було по коліна. Безкарність розбещує. Надто довго ніхто не показав їм червоної картки. Це було огидно. Вони перекреслювали моє завтра, персонально моє. Завтра всіх нас. Я не мала бажання лягти спати, а на світанку прокинутися в минулому. Це вже все було. Мене опосіло бажання надавати їм по пиці, я просто ошаліла. Я не знаю, що зі мною діялося. Якщо це політика, то нехай це буде політика. Називайте це, як бажаєте.

Ми не знали, як розвиватимуться події, і не могли цього передбачити, зате знали одне: ми не повторимо помилки, якої припустилися наші батьки. Ми не наші батьки, ми формувалися у вільній країні, яку банкроти вирішили пустити з молотка. Ми зібралися не для того, щоб, радісно помахавши прапорцями, покірно розійтися. Ми не приречені. Нас ніхто не прирече. Дзуськи. Ми допнемо свого — цього разу ми не попустимо. Воно було в повітрі, ми всі це однаково відчували, про таке навіть не треба було домовлятися.

В нас різне уявлення про бізнес. Бізнес — справа, яку ти любиш і якій віддаєшся з захопленням. Яка приносить користь іншим. Жити заможно — не злочин. Злочин — гребти без гальм під себе, висмоктувати країну, людей і природу, одуріло набивати кишені, виводити мільярди, посилати власних дітей у найпрестижніші університети, при цьому лякаючи громадян своєї країни «наколотими апельсинами», «ґейропою» і схожими нісенітницями. Між баригою-хабарником і художником-ґеєм мої симпатії на боці художника-ґея, щодо цього в мене немає найменшого сумніву. Я зробила вибір.

Це він. Він зобразив сам себе, автопортрет — таким він побачив себе, гра уяви. Десь такий він був з вигляду, трохи інакший. Ми так і називали його — Художник, йому сподобалося, він просив, щоб ми до нього зверталися так. А ось це він намалював нас з Євгеном, замість фотографії. Кілька цифрових світлин, усі вони в Євгеновому телефоні, жодної з них ми не встигли роздрукувати. Ми просто не думали про це. Вони відкривали б наш альбом — перший спільний, Євгена і мій. Мали б відкривати. Там також мої номер і адреса і номери його матері та сестри. Євген носив його при собі, не розлучався з ним, ніде і ніколи не відкладав і не забував. На канікулах він підпрацьовував, заощадивши таким чином потрібну суму. То були його власні кошти, які він витрачав на свої потреби. Такий самий він подарував сестрі на день народження. Коли я побачила його в неї, це було, як дежавю. «Звідки він у тебе?» — запитання вихопилось само; звісно, до мене відразу дійшло: швидше, ніж дівчина змогла пояснити.

Ми з Євгеном регулярно зідзвонювалися, часто лінія була перевантажена або вони просто блокували звʼязок. Вони тиснули на нас, розсилаючи есемески, потім облишили це. Ми обмінювалися повідомленнями, пробиваючись крізь перешкоди, хоча перебували на сусідніх вулицях за кілька сотень метрів одне від одного. Якби не залюдненість і дим, Євген міг би побачити мене, а я його. Він набирав мій номер, і я знала, що все гаразд. Якось ми вирушили в місто, я обіцяла йому показати Київ, який сама мало знала. Стояв ранок, морозяне зимове повітря. Досить було відійти трохи далі, заглибившись у відлегліші вулиці, як запановувала тиша, і тільки поодинокі перехожі квапилися на роботу.

Все звелося до вештання двох закоханих. Нам просто хотілося поблукати разом. Це був фантастичний день. Євгена зачарував ландшафт; він сказав, що ще ніколи не бачив міста, яке б так неповторно розкинулося на пагорбах і в долині, і що він прекрасно розуміє його засновників, і якби він жив тоді і прийшов сюди, він теж залишився б тут, осівши і започаткувавши рід. Коли ти раз приїхав, звідси вже нікуди не прагнеться вирушати. «Тому що тут я зустрів тебе». Чи щасливий Євген? Гадаю, так. Він знайшов себе і знайшов мене, ми зустрілися тут. Ми разом.

Коли ми стояли на кручі, дивлячись на Дніпро, над яким здіймалися легкі змійки туману, він сказав, що ми вирушимо в подорож річкою річок, додавши: «Тільки-но переможемо». Війни ще тоді і близько не було, і вбивства не снилися. Він привʼязував своє щастя, наше щастя до успіху тих, котрі зібралися на Майдані. Він робив це неусвідомлено, для нього це було само собою зрозуміло. «Я знайшов мій справжній дім». А то був усього-на-всього намет. Вечорами в чавунній палилці потріскували дрова, а на світанку іній підводив вії сизою тушшю. Євген зціловував їх, від доторку його губ я прокидалася. Я прокидалася б так ціле життя. Щастя не може тривати довго, однак його не буває забагато. Часом здається, що все примарилося. Я заплющую очі, міцно-міцно, до болю стискаючи повіки, відтак знову розплющую. Те, що було, не сон.

Ми намагалися надовго не розлучатися. Того разу телефон мовчав. Це не вперше, тому я не надала цьому значення. Звичайно, захвилювалась, я завжди хвилювалась, коли він не відповідав. Бувало так, що він брав не відразу, особливо, як почалися ті дні. «Візьми. Будь ласочка. Я благаю тебе, візьми». Довгі гудки, на які ніхто не відповідав. Але я вірила, що все буде гаразд. Я знала, що інакше не може бути. Його допитувалися, яка з них наймелодійніша. «Мова кохання». «Італійська?» «Кохання». Скажи щось по-французьки. Він казав. Це саме через мови він зблизився з тими, хто готував повідомлення. Він перекладав їх італійською і французькою. Він користувався ними не менш впевнено, ніж рідною. Я ніколи не бачила, як він писав від руки українською. Дивно, чи не так? Він писав латинкою, з його айфона йому так було зручніше. Коли я думаю про Євгена, вона завжди мені тільки звучить. Звучить його голосом. Українська завжди звучить мені його голосом, навіть коли до мене звертаються геть сторонні люди.

Це Євген. Подарунок Художника. Такий самий портрет він намалював Євгенові. Тільки мій. Євген скрізь ходив із ним. Не розлучався. І тоді він також пішов з ним. Він сприйняв жарт всерйоз. Він вірив, що кохання вбереже його. «З нами все буде гаразд». Спершу це для нього було як пригода. Він не боявся крові. Його вразило, коли вони почали стріляти в беззбройних людей. «Я хочу жити. Я приїхав сюди, де життя». А наступного дня він встав і знову пішов туди. Цього разу я так само думала, що ми неодмінно знайдемося.

Це трапилося випадково. Він просто робив це, бо я дівчина. Просто тієї миті ми опинилися поруч. Він закрив мене собою. Вони намагалися влучити в голову. І тоді я зрозуміла, що він не вперше на протесті. Він виходив на протести там, далеко звідси, між прихильниками і противниками спалахували сутички, поліція стояла між ними. Він виходив на протести за права тих, які припливали в Європу на надувних човнах; чимало нещасних гинуло у морських водах — тих самих, де пляжі і відпочивальники. Він планував пройти тренінґ, де навчають мирному опору.

Художник — геніальний хлопчина. Великі, як у дівчини очі. Божа кульбабка. Він був з нами до самого кінця. Пристав до нас, мало що розповідав про себе. Він просто був, і ми звик­ли до його присутності. Він пішов одним із останніх, мовби не хотів, щоб ми розходилися. Так, наче не мав куди йти. Організовуючи першу виставку, я згадала про нього, однак не змогла його розшукати — він не залишив ні телефону, ні адреси, лише відчуття, що, як ми ще раз зберемося на Майдані, він знову буде поміж нас. Хтось назвав його проекцією нашого товариства, колективним ангелом, наче це дійсно так, проте він такий самий, як ми. Він віддавав свої картини — намалювавши, відразу розлучався з ними, він просто не мав де їх тримати. Мовби роздавав по частинках себе, доки роздарував повністю.

Що ви маєте на увазі? Я гадала, ми перегорнули сторінку. Вкрай неприємна дискусія, якщо її взагалі можна назвати так. Як мʼяко висловилася моя подруга, «неапетитна». Якщо чесно, її не можна уникнути, але ТАКОЇ її явно не мало бути. Це провокатори. Людська глупота не має меж. Людина — обмежена, їй важко вирватися за себе, за власні уявлення, комплекси, за середовище, в якому вона формувалася. Їй кортить і це значно легше — перекласти провину й відповідальність на кого-небудь: на Бога, на обставини, на інших людей. Знаєте, чим раб відрізняється від вільної людини? Вчинками раба рухають набуті страхи і пережиті приниження, тоді як для вільної людини вони чужі: людина стає вільною саме тому, що звільнилась від них.

З тими, хто не бажав, щоб на карті була така країна, як Україна, вони грали в спільну гру, от лише мʼяч щоразу летів в одні ворота — наші, проте вони не могли зупинитися. Якоюсь мірою вони підготували анексію Криму і війну — в унісон з кремлівською пропагандою, яка робила з нас (і з них зокрема) фашистів, захлинаючись від ненависті. Вона відбирала в нас право на існування, право голосу, а за нею пішли танки. Вони заперечували Крим і Донбас, відкидали геть, мов зайвий баласт, який тягнув корабель їхнього процвітання на дно. Їхнього особистого процвітання, яке було не більше, ніж ілюзією. Мов божевільні хірурги, які кромсають тіло, щоб зупинити гангрену, що мариться їм тут, там — скрізь. Що про це можна сказати? Я не знаю. Не хочу аналогій. Вони відводять кудись від істини, і потім важко до неї повернутися. Вони подібні до комети, за якою вʼється хвіст руйнівних значень. Обмежені, самозакохані, пихаті сліпці, яким ніхто не заперечив. Не наважився. А може, якби вчасно зробив це, не пішло б усе шкереберть? Війна багато що розставила на свої місця, показала нутро кожного з нас. Показала нам самим наші можливості й межі, злети тих, про кого ніколи б не подумали, і падіння ідолів.

Я не знаю, наскільки вони усвідомлювали це. Наскільки їм узагалі залежало що-небудь осмислювати. Гра захоплює, азарт підмінив рефлексії, в людині прокинувся звір. Якби були чесними з собою і з матерією, вони повелися б інакше, дібрали б докорінно відмінні слова, але це не так ефектно — ось що головне. Декотрі були тут, Майдан — відкрита спільнота. Приїхали попіаритися, їм цього ніхто не закидав, вони були серед нас, одними з нас, ми прийняли їх з відкритими обіймами. Коли ж запахло смаленим, миттєво звітрилися. Найскрутніші місяці їх не було — вони поринули в себе, в роздуми. Саме тоді, коли ми їх найдужче потребували — ви не уявляєте, як ми жадали слів підтримки! Як праглося слова — привітного, теплого, світлого; ціннішого за будь-що інше. Найдорожча коштовність. Знаєте, ті недолугі політики, які приходили, підібгавши хвіст, а декотрі проводили з нами не так уже й мало часу, найгірші миті, викликали тоді більше симпатії. Опинилися при владі, а ми програли? Я так не вважаю: ми не програли. Вони завжди там були, вони — частина системи і займаються тим самим, що і їхні попередники, — людину годі перекроїти: її думки, звички, алгоритм, вони не спізнали потрясіння, в них не відбулося справжнього очищення, вони так і не схаменулися, однак, попри все, ми не програли.

Потім спалахнула війна. Її розвʼязали задовго до того, як до нас вдерлися російські танки. Я звернула на них увагу — дивні особи, войовничі й аґресивні, вони мовби нізвідки виринали серед нас, а потім так само зникали, вони не були частиною Майдану; в багатьох містах їм вдалося спровокувати людей на погроми державних установ, емоції доведених до відчаю можна зрозуміти, ми впали в дилему — це була формально наша рідна держава й одночасно покруч, ворожий суспільству і цінностям, які ми сповідували. Погромами скористалися ті, які небавом вигулькнули в Криму, а за тим на Донбасі. Як не в двері, то через вікно.

В той час, як прямо з Майдану десятки вирушали добровольцями на фронт, оскільки молода країна мала найбільше в Європі лампасистих генералів, але не мала армії — елементарного бинта, щоб перевʼязати рану; в той час, як звичайні громадяни, які виконували мирні, далекі від війни професії, кинулись голіруч обороняти країну проти ворожих танків, один з оракулів розродився шпальтою, в якій плакався, який він старий і непридатний і взагалі мало не каліка. Він злякався — не кожний однаково стійкий, проте міг би принаймні промовчати. А він ще ж був у розквіті віку, щойно лаштувався вкотре одружитися... Мені стало соромно, пекуче соромно. Це було гидко. На тлі Василя Сліпака, який покинув сцену паризької опери, щоб загинути, обороняючи рідну країну, яка виштовхнула його, як виштовхнула у світ сотні тисяч своїх громадян, вони втратили для мене моральне право говорити. Я облишила таке читати. Зате коли привид загальної мобілізації зник, вони хутко вернулися до звичної катеринки, завертіли її ще гучніше — щоб заглушила голос сумління. Комусь дано хоробрість іти з деревʼяним щитом на металеві кулі, комусь — мріяти, комусь — творити, комусь — оспівувати, комусь — оплакувати, а таким, як ці, — скиглити. Тепер він уже відверто наскакував на не таких, ладний відсікти разом з Кримом і Донбасом підозрілі території, пів-України, майже всю Україну, де не розмовляють українською або не достатньо такою, як він. Відгородитися, не приймати біженців, не чути й не бачити, оточивши себе неприступним муром. Цим він зневажив тих, котрі повірили — в Майдан, у себе, в перспективу, у спільну домівку, де кожний зміг би здійснитися; у мрію, яка почала набувати виразних обрисів. Хто там, на Майдані, переходив на українську, відкривав її, вона ставала для них рідною — вони поверталися до неї по трьох сотнях років розлуки, як повертаються до рідної матері. Я бачила це преображення. На Майдан нас вивела спрага нормального життя, цього ніхто не заперечить.

Інший такий, коли вибухнула війна, запостив, що він боягуз і не може нічого з цим вдіяти. Його ніхто не питав і тим більше не осуджував. А невдовзі він уже визначав, хто «ватник», а хто ні. Вказував, кого я маю викинути з друзів, вимагав цього від мене; я відфрендила його. Я ніколи не бачила його особисто. Згодом я зустріла його, він представляв на арсеналі свою дитячу книжечку. Я подумала, чого він може навчити дітей, мені кортіло підійти і запитати його про це, однак я передумала. Не варто. Я просто проминула стенд. Я впевнена, що він не впізнав мене. Й відразу була винагороджена — побачила Художника з Майдану. Він теж відразу впізнав мене. Він працював ілюстратором книжок. Ми довго сиділи і пили каву. Ми спілкувались про мир, не про війну.

Батьки моєї матері приїхали з Росії, моїй матері ще не виповнилося чотирьох років. Коли лаштувалися віддавати її в перший клас, мій дідусь запитав мою бабцю, до якої школи віддавати — української чи російської.

— До української, безперечно. Ми ж в Україні.

Він знав, що вона так відповість. Усі рішення вони приймали спільно, проте останнє слово було за бабцею. І я теж ходила до української школи, хоча до російської було ближче і там були просторі, світлі класи з великими вікнами, спортивним залом, у новій прекрасній будівлі, що мовби насміхалася з нашої української школи.

Я знаю, що це рідкість, велика рідкість, і все одно. Ми можемо скільки завгодно фіксуватися на чомусь, але воно не замінить порядності, цього критерію критеріїв — незрівнянно важливішого за всі інші. Я знаю, що зараз це здається не так, але це — самоомана. Порядність завжди на часі. Немає нічого, що було б важливіше за неї.

Невдовзі дідусь із бабцею переїхали в Смілу, де моя мати на відмінно закінчила десятирічку. Потім вони вернулися в Росію, а мати залишилася: вона вже зустрічалася з моїм батьком.

Я писала їм листи українською, і вони мені українською відповідали. Я рада, що в мене склалося саме так. Ця ситуація була винятком з правила, я свідома цього і пишаюся. Вона мовби перекреслювала несправедливість, заперечувала, стверджуючи, що може бути й інакше, проте не могла зупинити русифікації — цілеспрямованої, бездушної, насильницької.

Я перестала звертати на тих оракулів увагу, відбувся остаточний розрив, я навчилася покладатись на себе, власну спроможність осмислювати. «Дитинко — це твоя СПРАВЖНЯ емансипація, а емансипація — складний процес. Виходити і домагатися прав — лише верхівка айсберґа. Наймарудніше — за лаштунками, з собою, в сірому будні, кожної хвилини, коли ти приймаєш рішення».

Ми кликали його дядьком Андрієм. Він приїхав з Волині: «Я рушив, коли побачив, що ситуація загострюється. Влада розвʼязала проти вас війну. Війна озброєного режиму проти беззбройного суспільства — кепська штука. На вашому боці правда, однак правда не створює вам захисту від куль. Я знаю, що кажу».

Дядько Андрій воював в Афганістані, його привезли важко пораненого. «Я вийшов з пекла, де згораєш живцем, без смоли в казані. Сімдесят відсотків опіків; несумісність з життям. Й ось я тут, де життя. В його вирі. Де воно сконцентрувалося в одному пункті. Неймовірна енергетика! Все буде добре, але ціна вийде, дітки, несказанно вищою, ніж хотілося б. Ми ще не можемо цього зміряти. Це вам не помаранчеві брязкальця. Смерть квапиться сюди, а вона знає, де можна поласувати. Саме тому, що тут так багато життя. Вона хоче зірвати його одним кушем, стара азартниця. Чую, чую її, ох і чую. В мене з нею особливі рахунки. Коли ти сам на сам зі стінґерами, настає твій момент істини, ти переходиш через це. Це твій Рубікон. Або починаєш вірити в Бога або перестаєш вірити будь-кому і в будь-що, раз і назавжди втрачаєш рештки віри, якщо ти її, звісно, мав. Ти тим більше не віриш в людину. Ти не віриш ні в кого і ні в ніщо. Якщо стінґер не пошматує тебе, він пошматує твою мрію. Ти — чистий аркуш. Ти стаєш небезпечним — для себе і для оточуючих. Ти сам у цьому світі і вчишся, відповідно, жити. По той бік, як там казав Ніцше, добра і зла, бо все, що можна спізнати, ти вже спізнав. Ти починаєш усе спочатку, від нуля, першокласником. Ти знаєш, що не матимеш того, що для решти звичне і невідʼємне. Ставиш хрест на звичайних людських речах, на тому, що для кожного зрозуміле, природне і не потребує пояснень та апологій». Він приїхав з мисливською рушницею і... медом: «Це моя пасіка, після Афгану я перекваліфікувався на бджоляра. Ви мене витягнули сюди. Що ж, бджоли зараз зимують. Вони це вміють без мене. Влітку приїдете, я вам покажу, як вони пʼють воду. Я набираю широке цебро — по самісінькі вінця. Вони сідають на край і, тримаючись лапками, пʼють. Інколи, зірвавшись, хлюпаються у воду. Я виловлюю їх долонею. Бджола не кусає — вона знає, що я її рятівник. Вона оговтується, а я роздивляюсь її. Й ось вона вже летить. Це споглядання компенсує мою присутність на цій землі — без віри і без ідеалів. Бджіл треба так само напоювати, як худобу. Щоправда, їх у тебе не кілька, а з півмільйона: від тридцяти до пʼятдесяти тисяч на вулик. Вони відволікають від порожнечі, наповнюють її собою, як соти медом. Їхнє бриніння — найсолодша колискова».

Коли нам уже нічого не загрожувало, а зʼявилась загроза країні, дядько Андрій покинув нас. Ми розійшлися. «Гаразд, дітки. Тепер ви дасте раду й без мене. А мені пора. Хто раз побував на війні, для того вона, як наркотик. Я думав, що назавжди завʼязав, аж тут стерва стукає у твої двері. Як я не пішов до неї тоді, коли приходили сватати мене — спершу в Африку, згодом на Близький Схід, їм потрібен був досвід, вони ладні були башляти, тільки я не беру в руки зброї за гроші — ні там, в Афганістані, куди мене заголили без моєї згоди, ще геть зеленого, ні тут, то вона приперлась по мене. Досить парубкувати. Це буде криваве весілля. Ми, дітки, потанцюємо!» Я зовсім не сердилася на нього за оте неодмінне «дітки», яким він звертався до нас, ніхто з нас не ображався. Я хотіла б, щоб він це ще раз сказав. Один-однісінький раз. Тим неповторним тоном.

Підлітком я ганяла в футбол. Я зібрала першу жіночу команду, і ми виходили проти хлопчаків. Хлопці кпили з нас — авжеж, ми не такі, як вони, але ми таки вигравали, до того ж не раз. Вам відомо, що в Японії жіночий футбол популярний? Я поклала ні в чому не поступатися чоловікам. Бути однією з них. Я прагнула, щоб мене визнали. Потім я облишила це. Це помилка — за всяку ціну уподібнюватися до когось, втрачаючи насправді себе. Життя як дорога, ось ви безжурно сунете гомінкою ватагою, здіймаючи куряву. Вас уже немає, а курява ще стоїть, де ви щойно пройшли. Нагадування про вас, а потім і вона влягається.

Майдан звів багатьох з нас разом, дівчат і хлопців, яких я не бачила сто років, декотрі з них сильно змінилися. Ми всі сильно змінилися. Майдан зробив з нас дорослих людей, відповідальних не тільки за себе, а й за свою країну. Ми раптом збагнули, що маємо її. І що це не абстракція, а щось дуже конкретне. Це було найважливішим відкриттям. До того ми про таке не задумувалися. З нами були хлопці, київські філософи, декотрі проміняли вежі зі слонової кості на лежаки в наметах, один із них скидався на давньогрецького мудреця зі статуї — кучеряве волосся, що переходило в таку саму кучеряву бороду. Вони мислили незашорено, парадоксально; найважливіше — вони не боялися мислити. Коли вони виступали з відкритими лекціями, набивався повний намет. Вони читали в оригіналі західних філософів, жонглювали складними матеріями, демонструючи, як все просто: в них це виходило природно і переконливо. Один із них вільно володів китайською. У школі він вчив німецьку. Китайську опанував самотужки. Він сказав, що китайську йому було вивчити легше. Ми сприйняли це за жарт, проте, здається, він не жартував. Але в них, повірте, було почуття гумору. Гумор рятував нас.

Ні, я не вважаю себе особливою. Так, змінилася. Багато що в мені змінилося. Я багато переосмислила. Чимало змінилося загалом. Євген теж не був героєм. Я проти героїзації. Це втеча в нікуди. Ілюзія. Самоомана. «Герої не вмирають». Ні, вмирають. Якби вони не загинули, ми не казали б цього. Небесна сотня. Всі вони були живими людьми, вони ходили поміж нас. Інша річ, що ми завдячуємо їм. Ми перед ними в боргу, і ми сплачуємо його, памʼятаючи про них, але ще більше продовжуючи спільну справу. Я проти слова «герой». Я прихильниця слова «людина», це розвʼязує суперечності, більшість з яких надумані, результат непорозуміння. Таке моє бачення. Багатьох, з ким я була поруч, немає. Ні, я промовляю від свого імені. Голосом, який ви чуєте. Іншого в мене немає. Чи приїхала б я на Майдан, знаючи, як усе закрутилося? Безумовно.

Ще як наближався до станції «Харківська» і потім у метро йому на якусь мить здалося, що нічого не відбувається і він марно приїхав сюди, збитий з пантелику стрічками новин, соціальними мережами, світлинами і відеосюжетами, що мовби снували паралельну дійсність. Наче сплутав країну, а може — місто.

Йому раптом закортіло роздивитись столицю держави, в якій народився; вони народилися одночасно, того самого року, він і країна, того самого місяця, розминувшись на кілька днів, — пологи, в яких народжувалась, пройшли безпроблемно, болюче настало згодом, наростаючи поступово, наче вспадкований вірус, коли дитина була плодом у лоні й живилася через пуповину, що єднала її з матірʼю в один організм; вірус почав виявляти себе, безперешкодно розмножуючись і призводячи до розладів та ускладнень. Щойно зараз, на висоті одинадцять кілометрів, рвалася пуповина, що звʼязувала його з тією, яка дала йому життя, — саме тоді, коли вертався на рідну землю. Він не сумнівався, що вчинив правильно, й одночасно розумів, завдавши їй щось більше, ніж звичайного клопоту імпульсивного хлопчака. Мусив, однак, вийти з дилеми, розрубати гордіїв вузол, пройти крізь це, як літак крізь смугу турбулентності. Воно і було дорослішанням — першим у його житті по-справжньому самостійним рішенням.

Довкола нього панувала рутинність, до тієї пори він ніколи не стикався з нею такою і, відповідно, не мав про неї достатнього уявлення. В нього збереглися уривчасті спогади про місто, де ступив перші кроки асфальтом з високими бордюрами, мов берегами, обабіч яких цвіли кущі: воно лежало далеко звідси острівцем в розпорошеному архіпелазі, проте здавалось йому таким самим, принаймні дуже подібним, лише меншим — суттєво меншим, дарма що значилося обласним центром, але якраз тому, що меншим, затишнішим. Всі міста чимось подібні, однак то була схожість іншого сорту, то були такі самі будинки, такі самі квартали і той самий вогкий та бентежний подих чогось, що годі означити; над чим ще не було зіткано мережива слів.

Спогади відклалися в ньому, проте не так, як напластовується місто на місто, нове на старе і так упродовж сторіч, від найдавніших поселень, наче все те, що було колись, давно, дуже давно і зовсім недавно, утворювало основу теперішності.

Спогади снувалися паралельно, окремішніми фрагментами, він пробував злучити їх, проте неодмінно наштовхувався на прогалини й нестикування і облишав, поки знайшов насолоду в їхній фрагментарній самодостатності — нічого не пояснюючи, вони були проясненнями, сонячними просвітленнями між хмар; не затягували його, як поглинає трясовина, — навпаки, надихали, як художника-початківця візит в галерею, він черпав з них, і хоча їх не так багато, були вони невичерпними, мов криниця, в якій, хоч скільки відбирай, не зменшувалося води. Не сподівався, що повернеться туди, куди не потрапляв навіть у снах. Тим більше, що це відбудеться саме тепер.

Люди проминули кіоски — декотрі оббиті вагонкою, інші з пофарбованої бляхи, іржа підʼїдала їхню білину, проступаючи назовні: де відлущуючи фарбу, де накипаючи з-під неї; в кіосках щось продавалося, харчі і речі. На майданчику між будами юрбилися люди, вони те щось доскіпливо розглядали, перемовлялися, купували. Кусали випічку і запивали кавою в одноразових місткостях.

Хлопець на секунду зупинився, приваблений не так запахом кави, як спокусою спробувати її на смак, зварену на рідній землі.

Налагоджував звʼязок, шукав дотичностей.

— Ти чё за хипстер такой? Нам вот пажрать хочется.

Кинуте стосувалося його.

— Отстань, Женя.

Отже, вони — тезки. Той, що звернувся до нього, звався так само, як він. Щоправда, віку вони різного: тому під пʼятдесят, йому ж удвічі менше. Невже він теж так стояв би, якби зʼявився на світ двома десятиріччями раніше? Але ж його батько не такий, і мати також.

Женя був напідпитку, про що свідчила розчервоніла, як просмажений рак, фізіономія. Похитувався, наче поривався йти, тільки кіоск не відпускав його, тримаючи за руку, не даючи відірвати її від виступу.

Кілька разів подібно назвали й його — «Женічкою», доброзичливо, з легким сюсюканням. Це було на подвірʼї, яке зринало перед очима то виразно, то розплито, памʼять виловлювала яку-небудь деталь, малюючи її з такою очевидністю, що, здавалося, міг доторкнутись. Навдивовижу яскрава картина являлась все тими самими клаптиками, які, однак, хоч як брався б, не склеювалися; імітація цілості, якої не було.

Жінки, яка так назвала його, звертаючись не так до нього, як до його батька, він не пригадував, зате чув її голос — ось зараз вона знову окликне його й він обернеться і побачить, яка вона. То була мана: жінка була старшою, попри недоладність зовнішніх рис штепно вдягненою, їй тоді було, либонь, близько сімдесяти, але не здавалась допотопно старою, як ще довго по тому значно молодші люди, доки самому перемахнуло за двадцятку.

Раптом Євген згадав її таємницю, що так виразно залунала у вухах, наче жінка з минулого тюпала поруч, з несподіванки він навіть озирнувся. То був голос, який не підходив до тієї, чиїми масивними, намальованими помадою губами лелькотів, грудний і з легким приспівуванням, наче дражнилася дівчинка, мало старша за нього. Йому кортіло зазирнути позад неї, як зазирають за лаштунки; йому здавалося, що його розігрують, ось пустунка вигулькне, засміється, — і він побачить її справжнє личко, не таке мʼясисте, без рідких, довгих та грубих волосин на підборідді, мов у коня, суттєво тендітніше, а головне — молодше. Хлопець і тепер не знав, що думати.

Ймовірно, жінка мешкала в тому самому будинку, що й вони, а може, в тій самій брамі і на тому самому поверсі. Його памʼять не могла відчинити жодних дверей, крім їхніх власних, і так само марно чекала, щоб із сусідських хтось вийшов. Він тільки пригадував, що двері були — квадратний майданчик і чотири квартири. Так, вона десь там мешкала, він нічого про неї не знав: був надто малим, аби щось кумекати. Так, мешкала. Я почала вживати це слово, ми всі так почали казати. Воно сподобалося нам, несло щось легке, свіже, мовби розвіюючи затхлість, проти якої ми вийшли. Воно — від Євгена.

— А як тебе кликали рідні?

— Євгеном. Бабця — Ґеником.

Кілька осіб відʼєдналося від гурту, в якому йшов, замість них кілька додалося, наче за законами фізики, очевидними й воднораз неосяжними. Йому здалось, що ці люди нічого не знають про те, що відомо йому і що привело його сюди. Йому кортіло поділитися з ними, розповісти, як колись давно апостоли поширювали благу вість.

А може, вдавали, що не знають. Мовби закрилися в собі, впізнавши в ньому чужинця, як колись замикали міські брами. Якщо це так, то що зраджує його? Похідний «європейський» наплічник? Євген демонстрував відкритість і сподівався на взаємність, почувався собою і найменше розраховував, що його сприймуть за чужинця. В його кишені лежав закордонний паспорт з таким самим тризубом, як на їхніх. Він усміхнувся й хотів щось відповісти тезці, однак тієї миті потік підхопив і поніс його.

Ще в аеропорту, тільки-но прибув, до нього спрямували низку запитань, що їх він потрактував за службову рутинність.

— Яка мета вашого перебування?

Питання спантеличило його. Його ще ніколи про таке не запитували. Він — вільний птах у вільному світі.

— Київ, — відповів Євген.

— Чим плануєте займатися в Києві?

Питання звучало дивно — куди дотепер їздив, ніхто не цікавився його намірами; це було його справою. На нього було вкрай просто й одночасно напрочуд важко відповісти. «Долучитися до друзів», — тоді як він ще нікого не знав, жодної душі, так само, як ми його, проте вже тоді ми були його друзями. Якщо він скаже так, прикордонник перепитає його: «Де ваші друзі?». І він відповість: «На Майдані».

— Нічим, — відповів натомість, спізнаючи при цьому велике полегшення.

— Ви турист?

— Ні, — Євген заперечливо замотав головою: якнайменше йому баглося бути туристом на своїй батьківщині, і хоча він не знав столиці і в його наміри входило познайомитися з нею ближче, проте прибув сюди зовсім не як турист. Його подорож не мала нічого спільного з таким статусом — навпаки, всіляко спростовувала його.

Хлопцеві навіть здалось необхідним повторити:

— Ні, я не турист.

— У вас тут родичі?

Євген пожвавився, підхопивши роль, в якій навіть не доводилося особливо імпровізувати:

— Я до тітки.

Прикордонник закрив паспорт:

— Проходьте.

Євген пройшов далі. Кілька десятків пасажирів чекало на багаж, обступивши вигнуту змією стрічку й утворивши її людську імітацію. Коли хлопець наблизився, стрічка саме ввімкнулася. Кілька хвилин вона рухалася порожньою, поки зʼявилася перша валіза. Впізнавши багаж, люди брали його і йшли. Їхнє місце заповнювали нові, які відбули прикордонний контроль.

Євгенового наплічника довго не було. Він хотів уже звернутися до когось із працівників, як упізнав скручений синій килимок для лежання. Нарешті килимок випірнув з квадратної темряви, наче вирвався з неї. До цього часу він користувався ним у горах, ніколи не стелив його на асфальті й ґранітних плитах міських майданів. Він прилаштував його до наплічника, як завжди, коли вирушав у похід. То був його найважливіший похід. «Благо, що речі видають після проходження паспортного контролю», — подумалося йому. Підстав затримати його не було, а килимок для спання не міг нею стати. «В рідної тітки не сплять на підлозі», — припустімо, йому дорікнули б так. А далі?

Працівниця митниці з неоднорідно пофарбованим набіло волоссям вивчала вміст його невигадливого спорядження. Забираючи наплічник, Євген усміхнувся, однак, зосереджена на екрані, де оголилися нутрощі наступної після його багажу валізи, працівниця не бачила його: для неї він припинив існувати тієї миті, коли наплічник виїхав з камери; якщо Євген існував для неї взагалі. Здавалося, наче жінка — частина цього сучасного й одночасно примітивного механізму. Наче багаж проходить через її власну утробу, і вона бачить його, як бачать плід на екрані апарата ультразвукової діагностики. До вмісту його наплічника в неї не було претензій.

Власників великогабаритних валіз відводили до окремого столу, де здійснювався ручний огляд. Його наплічник, хоч і довгий, вмістився, наче його спеціально скроїли; чубок з привʼязаним килимком уже висунувся, а нижній край щойно вʼїхав всередину.

Гучномовець оголошував авіарейси, а також правила користування аеропортом, ніби перелічував їх не для того, щоб їх дотримувалися, а щоб заповнити перерву, завадивши їй тривати надто довго. Наче мовчання було слабкістю, поразкою, могло про щось свідчити, могло вибовкнути щось вкрай небажане.

Оголошення про прибуття і відліт та правила аеропорту здійснювалися монотонним виразним голосом, час від часу в цю рутину вклинювалося «Вас вітає столиця України, місто-герой Київ», вибиваючись недоречною помпезністю. Наче місто — жива людина, велетенська колективна істота, яка вчинила подвиг. Наче вона сама вихваляє себе одним із мільйонів голосів, з яких складається. Всі, хто приземлявся, мали дізнаватись про це. В тій урочистості було щось застережливе, а може, й погрозливе, як погрожує жук, наставляючи лапки.

Реклама знімала ґрадус напруги, жінки й чоловіки на ній нічим не різнилися від тих, до яких звик, вони намагалися бути такими самими, мовби переконуючи, що ми — один спільний світ. Ласкаво просимо в Київ, місто контрастів, де сусідять минуле й майбутнє, байдужі одне до одного.

Мати не знала, що він тут. Вона не мала уявлення, де її син і що він не прийде на домовлену годину, тоді як прохала його звільнитися і бути заздалегідь, на півгодини раніше, адже така подія стається не щодня, і вони довго, чимало років готувались до неї — довше, ніж можна уявити.

Він мав вийти на двадцять хвилин раніше, не дослухавши лекції. Якоюсь мірою то був найурочистіший, переломний момент їхнього життя. Замість цього він сидів у літаку, занурений у читання книжки, обкладинка якої зображала розкошланого лисуватого старця з висолопленим язиком, що мовби кривлявся до того, хто брав її до рук. В Євгена було їх з собою дві — дочитавши цю, він добуде ту другу.

З хлопця ще не встигли опасти іскринки недавнього ширяння над хмарами, він мовби привіз з собою молекули іншого повітря — подих свободи, вільного світу: на одязі, речах, у тому, як тримався, словах. Флюїди, яких не міг зісканувати апарат контролю вмісту пасажирського багажу. І його погляд. Він говорив з легким кумедним акцентом, інколи йому бракувало слів, було видно, що він звик називати предмети інакше. Він соромився цього, шарівся, й коли ми казали йому, як те чи те називається, повторював, як старанний учень. Він прагнув бути таким, як ми, одним із нас, нічим з-поміж нас не вирізняючись — ні одягом, ні манерами, ні мовою; разом з нами, серед важкого повітря подій, що згущувалося над столицею. Ми були готові до всього, проте ніхто не думав, що так обернеться. Нікому з нас не хотілося думати про погане. В двадцять плюс-мінус років, якщо ти не поет-декадент, ти оптиміст.

Хоча маршрутка прямувала на залізничний вокзал, більшість пасажирів вийшла, і він разом з ними; потік перехожих підхопив і розчинив їхній гурт. Коли Євген покинув приміщення аеропорту, йому здалося, наче прилетів у південне місто на березі моря і коли їхав, роздивляючись у віконце краєвид, його не полишало це враження.

Основний контингент складали такі, як він, пасажири, він упізнав жінку з дитиною, з якими летів, проте були також працівники летовища, в яких закінчилась зміна, і жменька осіб, які чи то когось проводжали, а зараз верталися, чи то належали до аеропортного життя, як метелики до увімкненого ліхтаря. Євген озирнувся, проте споруда аеропорту розчинилася за деревами, що разом з дорогою зімкнулися в нерівну лінію обрію.

Він тримав на колінах похідний наплічник зі скрученим поролоновим килимком, який у нього відтоді, коли лаштувався з класом у перший гірський похід. Більшість однокласників перейшли, як і він, до останнього щабля гімназійної освіти, поклавши відсвяткувати це гірськими стежками і ватрою просто нічного неба.

Коли піднімалися вгору, їм навперейми побіг табун коней, що паслися на вигоні між пагорбами. Хлопці розгубилися, і в розгубленості один із них простягнув яблуко. То було правильне рішення. Кінь схопив недогризок, коні поруч вимогливо заіржали, тоді хлопці витрусили з наплічників зо три тузені яблук, свій вітамінний провіант. Дівчата, збившись у гуртик полохливими сарнами, з-за хлопчачих спин зацікавлено спостерігали, як коні, ворушачи масивними губами, умиротворено ремиґали. Так вони зіткнулися з природою — незагнузданою, свавільною, мов стихія, таємничою і нестриманою, але то був тільки пролог. Коні мовби прибігли привітати їх.

То був відкуп — тварини більше не переслідували їх. В сільці, куди згодом спустилися по продукти, їм розповіли про кінську любов до яблук. Зір у коней прекрасний; забачивши яблуко, табун уже не відчепиться; туристи, які регулярно приїздили туди, залюбки підгодовували тварин, перетворюючи це на розвагу і фотосесії. Селфі з доместикованою, проте все ще свавільною природою. Хитрющі істоти, недовірливі й норовливі, ласі на дурняк поживитися; коні непомильно визначали, хто прибулець, а хто місцевий. Горян вони ігнорували.

То було перше випробування. Друге — коли ступали, з одного боку скеля, з іншого провалля, а вони, хлопці й дівчата, припавши спинами до скелі, тримаючись за неї вивернутими дозаду долонями, обернені лицями до прірви, стрімкої, наче хтось обрубав її, так що навіть рослини не могли втриматися на ній, просувалися ланцюжком, сантиметр за сантиметром. Вони відчували, як тремтіло під колінами. На одній ділянці прірва майже дотикалась до скелі, так що довелося розчепірювати ступні.

Третє — як спалахнуло дерево, в яке влучила блискавка, і вони дивилися на палаючий смолоскип, неспроможні відвести погляд, жаске і потрясне видовище, що прокидало памʼять про щось давнє, таке задавнене, що його годі пригадати так, як пригадується забута подія, — памʼять про цілком інакші взаємини людини й природи, про звʼязок, який продовжує існувати: десь там, глибоко-глибоко. Шлях людини — шлях внезалежнення; доісторична гармонія з довкіллям — не більше, ніж казка; наша схильність ідеалізувати минуле — те, що віддалене; воно здається привабливішим порівно з тим, котре ближче до нас. Ми проклали чималий шлях, але чи припинили поводитися, як варвари?

І вони пройшли, прийнявши виклик, щоб потім балансувати на гребені гори, на рівні неба, звідки хмари здавалися декораціями зі штучного пуху, що було мовби винагородою й одночасно новим випробуванням, неймовірне відчуття — хмарки висіли під ними. Прірва під ними щороку правила нових жертвопринесень — останнього сезону в її глибинах загинула сімʼя — батько, мати й донька. Вони довідаються про це в гірській корчмі, куди спустяться пообідати, вони багато всього почують.

За тієї поїздки їм чимало відкрилося. З віконця деревʼяної хатинки, яку винаймали, вони спостерігали, як витанцьовують блискавки. Здавалося, наче розряди справді танцюють, їхні зиґзаґи нагадували розкинуті в стрімкому, свавільному вихилянні руки. Щороку гори забирали людські життя, наче туристи приїздили туди, щоб знайти смерть.

Таким був відпочинок. Вони спустилися з гір з іншим досвідом — інакші, змужнілі, здорослішалі. Таке зближує цілком по-іншому. Хоч їхні шляхи розійшлися, вони залишилися друзями. Їх тримало щось спільне — таємниця, написана стрімким почерком у грозовому небі. Вони ще раз вирушили туди, вже студентами.

Коли він виходив з аеропорту, я ще не знала, що його звати Євген, і не здогадувалася про його існування, як і він про моє. Він зупинився вдихнути повітря. Повітря рідної землі. Він саме так сприймав її, хоча ніколи не був у Києві. Людина є тим, ким себе уявляє. Ким її робить поклик у ній.

— Таксі?

Чоловік, який звернувся до нього, зміряв його оцінним поглядом.

— Таксі не бажаєте?

— Ні, дякую.

— Недорого.

Євген заперечливо похитав головою.

— А куди вам?

Проте хлопець уже пішов далі. Йому здалось, що, сівши в таксі, він відгородиться від людей, тоді як приїхав бути разом з ними. Він не хотів нічого не побачити, промчавши крізь місто. Прагнув бути серед людей. З людьми своєї країни. Зануритися в її життя. Країни, що стала його тієї миті, як замість домовленої зустрічі вирушив до аеропорту. Хоча мав паспорт із тризубом, вона мовби наново стала його батьківщиною. Вперше по-справжньому. Він побачив попереду на зупинці автобус з написом sky bus і людей, які заходили досередини. Ще трохи, і ми зустрінемося.

Яким він був? Яким може бути хлопець, в якого ти закохана? Ми були разом, нам було добре. Євген шукав сенсу, прагнув збагнути себе. Спокійний, тендітний, відкритий — не скажеш, що за Зодіаком він — лев. Лише познайомившись із ним ближче, можна було відчути за зовнішньою делікатністю волю до життя і пізнання нескінченних можливостей, які воно відкриває. Ні, він був зовсім не наївним, відкритість — не наївність, він шукав сенсу, прагнув збагнути, ким є. Це його мучило. Він переживав особисту драму, події пришвидшили його самоусвідомлення.

Він вдався у батька — інженера, який дорослим відкрив у собі художника. Ні, Євген не малював. Палітрою, яку носив з собою, була зашурана до дір абетка — він навчився по ній читати і не розлучався з нею. Коли прощалися, він запитав у батька, чи може взяти її з собою. Вона була частиною його світу, його звʼязком. Він узяв її, як беруть улюблену іграшку. Євген навчив по ній читати сестру, літера за літерою, слово за словом. В гори, куди вирушав щороку на останньому рівні гімназії, брав щедро проілюстровану книжчину з собою. Грубі картонні сторінки зі згладженими кутами. Возив, наче Біблію; клав поруч і так засинав, а вночі, прокинувшись, шарудів рукою і не заспокоювався, доки не відчував поруч. Підсував під подушку і поринав у вмиротворений сон.

Абетка — рідний світ, в якому ще батько і мати, вони разом. Коли розгортав її, звідти лунав голос батька, з яким починав вивчати її. Євген знав звідти всі віршики й скоромовки, до останньої літери. Щоразу, коли він проказував їх, вони звучали йому голосом батька.

Й ось його абеткою стала я. Ми стали абеткою одне для одного. А Майдан — абеткою нашої зрілості, з повним спектром — від «А» до «Я». Ми пройшли її швидше, ніж вчаться читати.

Якщо бажаєте, ви можете побачити роботи Євгенового батька, виставка ще триває — завітайте, не пошкодуєте. Це недалеко, практично в центрі. Київ змінив моє сприйняття відстаней. В Києві я скажу: «Недалеко», а в Черкасах це було б уже через ціле місто. Ландшафти впливають на нас. Ми на них — теж. Лише от вони нас створюють, тоді як ми їх здебільшого спотворюємо.

Я кураторка. Я не повернулася в Черкаси, хоча часто навідуюся туди, я осіла тут. Я знаю, що ніколи звідси нікуди не рушуся. Усе нагадує? Так, саме цим і зумовлене моє рішення — я хочу бути поблизу місця, де все сталося, де ми познайомилися і провели два місяці, два з половиною місяці, варті цілого життя, проведеного вдвох; ми мовби прожили його — пришвидшено, але від того не менш повноцінно. Ні, не пригнічує, навіює спокій, інакший спокій, як вам це пояснити, і трохи сум. Так, іноді сумно. Дошкульно сумно. Тоді здається, що це все несправедливо. Що так не мало статися. Поруч, коли ми поруч, здавалося, що нічого не трапиться; наче нічого й не відбулося — ніби ми далі вдвох. Абетка залишилася там, звідки він приїхав. Того ранку, прокинувшись, він сказав: «Я приїхав, бо тут життя. Я не хочу вмирати». Це була перша мандрівка, куди він не взяв її з собою.

Я співпрацюю з мистецькими галереями, цього мені вистачає на прожиття. Так, я належу до тих, кому матеріально добре ведеться. Мені подобається цим займатися, я багато контактую з людьми. Найбільше Євген боявся втратити себе. Проґавити мить, котра вирішальна. Знаєте, це як за кермом — варто замріятися, на секунду відволіктися, як проскочите поворот, на якому ви були зосереджені весь час упродовж їзди. Ваш поворот. Так, можна вернутися назад — автомобілем це простіше.

Вона його переслідувала, та навʼязлива думка, змушувала запитувати себе. Й ось він зважився; коли побачив студентів на плитах, це примусило його прийняти рішення, це було подібно до осяяння. Мати? Мати як мати. Кожна мати зичить дітям щастя, як вона його уявляє. Вона дбала про них — вона фактично сама їх виховала. Однак Євген уже дорослий. Хоча для матері він завжди дитина. І в двадцять, і в тридцять, і в пʼятдесят років. Майдан усе прискорив, наче машина часу, що до неймовірності ущільнила людське життя; де рік — одна мить. Чи був щасливим? Я хотіла б, щоб ви запитали про це в нього. Я понад усе хотіла б, щоб це було можливо. Щоб він сказав сам. Гадаю, він відповів би: «Так».

Ні, не суперечить волонтерству — доповнює. Це один з аспектів моєї діяльності. Картини як терапія. Ми робимо цей проект, багато хто не хоче мати з цим справи, прагне якнайшвидше забути, витиснути геть, що цілком зрозуміло, найгірше, коли людина опиняється з цим сам на сам. Тому, хто побував на війні, важко повернутися в звичне життя. Йому дивно, що люди сидять у кавʼярні, сміються і про щось розмовляють. Гайнують час на розваги. Це вимагає звикання, привчання себе до найпростіших речей. Дехто, навпаки, починає цікавитися мистецтвом, культурою, хтось пробує себе сам й у нього виходить. Драматично спостерігати, як ті, котрі не похитнулись на передовій, долають цей шлях до першого контакту: боязко, з невпевненістю, наче малюки, які роблять перші в житті самостійні кроки, тоді як за їхніми плечима досвід, якого нічим не зміряти — його краще не мати: чимало хто з них хотів би не мати його. Одні тікають від нього, вигадуючи неймовірні сюжети, які тематично не мають нічого спільного з пережитим, проте фарби, сам спосіб опрацювання, підхід — подібного не сховаєш. Інші ж, навпаки, опрацьовують його, створюючи не менш приголомшливі зображення.

Кілька слів про «Українську ґерніку»? Це колаж. Спільна робота пʼятнадцятьох вояків, які повернулись з Донбасу, частина з них пережили аеропорт й Іловайськ. Вони вийшли звідти живими, проте війна не покинула їх, а десь на краєчку свідомості глодало сумління, що ось вони врятувалися, а їхні побратими — ні. Було задано тільки формат. «Українська ґерніка» — мозаїка з однакових за розміром фрагментів, кожний з яких виконаний іншою людиною; коли ви підійдете ближче, ви побачите рубці стиків, отакі залишає війна — навіть тоді, коли вас жодного разу не зачепило. А коли відступите назад, на відстань, з якої погляд зможе сприймати її як цілість, вам здаватиметься, наче вона створена однією рукою, ви саме так бачитимете її. Наче зображення просто ледь зміщені, там чи там розірвані. Є галереї, які відмовляються. Є власники, які з війною не хочуть мати нічого спільного; вдають, що її немає. Я шукаю тих, з ким можна спілкуватися. Інколи щастить переконати. Я наполеглива. Мистецтво не може замовкнути і не повинно — так само, як не припинить рости трава і сходити сонце. Водночас, мистецтво — нерв, воно не може байдуже пройти повз.

Це їхня земля, земля тих людей, які там живуть, розділені лінією фронту. Випалена, замінована земля, яку замість сільськогосподарської техніки переорюють вибухи. Ми зробили проект — інший, тема, однак, та сама. Виставка побажань, в якій ми принципово відмовились від класичної візуалізації — лише тексти, побажання дітей звідти, які живуть по обидва боки; не менше, ніж у словах, ви прочитаєте в почерках, в тому, як виводила букви рука. В цьому все — розпач, надії, страх; не треба й слів. Дитяча рука — літери вам увесь час нагадуватимуть про це. Однієї з дівчаток уже немає серед живих, а її крик, затамований на папері, пронизує нас. Це ми не врятували її. Вона написала тільки одне слово, S. O. S. Маюскули, які обводила багато разів, наче для того, щоб їх було добре видно. Ми запрошували її і її батьків, але вони відмовилися приїхати. Вона загинула в день відкриття виставки. Тієї миті, коли телекамери вели пряму трансляцію. Можливо, дівчинка сиділа перед телеекраном. Можливо, бачила аркуш і свій почерк на ньому. Смерть настала відразу, її тільце рятувальники добули з-під завалу на другий день. Батько працював на підстанції, у вечірню зміну, за двадцять кілометрів від того, що ЗМІ назвали місцем трагедії, деякі — місцем події. Коли він повернувся, замість жінки й доньки на нього чекало звалище уламків, що залишилися від прямого влучання. Він кинувся розгрібати, здерши до мʼяса пальці. Поблизу не містилося жодного військового обʼєкта, цілилися саме в оселю. В людське житло, яке простояло там багато років.

Ні, я не думаю, що наші виставки зупинять бійню, що мистецтво поготів спроможне відвернути війну. Я хотіла б, щоб воно її відвернуло. Виставка викликала величезний резонанс, історія дівчинки, яка загинула, прокотилась країною. Черга тяглася вздовж вулиці — траурна процесія, якій не було кінця, люди приносили квіти і клали на підлогу під прикріпленим на стіні листом з літерами S. O. S. Книга відгуків перетворилася на книгу співчуття.

Десятки інших таких історій проминули непомітними, про більшість ніхто не знає. Я думаю, ми назвемо імена цивільних, які загинули. Це буде одна з наступних акцій — історії людей, що їх обірвала війна. Біографії, в яких «конфлікт на Сході України», як його лицемірно називають, поставив крапку задовго до того, як вони завершилися б. Недописані біографії, до кінця не прожиті життя. У них залишилися родини, діти батьки, друзі, улюблені речі й заняття, обірвані мрії — їх ніхто не зможе втілити. Бо ніхто не може прожити чийогось життя, тільки своє. Актор, виконавши роль, стирає в гримерній грим. Людина народжується, щоб здійснити себе. Не для війни.

Ми організували виставку його картин спільно з його другою дружиною, жінкою, з якою він жив, ні, вони не брали шлюбу і не розписувалися. Обривається як оповідь — обірвана оповідь. Здавалося, наче це не все, наче зайдеш у наступний зал і натрапиш там на продовження, проте наступного залу немає, прохід перегороджує стрічка, до якої приклеєно засторогу «кінець експозиції», пройма між двома полотнами, наче ще одна картина — чорна зі світлою стрічкою і цим написом на аркуші крейдяного паперу. Чорний прямокутник, а на його тлі значно менший білий, вертикаль і горизонталь двох однотипних фігур. Білий — наче екран, на якому чорнота того, що позаду, проступає зображенням.

Вони не змогли б побачитись — Євген і його батько. Вони розминулися в часі. Євген не здогадувався про це. Він грів себе надією, мені здається, йому дуже залежало на тому, щоб вони зустрілися. Щоб він сказав «Тату» змужнілим, дорослим голосом. Голосом українця, який пройшов через Майдан. Мені здається, його голос змужнів саме для того, щоб сказати це. Між тоді, коли він востаннє так звертався, і тепер пролягла довга смуга. Він хотів переконатися, що це все ще те саме звертання, хай воно і пролунало б від дорослого чоловіка. Він хотів продемонструвати, що він уже дорослий і ось приїхав до батька.

То була їхня ідея, хлопців-філософів, я розповіла їм, а тоді показала кілька фотографій, вони зацікавилися. Вони сказали, що це філософські роботи, на стику мистецтва і мислення, мабуть, це так. Для мене це було відкриття, через неї я ще більше зблизилася з Євгеном. Ні, Євгена вона не знала. Вони ніколи не бачилися. Схоже, Євген не здогадувався, що в його батька інша жінка, як і не підозрював, що в нього не одна, а дві сестри. Ще одна сестра, набагато молодша від нього. Я впевнена, що він зрадів би їй.

Мовби створювали світ, наче він там продовжував жити; так, наче вони ніколи не розлучались. Він не закінчував художніх шкіл і не крутився в мистецькому середовищі, Євгенів батько — самоучка, який добував матеріал з себе, воно все в нього западало, а потім він черпав його звідти. Водночас, його роботи вільні від наївності того, хто береться за пензель, не маючи образотворчої освіти. Одного дня він пішов у себе, щоб вийти з таким несподіваним набутком: несподіваним передусім для нього самого. Наче картини чекали всередині нього. Так, ніби внутрішній світ — сховище, в якому все є, однак не кожний наважиться туди зазирнути або йому це просто ніколи не сяйне, що туди можна увійти і що він — комора себе самого. Людина боїться себе і тікає від себе. Інколи здається, люди розминаються з собою, так як проходиш повз друга, не помітивши його в дрібʼязковій заклопотаності. Можливо, більшість людей. По-моєму, знайти себе — найважливіше: призначення, покликання — називайте, як хочете. Це і є достатня мотивація і зміст усього, що робиш.

Євгенів батько зрозумів, хто він, і відкрив у собі це нове, наче друге дихання — щось, чого в ньому, здавалося б, ніколи не було, а потім раптом настав його час. Людина може відкрити себе і в дорослому віці, навіть старцем на порозі смерті. Ні, батько Євгена не був старцем. З Євгеновою матірʼю вони дуже рано одружилися, і в них рано народилися діти. Мабуть, вони кохали одне одного.

Він малював не на продаж. Його мистецтво не комерційне і тим приголомшливе. Одна з робіт зображає інженера перед кульманом, проте його погляд зосереджений не на кресленні, а здивовано піднятий до ластівки, що, мов із сильця, випурхнула з мережива густих геометричних ліній, що зображали деталь складної конструкції, сама мовби зіткана з них; ніби частина ліній, відламавшись від місця, де їх на картині бракує, ожила, перетворившись на птаха. Інженер наче прощається з професією, якій віддав частину життя.

Картини він продавав рідко, наскільки це необхідно було, щоб забезпечувати прожиття, а витрачав він вкрай мало: комунальні послуги, сякий-такий харч, найбільше, однак, на фарби та ще книжки, які він, утім, купував украй рідко — в нього була велика бібліотека, власна, яку він зібрав значно раніше; він був одним з нечисленних читачів обласної книгозбірні; художніх книжок він майже не зичив, за винятком тих, в основі яких лежав особистий досвід авторів. Думаю, він не шкодував розлучатися з картинами, причина полягала в іншому. В Євгенового батька було драматичне дитинство — щось колись трапилося, від чого над його бровою залишився шрам, наче хтось хотів розсікти її, як ото розтинають дощового хробака.

Мені здається, Євгенів батько створював світ, щоб у ньому жити; віддати картину — це так ніби віддати частину дороги, якою йдеш. Частину своєї оселі, своєї кімнати — частину себе. Він знав, що цього ніхто не зрозуміє, крім нього. Проте картини мали самоцінну вартість, вони відкривали щось цілком інше, вони відходили від його інтерпретації, покидали його особисту історію — схоже, цього він якраз стерігся. Зате вони оповідають свої, самостійні сюжети. Хлопці кажуть, що в них закладений колосальний потенціал. Вони залюбки тлумачать їх. Одного з них вона надихнула на філософський есей. Так, ми плануємо опублікувати альбом, есей відкриватиме його — притомнішого вступу годі побажати. Каталога ми не публікували — ми просто не встигли все вповні розібрати. Не встигли розібратися в ньому. Це — світ, універсум; не на один день. Потрібен час, щоб його осмислити і впорядкувати.

Вона прийшла тієї миті, коли він робив розпис. Та жінка, з якою в нього народилась донька. Вона прийшла туди, наче в гавань, мов до корабля, який Євгенів батько взявся відновити — повертав у нього життя по тривалому запустінні. Наче вони лаштувались у плавання. Йому бракувало образу жінки, дівчини Ісуса Христа, й ось вона зʼявилася. І хоча Ісус йде своїм шляхом, зрозуміло, що між нею і ним існує звʼязок. Що це його дівчина. Що зближує їх любов. Жінка на розписі — вагітна.

Тож Євген мав ще одну сестричку. Ганнуся випромінює допитливість і прихильність, мов сонце тепло. В неї не згинається ліва нога і ліва рука майже не рухається — частковий однобокий параліч; при цьому дівчинка навчилася пересуватися так, що це майже не впадає у вічі. Її каліцтво вроджене — наслідок шоку, пережитого її матірʼю під час вагітності. Ми познайомилися в Києві і відразу заприязнилися, вони приїхали туди вдвох. Жінка приїхала шукати Євгена. Вона навіть не знала, який він з вигляду.

Євген надіслав звістку батькові, за кілька днів до того, він наче відчував щось. Він дуже хотів побачити його, вони не бачилися майже двадцять років. Ви уявляєте, батько і син, які не бачилися стільки часу? Євген не встиг довідатися, що батька немає. Проте звістка надійшла, пошта працювала, пошта й зараз працює. Коли вона виймала її з поштової скриньки, її серце нестямно закалатало. Це була листівка з панорамою Києва, вкладена у конверт: «Тату, ти як? У мене все добре. Я зараз у Києві», — більше слів не вміщалося. А більше й не потребувалося. Жінка, яка вийняла листівку з поштової скриньки, все збагнула.

Бійня почалася над ранок. Вони оскаженіло накинулися на нас. Більшість нас спала долі, просто на плитах. Зі сну нас вирвали удари. Ми зʼїхалися на мирний протест. Ніхто з нас не вчинив жодної протиправної дії.

Вони били ґумовими кийками і копали носаками уніформ­них черевиків, намагаючись влучити в нирки, хребет, живіт. Вони цілили в обличчя, в погляд, в очі. Вони робили це з дикою люттю. Звідки вона в них? Вони ж навіть не знали нас...

Вони не зважали, хлопець чи дівчина. Хапали і лупцювали, накидаючись удвох-утрьох на одного. В повному оснащенні, тоді як ми не мали жодного захисту. І нічого, де можна було б сховатися поблизу.

Нападники ні з чим не рахувалися. Діяли, наче роботи. В ту мить у них не було нічого людського, крім люті. Такою оскаженілою може бути тільки людина.

Вони хапали і вкидали студентів до автозаків. Їх зовсім не бентежило, що ми беззбройні. Ми не чинили жодного опору — тоді ще ми не чинили його.

Раптом хтось закрив мене собою. Удар, який призначався мені, впав на мого оборонця. Він намагався захистити голову руками, продовжуючи заступати мене своїм тілом. Якоїсь миті ми кинулися бігти.

Увесь той час я не підводила погляду. Я боялася не ударів, не болю, не ненависті в їхніх очах. Я боялася зустрітись з поглядом мого брата. Якимось дивом ми вирвалися від них.

Коли ми опинились далеко від місця бійні, я нарешті підвела погляд, щоб роздивитися мого доброго ангела.

Пробігши чималий шмат, ми усвідомили, що тримаємося за руку. Що всю дорогу ми отак бігли, міцно переплівши пальці.

Хлопець, який врятував мене, усміхнувся. Ми усміхнулися одночасно. Його лицем цебеніла кров. Наше знайомство почалося з того, що я витирала її з його чола. Ангела теж можна поранити.

Над Хрещатиком сходило скупе сонце останнього дня осені. Останнього дня миру в моїй країні.

Ніщо не затримувало його. Міг сісти на літак і полетіти назад. Відразу чи наступного дня. Піднятись над хмари й абстрагуватися від усього.

Вирушаючи сюди, Євген узяв квиток лише в один бік.

Його батько був інженером. Він мав технічну освіту і працював за фахом. Здається, він влаштувався відразу по тому, як отримав диплом, — його прийняли з простертими обіймами, здібного молодого спеціаліста. Проте йому не пощастило, дуже швидко все змінилося, під шумок невизначеності керівництво розікрало підприємство. Велике? Величезне, гігантська площа в кілька міських кварталів. А потім прийшли ділки і за безцінь скупили територію.

Євгенів батько так і не дочекався зарплати за останні роки, в які сумлінно приходив і працював. Він зрозумів, що ніколи не отримає її, однак причина не в цьому; він пішов, бо його праця стала непотрібною. Якийсь час він заспокоював себе, що скрута протриває недовго і виробництво знову налагодиться, він до останнього тримався за ту ілюзію. Й одного дня пішов з конструкторського бюро, назавжди покинувши робоче місце, з яким повʼязував надії на стабільність.

Великі вікна приміщення виходили на вулицю, вздовж якої росли каштани. Темно-коричневі плоди визирали з кожушків, сховані під лапатим листям, що нагадувало розчепірену долоню, наче вона зумисне накривала їх. Кожушки розлущувалися, і каштани — які падали на тротуар, а які викочувалися на дорогу, — машини розчавлювали їх. Давши очам відволіктися, він вертався до креслення.

Того дня він прийшов, як завжди. Він зосередився на роботі, продовжуючи її, а об одинадцятій зʼявилися покупці. Євгенів батько ще не знав, що вони покупці, тієї миті вони були для нього незнайомими молодиками, яких ладний був сприйняти за ділових партнерів: колись до них отак приїздили з інших міст від підприємств, з якими вони мали співпрацю, і самі вони теж їздили у відрядження, здебільшого головний інженер і керівник кабе — конструкторського бюро. Приїздили й представники компанії «Сіменс», однак співпраці не вийшло.

Оскільки незнайомців супроводжував заступник директора, Євгенів батько так і сприйняв їх — за колег. Обоє були приблизно такого ж віку, як Євгенів батько; Євгенів батько був надто поглинутий роботою, щоб роздивитися в них ділків, а навіть якби впізнав, це геть нічого не змінило б. Колектив, який налічував дві тисячі працівників — від робітників у цехах до еліти з конструкторського крила, означав нуль, право голосу було зведено нанівець, очільники виробничої профспілки виявилися в змові з керівництвом, продавши тих, чиї інтереси мали представляти, бутафорія розсипалася. Тепер вони поруч, в шикарних садибах — довга вулиця жменьки, яка скористалася за рахунок решти, «проспект демократів», геть несправедливо: на мій погляд, з демократією це нічого спільного не має. Війна загнала напругу між тими, хто «виявив ініціативу», й тими, хто «лоханувся», в підспіддя, одночасно загостривши її там; ця частина новітньої історії ще дасться взнаки, подібно до нариву, що гноїться, щоб одного дня розірватися.

Один із молодиків підійшов до кульмана, взяв олівець і наквацяв пташку — щось подібне на пташку або комаху, а другий подивився на Євгенового батька, який заціпенів і в розгубленості нічого не казав, зі співчуттям, як дивляться на невдаху або ж на божевільного, який став таким з власного бажання. Вони поводилися розвʼязно — ще не запопавши, вже почувалися господарями. Євгенів батько продовжив креслити, однак пташки не стер. Він прийшов наступного дня і наступного після наступного. Він ходив на роботу, як завше, і майже завершив креслення, а тоді склав приладдя, як робив це щоразу, коли добігав кінця робочий день, хоча не минуло й кількох годин відтоді, як він прийшов, і подався геть, щоб більше ніколи не повернутися. Втім... не зовсім так. Здається, він таки повернувся: схоже, «Інженер» Євгенового батька і та пригода повʼязані, я розповідала про картину.

Корпус вцілів, проте Євгенів батько туди більше не приходив. То була перегорнута сторінка. Фрагмент життя, про який краще забути, як ото викидають зношений одяг, до якого звикли і з яким через це не так легко розпрощатися. Тупик, дарма що вулиця наскрізна. Корпус ще й зараз стоїть. І каштани ростуть, ті самі дерева: рік тому їх уперше за два десятиліття доглянули. Доти люди відламували гілки, що заважали пройти. Листя іржавіє вже в липні, наче воно з тонких залізних пластин, а в кінці серпня дерева голі, їх нищить каштанова міль. І тільки миршаві плоди, що мовби зіщулилися, відмовившись рости, позаяк їм ніде сховатись, гупають об землю. Листя, яке б накрило їх, немає.

Коли ми приїхали, був вересень. Середина вересня. Стояло сонце й тепло, як улітку. Наче літо повернулося, мов по щось забуте; як повертаються, щоб закінчити недолагоджене. Серед голого гілля то тут, то там зеленіло молоде листя. І білі підсвічники цвіту. Дерева борються за життя — так само, як людина. Ні, не вперше. Я приїздитиму туди ще не один раз. Тепер це також і моє місто. Інколи так, наче я знала Євгена відмалку, мовби ми разом пересувалися тими самими вулицями — до школи і назад. Мені здається, я тут усе знаю. Воно рідне мені. Моє. Наче ми тут удвох виростали.

Територія підприємства зменшилася до тієї однієї будівлі, яку залишили, наче алібі. Точніше, речовий доказ. В кожному разі, вона стоїть; її навіть взялися утеплювати, хоча всередині пустка, й усе неторкнуте, як його залишили — і робочі місця, і кульмани, і все, включно з приладдям; воно мов зачароване, ніхто не рухнув його, наче люди ненадовго покинули приміщення, щоб невдовзі повернутись туди, як ото спускаються в бомбосховище, почувши сигнал повітряної тривоги. Наче війна розпочалась тоді, а не дві тисячі чотирнадцятого. Й ось вона спалахнула — коли найменше будь-хто сподівався.

З будівлею повʼязана історія, це трапилося зовсім недавно, трохи більше, ніж рік тому. Перехожі звернули увагу на чоловіка, який заходив туди. Ті, що бачили його, стверджували, що чоловік був у військовій формі, а з нагрудної кишені в нього випиналась хустинка, така, знаєте, насичено-червона, кольору стиглої вишні. Людям запамʼяталося, бо хустинок сьогодні ніхто не носить, вона не пасувала до однострою, разюче контрастувала з одягом і масивними військовими берцями. Це був той самий вояк, якого потім знайшли на подвірʼї житлового будинку. Він лежав на автомобільній стоянці в калюжі крові. Кажуть, на тому місці, де він застрелився, колись давно була гойдалка.

Може, він працював там, може, вони були товаришами з Євгеновим батьком — невідомо. Тільки чомусь він туди зайшов, щось привабило його до будівлі. Можливо, збіг. В такому стані, в якому він перебував... Доброволець АТО, його батько був у місті знаною і шанованою людиною. Кажуть, він багато зробив для громади. Батькові встановили погруддя й назвали його імʼям одну з вулиць. На основі, що тримає бюст, вкарбовано слова: «Я вас усіх люблю, памʼятайте це», — під ними — імʼя та прізвище. Й ось нещодавно міська рада перейменувала перпендикулярну на честь його сина. Дітей? Ні, здається ні. Та не таким уже й молодим. Давно вже не молодим. Про жінку також нічого не чула. Тепер батько і син поруч — на прикріплених до будинків табличках з назвами вулиць.

На території, де розміщувалося підприємство, виросли багатоповерхівки. Ні, там немає дитячих майданчиків і ви не побачите жодного дерева — їм просто не знайшлося місця в щільній забудові. За дерево ніхто не заплатить. Кожний сантиметр — додатковий прибуток. Ціни на помешкання в тих спорудах зашкалювали — фактично центр міста. Ви відразу впізнаєте нові висотки, що випинаються, мов острівець посеред навколишніх приземкуватих хрущовок, псевдокласицистичної сталінки й одноповерхових хиж уздовж бічної дороги — ще відтоді, як місто було не так густо заселеним. Здається, наче вони вистрілили вгору, вириваючись з навколишньої сірості, як ото людина орудує ліктями, прагнучи проштовхнутися наперед, виділитися й самоутвердитися. З чого тоді живуть, якщо виробництво зупинилося? З Італії, з Іспанії, з Португалії. З Росії. В кожній родині є хтось, хто працює за кордоном і переказує звідти чималі кошти. Сотні мільйонів на рік. А може, й більше. Це не тримає економіку. Це тримає завісу, яка приховує її агонію.

Чи можу я розповісти детальніше, що сталося? Ви про Євгенового батька? Вважають, що це нещасний випадок, багато хто, однак, сумнівається. Жінка, з якою жив Євгенів батько, стверджує, що це вбивство. Ні, нічого не довели — правоохоронці не надто бажали цим займатися. Провадження припинили врешті за відсутністю складу злочину, це тягнулося якийсь час. Вони викликали жінку, з якою жив батько Євгена, і запропонували їй забрати заяву. Коли вона відмовилася, погрожували, намагалися залякати. Вона не піддалася, тоді вони самі закрили справу.

Євгенів батько зірвався з риштування. Останні роки він працював над розписом, майже завершив. Залишалось покласти окремі штрихи. Так, наче насильницька смерть, що нависла над ним колись давно, за збігом обставин лише відтермінувалася. Він малював життя. Подивіться його картини — і вам відкриється більше. Те, що вас цікавить. Ви все збагнете.

Того дня Євген не повернувся. Я чекала. Чекала до ночі. Не могла знайти собі місця. Чекала й тоді, коли всі, потомлені, поснули. Ми обійшли вулиці, обійшли намети. Розпитували тих, хто там був. Ніхто нічого не міг сказати. Я побувала в повстанському шпиталі, облаштованому в одному з приміщень, де хірурги, справжні хірурги в умовах, що нічим не відрізнялися від похідних, проводили операції, рятуючи життя важко поранених. Я втішала себе, що все буде добре. Цей голос, який заспокоював мене, відокремився в мені від мене. Я чекала, ось розвидніється — і я побачу Євгена, наче світанок міг відділити його силует з нічної темряви, як роблять витинанку. Мозок відмовлявся приймати, що могло щось статися. Те, що ставалось тепер щодня, щогодини, ставалося поруч, з кимось іншим. Воно не могло статись з тобою. З тим, хто тобі найдорожчий. Розум спорудив барʼєри, окреслив довкола себе захисну оболонку, на тлі якої дійсність, щойно вона могла торкнутись тебе, видавалася нереальною. Наче книжка жахів, яку читаєш і знаєш, що будь-якої хвилини можеш її відкласти. Я вірила в гепіенд. Я до останнього трималась за це. До тієї миті...

Повстання — розпач. Людський розпач. Наче режисер, який накивав, коли дійство перейшло в криваву фазу. Наче хтось перехопив у нього ініціативу, а сам він, утративши контроль, злякався. Повстанців відстрілювали, як дичину. Це було полювання. Полювання на людей — на молодь, яка піднялась змінити країну. На наших батьків, які вийшли підтримати нас, так наче могли захистити собою від куль. Наче вік робить людину стійкою, невразливою перед зброєю. Більшість убитих мали вогнепальні поранення.

Історія батька, який загинув, заступивши собою сина. Історія батька і сина, які йдуть закривавлені проспектом столиці — він доктор фізико-математичних наук і його син, молодий дослідник, тендітний хлопчина з розкуйовдженим волоссям. Якби не кров, що стікає обличчям, можна було б подумати, що обоє вертаються з конференції, де щойно розвʼязували надскладне завдання. Вдивіться в їхній погляд. Погляд нескорених. Погляд, який вірить, що людина все одно вийде переможцем. Вірить у розум, який здобуде гору над звірячістю. Вірить так само, як у те, що можна розвʼязати нерозвʼязну задачу.

А потім війна? Це й була війна. Вона почалася на Майдані, війна проти людей, а потім наче вітер відносить палаючу скіпку туди, де вона з найбільшою вірогідністю може спричинити пожежу. Й ось воно спалахнуло. Різанина перемістилась на Схід — туди, де близько кордон, сотні кілометрів відкритого, практично незахищеного кордону. Його облаштовували для миру, не для війни. Якби завтра його закрили, післязавтра війна припинилася б. Тому ті, які не хочуть кінця війні, лізтимуть зі шкіри, щоб Україна не контролювала кордон. Але є й інша війна, з якої все почалося. Війна системи проти людини. Війна мерця проти тих, котрі жадають жити. Війна скорумпованої свідомості проти правової країни.

Якщо дуже розхитувати корабель, рано чи пізно він дасть тріщину. Навіть достатньо міцний. Якщо роздмухувати багаття, то десь воно займеться — в трюмі, на палубі, в якійсь каюті. Команда? Її не було. Вона різалась в кубрику в дурня. Капітан першим накивав, не дохрумавши золотих батонів. Не встиг з перестраху. Наклав у штани і здимів. Оце наша еліта. Клептомани з липовими дипломами й науковими ступенями. Може, тому вони так пнуться до влади. Коли людині чогось сильно бракує, вона шукає можливостей компенсувати це; вона піде на злочин. Тоді як їм бракувало того, що називається сумлінням, прописних істин, звичайних координат людяності, нічого недосяжного. За багато десятиліть вони викричали з людяності її суть. «Мир — це війна. Війна — це мир». Пригадуєте? Дзеркало нас самих? Якщо й так, то хіба дуже викривлене.

Ніхто не покараний, жодний убивця. Ні, не стихійне лихо. Руки, які тримають зброю, які ціляться нею в беззбройних громадян, — не стихійне лихо. Всі завжди виконували наказ — хіба ні? Але ж виконували. І хтось його віддавав. Крайніх немає. Зброя стріляла сама, сама віддавала накази, сама отримувала їх і сама виконувала. Тоді в сам раз притягти до відповідальності зброю, облишивши в спокої вбивць, хіба ні? Не думаю, що як знищити всі арсенали, людство завтра стане святим. Зменшиться розмах, насильство, однак, залишиться. В людині закладене творче і руйнівне, воно змагається в ній між собою, змагається за людину. А людина змагається за себе.

Ми поїхали до дядька Андрія, прийнявши, щоправда, із запізненням його запрошення. Він ще квапив нас, щоб не барилися, проте того разу не вийшло. Всім нам було не до подорожі.

Стояло літо дві тисячі пʼятнадцятого. Назустріч вийшла літня жінка в чорній хустині. Вона запросила нас досередини. Крихітна хатинка, аж дивно, як у такій міг вимахати чоловʼяга під два метри зросту, її син. Вишиті рушники, хрест. Образ Миколи Чудотворця.

Тут народилася УПА. І Леся Українка. В школі я захоплювалась нею, пробувала організувати поїздку в Новоград-Волинський, підбивала однокласниць, проте нічого не вийшло. А трохи далі, за Случем, неподалік від річки Горинь, де вона випинається на захід, утворюючи мис, — село, звідки дядько Андрій.

Руки жінки тремтіли — чи то від хвилювання, чи від віку, як ото буває в старших людей. На застеленому скатеркою столі спиналася карафка зі звичайного прозорого скла з рожевим вмістом. «Ви, діточки, сідайте, я зараз», — жінка пішла, щоб, повернувшись, долити в карафку компоту, від якого запахло полуницями, а тоді принесла й поставила на стіл чотири склянки.

Вона вивчала нас, пильно роздивляючись наші риси, наче силкувалася пригадати; наче придивившись уважніше, впізнала б нас, як упізнають когось, кого давно не бачили, а він за той час сильно змінився — й усе одно не настільки: хоч що її спіткало би, людина так сильно не змінюється. Нас перекроює час, подібно до скульптора, який на гладку поверхню наносить карби — один, другий, третій, доки утворюються суцільні борозни, мов багатократ зоране поле: колись ця жіночка, яка роздивлялася нас, була також молодою, такою самою, як ми. Можливо, вона шукала якраз цієї подібності, прагнула в котрійсь із нас впізнати себе — себе давню, тодішню, молоду. А може, вона шукала в наших поглядах свого сина, хотіла побачити його там, як ото вглядаються в чарівне дзеркало, наче він міг зринути, йдучи їй назустріч. Ми були одними з останніх, з ким він приятелював.

«Ви з дороги голодні, а в мене нічого немає», — вона не чекала гостей, не чекала нікого. Вона втомилась чекати. Перестала. Вона терпляче відчекала своє, й ось каганець надії згас. За цей короткий час жінка вже звикла самувати. «Ви сидіть, а я ліпитиму вареники». «Ні, та що Ви, не треба», — ми почувались незручно. «Хіба разом з Вами», — запропонувала Таня, а Катерина обережно додала: «Ми допомагатимемо». Ніхто з нас ніколи не ліпив вареників. Я відчувала тепло під пальцями, щось, що обʼєднувало мене з подругами, а нас — з матірʼю дядька Андрія. І тоді відкрився той інший бік, це було як церемонія чаювання, воно зближувало, робило спілку, робило можливим розмову, підпорядковувалось їй, супроводжувало. Наче розпадалося на дві площини, очевидну й глибинну. Готування страви задля тамування того іншого голоду. Наче в цьому другому й полягав справжній сенс. Людині протипоказана самотність.

Ця літня жінка, що була матірʼю дядька Андрія, називала нас «діточки» — так само, як її син; ми могли бути її онуками. Такими, як ми, могли бути її онуки, якби дядько Андрій мав дітей. Або старшими. Можливо, вона думала це, дивлячись на нас. Вони приїздили б до неї — влітку і на Різдво, як в тих родинах, де старше покоління трималось землі, тоді як молодь осідала в містах, куди вирушала хто на навчання, хто працювати. Село, в якому нікого, молодшого тридцяти років, тільки каліка Михась, якому не було куди їхати.

Ми зустрілися з ним, вийшовши з хатини. Приведений цікавістю, хлопчина зупинився, не наважуючись ступити на подвірʼя. Він був нашим однолітком, а видавався молодшим від нас, наче природа, відібравши в нього щось одне, пошкодувала й захотіла врівноважити іншим; він виглядав, як людина без віку, яку не візьме час і безславно пощербиться різець невидимого скульптора. Михась запитально дивився на нас чистим-чистим, як безхмарне небо, поглядом. Він чекав на усміх, не більше; на знак уваги. Він мовчки супроводжував нас до автобусної станції, а коли ми заходили в салон, доторкнувся до кожної з нас, до наших долонь, одягу, лиця, волосся. Це була його мова, його спосіб спілкування, його вдячність за зустріч з нами і нашу увагу до нього, його подив. А потім біг услід, доки розчинився в куряві сільської дороги. Наче сам був із куряви. І літня жінка в чорній хустині. І село, приречене вимирати. І лише дядько Андрій був справжнім. Таких блакитних очей, як у неповносправного Михася, я ніколи не бачила.

Коли жінка взялася місити тісто, її руки перестали тремтіти. Наче звиклі до праці, вони тремтіли від її браку. Ми вперше в житті ліпили вареники. А потім сиділи на старому дивані з бильцями, з яких злущився лак, і роздивлялися фотографії. Їх було не так багато, всі вони вміщалися в один великий надірваний конверт. «А це з Афганістану, — жінка розповідала спокійним голосом, в якому застиг потамований крик. На зображенні троє хлопців, один з них — дядько Андрій. — Я молилася, Бог почув мене, і мій хлопчик воскрес, вернувшись до мене з того світу. Андрійко часто брав це фото і роздивлявся його. Воно притягувало його, мов магнітом. Він міг провести над ним цілий день — зображене вкидало його в похмуре заціпеніння, наче намагалося затягнути туди, назад. Йому натякали, жартома і всерйоз, що пора завести сімʼю, сподіваючись, що це відволіче його — зрештою, роки йшли — і він уже не був молодим парубком. А він нічого не відповідав — ні „так“, ні „ні“, не ображався й не сердився, а тільки брав до рук фотографію, наче то й була його відповідь, його сімʼя. Потім він почав потроху говорити, і все ніби стало на свої місця, а про шлюб слухати не хотів. Перед тим, як його забрали до війська, він мав дівчину. Вона чекала на нього, коли він служив в Афганістані і ще довго по тому, як звідти вернувся. Доглядала його, важко пораненого, в ташкентському шпиталі. Днювала і ночувала біля лікарняного ліжка. Я — мати, а вона — молода дівчина, парубки липли до неї. А потім, уже тут, Андрій уникав її, мовби не впізнавав. Наче вони чужі люди, лише дратувався. Вони розміняли тридцятку, як вона вийшла заміж за їхнього однокласника, й Андрій раптом заспокоївся, мовби знайшов вмиротворення. Ото лише наступного ранку осідлав мотоцикл і рвонув так, що здригнулося село. Тиждень його не було, а потім вернувся й нічого не згадував. А це школа, сільська восьмирічка, випускний клас. Ось Андрійко, впізнаєте? Ще дитина. Він мав нахил до техніки, охоче майстрував, знай ходив і дивився, як воно робиться, і собі брався».

Золоті руки, призначені для творення, тримали в руках автомат. Андрій повернувся, але повернувся інакшим, ніж пішов туди. Це вже був не той хлопчина зі шкільної світлини. Бокував від людей, уникав знайомих, наче не впізнавав їх. Міг годинами просидіти, нічого не роблячи, все щось обмірковував. Гасав на мотоциклі, мов надолужував неви́ганялу юність. Мотоцикл був для нього, як жива істота. Плескав його, як плескають по гриві коня, а тоді сідлав — і за мить його тільки й бачили.

Світлина з Афганістану заскочила нас. На ній він зафіксований до того. Пряме влучання. Тих, з ким він був, збирали по шматках. Рідним заборонили відкривати труни. Раптом «дядько Андрій» розпалося. «Дядько» зникло, наче струшений недоладний одяг, зовсім невідповідний. Й ось їх кинули в пекло неоголошеної, чужої й далекої різанини, наче вугілля в піч. Їх ніхто не запитував, що вони думають. Ніхто не цікавився їхніми почуттями. Їм належалися бушлат і миска твердої, як кирза, каші. І, звісно, калашников.

Сьогоднішня війна поволі перетворюється на забаву, в якій платять гроші — тим, хто з цього боку, і тим, котрі з протилежного. Різновид комерції із затвердженим прейскурантом, скільки коштує твоя нога, скільки рука і, звісно, в цілості — твоє життя. Воно оцінено не так високо, проте за нього щось платять. Ні, це не складно — досить забрати можливість гідно заробляти, і контрактників хоч греблю гати. Ця нещодавня історія... Я саме про неї подумала. Ви маєте рацію. Жінка втратила роботу, а в неї на руках трирічна донька і мати-інвалід. От вона й уклала контракт. Та хоч з самим чортом. Вона загинула в перший же день. Її рідним виплатять компенсацію, якої вистачить на найнагальніше, проте ніхто не поверне дівчинці матір. Гроші не накладеш на біль, як бинт на рану. В прейскуранті нічого про це не сказано. Прейскурант — стисла форма, куди вміщаються цифри, але не люди і не їхні страждання, цього не обумовлено. Нещасна з Херсонщини — з того самого краю, звідки Жанна. Таких історій чимало, проте вони рідко потрапляють на шпальти видань. Про таке не заведено повідомляти — подібне не вписується в героїчну картинку.

За час війни суспільство в кілька разів зубожіло, а ті, кого називають у нас олігархами, потроїли статки. Держава, яка живе з подачок, рачкує і колінкує, щоб їй кинули милостиню, і... доларові мільярдери. Є солідарність між людьми і чорнюща прірва між суспільством і правлячим класом. Наші інтереси діаметрально протилежні — для них найважливіше зберегти систему, тоді як ми прагнемо докорінних змін. Час починає відкочуватися назад. Корупція, принишкла після Революції Гідності, буяє. І все одно не вірю, що цього разу знову зійде з рук.

Він там такий, як ми зараз. Молодший від нас. Ставний хлопчина, міцно скроєний селянський парубок. З покоління наших батьків, чорна пляма на білому тілі їхнього самоусвідомлення, наче вражені цигарковими смолами легені. А вони хотіли дихати, вдихати повітря. Жити, кохати. Почервонілі сухі материнські очі, в яких не залишилося жодної краплі вологи для сліз. Що могло — виплакане. Всохла, як скіпка, постать. Наступного року Андрієвій матері виповниться вісімдесят.

«Він ще приїздив, переклав крівлю, що протікала. Самотужки, без сторонньої підмоги. Наче приїхав спеціально, щоб зробити, що передше запланував. Наче знав, що потім не зробить. Сказав, що відпустка закінчилася, і знову подався туди, а чи дійсно так? Я ніби відчувала, вмовляла, щоб не їхав, проте його не відрадити, таким і батько його був: як щось замислив, то світ завалиться, а доведе до кінця. Воно ж ні кінця, ні краю не видно. Й ось немає його. Немає...» — повторила, мовби сама не вірячи. Наче чекала, щоб ми заперечили. Спростували, що це не так. А ми не мали що заперечити.

Коли ми вийшли надвір, жінка не замикала дверей — в селі всі один одного знають. Ми рухалися повільно, їй нелегко давалась хода, кожний крок був нагадуванням, наближенням — роки і розпач зупиняли її, не даючи йти, тягнули назад. Вона наче рухалася крізь сипкий, нескінченний пісок, наче продиралася крізь шпичаки. Говірка, вона раптом замовкла й до самого цвинтаря не обмовилась жодним словом. Її проща, яку старенька постать у чорній хустині торуватиме, поки якогось дня займе місце поруч із сином. Поки з неї скинуть чорну хустку й одягнуть світлу, жваво розквітчану, якої вона ні разу не носила.

Уже як вернулися з цвинтаря, жінка продовжила говорити. З чотирьох доньок — дві в Португалії, одна в Москві, одна в Рівному. Всі четверо заміжні, мають дітей. Одна з двох, котрі в Португалії, вийшла заміж за «тамтешнього», він приїздив сюди, влаштовували два весілля — там і тут. Андрій ще жив. Він намовляв Андрія їхати в Португалію, та Андрій лише зиркнув з-під лоба, то більше про те не згадували. Віка — найстарша, це вона переманила за собою сестру, ото відмалку трималися вдвох, та й народились одна за одною, «Андрійко мій — третім. А я коло хати. Земля не відпускає мене. Та й куди мені, старій бабі. З власної волі мій Андрій не пішов би в Афганістан. Я добре знаю його. Схід — то вже інше. І на Майдан. Ото побачив, як збиткувалися з дітей, пригорнув мене і пішов. На війну і смерть в нього нюх. Мов на жінку, яку впізнавав за парфумами: він не переплутав би її з жодною іншою. Ох, — Андрієва мати зітхнула, й у цьому зітханні виразилося все те, чого не охоплювали слова. — Не спізнав хлопець людського щастя». Людина народжується, щоб знайти своє. «Леся, „московитка“, як її тут називають, не приїздить. Дзвонить. Наймолодша. Як з чоловіком подалися на заробітки, ще як тільки побралися, та так і пропали. Славко водій, а Леся довго сиділа без нічого, перебивалася принагідними заробітками, доки влаштувалася бібліотекаркою. Він звідси, наш — он хата через два подвірʼя, там виростав, а одного дня став на порозі і сказав, що буде зятем».

Ще як їхали до села, до нас заговорив сільський дядько.

— Ви до кого?

— До дядька Андрія.

— Спізнилися ви, дівчатка.

І тоді чоловік розговорився.

Це від нього ми вперше почули про мотоцикл:

«Він ходив у якомусь ступорі, а вони силкувалися вивести його з того стану. Тоді їм і навернулося оте з мотоциклом. Колись вони влаштовували забави — молоді були ще, кров грала. Бо тільки до мотоцикла Андрюха не збайдужів, виводив його, мов живого. Ото стане дибки, задерши кермо, так що лише заднє колесо до землі й доторкалося. Не їхав — летів, сіючи куряву. Мовби хотів розбитися. Але не розбився, наче то не курява була, а рятівна хмара, що кожного разу огортала його, а коли влягалася, мотоцикла й сліду не залишалося. Ото вони і вчепились за мотоцикл.

— Не жартуйте, хлопці.

А іншого разу:

— Не випробовуйте мене.

А вони не вгавали. Тоді й осідлав.

Неслися один на одного, мов ті олені, але перший не витримав. І другий, і третій. Останньої миті, спасувавши, вступалися. Мовби то не Андріїв осклілий погляд, а сама смерть дивилась на них. А четвертий не зʼїхав — принцип на принцип. Андрюха втримався, а той — ні. Якби сіромаху не шпуронуло в траву, кісток не позбирав би. Як будете йти і побачите чоловіка, який накульгує, то він. У нього костур такий, ви впізнаєте. То ще легко відбувся. Тепер старий, а тоді перший задирака на селі, разом з Андрюхою, було, гори перевертали. На тому й сквиталося. Бджолярство стало Андрюсі релігією, отак пасічникував, маючи, однак, золоті руки до техніки. І все стало ніби на місце. Знайшов свій мир — з бджолами, не з людьми.

Парубійка боялися смерті, а Андрюха не боявся. Даремно його потривожили, хотіли як краще. Жаль їм було, ми всі шкодували його. Андрюха знав, яка вона. Ото ми собі теревенимо, а самі зеленого поняття не маємо. Переспав з нею, як із коханкою, відтоді не міг більше з жодною молодицею зійтися. І своє юнацьке кохання занапастив — такої дівчини зрікся! Хлопи лікті кусали, знаючи, що вона Андрієва. А тут приходь і задарма бери. Пішла за їхнього спільного однокласника, Андрюшиного давнього приятеля. Не дівувати ж до пенсії. Раз скочиш у ліжко до смерті — пиши, пропало. Це лише так здається, що ти — король.

Андрій знав, як воно, помирати, а вони — ні. Одне — побувати в її обіймах, друге — правити небилиці. Він мовби глузував з неї, ніби викликав її на герць, як ото хлопці-мотоциклетники його. Випробовував, а вона підстерігала зовсім не там. Міцні ручища, мотоцикл слухався, як комонь вершника. А й вишивав же!

Й ось тоді збагнув. Почув її поклик. Мати відмовляла, щоб не йшов. Але що мати дорослому чоловікові, який раз уже зазирнув в очі кульгавої. Хто раз пішов на війну, той з неї вже ніколи не вернеться. Отак я вам, дівчатка, тлумачитиму. Усі літа продовжував бути на війні — то тільки здавалося, буцім вернувся. Так мислю собі, так воно є. Вернувся не він, а його копія — бліда подоба того Андрюхи, якого знали. Мабуть, і він розумів це. Або принаймні відчував.

Ховали цілим селом. З окільних приходили — багацько, що аж не здається, що стільки ще нас живе тут. Його колеги — ті, з котрими змагався на мотоциклах. Довгий шлях, люди вклякали, коли попри них несли труну.

Жінка, що її спершу кохав, відтак зрікся, народить синаша, якого охрестять Андрійком, але що воно. Одного Андрія опустили в яму й засипали землицею, другий зʼявився на світ. Та й квит».

Ми вирушили втрьох, ми і в школі скрізь разом ходили — навіть у туалет відпрошувалися одночасно, і додому йшли, хоча нам було в різні боки. Подружки-нерозлийвода. Нас називали сіамськими близнючками. Коли котрась із нас просилася вийти, а інші ні, це викликало у вчителів занепокоєння, і вони стривожено казали: «Світлано і Лесю, ви теж, звісно, можете вийти».

Дійшовши до роздоріжжя, ми зупинялися і довго стояли там, переминаючись з ноги на ногу, нездатні розлучитися. «Ну, дівчата, до завтра». «До завтра». І так ми прощалися, аж поки надʼїздив Катьчин автобус. Катька зволікала, і ми майже силоміць впихали її в переповнений салон. Двері незбагненним дивом зачинялися, Катерина оберталася до нас і, театрально скривившись, «викрапувала» з очей сльози розлуки.

Катька — ще та кривляка, їй дай нагоду; гумору нашій дівочій компанійці, що не кажи, не бракувало. Ми гнались за нею, вимахуючи ранцями. Журба не про нас, і плани в нас снувалися грандіозні. Часто, не в змозі розійтися, ми й далі тюпали разом. Це називалося проводжати — ми проводжали котрусь із нас. І так доходили до чийогось дому, де застрявали до вечора; коли на нас сходила благодать, ще й виконували домашні завдання.

Четвертою з нами мала вирушити Надюся, проте того ранку виїхати вона не змогла, пообіцявши невдовзі приєднатися, але так і не приїхала. Надюся потерпала за роботу, в неї шеф — драконище, а не людина. Сказати навпростець Надюся не наважилася; я думаю, вона й сама до кінця не була певною.

В Надюсі умора. Коли нас заносило до неї, про домашні завдання можна було забути і про все інше також. Закинувши портфелі, ми вирушали разом з нею забирати її братів і сестер, кого з садка, кого з початкової школи — коли її побудували, Надюся закінчила пʼятий клас. Переходити в нову школу вона відмовилася, залишившись з нами — як же ж без нас? Та й ми, безрідні, що робили б без неї? Головне — нікого не забути, всіх забрати в правильному порядку, а тоді привести додому. Це «додому» тривало до сутінків — забраних належало вигуляти, не проминувши, зрозуміло, жодного сто разів дослідженого закапелка. Верталися ми галасливою ватагою. Однак досить було переступити поріг, як діти перетворювалися на ангелів.

В Надюсі все було під контролем, задрипанці слухалися її, мов рідної матері. Надюся йшла куховарити, а ми — трохи з малечею, трохи з Надюсею. Аж лячно, як вона все незворушно порала — наче доросла, а не наша однокласниця, з якою ми дуріли на перервах. Я брала до рук картоплину і пробувала чистити. «Давай, — зжалювалася Надюся, — забираючи її від мене». Овочі вона чистила, різала, сікла, мов кухонний комбайн. Замовляючи картоплю, я щоразу згадую Надюсю і кухню, куди нас набивалося, як у чарівну рукавичку. Ми накидалися, мов з голодного краю, геть забувши про сором. Отак, крім братів і сестер, Надюся годувала ще й нас.

Коли я востаннє зустріла Надюсю, вона скидалася на вичавлений лимон. Ми ще байдики били, а вона вже працювала. Живучи в Черкасах, вона заробляла, як у столиці. Їй із цим пофортунило. Хоча це як сказати — в Надюсі зовсім не залишалося часу на особисте життя; коли ти до девʼятої вечора на роботі, в тебе невеликі шанси познайомитися з красивим хлопцем. І з некрасивим, звичайно, теж. Мені здається, їй взагалі було не до цього, — Надюся утримувала сімʼю: братів і сестер, поміж якими вона найстарша, в неї їх пʼятеро, плюс безробітні батьки, яких викинули на вулицю, після того як вони прогарували чверть сторіччя. Згодом Надюсин батько влаштувався сторожем, але там він мало що отримував, а мати підпрацьовувала прибиральницею, обоє — «технічна інтелігенція», з вищою освітою і червоними дипломами. Черкаси — не Київ, де завжди щось нагодиться.

Надюся уникала розмов про Майдан і війну. Війна не вписувалася в її бачення світу, в розпорядок робочого дня, що починався зранку і закінчувався пізно ввечері; в неї свій фронт, і вона день у день самовіддано тримає його. Батьки на шиї, здитинілі від безпорадності, а тепер ще й менінгіт, куди прилаштувати братів і сестер. «Я знаю, — тільки й мовила, міцно обіймаючи мене. — Я все знаю». Двадцятитрьохрічна багатодітна мати без чоловіка, вільного часу і кохання.

У вагоні стояла задуха, наче поїзд прибув не з Одеси, а звідкілясь далі, зі спекотного Півдня, примарного і недосяжного, де в розпалі літо, в українську зиму, що починалася дошкульним розчаруванням і тим потужнішою надією. Нас зустріла суміш засильно опаленого непровітрюваного приміщення, просяклого потом одягу і спожитих напередодні страв. Пасажири ще спали. Ми зайняли місця.

— Кофє, дєвушкі, чай?

— Чай, будь ласка.

Чути було, як дзенькало за перегородою скло, а потім лився тонкою цівкою окріп.

— Пожалуста, — мовила провідниця, ставлячи на стіл склянки з гарячою водою і кладучи поруч «Принцесу Нурі». Опустивши пакетики в воду, ми спостерігали, як розходиться чай, подібно, як дим у повітрі, поки вода забарвилась в темно-коричневий колір. Духмяний запах, неспроможний перебити спертого задушшя вагону. Я виклала печиво.

Провідниця стояла над нами. Дебела жінка з низько посадженою головою, широким мʼясистим носом і чоловічими ногами.

— Вертайтеся, дівчата, нашо оно вам нужно?

— Звідки ви знаєте, чому ми їдемо?

— За столько лєт я научілась чітать людєй. Чєлавєк — как пісьмо. І тєлєвізар тоже сматрю. Погляньте, які ви харошиє. Вам какраз діточок ражать.

— Ми знаємо, коли нам народжувати.

Запала незручна пауза. Ми не сподівалися, що Катерина так відрубає. Схоже, Катерина й сама здивувалася.

— Змінимо країну, а тоді народимо, — спробувала розрядити атмосферу Тетяна.

Таня — жайвір. Тоді як ми сонні ледве пленталися до школи, вона приходила однією з перших. В той час, як ми куняли за партами, вона розгортала бурхливу діяльність. «Що сови, так і будете спати?» Легко казати! Прочухувалися ми одночасно з дзвінком, який сповіщав про закінчення шкільних занять. Він був чимось на зразок нашого будильника. Та й не лише нашого. Почувши його, клас раптом пожвавлювався, а вже за хвилину школа ходила ходором.

Провідниця знизала плечима.

— Глупі ви.

Я народилася в Смілі, в Черкаси ми переїхали, коли мені виповнилося три роки. Сміли я майже не памʼятаю. Ми потім ні разу не були там, хоча це всього-на-всього кілька десятків кілометрів від Черкас. Річку пригадую, а так більше нічого. Наче ми переїхали з меншої річки на більшу. Батько стверджував, що в Смілі найсмачніший на світі шербет, й усе збирався туди по нього, але так ніколи і не поїхав. Мій батько обожнює солодощі — маму, мене і солодощі. Скільки на столі, стільки він зʼїсть. Мати завбачливо ховала їх від нього, мов від дитини, — в нього цукор завищений. Батьки працювали, я ходила до школи.

«Що, сміла?» — мене діставали цим у школі. Я не була смілива, однак, якщо треба, могла за себе постояти. І за подруг. «Як ти сміла...» — мати недовершувала, нам обом робилося весело. «Ну йди вже, — лагідніла, — але більше так не роби». Місце мого народження вберігало мене від нагінок. Громовідвід, об який розряджається блискавка.

Другою книжкою, яку Євген привіз із собою, був Турянський. «Поза межами болю» Осипа Турянського. Ніхто з нас не чув про такого автора. У школі про нього не згадувалось.

Євген добув томик з наплічника і заходився читати. Він читав уголос, спершу тихо ворушачи губами, ледь чутно, як проказують молитву. Здавалося, наче він озвучує Біблію, як представники деяких християнських течій, які роблять це часто прилюдно, щоб привернути увагу. Ні, не до себе, а до написаного. Їм здається, що всі біди від того, що ми надто далеко відбігаємо від тексту. Я не знаю, чи Євген робив це для того, щоб зацікавити нас.

Помітивши, що ми прислухаємося, він підніс голос, як підкручують, вловивши щось важливе, радіо. Євген читав Турянського вечорами, в перервах, при світлі полумʼя, що танцювало танець, перекладаючи написане в ній мовою рухів, світла і тіней, що зʼявлялися і зникали. Поки людина здатна відчувати біль, вона жива.

Його вразила метафора мистецтва. Скрипка, яка ні на що не годилась, крім як розпалити багаття, її остання роль, її найважливіша для людини в безвихідних обставинах мелодія. Музичний інструмент не зміг відвернути війни — ні грою, ні символічністю. Людина не водитиме смичком по струнах, коли коцюбіють руки і ноги, коли мороз обпалює лице, як вогонь. Скрипка не виконала тієї функції, яку в давнину покладали на предмети. Її залишалося розтрощити. Наскрізь автобіографічна оповідь, наче герой вижив, щоб описати свій досвід. Мистецтво втратило вартість. А може, він помер? Фізіологічно живий, але загинув духовно, культурно? Що робить нас тими, ким ми є, і до якої межі ми ще люди, а коли вже ні?

Євген натрапив на Турянського випадково. Турянський зацікавив його — зовсім не метафорою (то сталося згодом, коли прочитав книжку), а схожістю. Турянський йшов через перевал — тими самими гірськими стежками, що й він та його товариші. То був шлях смерті, яким він пройшов і вижив. Й ось українець через сотню років приїздить туди відпочивати. Який звʼязок міг бути між ним і письменником з віддаленої епохи, між якими пролягло стільки часу? Турянський українець, і Євген українець. Для Турянського воно було не зовсім чуже і не зовсім своє, для Євгена теж. Лише Турянський йшов з півночі, він — з півдня. І сто років. І — війна.

Боюся, це ілюзія, що світ змінюється. Сьогодні він такий самий, як тисячу років тому. Змін зазнають несуттєві речі; засліпленим ними, нам здається, що ми здійснили неймовірний прорив. Проте ми поводимося так само, як перед тим, так само воюємо і ненавидимо, як вчора і передучора. І кохаємо.

Достоєвський написав, що світ врятує краса. Він вийшов з родини греко-католицького священика. Майже дві тисячі років перед ним чоловік на імʼя Ісус, чиї батьки з Назарета, а він сам народився у Віфлеємі, проповідував, що світ врятує любов. Вона не врятувала його, проте він вірив, що вона здатна врятувати світ. Він приніс себе в жертву в цій надії.

Ті, хто загинув на Майдані, принесли себе в жертву в такій самій надії. Достоєвський вловив дух біснуватості, що невдовзі заполонив Європу. Достоєвський — брехун; смішнішої і карикатурнішої фігури, ніж князь Мишкін, я не зустрічала. Мишкін — цнотливець. І брати Карамазови. І Раскольніков, який зарубав Альону Іванівну. Раскольніков — карикатура на християнство; дзеркало, в яке вряди-годи варто зазирати. Достоєвський брехав, щось у ньому сигналізувало, що він бреше. Проте, блукаючи манівцями, рідко хто так близько ходив довкола правди. Нещодавно я читала японського письменника Ое, він переписав Достоєвського, скинувши з його героїв облуду цнотливості, як скидають красиву обгортку, і тоді оголюється те, що насправді.

Нас відмалку загортають в такі обгортки. І якщо ми поступово навчаємось обходитися без памперсів, то від пелюшок лукавства звільнитися незрівнянно складніше. З цього рідко хто здатний виплутатися, поодинокі особистості.

Смерть забирає тих, хто любить життя, вона раптом шкодує його їм. Світ зміниться тоді, коли люди не гинутимуть заради чогось, а житимуть.

Лукавство заводить у глухий кут. Тоді — війна. Хибне ословлення світу, хибне розуміння себе і своїх бажань, брак сили волі сказати правду. Вберегти нас може лише правдиве називання.

Я боюся тієї зустрічі. Я боюся зустрітися з ним. Я боюся побачити його — боюся того, що прочитаю в його погляді. Боюся ступити крок, наче за ним — провалля, порожнеча. В нас спільні батько і мати. І кімната, в якій ми виростали.

Кілька разів він приїздив до батьків — потайки, ні з ким не зустрічаючись, а потім безслідно зник. Він переховується, батьки переживають за нього; для них він усе ще їхній син. Попри все їхній син. Вони не мають поняття, де він. Інколи він телефонує їм. Тоді ще він приїздив до них.

Того дня я приїхала, не повідомивши батьків; я часто приїздила без попередження. Батько розмовляв з кимось, звідкись з глибини помешкання долинав інший чоловічий голос. Я прислухалася. Коли він пролунав ближче, я впізнала його. Пальці зʼїхали одвірком, так і не натиснувши на дзвінок. Я зупинилася в Надюсі. До ранку я проплакала, вранці Надюся пішла на роботу, а я вернулася в Київ.

Я не вірю, що це він. Що він на таке здатний. У нього сімʼя і дитина. Хай втече в Москву, будь-куди, куди-небудь в Росію. Я не хочу бачити його. Я не хочу зустрітися сам на сам з його поглядом. Хочу забути його. Хай живе десь там і десь там буде щасливим, хай невідомими вулицями пересуватиметься людина, чужа мені. Наш ворог роздає їм громадянство, йому потрібні такі, як мій брат. У мене є брат — це твердження хибне чи істинне? Ніхто не може дати на нього відповіді, жодний філософ. Колись у мене він був. Нехай це залишається в минулому часі.

Він не ставився до мене ні добре, ні погано. Як брат до сестри. Інколи кпив, тоді як я зі шкіри пнулася, щоб бути такою, як він. Подібною до нього. Для цього я навіть одягалася по-хлопчачому. І ганяла на спортивному майданчику у футбол, не усвідомлюючи, що все те заради нього. Таким чином я домагалась його визнання.

Бувало, він розмовляв зі мною. В ті часи, коли він не відкидав мене, я почувалася по-справжньому щасливою.

— Ось бачиш, — вона тримає фотографію, її рука тремтить.

Зріз з відеоролика на ютубі. Ні, то я тримаю. То я зробила її. Зупиняється перекурити. Дуже коротку мить видно обличчя. Компʼютерна програма дала змогу зафіксувати цю мить. У фотосалоні зображення роздрукували на папері. Прийдіть через годину. Я оплатила замовлення й отримала талончик. Через годину я прийшла. Навіщо? Година ще навіть не закінчилася, проте фотографії були готові. Вони вже чекали на мене, поміж них — ота. Його синові пʼять з половиною — невдовзі він підросте, жвавий, набитий малюк. Він тягнувся до мене на руки, я давно вже не бачила його.

Там, на Майдані, були чиїсь діти. Коли він цілився в них, мусив думати про свою. І дорослі. Котрийсь з тих дорослих міг бути його батьком.

Його дитина теж колись виросте. А я знаю, як він любить її. Вертаючись зі служби, він підкидав її вгору. Як він радів їй. Як вони разом гралися.

Це все одно, що вбити власну дитину.

Я не хочу думати про це. Я намагаюся відразу перебити думкою про щось інше. Поринаю з головою в роботу, яка подобається мені. Вона — моя; я знайшла себе в ній.

Я не знаю, що з цим робити.

— Це твій брат.

— Мовчи!

Я кричу:

— Не кажи цього.

Я намагаюся прокинутися до тієї миті, як Євген скаже це.

Я не хочу спати.

Не хочу заплющувати очей.

Я хочу прожити життя, ні на секунду не відключаючись.

В такі миті здавалося, що я збожеволію.

Я перейшла через це.

Я вийшла звідти.

А Євген залишився там.

У чорному сні, якому не існує кінця.

Ми домовилися про зустріч. Стояв червень. Я хвилювалася.

Нас єднає міцна дружба. Соломія, як і я, у волонтерському русі. Ми працюємо в тій самій волонтерській організації, я тут, вона — там. Вона домовляється зі шпиталями, знаходить спонсорів, перекладає, коли привозять поранених, їде зустрічати їх в аеропорт. Я супроводжую їх у Києві, через дві години вона приймає їх там. Офіційних представників майже ніколи не видно, наче хлопці, яких транспортують, без громадянства. Ми опікуємося добровольцями, досі невизнаними, а вони ж першими піднялись на оборону. Ніхто не шукав їх по військкоматах, не влаштовував облав у нічних клубах. Як це гидко... Куди ми прямуємо?

Консули про все довідуються останніми, їх воно особливо не зачіпає. Вони більше зайняті виставлянням у соціальних мережах дорогих речей, іменних подарунків від премʼєр-міністра з нагоди річниці незалежності, за неуточнені досягнення чи просто «за сумлінну службу». Тим часом в урядовій скарбниці бракує коштів на елементарне. Люди помирають посеред вулиці. Вони не мають ліків, якими їх має забезпечувати держава. Щотижня десятки дітей потрапляють у сиротинці, бо батьки не можуть прогодувати їх. Це ще одна війна, вона триває набагато довше, ніж на сході. Вона триває третину сторіччя.

Цього року опалення ввімкнули в середині листопада, а дві тисячі чотирнадцятого і ще дві тисячі пʼятнадцятого тижнем раніше від початку опалювального сезону. Ні, тоді не було холодніше, тоді тільки-но почався жовтень. Ненадовго прокинулося сумління? Страх. Майдан не привів нової еліти, все стало на свої місця, «обнулилося». У війні винні не хлопці-добровольці, а ті, котрі довели країну до такого стану. Опалення хрущовки обходиться в півтора рази дорожче, ніж пенсія, яку отримує людина, відпрацювавши сорок і більше років. Наче війна десь у паралельному світі, лише гинуть у ній по-справжньому.

Все тримається на приватній ініціативі, держава байдужа, співчуття виявляють звичайні люди. Італійські хірурги незрідка відмовляються від гонорарів. На дороге протезування пожертви надходять від малого й середнього бізнесу, здебільшого анонімні. А також перекази від людей. Олігархи не дали ні копійки, аби врятувати бодай одну людину.

Потім Соломія і такі, як вона, її однодумці везуть бійців на море, незалежно від пори року. Вода заспокоює; шелест хвиль, що набігають на пісок. Соломіїн паспорт сильно спрощує спілкування з місцевими установами.

— Мені щоразу здається, що ось зараз я побачу його.

Вона дивиться мені в очі, чи я розумію. Я розумію її. Вона втратила рідного брата, я — хлопця.

Тоді я навіть не знала, як вона виглядає.

— Ви Світлана? Я Соломія, сестра Євгена.

Напевно, я задумалася, бо проґавила, коли вона підійшла. Я думала про Євгена.

«Сестра Євгена». Вона сказала це так, що мені здалося, наче ось-ось надійде Євген, і далі ми попростуємо втрьох.

Ми обійнялися. Я відчула на щоці вологу, наче впала сльоза: з неба покотилися великі краплі, спершу поодинокі, потім густіші й густіші, а тоді зненацька линуло, як з відра.

Ми кинулись бігти. Змоклі, ми знайшли прихисток у кавʼярні. Над столами низько звисали матові лампи з круглими металевими плафонами. Ми примостилися за вільним столиком коло вікна. По кількох хвилинах всі вільні місця були зайняті.

Ми говорили, а тоді раптом замовкли та обернулися до вікна — одночасно, мовби відчувши.

Євген ішов повільно по зливі, наче гірським хребтом, з похідним наплічником за спиною. Нас тут триста, як скло, товариства лягло. Він переписав і завчив слова. Хтось приніс їх, рядки про студентів, які майже голіруч обороняли країну проти більшовиків. Це було задовго до вбивств на Майдані, напередодні Різдва. Він знову був молодим, яким я зустріла його першого разу. Ми бачили його кілька секунд, а потім видиво розтануло. Він не бачив нас, він дивився кудись вперед й усміхався.

Після цього вже більше нічого не було — надворі періщило так, що тільки камʼяна фігурка святого на фронтоні проступала невиразно, мов крізь туман. Наче вона ось-ось розсотається. Буцім вона значно далі, а не зовсім поруч. Мов постать живої людини, яку зменшив не скульптор, а перспектива.

Того лютневого ранку Соломія прокинулася від глухого удару. Наче хтось пожбурив у шибку камінцем, загорнутим у щось мʼяке. Надворі ще було темно. Дівчина прислухалася і, не почувши більше нічого, відвернулась і задрімала, а коли знову прокинулася, звук стерся, як стирається сон.

Відсунувши штору, вона побачить щось чорне.

— Мамо, там дрізд.

Птах лежав долі зі складеними крильми. Він був мертвим.

— Вийди, я приберу.

— Не викидай, — Світлана не прокаже це, скрикне.

Мертвого птаха закопали, точніше, поклали під кущі, пригорнувши землею. Мати пішла на роботу, тоді як доньку не покидало мульке відчуття. Наче опустилася паволока. Пішла з дому, не поснідавши, і цілий день не хотіла їсти, аж увечері відчувши, як смокче всередині. Лежачи в ліжку, Світлана думала про мертвого птаха і свого брата. Вона ще нічого не зрозуміла, зате щось у ній вже знало, що трапилося.

Євген нікого не попередив — ні сестру, ні друзів, ні, звісно, матір, а потім жінка знайшла лист. Він поклав його так, щоб аркуш можна було помітити, висунувши шухляду. Він знав, що вони прочитають його не раніше, ніж він приземлиться в Києві; не швидше, ніж увечері. Вони прочитали його через кілька днів. Скупі рядки, накидані квапким почерком, яких виявилося досить, щоб збагнути, що до спонтанного, на перший погляд, рішення вів довгий шлях. «Мамо, моє серце там... Моє місце — між хлопців і дівчат на ґраніті... Я один із них... Я впевнений, ти мене зрозумієш і не засуджуватимеш... Я — українець».

Вони зайшли досередини, мати й донька, довше не було куди зволікати. Вони все ще сподівалися, до останньої секунди, мати занепокоєно роззиралася, і сестра — теж. Наставав новий етап.

— А ваш син?

Службовець розгубився.

— Ми можемо вручити тільки йому особисто.

Того дня вони отримували паспорти, до яких йшли багато років, як наближають мету; мати вважала їх найбільшим досягненням. Думала при цьому про майбутнє дітей, про нормальне життя для них — з нормальною освітою, нормальною працею, в нормальній країні. Тут менше лукавства. Тут люди менше заплутуються у брехні, менше її снують і вигадують, тому все краще. Її діти заслуговували на це краще. І вона змогла його забезпечити їм — витримкою, наполегливістю, впертістю. Коли людина чогось прагне, зазвичай вона досягає його, і дуже рідко коли обставини становлять нездоланну перешкоду.

Й ось вони вийшли з новісінькими документами, тоді як Євгенів залишився в шухляді чиновницького столу.

— Наступного разу, — це все, чим клерк міг їх утішити.

Він і сам розгубився що-небудь второпати. Для людей з неблагополучних країн ця мить — мрія. Часто-густо — єдина, найбільша, остаточна мрія їхнього життя. Вони тікають від злиднів, гідність передбачає також матеріальний достаток. А ці українці далебі наполегливі. Працьовиті. Українки, що не кажи, — симпатичні.

Коли обидві жінки виходили, він покрадьки зиркнув на обох, відтак на обручку на пальці своєї руки, а тоді, натиснувши на ґудзичок, оголосив у мікрофон наступне прізвище.

В ті хвилини, як Євген дочитував у літаку біографію Ейнштейна, його мати й сестра стали громадянами Європейського Союзу з безхмарним небом над головою: тієї пори року радше метафоричним.

Він не був самогубцею. Ніхто з тих, хто загинув, не були самогубцями. Жодний, хто йшов голіруч під кулі; з деревʼяними щитами. Того дня. Перед тим. Й усі дні опісля. Він не був героєм, як ми уявляємо.

Так ми разом. Ми — поруч. Удвох. Ніби й не розлучалися. Наче вона не розлучила нас, рушниця снайпера.

Вбивця цілився в очі. Від ґумових куль сяк-так можна було оборонитися, від свинцевих — ні. Нас, дівчат, не пускали туди. Коли впали постріли, нам заборонили туди йти. Ні, не думаю. Так, була загальна координація.

Снайпер влучив у відкритий, допитливий, привітний погляд. В той, в який я закохалася, вперше побачивши його.

Вони зумисне обирали очі.

Очі бачать світ.

Очі бачать правду.

Дивляться на тебе.

Ще все свіже, наче відбувалося вчора, проте час намагається віднести геть, змити свавільною течією, стерти, усунути, знищити, як нещодавно майданне графіті з будинкового муру.

«Я приїхав сюди, щоб жити».

2012–2017