Червнева злива

Закладка

Завалував пес, а тоді загупали чоботи.

Зараз із темряви випірне мобільна група. Цей сценарій повторюється щоразу.

— Що сталося?

— Та ось пробивається туди, — той, хто затримав мене, киває на інший бік колючого дроту.

Там, куди він показує, темрява.

— Ваші документи.

Я простягаю потріпану книжечку.

Так вони переконуються, що я — не привид.

Довго роздивляються, присвічуючи ліхтариком; шелестять туди-сюди сторінками. З особливою прискіпливістю вивчають фотографію, спрямовуючи світло то на моє лице, то в паспорт.

«Вам уже сорок п’ять».

Давно вже сорок п’ять.

Вони вагаються, а тоді закривають і віддають.

Я не лічу років.

Сорок.

Пʼятдесят.

Тисяча.

Це нічого не змінює.

Час втратив значення.

Одного дня ми з’являємося на світ.

Життя прекрасне.

Згодом завжди здаватиметься, що саме так і було.

Коли полум’я гасне, я черкаю сірником об коробку.

Навколо мокрінь. Листки журавлини, слизькі від вологи, блищать, коли по них ковзає світло. Мжичка затягнула світ густою запоною.

Я вклякаю, черкаю знову і знову, сірник за сірником, доки котрийсь спалахує. Я затуляю його долонею.

— Туди не можна.

Я чув це сто тисяч разів. Кожного разу вони торочать те саме. Інколи мене на добу-дві затримують «до зʼясування обставин»; потім усе одно відпускають. У водонепроникних плащах з накинутими капюшонами вони скидаються на ченців.

Вічність оявнюється незліченними голограмами, наче квітка пелюстками. Час — розгортка, стискання і розтискання, зондування властивостей, спроба пофрагментувати безмежність.

Явне — проекції, утворені його зіткненням з простором, зображення спрямованої на екран нескінченності. Лабіринт, в якому множинність відгалужень прокидає і підживлює віру в можливість виходу. Десь там, у кінці, світ. До нього веде смужка світла. Ми балансуємо на ній, мов на линві.

Осягненню надається те, що зриме. Що можна побачити, почути, відчути. Простір подібний до стисненої пружини, що раптово випрямилась. Теорія Великого Вибуху оголила межі пізнання. Експеримент добіг кінця. Пастка заклацнулася.

То була вкрай непевна затія. Описи конструкцій, здійснені піонерами часових переміщень, виглядають зворушливо і наївно. Без них, однак, нічого не вийшло б. Хоча на той момент сформульовані ними теорії здавались проривом, насправді все щойно починалося.

Чого ми прагнули? Сісти в автомобіль і, завівши мотор, доводити, що він їде? В чому ми хотіли переконатися? Що два плюс два дасть чотири?

Своєю інфантильністю ми загнали себе в глухий кут, де протупцювали б іще тисячу років. Чи варто було для виправлення поодиноких неточностей гайнувати незмір зусиль? Ми побачили себе, взявши проби власної юності, та що це в підсумку дало?

Сотні років час сприймався лінійно — якщо ним можна просуватись вперед, гадали ми, мусить існувати можливість зворотного руху. Тоді як жаданий апарат уже працював і був частиною нашої загальної недосконалості.

Людська памʼять коротка, памʼять спільноти непевна. Ми вимагали переконливих доказів, нам волілося чогось істотнішого, вільного від різнотлумачень. І навіть тоді, коли було здійснено перші вояжі, наше уявлення про час ще довго не зазнавало змін. Ми перебували в полоні казки, що народилася з наших обмежених можливостей.

Різкий голос виводить мене з задуми. Вони дивляться докірливо, без осуду, з нерозумінням.

— Нащо Вам це?

Вони ставляться до мене тактовно, діляться непоказним провіантом з сухих пайків — м’ясних консерв, овочевих паштетів. З бляшанки згущеного молока всміхається лице з русявим волоссям і блакитнішими за небо очима. Я силкуюся пригадати, де зустрічав його раніше. Роблю ковток і вслухаюся, як тепло поширюється судинами.

На шворці під стелею гриби. Вони скидаються на гірлянди з усохлих прикрас. Коли вони підморгують з-під опалого листя, граються в хованки між високих травин на галявинах, їм годі опертися.

Маслюки, підберезники, заячі губки — їх ніхто не торкається. Той, котрий збирав їх, чистив, а потім дбайливо нанизував, знав, що залишить їх тут. Ніхто не приймав того, що сталося. Надто раптовий розрив, не прорахований жодною симуляцією, — таке неможливо передбачити. А може, все було, навпаки, прораховано, й поразка — частина експерименту, його відправний пункт. Звідси ніхто нічого не забирає.

Вони остерігаються — лісу, грибів, ягід. Намагаються зайвий раз не покидати приміщення. Вода тут на вагу золота, її постачають їм у спеціальних баках, дарма що її повно навколо.

Я виходжу надвір. Сонце ще за верхівками дерев.

Я нахиляюся і зачерпую ранкову росу.

Вони заціпеніло спостерігають, як я вмиваюся.

На початках, затримуючи мене, вони поводилися напружено, шкіра на їхніх вилицях тривожно напиналася, а їхні руки тримали коротку, наче її обтяли, зброю.

Ворог — не я. Ворог — невидимий, куля не візьме його, їм це добре відомо. Вони міцніше стискають руків’я.

Один з них не витримав. Першокласний кухар. Вони не вловили нічого підозрілого. Чоловʼяга провів їх на ґанок — він завжди благословляв їх яким-небудь дотепом. Такому на роду призначено збадьорювати товариство. Вони не пригадували жодного разу, коли б журився. Ніхто не вмів розвеселити, як він.

«От що я вам скажу».

Нічого не скаже.

І йому ніхто нічого не скаже — ні цього, ні чого-небудь іншого.

Стосик актів, зданих невдовзі в архів.

Жодної зачіпки, яка бодай щось пояснювала б.

Ніхто нічого не почув.

Коли вернулися, вхід був замкненим. Гупали в подвійний метал, торсали клямку, колупалися в замку, зазирали у вікно, намагаючись що-небудь роздивитися, врешті виважили двері.

Тіло лежало на підлозі, ще тепле. І обід на плиті.

Його улюбленим коником був ресторан, який лаштувався відкрити, вийшовши в дембель. Він розповідав їм про інтерʼєр і меню.

Відшліфував усе до найменшої деталі.

Ніхто не приторкнувся до страв.

— Що вам там треба?

Я не подібний до тих, кого ласить брухт і покинуті в поспіху чужі речі. Таке відразу помітно. А зір у них, навіть якби вони не знали мене, набитий.

Вони навчилися розрізняти голоси птахів.

Засинають під виття вовків, які повернулись сюди. Спершу це їх виводило з себе, вони випускали в темряву чергу, вовки вмовкали.

Кілька разів на добу вони здійснюють рутинний обхід. Я міг би уникнути їхньої пильності.

Перед тим, як їх відрядили сюди, вони пройшли інструктаж; кожний поставив свій підпис — силоміць сюди давно вже нікого не посилають.

Самоліквідація не допускалася.

Вони намагаються відволіктися і думати про щось інше.

Ніхто не контролює, якою мірою тут дотримуються приписів.

Вони несуть службу сумлінно, проте ніч є ніч.

Вони більше не тривожаться, не через мене; я марно завдав їм клопоту, відволікши від дурня, в якого ріжуться, гайнуючи час. Декотрі впізнають мене.

Їх цікавить, як там, звідки я. Ловлять кожне слово, багато разів перепитують, мовби не вірячи, що воно десь ще існує, нормальне життя. Їм не вільно відлучатися.

Іноді я беру один-другий лист і в найближчому містечку вкидаю в поштову скриньку.

Вряди-годи виконую їхні невеличкі прохання. Якось один із них замовив жуйки. Він поплескав себе по кишенях, розчаровано розвівши руками. Складно пояснював, а я терпляче запам’ятовував. Його опис виявився настільки точним, що мені не склало труднощів знайти той кіоск. Я міг купити їх будь-де, проте я зробив так, як він попросив. Я знаю, що це таке, коли тебе про щось просять. Іншого разу може не настати.

Симпатична темноволоса дівчина; коли вона усміхнулася, відчинивши віконце, я зрозумів, чому він приходив сюди. На його місці я б теж купував тут що-небудь — будь-що: жуйки, цигарки, чіпси...

Дівчина ледь здивувалася, викладаючи на прилавок продовгуваті брикетики. Я забрав геть усі. Вона обернула до мене калькулятор, я витягнув гаманець і розрахувався. Решти не взяв. Вона залишила її лежати на прозорій пластиковій монетниці з рекламою американських цигарок. Схоже, вона щось відчула, а може, здогадалася.

Я вже ступив кілька кроків, як почув її голос: «Якщо бажаєте, я можу замовити більшу партію». Я завагався. «Але тільки якщо Ви точно прийдете».

Коли я опинився в них наступного разу, його вже відкликали. Я запитав, чи не повідомляв він адреси. Вони не обмінюються адресами. Це не те місце, де народжується побратимство.

Я намагаюся вдовольнити їхню допитливість.

Коли вугілля, яке їм постачають, геть неякісне, розповзається їдкий дим. Деревини, якої повно навколо, вони не торкають.

Кожен колись переходить через це випробування.

Смерть дивиться у вічі.

Тут усе заражене вірусом, від якого не існує вакцини.

Вони служать тут по півроку, інколи довше. Вдруге їх сюди не відряджують.

Ото й уся непоказна розкіш — карти і телевізор з екраном завбільшки в блокнот.

Коли прилад зненацька оживає, вони підкручують звук. Для них це справжнє свято.

Ретранслятори за кілька десятків кілометрів давно не функціонують. Тут усе вийшло з ладу. Вийшла з ладу цивілізація. Вони намагаються не говорити про зайве. Про таке краще не думати.

Мені сниться Земля, один в один відтворена на іншій планеті. На мить піддаюся спокусі.

Покоління за поколінням виростає у вірі, що це їхня домівка, доки одного дня в них, непомітно здорослішалих, прокидається туга.

Я — проекція. Остання людина, яка побувала там. Наші тіла світилися в темряві. Ми згорали живцем без вогню. Я марю про русявого хлопчика, етикетка на згущеному молоці — наче його спотворений розладнаним друкарським верстатом відбиток.

Вона надривається, коли я відклеюю її. Я розгладжую аркушик, намагаючись не пошкодити зображення, і вкладаю в паспорт.

Старі електричні стовпи стримлять у мовчазне небо. Раптом з нього, роздертого сліпучими блискавками, ллє, як з цебра.

Небо тут таке саме, як будь-де. Нескінченною блакиттю пливуть сіро-білі суденця. Дощі, як і скрізь, проминають. Це лише так здається, що вони навічно. Вдень сонце, вночі — місяць і зірки. Їх ніде не видно так, як тут, коли небо безхмарне. Вночі стовпи, з яких звисають клапті дротів, мов обірваних струн, зливаються з темрявою.

Я побував усередині Сонця. Ми стали першими, котрі повернулися. Ніхто не вірив, що це можливо. Ніхто не чекав на нас. Нас поховали живцем — ще тоді, коли ми туди вирушали.

Наша поява суперечила нескінченним числам, що бігли таблом згори вділ, а тоді враз зупинилися, екран заблимав і згас, супроводжуваний одним протяжним, а вслід за ним серією коротких звукових сигналів... Програма не передбачала збою.

Ніхто не хотів умирати.

Тут усе на автономному забезпеченні, поблизу катма крамниць, найближче поселення за багато кілометрів звідси. Енергію вони беруть з генератора — підстанції, схованої від дощів у дерев’яній, покритій руберойдом прибудові, від якої тхне соляркою. Про запас десяток наповнених каністр.

— На мене чекають.

Я підводжуся.

— Хто?

— Люди.

Вони вивалюються на мене, маючи те, що я сказав, за невдалий жарт.

Ні, я не шаленець.

У людини багато причин втратити глузд, ще більше — його зберегти.

— Там мертва зона.

Вони щосили тримаються за міф.

Міф єднає їх, з ним їх відсилають сюди.

В них просто немає іншого виходу, ніж покладатись на те, що їм кажуть.

Вони пройшли перевірки і тести. В багатьох за плечима досвід. Вони хутко збагають, що досвід тут нічого не вартий.

Пояснювати що-небудь марно.

Я лічу, як часто ми вдавалися до брехні. Скільки разів я зрадив себе.

Я звідти.

В цьому неважко переконатися.

В паспорті дві прописки. Та, де я народився, давно погашена.

— Я несу книжки.

Вони знизують плечима, роздивляються обкладинки, механічно гортають, шукаючи картинок, вряди-годи погляд котрогось із них перечіпається об те чи те речення.

Ось і цього разу.

Я прошуся, щоб мені дозволили йти.

— Куди?

Вони дають взнаки, що не відпустять. Надто пізно, щоб кудись вирушати, до того ж шлях туди заказано.

Вони усвідомлюють, що за першої ж нагоди я спробую проникнути на той бік.

Довкола жодної душі, лише глупа ніч. О такій сльоті навіть вовки не виють.

Щоразу безпрецедентніші заходи безпеки, а на місці все постає інакшим.

Я їх ні в чому не переконую.

Залишаюся до світанку, а тоді йду.

Вони знають, але зараз це їх не обходить.

Вони не складають протоколу.

Вони могли б висунути мені звинувачення, проте не роб­лять цього.

Хтось раптом згадує, що сьогодні футбол. Новина викликає пожвавлення, всі як один втуплюються в екран. Котрийсь із них відчиняє вікно, поправляючи саморобну антену, проте це нічого не дає.

Вони розчаровані.

Як-не-як, футбол.

Раніше у них був транзистор. Коли щастило зловити хвилю, всі напружено слухали. Одного разу танцювали під жахливо спотворену музику, що то зʼявлялася, то пропадала. Жінок сюди не відряджують.

Усвідомлення, що тут точиться зовсім інша війна, приходить поступово, мозок намагається витиснути його. Другого-­третього тижня вони вже все усвідомлюють. Все, що потрібно для самозбереження. Як і те, що небезпеки годі уникнути — хоч до яких заходів вдавалися б. Їм добре платять, та й хтось мусить виконувати це.

Вони знову беруться до карт. Спрямовують запитальні погляди на мене.

Я підсідаю до столу.

Граю з ними одну-дві партії. Я завше так роблю. Коли я підводжуся, вони нічого не кажуть.

Я лягаю на ганчір’яний матрац, який ще не охолов, відколи я ночував на ньому останнього разу.

Вони продовжують своє заняття, коментуючи ходи. Коли хтось із них починає що-небудь розповідати, гра зупиняється.

Я заплющую очі.

Переді мною кухар, який наклав на себе руки. Він щось говорить, тільки я нічого не чую.

Я провалююся в короткий сон.

Я бачу, як стерильно блищить лак на стійці бару, мовби до неї ніхто ніколи не приторкався.

Коли я розраховуюся, зʼявляється власник, сідає за столик і ми спілкуємося, наче давні знайомі.

Я прокидаюся.

Сон тривав не довше кількох хвилин, проте мені так, ніби спливло багато-багато років.

Зненацька лице переді мною перетворюється на криваве місиво, з якого на мене дивиться око, сповнене осклілого смутку.

Я відвертаюся.

І лежу так до самого ранку.

Це мій вибір.

Насправді це я інакше не зміг би.

Усе дає тріщини — віра, метал, бетон.

Повернулися майже всі.

Коли їх вивозили, буркотіли мотори, погнані, ще не взялося на світ.

За останньою вантажівкою біг пес. Котрийсь із них загрюкав, збиваючи пальці, об кабіну.

Собака біг і гавкав. Його привчали, що людина — друг. Й ось він мчав з останніх сил, демонструючи відданість.

На виїзді їх обнишпорили.

Дитина, в якої солдат, хлопчина з темним пушком над верхньою губою, відібрав і пожбурив в контейнер для особ­ливо небезпечних відходів плюшевого єнота, схлипувала.

Усе, що звідти, становило смертельну загрозу. Бра́ти що-­небудь з собою суворо заборонялося.

Люди також звідти. За блокпостом вони понуро пересіли в автобуси.

Дитина схлипувала. Ніхто не втішав.

Заспано витріщувалися на них придорожні села й містечка.

Від початку центральної траси, що бігла стрімко на південь, колону супроводжував бобик з військовими номерами й увімкненою блимавкою. Світло, здавалося, то спалахувало, то згасало.

Опівдні автобуси ненадовго з’їхали з маршруту.

Пасажирам дозволили вийти.

Відлучатись заборонялося.

Їли просякнену м’ясним запахом кашу. Дорослі чоловіки добре пригадували її характерний присмак.

Котрийсь узяв грудку землі і довго роздивлявся.

Земля звабливо лисніла в промінні нового дня. Чорна, мов крило крука, і масна, як сир з домашнього молока.

Невдовзі пролунала команда сідати в автобус.

Долоня перехилилась, і грудка впала назад на ріллю.

Знову загуркотіли мотори.

Їх повезли далі.

Їх уже виселяли. В товарних вагонах, замкнених на металеві шуфриги. Спершу на Захід, а коли повернулися звідти, на Схід.

Вони завжди поверталися.

Історія має не так багато варіацій.

Їм роздали таблетки з йодом.

Попереду на них чекало нове життя. Вони відмовилися від нього — їх ніхто не міг змусити.

Верталися поодинці й групками, наче змовившись.

Їх ніхто не займав. Невдовзі потому територію обнесли колючим дротом і встановили застережні знаки.

Пастка замкнулася. Вони опинилися всередині.

Яблуні в садах рясніли золотими плодами.

Лагідно всміхалося сонце.

Пес мів хвостом, підстрибував, лягав на передні лапи, скавулів і погавкував.

Він знав, що господарі повернуться.

Ніхто не радіє людині так, як той, кого вона приручила.

Я звідти, де добре.

Ми всі походимо з казки.

Світ — скло.

Тріщина просувається то швидше, то повільніше.

Розростається під пальцями, що марно силкуються зупинити її.

Сонце на вечірньому прузі заплющує око.

Через мільярди років настане новий світанок.

Ми прокинемося, й усе зітреться разом зі сном.

Проте щось непоясненне точитиме нас, ходитиме назирці з настирливою невідступністю, наче тінь.

Ми — ті, котрі вижили.

Між нами нічого не було.

Я тисячу разів міг сказати їй: «Я кохаю тебе». День у день я чекав на вході до шкільного подвір’я.

Я віддав би все, щоби навчатися з нею в одному класі.

Я хотів узяти її за руку, однак вона відсмикнула її, мов обпечена.

Підлаштовуючи крок, я дурив себе.

Її мовчання зводило всі мої спроби нанівець. Коли я що-­небудь розповідав, вона не виявляла жодного зацікавлення. Хоч би що, я волів, аби шлях, яким ми йшли, не закінчувався.

Кущ ясмину, де ми розставалися, і будинок, в якому я мешкав, розділяли лічені кроки.

Коли вона зникала в під’їзді, я опускався на бетонний ґанок, де щойно пройшли її ноги. На ній було взуття дорослої жінки, проте не воно робило її старшою. І не крикливо напомаджені губи.

Якийсь час я проводив у цілковитому заціпенінні, очмелений ароматом парфумів, що повільно розсотувався, а тоді підводився і чвалав домів.

Я марно шукав той запах, щойно по багатьох роках геть випадково зʼясувавши, що парфуми, якими вона користувалася, імпортні.

Вона носила те щось, що робило її похмурою й скритною, в собі, замкнувши там і сама замкнувшись на ньому. Раз у раз я починав від нуля, жодного разу так і не зумівши викликати її на відвертість.

Вона була неподібною до інших, це факт.

Я, ненабагато старший від неї, та майже дорослий; одначе те щось було доросліше за нас обох.

Її заняття закінчувалися швидше, ніж мої, проте я жодного разу не запізнився.

Вона не мала хлопця, я — дівчини. Вона була єдиною, ким я марив і жив.

Двері в глибині шкільного подвір’я відчинялися і зачинялися. За секунду до її появи щось тенькало в мені.

Навіть якби мені зав’язали очі, я знав би, що це вона.

Врешті-решт, вона могла сказати, що я їй огидний. Вона могла просто що-небудь сказати.

Вітер струшував на землю каштани.

Шурхотіло опале листя — жовте, брунатне, багряне, наче закольоровані неґативи безлічі розчепірених долонь, що лягали одна на одну, тяглися одна за одною, торкалися одна одної, чіплялися, боялися втратити звʼязок.

Рипів, мов старе дерево, сніг, а тоді знову наставала весна.

Я прокинувся в солодкому відчутті, яке одночасно з виразнішанням контурів речей поволі перетворювалося на усвідомлення винятковості дня, що світлів за віконними шторами.

Наче йшлося казна про що, а не про звичайний велосипед.

Дитячий, на якому я навчився їздити, ще довго стояв у «гаражі» — ніші між холодильником і стіною вітальні. На той час я здорослішав так, що коліна впиралися в кермо, заважаючи крутити педалі. Я сідав на нього і, посидівши, ставив на місце.

Над обрієм розтеклося, зачепившись об гострий зубець, світанкове сонце.

Розгорнута півколом похилих вітрин крамниця займала перший поверх житлової багатоповерхівки з заскленими балконами, з яких звисала, прикріплена прищіпками до саморобних виступів, білизна. Де-не-де між новими, всі як один будинками, подібними до кораблів, спущених з доку, вціліли старі дерева, тоді як уздовж дороги росли молоденькі катальпи. Їхні широкі долоні, розкриті назустріч небу і сонцю, скидалися на багаторукого індійського бога Шиву.

Сюди ми навідувались по плівки, на які батько знимкував дерева, квіти, нас із мамою, а ще жуків, коли ті вилазили на осоння зі сховків у вологому дерні. На звороті світлин він надписував назви українською і латинською мовами, звіряючи з енциклопедією, яку називав то добротною, то незамінною, то вартісною. Ні матір, ні я не турбували його за тим заняттям, тоді як за фахом мій батько працював інженером.

Хоча велосипедів було небагато, вибір я робив дуже довго.

Педалі крутилися, як по маслу, заохочуючи сідати і їхати.

Я без зволікань прийняв їхнє запрошення.

Я вирізнив би її з-поміж сотень тисяч людей. Коли вона обернулася, сліди задуми ще не стерлись з її лиця.

Щось привідкрилося в ній, наче зсунулась маска, що спотворювала її. Зненацька я зрозумів, що настала мить, якої я над усе прагнув. Сценарій нашого справжнього першого побачення з невимовною яснотою постав перед моїми очима.

Опори, на яких тримався місток, нагадували лапи кота, що вигнув спину. Над північною частиною верби напнули балдахін, тоді як підсонячний бік вкривала, підступаючи до самої води, трава.

Ми звертали в бічні, а потім знову викочувалися на головні вулиці, повз багатоповерхівки, будівельні майданчики з жовтими кістяками впертих у небо кранів, фабричні мури, якими вився плющ, людські сади й стадіони, де тренувалися гуртики вбраної в спортивні костюми молоді. Виношуване, вимріюване, вимарюване здавалося як ніколи близьким.

Хоча ми мешкали в сусідніх п’ятиповерхівках, вона ніколи не брала участі в спільних забавах і цуралася спілкування. Вуличні гурти то зав’язувалися, то розпадалися, об’єднувалися і ділилися, відроджувалися і поглинали одні одних, зливалися у галасливі ватаги, що снували подвірʼями.

Зелень закінчувалася над самим озером, протилежний край якого окреслював природну межу міста. По той бік, за дірявою ширмою тополь, проступали цятками в просвітках ряхтливого листя приземкуваті халупи.

Поступово озеро вужчало і видовжувалося. Острів Закоханих лежав у його найвіддаленішій частині.

Того дня мені виповнилося пʼятнадцять.

Щоразу, коли я називав фах, співрозмовників брав подив.

Вкупі з бібліотечною справою я обрав усі сфери — від аркуша на кульмані до листка катальпи, від особливостей конструкції мостів до властивостей води, що текла під ними, від сузір’їв у темно-фіолетовій високості до річкових рачків під слизьким валунцем; географія, фізика, історія, геометрія, біологія... Двигунець жаги і допитливості рухав мене вперед.

З-під моїх рук вийшло дещо з ужиткових речей — від дерев’яних основ для меблів до гайок, в яких я накручував на верстаті різьбу. Якби я прозаймався цим чотири десятиліття, їх набігло би сотні тисяч, проте якоїсь миті я збагнув, що воно не моє.

Одного прекрасного дня я прокинувся, знаючи, що стану бібліотекарем. Звідки таке береться? Авжеж, моя статура кеп­сько пасувала до книжок, читальних столів з увімкненими настільними лампами і читачів схильці над сторінками.

Моє серце ще довго тужило за дівчиною з сусіднього будинку.

Трохи одягу, голярський станок із комплектом лез, книжки, скільки вміщала валіза, — ото й усе.

Три роки, а тоді вільний птах — лети, куди заманеться.

Я почекав, поки електричка зникла серед дерев.

Товстий Ліс складався з однієї-єдиної споруди — залізничної станції з облущеною надбудовою, що правила за голубʼятник, наче її спеціально для цього доштукували.

Єдиною людиною був станційник. Час між поїздами він гайнував за спогляданням пташиної вовтузні.

— Ти не... — він зобразив затягування.

Я заперечливо похитав головою.

— Значиться, некурящий.

Я нічого не відповів.

— А що там у тебе добренького? — він покосився на валізу.

Я розщепив її, непомалу розчарувавши його.

— Книжка, як мертвому припарка. Знаєш, скільки навколо паперу? Він тягнеться он звідти і ген туди, — він провів рукою в повітрі, показуючи на ліс. — Наступного разу, як їхатимеш, бери тютюн. Те, що цінується. Справжнє. Без цигарки, брате, пропаще діло.

Станційник добув останню папіросу, і, попереминавши пальцями, застромив між жовтющі зуби.

Він довго не припалював її.

Я ще не отямився, як автобус розчинився у хмарі куряви.

Біля обвугленого дерева, яке колись розпанахала блискавка, відгалужувався путівець.

Пороззиравшись, я зійшов з головної дороги, не підозрюючи, що затримаюся там, куди прямував, набагато довше за передбачених три роки.

На вигляд чоловікові було п’ятдесят, темні свердла очей, щоки в сірій щетині, на мочках вух по віхтеві волосин.

— Мені потрібна бібліотека.

Він зміряв мене настороженим поглядом.

— Бібліотека, — повторив я. — Підкажете, як пройти?

— Йди, — чоловік рубонув повітря.

Я стояв.

На мить він завагався.

— А ти що будеш? — буркнув, загиливши запорошеним черевиком ствердлу на камінець грудку.

— Бібліотекар.

Шморгнувши носом, мій неговіркий співрозмовник тугіше нацупив картуз.

Вони народжуються дорослими. Їхній погляд несила витримати. Тоді як вони витримують. Вкипають у твої очі, вимогливо і допитливо, з іскриною незбагненної, потамованої надії. Все, що я міг би сказати, вони знають краще за мене. Носять його в собі. Вони є ним.

На дозвіллі вони віддаються звичним для свого віку розвагам. Забуваються і стають такими самими безжурними, як решта дітей.

А потім воно знову накочується. Їхні шанси близькі до нуля, тоді як вони прагнуть звичайного життя. Вони читають про море, якого ніколи не побачать.

Зненацька нишкнуть.

Я не маю що сказати. Мій єдиний козир — відвертість. Я відволікаю їх, вигадуючи нові і нові забави, головне — не дати їм опинитися наодинці з собою. Я можу зробити зовсім мало. Коли був таким, як вони, вірив у диво. Я відганяю гнітючі думки, інакше вони відразу таке помічають.

Їхній дзвінкий сміх спонукає забутися. Їхня прихильність — безкорислива, а щедрість не знає меж. Хтось із них смикає мене за рукав, і ми граємо далі.

Коли вони щебечуть навперебій, здається, мовби нічого не сталося; що все — лише макабричний сон, аберація перевтомленого мозку. Життя — надто короткий перепочинок на придорожній галявинці, повній барвистих рослин і комах.

Хоч би яким міцним сном я спав, воно нікуди не зникає. Я прокидаюся разом із тим відчуттям. Силкуюся змити його крижаною водою, струсити пріч разом із бризками.

Журналісти не приїздять сюди. Це не ті місця. Єдина сенсація тут — життя.

Найтонша стеблина несе памʼять про те, що скоїлось. Найменша галузка. Спогад — прожилка на розчепіреному листку.

Під недосконалі мелодії стареньких транзисторів вони беруться танцювати. Їм ніхто цього не прищеплює, рухи народжуються самі, нізвідки, зсередини їхнього єства. Чарлзтон, танґо, рок-н-рол, гіп-гоп — це їм нічого не каже. Їхні тільця квапляться за дорослістю погляду. Тому що часу в них обмаль, вони сприймають його по-іншому.

Для них воно все конкретне, вони можуть доторкнутись до нього. Надто рано воно відкривається їм. Деколи здається, наче тільки вони його по-справжньому знають.

Ніхто не здатний поцінувати життя так, як вони. Найгірше, що могло статися, сталося. Їм надважлива кожна найменша мить.

«Ти що, заснув?» — вони торсають мене. Їхня безпосередність, наче я один із них, вертає мене до тями.

Слова складаються в цілком інші синонімічні ряди, ніж передбачено словниками.

Фольга по краях дзеркал відклеїлась і скрутилася в потьмянілі локони.

Історія ділиться на до і на після.

Майже коло самого вікна в проміжку, куди падало денне світло, він читав книжку. Коли, неквапно відклавши її і так само неквапно підводячись з-за столу, зиркнув туди, звідки дивився на нього я, наші розділені склом погляди на секунду зустрілися.

Лице без волосяного заросту й очі — глибокі, синьо-зелені, мов океан, з якого мільярди років тому вийшло на берег життя. Невизначеного кольору волосся, що, прилягаючи до голови, надавало йому хлопчакуватості, сірий із синюватим відтінком халат, що спадав на штани нижче колін, довгі руки з великими долонями і довгими, як у скрипаля, пальцями. Стрункі, як у бігуна, ноги і непропорційно короткий тулуб, наче він мав вирости набагато вищим, але щось завадило йому.

Тим чимось був горб, який випинався гострою, потворною, здеформованою ключицею, подібною до так і не розпростертого крила.

На вітрині ліворуч від вхідних дверей, помальованих поверх колишньої фарби, над якими виднілася назва з прибитих до прямокутної дошки опуклих планок, висів плакат, один край якого відклеївся.

Коли він узявся запрошувати мене досередини, рукав, і без того закороткий, наче він виріс із нього, тоді як халат здавався завеликим, ще більше зʼїхав, оголивши молозивно-­біле запʼястя і руку, що ніколи не знала сонячної засмаги.

Полиці від підлоги до стелі були заповнені книжками — старими й новими, вживаними і ще не читаними, акуратно і щільно вставленими корінцями на одній лінії.

— Вас щось цікавить?

Мʼякий мелодійний голос.

Я розправив складений вчетверо аркуш.

Він перебіг його, вимовляючи, мов молитву, назви, а тоді запропонував своє місце при столі — інших стільців, ніж той, з якого він підвівся назустріч, у приміщенні, що переділялося на дві частини — вужчу і глибшу та ширшу й просторішу, не було.

Мій погляд ковзнув помережаною ґарнітурою «Таймз» сторінкою, від якої я відволік його.

«Надіє моя від перших хвиль молодості моєї, де ж Ти була, і куди відійшла Ти від мене? Чи ж не Ти створила мене, чи ж не Ти відрізнила мене від чотириногих і зробила розумнішим за птахів небесних?»

Філософія відштовхувала мене, здавалася засушеною квіткою, препарованими скальпелем розуму почуттями, різновидом лукавства, набором ювелірно відшліфованих фраз, силогізмів і парадоксів, що не так що-небудь пояснювали, як заплутували.

«Я ще не дійшов до правди, зате вже вирвався з обіймів оманливої брехні». Це письмо чимось вирізнялося — може, тим, що нагадувало радше поезію, ніж філософський трактат.

Знайшовши потрібне видання, він клав його на теку біля каси. Коли вилазив на драбину, здавалося, наче короткий тулуб і горб утворились від того, що стеля завадила йому випростатися на повний зріст.

Перед тим як долучити книжку до стосика вже відібраних, на мить завмирав. Він легко орієнтувався в розмаїтті книжок, що потрапили під його опіку, — ймовірно, він їх усі перечитав. Він ставився до них без лихоманної жадібності збирача. Відтоді, як одного дня уклав потаємний шлюб з літературою, вони стали його властивою сімʼєю. Декотрих назв у нього не було.

Вписавши книжки до квитанції й вибивши суму на касовому апараті, він охайно запакував їх у коричнюватий обгортковий папір.

Я покинув його зі змішаними відчуттями.

Ще дужче збентеження охопило мене, коли я, прибувши на місце, взявся за розпаковування.

До музичної школи, де мені усміхалася багатообіцяюча карʼєра, я так і не повернувся. Щоразу, досить було думки про ту, з котрою мені так дошкульно не пофортунило, злощасне падіння давалось взнаки. Разом з рукою зламалось щось інше; на відміну від неї, воно не захотіло зростися — на нього годі було накласти гіпс.

Велосипед більше не приносив утіхи. Ноги байдуже виконували одноманітні рухи, наче вони були самі по собі, а я сам по собі, колеса котилися вулицями, ніби мене не існувало, а лише те щось, якому байдуже, як його називають. Зненацька, охоплений розпачем і люттю, я навіжено впивався в педалі, переганяючи автомобілі, а мені здавалося, що вони повзуть з боягузливою повільністю, запопадливо підібгавши хвости; зневага виповнювала мене і невимовний розпач. Я мав усі шанси розбитися, одначе цього не сталося. І нічого іншого також не сталося. Ангел, який беріг мене, був за сумісництвом моїм катом.

Доки одного разу я проспав ніч і більшу частину дня, а коли прокинувся, все опинилося позаду. Я наче повернувся до життя з далекої, виснажливої мандрівки. Вибравшись з манівців, я більше не покидав віднайденого шляху.

Я до неймовірного виразно відчув, як люблю життя і як воно варте, щоб його цінувати — наскільки я був залежним і наскільки був ним. І хоча я давно змінився, а ще карколомніших змін зазнали обставини, в цьому нічогісінько не зінакшилося.

Я таки заїхав на острів — згодом, по тривалому часі, невідь-­нащо. Я нічого нікому не сказав. У таких речах немає про що і з ким ділитися. Хоч би розсурмив мій біль на цілий світ, у підсумку все одно залишився б із ним сам на сам. Мені якнайменше праглося товариства. Я й сам не знав, що їду туди. Ровер котився, спрямовуючи кермо моїми руками.

Кохання розлітається подібно до скляних друзок. Якщо не встигнути відскочити, вони всікаються глибоко в тебе. І хоча з часом перестають завдавати болю, застрягають там назавжди.

Я підібгав ноги і витріщився на ряботливе плесо, яким снували водоміри, буцім насправді вимірювали поверхню, заклопотані тим своїм заняттям, сенс якого відомий хіба їм самим.

Тоді на гадку спало те слово, випірнувши нізвідки, — наче з глибини озера, чиї темні води розлилися переді мною, віддзеркаливши надвечірʼя — скрадливе, лагідне, заколисливе. Наче старий знайомий, на вустах якого застиг сповнений оманливої привітності усміх.

Я сидів, погойдуючись взад-вперед стеблиною, яку розхитує вітер. А тоді підвівся і в химерному заціпенінні почвалав просто себе. А воно знай крутилося і крутилося.

Ще трохи, і тихе озеро назавжди зімкнулося б наді мною. Раптом мої долоні, що мовби належали чужим рукам, вдарили по воді. Холодні бризки і довгоногі комахи, що сипонули врозтіч, вернули мене до тями.

Я злякався, знетямлений, що трапилося. Згодом, міркуючи про це, збагнув, що мусив перейти через нього.

То було моє перше випробування. На тлі всього, що буде згодом, Острів Закоханих здасться дитинним вибриком.

Я мав відчуття найгіршої, яка могла статися, катастрофи. Дедалі палючіше усвідомлення обпікало мене. Справжній шлях простирався попереду, і на ньому чигало досить викликів.

Ні, я не забув її. Я не міг збайдужіти. Любов складається з чогось незбагненного, чому замало слів. Їй властиві всі симптоми недуги, від якої марудно і — що найгірше — не прагнеться виліковуватись.

Ми могли усміхнутися одне одному, перекинутися кількома словами, як звичайні знайомі.

Ми перетиналися рідше і рідше, вона мовби зумисне уникала мене. Під брамою, за якою виднілося подвірʼя школи, я більше не чекав. Раз чи два спостерігав, як вона виходила, — останні відсвітки полумʼя, що догасало. Та, яку я кохав, жодного разу не озирнулася, прошкуючи своїм шляхом, коли байдуже, коли ж кудись поспішаючи.

Нас більше нічого не поєднувало.

А хіба між нами щось було?

Ми взяли тільки найнеобхідніше.

Кожний новий листок дарував утіху, і хоча, а може, саме тому, що нам був відомий зміст зашифрованого в ньому послання, його поява дорівнювала святу.

Ми мало не зʼїхали з глузду, коли вибростилася перша зелень. Ми до кінця не вірили, що це станеться — здавалося б, найприродніша, яка лише може бути, річ. Звичайні бруньки, яких щороку розпускалося мільйони й мільярди.

Й ось деревце зеленіло в глиняному горщику перед прозорою плівкою, що правила водночас за монітор, на який ми проектували наші наміри, розпорядок поточного дня.

Наші тіла крутило з незвички — ми засинали, хто де перебував, щоб прокинутися в найнеймовірніших позах: скрутцем у кріслах, фотелях чи на підлозі, тоді як день і не брався до вечора.

Щось у нас пристосовувало нас до нових умов, воно не піддавалося міркам класичної біології. Досвід, здобутий протягом сотень тисячоліть, зазнав докорінного випробування.

Наша фізіологія повільно синхронізувалася з новим протіканням, точніше — з його браком. Ми в буквальному сенсі перероджувалися, нездатні все вповні осягнути. Наша свідомість ще не зазнала змін, а певною мірою до решти так ніколи і не змінилася.

За великим рахунком, ми залишилися такими, як були; жарт, що вихоплювався сам по собі, зненацька, мовби незалежно від нашого бажання, найкраще потверджував це. Змінюючи нас, ніщо не могло перепрограмувати нашої сутності. Ми залишились людьми.

Моя улюблена книжка була зі мною; коли вона потрапила до моїх рук, я поглинув її на одному подиху, вона не була грубою. Ніколи, хоч куди мене заносило б, я не розлучався з нею.

Пригадую, як мені раптом закортіло щось погортати в дорозі, в той період я не так часто куди-небудь вирушав. Відкинувшись на сидіння і заплющивши очі, я слухав, як стукотять колеса.

Купивши квиток, я вернувся на привокзальний майдан з газетним кіоском, в якому, поряд з пресою, дешевими батарейками і канцелярським дрібʼязком, приторговували книжками. Вибір не райдужний — специфічна лектура для безтурботного гайнування часу, здебільшого мелодрами, в сам раз просльозитися, доки замріє потрібна станція. Авжеж, їзда — слушна нагода розвіятися і не знудьгувати.

Запроторена в найдальший куток, та книжка відразу привернула мою увагу. Геть виблякла обкладинка, заледве помітні літери — я не так прочитав, як вгадав її назву. Схоже, вона заблукала сюди випадково і вже довгенько чекала на покупця.

Тієї миті мене пронизав струм, дивне відчуття, наче це вже колись відбувалося й одного разу я тримав її в руках. Той самий день, те саме місце, легкий, наче він теж здатний запамʼятатися, вітерець.

— Можна он ту книжечку?

— Подивитися?

— Купити.

Кіоскерка недовірливо витріщилася на мене. Я почувався, наче ляпнув щось не те, тоді як вона мала вигляд, наче їй щось не те причулося.

— Я хочу купити її, — я підтвердив свій намір.

На звороті барви майже повністю збереглися, утворивши ґротескний контраст з вигорілою на сонці лицьовою сторінкою, наче книжка нова й одночасно невимовно давня.

Вона пройшла все, що я. Коли я скидав спецкостюм, який ні від чого не захищав, контролер просвердлив мене прискіпливим поглядом, нічого особистого. Це тривало якусь мить, було видно, як він вагався. Раптом чоловік на секунду відвернувся — якби йшлося про якусь іншу річ, він цього нізащо не зробив би. Такі не дуже схильні відступати від приписів, понадто де на кону життя і смерть.

Побувавши там, найневинніша марничка перетворювалася на знаряддя вбивства. Так само, як і живі, яких, однак, ніхто не зважився б відіслати назад — туди, звідки вони повернулися. Ми проходили рутинну, якщо її так можна було назвати, дезінфекцію, тоді як кожний знав, що вірус всередині. Навіть ті, котрі професійно займалися цим, і гадки не мали, як все серйозно.

Переді мною пропливає те пізнє літо, примірка, старий кравець, каталоги на деревʼяній полиці — випуски останньої моди. Натренована десятиріччями рука впевнено орудує крейдою та кравецькими ножицями. Він робив свою справу з незворушним спокоєм — коли людина у злагоді з ремеслом, то й увесь світ довкола неї в гармонії.

Я пересунув горщик так, щоб світло не падало на нього надто прямо, — лише те, що «сонце» ніколи не піднімається в зеніт, рятує все навколо від плавлення.

Скісне проміння ковзає, забарвлюючи в бузковий відтінок. Трансформаторний агрегат добуває потрібні для дихання складники.

У такі горщики ми висаджували декоративні пальми, пристосовані до житлових, громадських і службових приміщень. Той, хто випалював, прикрасив боки, як глина була ще сирою, малюнками.

Такими сюжетами досхочу розцяцьковували глиняні і не тільки вироби. Світу, який там відтворювався, давно вже не існувало: ні хатини під соломʼяною стріхою, ні мальв, ні тину, ні перевернених догори днищем гладущиків.

Це скидалось на травму, присуд, невідворотність, на останню соломинку, за яку трималися тим затятіше, що вище дерлися в небо хмарочоси. Через мільйони років, якщо від нього щось уціліє, зображення сприйматимуться за клинопис.

Годинники на наших запʼястях здеґрадували до цяцьок, проте ми й далі ретельно накручували їх; механічні іграшки з каліграфічно нанесеними арабськими цифрами, якими бігла, відлічуючи неіснуючий час, секундна стрілка, вводячи нас і себе в оману.

Порівняння спрацьовували до певної межі, за якою втрачали сенс, тоді як підходящіших інструментів у нас не було.

Це і був той наступний етап, який торкався свідомості, тоді як памʼять залишилася такою, як перед тим, і спогади про те, що було, і саме воно. Нашу памʼять могло стерти так, як стерло все до решти з електронних носіїв.

Частина відомостей, на яких ґрунтувався світ наших уявлень, за якими тяглися сотні тисяч років зусиль, сповнених помилок, небезпек і абсурдності, містилася в енциклопедіях. Вони стали нашим ultima ratio — нам не було більше на що покликатися.

А ми ще вагалися, чи потрібно їх! Нам здавалось, що вони дурно займатимуть місце. Ми повантажили їх, наче мотлох, з яким несила розлучитися. Та коли невдовзі вклали диск, потім другий, третій, і так далі, один за одним, усі до останнього — флешки, коробки з мільярдами терабайтів памʼяті, плексиґласові корпуси з кремнієвою серцевиною, ми раптом згадали про так і не розпаковані картонні коробки.

Ми враз подорослішали — мовби нам навернулись на очі дитячі сандалі, які ми колись носили, й ось зараз ми вирячилися на них, не ймучи, що могли колись бути хлопчаками, на яких вони пасували в сам раз, а коли вперше взули їх, навіть були завеликими.

Ми натикалися на минуле скрізь, хай за що бралися б. Те, що не зазнало в нас змін, складалося з нього, проте й воно сприймалось інакше.

Монітори автоматично фіксували проекції наших сновидінь, ми дивилися, як вони тануть, розсотуючись, вскочуючись до крихітних острівців, менших і менших, доки разом із ними стиралася наша памʼять про них.

Досить натиснути на пульт, проте ми не вдавались до цього; наші зусилля поглинало укладання хроніки знань — того, що кожен із нас памʼятав, міг описати і відтворити; ми верифікували його взаємним досвідом, почерпнутими свого часу знаннями. З розкиданих кубиків складали модель світу, який зазнав краху, віртуальну книгу здобутків, що персоналізувала й доповнювала випадково врятовані фоліанти. Тривалий час ми були заклопотані цим і лише цим.

Ми досягли неймовірно багато, а втратили все.

Десь тоді я натрапив на абетку. Здивовано розгорнув її, безнадійно обшурані сторінки, малюнки і літери ледь проступали на поверхні колись проламінованих сторінок.

Ми вправлялися, хто назве більше слів. Так ми випробовували себе на міцність.

Ми вийшли звідти, проте щось суттєве в нас залишилося там назавжди.

Ми виявилися надто привʼязаними до всього, що втратили.

Я повернувся сюди без жодної певності, на коротко чи на довго. Я не думав про це.

Я сподівався на зустріч. Я прагнув її.

Крім неї, в мене тут нікого не залишилося. Але й не тут у мене також нікого не було.

Я не знав, що з нею. Атож, вона давно вже не та дівчина, якою я бачив її востаннє, але і я давно вже не той хлопець, що тоді.

Я не мав поняття, чи вона проживає за тією самою адресою, чи перебралася в сусідній район, на іншу вулицю, в багатоповерхівку, споруджену, коли все було вже позаду, а попереду тільки майбутнє, — поготів кудись інде. Напевно, в неї діти, сімʼя. Люди їдуть геть, шукаючи щастя. Квартири, будинки, міста порожніють, простоюють, змінюють мешканців.

Якоїсь миті я знову почав думати про неї. Чи памʼятає вона, адже спливло стільки часу! Що, як для мене не виявилося місця не тільки в її житті, а й у спогадах?

Я намагався уявити, як ми випадково перетинаємося на котрійсь із залюднених вулиць. Навіть якщо шанси один до мільйона. Чи, може, кращі?

Я пробував сконструювати нашу розмову, добирав слова і фрази, якими звернувся б до неї, доточував, відкидав, перебирав, нерішучий, з чого почати. «Добрий день» здавалось мені жахливо недолугим; хоч як я крутив і комбінував, нічого не клеїлося.

Плутанина, що виникала в голові, доводила мене до безглуздя. Мабуть, я божевільний.

Радше за все, вона не впізнає мене, сприйме за жебрака, а може, щось у ній, якийсь невиразний порух, що його не назвати спогадом, спонукає уповільнити крок.

Хай вона пройде повз, дуже близько, не зупиняючись. Так краще для нас обох.

Я з головою поринав у мелодії, що їх добували знесамовитілі пальці.

— Чому ґінкґо?

Відповіддю було листя. Воно нагадувало крихітні зелені віяльця, силуети напнутих парашутиків, намножені з зеленого паперу витинанки.

Ладний прийняти будь-яке моє рішення, він поклав чекати. Це була та мить, коли поспішати немає куди однаковою мірою, як і баритися.

То була найважча мандрівка мого життя і дальша, ніж до найвіддаленішої планети. Сповнена суперечностей, розіпʼята між блаженством і нестерпністю, ілюзією віднайдення і незворотністю втрат.

Ми мали невеликий вибір. Якщо його поготів доречно так назвати. І він, і я прекрасно усвідомлювали це. І хоча ми воліли не говорити більшого, саме воно зумовлювало наші вчинки.

Я шукав голку в копиці сіна. Я мусив це зробити, дарма що все було розписане до найменшої дрібнички. Нічого зайвого, тільки найнеобхідніше. А воно й було ним.

Ще б пак — абсурд, дивацтво, недолугий експеримент. Кінець кінцем, анахронізм.

З вазона спиналося вгору тендітне деревце; ми стояли і дивилися в теракотову далечінь.

Цього разу він усе знав.

Якось, вийшовши з задуми й підвівши погляд, я побачив прозору поверхню, помережану дощовими краплями. Вони здавались до того справжніми, що я несамохіть провів по них долонею.

Рука відчула свіжість і прохолоду, щось давно забуте.

Іншого разу я побачив чоловіка і заклопотаних людей схильці над ним. Вони оглядали його і перемовлялися. Дисплеєм приладу поруч з операційним столом бігла ритмічно-хвиляста лінія.

Зненацька в напружену тишу ввірвались короткі уривчасті звуки.

Люди довкола заметушилися. Їхні рухи зробились тривожними і розгубленими.

Прилад не вгавав подавати сигнали.

Не знаю, скільки це протривало. Як довго я провів у заціпенінні. Це могла бути секунда, а могло — багато хвилин.

— Кінець.

Той, кому належало слово, втомлено скинув ґумові рукавиці.

— Можна відʼєднувати.

Десь я вже чув цей апатично-відсторонений голос. Мене переслідувало дивне враження, наче це вже одного разу було. Воно мало гіркуватий присмак. Памʼять дедалі частіше грається в дежавю.

Якось подібно називався ресторан веселуна-самогубця, так ніколи і не відкритий. І ніхто інший не зробив це — бодай на згадку.

На мить запала гнітюча мовчанка, в якій жалібно поквилював кардіометр; до мене долинуло «Ми зробили все, що могли», а тоді все затихло. Приміщення, люди, предмети почали розпливатися.

Я впізнав би її з-поміж мільйонів голосів.

Акордеон, мало не вислизнувши з рук, геть збожеволів. Він рвався й стискався, звивався й підскакував, то випинаючи ребра, то бгаючись, наче злякавшись самого себе, докупи, мов безпорадне звіря, яке щулиться перед невідомістю.

Пальці не могли відірватися від клавіш, притягувані якоюсь диявольською ґравітацією.

Атож, все неповерненно позаду.

Волілося чогось, що вмотивовувало б усе. Це тобі, парубче, не жарти.

В горлі пересохло.

Недопалок залоскотав губи.

А вона стояла і не йшла.

Проходь, не затримуйся, красуне. Ми не знайомі. Це всього-­на-всього аберація памʼяті. Інколи таке трапляється.

А вона знай обпікала мене своїм поглядом.

Я багато віддав би, щоб побачити, яка вона.

Раптом я злякався.

Сорок років тому я був сміливішим.

Світила спалахують і згасають.

Сонце проклало на асфальті лінію світла і тіні, розділивши нас. О цій порі лінія ділить тротуар навпіл. Ми наче опинилися на різних берегах. Вона — світло, я — тінь.

Все до біса серйозно.

Десь так воно й мало бути.

Якщо він гадав, що його пронесло, то глибоко помилявся. Наївність мало не коштувала йому життя. Хлопчина прямував до краю прірви, ні про що не здогадуючись.

Вони таки добрались до нього. Їм здалося, що він забагато знає, а може, були надто впоєні. Запах крові збуджував і спʼяняв. На одязі, який вони сховали і який хутко знайдуть і досліджуватимуть криміналісти, вона ще не встигла висохнути.

Йому прищеплювали, що знання гратимуть на його боці. Не було нічого легшого, ніж повірити в це; він всотував їх, мов губка.

Був рослиною, з тих, котрі безжурно відкриваються назустріч світові — багатообіцяючому, закличному, привабливому. Квіткою, що проросте крізь бетон, проте звичайна підошва розтопче її. Такі дивляться на довкілля широко розплющеними очима, тоді як їхній світ — усередині них, обʼємний і нескінченний; саме там відбуваються найважливіші події. Решта — гра обставин, серія збігів, вартість яких вимірюється єдино їхніми наслідками.

Він мав цю довірливість, цю презумпцію, що рідкісний дар і безжальний зашморг. Й ось зашморг затягувався тугіше й тугіше.

Те, що знав, обернулося проти нього. Щоправда, як невдовзі зʼясувалося, йому мало що було відомо — майже нічого.

Це не зовсім те, про що без угаву торочать. Воно — табу, до такого не готують, дорослий ти раптом стаєш таким. Як ті відморозки. Нам належить вірити в кращу версію світу, навіть коли проповідь суттєво накульгує.

А він ще нічого не знав, коли вони перестріли його. Ще й не здогадувався, що його приятеля немає, а його власні шанси сильно похитнулися. З чола над розсіченою бровою юшилась кров.

Можливо, вони мірилися лише налякати. А він стояв, прикипівши до землі, доки «Тікай!», яке вирвалось з мого нутра гаркотом незнаного мені звіра, схаменуло його. Хлопчина позадкував, а вже наступної миті розвернувся і побіг. Вони могли підстерегти його наступного разу, одначе наступного разу не настало.

Такі пики, як їхні, швидко не забуваються. Тих обох й особливо того, що позаду. Він цілком міг бути заводієм. З тих, які не знають, куди притулитися, доки врешті опиняються в обіймах зла; воно засмоктує їх, а вони наївно вірять у неписані кодекси й інші самонавіювання, врозбіж з життям і власними витівками. В таких залишається назавжди щось нездорослішале, вони так і не можуть приступити до світу зі зрілими мірками. Наламавши дров, потрапляють за ґрати. Вʼязниця править їм за готель. Світ чимало завинив їм — усі ті роки, які у них відібрали. Одного дня вони приходять по мзду.

Для малюка то було надмірним випробуванням. На суді він увесь час тремтів, а тоді раптом упав на підлогу і бився в істеричних конвульсіях. Засідання довелося перенести.

Хлопчина боявся клітки, де сиділи його кривдники і вбивці його друга, — сахався зиркнути в їхній бік. Він дивився на тих, котрі ставили йому запитання, вряди-годи збиваючись поглядом на зал, наче когось шукав. То був не його спектакль. Зацьковане звіря, він белькотів, затинався і плутався. Наче то його судили, а не тих трьох.

Йому було десять, не більше, ще ж геть шмаркач. Судді просвердлювали його несхвальними поглядами. Вони мали його за малого брехуна, а він, відчуваючи це, поводився ще недоладніше. Мантія вберігала їх від таких слабкостей, як людяність. Вони витягували з нього слово за словом, а коли він з переляку сам собі перечив, погрозливо підвищували голос. Якби його ще трохи дотиснули, він зізнався б у чому завгодно.

Гра виходила поза правила. Дорослі дядьки, які собаку зʼїли на судових вивертах, і безпорадна дитина — надто разюча несумірність. Адвоката звинувачених він боявся незменша за тих у клітці. Не тямив, чого від нього домагаються, раз у раз втрачаючи відчуття дійсності. Йому здавалося, що охайний чоловічок, не схожий на бандита, вигороджує кривдників. Чому робить це? Чому не вірить йому? Всі ті «чому» крутилися в його голові, доводячи до запаморочення.

Хай там що, він, який будь-якої миті міг знепритомніти, витримав. Заходив до приміщення, мов на страту, а вийшов звідти сполотнілим неповнолітнім переможцем. Ще цього не усвідомлював, зашарпаний, помотеличений. Він почув там багацько слів, які ще довго переслідуватимуть його. Йому дали відчути присмак справжнього світу, і він ще довго перетравлюватиме те, що сталося. Колись же ж настає момент одкровення.

Він так і не змириться з втратою. Йому болітиме; хлопчина вповні відсьорбне, як це — без друга. Це вибʼє його з колії, однак він уникне манівців, просто рухатиметься узбіччям, уздовж магістралі, що не суперечитиме його вдачі. Це стане його винагородою. Ріка життя бурлитиме, а потім тихо тектиме, відносячи далі і далі від моменту ікс — його, мене, тих трьох, усіх. Невдовзі про це забудуть, лише не він. Місце над бровою заклеював пластир. Він був єдиним, який міг дати хоч якісь свідчення у справі про вбивство.

Коли дійшла моя черга, я розповів, що мав. Це не було багато. І на всі уточнюючі запитання відповідав, не даючи збити себе з пантелику. Я міг повторювати так довго, як потребуватиметься, — до сказаного я не мав що додати.

Вони сподівалися загнати мене на слизьке. Їм шкода було проґавити такецьку нагоду. Можливо, вони переслідували якусь мету. Я не стверджуватиму цього. Юридична машина здатна перемолоти всіх і все. В неї своєрідний підхід до істини.

Схоже, вони намагалися зʼясувати, чи я якимось іншим чином причетний до вбивства, проте нюх, який, хоч і мали його, підвів їх. Агов — якщо я ненароком запобіг свинству, це не означало, що причетний до попереднього.

Накивуючи пʼятами, малюк ще нічого не знав. Він біг останні метри щастя й невідання. Кращої альтернативи тієї миті в нього не було.

Я не знаю ні тих трьох, ні того хлопчини, якого ви досхочу нарозпиналися. І вам по барабану, що йому тепер з цим усім впоруватися.

Їх не цікавило, хто розтяв брову. Котрий із трьох. На тлі того, що сталося, це здавалося несуттєвою дрібничкою — їм видніше. На них — мантії. Либонь, вони щось відчувають, скидаючи їх і виходячи надвір. Дорогою додому зайдуть по хліб і кефір. А заодно і по щось міцніше. Адже вони всього-­на-всього люди. Не так легко розібратися, кого куди і на скільки запроторювати. А може просто — гобі.

Під моє алібі так і не підкопалися. Дві дюжини свідків змогли підтвердити його. Тоді як вони гнули своєї. Чи я не звернув уваги на щось підозріле? Ні, не звернув. Тієї миті моя увага була прикута до кошика на стіні вимощеного пофарбованими дошками спортивного залу, в який належало засадати якнайбільше мʼячів. «Йди на спорт, розробляй руку», — я послухався і пішов. Спорт врятував мене. Цього я їм не розповідав — стосунку до того, що відбувалося, воно не мало.

Слідчий упіймав облизня. На мить у мені ворухнувся бридкий хробак сумніву. Щось у тому всьому було нечисто. Проте я не знав, що.

Русявка з помережаним ластовинням лицем. Одного дня, коли вітер кушпелив шляхом золоте листя, вона вийшла з нього, незрівнянна й небачена. Я замружив очі, а коли розплющив, вона не зникла.

Вони всі тут русяві — чоловіки та жінки. Русяві їхні світанки і сонце, і розбризкується яскравими крапелинами, розбиваючись об листя, його сміх. Тут русява земля, й опала хвоя стелиться русим килимом.

Вона їхня сестра, одна з них, а я — чужак без певного ремесла.

Від тієї миті ми належали одне одному. Все було давно вирішено, тоді як вони вперто передавали її від рук до рук, обступивши непроникним муром. Кепсько вони мене знали!

Якоїсь миті все те не на жарт вкурвило мене — я давно вже перестав бути зеленим хлопчиськом.

Я й сам не зчувся, як вона опинилася в моїх руках. Це було неминуче — ми закружляли, а вони зʼюрбилися довкола нас, повідвалювавши щелепи.

Вона мовби народилася для танцю. Не було нічого природнішого, ніж тримати її стан в руках, розʼєднуватись, кружляти, зливатись. Наче ми від початку були незмінними партнерами. Хай зарубають собі на носі цей невеличкий майстер-клас!

Бібліотекар — все одно що ледар? Чоловікам годилося серйознішого заняття? Нехай!

Тебе ніхто не зустріне з розкритими обіймами, не розраховуй на це. До тебе приглядатимуться — повільно, довго і недовірливо, терпітимуть твою присутність, й одного дня — таке вилами по воді писано — тебе буде або потурено, або сприйнято за свого.

Ми не зупинялися, доки не стихла остання мелодія.

З клубу ми вийшли, тримаючись за руки.

Вони не займали нас.

І тоді, коли, провівши її до брами, я вертався до себе, ніхто не заступив мені шлях.

У височині сяяли зорі.

Мені зовсім не хотілося спати.

Я опустився на ґанок і звідти дивився в ніч, сплетену з ожинових лоз. Ген удалині ряхтів крізь крихітні прозірки світанок.

Я не знав, що дівчина, з якою кружляв, сирота.

Якби не той вечір, я б назавжди залишився для них дивакуватим чужинцем.

Восени ми разом збирали виноград, а невдовзі по тому я перейшов жити до її оселі.

Однієї грудневої ночі щось нове зʼявилося в нашій близькості. Ми відчули його бентежну присутність. Від тієї миті ми були не самі. Благоговійно ми прислухалися до порухів нового життя. Чули його, проте ще не бачили: воно мовби гралося з нами в хованки.

...А потім я ніс на руках її ще тепле тіло...

То найкоротша на світі вуличка. Відрубна від головної, вона ніяк не називалася. Обидва будинки, що утворювали її з одного боку, і обидва навпроти належали до сусідніх.

То була навіть не вуличка, а перешийок, сполучна поперечка. Досить звернути в неї, аби закралась підозра, що все трохи інакше від забрукованого проспекту з показовими клумбами, підстриженими деревами та зробленими за одним шаблоном мініфонтанами. За нею відкривалися ще вулиці — такі самі, як вона, довші і звивисті, подвірʼя, закапелки, квартали, майдани, сквери, парки — щойно заглибившись туди, можна вдихнути справжність. Саме там розкривалася суть — в міру щира, не без того, що скупувата, інколи не до ладу емоційна і в кожному разі сповнена широкосяжних претензій.

На тій вуличці розташовувався один-єдиний обʼєкт. Він і був метою нашої виправи.

Ми потяглися туди на великій перерві. Таке наче пошесть. Тоді я ого-го ще скільки всього не бачив.

Мій рецепт простий. Природа забезпечила мене безвідмовною перепусткою. Кремезного, мене сприймали за свого — я нічим не поступався старшим від мене. Я ріс тоді, наче на дріжджах.

Спершу я розгубився, сприйнявши все за жарт. Однак те, по що ми прийшли, було всередині. На радощах ми зчинили несусвітній гармидер.

Асфальт якимось дивом витримав нас, будинок не завалився. Щось завадило нам вдертися досередини. Ми заціпеніли, мовби забувши, що нас туди привело.

Було пʼятнадцять по десятій, книгарня якраз відчинилася. Ми заскочили горбаня тієї миті, коли він лаштувався накинути халат і горб з усією виразністю напнув на його спині сорочку, — здавалося, вона от-от розірветься.

Ми прикипіли до вітрини. Чогось подібного ми не бачили. Ми так і стирчали б, пороззявлявши роти. Ось зараз зʼявиться крило, а тоді друге. Жвавіше, відьмаче! Шкільна перерва не вічна.

Ніхто з нас нічого не побачив. Ми мали те дурне відчуття непотамованої кортячки, мовби відібраної з-під носа цукерки. Відчувши на собі наші погляди, горбань обернувся. Багатообіцяюче дійство обірвалося.

Світ по той бік вітрини притягував і відлякував. Ми не збиралися просто так облишати. Нам баглося продовження. Ми налаштувались вимагати його.

Ми внадилися туди з гідною подиву настирливістю.

До яких тільки витівок вдавалися!

Розвага зробила з нас спільників, ми заходили далі і далі.

Не знаю, кому з нас те сяйнуло першому. Ми назбирали їх на шляху зі школи до книгарні.

Ми не мали якогось певного наміру. Прихопили їх зі страху — якби в разі чогось. Так, ніби камінцем можна оборонити себе від чарів. Що горбань — ворожбит, ми не мали ніякого сумніву. Це було ясно кожному з нас, як білий день.

Розчереплювати вітрину ми не збиралися. Він жодному з нас нічого не заподіяв. І все-таки, в нас щось нуртувало, не даючи спокою. Ні, ми нічого не узгоджували наперед.

Відбившись, камінці падали на землю, доки один зробив свою справу.

Друзка розбитого скла ценькнула об тротуарну плитку, розлетівшись на дрібніші. Чари спали, вітрина враз зістарілася, вкрившись павутиною зморщок-тріщин. Метаморфоза ошелешила нас. Стало тихо-тихо.

Коли ми поткнулися туди наступного разу, жодного сліду нашого переступу не залишилося — на місці розбитого сяяло нове скло. Його було вправлено так, що ми бачили в ньому себе, вуличний ліхтар і силует будинку позаду; щойно припавши до шиби, можна було роздивитися, що діялося всередині.

Щоправда, який з нього чаклун, якщо він не вмів простих речей, притаманних людині? Наприклад, дратуватися — в нього це виходило до примітивності недолуго. Ніби він змушував себе до чогось непосильного. Нам навіть стало якось ніяково за нього.

Тим часом ми розгулювались дужче і дужче, мовби поклавши навчити його справжніх емоцій. Й одного разу воно сталося.

Хлопці казали, що я влучив йому в груди. Бігме — я не цілився.

Інцидент пригнітив нас. Ми воліли не згадувати про горбаня, доки хтось приніс звістку, що бачив його, живого й здорового. Ми пішли перевірити — так воно й було.

Ми взялися потроху за старе, щоправда, наша тактика зазнала змін.

Ми заходили пороздивлятись книжки. Нас наче хтось підмінив— ми були втіленням чемності, не забуваючи ні привітатись, ні попрощатися. Робили це з якомога прикрішою ґречністю. Брали книжки з полиць і благоговійно гортали їх — утім, лише для того, щоб непомітно поставити на інше місце, спричинивши в їх розташуванні якогомога більший розгардіяш.

Деколи ж, набравшись сміливості, ховали книжку за пазуху, намагаючись якомога швидше вшитися.

Книжки нас нітрохи не цікавили. Нам було байдуже, що красти.

Поцуплене ми не заганяли і не мали такого наміру. Ми викидали здобич у перший-ліпший смітник. Гадаю, кожний із нас, не зізнаючись у цьому ні собі, ні друзям, трохи побоювався — не так бути зловленим на гарячому, як чарів, якими міг поквитатись горбань. А в тому, що він це міг, ми не мали сумніву. Не думаю, що хто-небудь із нас зрадів би, якби посеред уроку на очах в цілого класу перетворився на бридку жабу. Водночас, страх ще дужче підбехтував.

А горбань далі пускав нас, наче нічого не ставалося, тоді як ми жодного разу не купили в нього бодай найдешевшу книжку. Нам відкривалися незрівнянно привабливіші можливості для інвестування, ніж тринькати монетний дрібʼязок на папір — нам по завʼязку вистачало шкільних підручників.

За всі рази ми нацупили, либонь, не так уже й багато. Не думаю, що горбань мав з того великі збитки. Хтось сказав, начебто він тихцем списує пропалі книжки.

Мені вдруге не пощастило. Поглинутий хованням здобичі, я не відразу помітив горбаня, який стояв і дивився на мене. Він був утіленням незворушності, майже блаженства. І лише в кутиках його очей зачаїлося легке здивування. Зараз він загіпнотизує мене. Перспектива стати жертвою чарів мене не приваблювала, і я щодуху рвонув геть — на щось оригінальніше я не спромігся.

Хоч у нього були довгі бігунські ноги, він не кинувся навздогін. І нічого не вигукнув. Жоднісінького слова. І не перетворив мене на яку-небудь гидку потвору, чого я, безумовно, заслуговував. Йому досить було розчепірити долоню і проказати закляття, і я приклеївся б до неї. Чому він не зробив цього, залишилося для мене загадкою.

Хлопці чатували за рогом. Вони вже були в курсі. Майже всі вони вчилися в моїй школі, кілька — в сусідній. В їхніх очах я був героєм, який поцупив книжку під носом у чорнокнижника і чаклуна. То було вершиною зухвальства. Вони теж так хотіли б.

Вони не сумнівалися, що я зробив це навмисно в бажанні козирнути, адже ніхто інший так не наважився. Я не розчаровував їх — не так з марнославства, як тому, що мене переціпило. В міру того, як я відхекувався, мене оповивало дивовижне спустошення, від якого посвистувало у вухах.

Книжку я не викинув на смітник. І нікому не віддав її. Вона дісталась мені надто дорогою ціною. Чесно кажучи, я зауважив, що вона в мене, щойно вдома, коли витрушував ранець. Я знічевʼя погортав її і запроторив у якнайдальший куток.

Більше я не брав участі в подібних забавах. Цей період у нашому становленні хутко опинився позаду.

Зненацька ми зауважили, що навколо повно симпатичних дівчат. Це відкриття ошелешило нас. Про букіністичні походеньки ніхто більше не згадував. Вони тихо і непомітно відійшли в минуле.

Й ось я йшов. То було одного дня, я ще не закінчив школи.

Я надто пізно зауважив його, щоб куди-небудь чкурнути.

Відстань між нами невблаганно скорочувалася. Хоча розділяв нас десяток кроків, я ніколи не прокладав довшого, ніж тоді, шляху.

Він проминув мене, усміхнувшись кутиками губ, як демонструють формальну приязнь випадкові зустрічні.

Книжка лежала там, куди я її запроторив. Я довго вагався, перед тим як віднести туди, куди вона належала. Я мусив зробити це.

Горбань чекав на мене. Він незворушно прийняв її, наче то я не поцупив, а він дав мені почитати.

Коли я вже йшов, він несподівано запитав, ким я мрію стати. Я знизав плечима. Я ніколи не думав про це.

Підліткові мрії — це щось цілком інакше.

Він знав, що я неодмінно прийду, а я намагався не баритися.

Ми старі друзі.

Вчителі, які приходили до нього, приносили підручники, сам він уже майже не писав, вони робили це за нього своєю рукою в його акуратно ними ж підписаних зошитах; він розвʼязував задачі, а вони занотовували.

Одного ранку він, який вчився на відмінно, так і не дійшов до школи. Його знайшли край дороги, знесиленого підвестися.

Від недавнього заводіяки залишилася сама тінь. Хіба оте сяйво, мов пізньожовтневе сонце, в якому наче востаннє спалахнуло недожевріле літо.

В ньому рано прокинулася допитливість. На відміну від тіла, розум зберіг жвавість і прагнув поживи.

Більшість часу він проводив, вмостившись у кріслі з плетеної лози.

Його судження вирізнялись парадоксальністю і, якщо так можна сказати, дорослим підходом.

З затінку дерев він спостерігав за розвагами однолітків.

Поступово в ньому викристалізувався отой потяг до фантастики — він просто обожнював її.

Відтоді волів цілком певної літератури, поклавши вивчити все, що створено в цій ділянці.

Кожна нова книжка додавала йому снаги, продовжуючи життя на ще одну годину, день, тиждень, місяць. То була наче гра, в яку я, сам незчувшись коли, втягнувся. Я дедалі більше вірив у це.

На початку він оглядав новинки, перекладаючи їх з моєю допомогою з одного стосика на інший. Потому сортував їх у тій послідовності, в якій опісля читатиме і яку ніколи не порушував.

Книжки завжди були з ним. Він читав з великим запалом, а коли фізична втома брала своє, впадав у дрімоту. Стрепенувшись, найперше переконувався, що книжки поруч.

Вони лежали на столику, змайстрованому спеціально для його потреб, а те, що він перед тим читав, лежало в нього на колінах. Його ноги окутував вовняний плед, як у стареньких людей, які не можуть самостійно пересуватися.

Фізичний рух коштував йому дедалі більших зусиль. Його тендітне лице перекошував біль, коли він від крісла, з якого повільно підводився, ішов до хатини, а потім назад. Майже щоразу він опускався на ослін під вікном у потребі перепочити і від разу до разу ті перепочинки тривали довше. Він долав усе коротші відстані, доки залишилася тільки ця одна, якої вперто тримався, доки й звідти вже не міг без сторонньої допомоги повернутися до свого незмінного місця в затінку шелестливих крон.

Що дужче марнів, то спрагліше поглинав книжки, мовби вони замінили йому тілесний харч. «Не хлібом єдиним» накладалось на нього буквальним чином. Для нього то була не метафора, а ще одна проведена на Землі мить.

Медицина демонструвала безсилість, лише марно відволікаючи від найостаннішої з усіх утіх. Знахар, остання надія, якого привезли здалеку, спеціалізувався на зціленні аур, тоді як з аурою юнака, геть спалого з себе, було все гаразд: вона іскрилася, як джерельна вода.

— Як там?

Я розповідав, намагаючись не випустити подробиць, що надавало моїй розповіді переконливості. Він перепитував те чи те, і я тамував його цікавість.

— Ми поїдемо туди? — його погляд спалахував.

— Авжеж, — нічого іншого я не міг відповісти.

— Я одужаю, і ми відразу вирушимо, еге ж?

Те, що сталося, не було хворобою. Від такого не одужують. Від смерті ніхто не вилікувався. Більше і більше опановуючи його, вона не здатна була підпорядкувати собі його розум; вся колишня жвавість, яким я його знав, перемістилась туди — в останній з найостанніших бастіон, звідки чинила відчайдушний опір. Змусити спізнати біль, до того ж так рано — злочин.

— Куди ми вирушимо?

Я складав маршрут, розписуючи все до найменших дрібниць. Я говорив повільно і довго. То й були наші спільні подорожі — мої і його.

— А потім?

Книжки надходили також поштою, заадресовані на бібліотеку. Я приносив бандероль, і він розпаковував її. То був його єдиний прямий звʼязок із зовнішнім світом.

Не думаю, що це брехня. В основі будь-якої брехні лежить вигода, тоді як моєю вигодою було хвилювання, з яким він розгортав поштовий папір.

Якось він сидів з прямокутним аркушиком у руці. То був невеличкий конверт від звичайного поштового листа з кінця сімдесятих — на штемпелі виразно проглядалася дата. Хтось комусь щось у ньому повідомляв — самого листа не збереглося.

— Що це?

Його цікавило абстрактне зображення на марці.

Я пояснив. Це було нелегко. Він довго й зосереджено вдивлявся в неї. Я здогадувався, що в ньому відбувається.

— Я відклею її?

Він відʼєднав марку і довго тримав на долоні. Те, що вона символізувала, мало стати проривом, залити сліпучим світлом міста, забезпечити неперервну діяльність орбітальних станцій, зробити безпідставною властиву людській вдачі тривогу, проголосити настання вимріюваної тисячоліттями ери щастя й добробуту. Одного разу я виміняв таку саму за набір орхідей. Я був тоді таким, як він. Ледь молодшим. Мені постійно здається, що він доросліший за мене, що йому відомо те, чого не знаю я. Ми обоє спізнали його.

— Це правда, що там, — він назвав, не випускаючи з рук книжки, планету, — гарно?

Ми не раз обговорювали прочитане.

— Що ти маєш на увазі?

— Там теж ростуть дерева?

— Цілком можливо.

— І там так само все, як у нас?

Я кивнув. Так само або подібно. Я розповів йому про теорію ймовірності.

— А ти зміг би написати науково-фантастичний роман? Такий, як цей, — йому коштувало значних зусиль піднести книжку, — тільки твій?

Я засумнівався.

— Чому?

— Я бібліотекар. Моя справа — опікуватись романами. Хтось пише, а хтось читає. Я — посередник.

Він усміхнувся кутиками безбарвних губ.

— А я зміг би.

Помовчавши, він додав:

— Коли виросту, я напишу.

— Це чудова ідея.

— Ти це справді?

— Звичайно.

— Ти гадаєш, у мене вийде?

— Авжеж.

— І я так думаю.

— Майбутні автори книжок спершу були читачами.

— Я присвячу його тобі. Що ти на це скажеш?

Це мене заскочило.

— Скажи, — він раптом змінив тему. — Ти справді вважаєш, що життя не закінчується?

Я розгубився ще більше.

— Тільки добре подумай.

Я збирався з думками. Я розумів, що мушу зважити кожне слово. І мушу, хоч як це складно, що-небудь відповісти:

— Десь у Всесвіті є планета, на якій ми рано чи пізно опиняємося, багато небесних тіл, це не зовсім планети в нашому звичному розумінні, нам складно це уявити — ми просто переходимо в інший вимір.

Ще якийсь час крісло стояло порожнім.

З дерев опадало листя — золоте, теракотове, русе.

Його очі палахкотіли вогнем одержимого вірою фанатика. Перехлюпуючи від сподівань і далекосяжних планів, він дні і ночі проводив над улюбленим заняттям. Ширяв, пританцьовуючи, вимахуючи руками, наспівуючи, мугикаючи, наче композитор у полоні симфонії всього свого життя. Мені випало бути свідком її ґрандіозного творення.

Він був неперевершеним майстром своєї справи, не розуміючи, як можна займатися не тим, чим хочеш, і як можна не знати, чого прагнеш.

— Невже так важко вловити, що твоє? Послухай! — він підносив угору палець. — Чуєш? Це і є воно. Воно промовляє до тебе, тобою, з тебе. Ти просто не годний від нього втекти. Воно знайде тебе хоч на краю світу. Все інше — смішно і марно.

Якщо його руки й тремтіли, то благоговійним тремом закоханого однаковою мірою, як і приреченця. Так алкоголік тягнеться до пляшки, а маніяк — до обожнюваного тіла.

На фізико-математичному факультеті йому пророкували стрімку карʼєру. Його мали за генія-дивака — геніальність і дивацтво, а йому було байдуже, що про нього пліткують: він був повністю занурений у себе, поглинутий осяйними звуками майбутнього твору, що вже тоді пробивалися з глибин, долинали до його внутрішнього слуху; він просто-на-просто не зауважував довкілля.

Серед зими прошкував у костюмі нарозхрист, він завжди так пересувався. Про нього жартували, буцім він народився в костюмі. Не мерз, хоч би сорокаґрадусний мороз рипів під ногами; для нього існувала єдина пора року — його пристрасть. Пасма покучерявленого від нестрижки волосся, широкі, ледь відстовбурчені, як у штанґіста, плечі і матерчаті, проґумовані довкола над підошвою і на носаках кеди. Костюм старів, а він залишався таким же хлопчакуватим.

Дівчата пробували зійтися з ним, їх приваблювали його риси й перспективи, він був далеко не потворним, їх зводила з глузду його геніальність, викарбувана на чолі, як оте давнє «мене-текел-фарес», заради неї вони ладні були змиритися з дивацтвами. Від того, що мали його за велику дитину, в них прокидався материнський інстинкт, оте бажання опікуватися ним, оберігати і виховувати. Хай би запізнювався на побачення — вони чекали би, скільки треба, мокнули б і тремтіли, але про таке могли хіба мріяти. Дійшло до того, що вони, жінки, пропонували йому руку і серце, шантажували його тим, що кинуться з балкона, втопляться в річці, підпалять себе і ще дюжиною подібних нісенітниць.

Йому підкидали листи, на яких червоніли помадні контури жіночих губів. Вивівши помаду, він використовував врятовані конверти для листування з науковими інституціями, бюрократичними установами, дослідницькими осередками. Ошалілі, доведені до розпачу, з ураженою гордістю, його проклинали, а потім любили, після чого знову проклинали, нездатні що-небудь удіяти — ні з ним, ні з собою; вдавалися до сумнівних рецептів і послуг третіх осіб, ласих нажитися на слабкості, щоправда, раз із ним щось таки діялося: йому довелося проковтнути одним махом кілька блістерів вітаміну С, щоб перестати хитатися і розвіявся туман. Йому мало очі не вилізли з орбіт, а голова, здавалося, ось-ось мала луснути, наче всередині в ній тисячорукий оркестр виконував ту нескомпоновану мелодію. Це було занадто. Проте його організм витримав, маючи за плечима ще не такий гарт. Нарешті йому дали спокій.

Ніяка сила не могла відірвати його від компʼютерів, ще громіздких, допотопних, повільних, з обмеженими можливостями і памʼяттю. Світ технологій карколомно розвивався, і не менш карколомно формувався він як унікум.

Та дівка виявилася наполегливою. Вона не відставала від нього, гасала вслід, торочачи про факультетську забаву, називаючи ніч, місце і час, описувала інтерʼєр гуртожитської кімнати, в якій все відбувалося. Стверджувала, що це він затягнув її туди і замкнув зсередини двері. Розраховувала як мінімум на безмежну вдячність, зчинивши з цього приводу нечуваний лемент. Небавом усі знали, що вона зробила його чоловіком.

Він відкараськувався, на нього було жалюгідно дивитися — або ні нібельмеса не памʼятав, або не на жарт злякався.

Тоді як настирливиця ніяк не могла вгамуватися; наостанок вона зажадала, щоб він дав їхньому спільному синові своє прізвище, на що він без зволікань погодився. Йому захотілося випорожнитися, він не дослухав і замкнувся в клозеті, звідки довго, дуже довго не зʼявлявся. Вийшов звідти задумливий, зрівноважений, підкреслено спокійний.

В нього не було батька. У дванадцять років вирушив шукати його, нікого не попередивши. Заки самого його знайшли, його мати побувала в сущому пеклі. А він ще не раз ішов з дому, ночував по каналізаціях і горищах, тинявся подвірʼями і підворіттями. Цупив і кидав у воду карбід, отупіло дивився, як той булькає, і вдихав їдкі випари. Однак не карбід став причиною його чудотворного преображення.

Його били — нещадно, безжально, просто так, бо за нього не було кому заступитися, а сам він виявився не здатним на відсіч. Його заганяли у відлюдний закапелок і, облаюючи сукою, жирною скотиною і пацифістом, скопували на квасне яблуко. Троє, інколи четверо.

Отоді, одного дня, він вирушив на пошуки батька, тільки щоб не плуганитися до школи, де вчителі вважали його нікчемою, терплячи зі співчуття до його бідолашної матері, а зграйка пубертуючих мерзотників влаштовувала собі з нього потіхи. Й ось під час однієї такої розваги його прошила блискавка — подібна до того чудотворного просвітлення, що сходить лише на обраних: спершу сліпуче сяйво, а потім морок. Рано чи пізно воно мало статися.

Коли відійшов від наркозу, все вже було гаразд. Він знав, що щось із ним кепсько, тільки ще не усвідомлював, що це означало. Мабуть, все-таки краще не мати дітей, ніж з них знущатимуться або вони з когось.

Але невдовзі — гульк. І ще раз — гульк. Наставники були в шоці, коли зневажений парія розлузав задачку не до снаги їм, дорослим, а невдовзі здобув перше місце на олімпіаді. Ще б пак!

Його злякались і ще гірше зненавиділи. Доходили до сказу, ставлячи щоразу вищі оцінки.

З ним щось діялося, його не впізнавали. Потому, як директор школи, самотній «жидяра» з залисиною на видовженому чолі, вручив йому золоту медаль, — єдиний, хто ставився до нього без западлюцтва, з чимось подібним до симпатії (хоч, може, йому тільки здавалося), вони кинулися вітати його, один наперед одного простягаючи руку, — улесливо, пишномовно, огидно.

Він ніяк не міг відмити долоні, вона нестерпно смерділа лайном, наче переручкався з капрофагами. Ненавидів себе за це. За той зачумлений, дурний стан, в якому давав тиснути її. Вище голову, суко, — усе позаду. А був день, коли перебував за три чисниці од вічності. Якби не та пристрасть, його вже давно відспівали б. Пристрасть вбиває — його вона врятувала. А далі — інститут, шлейф наречених, звинувачення і домагання.

Після аспірантури він опинився в науково-дослідному інституті, одному з підрозділів всемогутньої інтелектуальної імперії. Чхав на престиж і достаток — воно було для нього засобом, супутним ефектом діяльності, йому нічого не бракувало, тулився на тих двох кімнатках, що й передше, де в повітрі лунали стишені голоси матері й бабці, давно вже покійної, а коли наука раптом знецінилася і небавом її взагалі припинили фінансувати, він ні секунди не скиглив.

Безвихідь прокинула в ньому азарт гравця — чоловіка, який бере в руки долю, цю суму невичерпних можливостей і фатальних збігів. То була справжня свобода — він досхочу насолоджувався нею. Свобода — те, що всередині. Він зумів конвертувати її назовні й опинився в рідній стихії. Настав його час.

Рознюхавши, що і як, заснував комерційну структуру — першу, що надавала послуги оцифровування. Він оцифровував все, будь-яку примху, в дискретності і повазі до приватної сфери. Він уповні виправдовував довіру, жодного разу не поласившись на підробіток, що в сотні разів перевищував гонорар, в обмін на дещицю інформації — всього-на-всього світлину, який-небудь нещасний папірець, навіть не оригінал, а лише копію. Замовники ладні були перегризти один одного, і він міг завиграшки влаштувати їм той ґрандіозний спектакль, відплативши сповна, але не пішов на це. Ним рухала не помста, а пізнання — діаметрально протилежні величини, хоч та і та починались на «п». Оцифровуючи людські сентиментальність і марнославство, він призбирав перший солідний капіталець.

Незменша, ніж база для майбутньої діяльності, в заробітчанстві його цікавило й щось інше, не менш особисте за приватні архіви, до яких йому відкривали безперешкодний доступ. Прагнув простої, сказати б, банальної речі: збагнути людину — людину-як-таку. Ту, яка в одинадцять-дванадцять-тринадцять упоюється злом. Звідки беруться лють і ненависть. Як формуються покидьки, схиблені калічити і мордувати. Як вони стають респектабельними дорослими, тримаючи в кишені не найостаннішу акцію. Як до них тягнуться, шанують, вірнопіддано і благоговійно моляться, як на святих. Його цікавили джерела і механізми. Йому чимало всього відкрилося, проте відповіді на основне так і не знайшов.

Він працював одночасно на кілька провідних світових компаній, його хотіли завербувати, підкупити, переманити, зловити на гачок. Він не дався. У відкритому листі, що його, ретельно обміркувавши все, надіслав, він погоджувався на співпрацю за двох умов: житиме там, де жив, і виконуватиме завдання в будь-яких обсягах, доки ті не суперечитимуть його переконанням.

Його не зрозуміли. Запитали, скільки це буде в грошах. Про всяк випадок перепитали. Потім перепитали ще раз. Нарешті він відписав їм fuck off, над яким вони нескінченно довго марудилися, вгадуючи, що він хотів цим сказати. Доки визнали його психом.

Це відкриття заспокоїло їх. Так він ставав зрозумілішим — вони могли прилаштувати його в якусь нішу.

Вони пристали на його умови. Переказували йому шалені гонорари, час до часу сумніваючись в його існуванні, проте він сумлінно виконував роботу. Вони не могли мати до нього претензій. До ненормального важко їх мати.

— Ми ще неодмінно зустрінемося, — він промінився життєствердністю. — Все колись зміниться. Головне — вірити.

І він вірив.

Вірив у те, що, якщо не вірити, нічого не вийде.

Що без віри життя нічого не варте.

Одного разу, коли вкотре вирушив на пошуки батька, що стало його навʼязливою ідеєю, це було в парку, він запустив руку в кишеню старця, скоцюбленого над химерною дошкою у світлі і темні квадратики, в наївному намірі непомітно обчистити її. Старець скидався на знак запитання. Йому здалося, що той заснув.

Проте коли старець схопив його, він зрозумів, що дав хука, і непомалу злякався. Відчув, як чіпко впʼялися в його руку холодні кістляві пальці, наче скелета. Гейби заклацнулися кайданки. Зараз старець віддухопелить його, а тоді здасть. Така близька мрія трохи розжитися враз відлетіла в недосяжну далеч. На очі навернулися сльози, й він інстинктивно зіщулився.

— Сідай, — сказав той.

Так він навчився грати в шахи. Старий показав, як називаються фігури, і навчив пересувати їх. Найбільше на себе був схожий кінь. Тура нагадувала мініатюрну вежу.

Він хутко ввійшов у смак. Шахи відволікли його від інших думок. Він облишив нюхати карбід — потреба в цьому відпала.

Проте шахи були лише способом, бо найважливіше, що вдивотворив старий, — прокинув у ньому мислення. Перед ним раптом відкрилася перспектива; його перестало смоктати — оте, що примушувало вдихати отруйні випари і поглинати жменями цукор. Це старий готував його до міжшкільних першостей.

Мислення було подібне до карколомних перегонів без небезпеки розбитися; або до епілепсії — до тієї секунди просвітлення й одночасно без того, що настає опісля; або короткого замикання, від якого не вибиває пробок.

Старий сказав йому:

— Десь на світі людина має подібну до себе. Вона може мешкати на сусідній вулиці або на іншому кінці планети, це не суттєво. Ви можете перетнутись, не звернувши уваги один на одного, а можете жодного разу не зустрітися. Ви все робите майже синхронно — з нею стаються всі ті події, що й з тобою. Ви мовби сіамські близнюки. Котрийсь із вас наче прототип другого. Якоїсь миті його життя обірвалося — зовсім несправедливо, завадивши стати тим, ким міг би. Та людина віддала його, щоб ти вижив. Памʼятай це.

Старий гайнував час за шахами, щоб не зʼїхати з глузду по тому, як померла його дружина. Він грав на гроші, які потім вкидав у поштову скриньку на вході до сиротинця. Старець, якого вперше побачив на парковій лаві, виріс у притулку. Він знав, що це таке. Це все пояснювало. З ним він грав просто так.

Старий розробив кілька партій, зокрема, ту, якою спростовувалось існування безвиході і в якій шахи тільки виконували роль ілюстрації. Він навчив її його:

— Тобі ніхто ніколи не зможе поставити мат: ні люди, ні ситуації. Ось ти бачиш це.

Множинність має принаймні одну цятку, яка є виходом. Штука в тім, щоби розпізнати її поміж тисячі однаковісіньких на вигляд. Її заховано так, що чим ретельніше приглядаєшся, то гірше рябіє в очах.

Він поховав старого, а небавом зазнав ще однієї непоправної втрати.

Мати була єдиною в безмежному універсумі людиною, яка любила його. Любила, це означало: безкорисливо, ні за що. Тільки тому, що він був, і тільки на те, щоб не переставав бути. Любила його саме таким. Без ніяких обумовленостей. Без жодних причинно-наслідкових звʼязків. Без корупції, яка все безнадійно спотворює. Не вимагала, щоб виріс таким чи таким. Єдине, чого хотіла, — щоб був щасливим. Вона не мріяла надто багато — лише про те, щоб усе було добре.

Так він знайшов наймення для того, чого його навчав старий: та одна крапка є любовʼю. Саме це і тільки це відрізняло її від мільйонів подібних.

Він залишався біля матері до її останнього подиху, а коли відійшла, узявся креслити від тієї крапки систему координат.

Почувши мої кроки, він підвів погляд. Я вловив у його очах нетерпець, легкий докір, хоча я прийшов о тій порі, що й завжди. Це було щось незвичне — здебільшого його з головою поглинало читання.

Зараз він також тримав у руках книжку. Було помітно, що вже деякий час він не просувався вперед. Й однаково не закривав її.

Я намагався не баритися. Рідко коли щось нагальне відволікало мене, проте він цим не журився, певний, що з хвилини на хвилину я прийду. Книжки займали його, думки й уява. Він ніколи не нудьгував — не мав на те ні часу, ні охоти.

Ми черпали з тієї самої криниці. Спілкування приносило обопільну користь, ота присутність, що рівною мірою наснажувала нас обох. Ми не зчувалися, як меркло і сутінки переходили в темряву.

Пʼянке повітря погідного вечора огортало розморою, я вертався домів, сповнений блаженного вмиротворення, як то буває, коли все добре. Випростувався, сплітаючи пальці під головою і так лежав, доки картини, що пропливали перед очима, переходили в перший сон. Я ще вловлював той момент, коли між ними починали снуватися інші, чудернацькі звʼязки, наче їм дано картбланш на самостійні конфігурації. На світанку я прокидався в тій самій позі, що й заснув. Хоча здавалося, ніби лише коротко передрімав, вставав я бадьорий, сповнений свіжого завзяття. Я надто сильно привʼязався до нього.

Мені впало в око, як мало він цього разу прочитав. Це було не подібно на нього. Щось зупинило його, ставши причиною нетерплячого чекання.

Він провів сторінкою, а тоді двічі підкреслив нігтем слово. Хотів знати, що воно означає. Рухався далі не раніше, ніж зʼясовував те, об що спіткнувся. Поглинання книжки за книжкою не перешкоджало бути пильним. Життя не надало йому легковажної розкоші ковзати поверхнею, подібно до водоміра; був відповідальним з кожною літерою і чесним з собою.

— Це дерево, — пояснив я.

Він проказав назву з легким подивом і відстороненістю.

Вона скидалася на скоромовку.

— Скажи ще раз.

Я повторив.

Він замислено всміхнувся. Кволим, як жовтневий відсвіток літа, усміхом.

То була мова, якою спілкувались його діди. Мати з бабцею приховували її від нього, наче кожне слово, з якого складалася, кожний звук і найменший тон несли небезпеку викриття і переслідування. Наче то не звичайні слова, а речові докази.

А для нього вони якраз були незвичайними. З чого б інакше викликали в ньому хвилювання? Воно наростало з глибини, невідворотне і незбагненне.

Від напруги, як зголодніло вслухався, пересихало горло. Його цікавило не так, про що вони розмовляють, як те, як вони розмовляють; він інтуїтивно здогадувався, що саме це й було причиною таємничення. Й ось той спогад, давно стертий у ньому, зненацька ожив.

Він почав шукати, достеменно не усвідомлюючи, чого саме. Виростав із загально прийнятим балаком, що мало забезпечити йому надійний шлях, і воно справді так було, аж щось у ньому, давно вже дорослому, вчинило бунт.

І він постановив урятувати її. Відчув, як при цій думці його єство наливається соками, подібно до дерева, що напоюється дощем після затяжної посухи. Все в ньому чекально стрепенулося.

Він мав зробити це бодай у памʼять про матір, з удячності до неї. Досягнув усього, що вона могла би вимріювати для нього, якби мала дещицю марнославства, і тепер міг зі спокійним серцем віддати кесареві кесареве, щоб присвятитись Боговому.

Тим Боговим і була материнська мова, яку мати приховувала від нього заради його майбутнього. Бабця була останньою, з ким вона могла спілкуватися нею. Й ось майбутнє постало перед ним у подобі приховуваного минулого. Його вухо памʼятало дзюрчання струмка, кришталевої води сказаних стишеним голосом слів, незвичайних зворотів, цілком інакших тонів та інтонацій, коли обоє гадали, що він спить. Він узявся за це, бо щось у ньому вимагало. Міг знехтувати його, і, радше за все, нічого не сталося б. Але в тім то й річ, що не міг.

Найдивніше, що, врятувавши мову, сам нею не розмовляв.

— В нас закладені коди. Ми можемо вирости з будь-яким фоном, одначе згодом вони спрацьовують. Ми починаємо шукати, до ладу не усвідомлюючи, чого. Ми є мовою, яка творить нас. Тоді як моя мати спотворювала мене. Звісно, з благими намірами — вона хотіла для мене найкращого. Щоб я став успішним, а успішним можна було стати, лише зрікшись слів, якими вона потай від мене перешіптувалася. Все має свою ціну. Ось я плачу її, — він обвів поглядом бункер з невиразним інтерʼєром, який прикрашало кілька репродукцій, в одній з них я впізнав «Соняшники» ван Ґоґа. Навіть виконані друкарськими фарбами, вони палахкотіли в цих постійних півсутінках, крихітні змійки жовтогарячого полумʼя, мовби освітлюючи простір в доповнення до настільної лампи-клешні, увімкненої над місцем священнодіяння, під час якого речі перетворювалися на зображення, а зображення — на вертикальні шпальти, подібні до ієрогліфічного письма.

— Як багато людей йшли на зречення, і нічого з ними не ставалося.

— А звідки ми знаємо? Що нам відомо про те, що відбувалося в них? Ви запитували їх про це? Ви коли-небудь розмовляли з ними? — він звертався до мене на «Ви» і в день нашого знайомства, і в усі наступні. — Перший-ліпший життєпис, який я беру до рук, нічого не розповідає. Крім нісенітниць, обзаголовлених хронікою життя і діяльності. Ви задумувалися про причини того, що сталося? А якраз звідти ростуть ноги. Це і є вона, несправедливість.

— Мови зʼявлялися і зникали, культури, народи, цивілізації.

— Війни, війни і ще раз війни. Насильство, приниження, різанини. Непомірні страждання одних задля успіху інших — ось що рухало нас вперед. Ви вважаєте це поступом?

— Ви хочете сказати, що людина — нікчемна і безпорадна?

— Ні, повнолітній злочинець, уповні притомний того, що коїть.

— Ви мізантроп.

— Ви так гадаєте? — запитав він і, витримавши паузу, наче обмірковував, додав: — Якби так було, я не робив би зараз цього.

— Ми досягли речей, які кілька сотень років тому не снилися.

— Це вже напевне.

— Ми рухалися вперед.

— Й ось де опинилися, — він окинув бункер.

— Це прикра помилка.

— Я не погоджуюся з Вами.

— Цього ніхто не хотів.

— Ви впевнені?

— Безглузда, фатальна випадковість.

— Ні, друже, — закономірність.

Він додав, що теж би волів бути шляхетним, але факти — вперта річ. І ще додав, що відмовився б від усього, якби це щось дало. Якби цим можна було щось виправити. Ми обоє розуміли, що це неможливо.

Він говорив без сатисфакції і без скиглення. Немовби констатував факт, жалкуючи, що той мав місце.

Хіба народження та згасання цивілізацій — не так само природний процес, як землетруси, виверження вулканів, цунамі?

Скільки нерозвʼязаних проблем, яким можна було присвятитися! Їх уже ніхто не розвʼяже. Тепер це нічого не дало б.

Сторіччя за сторіччям людський світ бгався в нерозплутніший і нерозплутніший клубок. Й ось він перетворився на купку попелу посеред згарища. Ніхто не вчинив опору. Ніхто нічого подібного не сподівався. Поодинокі наважувались борсатися. Все минуще. Матерія незнищенна. Людство — лише короткий епізод.

— Ви любите солодощі? — раптом запитав він і, не чекаючи на мою відповідь, продовжив:

— Хвороба, що сидить у людині, спонукаючи її руйнувати себе. Споживаючи цукор, ми й не здогадуємося, що годуємо монстра. Ви вловлюєте?

Пригадую, як мати приносила з базару лускатих шоколадних риб. Вона розтоплювала їх на водяній бані, прикрашаючи торти власного виробництва. З обшураної дамської торбини, з якою ходила, вона викладала відразу кілька злитків. Торбина вміщала чимало. Одного разу я змотлошив увесь налов.

Він вірив у шанс. Він покладався на ту цятку, про яку йому колись розповів старець. Вона жевріла перед ним крихітним вогником. Він до останнього орієнтувався на неї.

— Я зичу Вам успіху. Можливо, Вам пощастить більше, ніж мені. Мені вже запізно. За всі ці роки я чомусь не помолодшав. Химерно, еге ж?

Він провів мене до порогу:

— Настане день, і Ви повернетеся. Ви просто не зможете інакше. Ви матимете нагоду почати з чистого аркуша. Вас виповнюватимуть прекрасні почуття, Вам перехоплюватиме подих. Усе залежатиме тільки від вас. Не змарнуйте її!

Він узяв мене за лікоть:

— Пообіцяйте не схибити. Не повторіть помилки — вона надто дорого обійшлася нам. Не забувайте про це.

На початку був задум. Можливо, вірус проник досередини вже в процесі. Світ дещо складніший від компʼютера, проте досить кнопки, щоб його вимкнути.

Цей проект доводилося закрити.

Не все було так кепсько, проте все кепсько закінчилося.

Його розум пручався, кидаючи останній виклик.

Ми попрощалися.

Він хотів, щоб я розповідав. Його цікавило, яке воно і де росте, все до найменшої подробиці; як виглядають плоди та листя.

Намагався збагнути, чому саме воно. Адже на світі — сотні, тисячі різних дерев.

— Це для нас воно екзотичне. Для автора воно таке саме, як для нас тополя чи вільха.

Я спробував відтворити з памʼяті листок. Він уважно стежив за моїми рухами.

— У тебе вийшла качина лапка.

Я пильно поглянув на малюнок.

Зображене нагадувало ступню водоплавного птаха.

Я ніколи не зауважував цього.

Мова була йому божевіллям, як горілка для пияка. Інʼєкцією для наркомана. Варто було йому захопитися поточними справами, як вона нагадувала про себе.

Його крутило в буквальному розумінні, він спізнавав нестерпний біль, наче його цвяхували, і воскресав, щойно вділивши їй належну увагу. Вона, що розпинала його, вивільняла нечувану енергію. Він вмиротворено насвистував відомі і вигадані мелодії, забуті й відновлені, продукуюючи незліченну кількість варіацій. Всі вони так чи так нагадували одну — виростали з неї, перегукувались, імітували.

Він присвячував те невинне мугикання памʼяті матері. Ймовірно, мати чула її там, бо вряди-годи з неба досягали землі сльози невимовного, адже тепер то й була її мова, щастя.

Мова була позикою, а він — той, хто виплачував відсотки. Раніше він присвячувався їй у вільний від основної роботи час, тепер же ніщо не обмежувало його. Оцифровував слова, словники, книжки. Володів незліченними записами на бобінах, касетах, платівках, звідки лише не настяганих, правдами і неправдами: куплених, вициганених, виканючених, виміняних — врешті-решт, вкрадених. У матеріальному плані він на тому ніяк не наживався, а часто-густо ще й піддавав себе ризику. Цієї своєї діяльності він не афішував, як не афішують потреби в молитві — ніхто не вклякатиме і не молитиметься прилюдно тільки на те, щоб його бачили.

Храм слова набув у його випадку дослівного значення — в жодному іншому місці не було зосереджено стільки вокабул і речень, як довкола нього — на підлозі, столах, полицях, стінах, під стелею. Воно стояло, лежало, висіло, пірамідилося, тулилось, хилилося. Все воно поступово дублювалося на електронні носії, оживало в динаміках програвачів та компʼютерів, лилося з труби грамофона, подібної до застиглого в розквіті кампсиса.

Мова була його молитвою, найсокровеннішим. Чи то дався взнаки вплив матері, чи щось інше — хай там як, він вважав це своїм персональним клопотом, чимось, що ніхто за нього й для нього не владнає. Йому належало впорати це самотужки, як полагоджують зі своїм сумлінням. Бо це й було справою його сумління — справою і сумлінням.

Тоді як такої, як у нього, колекції, не було навіть там, де словами опікувалися професійно, де їх деклінували, тлумачили, каталогізували, нанизуючи картка за карткою, щоб потім вони вкривались грибком, розмокаючи від вологи, накипілої на стінах розміщених під землею сховищ, і на горищах з шапликами, куди скрапувала дощова вода, і в робочих кабінетах, де сиділось у верхньому одязі, де доводилось гріти приміщення теплом власних тіл, хукати на неслухняні пальці, щоб о вісімнадцятій нуль нуль вирватись звідти і якнайшвидше пірнути в нормальне життя, де можна було досхочу теревенити балаком.

Її давно вже там не було. Не було й самого центру. Одного дня йому дісталася надурняк вся розкішна колекція, він не вірив у своє щастя. Проґавити таку нагоду міг тільки заплішений дурень. Час до часу він переглядав новинні ресурси, різного роду платформи, де вряди-годи натрапляв на те чи на те.

Успіх завдячував орендарям, які одного дня ввійшли повноправними господарями, з належно оформленим свідоцтвом власності, витуривши з приміщень кнохенцузаммен і виставивши всі ті незліченні, нагромаджені впродовж десятиріч шухляди і шабатури надвір, просто неба, звідки невтішно ридав холодний осінній дощ.

Ніхто не впоминався про папірці, прямокутнички наполовину зіпсованого картону. Вітер віяв їх вулицями впереміш з опалим листям. А він біг за ними, ловив і складав, наче не мав більше що до роботи. Мільйони прикладів, підтверджень, покликань на джерела! Неоціненний маєток — крім нього, схоже, більше нікому не потрібний. Збурена людність лаштувалась на кухнях і клумбах до хрестового походу в Англійський банк по відсотки від покладеного туди гетьманом Полуботком багато сотень років тому козацького скарбу, тоді як він лазив навкарачки, рятуючи безмовні слова.

Щось походило з радіо, з його розкішної медіатеки — живі голоси, мова в її непідробному, неумертвленому й розкладеному по шухлядах звучанні. Ні, вона бриніла, переливалася, заповнювала регістри, широчезний діапазон, тембри, вкраплення. Вона могла все, що потрібно, а попри те — щось більше. І він вслухався — онімілий, охмелений, щасливий, а його щетинистою щокою тихо котилась сльоза.

Вона ще жила, щось неосяжне, одержиме, піднесено-безнадійне було в її існуванні. Вона переслідувала його в снах і наяву, ополчувалась на нього, викликала запаморочливо-солодкі галюцинації. Він вмикав її, Пігмаліон, створюючи ілюзію багатоголосся, оживлюючи бездонну порожнечу, що стягувалась довкола нього тугішим й тугішим зашморгом.

То була його рятівна доза, він ризикував недотягнутися, забаритися в самозабутті, знепритомніти. Поруч нього нікого не було, він існував самітником, він прирік себе на невимовність розкішно-повільного, невідворотного самознищення, перетворив вмирання на наснажену, нескінченну симфонію, смертію смерть подолав. Тоді, кожної попередньої і всі наступні, що будуть, миті.

Повторював, знав напамʼять, міг відтворити значні частини колекції, озвучити їх, самовіддано тренувався, поклав собі ввібрати її до останньої барвистої краплі, наповнити нею себе, перетворити себе на мову, на живе сховище, на неспростовний доказ її неповторного, самобутнього, сповненого жаги бриніння. Був Гамлетом її ніким не оплаканої трагедії.

Мово! О мово... Вона була його болем і піснею. Він продовжував триматись за неї — тим відчайдушніше, що невдовзі все буде інакше. Він умирав разом із нею, що в ньому, завдяки йому і через нього воскресла.

Святкував і оплакував. Геть усе зміниться. Він передбачив це. Все переходило в щось нове, ще не збагнене і до кінця не осяжне. Проте він знав достеменно: його не було б, якби воно не пройшло крізь горнило тисячолітнього ошляхетнення.

Він не міг не передчувати цього — тоді навіщо займався цим? Анахронізм, ілюзії, примарні вежки повітряних замків... Досить було прокрутити її в послідовності записів, як усе відкривалося. То була хроніка вмирання, все одно, що записати людину — від моменту інфікації до останнього подиху. І він робив це — як збожеволілий, длубався в рані, не даючи їй стягнутись скориною. Потребував цього — нестерпної істини.

На час, коли він узявся за це, нею давно вже ніхто не розмовляв; голоси скидалися на акустичні фантоми, що безтілесно блукали приміщенням. Він мусив усе це зберегти; через мільйон років комусь заманеться розібратися, як оце йому. Тоді той хтось матиме до своїх послуг все і, можливо, кохатиметься в ній, як оце він, — у дзвінкій, мелодійній і безнадійній.

Досліджував джерела — давні і найдавніші, переписи того, що вціліло. Переписи переписів. Й отак одного дня дійшов висновку, що більшіть письмових памʼяток не просто відбігли від оригіналів, а й зазнали спотворення цілеспрямованим коригуванням і потаємним вилученням певних місць. Самі ж оригінали безслідно зникли. Памʼять цілої нації базувалася на підтасуванні.

Я — архівар, випадковий хроніст, секретар його останніх днів. Ми з ним ніколи не зустрінемося. Мені кортить повернутись туди, відчинити важкі металеві двері, оброблені захисними матеріалами, а ззовні обшиті звичайними деревʼяними планками, наче вхід до пересічного помешкання, в тихий людський затишок — диван, телевізор, шафа з десятком-другим модних романів, креденс з марничками, кошик на забавки, фотоальбоми. Скріншот хроніки міщанства. Слухаючи, він разом зі значенням озвучених слів вбирав мову, яка розповідала йому щось іще — те, що так спрагло жадав почути. Він виконав колосальну працю. Тінь птаха на освітленому сонцем фасаді.

Ми вийшли надвір. Він провів мене до кінця доріжки.

На заході мостилося ночувати сонце.

— А звідки ти знав?

— Тепер ти також знаєш.

— Ти розповідав про нього так... так... — він шукав підходяще слово. — Так упевнено. Розумієш, так ніби ти...

Авжеж, я розумів його.

— Ніби для тебе воно, як оця яблуня.

Він показав на деревце, чиї гілки, рясно обсипані золотими плодами, торкалися підвіконня.

Перше дерево, яке він побачив, коли світ довкола нього набув виразних обрисів.

— Воно росло там, де ти жив?

Це довга розповідь.

Він напʼялював свій незрівнянний зашмульгано-продірявлений перший бізнесменський піджак — згадку про не такі віддалені часи, коли його сонце щойно сходило, і йшов копирсатися в макулатурі. Реакція людей, з якими перетинався на вулиці, цілком влаштовувала його — міг не боятися: ні колег, з якими колись починав, ні клієнтів, які сахалися бідності, наче пошесті, ні, кінець кінцем, працівників заснованої ним оцифровувальної компанії, не готових до такого рандеву з шефом.

В кількох десятках салонів, що називались відділеннями, куди не вгавало паломництво, клієнтів зустрічали акваріуми, в яких плавали сріблясті, сині, жовті, зелені й червоні заворожливі рибки; шкіряні дивани напроти вмонтованих у стіну плазм; алебастрові столики з ґлянцевими журналами, тоді як поруч у кабінетах фотографії, листи, речі, долі, сльози, усміхи, метрики, нагороди, ретельно і з любовʼю переносилися на крихітні електронні носії. Грошовитим і шанованим відвідувачам у моторошному сні не наснилося б, що, доки вони отут, де все за належними лекалами, ініціатор та очільник усього того шику вовтузиться десь неподалік у паперовому мотлосі. Він тямив, чого вони потребують, і вповні забезпечував їм це, тоді як починав карʼєру, за браком власних апартаментів, візитами до сильних світу цього, його, світу, фаворитів.

Його, на той час уже доволі заможну і, якщо зважити, скільки приватних історій проходили через його руки, небезпечно впливову людину, сприймали за волоцюгу. Це йому лестило. Багатії, в основному чиновники і бізнесмени, навперебій запрошували його, славетного оцифровувача, до своїх родин і на корпоративні вечірки, де він смиренно виконував відведену йому роль рідкісної прикраси, здатної пересуватись і висловлюватися, незрідка дотепно.

Ходячи швидкими сягнистими кроками, що свідчили про творчу вдачу, одного разу він буквально налетів на чоловіка, якому посеред тротуару розсипалася макулатура. Він машинально зігнувся і заходився допомагати. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися у взаємному віддзеркаленні.

Він і чоловік були майже відбитками один одного. Чоловік міг бути старшим від нього на жменю років, а міг лише таким видаватися. Життя хльоснуло його хоч на якийсь свій лад, але, поза сумнівом, хльоснуло.

По якихось ледь уловних рисах і порухах він здогадався, що перед ним не звичайний волоцюга, як і він сам, хоча надто вже зношений костюм був, схоже, його справжнім одягом, а не прикидом, так як у нього. Він мовби впізнав себе в ньому. На мить згадав старця-шахіста, свого рятівника.

Він допоміг надійніше звʼязати стос. Такому, як він, там не було чим порозкошувати, за винятком етикеток, цікавих хіба помилками, та й то здебільшого однотипними. Тоді як його приваблювали книжки, різноманітна друкована продукція — папір, на якому багато слів, поміж них те, якого жадав і майже завжди знаходив: не викреслене, проґавлене, не помічене пильними редакторами.

Він хотів завʼязати розмову, проте відчув небажання свого візаві, майже безмовне благання. Він навіть звернув тоді в інший бік, щоб не зустрітися в пункті прийому макулатури — йому не хотілося зайвий раз тривожити незнайомця.

Він підтримував кількох колишніх колег. Робив це так, щоб ті ні про що не здогадувалися. Виплачував їм щось на зразок ренти. Анонімно. Одного, настільки молодого і перспективного, наскільки безпорадного в побутових речах, схильного до чорного песимізму, він витягнув з того світу, оплативши пересадку печінки. Для цього зініціював збирання пожертв і під вигаданими іменами зофірував левову частку потрібної суми. Тим одним пострілом убив двох зайців — врятував людину, а також її віру в інших людей. Від старця навчився не тільки гри в шахи. Зазвичай він був у своїх макулатурних виправах тим, котрий намагався не привертати до себе уваги.

Власники пунктів за якусь десятку пускали його в темні, вологуваті, з недбалою бетонною долівкою приміщення, наповнені целюлозним непотребом — картоном, упаковками, книжками, зошитами, журналами. Вони вмикали підвішену до стелі жарівку і прихиляли позаду нього двері.

Деколи він натрапляв — не зовсім на те, що шукав, але це вже було щось. Чужий лист брав, лише зачепившись оком за несподіване слово, зворот, рідкісний приклад вживання. Рука невідомої людини робила знахідку вартіснішою за аркушики з картотеки центру; хоча до останніх і додавалися приклади з зазначенням джерел, проте вже сам факт, що їх набрано на друкарській машинці (їх набирали так до останнього), позбавляв їх частини їхнього «я», невловної, а воднораз визначальної риси. Пробиті на картон літери не могли замінити неповторність письма, наче почерк був частиною, наріжним каменем, підмурівком їхньої суті.

Так він опинився за півкроку до відкриття.

Я чую, як шелестить листя і бачу, як воно рухається — то погойдом, то тріпоче, ось воно на мить завмирає, а тоді вітер підхоплює його, від чого крони нагадують волосся людей, незліченної кількості постатей, застиглих одна біля одної.

Шелест не стихає ні вдень, ні вночі, приходить божевільними снами. Мені так, наче я марю. Я ще довго вслухаюся в заворожливу мелодію, не наважуючись поворухнутися. Вона звучить мʼякше і мʼякше, доки перетворюється на ледь уловне відлуння, а мене не полишає відчуття, наче воно хотіло щось розповісти.

Він зводить погляд і говорить про море. Чи знаю я води, що омивають берег? Чи бачив я коли-небудь розбурхані хвилі? Семирічному, вони здавались йому роззявленими пащеками, жадібними проковтнути все просто себе; він стояв у провоскованому, скроєному не на нього дощовику, поли якого торкались землі, а тоді розвертався і гнав, ніби в нього вселилась несамовитість спогляненої стихії.

Його звати Андре, він народився на морському узбережжі. Гори уявлялись йому хмарами, наклубоченими на обрії, ген у недосяжній далині над побриженим плесом — коли сталево-сірі, коли ж сизо-білі, наче вкриті пухким снігом.

З діда-прадіда всі ставали рибалками. Інших ремесел у світі, в якому виростав, для чоловіків не передбачалося. Він спостерігав, як напиналися мʼязи оголених торсів молодиків і жили на обтягнених просоленою водою й вітрами шкірою руках старців, несхибних і дужих; ця гра заворожувала його.

У вісім років він разом з дорослими церував неводи, а в десять вийшов з батьком на риболовлю. Хоча їхнє рибальське селище існувало з незапамʼятних часів, цвинтар розростався повільно — кожного третього забирало в свої ненаситні обійми море. Так було не лише в їхній родині. За харч, який день у день добували з його нутра, платили життям — молодістю і коханням, вечорами в шинку й жінками, що приводили на світ сиріт. Мав бути третім, одначе склалось по-іншому.

У місті він винаймав майстерню — халабуду, що гуділа від експериментаторських оргій невизнаних геніїв, наївних і наполегливих. Старий ґараж власник віддав їм у безкоштовне користування разом з автомобілем, який вони перебудували, нафаршувавши панель управління мікросхемами. Вони вирушали на ньому в нічний клуб зривати дівчат, щоб потім вишивати з ними вулицями залитого штучним освітленням міста.

День у день злютовували, зʼєднували, клепали, доки якогось разу перед ними постав у людський зріст робот, простягнув їм бляшану правицю і привітався голосом одного з них, дещо спотвореним у записі. Вони сконструювали його просто так, для розваги, до того ж навмання, не зовсім упевнені, чи в них щось вийде.

Таким було їхнє парубкування — коротке, тоді як здавалось, що триватиме вічно. Час підігрував їм — час завжди грає на твоєму боці, рівно стільки, доки ти молодий та безжурний.

Так і тієї ночі. Таких, як та дівчина, хоч греблю гати, але коли йому захотілося прогулятися з нею вдвох над річкою, що сріблилася міріадами крихітних ліхтариків, він занепокоївся. До винахідницького азарту домішалося щось нове.

Вони трохи сьорбнули — обʼїздили разом міста і містечка, з півночі на південь і з заходу на схід.

Він був чудовим винахідником, але нікудишнім менеджером. Одного дня вона покинула його, який відмовився від усього, щоб супроводжувати її, допомагати їй і радіти на її стороні її успіхам. Вольова дівчина — цього в неї не відбереш. Добігало кінця сторіччя.

Її новий менеджер мав звʼязки, досвід і нюх. Вони ще під стіл ходили, а він уже крутився в шоу-бізнесі. Для її карʼєри то був, безперечно, вдаліший вибір.

Десь у студіях звукозапису й кабінках радіостанцій вона кохала його, як він її. Йому здавалося, наче пісні, що їх чув, вона виконувала для нього. Наче в такий спосіб вони далі спілкувалися — всупереч відстаням, які розділяли їх.

Його напарник подався за океан, відгукнувшись на пропозицію одного з відомих концернів, що працювали для НАСА. Він же повернувся в ґараж, опинившись сам на сам з розбитим коханням і роботом, з якого тепер лунав її голос.

Між тисяч зірок у небі одна —

то іскра кохання,

що спалахнуло між нами

тієї травневої ночі, —

памʼятаєш?

Я чую биття твого серця,

хай де ти —

хоч на краю планети;

а ти чуєш, як бʼється моє, —

це і є

любооооооооооооооов.

Йому крутилася ще одна, в якій вона закликала його зазирнути їй у вічі. Він охоче зробив би це, понадто не був «на краю планети», якби на той час вже трохи не вник у мистецтво. І все одно ця метафора завдавала йому — моментами нестерпних — мук. Мав усі шанси ввійти в історію першим електронником, який кинувся з мосту в холодну і мокру вічність: до нього то був привілей поетів.

Він спробував писати, проте так і не зважився надіслати їй жодного рядка, не годний вирішити, варте воно чи ні, доки збагнув, що то не його: воно не приносило йому заспокоєння. І хоча уявляв, як вона співає його створені для неї рядки, врешті-решт відкинув спокусу.

Все, що виконувала в прямому ефірі, завойовуючи більшу і більшу популярність, призначалось для нього. Позаяк биття його серця, яке вона чула так, як він звідусіль її голос, наснажувало її, він не мав права бажати і тим більше вживати яких-небудь дій для його передчасної зупинки.

Йому хотілось сімʼї, дітей, щоправда, коли він усвідомив це, все було вже позаду. Робот, який подавав надії, виконував тепер функцію звичайного програвача, доки поступово зачах — чи від такої деґрадації, чи від браку уваги, чи з туги, характерної для людини і протипоказаної бляшанкам.

Хвиля набігає на берег, стираючи спогад, сліпуче і невимовне.

Перед очима сад, в якому ми спустошували дерева. Це було на тій іншій планеті. Я надкушую яблуко і дивлюся, як виступає сік.

Окіл шелестять дерева. Шумлять рясно поцятковані плодами крони. Я слухаю їхні мелодії і мимоволі озираюся.

А потім він каже:

— Коли море затихає, чути його неповторний шепіт. Він нагадує шелест дерев. Вони чимось подібні.

Життя наповнене звуками.

Матерія — уловний бік нескінченності.

Одного разу він натрапив на «Слово», нічим не примітну книжчину, яких штампувалось донесхочу — з коментарями і без. Навіть не подарункове видання з характерними ілюстраціями. Він перелопатив десятки, сотні, тисячі таких бандур, що їх купували, а згодом спекувалися, привабливих хіба наявними в них слідами користування — загнуті сторінки, посаджені їжею та напоями плями, дрібні комашки, випадково препаровані між сторінок, нотатки, присвяти, вкладені і забуті цидулки, календарики, смужки паперу, вряди-годи навіть банкноти — наче випрасувані. Зіставивши ці та інші ознаки, можна було, якщо захотіти, довідатися дещо про людей, інколи — доволі багато. Йому траплялись книжки, за якими він міг би відтворити життєпис невідомої йому, загубленої у незлічі собі подібних сімʼї, штрих-другий до її портрета. А були й такі, що їх ні разу не розкривали.

Щось примусило його заглибитися, колись текст уже попадав на очі, тоді він був школярем, змушеним сказати що-­небудь про написане, щоб заслужити позитивну оцінку. Й ось раптом спіткнувся.

Збіг обставин — його перебування в пункті прийому макулатури і перебування там у той самий момент книжки з видертою титульною сторінкою; можливо, на ній стояв екслібрис власника або чиясь комусь присвята. Папір вивозили нереґулярно, тож він мав де розгулятися.

Того разу вантажівка особливо барилася, мовби давала нагоду знайти те, чого не шукав і що, коли знайшов, шмагонуло його. Коли опинився на денному світлі й розмружив після першого засліплення очі, побачив фургон, який саме виконував маневр, щоб підʼїхати до пункту прийому кузовом. Все було відпасовано до секунди.

В півсутінках кепсько освітленого приміщення заходився гортати знахідку. Щось підказало йому, якесь чуття не дало відкинути її геть. Скільки таких книжок пройшло через його руки. І тоді, в тому пункті прийому макулатури, в якому з хвилини на хвилину почнуть вантажити старі книжки, щоб народились нові — книжки, зошити, туалетний папір, він зробив приголомшливе відкриття. Ще й згодом, коли думав про ту мить, під шкірою бігли мурашки. Він ще не знав, проте щось у ньому вже здогадувалося.

Він скупив усі літописи. Що більше вивчав їх, то дужче переконувався в системному характері того, що оприявнилося. Так ненароком, шукаючи щось геть інше, розкрив аферу афер.

Ще якийсь час він вірив у чиєсь недбальство і відчайдушно тримався за це, доки врешті змушено здався. Припертий до муру, якоїсь миті злякався, нерадий, що зробив своє відкриття. Проте невдовзі азарт здобув гору.

Він не знайшов жодного першоджерела, а те, що за них правило, було результатом численних нашарувань. Своєрідність тих палімпсестів полягала в пізніших цілеспрямованих втручаннях в тканину першооснови, що тільки на перший погляд можна було сприйняти за недбальство чи спробу додати оригіналові краси. Виконано було їх так, щоб ніхто нічого не міг зауважити — він же ж сам доти ніколи чогось подібного не помічав.

Зʼясував він хоч не багато, але достатньо: оригінали зберігалися свого часу в одному місці, куди потрапляли різними шляхами — їх купували, обмінювали (часто-густо невигідно), заради них укладалися династійні шлюби і затіювалися війни. Більшість оригіналів походила зі згорілого свого часу монастиря.

Ретельне дослідження змусило його відкинути будь-які інші версії, крім підпалу. Заради істини, вражений і схвильований, він здійснив мандрівку — єдину в своєму житті прощу на колись легендарну, проте давно вже забуту гору. Хоча від будівлі, частини колись непересічного ансамблю сакральних споруд, не вціліло ні балки, ні каменя, щось бентежне пойняло його. Він вловив трепетну музику вічності.

Мав таке відчуття, наче по століттях митарювання прибув до себе. Місце мало неймовірну, потужну, незбагненну, якої не зустрічав ніколи й ніде, ауру. В долині текла ріка, він не міг відірвати погляду. Обидва береги зʼєднувалися вдалині мостами.

Він спробував навести довідки про палія, аби зʼясувати щось через його особу, одначе слід того безнадійно губився в трясовинах не такого вже віддаленого, як могло здатись, минулого. Взявся обережно рознюхувати далі, не привертаючи уваги і не накликаючи підозр, доки натрапив на чутку про таємний циркуляр, випущений якогось там року.

Ні документа, ні копії він, звісно, не роздобув. Це не означало, що циркуляр не діяв; змінювалися формації, кордони й підходи, а його не скасовували. Якимось незбагненним чином він передавався далі, і щоразу, мовби нізвідки, бралися його нові і нові виконавці.

Усвідомлення зумисного, до того ж системного характеру перекручень парадоксальним чином підбадьорило його. Де системність, там ключ. Це вселяло надію на можливість знайти його.

Врешті-решт, він ототожнив усі пізніші нашарування. Усунувши їх, отримав первісний текст, повний прогалин; і хоча не зміг відреставрувати втрачених місць, це вже та й щось було. А ще він чимало довідався про технологію.

Він припустив, що у тих відсутніх пасажах закладались властиві послання, оквітчані поетичними лозами. Поезія була формою, прикрасою, способом мовлення, адже то був докорінно інакший світ, в якому сакральне мало не меншу вагу, ніж матеріальне. Й ось він тримав у руках красиві лози без жодного послання.

Ті, котрі усунули первісний текст, наповнили прогалини своїм, до того ж у той самий спосіб, як в оригіналі, забезпечивши вплив на читача, який ні про що не здогадувався. Не залишалося сумніву, що творці підміни свідомо підштовхували світ до катастрофи. Що їх рухало? Невже вони на щось розраховували? На що? Відповідей він не мав. Проте ще швидше, ніж прочитав відновлений текст, дещо почало прояснюватись.

Хоч там як, він не міг пробачити собі, що не зробив свого відкриття бодай кількома десятиріччями раніше.

Енциклопедія геть зачарувала його. Хлопчина сидів, прикутий до розгорнених сторінок, щоразу на тому самому місці, здивований і щасливий. Він перебував там, у глибині, в тому світі, куди сторінка була для нього віконцем.

То була новісінька енциклопедія з кольоровими вкладками, що зображали дерева світу. Він застиг схильці над світлиною ґінкґо. Поруч на тій самій ілюстрації, у квадратику праворуч внизу примістився листок. Мініатюрне віяльце. Розгладжена стружка від олівця.

Ноги юнака вкривав вовняний плед.

Я ступав заплитчаною доріжкою, сірі квадрати якої нагадували поле для гри в класики — не встигнеш завершити раунд, як попереду відкривався новий і так далі, до самого кінця. Ландшафт мало відрізнявся від тих, якими рябіли пізнавальні журнали — світлини так ніколи і не підкореного космосу. Лише тепер це була Земля.

Хіба міг я інакше? Схоже, Андре плекав підозри. Проте залишатися не входило в мої наміри. Я мусив ще раз побувати там після того випадку і край.

Ми з ним мало подібні, трохи статурою. Його світле волосся ввібрало колір піску, очі — барву морської хвилі. Де закінчувався суходіл, простиралась затока, що переходила в океан. Ми єдині, хто врятувався.

Й ось я тут, куди вчащав в останні місяці перед тим, як назавжди покинути.

Я знав цей інтерʼєр до найменших дрібниць. Недожеврілі «Соняшники» ван Ґоґа, програвач з металевою квіткою труби на підвищенні з довгими, ледь увігнутими ніжками. Проте дещо й змінилося. Цією зміною були мідні шпульки з зазубринками, добуті з музичних скриньок та мініатюрних катеринок — колись їх дарували дорослим, згодом — дітям. Я зустрічав такі в музейних крамничках.

Скидалося, наче наостанок він впав у дитинство. Самотність — не найлегше випробування. А коли ти остання людина... Я переконував його, наводив, які тільки навертались на гадку, арґументи. Ми запропонували йому перемістити лабораторію на станцію, де він міг продовжувати дослідження.

Він уже майже погодився, але останньої миті різко передумав. Його не лякала невідомість — там, де обрав залишитися, її було тепер не менше, ніж там, куди ми вирушали. Він вирішив бути біля джерел.

Земля перетворилася на крихітну цятку.

То його вибір.

Мій погляд упав на фоліант перед вимкненим і вкритим павутиною порохів компʼютером. Він справляв враження древньої книги. Обшитий деревом, з акуратними накутниками з розрівняної бляхи від консерв, якими харчувався. Він назносив їх з колишніх військових складів, лаштуючись засісти надовго, він усе ще на щось сподівався.

Фоліант відтворював давні зразки. Той, хто зробив його, не мав на меті вводити в оману. Його намагання надати витворові якомога автентичнішого вигляду пояснювалося великою пасіонарністю. Єдина вигода, на яку він міг розраховувати, — що хтось коли-небудь побачить. Цю партію продумано до найменших нюансів.

Переді мною лежало «Слово», повний текст з відреставрованими прогалинами.

Я відступив назад — він таки знайшов його! Проте це не був оригінал. Витвір переді мною був справою його рук. Він знайшов ключ, який дав йому змогу добратися до пратексту, яким той був перед втручанням.

Ненароком я зачепив край столу. Корбочка покотилася і впала на долівку. Я нагнувся, підняв її, а мої розгублені пальці заходились її крутити. І коли мідне віяльце зачепилось об виступ, відтак вдруге, а потім ще раз і ще, народжуючи звуки простої-простісінької мелодії, я раптом усе збагнув.

Цікаво, чи він зробив те відкриття так само випадково? Чи, нагромаджуючи корбочки довкола себе, уже знав, що буде далі?

Чому він усе покинув і куди зник? Щось сполохало його? Що? Чи це також було розрахунком — частиною геніально продуманої партії?

Він передбачав, що я повернуся. Можливо, й корбочку він поклав так, щоб я зачепив її і вона впала, привернувши мою увагу. Він давав мені час, поки я згинатимусь і підніматиму її, роздивитись і здогадатись.

Він продерся крізь метафори, епітети, порівняння до властивих місць, надійно й надовго завуальованих. Зловмисники стали в пригоді — без них він не звернув би тоді, в тому скупо освітленому приміщенні, уваги. Йому залишилося відновити знищене, а тоді з виступів-зубців скласти мелодію.

Він відтворив її нота за нотою. Мені здавалося, наче з якогось потайного сховку він спостерігає за нами, наскільки ми здогадливі повторити те, що виявилося до снаги йому. По його підготовчих роботах, по численних вправно розкладених натяках це було не так складно. Він заслужив свій тріумф.

Плюс кілька аркушів, зʼєднаних канцелярською спиначкою. Шифрограма відновлених місць, в якій словам і літерам з певною вибірковістю, в основу якої було покладено ретельно продуманий механізм, відповідали знаки; відтак дешифратор і фінальний текст.

Я читав його спершу про себе, далі вголос. Послання звучало настільки цілісно, аж не вірилося, що його можна було покромсати і заховати, щоб згодом хтось інший знайшов його і так само потай спотворив. Тоді як впродовж сторіч предметом вивчення була поетика.

Я поклав аркуші на місце й закрив деревʼяну палітурку.

Я взяв до рук корбочку і обережно прилаштував назад у розмальований зимовими сюжетами кожух.

Мелодія народжується з торкання тонких еластичних пластин об виступи. Й ось я чую її, симфонію його життя.

Симфонію людства — альтернативний шлях, який не відбувся.

Завжди існує альтернатива. Він добре засвоїв слова старця, спізнавши при цьому гірке розчарування.

Іронія полягала в тому, що добувшись суті, він нічого не міг змінити.

Відкриття мало винятково ідеалістичну вартість.

Я дотримав слова.

Він довго роздивлявся листок, обертаючи так і сяк. Ця сценка відбувалася в обіймах густо-зеленого, яким буває листя пізнього літа, саду.

— Я хотів би побачити те дерево.

Я мовчав.

— Я одужаю, і ми поїдемо туди. Пообіцяй.

Я пообіцяв.

Лице Андре виражало задуму, в ньому, як у дзеркалі, відображався мій стан. Тепер він знав, звідки ця примха.

Дерево нагадувало про ліси, яких ставало менше і менше, наче вони всихалися, чорніли і скручувалися, як легені курця.

Крім нас із ним воно було на нескінченні обшири єдиним живим створінням. Можливо, єдиною рослиною в нескінченності.

Ось він зʼявляється на моніторі. Я сприймаю це за проекцію памʼяті, проте марево не зникає.

Я не можу вимкнути його, і коли змушую себе думати про щось інше, він трохи співчутливо, а трохи іронічно дивиться на мої муки.

Відтак переможно шкіриться — він, яким я його знав, з сивим волоссям, що по-юнацькому недбало спадало на плечі, з якоюсь задерикуватою життєствердністю, яка заражала.

Його лице розсипається на незліч химерних знаків.

Секунду триває хаос, а потім стрічкою, в яку групуються знаки, біжить те, що він наготувався сказати.

Я бачу їх уперше, проте все розумію.

Я марно пробую запалити свічку. Навколо волого. Сірник безсило шипить і, так і не спалахнувши, гасне.

Я обережно повертаю листок, поки його не торкнулась волога, на те саме місце між сторінками, а потім кладу книжку, яку приніс із собою, на порослий травою горбок. Її місце — тут.

Мій доторк розтривожує кущ чорнобривців.

Ніздрі вловлюють терпкувато-медвяний запах.

— Все могло бути по-іншому.

Я проводжу рукою, зелений краєвид перед нами щезає.

Одного дня ми повернемося.

Я спрагло вдихаю напоєне киснем дерев повітря.

Я чую, як стрепенаються легені.

Я бачу русявого хлопчика. Його блакитні очі лагідно усміхаються. Він підводиться з плетеного крісла в затінку вкритого рясним палистом ґінкґо і прямує до мене. Я ступаю йому назустріч.

Рука Андре зупиняє мене:

— Це нічого не дасть.

— Я знаю, — кажу.