Червоний. Без лінії фронту

1

З Данилом Червоним ми познайомилися ближче в ресторані «Волинь».

Тут варто відразу пояснити: до того ми вже бачили цього дивного хлопця й знали, як його звуть. У Кременецькому ліцеї, де ми всі вчилися, українців з роду було на час, про який пишу, не аж так багато. Частина навіть між собою говорила польською. І я не виняток — у нашому селі подібне явище не дивувало.

Потім дізнався — ми з Зенком молодші за нього на два роки, а з Юрком вони взагалі однолітки. Проте з першого погляду Данило видавався старшим щонайменше років на п’ять. Тримався осібно і цим підтверджував подібний висновок. Можна було подумати, що старшому хлопові з нами не цікаво. Худорлявий, але не хворобливий, збитий міцно, дивився зазвичай трохи примруженими очима. Ніколи не всміхався, тонкі губи постійно стиснуті, як і він весь сам — немов накручена пружина. Зблизька в Червоному вгадувалося глибоко приховане шаленство. Він справляв враження людини, яка тримається з останніх сил. Необережний крок поруч, необачний рух, погляд, який не сподобається, — і хлопець вибухне. І заразом — світ довкола нього.

Аби ж я знав тоді, як скоро доведеться переконатися в правильності висновків.

Не скажу, що пошкодував. Навпаки, мені б запізнатися з Данилом Червоним раніше.

До того часу я думав, що мені пощастило потрапити в компанію Юрка Дороша. Сильно сказано — компанія. Насправді їх було двоє, і Зенко Лісовський дивився своєму лідеру просто в рота. Дорош досить швидко зійшовся з ним, узявши під опіку. Хоча Зенко її не потребував, дрібного хлопаку в круглих окулярах ніхто в ліцеї не кривдив. Навпаки, наш регент, пан Мар’ян Калюжний, мав достатньо поваги, аби поклопотатися про нього й прилаштувати на службу в ліцейську друкарню. Зенка навіть поважали, бо міг роздобути потрібні для навчання книжки й журнали задурно. Наш брат-ліцеїст не мав на то грошей, бо всі зайві злоті ніс до ресторану, проциндрюючи на пиво.

Треба трохи розказати, як у ті часи велося.

Це вже потім я дізнався про національні заворушення в Малопольській Всходні[2]. У нашому воєводстві Волинському[3] на той час майже вісім років було тихо. До того, щоправда, трохи бунтували, коли поляки почали осідати в наших селах відповідно до чинних законів. Тоді польським селянам та воякам, що повернулися з фронту, почали давати багато землі. А де її брати, як села наші? Правильно, забирати в українців, і нема на те ради.

У нашому селі та й довкола так само розбудувалися польські колонії, і ляхи мали значно більше вигод, ніж ми. Власне, ми взагалі не мали жодних. Батько згадував: навіть за російського царя-батюшки селяни мали більше прав хазяйнувати в себе на землі. Але він за вила не хапався, просто бурчав, бо не волів сваритися з владою. Я малий був тоді і все одно зрозумів: мудро тато чинив, коли не ходив ночами палити збіжжя й різні забудови, де сиділа повітова влада, й не різав нишком телефонні дроти.

Тато не заїдався з владою й нам велів терпіти, тільки так можна вибитися в люди. Однак коли поліція з уланами набігли на наше село, аби навести порядок[4], нам таки перепало. До хати ввірвалися солдати, почали громити все, що бачили, трощити лавки, колоти й різати багнетами подушки та одяг. Батька витягли надвір, заходилися лупцювати шомполами на наших очах. Менші ревли, нічого не розуміючи, я стояв на колінах, плакав, бо думав — зараз візьмуться за маму, потім — за мене. Та враз ніби Бог святий почув: забіг війт, сказав: тут доста, вони все зрозуміли, наука не завадить, та Миронюки слухняні. Офіцер на прощання відважив татові ляща, потім нас облишили.

З часом, коли все вляглося, батько не раз пояснював: ми — польські громадяни, хоч звемося українцями. Хочемо вибитися в люди — треба не зважати на заколотників, не повторювати їхні скарги, не брати книжечки й листівки, які вони намагаються потай поширити між людей. Навіть не слухати їх, бо заразні. Поруч постояв із таким — уже скоїв злочин проти польської влади. Ми слухали, а я — то й узагалі думав так само. Погані спогади загалом затерлися, проте розбите татове лице спливало перед очима в найменш придатні для того моменти. Я розумів: батькові стало б сили взяти сокиру, кинутися на тих солдатів, боронити родину, скільки б протримався. Далі — що? Лишилися б Миронюки без годувальника. Хтозна, яка б доля спіткала. Тато ж, зносячи побої, насправді тим самим захищав дружину й дітей, як знав, відчував, міг на той момент.

Як не чиниш опору — навіть ліпше боронишся.

Це вже Юрко Дорош почав переконувати, як я помиляюся.

Данило Червоний ще далі пішов, і я йому повірив більше.

Час показав — Дорошу на горе.

Та нехай, наперед не забігатиму.

2

Уже коли почав згадувати молоді роки, збирати спогади докупи, прийшло нарешті розуміння: батько не хотів для нас, дітей, такого життя.

Не знав, що і як піде далі. Господи, та ніхто ж тоді, навіть маршал Пілсудський не уявляв — за дев’ять років Польщі знову, як колись, не буде на карті світу. Поки ж тато вперто вимагав від нас триматися ближче до поляків і вчитися по-польському. Українських книжок аж до сімнадцяти років я в руках не тримав, хоч грамоти трохи знав — поки не почалися оті каральні акції, в нас у хаті їх трохи мали. Батько тоді навряд чи знав, але відчував мовби нутром: щойно пішли чутки про незадоволеність влади сільськими протестами й почали закривати «Просвіти», він виніс із хати українські співаники, абетку й книжечки казочок із простенькими малюнками. Чи закопав, чи десь спалив — хтозна, я за ним не піддивлявся. Запитався маму якось за «Читанку для чемних діточок»[5] та «Яйце-райце», а вона очі відводить. Тато почув, каже: нема, потім польські з ярмарку привіз. Не зі злої волі, просто боявся найменшої для нас усіх небезпеки.

А ще розумів: треба вчитися грамоти, хай польської. Тому не мав я малим вільної хвилини. Бігав, звичайно, з іншими дітьми на річку, гасав по полях, випасав корів улітку. Та щойно якась вільна хвилина — батько вже ледь не за вуха тягне до столу, підсовує нові книжки, примовляє: вчися, Орку, вчися, бо хлопом у гною скнітимеш, а так у пани виб’єшся. Тож нема, чому дивуватися, коли одного разу він привіз мене до Кременця — тамтешній ліцей тоді вважався одним із кращих, ще й від рідного повіту не дуже далеко. Словом, до науки, Орку, до науки.

З Юрком Дорошем досить скоро здружився.

Спершу міське життя на мене, як сам придумав, не налазило. Більше подобалося неквапом прошкувати вулицями й зупинятися всюди, звідки видно Бону. Гора зі зруйнованим на вершині замком дружини польського короля Жигмонта Старого височіла над стародавнім містом, оточена з трьох боків глибокими ярами. Здавалося, вона росте, як дерево, і місто, з вулицями та будинками, — її міцне коріння. Залишки мурованих стін коли зникали в тумані чи молочній густоті хмар. І всякий раз, коли падав дощ або сніг, мені здавалося — це Бона своєю верхівкою пробила дірку в небі. А коли над замковою горою стояло сонце, для мене все разом перетворювалося на сонячний годинник. Споглядати на Бону я міг усякий раз інакше, вибираючи інші точки для огляду й вигадуючи довкола височіні щось нове, часом навіть казкове, містичне, чарівне.

Не те, щоб дикуном почувався, якого привезли з безлюдного острова. Таких, як я, сільських, серед спудеїв-ліцеїстів знайшлося чимало. Не лише русини, поляків із сільських родин вчилося чимало. Не тільки ж моєму батькові кортіло бачити сина освіченим паном, котрий не длубається в землі чи гнойовищі й не крутить хвости бичкам. Міське, панське життя багатьох вабило. Просто, мабуть, тоді я мав інакший склад характеру — не міг швидко звикнути до того, що більшість кременецьких ліцеїстів вважала звичним для себе. Наприклад — походи у «Волинь».

Туди треба було пензлювати пішки зо два кілометри від центру. Треба було минути синагогу, далі — сама ресторація з великими, щонайменше метровими літерами на вивісці. Не міряв, але так здавалося. Хто багатший, брав у місті візника. Таксівки тоді в Кременці були рідкістю, хоч вулицями їздили автомобілі. Та де: з міста ходили автобуси до Луцька, Рівного й Дубна, так само прочани мали змогу дістатися до Почаєва[6], а залізничним транспортом — без пересадок до Львова і Луцька.

Саме так до Кременця зі Львова приїхав Данило Червоний.

Та я знову трошки біжу наперед.

Словом, кататися на візниках дозволяли собі студенти-поляки. Русини не були проти піших прогулянок. Особливо назад, коли, загулявшись до темного, можна було легко вмовити дівчину, яку вподобав, аби дозволила провести себе додому. Не думайте, ми були молодими й жодні молодечі забавки чужими для нас не були. Навпаки, тим і здивував Червоний: сидів за столиком у кутку, мусолив кухоль пива, якого майже не торкався, стежив байдуже чи навіть із добре прихованою злістю за відвідувачами, котрі обсідали столики, і за танцями під тамтешній джазовий оркестр.

Ми ж вибиралися у «Волинь» саме за тим — пиво, дівчата, танці.

Згодом — розмови, що далі, то відвертіші й небезпечніші для всіх. Принаймні так мені здавалося, бо Юрко всякий раз робив їх чимось схожим на зібрання таємного ордену, подібного до масонської ложі.

Досі, через багато десятків років, не поясню, чому Дорош не відштовхнув мене та ввів у своє невеличке товариство. Для мене він не мав такого значення, як для Зенка. Той ловив кожне слово свого ватажка, завжди підтакував, ніколи не заперечував і слухав його промови, наче мовчазний дресирований пугач. Великі круглі окуляри могли б зробити Лісовського зовсім подібним до цього нічного птаха, аби він не був таким низеньким, худорлявим, сказав би навіть — миршавим. Поруч із ним, сином кременецького маляра, я видавався таким собі бурмилом. Урахуйте, що я взагалі вищий на півголови й ширший у плечах від більшості хлопаків. Не кажучи вже про трохи дурну фізичну силу, тому мене від самого початку навчання зманювали записатися в ліцейський спортивний клуб.

Хтозна. Раптом Дорошу бракувало в гурті саме такого побратима — як то кажуть, задля балансу. Троє ми справді мали цікавий вигляд: дрібненький Зенко, я — майже велетень, і Юрко — стрункий, тендітний, пластичний, меткий, з аристократичною вродою, хоча родина його проста. Принаймні так говорив повсякчас сам Дорош, хоча всякий раз, коли заводив про це, неодмінно обмовлявся: до Другої Речі Посполитої його батько мало не зробив кар’єру, яка вдалася дідові. Два покоління Дорошів, із його слів, обіймали високі посади в Тернопільській українській гімназії, яку хоч закрили за царя, щойно почалася війна[7], але до того часу заклад мав ім’я, престиж і таке високе значення, що його зі змінним успіхом намагалися відкрити вже два роки по тому. І заклад би нарешті запрацював, аби Тернопіль разом із іншими теренами не відійшов Польщі. А влада Пілсудського ліквідувала заклад, після чого Юрків батько протримався ще десять років і помер у злиднях, а мама, колись викладачка німецької, нині прибирає в заможних польських родинах.

Тут ми з Дорошем виявилися подібними.

Його, як і мене, матінка буквально випхала вчитися з Тернополя в Кременець — туди, де дають кращу освіту. Щоправда, син українських учителів змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволення поступово проявлялося, хлюпало через край, і я відчув Юркову потребу — говорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навіть підкреслював це, та варто лишитися у вузькому колі, де міг усім довіряти, — починав сипати протестами, оформляти їх у революційні думки, а після третього кухля пива у «Волині» згадував незлим тихим словом регента Калюжного.

— Я був у нього вдома, — не говорив, сичав він, коли схиляли над столиком голови. — Казенне помешкання, вигідний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче...

— Думаєш, Калюжний — конфідент? — запитав тоді я.

— Якби був певен, що пан регент працює на четвірку[8], на десять кроків не підступив би, — відмахнувся Юрко. — Я не є дурний. Спершу промацав його, перевірив. Коли громили читальні, Калюжний якимось дивом зміг узяти собі зо два десятки книжок. Це мені двоє старших сказали. Вони, кожен у різний час, стукали до пана регента по літературу. Той їх спершу ганяв — нема, мовляв. А потім, через деякий час, знаходив спосіб признатися — є. Мені те саме сказав, і на пискові таке написано, ніби за дівками в лазні підглядав.

Мені Дорошеві жарти часом видавалися брутальними. Зенко — нічого, всякий раз реготав, підтримуючи свого кумира. Як почув про голих дівок, і собі хіхікнув, показавши при тому Юркові великого пальця. Я ж знизав плечима. Нема потреби підігравати там, де можна обійтися. Запитав натомість:

— Що з того?

— А те, Мироне! Бач, людина відразу второпала! — Юрко кивнув на задоволеного похвалою Зенка. — Добре, пояснюю. Калюжний не провокував нікого, вудки не закидав, за поплавцем не стежив. Навпаки, як згадали про книжки, з лиця кров збігала. Але вже потім сам ті книжки давав, потайки. Нікого з попередників після того на В’язничну не забрали.

На вулиці В’язничній була тоді слідча тюрма, куди поліція й дефензива звозила затриманих. Зазвичай довго не тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережани, серйозні суди відбувалися здебільшого там.

— Отже, пану регенту можна вірити, — зробив висновок я.

— Ні! — Дорош запально стукнув кухлем по столу. — Він сам себе боїться. Давно продався ляхам, служить польській владі вірою й правдою. А оті книжки ховає й таємно комусь дає читати, так це аби совість не мучила. Сам перед собою виправдовується за слабкість. Я б Калюжного взагалі зрадником назвав.

— Кого зрадив?

— Побратимів своїх військових. Він же підхорунжий армії УНР! Фотографія в рамці на стіні висить, у залі. Там їх четверо, молоді офіцери. Трошки старші, ніж ми тепер. Двоє в петлюрівських строях, двоє — в польських. Скажи мені сам, Мироне, подумай і скажи. Служила людина в Дієвій армії Української Народної Республіки. Воювала за Україну. Потім якимось чином задружилася з ляхами. Нині йому, українцеві, Мироне, чи не єдиному дали посаду в ліцеї, де навіть сторожовий пес — поляк. Хіба не колаборант?

— Саме так, — звично піддакнув Зенко.

— Ну, раз совість мучить, значить, вона є. — Я спробував повернути розмову в інший бік.

— Ти Калюжного не захищай! — Дорош знову легенько грюкнув кухлем. — Краще думай, як не стати таким, як він.

— Маєш ідеї?

— Давно маю. — Юрко відпив пива, напустив на себе серйозного вигляду. — Щось робити мусимо.

— Хоча б що-небудь, — уставив Зенко.

— Не що-небудь, хлопче, а те, що треба, — зауважив Дорош повчально.

Так теревенили у «Волині» довгенько, поки два семестри не відучилися й не роз’їхалися на вакації.

А восени почалося.

Тут і Червоний нагодився.

Після чого все закрутилося, пішло шкереберть, принесло багато смертей — і помінялося для мене остаточно й назавжди.

3

Наша трійця зустрілася на Боні, серед руїн.

До того сюди забрідав лиш я. Відносно безпечно, сказав би навіть — просто дістатися на замкову гору можна було лише з однієї сторони. Задля того треба було зробити невеличкий гак, підійти до схилу збоку, уже фактично вибравшись за межі Кременця. Потім дертися неширокою зміїстою стежкою, яка в кількох місцях звужувалася так, що надійніше пересуватися боком. З обох боків там густилися чагарі, тож складалася ілюзія — як ступиш невдало, не туди, то не впадеш далеко. Але якщо нога зіслизне, рівновагу втримати не вдасться й загримиш, чагарник не притлумить падіння. Навпаки, підступні гілки змусять остаточно втратити концентрацію, шмагатимуть по обличчю, цілячи в очі, вивертатимуть руки, ноги, шматуватимуть тіло невдахи. Долетіти донизу живим, хай сильно скаліченим, шансів не було. Принаймні навіть я, міцний хлопака, для себе їх не бачив.

Проте сам запропонував піднятися на Бону, щойно Дорош із таємничим виглядом запитав, де б нам переговорити, аби точно ніхто не міг побачити й почути.

Йому чомусь не підходила його квартира, точніше — горище. Єдине, що зміг винайняти за мізерні мамині гроші. Юрко нарікав, та я міг би посперечатися, кому краще. Він тримався за те горище, бо сам будинок стояв у центральній частині Кременця, а Дорошу кортіло жити в такому місці. Мені ж байдуже, аби дах над головою не протікав та двері зачинялися зсередини. І за ті самі кошти вдалося домовитися з господарями за пристойне й досить просторе помешкання на одній з околиць. На перший погляд — житло розміром із комірчину. Зате вхід окремий, з двору, та й хазяї не дошкуляли надмірною цікавістю. Якось почув випадково їхню розмову: тішилися, бо пощастило з пожильцем, простим сільським хлопом. До ліцею годину ногами, а коли дощ чи сніг, то навіть довше. Назад по темному ще складніше, тому час від часу лишався спати в Зенка, коли засиджувалися у «Волині». Той жив із батьками, родина мешкала в затишній кам’яниці, де мій побратим мав небачену розкіш: власну, окрему кімнату, одну з двох, які займали Лісовські. Мама служила в бакалійній крамниці, яку тримав місцевий єврей Іцик Гольцман, батько був складачем у міській друкарні, тож потяг Зенка до цієї справи був вроджений.

Вона його й згубила.

Та не забігатиму наперед. Поки що Юрко відмовився збиратися в нього, бо в будинку пральня, заходить багато випадкових людей, а він не хоче зайвий раз світити свою, як сказав, групу. Тоді я почув це від Дороша вперше за весь час знайомства й не особливо зважив. Так сталося, що згуртувалися ми довкола нього й часто вирішальне слово лишалося за ним. Зенко ніколи з Юрком не сперечався, а я взагалі не з тих, хто любить балаканину до хрипоти. Мені більше справи були до вподоби. Хоче Дорош вважати себе головним — то нехай собі.

Незручно виявилося і в Зенка, але там усе ясно: батьки та сусіди. Пертися до мене в комірчину все одно, що йти до «Волині». Відстань майже та сама, але перша умова мого квартирування — не водити нікого, дівчат передусім. З’явитися туди з гуртом — означало порушити домовленість, роздратувати господарів, підірвати довіру до себе. Ну, а в ресторані, звичному місці зборів, гриміла музика. Щоб почути одне одного, доводилося говорити голосніше, ніж зазвичай. Інші рази Дорош дозволяв нам усім це, зараз наголосив: ситуація особлива.

Так виникла Бона, куди я відразу зголосився провести товариство.

Стояв вересень — той час, коли літо ще не остаточно передало осені права. Було сухо, тепло, вітер не задував в обличчя, тож підйом для новачків видався досить легким. Діставшись вершини, ми зайшли під прикриття залишків мурованих стін. Зенко не стримався, признався: народився в Кременці, виріс тут, але сюди видерся вперше. Виявляється, його ніколи не тягнуло глянути на рідне місто з висоти пташиного польоту. Мене ж тягнув на Бону найперше краєвид. Як сільському за духом, бракувало мені простору. Лиш тут міг дихати на повні груди, і всякий раз кортіло закричати, заволати, розкинувши руки, мов крила. Дорош же бурчав, що збив ноги на підйомі, закурив, чим здивував нас, бо раніше ніхто з компанії цигарками не бавився, й промовив дивну, але, на його думку, багатозначну фразу:

— Це все має бути біля наших ніг.

— Місто й так під ногами, — спробував я неоковирно віджартуватися.

— Нічого ти не розумієш, — зітхнув Юрко, знову затягуючись і випускаючи дим так, ніби дмухав на міську панораму. — Нічого ви не розумієте, панове. Я так само прозрів. Хоч і думав, що знаю трохи більше.

Ми із Зенком перезирнулися, але промовчали. Дорош завжди починав розмову так, здалеку, мовби придивлявся й пристрілювався.

— Пам’ятаєте стрілянину в Бережанах минулого року? — провив він раптом, щиглем кидаючи недопалок із гори.

— Це коли хлопак поліціянта застрелив і сам у лікарні помер?

Я перепитав для годиться, бо знав напевне: мова про той випадок. Ми саме тоді зійшлися разом і довго обговорювали, що ж то було.

— Ти, бачу, недалеко пішов відтоді.

У Юрковому голосі чулася ледь помітна зневага. Я не раз від часу знайомства ловив його на такому. Але це мене жодним чином не чіпало, бо кожен має право на власні бздури. Я, наприклад, трохи вайлуватий. До мене не завжди швидко доходить те, що інші, такі, як Дорош, хапають на льоту. Мені треба більше часу, ніж іншим, аби в чомусь розібратися й прийняти якесь рішення. А в різних ситуаціях покладався більше на хлопський розум, аніж звичні до інакшого, ніж у селах, швидшого способу життя.

— І чого ж не розумію? — поцікавився я.

— Застрелив поліціянта, Мироне, — це коли ти грабуєш банк чи крамницю. — Зневагу замінила терпляча повчальність. — Або вкрав гаманець на ярмарку, тікаєш, а поліціянт за тобою женеться. Той хлопець належав до Організації. Він свідомо став на шлях боротьби за звільнення України від панування ляхів, проти свавілля, утисків і терору. Поліція вистежила його, загнала на горище. Їх вийшло багато на одного, і вони не могли його взяти. Поліціянти, Мироне, прикривали себе спеціальними жилетами, які не пробивають кулі. Мали гранати зі сльозогінним газом. Хлопець усе одно прийняв бій, убив одного ворога, забрав у нього револьвер. Тільки тоді його закидали градом куль! — Дорош тупнув ногою. — І то не змогли добити на місці, він помер у лікарні.

— Але ж він застрелив поліціянта, — правив свою лінію я.

— Убив ворога в бою! — вигукнув Дорош. — Є різниця, й то велика! Скажи хоч ти йому, Зенку!

— Справді. — Той поправив окуляри, як було завжди, коли його втягували в суперечку.

— Нехай, — погодився я. — Це рік тому було.

— І не завершилося! — Тепер Юрко говорив уже спокійніше. — Тільки тоді влада ще дозволяла писати про подібне в своїх газетах. Нині ж замовчують факти. Аби, з одного боку, не лякати поляків, а з іншого — не давати нам, українцям, приводу брати приклад із справжніх борців. Влада хоче, аби всі думали: опір придушено, наш народ умиротворено, ми нарешті припинили огризатися й стали покірними. Тим часом тиждень тому в Бережанах знову схопили трьох наших.

— Наших? Кого?

— Ну, не тутешніх, — виправився Дорош. — Не з нашого ліцею. Хлопці везли листівки, нічого особливого. Один, бережанський, винайняв помешкання й жив там. Двоє інших зустрілися в Тернополі, мали при собі сумку з друкованою агітацією. Папірці, лише папірці. А їх — до Берези-Картузької.

На той час я сам не розумів, звідки про все те дізнавався. Ніхто спеціально не говорив про Організацію[9], я навіть жодного члена її не бачив. Але знав: вона існує. Те саме про концтабір у Березі[10]. Ним час від часу лякали навіть у нашому селі. Та жоден мій знайомий, близький чи далекий, туди не потрапив. Подібні речі, як багато інших, сприймались як даність. Іноді здавалося — ми народилися з тим разом. Або навіть не так: все існувало до нас і після нас лишиться.

— Говориш так, Юрку, наче був при тому. На власні очі бачив, — зауважив я.

Дорош за звичкою ледь примружився, трохи підняв підборіддя, глянув на Зенка, наче знову закликаючи його стати свідком не знати чого.

— Один із них мав зі мною розмову в Тернополі за тиждень до того, — мовив, виважуючи кожне слово. — Назвався членом Організації. Вони шукають контакти в нашому воєводстві, надійних людей. Створюється мережа підпілля, боротьба не припиняється. На всіх одного концтабору не вистачить.

— Ще збудують.

Я миттю зрозумів, що ляпнув. Та пізно: Дорош метнув у мене блискавки з-під повік. А Зенко трохи відсунувся, ніби боявся підхопити заразу.

— Правду кажеш, Мироне, — вицідив Юрко. — Ось вона, типова українська правда. Будуйте нам таборів побільше, обгороджуйте колючим дротом, ще й струм туди пускайте. Ми звичні, ми й так проживемо. Лиш давайте зупу з тертої бараболі й сухарів. Тим, хто слухняний, — сала шматочок на храмові свята.

— Не пересмикуй, — буркнув я ображено. — То я так...

— І не ти один такий! — Дорош знову підніс голос. — Ти, Оресте Миронюк, чоловік не дурний, інакше б не мав я з тобою справ. Але більшість зовсім не мудра. Зараз ти є виразником думок цієї самої більшості. Вирвалося мимоволі, тільки ж люди справді до такого схильні. Що робити, га?

Тут він знову повернувся до Зенона.

— Діяти, — вичавив той.

— Молодець. — Дорош став поруч зі своїм зброєносцем. — Ті хлопці мали знайти мене, тобто — нас, у Кременці. Бачте, як сталося. Я домовився перед тим ще раз зустрітися в Бережанах, прийшов за вказаною адресою. Там кажуть: іди, не приходь більше, бо так і так. І ніхто нічого не знає. — Він витягнув нову цигарку. — Хлопців мордують, а люди не знають нічого.

— Треба, аби знали, — підхопив Зенон.

— Про те й мова, — кивнув Юрко. — Нам давно пора йти далі порожніх розмов. Шукати якісь виходи на Організацію — ліпший варіант. Тільки знову час витрачається дурно. І потім, доведеться визнавати зверхника, коритися йому, слухати, виконувати накази. Тобто, хлопці, втратити самостійність. Керуватися чужими планами, обмежувати себе в способах дії. Не згоден я.

Дорош так усе подавав, таким тоном говорив, з таким налаштуванням, що бажання сперечатися й заперечувати не виникало. Справді, подумав я собі, невже своїх голів на плечах не маємо? Спершу слід довести, що вартий чогось. А вже потім не ти прийдеш, а до тебе. Не втерпів, перервав нашого оратора. Сказав так.

— Нарешті мислити почав, — мовив той задоволено, прикурив, знову озирнувся на краєвид, коли глянув на нас, очі жваво блищали. — Нехай Організація з’явиться тут на готовому. Коли так, інакше з очільниками говоритимемо. Поки ми самі по собі, будемо боротися, як собі знаємо.

— Як?

Питання знову вирвалося, як на мене, трошки дивне, навіть дурнувате. Але цього разу Юрко сприйняв на диво спокійно. Відповів не відразу. Докурив, споглядаючи на Кременець згори.

— Листівок ляхи дуже бояться, — проговорив, ніби мислив уголос. — Слово б’є, мов куля, а часом сильніше. Що коротші слова, то влучніше луплять. Почнемо з них. Зенку, на тебе головна надія.

— Та отож, — кивнув він. — Піду в нічну зміну, коли в друкарні народу менше. Тільки текст складемо невеликий, аби скорше набрати. І самих листівок багато не треба. Бо що менше, то швидше надрукую й заховаю.

— На перший раз так і буде, — легко погодився Дорош. — Напишемо: в Бережанах арештували трьох українців за те, що вимагали собі прав на своїй землі. Люди мають прокинутися й протестувати.

— І людей підніме? — засумнівався я.

— Відразу — ні. Але зачепити мусить. Урахуйте ще таке. Кременець — місто значиме, у нас тут освітній центр воєводства. Отже, політичний також. Ніби життя вирує, й при тому болітце тихе. Уже така листівка мала б почати все тут ворушити. Збудить народ — напевне. А далі — збурить.

Я не мав, чим заперечити. Та й потреби особливої не було. Адже давно хотілося якось себе проявити. Балачки довкола всього починали набридати.

Тож там, на Боні, теплого вересневого вечора ми потиснули один одному руки.

І створили власну організацію.

4

Першу акцію провели вже за тиждень.

Досі вважаю: розклейка двох десятків папірців у центральній частині Кременця вночі акцією названа досить голосно, навіть самовпевнено. Проте Дорош із перших днів повернув усе так, що всяка наша дія, навіть кожне таємне зібрання на Боні, розцінювалося як серйозне дійство. Спрямоване на підрив польської державності зсередини, не інакше. Причому Дорош щиро був переконаний у швидкому результаті наших дій і в тому, що наша трійця справді є небезпечною для влади Другої Речі Посполитої. Принаймні — в Кременці та окрузі.

Із текстом довго не морочилися. Склали найпростіше: «Українцю, прокинься! Поляк убиває тебе на твоїй землі! Ставай до смертельного бою!» Зенко вночі набрав і видрукував польською мовою, інших шрифтів ліцейська друкарня не мала. Набір, звісно, відразу ж розкидав. Листівки виніс під одягом, склав і міцно примотав до тулуба шаликом. Потім признався — сам собі нагадував контрабандиста. Клейстер варили на замковій горі, бо вариво смерділо і Юрко побоювався: сторонні пронюхають. У буквальному розумінні, наголосив тоді. Унюхають і побіжать, куди треба. Зрадники ж кругом.

Коли після тривожної ночі ранком зустрілися в ліцеї, кожен виявив: на стінах листівок уже не було. Поліція зреагувала оперативно, й це дуже потішило Дороша. Отже, заявив, ми все робимо правильно. Ляхи борються з папірцями, тож нас якщо не бояться поки, то стережуться — напевне. Треба не зупинятися, не опускати рук. Щоправда, коли прогулялися центром та міським базаром, трохи розчарувалися. Люди пліткували про що завгодно, окрім появи в Кременці небезпечної для влади крамоли. З чого Юрко зробив категоричний висновок:

— Не зачепило, хлопці. Не торкнуло. Не дійшло до кожного.

— Може, через мову, — припустив я. — Оголошень у місті чимало. На таких папірцях — у тому числі. Усі написані польською. Люди просто можуть не звертати увагу, не вчитуватися. От аби українською — вони б упадали в очі.

— Де я тобі шрифти знайду, — буркнув Зенко. — І потім, Мироне, почну шукати — уже приверну зайву увагу. Уяви собі, ти хочеш зброю купити.

— Ну?

— Просто так вона в Кременці не продається. Тобі доведеться шукати нелегальні шляхи. Так чи інакше прийдеш до криміналу. А там більшу частину спільноти контролюють поліція й дефензива.

— Мудро, — погодився Дорош. — Бери приклад із Зенка, справжній конспіратор. Почнеш шукати револьвер на чорному ринку, так тебе відразу здадуть поліції задля святого спокою. Шрифти українські, вважай — заборонені, захочеш десь надибати, те саме буде, не інакше.

Тоді я знизав плечима. Сперечатися з Юрком — робота марна, будь-яка розмова заходила в коло, аж поки не визнаєш його правоту. Зрештою, тут порівняння слів зі зброєю прозвучало досить доречно. Навіть красиво й символічно. Проте іншого виходу, ніж далі друкувати листівки польською, ми все одно не мали. Тому звели висновки до потреби більшого тиражу. Так помітніше, не загубляться, не два ж десятки.

Наступну акцію провели за десять днів. Дорошу кортіло швидше, але Зенко справедливо застеріг: треба почекати, хай уляжеться. Народ справді міг не звернути увагу на наші заклики. Дефензива напевне взяла на замітку, бо позривали листівки не дарма. З цим Юрко погодився й терпів, хоч йому помітно свербіло, так рвався щось робити. Текст вирішили не міняти. Дорош сказав:

— Того разу було мало, нехай цей самий заклик побачить більше народу.

Зенко викроїв зручний час, знову набрав і наштампував тепер уже сотню. Винести на собі не ризикнув, тому запакував у торбинку, перекинув її через паркан, який огороджував дворик друкарні. Я причаївся з протилежного боку, підхопив пакунок і швиденько забрався геть.

Отут уже спрацювало на совість. Наступного ранку в ліцеї куратор пан Сичевський зібрав усіх у великій залі та виступив із палкою промовою. Почав із заяви: в Кременці вже не перший раз бачать листівки провокаційного змісту. Дії тих, хто їх поширює, спрямовані на порушення стабільності, а самі провокатори напевне співають із німецького голосу. Німеччина давно має до Польщі територіальні претензії, вона не задоволена Версальським договором, за яким державі, котра програла війну, нічого не перепало. Тому й використовує інших незадоволених — українських терористів. Пан куратор закінчив виступ на пафосній ноті, закликавши студентів-русинів не піддаватися на провокації, бо він дуже втішений, що ми вчимося тут, визнавши себе громадянами Польської Республіки. А студентів-поляків попросив про пильність. Фактично дозволивши при всіх стеження один за одним, навіть заохотивши.

Дорош після того не міг натішитися. Увечері ми подалися у «Волинь», де він збирався виставити всім по першому кухлю пива. Була п’ятниця, не дуже вдалий день тижня, бо відвідувачів зазвичай більшало, знайти вільний столик на трьох було непросто.

Та все ж один ми побачили.

У самому кутку зали, біля старої порошної пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоїть. А тямущі люди казали — дерево було в ресторані ще до війни. Столик був вільний, точніше — майже вільний. Збоку біля дерев’яної бочки, з якої стирчало деревце, примостився Данило Червоний.

Ми вже знали, як його звати. Та більше про цю особу не відали нічого. Новачок лише скупо вітався при зустрічі, називав себе, але на тісніші контакти не йшов. Узагалі дивно було побачити в ресторані, де п’ють і танцюють під запальний джаз, такого самітника.

Не скажу, що ми всі троє скидалися на денді. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторації. Зараз теж одягнули піджаки й сорочки, Юрко навіть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистої події, фактично перемоги. Червоний же навіть не здав у гардероб своє сіре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вільного стільця поруч із собою, сидів у білій сорочці та червоній плетеній жилетці. Задовгий чуб спадав на лоба, він час від часу відкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальців по скляному боці пивного келиха.

Того вечора я вперше й востаннє бачив Червоного з пивом та й узагалі — з алкоголем.

Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.

— Здоров, земляче.

— Вечір добрий.

Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати, що привітний.

— Посидимо разом. — Дорош не питав, він ставив перед фактом.

— Ні, — почулося у відповідь.

Юрко відкинувся на спинку стільця, неквапом видобув із внутрішньої кишені піджака цигарки.

— Вогонь маєш?

Червоний поліз у кишеню штанів, рука повернулася із запальничкою.

— Тримай. Припалюй — і йдіть собі.

— Не дуже гостинно, земляче.

— А ви не в гостях у мене. Тут кожен відпочиває, як знає. І в тому товаристві, в якому хоче.

— Ти відпочиваєш?

— Хіба не видно? — Червоний торкнувся надбитого кухля.

— І наше товариство тебе не влаштовує?

— Без образ, хлопці. Мене зараз жодне товариство не влаштовує.

— Чому?

— Хіба маю звітувати?

Щоб обміркувати почуте й визначитися з подальшими діями, Дорош узяв запальничку, підкурив. Покрутивши в пальцях, легенько пустив по поверхні столу назад до хазяїна. Червоний зловив її долонею, поставив на пласке ребро. Потому запитально глянув на Юрка.

— Усе?

Трохи знаючи Дороша, я розумів: зараз він судомно шукає красивий вихід із дурної ситуації. Просто так підвестися й забратися геть йому не дозволяв гонор. Аби ще при цьому не було нас, може, він би не заїдався далі й проковтнув. Та втрачати обличчя перед товариством наміру не мав. На щастя, тут Зенко помітив, як звільняється столик у протилежному кутку, сіпнув за лікоть мене, а я торкнув за плече Юрка:

— Ну його, брате. Гайда, там усім місця стане.

Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:

— Занудишся — приходь. Місця справді вистачить.

Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.

Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:

— От же ж пихате! Бачили такого?

— Ще й не таких бачили, — миролюбно мовив Зенон. — Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.

— Я не в рідному місті! — нагадав Юрко. — І ось Мирон — теж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.

— Вдача в нього, значить, така.

— Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.

Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли той відійшов, ураз прикипів поглядом до картини, яка відкрилася.

Ми з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.

— От знову ти вибалушився на неї!

— Раніше вона сюди не ходила, — буркнув Дорош.

— Скажи краще — ходила не сама. Тому не привертала увагу.

— Вона на нас дивиться. Минулого разу — теж, — уперто правив своє Юрко.

Говорили ми про дівчину, точніше — молоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевне — шампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.

— Той раз казав, Зенку, — твоя сусідка. — Дорошу щось зробилося із диханням.

— Дарина Тиктор, — кивнув він. — Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.

— Де, казав, служить?

— У кондитерській Нахмановича, — зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй пам’яті. — Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.

— Звідки знаєш? — стрепенувся Дорош. — Може, сам клинці підбивав?

— Не для мене вона й не для тебе, — сумно посміхнувся Зенон. — З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, — тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. — Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, — факт. Постійно в кондитерській товчуться.

— Ага, жиду вигода, — цикнув Юрко зубом. — Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.

— Ну чого ти завівся, — встряв тепер уже я. — То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?

— Аби ж вона звичайна була, — мрійливо протягнув Дорош. — Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться...

За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.

— Проведи, — запропонував я, на що очікувано почув:

— Сиди вже, дурило.

Я не ображався. Принаймні зараз, розуміючи: Дорошу всі довкола нині псують свято. Або те, що він сам святом називає.

Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітив — Дарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.

Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його знали — Вітольд Ямбор, син місцевого адвоката, вчився з нами в ліцеї, але на два роки вище. Ямбор постійно засідав у «Волині» з великим гуртом, вони смітили грошима, не відмовляючи собі ні в чому, і, за чутками, частина ліцеїстів — поляків із заможних та впливових родин — мала тут кредит.

Навіть зі свого місця я помітив — Ямбор сильно напідпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь із нас сподобається.

— Тихо, музика! — гаркнув Ямбор, навіть тупнув при цьому ногою.

5

Оркестр на невеличкій круглій сцені слухняно замовк.

У залі ресторації справді запала тиша. Боковим зором зачепив Дарину, вона поволі зсунулася зі стільця, обережно пішла в обхід, прямуючи в бік виходу. Молода жінка намагалася триматися непомітно, і їй це вдавалося: Юрка цікавити перестала, його погляд прикипів до Ямбора, руки стиснулися в кулаки.

Тим часом Вітольд Ямбор обвів поглядом усю залу. Прокашлявся, узяв повну чарку, для чогось постукав по ній краєчком виделки.

— Прошу тиші, пані та панове! — повторив голосно. — Зараз виникла ідея, яку ми, патріоти своєї відродженої держави, хочемо проголосити. І переконані: всі тут присутні нас підтримають. — Ямбор знову прокашлявся. — Шановне панство! Пропонується підняти келихи во славу людини, котра відродила Другу Жечь Посполиту! Ми, поляки, півтора століття не мали власної держави. За те, аби вона була, клали своє життя польські патріоти, починаючи від часів Тадеуша Костюшка. Їхній прапор через сто років підхопив маршал Юзеф Пілсудський. Завдяки йому маємо відроджену державу. Тож не забуваємо того. І пропоную випити во славу маршала Пілсудського!

Щоб проголошувати тост за померлого три роки тому правителя, треба було набратися сильніше, ніж я собі уявляв. Але не мав жодних сумнівів: підтримають Ямбора навіть тверезі. Не помилився. Щойно він договорив, то тут, то там почали підводитися поляки. Навіть Дарина, яка майже дісталася виходу, завмерла: у залі сиділа компанія офіцерів-уланів, тож будь-який рух під час такого врочистого моменту вони перші могли оцінити як прояв неповаги. Музиканти відклали інструменти, кельнер за знаком одного з них уже квапився з тацею, на якій стояли келихи.

За короткий час сидіти лишилася тільки наша компанія.

Я прикипів поглядом до Дороша. Зараз рішення було за ним. Устане, закусивши вудила, — ми візьмемо приклад. Сидітиме — почнеться скандал, і доведеться огризатися. Третій шлях був — підвестися, лишити гроші на столі й піти. Та щось мені підказувало: просто так нас не випустять, тож повернемося до варіанта два — скандалу.

— Прошу встати, панове!

Тепер Ямбор звертався до нас, а решта відвідувачів уважно стежила, чим усе скінчиться. Люди, котрі завітали до ресторану випити, поїсти й потанцювати, у момент перетворилися на глядачів, котрі прийшли на кориду й чекають, коли ж почнеться бажаний двобій бика та матадора.

— Не лише поляки кладуть життя за власну державу.

Спершу ніхто з присутніх не второпав, звідки це прозвучало. Чесно кажучи, ми вже забули про існування Данила Червоного. Думали: давно й непомітно забрався геть. Але той і далі сидів у своєму кутку під пальмою. Лиш не горбився, а розправив плечі й немов нависав над столиком.

— Що ти сказав?

— Ти почув.

Голоси Червоного та Ямбора тепер дзвеніли, відбиваючись від високого даху ресторанної зали.

— Тоді мої слова — для тебе. — Вітольд вийшов із-за свого столу, рушив до Данила, говорив на ходу. — Зараз ти встанеш разом із усіма й вип’єш во славу маршала Пілсудського. Потім вийдеш звідси геть і більше духу твого собачого не буде в пристойному закладі. Рахунок лишай мені, вважай, пощастило. Уставай!

Ми перезирнулися.

Хто-хто, а я дуже добре розумів: зараз Червоний, хоче він того чи ні, рятував Дороша в наших, а передусім — у його власних очах. Він давав Юркові чудовий привід лишитися на місці, не вставати на заклик гонорового поляка, брав вогонь на себе. Тепер слід зрозуміти наші подальші дії, адже було ясно: просто так усе одно піти не вдасться.

Я знову глипнув на Дороша.

І в момент, коли на секунду перемістив увагу, Данило Червоний почав діяти.

Він не почав гарикатися з Ямбором. Його наступні дії злилися в один суцільний рух. Підвівся, потягнувся до свого пальта, узяв його, вдягнув, поправив комір, вийшов із-за столу та рвучко згріб поляка за барки. Той ще нічого не встиг зрозуміти (узагалі ніхто з присутніх не вправився оговтатись), а Червоний уже вдарив Ямбора головою, розбиваючи ніс та заюшуючи кров’ю лице, своє та противника. Наступний удар був уже кулаком, у те ж саме болюче місце. Тепер Данило пустив його, і Вітольд, утративши рівновагу, впав, незграбно дриґнувши ногами.

До стелі, під величезну довоєнну люстру, злетів і зависнув там жіночий вереск.

Разом залементували всі присутні жінки. Не знаю, для чого я знайшов поглядом Дарину, але й вона кричала від переляку, швидко пробираючись до виходу — була вже поруч із ним. Улани з криками й гучною лайкою кинулися до Червоного, та на їхньому шляху опинилися ліцеїсти, товариші Ямбора, котрі теж прагнули помсти. Зіткнувшись, мов у комедіях із Чарлі Чапліним, чоловіки почали штовхатися, заважаючи один одному. Від такого Данило тільки виграв. Міцним ударом відштовхнувши якогось пана, якому все ж удалося оббігти натовп, він рвонув напролом, підхопивши на ходу стілець за спинку й пробиваючи собі шлях ніжками. Орудував стільцем, мов тараном, і в натовпі почулися крики болю.

— Ходімо! — вигукнув Дорош, уже стоячи на рівних.

Мене двічі не просять, особливо коли йдеться про бійку. Наша трійця — не аж такий потужний авангард, тим більше Зенко у своїх окулярах ніколи не проявляв хисту до рукопашу. Проте я міг довбати за двох, та й Юрко був не останній, коли йшлося про фізичну підготовку. Тоді я вперше побачив Дороша в ділі. Склалося враження — має досвід вуличних сутичок. Не аж такий великий, та все ж не пасує, знає, що і як робиться. Шарпнув за плечі й відкинув набіг найближчого ліцеїста. Коли той, хто товкся поруч, розвернувся й замахнувся для удару, Юрко присів, пірнаючи під руку, потому вдарив знизу. Крюк учнівський, зате щирий — поляк відлетів до столика, упав на нього, загримів на підлогу разом із ним.

Зенон, узявши приклад із Червоного, молотив довкола себе стільцем. Дістав іззаду, зойкнув, присів. Та я нагодився вчасно, сільським ударом відкинув нападника подалі. Пошукав і знайшов поглядом Данила. Той, не даючи себе скрутити, уже струшував із плечей чергового ворога, штовхаючи його на уланів. Офіцери вже вирішили братися до зброї, один лапав кобуру, і справи закручувалися серйозні. Ще трохи — й нам усім буде непереливки. Усе одно в запалі бійки частина розуму лишалася холодною, тож розумів: Червоний хай у запалі, проте діє мудро. Лупить лише ліцеїстів і якихось цивільних, котрі стають на шляху. Військових же всіма силами намагається не чіпати. Бо тоді ресторанна бійка автоматично переросте в щось подібне до держаного злочину, заледве не спробу замаху. Я б діяв так само.

Власне, так і діяв.

Пробившись до Юрка, підтягнув за собою Зенка, котрий ледь не втратив у бою окуляри. Тепер ми стали спина до спини й могли пробитися до виходу жвавіше. Єдине, що гальмувало, — пальта в гардеробі. Але щойно вирвалися із залу й підбігли до гардеробника, він сам, без нагадування, тицьнув наш одяг оберемком.

Одягаючись на ходу, вилетіли з ресторану на освітлену вулицю.

Роззирнулися.

Червоний саме забігав за ріг, зникнувши з очей біля синагоги. Із протилежного боку противно залунав хор поліційних сюрчків, тож ми помчали тим самим шляхом — іншого тут просто не було. Уже завернувши, Дорош видихнув: — У різні боки! Віялом! — І ми чкурнули, хто куди бачив. Погоню лишили за спиною.

Якщо вона, звісно, була.

6

Наступного ранку нас забрали в поліцію.

Побитий Ямбор чудово знав кожного, навіть Червоного, хоч той і новачок. Назвав прізвища, а вирахувати адреси для поліції — раз плюнути. Згодом я зрозумів, як мені пощастило: затримали не в помешканні, при господарях, а серед вулиці. Сталося так, що я рано піднявся й подався до Юрка. Кортіло дізнатися, як справи та чи маємо після вчорашнього новий план дій. Поліційна машина виїхала просто на мене, коли я завертав за ріг. Опору не чинив та зрадів: господарі не налякаються поліції і з квартири не наженуть. Крім того, був переконаний: у тюрмі не ночуватиму, бо злапали лише за ресторанну бійку. Хіба захочуть знайти щось ще. Наприклад, політику. Коли так, справи кепські.

Проте мій розрахунок повністю виправдався. Усі учасники, включно з Червоним, на той момент уже були в управі. Побачив хлопців у довгому коридорі, але ніхто нікому не встиг мовити й слова. Нас розвели по одному в окремі кабінети, де слідчі взяли в кожного покази щодо вчорашнього інциденту. Згодом, коли вже відпустили, дізнався: не змовляючись, ми говорили те саме. Навіть Данило, хоч не з нашої компанії, засвідчив — хлопці-українці активної участі в бійці не брали, намагалися розтягнути бійців, заспокоїти людей, навести хоч якийсь лад. Про себе ж пояснив: бійки не починав, захищався від нетверезого відвідувача, котрий із доброго дива почав чіплятися до нього. У своїх словах крамоли не бачив. Бо ж справді, не лише поляки клали життя в боротьбі за власну незалежність.

Червоному вдалося викрутитися ще й завдяки адвокатові — українцю. Кременець маленький, ми всі трошки знали цього пана Стефана Дубового. Завжди був присутній у судах, де слухали справи про звинувачення українців. Декого витягнув, але ще частіше вдавалося домогтися зменшення кари, аж до виплати чималого штрафу. Гроші знайдуться, зате людина лишиться на волі. З віком, укотре повертаючись до молодих років, дедалі більше переконуюсь: пан адвокат у подібних випадках зводив історію до банального хабара позивачеві — і всіх усе влаштовувало.

Того разу поява Дубового все ж збентежила. Звідки він дізнався про бійку Червоного з сином свого колеги, адвоката Ямбора, було загадкою для всіх нас. Але саме Дубовий уладнав справу.

— На пальцях пояснив слідчому, чому не варто дражнити гусей, — сказав Данило, коли ми вже зустрілися гуртом після поліції. — Адвокатський синок був п’яний і насправді поліз битися першим, поводив себе агресивно. Історія швидше потрапить у газети, якщо мене судитимуть. А журналісти розпишуть усе в яскравих барвах, на користь Ямборам воно точно не піде.

Поговорили ми коротко. Червоний вийшов з управи останнім, ми ж не пішли далеко, зібралися й чекали на нього. Потім Дорош гукнув, той підійшов, і це мало вигляд, мовби робить нам послугу. Вирішив обмежитися короткою розмовою й піти собі геть, але Юрко не спішив прощатися.

— Чекай. Може, прогуляємося?

— Маю свої справи, — відповів Червоний сухо.

— Чоловіче, нас маринували добру половину дня. Зараз глибоко по обіді. Які б справи в кого не були, усе пересувається на завтра чи ще на колись. Будь мудрим, подумай.

— Ну, і де погуляємо? — мовив Данило після короткої паузи.

Поки думав, я відчув на собі його погляд. Не знаю, чи мали Юрко із Зенком подібні відчуття. Але Червоний швидко й пильно обмацав очима кожного, наче обшукав, як поліцейські під час затримання. На мене до того моменту ще ніхто так міцно не дивився.

— Є місцинка затишна, — підморгнув Дорош.

Червоний знизав плечима, що мало означати: чорт із вами, гайда.

До нашого місця на Боні йшли мовчки. Точніше, усю дорогу мовчав лише Червоний. Ми натомість ділилися враженнями від допитів, і здавалося, що Юрка неабияк тішила ця історія. Він, потенційний борець із режимом, навіть хотів потрапити за ґрати. Щоправда, ненадовго, сидіти в тюрмі не збирався. Просто сам факт свого затримання сприймав як щось романтичне й небезпечне водночас. Мовляв, дурні поліціянти схопили його, бунтівника, й відпустили, так і не зрозумівши, яка велика рибина вислизнула з рук.

Опинившись під залишками замкових мурів, Дорош відразу взяв бика за роги.

— Нам такі, як ти, дуже потрібні, — сказав він Червоному.

Той, здавалося, зовсім не здивувався. Засунув руки глибоко в кишені пальта, трохи розставив ноги, ледь підняв голову, виставивши вперед гостре підборіддя. У мене склалося враження: Данило в такий спосіб дивиться на нас ізгори вниз.

— Кому — нам? І які — такі?

— Ми — таємна організація. Треба ж комусь у Кременці боротися за Україну.

— Цікаво. — Це прозвучало підкреслено ввічливо. — Бачив якусь листівку на стіні будинку, де квартирую. Ваша робота?

— Наша. — Юркові помітно підлестило.

— Значить, боротьба — клеїти листівки, — зітхнув Данило. — А далі?

— Що — далі? Будуть нові листівки. — Тепер Дорош чомусь почав утрачати впевненість, через те додав для чогось: — Нас уже шукає поліція.

— Не всякий, за ким шукає поліція, знаменитий добрими справами, — спокійно мовив Червоний.

На Юрковому місці я теж не знав би, що на такий закид відповісти. Лице Дороша миттю стало багряним, запашіло вогнем — попектися можна. Він кілька разів ковтнув повітря, наче викинутий на берег карась, нарешті вичавив:

— Ти не робиш нічого. Ми бодай намагаємося.

— Коли так, пощо вам я?

— Люди потрібні, — повторив Юрко, заводячи розмову в коло.

— Ти, значить, тут старший.

— Я! — підтвердив Дорош вигуком.

А ми з Зеноном перезирнулися. Дотепер серед нас не велося жодної подібної розмови. Юрко ніколи ще не пропонував себе на зверхника. Він лише подавав ідеї, а ми погоджувалися, бо думали так само й хотіли діяти, відчути себе причетними до чогось славного, визначного, важливого. І ось раптом Юрій Дорош проголошує себе старшим, фактично — нашим керівником.

Червоний ніби прочитав думки. Кивнув у наш бік, запитав:

— Хлопці не проти?

— Не проти — чого?

— Що ти в гурті за головного.

Тепер Юрко зиркнув на нас. Зенко, беручи час на роздуми, зняв окуляри, подихав на них, протер скельця хустинкою. Потім начепив на ніс і сказав твердо:

— Так.

Іншого від нього годі чекати. Дорош тоді був його кумиром, і всі наші з Юрком суперечки він перетягував у результаті на його бік, додаючи власний голос. Мені ж насправді в той час було все одно. Не думав ніколи, хто наді мною старший. Хоча хотілося самому брати участь у розв’язанні такого складного питання й справді обрати зверхника над собою після спільного обговорення, як у парламенті. Проте я вирішив не оскаржувати самозванства хоча б тому, що поведінка Червоного мені не дуже до вподоби. Учора в ресторані дивився на нас, мов на порожнє місце. Зараз мружить очі й дере носа, а весь подвиг — розбити писок п’яному поляку.

— Отже, ти відповідаєш, — мовив тим часом Данило, й тепер точно для нього зникли всі довкола, окрім Юрка.

— За що?

— За них. — Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. — Ще — за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне — яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.

— Заскладно говориш. — Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав: — Демагогія. Ось так це називається.

— Гаразд, — легко погодився Данило. — У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числі — козакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, — тут він перевів подих, — поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?

— Вони собі вирішили так, — відповів Юрко, і в його голосі я почув обережність.

— А ти — ти як вирішив для себе? Ви всі — як далеко готові піти? Листівки з беззубим текстом та незрозумілими гаслами. Далі?

— Так придумай зубате й зрозуміле! — Тепер Дорош помітно образився.

— Якщо буду з вами, потрібні більші справи. — Червоний говорив рівно. — Звичайно, навіть такі листівки чіпають ляхів. Але, повір, не сильніше, ніж кусають комарі в лісі.

— Може, ідеї маєш?

— Старший — ти. — Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подібне до усмішки. — Думай, зважуй можливості. Обговоримо, вирішимо.

Дорош переступив із ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на місто під нами, нарешті витягнув цигарки, закурив. Нічого не говорив, ми всі теж стояли й мовчали. Нарешті докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навіть дуже ретельно втоптав його носаком.

— Звідки ти взявся такий, — гмикнув.

— Зі Львова, — легко відповів Данило. — Народився взагалі-то в Ковелі, та батько хотів, аби я вчився в університеті. Саме тоді ляхи обмежили прийом студентів-українців, потім узагалі закрили студії. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тільки ж хто на те зважав... Ось тепер сюди, в ліцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.

Він чогось явно не доказував. У мене навіть закрався сумнів: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити університет, аби потім вступити до ліцею. Тим більше тутешній навчальний заклад мав такі самі обмеження, й кожен із нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крім хіба Зенка, його батько все ж дещо міг завдяки певним зв’язкам.

Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирішувати. Запросити його до нашого гурту — ідея Дороша. Він же проголосив себе зверхником. Тож нехай думає, що буде далі. Ми вже відкрилися Данилові, його вчорашня бійка сподобалася всім, і зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навіть не вибраного нами, переграє й скаже, що Червоному з нами не по дорозі, матимемо клопіт. Він не з нами, проте знає нашу таємницю. Отже, ми повинні будемо всякий раз озиратися в його бік. Але якщо Данило з нами і, здається, він не проти, уже дістанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь із водою, зовсім різні стихії. Розбрату рано чи пізно не уникнути, а це зашкодить справі, як би ми надалі її не рухали.

Схоже, Дорош теж вагався, маючи подібні відчуття. Та враз зробив жест, якого я від нього глибоко в душі чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.

Данило міг щось сказати — не став.

Потиснув його руку, потім легенько обійняв за плечі.

Ритуал повторив зі мною й Зенком.

Так нас стало четверо.

А до ресторану відтоді дорогу забули. Принаймні я так думав.

7

З Червоним усе виявилося не так просто.

У понеділок господарі комірчини, яку він винаймав, звеліли йому забиратися геть із речами. Заплачені за місяць наперед гроші не повернули. Обмовилися: не треба їм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хід у відповідь, помстившись бодай так за вимушену відмову від наміру посадити за ґрати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор ліцею, пан Маріуш Варга, й вийшов Червоний від нього з першим і останнім попередженням.

Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив відразу: мої хазяї будуть не в захваті. Але це — на кілька днів, адже інше помешкання він усе одно шукатиме. Під ліжком ховати гостя не збирався, увечері так і сказав господарям: родич із села приїхав, дозвольте перебути. Ті зітхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справді, від сільських спасу нема, та куди ж їх дівати, нехай уже, лиш недовго. І горілку там не розпивати, пісень не горлати.

Щодо цього я був спокійний. Несподіваний сусіда поводив себе тихо, відмовився займати моє спальне місце, розмістився на підлозі біля груби, говорив мало, більше читав. Та все ж дещо нове мені дізнатися про нього вдалося.

Данило Червоний і справді не доказував, розповідаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, він повідав про свою участь у бойовій групі, яку згуртували львівські студенти-українці. Серед них було двоє членів Організації, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцією нинішньої весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публічно ініціював черговий закон, котрий ще більше обмежить права українців у республіці. «Не влаштовує — нехай забираються геть!» — коментував свої дії газетярам і допрацювався до вироку.

— Ми жеребок тягнули, — пояснив Червоний. — Правила такі. І я не витягнув, мусив лишитися. Ті двоє, що пішли, завдання провалили.

— Злякалися?

— Навпаки — діяли так відкрито, як могли. Револьвер дав осічку, — зітхнув Данило. — Коли їх забрали, хлопці передали з Бригідок записку. Закликали інших нічого не робити для їхнього звільнення, берегти сили, лягти на дно. Не всі з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити їхнє оточення, вирішили залишити університет і розійтися. — Потому без жодного переходу, відразу додав: — Боягузтво.

— Ти про що?

— Про те саме. Кинути навчання, забратися з міста, аби тебе не шукали й не ловили.

— Та ну, припини. Звичайна обережність. Сказали ж берегтися. Надто жирно, Даниле, даватися отак у руки.

— Ага. І в ресторані — те саме.

— До чого тут ресторан? Добряче відважив Ямбору, давно напрошується.

— Коли так — чому не допросився, хоч би від тебе? — У його голосі брязнула незрозуміла лють. — Бо так само сидите й боїтеся проявитися на людях зайвий раз. Я теж хороший. Міг інакше сказати тоді. Ні, в останній момент переграв, видав таке, до чого не присікаєшся. Набридло озиратися.

— Інакше себе не вбережеш.

— Про те й кажу: набридло себе берегти.

Далі розмова не клеїлася, Червоний потім узагалі більше не чіпав подібних тем. Говірким без того не був, а тут ще більше пішов у себе, ховаючись за книжками. Кінець кінцем, незабаром, як обіцяв, узагалі з’їхав, таки надибавши якусь убогу комірчину, зате з видом на замкову гору з вікна. Я ж час від часу подумки повертався до тієї його несподіваної сповіді, намагаючись зрозуміти для себе, чому Данило наполегливо гриз себе зсередини.

А за місяць із гаком стало ясно: у Червоного нарешті прорвалося, де тонко.

Через те й поліз на ліцейський дах, аби всі побачили його і те, що він робить.

Своїм вибриком він дав старт тим сумним подіям, котрі почалися потім.

Але перед тим останню краплю в чашу його терпіння все ж таки крапнув Юрко Дорош. Сам того не розуміючи, та щоб зовсім ненавмисне — я б теж не сказав.

8

Напередодні того вікопомного й водночас фатального дня ми зібралися на Боні.

Добігав кінця жовтень, раптово зарядили густі дощі, а ранком навіть випав перший сніг, не лапатий, дрібний, укрив місто й швидко розтанув. Щоправда, на горі де-не-де білило, і Червоний під час розмови більше слухав, згрібаючи при тому тонкий шар собі в долоні. Щільна грудка не ліпилася, і Данило зрештою облишив свої спроби. Обтрусив руки, стрепенувся, мовби повертаючись до гурту з інших світів, промовив ні сіло, ні впало:

— Дурним займаємося.

— Знову не так? — роздратовано кинув Дорош.

На цей час ми вже двічі розклеювали містом листівки, уже інакшого змісту. Данило переконав відмовитися від красивих гасел, натомість вимагати звільнення цілком конкретних в’язнів Берези-Картузької. Його недавнє минуле я від хлопців не приховав, і тепер усі знали — Червоний заледве не вступив в Організацію. Тому не дивувалися, звідки йому відомі ті чи ті прізвища. Українці мають знати, хто за них страждає, пояснив Данило. А поляки — що ми нікого й нічого не забуваємо. Однак історія з листівками подобалася Червоному дедалі менше, й ось тепер невдоволення вихлюпнулося.

Зенон саме приніс нову листівку й похвалився: цього разу вдалося розмножити три сотні. Стільки ще жодного разу не вдавалося, тож Дорош неабияк тішився. Тепер ми могли рясно заліпити ними весь центр міста, і нарешті, на його переконання, наше підпілля почне давати відчутний результат. Наступного разу треба починати діяти в інтересах усіх гноблених, не лише українців.

Отут Червоного прорвало.

— От звідки в тебе знову ці комуністичні гасла, Юрку? «Повстаньте, гнані та голодні», чули ми все це. Там, за Збручем, вони двадцять років, як повстали. Відразу почали воювати з Українською Народною Республікою. А як перемогли через польську зраду, до речі, не в останню чергу, — почали морити українців голодом. Я про комуністів зараз, якщо ти не зрозумів.

— Не дурніший за тебе, — огризнувся Дорош. — Тільки, щоб ти знав, від голоду вмирали не лише українці.

— А цього ти де наслухався?

— Маю вуха! І свою голову теж! Комуністи, на яких ти пальцем тицяєш, зробили на великій Україні українську владу.

— Совіцьку.

— Українську, — вперто правив Дорош. — Ти багато бачиш тут, у Польщі, українських газет чи книжок? А там вони вільно друкуються й за це в табір не саджають. У Києві, в університеті, до твого відома, навчання ведеться нашою мовою. Співати наших пісень вільно по радіо. А тут ми змушені вдавати із себе поляків, інакше нічого не матимемо.

— Хочеш, аби комунія сюди прийшла?

— Усе ж ліпше, як під ляхами.

— Хто тобі сказав?

— Ще раз, послухай мене уважно: маю на плечах власну голову. За Збручем — Україна, хай там керують комуністи. Але — там Україна, Даниле. Поляки дивляться на той бік вороже. Ляхи — наші вороги. Ворог мого ворога мені друг. Дуже просте з давнини визначення.

— Нехай. — Червоний трохи збавив обертів. — Твої політичні вподобання на те, чим ми займаємося, зовсім не впливають. Адже ми все одно ходимо по колу й отак, листівками, місто не розворушимо. Мусимо самі відчувати, для чого все це. Мети нема, розумієш.

— Є мета. — Юрко вперся в своє.

— Яка? От скажи — яка? Розклеїти по Кременцю кілька сотень білих папірців? Їх зриватимуть — а ми знову. Повір мені. Досвід не аж такий великий, та однак знаю, на власні очі бачив: щоб подіяло, аби досягнути якоїсь мети, треба самим від чогось відмовитися. Активніше діяти, сміливіше. Ми ж майже не ризикуємо!

Тут Дорош випростався, взяв у Зенка листівку, розгорнув і показав Червоному, тримаючи двома руками за краї.

— Отут згоден. Ми всі ризикуємо менше, ніж один Зенон. Розклеїти серед ночі — не штука. Ти набери й надрукуй, у ліцейській друкарні, ще й так, аби не зловили. Тому й беремо паузи на кілька тижнів після кожної акції. Зенка убезпечуємо так, хай влягається. Вони думають: ну, все, заспокоїлося. Тут ми їм знову — раз!

Тепер він помахав аркушем у повітрі.

Слухаючи його, Червоний спершу збліднув, потім лице стало сірим, нарешті — багряним. Провівши по обличчю долонею, неначе стираючи з нього щось бридке, Данило мовив тихим, скрадливим голосом, який нічого доброго не віщував.

— То ти хочеш сказати — я не ризикую?

— Ми всі ризикуємо менше за нього. — Юрко знову кивнув у Зенків бік.

— Ні. Я не ризикую, ти так говориш.

— Ризики наразі зайві й недоречні, — відповів Дорош. — І все, досить пустих балачок. Де партія?

— Цього разу їх забагато, — сказав Зенон. — Усе винести не міг, лишив на горищі в ліцеї. Роздобув ключ, робітники друкарні мають доступ.

— До завтра думаємо, як усе потроху винести. А ти, Червоний, дарма оце все заводиш. Придумай щось дієвіше, ми обговоримо й вирішимо спільно, як має бути. Усі згодні?

Ми із Зенком мовчки кивнули, не маючи особливого бажання влазити в їхні постійні та одноманітні суперечки. Данило, трохи повагавшись, теж погодився, й ми розійшлися до завтра. Навіть не уявляючи, що це була остання наша відносно спокійна зустріч.

Наступний ранок поставив життя в Кременці з ніг на голову.

9

Нічого не віщувало біди.

Ліцеїсти займалися в класі Калюжного, і пан регент чомусь був не в доброму гуморі. Зазвичай дозволяв поводитись вільно, навіть клеїти дурня до певної межі, звісно. Нині ж дивився на всіх спідлоба, говорив через силу, короткими рубаними фразами. Не скажу, що всі в ліцеї Калюжного шанували, а ми, як відомо, узагалі поглядали косо, бо Дорош охрестив його колаборантом. Та здебільшого з регентом рахувалися. Сьогодні ж він поводився так, ніби всі присутні зробили йому щось лихе, завдали непоправних утрат.

Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.

Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло п’ять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.

— Що це означає, пане Варго? — суворо запитав Калюжний.

Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.

— Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, — голосно промовив він. — Решта може лишатися й продовжити.

Перша думка, яка майнула в мене, — листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.

— Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, — підвищив голос офіцер.

Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.

Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.

— Перепрошую пана офіцера, — відчеканив він. — Ви не володієте повними відомостями. Запитайте пана куратора, і він підтвердить: я так само є русином.

— Ви — приклад українця, якому дозволили служити в польському ліцеї через певні заслуги перед республікою, — кинув офіцер. — До вас нема жодних претензій і запитань. Можете лишатися й продовжувати.

— Заслуги? Перед республікою? — вибухнув Калюжний, стукнувши палицею об підлогу. — Так, у серпні двадцятого, лише — лише, панове! — вісімнадцять років тому я напевне заслужив. Коли українське і польське військо разом зупиняли червоних, не дали їм піти через Замостя на Варшаву! Аби Дієвої армії УНР не було під Львовом та Замостям[11], якби ми не підставили генералу Галлеру[12] плече, більшовики б прорвалися, бо мали дурну силу й славні нею досі!

— Пане регенте... — Куратор став між ним та офіцером, розкинувши руки, мов крила, наче це могло вже щось зупинити.

— Так, пане Варго! Так, я, Мар’ян Калюжний, був хорунжим української армії! — вигукнув той. — Але нас, кілька тисяч вояків, інтернували до Польщі! Гаразд, я став сумлінним громадянином! Настільки сумлінним, що мені, русинові, ні, панове — українцеві! — дозволили служити тут, у польському ліцеї! Мій фронтовий друг, хорунжий Юліан Кравчук, такої честі вдостоєний не був! Ми довго сперечалися з ним, навіть посварилися і якийсь час припинили спілкування! Та він, Юлько, робив набагато важливіші справи! Я застерігав його, мені тепер соромно за те! Проте Кравчук робив це — збирав докази порушення прав українців тут, у Польській Республіці! Публікував свої статті в британській пресі, за що його засудили й відправили в табір! Де він помер три дні тому! Я дізнався тільки вчора, й навіть не знаю, де поховають мого друга!

— Ми співчуваємо вам! — крикнув куратор, і жодного співчуття в його голосі я не почув. — Проте це не дає вам права...

— А вам хто дав право забирати з мого уроку людей лише за фактом походження! — Калюжний знов стукнув палицею, потім розвернувся до нас. — Панове, прошу лишатися на місцях! Ніхто не вийде із зали без мого дозволу!

— Останній раз прошу вас заспокоїтися! — крикнув Варга. — Поліція просто виконує свою роботу!

— Так поясніть, що то за робота — тягати молодих людей на допити без жодних причин!

— Причина є, пане Калюжний.

— Я слухаю. Кажіть.

Куратор розгублено глянув на офіцера. Офіцер не зводив погляду з Калюжного. Обоє мовчали, і голос регента задзвенів під склепінням ораторіуму:

— Коли так, маю всі підстави, панове, твердити: тут і тепер відбувається ганебний акт, який нагадує сумнозвісну пацифікацію!

Тепер заговорили всі разом. Ніби ожив розворушений вулик — поляки намагалися перекричати українців, і нас було менше, та кожен горлав за двох чи взагалі за трьох. Здійнялася штовханина, без усякої команди всі наші враз зробили коло, зчепившись ліктями, а поляки атакували, намагаючись те коло розірвати.

— Що ви наробили! — розпачливо волав куратор, якого вже ніхто не слухав.

Поліціянти мали розгублений вигляд. Чоловіки в цивільному споглядали за видовищем із цікавістю. Калюжний стояв серед усього цього виру, вимахуючи руками й далі вигукуючи. Лиш тепер його слова губилися в загальному гармидері.

Ми з Дорошем теж стали в ряд, переплівши зігнуті лікті. Покрутивши головою, я пошукав Червоного й побачив: скориставшись ситуацією, він пробирався до задніх дверей. Перше враження — наш питомий бунтар накиває п’ятами, і я миттю розчарувався в ньому. Навіть блимнуло: він таки прибрехав про себе. Аж раптом збоку вигулькнув трохи потовчений Зенко, прошепотів голосно:

— Він ключі в мене взяв.

— Які ключі? — запитали хором ми з Юрком.

— Від горища. Де листівки.

— От дідько! — вирвалося в мене.

Ми ще не розуміли до пуття, що він задумав. Та навряд щось здатне заспокоїти все довкола. Навпаки, тепер я чітко усвідомив: Данило прагне підлити олії в роздмуханий Калюжним вогонь. Ліпше від того не стане, тож приготувався до чогось недоброго. Щонайменше нас усіх знову заарештують, і тепер просто так не випустять.

Тим часом куратору Варзі остаточно втратився терпець.

— Не чекав від вас такого, пане Калюжний! — кричав він, махаючи перед регентом руками й водночас відтираючи від порушника спокою поліцейського офіцера. — Попереджаю востаннє: негайно наведіть тут лад!

— Порядок порушив не я! — парирував той, супроводжуючи кожне слово ударом палиці об підлогу, мовби акомпануючи собі. — Заберіть звідси поліцію та решту зайвих! — Він красномовно кивнув на цивільних. — Самі не раз казали, пане Варго: у стінах ліцею не можна розв’язувати жодних інших питань, окрім тих, котрі стосуються навчання!

— Студенти-русини скоїли злочин!

— Який саме? І головне — хто? Назвіть прізвище? Але ні, ви не назвете, бо не знаєте! Для вас і ось цих панів бути русином, ні, бути українцем у Польщі вже є злочином! Тому й помер Юліан Кравчук, поплатився за цей злочин! То як, скажете, кого і в чому звинувачують?

— Дякуйте, що не вас!

— Отак! — Калюжний зробив кілька кроків назад. — У такому разі перепрошую, та змушений вимагати звинувачень для себе! Нехай арештовують мене разом з іншими!

— Не йдеться про жоден арешт! Студентів ліцею викликали для розмови!

— Ось і мене викликайте!

— Пане Калюжний, не робіть дурниць! Хіба не бачите, що я останніх сил докладаю, аби не звільняти вас за ваш дурний учинок! Розумію ваш емоційний стан, ви втратили друга...

— Позбавлю вас клопоту, пане Варго! Від цієї хвилини я вже тут не працюю! Вважайте мене вільним від справ ліцею — і хай тепер арештовують!

Поки сварка тривала, народ поволі заспокоювався. Тепер ліцеїсти перемішалися з поліцією, оточили куратора й регента та слухали суперечку. Офіцер відійшов, став так, щоб зі свого місця бачити кожного, і терпляче чекав на розв’язку. Цивільні взагалі трималися так, аби менше звертати на себе увагу. Тож заява Мар’яна Калюжного пролунала в повній тиші. Варга завмер із розкритим ротом, шукаючи відповідь.

Але тут різкий вигук «там! там!» змусив усіх подивитися на велике прямокутне вікно. Потім студенти, переважно поляки, миттю обліпили підвіконня. Коли цивільні зникли, я не помітив. Офіцер голосно вилаявся, крутнувся на підборі чобота й поспішив до виходу. Інші поліціянти побігли за ним, забувши, для чого приходили. Куратор лишився на місці, зараз стояв з Калюжним плечем до плеча, ніби чоловіки не лаялися хвилину тому, а були справжніми друзями.

Ми троє теж відійшли від гурту.

Стали окремо.

Й затамувавши подих дивилися, як із неба повільно, мов сніжинки в тиху різдвяну ніч, падають листівки.

10

Побачити Червоного на даху можна було з вулиці.

Ми вибігли за Варгою й Калюжним, разом із нами поквапилося ще кілька українців, потім доєдналися поляки, бажаючи стежити за видовищем наживо. За коротку мить ораторіум спорожнів, а ліцейський дворик та прилегла до нього вулиця заповнилася цікавими.

За весь час навчання я не знав, як можна пробратися з горища на дах. Нічого складного насправді в тому не було. Питання в іншому: виявляється, Данило для чогось вивчив цей шлях, щойно прийшовши до ліцею. Інакше як пояснити швидкість, із якою він вислизнув через інші двері, забіг нагору, витягнув сумку з листівками зі сховку й переліз на дах. Для цього слід бодай один раз пройти цим маршрутом.

Уже потім, за півроку, коли крайова референтура відправить нас на вишколи в лісові табори, дізнаюся: підпільник найперше має вивчити місцевість, на якій діятиме, передбачивши всі можливі й навіть неочевидні шляхи відступу. Навряд Червоного хтось учив такого раніше. Йому підказала природна чуйка, не інакше.

Лишалося тепер повірити: Данило знає, як злізти з даху й не дати себе впіймати.

Зараз він стояв, знайшовши точку опори, розкидав листівки неквапно, наче сіяв зерно, й при цьому мовчав. Справді, що тут скажеш, дійство самодостатнє. Зате глядачі знизу старалися. Хтось підбадьорював, вигукуючи гратуляції, хтось лаявся й вимагав злазити, хтось обзивав дурнем. Та листівки піднімали всі, хто бачив. Спершу поліцейські намагалися видерти аркуші в людей, але скоро облишили марудну справу. Хіба офіцер гучно погрожував усякому, хто зберігатиме й поширить подібне, кримінальною відповідальністю. Утім, на поліцію в той момент мало зважали.

Боковим зором я зачепив серед людей дивну постать. Невисокий чоловік років за п’ятдесят, у довгому синьому пальті, до блиску наквашених черевиках — і це попри жовтневу грязюку — та в крислатому капелюсі. Такі носили гангстери в американських фільмах, час від часу ми навідувалися в кіно, чомусь саме Дорош дуже любив про бандитів. Чоловік мав також тонкі вусики, які періодично підкручував. Мою увагу привернув не лише дещо екзотичним виглядом. Він був єдиним, хто посеред гармидеру зберігав цілковитий спокій, ніяк не реагуючи на видовище. За листівкою не бігав, ступив трохи вперед, дочекався, поки одна сама впаде до ніг, нахилився, уважно придивився, потому склав учетверо, до кишені поклав аж надто делікатно, ніби щось крихке. Геть не пішов, далі мацав очима то Червоного, то людей у натовпі. Коли погляд схрестився з моїм, я похапцем відвернувся. Але ще якийсь час здавалося: чоловік у капелюсі свердлить мені потилицю.

Тим часом на даху вже з’явилося троє — ліцейський сторож, поліціянт у формі й один із уже знайомих цивільних. Побачивши їх, Червоний розвіяв останній стосик листівок, потім жбурнув у переслідувачів порожню сумку. Сторож ліз першим, сахнувся, втратив рівновагу й замалим не полетів донизу, якби поліцейський вчасно не подав руку. Невеличка колотнеча виграла для Данила трохи часу — він, мов досвідчений акробат, посунув гребенем, а діставшись до краю даху, обережно присів, потім — ліг на живіт і приготувався ковзати.

Невеличкий трюк викликав нову хвилю оплесків. Офіцер вийшов наперед, грубо розштовхуючи людей, очистив собі таким чином місце, витягнув із кобури револьвер, гаркнув:

— Злазь, курва твоя мама!

— Та злазить же! — бовкнув хтось із натовпу.

Офіцер грізно озирнувся, видивляючись зухвальця, але плюнув, повільно підніс руку й почав шукати цівкою мішень. Де не взявся Калюжний, штовхнув плечем, і офіцер таки стрельнув, але не влучив, куди цілився.

Цієї миті Червоний розтиснув пальці та зник з очей.

— Напад на поліцейського! — вигукнув офіцер, хапаючи регента за лікоть. — Так не пройде, пане Калюжний!

— Тут людно, мене штовхнули! — відрубав той. — Але воля ваша, беріть! Ну, де кайдани? Доведіть факт нападу, я стану перед судом!

— Jebię to wszystko!

Лайливу фразу офіцер адресував не персонально регенту, а всьому дійству загалом. Заховавши револьвер, рушив через двір, на ходу віддаючи поліцейським накази. Чоловік у капелюсі вже розчинився, та й цікаві поволі почали розходитися: видовище скінчилося. Скоро у дворі лишилися тільки ми троє і пан регент.

— Пощо ви це зробили? — раптом запитав Калюжний.

— Ми? — здивовано перепитав Дорош. — Ми не робили нічого.

— Данило Червоний, ваш товариш. — Регент кивнув на порожній дах. — До речі, вашу трійцю я запримітив ще раніше.

— Що поганого в дружбі? — поцікавився Зенко.

— Зле, коли гинуть близькі друзі, пане Лісовський, — почули у відповідь. — Але ви троє тримаєте себе не як друзі. Тобто не лише як друзі.

— Про що ви говорите, пане регенте?

— У вас вигляд змовників, пане Дороше, трійці молодих та ранніх, котрі щось задумали і яких аж пре винести таємницю на люди. Дивуюся, як вами ще не зацікавилася таємна поліція. Хоча, може, й зацікавилася. Тільки таємно, як уміє.

— Акція Червоного ніким запланована не була, — буркнув я.

Тим самим мимоволі виказав себе та інших. Або принаймні дав регенту ключ до розуміння правоти його припущень. Зенко відразу відчув це, сіпнув мене за рукав. Чим ще більше проявив усю компанію.

— Пане Миронюк, сьогодні ми всі стали свідками не акції. Навіть не героїчного вчинку. Це була безглузда хлопчача витівка. Саме так, витівка. Ваш Данило остаточно підписав собі вирок. І добре, як на цьому поліція зупиниться.

— На чому? — спитав Дорош.

— На Червоному, — зітхнув регент. — Мій друг, за яким я нині сумую, Юліан, певний час був причетним до петлюрівської військової контррозвідки[13]. Зараз поясню, як би він діяв. Хоча не треба служити в розвідці, аби додуматися до такого. Отже, ваш друг Данило приніс листівки до ліцею. Значить, хтось їх у такій кількості надрукував і десь заховав. Та принести таку велику сумку й лишитися непоміченим складно. Тому напевне листівки заховали десь тут. Червоний виліз на дах, єдиний шлях — через горище. Припустімо, сумку заховали саме там. Хто має доступ до горища, звідки ключі? Червоний тут вчиться лише кілька місяців. Завів потрібні зв’язки? Змовився з іншими, знайшов подібних до себе? Висновок очевидний: шукати слід не лише Данила, а й його друзів. З ким водить компанію, до якого гурту прибився? — Калюжний стукнув палицею по землі, навмисне цілячи в одну з небагатьох листівок, котрі залишилися не підібраними. — Прошу шановне панство зважити: я не маю стосунку до жодної поліції. Хоч знаю, ким мене вважають тут у певних колах. — Регент сумно усміхнувся. — Дуже погано, якщо дефензива думатиме так, як я. А вони вже почали працювати. Не дарма я побачив тут капітана Плучека.

— Хто такий?

— Краще, коли він не цікавиться вами, — мовив Калюжний. — Старший агент дефензиви, сфера інтересів — українські підпільні групи. Щоб довго не пояснювати, скажу так: Тадеуш Плучек — каратель. Він особисто арештовував Кравчука, а потім тягнув жили з тих, хто знав Юліана особисто. Я чув про Плучека раніше, познайомився особисто відносно недавно. Він — не тутешній, капітана виписують із Варшави туди, де стає гаряче.

— Низенький, у капелюсі, з вусиками? — вирвалося в мене.

— Ви теж його помітили, — кивнув регент. — Зовнішність як для таємного агента колоритна. Та він не переймається. Навпаки, тішиться, коли пізнають і бояться. Прибув Плучек не сьогодні. Отже, про кременецькі листівки дізналися у Варшаві. Червоний уже має вирок.

— Його зловити ще треба, — зауважив Дорош.

— Далеко забіжить... без пальта? — гмикнув Калюжний. — Якщо йому вдасться залягти на дно, старший агент Плучек шукатиме того чи тих, хто не ховається. Що робити його спільникам? Ховатися й собі? Так цим вони себе скорше викажуть. Замкнене коло, панове ліцеїсти.

Калюжний хлопнув Дороша по плечу й закульгав назад до приміщення.

Ішов по верхній одяг, не інакше.

11

Кілька наступних днів не відбувалося нічого.

Регента ніби й не було в ліцеї ніколи. Про нього тут не згадували по звільненню, і Юрко після досить відвертої розмови з ним припустив: тепер поруч із Мар’яном Калюжним небезпечно. Ми й раніше не особливо бажали спілкування з ним. Тепер же колишнього регента взагалі слід обходити десятою дорогою. Протягом цього часу я бачив його в місті й, керуючись інстинктами, відразу намагався перейти на інший бік вулиці. Щоправда, всякий раз зупинявся, прагнучи вирахувати, стежать за ним чи ні. Уважав себе досвідченим підпільником і був певен: знаюся на шпигунських іграх. «Хвоста» за Калюжним не бачив жодного разу, хоча це не заспокоювало, припускав: міг просто не помітити. Згодом переконався: поводив себе так, що мимоволі викликав підозру. І на місці таємної поліції вже приставив би до себе «ноги».

Ще ми домовилися поки призупинити діяльність і за межами ліцею взагалі не зустрічатися. Ідею подав Дорош, який, здавалося, справді підхопив вірус переслідування та набув манію озиратися на власну тінь. Боягузом ані я, ані Зенко, ані хтось інший, знайомий з ним ближче, Юрка б не назвав. Калюжний, звичайний ліцейський службовець, на пальцях розклав нам усе, що може потягнути за собою публічна акція Червоного. Просто він чи не вперше усвідомив, наскільки безтурботними були ми весь цей час.

Життя між тим уходило в свою звичну колію, але знову змінилося, коли під щілину моїх вхідних дверей знизу підсунули записку.

Запрошення зібратися й зустрітися на нашому місці написали друкованими літерами. Автор не підписався. Але треба бути останнім дурнем, щоб не зрозуміти: послання від Червоного. Він заліг десь у місті й дотепер не давав про себе знати. Я вже думав: Данило взагалі забрався геть. Наступного дня після його вибрику я не витримав, обійшов будівлю ліцею кругом та вирахував єдино можливий шлях, обраний ним для втечі. Усе дуже просто: дощова труба, якою спритник ковзнув униз, а потім пірнув у вузенький прохід між будинками та рвонув чимдалі. Данила там могли й чекати. Отже, є варіант, що лист писаний під диктовку старшого агента Плучека. Так нашу групу виманять на Бону й там злапають. Проте в моїй уяві Червоний був зовсім не тією людиною, котра здатна піти на подібну угоду з таємною поліцією. Лишається тільки гадати, куди він чмихнув, за доречним зауваженням Калюжного, без пальта в холодному жовтні.

Чому послання передав саме мені, пояснив іншим. Я — єдиний, чию адресу Данило знає, адже провів у мене кілька ночей. Юрко із Зенком погодилися, проте Дорош мав ті самі сумніви й підозри, що мучили й мене. Зрештою, останнє слово було за ним, і Юрко після тривалих вагань та зважувань «за» й «проти» вирішив: на зустріч підемо, але не варто відкидати можливість провокації. Тож при нас, у тому числі — в помешканнях, не повинно бути нічого хоч трошки крамольного. Я мав кілька українських книжок і не полінувався: загорнув у тканину, прикопав за хазяйським парканом. Після чого трохи заспокоївся.

Зібралися й вирушили, як писалося в записці, рано-вранці. Намагалися рухатися тихо й обережно, але Дорош усе одно бурчав майже всю дорогу: його знову оповили сумніви. Тому я не здивувався, коли з-за одного повороту на шляху до гори назустріч виступила висока постать у старій солдатській шинелі без нашивок та інших знаків, які б свідчили про причетність до певної армії. У ранковому тумані Червоного впізнали не відразу, й Дорош навіть нахилився, шукаючи замашну каменюку.

— Конспіратори, — почули знайомий голос. — Ізнизу вас чути. Ходіть.

— От дідько з табакерки, — сплюнув Юрко, та камінь все одно стискав. — Міг би попередити.

— Про що? Хіба не знали, що на вас тут чекають?

Дорош за звичкою зібрався гарикатися. Мені не здалося — по Юркові видно, з Данилом він узагалі не поводив себе інакше. Та Червоний не збирався входити в жодну полеміку — розвернувся й посунув вище. Нічого не лишалося, як слідувати за ним.

Опинившись на нашому місці, Червоний повів себе трохи дивно. Зазвичай волів балакати під склепінням зруйнованих стін. Тепер далеко не заходив, зупинився на невеличкому майданчику форми неправильного кола, заклав руки за спину. Ми ж утворили півколо, ставши спинами до краю урвища.

— Далі — як? — відразу почав Дорош. — Збираєшся ховатися? Чому не втік?

— Тікають боягузи, — мовив Данило. — Ховаються щури. Я відступив на нову лінію фронту й маю намір діяти далі.

— Який фронт, яка лінія! — спалахнув Юрко. — Червоний, ти нам закидав — граємося. А сам загрався у війну, мов хлопчисько! Хіба ми не діяли? Тобі замало листівок? Згоден. Але далі була б ціла українська газета! Зараз через тебе ми змушені все зупинити. Бо ти поза законом, до всіх, з ким ти водив компанію, пильна увага! Один необережний рух — усе, став хрест! Завершимо безславно, навіть не почавши до пуття!

— Гаразд, газета, — погодився Червоний. — Далі.

— Не важливо!

— Важливо. Думати треба наперед.

— Нехай! — Юрко озирнувся на нас, шукаючи підтримки. — Треба нести українське слово в маси, піднімати свідомість! Щойно народ стане свідомим, перейдемо на інший щабель!

— Цікаво, як ти збираєшся нести це саме слово.

— Ми — майбутні вчителі! Школи, Червоний, школи!

— Які школи, Дороше? Де ти бачив у Польщі українські школи, з українськими підручниками? Ви вчитеся, бо старанно вдаєте із себе поляків. А є такі, хто давно не вдає, справді полонізований до тельбухів.

— За Збручем, у більшовиків, не так!

— Давно ти про комунію не згадував. Тягне туди?

— Я хочу легальності для нашого слова! Ти вже не перший натякаєш — влада там, у Великій Україні, ніби не наша. Тільки ж русинами нас там не пишуть. І наглих судів нема!

— Брешуть тобі. Чи сам не хочеш більше знати.

Слова почулися за спиною Червоного.

Не встигли ми здивуватися, як із-за задишка мурованої стіни виступив незнайомець.

Ми побачили на перший погляд опецькуватого, проте міцно збитого чоловіка років за сорок. Сірі мішкуваті штани в ледь помітну смужку він заправив за високі халяви солдатських чобіт. З-під кожушка з обтріпаним хутряним коміром визирав светр грубого плетіння. Капелюх був подібний до того, який носив старший агент Плучек, тільки на вигляд значно старіший. Щетина прикривала помітний брутальний шрам на лівій щоці.

— Зрада, — процідив Дорош, він і далі весь час тримав камінь. — Пастка і зрада. Хто це?

— Знайомитися хочеш — зви Вороном, — відповів той, голос був чи прокуреним, чи хрипким від природи. — Усі можете так називати. Вас я знаю. Дорош Юрій, Лісовський Зенон, Миронюк Орест. Тебе Мироном кличуть. Сам придумав?

— Та якось повелося.

Я мовив машинально, ніби виправдовувався. Хоч справді не сушив собі голову, чому відгукнувся, коли Дорош уперше, ніби так треба, звернувся до мене так. А Зенко це підхопив. Мене жодним чином не чіпало й не ображало. Але того ранку я вперше замислився, чому отак раптом прийняв прізвисько, чи псевдо, — кому як подобається.

— Я районовий Організації, — між тим вів далі Ворон. — Чули про неї?

— У Кременці нема, — сказав Дорош.

— Не було, бо ніхто себе не організував. Нині буде, як захочете.

— Ми можемо зараз розвернутися й піти? — спитав Юрко, не поспішаючи розтискати руку з каменюкою.

— Можете. Але Остап казав — маєте бажання робити серйозні справи.

— Хто такий Остап?

— Я, — озвався Червоний.

— Чому саме Остап?

— Так мого діда звали.

Дороша, як і нас із Зеноном, таке пояснення цілком улаштувало. Значно більше хвилював Ворон. У його погляді було щось небезпечне. Лиш не знали, для кого та небезпека. Згодом дізналися, навіть побачили на власні очі. Але то потім, потім, потім. У той момент ми бачили перед собою людину, якій все відомо про нас завдяки Червоному. Ніхто, крім нього, не міг назвати незнайомцю в солдатських чоботях наші імена.

— Про яку роботу йдеться? — спитав Юрко, хоч відповідь знали всі.

— Гуртуватися. Чинити опір. Робити все можливе для відновлення власної держави. І тут, і за Збручем. Хіба не знаєш, що в Києві, як раніше — у Харкові, сидять маріонетки Сталіна й виконують його накази? Україна там, у Кремлі, нікому не потрібна. Мову ніби й вільно дозволяють, та за написане й сказане мовою морять голодом, гноять у Сибіру, катують та стріляють. Маємо розказувати тутешньому люду так само й це. Бо є настрої: на совіти озираються, як на рятівника від ляхів. На німців — теж. Проте нас, крім нас, ніхто від чужих не звільнить.

— Не спішна справа, — вирвалося в мене.

— Еге, — легко погодився Ворон. — Ми можемо й не дожити. Тільки попри все робимо її двадцять років. За той час багато голів полетіло. Хіба слабшими стали? Дзузьки, зміцніли. Я в царській армії воював, потім — старшиною служив під Петлюрою. Як військо змусили перейти сюди в двадцять першому та скласти зброю, перебрався до Парижа. Потім — Відень, покидало далі Європою. В Організації вісім років. Бачу, хто, що і як робить. І якщо вже почав із вами розмову, якщо відкрився — маю всі підстави довіряти.

— Ми не маємо, — заявив Юрко.

— Ти за всіх говориш зараз? Я так собі думав, у вас Остап старший.

— Це він таке сказав? — у голосі Дороша дзенькнула неприхована, якась дуже дитяча образа.

— Це я так подумав. — Ворон, відчувши тон, заговорив до нього, як терплячий тато до вередливої дитини. — Адже лиш зверхник чинить так, як Остап на даху. Рішення приймає сам, дозволу не чекає. І бере на себе увагу й вогонь, інших собою заступає.

Крити Юркові Дорошу в той момент було нічим. Замість відповіді рвучко повернувся, замахнувся й пожбурив камінь згори. Ніби цілив у місто, що лежало під ним, збираючись зруйнувати Кременець точним, влучним кидком.

Відмовлятися не міг.

Мрії збуватися почали.

Наш гурт завдяки появі Ворона переходив на вищий щабель за значимістю.

Лиш новий зверхник старшинства не визнав.

Потім я дізнався: з того ранку відбувся наш початок. І перший крок Дороша до його власної прірви.

12

До Зенкового арешту ми проходили вишкіл.

Згодом ми бували на справжньому, ще й не на одному. Але той, перший, організований колишнім петлюрівським старшиною в Кременці та околицях, згадується найчастіше, без жодних порівнянь. Так із усім, що трапляється вперше, добрим чи поганим. З подій того часу варто відзначити лиш одну, що збільшила тріщину в стосунках Червоного й Дороша та на крок наблизила трагічні події.

Трапилося все в майстерні Ворона.

Виявляється, Червоний увесь час переховувався там. При нагоді обмовився коротко: не збирався даватися в руки поліції, але не думав далі, ніж на хід уперед. Справді, в самому піджаку дощового, уже холодного жовтня далеко не втечеш і глибоко не сховаєшся. Незнайомець, який допоміг, заступив йому шлях раптово. Виринув нізвідки, з повітря, щойно Данило спустився з даху й зібрався давати драла. Тоді прийняв Ворона за агента, кинувся битися, не задумуючись, і дістав у відповідь так, що, за власним зізнанням, злякався: усе, добігався, зараз загребуть у холодну. Та Ворон миттю допоміг піднятися й повів геть шляхами, про які Червоний навіть не підозрював. Погоню не випереджали — перечекали в єдиному безпечному місці. Потім Ворон пояснив: це спосіб такий — пустити переслідувачів уперед себе. Вони думають, що женуться, а насправді спіймали облизня.

Звідки колишній старшина там узявся, ані Данило, ані жоден із нас не замислювався. Досить, що він опинився в натовпі, коли Червоний розкидав листівки, і вирішив допомогти молодшому товаришеві. Крім того, сам статус районового та місія, яку виконував Ворон, знімали всі питання. Після ближчого знайомства з ним у мене склалося стійке враження: він мусив там опинися — та й по всьому.

Бляшана майстерня, в якій Ворон працював і жив, розташовувалася на околиці. Її винайняли коштом Організації, це було прикриттям для старшини. Червоний потім обмовився: прийшов туди, мов адамчик. Тобто, фактично голий, без документів, особистих речей, грошей. Усе, що мав, було на ньому. Фактично в тій майстерні Данило почав нове життя вже професійного підпільника-бойовика. Спав у кутку біля груби на старому матраці, його аскетична натура не протестувала. Виходив у місто не часто й намагався уникати зазвичай людних місць. Утім Ворон із якихось своїх джерел довідався: поліція хоч і оголосила Червоного в розшук, але що далі, то менше вірила в успіх. Тож за час, поки ми вчилися стріляти й слухали розповіді колишнього старшини, сидячи в майстерні, активно шукати Данила перестали.

Залігши в своєму кутку, він пропустив переслідувачів уперед.

Та й ми про всяк випадок на замковій горі більше не збиралися. Навіть почали для видимості вже не гуртуватися й у ліцеї. Калюжний мав рацію: поліція смикнула нас першими й відтоді час від часу викликала для коротких бесід. Аби показати: якась робота та ведеться.

Зброю Ворон дав за кілька днів після першого знайомства.

Управлятися в стрільбі могли хіба зранку, до початку занять, бо потому день коротшав, не стріляти ж у сутінках чи темряві. Доводилося підніматися раніше, і я помітив: Дорошу подобалося найбільше. Зазвичай неохочий до ранніх прокидань, тут він з’являвся в призначеному місці найпершим, ще й добував порожні пляшки з-під бачевських горілок та наливок[14]. Стріляли по них. Усі четверо вперше тримали бойову зброю в руках, і щойно взялися до вправ із нею, я звернув увагу: Юрко поводився так, ніби народився з револьвером. Натомість Данилові спершу виходило недуже. Ми із Зенком освоювали стрілецьку науку однаково, як то кажуть, голова до голови, Дорош відразу вирвався вперед, роблячи чотири влучних постріли із шістьох можливих, а Червоний цілився довго, сопів, пітнів, і все одно в останній момент посилав кожну наступну кулю «в молоко». Тоді йому чогось бракувало, хоч час показав: Данило зміг перекроїти себе, подружитися зі зброєю й уже пізніше володів нею вправно, як належить воякові.

Звідки у Ворона аж два револьвери — можна було здогадатися. Організація мала певні можливості й озброювала бойові групи тим, що лишилося на руках чи в сховках після війни. Незабаром ми всі мали змогу переконатися — в арсеналі колишній старшина мав не лише наган і кольт. Але дотепер не розгадав загадку, де Ворон брав набої для стрілецьких вправ. Вистрілювали ми щоразу не менше півсотні, ходили на стрільбище в Кременецькі гори тричі на тиждень, ось і рахуйте: півтори сотні візьми й поклади. Здавалося, Ворон їх свого часу посіяв, тепер уродило.

Зате в майстерні збиралися частіше.

Тут читали й обговорювали «Лицарів Залізної Остроги»[15], «Робітництво»[16] й інші подібні книжки, які мав при собі наш перший провідник. Усякий раз він неодмінно заводив про те саме, що й Червоний, коли ми познайомилися ближче. Не просив — вимагав, аби кожен пояснив, для чого став на цей шлях, чого прагне й від чого готовий відмовитись.

Отут і спалахнула та сама сварка.

— Ліцей доведеться кидати, — сказав якось Ворон.

Ми троє не чекали аж такого. Данилові було вже все одно, на легальному навчанні в Польській Республіці хрест поставив, коли на дах видирався. Натомість я вже притерся суміщати одну науку з іншою. До того ж батькам доведеться щось пояснювати, вони навряд чи зрозуміють, особливо тато. Відразу запідозрить демарш проти влади. Зенку тут трохи простіше: родина дещо може, без діла не залишиться, хоч би в друкарні працюватиме, а вчитися ладен сам, голова на місці. Але Юрко став дибки.

— Чому? Заради чого? — не вигукнув, виплюнув.

— Ще до Різдва поведу вас звідси.

— Куди? — Дорош витягував із Ворона слова по нитці.

— Далі на Захід, до Німеччини. Організація облаштовує табори для вишколу. Ляхи вимітають нас великою мітлою. Мають страх: як війна зачнеться, ми їм у спину вдаримо. Правильно бояться, до речі. Ми ж ближче до того повернемося вже сильніші, ніж є тепер.

— То війна буде? — спитав Зенко обережно.

— Хіба не говорили про те багато разів? Вона вже гримить. Совіти ось тільки кусали Іспанію, німці відкраяли в чехів та словаків Судети. Англійці мовчать, щодо Америки — тих узагалі не хвилює все, що далеко від носа. Польща між Сталіним та Гітлером. Пиріг без війни не ділитимуть. Тямущі люди кажуть — року не мине, як почнеться. Литва напоготові, разом із нашими газети друкують відповідного змісту. Мусимо й ми готуватися.

— Нехай. — Юрка почало ледь трусити. — Хіба це означає хрест на нашому навчанні?

— Як війна вдарить, ніхто вчитися не зможе.

— Але її ще нема!

— Є, — уставив Червоний зі свого кутка. — Тобі щойно пояснили.

— Ага! — Дорош розвернувся до нього всім корпусом. — Ти такий сміливий, бо вже все втратив! А я не хочу! Хіба нашому руху, Організації вчені люди не потрібні? На розумних усе тримається!

— Людина, Юрку, народжується або розумною, або дурною, — кинув Данило. — Як маєш розум, матимеш без ліцею. Або надолужиш утрачену науку в інший спосіб. Бо то ж не професура, книжки вже писані. А як довбешка порожня, десять професорів і три університети її не наповнять.

— Правило таке, хлопче, — спокійно додав Ворон. — Хто хоче бути з нами, має вибрати, чим пожертвує. І так, Зенона мої слова не стосуються.

— Як то! — стрепенувся той, виглядаючи смертельно ображеним.

— Моїм рішенням маєш лишитися в Кременці. Потрібна своя людина в друкарні, доступ до неї — дуже добре є.

— Тому визначайтеся, — мовив Червоний. — Лиш зважайте: той, хто не покладе куратору значок ліцеїста, наразі в нашій групі бути не зможе. Бо ми, нагадаю, усе одно підемо звідси.

— Це ти так вирішив?

— Я з цим згоден, Юрку.

— Просто підспівуєш!

— Кому?

Дорош глянув на Ворона, хоч міг не дивитися — без того натяк дуже прозорий. Натомість у Зенка відлягло від серця, навіть кров припливла до зблідлого лиця. Він поправив окуляри, сповнений власної значимості. Юрка доконало це, та гнів усе одно зачаїв на Червоного. Адже тепер не мав того останнього вирішального слова, як зовсім недавно. І вважав Данила винним у недобрих для себе змінах.

Я ж визначився, поки вони чубилися.

— Скажу батькам — на заробітки поїхав. У нас же тут неспокійно. Придумаю, що пан куратор порадив нам, русинам, узяти перерву від гріха.

— Повірять? — спитав Червоний.

— Чого ж.

— Майже правда, — підтримав Ворон. — Утримувати вас усіх Організація не має коштів. У міжчассі матимете легальну працю. Частину грошей батькам слатимеш, ось тобі заробітки.

— То ти з ними, Мироне?

Не знаю, чого Дорош чекав від мене, але раптом заговорив тихо, втративши останню опору.

— А ти, Юрку?

Це запитав Данило.

Дорош поволі підняв підборіддя, так ідуть приречені на страту.

— Колись же ти був із нами, Червоний. Я питав тебе про те саме.

— До чого це?

— До всього. Як ми запізналися, ти мав змогу вирішувати сам за себе. Я за тебе нічого не вирішував, хоч був старшим нашого гурту.

— Ніким не обраний.

— Дарма. Хлопці знають, про що я. Нині ти не залишаєш мені вибору.

— Ти його маєш.

— Лишитися в групі — чи в ліцеї? Ще вчора одне одному не заважало.

— А вже завтра — заважатиме.

— Доста! — Ворон гримнув кулаком по столу. — Набридла ваша хлопчача гризота. Тобі, друже Остапе, ось щойно Юрко сказав — наказ виконає. Належним чином. Усе щось ділите, ділите...

За три дні ми з Дорошем пішли з ліцею.

Без скандалу, пан куратор навіть не приховував полегшення. Двома непевними русинами, ще й друзями злочинця Червоного, менше.

А за тиждень Зенона Лісовського арештувала в друкарні поліція.

13

Новину дізналися аж по обіді.

Мені сказав Ромко Ярчук, і аби не зустрілися випадково в місті, то й до вечора не знав би. Про такі речі не пишуть у газетах, а коли й пишуть, то хіба коли в тому зацікавлена таємна поліція. Звідки дізнався Ромко, якщо злапали Зенка вночі на службі? Так він сам не міг пояснити. Ранком прийшов до ліцею, а вже хлопці між собою пошепки обговорюють, озираючись один на одного.

Щоправда, потім пан куратор Варга зібрав усіх в ораторіумі й зробив коротку заяву. Почав зі славної історії ліцейської друкарні, з верстатів якої сходили дуже важливі для науки й просвітництва книги. Не лише польською — також єврейською і, на чому наголосив окремо, русинською мовами. Потім показав листівку, одну з розкиданих Червоним, підніс голос, прорік: дуже сумно стосовно того, що друкарські потужності використовуються для штампування ось такого бруду. Дивно, мовляв, що до цього прямо причетна особа, котра народилася й виросла в Кременці. Не має поваги до історії просвітництва в рідному місті. Тож нехай буде соромно тому, хто знався близько з паном Лісовським.

Далі я порушив правила конспірації й побіг до Юрка.

Тут варто сказати: батькам про рішення більше не вчитися так і не наважився написати. Зі слів Ворона, забратися з міста ми мали ще до кінця місяця, тож повідомити вирішив уже потім, коли опинимося за кордоном. Німецький штемпель на конверті може трохи заспокоїти їх. Син не просто вирішив з молодечого дуру плюнути на майбутнє. Навпаки, волам хвости не крутить, має працю, не байдикує. Поки чекали команди, я пішов вантажником на станцію. Копійка жива, платили щодня, і хоч попервах із незвички ледь волочив ноги, швидко призвичаївся. Здоров’ям, дякувати Богу, не обділений.

До майстерні заглядав лиш раз, так домовлялися. Назад верталися з Дорошем. Тоді-то прикро здивував удруге: не просто відмовився піти зі мною напарником, а й носа скривив. Ні, не про важку фізичну працю йшлося. Дорош уважав будь-яку роботу важкою й вартою додаткових зусиль, аби робити її краще. Проте тягати брудні мішки, діжки та ящики назвав заняттям, не прийнятним для себе.

— Докладання дурної сили надурно, Мироне, — висловився отак. — І взагалі, подумай. Побачить нас із тобою хтось за таким чи схожим дійством. Маю на увазі, хтось із ліцейських, особливо — ляшки. От, скажуть, гляньте на них. Заради такого науку полишили. Мужики й хами, як усі українці.

— Тобі є діло до їхніх слів?

— Не кажи, що тобі байдуже. Являємо себе перед поляками тими, ким вони хочуть нас бачити.

— За що житимеш?

— Раніше думати мусив, — відповів, ніби відмахнувся.

Відтоді не бачились, але після такої новини знайти Юрка було вкрай потрібно.

Удома, на тому горищі, його не було. Сусіди або давно не бачили, або, швидше за все, мало звертали увагу на ліцеїста. Хтось ляпнув — у кондитерській Нахмановича треба пошукати, там кілька разів бачили. Якби поруч не засміялися цій фразі, повірив би. Але зрозумів — жартують, а скорше за все — узагалі кепкують. Звідки в нашого брата гроші на коштовну каву зі свіжими запашними тістечками. Аби не мозолити очей надто цікавим, забрався геть і вирушив до майстерні.

Потім, уже під кінець дня, зрозумів, як пощастило всім.

Іншим шляхом, ніж повз ліцей, туди не пройти. А неподалік на мене вже чекали агенти в цивільному. Один ішов назустріч хідником, та замість розминутися штовхнув плечем. Коли я відкрив рота, щоб обуритись, іззаду опинився інший, просичав на вухо: «Тихо!» Потому я опинився заблокований з обох боків. Наспіла чорна машина, без наказу зрозумів — треба коритися й сідати. Кайданки вдягнули вже всередині. Поки везли, щиро повторював подумки молитви, бо ледь не сталося горя. Мене могли довести до майстерні, вломитися туди й там узяти вже всіх.

Завезли в поліційну управу. Та в кабінеті, куди завели, сидів не господар, а ще один цивільний. Нічого не пояснили, грубо підштовхнули до стільця. Тут же, хвилини не минуло, завели Зенка. Теж скутого, розхристаного, зі збитим на один суцільний синець лицем. Окуляри трималися криво, ліве скельце тріснуло.

Очна ставка пройшла коротко і якось дуже формально. Я визнав, що знаю Зенона Лісовського, донедавна вчилися разом і приятелювали. Агенти без мене то знали. Останнім часом стосунків майже не підтримували, бо я покинув навчання. Для них і це не секрет, хіба не знали про наші таємні збіговиська. Напевне уявлення не мали, інакше б знайшли спосіб запитати чи бодай натякнути, спробували б узяти на пушку. Не втримався, знав відповідь, та все ж запитав: а що тут коїться? Може, один із агентів мав намір зацідити мені по зубах, бо надто зручно для удару підступив, та прочинилися двері й він виструнчився. Його колега — теж. Повернувши голову, побачив знайомого вже чоловіка, тільки тепер старший агент Тадеуш Плучек був у синьому в білу смужку костюмі, ще й при краватці та камізельці. Нічого не сказав, потер долонею голомозу голову, кинув погляд на кожного з нас, і я помітив: той, хто провадив допит, хитнув головою. Плучек пожував губами й вийшов, майже відразу вивели Зенка, який не обернувся, а я ще годину писав те, що раніше говорив на допиті.

Але відпустили.

До ночі не знаходив собі місця в своїй комірчині. Серце гнало до майстерні, розум закликав до розважливості. Зрештою вдалося трошки поспати, прокинувся рано, весь мокрий від поту, ні про що вже не думав — одягнувся, вислизнув у морозяний листопад. Кружляв, як міг і де знав, манівцями пробрався крізь місто, пошкріб у двері майстерні. Відчинили відразу, немов чекали під порогом. Ворон згріб за карк, затягнув, і я побачив усередині Червоного біля столу й Дороша — в кутку біля груби, на Даниловому місці.

— Ще один, — буркнув колишній старшина. — Вчиш вас, а зиску жодного. — Випереджаючи мої слова, відрубав: — Знаю все, не від вас.

— Як тепер?

— Ви змовились. — Ворон кивнув на Юрка. — Однаково говорите.

— Хіба нам справді не важливо, що тепер? — вигукнув Дорош.

Останнім часом він уже не приборкував нервів, від збудження теліпало, і це вже не гра чи демонстрація ступеня особистої образи. Юрка справді переймала непевність усього, в чому він тепер крутився, й неможливість бодай на дещицю вплинути на події.

— Вас обох могли звільнити, бо такий план у Плучека. — Зі сказаного я зрозумів, що Дороша, як і мене, смикали на очну ставку. — Тепер обоє тут. Отже, почекаємо агентів.

— Сидимо й чекаємо? — вирвалося в мене.

— Лягай собі, як хочеш.

Ворон присів поруч із Червоним, виклав на стіл два револьвери. Данило, займаючи чимось руки й голову, відразу взявся розбирати й чистити кольт. Провідник витягнув цигарки, проте закурювати не квапився. Виклав їх із коробки, акуратно розклав, мов шкільні палички для лічби.

— Скажімо, вас не заарештували, бо справді нема за віщо, — розмірковував, ні на кого не дивлячись. — З одного боку, дефензиву такі дурниці ніколи не зупиняли. З іншого, зараз не треба відвертати увагу на зайвих осіб і брати сліди, які нікуди не приведуть. Діяти Плучек хоче напевне. Коли так, наша фортуна. І я ще не вирішив, куди вам обом іти далі.

— Тобто? — Дорош подався вперед, витягнув шию.

— Найкраще — залягти тут усім. Більше не світитися ніде. Ґандж такого варіанта — ваше дружне зникнення після виклику в поліцію помітять дуже швидко. Висновки зроблять ті, яких ми не хочемо. Тому поки живіть, як жили. Сюди без мого сигналу більше не ходіть. А знак такий буде: точитиму ножі-ножиці на ринковій площі. Приходьте туди щоранку.

Зазвичай Ворон там із точильним каменем не з’являвся. Хіба на великі свята, коли людей більшало. А на площі будь-хто може опинитися і це не буде підозрілим.

— Маю певні можливості, тож налагоджу контакт із Зенком у тюрмі. Поки не з’ясую, як саме дефензива вийшла на нього, чому тепер, а не раніше, коли ви почали зі своїми листівками, — будьте тихо.

Червоний тим часом закінчив із кольтом, узявся за наган. Міг би бодай пару з уст зронити, подумалося тоді. Сидить, наче його все це не обходить, ще й поважніє. Ніби прочитавши мої думки, Данило на мить відірвався від свого заняття, підморгнув, чого раніше за ним не водилося. Легше й зрозуміліше від того не стало, та хоч показав — із нами, теж переймається, йому ж простіше, давно нелегал.

Розходилися по одному.

Наступного дня мене нагнали зі станції. Начальник не приховував: чутки містом ходять, мовляв, русини з ліцею воду каламутять, одного зловили за ті давні листівки. Тож усі вони ненадійні, крамола, ще клопоту бракувало. Добре, хоч денну платню видав.

А ще через день Ворон точив ножі на площі.

14

Йому вдалося підкупити наглядача.

Подробиць не говорив, та яка різниця. Важливіше отримати записку від Зенка. Своєю рукою написав:

«Забрали за листівки. Знайшли по шрифтах. Б’ють щодня».

— Але мовчить, — мовив Ворон, кидаючи послання у вогонь грубки.

— І мовчатиме! — заявив Дорош.

— Довго не протягне. — Провідник знову висипав цигарки на стіл, заходився розкладати в два ряди.

— Ти не знаєш Зенона!

— Юрку, я знаю, як воно буває. Таке пишуть, коли терпіти вже нема сили. Лупцюють, бо зловили його самого. Міркую, справді зради не було. То добре, бо інакше довелося б грішити на когось із вас двох. Данило поза підозрою.

— Та звісно. — Юрко нервово цикнув зубом.

— Ти, схоже на те, весь цей час нас підозрював. Мене з Юрком, — сказав я.

— У нашій справі, ще й після такого арешту, інакше не ведеться. Але, — легенько ляснув по столу розкритою долонею Ворон, — уже розвиднялося. У Кременці ж не так рясно друкарень. Дивно, раніше не допетрали шукати по шрифтах. Може, й дотумкали, довше Зенка вели. І незле, що саме з того часу ви всі троє не так гуртувалися на людях. Поки щастить.

— Кому?

— Нам, Юрку, — терпляче відповів провідник. — Усі на волі, щось придумаємо.

— Хай на мене все валить, — мовив раптом Червоний.

Це здивувало навіть Ворона, не кажучи про нас із Дорошем.

— Як то — на тебе?

— Б’ють, бо мовчить, — пояснив Данило. — Має заговорити. На листівках засвітився я, вони прямо зі мною пов’язані. Перекажи, друже Вороне, аби мене зверхником назвав. Мовляв, виконував мої завдання за гроші. Від кого гроші, хто наказував мені — не знає. Хлопець не дурний, придумає складну казочку. Плучеку тільки того й треба.

— На тебе списувати — все одно, що на покійника.

Я сам не знав, чому вирвалося. Пожартувати закортіло, вийшло, як завжди в мене, досить грубо. Але Дорошу раптом сподобалося — зареготав нервово, проте щиро. Ворон зітхнув, похитав головою, однак Данило не образився.

— Можна й так сказати. Мерці ні за що не відповідають. Я — теж. Чіпляйте будь-що. Аби був там разом із Зенком, сам би все на себе взяв.

— Не каркай, — застеріг я.

— То забобони все.

Ворон почав викладати цигарки в одну лінію.

— Спробуємо, — промовив. — Як не припинять катувати, то дадуть передихнути. Виграє час, і ми разом із ним. Я клопотатимусь далі, ви через день приходьте так само. Обережно будьте.

А при наступній зустрічі розмова вже іншою була.

Бо картина вимальовувалася остаточно. Гарного в ній було мало, проте Ворон уже мав план дій, бо не грався з цигарками, говорив упевнено, як на початках знайомства.

— Має Зенко адвоката, Стефана Дубового. Чули про такого? — І випередивши питання, зауважив: — Хто і як його залучив, не важливо тепер. Він наша людина, через нього контакт із побратимом прямий. Не треба тицяти хабар наглядачеві-ляху. Отже, маємо так. — Помовчав трохи. — Зенон послухався, план Червоного спрацював. Бити припинили. Панові адвокату вдалося переконати слідчого, що Лісовського в історію втягнули. Хоч не дитина, розумів, що робить, та наївний, грався в революцію. Діє так, аби Зенку нашому дали найменший термін із можливих. Але раптом виникла велика проблема.

— Що? — Ми троє видихнули, не змовляючись.

— За справу взявся Веслав Гомбровський. Тутешній суддя, але має вплив у Варшаві. Великий прихильник наглих судів, сам багато разів ініціював процеси за такою процедурою. Особливо вславився три роки тому, коли процеси гриміли й кара на горло нічим не відрізнялася від концтабору. Гомбровський, хлопчики, такий самий кат, як Плучек. Кажуть, близько дружать родинами. Плучек зловив — Гомбровський виніс вирок. Нашому брату від нього непереливки, будь Христос українцем — засудив би його. Понтій Пілат порівняно з Гомбровським — агнець. Тож ще до Різдва матиме Лісовський концтабір.

— Не виживе там, — мовив Дорош.

— Виживе. Кожен із вас виживе, я ж дещо про вас зрозумів, дарма б не вовтузився. Уб’ють. Способів не бракує. Чи в карцері, чи в шпиталі табірному, чи на роботі трапиться нещасний випадок. Більшість тих, кого судить Гомбровський, ось так свої дні в Березі завершує. Не знаю, чому так. Але помічений дивний зв’язок. Тож пощо катувати Зенка тут, коли до нового року може не дотягнути. Наглий суд, нагла смерть.

— Пан адвокат точно нічого не зможе?

— Сумно, та свою справу він уже зробив. Думали, покарання пом’якшить. А насправді лиш дав відпочити перед близькою смертю.

— А ми?

Це запитав Червоний. У мене те саме на язиці крутилося — він першим сказав.

— Доречно, — кивнув провідник. — Є тільки один спосіб хоч якось завадити такому вироку. Справу має слухати хтось замість Гомбровського. І судити не наглим судом. Тоді надія є.

— Не віддасть, — скривився Дорош.

— Дуже мудрі слова, Юрку. Кат жертву ніколи не випустить. Як кіт — мишу. Нехай перед тим уже зжер одну. Але для кота вполювати нову мишу є справою принципу. Їсти не буде, так удавить.

— Коли так, прибрати треба. — Данило говорив, ніби давно це вирішив.

— Кого? — бовкнув я.

— Суддю. З дороги прибрати. Зовсім.

Отак у нашому товаристві вперше заговорили про атентат.

15

Діяти вирішили в Бережанах, дарма, що інше воєводство.

Сперечалися довго, але саме сумніви Дороша визначили час та місце. Юрко від самого початку був проти, хоч Ворон прийняв ідею Червоного відразу. Іншого виходу просто не могло бути. Мене бентежило хіба те, що не готовий стріляти в людину. Не приховував цього, й провідник сухо відповів: не думай, Мироне. Виконання не довірить жодному з нас, навіть Данилові. Досвіду нуль, самого куражу замало. Червоний протестував, та Ворон різко припинив безглузді розмови. Виконає він, ми — прикриття й забезпечення відходу.

Але тоді про Бережани ще не йшлося.

Планували акцію відплати в Кременці, й тут уже Дорош завівся. Місто досі славилося спокоєм, доводив очевидне. Так, останнім часом збурене, і так, згоден, — вони четверо на те причина. Поки листівок не клеїли, нічого тихе болото не каламутило. Юрко не вважав це провиною. Навпаки, давно слід щось тут закрутити, бо ж скільки можна мовчати. Пішло не туди — його, Дороша, не слухали. Закрутило Червоному в одному місці, поперся на дах, усе зіпсував, а так гарно йшло.

— Знаєш же — місце видруку листівок без того шукали! — кричав Данило.

— Так шукали, як мокре горить! — відбивався Юрко. — Одне діло папірці на стінах, інше — коли їх при людях зухвало розкидають!

— О, вже папірці! Отак вони тобі важливі були!

— Я мислю, як міркувала поліція!

— Аби так було — дідька б лисого друкарню знайшли! Ти взагалі в той бік не думав!

— Та цитьте обоє! — гаркнув Ворон, якому набридло розтягувати підлеглих, наче вуличних собацюр. — Чудовий настрій в обох перед важливою акцією!

— Не можна її проводити, поясніть хоч ви всі йому! — закликав Дорош у розпачі. — Сам закидає, мовляв, наперед не думали тобі! Тепер ходи рахуй, ти!

— Знову про свої ходи!

— Наші ходи, Червоний, наші! Зрозумій, чоловіче! Листівки все розпекли! Плюнь — зашипить! Поліція накручена! Хай би вляглося трохи, але ж ні! Пропонуєш стріляти отут, в Кременці! Та місто за двадцять чотири години вивернуть, мов рукавицю! Ляхи напевне вирахують, кому тут нагла смерть Гомбровського найбільш вигідна!

— Кому?

— Та друзям же його! Тобі найперше! Ти ж зголосився перебрати все на себе. Тебе й шукатимуть! Через нас із Мироном! І втретє з управи вже не вийдемо!

— Так ось чого боїшся!

— За справу боюся! Нічого не почалося, а нас уже...

Отоді Ворон знову грюкнув кулаком по столу. Вони замовкли разом, а провідник глянув чомусь на мене.

— Мудро сказав, хіба ні?

— Хто? — Я справді не допетрав, кого з двох провідник похвалив.

— Юрко.

— А бач! — Дорош не приховував утіхи. — Не треба атентату!

— Не треба, — підхопив думку Ворон. — Тут, у Кременці, не варто. Бо справді шукатимуть тих, кому вигідно. Ворогів у пана Гомбровського вистачає. Дістати суддю вони можуть спробувати будь-де. І вдаривши в іншому місці, виграємо час, пустимо погоню повз нас, поперед себе. Побіжить вона не туди, хибним слідом.

Отак і спливли Бережани.

Суддя родом звідти, там досі живе його старенька матуся. І Гомбровський навідує її, як чемний син. Ярмарок напередодні Різдва є гарною для того нагодою. А починається ярмаркування вже менш, ніж за тиждень.

Мене вже не дивувала поінформованість провідника.

16

Того дня вдарив лютий як для грудня мороз.

Ми діставалися до Бережан порізно, зустрілися на конспіративній квартирі, про яку потурбувався Ворон. Час, узятий на підготовку, переважно забирало докладне обстеження місцевості, прилеглої до запланованого місця проведення акту відплати. Дорош кілька разів обмовлявся: замах на життя вільно називати, як завгодно, суть від того не поміняється. Тож краще відкинути цноту й говорити про вбивство людини як таке. Червоний чомусь не приймав виклику й не встрявав у звичні вже для мене суперечки. Натомість волів зазирнути в кожну браму. Особисто пройтися кожним прохідним двором, не минав жодної шпарини, фіксував повороти й переходи і митарив мене, вимагаючи ходити за ним із годинником та засікати час.

Перший ярмарковий день на міській ринковій площі видався гамірним і багатолюдним попри холоднечу.

Святково вбрані містяни дефілювали парами й невеликими гуртами. Хто молодший — ковзав на невеликій ковзанці. Діти не завжди могли втриматися на ногах, падали й реготали, навіть забиваючи дупи. Духовий оркестр бадьоро й урочисто грав, хоч музики час від часу зупинялися: на морозі боліли губи. Уздовж майдану торгівці розклали крам, заклики до покупців перекривали музику. Іржали й пурхали коні, аромати пуншу, глінтвейну та грогу змішувалися з терпким запахом кінського лайна, яке господарі не квапилися прибирати. А над усім цим зависав регіт уже зранку підпилого люду, який охоче катався на санях та бричках, оздоблених строкатими стрічками.

Окрасою ярмарку мусив стати феєрверк.

Спалахнути мав, як почне сутеніти, й саме під ту пору ярмаркова площа залюднювалася щільніше. Діяти в натовпі небезпечно, бо як почнеться паніка — обмежить рух. Та все ж, на думку Ворона, якщо все робити правильно, серед нажаханих людей загубитися найпростіше. Вони не відразу зрозуміють, що відбувається, а коли допетрають — почнеться рейвах, усі заважатимуть усім, розчинитися значно простіше.

Провідник розрахував усе до найменшої деталі.

Окрім однієї, у чому чесно признався: неможливо.

Ніхто, крім самого Веслава Гомбровського, не міг точно сказати, коли саме з’явиться на ярмарку. Міг зранку. Але й опівдні нічого не заважало. Так само — пополудні. Найбільш імовірним здавалося, що вибереться на феєрверк. І якщо все доведеться починати в сутінках, а то й у темряві, ситуація має добрі й погані сторони.

Проговорювали кожен варіант. Намагалися передбачити все. Проте іншого рішення, крім діяти за ситуацією, не було.

Тож Ворон, убраний жебраком, зайняв місце неподалік храму вже зранку. Я розмістився з протилежного боку, поруч із виходом у браму, й зображав вуличного музику — так само злидаря, хіба вдягненого краще, у теплий кожух і вовняну шапку. Червоний був не схожий сам на себе: у справному пальті, теплому шалику й панському капелюсі. Усе знайшлося в помешканні, названому Вороном «базою».

Єдиний, хто лишився у своєму, — Дорош.

На відміну від нас із провідником, які зайняли місця по різний бік площі, Данило з Юрком мали змогу вільно пересуватися й контролювати територію з різних точок. Вони були летючками, видивлялися суддю й мали дати сигнал, щойно побачать. Позиція Ворона була єдино правильною, адже костел суддя не мине: зайде туди й вийде звідти. Але той, хто першим уздрить Гомбровського, мав подати знак, який означав «приготуватися».

З того моменту операція починалася, кожен мусив діяти за планом.

Револьвери мали всі. Зброя чекала на підготованій квартирі, до Бережан за наказом Ворона йшли з порожніми руками. Тепер наган, який дістався мені, відтягував праву кишеню кожушка. Та провідник сказав: стріляти лише в крайньому випадку, коли доведеться відходити з боєм, і не в натовпі — дурна куля може влучити в цивільну людину чи, не дай Боже, в дитину. Одне випадково поранене дитя означатиме тяжку рану всій Організації.

Тут я з ним погодився.

Ми стирчали на ярмарку вже п’яту годину. Не знаю, як Ворон, — я закоцюбнув, сидячи на своєму місці. Пальця доводилося час від часу гріти в роті, крім того чомусь трохи переймав сором за нажебране. Люди за звичкою кидали вуличному музиці мідяки, хтось навіть клав у полумисок дрібні купюри. Як для людини, котра втратила роботу, навіть таке було манною небесною. Червоний із Дорошем то зникали з поля мого зору, то зринали знову в різних місцях і, схоже, так само починали нудитися. Від цього слабшала, притуплялася увага. Ось що розганяло хвилювання найбільше: пропустимо потрібний момент.

Суддя Гомбровський з’явився несподівано.

Тобто — несподівано для мене, та й для кожного з нас. Адже ми втомилися на нього чекати, тож коли він вийшов із брами та неквапом минув мене, я спершу його не помітив. Звісно, жоден із нас, навіть Ворон, ніколи не бачив його зблизька. Але провідник готувався ретельно — десь роздобув кілька газет, де пан Гомбровський охоче позував фотографам чи були публікації про чергові його здобутки, ілюстровані гарним портретом. Суддя вбрався в новий крислатий капелюх, який закривав частину обличчя. Щоб розгледіти його обличчя, треба було зазирнути під криси. Я міг би не помітити, проґавити, пропустити. Якби пан Гомбровський не став біля ятки з напоями, не розпрямив широкі плечі й не вирішив глянути на всю ярмаркову картину.

Кинути на все хазяйський погляд.

Задля того трохи підняв капелюха за верх, посунув вище, понад очі.

І розвернувся просто на мене.

Мазнувши байдужим поглядом, суддя ступив до ятки, поліз по гаманець. Дядько з наливкою полохливо замахав руками, мовби відбиваючись від бажання заплатити, сам пригостив шановного пана. Гомбровський не заперечував, але й не подякував. Прийняв піднесене за належне: так справді має бути. Повільно, смакуючи, випив, повернув келишок і напевне за мить уже споглядав за довколишнім дійством трохи інакше.

Дочекавшись, коли він повернеться до мене тилом, я підвівся, розминаючи ноги й тіло, незграбно махнув рукою.

Вовняна шапка впала на сніг.

Коли підняв її й розпрямився, Червоний на протилежному боці площі вже струшував сніг зі свого капелюха.

Дорош, уперто лишаючись із непокритою головою, підняв комір пальта, поправив двома руками кучму густого волосся.

Зі свого місця я не бачив Ворона. Та знав — колишній старшина-петлюрівець зняв сигнал і тепер зведений, мов спуск револьвера. Попри мороз мене під кожухом кинуло в жар, лоб укрився рясними крапельками поту.

Суддя тим часом перетинав ярмарок навпіл, на ходу вітаючись із знайомими чи просто з тими, хто впізнавав.

Юрко вже сунув у бік ящиків із готовими до запуску феєрверками. Робітники трохи далі поволі завершували збирати каркас, куди ці мортири мали бути вставлені. Їх ніхто не охороняв, адже це не зброя — лише ярмаркова атракція. Ящики поставили збоку, біля найближчого рогу, аби вони не заважали ходити.

Завдання Дороша — підпалити їх.

Феєрверки, за задумом, злетять раніше, ніж треба. Перше, що спаде на думку пересічним людям, — нехлюйство підпилих робітників. Хтось щось недогледів, та Господи, недопалок жбурнув не туди, ось маєте.

Я навіть забув про гроші в полумиску. Сильніше насадив шапку на голову, нервово намацав правицею руків’я револьвера в кишені. Червоний для чогось розстебнув пальто. Дорош тим часом дістався позиції.

І завмер, витріщившись перед собою.

Перехопивши його погляд, я так само вклякнув. Бо старшого агента дефензиви Тадеуша Плучека ми тут не думали побачити. А він, наче вийшовши з повітря, уже гукав суддю, махаючи рукою.

Ані потім, ані через деякий час жоден із нас не міг пояснити, що привело Плучека того дня в Бережани. Можливо, просто вирішив прогулятися ярмарком. Можливо, мав до Гомбровського важливу справу, яка не чекала. Згодом, по розкриттю певних неприємних обставин, Червоний навіть припустив: старшого агента попередили про атентат і він поквапився запобігти. Після тривалих роздумів я все ж заперечив: Плучек був сам, без почту, ринкову площу не оточила поліція, до судді не підвели охорону. Швидше за все, таки випадок.

Який ледь не зірвав акцію.

Бо Юрко Дорош, упізнавши Плучека й знаючи від Ворона, на що той здатен, не витримав.

Витяг запальничку, викресав вогонь і закинув її в ящик із мортирами раніше, ніж треба було за планом.

Коли феєрверки почали вибухати, Гомбровський стояв далеко від Ворона.

А це мало статися, щойно суддя з ним порівняється.

Люди не злякалися: на той момент уже досить підпили й розгулялися, аби ще перейматися різнокольоровими хлопавками. Заметушилися збентежені робітники, дружно кинувшись наводити лад і заважаючи один одному. Народ же дружно й радісно загорлав, верещали від захвату діти, з різних боків почулися оплески, хтось навіть засвистів.

Колишній старшина випростався. Він так само розгледів Плучека поруч із Гомбровським. Я не бачив лиця й очей провідника, та відчув: Ворона вже лихоманить, він шукає швидкого рішення й не знаходить його. Я теж не знав, що робити.

Усе зробив Данило Червоний.

Щойно Плучек із Гомбровським повернулися за прикладом інших роззяв на вибухи феєрверків, не вишукуючи небезпеку, із самої лиш цікавості, він скинув капелюха. Жбурнув геть від себе, відкрив обличчя. Затим зробив кілька широких кроків, виходячи з натовпу й потрапляючи в поле зору старшого агента.

Той напевне не раз бачив фотографію Червоного.

Полював на нього в Кременці, тому впізнав одразу.

Коротко кинувши щось Гомбровському через плече, старший агент Плучек теж, за Даниловим прикладом, розстебнув пальто. На Червоного посунув, уже оголивши зброю. І все одно його випередили: Плучек ще піднімав правицю, а револьверне дуло вже дивилося на нього.

Данило сунув тараном.

Вони зійшлися, й Червоний ударив Плучека руків’ям по озброєній руці.

Рух аж тепер помітили з натовпу. Хтось закричав, уже з переляку. Зойк підхопили, люди в паніці почали розбігатися від двох озброєних чоловіків.

Я ж не зводив очей із Ворона.

Бо він уже підійшов до судді ззаду впритул.

Гомбровський не бачив небезпеки, дивився на сутичку й, мабуть, намагався зрозуміти, що й чому діється.

Колишній старшина не стріляв у спину.

Поклав руку судді на плече, і той очікувано повернувся.

Ворон зробив постріл упритул.

Потопив його звук у вибуху феєрверків.

Щойно суддя почав осідати на сніг, провідник відступив, штовхнувши тіло далі від себе, югнув серед люди й загорлав:

— Убили! Убили! Убили!

Від брудного жебрака люди сахалися, а як угледіли закривавлене тіло на витоптаному бруку — закричали від жаху ще гучніше, тепер перекрикуючи вибухи.

Червоний сам пустив Плучека, спритно відскочив. Жбурнув на противника якогось підпилого й збентеженого селянина. Великими стрибками подолав відстань між площею та хідником, пролетів повз мене в браму й зник з очей.

Я теж відступив, крутячи головою й видивляючись Дороша.

Його ніде не було видно.

17

Не дав про себе чути й після нашого повернення в Кременець.

Юрко зник, пропав безвісти. Ми троє, як було домовлено, збіглися на конспіративній квартирі й ще добу не потикали звідти носа, чекаючи, поки гармидер ущухне. Дорош туди так і не з’явився. Ворон припустив: йому не вдалося втекти, зловили й зараз торблять у дефензиві за особистої участі Плучека. Логіка вимагала негайно забиратися з бази, бо під тортурами, особливо жорстокими після такої акції, не ладні встояти навіть підготовані вояки. Але Ворон, сам висловивши таку думку, все ж вирішив сидіти й не рипатись. Адже Юрко поспішив із феєрверками, бо розгубився, зрадою це не назвеш. Зрозумівши це, може заховатися, боячись постати перед очима провідника. Знаючи ступіть самолюбства Дороша, ми з Червоним погодилися: цілком може бути. Рано чи пізно йому все ж доведеться виринути, а йти йому в Бережанах особливо нікуди.

Марний розрахунок.

Дорош не дав про себе знати ані тоді, ані потім, коли ми, знову нарізно, повернулися до Кременця. Ніхто, крім мене, не міг перевірити, чи він удома. Знову навідався до нього на горище й побачив висячий замок іззовні на дверях. Сусіди не бачили його вже кілька днів, що відповідало дійсності: ми ж пішли одночасно. Та від повернення минав день за днем, а Юрко так і не озивався.

Тим часом усе довкруж гуло. Зухвало вбитий суддя Гомбровський не сходив із перших газетних шпальт. Навіть його пишний похорон у Бережанах теж там опинився. Ворон дізнався зі своїх, недоступних нам каналів: тимчасово всім зацікавленим буде не до справи Зенка. На якийсь час його лишили в спокої, але пан адвокат Дубовий, зі слів провідника, вже тримався впевненіше. Наглого суду наш товариш тепер точно уникнув, і це головне. Із-за ґрат зараз його витягнути хоч як неможливо. Далі — крапля за краплею, всіма силами домагатися м’якшого покарання.

Також Ворон знайшов спосіб дізнатися: у кременецькій тюрмі Дороша нема. Звісно, його могли-таки схопити, тримати окремо й таємно, та й узагалі — не тут, а в Бережанах. Проте провідник що далі, то більше схилявся до думки: Дорош перейнявся своїм незграбним учинком та втік. Міг навіть повернутися додому, до Тернополя.

До Різдва забратися з Кременця мусили й ми.

Тепер утрьох, без Дороша й Зенка. Але не було на те ради.

Я ж вирішив не дражнити долю, не світитися часто біля Юркового помешкання. Перші дні взагалі не виходив далі двору, сидів у комірчині, зачинившись ізсередини. Потому оговтався, ще й відчув більшу, ніж раніше, упевненість у собі.

Дивно — навіть трохи почав забувати про Дороша.

Поки він не нагадав про себе сам.

Запискою.

Так, як колись Червоний, підсунув її мені під двері. Ще й, припускаю, підгадав момент, аби мене не було вдома. З чого я не без підстав припустив: Дорош стежив за мною, а я й не помічав. Почерк його теж упізнав, Юрко пишався здатністю до каліграфії, я ж писав, мов та курка лапою.

«Завтра просить прийти Калюжний. Чекатиме вдома від шостої вечора. Без тебе, без Ворона. Розмова буде».

Послання я відразу спалив, про що пошкодував. Пасувало б показати не лише Червоному, а й Ворону. Зосередившись, відкинувши зайві емоції й добре подумавши, вирішив: Дорош усе ж має рацію. Як і провідник: його припущення знищена записка несподівано підтвердила. Юрко відчуває провину, Ворон увесь час від початку знайомства пригнічував його — принаймні на це Дорош нарікав не раз, коли ми були сам на сам. Зрозуміло, чому він не хоче зараз зустрічатися з провідником, тим більше — після кількаденної відсутності. Спершу переговорить, поділиться страхами, попросить поради. Не зовсім у його характері, та останні події безповоротно змінили всіх без винятку.

Єдине, що лишалося не зрозумілим, — чому без мене й до чого тут Калюжний?

Щодо себе — образився. Дорош використовував мене як поштову скриньку та зв’язкового. Бачив мене в єдино прийнятній для себе ролі такого собі другорядного кур’єра-поштаря. Навіть стрельнула думка нічого не робити, хай шукає, кого б ще поганяти. Але поміркував і зрозумів: рація в такому проханні є. Юркові треба повернутися назад до нашого гурту, й тут ставити краще на попередні перемовини з Данилом. Йому провідник довіряє, його поставив зверхником над нами. Отже, він і має спершу зустрітися з Дорошем, вислухати й дати пораду, як краще постати після всього перед Вороном. Я не зможу виступити таким адвокатом.

Щодо Калюжного — туман. Жоден із нас не згадував про нього відтоді, як він шпетив нас біля ліцею. Я не знав, чим він займається, з чого живе. Аби спитали, сказав би: та, може, виїхав із Кременця давно, що йому після скандалу тут далі робити. Виявляється, колишній регент лишився в місті, ще й підтримує стосунки з Дорошем, про які Юрко досі мовчав.

Хоч як — треба йти до Данила.

Ще й підгадати так, аби говорити не при Вороні. Було це доволі складно: провідник майже постійно сидів у майстерні й сумлінно працював, виходячи лише по харчі або у справах. Зазвичай останнє відбувалося вечорами, і я розрахував правильно, заставши Червоного самого.

Данило відразу заперечив — Ворона до відома поставити слід, того вимагає дисципліна, такий порядок. Але все ж дослухався до моїх аргументів, визнав: справді, спершу треба вислухати Юрка й зрозуміти роль у цій історії Калюжного. Єдине, на чому наполягав я, — ми підемо вдвох. Чхати на прохання Дороша, лишатися поза подіями я наміру не мав. Червоний погодився: не Дорошу вирішувати, хто з ним зустрінеться. Не хоче поки бачити провідника — нехай, має вагомий аргумент. Ми ж починали разом, разом із ним заварили кашу. Отже, спільної зустрічі Дорошу не уникнути.

Рішення виявилося помилковим тільки на перший погляд.

Скажи ми Ворону — пішов би з нами.

І там, удома в Калюжного, все б скінчилося для всіх.

18

Зайшли не через під’їзд — я знав, де чорний хід.

Точного часу в записці не вказали. Данило потім сказав, навіть трохи бентежно: вислизнув із майстерні, наче син-шибеник потай тікає з дому попри батьківській наказ. Дочекався, поки Ворон піде, зібрався, ще й револьвер прихопив. Зброя лишилася з Бережан. Попервах провідник закерував позбавитися її, але за добу, поки сиділи на базі, передумав. Відтепер краще ходити озброєним. Якщо вже на них вийдуть, то знатимуть про причетність до атентату напевне. Викрутитися не вийде: або здаватися, або огризатися. Я й сам озброївся, узяв револьвер уже звично, машинально.

Двері чорного ходу були зачинені, але виявилися досить слабкими. Данило підважив плечем, поторсав, кивнув мені, міцнішому, а я вже легко вивернув замок, навіть не ламаючи його. Він шаснув у темряву перший, піднявся крученими сходами вгору, легенько свиснув. Я рушив за ним. Намагався ступати легко, аби розсохлі сходинки старої кам’яниці, на другому поверсі якої мешкав Калюжний, не рипіли під вагою. Піднявшись, куди треба, Червоний спершу пошкрібся, тут же — постукав. А я приготував револьвер.

Ізсередини почувся рух. Потім запитали рівно й досить голосно:

— Хто там?

— Ми, — озвався Червоний.

— Ви не помилилися?

— Ваші учні, пане регенте.

Двері прочинилися до половини, ми побачили Калюжного — у штанях, сорочці, навіть при краватці й камізельці.

— Дуже мило, — мовив, упізнавши Данила, а глянувши через його плече на мене, сказав різко: — Зі зброєю в мій дім не ходять.

— Ви ж розумієте...

— Ні, — відрубав Калюжний. — Ми так не домовлялися. Ми взагалі не домовлялися.

— То ви на нас не чекаєте? — Червоний не дивувався, навпаки, в голосі чулася ледь уловима іронія.

Замість відповіді Калюжний ступив убік, даючи йому змогу пройти. Мені заступив шлях, і я заховав револьвер. Він далі не мав наміру пускати мене, тож Данило сказав:

— Друг Мирон буде присутній, або піду я.

— Дивний ультиматум. — Калюжний знизав плечима, але нарешті дозволив зайти й мені.

Щойно ми опинилися в невеличкій залі, як згасло світло. Я лапнув револьвер, так само вчинив Червоний. Але господар голосно зітхнув у темряві, пояснив:

— Прошу не боятися, лампочки, панове. Зараз усе буде.

Він торкнувся абажура над головою, щось там зробив рукою — і знову засвітилося. Потому Калюжний, кульгаючи, без палиці, перетнув кімнату, закрив вікно завісами й попутно поклав зображенням донизу одну з фотографій у рамці, які виставив на комоді. Жест підштовхнув мене підійти ближче й глянути на фото, яке господар не чіпав.

Відразу впізнав його, молодшого років на двадцять, в однострої війська УНР. Поруч стояв пишновусий офіцер у формі польського війська. Я потягнувся рукою, аби роздивитися краще.

— Не чіпати! — зупинив окриком Калюжний, а коли я відсмикнув руку, мов обпечену, повторив уже спокійніше: — Ніхто не бере нічого без дозволу в чужій оселі. Тим більше, якщо приходить без запрошення.

— Даруйте, пане Мар’яне, — мовив Червоний. — Ви справді не запрошували Мирона. Але я вирішив, що ми маємо прийти вдвох.

— Я й тебе не кликав, Даниле, — прозвучало грубувато як для колишнього службовця ліцею, та як на колишнього військового — в самий раз.

— Ще раз перепрошую. — Червоний ступив ближче, говорив уже не так упевнено. — Дорош переказав мені ваше прохання прийти сюди, ви запросили його й мене. Я вирішив...

Поки він пояснював, Калюжний узяв свою палицю, притулену до стільця, стукнув нею об підлогу, перериваючи тираду:

— Стоп! Ану, тихо! До чого тут ще й ваш Дорош? Я нічого не розумію, панове! Один у розшуку! Другий вимахує вогнепальною зброєю, з якою навряд чи вміє добре поводитись! У Бережанах убили суддю, котрий мав судити третього вашого товариша, прямо причетного до друку тих листівок, із яких усе почалося! Я не хочу робити жодних висновків, неприємних для вас! І не бажаю мати з цим усім нічого спільного! Прошу дуже!

Господар жестом показав на ті двері, в які ми зайшли.

Здалося, у парадні подзвонили за цим сигналом.

Ми перезирнулися. Калюжний озирнувся на звук дзвінка. Я, відкинувши дурні сумніви, знову витягнув револьвера, звів курок. Червоний скам’янів на обличчі.

Коли подзвонили вчетверте, господар, спираючись на палицю, пішов відчиняти. Данило жестом звелів мені йти за собою, сам посунув за Калюжним. Той роздратовано озирнувся, нічого не сказав, повернув ключа в замку.

— Вибачте, запізнився, — промовив Дорош.

Він неначе й не зникав нікуди. Убраний так само, як у Бережанах. Пригладив скуйовджене волосся. Для чогось виставив руки перед собою долонями вперед, переступив поріг, не питаючи.

— Маячня якась, — буркнув Калюжний. — Хлопчики, в що ви мене втягуєте?

— Усе поясню, пане Мар’яне.

Юркова усмішка мала роззброїти чи бодай розрядити ситуацію. Але він її вимучив, тому вийшло щось подібне до гримаси болю. Тут із-за спини господаря виступив Червоний, кинув:

— Мироне, двері.

Дорош раптом розкрив обійми.

— Слава Ісу!

— Навіки слава Богу святому, — відповів Данило, як належить.

Дорош не дав оговтатися — наблизився впритул, обійняв, торкнувся губами щоки.

Я вже був біля виходу, зібрався зачинитися.

— Так не буде! — Калюжний знову тупнув палицею. — У себе в хаті я сам вирішу, що кому робити! Геть від моїх дверей!

Згори, на сходовому майданчику, я вгледів тінь.

Внизу почув рух відразу кількох людей.

— Чорт! — вигукнув раптом Червоний, у голосі дзвеніли подив та лють.

Боковим зором я побачив: Дорош раптом стиснув обійми, беручи Данила в борцівський захват, сковуючи рухи, притискаючи руки до тулуба.

Аби тут не було мене, все б йому вдалося.

Та я, вже не думаючи, послав першу кулю вгору, другу й третю — відразу вниз, відганяючи нападників. У відповідь полився дощ із пострілів, я вчасно відскочив, кулі заклювали одвірок. Пославши у відповідь ще дві, грюкнув дверима, навалився, устиг зачинити, й за мить іззовні на них налягли, світ здригнувся від шаленого грюкання.

Калюжний притиснувся до стіни, пасмо волосся впало на очі.

Я кинувся на підмогу Червоному. Але він уже впорався сам, вивернувшись із захвату й ударивши Дороша в лице, розбив йому до крові ніс. Той заволав, замолотив кулаками в повітрі. Данило копнув його ногою, збиваючи на підлогу, потягнув револьвер.

— Ні! — втрутився враз господар. — Червоний, ні! Не смій! Не тут!

З незвичною для кульгавого спритністю Калюжний кинувся до нього, ударив палицею по руці. Не сильно, та достатньо, аби вона здригнулася, й призначена Дорошу куля впилася в підлогу над його головою. Він миттю відкотився, закриваючись руками, — і тут вибили парадні двері.

Усередину ломилися поліціянти, й ми з Данилом, не змовляючись, відкрили вогонь. Я спромігся на два постріли: набої вийшли. Червоний пальнув тричі, після чого почав задкувати через кімнату до чорного виходу. Я теж подався туди, стискаючи в руці позбавлену вже користі зброю. Розштовхуючи поліцію, проривалися вперед агенти в цивільному. Перший, хто забіг, наставив зброю на нас, і ми опинилися на лінії вогню. Відстань була невеликою, у когось та й вцілив би, але й сюди втрутився Калюжний, підбивши агентові руку.

Останнє, що я бачив, — поліціянти притискали господаря до стіни.

Опинившись на чорних сходах, Червоний першим побіг донизу. Я спробував зачинити двері, аби хоч якось затримати погоню. Не вийшло, тож плюнув, помчав за Данилом.

Знизу шлях заступило двоє агентів.

— Та скільки ж вас! — вигукнув Червоний, випускаючи в їхній бік свою останню кулю й промахуючись зблизька.

Агент, який стояв ближче, нагнувся — й цим допоміг.

Не зупиняючись, лишаючись далі в русі, Червоний налетів на нього гарматним ядром. Облапивши так, як його щойно Дорош, силою інерції вдарив спиною об віконну раму на майданчику між сходами. Таран вивалив вікно, брязнуло скло.

Зчеплена пара вилетіла з другого поверху на сніг.

Я теж не зупинявся: скочив із розгону на підвіконня, стрибнув.

Як не раз і не два стрибав із дерев у своєму селі, коли лазили по яблука.

Упав вдало, забився трохи, але відчув — не скалічився. Не встиг звестися на рівні, як над головою засвистіли свинцеві бджоли: уцілілий агент палив у ніч із розбитого вікна. Світ довкола перестав хитатися, я пошукав поглядом Червоного.

Він лежав нерухомо поруч із цивільним.

Я наблизився, нахилився, торкнувся товариша.

Він ворухнувся. Розплющив очі. Губи прошепотіли:

— Ті...кай... Я... вже...

Мабуть, треба було підхопити його, спробувати витягнути.

Але темрява довкола знову стріляла — і я підкорився. Ноги понесли геть, до найближчого рогу.

Там — запетляв зайцем.

19

Добре, що мороз тримався — саме він допоміг швидше оговтатися.

Подих перевів, забігши кудись під схил замкової гори, де нарешті відчув себе у відносній безпеці. Опустився на повалене дерево, не відчуваючи холоду. Посидів трохи, намагаючись зібратися з думками. Щойно вдалося, зрозумів, як воно: опинитися там, де свого часу був Червоний. Посеред білого світу, без даху над головою, жодного прихистку, документів, грошей. Хоч один позитив був, я навіть сумно усміхнувся в темряві сам собі: на відміну від Данила мав на собі верхній одяг, а при собі — револьвер, хай без набоїв. Але ним при нагоді можна налякати...

З двох боків від вітру затуляли пагорб та дерева з чагарями. Над головою холодно світив місяць. Здавалося, жодної надії. Позаду — зрада і втрати, попереду — невідомість, бо лишився сам, без друзів, підтримки, досвіду. Та що довше отак сидів, то розважливішим ставав. І намагався тепер шукати щось добре навіть у тій безвиході, в яку потрапив.

Відразу похвалив себе: стало розуму бігти подалі не лише від свого помешкання, а й від майстерні. Дорош зрадив, жодних сумнівів, лиш упевнена злість та холодне бажання відплати. Чому — хтозна, та загалом причина вже не має значення. Якою б вона не була, навіть якщо їх кілька, жодна не виправдовує. За зраду смерть, свій вирок колишньому другові я виніс тут і тепер. Але коли так, Дорош назвав дефензиві не лише мою адресу, а й розповів про Ворона. Я не пішов туди й не збираюся. Засідки, а отже — арешту, поки уникнув.

Маленька перемога: живий, на волі, можу діяти далі.

Наступних питань спливло відразу кілька, й відповіді на них не знаходив, хоч усі були важливими.

Наприклад, чи вдалося вислизнути провідникові? Так, ми з Червоним порушили правила й прийшли, як виявилося, в засідку. Проте, якби Данило пішов сам, а я повернувся додому чи чекав на новини в майстерні, направлена Дорошем поліція наскочила й скрутила б на місці. Звичайно, я міг не вирватися з квартири Калюжного й порятунком завдячую Червоному. Натомість Ворон не попереджений, нічого не знає, його могли заскочити зненацька. Живим навряд чи дасться, тільки ж від того не легше.

Звідси інше: чому Дорош просив мене не приходити?

Я потер обличчя сухими долонями. Виходить, зрадник свідомо тягнув у пастку Червоного, до якого давно відчував неприязнь. Нехай у такий спосіб звів із ним рахунки, сам же знайшов можливість вийти сухим із води. Коли так, до Ворона він не повинен нічого особливого мати. Припустімо, навіть мовчав про майстерню. Перевіряти версії я не збирався, більше переймала очевидна тепер спроба Дороша вивести мене з-під удару, нехай на якийсь час. Імовірно, зрадник притримував мене для своєї чергової провокації, відвів мені іншу ганебну роль у своїй чорній грі.

Сподівань я не виправдав.

Чудово.

Ось лиш без зрозумілої відповіді погано уявляв собі подальші кроки. Шукати Ворона? Просто зараз забиратися з Кременця світ за очі? Знайти й притиснути Дороша?

Останнє після роздумів здавалося наймудрішим. Зрадника не триматимуть у холодній. Проведуть очну ставку із затриманим Червоним, заразом він щось наговорить на Калюжного, адже не дарма заманював саме до нього в гості. Потому розпишеться, де слід, і почовгає додому відсипатися. Срібляки чи вже має, чи отримає найближчим часом. Головне — його горище є зараз найбезпечнішим місцем для всіх.

Для Дороша — і для мене.

Поліція туди не піде.

Ворон мислив би так само — чомусь я не мав сумнівів.

Револьвер без набоїв. Нічого, голими руками задавлю гадюку.

Інших рішень поки не приходило. Я підозрював: усе складеться, щойно витрушу з Дороша зізнання й довідаюся про подальші плани дефензиви. Підвівся, вдихнув на повні груди морозяного повітря, рушив.

Вулиці були вже порожніми, хіба десь поблизу барів тинялися підпилі поодинокі перехожі. Раз повз мене проїхала машина, почув шум мотора та вчасно встиг сховатися від світла фар. Ішов короткими перебіжками, тримався маленьких вуличок та наскрізних дворів. Діставшись до потрібного будинку, обійшов іззаду, з двору — там була пожежна драбина. Глянув угору, горище мало одне вікно, виходило воно сюди, не помилишся.

Темно.

Або не прийшов, або спить, утомився, праця зрадницька важка є.

Підстрибнувши, я вчепився в нижню перетинку — й відразу розтиснув пальці. Залізо на морозі кусало нічим не захищені руки. Подмухавши на долоні, розім’яв їх, розігрів, повторив спробу. За другим разом вийшло краще, я не дав собі перепочити, підтягнуся, перехопив лівою рукою наступний щабель — і заволік себе на драбину. Намагаючись не шуміти, котом видерся на дах. Звідти, обережно рухаючись карнизом, дістався вікна. Чекав, що буде зачиненим ізсередини, проте від несильного поштовху прочинилося, і я заліз, уже не вважаючи.

З темряви до мене метнулася тінь.

До опору готувався, на сутичку очікував — та аж ніяк не готувався до стрімкого нападу. На мене немов чекали, противник випередив, схопив за горло, повалив, придавив до підлоги, натиснув пальцями на очі. І враз відпустив. У лице видихнуло знайомим голосом:

— Якого ти тут дідька?!

— Такого, як і ти, друже Вороне!

Я сів, потім підвівся. Провідник не вмикав світла, вистачало місяця за вікном. Спершу коротко й міцно обійняв, потім відразу відважив поличника, лункого, аж запалала щока.

— Отак буває, коли дисципліни нема, — буркнув, але без злості.

— Ми хотіли...

— Цить, Мироне. Уже не таке важне, чого хотіли. Остап хоч допетрав записку лишити в потрібному місці. Теж проти порядку, та бодай щось. Аби не прочитав її, не пішов би за вами, рагулями. Аби не пішов — не чув би, як стріляють там, біля дому Калюжного. Відразу докумекав: назад у майстерню ходу нема. Я ж вас обох поховав.

— Довго житиму.

— Не пащекуй. Хоча — дай Боже нам усім дожити до кращих часів, заради яких життя кладемо. Остап?

— Не міг підвестися. Забився. Наказав бігти. Я...

— Молодець. Бодай один наказ виконав. — Провідник присів на ослін, уперся руками в коліна. — Думаю, Дороша тут більше не знайдемо.

— А почекати?

— Хіба спати по черзі. До світанку не з’явиться — усе, забираємося.

— Куди?

Ворон відповів не відразу.

— Є в мене на прикметі схрон біля Дівочих скель, — мовив нарешті. — Не думав, що колись доведеться. А видиш, щось підказало.

— Катакомби? Знаю, лазив там колись. Тобто, не на Дівочих, а...

— Пусте, — відмахнуся провідник. — Тут ходить, аби Дорош про них не згадав.

— Так про катакомби весь Кременець знає!

— Знати — одне. Я колись обмовився побіжно при ньому й Червоному. Ніби арсенал десь там захований.

— Арсенал?

— Сам побачиш. Гаразд, я точне місце не назвав. Навіть приблизне. А зраднику поки не до того. Хай би він думав, що ми дали драла.

— А ми...

— Чекай, — знову перервав Ворон. — До трьох діб там перебути можна. Я сухарів натягав, є казанок воду гріти. Вогонь класти тільки в печері. Знайшов місце, звідки дим витягує в ущелину. Помітить той, хто навмисне там ходитиме.

— Нехай. Три доби — й далі як?

— Це я тобі, друже Мироне, скоро скажу. Бо бач, сам не знаю ще. Не такий мав план, ох, не такий...

Вирішили це, і все ж лишилися тут до ранку. Надія на появу Дороша жевріла, але ледь-ледь. Розповів, що сталося в Калюжного, сказав про його дивну поведінку. Ворон слухав, кивав, та, здається, колишній регент переймав його найменше. Зрештою звелів мені вкладатися, сам вартував. Я скрутився калачиком на підлозі, ліжко господаря викликало огиду. Думав — не спатиму довго.

А заснув миттю, мов у яму провалився.

20

Колишній петлюрівський старшина таки виявився людиною з досвідом.

Крім сухарів, притягнув у маленьку печеру на Дівочих горах кілька мішків, набитих соломою, барильце з водою, свічки, а головне — приховав там невеличкий збройний арсенал. Окрім трьох добряче змащених револьверів, заготував мішечок із набоями, окремо поклав польський карабін з обоймами для нього й дві ребристі бомби. За звичкою не пояснив, звідки добро, а я й не питав — теж звично.

По обіді Ворон подався в місто, лишивши мене на господарстві. Я мучився нудьгою, після вчорашньої поразки кортіло діяти вже. Проте знайшов заняття: спустився до лісу, відшукав малинові та ожинові кущі, наламав гілочок та заварив духмяного чаю. Запивши варивом сухарі, знову прикимарив. Стрепенувся від руху, підхопився, побачив провідника — той саме заходив, пригинаючись.

— Спиш, — мовив без докору, присів поруч, пригостився ще теплим чаєм, примружився від задоволення, заговорив відразу, без переходу. — Справи кепські, друже Мироне. Я розвідав. Через того ж адвоката, тільки він тепер не помічник.

— Кидає своїх?

— У Луцьку нічого не може.

— Чому — в Луцьку?

— Є розпорядження вивезти з Кременця всю компанію. Справа серйозна, накрили велику групу. Передають вище, і є підозра — в Луцьку теж довго не триматимуть. Далі повезуть до Львова, у Бригідки. Чи взагалі до Варшави. Панові Плучеку треба звітувати про значний успіх на вищому рівні.

— То Червоний для нього такий важливий?

— Ширше гляди, хлопче. — Ворон умостився зручніше. — Тихий Кременець. Раптом листівки. Потім нагла поведінка ліцеїста. Арешт нашого Зенка, той визнає — виконував накази Червоного. Кому підкорявся він? Плучек відразу мислить масштабом розгалуженої мережі: звичайний ліцеїст не може нею керувати. Потім — замах на суддю в Бережанах.

— На нас таки вийшли?

— Дорош, — безбарвним голосом мовив провідник. — Значимість групи зростає. Тепер Калюжний ватажком іде.

Я не повірив своїм вухам, навіть труснув головою.

— Калюжний?

— Подробиць не знаю. Це все, про що довідався адвокат Дубовий. Підпіллям у Кременці керував Мар’ян Калюжний, колишній офіцер українського війська. Добре замаскований ворог Польської Республіки. — Провідник розвів руками. — Він підбурив ліцеїста Данила Червоного, неблагонадійного, як свідчить особова справа. Ще під час навчання у Львові відзначався нелояльною поведінкою. Той, своєю чергою, агітував слабкого й нестійкого Зенона Лісовського, мав великий вплив на своїх товаришів Ореста Миронюка та Юрія Дороша.

— Отак! То він не сказав, що сам не так давно називав себе зверхником!

— Перебував під згубним впливом Червоного. По всьому. — Провідник сьорбнув вистиглого чаю. — Мене теж згадали всує. Лиш юда не знає, як мене насправді звати й звідки я виринув. Керував атентатом. Він же, янголя, в останній момент хотів запобігти. Тому й запалив мортири раніше.

— Отак і каже? Удавлю! — Я сильно вдарив кулаком об кам’яну стіну.

— Не каліч руку, — зауважив Ворон. — Знадобиться ще здоровою. А не дочекалися ми юди, бо сидить там же, в одиночці. Чи то так свідка охороняють, чи його докупи записали. Як не пнувся, все одно ж причетний до вбивства. Ляхи не подарували, зарахували, без індульгенцій. Співучасник, дідько бери. Срібляки юдині відригнулися, поперек горла стали. Хіба таку угоду запропонують, що ліпше самому вдавитися.

— Його не дістати?

— От припекло. Забудь, він за своє хоч як дістане. Думай про інших. Завтра рано повезуть.

Аж тепер до мене дійшло.

— Кого? Куди?

— Усіх. Калюжного, Остапа, Зенка. Зараз полякам потрібен великий судовий процес, яких давно не було. Кременець для такого дійства замалий, не той масштаб. Нам двом, друже Мироне, тут так само нема вже чого робити. Або чекати ночі, йти звідси. Або чекати ранку — і спробувати піти з усіма разом. Чи бодай з тими, хто лишиться.

Я розумів, до чого Ворон веде. Не вірив тільки, що він серйозно говорить, тим більше — вірить в успіх. Провідник читав думки, не інакше.

— Дорога з тюрми одна. Там кілька вулиць, місця для маневру мало. Пустимо далі — пробувати вже марно. Військова операція вдала, коли ворог на неї не чекає. Бо не лише вірить, а й знає: сили обмежені. Тож маємо перевагу.

— Обмежені сили?

— Несподіванку, Мироне. Несподіванку.

Уже все вирішив, ще коли йшов сюди. Зі мною Ворон не радився, але й не наказував. Сказав, що робимо, як діємо. На тому все, без дискусій.

І я не мав бажання протестувати.

21

Уночі падав сніг, мороз трошки послабшав.

По задуму Ворона погода вдарила болюче. На новому снігу лишалися сліди, а без того, щоб наслідити, не обійтися. Ми мали вийти на позицію заздалегідь, хоча б на годину раніше. Провідник ставився до ворога з повагою, тож мав усі підстави вважати: маршрут, яким везтимуть арештантів, належним чином перевірять наперед. Будь-які відбитки, помічені рано-вранці, насторожать. Наслідком може стати ретельне прочісування місцевості, що могло до початку зірвати відчайдушну, майже безнадійну операцію.

Вихід знайшовся. Ворон звелів мені вийти не за дві, як домовлялися, а за три години до орієнтованого початку. Сніг на той час розгулявся й залишені мною сліди закидав. Мені ж довелося сидіти в єдиному можливому безпечному закапелку в дворику між будинками прилеглої до тюрми вулиці, тремтіти від холоду й менше гріти себе рухами.

Я мав злитися з грудневою ніччю й лапатим снігом.

Але найважчим було не терпіти на холоді, а чекати сигналу. Бо подавав його не Ворон. Він з’явиться пізніше, рівно тоді, коли треба. Мій вихід починався, щойно почую наближення першої машини. Їх мусило бути дві, друга — тюремний фургон, у якому везтимуть усіх трьох бранців.

Він був моїм завданням.

Для мене все це було вперше. Сидіти й пантрувати на ярмарку в Бережанах — не те. Зараз я мав знайти в собі сили виконати наказ провідника, а потім — ще й стріляти в людей. Без бою ніяк, і Ворона під час розмови виказали очі. Говорячи, він дивився на мене із сумом. Я чув не лише звичну впевненість, а й нотки провини, чого дотепер за ним не помічав. Ворон планував, креслив, пояснював, терпляче вчив — але й водночас наперед прощався.

Ми не мали права піти з Кременця, не спробувавши.

У нас вийде — або всі разом лишимося тут, на місці останнього бою.

Мучити себе роздумами припинив, зачувши далекий гуркіт моторів.

Розпрямившись, хутко розім’явши затерплі ноги й закоцюблі пальці, я вислизнув зі свого сховку й поспішив до кінця вулиці, де ховався. Там притулився до рогу крайньої кам’яниці, обережно виткнувся.

Назустріч виринуло двійко фар.

Я сахнувся, втиснувся спиною в стіну. Відкидаючи останні сумніви, витягнув із кишені пальта одну з двох бомб із Воронового арсеналу. Чеку виймати не квапився, боявся невчасно розтиснути кулак. Зробив довгий видих, випускаючи морозяну пару.

Й почув новий звук — кінське іржання.

Не стримався, знову визирнув, тепер уже дивився в бік, звідки сунув селянин на возі. Тобто вже не рухався: щось сталося з лівим заднім колесом, воно відлетіло й тепер завантажений мішками віз незграбно перегородив єдину вулицю, що вела до виїзду з міста. Візник метушився довкола, без результату намагаючись припасувати колесо назад і вигукуючи на адресу ні в чому не винного коня польські брутальності.

Невдаха потрапив у світло фар чорного легковика.

Машина почала гудіти, щойно побачила перешкоду. Селянин розгубився. Заметушився ще сильніше. Авто загальмувало метрів за п’ять від воза, і звідти, хряпнувши дверцятами, вибіг розлючений чоловік у цивільному. Агенти дефензиви, ніби змовившись, носили пальта й крислаті капелюхи однакового фасону. За своєрідною уніформою втаємничені могли вирізнити їх у натовпі, що суперечило самому поняттю «таємна поліція». Обурений посунув на винуватця, щось вигукуючи на ходу. Той зіщулився, готуючись до удару, й при цьому виправдовувався, тицяючи то на коня, то на колесо.

Тюремний фургон, що їхав слідом, зупинився майже точно там, де мусив.

Тримав дистанцію між собою й головним автомобілем.

Укляк навпроти кам’яниці, за якою причаївся я. Навіть проїхав трошки вперед, лишивши її позад себе під кутом градусів сорок п’ять.

І чекати вже не було часу.

Увагою тих, хто в салоні автівки, й тих, хто сидів у кузові фургона, заволодів прикрий інцидент. Позад себе ніхто не дивився. Я витягнув чеку, як учив Ворон, відштовхнувся від бровки хідника й рвонув через вулицю. Підбігши до фургона, нахилився й навіть не жбурнув — закотив гранату під фургон, аби ближче до кабіни. Сам же, тепер не криючись, добіг до протилежного боку вулиці, кинувся до найближчої стіни.

Вибух!

Працюючи з бомбою вперше в житті, зробив усе правильно, бо дуже того прагнув. Кабіну підкинуло знизу, фургон труснуло. Брязнули віконні шиби, якась навіть вилетіла, на мене посипалося скло.

Перекреслюючи будь-які можливості для відступу, я відскочив, повернувся в русі.

Далі дивуючись власній вправності, витягнув револьвера, виставив дуло вперед.

Але в той самий час до справи взявся колишній старшина петлюрівської армії.

Ворон, перевтілившись із незграби-селянина в зграбного вояка, уже тримав по револьверу в кожній руці. Першим пострілом збив агента, щойно той схарапуджено сахнувся на гучний звук. Пальнув у спину, де даючи найменшого шансу прийняти бій та героїчно загинути. Наступні постріли зрешетили лобове скло автівки — провідник наступав, стріляючи відразу з двох рук, ще й підбадьорюючи себе голосним криком. Мабуть, так волали прадавні воїни, намірившись налякати ворога вже перед самим герцем.

З автомобіля не вистрибнув — вивалився ще один чоловік. Зі свого місця позад фургона я міг бачити його освітленим і відразу впізнав старшого агента Тадеуша Плучека. Він сидів позаду і, схоже, лишився єдиним неушкодженим. Стріляти почав відразу, просто з землі, лежачи, й таки відігнав кулями Ворона далі від легковика. Не знаючи, чи правильно роблю, без упевненості, що влучу, я скинув револьвер напереваги й двічі натиснув спуск. Руку рвонуло, кулі пішли, хто куди, та свою справу зробили: Плучек побачив ще одного ворога ззаду. Вправно перекотився, міняючи позицію й виходячи з лінії вогню. На допомогу з кузова фургона вже вибрався поліціянт, я ступив набік, направив на нього дуло й знову стрельнув. Цього разу руку втримав, та й ціль була ближче: поліціянта раптом розвернуло вбік. Утримався на ногах, бо налетів спиною на фургон.

Але Ворон уже перебіг під прикриттям легковика вперед, висунувся з-за машини.

Плучека розстріляв, коли той лиш почав ставати на ноги.

Утративши до нього інтерес, Ворон чорною тінню перетнув вулицю. У кого смальнув на бігу, я не побачив. Провідник виринув біля мене вже з-за фургона, грюкнув руків’ям по стінці. Звідти вже барабанили, він зупинився, примірився, двічі вистрілив у замок.

Розчахнулися двері.

Червоний і Калюжний, обоє — в кайданках, зістрибнули на сніг. Обоє відразу потягнули Зенка, йому важко було рухатися самому. Я миттю кинувся помагати, але Червоний крикнув:

— Ключі! Ключі! — й показав у надра фургона.

Я довго не думав — заскочив усередину. Там, на брудній підлозі, стогнав поліційний наглядач. Інший мертво лежав у кутку, розкинувши ноги. Уже згодом я дізнався: щойно ззовні вибухнуло, Червоний кинувся на того, хто сидів ближче, перехопив скутими руками за горло, повалив на себе й почав душити з усієї сили, ніби це було останнє, що робив у житті. Калюжний і Зенко валили другого, як могли, й Зенко сильно дістав по голові. Його без того багато били, тож зомлів. Але Калюжний, як зміг, довершив справу.

Офіцери колишніми не бувають.

В’язка ключів теліпалася на поясі ледь живого. Я зірвав її, кинув Ворону. Провідник не зміг зловити, та підняв уже з землі. Першим звільнив Данила, той відразу підібрав зі снігу револьвер підстреленого мною поліціянта. Коли настала черга Калюжного, замок, наче на зло, заїло. Ворон сіпав ключа, лаявся на всю вулицю, і, мабуть, лайка спрацювала змазкою: ці кайданки теж злетіли.

Але в цей момент новий звук порушив хистку тишу цього засніженого грудневого ранку.

Тривожні сирени.

— Дідько! — вигукнув Ворон.

Цього він боявся найбільше. Слабке місце нашого зухвалого плану — машина й фургон мали віддалитися від в’язниці лише на дві вулиці, до того ж невеликі. Звуки бою неодмінно почують там, сторожа заб’є на сполох. Часу на відхід лишиться дуже мало. До того ж нас затримував Зенко. Він хоч міг іти сам, та не швидко, бо погано стояв на ногах. Ключ у замку його кайданків теж не крутився, заїв, і провідник звелів:

— Беріть його! Тягніть, ну!

Калюжний негайно схопив Зенка під зігнуту правицю. Поруч стовбичив я і машинально підхопив під ліву, при цьому примудрившись не випустити зброю. Не змовляючись, ми побігли. Зенон намагався перебирати ногами, але вони збивалися, більше волочилися, до того ж дивом не злетіли окуляри.

Перебігти вулицю. Там — за ріг, далі — в браму, звідти — закружляти й забігти під гору в чагарі.

Поліційна машина виринула, щойно ми троє здолали половину ніби такого короткого шляху.

Червоний і Ворон ще стояли біля розкритого фургона. Опинившись у світлі потужних фар, провідник присів, проте не вислизнув — навпаки, завмер, кинувши один із револьверів на сніг і сягнувши вільною рукою в кишеню сільського кожушка. Червоний ступив до нього, та Ворон, не дивлячись у його бік, гаркнув, аж луна пішла вулицею:

— ГЕТЬ! ЦЕ НАКАЗ!

Данило все одно вагався, і Ворон тепер зиркнув на нього. Що побачив Червоний у його очах, ще й у темряві, — хтозна. Зі свого місця мені було не видно, та й не до того, займався іншим. Але подіяло: Червоний відступив, прикриваючи нас, стріляючи на ходу.

Ворон уже метав другу, останню гранату.

Вибух!

У відповідь заклацали гвинтівки й карабіни.

Ми з Калюжним уже дотягнули Зенка до рятівного рогу. Добігав Червоний, короткими перебіжками виходив із бою й Ворон.

Його зупинили посеред вулиці.

Змахнув раптом руками, неначе крилами, й упав лицем на багряний від крові сніг.

Хтось закричав, здається, я.

22

Забилися в катакомби, та відчуття порятунку не було.

Боліла втрата провідника. Ще більший біль переймав від розуміння: Ворон може вижити, лиш тяжко поранений, і над ним почнуть знущатися. Він сильний, витримає тортури, не викаже базу. Але від того легше не ставало.

Щойно облаштувалися й нарешті обнялися. Червоний перебрав на себе командування. Ніби не з тюрми вирвався, а виходив надвір по воду й трошки затримався, бо перекинув відро. Спершу оглянув Зенка, уже звільненого від кайданків. Зблизька, при свічковому світлі, я нарешті побачив його обличчя, збите на суцільний кривавий синець. Окуляри з тріснутим лівим скельцем криво висіли на зламаному переніссі. Та Зенон тримався, як треба, ще й намагався усміхатися. Калюжний показав підстрелену правицю, куля пройшла навиліт вище ліктя, тож я почав ладнати бинти, заходившись дерти на смуги свою спідню сорочку. Мене дивом не зачепило, Червоного ж ужалило в ліве стегно, теж лише торкнулося, глибоко подряпало. Він перетягнув рану якоюсь ганчіркою сам, промовив:

— Дорош.

— Знаю, — відповів я. — Шукали його з Вороном, хотіли...

— У машині був. — Данило мене не слухав.

Я завмер від несподіванки.

— Як? Де?

— Там. — Червоний кивнув у бік виходу з печери. — Спершу мене звели з ним у кабінеті. Допитував особисто старший агент Плучек. Писок Дорошу натовкли не менше нашого. Не зважав на мене, щойно зайшов — пожалівся Плучеку на підлеглих. Ребро, бач, поламали. Просив не бити більше, бо ж домовлялися.

— Про що?

— Біс його знає. Мені до того діла нема. Бач, продав нас — а все одно непереливки.

— Його везли разом із нами, — озвався Зенко.

— Чекай, вас же в фургоні було троє...

— У машині, — повторив Данило. — Ранком вивели в тюремний двір. Там зупинили, потім привели Дороша. Агент при нас надів на нього кайданки. Але завели в легковик.

— Хай би здохнув там, — вицідив я. — Навряд чи в машині хтось живий лишився.

— Навряд, — прозвучало непевно. — Свого зрадник отримав. Не від нас, так від тих, кому продався.

На цих словах Зенон відсунувся далі від світла. Я розумів: не хоче, аби зараз усі бачили його відчуття. Від початку дивився Дорошу в рота, ловив кожне слово. Той був його кумиром, таким, яким Зенко сам потай, у своїх мріях, хотів стати. Тож про його зраду переживав сильніше навіть, ніж за власну долю.

— Іти зможеш? — запитав я в нього.

— Куди?

Це озвався Червоний. І тут я нарешті усвідомив безвихідь нашого становища. Акція дивом удалася — проте Ворона нема з нами. Тільки він знав план подальших дій. Збирався кудись вести всіх, хто вирветься, в якесь місце, відоме лиш йому. Я не допитувався, бо довіряв провідникові й готовий був слідувати за ним без зайвих питань. Він же чомусь не розглядав варіанта, що виводити групу доведеться комусь іншому. Тому сказав згаслим голосом:

— Не знаю... Звідси чимдалі.

— Світ за очі.

Аж тепер у розмову вступив Калюжний, і я не стримався, визвірився на нього:

— А вас узагалі тут не має бути! Бачив, як вели себе, коли на нас напали!

— Цікаво послухати. У такі моменти збоку себе не бачиш.

— Даниле, він знущається! — Я тицьнув у бік Калюжного пальцем. — Його треба позбутися! Він...

— Тихо, — зупинив мене Червоний. — Пан Мар’ян зараз із нами. Наш товариш по нещастю. Більше того, навіть наш керівник.

— То Плучек придумав! Чув, знаю!

— Згоден, вигадка, — кивнув Данило. — Треба ж якось було пояснити арешт пана Калюжного. Я не можу ним керувати з різних причин. Принаймні так вважає дефензива. Але що міняється? Його б судили за фабрикованим звинуваченням.

— Я не мав наміру щось спростовувати, — уставив Калюжний. — Дещо змінилося після тієї історії з листівками в ліцеї. Щиро шкодую про власну сліпоту, панове. Мусив долучитися до вас раніше. Смерть мого друга в таборі все в мені перевернула.

— Чекайте. Ви б визнали себе керівником підпільної групи, хоч насправді ним не є?

— Не все довкола підвладне логіці. — Калюжний відкинув пасмо волосся з лоба. — Питання відкрите, хлопці. Куди далі?

— Звідси, — промовив Червоний. — Розвидниться вже за півтори години. Доведеться йти через силу. Розумію вас, пане Мар’яне, з вашою ногою непросто. Зенко теж ледь рухається. Та лишатися хоч у Кременці, хоч поруч із містом небезпечно.

— Сам щойно сказав: швидко, як належить, ми пересуватися не годні, — відповів Калюжний. — Пропоную запастися терпцем, посидіти тут ще добу. Нехай погоня пройде повз нас, обжене. Ми виграємо час.

Дивно.

Зараз Калюжний говорив словами Ворона.

— Я маю підкоритися? — з викликом запитав Данило.

— Пропозиція, не більше. Накажеш — підкорюся я.

Червоний сів біля вогню, так, аби бачити всіх. Щось підказало мені — він уже все вирішив.

— Гаразд, потерпимо добу, — погодився, підтверджуючи припущення. — Проте далі все одно треба кудись іти.

— Дотепер план мали?

— Ворон мав. Для всіх. Казав про вишкільні табори. Десь у Німеччині, ляхи жорстко чистять східні воєводства від українців.

— І не залишив жодних контактів? Ось на такий випадок хоча б...

— Ні. — Я й Данило відповіли в унісон.

— Коли так, дякую.

— За що?

— Послухали мене зараз, пане Червоний. Раптом готові чути далі.

— Пане Калюжний, я вас узагалі ледве знаю. Хлопці знайомі довше, характеризували вас не найкраще. Нині все стало з ніг на голову. І все одно не означає, що я маю дослухатися до вас, не вимагаючи пояснень навзаєм. Пропозиція перебути, пересидіти погоню має сенс. Що ще?

— Не їжачтеся. Я стану в пригоді. Тільки повірте.

— Що ще тут робити, крім як балакати.

Калюжний витягнув перед собою кульгаву ногу, вмощуючи зручніше.

— Якщо серед ваших запасів тут є топографічна карта місцевості, покажу на ній один віддалений хутір. Там живуть люди, за яких поручуся. Єдині родичі Юліана Кравчука, точніше — кузинка. Вас не прихистять, хуторяни взагалі чужих не шанують. Мене знають, я переговорю. Кілька днів на перепочинок виторгую. Наберемося сил, спробуємо скласти реальний план дій.

Уже коли все скінчилося, я все одно думав, чому Данило тоді не сперечався з людиною, якій не довіряв остаточно. Близькою до істини вважаю таку відповідь: Червоний за натурою своєю не вмів довго чекати. Приборкати, укоськати бурю всередині себе не міг, та й не надто хотів. Діяти, навіть якщо це означало рух назустріч небезпеці, було стрижнем його характеру. До всього додалася певна практичність: інші ідеї все одно не народжувалися й навряд чи з’явилися б протягом найближчої доби.

Ось чому Данило Червоний пристав на пропозицію Мар’яна Калюжного.

23

Карту Ворон мав.

Названий Калюжним хутір виявився не таким уже й далеким. За розрахунками Червоного, він лежав на відстані одного нічного переходу. Уночі мороз міцнішав, але вдень висуватися ніхто не збирався. До того ж холод мав один плюс — змушував пересуватися швидше навіть тих, хто в своїх можливостях рухатися був на певний час обмежений. До честі Зенка, він знайшов у собі сили й ішов уже без сторонньої допомоги, хоч повільніше, ніж того вимагала ситуація. Калюжний, щойно дісталися лісу, відшукав собі замашну палицю й перетворив на ковіньку.

До хутора вийшли, тільки-но ранок почав сіріти.

Вікна не світилися, й тут нічого підозрілого: люди ще спали. Насторожило інше — подвір’я теж було тихим, не живим, жодних натяків на господарство. Бодай корова й кінь могли бути, не кажучи вже про незмінного в кожному сільському дворі собаку.

Червоний звелів Калюжному й Зенку лишатися за деревами. Трохи подумавши, не звелів — попросив колишнього регента віддати револьвер. Той знизав плечима, підкорився, а Зенон, не чекаючи наказу, витягнув свій.

— Не довіряєте все одно, — зітхнув Калюжний. — Може, так треба. Юліан служив у розвідці, повівся б так само.

— Заходи безпеки, — прозвучало, мовби Данило виправдовується.

— Проти нічого не маю. Дієте, як має бути.

Червоний зосередився на хуторі. Звелів мені заходити з правого боку. Сам узяв ліворуч, короткими перебіжками рушив до огорожі. Дісталися майже одночасно. Я переліз, добіг до стіни, посунув уздовж неї в бік двору. Виступивши з-під прикриття, угледів Данила: він стояв розгублений біля хати й крутив головою.

Я й сам усе зрозумів.

Ані птиці, ані худоби.

Старе, минулорічне, пріле сіно в стодолі.

Якщо тут хтось жив — залишили хутір не пізніше цієї весни.

Калюжний міг не знати про це. Зрештою, нема різниці, є тут люди чи нема. Місце здавалося тихим, безпечним, цілком годилося для укриття на кілька наступних днів. Не мали, що їсти, але в нашому становищі то не найгірше.

Думки ще крутилися в моїй голові, а двері вже прочинялися.

На ґанок став чоловік років під тридцять у розстебнутому кожушку, вдягненому на теплий светр. Холоші ватяних штанів накривали халяви чобіт. Руки стискали націлений у наш бік карабін.

— Не треба, — викашляв чоловік, вловивши рух Червоного. — Опусти.

Він не сказав кинути, та й говорив досить приязно, мов до старих друзів.

Оговтатися й щось вирішити ми не встигли: за ним із хати вийшло ще двоє озброєних карабінами. А з боку лісу вже гукали: троє інших конвоювали Зенка з Калюжним. Далі ми здивувалися ще більше.

Чоловік у светрі опустив зброю, потім передав її найближчому до себе товаришеві. Зіскочив із ґанку, втративши до нас із Червоним усякий інтерес. Спершу пішов, потім — побіг назустріч Калюжному. Той пожбурив саморобну палицю.

І ось вони вже обіймалися.

24

Вони назвали себе «вовками».

Згодом ми дізналися: бойовий відділ, до якого нас вивів Калюжний, був такий не один. «Вовками» називали себе партизани, що діяли в різних місцевостях, але координувалися з єдиного центру — Військової референтури[17]. Але то потім. Того дня ми всі троє відчували себе зрадженими Калюжним так само, як Дорошем. Ми із Зенком, за прикладом Червоного, не говорили до партизанів, хоча харчі й медичну допомогу від них прийняли — у тому потребу відчували.

Розмістилися біля теплої груби в давно залишеній хаті. Калюжний із командиром «вовків», який назвався Сіромою, пішли до лісу на розмову. Зброю нам залишили, не стерегли. Партизани відчули наш настрій, із розмовами не чіплялися, перестали звертати на нас увагу, займаючись своїми справами. Тож, вибравши момент, Зенон промовив:

— Карайте, хлопці. Або зараз ви, або я цьому Сіромі...

— Чого це ти? — здивувався я.

— Через мене все. Я мав попередити... Про Юрка... Дороша.

— Попередити? — стрепенувся Червоний.

— Пам’ятаєте дівчину в ресторані? Дорош ще очима її мацав, так сподобав. Дарина Тиктор, моя сусідка, з кондитерської Нахмановича. Я ще попереджав — не по зубах така панна йому.

— Не знаю ніякої Дарини, — буркнув Данило.

— Ти й не можеш знати. Ми ж не були тоді в одному товаристві. Знаю, за кого він говорить, — мовив я, тоді повернувся до Зенка: — Що з тією Дариною?

— Вона з Дорошем гуляла. Я бачив сам кілька разів.

Пригадалося враз — його сусіди натякали на кондитерську, радили шукати Дороша там. Я ще сприйняв це як жарт.

— Хай би собі гуляла. Помилився ти в припущеннях. Зрадник виявився ще й спритником-гульвісою.

— Я мав попередити вас, що Юрко... Дорош мав із Дариною стосунки. Серйозні. Вони той... ночували... У неї. Я застав якось, як рано виходили разом із її будинку.

— Хлопці з дівчатами іноді так роблять. — Я вкотре товсто пожартував. — Чи в містах про таке не знають?

— Помовч, — різко перервав Данило. — Вони коханцями були, Дорош приховував. Його право. До чого ведеш, Зенку?

— Він сам просив мене ні пари з вуст. Збліднув, як побачив мене тоді. Злякався, справді перепудився. Дарина ще при мені почала його заспокоювати. А його, знаєте, ніби за чимось ганебним застукали.

— Ще ближче до справи, Зенку.

Я не відчув — побачив, як мій друг добирає слова.

— Теж нічого не розумів до пуття. Ну, гуляє з дівчиною, старшою за себе, яка йому не по зубах... нібито. Старався, домігся свого, сподобався. До того ж потому їх разом більше не зустрічав. Але... Її завели в кабінет, де мене допитували. Дарина трималася зверхньо, як завжди. Дивилася, мов на мураху. Сказала — знає мене, мешкаємо на сусідніх вулицях. І далі дала повний розклад: про мене, про тебе, Даниле, про Ворона.

Ми з Червоним перезирнулися.

— Коли це сталося? — спитав Данило. — Як тебе арештували?

— Ні. У тому-то й річ. Я вирахував, та й слідчий обмовився: уже після вашої акції в Бережанах.

Червоний поволі відхилився до стіни, легенько стукнувся об неї потилицею. Заплющив очі, посидів так трохи. Мовив, не піднімаючи повік:

— Дарина — провокатор дефензиви. Вона обробила Дороша. Аби він не мав ще й особистого проти мене та Ворона, навряд би щось у неї вийшло.

Мене смикнуло, ніби струм пройшов крізь тіло.

— Хлопаки, коли ми її вперше побачили? Забули? Зенку, пам’ятаєш?

— Мироне, я цю панну вперше побачив, коли мені було років сім.

— Ну тебе! — Я смикнув Червоного за рукав. — Чуєш? Тоді, в ресторані, коли ти побився з ляхами! Вона дивилася на наш гурт! Їла очима! Чорт, я лиш тепер усе складаю докупи! Ми почали клеїти листівки — й дефензива взялася випасати нас!

— Хочеш сказати, весь час ми діяли під наглядом таємної поліції? — Зенко говорив зі скепсисом. — Нам дозволяли все, що ми робили, до певної межі? А потім схопили мене одного? Чому всю групу не накрили, в майстерні Ворона, з Червоним разом?

— Чекайте. — Данило розплющив очі. — Не складається, Зенко правий. Думаю, його справді вирахували самого, за листівками. І Дарина, хай вона провокаторша, тут ні до чого. Її завданням могла бути студентська молодь, причому — саме наша, українська. Її цікавили групи, подібні до нашої. Увагу звернула, коли мене ще з вами не було. Далі, міркую собі, її зосередили на тому, аби вирахувати можливі контакти, котрі в перспективі привели б до мене. — Він знову подався вперед. — Хто друкував і клеїв листівки, її не цікавило. Надто дрібно для такого агента. Вона стала коханкою Дороша, бо він дозволив знайти в себе слабке місце. Пам’ятаєте, він же втік після атентату? Заліг до Дарини своєї, не інакше. І вивалив їй усе, пожалівся тій, яка пожаліла.

— Не все, — похмуро буркнув я. — Чули? Дорош мене не згадав ніде. На зустріч до Калюжного так само просив не приходити. Знав усе — й пожалів, так видається.

— Бо не мав рахунків ані до тебе, ані до Зенона, — відрізав Червоний. — Що зробив йому Калюжний, так само неясно. Він же недарма готував провокацію в нього на квартирі. Так чи інакше пана регента... чи хто він там... Словом, за будь-якого розвитку подій його б арештували.

— Пожалів. — Я сплюнув. — Нічого. Я його не пожалію, коли знайду.

— Де знайдеш. На тому світі хіба. Своє отримав там, на місці. — Данило кивнув у той бік, звідки ми прийшли. — Бач, списала його коханка. Скористалася — й до побачення.

Ми б іще говорили, та враз до кімнати зайшов Калюжний.

Спирався на іншу, уже спеціально вистругану палицю. Трохи дав лад пальту, з-під нього виглядав старий, але чистий светр, замість черевиків — новенькі добротні чоботи. Не змовляючись, ми замовкли. Якщо Калюжний помітив це — не зважав. Наблизився, присів на підлогу ближче до Червоного. Простягнув паруючий кухоль, який приніс із собою, сказав:

— Отак на привалі, в лісі, сиділи з Юльком Кравчуком. У нього сухар лишився. У мене — половина. Наламали малини. Гілок, листя. Заварили в казанку, сьорбали по черзі. Нічого смачнішого відтоді не пив. Тримай.

Червоний вагався недовго: узяв кухоль, обпікаючи пальці, зробив ковток, поставив його на теплу грубу.

— Поговорити треба.

— Слухаю.

— Удвох.

Червоний похитав головою.

— Усе одно я хлопцям передам нашу розмову. Для чого? У мене від них нема секретів. А друг Мирон — той узагалі вас урятував.

— Нас.

— Тим більше. Або при всіх балакаємо, або...

Калюжний зупинив його жестом, обвів кожного поглядом.

— Знав, що саме таке почую. Гаразд. Чекаєте від мене пояснень — правильно робите. Отже, я належу до відділу зовнішньої розвідки[18] Організації. Мав завдання закріпитися в Кременці, здобути повну довіру польської влади, вивчати обстановку. Цієї весни дістав наказ шукати серед української студентської молоді тих, кого можна рекрутувати до бойової референтури й роботи в збройному підпіллі. Не ображайтеся, але в моє поле зору ваш гурт потрапив досить скоро.

— Коли так, мусили зголоситися до нас раніше, — процідив Червоний. — Усе могло бути інакше.

— До вас — значить, до Дороша також.

— Але ніхто не вирахував у ньому зрадника. — Данило вперто правив своє.

— Ворон мав сумнів щодо нього. Як бачимо, не без підстав.

— То ви знали Ворона? — стрепенувся Червоний.

— Це мій старшина. Воювали разом, в одному підрозділі. Разом змушені були перейти Збруч і скласти зброю.

— Як його насправді звати? — вирвалося в мене.

— Запам’ятайте його Вороном, — м’яко мовив Калюжний. — Обставини всередині Організації останнім часом склалися так, що зв’язковим до мене мав прийти той, кого я знаю без пароля. І кому довірятиму беззаперечно. Я викликав старшину, аби він узяв вас під опіку й забрав із міста для вишколу. Він же приніс мені звістку про смерть Юліана.

— Чекайте. — Данило взяв кухоль, зробив ще один ковток, стиснув боки долонями, ніби відігрівав їх. — Ви розвідник. Але тоді, в ораторіумі, раптом усе перекреслили. Почали протест, фактично звели нанівець усю свою працю. Бо пішли з ліцею, потрапили під нагляд таємної поліції. Хіба не знали, що так буде?

— Знав. Та все одно збирався згортати діяльність, виходити разом із вами. Тобто не спільно, в один час. І ти правий, Даниле. Уваги пана Плучека мені зовсім не треба було. Тільки ж ви прискорили події. І не лишили мені вибору.

— Ми? — Червоний ледь не впустив кухля.

— Своїми листівками. Коли поліція того дня наскочила до ліцею й вирішила затримати всіх ліцеїстів-українців, я зрозумів: зараз почнеться тиск, до якого жоден із вас не готовий. Крім того, панове, я теж жива людина. Новина про загибель бойового побратима вдарила по голові. Хотілося щось зробити, уже забракло сили тримати все в собі. Так, не стримався. Але ж відразу зрозумів: коли вже так, нехай поліція переведе увагу на мою персону. Ви ж тимчасово відійдете для них на другий план, тож довший час будете в безпеці. Хто знав, що ти, Даниле, захочеш видертись на дах! Поламав мені всі розрахунки, бо твоїх друзів почали смикати на допити.

— Я підозрював, що Ворон крутився біля ліцею недаремно, — промовив Червоний, потому допив чай. — Усе одно могли якось дати знати.

— Кажу ж: до того йшло. Аби знову плани не полетіли через арешт Зенка.

— Адвокат Дубовий...

— Наша людина, — кивнув Калюжний. — Знову прошу не тримати зла й зрозуміти. Проте я наполягав, аби Ворон покинув усе й виводив із міста хоча б тих, хто лишився.

— Кинути Зенка? — З Данилових вуст це прозвучало різко.

— Звільнити його не видавалося можливим, — твердо сказав Калюжний. — Пан адвокат не збирався його полишати. Якби не суддя Гомбровський... Проти нього жоден захисник не мав шансів. Ворон знав це, переконав мене дати згоду на атентат. І вже після того всі мусили нарешті забратися геть.

— Дорош, — глухо промовив Червоний.

— Лихо не без добра. Уявіть, аби він пішов з усіма. Припускаю, на той час він уже був завербований.

— Ми не припускаємо.

— Чому так?

— Упевнені.

— Гаразд. Тим більше. — Калюжний умостився зручніше. — Плучек приходив до мене. Вербував, будете сміятися. Обіцяв повернення до ліцею і що влада забуде про мої гучні заяви. Довго розводився, що такі, як ти, Даниле, небезпечніші за мене. Я можу помилятися, піддатися емоціям. Ти, та й усі ви, молоді люди, упевнені в правильності своїх дій. Тому — вороги. Звичайно, я відмовився. Тоді Плучек прямо пригрозив незабаром узятися й за мене. Чесно сказати, Дорошева зрада мене заскочила зненацька. Коли все почалося в мене вдома, намагався діяти за ситуацією, яку ще не встиг до кінця оцінити.

— То Плучек звелів Дорошу влаштувати все у вас на квартирі, — впевнено мовив Червоний.

— Згоден. Лиш він не зрозумів, на моє щастя, яка риба до нього в сіті втрапила. — Калюжний помовчав. — Нарешті, хлопці, наостанок. Я знав, куди Ворон збирався вас вести. Сюди, на хутір, партизани друга Сіроми прийшли п’ять днів тому. Ми всі мали зустрітися тут. Припускаю, ви б здивувалися не менше. Але ж Ворон був би живий. І зрадник — серед нас. Тепер усе інакше. Старшина не дістав наказу звільняти нас. Діяв на свій розсуд. І найперше мав намір відбити з полону мене, знайшов спосіб повідомити, підготувати.

— Нас...

— Ви все почули, — відрізав Калюжний. — Це війна, панове, якщо ви досі не зрозуміли. Не оголошена офіційно, але — війна. У неї свої закони, вояки керуються своїми правилами. Одне з них — не лишати ворогу командирів. Принаймні, старшина Ворон так для себе визначив завдання. Я хотів заборонити. Не мав змоги. Відповіді він не думав чекати.

Говорячи так, він випростався.

Червоний підвівся теж. Ми із Зенком — за ним.

— Доведеться прийняти все й коритися, — вів далі Калюжний. — Тільки так, хлопці. Готуймося всі до війни, яку оголосять, і то досить скоро. Мирному договору з Польщею гаплик. Українцям обіцяна державність, якщо підтримаємо Берлін. Я німцям не вірю. Державність не дається в руки з чиєїсь доброї волі. Мав змогу в тому переконатися.

Не знаю досі, що Мар’ян Калюжний хотів тоді почути у відповідь. Нічого не почув, усе в очах побачив. Хтозна, може й далі б говорили. Та враз його гукнули, він легенько хлопнув Червоного по плечу, нам із Зенком потиснув руки й пішов.

Більше я не зустрічався з ним.

Згодом, коли опинився у війську, вже під час війни чув згадку про нього як досить жорсткого офіцера Служби безпеки, котрий бачив зраду не завжди там, де треба. Але не перетинався більше, та й каральна рука Калюжного мене не чіпала.

А Зенка Лісовського ми втратили наступного літа, коли повернулися в Кременець.

Ще не знали тоді, що перед самою війною.

25

Сталося це в серпні тридцять дев’ятого.

До того часу ми разом з іншими побратимами, переважно ровесниками, проходили вишколи. Спершу навчалися в Альпах, поблизу містечка Гакенштайн, де інструкторами були німецькі офіцери. Під їхнім наглядом опановували стрільби з автоматичної зброї всіх можливих тоді видів, училися кидати гранати, вивчали топографію, зброєзнавство, основи диверсійної роботи в тилу і, звісно ж, — дисципліну. Потім на певний час усіх розпустили, аби курсанти влилися в цивільне життя, влаштувалися на різні роботи, хто де зможе, й чекали сигналу. Отримали його на початку літа — нас знову зібрали до таємної військової школи, але тепер у горах поблизу Зальцбурга, де інструкторами працювали вже наші, українці, з військової референтури. І нарешті нас повернули назад у рідні краї — тепер уже з завданням.

Бойова група складалася з дванадцятьох осіб. Червоний, віднині вже друг Остап, стояв на чолі. Ми мали готувати лісові бази для приходу основних партизанських сил, бо планувалося велике збройне повстання проти польської влади в усіх воєводствах. Для того в містах та селах треба було починати активну пропаганду й дуже важливо — залучати до руху наших людей із місцевих.

Серед колишніх ліцеїстів-українців у Кременці таких знали чимало.

Так ми троє більш ніж за півроку знову опинилися в місті.

Поверталися потай, кожен окремо. Мали на руках нові документи й мусили знайти собі окремі помешкання. Данило до останнього був проти, аби Зенко йшов із нами. Народжений у Кременці мав більше шансів бути впізнаним на вулиці, хай випадково. Але він уперся, і Червоний прийняв його головний аргумент: хлопці, з ким говоритиме, довіряться йому більше, ніж комусь іншому. Зенон мав від природи вдачу притягувати до себе людей. А після всього, через що довелося пройти, уже втратив свою м’якість і терпимість, завдяки яким довго вірив Дорошу, навіть покривав його.

До батьків не збирався навідуватися, бо їх уже в місті не було. Як дістався до Німеччини ще взимку, знайшов спосіб переказати: живий, усе гаразд. Дістав відповідь: після його звільнення з боєм та втечі батька погнали з роботи, життя Лісовських робилося дедалі нестерпнішим, і вони під тиском влади залишили Кременець, виїхали до далеких родичів у село десь у Тернопільському воєводстві. Писати туди чи давати про себе знати в інший спосіб Зенко не наважувався й пообіцяв із часом відшукати батьків та допомогти.

Коли казав так, не знав: у цьому житті більше не побачить маму з татом.

Ми також не могли уявити, що втратимо товариша ось так, нагло.

А він зник уже наступного дня після нашого повернення.

Зустрілися в катакомбах на Дівочій скелі, де в печері все лишилося так, ніби ми забралися звідти лиш учора. Чітко розподілили обов’язки. Ми з Червоним займаємося зброєю, шукаємо, де можна роздобути, готуємо таємні склади. Зенко тим часом працює з людьми. І почати вирішив із Ромка Ярчука. Кандидата ми погодили. Тим більше через нього простіше вийти на інших надійних. Домовившись про час наступної зустрічі для підбиття підсумків, розійшлися по черзі.

Наступного дня Зенон не прийшов.

Перша думка — проколовся, спалився, схопили. Червоний відразу її відкинув. Зенон нині не такий уже й простий, без бою б не здався, й про це вже б гудів цілий Кременець. Але трохи поміркував — і припустив такий варіант. Дізнатися ми могли, тільки знайшовши Ярчука: він міг бути останнім, хто бачив нашого побратима.

Отак до справи взявся я.

Ромка вистежив наступного ж ранку, й він неабияк здивувався, упізнавши мене. І далі я почув таке, від чого земля заледве не пішла з-під ніг.

— От же Зенко конспіратор! Я кажу — ви всі тут, він головою мотає. Я йому: як, мовляв, не всі. Хоч би домовилися, граєте в ігри. Про що, питає. Та між собою, кажу. Бо тут Юрко вже з’являвся, а він же тоді, чув я, з вами втік.

— Який Юрко? — перепитав я, чудово знаючи відповідь.

— Ще один! — пурхнув Ромко. — Той самий, Дорош.

— Коли його бачив? Де?

— Та в місті ж! Він біля бару сам знайшовся, знаєш, там, у місті, де...

— Коли!

Не стримався я тоді — згріб Ярчука за барки. Він настрашився, мови нема. Ніби почав розуміти, що й до чого. Але то вже не мало значення. Нічого не мало значення, крім того, що юда живий і десь тут, у місті.

— Днів чотири тому, — пробелькотів Ромко. — Пусти, зовсім здурів...

Я відпустив його, витер змокрілого враз лоба.

— Що він говорив? Чого хотів?

— Надійних людей шукав. Так і сказав: надійних. Я ще перепитав: то ти втік тоді з нашими? Він непевно якось відповів: утік, утік, пощастило, сам же бачиш.

— Для чого підшуковував людей?

— Не знаю. Я пообіцяв подумати. Спитав, як його знайти. Він: не переймайся, сам знайду тебе. Потім Зенко на мене вийшов. З тим самим питанням. Ну, думаю, щось починається. Може, Зенко від Дороша, завжди ж, скільки пам’ятаю, в рота йому заглядав, правою рукою вважався.

Я скреготнув зубами.

— Ромку, ти розповів Зенону про Дороша? Що він — живий і в Кременеці?

— Звісно. Тобто... — зам’явся Ярчук, — я запитав, чи вони не разом. Зенко отак, як ти, здивувався, що Юрко теж тут. І попросив звести з ним, бо всі ж свої.

— А ти?

— Що — я? Поняття зеленого не маю, де Юрка шукати. Пообіцяв дати знати, як побачу знову. І побачив. Не повіриш — того ж вечора.

— Далі.

— Слухай, я в тебе не на допиті! — вибухнув Ромко, але я помовчав. І він, зустрівшись із моїм поглядом, стримався й повів далі вже спокійніше: — Ми домовилися із Зенком, як будемо контактувати. Дорош дуже просив знайти його та звести з ним. Я довго не думав, лишив Зенку повідомлення. Зустрітися мали, як говорив Юрко, десь на вашому місці. Яке тут ваше місце — Бог його знає.

— Я знаю.

Звичайно, замкова гора.

Чому Зенон нам нічого не сказав, для чого вирішив сам діяти — тоді не думав. Важливо інше: він зустрівся з Дорошем на Боні, серед руїн. А потому зник, більше про себе чути не давав.

Наказавши Ярчуку більше ні з ким про це не говорити, я вирішив сам, без Червоного прогулятися на наше старе місце зустрічі. Знав усі стежки туди, у тому числі — потаємні, мало кому відомі. Зробив гак, тримаючись маленьких вулиць та уникаючи випадкових зустрічей будь із ким, і години за півтори дістався підніжжя Бони. Схоже, з того єдиного боку, звідки можна було вибратися нагору, давно ніхто не ходив. Місцина заросла ще щільніше, це ускладнювало, гальмувало рухи. Але кінець кінцем видерся до розвалин.

Глянув на місто з найвищої точки.

Згадав — колись отак уявляв себе птахом.

Роздивився довкола уважно, оглянув місцевість ретельно.

Жодних слідів. Мовби нога не ступала відтоді, як ми зібралися тут востаннє минулого жовтня.

Назад спускався вже повільніше. Сонце сяяло на вільному від хмар небі, і я помітив блиск ліворуч саме через неквапну ходу. А ще — бо коли спішив нагору, не крутив головою, дивився під ноги, аби не зашпортатись у вужчих місцях знайомої колись стежини. Зараз же біля найкрутішого повороту, там, звідки можна гепнутися, ступивши необережно, й зірватися вниз, щось підморгнуло.

Я зупинився, примружився, придивився уважніше.

Блимнуло знову.

Я обережно присів, посунув донизу, зберігаючи рівновагу й тримаючись то за землю, то — за гілки чагарів.

За одну з них зачепилися знайомі круглі окуляри.

Дотягнувшись до них, узявши й піднісши ближче до очей, закричав, забувши про обережність:

— Зенку! Зенку! Зенку!

У відповідь не почув нічого.

Нахилився, витягнув шию, глянув униз, пошукав очима.

Серед зелені — нікого й нічого не видно.

Але за годину знайшов його внизу. Для цього треба було спуститися й обійти гору, тримаючись лівої сторони. Тіло застрягло між деревами, чиї стовбури росли у вигляді такої собі рогатки. Зенко нагадував пошкоджену рукою маленького шкідника ганчір’яну ляльку. Голова неприродно вивернулася набік. Видавалося: ступив необережно, утратив опору під ногами, покотився вниз і в падінні скрутив собі в’язи.

Аби він не зустрічався на Боні з Дорошем — я б у таке повірив.

26

Окуляри — усе, що лишилося від Зенона Лісовського, — я того ж вечора передав Червоному.

— Тіло не чіпав. Поховати треба... мабуть.

— Треба, — відповів Данило глухо, не зводячи погляду з окулярів. — Але ми цього не зробимо.

— Чому?

Він обережно, мовби крихкий скарб, заховав їх собі в кишеню піджака.

— Згадай хоча б слова Калюжного. Якщо забув зовсім, чого на вишколах учили. Думати треба про живих. І тільки якщо треба для справи — чимось або кимось жертвувати. Труп лишиться там, де лежить зараз. Не маю сумнівів, що тут доклалася рука Дороша. Ще скажу: тобі пощастило. Недалеко від тіла могла бути засідка. Припускаю — зараз за місцем так само можуть стежити.

— Хто?

— Подумай, на кого може працювати юда тепер.

— Я голову сушу, як він живий лишився.

— А бачиш — вижив. Розпитаєш сам, коли зловимо.

— Друже Остапе, він слова не встигне сказати... — Я стиснув кулаки.

— Оцього не треба. Допитати пасує. Витрусити все, вивернути до тельбухів. Та вирахувати, де ховається, можна тільки так: знаючи, чиї накази виконує.

— Дефензиви, — бовкнув перше, що спало на думку.

— У такому разі, друже Мироне, ляхи мали б замислити й розгорнути цілу спеціальну операцію. Почати її вже тоді, коли ви з Вороном узялися нас звільняти. Дорош або вижив сам, або його навмисне вберегли, скориставшись нагодою. Нема ліпшого агента, ніж той, кого вважають мертвим.

— Мабуть, так усе й було.

— Навряд. — Червоний гойднув головою. — Дефензива могла на таке піти, лише точно знаючи: ми, всі четверо, з Калюжним включно, мертві. І нема живих свідків, здатних підтвердити Дорошеву зраду. Не мовчатиме ж ніхто. Це означає, що Дорош як агент ні до чого не придатний. Його не можна засилати до підпілля. Рано чи пізно зрада випливе. Не годиться.

— Він же не сам по собі! — не здавався я.

— Тут згоден. Спробуймо уявити, що могло статися. — Данило зручніше вмостився на камені. — Дорош живий, факт. Як вижив? Міг сповзти на підлогу в автівці й так перележати. Тим більше його прикривав труп агента, застреленого Вороном. Потім, коли наспіла підмога, поліціянтам дуже недовго, та все ж було не до тих, хто лишився в машині. Трохи знаю Дороша. Вислизнути вужем під шумок — його стиль, його почерк. Як і чим відкрив кайданки, навіть не переймаюся. Зміг, друже Мироне, просто зміг. Дуже вижити кортіло.

— Хай так. — Я не мав підстав не погодитися з ходом Данилових думок.

— Куди далі? — міркував Червоний уголос, уже не зважаючи на мене, говорив сам до себе, дивлячись на протилежну стіну печери. — Поляки не приймуть, він уже встиг переконатися. Використали та списали з рахунків. У наш бік теж глянути боїться. Невже заховатися в лісі, жити відлюдником, чекати невідомо чого? Згадай, про що Дорош останнім часом багато говорив, ще й з придихом, захоплено так. — Я навіть не пробував шукати відповідь, Данило питав риторично. — На совітів поглядав, за Збруч. Совіцька, мовляв, зате Україна. Міг ризикнути й податися на той бік, через кордон.

— Прийняли?

— Він же тут. Ніхто інший сюди з завданням не пришле.

— Носа не потикав до Кременця більш як півроку...

— Ми хіба не так само? Мироне, не одні ми проходили вишколи й готувалися. Доказів нема, лише міркую й висновки роблю. Але ж все до того йде, я не я буду!

Для суперечки в мене зараз не було ані сил, ані аргументів.

— Нехай. Нам як діяти далі? Дорош уже знає — ми в Кременці. Де Зенко — там інші.

— Що з того? Кому він скаже? Ляхам? Для чого?

Питання сипалися горохом, я замотав головою.

— Стоп! Чекай, чекай, кажу! Ми ж можемо після всього шукати його! Він же чудово то розуміє!

Аж тепер Данило уважно подивився на мене.

— Розуміє. Він у місті теж таємно, Мироне. Шукати його можемо не лише ми. Він так само мусить десь залягти. Як там Ромко казав? Наші не знали про його зраду. Досі переконані — він із нами. Це означає: втерся в довіру до когось зі старих знайомих, у кого міг отримати притулок.

— Ризик великий.

— Згоден. — Червоний пожвавився, очі блищали. — Знаєш, чому? Бо коли Дорош давав із Кременця драла, напевне думав: про його зраду бодай від тебе всім, кому належить, відомо. Ось чому стукатися до когось із наших є для нього великим ризиком. Мав закріпитися тут десь на нейтральній території, куди при першій же нагоді відступить без втрат. І вже потому обережно намацувати контакти. Дізнавшись від Ромка, що про його зраду невідомо, заспокоївся. Та щойно почув про появу Зенка і його бажання зустрітися — стривожився.

— Але не зник. Пішов на зустріч.

— Бо Зенон — єдиний з нас, у кому Дорош попри все впевнений! — Тепер Данило говорив переможно. — Він не боявся Зенка, розумієш? Вирішив чомусь, що далі має на нього вплив!

— Таки має, друже Остапе, — мовив я. — Інакше чому Зенко нічого не сказав нам, пішов на зустріч сам-один? По старій пам’яті. Я знаю Дороша — та знаю й Лісовського. Тобто знав, — виправився відразу, ніби глевку грудку проштовхнув у горло.

Червоний промовчав.

Знову витягнув окуляри, покрутив у руці.

— Є ще одна особа, якій він довіряє, — сказав нарешті. — Попри все вірить, Мироне. Хоча б через те, що під її крилом ніхто його не додумається шукати.

— Тиктор. Дарина, — осяяло мене. — Не думаю...

— І не думай. — Червоний знову сховав окуляри, підвівся, крекчучи, потягнувся, хруснувши суглобами. — Їх пов’язує багато чого. Є речі, на яких я сам не дуже добре знаюся. Проте відчуваю: коханці повинні мати одне до одного бодай невеликий сантимент. Щось мені підказує: та Дарина не з тих, хто слухняно виконує накази й нічого не відчуває при тому. Дорош — не просте завдання. Вона ж спокутувала хлопа, не надто досвідченого в різних романсах[19].

Закрутилося на язиці сказати: я так само не похвалюся подібним досвідом. Та й сам Червоний навряд чи мав того багато на час, як ми здибалися. Відтак промовчав. Адже зараз Данило лише цитував тезу, почуту на заняттях із оперативної роботи. Там учили вишукувати мотиви в діях провокаторів-конфідентів та озброюватися ними, коли виникає потреба їх вираховувати.

Колись Зенко обмовився, де жила Дарина Тиктор.

Вулиця Ліцейна.

Мали надію, мешкає там і досі.

27

Ми прийшли глупої ночі.

Якщо Дорош там — уже спить, бачить третій сон і наша раптова поява заскочить зненацька. Не встигне оговтатися, ужити заходів, це давало нам перевагу. Спершу вирішили, що один із нас стане під вікнами. Червоний майже відразу забракував ідею: стрибати з другого поверху серед ночі Дорош навряд чи наважиться. Якщо й ризикне, неодмінно скалічиться, тож далеко все одно не втече.

Пішли вдвох.

Червоний постукав, я став поруч біля стіни й приготував револьвер. Ізсередини ознак життя не подавали, й Данило повторив, грюкнувши тепер сильніше. Нарешті зашаруділо, з-за дверей почулося обережне:

— Хто? — й відразу: — Ти?

— Я, — пробубнів Червоний нерозбірливо.

Щойно повернувся ключ, він грубо навалився плечем, штовхаючи того, хто по той бік, дверима. У передпокої світилося, Данило миттю згріб білу постать, притиснув до стіни, спритно й сильно затулив рота, аби не кричала. Я ковзнув за ним, причинив двері, але рухався не так обережно. Шум і переляканий зойк привертали увагу. Тут на когось чекали, тому й відчинили без страху. Але це не означає, що всередині більше нікого, крім хазяйки, не було.

Таки не було.

Розібране ліжко, на ньому — дві подушки й нікого. Прочинена кватирка — та вікно закрите щільно, ще й фіранки зсунуті. Знайшовши вимикач, я повернув його, швидко зазирнув до меншої кімнати, потому — на маленьку кухоньку, нарешті — у ванну. Там знайшов, що хотів. Узяв, повернувся до спальні, показав Червоному.

— Ось. Чоловіча бритва.

— Вернеться. — Данило пустив Дарину, підштовхнув до ліжка. — Ти чекала. Де він?

— Хто?

На Дарині був лише білий, легкий, майже прозорий халатик, з-під якого визирала коротка мереживна сорочка. Спершу вона запахнула халат на пишних грудях, та вже наступної миті передумала, дозволила нам дивитися на свою природну красу. Розпатлане волосся легким чарівним жестом розкинула по плечах, обсмикнула й трохи натягнула халат на стегнах. У всьому, від постави до погляду, читався виклик — і зовсім не відчувалося страху.

— Ти знаєш нас.

Червоний хотів її вдарити, стримував себе з останніх сил. Я бачив це, і хоч сам навряд чи став би бити жінку, та заважати йому не збирався. Дарина теж прочитала намір, вона мала чималий досвід із чоловіками. І не сахнулася, навпаки — ступила ближче, майже впритул, випнула груди, провокуючи. Вона переграла: Данило зробив крок назад.

— Тебе знаю найкраще. Хоч отак, близько, бачу вперше, — сказала Дарина, потім кивнула в мій бік. — Мирон. Він хотів повернути його.

— Кого? — вичавив я.

— Тебе. — Вона говорила, не зводячи очей із Червоного. — Вас із Зеноном. Так і казав постійно, як напивався: поверну хлопців собі.

— Напивався?

— Без того ніяк. — Зараз у її словах бриніли звинувачення. — Насправді Юрко сильний. Сильніший за вас усіх разом, навіть із тим вашим Вороном. Його сила в мудрості. Так, у мудрості. Дорош не хотів воювати, стріляти на вулицях, убивати людей. Мав плани йти в політику. Листівки — початок, бо вони змушують людей думати: ось є така проблема, існує складна ситуація. Треба не стріляти, а домовлятися. Задля того придумана політика. А ти, Червоний, забрав у нього все. Зруйнував плани, знищив мрію, переманив друзів. Юрко не годен був того терпіти. Він міг лишатися собою справжнім лише тут, — Дарина показала пальцем, — ось на цьому ліжку.

— Ти знайшла не сильнішого серед нас, — сказав Червоний. — Дорош був слабкою ланкою. Не знаю, чи він мудрий. Але я дурний, не помітив того.

— А якби помітив? От справді — якби помітив? Шепнув би вашому ватажкові Ворону. Той вирішив: Юрко забагато знає, ще й слабкий, бо його образили, відсунули набік. І маєш наказ вбити його, так? — Данило мовчав, і Дарина заводилася дедалі більше. — Вигнати з гурту вже не можна. Іншого виходу, ніж ліквідація, подібні до Ворона люди не знають. А ти коришся йому, тож повинен виконати. Натиснути на спуск, ударити ножем, задушити — що?

— Дорош убив Зенка Лісовського без жодного наказу, — промовив Червоний глухо.

— Ні, ти не крути! — Тепер Дарина наступала. — Виконав би наказ — чи попередив товариша? Нехай би тікав геть, а ти доповідаєш старшому, що все зроблено. Як би ти діяв? Твій вибір, ну?!

— Я не діставав такого наказу.

Зараз Червоний уже мимоволі виправдовувався, а я починав ясно розуміти, як саме Дарина обробляла Дороша. Розмова поверталася проти Данила, він уже починав програвати, і я не був певен, що він те помічає. І зробив не очікувану від себе річ.

Відсунув Червоного плечем.

Виштовхнув його з-під погляду Дарини.

Коротко замахнувся.

Відважив їй ляпаса. А як щока запалала й Дарина, зойкнувши, схопилася за неї — ляснув знову, по іншій, лунко, навмисне завдаючи болю. Вона закрила лице вже обома руками, раптом опустила плечі, навіть зменшилася на очах. Поточилася, відступила, сіла на ліжко. Потім упала, заховавши обличчя в подушки.

Запала тиша.

Тепер я мав нагоду трохи роздивитися. Крім ліжка, невеличкого круглого столика в кутку й двох стільців із вигнутими спинками тут стояв великий старий добротний комод із трьома шухлядами. На ньому примостився новенький патефон, поруч — чималий стос платівок. Я не аж так добре знався на музиці, та все ж підійшов, переглянув. Переважно джаз, польський та американський, кілька французьких та англійських конвертів. Уявив, як Дарина заводить патефон, запускає музику й вони з Дорошем удвох танцюють тут при свічці, закривши фіранкою вікно.

— Коли він прийде? — повторив Червоний, уже остаточно опанувавши себе. — Ти чекала. Спитала, чи він прийшов.

— Не знаю. — Дарина говорила, далі лежачи лицем у подушці. — Він пішов, нічого не сказавши. Так було щоразу. Думала — все, та він повертався.

— Ми почекаємо тут. Ану як знову постукає.

— Скільки завгодно. Але мені дайте спокій. Слова до вас більше не скажу.

— Дуже нам треба твої слова. Почули, що хотіли. Хоча... — Червоний ступив ближче. — Чому? Чим ляхи взяли тебе? Як у тебе вийшло з Дорошем — розумію. З тобою що не так?

Дарина повернула голову, затим сіла, поправила волосся. Схоже, вона заспокоїлася. Напевне переконалася: убивати її ми не маємо наміру. Та в нас і справді думки не було зводити рахунки з нею.

— Можу пояснити. Тільки не хочу. Не зрозумієте й не почуєте.

— Спробуємо.

— Ні. — Вона хитнула головою. — Є влада, хлопчики. Вона має бути. Ви теж воюєте за владу, хай інакшу. Міняєте одну владу на іншу. З тим, аби в разі перемоги служити їй, горя не знаючи. А є довкола вас ті, кого нинішня влада влаштовує. Бо влада, хлопчики, це порядок. Коли порядок, можна щось собі в житті планувати. Порядок — шлях до здійснення мрій. У мене, як у кожної людини, такі мрії є... По очах бачу: нічого не пояснила.

Данило промовчав. Я теж, бо не мав, що сказати.

— Утомили мене гонитви за порожніми мріями.

З тим Дарина повернулася спиною й завмерла. Чи засинала, чи лежала просто так, відгородившись від непроханих гостей невидимою завісою, — хтозна. Червоний знайшов у іншій кімнаті крісло, умостився в ньому, витягнув ноги й теж уклякнув. Я розмістився на підлозі, не звикати до такого.

Так минула коротка серпнева ніч.

Щойно сонце почало сходити, ми зібралися й пішли геть.

Як буде з Дариною — уже не важливо. Вона ховала в себе Дороша, тож навряд чи піде до таємної поліції доповідати про наш нічний візит. Забагато доведеться пояснювати, то не на її користь. Відтак заховане біля замкової гори тіло Зенка варто належним чином поховати. Лиш потому йти з міста, перечекати: Дорош пригальмував наше завдання, хоч навряд чи того хотів.

Повернулися назад уже за два тижні.

Як війна почалася.

Хто знав, що, аби не війна, ми навряд чи змогли б зустріти Дороша так скоро.

І востаннє.

28

Уже в перші дні вересня Кременець бомбили.

Налякані люди похапцем збирали найпотрібніші речі, наввипередки наймали візників, вантажилися та їхали, хто куди. Більшість самі не знали, чи далеко втечуть від війни, на яку чекали — і все одно вона спалахнула раптово. Частина містян їхала в села, де чи не кожен мав родичів, уважаючи: що далі від міста, що глухіше село, то більше шансів пересидіти погані часи. Ми з Данилом тими днями вешталися вулицями, придивляючись та дослухаючись, і багато разів чули: польське військо сильне, біля західних кордонів запеклі бої з німцями, республіка має союзників у Європі, передусім — Англію з Францією. Держави впливові, неодмінно заступляться, Гітлеру вкажуть на його місце й нарешті дадуть прочухана.

За короткий час той Кременець, до якого ми звикли, змінився раз і назавжди. Вулиці запрудили улани. Через місто регулярно проїздили автомобільні кортежі, з гуркотом вриваючись у зазвичай мирні провінційні пасторалі. З’явився потужний гарнізон, почалася загальна мобілізація, й до війська записувалися не лише поляки, а й чоловіки-українці. Почасти дехто з них виконував таємний наказ нашої військової референтури: йти в армію, аби отримати зброю та в потрібний момент почати повстання.

Ліцей закрили для студентів. Тепер тут розмістили кілька міністерств, евакуйованих із Варшави, та дипломатичні місії. Чиновників, що нахлинули до Кременця, раніше до таких навал не пристосованого, розміщали в готелях та інших помешканнях із великою кількістю кімнат. Забракло ліжок, для державних службовців терміново ладнали матраци, набиваючи свіжою соломою. Міським базаром гуляли чутки, що дуже скоро столицею республіки стане Кременець, адже Варшаву доведеться здати, хай тимчасово. Про війну й політику тепер говорили всі й усюди. І найчастіше та впевненіше — про те, що за Збручем маємо не союзника, але нейтральну до війни державу, Радянський Союз. У спину не вдарять, навпаки, ще трохи — почнуть підтримувати.

З якою б упевненістю все не говорилося, ми відчували — Польща хитається. Навіть якщо політики роблять ту справу, про яку ячать базарні торговки, за кілька місяців збройний конфлікт не владнається. Союзні держави ще подумають, перш ніж устряти в війну. А поки вони зважуються, ми маємо скористатися шансом. Українське повстання вже стало неминучим, і нашим завданням було далі готувати арсенали, аби за сигналом почати захоплювати довколишні села, озброювати народ, гнати геть поляків, проголошувати свою владу та йти на міста.

Перші вересневі тижні видалися вдалими: Червоний провів дві блискучі операції, ми захопили два військових склади, вивезли зброю до лісу. Поліції на нас не вистачало, тож довелося задіяти військо. З уланів формувалися каральні загони, й нашій групі довелося кілька разів стикатися з ними у відкритих боях, боронячи села. Тепер польська армія, хотіла вона того чи ні, мусила відкрити ще й другий фронт, уже всередині країни, на своїх «кресах всхудніх».

Це послаблювало поляків.

Ми всі хотіли в то вірити.

Аж поки одного вересневого ранку на села з неба не посипалися листівки. Писані українською мовою, вони закликали народ виступати проти польських панів. А вже за два дні військові й чиновники панічно тікали з Кременця, не знаючи, у який бік. Бо на заході армію тиснули німці, а зі сходу, з-за Збруча, заходила Червона Армія.

Визволителі.

Так вони називали себе.

Червоний тоді не знаходив собі місця. Від нього аж іскрило в різні боки. Він не міг стояти чи сидіти спокійно бодай кілька хвилин. Ним тіпало, почали смикатися повіки, Данило нагадував зачиненого в маленькій клітці дикого лева. Причина — отриманий від Крайової референтури наказ негайно згорнути підготовку до повстання. Совітів тут не чекали, принаймні — в цей момент. Поляки принишкли, але їх наразі не чіпали, зате наша партизанка[20] за короткий час мала з ними не одну сутичку.

Що показало — сили не рівні.

Червоному ж кортіло діяти. Він рвався до бою й навіть готовий був безглуздо загинути, аби не мовчки й терпляче дивитися на все. Утім, свербіло йому недовго. Данило все ж був розважливою та притомною людиною. Мислив тверезо, притлумив емоції, реально оцінив обстановку.

І нарешті прийняв для себе наказ командування.

Замість активувати бойові дії ми тепер мали наказ формувати підпілля, пускати в містах глибоке коріння й знову чекати слушної нагоди. Ось так укотре опинилися в Кременці, тепер уже зайнятому більшовицьким військом.

Пам’ятаю ранок пізнього вересня, коли ми з Данилом, перевдягнені звичайними містянами, стояли в натовпі й дивилися на армійську колону, що проходила центральною вулицею. Попереду — кавалерія, за кіннотниками йшла піхота. З її появою все довкола занурилося в незнаний дотепер сморід. Містяни мали з чим порівняти, адже зовсім недавно Кременець переповнювала інша армія. Проте польська піхота й улани так не смерділи. Вони взагалі мали вигляд навіть дуже й дуже представницький, як військо справді великої держави — чи такої, якою Польща хотіла себе бачити весь недовгий час існування Другої Республіки. Ці ж вояки відгонили давно не митим тілом, були неголеними, у довгих брудних шинелях, із чудернацькими гостроверхими шапками на головах, на ногах — запорошені, подерті черевики з потріпаними обмотками, накрученими до колін. Деякі з них несли рушниці на мотузках замість ременів.

Це були не переможці й визволителі.

Мені радянське військо нагадало збиту в колону по двоє зграю волоцюг.

На підтвердження тому вже на другий день розквартировані в Кременці солдати почали грабувати крамниці, передусім — єврейські. Кондитерська Нахмановича постраждала одна з перших, і ми з Червоним бачили, як кілька вояків, п’яних уже з ранку, гнали вулицею перелякану Дарину Тиктор. Чим завершиться погоня, знали не лише ми, а й вона. Проте найменшого бажання втрутитися ані я, ані Данило не мали. Тими днями ми взагалі намагалися не привертати до себе зайвої уваги. Бо мали виконати завдання й лишити в місті підпільний осередок.

Нас випередили.

Арешти почалися майже відразу. Ми ледве не потрапили в облаву й тільки завдяки добрій орієнтації та знанню всіх ходів-переходів вислизнули. Зате мали змогу бачити, як солдати під конвоєм вели й волочили затриманих. Переважно — українців, серед яких упізнавали вчорашніх ліцеїстів. Тих, на кого Червоний найперше робив ставку.

Складалося стійке враження: Кременець послідовно вичищають від найменш надійного для нової влади елемента — українського.

Ще й знають, кого й де шукати.

Усе склалося, принаймні — в голові Данила Червоного, коли під час чергової облави вгледіли чорну машину, подібну до тих, якими користали агенти дефензиви. Тільки радянська таємна поліція називалася НКВС, а з машини вийшов Юрій Дорош.

У формі молодшого командира.

29

За арештами пішли розстріли.

Кременцем ширилися моторошні чутки: у тюремному дворику страчують щоранку, як починає світати. Більшість арештованих навіть не судять. Тримають у набитих камерах добу чи дві, перед тим б’ють по-звірячому, нічого до пуття не пояснивши. Яка різниця, за що катувати ворожий елемент. Потому читають короткий вирок у дворі, розстрілюють, трупи вивозять за місто та скидають десь у яму, засипають вапном. Звільнивши місця в камерах, пакують туди чергову партію.

Люди могли зникнути посеред білого дня.

Навіть діти, яких батьки перестали випускати з домівок до школи. Не рятувало: приходили вночі або під ранок, хапали без розбору, не давали навіть узяти необхідні речі. Місто за короткий час занурили в терор так глибоко, що оговтатися після такого скоро навряд чи випадало.

Тим часом по селах усе ж спалахували поодинокі повстання. Загін Червоного чекав у лісі на обладнаній базі без діла, і Данило навіть зрадів наказу згортати будь-яку діяльність у Кременці. Були ділянки, де люди потрібніші, та й самого друга Остапа можливість повоювати заспокоювала й дивовижним чином приводила до тями, повертаючи йому спокій, охолоджуючи голову.

Але попри все Червоний зволікав.

Я розумів причину. Тож не сперечався з ним. Не опирався, коли Данило звелів сидіти в катакомбах, не потакаючи в місто носа. Сам же він пірнув і зник на добу. Чи не вперше за весь час я не хвилювався, не прощався з ним назавжди, не ховав подумки. Знав, куди й для чого Червоний пішов. І все зрозумів із блиску в очах, коли він з’явився під ранок, утомлений — але безмежно щасливий. Обличчя сяяло, мовби здійснилася раптом найзаповітніша мрія й він здобув найважливішу в світі перемогу.

— Квартира Калюжного, — сказав, сідаючи на холодний камінь. — Туди заселився, падлюка. Якийсь ордер видали.

— Сам живе?

— Заслужив. — Червоний криво посміхнувся. — Навіть заробив, коли на те пішло. Сусіди вітаються, ламають шапки, називають паном начальником. За «пана» пообіцяв посадити в холодну. Він для людей тепер товариш.

— Ну?

— Повертається вночі або під ранок. Думаю, без Дороша в тюрмі розстріли не обходяться. Принаймні тепер розумію, чому москалі гребуть тих, хто міг стати нам у пригоді.

— Сам стріляє?

— Друже Мироне, а хіба це тепер має значення?

Справді. Зовсім не має.

— Отож, — відповів Данило на моє мовчання. — Провідаємо старого товариша. Потому нам справді нема сенсу лишатися тут.

Завдання здавалося простим лиш на перший погляд.

Червоний мав намір переконатися, що Дорош прийшов додому й лишився в квартирі сам. Тут жодної сторонньої допомоги не буде, нема, як її залучити. Тож ми дочекалися сутінків, вибралися з катакомб, подякувавши за прихисток і попрощавшись назавжди. Непоміченими дісталися до будинку Калюжного, куди вже приходили раз, заховалися поруч, у темному дворі: звідси не так давно виселили всіх мешканців, а нових господарів чомусь не вселили.

Потягнулися години чекання.

Нам доводилося звикати до того, що воно забиратиме надалі більшу частину нашого життя.

Нарешті почувся шум мотора. Ніч розсунуло світло фар, чорне авто зупинилося біля парадного. Я б упізнав Дороша, навіть якби довкола стояла суцільна темінь. Але він вибрався із салону, ступив у світло фар, повернувся в наш бік — і я мимоволі здригнувся: невже відчув, невже внюхав? Та Дорош лиш постояв кілька хвилин, немов збирався з думками й ще вирішував, йти додому чи ні. Тим часом із машини вистрибнув водій, солдат у гімнастерці й такій, як в інших, гостроверхій шапочці. Заговорив до Дороша, навіть спробував узяти під лікоть. Той вирвав руку, тупнув ногою. Солдат виструнчився, козирнув, повернувся в авто, запустив мотор. Машина трохи здала назад, розвернулася повільно й незграбно, виїхала з вулиці та зникла за рогом.

Дорош провів габаритні вогні довгим поглядом. Для чогось віддав їм честь, приклавши руку до кашкета. Потому ступив у парадне, грюкнув за собою дверима.

Ми почекали, поки засвітиться потрібне вікно на другому поверсі.

Лиш тоді Червоний посунув у бік чорного ходу.

Там було зачинено. Але нас недарма школили кілька місяців: такі простенькі замки не могли стати на перешкоді. Упоравшись, Данило ковзнув крученими сходами вгору. Я ступав за ним, на мить затримавшись біля вікна, з якого колись Червоний стрибнув разом із агентом дефензиви, рятуючи мені життя. Ставши біля дверей, котрі вели до помешкання, Данило завмер, прислухався. За його прикладом я теж нашорошив вуха й здивувався.

Зсередини линула музика.

Тим краще: Дорош не почує, як відмикають замок.

Мені кортіло ввірватися першому. Данило грубувато зупинив, зайшов сам, і аж тепер я звернув увагу: він не взяв собі труду витягнути зброю. Ступив на звуки «Амурських хвиль»[21], засунувши руки глибоко в кишені піджака. Я поквапився за ним, боячись, що все станеться без мене. Побачив Дороша, той стояв посеред кімнати, вальсував сам із собою, на круглому столі поруч із патефоном примостилася відкоркована пляшка бачевської горілки. Видно, совіти десь знайшли запас, бо з крамниць її вимітали найперше.

Склянки не було — сірий бляшаний кухоль, дуже схожий на солдатський.

Сторонній звук Дорош почув не відразу. Тепер, при світлі, ще й зблизька, я побачив, що він п’яний. Не так, щоб дуже, але вистачало для куражу. Бо наша поява його не злякала, навпаки — чомусь розсмішила. Не вимикаючи платівку, Дорош подався вперед, ляснув себе по галіфе на стегнах, зареготав, ніби від лоскоту. Червоний неквапливо вивільнив руки, для чогось демонструючи Дорошу розчепірені долоні, наче прийшов на перемовини чи збирався здатися на милість переможця. У відповідь Дорош виставив уперед правицю, витягнувши вказівний палець, тицяв тим у наш бік і заходився ще сильніше.

Я не збирався терпіти далі.

Обійшовши Данила, згріб Дороша за комір. Дивно — він не припинив реготу. Різким ударом у живіт я змусив його зігнутися навпіл, при цьому не даючи впасти. Аж тепер він захлинувся, сміх перетворився на хрипкий кашель. Тоді я вдарив удруге, розбиваючи писок і витерши закривавлений від розтовченого носа кулак об його кітель. Усе відбувалося під вальсові ритми, і я, розтиснувши руку й дозволивши Дорошу спертись об стіну, зняв голку з платівки. Аж тепер упізнав патефон.

— У Дарини своєї забрав. Чи сама подарувала на новосілля?

— Яке твоє собаче діло, — процідив Дорош, проводячи рукавом по розбитому лиці. — Чомусь мене не дивує ваша поява. Я навіть чекав. Не повірите.

У запалій тиші я хлюпнув у кухоль порцію горілки, підніс. Він знову коротко реготнув, різко вибив посудину з моєї руки. Провів долонею по йоржику коротко стриженого волосся.

— Не треба мені для хоробрості. Я давно помер. Ще тоді, коли ви набралися нахабства й напали на тюремний конвой. Хочете про щось говорити зі мною? — Дорош став рівно, міцніше вперся ногами. — Червоний, ти ж прийшов убити мене. Ти давно цього хотів. Так давай. Тільки відразу, без нікому не потрібних розмов. Ти не піп, я сповідуватися не збираюся. Ані тобі, ані комусь іще. Нам нема, про що говорити.

— Є, — нарешті озвався Данило. — Чому ти зрадив, знаю. Куди втік — бачу, хоча б ось по твоєму однострою. Маєш ранг, дослужився. Одне хочу почути. Зенко. За що? Він ловив колись кожне твоє слово.

— А за те саме! — огризнувся Дорош. — Знаєш, я б пожалів його. Як тебе, Мироне, коли просив не йти сюди в записці. Ти взагалі теля, від тебе зла найменше. Зенко — інше. Я справді залучив його до справи. Ми багато говорили, він умів слухати й корився, навіть не маючи сумнівів, чи правильно робить. Коли хлопці переказали — Зенко у місті, знає, що я тут, і шукає зустрічі, я вирішив: він не сам, ви десь поруч, це пастка. Тільки не помилився в ньому: сам прийшов. Справді поговорити, по старій пам’яті.

— Про що з тобою балакати...

— Та про стару пам’ять, гори вона вогнем! — Дорош тупнув ногою. — Я прибув готувати ґрунт для повстання. Не такого, як усі ваші, — нашого, справжнього, українського. Добирав людей, готових слухати й вірити тому, у що повірив я. Совіти — не вороги. Україна — там, а не тут, як я казав раніше, тільки ви не хотіли чути. Комуністи будують школи, видають газети й книги нашою мовою. Я ходив до театру в Києві, преміювали квитком на виставу. «Украдене щастя» Франка — українською! Амвросій Бучма в головній ролі — який блискучий актор! І він не один! Фільми, книги, пісні — усе наше, розумієте? Де ви тут, за ляхів, бачили й чули таке? Радянська влада принесла сюди волю та мир!

— А ще в тюрмі щодня розстрілюють. Мирних людей, — кинув Червоний. — Ти ж звідти зараз прибув, мабуть, товаришу.

— Хіба ви сюди прийшли нагородити мене медаллю? — вишкірився Дорош. — Чим ви кращі за мене чи когось іншого, хто нищить своїх ворогів? Ми хотіли революції? Ми її маємо. І так, вона прийшла на багнетах. Але це наші багнети, Червоний, наші! Мій начальник, капітан Василь Негода, родом із Харкова. Робітником починав, пройшов війну, був поранений, коли ганяв Махна по степах. Хіба Харків — не Україна? Ось!

— Баки забиває, — мовив я.

— Хай говорить, — сказав Данило. — Я ще про Зенка не почув до кінця.

— Він сам винен!

— У чому? Що ти його вбив?

— Зробив мені послугу. — Дорош задихав частіше, тепер говорив уривками. — Вирішив дати шанс, так і сказав. Бачте, по старій пам’яті. Не забув, як поважав мене колись. Ти, каже мені, помилку зробив, так не роби більшої. Даю тобі, каже, часу до ранку, аби забратися з миром геть. Інакше все розкаже тобі, Червоний. Він дав мені шанс! — гаркнув раптом. — Цей нікчема в окулярах, якому я свого часу дав шанс кимось відчути себе в цьому житті! Кимось важливим, значити щось для самого себе! Та хай би в писок плюнув, ніж таке!

— А тобі чесніше було застрелити Зенка, ніж штовхати з кручі.

— Мовчав би краще про чесність! Знаєш, Червоний, навіть не через тебе все. Тобою теж крутили й грали, мов циган сонцем. Послухаєш іще? — Він перевів дух. — Я після виступу пана Калюжного поміняв своє до нього ставлення. Навіть вирішив прийти ось сюди, у цю квартиру, поговорити з ним. Знайшов привід, приніс книжки, які він залишив на катедрі в ліцеї. І ось тут, — тицьнув на комод, — побачив цікаву знимку. Наш Калюжний, тільки молодший, в офіцерській формі. Поруч — ваш Ворон, теж молодший, так само в однострої. Вони служили разом! І обоє вдавали, що не знають один одного! Ворон невипадково тоді з’явився! Нас вели на повідку, мов цуценят мокроносих!

Я теж глянув на тепер уже порожній комод.

Пригадалося — Калюжний устиг покласти одне з фото лицем донизу.

Ми не мали побачити того, що випадково потрапило на очі Дорошу.

— Я не люблю, коли мною користаються отак, утемну, без моєї згоди!

— А Дарина?

— Що — Дарина? Вона дуже вчасно направила мене на істинний шлях. Її цікавили Ворон із Калюжним. Ти, Червоний, трошки дрібніший, але все одно до купи підходив. Вона легко погодилася вивести з гри тебе, Мироне. Бо ти нікому, розумієш, нікому, крім мене, ніколи цікавий не був! Я подумати не міг, що вона й мене зрадить!

— Тому прихистила тебе ось тепер? Провину відчувала?

— Мені до сраки, що вона там собі відчувала! Я прийшов і виставив рахунок!

— Зенку — теж?

— Як і тобі! Ну, все почули? Чорт, усе ж змусили сповідатися...

Зараз не згадаю, хто з нас перший угадав його стрімкий рух — Данило чи я. Бо Дорош справді взявся забивати баки. І коли накрутив пружину, спритним жестом рвонув пістолет із кобури, яку під час істеричної розмови встиг-таки непомітно розстебнути.

Тренували його добре.

Нас — не гірше.

Червоний ступив убік, виходячи з імовірної лінії вогню. Коли він вихопив револьвер — я не помітив, бо тягнув свій. Та все ж Данило випередив на частку секунди Дороша й мене.

Стрельнув один раз.

Відразу в голову.

Руки Дороша злетіли вгору, наче крила.

Я підскочив до нього, коли він уже впав.

А Червоний не затримався більше ні на хвилину — пішов геть, про всяк випадок тримаючи зброю перед собою напереваги.

30

Від зими наступного року наші з Данилом Червоним шляхи розійшлися.

Думав — зустрінемося колись. Час показав — назавжди.

Вийшовши тоді з Кременця, ми якийсь час ще повоювали, тепер уже — з москалями. Але скоро вони придушили грубою силою, змусили відступити, згорнути активні бойові дії, залягти в підпіллі. У листопаді мали випадкову сутичку із совітами, нарвалися на облаву в одному селі, довелося прориватися з боєм. Там я зловив кулю, поранення вийшло досить тяжким, мене переправили до таємного шпиталю. Як оклигав, дізнався: Червоний перебрався кудись на Галичину, а потім дійшла чутка — його там схопили й навіть засудили до страти. Певний час не було жодних відомостей, і я вже подумки із сумом поховав друга Остапа. Аж раптом дізнаюся: утік на етапі, вибивши дошки з підлоги вагона, в якому везли.

Де потім подівся, чи пережив війну — хтозна.

Ніби чув щось про вояка на псевдо Остап.

Але ж таке псевдо брав собі не один повстанець.

Та й Воронів чимало з’являлося.

Як, до слова, й Миронів.