Червоний. Без лінії фронту

1

Улітку тисяча дев’ятсот сорок третього року Ставка[26] готувала план контрнаступу на всій лінії фронту.

Частиною стратегічного плану була дестабілізація ворога в тилу. Дуже важливо контролювати залізницю, бо нею на фронт перевозилися техніка й продовольство. Основним постачальником харчів для німецької армії були українські села, які німецька адміністрація обклала непомірним військовим податком, а загалом — грабувала. До того часу люди вже не мали жодних ілюзій стосовно нового німецького порядку. Адже спочатку, у перші місяці окупації, німці спільно з їхніми посіпаками, українськими буржуазними націоналістами й зрадниками-білогвардійцями обіцяли радянським людям чимало земних благ. Але дуже скоро фашисти та їхні прислужники показали своє справжнє обличчя. Лихо не без добра: наляканий німецьким терором та озлоблений на окупантів український народ охоче допомагав справжнім визволителям — Червоній Армії, зокрема — нашим партизанам у тилу.

З весни того року почалася поступова й послідовна боротьба за контроль над лісами, особливо — на Заході України. На тій території розташовувалося чимало стратегічних об’єктів вермахту. У тому числі — поклади нафти й вугілля, великі залізничні вузли в Ковелі, Здолбунові, Сарнах, Тернополі, Львові. Перекрити ці артерії означало знекровити ворога під час великої наступальної операції й наблизити нашу перемогу. Не маючи значних військових формувань у тилу, керівництво Ставки не могло розпочати велику й успішну операцію.

Для її забезпечення в глибокий тил, передусім на Волинь та Полісся, переміщалися партизанські загони, які ставали з’єднаннями. Узявши під контроль певну лісову територію, партизани будували аеродроми, здатні прийняти транспортні літаки, вирубували широкі дороги і, що дуже важливо, займалися агітацією серед місцевого сільського населення. Це був один із ефективних методів зменшення впливу бандерівської націоналістичної пропаганди.

Націоналістичні банди становили для нас серйозну проблему. Їхні сотні та курені формувалися з тамтешніх мешканців, котрі дуже добре орієнтувалися на місцевості. Що дозволяло в багатьох ситуаціях діяти на випередження й попервах витісняти партизанів із обладнаних баз. У деяких випадках бандерівці, об’єднавши зусилля, могли змусити наших партизанів відступити майже до лінії фронту. Або, що траплялося частіше, вони відходили на територію окупованої Білорусії, дбаючи про збереження людей.

Бандити чітко дотримувалися пунктів своєї пропаганди. Її головна думка полягала в такому: українські буржуазні націоналісти ведуть боротьбу за незалежність України. Подібними брехливими гаслами бандерівцям удалося затуманити чималу кількість місцевого населення. Їм довіряли більше, ніж радянським партизанам. Бандити вправно використовували ту обставину, що вони — місцеві, отже — їм повірять та не стануть підтримувати партизанів. Також закликали не співпрацювати з ними під страхом смерті. Подібне залякування звучало показово та красномовно.

Погрози означали початок агонії бандерівського руху, невпевненість бандитів у собі та силі переконань. Аби населення справді сприймало їхні гасла за чисту монету, лякати людей не було б потреби. Проте націоналісти бачили: місцеві в них розчаровуються щодалі сильніше. Відповідно починають бажати чимшвидшого повернення справжньої, справедливої, істинно народної радянської влади. Тим більше, що з нашого боку поширювалася правдива інформація: СРСР стоїть за незалежну, демократичну Україну як окрему республіку, котра має свої національні органи влади та, що важливо, дбає про розвиток мови й культури. Свідчення тому — листівки, газети та інші агітаційні матеріали, котрі наше підпілля поширювало містами й селами. Усі вони друкувалися українською мовою, а в текстах цитувалися видатні національні поети Тарас Шевченко та Іван Франко — адже вони закликали боротися з панами й розривати кайдани.

Відчуваючи безсилість, бандити щодалі частіше починали вдаватися до відкритого терору. Вони вривалися в села, грабували їх, публічно страчували активістів, котрих підозрювали в співпраці з радянським військом чи просто симпатії до партизанів. Здебільшого підозри не мали під собою підстав, бандерівці карали перших-ліпших, аби решта не наважувалися надавати нашим партизанам будь-яку підтримку. Терор, на жаль, приносив плоди: закріпитися у волинських лісах і діяти без підтримки місцевого люду ми не могли повною мірою.

Водночас народні месники зіткнулися з іншими труднощами, яких завдавали націоналістичні банди. А саме: вони теж потребували зброї й продовольства навіть більше, ніж ми. Адже партизанські загони все ж таки постачалися з Великої землі. Бандерівці не мали таких можливостей. Тож їхні залоги відтісняли нас від транспортних шляхів, передусім — залізничних. Здавалося, що бандити змагалися, хто раніше пустить під укіс ешелон чи атакує конвой із продовольством.

Але тим самим лісові бандити викопали собі величезну яму. Донедавна ці німецькі посіпаки дотримувалися зі своїми господарями певного нейтралітету. Бандерівці мали вигоду з того, що передавали фашистам інформацію про виявлені партизанські бази. І далі чекали, хто з нас кого переможе. Подібна тактика давала їм перевагу до певного часу — поки не почалися згадані вже напади на німецькі поїзди, склади та конвої. Спроба подати акції партизанськими не вдалася: окупанти швидко зрозуміли, звідки ноги ростуть, і почали відповідати на кожну таку дію каральними операціями. Найлегше в таких випадках — напасти на села, котрі контролювалися бандитами.

Страждали, як завжди, мирні мешканці: жінки, діти, старі.

Та населення після кожної подібної операції просякало ще більшою ненавистю до бандерівців, своїх так званих захисників, котрі ставали винуватцями їхніх бід та втрат.

Це давало нашим партизанам додаткові переваги передусім у пропагандистській роботі.

У той час я служив у четвертому управлінні НКДБ[27] і вже мав досвід оперативної роботи, яку поєднував із політичною, тобто — роз’яснювальною. Тож мене включили до групи, якою керував Павло Суворов. Йому особисто вдалося організувати й провести в ворожому тилу кілька успішних розвідувальних та диверсійних акцій. Зокрема, він особисто ліквідував начальників відділення гестапо в Дубні й Кременці. А також викрав начальника німецького оперативного штабу, спланувавши операцію й підгадавши, коли той поїде на нараду на власному автомобілі в супроводі невеликої кількості охорони: не хотів привертати увагу. Тепер товариш Суворов дістав завдання, котре я, комісар його бойової групи, з погляду власного досвіду вважав складнішим за попередні.

Уже почався рейд великих партизанських з’єднань Ковпака й Федорова вглиб Західної України. Мета — не лише згаданий вище контроль над лісами, а передусім — дестабілізація видобутку бориславської нафти й кристинопільського[28] вугілля. І заразом демонстрація всім зрадникам: радянська влада — «штука міцна», неодмінно сюди повернеться. В одного Сидора Ковпака вистачало сил, аби пробити шлях, змітаючи передбачуваний опір націоналістичних банд артилерією. Але особливість ситуації полягала в тому, щоб не привертати увагу німців до рейду тилами так довго, наскільки можливо. Активні бойові дії, нав’язані бандерівцями, ставили виконання цього завдання під загрозу. Партизани могли дати бій і регулярним німецьким частинам, відтягуючи на себе сили зі Східного фронту. Проте навіть кілька тисяч підготованих бійців, котрі формували особовий склад партизанських з’єднань, за таких умов могли вичерпати ресурси швидше, ніж треба.

Ось чому перехід до активних бойових дій із німцями в тилу вимагали максимально відтягувати.

Що значило — не дратувати їх, рейдувати тихо.

Втручання націоналістичних банд ставило рейд під загрозу викриття. Тож Павло Суворов одночасно з командирами подібних груп на інших територіях дістав завдання вступати в переговори з бандерівцями. І робити все можливе, а то й неможливе, домовляючись про нейтралітет, хай на дуже короткий час.

Мета — створити умови, щоб основні партизанські сили без боїв пройшли в певний час певною територією.

Нашим головним противником став бандерівський командир на прізвисько Остап.

Примітка Клима Рогозного. Збірка оповідань Степана Круглова вийшла в серії «Бібліотечка військових пригод» у 1952 році. Її зміст цілком відповідає вимогам того часу, але й надалі, після смерті Сталіна, акценти не помінялися. Проте загалом цілі й завдання радянських диверсійних груп викладені правильно. Інша річ, автор як кадровий на той час офіцер МДБ із цілком зрозумілих причин не називає багато речей своїми іменами, а деякі факти просто замовчує. Наприклад, той, що радянські партизани на території Західної України, у нашому випадку — Волині, діяли спільно з польськими загонами самооборони й координували дії з частинами Армії Крайової. Об’єднання було ситуативним, і навіть при тому частина польських загонів далі діяла спільно з німцями. Спільним у цьому випадку було те, що кожна ворожа сторона задіювала поляків у боротьбі з українським повстанцями й, беручи ширше, з українським населенням. Це влаштовувало як радянське, так і німецьке командування. Послаблення УПА й залякування місцевого українського населення — мета обопільна. Українські збройні формування стояли кісткою в горлі для всіх окупаційних режимів, хай вони при тому воювали між собою.

Інше явище, про яке мовчить товариш Круглов, — терор. Тобто він згадує його, проте перекладає провину винятково на відділи УПА. Натомість розбійницькі напади на українські села, які мали на меті грабунки, насильство та масові вбивства — тактика насамперед радянських партизанів. Існував наказ керівника Українського штабу партизанського руху Тимофія Строкача, відданий 22 квітня 1943 року, згідно з яким за кожного вбитого червоного партизана у відповідь треба ліквідувати п’ятнадцять «бандитів». Тим самим фактично узаконювався більшовицький терор у німецькому тилу, жертвами якого ставали не так вояки УПА, як мирні мешканці, котрі підтримували повстанський рух. Досить було доносу партизанського інформатора, часто — брехливого, аби «народні месники» провели акцію відплати. Згодом командири партизанських та розвідувально-диверсійних груп дістали завдання ліквідовувати передусім командирів УПА, а рядових вояків по змозі переагітовувати, деморалізовувати, перетягувати на свій бік, відділи ж роззброювати при нагоді.

Нарешті, саме радянські партизани, а особливо — диверсійні групи, у складі однієї з яких був Степан Круглов, провокували німців на каральні операції. Майже після кожної акції диверсанти намагалися лишати сліди, котрі б указували на причетність упівців. Оскільки далеко в ліси німецькі війська заходити не ризикували, під пацифікації потрапляли довколишні села. Бо, за логікою, там, де мешкають українці, — там підтримка УПА досить висока. Селяни ж так само були навмисне хибно інформовані про причини приходу карателів. Таким чином, у спогадах офіцера НКДБ злочинна для українців сутність радянських партизанських загонів приховується. А міф про героїчні подвиги «народних месників» лишається живучим і дотепер.

2

Хочеш перемогти ворога — вивчи його нутро.

Дізнайся, хто він, звідки. Чим живе, чим дихає, що любить, які вразливі місця має. Навіть найлютіший бандит — людина з плоті й крові, тож має не лише чесноти, а й вади та слабкості. Саме таким підходом славився мій командир, капітан держбезпеки Павло Суворов. Вистежити й викрасти начальника оперативного штабу вдалося, бо біля нього був завербований підпіллям агент. Точніше — жінка, яка за завданням Суворова змогла стати коханкою німецького офіцера. І досить швидко дізналася про його звички, що й дозволило домогтися потрібного результату.

Примітка Клима Рогозного. Мені вдалося дещо дізнатися про той випадок. Справді, капітан Суворов викрав начальника німецького оперативного штабу. Проте Круглов ніде не вказує — під час нападу на його машину офіцера було тяжко поранено, причому — самим командиром групи. Він помер по дорозі на базу. Жінка-агент, про яку він теж згадує, була кинута своїми ж напризволяще, її використали, потому втратили всякий інтерес. Гестапо досить швидко встановило причетність коханки до нападу, жінку арештували й закатували.

До виходу на завдання Суворов готувався ретельно. Він ще в Москві мусив знати, який противник на нього чекає. На той час уже вдалося створити розгалужену мережу комуністичного підпілля. Агентурою керував партизанський загін «Бий ворога!», розташований на базі в лісах у районі між Турійськом і Ковелем. Їй поставили завдання — дізнатися, чия саме банда намагається тримати територію, яка цікавить нас, під своїм контролем. За якийсь час доповіли: летючий загін такого собі Остапа.

Виявляється, персона ця досить відома. Прізвисько, або, як шляхетно називали його бандерівці, псевдо вже фігурувало в різний час у різних зведеннях. До честі Суворова, він зробив запит у наші архіви, які стосувалися не останнього, а давнішого часу. Я сумнівався в позитивному результаті, та згодом визнав помилку. Згадку про Остапа знайшли в документах управління НКВС по Кременецькому повіту, датованих вереснем 1939 року. Свою підривну діяльність він почав уже тоді й показово: так званий Остап мав трохи більше, ніж двадцять років.

— Молодий, та ранній, — сказав я тоді Суворову.

— Помилочка, товаришу комісар, — відповів той. — Не ранній. Затятий, бо ідейний. Чи навпаки — ідейний, тому й затятий. Із юних літ такий, не перекуєш. Знищити — єдиний вихід.

— То, може, є в тому смисл? Усе ж краще, ніж виходити з таким на переговори. Погортав доповідну записку, де все про нього зібрали докупи. Нейтралітету з цим бандитом не вийде, марно сподіватись.

— І знову правда не твоя, — заперечив командир. — Прочитав уважно, головного не зачепив. Не звернув уваги: цей Остап керує не великим загоном, а невеличкою мобільною боївкою. Різницю вловлюєш?

— Поки не дуже.

— Пояснюю. Я зробив запит на отримання оперативних зведень, і гаврилівська розвідка все зібрала й передала. — Прізвище командира загону «Бий ворога!» було Гаврилов. — Протягом останнього місяця ось тут, тут, тут, тут і тут, — показав він намальовані точки на карті місцевості, — мали місце збройні сутички партизанських груп із бандерівцями. Дві з атакованих груп були нечисленні, проте оснащені великою кількістю вибухівки.

— Підривники.

— Так точно. Бійці ліквідовані, динаміт потрапив до рук ворога. В обох випадках деяким партизанам дивом пощастило вижити. За їхніми свідченнями, діяла та сама бандерівська боївка. Командира називали другом Остапом. В інших випадках той самий Остап відбив партизанські обози. Нарешті, десять днів тому група, відряджена Гавриловим до села Радовичі по продовольство, потрапила в засідку й змушена була відступити. Село на півтори доби перейшло під владу бандитів, лише з третьої спроби їх вдалося викурити. Наші багатьох утратили, бо бандерівці добре озброєні.

— Німці підкидають, не інакше.

— Я теж так думаю. Хоч кажуть — їм кулемети й міномети постачають англійці через Туреччину. Та яка різниця! — Капітан закурив. — Цікаво інше. В усіх випадках очевидно: мобільна група швидше переміщається, добре поінформована та з’являється на шляху наших розвідувальних і диверсійних загонів. Із цього висновок: мета Остапа — полювання на партизанські групи. Ось чому переговори про нейтралітет можливі й навіть мають шанс на успіх.

— Усе одно не розумію, товаришу капітан.

— Кілька сотень бійців, навіть більше бери — тисяча багнетів, боївці Остапа не суперник. Він клює, мов шуліка, маленькі групи. Наслідки будуть плачевні для нього насамперед, якщо полізе битися чи стане огризатися.

— Аргумент, — трохи подумавши, погодився я. — Тільки ж самі кажете: ідейний. Може рогом упертися з принципу.

— Ну, ми теж із тобою, комісаре, мужчини принципові, — усміхнувся Суворов.

У тих-таки вцілілих від тридцять дев’ятого року документах спливло й справжнє ім’я Остапа. Звали його Данило Червоний, навчався спершу у Львові, потім недовго — в Кременці. Терористичну діяльність почав уже тоді, двічі тікав із тюрми, спершу польської, потім — уже нашої, доволі зухвало. Як збирався приборкувати такого Суворов, як планував домовлятися бодай про щось — тоді я уявлення не мав.

Але незабаром переконався: можна, якщо діяти правильно.

Хоч і не відразу вдалося, міцний горішок цей Данило Червоний.

3

На початку липня літак викинув нас над потрібним квадратом.

З десятьох членів групи Суворова тільки я один мав найменше стрибків із парашутом. До того часу в ворожий тил переправляли через лінію фронту. У таких випадках завжди боїшся: саме твій парашут не розкриється. Але все минуло добре, я навіть приземлився вдало. Зате наш радист, Вітя Боровських, вивихнув ногу, не встигнувши правильно згрупуватися. При тому, що саме в нього досвід нічних десантувань був чи не найбільшим. Довелося пововтузитися з ним, наклали шину з паличок, до табору Гаврилова докульгав.

На ранок — проблема. Лікар оглянув Вікторову ногу й поставив діагноз: перелом. Причому такий, що кістка стирчала, і як ми вночі не помітили. Нам для групи радист, мов повітря, потрібен. Довелося рекрутувати гаврилівського, і командир загону бурчав: залишили його без зв’язку. Та на війні — як на війні, так трапляється, ще й гірше буває.

Загін «Бий ворога!» закріпився тут, у лісі, від початку травня. Час від часу міняли дислокацію, та далеко від свого квадрата не відходили. Був ризик одного разу нарватися на німців, ще більше ризикували зустрітися з бандерівцями. Проте вихід із цієї території означав її тимчасову втрату, чого командування допустити не могло. Гаврилов зі своїми бійцями забезпечував перевалочну базу для груп, котрі мали діяти в стратегічному напрямку — Ковель і залізничний шлях. Крім того, за наперед розробленим та узгодженим у штабі планом, саме через цю місцевість незабаром мали пройти основні сили з’єднання Ковпака.

Усіх цікавила переправа.

Як переконалися гаврилівці, її щільно контролюють бандити. Задля утримання об’єкта навіть перекинули з інших ділянок додаткові «банд-сотні». Щоб вибити їх, треба починати серйозну військову операцію. Як уже зазначалося, великий бій неодмінно приверне увагу німців. А в Ковелі розташований потужний гарнізон, тож навіть якщо прорвемо оборону бандерівців — нас зустрінуть танки, транспортери й самоходні гармати.

Справді, складне завдання постало перед капітаном Суворовим.

І він досить швидко знайшов рішення.

Я читав кілька підручників із тактики. Вони відрізнялися хіба авторами та містили невеличкі розбіжності в окремих пунктах. Хоча насправді я б назвав їх такими, що доповнюють один одного, а не конфліктують. Але в питаннях вивчення можливостей ворога всі автори були єдині.

Для цього треба розітнути його оборону.

Інакше в таких випадках діяти не вийде, крім як викликати вогонь на себе.

Це завдання Павло Суворов окреслив найпершим.

За кілька днів наша група напала на залізницю. Метою були вагони з продовольством. Підпілля зібрало інформацію: в обід їх заганяють на запасну колію, уночі причеплять до великого состава й поженуть на фронт. Саме почалася знаменита битва на Курській дузі, потреби німецької армії зростали. Краще й безпечніше замінувати рейки в потрібному місці, але не ми одні полювали на вагони. Бандерівці вже контролювали зручні підходи до залізниці. Натомість до станції підступів не мали.

Група перевдягнулася в німецьку форму, яку заготували заздалегідь. Підпільники організували підпал складу з амуніцією й винесли потрібну кількість комплектів. У своєму розпорядженні ми мали німецький легковий автомобіль і криту вантажівку. Я в єфрейторському «костюмі» сів за кермо, Суворов в офіцерському — на пасажирське місце. Решта бійців улаштувалася у вантажівці, й наш невеличкий кортеж без перешкод пройшов усі пости. Документи ми теж мали при собі, підпілля забезпечувало чисті бланки. Непросто уявити собі подвиг людей, котрі, ризикуючи життям, викрадали їх із канцелярії. За паперами, Павло Суворов, який досконало володів німецькою, грав роль обер-лейтенанта інтендантської служби.

Нічого не могло зірвати нам завдання — принаймні так здавалося мені.

Хто б міг подумати, хто міг передбачити той один шанс із тисячі, що на станції ми проколемося саме через бездоганні документи нашого командира.

Суворов був єдиний, хто оперував справжніми, не зробленими на крадених бланках. Німецький офіцер, якому вони належали, потрапив у партизанську засідку за сто кілометрів звідси. Зазвичай посвідчення тримали в нагрудних кишенях. Їх заливало кров’ю, тож надалі використанню вони не підлягали. Але цей офіцер чомусь тримав документ у портфелі, разом із діловими паперами. Лишалося акуратно переклеїти фотографію й трошки, як казав командир, почаклувати з контуром печатки.

Німець, якому Суворов назвався й простягнув посвідчення, знав його справжнього власника особисто.

Щойно він вибачився та рушив із документом у караульне приміщення, я зрозумів — щось не так. Павлові моя тривога передалася відразу. Він приготував парабелум і вийшов з машини. Це був сигнал: вийти назовні десь-інде, крім кінцевого пункту призначення, означало бойову готовність. Я підтягнув до себе автомат і не вимикав мотор, хоч перед тим офіцер із підкресленою ввічливістю попросив зробити так.

Німця підвела жага до дешевих ефектів.

Коли він повернувся в супроводі солдатів, що тримали зброю напоготові, замість одразу віддати наказ узяти нас, став у театральну позицію й заявив:

— Обер-лейтенант Юрген Хольц зник безвісти. Є підозра, що його викрали партизани.

Більше нічого не встиг: Суворов вистрілив, цілячись офіцеру в груди. Проте відстань була не такою близькою, ще й ускладнила темрява. Точніше, ліхтар, який освітлював територію — вести нічний бій всі з нашої групи навчені, але ж командир зараз став не дуже вдало, проти світла.

Офіцер відскочив, пальнув у стрибку.

Солдати кинулися до нас, стріляючи на ходу.

А я в той момент зірвав машину з місця, направляючи на автоматників і нагнувшись, аби уникнути куль, котрі горохом сипалися в лобове скло. Автомобіль урізався в кількох нападників, розкидаючи їх у різні боки. Німці сахнулися, сипонули врозтіч, перегруповуючись у русі. Та потрібні в бою секунди я все ж виграв: наші бійці вже залишили кузов, розтягнулися периметром і почали ближній бій.

Вантажівка протаранила складські ворота.

Сили на той момент були приблизно однакові. Ми та німці рівною мірою використали фактор несподіванки. Але щойно я з автоматом у руці вибрався з машини, до мене підбіг Суворов, тяжко дихаючи.

— Кислі справи, комісаре! — гаркнув він. — Повідомили про нас, не інакше. Хвилин десять маємо чистими, потім підмога набіжить!

— Відходимо?

— Ага, зараз! Штани підтягну! За мною!

Я озирнувся на поле битви. Офіцер лежав на землі, трохи далі — ще кілька німецьких солдатів. Не відразу розібрав, хто з них хто, всіх робила однаковими форма. Потім зціпив зуби, прикро стало: загинуло троє наших. Інші залягли й тримали оборону, вогнем відрізаючи німців від складських воріт. Навряд чи протримаються довго.

Суворов уже був біля колії.

Пожбурив у вагони одна за одною три гранати.

Спалахнуло — більшого й не треба.

Тепер треба випередити погоню.

Уже коли, прикриті кулями наших бійців, повернулися до автомобіля, я побачив не лише розстріляне лобове скло, а й пробите переднє колесо. Далеко на такому не заїдеш. Не змовляючись, ми з Суворовим рвонули до вантажівки. Дуже вчасно: назустріч раптом вискочив німець, який намагався підібратися під її прикриттям непоміченим. Капітан опинився вже близько біля нього, й солдат розвернув автоматне дуло в його сторону. Я випередив на дуже коротку мить, зрізаючи ворога чергою. Він упав, я перестрибнув через нього, під градом куль заскочив у кабіну.

Запустив мотор, почав здавати назад.

— Усі в кузов! — кричав Суворов, але й без нього зрозуміло було, як діяти далі.

Під час відступу загинув ще один наш боєць — вчепився за край борта й так зависнув, розстріляний кулями в спину. Якийсь час тіло волочилося землею, потім упало. Уже напевне оголосили загальну тривогу, тож я тиснув на газ, йдучи на прорив.

Пощастило — вилетіли з містечка, проскочивши пост жандармерії на повному ходу. Від переслідування відірвалися дивом. Почасти тому, що я відразу ж звернув із головного шосе, не розбираючи дороги. Потім ще довго кружляли незнайомою місцевістю, заплутуючись щодалі більше. Нарешті зупинилися, і Суворов витер спітніле чоло, видихнув, легенько хлопнув мене по коліну.

— Належить із мене, комісаре.

— Не зрозумів.

— Життя ти мені врятував сьогодні. Уважай, похресник я твій.

Я занадто втомився, аби якось відповідати. Мовчки потиснув йому руку, й далі всі, хто вибрався живим, зібралися біля вантажівки. Треба визначити, куди нас занесло, та шукати вихід до загону Гаврилова. Могло статися, ми заскочили на бандерівську територію. А після сутички, де ми втратили в підсумку п’ятьох людей, устрявати в новий бій не хотілося.

Нічого тієї ночі більше не сталося.

Визначилися на місцевості, кинули вантажівку в лісі, зробили марш-кидок і ранком, хай не раннім, дісталися до бази.

Зазнавши втрат, ми все ж виконали перший етап операції.

Лишалося дочекатися, коли німці почнуть діяти у відповідь. Через наперед підготовану агентуру була запущена інформація про причетність до нападу боївки Остапа. Потурбувалися назвати й найближче село, де підтримують бандитів. Тепер у дію вступав загін Гаврилова: треба вийти на позицію й зустріти німецьких карателів, котрих неодмінно вишлють помститися. Німці мали до Остапа свої рахунки й не могли знехтувати можливістю виставити їх.

Суворов, як завжди, розрахував усе точно.

Партизани дали карателям бій, змусили розвернутися назад, самі зайшли в село. Сам Гаврилов скликав людей на невеличкий мітинг, де виступив з промовою, наголосивши: це радянські партизани врятували їх, вони й надалі захищатимуть не лише від німецьких окупантів, а й від їхніх прислужників, буржуазних націоналістів. На той момент серед селян уже було кілька завербованих, і вони точно знали, хто з односельців контактує з бандерівцями.

Лишалося зробити так, щоб Данило Червоний, він же Остап, найближчим часом отримав запрошення Суворова для перемовин.

За кілька днів зв’язковий приніс звістку: бандерівці готові ввійти в контакт.

Примітка Клима Рогозного. Описана Кругловим героїчна історія насправді має дуже мало спільного з реальністю. Поза сумнівом, акція диверсійної групи капітана Суворова проведена була. Але обрамлення цієї картини зовсім інше. Оперуючи зібраними з відкритих джерел фактами, готовий пояснити, як усе відбувалося насправді.

По-перше, Круглов не згадує, що сталося з його полеглими в бою товаришами. Він пише про втрати й сумує з цього приводу. Проте командири подібних груп мали чіткий наказ не лишати на місці сутички живих, хай і тяжко поранених. За ідеальних умов, які траплялися вкрай рідко, їх витягували, аби потім добити, якщо довести до безпечного місця складно. Але здебільшого існувала негласна практика добивати поранених на місці. Ворог не повинен отримати «язика», котрого розговорить під тортурами. У мене нема доказів, що в тому бою з пораненими чинили саме так. Зрештою, усі п’ятеро, згадані Кругловим, справді могли загинути й Суворов мав тому підтвердження. Але про звичаї в диверсійних групах такого масштабу знати не зайве.

По-друге, партизани загону «Бий ворога!» не могли захищати село від карателів. Хоча б через те, що напад на залізницю Суворов організував з конкретною метою: спровокувати німців на каральну акцію у відповідь. Де Круглов не збрехав, так це в пункті, коли визнавав — диверсанти перевели стрілки на українських повстанців. Німці напевне пацифікували село, й ніхто їм не заважав. Потім там, цілком імовірно, з’явилися партизани й на пальцях пояснили наляканим згорьованим людям, хто винен у їхній біді.

Нарешті, «народні месники» загалом не відзначалися надмірним героїзмом. Вони мстилися хіба тому самому народові — за підтримку УПА чи за небажання підтримати партизанів. Наприклад, надавати їм продукти. Сьогодні є чимала кількість публікацій, автори яких розкривають справжні будні радянських партизанів. Найменше вони бажали виходити на бойові операції, це робили згадані вже не раз диверсійні групи. Натомість охочіше займалися грабунками й неприхованим бандитизмом, про що штаб партизанського руху в Москві почав отримувати повідомлення вже від початку 1943 року. Також партизани практикували мародерство, міняли награбовані цінності на зброю й навпаки — зброю на цінності. Хоча накази про боротьбу з цими явищами та кару винних видавалися регулярно й доходили до командирів загонів та з’єднань, на практиці покарання частіше діставалося за невиконання наказу старшого за званням, аніж за грабіж, насильство й звичайну бездіяльність. Окремо слід додати: для комуністів важливою була ситуативна співпраця з поляками проти УПА, тому польське населення від партизанського свавілля не страждало. Потерпали передусім українські селяни.

4

Переговори мали відбутися на світанку.

Місце зустрічі призначили бандити, й ми були там раніше. З нашого боку перемовником став, ясна річ, Суворов. Я мусив бути присутнім, третім узяли Сашка Зайцева, нашого мінера. Проте це не означало, що на небезпечну зустріч ми вирушили втрьох. Інші бійці групи вийшли на точку раніше, аби перевірити, чи нема засідки. Думаю, бандерівці діяли так само. Як вартові не наткнулися одні на одних, лишалося тільки здогадуватися. Але Суворов передбачив такий варіант, тож усі мали чіткий наказ: за будь-яких обставин першими у вогневий контакт не вступати.

У вказаний час ми вийшли на невеличку галявину. Не збрешу, сказавши: з того самого моменту почав відчувати недобрі погляди з усіх боків. Здавалося, сам ліс дивиться на нас, і зараз усе довкола оживе, дерева перетворяться на озброєних бандитів, які, порушивши всі домовленості, кинуться вбивати. Подібного раніше за собою не помічав. Навпаки, ліси любив із дитинства, у мене дід служив лісником ще за царя, потім — і батько. Шкільні канікули на заздрість одноліткам проводив між сосон та берез. Навіть зараз, коли ліси ставали театром бойових дій, почувався тут затишно й захищено. Але не в той момент.

Бандерівці виринули звідти, звідки їх не чекали.

Справді, немов матеріалізувалися з лісового повітря.

Їх теж прийшло троє, і Червоного я впізнав відразу. Навіть якби перед тим не вивчав архівні фотографії, усе одно на око визначив би старшого. Передусім за поставою: з усіх трьох тримався нахабніше, і то ще не почав говорити. Перше, на що я звернув увагу: зовнішність бандерівського командира не відповідала його рокам. За нашими даними, Остап мав двадцять дев’ять років, а здавалося — усі тридцять п’ять. Усе через мішки під очима, заросле густою бородою брудне лице, німецьку польову форму, яка висіла мішком. Ще погляд: злий, повний безмежної, лютої ненависті.

Примітка Клима Рогозного. Тут зроблю важливе уточнення. Описуючи Данила Червоного, автор відверто пропагандистського твору не може робити це інакше, ніж малювати читачам дикого лісового звіра-хижака. З чим можна легко погодитися, так це зі згадкою про мішки під очима. Чотовий Остап, як, без перебільшення, усі вояки-повстанці, смертельно втомився від щоденної, безперервної війни на три фронти. Можливостей нормально відпочити майже не було, та й умов для того упівці не завжди мали. Натомість зовнішній вигляд — суцільна брехня. Лісове життя, екстремальні умови й відсутність доступу навіть до елементарних медикаментів вимагала від вояків суворо дотримуватися особистої гігієни. Тому повстанці голилися та милися, ще й користувалися зубним порошком. Так само — одяг. За нехлюйство повстанці діставали дисциплінарні покарання, тож ходили по-військовому підтягнутими. Тим більше не могли прийти в затрапезному вигляді на переговори з ворогом. Вояки вбиралися в німецькі уніформи, але також — польські, радянські, угорські, чеські, часто використовували цивільний одяг. Але на Червоному міг бути однострій, пошитий у підпільній майстерні з домотканого полотна. Проте Степан Круглов вочевидь дуже хотів, аби повстанського командира уявили саме в німецькому мундирі. У чому автор точно не збрехав, так у тому, що Остап ненавидів його та інших своїх ворогів.

— Здравія бажаю! — Суворов, як того вимагав статут, козирнув.

Червоний, трохи подумавши, теж віддав честь. Руки один одному вони не тиснули.

— Командир особливого партизанського загону, капітан Червоної Армії Гаврилов, — назвався Павло.

Він не збирався казати бандитам, хто є насправді.

— Покладіть зброю, — промовив Червоний.

Суворов спокійно зняв із плеча автомат, опустив на траву. Ми із Сашком зробили те саме.

— П’ять кроків уперед, — почули новий наказ.

— Твої люди теж повинні...

— П’ять кроків уперед. — Бандерівець не збирався слухати нашого командира.

Павло переступив через автомати, підкорюючись. Ми наслідували його приклад. Бандерівці складати автомати навіть не думали.

— Непорядок, — сказав Суворов. — На переговорах парламентери мусять мати рівні умови.

— Ми на своїй землі, — почули у відповідь. — Захищаємо її зі зброєю в руках.

— Я назвався, — нагадав Павло.

— Чотовий Української повстанчої армії Остап.

— Будемо знайомі ближче. Я вчився в Ленінграді, потім перевели в Москву. Але батьки родом із Харкова, там і я народився й жив до семи років. Це, — кивнув у мій бік, — наш комісар, товариш Баранов, — вигадав на ходу перше-ліпше прізвище. — Нехай він із-під Тамбова. Зате ось товариш, — показав на Сашка, йому навіть прізвища не придумав, — шахтар спадковий. Народився на Донбасі, місто Боково[29], ти й не чув, мабуть.

— Не чув, — признався Червоний.

— Про Донбас хоча б чув? — Схоже, Суворов вирішив трохи познущатися з бандита.

— Чув.

— Скажеш, то не Україна?

— Україна, — відповів Червоний, трохи подумавши.

— Ну, а Харків, звідки я родом?

— Україна. — Тепер не думав.

— І тут Україна, — підсумував Павло, для певності тупнувши ногою. — Виходить, у нас із тобою, чотовий Остапе, земля одна. І ми обоє маємо на неї право.

— Тільки з того боку, звідки ти, Україну вже давно захопили й упокорили голодом. Ти воюєш зі зброєю в руках за свого Сталіна. Ми над собою Сталіна не хочемо.

— А кого? Гітлера?

— Нікого. Наша земля, наша влада, наша держава.

— Так Червона Армія звільняє Україну від Гітлера. Хіба в нас не один ворог?

— Це не звільнення, коли сюди повертають Сталіна.

— Не спіши ти з висновками. Скорий який. Давай про спільних ворогів говорити.

— Сталін обіцяє ляхам повернути кордони, які були до війни. Заради того німців виганяємо, аби потім знову опинитися під поляками?

— То пропаганда. Не слухай. Подавляться поляки, повір мені.

— Ляхи з вами заодно. Як поясниш?

— Бо нам же треба мати тут союзників! Це нормально, коли війна! Чому ми не можемо знайти спільну мову проти спільного ж ворога? Тоді разом і полякам укажемо на місце!

— Разом воювати за совіцьку Україну?

— Але ж за Україну! Це важливіше!

Я слухав Суворова, й мене охопив сумнів: хто з нас комісар, хто політпрацівник і агітатор? Дотепер уявлення не мав про Павлові таланти отак підбирати ключики. Просто зараз, на моїх очах капітан ніби між іншим дуже вправно почав вербувати бандерівського командира. Чи мені здалося, чи Червоний потроху почав сумніватися в своїй правоті. Не відразу, там ще працювати й працювати. Але готовий був битися із Сашком Зайцевим об заклад: зерно сумніву Суворов уже посіяв. Якщо не в Остаповій голові, то в голові котрогось із його посіпак, вони ж теж уважно слухали розмову.

— Ми не воюємо за Сталіна, — промовив нарешті Червоний.

— Хіба не товариш Сталін у тридцять дев’ятому звільнив вас від польських панів?

— Звільнених не саджають у тюрми. Не катують, не страчують гуртом, не шлють у Сибір цілими родинами.

— З ворогами інакше не можна. Ви ж теж убиваєте ворогів.

— Коли так, для Сталіна ціла Україна — ворог. Бо таке з нами робили від Донбасу до Львова. І далі робитимуть, щойно совіцька влада вернеться. Якщо розмова про це, її більше не буде.

— Хочеш сказати, переговорам кінець?

— Ні, чому? — Зараз Червоний заговорив діловито. — Є наказ уникати бойових дій із совіцькою партизанкою, поки вона сама їх не провокує. Не всі його дотримуються. Хоча б через ваші провокації. Та все одно є змога домовитися, раз ми вже при тому.

— Давай домовлятися.

— Це можливо за умови повного складання зброї з вашого боку.

Від такого нахабства я не стримався — присвиснув. Сашко Зайцев реготнув, хай це й здалося недоречним. Суворов аж відступив, озирнувся на нас, знову глянув на Червоного.

— Не тобі умови висувати.

— Чому? — Питання прозвучало наївно, у той момент здалося: маємо справу з великою дитиною.

— Ставити умови — прерогатива сильного.

— Ми сильні.

— Ви вперті.

— Є трошки. — Червоний вишкірився, бо усмішкою назвати його гримасу я б не наважився.

— Я так розумію, з цим прийшли на переговори. Наперед знали результат. Для чого тоді?

— Подивитися й послухати. — Бандерівець загрозливо поклав руку на автомат, і я напружився, адже їм заіграшки розстріляти беззбройних. — Я веду з тобою розмову, бо маю відповідний наказ. Та жодного бажання говорити далі, сьогодні й будь-коли, у мене нема. Продовжу в тому разі, якщо ти й твої люди зрозуміють, як вас усіх дурить ваша влада й ваш Сталін. Шляхів у вас потому два. Хто хоче — забирається геть і більше не потикається сюди. Інші можуть приєднатися до нашого війська. Ось за яких умов ми зможемо разом бити спільного ворога.

Я зрозумів свою помилку. Правильні слова Павла Суворова не доходили до отруєної свідомості бандерівця. Зараз він незграбно намагався використати зброю капітана, агітацію, проти нас самих. Номер не пройде. І з сумом мусив визнати: наша спроба домовитися з бандитами про перемир’я й виконати завдання теж провалилася.

Я отримав гарний урок.

Домовлятися з ворогом не можна за жодних обставин.

Його треба знищувати.

Після Остапової промови подальші перемовини втратили смисл. Бандити дозволили нам узяти зброю й дочекалися, поки наша трійця залишить галявину. Знову відчував між лопатками колючий погляд бандерівського командира. Чекав — стрілятимуть у спину, адже це люди без честі й совісті. Обійшлося. Напевне, вирішили хоча б один раз дотриматися якогось порядку. Червоного, мабуть, розпирало від власного благородства.

Знову помилився.

Знайшов кого назвати благородним.

Наступної ночі вони напали на наш табір.

5

Бандерівці підкралися тихцем, так чинять справжні лісові хижаки.

Спершу кидали гранати з різних боків, й це мало вигляд справжньої артилерійської підготовки. Партизани оговталися швидко й миттю кинулися в атаку. Народні месники завжди готові зустріти ворога. Знають про оманливість лісової тиші. Після першого гранатового залпу склалося враження — бандитів більше, вони переважають чисельно. Уже потім, коли почався ближній бій, у спалахах вогню я побачив: нападників навряд чи більше трьох десятків, наші сили переважали щонайменше вдвічі. Але на бандерівському боці грав фактор несподіванки. Поки партизани зайняли оборону, вороги встигли знищити чимало наших бійців, розстрілюючи людей упритул. Про чесний бій із націоналістами навіть мови не могло бути.

Примітка Клима Рогозного. Автор має певний літературний талант, як усякий вправний пропагандист. Без таких талантів Степан Круглов не зміг би стати комісаром. Ідеологічна робота не лише в тоталітарних державах, але й у країнах із демократичним устроєм передбачає, що її суб’єкти володіють словом, своєю основною зброєю. Через те товариш Круглов не уникає розповіді про напад повстанців на базу радянських партизанів, називаючи військові дії «підступними». Серед іншого цей факт має драматургічне навантаження й цілком відповідає правилам написання літературного твору, призначеного для «Бібліотечки військових пригод». Проте Степан Круглов свідомо опускає момент, який пояснює згадану нам «підступність» повстанців. А пильні радянські редактори взагалі не зрозуміли, про що йдеться. Адже з подібними текстами в художніх редакціях працювали цивільні. Саме через те факт «підступного» нападу сумнівів не викликав. Ворог не може бути інакшим, окрім як підступним.

Насправді ж могло відбутися й напевне відбулося таке. Висновок роблю з публікацій, доступних у відкритих джерелах. Зокрема, коли йдеться про звичаї радянських партизанів, зазначається: конкретні результати діяльності «народних месників» мусили б полягати у кількості знищених окупантів та пошкодженні об’єктів, котрі мали для ворога стратегічне значення. Натомість партизани в рази частіше «воювали» з мирним населенням. Не лише виявляючи й послідовно знищуючи «націоналістичний елемент», а й банально грабуючи села. Наслідком таких дій було масштабне й систематичне пияцтво в загонах, участь у якому брали командири та комісари. Горілку доставляли на літаках із Великої землі серед іншого, про що керівництво просило в списках, надісланих до Українського штабу партизанського руху. Крім того, бійці конфісковували в селах самогон. А під час не частих «акцій відплати» передусім полювали на спирт, котрий завжди зберігався на військових базах та складах.

Свідченням небаченої пиятики серед радянських партизанів знайшлося місце навіть у повідомленнях учасників українського повстанського руху. У своїх донесеннях повстанські командири серед іншого відзначали факти, коли в п’яному вигляді партизани волали «смерть Гітлеру, смерть Сталіну». Нарешті, УШПР не раз проводив розслідування та виявляв: зловживання спиртним часто ставало причиною провалу важливих операцій та загибелі десятків бійців. З огляду на це, у загоні «Бий ворога!» тієї фатальної для нього ночі просто не була налагоджена охорона. Вартові, ймовірно, напилися, хай і не всі, та спали на постах. Тих же, хто не спав, забракло для того, аби вчасно попередити про появу повстанців.

Я бачив, як упав під кулями Вітя Боровських. Радист зі зламаною ногою не міг вправно пересуватися. Він заліг, прикриваючи відхід товаришів, відсікав бандерівців автоматним вогнем, поки його не зупинила чергова граната, що вилетіла з темряви. Сашко Зайцев на моїх очах зійшовся з міцним бандитом у рукопашному бою, та наскочив інший, ударив у спину, й донбаського хлопчину добили по-звірячому. Посеред бою мені вже було складно розрізнити своїх та чужих, і стріляв я лише тоді, коли точно бачив: не помилюся, ворог переді мною.

Так розгледів Червоного — він вискочив навперейми.

Не знаю, чи впізнав він мене. Дотепер маю величезний сумнів, що бандерівський ватажок узагалі мене запам’ятав. Уздрівши, навів автомат, маючи намір знищити наступного ворога. Він випередив мене на мить, яка зазвичай ставала останньою й коштувала життя. Аж раптом збоку бахнув постріл, Червоний розвернувся, немов від могутнього удару в плече, поточився й почав падати, тиснучи на спуск і стріляючи в зоряне небо.

Наступної миті до мене підбіг захеканий Суворов із пістолетом у правиці.

— Готовий! — гаркнув він. — За мною, комісаре!

Ще нічого не розуміючи, я виконав наказ і скоро зрозумів — ми йдемо на прорив. Партизани за час бою встигли перегрупуватися, спершу зайняли кругову оборону, а потім — пішли в контрнаступ. Але я із сумом бачив: сили вже не рівні, розклад не на нашу користь. Тому не здивувався й не ставив зайвих питань, коли Суворов, стріляючи на ходу, повів мене й ще кількох бійців за собою — далі від табору.

Так, мусили відступати.

Павлові вдалося знайти у ворожому кільці найбільш вразливе місце. Ми відчайдушно кинулися туди. Довкола свистіли кулі, мене вжалило в щоку, несильно, лиш глибоко подряпало. На секунду потемніло в очах, та я миттєво взяв себе в руки, мотнув головою та рвонув далі, уже не розбираючи дороги.

Оговтався, коли стрілянина спершу віддалилася, потім — ущухла. Ноги вже не тримали, я впав, мов підкошений, зарився розпашілим лицем у траву й дубове листя, завмер. Полежавши так, вирівнявши дихання, перевернувся на спину, подивився на зорі й верхівки дерев. Сперся на лікті, підвівся, посидів, нашорошивши вуха.

Рухів не почув, голосів теж.

Але спереду ледь тягнуло вологою. Місцевість по карті знав та й до річки виходив. Прикинувши напрям, звівся на ноги, підхопив автомат, рушив до води.

Скільки часу йшов, не згадаю. Ноги винесли на крутий берег, зарослий у цій частині густим верболозом. Машинально витер кров зі щоки, узяв автомат напереваги, пригнувся й рушив до заростей, намагаючись почути щось, крім дзюрчання течії.

— Стій! — долинуло спереду, і я не відразу впізнав голос Суворова. — Назад, стріляю!

— Це я, товаришу капітан! — озвався голосно.

— Сам?

— Нікого більше нема.

— Підійди.

Наблизившись до кущів, розгледів на землі Суворова. Він лежав на боці, тримаючи пістолет перед собою. Щойно я присів, Павло не стримався, застогнав. Тепер я розгледів його залите кров’ю лице.

— Сильно?

— Терпіти можна, — процідив капітан. — Бійців шкода. Ми розбіглися віялом. Схоже, ніхто, крім нас, не дійшов... С-суки...

— Здається, ви Червоного поклали.

— Хочеться вірити, наші втрати не даремні. — Суворов знову тихенько застогнав. — Губанова вбили, сам бачив.

— Хоч хтось залишився?

— Уляжеться все, повернемося, глянемо.

— Ви серйозно?

Суворов промовчав, потому відкинувся на спину. Я стягнув гімнастерку, порвав спіднє на смуги, перев’язав командира, як міг. Свою подряпину промив, спустившись до води. Поки сидів на березі, прийшла ідея.

— Якщо не помиляюсь, товаришу капітан, трохи далі, вниз за течією, пройдуть ковпаківські частини.

— Молодець, не мрієш про дівок на нарадах, — гмикнув Павло. — За моїми даними, підрозділ мав би вийти в згаданий квадрат, до переправи, діб за п’ять-шість. Сам бачиш, тут навіть ночами ходити небезпечно. Тим більше з гарматами та іншою важкою зброєю. Ідуть отак. — Суворов зобразив у повітрі змійку. — Змушені обходити села й місця скупчення великих бандерівських загонів. Але ти маєш рацію, комісаре. До переправи ковпаківці вийдуть неодмінно. Іншої дороги нема. І ми не виконали завдання.

— Пропоную рухатися за течією. Найкраще — по воді. Тут можна пошукати колоди, в лісі такого добра повно.

— Оце твій план? Думаєш, як урятуватися самим? Я тобі про завдання кажу, комісаре! — Капітан попри поранення підвищив голос.

Я чудово розумів, що зараз відбувається в душі мого командира. І все одно стояв на своєму.

— Від нашого сидіння тут нічого не зміниться. Навіть якщо повернемося на місце бази — ситуація теж не стане іншою. Рацію бандерівці або знищили, або забрали. Партизанський підрозділ потрапить у засідку на переправі. Почнеться бій, який викриє фашистам місце дислокації підрозділу. За них станеться, бомбами засиплять, а ми далі сидітимемо тут.

— Без тебе знаю, — промовив Суворов. — Чи встигнемо перехопити...

— Я детально вивчив місцевість. На карті, але вивчив. Якщо розрахунки правильні, якщо вирушимо зараз, почнемо спускатися вплав... Урахуємо, що вдень доведеться перечекати... Словом, за добу можемо дістатися того квадрата, куди прямують ковпаківці.

— Хай так, — трохи поміркувавши, згодився Павло. — Давай, дуй, шукай плавзасоби.

У липні сонце сходить рано. Проте ще до світанку мені вдалося розшукати придатну для сплаву деревину. Поранення Суворова не було сильним, та все ж куля зачепила голову. Він тримався, але втрачав кров, у голові паморочилося. Я взяв свій та його паски, припнув капітана за руку до колоди, ми спустилися на воду й віддалися на волю течії.

Мій розрахунок майже підтвердився.

Ковпаківців зустріли не цієї ночі, а під ранок наступного дня — серед лісу на нас натрапила їхня розвідка.

6

Доповівши про розгром у штаб, Суворов отримав відповідь: завдання має бути виконаним.

Ані він, ані я, ані хто з присутніх командирів не мав щодо цього жодних сумнівів. Проте ще за добу, коли наблизилися до переправи, Суворов попри поранення особисто сходив із розвідниками, оглянув місцевість, потім зібрав дані інших груп. Та зробив висновок, котрий навряд чи слід було вважати втішним.

— Кругом, де можна пройти, на дорогах величезні завали. Причому свіжі, дерева пиляли й рубали зовсім недавно. Є один маршрут, котрий дозволяє зробити гак і веде ось сюди. — Павло показав на карті містечко. — Тільки там стоїть відділ німецької жандармерії, підсилений польськими шуцманами[30]. З ними доведеться вступати у відкритий бій. Міст, який цікавить нас, добре укріплений, його контролюють бандерівці. За ним — село Ставчани. Отут найцікавіше, товариші. — Капітан торкнувся свіжої пов’язки на голові. — Маємо оперативну інформацію, що саме два дні тому, тобто через чотири доби після нападу на загін «Бий ворога!», банда Червоного ввійшла в Ставчани.

— Червоний вижив? — вирвалося в мене.

— Ми теж, комісаре, — слушно зауважив Суворов. — Чесно кажучи, надійність агента-інформатора викликає певний сумнів. Та з його слів, командир потому, як вибив із села польську самооборону, зібрав мешканців біля церкви й назвався чотовим Остапом.

— Чого хотів?

— Тут цікаво. — Павло говорив до всіх присутніх на нараді. — Хто б він там не був, ким би себе на назвав, великого значення не має. Націоналісти для нас однаково вороги. Показово інше: бандерівський командир проголосив село та прилеглу до нього територію незалежною республікою. Отак, товариші.

Кілька присутніх присвиснули, не втримався і я, потім сказав:

— Замах на зміну конституції, не інакше.

— Чого від націоналістів ще чекати? У них що не село — то республіка. Хай ті, хто в громадянську воював на Україні, розкажуть тобі про бандитські республіки отаманів Зеленого й Махна. Ця махновщина, комісаре, з усіх щілин лізе! Не витравиш, лише вогнем випалювати! — Суворов стукнув кулаком по поверхні облаштованого під стіл дерев’яного ящика, далі уточнив: — Ну, про республіку говорити зарано. Але вони вже кажуть, що на території діятимуть закон й порядок, затверджений новою, справжньою українською владою. Обіцяє там школу відкрити, лікарню, ще й друкарню, газети штампувати. Каже, в довколишніх селах зараз почнеться те саме, скоро вони всі об’єднаються у велику державу. Бреше й оком не моргає, тільки ж народ вуха розвісив, вірить.

Примітка Клима Рогозного. Автор навмисне принижує значення подібних фактів, ще й подає у викривленому світлі, стилізує під сатиричний фейлетон. Насправді ж ОУН та УПА з весни 1943 року послідовно брали під контроль спершу окремі села, надалі — цілі райони. Спочатку з населених пунктів виганялися німецькі частини та поліцейські кущі, а довколишні ліси зачищалися від радянських партизанських формувань. Потому на звільнених територіях проголошувалася українська влада й створювалися власні адміністрації. Для захисту в кожному такому селі стояла повстанська залога. На жаль, українським планам з організації життя за своїми законами не судилося здійснитися: восени 1943 року німці почали застосовувати проти підконтрольних повстанцями територій артилерію, важку техніку та авіацію. А подальший стрімкий масований наступ Червоної Армії зробив відновлення такого контролю неможливим.

— Є думки щодо цього? — спитав командир підрозділу.

— Так точно, — узяв слово комісар. — Я, товариші, цілком згоден із товаришем Суворовим.

— Тобто? — поцікавився Павло.

— Ви, товаришу капітан, справедливо відзначили: для нас не важливо, як називає себе бандерівський ватажок. Рівно й проголошена ним мета. А також — люди, котрі його підтримують. Усе це сукупно означає: маємо справу з лютим запеклим безжальним ворогом. Він стоїть на нашому шляху, перешкоджає нашій меті та, як доречно зауважено, ставить під загрозу виконання бойового завдання.

— Тому Дід[31] наказав не зупинятися! Давати бій, змітати такі села з лиця землі вогнем! — Командир махнув стиснутою в кулак рукою. — Не розумію, товариші, про що ми тут говоримо. За добу шлях до Карпат буде вільним.

— Чекайте, — зупинив його порив Суворов.

Я почув у його голосі скрадливі нотки. Так говорять, коли щось замислюють. Вивчивши свого командира достатньо, бачивши його в різних ситуаціях, я зрозумів: він уже має інший, хитріший план.

— Ми не можемо чекати! — відрізав командир. — Штаб не може чекати, Ставка не може чекати!

— Дайте мені півдоби. Якщо в мене нічого не вийде, тоді доведеться брати переправу силою. Нам це невигідно. Так, ми роздушимо бандерівців у їхньому гнізді разом із посіпаками. Та почнеться пропагандистська кампанія. Мовляв, радянські партизани нищать українські села. Підтримка місцевих жителів хитнеться не на нашу користь. До того ж не забувайте важливішу мету: утримання від активних бойових дій не приверне німецьку увагу раніше, ніж треба.

— Знаю. — Ковпаківець уже не стримував роздратування. — Усе одно, товаришу Суворов, більше доби зволікати не можемо. Операція з рейдування узгоджена, вона координується з іншими підрозділами інших з’єднань. Не пізніше, ніж протягом доби, переправа мусить бути відкритою для нас. І ми повинні пройти через село, бо в іншому разі доведеться робити гак і нариватися на німців.

— Я прошу дати мені дванадцять годин, — тихо мовив Суворов. — Максимум. Після того готовий визнати свою поразку.

7

У партизанському обозі було кілька жінок різного віку.

Суворов попросив зібрати всіх, зупинив вибір на молодій українці. На питання, звідки сама, відповіла: з житомирської частини Полісся. Вишитої сорочки серед речей не мала, зате така знайшлася в старшої жінки, виявилася на дівчину завелика, та для задуму Суворова важливішою була наявність вишиванки. Так бандити швидше приймуть парламентерку за свою й підуть на контакт.

Зі зв’язковою Суворов передав послання бандерівському командиру Остапу.

Примітка Клима Рогозного. У прочитаному мною творі жодного разу не прозвучало, що капітан Суворов володів українською мовою. Очевидно, Круглов, як практично всі радянські автори, навіть ті, хто не мав стосунку до спецслужб, не надавав цьому факту спеціального значення. Для прикладу: в романі Миколи Далекого «По живу та мертву воду» дія відбувається серед іншого у відділі УПА. Автор, народжений в Україні, останні роки жив та працював у Львові, мав доступ до певних матеріалів КДБ й на їхній основі створив сюжет. Проте в книзі радянська розвідниця спілкується з вояками УПА на псевдо Вепр та Богдан російською. Точніше, Далекий не ускладнює собі й читачам життя, вказуючи на мову спілкування. З чого напрошується висновок: або Далекий справді не знав реальної ситуації, що навряд, або не акцентував на мовному питанні, інакше б воно було дуже важливим та значущим. Тим часом мова відігравала ключову роль. Будь-які переговори з повстанцями, будь-яка спроба впровадити агента в націоналістичне підпілля не вдавалася без того, аби не користуватися при цьому українською. Отже, посланий Червоному лист писався українською. Нею ж напевне велися подальші перемовини.

Потягнулися години очікування, під час якого Павло нервово курив цигарку за цигаркою, прикурюючи наступну від попередньої.

Нарешті дівчина повернулася.

Чотовий Остап дав згоду на переговори.

Тим часом повільно спускалися сутінки.

Крім мене, Суворов не взяв із собою нікого. Як вимагав бандитський ватажок, ми залишили зброю, навіть зняли портупеї. Для наочної демонстрації мирних намірів нашвидку зробили білий прапорець. У руці його тримав я, капітан неквапом ішов за мною. Попри те, що були беззбройні, перед виходом ми старанно помили й почистили чоботи, поголилися й привели в порядок форму, застебнувши комірці під шию. Погонів не мали, але бандерівці й без того знали вже, хто ми такі.

Варта дозволила нам пройти через міст. На тому боці вже чекало шестеро озброєних до зубів вояків. Їхній старший наказав зупинитися. Потім нам зав’язали очі й повели. Спершу я для чогось рахував кроки. Скоро плюнув, припинив невдячну справу. Просто крокував, намагаючись ступати в ногу зі своїми конвоїрами. Через деякий час долинув собачий гавкіт, потім огорнули запахи, властиві для сільського двору, нас кудись завели, попередили — нагнутися, я ступив через поріг. Пов’язки зняли. Я швидко звик до тьмяного світла гасової лампи.

Побачив перед собою Червоного.

Він тримав руку на перев’язі, мав такий самий вимучений вигляд, як у першу нашу зустріч. Але шалений блиск нікуди з очей не подівся. Поруч стояло ще троє, усі озброєні, і я аж тепер зрозумів, який у мене дивакуватий вигляд із цим білим прапорцем.

— З того світу, — мовив Червоний глухо.

— Ти чи я? — тут же уточнив Суворов.

— Часу маю ще менше, ніж раніше. — Бандерівець явно не мав наміру говорити довго. — Ти хочеш пройти переправу. Я не маю ані наказу свого командування, ані наміру й бажання дозволити це. Назад ви вже не повернете. Спробуйте постукатися кудись в інше місце. Навряд чи вам відчинять. Але хай це буду не я. Розмову завершено. Вас проведуть.

— Навіть не слухатимеш?

— Минулий раз говорили. Потім, ти ж усе написав.

— Не все.

— Що ще?

— Твої люди захопили село.

— Ні. Захоплюєте ви. На цьому терені встановлена законна українська влада.

— Ти її проголосив? Маєш повноваження?

— Виконую наказ командування й крайового проводу.

— Для мене це нічого не значить.

— Хто б мав сумнів. Зате для мене — значить. І для людей, які давно чекали на свою владу.

Суворов глянув на мене, ніби шукаючи підтримки. Проте навряд, бо тримався впевнено. Уже все продумав, знав, що говоритиме далі.

— Рішення не твоє.

— Я його підтримую.

— Отже, відповідальність усе ж твоя.

— Цілковито.

— Готовий відповідати за мирних мешканців села?

— Звичайно.

— Не бачу, — відчеканив раптом Суворов. — Ви зайшли сюди й закріпилися, проголосили якусь там владу. Нехай, усе попереду, час покаже. Але тут і тепер ти відповідаєш за всіх і кожного. Де твоя відповідальність, якщо за кілька годин ми почнемо стріляти? Нас понад двісті, три гармати, боєкомплекту вистачить на чотири таких села. Ти маєш свій наказ — тільки ж у мене свій. Готовий покласти свою голову, голови своїх бійців? Ваше право, бо війна, нічого не вдієш. Подумай про людей, за яких узявся відповідати. Мені жаль — та не маю змоги спершу вивести селян далі від цього місця, а вже потім воювати з тобою. І ти їх не виведеш, бо прикриватимешся. За собою потягнеш усіх. Жінок, дітей, старих. Ті, хто виживе, лишаться на згарищах і клястимуть не нас — тебе, Остапе, свого захисника. Ясно, що ти того не побачиш, не почуєш, бо собі вирок виніс. Запитаю ще раз: люди — до чого тут?

Капітан зважував кожне слово. І сказане всякий раз било Червоного, наче обухом по тім’ю. Він чудово все розумів, та здаватися все одно не мав бажання. Звичайно, здаватися ніхто не хоче. Тільки зараз Павло Суворов тиснув на єдине вразливе місце бандерівського командира. Коли і як вирахував ахіллесову п’яту — хтозна. Головне: моєму командирові вдалося.

Його перемога відбилася на Остаповому обличчі.

— Ви не жалієте людей, — сказав він. — Прикриваєтесь, ніби захищаєте. Самі не жалієте. Ти ж готовий убити всіх ще до ранку. Жінок, дітей, старих.

— Не сперечатимусь, бо марна справа. Краще доведи, що ти не готовий.

Червоний озирнувся на своїх поплічників.

— Агітацію припиніть, — вичавив нарешті.

— Що?

— Ми дозволимо вам пройти. Та рухаєтесь швидко й мовчки. Зброю покладете на вози, вони напевне є в обозі. Жодних мітингів, промов, навіть пісень.

— Нехай. — Чи мені здалося, чи Суворов погодився надто легко. — Зустрічне прохання...

— Я тебе ні про що не прошу, — різко обірвав Червоний. — Умова.

— А в мене — прохання. — Капітан поводив себе на диво терпляче. — Ми підемо на світанку. Щоб ви все бачили, жодних провокацій з обох боків. Люди при тому теж вийдуть на вулицю.

— Для чого?

— Слухай, Остапе, минулого разу я казав: ворог у нас один. Німецький окупант. Боятися треба його. Ви ж залякуєте людей партизанами. Нехай народ бачить: не такі ми вже й страшні. Хіба я багато прошу? Або так: люди, за яких ти несеш відповідальність, побачать, що ти дбаєш про їхню безпеку. Годиться?

Суворов простягнув руку.

Навіть я сіпнувся — так несподівано. Не дивно, що посіпаки Червоного ступили наперед. Сам Остап зупинив їх, але простягнену руку не потиснув.

— Ваша зброя лежатиме в обозі. На дулах гармат — чохли. Йдете тихо, до людей не говорите. Усе, переговорам край.

Нам знову запнули очі.

8

До світанку ми вже були готові до виходу, як домовився капітан.

Перед тим Суворов особисто й чимало спілкувався по рації зі штабом, переконував у правильності й доцільності своїх дій. Як я тоді зрозумів, узгодити перехід без зброї йому вдалося з дуже великим трудом. Нарешті підрозділ вишикувався, ми рушили.

До останнього не вірив, що бандерівці пропустять.

Та вони теж готувалися: устигли розтягнути завали, стали рідкими рядами вздовж мосту, пропускаючи нас крізь свій стрій. Уже потім дізнався: щойно колона пройшла, бандити швидко почали відновлювати свої загорожі. Можна уявити собі — відчуття, мов мишоловка закрилася.

Ступивши в Ставчани, партизани мимоволі почали карбувати крок, аби селяни, напевне не всі, та все ж ті, котрі вийшли, побачили: ось ідуть справжні воїни-визволителі. Так у повній тиші колона дійшла до центру села, де біля церкви вже стояв Данило Червоний в оточенні своїх вояків. Усі озброєні, мали вигляд, мов при параді.

І аж тоді Павло Суворов зробив останній хід.

— Слухай мою команду! — дзвінко вигукнув він. — Прапор — розгорнути!

Немов нізвідки, з ранкового прозорого липневого повітря, виринув та замайорів над колоною партизан-ковпаківців червоний прапор.

Бійці стали ще сильніше карбували крок.

Я йшов із того боку, де ворога було видно краще.

Щойно прапор розгорнули, Червоний схопився за автомат, уже розвертав дуло в наш бік і я зрозумів — зараз почнеться кривава баня. Вони самі напросилися, та все одно — шкода, що не вдалося пройти тихцем. Але враз із двох боків його схопили, притиснули, стримали. Червоному лишилося тільки проводжати прапор повним ненависті поглядом, ще й сплюнути навздогін.

Уже за селом, коли все скінчилося й ковпаківські командири не стримувалися, вітали Суворова з перемогою, я запитав:

— Товаришу капітан, невже заради цього стільки зусиль? Хіба воно того варте? Ще й гусей прапором подражнили.

— Навіть комісарові всього не кажуть, — відповів тоді Суворов. — Думаєш, ці переговори дійсно щось міняли для нас? Роздушили б, мов комах, і забули відразу. Хіба вони нам серйозна перешкода?

— Тоді...

— Мисли ширше, — пояснив він. — Скоро, дуже скоро туди, куди треба, дійде інформація: чотовий на псевдо Остап домовився з радянськими партизанами. І ті пройшли селом, яке він нібито контролює, під червоним прапором. Як мислиш, довго після того Червоний лишиться тим, ким він є зараз? Партизани, комісаре, мають своє завдання. Ми лиш допомогли Ковпаку виконати його. А наше з тобою завдання як працівників четвертого управління — боротися з націоналістичними бандами та їхніми лідерами. Такі, як цей Остап, — важливі й особливо небезпечні. Сьогодні ми зробили великий крок щодо дискредитації Червоного в очах його командування. Послабили бандерівців, і отак щодня на різних ділянках різними способами все відбувається. Маєш знати, комісаре: часом деморалізація ворога дієвіша за танки й гармати. Ворог себе своїми руками вбиває.

Ось у чому була військова хитрість Павла Суворова.

Небагато часу минуло, він отримав іншу групу й нові небезпечні завдання. Я цікавився результатами вже проведених операцій. Так дізнався: тонкий розрахунок спрацював. Червоного-Остапа арештували свої ж, за зраду.

Туди йому й дорога.

Примітка Клима Рогозного. Тут Степан Круглов нахабно видає бажане за дійсне. Хоча припускаю: він міг і не знати всієї правди. Чи, як варіант, його могли ввести в оману, той самий Суворов. Так, у згаданий, доволі короткий період ситуативні переговори упівців із радянськими партизанами справді велися. Повстанці намагалися зберегти бодай трошки сили для боротьби з німцями ще й при тому давати відсіч польським загонам самооборони та підрозділам Армії Крайової, котра активізувалася на теренах.

Можливо, факт переговорів, військова дипломатія й домовленості про ненапад згодом давали підстави СБ ОУН починати слідство проти командирів, що їх проводили. Але бодай читачам попередньої книги про Данила Червоного відомо: чотовий Остап дослужився до хорунжого, воював до 1945 року. Потім, коли УПА поміняла тактику, очолив боївку ОУН. За рік потрапив у пастку, розставлену офіцером МДБ Львом Доброхотовим, після вироку суду потрапив у віддалений табірний пункт Воркути, де підняв повстання та втік разом із невеликою групою тих, хто вижив. Таким чином, якщо після того випадку Червоний і зазнав репресій, то дуже швидко реабілітувався. За інших обставин угору б не пішов.

Тепер лишається одне: переконатися, що втікач, якого вважали мертвим, вижив і вибрався з пекла. Для цього треба, аби ви приготувалися: наступна історія, історія Данилового порятунку, однаково правдива й неймовірна. Вона могла трапитися лише один раз і тільки з однією людиною. Нею волею долі став хорунжий УПА на псевдо Остап. Хто-хто, а нині покійні Павло Суворов, Степан Курглов і особи, подібні до них, у її реальність ніколи не повірять.