Червоний. Без лінії фронту

1

Спершу назвав себе Остапом, потім — Данилом.

Я подумала — він марить. Не в ранах була справа. За десять років життя в краї, розбудованому насильством, навчилася їх розрізняти. Ми з мамою жили в робочому селищі, в бараці, і мало не щодня бачили бійки. Жорстокі, перша випущена кров не припиняла їх, лиш розпалювала. Якщо свідкам видовища набридало дивитися, вони втручалися, розтягували бійців, так часто-густо вдавалося врятувати чиєсь життя. Щоправда, мама завжди тихенько примовляла: нема в тому жодного сенсу. Одужає побитий-поранений, стане на ноги, та все одно довго не проживе.

У нас у Воркуті це неможливо.

Аби жити довше, треба звідси вибиратися за першої ж нагоди. Хоч не думала я, що на Великій землі воркутинські мешканці протягують довше. Клімат, умови праці й постійна потреба озиратися, аби не дістати заточку в спину, не гартують — повільно виснажують. Убиваючи потім, у нібито кращих умовах, без ножів і куль. Але, схоже, по-справжньому забратися звідси геть кортіло лише блатним. Кримінальники мали на то надію, бо відсиджували свої терміни швидше, ніж ті, кому давали «політичну» 58-му статтю. Бувало, дістане розбійник за участь у збройному пограбуванні сім років. Прийде з етапом — і сидить від дзвоника до дзвоника, вийшовши на волю з чистою совістю точно в зазначений термін. А «ворог народу», вся провина якого — здуру виступив на зборах із критикою парторга, сидів до появи розбійника й сидітиме після його звільнення.

Красти, грабувати й убивати вигідніше, ніж ставити під сумнів політику комуністичної партії, радянського уряду й особисто товариша Сталіна. Останнє цілком могли визначити підготовкою замаху на життя вождя великої держави. Бо коли вже маєш подібні сумніви, то наступний крок — змова з прихованим ворогом, американським шпигуном чи агентом сіонізму.

Злодії, бандити та вбивці перелітними птахами летіли з мерзлоти в теплі краї, сподіваючись більше сюди не повернутися. Та частина звільнених кримінальників усе ж лишалася. Одним просто не було, куди вертатися. Інші звикли, бо тут усе знали й не треба робити нічого додаткового, аби стати своїм на новому місці. З таких у Воркуті й околицях за ті десять років, що я тут жила, складалася окрема спільнота. Сказати точніше — каста недоторканих. Міліція бралася за кримінальників лише тоді, коли ті нахабніли, переставали бачити краї й переходили неофіційно дозволені межі. Наприклад, завдавали шкоди чи взагалі вбивали крупних радянських службовців, не кажучи вже про працівників міліції або, не дай Боже, самого МДБ. Тим, хто дозволяв собі подібне свавілля — його ще йменували беспределом, — ліпше було відразу щось із собою зробити, не чекаючи, поки схоплять і судитимуть. Найкращий вихід — тікати світ за очі, але тут виникала одна величезна проблема.

Від сорок третього року Воркута стала режимним містом.

Тут добували вугілля — стратегічно важливу для фронту сировину. Заводи й шахти стерегли не гірше, ніж табірні пункти. Особливість такого становища полягала в тому, що сюди дістатися міг усякий. Хто — з черговим тюремним етапом, хто — з доброї волі, завербувавшись на роботу, хто — за службовим призначенням. Для виїзду ж звідси потрібен був спеціальний дозвіл, для кожної особи індивідуальний, та окремо виписані документи.

Ще один цікавий нюанс пояснив мені наш провідний актор Прохор Власов.

Його дуже любило тутешнє начальство, будь-яке, від директорів із парторгами до офіцерів держбезпеки. До арешту в тридцять п’ятому Власов служив у Тамбовському драматичному театрі, грав маленькі ролі, вважав їх не гідними свого таланту й через те багато пив. Із якогось моменту перестав стежити за язиком, мів ним, мов помелом, різну крамолу. Аби убезпечити себе, приятелі по чарці написали донос, Власов отримав п’ять років, чесно відсидів, ще й примудрився організувати в таборі самодіяльний театральний гурток. Після звільнення дістав обмеження в правах та виборі місця мешкання. Цим не дуже переймався: місцевий драматичний театр облизувався на такого кадра, і Прохор Петрович охоче лишився у Воркуті, зробивши на місцевій сцені кар’єру провідного актора. Тутешнє ж начальство приятелювало з ним, що переважно виражалося в спільних пиятиках. Власов визнавав: партійцям та чекістам лестила дружба з ним як представником богеми. Ще й уважав — так вони робляться культурнішими.

Щиро це чи він тішив себе ілюзіями — хтозна. Але зв’язки давали Прохору Власову більше можливостей, ніж будь-кому з нашого середовища. Він зазвичай знав більше, ніж говорять по радіо й пишуть у газетах. Коли щось говорив, словам можна й треба було вірити. І незабаром після того, як Воркуту закрили на виїзд, поставив до відома: найлегше отримати право забратися звідси геть можуть саме кримінальники. Якщо злодій у законі, ще й рецидивіст із репутацією та взагалі авторитет у своєму середовищі, довідка про звільнення відкривала перед ним усі шляхи з режимного міста.

Їх випускали, бо таких контролювати непросто.

Навіщо в місті, де працюють об’єкти стратегічного значення, мати додатковий клопіт ще й з професійними блатарями? Котрі керуються законами, значно дієвішими й загалом сильнішими, ніж радянські. Ці, маючи можливості й бажання, можна обійти, знайшовши безліч шпаринок. Закони кримінального світу — моноліт, порушення яких несло за собою тільки смертний вирок.

До появи Данила Червоного вперто, навіть трохи наївно думала: просто живу поруч із цим усім. Навчилася уникати небезпеки, знаю, як і з ким треба себе поводити. І мене ці закони не торкнуться ніколи.

Помилилася.

Ледве з життям не попрощалася.

2

Мене у Воркуті всі називали Домною.

Так звучить скорочено моє ім’я — Домнікія. Мама кликала Домцею. Але тут ніхто не розумів: означає воно, що людина належить Господу. Колись мою прабабусю по татовій лінії, Домнікію Чечель, знала й поважала вся Полтава. Радянські порядки змусили батька якомога менше говорити про своє купецьке походження. Хоч прізвище не міняв: хіба мало Чечелів в Україні...

Цукровар Чечель у Полтавській губернії був один. Його навіть нагородили золотою медаллю Священного Синоду за великі поставки цукру й благодійну діяльність, якою родина займалася. На гроші Чечелів збудували лікарню для бідних і сиротинець. Прабабка Домнікія після ранньої смерті чоловіка тримала цукрові заводи в руках, керувала вправно й передала дітям. Ті думали залишити спадщину онукам. Але скинули царя, потім більшовики захопили владу й полізли в Україну. Тато дивом уникнув призову в Червону Армію, а до Петлюри не пішов принципово, через розбіжності в поглядах. Суті дотепер не знаю. При мені батьки ніколи про це не говорили.

Тим більшим парадоксом став батьків арешт у тридцять сьомому саме як махрового петлюрівця. Утім, мені тоді виповнилося лиш сім, мене зовсім не переймали подібні речі. Набагато гірше та відчутніше, коли діти на вулиці, з якими недавно гралася, раптом почали тицяти пальцями й обзивати «вишкребком ворога народу». Маму незабаром після татового вироку звільнили з роботи — волею долі працювала медсестрою в лікарні, колись збудованою на гроші Чечелів, тільки тепер це була радянська медична установа.

У Полтаві стало важко, нестерпно, навіть страшно.

Коли одного дня мама сказала: їдемо до тата, я дуже зраділа. Ще не розуміючи, куди, як і що на нас там чекатиме. Мама ж оббила купу порогів, дивом змогла дізнатися, де тато відбуває покарання, й ризикнула. Вибігала дозвіл, завербувалася у Воркуту — так ми змінили спосіб нашого життя.

Їхали довго, зараз погано пам’ятаю ту подорож. Лиш нескінченні рейки, станції, дні й ночі чекання на залюднених вокзалах серед сірих безбарвних людей. Нарешті — кінцевий пункт призначення, холод та убогість побуту. Мамі вдалося влаштуватися в лікарню, і там жили в барачному селищі, де мали вузеньку, але все ж окрему кімнату. Сюди вміщалося ліжко, на якому ми спали вдвох, навіть коли мені виповнилося п’ятнадцять. Ще — пічка-«буржуйка», вона вистигала під ранок, і волосся примерзало до подушок. Клишоногий стіл, стілець і ослінчик, згодом десь роздобули старий, проте міцний комод.

І щури.

Вони були справжнім прокляттям барачної Воркута. Визнаю, поки вона була ще селищем і не називалася «Заполярною кочегаркою», огидних тварин аж так не кишіло. Та щойно газета «За нову Північ!» надрукувала в листопаді сорок третього відповідний Указ[32], тут почали зводити спеціальні каторжні бараки. Дармову підневільну робочу силу гнали туди етапами. Брудні люди понуро йшли вулицею міста, розтягнувшись у колону по п’ять, вохра[33] зачиняла за ними ворота, й виходити їм категорично заборонялося. Формально це були не табори, та все ж — місця позбавлення волі. Куди без перешкод могли заходити кримінальники. Справа в постачанні: каторжанам усе ж передбачався поліпшений харчовий пайок, завозили більше продуктів, які все одно до робітників не доходили. Блатні або забирали нахабно, або — домовлялися з адміністрацією, визначали частку кожного й передавали забране на чорний ринок.

Щури набігали туди, де є харчі й нема санітарних умов.

Свої бараки вільнонаймані намагалися від сірих полчищ захищати. Навчилися безжально й спритно вбивати гострозубих хижаків, яким усе ж удавалося знайти шпарину й пролізти в помешкання. Але вулицями в барачних селищах стало страшно ходити. Щурячі очиці світилися в темряві, хвостаті тварини не боялися нікого, вільно бігаючи вулицями, від них почали тікати навіть безпритульні собаки, зазвичай злобні й агресивні.

Отак ми й жили.

Незабаром після облаштування у Воркуті, тоді ще — робітничому селищі Кожвинського району, мама отримала дозвіл на побачення з татом, надалі мала таку можливість раз на чотири місяці. Весь час із язика не сходило: Домцю, дочекаємося тут, поки батька звільнять, поїдемо звідси всі разом, поки ж будемо біля нього, йому легше від того. Обдурила сама себе.

Тато помер у таборі, відбувши заледве половину терміну. Як це сталося, від чого — мамі ніхто не сказав. Тіло не видали, попрощатися не дозволили, закопали в загальну могилу на табірному кладовищі. Я вже стала трохи дорослішою, не лише за віком — усередині, Воркуті треба дякувати. Тож чула краєм вуха: мама зробила можливе й неможливе, дізналася: вбили його там. Чи блатні, чи наглядачі, аж такого не вивідала. Після того стала швидко здавати, і поховала я її весною, у той самий день, коли по радіо диктор Левітан урочисто оголосив про кінець війни.

І я лишилася в нашій комірчині сама.

Багато хто розгубився б на моєму місці, то вже, озираючись на досвід, кажу. Дівчинка, п’ятнадцять років, документів на руках нема, школу ще не закінчила, сама на білому світі. Жити треба за щось, ще й вижити — хто заступиться? Але Воркута давала рік за два, якщо не за три. Тому в паніку не впала. Зібрала думки докупи. І вирішила — школи мені більше не потрібно. Навчуся чого треба.

Пощастило знову: близька мамина подруга, теж вольняшка[34], якимось незрозумілим мені чином домовилася, аби мене прилаштували в «Сивій Масці». Не знаю, чи вдалося б мені знайти місце краще, чи взагалі викрутитися після маминого відходу самій. Якщо був тоді за Полярним колом куточок справжнього раю, то тільки там, у радгоспі. Чому «Сива Маска» — чорт його розбере. Уже коли опинилася в театрі, не в останню чергу — завдяки своїй новій несподіваній роботі, Прохор Власов побачив у тому знак долі й земне призначення.

— Маска, дитино — то символ лицедія. Ми, всі, хто служимо Мельпомені, завжди маємо по кілька масок відразу. Що більше масок, то краще для актора. Не кожному всяка пасує. Але все одно, дитино. Маска, знаєш, не просто назва.

З початком війни у Воркуті голодували.

Не жирували й раніше. Тільки в нас на Полтавщині навіть містян трохи рятувала городина. Тут же — мерзлота, нічого не росте, ще й пайки зрізали. В’язні мерли, наче мухи. Цивільні вольняшки опинилися на межі. Почалася дистрофія, і тут уже особисто начальник «Воркутбуду» товариш Мальцев забив тривогу. Не те, щоб людей пожалів. Йому план виконувати треба, норми виробництва зросли, війна того вимагала. А люди на роботі падали з ніг. Тож Мальцев полетів до Москви, тарабанив у двері різних кабінетів і таки достукався, докричався. Повернувся з перемогою: воркутинцям запровадили північні пайки, збільшили норми на хліб, цукор, масло. А тих, кого голод виснажував, направляли до «Сивої Маски».

Тамтешній радгосп мав будиночок на дві кімнати. У ньому облаштували щось подібне до санаторію, куди кожних два тижні привозили партію з вісьмох нещасних — четверо чоловіків, четверо жінок. Звичайно, відбирали прискіпливо, суворо, щастило далеко не всім. Тут давали наваристі щі зі свинини, варили каші на молоці, і пацієнти швидко набирали вагу. Аби потім звільнити місце наступним бідолахам.

Я прала білизну, прибирала та мила. До кухні мене, п’ятнадцятирічну дівку, не підпускали близько. Досить того, що могла під’їдатися залишками після куховарок. Але мені й так було добре. Спали, звичайно, усі разом, у гуртожитку при радгоспі. І більшого щастя на той момент для себе я не уявляла.

Поки в «Сиву Маску» не привезли Фаїну Мічковську.

Жінка схуднула так, що її талію я могла обхопити руками й переплести пальці. До кімнати не завели, занесли: уже на порозі зомліла, голод. Як почала оклигувати, розказала про себе. Виявляється, грала Фаїна в ленінградському театрі, трошки — в кіно, і посадили її як члена родини ворога народу. Вийшла рік тому, не знала, куди себе подіти. На щастя, про неї згадав всюдисущий Прохор Власов. Саме минулого року той же Мальцев вирішив: отримавши статус міста, Воркута повинна мати свій театр. Тим більше контингенту повно, причому найкращого.

У таборах сиділи десятки акторів і акторок, серед яких сам Мордвинов[35], до арешту — головний режисер Большого театру в Москві. З учорашніх богемних зеків набрали театральну трупу. Мічковська грала там невеликі ролі, та більшого й не прагнула. Вертатися нема куди, Ленінград тоді стояв у блокаді, Фаїна підозрювала — ті родичі, хто не відмовився від неї після суду й вироку, напевне померли від голоду. Навіть уважала фатальним своє становище. Мовляв, від голодної смерті нікуди не втечеш.

— Соромно мені, Домно, — призналася, як щоки стали рожевими. — Я тут їм, а друзі не мають такої змоги. Хіба довести себе до критичного стану навмисне. Сюди привезуть... і то не впевнена.

Звідки в мене виникла ідея зливати вершки з порцій, які видавали в «Сивій Масці», — Бог його знає. Але Мічковська послухалася мене, чесно ділила свою порцію навпіл, відливаючи вершки в приготовану посудину. Потім старанно збивала їх на масло. Коли поверталася назад, забрала його з собою, друзі-актори дістали несподіваний гостинець.

А я, метке дівча, — їхню прихильність.

Тож коли мене вирішили замінити іншою, бо місце справді було блатним і я не могла довго там утриматися, театрали прихистили.

Коло обов’язків мала широке. Але дівчина в шістнадцять років здатна запросто стати костюмером, за потреби допомагати гримеру, ще — шити й перешивати пишні костюми й сукні: тут ставили переважно оперети. Само собою, прибирання теж лягало на мене, та я не скаржилася навіть собі.

Знайомі, не лише театральні, кликали Домною, не завдаючи собі клопоту розібратися в походженні мого імені. У Воркуті я була не тією, хто належить Господу. Тут вважали: домна — це доменна піч[36]. Цілком серйозно вважали: прогресивні батьки нарекли мене так на хвилі, коли зводилися величезні промислові заводи-гіганти й хлопчиків записували Індустріями. Прізвище Чечель, яким я завжди пишалася, теж згадували не часто. Хто перший прозвав Галушкою — не згадаю. Та перше, що тут говорили при згадці назви мого рідного міста, — полтавська галушка.

Не ображалася на Домну Галушку.

Сприймала як друге ім’я, по всьому.

Жила при театрі. Пробивний Власов без жодної хтивої думки, лише керований бажанням допомогти, вициганив для мене крихітну окрему кімнатку в гуртожитку. Причому я мала таку розкіш, як окремий вхід, із двору. Щоправда, недалеко височіли три сортирних буди, ними користувалися мешканці всіх двох поверхів. Сморід часом проникав крізь щілини у вікні, та й всюдисущі щури навідувалися в двір, бо за туалетами звалювали кухонне сміття. Попри те вважала: життя вже вдалося. Узяла від нього краще, що могла в своєму становищі й таких умовах. Подумувала з часом вибратися на Велику землю, проте бачила здійснення мрій лише у віддаленій перспективі.

Як кажуть, при першій ліпшій зручній нагоді.

Поява Данила Червоного прискорила події.

Хто б міг подумати...

З

Воркутинська весна — вона пізня й холодна.

У нас на Полтавщині вже все тане й потроху оживає, готується квітнути. Тут — замітає вулиці, люди застряють у кучугурах, щури купчаться, де тепліше, й лютують морози за двадцять градусів. Наш театр займав дерев’яну будівлю, яку треба було опалювати не лише під час вистав — на репетиціях трупа теж не повинна мерзнути. Це тільки на перший погляд вугільний край не мусить мати проблем із паливом. Насправді ж навіть по війні, коли вже відновили Донбаський та Криворізький вугільні басейни, місто й прилеглі населені пункти гріти не було особливо чим. Усе, що не відправляли на Велику землю, йшло на потреби тих-таки стратегічних підприємств. Театр до них не належав, і художній керівник, який прийшов після Мордвинова, придумав доволі простий, не надто оригінальний, через те — дієвий спосіб добувати паливо.

Ми давали в шахтарських селищах шефські вистави.

Їх було не дуже багато. Розкидані довкола Воркути на різній відстані, вони мали меншість цивільного, вільного населення й норми видобутку забезпечували за рахунок каторжан. Проте місцева влада охоче запрошувала театр, бо інших розваг для вольняшок і самого начальства ніде не було. Раз на тиждень кудись могли довезти пересувний кіноапарат, аби прокрутити якесь старе кіно. Нового на той час знімали дуже мало, й люди через відсутність вибору вкотре передивлялися довоєнних «Чапаєва», «Веселих хлоп’ят», «Волгу-Волгу», «Джульбарса», а з повоєнних стрічок перепала комедія «Весна». Для одних вона була знущанням над реальністю, для інших — можливістю подумки перенестися у відновлену після війни Москву, ближче до красивого життя, де в ногу крокують наука й мистецтво. Але хто б як кіно не сприймав, пісенька про те, що журчат ручьи, мирила всіх, навіть єднала. Вона швидко перетворилася на застільну. І коли після кожної такої шефської вистави нас гостили — хліб, пайкова тушонка, масло й неодмінний спирт у великих кількостях, — підпилі чекісти, котрі були присутніми незмінно, наполегливо просили котрусь із акторок заспівати «під Орлову»[37].

Завжди знаходились охочі.

Навіть готувалися наперед, знаючи бажання сторони, яка приймала.

Адже на кону всякий раз стояло кілька вантажівок із вугіллям, яке виписували для потреб театру як гонорар. Натуральний обмін, якщо хочете. Міняти виставу на харчі не могли, бо тут же, як я вже згадувала не раз, нічого не росло. Нечисленні північні села нічим потішити не могли, хіба самогоном чи бражкою.

Мене брали з собою завжди. Без костюмера непросто, і взагалі я за кілька років навчилася при театрі бути майстром на всі руки. Задля виживання треба стати незамінною, і мені це вдалося. А того разу, про який згадую, вибратися з міста хоч на добу стало для мене питанням особистої безпеки.

Відразу після нового року у Воркутинське УМДБ прислали нового співробітника. Капітан Смоляков, за прикладом колег, побував у нас на виставі. Потім, за тим самим прикладом, пройшов за лаштунки, приніс дві пляшки шампанського. Плітки розходяться дуже швидко, й скоро від актрис я почула: Смолякова до Воркути вислали. Такий спосіб покарання за провину, суть якої я так ніколи й не дізналася. Капітана направили в Комі подалі від гріха й очей попереднього керівництва, прибув сам, без родини, хоч одруженим ніби колись був. Пошепки, в кулуарах, цікаві акторки розповідали страшну історію: дружина Смолякова або трагічно загинула, або, що більше схоже на правду, він її вбив. Оце й стало причиною заслання.

Я була занадто безтурботною. Втратила обережність, сама не розуміючи, як, коли й чому. Пильну увагу до себе з боку Смолякова помітила занадто пізно, аби вжити заходів чи просити когось старшого й досвідченішого про допомогу. Капітан поклав око саме на мене, вісімнадцятирічну хохлушку. І намірився взяти мене приступом, штурмом, не бачачи на своєму шляху перешкод.

Трьох місяців вистачило, аби я дізналася про залицяльника достатньо, щоб злякатися по-справжньому. З уривків різних розмов зрозуміла: Смоляков багато пив, але на заздрість іншим п’янів повільно й убити його алкоголем — справа не проста, майже безнадійна. Також він вирізнявся жорсткістю навіть у своєму середовищі, де згуртувалися переважно чоловіки із садистичними нахилами. Тут, у Воркуті, де зеків було більше, ніж вільних людей, дати раду на службі могли лише такі. Нарешті якось почула найгірше для себе. Виявляється, Смолякову нещодавно виповнилося тридцять чотири, а померла за нез’ясованих обставин дружина мала на чотирнадцять років менше.

Капітана цікавили жінки саме такого віку, а якщо молодші — узагалі чудово.

Хворобливо, небезпечно для жінок цікавили.

Спершу я чемно приймала знаки уваги, намагаючись усе ж тримати Смолякова на відстані. Аби не чутки, яким я вірила, інтерес із боку високого, ставного, ще й блакитноокого мужчини міг лестити. Трохи зупиняло, що він із держбезпеки. Проте в перспективі триматися поруч із чекістом — не найгірший варіант. Принаймні купа моїх знайомих використовували подібні зв’язки для залагодження передусім власних, але також — чужих проблем.

Та почуте змушувало боятися.

Капітан же ніби не відчував мого настрою. Чи навпаки: усе відчував, розумів — і навмисне форсував події. Користуючись моїми страхами, з одного боку, й безвихідним становищем тут, у Воркуті, де не заступляться навіть близькі друзі, — з іншого. День, на який припала наша шефська вистава, був його вихідним, і я наперед запрошена в кіно, потім — до ресторану, далі — все ясно.

Розуміла, що поїздка — лише відстрочка. Та все одно зраділа можливості забратися з міста й бодай добу перевести подих, зібратися з думками й придумати бодай щось, здатне захистити від наполегливого офіцера. У театрі все давно помітили, але заступитися не зміг би навіть Прохор Власов. Одне діло — пиячити з міською партійною й чекістською знаттю. Інше — зашкодити одному з них утілити свої найогидніші бажання. Переконана: нічого доброго й красивого від Смолякова чекати не слід.

З такими сумними думками я й поїхала.

Щойно прибули на місце — інша напасть, тепер уже для нас усіх. Виявляється, напередодні в одному з віддалених табірних пунктів спалахнув бунт. Ясна річ, про таке в наших краях, та й взагалі будь-де в СРСР, не оголошували ані по радіо, ані в газетах. Усе гуляло на рівні чуток. За публічне поширення яких легко загриміти коли не в табір, то за ґрати на кілька діб і далі на примусові штрафні роботи. Проблема полягала ще й у тому, що частині бунтівників удалося захопити зброю, вирватися й навіть подолати значну відстань до найближчого на їхньому шляху селища. Там вони дали короткий бій регулярній військовій частині, піднятій по тривозі. Солдати швидко розмазали зухвальців по мерзлій землі. Бунт ніби локалізували.

Але все сталося лиш якусь добу тому.

Між селищем, де втікачі дали останній бій, і нашими підшефними — менше десяти кілометрів. Тутешні каторжани могли підхопити бунтівну заразу. Місцеве начальство мало підстави скасувати нашу гастроль.

Зашкодив цьому талант Прохора Власова домовлятися про все з усіма.

Наш режисер заплющив очі на те, що провідний актор напився ще вдень і, навіть якби прочухався, для виходу на сцену не годився. Лицедії швидко й звично внесли у виставу корективи. Усе одно це мало вигляд такого собі бенефісу. «Сільву» або «Севільського цирюльника» в повному обсязі не покажеш. Умов нема, та й шахтарям воно не треба. Зате невеличкі фрагменти відразу з кількох вистав ішли на «ура». Залишилося перетасувати так, обійтися без участі Власова.

І заробити таке потрібне вугілля.

Людей набився повен клуб, так завжди було. Мені всякий раз здавалося: селища ніби вимирають, коли туди приїздить не лише наш театр — узагалі будь-хто, здатний бодай трошки розважити. Показати інакше життя, яскравіше за сіре холодне шахтарське повсякдення. Не обходилося без п’яних — приходили першими, додавали біля входу за рогом. У залі погано стримували емоції, й актори демонстрували залізну витримку, тримаючи дійство в потрібному ритмі й не відриваючись на репліки. Часто двоє-троє пробиралися до вхідних дверей покурити, прочиняли їх, та не виходили, аби під час перекуру нічого не пропустити. Жінки починали мерзнути, вимагали зайти або туди, або сюди, це переростало в сварку, подекуди — в коротку сутичку: завжди знаходилися охочі навести лад. Актори все одно робили своє, і на моїй пам’яті припинили лиш раз — тоді п’яного раптово знудило, він почав голосно блювати просто на задній ряд, тут уже закрутилася справжня жорстка бійка. Того разу виставу довелося перервати й продовження не було. У натовпі вже з’явилися ножі й заточені терпуги, полилася кров, заголосили жінки, заревли діти, наспілі міліціонери стріляли в повітря.

Але того вечора обійшлося.

Концерт тривав на диво й щастя спокійно, ішов звичним руслом, навіть незмінні п’яниці не заважали, регочучи й беззлобно матюкаючись від захвату лише в призначених для того місцях. Потім — звична вечеря з хлібом, консервованим м’ясом, оселедцем та розбавленим спиртом, заради якої воскреснув Власов і, так само звично й очікувано, почав співати на свій лад чоловічі партії з наших оперет. Зароблене вугілля вже завантажили, зранку невеличкий конвой вирушав курсом на Воркуту.

Розмістили в бараку, переробленому під подобу гуртожитку. Тут топили, не було щурів, а довге приміщення тонкою перетинкою розділили на чоловічу й жіночу половини. Поки розміщалися-розкладалися, котрійсь із акторок здалося: в пічці занадто перегоріло. Занести вугілля не завадило б, навіть якщо вона помиляється.

Це також вважалося моїм обов’язком.

Підхопивши порожнє відро, я вийшла, обійшла будівлю, заходячи на задній двір, де в дерев’яному сарайчику, збитому з грубих дощок, зберігалося паливо.

Як зайшла, відразу не почула — відчула рух у дальньому кутку.

Щури...

Та не очиці блиснули — людські очі.

4

Не бажаю нікому дитинства з юністю таких, як у мене, — десять років життя за Полярним колом, пліч-о-пліч із хижаками на двох ногах і чотирьох лапках.

Але якщо вже ви його мали. Якщо взагалі дорослішали будь-де серед бандитів у погонах та без них, якщо виживати навчилися скорше, ніж читати, — зрозумієте мене. Нічого пояснювати не треба.

Людина у вугільному сараї.

Зовсім недавній бій у селищі неподалік.

Бунт на зоні, відчайдухи-втікачі.

Усе склалося в один момент, і я відступила. Не злякалася — позадкувала до дверей, уже набравши повні груди повітря, аби гукати на допомогу. Гратися з біглими зеками наміру й бажання не мала. Тут краще для всіх виказати їх, повідомити міліцію й зітхнути спокійно. Ще переховування втікачів, котрі зі зброєю опиралися військовим, для повного щастя бракувало.

Отут почула дещо. І це відразу поставило моє життя догори дриґом. Почавши з того моменту змінювати його стрімко, невідворотно й назавжди.

— Не бійся...

Два коротких слова, які мене зупинили. Утікач говорив українською, якої я довкола себе після маминої смерті не чула. Проте ловила чутки про лиховісних бандерівців, посіпак німецьких фашистів, котрі воювали на ворожому боці й не змирилися з радянською перемогою. Тепер їх уже четвертий рік розкидали по таборах, завжди — туди, де найважче витримати. Серед воркутинських каторжан мої земляки були напевне, і я чомусь не сушила собі голову, вороги вони чи ні. Розмов із мамою та батькової долі вистачало, аби ставити під сумнів більшість почутого про в’язнів-українців.

Для комуністичної влади Петлюра — ворог. Тато, ви вже знаєте, його позиції багато в чому не поділяв. Та все одно радянський суд затаврував його петлюрівським послідовником, а отже — буржуазним націоналістом із усіма відповідними наслідками.

Переді мною в темряві за купою вугілля сидів українець, який утік із табору зі зброєю в руках.

Навряд чи його арештували й судили за крадіжку чи навіть пограбування квартири, дому або магазину. Мій покійний батько недолюблював радянську владу, не боровся з нею — і все одно загинув від її рук. Так само могла жити мама, аби не вирок татові. Я дотепер не забула, як у дворі тицяли пальцем, а тоді — тим більше, образливі вигуки в погані моменти зринали в пам’яті. Цей чоловік зробив те, на що мої батьки не наважилися, а я й поготів.

Підніс проти ворога зброю.

— Ти хто? Звідки? — запитала швидко, додала для чогось: — Сам не бійся.

— Звідти, — почула у відповідь. — А ти?

— Тутешня.

— Тутешні так не балакають.

— Полтава, — виправилася, зрозумівши.

— Давно?

— Довга історія. Слухай, — озирнулася я, — там чекають. Я скоро. Будь тут.

— Куди я звідси...

Коли вносила вугілля, ледве стояла на ногах. Зазвичай у схожих випадках пронизує до кісток холод. Довкола холоду вистачало, але дивно: усередині в мене все горіло й палало. Відчувала, як пашіли щоки, й тішилася тьмяному світлу: ніхто не роздивиться, не побачить, нічого не питатиме. Пошукала й знайшла кілька галет, що прихопила з вечері, сховала під куфайку, трошки потовклася, ніби мостячись на дерев’яних нарах, звичних замінниках ліжок. Потому кинула недбало — до вітру, мовляв. Справа звична, вислизнула назад без того, аби привернути надмірну увагу.

Очі тим часом остаточно встигли звикнути до темряви — і я розгледіла втікача краще. Очні яблука — єдине, що біліло. Лице та руки вкривав чорний вугільний пил. Навіть без освітлення було видно табірну виснаженість. Вік визначити не могла та й зараз не морочилася тим. Почекала, коли згризе половину галети, запитала:

— Звати тебе як?

— Остап, — сказав, ковтаючи, помовчав, знову заговорив: — Хрестили Данилом.

Подавшись уперед, я торкнулася тилом долоні змокрілого навіть на морозі лоба.

— Гориш увесь.

— Еге. Чаю б зараз, окропу крутого. Щоб пагінці малини заварити й запарити. Потім у лазню. — Він ще мав силу жартувати. — Тебе як кликати?

— Домною кличуть усі.

Мовила — й раптом зловила себе на думці: але ж у мене теж кілька імен. Навіть прізвисько маю. Чого дивуватися, коли чоловік себе по-різному називає.

— Домнікія, значить.

— Усе знаєш.

— Не все, Домцю.

Так сильно це звертання зігріло, ніби сама гарячезного чаю з малиною напилася.

— Шукають тебе?

— Не знаю. — Данило знову захрумкотів у темряві галетою. — Може, так. Може, ні. Зле, що сам-один вирвався з усього відділу. Там льох був. Як зачали гранати насипати — туди закотився. Гукнув когось із хлопців за собою. Потім гримнуло, контузило трохи...

Говорив уривчасто. Моє вухо вловило — не надто хоче розводитися. Щиро переймається втратою друзів, а ще більше — що вижив лише він.

— Довго йшов? Поранений, руки-ноги не поморозив?

— Звик, насобачився. — Він уважав, такого пояснення досить. — А йти тут менше десяти кілометрів. Сюди й цілилися, Домцю. Залізниця, вузькоколійка.

— Ясно, — збрехала тоді, зовсім нічого не розтумкала. — Тепер куди?

— Не знаю, — прозвучало чесно, щиро, при тому без жодного відчаю в голосі.

— Я знаю. — Давно так упевнено себе не почувала. — Там далі у дворі або вже стоять вантажівки з вугіллям, або рано їх підженуть. Кузови будуть накриті брезентом. Спробуй залізти туди, далі сиди мишею. Як зупиняться — гляди. Вилазь так, аби не попастися. Попадешся — вибач, Даниле... чи Остапе... Словом, звиняй, нічим не зможу...

— Зрозуміло.

— Мене взагалі поруч не буде. Вийде вибратися — там побачиш будівлю на два поверхи. Машини заїдуть у двір, до котельної. Тобі той двір треба якось перебігти, оминути будівлю. Побачиш рядок сортирів, тримай туди. Доведеться заховатися там, поки я не прийду й не свисну.

— Справді свистітимеш?

— Ну, інший сигнал придумай.

— Та ну, свист — нехай.

— Ти... перебудеш тут до ранку? Не змерзнеш?

— Уже змерз. — Чи здалося, чи Данило справді не сумував. — Грітиме можливість вибратися. Не мріяв навіть.

— Якби мене не надибав?

— Це ти мене здибала, Домцю.

Але ж правда...

Більше затримуватися не могла. Так довго на морозці в сортирі ніхто не стирчить. Попрощалася, удачі побажала, швиденько побігла назад. Умостилася, вляглася на бік, зібрала нарешті думки докупи. І аж тоді зважила все.

Думайте про мене, що завгодно. Але в той момент вирішила: хай земляк, хай свій, хай утікач. Тільки ж не маю я наміру попадатися з ним разом. Іншого готова була здати. Данилові підказала єдиний можливий план дій. Упорається — далі щось доведеться придумувати разом. Зловлять, виявиться не надто спритним — не вийшло, значить. Проте мене він не викаже, а совість лишаю чистою: робила, що і як могла.

Спала погано.

Ранком рано всі підвелися, посунули до автобуса — художній керівник вибив у міськкомі партії для гастрольних потреб. Дві вантажівки вже чекали, кузови щільно запнули брезентом. Не можна, аби цінне вугілля випадало на ходу, дороги тут погані, машини стрибають. Потім усякі, кому не ліньки, виходять на шлях, назбирують собі повні відра — непорядок.

Наче спокійно все.

Мацала очима брезент, чи не випинається ніде підозрілий горбок.

Та ні...

Повернулися, вивантажилися. Жінкам можна день відпочивати, завтра на репетицію. Чоловіки, дарма що актори, інтелігенція, мусили брати лопати й звільняти вантажівки від заробленого добра. Якщо Данилові вдалося, міркувала я, матиме невеличке вікно, аби вислизнути: поки водії підуть грітися, а наші мужчини — брати знаряддя праці.

Боялася гіршого — і все одно вірила в удачу.

Від нього навіть у темряві чимось таким тягнуло... Словами важко пояснити. Сильний, у себе вірив, інших підводити не хотів. Ще інстинкт, він найчастіше підказує, як виживають.

Мені б не знати.

І не здивувалася: зраділа, коли свиснула, де треба, — а Данило показався на очі.

5

У себе в комірчині я краще його роздивилася.

Поки чекав, устиг витерти лице й руки снігом. Лице все одно лишилося з брудними патьоками. Та побачила чоловіка, якому однаково могло бути трохи за тридцять й майже під сорок. Поголена на табірний манір голова робила лоба ще ширшим. А змарнілість підкреслювала карбований профіль, на носі — невеличкий горбочок. Прийшов у солдатській шинелі, з якої здер погони, шапці, уже без зірочки спереду, ватяних штанях. Під шинеллю — теплий светр. Зеків так не вдягали, та мені не треба пояснювати: утікач убраний в трофеї, дбайливо та ретельно готувався до ривка: рятівного чи останнього в житті.

— Роздягайся, — наказала я.

— Для чого? Просто тут?

— Оглянути тебе треба. Якось помити. Перев’язати, бо кулею зачепило, на рукаві кров.

— Тоді відвернися.

— Відколи зеки сором’язливими зробилися?

— На волі, — кинув коротко, та все ж почав знімати із себе одяг.

Як залишився голий-босий, у самих несвіжих кальсонах, я повернулася спиною, занесла одяг за квітчасту завіску. Нею відгородила куток, де стояла грубка й помийне відро. Тут облаштувала собі щось на зразок кухоньки, й таким чином сама для себе створила бодай невеличку ілюзію людського житла. У якому є місце для кухні й навіть спальні.

Кинула Данилові речі на підлогу, замислилася. Випрати й почистити все це, звісно, не завадить. Що далі? Доведеться десь сушити. Хоч надворі ще зимова погода, верхній одяг годилося б трохи провітрити, аби став свіжішим. Навіть якщо цього не робити, не світити його, усе одно в комірчині самотньої дівчини з’явилися раптом чоловічі лахи. До мене постійно хтось заходить, доведеться придумати пояснення — а його нема й бути не може. Тим більше — сам Данило. Куди його подінеш? Шукати для нього одежину — знову світитися, давати підстави для небезпечних запитань.

Не знаю, до чого б дійшла. Зрештою, сама кашу заварила, самій треба їсти. Безвихідь ураз стала більшою для мене. Утікачеві щось загрожує лише в тому випадку, як до мене справді хтось постукає в гості. Але я маю повне право не пустити, списавши небажання на погане здоров’я, з тутешніми умовами життя підозр не виникне. Натомість мені якийсь час доведеться дбати про Данила. Чим неодмінно приверну увагу цікавих — а в театрі таких вистачає з надлишком.

І тут в усі роздуми знову втрутився нахабний випадок, давши новий, несподіваний і від того більш небезпечний поштовх подіям. Час показав: розв’язка від несподіваної появи капітана Смолякова тільки прискорилася. Та в момент, коли в двері загаратали і я впізнала його голос, нічого подібного не передбачалося.

Навпаки: земля стрімко йшла з-під ніг.

— Галушка! — судячи з тону, капітан уже встиг добряче хильнути. — Галушка, ти ж там! Відчиняй! Я бачив, ви вже приїхали! Артисти, мать вашу так!

Відкинувши завісу, я побачила Данила. Він, як був, стояв босий, у спідньому, і в очах я не прочитала жодних ознак переляку. Навпаки, вони ледь примружилися. Зараз утікач нагадував породистого сторожового собаку, якого з останніх сил утримують на повідку, а він готовий без команди вчепитися в горло злодюжці чи іншому порушнику спокою.

— Галушка, не придурюйся! Ти не спиш! Вивалю двері — гірше буде! — навіснів іззовні капітан.

— Хто? — виплюнув Данило питання.

— Погано, — відповіла я. — Дуже погано.

Єдиним можливим сховком тут був не затулений завісою куток, а моє ліжко. Небезпеки не уникнути, бо Смоляков не заспокоїться, поки не зайде. Але водночас ситуація нагадувала один із тих водевілів, якими славився наш театр. Жоден не обходився без сцени, де нездалий оперетковий коханець ховався під ліжко або в шафу. Данило ж не мав іншої можливості, крім як лізти під ліжко — такої розкоші, як шафа, у мене не було.

Перш ніж устигла щось зрозуміти, утікач сам прийняв рішення: присів, шаснув у сховок.

У мене ще туманилося в голові. Та опанувала себе. Вирішила: якось пронесе, відбивалася від капітана не вперше. У крайньому випадку підіграю, позаграю, дам аванс і виставлю геть. Потім доведеться викручуватися, проте робитиму це на людях, при свідках. Так Смоляков ще трохи стримувався.

Відчинила.

Капітан не зайшов — увалився, вторгнувся, принісши за собою густі спиртові випари. Кашкет збитий на потилицю, шинель розстебнута. Не відрізнити від босяка, аби не старанно начищені хромові чоботи. Вони блищали, запах вакси почав перебивати запах алкоголю. Офіцери, які за Полярним колом давно, частенько носили на службі бурки — але не цей.

— Я зі зміни. — Смоляков не сказав, доповів, відрапортував, старанно зачиняючись при тому зсередини. — Ти припиняй, Галушко. Не жартуй зі мною більше, не треба.

Говорив капітан чітко, язик не гуляв. Виказували очі: незваний гість був п’янішим, ніж будь-коли.

— Вам би відпочити, товаришу капітане. — Я намагалася говорити спокійно, навіть усміхатися. — Знаю ті ваші нічні чергування.

— Нічого ти не знаєш. — Він скинув кашкета, знайшов на стіні цвяха, почепив, долонею пригладив волосся. — Чи знаєш? Ти тут усе знаєш, Галушко. Ну, коли так, мусиш знати, як офіцери повинні відпочивати після тяжкої служби.

— Ви вже відпочиваєте, — вирвалося в мене.

— Ти на що натякаєш? — Дивно, ані нотки лютої, лише здивування. — Загинули люди, Домно. Не тепер, ось кілька днів як. Знаєш, хто їх убив? — Смоляков стукнув себе кулаком у груди. — Усе на нашу голову... Мені казали товариші, у цих краях бунтів не було ще два роки тому. Спокійно так... Ну, не те щоб... Людського сміття багато, помиїв вистачає. Для того ми тут, перевиховуємо. — Капітанові думки помітно плуталися, він ледве добирав потрібні слова, хоч говорив і далі чітко. — Так знаєш, хто убив радянських солдатів та офіцерів? Твої друзі!

— Про що ви?

— Не роби круглу пику, Галушко!

Я не встигла оговтатися — Смоляков ступив упритул, стиснув обома руками мої плечі, дихнув густими противними випарами в лице.

— Пустіть! Мої друзі нікого не вбивали! У мене нема тут друзів-убивць!

— Хохли! Чи скажеш — ти не з них? Сама хохлушка! У вас усіх для нас дулі в кишенях! І каменюки за пазухами! Поки сюди хохлів не везли, бунтів не було! Тямущі люди казали: тільки ви воду мутите, ваша погана порода!

— Дайте нам спокій! І ви спокій будете мати!

Нічого такого в думках не мала ще п’ять хвилин тому. Усе через Данила: зрозуміла про нього більше, ніж від нього почула. Мовчить — а на лиці все написане. Гордість охопила, не бачена й не знана раніше. За всіх нас, від тата з мамою починаючи.

— Ага! — Це був вигук переможця. — Камінь за пазухою, так точно! Показуй! Зараз показуй, чи сам дістану! Камінь сюди, сучко, ну!!!

Одну руку Смоляков грубо запхав за викот сукні. Я спробувала пручатися — й капітан відважив ляпаса, аж голова мотнулася, мов у ганчір’яної ляльки. Світ довкола знову загойдався. Тим часом Смоляков часу не гаяв — уже штовхав до ліжка, виціджуючи крізь зуби:

— За всіх відповіси, хохлушко. За всю вашу погану породу. Опираєтесь, постійно опираєтесь. Хто сказав, що сили на вас не знайдеться. Була сила, є й буде. Усе робитимеш, коли скажу і як скажу.

— Ні!

— Жити хочеш? Хочеш, хочеш, всі хочуть! А я на пальцях доведу, що з тими бандерівцями ти була в змові! Думаєш, на тебе справи в нас нема? На батька твого, мамку! До сьомого коліна підніму! Борза вона, бачте! Може, про Чечелів, мироїдів буржуйських, поговоримо? Тут чи в кабінеті — де скажеш.

Тепер у мене потемніло в очах. Довкола голови ніби хто накрутив товстий шар вати. Дотепер не могла собі уявити капітанову затятість. Закортіло мене зламати й так припекло — за три місяці все підняв. Розкопав, де ніхто не порпався раніше. Йому треба влади наді мною, а через мене — над усіма, хто мав змогу й силу не даватися, не коритися, не...

Ноги підломилися.

Я впала на ліжко спиною поперед.

Смоляков навалився, притиснув, спробував навіть поцілувати в губи. Укусила до крові, тільки роздраконила. Знову вдарив, тепер уже в бік. Випростався, скидаючи шинель, жбурнув на підлогу. Портупею лишив, я бачила кобуру з пістолетом.

Раптом капітан утратив рівновагу.

Завалився, як стояв — прямо.

Я почула звук глухого удару потилиці об підлогу.

Змогла видихнути й підвестися не відразу. Скільки часу то забрало, секунди, хвилини, вічність... Поки сповзла й стала на рівні, внизу, біля моїх ніг, усе вже було скінчено.

Данило, майже голий, помітно виснажений й попри те — шалений, затятий, безжальний, пальцями сильно надавив капітанову МДБ на очі, втискуючи їх у череп якомога глибше.

А потім, ставлячи жирну крапку, перетиснув руками його горло.

Рятівник не просив: я сама сіла Смолякову на ноги.

6

Іншого місця, ніж під ліжком, для мертвого капітанового тіла теж не знайшлося.

Заштовхали ми труп дуже вчасно. Офіцер здійняв гармидер, не чути його штурму міг хіба глухий. Тож коли раптом усе затихнуло, я тривожно чекала появи цікавих і стурбованих. Знову місцеві звичаї зіграли на моєму, точніше — відтепер уже — на нашому з Данилом боці. Обережно постукали хвилин за тридцять. Я відповіла, не відчиняючи. Запитали, чи все добре. Я стримано відповіла: нормально, дякую. Цікаві відступили, й Бог знає, що подумали: або мені вдалося спровадити Смолякова якимось дивом, або, навпаки, він домігся нарешті свого й тепер лежить у моєму ліжку.

Мені б дуже хотілося, аби він узагалі не приходив.

Чи дивом оговтався й відступив сам.

Зараз треба не лише вигадати переконливу версію, куди подівся капітан, але також позбавитися тіла. Бажано — знайти спосіб відтягнути його чимдалі звідси. І відвести від себе підозри, що не видавалося можливим. Смоляков мусив заступити на чергування. Він пішов зі служби сюди, поскандалив. Далі мав би податися на квартиру. Проте сусіди його не побачать, про що чесно скажуть колегам, щойно ті почнуть шукати пропажу.

Домна Галушка — остання, з ким капітан спілкувався.

Візьмуться за мене — і все, більше не житиму.

Поки міркувала так, Данило знову вдягнувся. Він мав величезне бажання допомогти мені. Та витягнути звідси труп офіцера й непомітно затягнути його кудись далі від очей, аби не скоро знайшли, не під силу було навіть тому, хто зовсім недавно зухвало вирвався з табору.

— Утопити у виходку[38], — запропонував після коротких роздумів. — Пролізе в дірку, весь.

— Там йому саме місце, — погодилася я. — Знайдуть швидко. Ти підеш, мені каюк.

— Нікуди не піду.

— Дякую. Гаразд. Тоді — гаплик нам обом. Довго під ліжком не просидиш.

Сказала так, бо починала гніватися. На Данила, бо ще вчора його не знала, а сьогодні через нього під загрозою моє життя, хай він мене й урятував. Та більше на себе: піддалася пориву, дозволила все це. Але гнів змінився соромом. Видавалося, я мала б шкодувати про свій вчинок. Хоч знала напевне — змогла б зробити так іще раз.

Сувора Воркута давила тих, хто опускає руки, здається. Або умови життя гартують, змушують боротися щодня, триматися за життя. І всякий раз шукати виходу.

Я нагнулася, смикнула покривало за край, опускаючи ще нижче, майже до самої підлоги.

Коли випросталася, уже знала, куди піду.

Найкращий союзник проти міліції — бандит.

— Будь тут, — сказала, вдягаючи куфайку й обмотуючи голову теплою хусткою, одним із небагатьох своїх цінних скарбів.

— Куди піду...

— Не відчиняй нікому. Як постукають — завмри. Каша в каструлі... холодна. Підігріти не можна, треба ж грубу розпалювати, дим піде. Коли господарів нема, тут не топлять, паливо дістати важко.

— Нічого. Холодна згодиться. Дякую.

Виходячи, вимкнула світло.

Зачепила боковим зором — Данило бере капітанів пістолет.

Зітхнула й вийшла, намагаючись проскочити швидко, аби не потрапити на чиїсь цікаві очі. Полярна ніч потроху ділилася з днем, проте він поки ще був коротким. Вечоріло рано, й зараз мені це грало на руку. Злившись із сутінками, я спершу швидко пішла, потім — побігла, а віддалившись від небезпечного місця, знову перейшла на крок.

Багато воркутян, особливо в робітничих районах, чуло про Ваню Баркаса.

Але не всякий цивільний міг похвалитися особистим знайомством із місцевим злодійським ватажком.

Моя мама називала його «дядя Ваня», й Баркас справді нагадував доброго дядечка, а ще більше — лагідного дідуся. Йому було за шістдесят, уперше потрапив на каторгу ще до революції, за царя. Народився в Астрахані, змалку допомагав батькові переганяти купецькі товари Волгою, потім злигався з волоцюгами й злодіями. Там же прізвисько отримав, яке згадували частіше за ім’я. А прізвище та по батькові, зі слів Баркаса, називали вголос лиш прокурори та судді, коли оголошували черговий вирок.

Про себе дядя Ваня розповів матері, коли вона виходжувала його після останнього звільнення.

Баркас сидів в одному таборі з моїм татом, досить гарно відгукуючись про нього. Батько й познайомив нас зі старим злодієм заочно. На зоні той мав чималий авторитет, бо жив за старими злодійськими поняттями й вимагав від інших, особливо — молодших, дотримуватися їх. Усе почало мінятися, коли незабаром після кінця війни в табори поверталися вчорашні «штрафники» — кримінальні злочинці, котрі з доброї волі зголосилися йти на фронт в обмін на можливість погашення терміну покарання. Зі злодійського погляду, вони порушили закон, тобто — зсучилися.

Стати сукою можна було й раніше, якщо почати співпрацю з міліцією чи будь-якими іншими державними органами влади. За таке передбачалася смерть, вироки виконували самі кримінальники після свого власного суду. Звісно, на сук у таборах чекала така сама доля. Проте їх було багато, вони набули бойового досвіду, спершу — шалено захищалися, потім почали нападати. Їх брала під крило табірна адміністрація: лише перемога сук у війні зі злодіями могла послабити владу останніх. Блатні мали всередині кожного табору величезний вплив, часто керівництву доводилося домовлятися з ними, навіть рахуватися. Ренегати — суки — стали додатковою, неофіційною армією, якою керувала адміністрація на місцях.

Ваня Баркас ризикував рано чи пізно потрапити під удар. Тих сил, що раніше, вже не було, та й здоров’я підводило. Поки ще мав змогу, домовився з табірним лікарем, аби його актували[39]. Старого злодія на волі справді треба було лікувати, і мій батько, віддячуючи Баркасу за сяку-таку підтримку, порадив постукатися до нас. Мама могла далеко не все, але й того, що вдалося, дяді Вані було на початках досить. Важливіше — вивів себе з-під удару, трохи зміцнів і осів у Воркуті, вирішивши дожити тут свої дні. Звичні місця, рідні краї давно не чекали, Ленінград чи Москва могли затерти старого, там своїх вистачало. Заполяр’я ж, як і всю російську Північ, не без підстав уважав своїм другим домом, другою батьківщиною.

Я не мала щодо Баркаса жодних ілюзій. Але переконалася кілька разів: добро дядя Ваня пам’ятав. Закони, за якими він жив, вимагали жорстокості щодо його порушників, проте щодо тих, хто одного разу став злодію в пригоді, могли стати справедливими. Вийшовши з лікарні й облатувавшись, Баркас кілька разів передавав нам продукти. Як мама померла, неговіркий тип із шрамом на переніссі прийшов і тицьнув трохи грошей. Згодом дядя Ваня приходив сам, улаштував невеличкі поминки у вузькому колі й сказав: у разі чого можу попросити, він допоможе. Відтоді час від часу нагадував про себе, переказував через різні оказії вітання.

Дотепер я уникала Баркаса.

Зараз не бачила іншого виходу.

7

Усередині житло старого злодія мало вигляд не кімнати в бараку.

Справжній барліг, натоптаний різними речами. На підлозі — справжній перський килим, на стінах — гобелени з оленями й лебедями. Цокав настінний годинник з гирками й будиночком для механічної зозулі. Ліжко, накрите ватяною ковдрою, — у дальньому кутку, відгороджене широкою строкатою завісою. На комоді — сім слоненят із білої порцеляни, один одного дрібніші, новенький патефон.

Платівка саме грала, коли мені дозволили зайти: Баркас слухав Козіна[40]. Старі, ще довоєнні платівки.

Господар сидів за столом і під музику пив чай із блюдечка вприкуску з цукром. Біла солодка трапеція стояла поруч, на тарілці. Відбивши від неї важким руків’ям ножа маленький уламок, дядя Ваня клав його на губу й сьорбав, пропускаючи через нього духмяний окріп. Цукор розчинявся, Баркас мружився від задоволення й плямкав.

Мирна, дуже домашня, затишна картина.

Якщо не знати, хто перед вами.

На Баркасі була біла полотняна сорочка, поверх неї — кацавейка, підбита смужками хутра. Чорні штани він заправив у білі підбиті бурки. Переливши з чашки в блюдце нову порцію чаю, господар кивком запросив сісти навпроти. Я глянула на патефон, Баркас закивав:

— Ага-ага, правильно. Людей треба слухати.

Отримавши дозвіл, я зняла голку з платівки, акуратно відсунула, потім повернула ручку, вимкнувши патефон.

— Сядь уже, Домцю.

За таке звертання готова була забути, хто такий дядя Ваня. Так називав мене батько, розказуючи старому злодію про свою родину. Так кликала мама, і старий злодій чув. Так почав називати мене й сам.

Я подякувала й примостилася поруч на ослінчик.

— Почаюєш із дядьком?

— Не до чаю, дядю Ваню.

— Отак відразу. Сидиш тут сичем. Молоді-гарні в двері шкребуться. Думаєш — поговорити прийшли до старого. А їм, бач, ніколи. Кавалер, може, чекає? — Старий підморгнув.

— Вибачте, дядю Ваню. Справді, часу нема зовсім. Ще трохи — біда. Тобто, — запнулася я, — біда вже. Ви казали, можу прийти, як погано стане. Уперше прийшла, ви ж знаєте. Бо погано зовсім і навряд чи краще буде.

Баркас відсунув блюдце. Лице далі здавалося добрим, лиш очі виказували — стали раптом холодними.

— Кажи.

Фразу прокрутила з кілька десятків разів, поки бігла сюди.

— Я наробила такого... Дядю Ваню, я людину вбила.

Випалила відразу, щоб відрізати собі шлях назад, махом спалити мости.

Баркас не здивувався. Тут, у Воркуті, когось убивають щодня. А чоловіка, який половину життя провів за ґратами й колючим дротом, такою новиною тим більше не заскочиш, навіть не завжди зацікавиш. Але цікавість усе ж в очах блиснула.

— Кажи, — повторив. — Коли, кого, за що.

— Годину тому, може — трохи більше. За що? Чіплявся, погрожував, хотів зґвалтувати й зробив би це. Ґвалтував би потім щодня, я б повісилася чи ще щось зробила з собою.

— Хто?

— Це найстрашніше, дядю Ваню. Офіцер він, емдебешник. Капітан.

— Хто?

— Смоляков... Капітан Смоляков.

— Чув про такого. Звірюга скажена, без царя в голові, навіть без товариша Сталіна. Як упорала його?

Я вклякла. Чомусь про спосіб убивства, який назву, не подумала. Відповіла не відразу, розуміючи: само по собі це вже викличе підозру. Баркас не квапив, і я вирішила: спишеться на мої нерви й переляк.

— Застрелила. У нього ж пістолет, він погрожував...

Старий подався трохи вперед.

— Іди ближче, Домцю. Щось запитаю тихенько.

Навіть якби відчувала підступність — усе одно б послухалася.

Нахилилася через стіл.

Мить — суха, чіпка, міцна рука стиснула шию, сильно надавила, притиснула до поверхні. Не встигла злякатися, навіть не скрикнула: Баркас уже стояв наді мною, біля ока побачила вістря ножа.

— Страх загубила, сучко? — процідив старий, скидаючи маску домовика й показуючи себе справжнього. — До кого прийшла, галушко полтавська? Забула? Чи нагадати? Я Ваня Баркас, і не бреши мені, тварюко! Убила, кажеш?

— Убила... Дядю Ваню... Правда...

— Довго думала, як відповісти. Стріляла вона! Ти дихаєш через раз, доходяга! Забрала вона ствол у лягавого! Батькові покійному на тому світі розкажеш, мамку ще гукни! Убила вона! Насправді для чого приперлася? Хто послав, ну?!

— Ніхто! Сама! Він правда мертвий! Під ліжком у мене!

— Кажи!

— Я його...

— Ще слово брехливе — баньки виколю! Ну!

— Остап! — видихнула нарешті, не маючи сил опиратися.

Баркас послабив хватку, відвів руку з ножем.

— Отак. Який Остап, де взявся? Кавалер?

— Ні... Тобто... не знаю... — З переляку я зовсім заплуталася, кожним словом риючи собі й своєму рятівникові глибоку яму. — Він прийшов...

— Прийшов і замочив лягавого?

— Я ховала його в себе. Остапа.

— Молодця. Отак би відразу.

Старий пустив мене, повернувся на місце. Я розпрямилася, витерла сльози, знову побачила перед собою затишного домовинка.

— Чому ховала? Він із наших чи як? Посварився з законом, чимось не догодив?

— З табору втік, дядю Ваню. — Вигадувати щось інше після нападу вже не мала сил. — Недавно буза була на одному з пунктів, нас попередили про обережність, ще трошки чула краєм вуха.

— Ходили чутки, — кивнув Баркас. — Люди нюхають, чи правда. Якої він масті, Остап твій?

— Не знаю. — Упевненість поволі поверталася. — Дядечку Ваню, дорогенький, не про масті зараз мова. Яка, в біса, різниця, коли цей Остап завалив чекіста? За вашими законами, чоловік хорошу, правильну справу зробив. Його захистити треба. І мене разом із ним.

— Для того прийшла?

— Для того.

— Чого хочеш?

— Допоможіть позбавитися трупа. Це найперше. Не можу я його під ліжком у себе тримати! Витягнути й залишити десь поруч — теж. Капітан гармидер здійняв, горлав, були ті, хто чув. Почнуть питати, дуже швидко на мене вийдуть. Не хочу, дядечку, не хочу...

— Тихо, тихо. — Баркас легенько похлопав мене по руці. — Замочити лягавого — це, правда, гарне діло. Тим більше — Смолякова. Наш брат, чесний фраєр, до його чекістських інтересів жодним боком. А він, падло, тягає блатних до себе під різними приводами й там, сука, кишки на кулак намотує. Краю не бачить, давно напрошувався. Бач, як вийшло, а кажуть — Бога нема. Брешуть, Домцю, брешуть. — Він відкинувся на спинку стільця. — Обіцяв твоїм не дати тебе образити. Моє слово — закон, кремінь. Ти мені ще за Остапа свого скажи.

— Не мій він...

— Скажи, дитино, скажи.

Я приречено зітхнула.

— Просити хотіла. Потім, як із капітаном вирішиться... Остап — збіглий. Йому б довідку яку, папірець із печаткою, щоб із Воркути вибратися. Ви ж можете таку роздобути.

— А ти, галушко полтавська, знаєш забагато.

— Нічого я не знаю. Думаю собі. Крім вас, дядю Ваню, у цих краях хіба міліція чи відомство покійного Смолякова такий папір намалює. Більше ніколи ні про що не проситиму. Моє слово теж міцне, повірте.

— Не вірив би, не сидів би тут із тобою, малою — дурною. — Баркас побарабанив пучками по столу. — Рішення моє таке, Домцю. Йди додому, сиди, носа не висовуй. Хто захоче зайти — придумай хворобу. Пришлю до тебе Валета, з ним будуть люди. Що казатимуть — усе слухай, що робитимуть — дивись і мовчи. Поки це, далі видно буде. Остап той мене дуже цікавить.

На тому розмова скінчилася.

Пошкодувала дуже скоро, що Остапом утікача назвала, а не Данилом. Вирішила собі: нехай Остап. Так безпечніше, ніж справжнє ім’я.

Знала б, як помилилася.

8

Посланці від Вані Баркаса прийшли, коли зовсім стемніло.

Першим ковзнув рудий вертлявий чоловічок із двома залізними фіксами в роті й татуйованими кистями — Валет. Назвався мені, потім — Данилові. Далі не відбулося нічого надзвичайного, усе минуло швидко й злагоджено. Валет став рачки, зазирнув під ліжко, реготнув, прошипів:

— Хана мусорку. — Потому став на рівні, звелів: — Витягайте.

Поки ми з Данилом вовтузилися, рудий вийшов і скоро повернувся в супроводі трьох мовчазних суворих блатарів. Вони вже приготували великий мішок, пошитий вручну. Спритно й звично, мовби займалися цим щодня, запхали туди тіло. Потім узяли вчотирьох, винесли, й Валет зупинив, коли я хотіла йти за ними. Куди потягнули — досі не знаю. Так само лишається гадати, як кримінальникам удалося провернути операцію непомітно для сторонніх очей.

Натомість потім, говорячи з Данилом, почала розуміти дуже простий розрахунок. Капітан змінився після доби чергування й мав добу для відпочинку. Усі, хто мав із ним справу, чудово знали: вільний час Смоляков використає для мертвої п’янки. Тож двадцять чотири найближчих години його не шукатимуть. Нехай потім його слід приведе сюди й мене почнуть допитувати. Я скажу правду: був, дуже напився, поводив себе агресивно, спробувала заспокоїти. Як — нікого не стосується. Капітан трохи оговтався й тихенько подався геть. Напевне, труп колись знайдуть. Тіло валятиметься далеко від моєї комірчини. Як він там опинився, на кого нарвався, де знайшов останню в своєму житті п’яну пригоду — нехай розбираються, кому положено.

Убивство офіцера МДБ навіть для Воркути — надзвичайна подія.

Але моїх знань про його особистість цілком вистачало, аби припустити: для капітана Заполяр’я справді стало засланням. Від нього позбавилися на Великій землі, бо в системі хоч міліції, хоч МДБ, хоч у партійному апараті завжди є особи, котрих дуже кортить позбутися, аби лиш не бути до цього причетним самим. Із капітаном Смоляковим — саме така історія.

Хоч тіла ми позбавилися й мене ніхто не турбував, ніч минула тривожно. Данило вмостився на підлозі біля груби, і я чула — він стогнав уві сні чи, скорше, в напівсні. Сама теж крутилася, заснула під ранок. А як прокинулася, Данило вже сидів у кутку й спокійно розбирав трофейний пістолет.

Як бути далі, чи надовго затягнеться його гостювання, не знала й навіть не уявляла. До того ж постала несподівана проблема — утікачеві хоч-не-хоч, а треба якось ходити до вітру. Учора якось не думалося над цим, але тепер напружилася. Виходити надвір удень означало дуже ризикувати. Нехай удасться проскочити туди, та чи вийде так само непомітно повернутися назад. Зрештою, десять років життя в бараках серед бруду та щурів назавжди відучили гидувати. Тож поставила йому відро для потреб, яке зібралася винести сама, як повернуся з роботи.

День минув так само тривожно.

Розмов про вчорашню атаку Смолякова уникнути не вдалося. Його крики чула ледь не половина гуртожитку. Надмірно цікаві навіть визирали з вікон і бачили, як я впускала його. На щастя й на диво, коли сказала, що капітан потім пішов, пощастило виставити, хтось із жінок бовкнув: та бачили, як виходив. Не знаю, кого бачили й чи бачили взагалі, але мені тут явно ніхто не збирався підігравати. Просто в подібних випадках завжди знайдуться свідки, котрим захочеться погодитись і визнати неочевидне.

Під вечір я чи не вперше за останній час навмисне товклася довше, аби вийти з театру останньою. Зазвичай ми йшли гуртом, у тому числі — з міркувань безпеки. Сьогодні вирішила повертатися сама, аби ніхто не набився в гості чи не тягнув до себе й довелося б шукати причини для відмови.

Уже переходила вулицю, коли з-за рогу найближчого будинку гайнула стрімка тінь.

Злякатися не встигла: чоловік у насунутому на очі теплому картузі й пальті з піднятим коміром спершу спитав:

— Ти Галушка? — Потім відразу: — Домця? — Ніби на зразок пароля, мовляв, свої, не тушуйся, нарешті: — За годину приходьте з дружком до хлібного магазину.

Не вказав точно, до якого, і я зрозуміла: ідеться про центральний, досить популярний в місті орієнтир, не загубишся й не заблукаєш. Більше нічого спитати не встигла. Посланець знову перетворився на тінь, злився з морозяною ніччю.

Відлік часу пішов невблаганно.

Поквапитися треба.

Данило не здивувався. Знала його скоро вже другу добу як. За цей час не так багато й балакали, він або спав, або відмовчувався, коли намагалася дізнатися про нього більше. Але попри закритість, якій могла знайти пояснення, відчувалася в ньому дивна байдужість до всього, що відбувалося з ним і довкола нього. Утікач сприймав усе за належне. Мало бути так, а не інакше. Убиваючи капітана голими руками, діяв так, мовби виконує щоденну звичну роботу, порається по хазяйству, й у мене в той момент проявилося більше емоцій, ніж у нього.

Бігла додому, несла звістку — мене тіпало.

Дивилася, як Данило неквапом збирається й перевіряє пістолет, — тіпало.

Вийшла першою, роззирнулася, чи не ходить хто випадковий, — серце калатало.

А він зберігав спокій. Ніби хотів потрапити комусь на очі, перестати ховатися.

Спершу я йшла попереду, Данило — кроків за двадцять позаду. Коли відійшли на відстань, яку я вважала безпечною, дала знак, він наздогнав широким кроком. Тепер трималися разом, до місця зустрічі прийшли вчасно.

Довелося чекати, недовго, хвилин з десять.

Нарешті позаду рипнув сніжок, виринула мовби з-під землі та сама, знайома вже мені тінь. Швидкі очі ковзнули з-під козирка по мені, перемістилися на мого супутника.

— Остап, кажеш?

— Нічого тобі не кажу.

— Остап? — повторила тінь.

— Остап.

— Канайте за мною.

— Куди?

— Твоя баба за тебе просила. Випросила.

Більше не зронивши пари з вуст, тінь відступила. Я глянула на Данила. Він дивився прямо перед собою, пішов першим. Я рушила за ним, тепер намагаючись триматися за його спиною.

Рук із кишень шинелі Данило не виймав.

Ми пройшли квартал уперед, далі наш поводир завернув. Блукати на воркутинських вулицях треба було вміти, місто будувалося квадратно-гніздовим методом. Та все ж були, виявляється, певні місця, де можна було кружляти. Скоро вийшли в двір, де побачили обриси полуторки. Щойно з’явилися, спалахнули фари. Тінь вивела так, аби ми потрапили просто під їхнє світло.

Данило закрився рукою.

З кабіни вистрибнув вертлявий Валет, відбив на снігу чечітку, підтанцював до нас. Тим часом темні дворові кутки ожили, нас оточили на додачу до тіні ще двоє. Обриси четвертого вимальовувалися в кабіні, на водійському місці.

— Здрастуй, милая моя, — блазнювато протягнув Валет, намагаючись бути схожим на Савку, персонажа одного старого фільму, якого я тоді чомусь дуже любила[41]. — Дочекалися тебе, я аж розгубився. Залазь, поїхали. І ти, Галушко, з нами.

— Куди? — у Даниловому питанні не чулося жодних ноток цікавості.

— На кудикіну гору. Куди Макар телят не ганяв, — відтарабанив Валет. — Тільки, фраєрок, давай хенде хох. Лапки вгору, ферштейн?

Тут, на мій подив, Данило відповів німецькою. Я вчила в школі, але погано, не змогла розібрати, що він сказав. Валет же відступив і присвиснув. Оговтався, реготнув:

— Диви, німецький шпигун! — І враз скинув маску блазня, мовив жорстко: — З тобою тут не граються, фраєрок. Руки підняв!

Данило підкорився.

Одна з тіней спритно обшукала його, знайшовши та забравши пістолет. Я похолола — тепер моя черга. При собі нічого цінного не мала, і все одно неприємно, коли чужі руки лапають. Але обійшлося, Валет кивнув у бік машини:

— Ворушіть копитами. Обоє. Лягли на дно — умерли.

— Усе добре, Домцю, — сказав Данило, пошукав і знайшов мою руку, взяв у свою, повів за собою.

Задній борт уже опустили.

Данило підсадив мене, застрибнув сам, ми слухняно лягли на дощату підлогу кузова.

Троє темних заскочили за нами, не лягали, розмістилися вздовж бортів. Валет закрив задній борт особисто. Хлопнули двері кабіни.

Поїхали.

Там, на холодних дошках, я втратила відчуття часу. Лежала й придумувала собі молитву, яка могла б урятувати й захистити нас. Бо нічого доброго від мандрівки проти ночі не чекала. Данило рівно дихав, і я вкотре здивувалася його спокою. Навіть позаздрила.

Нарешті скреготнули гальма, полуторку труснуло.

— Вилазьте! — почулося ззовні.

Борти не опускали. Усі, хто в кузові, змушені були перелазити й стрибати вниз. Данило хотів піти першим, та Валет зажадав:

— Галушка — пішла!

Мене прийняло відразу три пари рук.

А щойно тіло перекинув через борт Данило — та ж сама зграя налетіла, стягнула, не дала стати на ноги, потягла вперед, де у світлі фар майоріла знайома постать Вані Баркаса.

Я закричала.

Бачила старий кар’єр неподалік закинутої шахти.

Нарешті дійшло: будуть убивати.

9

— Поставте! — крикнув Баркас, закашлявся, вилаявся. — Де вас носить, промерз до кісток. Чого запізнилися до дядька, Домцю?

Я мовчала. Могла б слова знайти — не хотіла.

Данила тим часом змусили стати на рівні. Баркас махом руки звелів посіпакам трохи розступитися, неквапом, поважно ступаючи, наблизився. На мене враз перестали зважати. Аби бажання, відступила б у темряву, далі — тікати. Тільки ж не забіжиш звідси далеко. Я знала, де ці кар’єри й скільки народу зникало тут безвісти.

Баркас одягнув теплий справний кожушок. Голову прикрив високою каракулевою шапкою, дуже подібною до папахи. Рукавиці не знімав, заклав руки за спину, заговорив голосом доброго домовинка:

— Ти, чоловіче добрий, потрібну справу зробив. Мусорка лягавого прикокав, ще й не абикого. Той капітан був гіршим за звіра голодного, лютішим за пса скаженого. Від людей тобі уклін низенький, подяка й допомога... — Слова зависнули в повітрі, здавалося, замерзнуть зараз, і старий злодій закінчив фразу: — ...належала, аби не борг твій тим самим людям. Платити борги треба, відповідати. Хіба не навчили? Коля Тайга — людина авторитетна, закони знає, мав би пояснити тобі.

Я поняття не мала, про що говорив дядя Ваня.

Зате Данило знав.

— Нікому нічого я не винен, — мовив рівно.

Лише я почула в голосі загрозу. Хоч учорашній доходяга один проти п’яти, разом із шофером, навряд чи вистоїть. Це я ще Баркаса не порахувала.

— У нас тут чутки швидко розходяться. Тільки здається, що тундра й тайга кругом, тому всі від кожного далеко. Не кожен день, не кожен рік навіть така буза починається, як ти заколотив на хазяйстві майора Абрамова... гори він у вогні.

Тоді я ще не знала: начальника табору, де сидів і звідки втік Данило, майора Абрамова, бунтівні злодії спалили живцем.

— Нічого сказати не хочеш? — промовив скрадливо Баркас.

— Туди йому й дорога.

— Як і капітану Смолякову! — погодився дядя Ваня. — Усе б воно нічого. Аби ось дівчинка, — кивок у мій бік, — за яку я перед мамкою її покійною відповідати підписався, не сказала вчора, хто ти такий є. Назвала Остапом. Ти ж сам себе так назвав, га, Данило Червоний, засуджений номер тринадцять-нуль-вісім, га?

Ось коли я вперше почула його справжнє прізвище.

— Мовчиш? Правильно, молодця. Чутки, Червоний, поперед тебе скачуть. Тебе ще тут не було, а люди у Воркуті вже в курсі: на «четвірці» вашій бакланять по-крупному. Закрутила все не братва, а бандерівці з лабусами, політичні. Наші, «чорна масть», під шумок свої справи робила. Коля Тайга міг би по всьому зону тримати, сук там затрюмили до ноги. — Доброго дядечка вже не було, рикав старий лютий вовк. — Тільки нема Колі. Дійшло до нас, життя йому обірвав Остап, старший у бандерівців. Скажи, що ти не той Остап, чоловіче добрий. Скажи, що там Остапів двоє було.

— Той самий, — визнав Червоний.

Баркас картинно сплеснув руками.

— Валетику, синку, чув-бачив? Отак треба, чесно. Завжди чесними будьте, братчики, ніколи не брешіть. За брехню в нас закон вимагає карати, суворо й справедливо. За смерть наших кращих корешів, бродяг достойних, злодіїв законних, коронованих — теж смерть. Скажеш щось на дорожку? Чи вже там, на небесах, Тайзі нашому?

— Дядю Ваню! — не витримала я. — Дядю Ваню, НЕ ТРЕБА! НУ ПРОШУ ВАС, НУ ВИ Ж ОБІЦЯЛИ!

— Цить! — рявкнув Баркас. — Засохни, дура! Для тебе все зробив, бо слово тримаю! Ти нам ось дорогий подарунок піднесла, за це від людей уклін! Тепер стій і дивись! Знатимеш надалі, як лізти не в свої справи! Валете!

Вертлявий знову відбив чечітку, посунув до мене.

Замість тікати я кинулася на нього, махаючи кулаками й готуючись уже померти від пострілу чи удару ножем.

Рудий зупинив, схопив за кисті, легко викрутив.

І в ту мить із мене посипалися матюки.

Не любила, намагалася без потреби не вживати. Але тут не витримала, неначе греблю прорвало. Відбірне матюччя, якого не всякий блатний почує зараз, лилося з мене на всі голови, починаючи з Баркасової.

Заскочений Валет послабив хватку, крякнув:

— Ого! Ух ти!

— Ну, мама тебе не чує! — вигукнув старий злодій, кілька разів плеснувши в долоні.

Двоє убивць, що стояли поруч із Червоним спинами до мене, повернулися — цікаво ж.

А Данило почав.

Скориставшись коротким, на кілька секунд, послабленням уваги, він кинувся на того, хто ближче.

Урка не встиг отямитись — Червоний сильно вдарив долонями по вухах, миттю перетиснув горло й розвернув ворога, прикриваючись. Той, що товкся поруч, оговтався й уже бив пікою, та вістря ввійшло в живіт товариша. Закричали обоє, хто від болю, хто — від злості. Данило з усіх сил штовхнув підрізаного на бійця з пікою, не даючи тому висмикнути зброю.

Валет рвонув до них — зараз Червоний відкрив йому спину.

— НІ-І-І-І! — заволала я, глухнучи від власного крику, тепер сама вчепилася в рудого, ми разом упали на брудний від вугільного пилу сніг.

Червоний відштовхнув нападника далі.

Той розтиснув руку, лишивши піку в животі підрізаного ним же урки.

Мить — і вона вже опинилася в Данила.

Це була не бійка. Навіть не бій.

Розправа.

Помста.

Інакше досі не можу оцінити побачене в ту страшну ніч, дати шаленству Червоного бодай якусь інакшу назву. Він готовий був різати, бити, колоти, давити руками, рвати зубами — пускати в діло все, чим можна завдати ворогам шкоди.

Колишнього власника піки вдарив нею ж навідліг, мітивши в лице та влучивши туди. Злодій не закричав — завив, рухнув на коліна, закрив обличчя руками, руки й сніг довкола стали кривавими. Не зупиняючись, укладаючи в битву залишки сил, дивом збережених за ці важкі для нього дні, Данило метнувся вперед, виставивши руку й проштрикнувши третього нападника. Шофер підскочив збоку, вдарив, Червоний не встиг ухилитися — упав. Але тут же перевернувся на спину, перекотився, і шофер зробив звичну в таких випадках помилку: вирішив, що роззброїв противника.

Навалився зверху з наміром притиснути до землі.

Зустрівся з закривавленим вістрям, захрипів, незграбно ворухнувся.

Червоний викотився з-під нього.

Тим часом Валет скинув мене із себе, копнув носаком, та більше не чіпав, лишивши, мабуть, на потім — стрибнув, висмикнувши револьвер.

Усе одно рухався вертляво, не зміг влучити навіть із-близька.

Другий постріл гримнув у небо: Данило збив нападника з ніг, сильно впав колінами йому на груди.

А потім мені стало так лячно, як не було до того й не буде потому, хоч у майбутньому бачила всяке.

Данило Червоний різко нахилив голову впритул до Валетового писку.

Клацнули зуби.

Як відхилився, довкола рота багряніло.

Він хапнув зубами за вороже обличчя.

Я не вловила момент, коли з усіх, хто стояв біля кар’єру, на ногах і неушкодженим залишився лише Ваня Баркас.

— Кинь це, синку... Гірше робиш... Собі гірше... Знайдуть тебе...

— Поки шукатимуть. — Червоний узяв револьвер напереваги, посунув на Баркаса. — Тебе раніше знайдуть, діду. А може, не знайдуть зовсім.

— Скажи йому, Домцю! СКАЖИ, ДИТИНО! Я ж тебе врятував!

— Ти сам собі віриш? — Сама здивувалася, як лунко й дзвінко звучав тоді мій голос.

— Не сміти! Не сміти! Геть! — Баркас задкував, мовби не знаючи, що за спиною — край кар’єру.

Червоний зупинився посеред місця, яке щойно стало полем бою.

Я не відводила очей. На диво спокійно сприйняла, коли він кількома пострілами добив поранених. Воркута й не до такого привчить.

Потім, так само спокійно, Данило пожбурив револьвер із порожнім барабаном у темряву. Знайшов того, хто обшукував його. Витягнув пістолет, загнав патрон у патронник.

— Закінчимо з тобою, діду?

— НІ!

Ваня Баркас зламався на наших очах.

Не такий уже він і всемогутній.

Звісно, не лишився на зоні, аби з суками воювати. Інвалідність собі вигадав.

— Поговоримо. — Данило опустив пістолет. — Йди сюди, Домцю, ти то краще зможеш.

Отак я вперше побачила, як Червоний усміхається.

10

Далі коротко розкажу, бо все закінчилося й почалося водночас.

Дядя Ваня не довго опирався. Погодився зробити Данилові справжню довідку про звільнення, але вписати в неї липове прізвище. Утім, не таке вже й липове: людина справді була, вийшла по закінченні терміну покарання й незабаром зникла, розчинилася у Воркуті. Такі мертві душі потрібні були кримінальникам, аби легалізовувати своїх, давати нові біографії чи просто торгувати ними. Мертва душа не мала на Великій землі рідних та близьких, тут — так само, ніхто такої людини не пам’ятає в лице й не помітить зникнення.

І все одно після того, як Червоний поскидав п’ять трупів на дно кар’єру, а я все бачила, нам обом довго лишатися тут не годилося.

Підключився Прохор Власов зі своїм умінням відчиняти будь-які двері. Так виникла легенда про нещасного зека, який звільнився й ходив хворий та неприкаяний, аж поки не зустрів рідну душу — юну й жалісливу Домнікію Чечель, яку всі, хто знав, називали Домною чи кликали «полтавською галушкою». Їй самій здоров’я не дозволяє довше лишатися в суворому кліматі. Ні в чому поганому помічена не була, характеристики чудові, хай собі їде на Велику землю, на батьківщину, на давно звільнену від німецьких фашистів Полтавщину.

Проводжали мене всім театром.

Там же, чекаючи можливості виїхати зі своєю довідкою на свободу з чистою совістю, мешкав у підсобному приміщенні Данило Червоний.

Ми домовилися, де зустрінемося, — станція Мікунь.

Звідти залізниця вже прямо вела, хай із пересадками, котрим числа не було — але довела, куди треба.

Довідку на паспорт, цілком легальний, справжнісінький, Данило обміняв у Сиктивкарі. Звідти мандрували разом. Нічого не подумайте — не як подружжя, просто трималися одне одного. Червоний опікав мене, як міг, а я їхала в Україну після десяти років розлуки — і не вірила, що з нами відбулися такі дива.

Часу в дорозі вистачало, тож устигла почути від нього про Організацію. Але говорили про таке, лиш коли бували зовсім самі. Загалом Червоний відмовчувався на людях, а я, коли треба, казала: везу брата з тюрми додому, там він собі горло пошкодив, балакати трудно. Дістанемося додому — по лікарях водитиму.

Не згадаю, скільки часу забрало, поки дісталися Харкова. Звідти до Полтави недалеко. Та не тягнуло мене вже давно туди, навряд чи хтось лишився з раніше знайомих. А як і залишився — навряд чи згадували про Чечелів, котрі подалися за Полярне коло. Тому їхала, куди Червоний.

А він до Києва подався.

Там лишив мене на вокзалі й кудись зник. Ночувала сама, уже думала — попався міліції, закінчилося везіння. Коли ранком прийшов, у подробиці не вдавався. Сказав лиш: тримав у пам’яті кілька адрес, одна з них виявилася дійсною. Далі нами вже опікується Організація. Не ті можливості вже, але все одно дещо може. Зокрема документи зробити, інші, але теж справжнісінькі.

З Києва подалися до Проскурова.

Звідти — до Луцька.

Там Данило Червоний зі мною попрощався.

Більше не бачила його ніколи. Як потрапила до Європи, який шлях потому пройшла — інша історія, уже моя, особиста. Лиш треба додати: без нього я б не дожила до своїх літ. Померла б молодою у тій клятій Воркуті, без роду-племені.

Скажете — так не буває.

Правду скажете.

Значить, більше нікому Бог так не поміг, іншим не пощастило — чи пощастило інакше.

Щось забула...

Чи шукали капітана Смолякова тоді, коли ми з Червоним намагалися виборсатися з Воркути?

Звісно, шукали й знайшли.

За тиждень. У тому самому кар’єрі, де вже валялися наші нападники — і ще зо два десятки різних тіл.

Київ

Вересень — жовтень 2018 р.