Червоний. Без лінії фронту

1

Його насправді Данилом звали.

Мені Улянка Волощучка сказала, бо вподобала чотового Остапа, а він — її. Хоч довго від неї ховався. Та де від неї — сам від себе. Нашим партизанам забороняли мати романси, і таке чула: за любов могли навіть судити й скарати на смерть. Не німаки, ляхи чи москалі, свої ж. Бачте, тоді вважалося, що жінка послабить вояка, вплине погано, зачне відволікати від боротьби, ще й стане з часом якісь свої вимоги висувати. Роби, мовляв, вибір: кохання чи війна, життя або смерть. Хоч смертей без романсів щодня вистачало, проте жінка додатково провокувала.

А уявіть, як діти підуть. У них же батька не буде, не побачать його живим. Доведеться переховуватися, мовчати, від кого воно народилося. По селах, думаєте, легко, коли всі всіх знають та бачать? Отож. Ще бовкне чийсь дурний язик, кому не слід, і ось уже по тебе приходять. Говори, наказують, де твій чоловік бандит, інакше дитя при тобі багнетом заколемо. Спробуйте витримати. І не кажіть, що зможете: не чула про тих, кому вдалося. Навпаки, знаю жінок, які свідомо своїх немовлят душили, аби лиш позбавити себе зайвого тягаря. Засуджуєте? Та прошу дуже! Я своє народила, виняньчила, пройшла через пекельні кола, бо сили мені стало. Іншим не стало, і Бог їх простив, думаю собі.

Через романси вся та історія закрутилася.

Не все знаю. Не все на власні очі бачила, не при всьому була. Чула багато, від тієї ж Улянки, коліжанки моєї. А їй Остап переказував, тобто Данило Червоний. Робив так, бо хотів попередити, убезпечити — її та й себе заразом. Вона ж вважати не хотіла, бо молода була, хай старша за мене на два роки. Софійка Левада ще на рік більше від неї мала, і ось хто нічого й нікого не боявся. Час показав — Остап наймудрішим виявився, коли в бій ішов без страху, але від любові тікав, мов від холери. Партизанка того вимагала, інакше не протрималися б наші хлопці так довго. Це я нині, уже як багато пожила й можу назад глянути розважливо, з розумінням говорю. Як молоді були, жити кортіло й любити, ні на кого не озираючись. Війна війною, та що зробиш, як душа разом із тілом просять.

Про Софійку — чого їй боятися. Батька в тридцять дев’ятому, щойно німці на Польщу напали, забрали до війська. Бо служив раніше в польській армії, мобілізували, а в першому ж бою загинув від німецької кулі. Уважайте, німаки вбили. Матір улітку сорок першого москалі замордували. Хтось доніс, що бачив у неї бандерівську листівку, так забрали й завезли до Луцька, в тюрму. Три тижні по тому совіти вже тікали, німаки заходили. Як відчинили ті тюремні підвали — матір Божа, трупів гори, Софійка їздила матусю впізнавати, тіло дозволили взяти із собою для поховання. А меншого брата вже ляхи замордували зимою сорок третього. За віщо — ніхто не знає, та хіба їм треба приводу було, тим ляхам. Отак лишилася Софійка жити сама, поки тієї ж весни до неї рідна тітка Поля з малим сином не перебралися із сусіднього повіту. Там поляки наскочили, село пограбували й спалили, багато люду повбивали. Жінка з дитиною пересиділи в лісі, два дні боялися носа виткнути. Повернулися на згарище, добре — документи вдалося зберегти. Поля мов знала, окремо в дворі прикопала. Отак, у чому були, до нас у Вербичне причовгали. Мешкали тепер із небогою разом. Ще в неї стрийко десь на залізниці працював — ось уся рідня.

Нічого ми тоді не знали про таємне Софійчине життя.

Вона ж своєї сім’ї хотіла.

Господи, та якби й знали — нічого поміняти не змогли. Вони обоє зі своїм другом Кленом голови втратили, берега пустилися. Усі потому мали, й Червоний — найперше.

Мені тієї весни виповнилося сімнадцять. На хлопців раніше задивлятися зачала, нічого лихого в тому не було. Хай собі війна проклята чотири роки тягнулася. Люди до всього звикають. А ми в селі ще раніше призвичаїлися до різних негараздів. Наше Вербичне ще українським було, але поруч — польська колонія. Звідти набігали, ще як я малою була. Чотири рочки мала, та в пам’ять добре врізалося: хапає мене мама, тікаємо зі старшими світ за очі, добре, хоч недалеко від узлісся хата наша стояла, бігти близенько. Поверталися, як ляхи свої чорні справи скінчали, і мама не просила — наказувала, гримала на нас, аби не дивилися на кров, сльози й горе.

Звикли жити в страху. Скажете, погана звичка? А я відповім: не найгірша, коли всі довкола вороги й зла тобі бажають. Ясніше відчуваєш небезпеку, вчишся уникати, обережнішим стаєш. Це називається виживати, й так багато хто вижив — завдяки страху, усупереч йому. Ось і я спершу навчилася боятися, потім — переборювати ті страхи.

Так у мене з Чубом моїм вийшло.

Хрестили його Іваном Дубняком, був на три роки старшим за мене і втік разом з іншими хлопцями, коли перші совіти мобілізацію почали до своєї Червоної Армії. Повернувся з німцями разом. Тобто, за німцями. Записався в поліцію, отримав гвинтівку й ходив селом дуже важний. На той час німецька влада по селах ставила українців старостами, самі ж у справи втручалися коли-не-коли. Сиділи переважно по містах і містечках, де були гарнізони. Могли нагрянути в ближні села. До нашого ж Вербичного трохи їхати, та де — навіть не трохи. Тож від гебітскомісара[22] сюди приїздили, як виникала нагальна потреба: чи особисто донести нове розпорядження, чи покарати за його невиконання показово. Тільки все одно ми вважали тутешню владу чужою, бо староста й поліцаї, хай там як, а німцям служать.

Але в травні сорок третього все враз помінялося. Сказала б, із ніг на голову стало. Чи правильніше буде — з голови на ноги. Бо сільські поліцаї, хто з українців, раптом ніби за командою, мовби змовившись, почали роззброювати німецькі загони. Стали багато говорити про встановлення справжньої, української влади й про початок великого збройного опору. Іван Дубняк уже не раз пускав мені бісики на вулиці, навіть заходив до нас на свята коли з причиною, коли без. Я ж боялася мати бодай якусь справу з поліцаєм, бо чула, як ставляться до дівчат, котрі крутять із ворогом. І раптом він уже не ворожий посіпака, а наш вояк-партизан. Поки приходило таке розуміння, Іван разом з іншими колишніми поліцаями пішов до лісу. Святе місце, як кажуть, порожнє не буде. Замість них німці привезли поляків із їхньої самооборони. Тепер вони стали владою по селах.

Пам’ятаю, незабаром з’явилися листівки, польською писані. Їх підкидали всюди, де могли бачити самооборонці. Мову в нас усі добре знали, тож читали самі, коли знаходили. За це скарати могли, та все одно збирали ті відозви й ховали. Зараз дослівно не згадаю, але загальний зміст такий. Гітлер залив слізьми та кров’ю Польщу, німці потоптали чобітьми польську гідність і честь, а тепер велять усе забути. Наказують убивати своїх братів, польських та українських партизанів. А в них один ворог — німці зі свастикою, один кат — кривавий Гітлер. Ще закликали поляків робити, як українці: отриману від німців зброю проти них же розвертати.

Гасла правильні.

Лиш ляхи мало їх слухали.

Тоді ще не зовсім розуміла, а нині напевне вам кажу: німці робили все, аби ще більше нацькувати поляків на наших, а українців — на поляків. Мали з того більшу вигоду, щойно дістали від москалів під Сталінградом й ті почали тиснути всією дурною масою, звірячою силою, з втратами при тому не рахуючись. Ми вже знали, які то вони — совіти, наковталися до нудоти. Кров’ю плювалися два роки, поки Гітлер їх не вигнав. Та де, ліпше не стало, бо німаки теж крові пускали. Ще й поляки не вгавали. Отак жили між трьох вогнів, озираючись на всі боки.

З четвертого — наша партизанка, ось кому тоді вірили.

Хай там як, страшно не жилося, усе одно до літа сорок третього терпіли.

Улянка Волощучка — найбільш грамотна серед нас була. Колись у місті навчалася, тепер же звідкілясь добувала підпільні листівки й газети. Радіо заборонене, та й не почуєш по ньому тих новин, які вона переказувала. А на Східному фронті москалі вже сильно товкли німців, ще трохи — дотиснуть, побіжать вони звідси геть, мов налякані щури. Отоді влада на терені остаточно перейде до нас, казала вона. Німці стануть слабшими, повстанча армія поверне собі втрачені землі, закріпиться — хай з нами рахуються.

Так буде, казала вона переконливо. Адже не лише німців вимотає війна — совіти так само багато втратять, слабкішими стануть. Доведеться зважати на українське військо й українську владу, їх змусять домовлятися й поступитися. Мені вже потому, на еміграції, чоловік розповів: прості люди по селах та містах зеленого поняття не мали, що Сталін на той час уже таємно пообіцяв полякам повернути довоєнні кордони. Надурив, ясна річ. Проте хто знав тоді? Одна з умов для поляків — не дати українцям закріпитися.

Усім ми на своїй землі заважали.

Ну, на початку літа навіть той крихкий спокій, який мали, втратили.

З дня, як польська поліція разом із німцями зачала грабувати Вербичне, та історія й закрутилася.

2

Приїхали раненько, чотири відкриті вантажівки.

Їх супроводжували німецькі мотоциклісти. Скільки — не рахувала, та й не думаю, що когось тоді цікавила кількість. Люди іншим переймалися: ляхи по хатах пішли. Німецький офіцер стежив, аби діяли за інструкцією й виконували наказ. Уже як народ зігнали на майдан перед церквою та сільською радою, зрозуміли — увесь час, поки польський війт тут керував, їхня поліція збирала відомості, що в кого є на господарстві й скільки у Вербичному молодих хлопців та дівчат. Тепер почали все забирати.

Пан староста заявив: у місцевих на руках лишилося майно, яким вони незаконно заволоділи, коли українські бандити змусили поляків, законних мешканців своїх кресів[23], залишити село під страхом смерті. Усе мають негайно повернути. Далі поліцейські під німецьким наглядом потягнули з хат усе, що знаходили: кожухи, пальта, спідниці й блузки, піджаки й дитячі черевички, чоботи, плащі, навіть добротні валізи, ще — мішки, швацькі машинки й перукарські, якими волосся стрижуть. Як скінчили, староста знов ступив наперед і проголосив: тепер Вербичне повинне виконати норму й здати продовольство на користь німецької армії. Тут уже несли борошно, цукор, сало, картоплю — усе, що визначали харчовими надлишками. Нарешті слово взяв офіцер, і староста переклав: ті, чиї прізвища зараз будуть названі, мусять узяти найпотрібніші особисті речі, аусвайси та вантажитися в кузови.

— Радійте! Маєте велику честь працювати в Райху! — завершив промову німець.

Потому староста читав список і з кожним прізвищем жінки вили й голосили. Утекти ніяк, автоматники й поліція щільно оточили майдан. Тих, хто не виходив сам, витягували з гурту за руки чи навіть за волосся, як Софійку. Коли назвали мене, вийшла сама, стала поруч із Улянкою. Мовчки чекала, поки не зібрали два десятки інших, і сумний досвід підказував — цими не обмежаться, повертатимуться знову й знову.

Після грабунку речей лишилося небагато. Узяла перешиту нещодавно сукенку, старенький плащ, зміну білизни. Приховала шпульку ниток та голку, напевне доведеться щось лагодити. Обійняла заплакану маму, кортіло довше побути біля неї, бодай на кілька хвилин. Та поліцай сіпнув грубо, відштовхнув, — і матуся бігла за нами до машини, як усі решта рідних. Близько не пустили нікого. Уляна із Софією вже сиділи в кузові, подали руки, затягнули.

І вже там я звернула увагу: нас якось дивно розміщають.

Усередині кузова вздовж бортів стояли вузенькі дерев’яні лавки. У нашій машині, другій у колоні після головної, зібрали самих дівчат, розсадивши на ті лави. Ми дивилися одна на одну, крутити головами заборонили, узагалі всякий рух вважатимуть спробою втечі. Стрілятимуть без попередження й виконають погрозу, жодних сумнівів. Між нами на мішках і торбах із харчами вмостилися німецькі автоматники, так само розмістилися вони в інших кузовах. Спереду й позаду — мотоциклісти, офіцер в авангарді, в колясці, задоволений собою й зосереджений водночас.

— Переможець, — процідила тихо Софія.

Хоч як старалася, усе одно почули. Найближчий до неї солдат звелів замовкнути, бо гірше буде, і вона демонстративно стулила губи, ті аж побіліли. Сиділи мовчки, коли колона рушила. Навіть одна на одну намагалися не дивитися зайвий раз. Куди везуть — почули раніше. Та й іншого варіанта не було: Ковель, залізнична станція. Потім телячі вагони, уперед, на Захід.

Машина стрибала на горбатій ґрунтовій дорозі. Починало припікати сонце. Пережите вже не страшило, а стомлювало. Тримаючись за дошку лавки, я примудрилася заплющити очі й навіть трохи задрімати, спершу опустивши голову, потім — примостивши в Уляни на плечі.

Скільки їхали — не знаю.

Ніби рухалися, проте час наче завмер.

Аж раптом десь попереду вибухнуло.

Відразу вдарила довга автоматна черга, потім — ще одна.

Ми всі закричали хором і раптом побачили націлені на себе дула. То солдати, що збилися в кузові, наїжачили зброю, не дозволяючи нам ані впасти, ані бодай пригнутися, рятуючись від випадкових куль.

Нами прикривалися.

Ось коли стало ясно, для чого нас, бранок, розсадили саме так.

Живий щит.

Але ж усе одно колону атакували. І в тому, що то наші партизани, я не сумнівалася.

Вантажівка зупинилася на повному ходу, трусонуло сильно.

— Лягайте! Дівчата, лягайте! — заволала на всю силу легень Уляна, перекрикуючи канонаду.

Я ще нічого не зрозуміла — а вона вже падала просто на найближчого до себе німця, водночас рукою, потім — усім тілом відводячи вбік виставлений уперед автомат. Такого виверту німець не чекав, але все ж устиг надавити на спуск. Коротка черга вдарила в бік сусідові зліва, той загорлав від раптового болю, сіючи паніку. А ми вже навалювалися на солдатів за прикладом Уляни.

Скажу тільки за себе: не думала в ту мить ні про що.

Повалилася між солдатами, кричачи криком, накривши руками голову, відразу відповзаючи в той кут, у який було можливо. Бій лунав тепер десь над нами, й солдати, голосно лаючись, топчучи нас кованими чобітьми, виборсувалися з живої людської купи, сипалися через борти.

Не помітила, як вистрибнув останній.

Ми, бранки, лишилися на дні кузова самі й почали сповзатися, збиватися докупи. Крики, промовлені вголос молитви, знову налякані вигуки, хтось кликав маму — усе змішалося, й за голосінням не помітили, як раптом довкола стало дуже тихо.

Першою оговталася Софія.

Обережно, дуже обережно підвелася, спершу рачки, потім — навколішки. Вистромила голову над бортом. За мить десь поруч почули стурбований чоловічий голос:

— Е, дівки, ви там усі живі?

Відразу інший, бадьорий:

— Слава Ісусу Христу!

Аж тут Софія вигукнула дзвінко:

— Клене! Клене!

І спритно, вправно не стрибнула — перелетіла через борт.

З

То справді був партизанський відділ.

Хлопці займалися своїми справами і, здавалося, не зважали на нас, звільнених полонянок. Частина перевантажувала харчі з кузовів на підігнані підводи. Інші тягнули трупи німців докупи, найперше знімаючи з мертвих чоботи, ремені, забираючи зброю. Кілька вояків окремо поклали своїх загиблих, дехто з дівчат уже бинтував поранених.

Керував усім худорлявий, але не хворобливий, навпаки — міцно збитий командир, чий вік складно було визначити на око з першого погляду. Він видавався старшим за свої роки, скільки б не мав їх насправді. Споглядав за всім із-під примружених очей, і складалося враження: насилу стримує себе від якогось шаленого вчинку. На ньому був добре підігнаний однострій із нашивками на манжеті, котрі напевне означали ранг, але на тому я не зналася. Згодом почула: він чотовий. Тоді ж намагалася уявити його в цивільному костюмі — нічого не виходило. Здається, коли народився, замість пелюшок його відразу загорнули у військовий одяг. Мав широкого відкритого лоба, як повертався, аби дати чергове розпорядження, — бачила карбований профіль, невеличку горбинку на носі.

Але все ж командира відволікала Софія.

Точніше — не вона, а вояк, котрий стояв поруч із нею, тримаючи за руку.

З першого погляду зрозуміло: зустріч, може, й випадкова, проте знаються ці двоє давно.

І командирові все це не подобається.

— О! Ти ба, хто тут! — почула раптом біля себе.

Озирнулася на голос. І не впізнала цього партизана з коротко й незграбно стриженою головою, проте — з густими вусами.

— Не пізнала, Синичко? — запитав він, збивши на потилицю мазепинку.

— Чекай... — здогадалася я. — Дубняк. Іван Дубняк.

— Друже Чубе, потім знайомих шукатимеш! Часу мало! — гаркнув командир.

— Слухаю, друже Остапе! — відповів той слухняно, підморгнув мені. — Чула? Ще побачимося, переговоримо.

Щойно відійшов, як поруч опинилася Уляна. Вона, дивлячись просто на командира, продзвеніла:

— То ти, строгий, той самий Остап? Про якого кажуть — із заліза зроблений?

— Можеш помацати.

Командир мовив так, не знаючи нашої Уляни Волощук. А вона запросто ступила впритул, торкнулася долонею грудей, відійшла назад.

— Брешуть. Жива людина. Серце стукає.

Усе відбулося при глядачах, і хлопці, хто побачив, дружно реготнули. Остап же закусив нижню губу, на коротку мить переставши бути суворим вояком. Обсмикнув кітель, поправив мазепинку. Хотів сказати щось — випередили.

— Глянь, яка бойова, друже Остапе! — вигукнув партизан із борозенкою від віспи на правій щоці. — Може, бери у відділ. Німаки розбіжаться, як почують.

— Чого ж! — відразу включилася в забаву Уляна. — Зброю дасте, то розбіжаться.

— Зброю в нас не дають. Її в бою беруть, — спокійно мовив Остап.

Уляна й тут не розгубилася. Побачила біля заднього колеса вантажівки карабін, досі не помічений ніким. Нахилилася, підняла, клацнула затвором.

— Маю. Взяла.

— Бойова, друже Остапе, бігме![24] — не вгавав вояк із віспою.

— Ти, друже Оводе, маєш, що робити. — Командир не був налаштований жартувати.

Овід повернувся до роботи, а Остап обвів поглядом звільнених дівчат та хлопців. Усі, крім Софії, навіть ті, хто перев’язував поранених, нарешті збилися докупи. Софія ж не відступала від свого Клена ні на крок. Я перехопила Остапів погляд — він став холодним, щойно перевів його на цих двох. Клен легенько відсторонив від себе Софію, щось прошепотівши їй на вухо. Вона слухняно відійшла до інших, натомість Клен рушив у протилежний бік, намагаючись вийти з поля зору командира.

Між ними щось відбувалося.

Ще до вечора про все дізналася.

4

Дівчат семеро.

Щойно дісталися до упівської бази, уже по обіді, чотовий різкувато, навіть грубувато звелів усім нам триматися окремо. Ми відійшли на край широкої галявини, і я знову відчула себе якщо не полонянкою, то не надто вільною — справді. Поки йшли, Уляна встигла розказати: не раз чула про того Остапа, хоч не поділилася від кого. Звідти ж знала — то псевдо, справжнє ім’я — Данило Червоний, особа певною мірою легендарна. Двічі встиг утекти з тюрми, польської, ще до війни, й совіцької, уже потім.

Улянку нашу розпитувати про щось марно. З дитинства її знаю, завжди любила туману напустити, чогось недоказати, так трохи вивищувала себе перед іншими. Їй прощали таку слабкість через іншу рису: мала вдачу знати те, про що інші дізнатися не можуть. І не пліткувала. Усе, що говорила, завжди було правдою. Уміла вивідувати різне закрите отак, на рівному місці. Як хочете — з повітря.

Завдяки тому згодом змогла стати цінною, навіть безцінною зв’язковою.

Коли стояли й чекали Бог знає чого на тій галявині, помічала Чуба. Той надто часто проходив повз дівчачий гурт, крадькома кидаючи оком на мене. Хотів, щоб я помітила вияви уваги. Я й помічала. Приємно було, чого приховувати. Але так тривало недовго. Раптом хлопці, мов наказ отримали, розійшлися так, аби не потрапляти нам на очі без особливої потреби. Скоро наблизилися двоє: Червоний та інший вояк, так само командир, та вочевидь вищий за рангом. Мав старший вигляд, був вищим на голову не лише від чотового Остапа, а й від решти партизанів. Мазепинка прикривала ранню сивину.

— Я називаюся сотенний Української повстанчої армії Мамай, — заговорив відразу. — Маю наказ Окружного проводу не допускати постійного перебування жіноцтва у відділі. На те є причини, пояснювати які не маю наміру та бажання. Але, — тут він ковзнув поглядом по Червоному, котрий мовчки дивився перед собою, — так само маю повноваження діяти відповідно до обставин, що склалися на кожен окремий випадок. Повернутися назад у Вербичне жодна з нас не може, бо то є ризик бути захопленими знову. У подібних випадках жінки вашого становища мають бути переправлені в місця, де є можливість залучити до потрібної праці. Зокрема, швацькі майстерні, шпиталі, друкарні. Проте чотири дні тому відділ Армії Крайової знищив найближчий звідси хутір, на якому обладнали майстерню з пошиття одягу та білизни для військових потреб. Вона відновлюється в іншому місці. Тож своєю владою я поки лишаю ваше товариство тут. Вас розмістять окремо. Контакти з вояками бажано обмежити тим мінімумом, якого досить для товариського спілкування. Є питання?

Може, хтось їх мав.

Але промовчали — надто суворо говорив хорунжий.

— Чотовий Остап вас проведе, — сказав Мамай і додав загадкове: — Він за вас і відповідатиме.

Яку саме відповідальність брав за наше дівоче товариство Червоний, не пояснили. Сотник утратив до нас інтерес, пішов. Данило ж відвів ще далі за дерева, ближче до місця, де текло мілке лісове джерело. Тут побачили схрон, призначений для господарчих потреб. Якщо зсередини все винести, ми могли розміститися. Нехай як оселедці в діжці — та все ж місця впритул вистачало.

Ще до вечора хлопці, яких привів невгамовний Чуб, наладнали нам нари для спання, настільки широкі, наскільки змогли, ще й у два яруси. Трохи далі звели навіть курник для вигод, і я зрозуміла: насправді людині не так багато треба, щоб відчути себе вдома та в безпеці.

Софія весь час ловила на собі цікаві погляди. Попри дівчачі очікування, нічого про себе й друга Клена казати не хотіла. Я думала: соромиться, хоч не зрозуміло чого. Уляна під вечір усе прояснила, дочекавшись, поки Софія відійде. Говорила коротко, бо та могла повернутися в будь-який момент. Але сказати, що дізналася, мусила, характер такий:

— Завтра зранку Остапа каратимуть, — мовила, зробивши круглі очі.

— Каратимуть? Червоного? За що? — вирвалося в мене, решта дівчат дружно закивали, підтримуючи.

— Він ройового Клена вдарив. Порушення дисципліни. Аж до трибуналу.

Ми вухам не повірили.

— Командир ударив підлеглого? Бути не може! За віщо?

— Через Софійку. — Тут Уляна заговорила тихіше, крадькома озирнувшись у той бік, звідки та могла прийти. — Ви ж бачили, ті двоє любляться.

— Нічого такого, — заявив хтось позад мене.

— А ось я помітила!

— І я!

— Цитьте, — шикнула Уляна. — Хлопці наші знали про напад на Вербичне. Готували операцію, збиралися відбити все і всіх. Німаки як відчували, прикрилися нами. Уже не вперше так чинять. А Клен углядів Софію в кузові... Свою Софію. Вимагав від Червоного, чотового Остапа, зупинити все, пропустити колону. Завдання не виконають, але життя нам збережуть.

Я здригнулася, всередині захололо.

— Остап хотів, аби нас усіх постріляли?

— Бач, Марічко, непросто все, — мовила Уляна повчально. — Чотовий виконував завдання. Ройовий думав зірвати його, аби напевне врятувати людей. Нас, тобто. Але, — зауважила тут же, — з нами Софія їхала. Аби її не було, чи спробував би друг Клен усе зупинити? Через жінку операцію ледве не зірвав. Тільки ж, дівчата, не через будь-кого з нас.

Мали, над чим голову сушити, то правда.

— Тому, дівчата, сотенний вирішив залагодити справу всередині відділу. Покарають обох. Чотового Остапа — бо вдарив побратима в лице, ще й молодшого за рангом, службове зловживання. Ройового Клена — бо не підкорився наказу зверхника. Його вчинок тягне на смертну кару, адже Клен повівся так у бою. Проте Мамай, бачте, по-своєму мислить. Софію годилося б вислати звідси. Але ж куди її саму? Тільки разом із нами. Ось і чекатимемо, поки в швачки переведуть.

Більше нічого не сказала: почули, як Софія верталася.

Не стрималися дівчата, дивилися з цікавістю. Чи зрозуміла, що про неї йшлося, чи ні через утому — хтозна. Мовчки вмостилася спати, занурена в себе. Ми так само довго не вовтузилися, справді день утомив. Особливо потому, як кожна відчула: дійсно загинути могла, посічена кулями своїх.

Засинала я тривожно.

Зовсім не уявляючи, в який бік ця маленька нібито історія далі піде.

Та якби уявила...

Що могла вдіяти, чим зарадити.

Отож.

5

Ранком відділ, окрім вартових та розвідників, вишикувався на галявині, перетвореній тут на плац.

Червоного й Клена карали при всіх. Ми розуміли — не бажано підходити ближче, хоч не дістали відповідного наказу. Стали окремо, але так, щоб усе бачити. Софія не зводила погляду з Клена, який стояв напроти Данила по центру галявини зі спорядженим наплічником та крісом. Обоє присідали, а Мамай монотонно лічив:

— П’ятдесят, п’ятдесят один, п’ятдесят два...

Дійшовши до сотні, зупинив обох. У лункій тиші, яку порушував хіба пташиний спів, промовив, наче слова — гвіздки, й він забивав кожне молотком:

— Чотовий Остапе! За грубе ставлення до ройового Клена — чотири години стійки під крісом на струнко.

— Слухаюсь, друже командире! — відчеканив Червоний.

— Ройовий Клене! За невиконання наказу чотового — три години стійки під крісом на струнко!

— Слухаюсь, друже командире! — Чи мені здалося після почутого вчора, чи він справді хотів, аби його почула Софія.

— Відділ — розійтися. Перейти до своїх обов’язків!

Ми теж повернулися до справ, яких виявилося чимало.

Коли вже дівчата опинилися при відділі, вояків частково розвантажили. Хтось із нас узявся до кухні, хтось зайнявся пранням, та й легко поранені потребували перев’язок. Ніколи вгору глянути, не те, що задивлятися на хлопців. Та більшість із дівчат тим себе не переймали. Хіба Софія позирала в бік табору і друг Чуб, який був тут стрільцем, напросився тягати білизну й одяг для прання до джерела. Тут ми його полоскали, виварюючи перед тим у великому казані. Біля вогню пекло, й дівчата-пралі, у тому числі я, урешті-решт скинули блузки, лишившись зверху в спідніх сорочках без рукавів. Вони відкривали плечі, облипали груди, і не знаю за інших — я відчувала себе голою, за якою в лазні піддивляються безсоромні хлопаки.

Того дня стало, аби зрозуміти побоювання Мамая щодо нашого перебування поруч зі здоровими молодими вояками.

Кілька наступних днів усе було одноманітно й звично. Дівчата припинили хихотіти, ловлячи на собі надміру зацікавлені погляди хлопців. А ті, своєю чергою, поступово припиняли звертати увагу на нас, змирившись: дівчата поруч, проте недоступні. Єдине, що справді хвилювало, — поведінка Софії.

Уже на другий день після Кленового покарання вона вислизнула кудись проти ночі.

Це бачила не я одна. Уляна так само прокидалася від її обережних рухів і не засинала, поки Софія не поверталася. Спершу мені здалося: її нема вічність, сонце зійде по-літньому рано, її не буде на місці. Та їй вдавалося піти й повернутися доволі швидко, і ранком я бачила її замріяне, палаюче від щастя, розпашіле не тільки від пари з казана обличчя.

За короткий час я почала заздрити: наша Софійка мала власну романтичну таємницю. Кортіло розпитати, де, коли та як зустріла свого Клена, чому досі приховувала, а зараз не ладна. Кінець кінцем, щось незвичне, незнайоме раніше підштовхувало втекти в темний ліс серед ночі отак, як вона, й постояти під зорями... та хоч би з Чубом.

Тягнуло до хлопця так сильно, як я ще взимку його, поліцая, боялася й намагалася обходити десятою дорогою. Він же свого інтересу до мене вже не приховував навіть від побратимів. У тому був певний розрахунок та моя вигода: Чуб убезпечив мене від сторонніх зазіхань, хай не серйозних, звичайного грайливого флірту без поганих наслідків. Інші дівчата не могли подібним похвалитися. Щойно комусь із вояків випадала вільна хвилинка, неодмінно починалися розмови про життя, дане лиш один раз, ризик піти до бою й не повернутися, відповідно — доволі прозорі натяки, від яких виховані в строгих сільських релігійних традиціях дівчата червоніли.

Але відвертих домагань усе ж уникали.

Червоний за весь час жодного разу не дав про себе знати. Помічали його в таборі, та чотовий здавався одним із небагатьох, хто наклав на себе покуту й навіть не дивився в наш бік. Та скоро трапилася коротка пригода, яка мою думку поміняла.

Якось Уляна під вечір, коли сонце вже заховалося за дерева, поділилася зі мною таємним наміром.

— Хочу до Вербичного проскочити. Тут навпростець — дві години. Хай більше трошки, не набагато. Ще по темному повернуся.

— Тю на тебе, — шикнула я. — Заборонено за межі табору виходити. Нас тут командир Мамай без того з останніх сил терпить.

— Тата навідати треба, — уперто правила своє Уляна. — Слабував, коли нас забрали. Хто до нього ходитиме, глядітиме хто?

— Ох, Улянко! — похитала я головою. — Ну, вирвешся, забіжиш на яку годинку. Хіба то глядіння?

— Маю переконатися, Марічко, що з татом гаразд. Душа не на місці. Нема в мене нікого, крім нього.

Волощук колись тримав млин. Поляки якось забрали, лишивши родину без звичного шматка хліба. Після того Улянина мама швидко померла, серце не витримало. Але за перших совітів млин Волощукам повернули, хоч не в приватну власність. Проте Волощука неабияк утішила й директорська посада, називав себе державним службовцем і через таку милість став великим прихильником радянської влади. Ще трохи — й записався б у комуністи, та прийшли німці й знову забрали млин. Хоч змилостивились, лишили його керувати. Уляна ж ані поляків, ані совітів, ані німців не любила тим сильніше, чим старшою ставала. Через те в неї з татом час від часу виникали світоглядні сварки.

І все одно Уляна його любила.

Не хотіла, аби помер, як мама, передчасно.

Я розуміла — не стримати її.

Чого там: саму теж потягнуло до рідних. Обійняти маму, тата поцілувати, до брата з сестрою пригорнутися. Брат від народження мав коротку ногу, від усіх повинностей звільнили. Найстаршу сестру німці на роботи до Райху за віком бракували, їм юних треба. Уважала я тоді: дивом мої живі, коли довкола таке страхіття коїться. І більше сумувала, давно ж усіх не бачила.

Відмовляла Уляну хіба для годиться. Бо скінчилася та коротка розмова тим, що ми разом домовилися збігати на село. Удвох не так страшно, та й порушувати легше. Каратимуть — так обох, веселіше навіть. Хоч мали надію: удасться нам нічна прогулянка.

Не вдалася.

Дочекалися, поки дівчата натруджені позасинають. Навіть Софія останнім часом не ходила вночі до свого Клена, падала без задніх ніг, сил не мала після того прання. Спідниці й блузочки взяли в руки, черевики — теж, вислизнули з землянки, хутко вбралися-взулися. Знали напрям, і добре було, що поселили нас на віддалі від цілого табору. Можна оминути небажані для нас стежки. Спершу скрадалися, шуму робили не більше, ніж вітерець лісовий. Так щасливо відійшли за межі, ніким не помічені. Уже тоді звернула увагу — Уляна немов від природи вміє лісом ходити дуже тихо, зливатися з його звичними звуками. Тож не дивувалася потім, як почула, що її до розвідки залучили. Народжена для такого була, не інакше.

І все одно далеко не відійшли.

Той, хто рухався за нами, спершу не давався чути. Але враз перестав ховатися. Спершу гілки під важкими кроками хруснули, майже відразу тінь у місячному сяйві майнула, і ось уже темна постать шлях заступила.

— Далеко зібралися? — почули голос Червоного.

Я зойкнула, сахнулася Уляні за спину. Вона ж розправила плечі, гордо піднесла голову, відповіла з викликом:

— Батьків навідати. Хіба то злочин?

— Непокора тут є злочином, — сказав Данило. — Зазвичай зголошуватися треба про такі прогулянки.

— І що, нас би відпустили?

— Ні.

— Бач. — Уляна розвернулася до мене. — Просися не просися... Треба було нас рятувати, аби тепер тримати, мов у полоні.

— Тут усі вільні.

— Коли так — ми можемо збігати на село?

— Ні, — знову відрубав Червоний, нічого більше не пояснюючи.

Уляна гмикнула.

— Ти, друже Остапе, за нами йшов, не інакше. Так собі міркую, пантрував за нашою хатою. Замість спати, коли можна, серед ночі до дівчат піддивляєшся.

На Данилове лице падала тінь, тільки я не побачила — уловила, як після тих слів раптом запашіли його щоки. На коротку мить чотовий утратив звичну впевненість у собі. Не звик отак мати діла з жінками, видно ж по ньому. Справді, чоловіки поміж себе інакше поводяться. Швидко опанував себе, пояснив:

— Маю сумнів щодо деяких хлопців. Узяв собі за правило стежити, аби жоден із них чи хтось інший, на кого не подумав досі, проти ночі до вас не подався.

— Бач, Марічко, маємо сторожа. — Уляна шарпонула мене за рукав.

— Не смійся, бойова. Добре, що я вас зловив. Аби хтось інший, уже завтра зістригли б обом волосся за непокору. Краще вертайтеся назад. Досить другові Мамаю вашої Софії й Клена.

— Знає! — не стрималася я. — Але ж Софійці все пробачається! Ніхто волосся не зрізає!

— Вона далі однієї малої галявини, зарослої кругом, не ходить, — мовив Червоний. — З Кленом уже мали розмову. Він дозвіл на одруження просить, уже потрібний папір написав до окружного проводу.

— Женяться! — ахнула Уляна.

— Не спішна то справа. Поки розглянуть, поки Служба безпеки Софію перевірить, поки рішення буде... А... — Червоний махнув рукою. — Попри все тепер вони наречені. Блуду нема, розкладання так само. Законно все. Уважайте, Софія має права більші, ніж кожна з вас.

— То нам усім треба зголоситися на шлюб? — поцікавилася я.

— Нема в мене простих відповідей, — зітхнув Червоний. — Тобто, є одна. Сидіти б вам, молодим та гарним, удома, по хатах. Не встрявати в жодні справи. Але ж так не є й не буде, і не ваша в тому провина. Коли вже маємо, що маємо, ліпше слухати й виконувати накази. Від гріха. І ще одне. — Тон раптом помінявся. — Ходять чутки, що відбила вас у німців боївка Остапа.

— Хіба то чутки? То ж правда.

— Де про це оголосили? Живих не лишили нікого на тому місці. Машини запалили разом із мотоциклами, трупи — теж у вогонь. Звідки відомо, що я й мої хлопці з чоти руки до того приклали? Отож. Десь зрада. Кому треба — ті шукатимуть. А ви для себе уявіть, що буде, коли хтось розляпає: втікачки, яких Остап відбив, у село поверталися. Від вас до мене, та де — до всього нашого відділу шлях прямий та короткий. Через батьків твоїх, Маріє. Через тата твого, Уляно. Повертайтеся, будьте мудрими. І вважайте надалі.

Поки говорив, нас обох наче холодною водою поливали. Як закінчив, нічого не питали більше. Покірно й слухняно розвернулися, пішли назад. Червоний вів так, аби ми на секрет раптом не наскочили. Уже як до місця дійшли, аж тоді відпустив.

До ранку не спали після тієї нічної розмови.

Удень варені були, мов ті раки.

6

Нам ніхто в таборі ні про що не звітував, жоден стрілець, тим більше — командир.

Про те, що сотенний Мамай із роєм охорони вибирається на якусь військову нараду в округ, мені обмовився Чуб. Не пригадаю зараз, із якого приводу, та значення мало інше: за старшого лишався тимчасово чотовий Остап. І це для нас, дівчат, не міняло зовсім нічого. Уже на третій день відсутності Мамая сталася незначна на перший погляд подія. Саме вона привела до наслідків, яких ніхто передбачити тоді був не годен.

Софія раптом лишила свою роботу, збігала в землянку, там на швидку руку причепурилася й поквапилася в бік командирського бункера. Уже всі дівчата знали про її намір побратися з Кленом. Тому ми перезирнулися цікаво й багатозначно: невже мають дозвіл, невже ось-ось рихтуємо весілля. Проте Софія, коли повернулася, була дуже серйозною. І не мала вигляду щасливої нареченої.

— Іду в ніч на завдання, — заскочила нас. — Клен веде рій, підемо разом. Остап дозволив. При мені зараз сказав: під свою відповідальність.

— І зброю дадуть? — Нічого дурнішого я й спитати не могла.

— Може, й дадуть, — кивнула Софія. — Ідемо на переїзд залізничний, де мій стрийко служить. Зі мною простіше на контакт піде. Нині ж знаєте, як люди одне одному довіряють.

— А пощо їм твій дядько? — спитала я.

— Не маю права нічого більше казати. — Софія гойднула головою. — Без того забагато вже знаєте.

Кому як, а мені в той момент Улянки стало шкода. Вона ж від початку воювати рвалася. Не дарма її Червоний весь час бойовою дражнив. А тут бач, Софії важливу справу довірили. За неї наречений клопотав і поручився. Саме таким мені тоді все здавалося.

Вийшли вони, як упали сутінки. Софія не дуже-то й прощалася. Просто махнула рукою, усміхнулася та зникла в темряві. Ми ж сльози не зронили.

Не відали, що більше її живою не побачимо.

Наступного дня в таборі раптом почалася якась буча. Ми ще нічого не знали, але вже відчули тривогу. Просто з повітря прийшла, наситила раптом усе довкіл, таке трапляється. Уляна серед нас найбільш усюдисуща. Тож знайшла привід, подалася до чоловічого гурту й повернулася з посірілим лицем та сумними новинами.

— Клен у засідку втрапив. Троє з усього рою повернулося, з ним разом.

— І Софія?

— Та отож. — Уляна ще більше спала з лиця. — Через неї все й сталося.

— Що — через неї?

— Засідка, — пояснила Уляна терпляче. — Вони дійшли до залізниці. Софія дядька знайшла, ніби все вдалося. Але він у розмові бовкнув: її тітка Поля з малим із Вербичного перебралися на Старий Хутір. Ляхи громили хати тих, хто втік тоді з полону. Наші хати, дівчата.

Отепер на наші лиця стало лячно дивитися.

— І як...

— Не знаю, — перервала Уляна. — Нічого не знаю про те більше. Але Старий Хутір лежав там не дуже далеко. Зробили гак невеличкий і прийшли. Софія попросила Клена, аби вони дорогою назад туди завернули. Така нагода рідних навідати, гріх не скористатися. Клен дозволив, його довго вмовляти не довелося. А на хуторі стояли німці. І поруч теж. Хлопці насилу прорвалися.

— З Софійкою — що?

— Та не знаю я! — зірвалася Уляна раптом на крик. — Ніхто не знає! Клен їй першій велів бігти далі в ліс! Вона не хотіла, вчепилася в нього! Через неї й хлопці затрималися! Поки Клен гнав її геть, німаки кільце закрили!

— То вона жива?

— Мертвою не бачили. — Уляна знову заговорила тихо. — Чула, Остап арештував Клена. Та наче вже випустив.

— За що арештував?

— Не ясно хіба? Порушив наказ, не відразу в табір усіх повів. Пішов назустріч Софії — наскочили на засідку, людей утратили. А випустив, бо сам же Остап дозволив Кленові взяти із собою Софію. Теж завинив, виходить.

— Хто ж міг подумати...

— Треба думати, треба! — Уляна перейшла на голосний запальний шепіт. — Хіба ми тут мало наслухалися, як жінки всім та всьому стають на заваді? Ми обтяжуємо, через нас чоловіки пильність утрачають, хлопці ось гинуть. Ніхто нічого лихого не хотів, а бачте, скільки лиха накоїли.

Довго ще потім говорили з дівчатами про все.

Мали надію — вижила Софія, удалося втекти попри все.

Повернеться, то матиме клопіт, ми разом із нею, ще й Кленові перепаде, не кажучи про Червоного. От же ж наробили, самі того не бажаючи.

Скоро дізналися: жива Софія.

Але грішне потому майнуло: краще б померла, прости, Господи.

7

Два дні по тому Данило Червоний сам прийшов.

Чомусь уважав Улянку старшою серед нашого дівчачого гурту. Через неї звелів зібратися біля землянки, усі справи облишити. Чекали якоїсь виховної промови. Але Червоний мовчки розстебнув планшет, витягнув кілька складених навпіл білих папірців, простягнув Уляні всі.

— Дивіться.

Розгорнула я аркуш, який мені дали, — і зойкнула, ледве не впустивши.

Це була друкована листівка. З неї усміхалася Софія, на ній — вишита сорочка, волосся дбайливо заплетене, тримає букетик польових квітів. Стояла вона між двома чоловіками. Один — офіцер, другий — солдат із автоматом. Обоє вбрані у форму Червоної Армії. Солдатик молоденький, дуже серйозний, для чогось брови насупив. Мабуть, вважав, що так він здається войовничішим. Офіцер — кремезний, ніс-картоплина, усміхається фотографу на весь рот.

— Читайте хтось уголос, — почула, наче крізь пелену туману.

Уляна безбарвно проговорила текст:

— Цю українську дівчину врятували з німецького рабства червоні партизани. Тільки Червона Армія може визволити українців від фашистів. Підтримуйте Червону Армію. Повертайте законну владу. Смерть фашистським окупантам.

Дочитавши, підняла вологі очі на Данила, не спитала — сказала, проте без звичної впевненості:

— Неправда. Це ж неправда, друже Остапе.

— Оце — брехня? — Червоний тицьнув у середину листівки, просто в Софіїне лице, прориваючи нігтем дірку. — Брехня? Вона не стає до знимки з москалями?

— Друже Остапе, то чоловіки в чужій формі... — Уляна, здається, говорила до себе.

— Навмисне вдягнули, аби зробити фото? Кого ти дуриш? Кого ми всі хочемо надурити? Себе самих? — Він роздер листівку навпіл, кинув клапті в різні боки. — Дівчину, яку німці замалим не вивезли в рабство, урятували совіцькі партизани! Зникла вона два дні тому! Швидко прокрутили все, заскоро надрукували! І вона погодилася! Хіба не видно — Софія з ними заодно діє!

— Її могли обдурити, — стояла на своєму Уляна.

— Як обдурити? Про що ми говоримо? Вона ж усміхається, хіба не видно! Охоче стоїть між москалями в формі, обіймає їх! Добре надурили! А оце — як вам? Селами розкидають.

Червоний витягнув цього разу один складений папірець. Розгорнув, показав. Тут жодних фото, лиш друковані речення:

— Листівка німцями зроблена, — пояснив Данило. — Вони називають нас агентами Москви, котрі навмисне провокують німців на акти пацифікації в селах. Себе — справжніми визволителями від совітів та комунії. Тож селяни не мають нам допомагати. Адже це значить провокувати й діяти Москві на руку. А москалі, своєю чергою, називають себе єдиними визволителями від рабства, лиш іншого, німецького. Навіть роблять ось такі знимки. Гарна наочна агітація. Наша армія заважає всім. Ми — кістка в кожному чужому горлі. Тільки як ми можемо довести це людям на ділі, коли маємо ось таке? — Він укотре тицьнув на листівку з усміхненою Софією. — Дівчата, зараз я казатиму важливу для вас річ. Після такого кожну, хто мав близький контакт із нею, почнуть жорстко перевіряти. Тих, хто не мав близьких контактів, не вів жодних розмов, — теж. Не робитиму секрету з того, як усе сталося. Софія Левада могла навмисне втертися в довіру до друга Клена. Потому могла навмисне привести його рій у засідку, аби самій мати нагоду втекти.

— Неправда!

— Вирішувати не мені, — сказав Червоний. — Пояснив, як уже мислить наша СБ. Є вказівка, не офіційна, та все ж таки є: уважати всіх дівчат, котрі хочуть іти в дієве підпілля, таємними інформаторами та внутрішніми агентами.

— Нас теж?

— Без винятку.

— Хіба ми навмисне, з доброї волі потрапили до відділу? Друже Остапе, нами всіма німці прикривалися! Ми могли лягти чи від ваших куль, чи від їхніх! Ми лишилися живі дивом!

— На війні див не буває, бойова, — відчеканив Данило. — Задля того, аби потрапити сюди, до відділу, лишитися живою під час нападу могла тільки Софія. Хіба я не казав тобі раніше, при нагоді: у вашому селі знають, хто саме влаштував ту засідку. Проникнути до Мамая чи підібратися до Остапа — то на вагу золота. Можна розміняти багато життів.

Уляна нервово поправила блузку на грудях.

— Друже Остапе... Ти... ти зараз сам віриш у те, що кажеш?

— Я змушений так говорити й вірити в подібне, — почули ми відповідь. — Дуже добре знаю, що таке зрада, якою вона буває. На власній шкурі відчув, близьких людей утратив. Готовий повірити ще й не в таке. Таємні служби хитрющі, ми маємо бути такими самими. Або — дмухати на воду, як ось зараз. Тому готуйтеся до ретельних перевірок. Якщо є кому що сказати — не мовчіть. Можемо побалакати наодинці. Обіцяю почуте ні проти кого не використовувати. Навпаки, як треба — удар зроблю м’якшим.

— Нема нам нічого такого особливого сказати, — відбрила Уляна, озирнулася на нас. — Хтось хоче, дівчата? Раптом Софійка справді з кимось вела зрадницькі розмови.

Жодна з нас слова не зронила.

Червоний ще трохи постояв, відтак розвернувся й залишив нас у спокої.

Хоча... який там після всього того спокій.

Софія усміхається московським офіцерам, а винна в тому кожна з нас.

Не подобалося мені це. Лякало навіть.

Зникло відчуття безпеки довкола. Уже не бачила себе серед своїх.

8

Її привіз на возі кінь.

Ним ніхто не правив. Тварина сама знайшла дорогу додому — у Вербичне, звідки її перед тим забрали лісові хлопці. Так вони назвалися Уляниному батькові, і Степан Волощук слухняно запряг коня й віддав нічним прибульцям. Вони сказали — їхній командир називається Остапом, тож краще підкоритися, бо за зраду покарає.

Про це Червоний потім, коли все сталося, розповів Уляні. Хоч інформувати дівчат про подібні справи — проти правил. Але ж кінь, як не крути, їхній. Данило мав дізнатися, чому хтось від його імені навідався саме до Волощуків, забрав коня. І ранком повернув, пустивши його до обійстя.

З понівеченим Софіїним тілом на мокрій від крові соломі, якою хазяїн перед тим застелив воза.

Я, звісно, не бачила — та могла собі уявити, як на розпачливий крик Волощука збіглися спершу сусіди, потім, підхопивши чутку, десятки селян з різних кінців. Дядько Степан не лишив воза в дворі. Узяв коня за повід і так повів через усе Вербичне, до майдану. Туди вже стягнувся люд, налякані старші жінки оточили катафалк щільним кільцем, зачали голосити. Наспіла поліція, та поляки не втручалися. Лиш дочекалися старости, він же й наважився витягнути з-під мертвої Софії, яку забили так, у вишитій сорочці, що на тому фото. Прочитав послання спершу про себе, потому — вголос.

Українська Повстанча Армія попереджає, як саме чинитиме зі зрадниками.

Поруч із писаною друкованими літерами листівкою знайшлася й інша — та сама, з якої ще жива Софія усміхалася в оточенні радянських вояків.

— Усе село гуде, — говорила нам Уляна. — Кажуть, бандерівці помстилися. Згадують Остапа. Налякані люди сильно. Хоч не знаю, чи можна вже більше настрашити.

— Ми теж нічого не знаємо, — зауважила я. — Що тут Остап ось недавно доводив? Усяка дівчина — зрадниця. Не робить, так планує, виношує ту зраду, наче дитину. Софія після тієї листівки вже мала смертний вирок. Хіба не так?

— Непросто все, — зітхнула Уляна.

— Для нас непросто! А для них — запросто! Далеко ходити не треба! Дівчина — вже ворожий агент! Як ми ще живі тут, Бог святий знає!

— Цить уже, Марічко! — гримнула Уляна. — Аби Софію знайшли, її б не страчували відразу. Є ще слідство й суд, це для Служби безпеки важливіше. Їм треба закон показати. Так матимуть повагу й довіру. Думаю, Софія потрапила до величезної провокації, дівчата. З цим розбиратимуться. Хоч Марічка й правду каже: без нас.

Того ж дня, тільки пізно ввечері, я наважилася таємно зустрітися з Чубом.

Дотепер ми найбільше, що собі дозволяли, — за руки трималися. Тут же він перший згріб в обійми, притиснув, аж дух перехопило й ребра хруснули. Поцілував спершу в кожну щоку, потім — уже в губи, дуже міцно. Не вправилася оговтатись, він уже відсторонив, стиснув за плечі, сказав, дивлячись просто в очі:

— Хай тебе зачепить хто. Відповідатиму, як треба.

— Невже погано все?

— Гірше навіть, ніж думаєш, Синичко. Ходять чутки, з округу до нас іде спеціальна група із СБ. Друг Клен уже не відкрутиться.

— Господи! Він до чого?!

— Потрібен винуватий. На ройового всіх собак повішають. Згадають, як опирався наказам Остапа, як дозволив собі мати романси з ворожою агенткою й через те втратив вояцьку дисципліну.

— Але ж Софія...

— Мертва вона, Синичко. Поховали в Вербичному, на краю цвинтаря. Слова на свій захист уже не скаже та й Клена не захистить. Якби й могла, не йняли б віри.

— Нам з тобою як бути, Іване?

— Поки як є, Синичко. Приготуйся багато говорити, ще більше — писати. Слідчі жили тягнутимуть, тільки ж ані ти, ані хтось із дівчат нічого не знали. Крім хіба того, що Софія з Кленом любилися. Ну, то й для хлопців не таємниця. Пройдете допити, перевірки. Думаю, потому заберуть вас із відділу подалі. Та й сам відділ поміняє місце постою, довго на одному місці небезпечно сидіти.

— Ми... — Я вже не стримувала сліз. — Нас... Нас розлучать, Іванку? Отак, накажуть — і розлучать?

— Ніколи так не буде, — заспокоїв Чуб. — Зараз, після всього, просити ще й мені дозвіл на одруження з тобою небезпечно. Гарантовано не матиму. Ще й тебе наражу на більші неприємності. Почекай поки.

— Ти пропонуєш... Отак, відразу...

— Чому відразу? — Він витер пучкою мою змокрілу щоку. — Хіба ми не з одного села? Хіба не знаємося, скільки живемо? Хіба я не поглядав на тебе, а ти хіба мене, поліцая, не обходила лазами-перелазами?

— Або не помічала. Або — дурна була, — схлипнула я.

— Нині мудрішаєш. Усі ми мудрішаємо.

Заспокоївши мене так, Чуб знову пригорнув, поцілував, і на тому побаченню кінець.

Хоч горе-біда довкола, долетіла тоді до землянки нашої, мов на крилах.

Уляна одна помітила мій стан. Кортіло запитати, побалакати, вона вже й рота відкрила — але передумала. Замість того обійняла коротко, по-дружньому, і вклалася спати. Я теж, і щось таке добре-добре наснилося тієї ночі.

А на ранок — нова гірка звістка.

Клен застрелився.

9

Тими днями я пережила першу й останню тоді ганьбу.

Ніколи раніше не дозволяла собі піддивлятися за іншими, підслуховувати потай чужі розмови. Згодом, уже по війні, доводилося так робити, бо вже вирішила вступити до Організації, хай запізно. Мусила виконувати різні завдання, часом слухала те, що для моїх вух не призначене. Але ж то вороги були, почуте від них часом ставало для підпілля дуже важливим.

Тут за своїми шпигувала.

Не брехатиму, що мимоволі. Угледіла — Червоний з Уляною потай до лісу подалися. От же ж, думаю, який. Щойно іншим забороняв, карою лякав, трибуналом. А сам туди ж. Уляні не дивуюся, вона колись майже призналася — має до Данила інтерес жіночий. Не договорила тоді до кінця, непевно звучало. І ось, маєте.

Сварила себе подумки, зневажала навіть.

І все одно кралася туди, куди вони йшли для всамітнення.

Пристроїлася в чагарнику. Принишкла, подих затамувала. Мовби скам’яніла чи на пеньок перетворилася.

— Кажи, — почула Уляну.

— Заспокой дівчат. Знайди слова. Сама теж попустися. Не буде нічого, — заговорив Червоний.

— Ми вже не вороги? Нас ні в чому не підозрюють?

— Відбиватимуся я. Візьмуть під слідство. А може — й не візьмуть, друг Мамай має певний вплив. Його слухають і чують. Обійдеться дисциплінарним покаранням. Нікому не хочеться цю історію роздмухувати. Вона ж — як жарина в лісі: дмухай, дмухай — спалахне, пожежа почнеться, гасити треба.

— Поясни. Я не зовсім ще зрозуміла.

— Я говорив із Кленом, — почав Червоний після досить тривалої паузи. — Сам мене гукнув на розмову. Сказав відразу — жити не хоче. Не має бажання слухати, як ті, з СБ, тріпатимуть Софіїне ім’я. Він не вірить, що вона зрадила. Проте нікому нічого не доведе. Слідчі прийдуть не виправдовувати, а шукати винних. Повинні знайти й покарати. А винен у тому, що сталося, лише він сам.

— Ти так вирішив?

— Ні. Він так сказав.

— Чому? — Уляна запитала, і в мене замалим не вирвалося, аж долоню до губ притулила.

— Послухався Софію. Дозволив собі порушити наказ, завернути на Старий Хутір. Потім не вберіг її, хоч мусив би.

— Не знаю, Остапе, що там сталося насправді. Уявити ладна, але ж то все моя уява. Клен пояснив, як міг урятувати її? Мав можливості, якими знехтував, не використав?

— Уляно, — голос Червоного звучав рівно. — Нема, про що говорити. Не вернути Софію, як не оживе раптом Клен. Знаєш... Я міг заборонити йому. Навіть віддати наказ, взяли б його під арешт, роззброїли. Тільки бачила б ти його очі, Ляно. — Уперше почула, як нібито залізний чотовий звернувся до неї. — Він усе одно щось зробив би собі. Просив суворо не судити. Не його, Софію. Ми ж і справді не знаємо, хто зробив із нею таке. Самі здогади.

— Ти знав. — Я зі свого сховку чула Улянин відчай. — Знав. І рукою не ворухнув.

— Не маю права засуджувати Клена. Ти не можеш судити мене. Ми всі разом не будемо ні в чому винити Софію. Війна довкола, Уляно. Мусимо жити з цим. Бач, друг Клен не зміг. Вистрілив у себе годину по тому, як ми поговорили й розійшлися. Мовчатиму, але хтось мусив це почути. Той, кому я вірю.

— Мені віриш? Уже? Дотепер — ні?

Запала тиша. Мені здалося — навіть пташки замовкли, вітер затихнув, перестали дзижчати комарі, перервали свій переспів цикади.

— Не хочу опинитися на місці Клена, — почула нарешті. — Не маю... Ми всі не маємо права зараз ставити себе перед вибором.

— Який вибір, Остапе? Кохання чи війна? Ну, не бійся, скажи вголос це слово. Не мовчи про кохання, не треба, не треба.

Зараз Уляна почала збиватися на крик, і я злякалася — її міг почути ще хтось, крім мене. Вона теж зрозуміла, опанувала себе, далі говорила тихіше, але так само палко:

— Люди мають триматися одне одного. Як не заради життя й любові, то заради чого воювати, Остапе? Заради чого жити? Чекати, поки мир настане, і аж тоді? Але ж Клен із Софією хотіли жити тут і тепер. Вони не могли чекати. Розплющ очі ширше, глянь круг себе. Хоч на Марічку нашу й Чуба, невже не помічаєш?

Отут уже в мене всередині все кригою взялося. Невже погано ховаємося, невже так видно все? Мовчала Улянка, могла б попередити, теж мені — коліжанка.

— Добра з того не буде, — мовив Червоний. — Знав я замолоду хлопця одного. Теж жити хотів, любити. На цьому зіграли наші вороги. А я втратив друзів.

— Ось воно! Жінок у всьому винуватиш. Прокинься, Остапе.., Ні, Остап не прокинеться. Данило зможе, хіба ні? Даниле, прокинься, прошу тебе!

Знову запала тиша.

Але тепер у ній чулися якісь рухи та звуки.

Обережно виткнулася зі свого сховку.

Побачила дві постаті, близько одна до одної. Дуже близько, впритул.

І дуже обережно посунула назад, далі звідти.

Заважати обом не хотіла. І далі бути там, слухати й піддивлятися не мала права.

10

Три дні по тому, вже коли повернувся сотник Мамай і наспіли нарешті оті, зі Служби безпеки, нас усіх без попередження переправили в інше місце.

Повстанча армія вже поступово брала під свій контроль спершу окремі села, потім — цілі терени. На місцях проголошувалася вже наша влада, і жінки займали звільнені хутори й інші приміщення в тих-таки селах, де могли вільно, легально працювати на різних ділянках. Хто — в шевських майстернях, хто — на хазяйстві, котрихось навіть навчали поводитися з радіостанціями, призначали вчителювати, служити при друкарнях та розносити літературу. Я потроху освоювала все, а вже на початок осені сотня Мамая вибила поляків із Вербичного. Повернулася туди, до своїх, там же знову зустріла Чуба.

Він не зволікав — запитав дозвіл на одруження й несподівано швидко його дістав. Щоправда, вінчали не лише нас. Тоді практикували обряд відразу для кількох пар та й весілля відбували досить скромно. Не пили горілки, бо заборонено. Хіба молодятам давали по келиху вина.

Уже на той час дитину від Івана носила.

Біда прийшла з листопадом. Червона Армія вже повернула собі Київ, німцям не треба було в тилу до совіцьких партизанів ще й наших. Кинули на УПА гармати, танки й літаки, бомбили рясно. Одна така бомба накрила нашу хату. Як на лихо, уночі то було, коли всі спали. А я ж заміжня, з Чубом своїм була. Як почалося, він звелів мені лізти в пивницю. Сам автомат схопив, вибіг — і не повернувся. Знайшла його потім, зранку, в багнюці на сільському майдані. Коло церви, де нас вінчали.

Так за одну ніч усіх втратила — дитина під серцем лишилася.

Багато хат тоді розбомбили. Волощуки теж стояли на згарищі. Добре, хоч мали далеких родичів у Луцьку. Зібрали нехитрий скарб, який уберегли, завантажили на воза — того самого, на якому лежало колись Софіїне тіло, й поїхали геть. Уляна до останнього впиралася. Я розуміла: не хотіла далеко від Червоного їхати, усе ж розтопила його серце, хай навіть вони й крилися Бог знає від кого. Та батько наполіг, ледь не силою доньку на воза посадив.

Добре — бо коли совіти повернулися, а я вже народила, не мала куди йти з немовлям. Тільки до Луцька, просити коліжанку про допомогу. Старий Волощук там за совітів скоро прижився. Поставили його директором чайної, мене до роботи прилаштував — прибиральницею. Куток свій при закладі мала, крихітний. Жили з малим Іванком поруч із відрами й ганчірками.

А на початок сорок шостого року раптом пощастило.

Не знала нічого про нову тактику підпілля — займати різні посади в радянських органах влади, хай навіть дрібні. Уживатися глибоко, шукати можливостей Організації сприяти, а москалям — гидити. Вийшли на мене, порадили знайти привід, щоб звернутися в одну контору до тамтешнього рахівника. Наша людина, прилаштував через якісь зв’язки в дитячий садок, теж прибиральницею. Зате малий при мені, кімнату дали в гуртожитку, ще й годували якось, пайок мала.

Трохи запізно дізналася: арештували Уляну. А вона ж активісткою стала, вступила в комсомол, займалася агітацією перед їхніми виборами. Звісно, мала таке завдання. Як попалася, на чому — ніхто не знав, та про всяк випадок усім, хоч трохи причетним до наших справ, наказали тимчасово згорнутися.

Не допомогло.

Якось навесні сорок сьомого прийшли до мене з НКВС. Знайшли примірник журналу «До зброї!»[25] зі стосу, що залишали для передачі. Не втрималася, лишила почитати. Відразу сказала — не мій, підкинули. Не вірили, тримали в холодній із тиждень. Били, не без того. Але я витримала. Провина дрібна, та все одно — провина. Знайшлися ті, хто нагадав, кому слід, від кого в мене дитина. Скоренько приписали зв’язок із бандитами, прав на сина позбавили, Івасика забрали в дитячий будинок, адреси мені не лишили. Саму — в Середню Азію, на п’ять років, потім позбавлення прав і поселення.

Повернулася, як Сталін іздох.

Синочка відшукала, тільки він бачити мене не хотів. Накрутили проти мами-бандерівки. Переплакала, навіть хотіла щось зробити собі, як колись Клен. Та вчасно ту розмову згадала, підслухану. Улянчині слова тоді дуже в пригоді стали. Вирішила далі жити: аж ледве двадцять вісім виповнилось. Хоч після поневірянь табірних як не на бабу стару, то на старшу жінку подібна була напевне.

Іншої роботи, крім прибиральниці, усе одно не мала.

Та за деякий час зустріла такого, як сама, колишнього в’язня. Реабілітували, навіть інженером працювати дозволили, з техніки безпеки на хімічному заводі. Шкідливе виробництво, саме для таких, як ми. Допоміг чоловік на курси влаштуватися, так до пенсії працювала на дивній посаді — спеціаліст. Із чого спеціаліст, який — піди ту владу розбери.

Не чула нічого ані про Уляну, ані про Червоного.

Небезпечно було цікавитись. Та й чоловіка підвести могла, дітей, народила йому аж трійко.

Довго так тягнулося. Думала, помру, й не зміниться нічого. Аж раптом закрутилося довкола, спершу Рух зачався, потому — перестав існувати Радянський Союз, і дочекалися. Я вже пенсію мала, чоловік раніше помер від набутих у таборі хвороб, діти розлетілися. І ось одного разу приходять до мене люди, увічливі такі, й кажуть: відкриваються архіви, потроху з’являється доступ до раніше закритих документів. Дослідники вони, історики. Знайшли справу, яку колись давно вела СБ ОУН. Не одну, але до мене постукалися, бо серед паперів, що вони вивчали, випливло моє прізвище. Там більше було, тільки ж померли всі. Хто раніше, в таборах, хто пізніше, як чоловік мій, уже на волі.

Мене згадували лише принагідно.

Та вони хоч якихось живих свідків шукали.

Й дізналася я нарешті, через півсотні років, як воно все було тоді із Софійкою Левадою.

Виявляється, на НКВС працював Степан Волощук, батько Улянчин. Ось звідки стало відомо, що саме боївка Остапа тоді поблизу Вербичного діяла. Червоний ще з його донькою романсів не мав. Але ж дядька Степана до того всі образили, крім комуністів. Поляки млин забрали, німці теж. А совіти — з усією повагою, зробили Волощука маленьким начальством. Виявляється, небагато людині треба. Тому й тримав дулю в кишені, коли в селі певний час керував український староста. Не поважали його, бачте. Тож, коли хлопці всі разом повернули зброю проти німців і пішли в ліси, не мав старий Волощук на кого покластися, окрім московської партизанки.

Дізнався, що на Остапа полюють окремо.

Почув краєм вуха, нібито він один із командирів відділу, який стоїть в околицях.

Знайшов нагоду, бовкнув москалям, які вже з ним у контакті були.

А ті пустили чутку далі, німців на Червового нацькували та й ляхів не оминули.

Ніби до Софійки все те стосунку не мало. Проте радянська партизанка вже в окрузі від травня шурувала. Були перевдягнені в строї наших вояків. Ще й справжніх українців залучили, для повної гарантії. Мали завдання шкодити людям від імені Остапа. На них Софія й наскочила випадково, коли тікала зі Старого Хутора.

Якого дідька вони там робили — неважливо. Страшно те, що Софії голову задурили. Змусили правдами й неправдами те прокляте фото зробити. Потім прийшли до Волощука по коня, нічого не пояснювали. Той усе зрозумів, коли запряжений кінь із трупом Софійчиним на возі назад повернувся. Їм конче треба було, аби хтось свій провокацію підтримав. Дядько Степан погодився, роздмухав, як має бути.

Не знаю, чи дали йому за те медаль. Зате зрозуміла, хай запізно, на старості літ: здурів Волощук остаточно після Улянчиної смерті. Він же, паскуда, думав: викаже Червоного, котрий, виявляється, фактично зятем йому був на той час, і доньку звільнять. Усі звинувачення знімуть. Та де, замордували в луцькій тюрмі. З глузду потому з’їхав чоловік. Не прокляв доньчиних катів та вбивць. Навпаки — почав клепати на всіх, хто з Уляною бодай найменший контакт мав. Він доньку втратив, так хай інші теж втрачають. Отак і я під той молох потрапила, бо ж з одного села, коліжанками були, ще й від бандерівця дитину маю.

Підписав зізнання Степан Волощук особисто.

Надруковане на машинці німецькій, на сірому папері, густими рядками, в один інтервал. Мабуть, вирахували його в СБ, захопили, що робили з ним — краще не знати. І зізнався чоловік. Розкаявся чи ні — не скажу. Доля також невідома. Здогадуюсь, не живуть після такого. Де похований... Ні, знати не хочу.

Щось я забула, а ви не спитали.

Ага.

Лук’ян Онищук, так друга Клена насправді звали.