Червоногрудка

ЕПІЗОД 1

Сіра пташина то зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Він тарабанив пальцями по керму. Як повільно плине час… Учора хтось по телевізору розповідав, як повільно може минати час. Зараз він саме такий. Ніби новорічної ночі перед тим, як проб’є дванадцята. Чи на електричному стільці — перед тим, як повернеться рубильник.

Він затарабанив сильніше.

їхнє авто стояло на відкритому майданчику за квитковою касою на переїзді. Елен збільшила гучність автомагнітоли. У голосі репортера бриніла благоговійна урочистість:

— Літак приземлився п’ятдесят хвилин тому, і рівно о шостій годині тридцять вісім хвилин президент зійшов на норвезьку землю. Його вітав голова комуни Євнакер. Тут, в Осло, чудова осіння погода, сприятливе норвезьке тло для цих перемовин. Давайте ще раз послухаємо, що сказав президент журналістам півгодини тому.

Це повторювали вже втретє. Харрі знов уявив собі натовп волаючих журналістів, що лізуть за загорожу. А по інший бік загорожі — людей у сірому, які не надто завдавали собі клопоту приховувати, що вони секретні агенти, у відповідь на питання тільки знизуючи плечима. Ці сканують поглядом натовп, вдесяте перевіряють, чи тримається у вусі динамік, — знов оглядають натовп — поправляють чорні окуляри — сканують натовп — на кілька секунд затримуються поглядом на фотографі з камерою, в якої надто довгий об’єктив, — сканують далі — всоте перевіряють динамік у вусі. Хтось промовляє вітання по-англійськи, тиша, потріскує мікрофон.

— First let те say I’m delighted to be here[1]… — вчетверте сказав президент з виразною хрипкою американською вимовою.

— Я читала, один відомий американський психолог виявив у президента роздвоєння особистості, — сказала Елен.

— Роздвоєння особистості?

— Роздвоєння особистості. Як в історії з лікарем Джекіллом та містером Хайдом. Цей психолог пише, що звичайне єство президента навіть не підозрювало про те, що друге його єство, хтива тварюка, вступало в статеві зносини з усіма цими жінками. І тому Верховний суд не може судити його за те, що він брехав про це під присягою.

— Жах, — сказав на те Харрі, провівши поглядом вертоліт, що пролітав над ними.

По радіо хтось запитував по-англійськи з норвезьким акцентом:

— Пане президенте, це ваш перший візит до Норвегії за другий президентський термін. Що ви відчуваєте?

Пауза.

— Дуже приємно побувати тут знову. Але я вважаю набагато важливішим те, що тут можуть зустрітися глава держави Ізраїль та лідер палестинського народу. Це ключ до…

— Чи запам’ятався вам перший візит сюди, пане президенте?

— Звичайно. Я сподіваюся, що на сьогоднішніх перемовинах ми зможемо…

— Яке значення Осло й Норвегії для справи миру в усьому світі, пане президенте?

— Норвегія відіграла важливу роль.

Голос без норвезького акценту:

— Пане президенте, ви вважаєте, що реально досягти конкретних результатів?

Тут запис уривався, далі вів голос зі студії:

— Отже, ви чули. Президент вважає, що Норвегія відіграє вирішальну роль для… е-е-е… досягнення миру на Близькому Сході. Зараз президент вирушає до…

Харрі важко зітхнув і вимкнув радіо.

— Що відбувається з країною, Елен?

Дівчина знизала плечима.

«Проходять пункт двадцять сім», — долинуло з рації на приладовій панелі.

Він поглянув на Елен:

— На постах усе гаразд?

Вона кивнула.

— Отже, все, як і раніше, — сказав він.

Вона підвела очі до неба. Він сказав це вже разів п’ятдесят відтоді, як кортеж виїхав з Ґардермуєна. Звідти, де стояло їхнє авто, виднілося порожнє шосе, що простяглося від переїзду на північ, на Трустерюд та Фурусет. Сигнальна лампочка на даху ліниво оберталася. Харрі опустив скло і простягнув руку — змахнути блякло-жовтий листок, що попав під склоочисник.

— Поглянь, червоногрудка, — сказала Елен, показуючи кудись. — Рідкісна пташка для такої пізньої осені.

— Де?

— Там. На даху каси.

Харрі висунувся в переднє вікно:

— Справді? То це червоногрудка?

— Авжеж, червоногрудка, або вільшанка. Хоча, гадаю, ти не відрізнив би її від снігура, так?

— Звісно. — Харрі затулив очі від сонця. Зір падає, чи що?

— Червоногрудка — рідкісний птах, — сказала Елен, загвинчуючи корок у термосі.

— Не сумніваюся, — сказав Харрі.

— Дев’яносто відсотків відлітають на південь, але є такі, що ризикують залишитися.

— На взір цієї?

Знову голос по рації:

«Центр, я шістдесят другий. Невідомий автомобіль стоїть край дороги за сто метрів від повороту на Льоренскуґ».

Відповідь Центру — низький голос, гаркава берґенська вимова:

— Почекайте, шістдесят другий. Перевіряємо.

Тиша.

— А туалети ви перевірили? — запитав Харрі, киваючи на автозаправку «ESSO».

— Так. На заправці нікого немає, навіть персоналу. Тільки начальник. Його ми замкнули в конторі.

— Квиткові каси теж?

— Перевірили. Заспокойся, Харрі, всі ключові пункти в порядку. Отож, кажу, ті, що залишаються, сподіваються на теплу зиму, розумієш? Інколи їм щастить, але якщо вони помиляться, то неодмінно загинуть. Ти, напевно, думаєш, чому б їм про всяк випадок не відлетіти на південь. А, може, їм просто ліньки відлітати?

У дзеркалі Харрі спостерігав охоронців обабіч залізничного мосту. У чорному, при шоломах і автоматах «МП-5» на грудях. Навіть звідси в їхніх жестах було помітно напруженість.

— Штука в тому, що, раптом зима випаде тепла, вони встигнуть вибрати краще місце для гнізда раніше, ніж решта повернуться додому, — розповідала Елен, намагаючись запхнути термос у сумку, що й так була повнісінька. — Усвідомлений ризик, розумієш? Програвся до цурки або взяв джек-пот. Ти сам вирішуєш. Ризикувати чи ні. Ризикнеш — і можеш якось уночі задубіти на гілляці, гепнутися на землю і не відтанути до весни. А злякаєшся — і залишишся без даху над головою, коли повернешся. Ті самісінькі вічні дилеми, з якими й ми раз у раз стикаємося.

— Ти вдягнула бронежилет?

Елен мовчки подивилася на шосе і тихо похитала головою.

— Так чи ні?

Замість відповіді вона постукала кісточками пальців по грудях.

— Полегшений, чи що?

Вона кивнула.

— Хай йому чорт, Елен! Я наказав надіти бронежилета, а не майки з Міккі Маусом!

— Ти знаєш, що тут носять секретні агенти?

— Зараз угадаю. Полегшені бронежилета?

— Точно.

— А ти знаєш, хто я такий?

— Зараз угадаю. Секретний агент?

— Точно.

Вона розсміялася. Він теж усміхнувся. Знову затріщала рація:

«Шістдесят другий, я Центр. Служба безпеки говорить, що це їхній автомобіль стоїть біля повороту на Льоренскуґ».

«Я шістдесят другий. Вас зрозумів».

— От бачиш, — сказав Харрі, досадливо ляснувши по керму. — Ніякогісінької тобі злагодженості. Завжди одне й те саме — хто в ліс, а хто по дрова. Чому там стовбичить їхня машина, а ми про це не знаємо? Га?

— Перевіряють, як ми працюємо, — сказала Елен.

— Так, як вони нас проінструктували.

— Від тебе однаково мало що залежить, тож угамуйся і не ремствуй, — сказала вона, — і не тарабань по керму.

Пальці Харрі слухняно стислися в кулак. Він важко зітхнув:

— Так, так, так…

Він перевірив, чи на місці табельний револьвер, шестизарядний «Сміт-Вессон» 38-го калібру. На поясі ще дві запасні обойми, по шість патронів у кожній. Він поплескав по револьверу й пригадав, що в нього закінчується ліцензія на носіння зброї. Мабуть, зір таки справді гіршає, адже взимку після закінчення курсів він не здав залік зі стрільби. Взагалі, нічого особливого, але з ним таке вперше, і це дуже прикро. Звичайно, найпростіше для нього було б узяти й перездати, іноді стрільбу здавали по чотири, п’ять разів, та Харрі під різними приводами чомусь усе зволікав.

Знову тріск у рації: «Пункт двадцять вісім пройдено».

— Це був передостанній пункт в окрузі Румеріке, — сказав Харрі. — Наступний пункт буде Каріхьоуґен, а далі — наші.

— Чом би їм не робити як раніше: просто говорити, де зараз кортеж? І хто тільки видумав ці безглузді номери? — невдоволено спроквола мовила Елен.

— Здогадайся.

— Секретні агенти! — відповіли обоє разом і розсміялися.

«Пункт двадцять дев’ять пройдено».

Харрі поглянув на годинник:

— Отже, вони будуть тут за три хвилини. Я настроюю рацію на поліцейський округ Осло. Перевір усе ще раз.

Рація засвистіла, завищала, та Елен заплющила очі й зосереджено вслухалася в підтвердження, що надходили по черзі. Потім зняла навушники.

— Все на місці, все працює.

— Спасибі. Надягни шолом.

— Справді? Вважаєш, треба?

— Ти чула, що я сказав?!

— Сам надягай свого шолома!

— Він надто маленький.

Інший голос: «Пункт один пройдено».

— Чорт, іноді ти поводишся як повний… непрофесіонал. — Елен надягла шолом, застібнула ремінь під підборіддям і поглянула в дзеркало.

— Авжеж, і я тебе люблю, — відповів Харрі, розглядаючи дорогу в бінокль. — Я їх бачу.

На вершині пагорба щось зблиснуло. Харрі побачив тільки перший автомобіль у колоні, але він знав склад кортежу: шість мотоциклів зі спеціально навченими поліцейськими з норвезького ескортного відділення, два норвезьких автомобілі ескорту, автомобіль норвезької служби безпеки, два автомобілі американської служби безпеки типу «Кадилак», в одному з яких президент. У якому — ніхто не знає. Чи, можливо, він сидить в обох, думав Харрі. Один для Джекілла, інший для Хайда. А за ними — більші автомобілі: «швидка допомога», «Зв’язок» та кілька автівок секретної служби.

— Усе гаразд. — Харрі повільно водив біноклем то в один, то в другий бік. Повітря над асфальтом тремтіло навіть цього прохолодного листопадового ранку.

Елен уже розрізняла обриси першого автомобіля. За півхвилини вони дістануться до переїзду, і роботу буде наполовину виконано, а коли ці самі автомобілі через два дні проїдуть переїзд у зворотному напрямі, вони з Харрі зможуть нарешті повернутися до своєї звичайної поліцейської роботи. Вона вважала за краще мати справу з трупами у відділі вбивств, ніж схоплюватися о третій ночі й гибіти в холодному «Вольво» поруч із нервованим Харрі, якого вочевидь обтяжувала покладена на нього відповідальність.

У машині тихо, якщо не зважати на сопіння Харрі. Елен перевірила, чи світяться індикатори рацій. Колона наближалася до підніжжя пагорба. Елен надумалася після роботи піти до «Спраги» й нахлистатися. Вона там запримітила хлопця — смоляні кучері, карі очі й погляд такий… небезпечний. Худорлявий. Інтелектуал, богема. Можливо…

— Якого біс…

Харрі вже схопив мікрофон:

— Людина в третьому зліва вікні квиткової каси. Хто-небудь може сказати, хто це?

У відповідь — тільки мовчазне потріскування з рації. Елен швидким поглядом слизнула уздовж ряду квиткових кас. Ось він! Крізь темне скло віконця касира вона побачила чоловічу спину — всього за сорок — п’ятдесят метрів від них. Супроти світла чітко вимальовувався його профіль. Над плечем виднівся ствол з прицілом.

— Зброя! — скрикнула Елен. — У нього кулемет!

— Чорт! — Харрі ногою відчинив дверцята і, відштовхнувшись обома руками, вискочив з машини. Елен спостерігала автоколону в бінокль. Залишалося всього декілька сот метрів. Харрі знову зазирнув до машини, в руках у нього вже був револьвер.

— Це не може бути хтось із наших. Але можливо, він із секретної служби, — сказав він. — Зв’яжися з Центром.

— Харрі…

— Я сказав! Посигналиш мені, якщо це хтось з їхніх хлопців.

Харрі кинувся до квиткової каси, до цієї спини в плащі. Здається, у нього автомат «Узі». Вологе ранкове повітря ніби вогнем обпалювало легені.

— Поліція! — гукав Харрі. — Police!

Жодної реакції. Товсте скло добре захищає приміщення від вуличного шуму. Тепер незнайомець повернув голову у бік кортежу, і Харрі побачив темні окуляри «Рей Бен». Секретна служба. Або той, хто прагне виглядати як агент секретної служби.

Залишалося двадцять метрів.

Як він потрапив усередину, в замкнуту касу, якщо він не секретний агент? Чорт! Харрі вже чув наближення мотоциклів. Бігти далі чи ні?

Він зняв пістолет із запобіжника й почав прицілюватися, все ще сподіваючись, що автомобільний сигнал от-от розітне тишу цього дивного ранку на відлюдній дорозі, в цьому місці, від якого Харрі хотілося б бути зараз якнайдалі. Інструкція була зрозуміла, але він не міг позбутися думок:

«Полегшений бронежилет. Ніякої злагодженості. Стріляй, це не твоя вина. А може, в нього є родина?»

Кортеж швидко наближався, він був уже перед квитковою касою. Ще дві секунди — і «Кадиллаки» порівняються з нею. Краєм лівого ока він помітив рух: маленька пташка злетіла з даху.

«Робити ставку чи не робити… вічні дилеми».

Він подумав про низький викот бронежилета й прицілився на півдюйма нижче. Усе потонуло в ревінні мотоциклів.

ЕПІЗОД 2

— Справді, це так. Це і є велика зрада, — сказав гладко поголений чоловік і подивився в рукопис. Голова, брови, мускулясті передпліччя і навіть дужі руки, якими він учепився в трибуну, — все було чисто виголене. — Після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого влада перейшла до рук ворогів націонал-соціалізму. Вони розвивали і впроваджували в життя свої демократичні та економічні засади. Як наслідок, на землі жодного дня не минає без кровопролиття. Навіть тут, у Європі, ми пережили війну й геноцид. А в країнах третього світу голодують і вмирають мільйони, і Європі загрожує масова імміграція — отже, хаос, бідність та боротьба за виживання.

Він замовк і обвів поглядом аудиторію. У приміщенні панувала цілковита тиша. Тільки хтось на лаві позаду обережно заплескав у долоні. Коли чоловік провадив далі свою полум’яну промову, під мікрофоном заблимала червона лампочка — це означало: звуки записуються на магнітофон зі спотворенням.

— Уже не за горами щасливе безтурботне життя і той день, коли ми зможемо пишатися собою і нашим суспільством. Війна, економічна чи екологічна катастрофа — і вся ця система законів і правил, які перетворювали найвідважніших на простих споживачів, миттю впаде. Якось велика зрада вже сталася дев’ятого квітня сорокового року, коли наші так звані лідери нації втекли від ворогів задля порятунку власної шкури. І при цьому прихопили золотий запас, щоб забезпечити собі життя в лондонських люксах. Тепер ворог знову тут. І ті, хто мусить захищати наші інтереси, знову зрадили нас. Вони дозволяють ворогам будувати мечеті посеред наших міст, вони дозволяють їм грабувати наших старих і змішувати свою брудну кров з нашою. І наш святий обов’язок норвежців — захистити свою расу й знищити зрадників.

Він перегорнув сторінку, але в президії кашлянули, він зупинився й підвів погляд.

— Дякую, гадаю, ми почули достатньо, — сказав суддя і поглянув поверх окулярів. — Чи є в обвинувачення питання до підсудного?

Скісні сонячні промені, проникаючи до зали 17-го міського суду Осло, створювали над голомозою головою ілюзію німба. Підсудний був вбраний у білу сорочку з вузькою краваткою, яку йому, судячи з усього, порадив надягти його адвокат, Юхан Крун, що сидів зараз, відкинувшись назад, і нервово вертів у пальцях ручку. Круну все це дуже не подобалося. Йому не подобався напрям, у якому тепер скеровувалися каверзні запитання обвинувачення, не подобалося, як відверто його підзахисний Сверре Ульсен говорив про свою програму, і те, що Ульсен вважав за потрібне засукати рукави сорочки і зараз члени суду могли бачити татуювання у вигляді павутини на обох його ліктях та кілька свастик навколо лівого передпліччя. На правому було витатуйоване плетиво давньоскандинавських символів і слово «ВАЛЬКІРІЯ» — чорними готичними літерами. Таку назву мала одна з неонацистських банд, що орудували поблизу Сетеркрюсса в Нурстранні.

Та найбільше Юхана Круна дратувало те, що за всім цим відчувалася якась каверза, лишень він не розумів яка.

Обвинувач, невисокий чоловік на ім’я Герман Ґрот, мізинцем підсунув до себе мікрофон. На мізинці красувався перстень з емблемою колегії адвокатів.

— Дозвольте кілька уточнюючих запитань, пане суддя, — попрохав він тихим, підлесливим голосом. Лампочка під мікрофоном набула зеленої барви. — Отже, коли третього січня о дев’ятій годині ви увійшли до «Денніс-кебаб» на вулиці Дроннінґенсґате, то мали безумовний намір виконати свій обов’язок, про який ви кажете, і захистити нашу расу.

Юхан Крун кинувся до мікрофона:

— Мій підзахисний уже сказав, що між ним і власником-в’єтнамцем виникла сварка. — Червона лампочка. — Його спровокували, — сказав Крун. — І я вважаю, що подібні натяки цілком безпідставні.

Ґрот прикрив повіки.

— Ульсене, якщо те, що каже ваш захисник, правда, то це означає, що бейсбольна біта опинилася у вас зовсім випадково?

— Для самооборони, — урвав його Крун, нестямно змахнувши руками. — Пане суддя, мій підзахисний уже відповідав на ці запитання.

Суддя задумливо потирав шию, роздивляючись адвоката. Юхан Крун-молодший був новою зіркою і перспективним юристом, анітрохи не гіршим за Юхана Круна-старшого. І, мабуть, через те суддя нарешті змушений був визнати:

— Я згодний із захисником. Я вважаю, що, коли в обвинувачення більше немає запитань, нам варто продовжити.

Ґрот здивовано витріщив очі. Потім кивнув і втомлено підняв зі столу газету.

— Ось випуск «Даґбладет» за двадцять п’яте січня. В інтерв’ю на восьмій сторінці один із спільників обвинуваченого говорить…

— Протестую… — почав Крун.

Ґрот стомлено зітхнув:

— Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.

Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.

Ґрот вів далі:

— Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?

— Так, я расист, — відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. — У тому сенсі, як я це розумію.

— А як ви це розумієте? — посміхнувся Ґрот.

Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію — на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» — от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?

Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.

— Расизм, — по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, — це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас — одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.

Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю — німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:

— Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.

Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.

Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:

— На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?

Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.

— Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.

Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:

— І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.

Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.

— Це все, — сказав Ґрот.

— Чи є які-небудь питання в захисту?

Крун заперечно похитав головою.

— Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.

Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.

— Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.

— Так.

— Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…

— У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.

Знову невдоволені вигуки.

— Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?

— Так.

Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.

— Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, — почав Ґрот. — Чому до вас потрапила ця справа?

— Тому що ми припустилися помилки.

— Даруйте?

— Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.

Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.

ЕПІЗОД З

«Ти помреш».

Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси — збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику — чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».

Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.

«Ти помреш».

Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу — хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.

— Пухлина збільшилася, — сказав лікар Буєр.

— Гаразд, — відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.

— Тобто? — запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом — голосом, сповненим смертельного жаху.

— Так, це питання…

— Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.

Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.

Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно — скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.

— Я розумію, чому…

— Ви геть нічого не розумієте, лікарю. — Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. — Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.

Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати — звук, що повернув йому відчуття юності.

Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:

— Ти помреш.

Старий волів би почути краще: «Ви помрете».

Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше — чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.

«Хоч як би там було, рік ви маєте».

Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець повернувся!»

Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.

Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!

Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.

«Нацистська сволота», — примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.

Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.

«Ти помреш».

Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.

ЕПІЗОД 4

Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi — спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності — просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.

— Привіт, Лізо! — кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.

Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.

— Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.

— Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? — Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.

— Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?

Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП — начальник відділку поліції.

Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.

Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій — управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ — були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ — управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.

Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.

Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.

— Почнімо, — сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.

Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.

Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти — порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них — ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.

— Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання — забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.

Почулися стримані смішки.

— Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і — найголовніше! — о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.

Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.

— Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, — додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.

— Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, — вів далі Браннхьоуґ. — В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені — тисяча сімсот.

Почувся гомін.

— Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.

Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.

— Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, — саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.

Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у газеті «Афтенпостен».

Потім сплеснув руками:

— Гадаю, зайве пояснювати, як це мало — два місяці. І це означає, що нам слід проводити координаційні збори щодня о десятій годині в цій кімнаті. І доки ми відповідаємо за цих четверо хлопців, забудьте про все інше! Жодних відпусток і відгулів! Жодні хвороби не будуть вам виправданням. Є запитання чи можна продовжувати?

— Але ми вважаємо… — почав статс-секретар.

— Депресії в тому числі, — урвав його Браннхьоуґ.

Б’ярне Мьоллер мимоволі розреготався.

— Але ми… — знову почав статс-секретар.

— Будь ласка, Мейрику, — раптом підвищив голос Браннхьоуґ.

— Га?

Шеф СБП Курт Мейрик підвів свою блискучу голену голову й поглянув на Браннхьоуґа.

— Ви, здається, хотіли розповісти нам про те, як СБП оцінює можливу небезпеку? — запитав Браннхьоуґ.

— А, це, — сказав Мейрик. — У нас є з собою копії.

Мейрик був родом з Тромсьо і розмовляв характерною непослідовною сумішшю рідного діалекту та ріксмолу.[2] Він кивнув жінці, що сиділа поряд з ним. Браннхьоуґ теж поглянув на неї. Понад усякий сумнів, без косметики, коротке темне волосся недбало підстрижене і сколоте якоюсь бридкою шпилькою, а на її синій шерстяний костюм не можна було дивитися без нудьги. Але хоча вона й занадто серйозно хмурила чоло, як це часто роблять співробітники-жінки, боячись, що інакше їх не сприймуть всерйоз, Браннхьоуґу все це навіть подобалося. У неї були ніжні карі очі, а високі вилиці надавали і аристократичного, майже ненорвезького вигляду. Він бачив її й раніше, але тоді у неї була інша зачіска. Як же її звали, здається, щось біблійне — Рахіль? Ракель? Може, вона недавно розлучилася, тоді її нинішню зачіску цілком можна пояснити. Вона нахилилася до портфеля, який стояв між нею та Мейриком, і погляд Браннхьоуґа мимохіть ковзнув по її блузі, але та була застебнута під саме горло, тож нічого привабливого побачити не вдалося. Цікаво, її діти вже ходять до школи? Може, запросити її на вечерю до якогось готелю в центрі?

— Я гадаю, достатньо стислого усного резюме, — промовляє він.

— Гаразд.

— Я тільки хотів би перше сказати… — почав статс-секретар.

— Може, дамо Мейрику закінчити, а далі ти говоритимеш, скільки тобі заманеться, Бьйорне?

Браннхьоуґ уперше назвав статс-секретаря на ти.

— СБП вважає, що загроза замаху чи іншого каліцтва існує, — сказав Мейрик.

Браннхьоуґ посміхнувся. Впівока зиркнувши на Анну Стьорксен, він помітив, що вона зробила те саме. Спритна дівиця, чудово склала іспит з права, незаплямлений бюрократичний послужний список. Може, варто коли-небудь запросити її з чоловіком до себе на обід? Браннхьоуґ з дружиною жили в просторій віллі, зробленій з колод, край кордону з Нурберґом. Тільки лижі надягнув — і починай прогулянку. Бернт Браннхьоуґ любив свою віллу. Але його дружині вона здавалася занадто похмурою, старе темне дерево її пригнічувало, і ліс довкола їй зовсім не подобався. Так, запросити на обід! Старі колоди й форель, яку він сам наловить. Це буде правильний сигнал!

— Дозвольте вам нагадати, що чотири американські президенти загинули від рук убивці. Авраам Лінкольн у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, Джон Гарфілд у тисяча вісімсот вісімдесят першому, Джон Кеннеді в шістдесят третьому і е-е… — Мейрик обернувся до жінки з високими вилицями і по її губах прочитав забуте ім’я. — Еге ж, Мак-Кінлі. У е-е…

— Дев’ятсот першому, — добродушно посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на годинник.

— Правильно. Але впродовж американської історії були й інші замахи. На Гаррі Трумена, Джеральда Форда та Рональда Рейгана під час президентства також влаштовувалися серйозні замахи.

Браннхьоуґ кашлянув:

— Ви забуваєте, що в нинішнього президента кілька років тому стріляли. Чи, принаймні, обстріляли його будинок.

— Це правильно. Та ми не розглядаємо подібні інциденти. Їх надто багато. Я дозволю собі сказати, що за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено по дюжині замахів, а то й більше, просто преса про це не вельми пише.

— А чому? — Начальнику поліцейського відділку Бярне Мьоллеру здалося, що він запитав про себе, і він дуже здивувався, почувши власний голос. Він проковтнув слину, помітивши, що всі уважно дивляться на Мейрика, чекаючи відповіді, але допомогти нічим не міг і безпорадно глянув на Браннхьоуґа. Радник утішливо підморгнув йому.

— Ну, як вам відомо, зазвичай про розкриття замахів не дзвонять в усі дзвони, — сказав Мейрик і зняв окуляри. Вони скидалися на окуляри інспектора Дерріка з фільму, окуляри-хамелеони, такі дуже люблять рекламувати в каталогах. — До того ж, як відомо, замахи майже так само заразні, як самогубства. Крім того, ми, сищики, не любимо розповідати про наші методи.

— Які охоронні заходи плануються? — перервав його статс-секретар.

Жінка з високими вилицями простягла Мейрику аркуш. Той начепив окуляри й почав читати:

— У четвер прибудуть вісім співробітників спецслужб, і ми почнемо прочісувати готелі, вивчати маршрут поїздки, перевіряти на благонадійність тих, хто буде безпосередньо поряд з президентом, та інструктувати наших поліцейських. Я думаю, що додатково ми залучимо людей з Румеріке, Аскера та Берума.

— Для чого? — запитав статс-секретар.

— Переважно для охорони. Американського посольства, готелю, де житиме супровід, автопарк…

— Коротше кажучи, всіх, крім президента?

— Цим займатиметься безпосередньо СБП. І спецслужби.

— Щось я не йму віри, що вам хочеться займатися охороною, Курте, — посміхнувся Браннхьоуґ.

Кажучи це, Курт Мейрик силувано всміхнувся. У 1998 році, під час наради міністрів економіки в Осло, СБП відмовилася виставляти охорону, посилаючись на те, що, за їхніми даними, «ризик був мінімальний». На другий день конференції управління у справах іноземців звернуло увагу МЗС на те, що один з норвежців, затверджений СБП на посаду шофера для хорватської делегації, — боснійський мусульманин. Він приїхав до Норвегії в 70-х і отримав норвезьке громадянство, але в 1993 році його батьки та четверо братів і сестер загинули внаслідок різанини, влаштованої хорватами в Мостарі, в Боснії-Герцеговині. В його квартирі під час обшуку знайшли дві ручні гранати та лист самогубця, який він написав власноруч. Звичайно, журналісти про це не пронюхали, але він дістав таку прочуханку, що подальша кар’єра Курта Мейрика висіла на волоску, і коли б не Бернт Браннхьоуґ… Справу зам’яли після того, як хлопець, що безпосередньо затверджував персонал, написав рапорт про відставку. Браннхьоуґ уже геть забув, як звали того молодого поліцейського, та відтоді співпраця з Мейриком ішла через силу.

— Бьйорне! — Браннхьоуґ ляснув у долоні. — Тепер нам усім страх як цікаво, що ти там хотів розповісти світу. Валяй починай!

Браннхьоуґ мимохіть глянув на сусідку Мейрика. Миттєво — але встиг помітити, що й та дивиться на нього. Точніше, в його напрямі. Проте погляд її був байдужий, якийсь непритомний. От би зловити цей погляд, розгледіти, що в нім криється! І ця думка відносила його все далі й далі. Здається, її ім’я Ракель?

ЕПІЗОД 5

— Ти помер?

Старий розплющив очі й побачив над собою обриси чиєїсь голови, але обличчя неможливо було розгледіти через сліпучий світловий німб.

«Ти помер?» — повторив чистий мелодійний голос.

Він не відповідав, бо не розумів, наяву все це відбувається чи уві сні. Чи, як припускає голос, він насправді помер.

— Як тебе звуть?

Тепер голова зникла, а замість неї він побачив крони дерев і блакитне небо. Це сон. Як у вірші: «Позаду ліс оголений весняний, а над ними бомбовози ворожі»[3] Нурдала Ґріґа. Про короля, який втікає до Англії. Очі знову звикли до світла, і він пригадав, як упав на траву в Палацовому парку, щоб трохи відпочити. Мабуть, він заснув. Поруч нього навпочіпки сидів маленький хлопчик і з-під чорного чубка дивився на нього своїми карими оченятами.

— Мене звуть Алі, — сказав малий.

Пакистанець? У хлопчика був примітний кирпатий ніс.

— Алі означає «Бог», — додав малий. — А що означає твоє ім’я?

— Мене звуть Даніель, — посміхнувся старий. — Це біблейське ім’я. Воно означає: «Бог мені суддя».

Малий поглянув на нього:

— То ти Даніель?

— Так, — сказав старий.

Хлопчик і далі дивився на нього, і старий почувався незручно. Може, хлопчик вирішив, що він бездомний, коли лежить тут, на підсонні, в одязі, вкутавшись шерстяним піджаком, як пледом.

— А де твоя мама? — запитав він, щоб уникнути цього пильного погляду.

— Онде. — Малий обернувся і показав пальцем.

Дві кряжисті темноволосі жіночки сиділи віддалік. Довкола них, сміючись, вовтузилося четверо карапузів.

— Значить, я тебе судитиму, — сказав хлопчик.

— Що?

— Алі — це Бог, так? А Бог судить Даніеля. А мене звуть Алі, а тебе звуть…

Старий простягнув руку й схопив Алі за носа. Хлопчик весело верескнув. Жінки обернулися до них, одна вже зібралася була встати, і він відпустив малого.

— Твоя мама, Алі, — старий кивнув у бік жінки, яка вже йшла до них.

— Матусю! — радісно загукав малий. — Дивися, я суддя! Я судитиму дядька.

Жінка щось прокричала йому на урду. Старий посміхнувся їй, та жінка навіть не глянула на нього. Вона пильно дивилася на сина, доки той слухняно пішов до неї. Коли вони вже збиралися йти, вона озирнулася, але здавалося, не хотіла бачити старого, ніби він був невидимкою. Йому захотілося пояснити їй, що він не волоцюга, що він був одним з будівничих суспільства. Що колись він вирушав на схід, готовий зробити для світу все, хоча все, що він міг зробити, — це поступитися іншим місцем, кинути своє покликання і махнути на все рукою. Та нічого цього він не сказав. Він дуже стомився і хотів додому. Відпочивати — і тільки. Тепер за все мають платити інші.

Рушаючи, він не почув, як хлопчик покликав його.

ЕПІЗОД 6

Хтось із гуркотом ввалився в кімнату. Елен Єльтен підвела очі.

— Доброго ранку, Харрі.

— Чорт!

Харрі буцнув ногою кошик для сміття, що стояв коло його письмового столу, так, що той ударився об стіну поряд зі стільцем Елен і покотився підлогою, розкидаючи по лінолеуму все, що в ньому було: невдалу чернетку рапорту (убивство в Екеберзі), порожню пачку з-під сигарет («Кемел», з наклейкою «Тах free»), зелену упаковку від йогурту «Добрий ранок», газету «Даґсавісен», старий квиток у кіно (на фільм «Страх і ненависть у Лас-Веґасі»), старий касовий чек, бананову шкірку, журнал про музику («МОДЖО» № 69 за лютий 1999 р. з групою «Куш» на обкладинці), пляшку коли (пластикову, 0,5 л) і жовтий стікер з телефонним номером, на який він свого часу збирався зателефонувати.

Елен відірвала погляд від свого комп’ютера і розглядала сміття на підлозі.

— Ти читаєш «МОДЖО», Харрі? — запитала вона.

— Чорт! — повторив Харрі, зірвав із себе піджак і пожбурив його через усю кімнату в двадцять квадратних метрів, яку він ділив з Елен Єльтен. Піджак поцілив у вішак, але впав на підлогу.

— Що сталося? — запитала Елен і, простягнувши руку, підхопила вішак, коли він падав.

— Ось що я знайшов у поштовій скриньці. — Харрі потряс у повітрі документом.

— Схоже на вирок.

— У саму точку.

— Та сама справа з «Денніс-кебаб»?

— Точно.

— Ну?

— Сверре Ульсену дали по повній — три з половиною роки.

— Єс! Тоді ти повинен радіти.

— Я радів близько хвилини. Поки не прочитав це.

Харрі дістав факс.

— І що?

— Коли Крун отримав свою копію вироку сьогодні вранці, він у відповідь попередив нас, що збирається подати апеляцію через порушення в судовій процедурі.

Обличчя Елен скривилося.

— Т-а-а-к.

— Він хоче повного перегляду справи. Ти не повіриш, але цей покидьок Крун вимагає повторного складання присяги.

— Це ж на яких підставах?

Харрі зупинився біля вікна.

— Члени суду повинні приймати присягу тільки один раз, коли їх обирають. Але це має відбуватися в залі суду до того, як почнеться слухання. Крун помітив, що одна з присяжних — новенька, а через помилку судді вона не встигла присягнути в залі суду.

— Це називається «Скласти присягу».

— Еге ж. І з протоколу виявляється, що суддя залагодив усю цю справу і пані склала присягу в дальній кімнаті саме перед початком слухання. Суддя послався на брак часу і якісь нові правила.

Харрі зіжмакав факс і кинув його. Зібганий папірець пролетів у повітрі по довгій дузі і впав за півметра від сміттєвого кошика Елен.

— І що в результаті? — запитала Елен, зафутболивши ногою факс у напрямі столу Харрі.

— Весь процес визнають недійсним, а Сверре Ульсен буде на волі ще щонайменше півтора року, доки не організують наступне слухання. І на додачу покарання буде значно м’якше, з урахуванням того, що, бачте, час очікування — це сильна психологічна травма для обвинувачуваного, і таке інше в цьому дусі. А враховуючи, що Сверре Ульсен уже вісім місяців відсидів у КПУ, його взагалі можна вважати вільною людиною.

Харрі розповідав це не Елен — вона й так знала всі подробиці справи. Він розповідав це своєму віддзеркаленню у вікні, вимовляючи слова якомога голосніше і слухаючи, наскільки більш переконливими вони стають. Він обхопив обома руками спітнілу лису маківку, де донедавна стирчав акуратний їжачок. Авжеж, у нього справді були причини збрити останнє волосся: минулого тижня його знов упізнали на вулиці. Парубійко в чорній в’язаній шапочці, кросівках «Найк» і таких широких штанях, що матня теліпалася між колін, відірвався від компанії молодиків, що реготали, мов навіжені, підійшов до нього й поцікавився в Харрі, чи не він «типу Брюс Вілліс з Австралії». Три — цілих три! — роки минуло відтоді, як на газетних передовицях друкували його фотографії, а сам він строїв дурника в телевізійних ток-шоу, розповідаючи про серійного вбивцю, якого застрелив у перестрілці в Сіднеї. Харрі мерщій подався до перукарні — Елен порадила обстригтися наголо.

— А знаєш, що найгірше? Я готовий присягнути, що цей чортів адвокат знав про все ще до виголошення вироку й міг би відразу сказати, щоб присягу анулювали негайно. Але ж ні — він просто сидів, потирав руки й чекав!

Елен знизала плечима:

— Буває. Вміла робота захисника. Правосуддя вимагає жертв. Будь непохитним, Харрі!

І хоча в словах Елен відчувася сарказм, але, загалом, вона мала рацію.

Харрі притулився чолом до прохолодного скла Ще один теплий жовтневий день. Цікаво, де ця Елей, молода співробітниця, з блідим, ляльковим гарненьким личком, маленьким ротиком і круглими очками, набралася такого цинізму. Дівчинка з міщанської сім’ї, єдине дитя, якому завжди у всьому потурали і навіть послали навчатися до швейцарського пансіону. Хтозна, може, з часом вона стане ще цинічнішою.

Харрі закинув голову й видихнув, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Ще, ще, — голосним шепотом попрохала Елен й тихенько поплескала в долоні — зображала схвальні оплески.

— У неонацистів він проходить під кличкою Бетмен.

— Ясна річ. Бейсбольна біта англійською — «бет».

— Та не нацист — адвокат.

— Ух ти! Вже цікавіше. Чи це означає, що він вродливий, багатий і остаточно з’їхав з глузду, що в нього рельєфна мускулатура на животі й крута тачка?

Харрі розсміявся:

— Тобі б вести власне ток-шоу, Елен. Його так звуть, бо він завжди виграє справу, коли береться захищати кого-небудь із них. До того ж він одружений.

— У нього є хоча б один ґандж?

— Так, він раз у раз намагається підкласти нам свиню, — відповів Харрі, наливаючи собі чашку натуральної кави. Елен привезла в контору кавоварку ще років два тому, коли тільки-но влаштувалася на роботу. Як на лихо, через це Харрі вже не міг пити розчинну бурду, як раніше.

— Він пнеться у Верховний суд? — спитала вона.

— Авжеж. Побачиш — йому й сорока не стукне, а він уже там засідатиме.

— Закладаюся на тисячу крон, що дзуськи!

— Приймається.

Вони засміялися і цокнулися паперовими стаканчиками.

— Ти не проти — я візьму цей ось номер «МОДЖО»? — запитала вона.

— Там на розвороті — десять найгірших фотографій Фреді Меркюрі. Оголений торс, пов’язка на стегнах і посмішка до вух. Повний набір. Забирай!

— А мені подобається Фреді Мерк’юрі. Подобався.

— Я й не казав, що мені він не подобається.

Синє крапчасте крісло-вертушка, яке споконвік було встановлене на нижньому рівні, раптом заскрипіло під вагою Харрі, ніби протестуючи, тільки-но він спробував відкинутися на бильце. Він зірвав приклеєний до його телефона жовтий стікер з написом рукою Елен.

— Що це таке?

— Чи ти сам не бачиш? Тебе питав Мьоллер.

Харрі потрюхикав коридором, передчуваючи, як шеф зараз міцно стулить губи й заклопотано насупить брови, дізнавшись, що Сверре Ульсен знову на волі.

Молода рум’янолиця дівчина коло ксерокса квапливо посміхнулася, коли він пробігав повз копіювальну кімнату. Харрі не посміхнувся їй. Мабуть, якась нова співробітниця. Аромат її парфумів був нудно-солодкий, якийсь важкий, і тільки дратував його. Він глипнув на секундну стрілку годинника.

Отже, тепер його дратують парфуми. Що з ним, власне, відбувається? Елен якось сказала, що йому бракує простих потреб, які допомагають розслабитися нормальним людям. Після повернення з Бангкока він так надовго заліг на дно, що втратив будь-яку надію коли-небудь піднятися. Все довкола було холодне й похмуре, все однаково гнітило його. Ніби він і справді вже давно лежить під водою. Його ніби облягала мертва тиша. Коли люди розмовляли з ним, слова, як повітряні бульбашки, виривалися з їхнього рота, злітаючи вгору. От що таке тонути, думав він і чекав. Але нічого не відбувалося. Порожнеча, і все. І більше нічого. Та він упорався.

Завдяки Елен.

Вона з’явилася в житті Харрі у перші ж тижні після його повернення. Щовечора, коли наприкінці робочого дня він складав свої речі і йшов додому, вона пильнувала, щоб він не навертався до пивної, наказувала йому не нервувати, якщо він спізнювався, вирішувала, придатний він сьогодні до роботи чи ні. Зо два рази відправляла його додому, страхаючи, що інакше з ним не розмовлятиме. На це витрачався час, та Харрі не мав куди особливо поспішати. І якоїсь п’ятниці вона з приємністю зауважила, що Харрі не брав у рот ані краплі вже цілий тиждень.

Зрештою він відверто запитав, навіщо їй, дівчині з блискучою юридичною освітою і не менш блискучими перспективами, вішати собі на шию таке ярмо. Чи вона не розуміє, що її кар’єрі це аж ніяк не посприяє? Чи вона не може знайти собі більш успішних друзів?

Вона серйозно подивилася на нього й відповіла, що вона робить це тільки для того, щоб паразитувати на його досвіді, і що він найкращий слідчий у відділі вбивств. Дурниця, звичайно, та йому було дуже приємно це чути. До того ж Елен була сповнена такого ентузіазму, таких амбіцій, що до неї мимоволі прислухаєшся. Останні півроку Харрі навіть почалося щось удаватися. Дещо навіть неймовірно здорово. Як у справі зі Сверре Ульсеном.

Дійшовши до дверей кабінету Мьоллера, Харрі на ходу кивнув якомусь поліцейському у формі, але той удав, що не помітив його.

Харрі подумав, що якби він був учасником передачі «Останній герой», то його погану карму помітили б відразу і відправили б додому на першому ж засіданні ради племені. Засідання ради? Боже, він уже навіть мислить термінами цих ідіотських програм на ТБ-3. Ось на що перетворюєшся, просиджуючи щодня перед телевізором по п’ять годин. Та це однаково краще, ніж напиватися в «Скрьодері».

Він двічі постукав у двері. Просто в табличку: Б’ярне Мьоллер, НВП.

— Увійдіть.

Харрі поглянув на годинник. Сімдесят п’ять секунд.

ЕПІЗОД 7

Начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його довгі ноги стирчали з-під столу. Руки за головою, праве плече й вухо затискають телефон — наочний приклад того, що досвідчені слідчі називають «довга розмова». Коротко пострижене волосся робило його схожим на колобка і Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець». Мьоллер «Охоронця» не дивився. Він не був у кіно п’ятнадцять років. Усе через те, що доля нагородила його загостреним почуттям обов’язку, занадто короткою добою, а на додачу ще двома дітьми й дружиною, яким ніколи не судилося зрозуміти його до кінця.

— …Так ми й скажемо. — Мьоллер поклав слухавку і зиркнув на Харрі поверх купи документів, переповнених попільничок і паперових стаканчиків, що заповнювали стіл у мальовничому безладді. Логічним центром цього хаосу було фото двох хлопчиків, розфарбованих по-бойовому, як індіанці.

— Отже, ти прийшов, Харрі.

— Отже, я прийшов, шефе.

— Я тут був у Міністерстві закордонних справ, на зустрічі, присвяченій саміту, який пройде тут, в Осло, у листопаді. Прилітає американський президент… Узагалі, газети ти й сам читаєш. Каву, Харрі?

Мьоллер підвівся, двома гігантськими кроками дійшов до архівної шафи, де на стосах паперів балансували кавові чашки, і м’яко відкашлявся.

— Дякую, шефе, але я…

Надто пізно. Харрі довелося взяти гарячу чашку.

— Я з нетерпінням чекаю на гостей зі Служби безпеки, з якими, я впевнений, у нас відразу налагодяться дружні взаємини, варто тільки нам познайомитися з ними ближче.

Мьоллер говорив це без іронії. Це була одна з тих особливостей, які Харрі цінував у своєму начальнику.

Мьоллер сів інакше — тепер його коліна впиралися в стіл. Харрі відкинувся назад, щоб дістати з кишені штанів зім’яту пачку сигарет «Кемел», і запитально поглянув на Мьоллера. Той кивнув і підсунув до нього одну з переповнених попільничок.

— На мене покладається відповідальність за безпеку під’їздів до Ґардермуєна. Адже крім президента приїжджає ще Барак…

— Барак?

— Ехуд Барак. Прем’єр-міністр Ізраїлю.

— Ага. Отже, в Осло намічаються чергові історичні перемовини?

Мьоллер недовірливо поглянув на синю хмарку диму, що здіймалася під стелю.

— Тільки не треба мені казати, ніби ти нічого про це не знаєш, Харрі, а то я все більше за тебе хвилююся. Адже ця новина вже цілий тиждень не сходить з газетних передовиць.

Харрі знизав плечима:

— Погано працюють розповсюджувачі газет. Це через них я перебуваю в інформаційному вакуумі. Особливо що стосується суспільного життя. — Харрі зробив обережний ковток, та кава була надто гаряча, і він відставив чашку подалі. — І любовних скандалів.

— Он як? — Мьоллер подивився на Харрі так, що з виразу його обличчя неможливо було визначити, сподобалася йому ця остання фраза чи ні. — Ясно. По-твоєму, це круто, якщо чоловікові за тридцять, він знає біографію всіх учасників гри «Останній герой», але не може назвати жодного члена уряду. Не кажучи вже про президента Ізраїлю.

— Прем’єр-міністра.

— Ти хоч розумієш, про що я кажу?

В очах Мьоллера блиснув ледь затамований смішок. А не засміятися було дуже важко. Як, утім, було важко не полюбити цього дивакуватого хлопця з великими вухами, що сторчма стирчали на лисому черепі, як два яскраві крила у метелика. Навіть попри те що з Харрі Мьоллер мав більше проблем, ніж з усіма іншими. Та хоча Мьоллер став начальником відділку поліції зовсім недавно, першу заповідь чиновника з кар’єрними пориваннями він уже встиг засвоїти. Заповідь була така: «Не відкривай тилу свого». Тому, коли Мьоллер відкашлювався перед тим, як поставити чергове питання, що його хвилювало, він спочатку насуплювався, щоб показати Харрі: він хвилюється за нього з професійних причин, і аж ніяк не з особистих.

— Харрі, я чув, ти все товчешся в «Скрьодері»?

— Менше, ніж раніше, шефе. Я дивлюся там телевізор. Там чудовий екран.

— Але ти там сидиш?

— їм би не сподобалося, якби я стояв.

— Гаразд, проїхали. Ти, як і раніше, випиваєш?

— Мінімально.

— Що значить мінімально?

— Якби я пив менше, мене б просто викинули з ресторану.

Цього разу Мьоллер не стримався і засміявся.

— Мені треба три офіцери зв’язку, — нарешті сказав він. — Щоб управляти роботою десятка співробітників різних поліцейських округів фюльке[4] Акерсхус. Плюс два кадети випускного курсу Поліцейської академії. І я вирішив, що найбільше підійдуть Том Волер…

Волер. Расист, мішок лайна і неприкритий кар’єрист, який скоро покаже себе у всій своїй красі. Харрі багато чув про методи роботи Волера — яскраві приклади всіх тих пороків поліцейських, про які йде недобра слава серед людей. Тож у цього Волера їх було ще більше. Але одного заперечити було не можна: Волер, на жаль, був зовсім не дурень. Як слідчий він досяг таких надзвичайних результатів, що навіть Харрі довелося визнати — Волер справді заслужив на підвищення.

— …І Вебер.

— Цей старий бурмило?

— …І ти, Харрі.

— Say again.[5]

— Ти все почув.

Обличчя Харрі перекривилося.

— Є заперечення? — спитав Мьоллер.

— Звичайно.

— Але чому? Це ж таке почесне завдання, Харрі. Така довіра.

— Невже? — Харрі загасив сигарету і з силою розчавив її в попільничці. — А мені здалося, що це чергова спроба реабілітувати мене.

— Що ти маєш на увазі? — Б’ярне Мьоллера образило це зауваження.

— Так, я знаю, ви не послухалися розумних порад і знову вирішили потягти мене в пекло після Бангкока. Я щиро вдячний вам за це. Але ким ви мене робите цього разу? Офіцером зв’язку? Це звучить як спроба переконати всіх, хто сумніваються, в тому, що ви маєте рацію, а вони — ні. Що Холе — висхідна зірка, що йому можна доручити відповідальну справу і таке інше.

— І що?

Б’ярне Мьоллер знову сів у позу «довгої розмови».

— І що? — передражнив Харрі. — Якщо все це пояснюється таким чином, виходить, я знову просто пішак?

Мьоллер засмучено зітхнув:

— Усі ми пішаки, Харрі. Все давно розписано. І твоя роль не гірша за інші. Постарайся, Харрі, зроби ласку — і мені, і собі. Невже це так складно, чорт забирай?

— От тільки я почуваюся конем на скачках. А я терпіти не можу всю цю чортову відповідальність.

Харрі взяв до рота сигарету, але так і не запалив її. Звичайно, він вдячний Мьоллеру за цю послугу, та раптом він провалить це завдання — про це Мьоллер подумав? Офіцер зв’язку. Звичайно, він уже давно не випивав, але йому, як і раніше, треба постійно контролювати себе, обережно проживаючи кожен день. Якого дідька, а хіба за цим він пішов у слідчі — щоб уникати відповідальності за людей? І за самого себе? Харрі стиснув зубами фільтр сигарети.

З коридору долинула розмова — начебто від автомата з кавою. Здається, говорив Волер. Потім — дзвінкий жіночий сміх. Мабуть, нова співробітниця.

— Чорт, — сказав Харрі. Чо-орт — на два склади. На кожен з них сигарета підстрибувала у нього в роті.

Мьоллер, який сидів із заплющеними очима, доки Харрі обмірковував, запитально подивився на нього:

— Я можу вважати це за згоду?

Харрі підвівся і мовчки вийшов з кабінету.

ЕПІЗОД 8

Сіра пташина то десь зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Поверх мушки «Сміт-Вессона» 38-го калібру він дивився на нерухому спину за склом. Палець лежав на курку. Учора хтось по телевізору розповідав про те, як повільно може тривати час.

«Гудок, Елен. Натисни на чортів гудок, це ж агент Секретної служби».

Час точився повільно. Як новорічна ніч перед тим, як проб’є дванадцята.

Перший мотоцикл порівнявся з квитковою касою, а впівока Харрі все ще бачив червоногрудку, що перетворилася на маленьку цятку. Час на електричному стільці перед поворотом рубильника.

Харрі до відказу натиснув на курок. Раз, удруге, втретє.

І тоді час рвонувся і полинув до болю нестримно. Темне скло на мить побіліло, обсипавшись на асфальт дощем осколків, і Харрі встиг побачити руку, що зникала за вікном. А потім почувся шелесткий шум дорогих американських автомобілів — і затих.

Харрі дивився на віконце каси. Жовте листя, підняте кортежем, усе ще кружляло в повітрі, падаючи на брудну сіру траву. Він дивився на віконце каси. Знову стало тихо, і на якусь мить Харрі здалося, що він — на звичайнісінькому залізничному переїзді в Норвегії, що довкола — звичайнісінький осінній день, що ген там — звичайнісінька станція техобслуговування. І навіть у повітрі пахло звичайною ранковою прохолодою, вогким листям і вихлопними газами. І це приголомшило його: може, нічого й не було?

Він усе дивився на віконце каси, аж раптом тривожний, наполегливий гудок «Вольво» за його спиною розітнув день навпіл.