Харрі сів у літак «Тірольських авіаліній». Секунди три він просто відпочивав, відчуваючи під шиєю і руками прохолоду шкіряного сидіння. Потім знову поринув у роздуми.
Внизу зелено-жовтою клаптиковою ковдрою лежала земля. Загноєною раною блищав Дунай. Стюардеса тільки-но повідомила, що вони приземляються у Швехаті, і Харрі пристібнув ремінь.
Польоти ніколи не надихали Харрі, а останніми роками він узагалі боявся літати. Якось Елен запитала, чого він боїться. «Того, що ця махина впаде і я розіб’юся, чого ж іще?» — відповів їй Харрі. Тоді Елен сказала, що вірогідність розбитися в якомусь окремому польоті становить одну тридцятимільйонну. Харрі подякував їй за інформацію і сказав, що більше не боїться.
Харрі глибоко дихав, прислухаючись до звуку моторів. Чому страх смерті з роками зростає? Хіба не повинно бути навпаки? Сіґне Юль було 79 років, а на обличчі у неї був божевільний жах. Її знайшов один з охоронців фортеці Акерсхус. Черговому подзвонив якийсь страждаючий на безсоння мільйонер з Акер-Брюґґе, повідомив, що один з прожекторів біля південної стіни вийшов з ладу, і туди негайно послали одного з молодих охоронців. Дві години тому Харрі вислуховував його свідчення: той розповів, що, підходячи до прожектора, побачив на ньому тіло жінки. Спочатку він прийняв її за наркоманку, але, підійшовши ближче і розгледівши сиве волосся і старомодний одяг, зрозумів, що перед ним старушенція. Охоронець подумав був, що з нею стався напад, поки не побачив, що руки в неї за спиною зв’язані. І тільки потім він помітив у пальті величезний отвір.
— У неї хребет був перебитий, — розповідав охоронець Харрі. — Чорт забирай, я бачив це своїми очима!
Потім він розповів, що відійшов до стіни, сперся на неї рукою, що його знудило, що потім приїхала поліція, і труп забрали, і лише коли світло з прожектора знов освітило стіну, він зрозумів, що забруднив руку чимось слизьким. І показав руку Харрі, ніби речовий доказ.
Приїхала слідча група, і Вебер підійшов до Харрі, який стояв, сонними очима дивлячись на Сіґне Юль, і сказав, що тут суддя не Бог, а дехто поверхом нижче.
Єдиний свідок, сторож, що обходив складські споруди, сказав, що за чверть до третьої бачив машину, яка їхала по набережній Акерсхус на схід. Але дальнє світло фар засліпило його, і сторож не розгледів ані марки, ані кольору машини.
Здається, пілот додав швидкості. Харрі подумав, що, напевно, потрібно терміново набрати висоту, тому що пілот побачив прямо перед собою Альпи. Тут літак раптом ніби втратив опертя під крилами, Харрі відчув, як усередині все перевертається, і мимоволі застогнав — а літак знову злетів угору. Перший пілот по гучному зв’язку англійською і німецькою сказав щось з приводу турбулентності.
Еуне говорив, якби у людини не було почуття страху, вона б не прожила й дня. Учепившись у підлокітники, Харрі намагався втішити себе цією думкою.
До речі, саме через Еуне Харрі наважився летіти до Відня літаком. Коли Харрі повідомив йому всі факти, Еуне сказав, що не можна гаяти ні хвилини.
— Якщо ми маємо справу із серійним убивцею, він може вийти з-під контролю, — сказав Еуне. — Це не сексуальний маніяк, який, задовольняючи свої бажання, раз у раз все більше збуджується. Очевидно, що у цього вбивці немає сексуальних мотивів, у його хворій голові є якийсь план, котрий він повинен виконати. Поки що він діяв обережно і раціонально. Вбивства йдуть одне за одним, і вбивця намагається надати їм символічного характеру — як це вбивство-страта біля фортеці Акерсхус. Усе це вказує на те, що вбивця або вважає себе непереможним, або скоро його хватка ослабіє. Можливо, у нього почнеться психоз.
— А можливо, він, як і раніше, себе сповна контролює, — зауважив Халворсен. — Досі у нього не було промахів. Ми все ще не знаємо, кого шукати.
Так, це правда, чорт забирай, Халворсене. Вони не знають, кого шукати!
Мускен знайшов що відповісти. Коли Халворсен після чергового звіту поліцейських, що вартували квартиру Мускена, зателефонував йому в Драммен, той узяв слухавку. І сказав, що коли о пів на одинадцяту іподром у Б’єрке зачинили, він вирушив у Драммен і приїхав туди о пів на дванадцяту. Але як перевірити, чи правда це? А якщо він приїхав туди о пів на четверту ночі? Тоді він міг убити Сіґне Юль.
Без особливої надії Харрі звелів Халворсену розпитати сусідів Мускена, чи не бачив або не чув хто-небудь, як той приїздив. Ще Харрі попросив Мьоллера поговорити з прокурором, аби їм дозволили провести обшук в обох квартирах Мускена. Харрі і сам знав, що їх аргументація дуже кульгає, тому не здивувався, коли прокурор сказав, що перш ніж дати «зелене світло», йому потрібно побачити що-небудь, що хоча б віддалено нагадувало доказ.
Вони не знають, кого шукати. Саме час для паніки.
Харрі заплющив очі. Але перед ними, як і раніше, стояло обличчя Евена Юля. Сіре, непроникне. Тоді, на Ірісвеєн, він згорбившись сидів у кріслі і тримав у руці повідець.
Шасі торкнулося асфальту, Харрі зрозумів, що знову опинився серед тридцяти мільйонів щасливчиків.
Поліцейський, якого начальник віденської поліції люб’язно дав Харрі як шофера, гіда і перекладача, стояв у залі чекання. На ньому був чорний костюм і темні окуляри, а в руках він тримав аркуш паперу формату А4 з жирними літерами: «М-р ХОЛЕ».
Поліцейський назвався як Фріц (от уже ім’ячко, подумав Харрі) і провів гостя до синього «БМВ». За кілька секунд вони вже мчалися по шосе до центру, повз повиті димом заводські труби і ввічливих автомобілістів, що притискалися до узбіччя, коли Фріц їх обганяв.
— Жити будеш у шпигунському готелі, — сказав Фріц.
— Шпигунському?
— Так, у старому доброму «Імперіалі». У «холодну війну» туди частенько навідувалися і росіяни, і західні агенти. У вашого начальника поліції, мабуть, багато грошей.
Вони виїхали на вулицю Кернтнерринг.
— Поглянь праворуч, — показав рукою Фріц. — Над дахами будинків ти бачиш дзвіницю собору Святого Стефана. Гарно, правда? А ось і готель. Ти реєструйся, а я тут почекаю.
Черговий адміністратор в «Імперіалі» посміхнувся, побачивши, як Харрі здивовано розглядає приймальню.
— Ми витратили сорок мільйонів шилінгів, аби все тут стало як до війни. У сорок четвертому готель був майже зруйнований бомбардуваннями. Кілька років тому він був у жахливому стані.
Коли Харрі вийшов з ліфта і пішов коридором третього поверху. Йому здавалося, що він ступає по вкритому мохом болоту — так пружинив під ногою товстий і м’який килим. Кімната, куди його поселили, була не дуже великою, але в ній було ліжко з балдахіном, судячи з вигляду, років йому було не менше ста. Коли Харрі відчинив вікно, до нього донісся запах здоби з кондитерської навпроти.
— Хелена Майєр живе на Лацаретґасе, — повідомив Фріц, коли Харрі повернувся в машину, і посигналив іншому водієві, котрий перестроївся в іншу смугу, не ввімкнувши поворотника. — Вона вдова, у неї двоє дорослих дітей. Після війни працювала вчителькою, потім вийшла на пенсію.
— Ти з нею розмовляв?
— Ні, читав її досьє.
Потрібний їм будинок на вулиці Лацаретґасе колись, очевидно, був вишуканим. Але зараз зі стін обсипалася штукатурка, а відлуння кроків на сходах змішувалося із звуками падаючих крапель води.
На четвертому поверсі на порозі своєї квартири гостей зустрічала Хелена Майєр. У неї були жваві карі очі і привітна посмішка. Господиня вибачилася за жахливий стан сходів і повела гостей у квартиру.
Всередині все було заставлено меблями і різними дрібничками, яких за довге життя у людей назбирується чимало.
— Сідайте, — сказала господиня. — Я говоритиму німецькою, але ви можете говорити англійською — я розумію, — додала вона, звертаючись до Харрі.
Потім вона принесла з кухні тацю з кавою і здобою:
— Штрудель, пригощайтесь.
— Із задоволенням, — сказав Фріц, підходячи ближче до столу.
— Отже, ви кажете, що знали Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.
— Звичайно. Тобто ми звали його Урією — він просив, щоб його називали так. Спочатку ми думали, що він трохи того через поранення.
— Яке поранення?
— У голову. І, звичайно, в ногу. Лікар Брокхард навіть хотів її ампутувати.
— Але ж влітку сорок четвертого він видужав, і його направили до Осло?
— Еге ж, передбачалося, що так і буде.
— Як це — передбачалося?
— Він зник. І в Осло, по-моєму, не з’явився, чи не так?
— Наскільки нам відомо, не з’явився. Скажіть, чи добре ви знали Гюдбранна Юхансена?
— Досить добре. Він був веселим хлопцем і вмів розповідати історії. Гадаю, всі наші медсестри до нестями були захоплені ним.
— І ви?
Хелена Майер дзвінко розсміялася:
— І я. Але я йому не подобалась.
— Чому?
— Ні, я тоді була дуже гарна — але річ не в красі. Урії подобалась інша жінка.
— Хто ж?
— Її теж звали Хеленою.
— Хеленою? А повне ім’я?
Господиня наморщила чоло:
— Хелена Ланґ, ось. Усе це жахіття сталося через їхнє кохання.
— Яке жахіття?
Старенька здивовано поглянула на Харрі, потім — на Фріца, потім — знову на Харрі.
— Ви хіба не через це приїхали? — запитала вона. — Не через це вбивство?
Неділя, люди не кваплячись прогулювалися, і старий разом з ними йшов Палацовим парком. Він зупинився перед караульним приміщенням. Дерева були ясно-зелені — його улюблений колір! Як усе близько! Але високий дуб посеред парку ніколи не стане зеленішим, ніж зараз. Різницю було видно вже тепер. Незабаром після того, як дерево прокинулося від зимового спання, цілющий сік почав розливатися по стовбуру, наповнюючи отрутою всі артерії дерева. Зараз отрута вже дійшла до кожного листочка, і за тиждень-другий вони зачахнуть, пожовкнуть, обпадуть, і під кінець — дерево помре.
Вони поки нічого не знають. Нічого. Спочатку Бернт Браннхьоуґ до його плану не входив. Старий розумів, що це вбивство збило поліцію з пантелику. Інтерв’ю Браннхьоуґа виявилося просто забавним збігом. Старий сміявся, коли читав його. Господи, він навіть був згоден з Браннхьоуґом — переможених потрібно ставити до стінки, це закон війни.
А як же інші сліди, які він їм залишив? Невже навіть страту біля фортеці Акерсхус вони не змогли пов’язати з великою зрадою? Невже, щоб вони зрозуміли, треба, аби наступного разу вистрелила гармата на фортечному валу?
Старий притулився до дерева. Береза. Як у Нурдала Ґріґа, коли він пише про те, як уряд і король тікають до Англії. «А над ними бомбовози ворожі». Від цього вірша старого нудило. У ньому зрадницький вчинок короля зображався як благородний відступ, ніби покинути свій народ у тяжку хвилину — благородно. А в Лондоні, у цілковитій безпеці, король, як і всі ці «їхні величності в екзилії», займався лише тим, що на званих обідах провадив світські розмови з панянками і розповідав, як він сподівається одного дня повернутися до свого маленького королівства. А коли все було скінчено і Норвегія зустрічала корабель, яким повертався спадкоємець, люди на пристані кричали до хрипоти, намагаючись перекричати ганьбу, свою і свого короля. Старий заплющив очі, не в змозі дивитись на сонці.
Крик командира, карбований крок, стук прикладів об рінь. Зміна варти.
— То ви не знали? — запитала Хелена Майер.
Вона похитала головою, і Фріц дістав телефон, аби подзвонити до поліцейського архіву.
— Ми розберемося з цим убивством, — пошепки сказав він. Харрі не сумнівався.
— Значить, поліція вирішила, що Гюдбранн Юхансен убив власного лікаря? — запитав Харрі господиню.
— Так. Крістофер Брокхард жив сам в одній з квартир при лікарні. Поліція сказала, що Юхансен розбив скло вхідних дверей і вбив Брокхарда, коли той спав.
— І як…
Пані Майєр картинно провела пальцем по горлу.
— Я сама це потім бачила, — сказала вона. Можна було подумати, що це справа рук хірурга — до того вправно розрізано.
— Гм. А чому поліція вирішила, що винен Юхансен?
Старенька розсміялася:
— Зараз розкажу. Юхансен запитував у вахтера, в якій квартирі живе Брокхард, і сторож тієї ночі бачив, як біля воріт зупинилась машина, Юхансен вийшов з неї і увійшов до будівлі. Потім він вибіг з будинку, вскочив у машину і поїхав у бік Відня. Наступного дня його ніде не було, ніхто не знав, де він. Знали лише, що був наказ про переведення його в Осло через три дні. Там він повинен був служити в поліції. Але там він так і не з’явився.
— А не пам’ятаєте, окрім свідчення вахтера, у поліції були докази?
— Ще б не пам’ятати! Скільки років ми згадували це вбивство! Кров на склі була його групи. Потім поліція знайшла в спальні Брокхарда ті самі відбитки пальців, що й на нічному столику та лікарняному ліжку Урії. До того ж був ясний мотив злочину…
— Невже?
— Так. Гюдбранн з Хеленою кохали одне одного. Але вона мала дістатися Крістоферу.
— Вони були заручені?
— Ні, ні. Але Крістофер просто вмирав за Хеленою — це всі знали. Хелена була з багатої сім’ї, — вони розорилися, коли її батька посадили до в’язниці, і вигідне заміжжя допомогло б Хелені та її матері поправити справи. Та ви ж знаєте: у кожної дівчини є перед родиною певні зобов’язання. Принаймні, у Хелени були.
— Ви не знаєте, Хелена Ланґ ще жива?
— Будь ласка, скуштуйте штрудель, — перебила його старенька.
Харрі відкусив чималий шматок, прожував його і схвально кивнув господині.
— Не знаю, — відповіла пані Майєр. — Коли довідалися, що в ніч убивства вона була з Юхансеном, на неї теж завели справу, але нічого не знайшли. Вона звільнилася зі шпиталю, переїхала до Відня, відкрила там ательє і шила одяг. Так, вона була сильною і діяльною жінкою. Іноді ми з нею зустрічались на вулиці. Але десь у середині п’ятдесятих вона продала ательє, і після того я про неї нічого не чула. Кажуть, вона виїхала за кордон. Але я знаю, кого вам треба запитати. Якщо, звичайно, вона ще жива. Беатрісу Хофман — вона була служницею в Ланґів. Після того вбивства Ланґам довелося її звільнити, деякий час вона працювала в нашому шпиталі.
Фріц знову дістав телефон.
У шибку з несамовитим дзижчанням билася муха. Її мікроскопічний розум, не здатний осягти більшого, змушував її без кінця битися об скло.
— А штрудель?..
— Іншим разом, пані Майєр, зараз у нас мало часу.
— Чому? — здивувалася господиня. — Це все сталося півстоліття тому і нікуди від вас не втече.
— Ну… — Харрі поглянув на чорну муху за мереживними занавісками.
Дорогою до дільниці Фріцу подзвонили, і він тут же розвернув автомобіль і поїхав назад. Таке порушення правил викликало обурення навколишніх водіїв.
— Беатріса Хофман ще жива, — сказав Фріц, додаючи газу на перехресті. — Вона зараз у притулку для старих по Мауербахпітрасе. Це у Віденському лісі.
Двигун «БМВ» радісно вискнув. За вікном кам’яні будинки змінилися фахверковими, ті — старими трактирами і — листяним лісом. Промені призахідного сонця вигравали в листі буків і каштанів, створюючи відчуття казки.
Доглядальниця повела їх великим парком.
Беатріса Хофман сиділа на лавці під могутнім вузлуватим дубом. Під величезним солом’яним капелюхом виднілося маленьке зморщене обличчя. Фріц звернувся до неї німецькою і пояснив, навіщо вони прийшли. Стара кивнула і посміхнулася.
— Мені дев'яносто років, — тремтячим голосом сказала вона. — І все одно, коли я згадую про фройляйн Хелену, на очі навертаються сльози.
— Вона мешкати? — Харрі не говорив німецькою зі школи. — Знаєте ви, де вона?
— Що він каже? — запитала Беатріса, підносячи до вуха руку.
Фріц пояснив їй.
— Так, — сказала вона. — Я знаю, де Хелена. Вона — там, угорі.
Стара вказала пальцем на крону дерева.
Ось він, подумав Харрі. Маразм. Але старенька ще не закінчила:
— У Святого Петра. Ланґи були ревними католиками, але з них усіх Хелена була просто янголом. Я коли згадаю, — як мовиться, на очі навертаються сльози.
— Ви пам’ятаєте Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.
— Урію. Я бачила його лише раз, — відповіла Беатріса. — Красивий і дуже милий молодий чоловік. Шкода, що хворий. Хто б міг подумати, що такий ввічливий і добрий хлопчик може вбити? Вони з Хеленою дуже кохали одне одного. Бідолашна, вона так і не знайшла його. І поліція його не знайшла. І хоча Хелену ні в чому не звинувачували, Андре Брокхард зробив усе, щоб її вигнали з лікарні. Вона переїхала до міста і стала працювати в архієпископа, — безкоштовно допомагати йому. Але потім родині знадобилися гроші, і вона почала свою справу. Відкрила швацьку майстерню. Через два роки у неї вже працювало чотирнадцять швачок. Її батько вийшов з в’язниці, але роботу знайти не зміг — через той скандал з євреями-банкірами. Фрау Ланґ більше за всіх переживала за родину. Вона хворіла, довго, і в п’ятдесят третьому померла. У тому ж році, восени, гер Ланґ розбився на машині. У п’ятдесят п’ятому Хелена продала свою майстерню і, ні слова нікому не сказавши, виїхала за кордон. Я запам’ятала, це було п’ятнадцятого травня, у День визволення.
Помітивши на обличчі Харрі здивування, Фріц пояснив:
— У Австрії все трохи інакше. У нас святкують не день гітлерівської капітуляції, а виведення з країни військ союзників.
Беатріса розповідала, як їй стало відомо про смерть Хелени Ланґ:
— Двадцять років — навіть більше — ми від неї вісточки не отримували. І тут приходить мені лист з Парижа. Вона писала, що відпочиває там з чоловіком і дочкою. Я так зрозуміла, це була її остання поїздка. Вона не писала ні про те, де живе, ні про те, за кого вийшла заміж, ні про те, на що хворіє. Писала лише, що недовго їй залишилося. Та просила свічку за неї поставити в соборі Святого Стефана. Вона була не така, як всі, наша Хелена. Було їй сім років, коли вона зайшла до мене на кухню, подивилась на мене серйозними очима і сказала, що Бог створив людину для кохання.
По зморшкуватій щоці стекла сльозина.
— Ніколи цього не забуду Сім років. Гадаю, вона вже тоді вирішила, як проживе життя. І хоча життя виявилося зовсім не таким, яким вона думала, і труднощів різних на її долю випало чимало, я певна — усе своє життя вона свято вірила, що Бог створив людину для кохання. Ось яка вона була.
— У вас залишився цей лист?
Беатріса утерла сльозу і кивнула.
— У мене в кімнаті. Дайте мені ще трохи посидіти, позгадувати, і підемо. До речі, вночі сьогодні буде жарко.
Вони сиділи і мовчки слухали шепіт вітру в кронах дерев і пісні птахів сонцю, яке сідало за гору Софієнальпе. Кожен думав про померлих близьких йому людей. У променях світла під деревами мерехтіла мошка. Харрі помітив пташку — він ладний був закластися на що завгодно, що це мухоловка: він бачив її на малюнку у визначнику. Йому згадалася Елен.
— Ходімо, — сказала Беатріса.
Її кімната була маленькою і простенькою, зате світлою і затишною. Над ліжком висіло безліч фотографій. Беатріса висунула шухляду з комода і почала порпатися в паперах.
— У мене тут все по порядку лежить, я зараз знайду, — сказала вона. Певна річ, подумав Харрі.
Тут він побачив фотографію в срібній рамці.
— Ось цей лист, — сказала Беатріса.
Харрі не відповідав. Він дивився на фотографію і не відповідав, доки не почув голос Беатріси прямо за спиною.
— Хелена на цій фотокартці — медсестра у шпиталі. Вона була красуня, правда?
— Правда, — відгукнувся Харрі. — Здається, я десь її бачив.
— Ще б пак, — відповіла Беатріса. — Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах.
Ніч і справді видалася жарка. Жарка і задушлива. Харрі перевертався у ліжку, скинув на підлогу ковдру, зім’яв простирадло, але все ніяк не міг заснути — діймали думки. У якусь мить він захотів випити, але згадав, що ключ від міні-бару він відчепив і залишив унизу, у адміністратора. Він почув голоси в коридорі, хтось узявся за ручку дверей. Харрі повернувся в ліжку. Ніхто не увійшов. Тепер голоси були всередині. Харрі відчув гаряче дихання на своїй шкірі. Почув тріск роздертої матерії. Але, розплющивши очі і побачивши спалахи світла, зрозумів, що це блискавка.
Грім ударив знову, він гримів, ніби далекі вибухи — то в одній частині міста, то в іншій. Харрі знову заснув. Він цілував її, знімав з неї нічну сорочку, відчував її білу шкіру — пітну, тремтячу від холоду і страху. Він обіймав її, довго, довго, доки вона зігрілась і розцвіла в його обіймах, як квітка, яку знімали на камеру всю весну, а потім прокрутили плівку за кілька секунд.
Харрі продовжував цілувати її, її шию, її руки, живіт. Не жадібно, не похітливо, але обережно, утішливо-ніжно, наче боячись, що будь-якої миті йому доведеться піти. І коли вона, повагавшись, пішла за ним, вирішивши, що там безпечніше, він пішов далі, доки вони прийшли до того місця, якого не знав він сам. І коли він обернувся, було надто пізно. Вона кинулася в його обійми, проклинаючи його, і благаючи його, і розриваючи його на шматки своїми сильними руками.
Харрі прокинувся від звуку власного дихання, перекинувся на інший бік — чи справді він сам у ліжку. Потім усе знову поринуло у чорторий мороку, грому і снів. Харрі прокинувся посеред ночі — у вікно тарабанив дощ. Він підійшов до вікна і поглянув униз. Вулицями бігла вода, чийсь безпритульний капелюх плив за течією.
Нарешті його розбудив телефонний дзвінок. Був ранок. Вулиці вже встигли висохнути.
Харрі поглянув на годинник на нічному столику. До літака «Відень — Осло» залишалося дві години.
Жовті стіни кабінету лікаря Столе Еуне були всуціль обвішані картинами Еукруста і полицями з літературою з психології.
— Сідайте, Харрі, — сказав лікар Еуне. — Хочете — в крісло, хочете — на диван.
Стандартна формула для того, щоб почати розмову, і Харрі у відповідь злегка посміхався куточком рота, ніби кажучи: «Забавно, але ми це вже чули». Коли Харрі дзвонив з аеропорту в Ґардермуєні, Еуне відповів, що, звичайно, з радістю прийме його, але коротко, бо сьогодні він має відкривати в Хамарі семінар психологів.
— Тема: «Проблеми діагностики алкоголізму», — сказав Еуне. — Ваше ім’я назване не буде.
— Тому ви так причепурилися? — запитав Харрі.
— Одяг може сказати про нас більше, ніж усе решта. — Еуне провів рукою по відлозі піджака. — Твідовий одяг говорить про мужність і впевненість у собі.
— А краватка-метелик? — поцікавився Харрі, витягуючи блокнот і ручку.
— Зухвалість розуму. Серйозність з нальотом самоіронії, якщо хочете. Більше, ніж потрібно, щоб сподобатись керівництву і підлеглим.
Еуне склав руки на животі і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку крісла.
— Краще розкажіть мені про роздвоєння особистості, — сказав Харрі. — Про шизофренію.
Еуне незадоволено скривився:
— За п’ять хвилин?
— Значить, розкажіть найважливіше.
— Ну, по-перше, ви назвали роздвоєння особистості шизофренією — це загальна вкорінена помилка. Слово «шизофренія» позначає низку різних душевних розладів і не має нічого спільного з роздвоєнням особистості. Звичайно, само слово «схізис» грецькою означає «розщеплення», але лікар Ейґен Блейлер[53] мав на увазі розщеплення психічних процесів мозку. І якщо…
Харрі показав на годинник.
— Розумію, — сказав Еуне. — Роздвоєння особистості, про яке ви говорите, інакше називається СРО — синдром розщеплення особистості. Тобто в одній людині співіснують дві особистості, і виявляються вони по черзі. Як в історії про лікаря Джекіла і містера Хайда.
— Значить, співіснують?
— Так. Але це буває рідко, набагато рідше, ніж у голлівудських фільмах. За двадцять років, що я працюю психологом, мені жодного разу не пощастило спостерігати випадок СРО. Але все одно певне уявлення я про них маю.
— І що ж це таке?
— СРО практично завжди буває пов’язане з утратою пам’яті. Тобто одна особистість хворого може прокинутися наранок з похміллям, не підозрюючи про те, що інша особистість учора ввечері напилася. І взагалі, перша особистість може бути непитущою, а друга — алкоголіком.
— Ну не в буквальному ж розумінні?
— У щонайбуквальнішому.
— Але ж алкоголізм — це фізичне захворювання.
— Так, і саме це в СРО найбільш пречудове. Я читав про одного пацієнта із СРО, одна особистість якого була завзятим курцем, а друга сигарети в рот не брала. І коли прокидалася його перша особистість, кров’яний тиск ставав на двадцять відсотків вищим. А про жінок із СРО я читав, що у них частіше бувають менструації, позаяк у кожної особистості свій цикл.
— Виходить, такі люди міняють свій стан фізично?
— Якоюсь мірою — так. Історія про Джекіла і Хайда недалека від істини, і в неї можна було б навіть повірити. Лікар Ошерсон описує випадок, коли одна особистість людини була гетеросексуальна, а друга — гомосексуальна.
— І ці особистості можуть мати різні голоси?
— Так, саме за відмінностями в голосі найлегше визначити, коли відбувається зміна особистості.
— А голоси можуть відрізнятися настільки, що навіть людина, добре знайома з хворим, не впізнає його іншого голосу? Наприклад; по телефону.
— Так, якщо цей знайомий не знає про іншу особистість. А якщо хтось погано знайомий з хворим, то може не впізнати його, навіть перебуваючи з ним в одній кімнаті, — до того змінюються міміка й жести.
— Ви вважаєте, що родичі хворого можуть не знати про розщеплення особистості?
— Так. Частота, з якою змінюються особистості, індивідуальна. А деякі до того ж можуть самі управляти цією зміною.
— Але в такому разі ці особистості повинні знати про існування одна одної?
— Авжеж. І в цьому теж немає нічого незвичайного. І, як і в романі про Джекіла й Хайда, між цими особистостями може точитися відчайдушна боротьба, тому що в них різні цілі, різні уявлення про мораль, різне ставлення до одних і тих самих людей тощо.
— І людина починає писати чужим почерком, вірно?
— Чому чужим? Харрі, скажіть, хіба протягом дня ви — один і той самий? Ні. Коли ви повертаєтеся додому з роботи, у вас відбувається безліч непомітних змін: у голосі, жестах, іншому. Дивно, що ви назвали саме почерк. У мене є книга — коли-небудь дам вам її погортати, коли буде час, — у ній є фотографія листа, який написав пацієнт з розщепленням особистості. У нього було сімнадцять різних почерків.
Харрі занотував до свого блокнота деякі опорні слова.
— Різні менструальні цикли, різні почерки — цікава хвороба, — пробурмотів він.
— От бачите, Харрі. Маю надію, що я чимось вам допоміг, а зараз вибачте — мушу бігти.
Еуне викликав таксі, і вони з Харрі разом вийшли на вулицю. Еуне запитав, які в Харрі плани на сімнадцяте травня.
— Ми з дружиною хочемо зранку запросити друзів, — пояснив лікар. — Будемо щиро раді, якщо ви прийдете до нас.
— Дякую, звичайно, але неонацисти збираються «розібратися» з мусульманами, які сімнадцятого святкуватимуть ід, і мене призначили керувати охороною мечеті в Ґрьонланні, — відповів Харрі, якого втішило й водночас збентежило таке несподіване запрошення. — Нас завжди запрягають у свята.
— Ну, ви могли б зайти до нас зовсім ненадовго. Адже в інших наших гостей так само є якісь плани на завтра.
— Спасибі. Я постараюся і, якщо зможу, зателефоную вам. А хто ваші друзі?
Еуне ще раз поправив краватку.
— Подібні до вас, — відповів він. — Але в дружини є й пристойні знайомі.
У цю мить під’їхало таксі. Харрі відчинив лікарю дверцята, Еуне сів у машину, але перед тим, як таксі рушило, Харрі раптом спитав:
— А чому у людини з’являється СРО?
Еуне уважно подивився на Харрі:
— Навіщо це вам?
— Точно не знаю. Але це може бути важливо.
— Гаразд. У більшої частини хворих на СРО в дитинстві трапилася травмуюча для їхньої психіки ситуація. Хоча душевну травму вони могли дістати й пізніше. Люди створюють собі іншу особистість, щоб утекти від проблем.
— Про які душевні травми можна говорити, якщо йдеться про дорослу людину?
— Ну, подумайте. Можливо, вона пережила природний катаклізм, втратила кохану людину, зазнала насильства або довго жила в страху.
— Як, наприклад, вояк на війні?
— Так, така травма цілком можлива у вояків.
— Або в партизанів.
Останню фразу Харрі сказав сам собі, бо таксі з лікарем Еуне вже поїхало.
— У «Скотсман», — сказав Халворсен.
— Ти збираєшся провести сімнадцяте травня в пабі «Скотсман»? — невдоволено спитав Харрі, ставлячи сумку за вішаком.
Халворсен знизав плечима:
— А є інші пропозиції?
— Ну, якщо обов’язково має бути паб, обрав би що-небудь більш пристойне. Або ще варіант: попроси начальство, щоб тебе записали на чергування. Пристойна надбавка за роботу в свято і жодного похмілля.
— Я над цим подумаю.
Харрі плюхнувся в крісло.
— Коли ти його полагодиш? Воно так жахливо скрипить.
— Його неможливо полагодити, — пробурчав Харрі.
— Пардон. Як там з Віднем?
— Зараз. Спочатку розкажи, як у тебе.
— Я перевіряв, чи є у Евена Юля алібі. Він стверджує, що в день зникнення дружини був у місті, сидів у кафе на Уллеволсвеєн, але не зустрічав нікого зі знайомих, хто б міг це підтвердити. У кафе мені сказали, що в них надто багато відвідувачів, щоб запам’ятовувати їхні обличчя.
— Це кафе через дорогу від «Скрьодера», — зауважив Харрі.
— І що з того?
— Так, до відома. А що Вебер?
— У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.
— У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, — сказав Харрі.
— Вебер каже те саме.
— Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?
— А як же. Можливо — зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць — мільйон.
— Це не просто травинки. Це сіно.
— Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно — та сама суха трава. Не варто ворушити.
— Чорт, — буркнув Харрі й поглянув у вікно.
— То що там з Віднем?
— Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?
— Що?
— Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…
— Ні! — відповів Халворсен. — Я не збираюся варити для тебе каву.
— Спробуй. — Харрі підвівся. — Скоро буду. За дві годинки.
— Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?
Харрі похитав головою:
— На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.
Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави — такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.
На Хегдехьоугсвеєн модні й не надто модні магазини одягу робили останні відчайдушні спроби одягнути городян до сімнадцятого травня. У кіосках продавалися краватки й прапори, вдалині чулися звуки старого єгерського маршу — йшли останні репетиції. Назавтра обіцяли тепло й зливові дощі.
Харрі змок, доки нарешті дійшов до будинку Сіндре Фьоуке.
Фьоуке не надто радів з приводу Дня Конституції:
— Усе це метушня: прапори, прапори. Не дивно, що Гітлер говорив про духовну спорідненість наших народів. Ми теж націоналісти. Тільки зізнатися не хочемо.
Він узяв кавоварку.
— Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, — сказав Харрі. — В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.
— Ну от. — Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. — Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.
— А що ви можете розповісти про Евена Юля?
— Багато що. Якщо треба.
— Так. Треба.
Фьоуке підвів кущасту брову.
— Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?
— Я взагалі ні в чому не впевнений.
Фьоуке в задумі подув на каву.
— Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав — Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.
— Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?
— Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… — Фьоуке поморщився. — Ходімо прогуляємося, — запропонував він. — Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.
Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.
— Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, — сказав Фьоуке. — Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.
— Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?
— Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.
— Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?
Фьоуке уважно подивився на Харрі:
— Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?
— Поки що це тільки припущення, — відповів Харрі.
— Так, я часто розповідав про Даніеля, — сказав Фьоуке. — Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий — такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.
— Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?
— Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.
— Що?
— Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день — усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.
— Тому що вона була дівчиною Даніеля?
— Гадаєте, це важливо? — Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.
— Дуже.
— Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького легіону».
Вони дійшли до вершини пагорба, і Харрі витер піт з чола. А Фьоуке майже не задихався.
— Евен Юль так швидко зробив собі ім’я в історіографії, бо як боєць Опору виявився ідеальним інструментом для переписування військової історії Норвегії. У новій історії має якомога менше говоритися про реальні масштаби колабораціонізму і якомога більше — про таке дрібне явище, як рух Опору. Наприклад, у книзі Юля потопленню «Блюхера»[54] присвячено п’ять сторінок, але ніде не сказано про те, що після війни за співпрацю з німцями було засуджено майже сто тисяч норвежців. Адже й це працює — люди досі вірять, що народ нібито об’єднався тоді перед загрозою нацизму.
— Ви про це хочете написати, Фьоуке?
— Я просто хочу розповісти правду. Евен знав: те, що він пише, якщо не брехня, то, принаймні, спотворення правди. Він казав, що це в ім’я мети об’єднання нації. Єдине, що йому не удалося представити в бажаному героїчному світлі, — це втечу короля. Евен був не єдиним серед бійців Опору, хто в сороковому відчув себе обдуреним, але ні в Опорі, ні серед квіслінґівців я ніколи не зустрічав людини, яка б так люто засуджувала цю втечу. Не забувайте, що все життя Евена зраджували ті, кого він любив, на кого надіявався. Гадаю, глибоко в душі він ненавидів усіх і кожного, хто тоді виїхав до Лондона. Справді.
Вони сіли на лавку, внизу було видно Фаґерборґ: церкву, дахи будинків — а вдалині блакитно виблискував Осло-фіорд.
— Гарно, — сказав Фьоуке. — Так гарно, що інколи здається, за це й справді варто померти.
Харрі намагався зв’язати все докупи, але йому бракувало однієї маленької деталі.
— До війни Евен почав вивчати медицину в Німеччині. Вам відомо, де саме?
— Ні, — відповів Фьоуке.
— Може, він говорив, ким хотів стати?
— Так, він казав, що мріє піти стопами свого вітчима і його батька.
— І ким же вони були?
— Ви не знаєте, ким були лікарі Юлі? Хірургами.
Б’ярне Мьоллер, Халворсен і Харрі пліч-о-пліч ішли вулицею Мотцфельдтс-ґате. Вони були в самому серці Маленького Карачі, пакистанського району, де запахи, одяг, та й самі люди настільки мало нагадували про Норвегію, як ті кебаби, що їх купили собі поліцейські, — звичайні смажені сосиски. По тротуару вистрибцем біг кирпатий хлопчисько, вбраний як пакистанець, але зі святковим бантом на честь 17 травня на курточці із золотим орнаментом і з норвезьким прапором у руках. Харрі читав у газетах, що мусульмани вирішили влаштувати для дітей святкування Дня Конституції шістнадцятого числа, щоб весь наступний день присвятити Ід аль-Адху.
— Ур-ра! — Хлопчик білозубо всміхнувся поліцейським і побіг далі.
— Евен Юль — це вам не хто-небудь, — повів далі балачку Мьоллер. — Він у нас, мабуть, найбільш іменитий історик, що пише про війну. Якщо ваша версія підтвердиться, буде скандал. А вже якщо виявиться, що ми помиляємося… Що ти помиляєшся, Харрі…
— Я всього лише прошу дозволу заслухати його у присутності психолога. І ордер на обшук його квартири.
— А я всього лише прошу хоч яку-небудь найменшу підставу для цього: доказ або свідка, — кип’ятився Мьоллер. — Юль — відома особа, і ніхто його й близько коло місця злочину не бачив. Жодного разу. Як, наприклад, стоїть справа з твоїм улюбленим закладом, звідки потелефонували Ельсі Браннхьоуґ?
— Я показував фото Евена Юля жінці, яка там працює, — почав Халворсен.
— Майї, — докинув Харрі.
— Вона не пам’ятає, щоб колись бачила його, — закінчив Халворсен.
— А я що кажу! — зітхнув Мьоллер, витираючи губи від соусу.
— Так, але я показав фото одному з відвідувачів, — вів далі Халворсен, зиркнувши на Харрі. — Там сидів літній чоловік у пальті — ця людина кивнула й сказала: «Так, це він. Заберіть його».
— У пальті, — задумливо повторив Харрі. — Це Могіканин. Конрад Оснес, у війну був на флоті. Так, мабуть, про нього ще можна сказати, що він людина… Але як свідок, боюся, він не вельми надійний. Та все одно. Юль каже, що ходить у кафе навпроти. Там немає телефону. Отже, якщо йому потрібно було подзвонити, він, звичайно ж, зайшов би у «Скрьодер».
Мьоллер скривився і з підозрінням поглянув на кебаб, від якого щойно відкусив шматочок. До цього витвору кулінарного мистецтва у нього від самого початку душа не лежала.
— Харрі, ти справді віриш у всі ці балачки про роздвоєння особистості?
— Я розумію, шефе, це звучить неправдоподібно, але Еуне говорить, таке можливе. А він хоче нам допомогти.
— І ти віриш, що Еуне зможе загіпнотизувати Юля, викликати особистість Даніеля Гюдесона і вибити в неї зізнання?
— Зовсім не обов’язково, що Евен Юль знає, що зробив Даніель Гюдесон, а тому поговорити з ним просто необхідно, — сказав Харрі. — Еуне каже, що люди з розщепленням особистості сильно схильні до гіпнозу, оскільки самі себе весь час гіпнотизують.
— Чудово. — Мьоллер підвів очі до неба. — А навіщо тобі ще ордер на обшук?
— Як ви самі сказали, у нас немає ні доказів, ні свідків, а на психологічні експерименти суд, швидше за все, не купиться. Але якщо ми знайдемо гвинтівку, то все — ми біля мети, більше нам нічого й не потрібно!
— Гм. — Мьоллер зупинився. — А мотив? — (Харрі здивовано поглянув на нього). Наскільки мені відомо з практики, навіть у божевільних злочинців є якийсь мотив. А в Юля я його не бачу.
— В Юля його й не повинно бути, шефе, — відповів Харрі. — Він є у Даніеля Гюдесона. Сіґне Юль так чи інакше перекинулася на бік ворога. Його мотив — помста. І цей напис на дзеркалі «Бог мій суддя» означає, що він розцінює всі ці вбивства як частину своєрідного хрестового походу, що він вважає себе правим, хоча знає, що інші його засудять.
— Ну, а інші вбивства? Бернт Браннхьоуґ і — якщо ти вважаєш, що це справа рук однієї і тієї ж людини, — Халлґрім Дале?
— Не знаю, які в нього тут мотиви. Але ж Бернта Браннхьоуґа вбили з гвинтівки Меркліна, а Халлґрім Дале був знайомий з Даніелем Гюдесоном. І, як показав розтин, горло у Дале було перерізано цілком хірургічно. Може, Юль вирішив убити Дале, бо той зрозумів, що він видає себе за Даніеля Гюдесона.
Халворсен кашлянув.
— Що таке? — невдоволено спитав Харрі. Він уже встиг як слід вивчити Халворсена і зрозумів, що зараз почнеться критика.
— Тебе як послухаєш, то виходить, що у момент вбивства Халлґріма Дале Евен Юль був Евеном Юлем. Адже Даніель Гюдесон не був хірургом!
Харрі проковтнув останній шматок кебаба, витер рот серветкою і озирнувся, шукаючи очима урну.
— Ну, — протягнув він, — узагалі, я мав на увазі, що поки що відповісти на всі запитання ми не можемо. Я розумію, що для прокурора наших доказів недостатньо. Але ні нам, ні йому не слід забувати, що підозрюваний може скоїти чергове вбивство. Шефе, ви боїтеся, що буде скандал, якщо ми викриємо Евена Юля. Але уявіть собі, який скандал буде, якщо він уб'є ще кого-небудь? А коли з’ясується, що ми його підозрювали, але не завадили йому…
— Так, так, так, я все це знаю! — сказав Мьоллер. — Отже, по-твоєму, він і далі вбиватиме?
— Багато що в цій справі мені незрозуміло, — відповів Харрі. — Цілком ясно тільки одне: він ще не виконав усіх пунктів свого плану.
— І чому ж це тобі «цілком ясно»?
Харрі поплескав себе по животу й усміхнувся:
— Тут у мене — маленький телеграф, і він постійно відстукує мені морзянку. Про те, що у злочинця була причина купити найдорожчу в світі кілерську гвинтівку. Ви знаєте, шефе, ім’я Даніеля Гюдесона було легендою ще й тому, що він чудово стріляв. І зараз мій телеграф стукає, що цей хрестовий похід наближається до логічного завершення. Злочинець вирішив увінчати свою роботу чимось, що обезсмертить ім’я Даніеля Гюдесона.
На мить крізь літепло, здіймаючи в повітря пил і сміття, по Мотцфельдтс-ґате пронісся порив, крижаного вітру — останній подих зими. Мьоллер заплющив очі, здригнувся і щільніше закутався в пальто. У Берґен, подумав він. У Берґен.
— Я спробую що-небудь зробити, — сказав він. — Чекайте мого дзвінка.
Харрі з Халворсеном чекали на дзвінок. Чекали так нетерпляче, що, коли телефон задзвонив, обидва зірвалися на ноги. Харрі схопив слухавку і заволав у неї:
— Холе слухає!
— Кричати вже необов’язково, — відповіла йому Ракель. — Для цього й придумали телефон. Що ти там казав про сімнадцяте?
— Що? — Минуло кілька секунд, перш ніж Харрі згадав. — Що я буду на чергуванні?
— Ні, інше, — сказала Ракель. — Що ти зробиш усе можливе й неможливе…
— А, ти про це. — Харрі відчув у грудях дивне, але приємне тепло. — Ви вирішили перебути цей день зі мною, якщо хтось погодиться почергувати за мене?
Ракель засміялася:
— Ти просто диво, Харрі! Хочу тобі відразу сказати, що твоя кандидатура була не першою в списку. Але, як батько відмовився, сказавши, що хоче цього разу побути на самоті, тоді ми й вирішили провести цей день з тобою.
— А що Олег?
— Це була його пропозиція.
— Справді? Який гарний хлопець!
Харрі повеселішав. Йому аж кричати захотілося з радощів. Він підморгнув Халворсену, що з усмішкою на все обличчя сидів за столом.
— Ну що, домовилися? — улесливо спитала Ракель.
— Якщо в мене вийде з усім розібратися, то так. Я передзвоню.
— Добре, або можеш зайти до нас на вечерю. Якщо, звісно, буде час. І бажання.
Ці слова Ракель промовила так невимушено, що Харрі відразу зрозумів: вона заготувала їх ще до дзвінка. Його розбирав сміх, голова була легкою, ніби від наркоти, і йому вже хотілося відповісти «так», коли він раптом пригадав її слова за обідом у «Діннері»: «Я знаю, що одним разом справа не кінчиться». Авжеж, вона запрошує його не на вечерю.
«Якщо, звичайно, буде час. І бажання».
Ось воно. На Харрі напала паніка.
— Вибач, Ракеле, у мене дзвінок по іншій лінії. Можеш трохи почекати?
— Звичайно.
Харрі натиснув на білий квадрат кнопки і почув голос Мьоллера.
— Ордер на арешт у нас уже є. Ордер на обшук — буде. Тебе вже чекає Том Волер з двома автомобілями й чотирма озброєними поліцейськими. Сподіваюся, телеграф у тебе в животі працює справно, Харрі.
— Інколи він видає не ту літеру, та це анітрохи не шкодить роботі в цілому. — Харрі мигами показував Халворсену, щоб той хутчіш надягав куртку. — До скорого. — Він поклав слухавку.
Коли вони з Халворсеном уже стояли в ліфті, Харрі раптом згадав про Ракель, яка все ще тримає слухавку в руці і чекає відповіді. Невідомо чому, але Харрі був у цьому впевнений.
Перший по-літньому теплий день змінила прохолода. Поліцейський автомобіль в’їхав у принишклий житловий район. Харрі було не по собі. Не тому, що він спітнів під бронежилетом. Ні, йому не подобалася ця тиша. Харрі дивився на акуратно підстрижені живоплоти, на вікна особняків — ніде анінайменшого руху. Атмосфера вестерну, де героїв очікує засідка.
Спочатку Харрі не хотів надягати бронежилет, але Том Волер — відповідальний за операцію — запропонував йому вибір: або надінеш жилет, або залишишся вдома. На аргумент, що кулі з мерклінівської гвинтівки пробивають стіни так само легко, як гарячий ніж у відомій приказці ріже масло, Волер просто знизав плечима.
Поліцейських автомобілів було два. Другий, у якому сидів Волер, мав їхати вулицею Соґнсвеєн, далі повз Уллевол-Хагебю і прибути до місця з іншого боку, із заходу. Харрі чув по рації голос Волера. Спокійний, впевнений. Запитував місцезнаходження, повторював інструкції і закликав кожного поліцейського робити те, що від нього вимагається.
— Якщо він професіонал, він напевно встановив на воротах сигналізацію. Отже, нам не можна в них заходити. Доведеться лізти через паркан.
Він діловий поліцейський, навіть Харрі змушений це визнати, — було очевидно, що інші поліцейські в машині поважають Волера.
Харрі вказав на червоний дерев’яний будинок:
— Це тут.
— «Альфа», прийом, — сказала жінка на передньому сидінні в рацію. — Ми вас не бачимо.
З рації почувся голос Волера:
— Ми за рогом. Намагайтеся, щоб вас не помітили з будинку, поки не побачите нас. Прийом.
— Пізно, ми вже біля будинку. Прийом.
— Гаразд, залишайтеся поки що в машині, під’їжджаємо. Кінець зв’язку.
Наступної миті друга машина вигулькнула з-за повороту. Проїхавши ще п’ятдесят метрів, перша машина зупинилася, перекривши виїзд з гаража. Друга машина зупинилася просто перед ворітьми.
Вискакуючи з машини, Харрі почув лінивий, приглушений стук тенісного м’яча. Сонце вже сідало за вершини пагорбів, у повітрі запахло свинячими котлетами.
Вже з першої секунди почалася циркова вистава. Двоє поліцейських з автоматами «МП-5» наготові перестрибнули через живопліт і побігли довкола будинку: один — праворуч, другий — ліворуч.
Жінка-поліцейський з машини Харрі залишилася на місці: її завданням було забезпечувати радіозв’язок із центром оповіщення і не підпускати випадкових перехожих. Волер і ще один поліцейський дочекалися, поки двоє перших добіжать до місця, потім закріпили рації на грудях і, високо піднявши вгору табельні пістолети, теж перескочили через огорожу. Харрі з Халворсеном стояли за машиною і спостерігали за тим, що відбувається.
— Як щодо сигаретки? — запитав Харрі жінку-поліцейського.
— Ні, дякую, — посміхнулася та.
— Я мав на увазі: сигарети не знайдеться?
Вона перестала всміхатися. Сама не курить й іншим не дає, сердито подумав Харрі.
Волер з четвертим поліцейським поставали на сходах ліворуч і праворуч від вхідних дверей. Раптом у Харрі задзвонив мобільний телефон.
Харрі поглянув на співробітницю в машині — та підвела очі до неба. Мабуть, подумала: ото вже непрофесіонал!
Харрі зібрався вимкнути телефон, але спершу глянув, чи це не Ракель. Номер на екрані був знайомий, проте не її. Волер уже був підняв руку, щоб дати сигнал на початок операції, коли Харрі згадав, чий це номер. Він вихопив з рук співробітниці рацію:
— «Альфа»! Стоп! Підозрюваний просто зараз телефонує мені на мобільний. Чуєте?
Харрі поглянув на Волера, той кивнув. Харрі натиснув кнопку і приклав до вуха мобільний:
— Холе.
— Алло! Алло! — Харрі здивувався: говорив не Евен Юль. — Це Сіндре Фьоуке. Даруйте, що відволікаю, але я зараз удома в Евена Юля і гадаю, що вам треба сюди під’їхати.
— Навіщо? І що ви там робите?
— Мені здається, тут щось не так, у нього якісь лихі наміри. Він зателефонував мені годину тому, сказав, щоб я приїхав до нього. Говорив, що йому нібито щось загрожує. Я приїхав — двері настіж, але Евена ніде не було. А зараз я боюся, що він зачинився в спальні.
— Чому ви так вирішили?
— Двері в спальню замкнуті, а коди я зазирнув у замкову щілину, то побачив, що зсередини стирчить ключ.
— Гаразд. — Харрі обійшов машину і пішов до хвіртки. — Слухайте уважно. Стійте там, де стоїте, якщо у вас є щось у руках, покладіть це на підлогу, тримайте руки так, щоб ми їх бачили. Ми будемо за дві секунди.
Харрі пройшов у хвіртку, піднявся по сходах, пройшов повз оторопілих від подиву Волера та його колег, натиснув на дверну ручку й увійшов у дім.
Фьоуке стояв у коридорі з телефонною слухавкою в руці і круглими від здивування очима дивився на поліцейських.
— О Боже, — тільки й зміг сказати він, побачивши Волера з револьвером. — Швидко ж ви…
— Де спальня? — спитав Харрі.
Фьоуке мовчки вказав на сходи.
— Покажіть нам, — сказав Харрі.
Фьоуке провів поліцейських до дверей.
— Ось тут.
Харрі штовхнув двері — вони справді були замкнуті. У замку стримів ключ, але двері ним відкрити було неможливо.
— Я забув сказати, що спробував відкрити ключем від іншої спальні, — сказав Фьоуке. — Ну, буває ж таке, що замки однакові.
Харрі вийняв ключ із замка і зазирнув у замкову щілину. Крізь неї він побачив у кімнаті ліжко і нічний столик. На ліжку лежало щось схоже на люстру. Волер тихо розмовляв по рації. Харрі знову пройняв піт. Щось не те з цією люстрою.
— Здається, ви сказали, що з того боку теж стримів ключ?
— Авжеж, — підтвердив Фьоуке. — Доки я не виштовхнув його, намагаючись уставити інший ключ.
— А як же ми туди потрапимо? — запитав Харрі.
— Зараз потрапимо, — сказав Волер.
На сходах почувся тупіт важких чобіт. Прибіг один з поліцейських, що залишалися зовні. Він приніс ломик.
— Тут. — Волер вказав на двері.
Затріщало дерево, двері відчинилися.
Харрі увійшов досередини. Він почув, як Волер звелів Фьоуке почекати біля дверей.
Першим, що помітив Харрі, був повідець. Евен Юль повісився на собачому повідці. Він помер у білій сорочці з розстебнутим коміром, чорних штанях і картатих шкарпетках. Біля шафи за його спиною лежав перекинутий табурет. Під табуретом акуратно стояли туфлі. Харрі поглянув на стелю. Дійсно, повідець було прив’язано до гака від люстри. Харрі не хотів дивитися на обличчя Евена Юля, але не зміг стриматися. Одне око Юля вирячилося кудись убік, друге — прямо на Харрі. Ніби вони були незалежні одне від одного. Як у двоголового троля з дитячої казки, в якого по одному окові на кожній голові, подумав Харрі. Він пройшов до вікна і поглянув на вулицю. Кімната була вікном на схід. По Ірісвеєн кружляли на велосипедах допитливі хлопчаки — вже вивідали, значить, що приїхала поліція. Подібні чутки зазвичай ширяться округою дуже швидко.
Харрі заплющив очі й замислився. «Головне — перше враження. Коли з чимось стикаєшся, найбільш правильна думка — перша». Так говорила Елен. Його учениця навчала його зосереджуватися на тому, що відчуваєш у першу чергу, коли приходиш на місце злочину. Тому зараз Харрі не обертався, щоб перевірити, чи лежить на підлозі біля дверей ключ від кімнати, не намагався знайти в кімнаті чиїсь відбитки пальців, не з’ясовував, чи намагався хто-небудь пробратися в будинок. Просто тому, що і вбивця, і жертва зараз висіли під стелею. Двоголовий троль стратив себе самого.
— Зателефонуй Веберу, — сказав Харрі Халворсену, який щойно підійшов і тепер дивився на Юля, що висів у петлі. — Напевно, він скаже, що в нього завтра й так повно справ, але ти його заспокой, скажи, що тут нічого складного не передбачається. Евен Юль здогадався, хто вбив його дружину, і поплатився за це життям.
— І хто ж цей убивця? — запитав Волер.
— Точніше, ким він був. Він теж помер. Він називав себе Даніелем Гюдесоном і жив у голові в самого Юля.
Коли вони йшли коридором, Харрі попросив Халворсена передати Веберу, щоб той зателефонував, якщо знайде гвинтівку.
Харрі зупинився на ґанку і поглянув на вулицю. Дивно, у скількох сусідів раптом з’явилися невідкладні справи в саду. Зараз вони стояли навшпиньках і дивилися поверх загорож. Волер теж вийшов з будинку, став поряд з Харрі.
— Я не зовсім зрозумів, що ти там говорив, — сказав Волер. — Ти маєш на увазі, що цей тип скоїв самогубство через відчуття провини?
Харрі похитав головою:
— Ні, я маю на увазі те, що я сказав. Вони вбили один одного. Евен убив Даніеля, щоб зупинити його. А Даніель убив Евена, щоб той не виказав його. Цього разу їхні інтереси збіглися.
Волер кивнув, але з виразу його обличчя було видно, що він геть нічого не зрозумів.
— Цей старий мені здається знайомим, — сказав він. — Той, що живий.
— Ну, це батько Ракелі Фьоуке. Якщо ти, звичайно…
— Так, звичайно, вона працює в СБП. Разом з тобою.
— Закурити не знайдеться? — запитав Харрі.
— Ні, не знайдеться, — відповів Волер. — Усе подальше — на тобі, Холе. Я поспішаю, тому, якщо тобі потрібна допомога, скажи просто зараз.
Харрі заперечливо похитав головою, і Волер пішов до хвіртки.
— До речі, — сказав Харрі. — Якщо в тебе завтра немає ніяких важливих справ, то мені потрібен досвідчений поліцейський, який би за мене почергував.
Волер засміявся, не спиняючи крок.
— Треба буде лише координувати охорону мечеті в Ґрьонланні на час служби! — гукнув Харрі. — Я знаю, ти маєш до такого талант. Наше завдання — не дати бритоголовим побити мусульман, доки вони святкуватимуть Ід.
Уже дійшовши до хвіртки, Волер раптом зупинився:
— І відповідальним призначили тебе? — запитав він через плече.
— Я відповідаю за свою частину, — сказав Харрі. — Дві машини, четверо людей.
— І надовго?
— З восьмої до третьої.
Волер обернувся. Він широко усміхався.
— А знаєш що? — сказав він. — Я тут собі подумав. Якщо я відчергую за тебе, ми будемо квити. Чудово, я згоден.
Волер узяв під козирок, сів у машину й поїхав.
«Квити за що?» — подумав Харрі, прислухаючись до глухого відлуння ударів з тенісного корту. Але тут його думки обірвав дзвінок мобільного телефону. Цього разу на екрані був номер Ракелі.
— Це мені?
Ракель сплеснула руками і взяла букет ромашок.
— Не встиг до квіткового магазину, тож це квіти з твого саду. — Харрі переступив поріг. — Мм… пахне кокосом? Щось тайське?
— Так. Вітаю з новим костюмом.
— А що, помітно?
Ракель засміялася і провела рукою по вилозі піджака.
— Чудова шерсть.
— Супер-сто десять.
Харрі не мав ніякого уявлення про те, що таке «Супер-110». Костюм він купив зовсім випадково: ні з сього ні з того зайшов до модного бутика на Хегдехьоуґсвеєн перед самим закриттям. Там йому підібрали костюм (єдиний, який прийшовся до його довготелесої фігури). Звичайно, сім тисяч крон було набагато більше, ніж Харрі збирався витратити, але у своєму старому костюмі він виглядав би як актор погорілого театру. Отже Харрі, зажмуривши очі, розплатився кредитною карткою і постарався більше про це не думати.
Вони пройшли до їдальні. На столі було накрито обід на двох.
— Олег уже спить, — пояснила Ракель, перш ніж Харрі встиг її запитати.
Запало мовчання.
— Я не маю на увазі… — почала Ракель.
— Ні? — посміхнувся Харрі. Раніше він жодного разу не бачив, щоб Ракель червоніла. Він пригорнув її до себе, вдихнув свіжий запах її волосся і відчув, що вона злегка тремтить.
— Вечеря… — прошепотіла вона.
Харрі відпустив її, Ракель зникла в кухні. Вікно в сад було відчинене, і Харрі бачив, як у променях сонячного світла білими конфеті кружляють метелики, яких учора ще не було. У будинку пахло зеленим милом і вимитою дерев’яною підлогою. Харрі заплющив очі. Він знав: мине багато таких днів, перш ніж він забуде про тіло Евена Юля, що висить під стелею. Але зараз картинка трохи зблякла. Вебер з хлопцями не знайшли гвинтівку Меркліна, зате знайшли Бурре, собаку. Бурре знайшовся в холодильнику — з перерізаною горлянкою в мішку для сміття. А в ящику для інструментів — три ножі, на кожному — сліди крові. Харрі припустив, що одним з них було вбито Халлґріма Дале.
Ракель гукнула з кухні, щоб Харрі допоміг їй принести тацю. Картинка перед очима згасла.
Грав оркестр, і вітер доносив уривки музичних фраз. Харрі розплющив очі. Все довкола було біле. Біле світло сонця, яке мерехтіло між білими фіранками, що тріпотіли на вітрі, білі стіни, біла стеля і біла білизна на ліжку; м’яка, вона приємно холодила гарячу шкіру. Харрі повернувся на бік. Ракелі не було, але подушка ще зберігала відбиток її голови. Харрі поглянув на свій годинник. П’ять хвилин на дев’яту. Ракель з Олегом пішли на Фортечну площу, звідки мала початися дитяча хода. Вони домовилися зустрітися об одинадцятій перед караульним приміщенням коло Королівського палацу.
Харрі заплющив очі, ще раз пригадуючи цю ніч. Потім підвівся і почалапав до ванної. І там теж усе було біле: біла плитка, білий фарфор. Харрі став під крижаний душ, мугикаючи стару пісню:
— …a perfect day![55]Потім він узяв м’який махровий рушник — білий, — який дбайливо поклала для нього Ракель, і почав розтиратися, роздивляючись своє обличчя в дзеркалі. Зараз він щасливий, хіба ні? Саме зараз. Харрі посміхнувся дзеркалу. Дзеркало посміхнулося йому у відповідь. Як в Екмана і Фрізена. Усміхнися світові…
Харрі голосно засміявся, обмотався рушником і, обережно ступаючи мокрими ногами по коридору, повернувся до спальні. Харрі зрозумів, що увійшов не до тієї спальні, лише за кілька секунд, бо й тут усе було біле: стіни, стеля, бездоганно застелене і покрите старомодним плетеним покривалом двоспальне ліжко, комод з родинними фото на ньому.
Харрі вже обернувся був, щоб піти звідси, аж раптом завмер. Він стояв, не знаючи, що робити: ніби одна половина його мозку наказувала забути про все і вийти з кімнати, а друга — повернутися і переконатися, що він побачив саме те, що й думав. Вірніше сказати — те, чого боявся. Чого саме він боявся і чому, він не розумів. Розумів він лише одне: як усе чудово, як не хочеться нічого міняти — навіть на краще. Нічого. Але було пізно. Так, пізно.
Харрі перевів дух, обернувся і підійшов до комода.
Чорно-біла світлина стояла в простенькій позолоченій рамці. У жінки на фото було худе обличчя, високі вилиці і спокійний, усміхнений погляд. Жінка дивилася трохи вище камери, очевидно, на фотографа. У її погляді відчувалася сила. Поверх простої блузи висів срібний хрестик.
«Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах».
Ні, не тому Харрі з першого погляду побачив щось знайоме в тому обличчі на фото.
Сумнівів не залишалося. Це була та сама жінка, яку він бачив на фото в кімнаті Беатріси Хофман.