Чорне й біле в сірих тонах

-12-

Під черговою облупленою стіною кров бризнула на обличчя. Після удару прийшов біль — обпечений, розжарений. Червоні плями в очах. Блискавки замість думок.

Добрик спіткнувся, але встояв на ногах. Кров із розсіченого чола потекла в очі. Він устиг збагнути, що хтось намагався вдарити його по очах, але трохи промахнувся, й удар припав вище брів. Били або гумовим кийком, або ланцюгом, або якимсь металевим прутом. Зараз важко зрозуміти…

У голові блискавки, а між ними танцює Єва…

Наступний удар пройшовся вогнем по животі. Зігнувшись від різкого болю, Добрик краєм ока помітив дві постаті біля себе. Всередині нього все переплавлялось нудотним вогнем.

Хто це? Чому? За що його б’ють? Це закони ночі?

На межі притомності прийшла дика злість. Його ж просто намагаються вбити! Коліна торкнулися землі, погляд крізь кривавий туман вихоплював уривки того, що лежало перед ним: клапті паперу, церати, кришка від пива, зігнута й пропалена збоку пластмасова пляшка, чорна кульбабка, бляшанка від арахісу, арматура… Ротом пішла кров. Лісовий схопив арматуру (його пальці вже не відчули холодного дотику металу), різко підвівся і вдарив наосліп. Один із нападників заверещав. За мить вереск переріс у брудну лайку. В цьому голосі було набагато більше звірячого, ніж людського. Агресія й лють вихлюпнулися диким криком. На голову, спину, плечі, живіт, груди, руки, якими інстинктивно намагався прикритись, посипалися тупі удари. Вони вже відчувалися як легкі доторки, болю не було. Тіло оніміло. Фентезист не розумів, стоїть він чи лежить. Наостанок — вогненний вибух у плечі, від якого перехопило подих, і світ зник.

…Отямився він від холоду — впала роса. З кожною краплею, яка охолоджувала шкіру, поверталося відчуття власного тіла. Від спроби поворухнутися тіло пересмикнув різкий біль. Добрик ураз збагнув, що лежить у калюжі власної крові. Повернувши голову набік, він побачив брунатно-чорні згустки на своєму плечі, навколо діри в сорочці. Сюди вдарили ножем. Від цього він і знепритомнів. Мабуть, також цілилися в серце, а запхали лезо під ключицю. Подумали, що він мертвий, і кинули. Нездари, ні по очах не влучили, ні в серце… на щастя.

Крім нього на пустирі було ще декілька людей. У світанковому тумані вони спочатку здалися примарами. Чути жіночий плач і тихі крики, і благання… і чоловічий сміх. Четверо чолов’яг, між ними дівчина. Один тримає її ззаду за плечі, двоє задирають ноги вгору, четвертий стягує з неї штани й б’є по голові. Дівчина в крові. Важко побачити її обличчя, чоловіки заступають його та й сама вона, намагаючись опиратися, викручується в їхніх руках.

Вони ж її зараз… а ти… ти не можеш навіть поворухнутися! І не хочеш. Боїшся. А якщо спробувати встати і попросити їх не чіпати дівчину? Навряд чи твої слова допоможуть. Побачивши, що ти живий, вони спочатку доб’ють тебе (мало того, що ти вже напівмертвий, то ще й свідок), а потім зґвалтують цю нещасну. А якщо ти виживеш після того, як зґвалтування відбудеться у тебе перед очима? Жити з відчуттям, що ти все бачив і навіть не спробував чимось зарадити?

Добрик перевернувся на бік, ледве стримуючи стогін, і встав на коліна. У голові закрутилося, запекло. Нудота хворим звіром поповзла по кишках угору. Вдихнувши якомога глибше, Лісовий щосили крикнув:

— Перестаньте! Відпустіть її! — Вийшов якийсь шепіт.

Чоловіки разом озирнулися, не випускаючи свою жертву. Дівчина також почула слова Лісового й закричала знову, та їй швидко затулили рота.

— Ця купа гною ще жива! — Один із ґвалтівників підвівся. — Зараз виправлю чийсь недогляд! Хлопці, а може спочатку його, а потім цю малу шльондру?

Зареготавши, чоловік розмашистим кроком рушив до пораненого. Інші притиснули нещасну до землі, зриваючи з неї рештки одягу.

Тихий виляск розсік ранковий туман і той, що йшов до Лісового, змахнув руками й упав. Пролунало ще три глухих постріли. Двоє біля дівчини повалилися на землю, третій, перемежовуючи лайку, верески й благання, поповз до стіни, тягнучи прострелену ногу.

Четверо в білих плащах з’явилися з туману. Одна жінка і троє чоловіків. Один із них ховав пістолети під поли плаща. Жінка щось говорила в мікрофончик на комірці. Її супутники підійшли до виродка з простреленою ногою, підняли його й понесли до стіни, з якої стирчав металевий кутник. Підстрелений озирнувся й заверещав на повні груди:

— Ні-і-і-і! Краще вбийте відразу! Не треба-а-а!.. Пожалійте. Будьте людьми!

З його очей бризнули сльози. Але люди в білих плащах мовчали.

— За що ви мене? Я… — Почувся хрускіт і ґвалтівник обхопив руками кутник, що виткнувся з його живота. Його слова потонули в судомному хрипінні. Він захлинався власною кров’ю.

Врятована дівчина підповзла на колінах до людей у білому. Почала цілувати поли їхніх плащів, обнімати їх за ноги, белькотіти слова вдячності, які неможливо було розібрати крізь сльози.

Жінка в плащі підняла з землі порвану сорочку і накинула на бідолашну. Її напарники підвели врятовану й повели кудись у туман.

Світ знову перекрутився, небо полетіло під ноги, у чорні кульбаби, й Добрик упав на землю, знову провалюючись у безпам’ятство.

Він пройшов друге коло.

Жінка в плащі зупинилася над ним і сказала в мікрофончик:

— Він тут! Живий!

Її розкосі очі захоплено дивилися на Лісового. Вона була прекрасна. Ангел! Білий ангел!

І білий ангел зник разом із сірим світом у чорній безтямі.