Чорне й біле в сірих тонах

-2-

«Він ішов холодильником моргу й одне за одним зривав покривала з трупів, вдивляючись у застиглі, холодні обличчя. Зелений Дрин шукав красиве жіноче обличчя й красиве жіноче тіло. Сьогодні велика Ніч Мертвого Запліднення. Він повинен увійти в холодне лоно й оселити в животі мертвої жінки своїх личинок, які житимуть там і живитимуться своєю холодною матір’ю зсередини. Головне, що трупи з цього моргу не кремують, а ховають у землю. Маленькі Дрини з’їдять напіврозкладену маму й прориють собі шлях нагору. Ви ніколи не бачили, як уночі на цвинтарі з могильної землі виповзають зелені чоловічки з кривими мордами? Якщо побачите, то знайте, це — сини Дрина. У жодному випадку не всиновлюйте когось із них, бо якось уранці прийомний зелений син поснідає не мюслями, а вашою печінкою. Вони всі їдять людей. Личинки — мертвечину, дорослі — свіже м’ясо. Дуже свіже. Щоб було іще теплим, щоб іще дихало, коли вгризаєшся в нього, щоб кричало й благало помилувати, спливаючи кров’ю.

Дрин стягнув червоне покривало й зупинився, вдивляючись у тіло молоденької дівчини. М’яке молочне тіло. Гарні повні груди з маленькими сосками, стрункі ноги й таке наївне дитяче обличчя. Мабуть, цій дівчинці заледве виповнилось шістнадцять, але яка вона вже апетитна! Прутень Дрина, що досі безсильним шлангом прилип до лівої ноги, почав розпрямляти свої складки й, посмикуючись, поповз угору.

Зеленошкірий довго стояв, милуючись мертвою. Вона була дуже свіжою. Здавалось, що й не вмирала ніколи. Від неї ще струменіло тепло.

Схопивши за ступні, Дрин ривком потягнув труп до себе й повільно розвів ніжки. Вона справді була ще теплою! Від побаченого слина закапала з напіввідкритого рота Дрина, а всередині зеленого у матковій рідині заштовхались черви-личинки, відчуваючи збудження свого родителя.

Дівчина на столі розплющила очі й заверещала. Досі вона, й без того смертельно налякана, намагалася не ворушитися, але очікувала побачити зовсім не цю потвору, а вбивць, більш схожих на людей. Що ж, сховатися від кілерів у морзі виявилось не такою вже й хорошою ідеєю.

Дрин уже декілька разів трахався з живими — просто задля втіхи, не вводячи в них личинок. А тепер… Він уб’є її потім, коли запліднить!

Дівчина намагалася вирватись, але цим ще більше заводила зеленого. Він одним ударом заспокоїв жертву-інкубатор. Дівчина на мить затихла, трясучись, немов у лихоманці. Коли зелена потвора вдерлася прутнем у її лоно, моргом пронісся надривний нелюдський вереск. Дівчинка завагітніла своєю смертю».

Сата Санта прикусила нижню губу й перечитала останній абзац. Гм-м, це ще не те, чого вона прагнула. Треба допрацювати. Процес зґвалтування слід описати детально, у всіх тонкощах, розтягнути його на сторінку або й на дві. Тоді тисячі, десятки тисяч збоченців перечитуватимуть цей епізод десятки разів і купуватимуть усі наступні її книги, щоб знайти в них свої брудні й огидні мрії. Бо саме про це (секс, жорстокість, безкарність, приниження інших) мріють усі люди… а зовсім не про рожевих слоненят.

Вона залишила платиновий ноутбук на дивані посеред холу, перейшла місток над басейном і зупинилася перед величезним дзеркалом у чавунній рамі. Її погляд із насолодою ковзнув по відображенню власного тіла в легкому чорному пеньюарі. Сата виставила ногу в проріз. Плавні, округлі, але звабливо спортивні лінії. Жінка натягнула шкіру, перевіряючи її пружність й еластичність. Татуйований на стегні дракон від цього руху ледь помітно ворухнув крилом. Під час сексу він починає поводити крилами й мружити палаючі очі. Техніка татуювання Якісідо.

Красива, як пекельний вогонь. Зваблива, наче сукуб. Чорна богиня во плоті. Найбажаніша жінка Леополіса. У такому стилі завжди говорять про неї мас-медіа. Що ж, коли тобі двадцять п’ять років, коли ти одна з найпопулярніших у світі письменниць чорного фентезі, то шалена краса зовсім не заважає, а навіть дуже сприяє кар’єрі. Коли з титулу книги на тебе дивиться напівоголена красуня, книгу розкуповують удвічі швидше, ніж коли б її написала стара зморшкувата субстанція з обвислими грудьми. Можливо, це несправедливо щодо інших письменниць, але такі тепер правила літературного бізнесу. Після кожної серії публікацій про неї у жовтому чтиві («Дракон Сати Санти відкусив пальця Мерліну Джакобо», «Сата Санта або три самогубства покинутих нею коханців», «Сата Санта виходить заміж… тричі на день» і таке інше), рейтинги її романів різко зростали — як і відсотки з продажу (й без того чималенькі).

Розкішна квартира (власна, де ти сама собі господиня, а не утриманка якогось багатого виродка), найшвидший капсульний болід у місті (навіть головний кримінальний авторитет міста не має такого ексклюзиву), якого подарував Саті американський мільярдер, і найвишуканіші, найвульгарніші, а деколи й найвідвертіші розваги щоночі. Хіба все це не вартує того, щоб писати якомога огидніші й брутальніші речі? Вона — Чорна Королева фентезі, й ніщо не похитне її статусу!

Що жорсткіше ти пишеш, що огидніші вчинки коять герої твоїх творів, що глибше торкаєшся тваринних інстинктів читача, то хітовіші речі виходять. Головне — не боятись ґвалтувати своїм пером школярок, убивати заради задоволення, вставляти епізоди із сексом у зовсім недоречні місця, заражати інших нестерпними хворобами й робити все це якомога вигадливіше. І ніякого плаксивого happy end!

Нічні святі зачали й народили її на загублених вулицях забутого Богом міста. Чорні ангели ростили її на своїх металевих конях. У ранньому дитинстві Сата оволоділа майстерністю лайки, нахабності й спокуси. І з цих низів суспільства завдяки неабиякій наполегливості (й завдяки ще дечому) вона пробилася на вершину слави, назавжди забувши запахи дешевого алкоголю, засохлої сечі, засмальцьованих мотоциклів і паленої гуми. Там, на околицях Леополіса, вона росла в цілковито іншому світі, ніж його уявляють собі жителі центральних і яворівських районів. Там, на нічних оргіях, під час мотоциклетних набігів, у страшних бійнях із полісменами й іншими бандами, саме там вона побачила жорстокість, розпач, страх, сповна осягнула закони болю, відчула смак крові (своєї й чужої) і збагнула правила існування міських джунглів. Як виявилось, ці правила керують і цим вершинним, богемним Леополісом, лише у більш завуальованих, а тому й більш потворних формах.

До шести років дівчинка Сата навіть не уявляла собі, що люди сплять уночі, а не вдень.

Саме у тамтому, вже минулому, житті відбувалися по-справжньому жахливі речі, до яких її вигаданим романам ще дуже далеко. І більшість цих жахіть минулого трапилися саме з нею, вона відчула їх на власній шкурі, а не підслухала з чужих розповідей. Тому вона має право писати саме ТАКІ речі. Це право Сата виборола шрамами від батога на спині й трьома кульовими пораненнями (два поліцейських набої й самолита срібна куля).

А потім п’ятнадцятирічна дияволиця, яка майже зрослася з власноруч зібраним байком, написала кілька сторінок про власне життя й життя своєї колісної зграї і надіслала це в редакцію найпопулярнішої газети Леополіса. Це був вибух! Розпещена, зажиріла від лінощів, з маринованою в розкоші свідомістю леополісна богема зачитувалася цими неграмотними, але так живо написаними сторінками. Історія життя дівчинки — якогось майже потойбічного, хоча тривало воно зовсім поруч, у сусідньому районі, — вразила обивателів до глибини їхніх барахляних душ. Так у Сати Санти з’явився перший літературний агент. П’ять років він доїв гроші з її таланту й добивався її тіла. Та якось уночі хтось наїхав на нього мотоциклом, зламав пару ребер і вибив декілька зубів. Після цієї прикрої аварії агент-скнара і розпусник дав спокій Саті й вона перейшла в літературну агенцію «Зелений Кіт», де й «зробила» спочатку себе, а згодом і агентство.

«Зелений Дрин» — згадала Санта свого нового персонажа й голосно і заливисто розсміялася до зображення в дзеркалі. Треба поставити ящик текіли справжньому Зеленому Дрину, байкерові з Чорних Ангелів, який на своє шістнадцятиліття витатуював власного прутня зеленими смужками, за що й отримав таке прізвисько. Та й увесь епізод із моргу — перефразування реальної історії, яку Дрин розповідав разів зо сто. Якось, напившись зі сторожем моргу, він зустрів там симпатичну сестричку, з якою у нього був скажений секс. Лише після вдалого закінчення статевих зносин до нього дійшло, що це не медсестра, а мертвяк під покривалом, який аж ніяк не міг загравати до нього. І було море таких веселих історій у нічному світлі міських окраїн… І море невеселих.

Замиготів відеофон. Сата обернулася до екрана, зовсім не хвилюючись, що співрозмовник може побачити її у спідньому. У чорній рамі апарата з’явилося обличчя Георгія Айзеншпіка, директора «Зеленого Кота».

— Привіт, Сато! У мене… — очі Айзеншпіка заокруглились. Він побачив Сату в пеньюарі й декілька секунд мовчки пожирав очима її принадне тіло. Потім, натужно ковтнувши, продовжив говорити. — У мене погана новина. Церква заборонила своїм віруючим читати твої твори.

— І чим ця новина погана?!.. Тепер я продаватимусь удвічі більше. Віруючі обожнюють відкривати для себе нові гріхи!

— Можливо, це вже… ну, трохи… трохи занадто. Я не хотів такої «слави» своєму агентству. Це все ж таки церква.

— Ага, саме та церква, єпископ якої постійно скидає на мою електронну скриньку свої еротичні фото…

— Просто я не хотів би зайвих розмов… Можеш писати трішки… м’якше?

— Не збираюся змінювати свій стиль ні заради церкви, ні заради твого агентства! Я — це я! І крапка! Баста! Ти, до речі, також цього не хочеш, бо інакше втратиш гроші, які тобі цей стиль приносить!

— Саточко, зрозумій, важко одночасно видавати під однією маркою тебе і Добрика.

— Тоді створи для мене окреме агентство! — відрізала Сата і вимкнула відеофон.

Годинник пробив дванадцяту і Сата пішла перевдягатися. Сьогодні чергове побачення з Ним. Запізнюватись не бажано. Він цього не любить.