-3-

Добрик ділив кабінет із Петром Байкою, посереднім письменником-новелістом. Але посередність Байки була просто-таки ідеальною: з одного боку, його шкода було викинути з агентства, а з іншого — ні в кого не виникало бажання робити з нього бренд. Одне слово, своєю сіренькою невиразністю він чудово затикав дірки між «білим» Добриком і «чорною» Сатою. Лісовий Петра недолюблював і мріяв про окремий кабінет. Санта мала окремий кабінет і Петра просто зневажала.

Хоч директор «Зеленого Кота» і був доволі пересічною людиною, у нього була одна незвична примха: він змушував письменників кожного буднього дня приходити в агентство й половину своїх творів писати в робочих кабінетах. Георгія Айзеншпіка чомусь незбагненно чарувала магія створення літературних шедеврів — він обожнював краєм ока «спостерігати за процесом». А сам на папері й двох слів зліпити не міг.

Зайти в агентство можна трьома способами. Коли Айзеншпік лише починав винаймати офіс для новоствореного «Зеленого Кота», у нього не вистачило грошей на приміщення з нормальним входом. Коли ж гроші з’явилися, до офісу і його оригінальних входів усі звикли, навіть Свята Дияволиця. Це стало фішкою агентства й ніхто нічого вже не хотів змінювати. Сам директор і Сата потрапляли на робоче місце двостороннім ліфтом; Петро їхав ліфтом до восьмого поверху сусіднього супермаркету, а потім переходив скляною пішохідною трубою на сьомий поверх, до офісу. Добрик щодня піднімався і спускався пожежними драбинами й лабіринтами балконів, бо це була, як він сам уважав, єдина можливість фізичних навантажень без значної затрати часу.

Сьогодні Лісовий виглядав не надто привабливо: підпухле обличчя, набряклі червоні очі сильніше звичайного вирячуються з орбіт, блукаючий погляд — давалася взнаки безсонна ніч з її безплідними муками творчості. Залишилася важкість у голові й пекучий біль в очах. Ранкової радості життя не було. Тому Байку недолюблював, як завжди, і взагалі — сьогодні біло-добрий Добрик був злий і недобрий, по-доброму недобрий. Байка вже сидів за своїм безмежним, як тенісний корт, столом, закладаючи його стосиками паперу. Замість привітання він кинув:

— Роман Санти друкуватимуть першим.

Лісовий повільно осів у своє крісло, втупившись у байдужого до всього земного Байку. Деякий час він вивчав контрольовану відсутність міміки на обличчі Петра.

Уже два місяці агентство напружено працювало над виходом нового роману Добрика. Сата ж здала свій на редакцію кілька днів тому. Лісовий був упевнений, що його стару домовленість з Айзеншпіком уже ніщо не порушить. Ще вчора ввечері Георгій поплескав письменника по плечу і сказав, що його «Сльоза Зеленого Чаю» вже пішла у друкарню. І раптом виявляється, що невідредаговані «Ночі Антікуа» Сати побачать світ першими! Жид — завжди жид!

— Сата Санта вже прийшла? — Добрик скреготнув зубами, дивлячись на двері її кабінету. Звісно, першість друку — річ не принципова, але останнім часом ця чорна красуня просто дістала його своїм хамством, зарозумілістю, зневагою й неетичним ставленням до роботи.

— Вона у шефа, — Петро єхидно й зовсім не загадково всміхнувся.

За мить із кабінету Георгія вийшла Сата, на ходу защіпаючи блузку.

— Сато, привіт! Поздоровляю, — пробурмотів Лісовий і зовсім зів’яв у своєму кріслі. Тепер йому вже нічого показати шефові, на відміну від Санти.

Фентезійна красуня погордливо кинула на конкурента землезрівнюючий погляд і зверхньо посміхнулася.

— Привіт, невдахо!

— Просто у мене немає таких переконливих аргументів третього розміру, як у тебе, — огризнувся Добрик, повільно сповзаючи з крісла під стіл.

Сата защепила блузку аж під шию й обернулася до столу Лісового. Деякий час вона мовчки вдивлялася в його очі. З її обличчя повільно зникала крива посмішка, з вузьких щілин очі перетворилися на дві карі кульки. Замість погорди у них з’явилося щось схоже на жаль. Нарешті заговорила.

— Добрику, Добрику, ти просто мушка-альбінос у величезній вигрібній ямі, мушка, яка кричить, що живе у квітнику. Подивись на світ інакше. Подивись на нього правдиво, не прикриваючись своїми вигаданими ілюзіями! Тоді й писати будеш правдиво, і читач потягнеться до тебе. А зараз надто розірвані твої фантазії й реальність, у якій люди живуть.

— Нічого подібного! — Лісовий підвівся з крісла й сперся кулаками на стіл. — Все, про що пишу, я беру з нашого суспільства й просто переношу в інші декорації. Почуття ж людські залишаються тими самими, що й у нашому світі!

— Хоча б один твій герой є невигаданим?

— Вони всі схожі на когось зі справжнього життя й зовсім не ідеалізовані.

— Такими ти їх собі науявляв!

Секунд зо п’ять вони мовчали, дивлячись одне на одного впритул. Потім Сата інтригуюче примружила очі.

— Добрику, хочеш сказати, що у прототипів твоїх героїв добра сторона переважає над злою?

— Я в цьому впевнений! Це безкорисливі й благородні люди. І вони щасливі цим!

— Ілюзія! Давай посперечаємося! Парі! Покажи мені цих людей, покажи мені твоє добро у цьому світі, твоє натхнення, а я покажу свій світ. Хто визнає, що пише про неіснуючі речі, той програв. А переможець друкує роман першим!

— Згоден!

— Почнемо сьогодні!

— Ого! — вигукнув Байка, підводячись з-за столу. — А можна я вам своє життя покажу?

— Не показуй, мене вирве, — відповіла Сата, не зводячи погляду від Добрика. Для неї цей двобій почався вже!

Через дві хвилини вони сиділи в капсульному «Феррарі» Санти: вона — за кермом, він — зіщулився поряд на величезному шкіряному сидінні.

Ця машина… ця жінка… Розлягтися тут, комфортно влаштуватися на анатомічному кріслі, витягнути ноги означало визнати, що тобі подобається в цій машині, отже зробити перше зізнання, що світ її власниці (а машина Сати, безперечно, частинка її світу) також тобі до вподоби… Дурниці це все! Але ж наскільки це авто, цей андеґраундбан відрізняється від колісного транспорту вгорі, від забитих корками й вихлопними газами покручених вулиць його світу, від потоків замучених постійними турботами людей у метро!

Коли «Феррарі» вписалося у підземну трасу, Сата запитала свого пасажира:

— І куди для початку?

Добрик трохи зам’явся.

— У Стрийський парк, — вирішив він. Або Осінній Грибочок, або Дібровник повинні там бути. Або й обоє відразу.

Обабіч замиготіли лінії напрямних ламп, замінились швидким калейдоскопом плавні повороти, підйоми і спуски. Болід м’яко стелився по трасі. Здавалося, тебе несе над дорогою якась невидима сила, наче пливеш у човні. А там, на верхніх дорогах, там усе навпаки…

Жодного разу він не був у підземних трасах. Навіть не уявляв, наскільки вони зручні й швидкісні. А дехто жодного разу в житті не їздив у переповнених маршрутках і вагонах метро. Світ підземних доріг і дорогих авто — не його, тут господинею є Сата Санта і схожі на неї створіння. Тому Лісовий відчував себе незручно, збентежено. Було якось ніяково перед самим собою, що капсульне «Феррарі» й ця підземка сподобалися йому. А ще більше його непокоїло, що у Сати розщепилися одночасно два ґудзики на блузці. В утвореному просвіті відблиски ліхтарів плигали по двох пружних півсферах, створюючи магічне, магнетичне видовище. Сата бачила у дзеркальце, куди дивиться, чи, точніше, куди намагається не дивитися Лісовий. І всміхалася.

«Я в її машині, в її полоні, в її середовищі. Я розчиняюся тут як поганий цукор у добрій, але дуже чорній каві», — подумав Добрик, насилу переводячи погляд на вітрове скло. Наступної миті він запитав Сату таке, чого вона аж ніяк не сподівалася. Запитання Добрика змусило її здригнутися.

— Сато, а ти хочеш мати дітей?

Діти? Це… Діти. Діти? Діти! Діти?! Ні. Ні? Хоча… Ні! Звісно, що так. Але… Хоча… Давно про це не думала. Дуже давно. Після першого викидня.

— Не знаю, — чесно зізналася жінка. Її пальці на кермі дрібно тремтіли. Авто майнуло навколо підземного пневмокуба Оперного театру й за декілька секунд болід увіткнувся носом у подушку стоянки «Стрийський Парк».


Загрузка...