Чотири танкісти і пес – 1

Розділ IX РАДОЩІ И ЖАЛІ

За Бугом проїхали ще кілька кілометрів путівцем і вибралися на шосе. Це була широка, брукована дорога, з обох боків обсаджена вербами. За деревами барвистими клаптями лежали поля, вузенькі, мов смужки кольорового паперу. Війна пройшла тут так швидко, що не встигла витоптати й спалити їх.

– Ой, смішно, ой, смішно! – вигукував Саакапгвілі, який звик у Радянському Союзі до широких, на цілі кілометри, полів, – Один крок – картопля, другий крок – жито, третій – входиш у капусту.

Здивовано оглядаючи новий для нього краєвид, він натиснув сигнал і, завзято сигналячи, додав газу. Тягач, що йшов попереду, квапливо повернув праворуч, гармата з'їхала до самої канави, звільняючи дорогу.

Танк, як відомо, не подушка, шкура в нього достатньо тверда, щоб будь-яка інша машина ставилася до нього з повагою. Він уже обминав гармату, коли в навушниках клацнув перемикач і механік почув Семенів голос:

– Джигіте, зніми ногу з газу і – на своє місце в колоні. Не порушуй порядку на марші.

Гжесь неохоче, але відразу ж виконав розпорядження, уповільнив хід і чемно перейшов на швидкість тягачів. Однак не міг витримати, отож, розстебнувши ларингофон на шиї, щоб його ніхто не чув, забубонів сам до себе:

– Порядок на марші… Місце в колоні… Тепер їду, мов старий осел на торговище. Велике діло – тягнуть ці труби, не поспішають, а нам, може, треба буде в атаку. Артилерія завжди затримується в тилу. Я тут працюю, а вони повилазили на башту, вітерець їм повіває, оглядають краєвиди.

Ці останні слова адресувалися, звичайно, не артилеристам, а іншим членам екіпажу, які разом із Янеком Косом сиділи у відкритих люках.

– Краєвиди собі оглядають, а я, ніби дурень, сам тут унизу і тільки й бачу цю трубу – гарматне дуло попереду…

І механік, хоч дуло не могло того ні побачити, ані оцінити, показав йому язика.

Трапляється часом у житті: не маючи відваги сказати комусь щось прямо в очі, воліємо самі собі вголос висловлювати свої думки, аби інші нас не чули. Найчастіше так буває тоді, коли людина не має рації. А Гжесь, власне, не мав рації, лаючи артилерію і темп її маршу, зате друга частина його нарікання була слушна-справді, той, хто сидить на башті танка на висоті двох з половиною метрів над землею, бачить більше, ніж механік через свій люк.

– Гляньте отуди праворуч, – поручик показав рукою.

Далеко попереду, в голові артилерійської колони, діялося щось нове. Тягачі з'їжджали з дороги, гармати долали канаву й віялом розходилися полями, толочили жито й картоплю. За кількасот метрів од шосе трактори, мов по команді, завернули, розвертаючи гармати. Обслуга зіскакувала з гармат, піднімала вгору лафети, відтягувала передки, – готувала батареї до бою.

– Що вони роблять, навіщо? – запитав Янек.

– Ліс. Поглянь на ліс, отуди далі, – крикнув йому Єлень.

Від обрію в поля врізувався темно-синій язик бору. Внизу поміж стовбурами бризкали вогники, і перед гарматами зненацька почали скакати клубки куряви, немовби прямо на очах виростали якісь кущі. Біля гармат метушились артилеристи, командири батарей стояли трохи ззаду, кожен піднявши руку вгору. Видно було потім, як один з них рвучко опустив руку, і з найближчої гармати раптом блиснуло, – гримнув постріл.

– Що за гармидер? – запитав Саакашвілі, знов увімкнувши внутрішній телефон.

– Якась оточена група, – відповів Семен. – Артилерія по них лупить.

Танк ішов, не змінюючи швидкості, танкісти сиділи, Мов у рухомій театральній ложі. Дивилися, як їхали інші гармати, бачили вдалині батарею, що вже вступила в битву. Офіцер скоригував дані, й тепер з усіх чотирьох дул бризкав вогонь, над полем котився грім залпів.

А звідти, з бору, били міномети, й міни вибухали все ближче й ближче до гармат; раптом між гарматами вибухнули міни, двоє гармашів упало, і яскравим вогнем загорілась покришка на колесі, обслуга почала гасити її, кидаючи землю лопатами. За гуркотом мотора танкісти не чули криків, усе відбувалося немовби у німому фільмі.

Повернув останній тягач, що йшов перед ними, і ось шосе спорожніло.

– Поїдемо з ними допоможемо? – запитав Кос.

І, наче у відповідь на його слова, танк теж почав завертати, маючи намір пройти між двома вербами, де було трохи просторіше.

– Вперед по маршруту, збільшити швидкість, – спокійно мовив Семен, а потім додав, звертаючись до Коса: – Без наказу не можна. Оточені тому й захищаються, щоб затримати наступ. Для ліквідації призначено спеціальні сили. Це не наше діло, нам треба йти вперед.

Тепер вони мчали з швидкістю понад сорок кілометрів на годину, теплий вітер обвівав їм обличчя, висмикував з-під шоломів пасма волосся і грався ними. Пекло сонце, засліплювало очі.

Минули артилерійські позиції, дорога почала спускатися вниз, увійшла в рів, і звідси вже нічого не було видно, тільки гуркіт та гук долинав, наче грім даленіючої бурі. Небо було погідне, з рідкими невеликими купчастими хмарами.

Швидко наздогнали колону бригади, обминули машини з мотопіхотою, мінометну роту, протитанкову батарею, штурмові гармати; нарешті, знайшли своє місце в строю. Виїхавши на невеличкий пагорок, побачили тих, що були попереду й позаду, – всю колону, що розтягнулась по шосе аж на п'ять кілометрів.

Спереду засигналили прапорцями – команді зупинитись на привал. Бойові машини підтягувались, гальмували, з'їжджали на праву обочину. Так щасливо випало, іцо Семенів танк зупинився якраз у селі. З-за побілених хат під солом'яними стріхами, з городів, із-за плотів бігли люди. Тільки-но танкісти стали, як їх оточили звідусіль, підступили до самих машин.

Янек і Густлік, скочивши на землю, попали прямо в обійми селян, які радісно їх вітали, якась струнка, смаглява дівчина в білій квітчастій сукенці обняла Коса, поцілувала в обидві щоки й дала букет жоржин. Обоє почервоніли й відступили на півкроку.

Якась жінка вхопила Янека за рукав.

– Людоньки! Такий молодий, п вже воює!

– Хлопці, а звідкіля ви?

– Я з Устроня – це там, звідки Вісла початок бере…

Єлень чесно працював, ішов уздовж щільної людської стіни і всіх по черзі, не вибираючи, не перебираючи, як стояли – дівчина, жінка чи чоловік – обнімав і цілував.

– Хто ще? З ким я ще не привітався? Вже всі? – Густлік перевів дух і витер піт з лоба.

– А цей чорний, замурзаний, чого мовчить? – Старий селянин показав рукою в бік танка, з якого, висунувшись до пояса через люк, виглядав польський солдат Григорій Саакашвілі. – Цей, мабуть, не наш.

– Наш, він з-під Сандомира, – впевнено пояснив Єлень. – Тільки його батько сажотрус, тому він такий чорний. А мовчить через те, що від хвилювання не може перевести дух.

– Машина – це не дівчина… – мовив Гжесь одну з тих фраз, які добре вивчив по-польськи, і на всякий випадок шмигонув у танк, зник під бронею.

– То тепер уже Польща буде? – запитав старий.

– Народна Польща, – відповів Янек.

– Це як же – народна?

– Фабрики й заводи перейдуть до робітників, а поміщицьку землю віддадуть селянам.

– За гроші?

– Безкоштовно.

– Невже це правда? У вісімнадцятому році теж так казали, а потім наші пани порозганяли військом ради.

– Тепер військо наше, не розженуть.

– Може й не розженуть, а може й розженуть, – чухав потилицю селянин.

– Випийте молочка. Холодненьке, щойно витягла з криниці, – жінка занурила у відро щербатий кухоль, розмальований волошками, подала танкістам.

Єлень випив один, другий, попросив третій.

– А ви часом не чули…-наважився запитати Янек. – Чи не було тут у вашій місцевості поручика Станіслава Коса?

Люди попросили, щоб він повторив прізвище, погомоніли між собою, згадували все, але, виявилося, не чули про такого.

– А де, пане, той поручик воював?

– На Вестерплятте.

– Дорогенький, там же нікого в живих не лишилося. Сім тисяч наших полягло, усі до єдиного…

– Це неможливо, – заперечив Янек. – На Вестерплятте, певно, й п'ятисот не було.

– Це так кажуть, пане, а як полічити, то виходить інакше…

Підліток у коротких штанях переліз через діру в плоті на шосе, притягнув за собою зламану гілляку, геть червону від спілих черешень, що висіли на ній гронами, і кинув на башту. Василь на льоту спіймав її, помахав хлопцеві рукою й сказав по-польськи:

– Велике спасибі, пані.

– Наш командир одразу подумав про господиню, в саду якої хлопець гілляку виламав, – пояснив Єлень.

Через люк механіка висунулась цікава кошлата морда.

– Ти диви, собаку з собою возять. Він теж у війську служить?

– Аякже! Шари, сюди! – Янек махнув Шарикові рукою, і вівчарка, зрадівши, вистрибнула на дорогу.

– Навіть собаку привезли… Польського пса привезли… – пішло по колу з уст в уста. – Чуєте, як гавкає? Точно, як мій Азор.

– Дорогу, дайте дорогу Марциновій.

Натовп повільно розступився. Вели під руку стару жінку із зморщеним лицем і покритими більмами очима. Ступала помаленьку, витягнувши вперед руки. Люди замовкли, і чути було, як бабуся шепоче, весь час повторюючи:

– Хлопці наші, солдати, синочки…

– Вона не бачить, – пояснив старий селянин, той самий, що не вірив, буцім Саакашвілі родом з-під Сандомира.-Он там, гляньте, друга скраю села халупа її стояла, але тепер уже нема, Гітлер спалив. Дайте щось, хай упевниться, що це поляки прийшли, хай доторкнеться.

Василь кинув з башти кашкета. Кос піймав його й подав бабусі. Та водила пальцями по сукні, по козирку, натрапила на метал.

– Орел… Будь милостивий, господи… Наші солдати… Діждалися, дав бог…

– Юлько! – гукнула жінка, виливаючи рештки молока з відра до кухля.-Принеси собаці миску помащеної картоплі, там біля печі стоїть. Бігом!

Юлька справилася швидко, а Шарик ще швидше і саме вчасно, бо привал закінчився, з голови колони замахали прапорцями, і вздовж колони хвилею покотилося гуркотіння – танкісти запускали мотори.

– В машину!

Рушали обережно, поволі, щоб нікого не зачепити. Селяни знімали дітвору з танків за вуха, за чуби витягували з-під гусениць.

Колона знову йшла на захід. Здалеку, з-за горизонту, вже поблискували на сонці вежі люблінського замка й костьолів.

Янек Кос сидів на місці механіка, вів машину. Не вірив чутці про ті сім тисяч, які полягли на Вестерплятте, а проте посмутнів. Невдоволений Саакашвілі на його сидінні в кутку грався з собакою. Василь прослизнув з башти до них, присів поміж сидіннями.

– Механіку, чого похнюпився?

– Собаці велика радість, мала журба. Був Шарик, а тепер став Шари, і все гаразд. А що зі мною? Не вмію розмовляти по-польськи, як тут бути?

– А ті квіти й черешні не тільки для нас. Такі самі кидають і на радянські танки.

– Знаю, але мені якось ніяково. Батько сажотрус із-під Сандомира… Який Саакашвілі кращий – справжній чи вдаваний?

– Облиш, тепер нема часу, щоб кожному по дорозі пояснювати, але люди й самі зрозуміють, – спокійно вів далі Семен. – Навчимо польських танкістів, закінчимо війну, поїдемо собі… Безумовно, зрозуміють.

– Зрозуміють тоді, як поїдемо? Це пізно.

– Може, пізніше, може, раніше. Тепер все одно, не в тому річ, ми йдемо на фронт.

Однак бригада не зразу пішла на фронт. Стояли за Любліном, під містом, охороняли фабрики і склади, вдеиг, і вночі патрулюючи на вулицях. Були в Любліні люди, що одразу, не питаючи про платню, ставали до роботи, приносили а дому інструменти, запускали мотори і верстати. Цим людям треба було допомогти. Були й такі, що ламали двері складів, брали те, що вчора належало німцям, а сьогодні, здавалося, було нічиє. Цим треба було перешкодити. Вночі над містом схрещувались прожектори, пильнуючи, а чи не скрадаються в небі чужі літаки. Уночі в місті перехрещувались маршрути патрулів – воїни пильнували, чи не крадеться вулицею свій, і всо-таки чужий.

Після перших привітань, коли видно було тільки квіти, черешні та молоко, усмішки й простягнуті руки, як виявлялося, в натовпі були всякі люди. Одні казали: «Нова армія, нова влада землю дає селянам». А другі: «Нова армія, нова влада землю у хазяїв грабує».

За кілька годин до визволення міста, коли радянські війська вже підходили до перших будинків, гітлерівці повбивали в люблінському замку в'язнів і заложників. Танкова бригада послала на їх похорон почесну делегацію – взвод воїнів. Янек теж хотів піти, просив дозволити йому, але поручик не пустив. Сказав, що є робота біля машини, що треба в усьому ідеальний лад. Потім виявилося, що нічого особливо важливого не було, можливо, просто не хотів його пустити.

Отак за всякими заняттями пройшло, мабуть, дні зо три, коли, нарешті, якось но обіді Кос, котрий завждивсе взнавав першим, прибіг до свого екіпажу й доповів:

– Іде машина в Майдаиек. Той грузовик, що кухню тлгие. Хто хоче, може поїхати побачити.

– Не хочу, – відповів Семен. – Я вже бачив такі речі, потім два дні не міг їсти.

– То ви залишайтесь, а я б хотів. Там було багато людей, може… А їдучи назад, заглянули б на кладовище.

– Ні, сам ти не поїдеш. Якщо так – їдьмо всі разом. Поїхали. Оглядали дротяні огорожі, на них – білі дошки з німецькими написами, черепами й схрещеними кістками. За дротами стояли довгі низькі бараки, повні бруду і якогось смороду. Оглянули велетенські, мов кілька стодол, склади людського волосся, здоровенні, наче скирти, купи окулярів і ляльок. Ляльки були найстрашніші – одні елегантні, в старанно пошитих платтячках, з приклеєними до повік віями; інші – звичайні, з ганчірок, очі й рот у них були намальовані вуглиною. На самому верху сидів плюшевий ведмедик без правої лапи й одного ока. Ці ляльки були навіть страшніші, ніж печі, в яких спалювали трупи.

Пройшли кілька кілометрів по табору, – дивилися, не озиваючись і словом.

Якби хтось незнайомий глянув тоді Янекові в обличчя, то не догадався б, що то солдат, якому, судячи з документів, тільки вісімнадцять років, і тим більше не подумав би, що це хлопець, якому насправді було шістнадцять.

Єлень стискав здоровенні кулаки, аж пальці біліли, Гжесь шепотів щось по-грузияськи, а Василь мружив ліве око, й погляд його став темний, як похмура ніч.

Біля канцелярії табору зустріли чоловіка в смугастому одязі в'язня, з латкою, на якій чорніло число.

– Ви тут були? – запитав Янек.

– Був.

– Багатьох знали?

– Багатьох, але мало кого на прізвище; здебільшого тільки номери.

Хлопець ні про що вже не питав. Повернули до брами, звідки долинало тужливе вовче виття: то Шарик, прив'язаний за ошийник до машини, виявляв своє невдоволення і неспокій – чув у повітрі смерть.

Коли позалазили в кузов грузовика, в кутку побачили кухаря, капрала Лободзького. Сюди він їхав у кабіні, а тут пішов з табору раніше за інших, тепер сидів під брезентом і, одвернувшись, плакав.

– Що з тобою? – запитав Єлень.

– Облиш… – Старий солдат з мотопіхоти смикнув Густліка за рукав. – Він з Любліна, порожній дім застав. Правильніше, не порожній, гірше – чужі люди в ньому живуть. А його сім'ї нема. Кажуть, давно вже їх забрали, і саме тут…

Машина рушила з місця, покотила рівним шосе до міста, і чим далі вони від'їжджали од колючого дроту, тим більше сонця падало під брезентову будку, тим енергійніше й сміливіше шарпав її вітер. Мешканці Любліна вже звикли до війська, але деякі ще й тепер зупинялися, махали руками вслід грузовикові. Інші йшли байдуже, зайняті власними справами.

Місто було невелике, і незабаром воно лишилося позаду. Машина звернула на польову дорогу, що вела до фольварку, навколо якого в ліску й чагарниках стояли танки.

Минули ясно-зелений березняк, що ріс при дорозі, і тоді Єлень запитав:

– Ну то що, зійдемо? Це тут.

– Не варто, – похитав головою Кос.

– Ти ж сам хотів, – здивувався Густлік.

Як завжди, за них вирішив Василь. Енергійно затарабанив по бляшаній коробці кабіни. Водій загальмував, зупинив грузовика, і Семен скомандував:

– Екіпаж, з машини!

Зіскочили всі – четверо танкістів і пес. Грузовик рушив далі, а вони пішли стежечкою понад березняком, туди, де видно було невисокий кам'яний мур і розчинену залізну браму. Назустріч їм вийшов згорблений чоловік у тиковому костюмі, замазаному глиною.

– До кого?

– А ти хто такий? – так само грубо спитав його Єлень.

– Я могильник, – незнайомець змінив тон.

– Ми до тих, що лежать тут з вересня тридцять дев'ятого року.

– Це прямо, прямісінько цією алеєю. Ніде не звертайте, ідіть через центр аж до кінця кладовища, вони там під стіною двома рядами лежать у пісочку.

Він помітив Шарика, який вистрибнув з-поміж беріз і почав лащитись до танкістів.

– Собака з вами, панове? – занепокоївся. – З собакою не можна, це ж кладовище! – Очі могильникові забігали, обличчя почервоніло – чи то з гніву, а чи з обурення. – Там люди лежать в освяченій землі, дай боже їм вічний покій…

– Гаразд, він тут залишиться, – сказав Кос і, відвівши пса до муру, в затінок біля самих воріт, наказав: – Стережи.

Знявши кашкети, танкісти увійшли на кладовище ї попрямували широкою центральною алеєю. Тут було тихо, спокійно, тільки пташки несміливо озивалися у вітті дерев та од вітру шелестіло листя й поскрипували бляшані вінки. Сонце стояло вже низько, сліпило очі, забарвлювало в рожевий колір кам'яні хрести.

Десь посередині дороги танкісти побачили стару березу – артилерійський снаряд зрізав її за кілька метрів над землею. Крона дерева лежала навскіс, упершись верхніми гілками в могили, листя засохло, але ще не пожовкло. Далі, там, де снаряд упав на землю, в піску жовтіла воронка, а в мурі видніла крива зазубрила.

Могили солдатів, полеглих у вересні тридцять дев'ятого, були низенькі, непримітні, розташовані рівними рядами, наче вишикуваний взвод. І хрести однакові, збиті цвяхами з необтесаних жердин.

Танкісти йшли уздовж цього ряду, нахилялися, щоб розібрати змиті дощем написи на дерев'яних дощечках, долонями затуляли очі від червоного сонця. Написи були короткі: «Невідомий», «невідомий», потім якесь прізвище, знову «невідомий» і знову прізвище. Біля останнього Янек випростався й тихо сказав:

– Нема.

– Якби було, то погано, а як нема – то добро, – мовив Саакашвілі. – Не журись. Тут батька не знайшов – живого знайдеш. Слухай, Янеку, що я тобі скажу: уважно слухай обома вухами…

Він потягнув Коса за руку до муру, сів там у тіні, підігнувши під себе ноги, як це роблять грузини в гірських аулах, і почав:

– У нас в Грузії розповідають: була дівчина, був хлопець, кохали одне одного. Хлопець дав дівчині перстень. Ішли вони високими горами. Ліворуч – скеля, праворуч – прірва, а стежка вузька. Дівчина сперлася рукою об скелю, перстень упав, покотився по стежці й полетів у прірву. Жаль було дівчині персня, жаль було хлопцеві дівчини. Козлиними стежками збіг він аж на дно ущелини, де тече струмок і лежить дрібне, як зерно, каміння, перемелене водою. Шукав терпляче, вперто. Шукав рік, шукав другий, шукав третій…

Не знаючи, скільки ще грузинський хлопець з розповіді Саакашвілі шукатиме перстень, танкісти присіли біля Гжеся на піску, а той провадив далі:

– …Шукав багато років. Ущелина велика, перстень малий. Нарешті знайшов, бо хто наполегливо шукає, той знайде. Приніс перстень дівчині додому. Вона ждала його, проте була вже сива й згорблена. З жалем мовила хлопцеві: «Навіщо нам тепер цей перстень, коли життя, мов струмок, попливло до далекого моря, коли в джерелі часу небагато вже води лишилося». Так вона казала, а сама поволі надівала перстень на палець. І тільки наділа – раптом помолоділи обоє – і він, і вона. Дивиться хлопець на дівчину, на її рожеві, мов розколотий плід граната, вуста, на її чорні коси, мов воронове крило па снігу. – Саакашвілі підвівся, обійняв Янека за плечі й додав: – Хто терпляче шукає, той не тільки знаходить – доля йому в нагороду повертає назад втрачені години.

– Нам пора, скоро вечір, – сказав Василь і, як звичайно, весело засміявся.

Всі четверо швидко пішли назад.

Брама була причинена, могильник кудись дівся і – дивно – не було й пса.

– Де наш Шарик? – занепокоївся Гжесь. – Може, той чоловік украв його?

– Що ти, скоріше б Шарик украв гробаря, аніж гробар його, – буркнув Єлень.

Янек присів навпочіпки, затулив очі від сонця, розглядався по кладовищу.

– Є, не пропав, – зрадів він. – Але стовбичить там нерухомо, ніби щось пронюхав, мов хоче підняти якогось звіра.

– Свисни, – порадив Густлік.

– Почекай, – стримав його Василь. – Підготуйте зброю.

Командир і механік мали пістолети, а Янек і Густлік – автомати. Пересунули автомати на груди, зняли запобіжники, Єлень незадоволено буркнув:

– Мерців стрілятимемо?

– Побачимо. Обережність не зашкодить, – спокійно відповів йому Семен і наказав:- Ви обидва йдіть вліво по алеї, а ми з Янеком – вправо. Ховайтеся за могилами, йдіть на деякій відстані один від одного. Коли я подам сигнал – пускайте собаку.

Всі були здивовані таким наказом, але рушили обережно і, пригнувшись до землі, швидко перебігали від дерева до дерева, від могили до могили.

Шарик стояв нерухомо, пильно дивлячись на велику кам'яну гробницю з тесаних кам'яних плит, схожу на каплицю. На вершині її стояв ангел з відбитою рукою. З обох боків у мурах були віконця, а спереду товсті грати, зроблені, мабуть, у сільського коваля. За ґратами видно було плиту з рештками позолоченого напису.

Василь дав знак рукою, але Кос не послухав. Замість того, щоб пустити собаку, він прошепотів йому: «Стережи», і Шарик неохоче сів на землю за широкою могилою. Янек підповз до свого командира й прошепотів:

– Грати відхилені, на камені залишилася земля з чобота. Там хтось є.

Немовби на підтвердження цих слів, усередині гробниці майнула тінь, скрипнули іржаві завіси, і вийшов могильник. Мружачись од світла, побачив собаку й солдатів, похитав головою:

– Ви тут, а мали оглядати могили під муром. Видно, собачка привів. Добрий песик. Вам ще щось потрібно, панове?

Шарик вишкірив ікла й гаркнув.

– Якщо нічого не потрібно, то ходімо, панове, бо скоро вже ніч, пора закривати.

Собака загарчав ще раз, оглянувся на Янека й двічі гавкнув на гробницю.

– Хто там ще є всередині? – запитав Кос.

– Всередині? Нема нікого. – Гробар не оглядаючись попрямував до центральної алеї.

Назустріч йому нерішуче пішов Єлень.

– Там ще хтось є, – повторив Янек.

Ступив крок уперед до гробниці, і в ту ж мить з віконця гримнув постріл. Куля свиснула біля нього, збила бляшаний вінок з хреста на сусідній могилі.

Всі четверо мимоволі припали до землі. Василь перший вистрілив і крикнув:

– Вогонь!

Затиркотіли обидва автомати, але їм несподівано відповів кулемет, густими чергами притиснувши танкістів до землі.

– Обережно! – гукнув Єлень.

Він кинув гранату, і сильний вибух потряс повітря, збив з дашка безрукого ангела. Ще не розвіявся дим, а друзі підняли голови, щоб знову відкрити вогонь, та зсередини гробниці крізь грати висунулась на багнеті біла ганчірка:

– Вилазьте! – крикнув Єлень. – Раус!

Ті зрозуміли команду. З гробниці один за одним, кидаючи на землю зброю, вийшли семеро німців.

– Усі? – запитав Густлік. – Алле?

Піднявши руки вгору, німці дружно закивали головами.

– Добре, – мовив Василь. – От тільки гробар чкурнув.

– Ще не чкурнув, – відповів Кос- Доганяй, Шарику, доганяй!

Пес кинувся навздогін, а тим часом німці вийшли на алею, терпляче ждали. Єлень зібрав зброю, схопивши ремені в жменю, закинув її собі на спину, як оберемок дров. Вийшли до брами і тут побачили могильника. Він лежав на землі, а Шарик, вишкіривши ікла, сидів над ним і тихо гарчав.

– Сюди, Шарику! – наказав Кос- А ти вставай!

– Не вкусить? – лякливо допитувався гробар.

– Ні.

– То ти, чортів могильнику, з німцями заодне? – Єлень підійшов і, розмахнувшись вільною рукою, вдарив його.

Гробар м'яко звалився на землю.

– Що ти робиш? – гостро крикнув Семен, і очі його потемніли. – Беззбройного полоненого…

Янек зблід. Несподіваний удар, несподіваний окрик командира вивели його з рівноваги.

– Навіщо всіх їх вести? – закричав він високим, надломленим голосом. – Це ті, що волосся збирали й ляльки. А цей, цей негідник, чого він з ними? Чого? Він же поляк!

– Поляки є різні! Я б його першого вбив, – буркнув Густлік.

– Капрал Єлень, капрал Кос! – гостро відрізав, але не дав жодного наказу, тільки м'яко, вже по-своєму запитав: – Хочете бути схожими на них?

Уздовж березового гаю вийшли на дорогу, повернули до фольварку. Попереду, рівним рядом, один за одним ступали німці та гробар, тримаючи складені в замок руки на потилицях, хоч ніхто й не наказував цього робити. Шарик кружляв навколо них, забігав то з лівого, то з правого боку, ніби вівчарка, що пильнує отару. Тільки йому все видавалось очевидним і простим.

Василь, з пістолетом у руці, дивився на пісок під ногами й думав про те, що ненависть – заразна, мов чума або віспа. Цьому хлопцеві грати б у волейбол, гуляти, підказувати на уроках, учитись, а ввечері проводжати дівчат додому, тримати їхні руки в своїх, крадучи поцілунки в тіні дерев. Але сталося інакше. Він не грає у волейбол, не вчиться, – він хоче стріляти і вбивати.

Янек також ішов похнюплений. Дивився на чоботи фашистських вояків, що йшли попереду і, помічаючи, як м'яко, обережно вони ступають, думав, що тепер і німці інші, не такі, як були тоді у Гданську, коли вицокували кованими каблуками по бруківці й ревіли своїх солдафонських пісень. Сьогодні вони вже схожі на людей, але ж…

– Може, саме вони вбили моїх матір і батька? – прошепотів тихо, не дивлячись на Семена.

– Може й мого вони вбили, – відповів Василь.

Кос замовк. Уперше почув, що Василів батько загинув, хоча вони вже стільки часу були разом, стільки днів провели в одному танку, стільки ночей проспали поруч. Але то він, Василь, радив і втішав у всьому, що було так близько до серця, і якось так склалося, що вони розпитували його тільки про воєнні пригоди або про форму і назви хмар, про те, яку погоду ті хмари провіщають. І ніхто й не подумав, звідки він одержує листи, а від кого не одержує.

Танкісти підходили до фольварку. їх ще здалеку помітили, між будинками зчинився крик:

– Фріців, фріців ведуть!

– Кос – з лівого боку, Григорій – з правого! – наказав поручик. – Пильнуйте, щоб їх не побили.

Ішли хвилину мовчки, потім Семен знову скомандував:

– Прискорити крок! Здається, сьогодні вирушаємо. Крізь пилюку видно, як машини витягуються на дорозі в колону.

– Усі повернули голови і між клубами куряви помітили плоскі силуети танків, які в рудому світлі призахідного сонця, здавалося, були вкриті іржею.