Чотири танкісти і пес – 1

Розділ VIII НА МАРШІ

Склалося так, що першу не учбову, а справжню бойову тривогу, по якій танкова бригада вирушила на фронт, об'явили 15 липня, саме в річницю Грюнвальд-ської битви. Звичайно, то був просто випадок, але часом і випадок має значення.

Цілий день бригада була на марші. Танки йшли, вкриті гіллям, замасковані, наче великі кущі, йшли довгою колоною, і тому, хто дивився б збоку, могло видатися, що то ліс, вирвавши з землі коріння, рушив на захід. Та польські танкісти не бачили цього – вони сиділи під бронею, вкриті курявою, мов лицарським плащем. Угорі, понад хмарами, схожими на білу цвітну капусту, літали винищувачі, які охороняли колону в поході.

Не тільки вони йшли на фронт.

Колись, точно 534 роки тому, в сторону Грюнвальда йшли польські та литовські лицарі, а з ними – смоленські полки. Тепер у цьому широкому радянському людському морі теж були – хоч їх і не розрізнити – діти різних народів, що населяють велетенську країну від Балтійського моря до Тихого океану. Проти гітлерівських дивізій ішли темноволосі, кругловиді українці, які покинули свої випалені поля пшениці й залиті водою шахти Донбасу. Йшли високі, біляві білоруси з полів вигорілого жита, з темно-зелених лісів, із міст, перетворених на руїни. Ішли войовничі сини Кавказу – Грузії, Вірменії, Азербайджану. Ішли смуглошкірі татари, узбеки, казахи. Йшли росіяни, яких було найбільше.

І в цьому морі, мов річка чи течія, що, може, тільки кольором води, а не напрямком, відрізняється, ішли польські батареї, дивізіони й артилерійські бригади, які перші мали подати голос.

Корпуси й армії підходили все ближче й ближче до фронту. Дужче натягувалась пружина, нагромаджуючи силу, щоб прорвати дротяне загородження і багато ліній окопів та бетонних бункерів.

Не знайдеш, не запримітиш у цій масі того окремого танка, в якому їдуть чотири танкісти і пес. А кликати «Граб-один» не можна: в ефірі – найсуворіша ра-діотшпа. Тільки гармати на передовій ревуть, вергаючи снаряди, – намагаються заглушити віддалений гуркіт моторів, шум грізного припливу…

Ще три дні мине в наростаючій, грізній тиші й, нарешті, мов хвиля з далекого моря, що котиться до берега, ламається тут і вкривається гребенем піни, нестримна лавина зареве, кидаючись в атаку. На світанку по сигналу-залпу гвардійських реактивних мінометів озвуться тисячі гармат Першого Білоруського фронту, який незабаром мав уже стати польським фронтом, і все рушить на захід. Ні, не все. Тільки ті дивізії, що, наче вістря списа, вдарять перші.

Коли всі дороги, всі стежки й розділені ними поля заповнились людьми, гарматами й танками, радіо принесло до танкової бригади назву Польського Комітету Народного Визволення і перші його слова сприйняті, мов подих близької вітчизни. Війська вже зламали ворожу оборону і йшли по безлюдній, спаленій землі, де не побачиш ні села, ні хати, тільки часом на згарищі стирчав угору комин. А навколо – воронки від снарядів, мов ряботиння після віспи війни; погнутий, зчорнілий метал; мертві гармати, що уткнулися дулами в землю.

Звідси, за передовими частинами, які перші форсували Буг, вони мали вирушити, готові до удару, якщо у тих, перших, затупиться зброя, в боях ослабнуть сили.

І ось бригада вже рушає з місця. Роз'їждженою дорогою повзе та сама танкова колона, тільки віття на машинах змінили, щоб було свіже й зелене. Люди стоять у відкритих люках, обличчя у них темні від куряви, а проте можна впізнати Семена, Єленя і Коса, які до половини вихилились із башти. Саакашвілі сидить унизу, він веде машину, через відкритий люк стежить за дорогою. Вони саме минають групу спалених «тигрів», які, видно, намагалися контратакувати і попали під артилерійський вогонь.

– Ну й натовкли цієї погані, – перекрикує Кос гудіння моторів.

Семен киває головою, а за мить показує очима в інший бік. Поблизу дороги, біля розваленого комина стоїть Т-34 – його на ходу зупинив снаряд. Башта з опущеним дулом гармати, немов похилена на плече голова мертвої людини; броня вкрита сірою кіптявою, тільки зірка трохи темніша.

«Такий же, як і наш, – думає Янек і відчуває раптом, як у грудях появляється холодний жах. – Ким були ті люди, що загинули в ньому?»

За прикладом Семена він підносить руку до чола, віддає честь.

Ліворуч, паралельно з танками йде колона піхоти. Серед людей подекуди видніє зелений брезент машин, які тягнуть гармати. Пече липневе сонце. Білі купчасті хмари висять у небі рядами, збираються широкими пасами, поперечними напрямку, в якому йдуть війська.

Раптом десь попереду затріскотіли постріли з гвинтівок. Цокотіння кулеметів швидко повзе назустріч, мов вогник по бікфордовому шнуру. Чітко й лунко гавкають бронебійні рушниці. Сигналять танки.

– У машину! Люки!

Танкісти блискавично зсовуються вниз, захлопують люки. Янек, стрибнувши в башту, хапає ручку перископа, повертає його, щоб у дзеркалі бачити небо.

Спочатку у прямокутнику ясніє тільки одна блакить, потім з'являється білий клуб хмари, знизу – темніший. І ось, нарешті, вони! Один, за ним, трохи збоку, – другий. Летять низько, над самою дорогою, блискавично ростуть в очах – овали фюзеляжів, круги пропелерів, крила – зламані, як розплющена буква «XV», а внизу колеса, подібні до кігтів у якихось личаках. Навіть тут, усередині машини, чути було ревіння тих літаків, а потім – поруч і ззаду – вибухи бомб. Відлетіли. Тиша і радість, що небезпека минула.

Гудіння мотора і брязкіт гусениць їхнього танка здаються тепер тихими й милими звуками, що нагадують дзюрчання холодного струмка. І раптом машина піднімається вгору й здригається, світло в перископі червоніє, через шкіру, прямо до мозку проривається грім вибуху. Янека кидає вниз на механіка, а Шарик, невідомо як, опиняється у них на колінах. Мотор замовк, танк нерухоміє.

– Всі здорові?… Питаю, чи здорові? – голосом поручика непокояться навушники.

Так, усі'здорові, тільки приголомшені, а собака явно перелякався. Дивлячись на нього, Янек перестає дивуватись і відчуває, що йому й самому страшно.

– З машини, на лівий борт! – наказ не залишає часу на роздуми.

Тільки тепер, стоячи на землі, вони бачать при дорозі овій нерухомий танк і зірвану гусеницю, яка розтягнулась позаду, мов довгий вуж, наїжеиий зверху на спині зубами.

– Збочив, Гжесю. Рука здригнулася, – спокійно каже Семен.

Справді, машина стоїть майже в трьох метрах за лінією червоних прапорців, які позначали правий край дороги. Один з них, перевернутий, стирчить з-під зірваної гусениці.

– Бачу, що летить, глянув угору…

– Не можна. На щастя, це була не протитанкова міна, а якась менша. Янеку, швидко в машину, до кулемета. Чого купуєш витрішки, це тобі не навчання. Григорію, на місце, а ми з тобою, Густліку, до роботи.

Двох чоловік замало, щоб натягнути важку сталеву гусеницю. їх минають десятки машин, тисячі солдатів, з яких кожен міг би допомогти, але колоні не можна зупинятися. Один танк не повинен затримувати інших. Коли щось потрібно, то можна покликати допомогу: про поранених людей подбають санітари, про підбиту машину – рота технічного забезпечення, що йде в кінці колони. А якщо самі можуть справитися, то не слід затримувати нікого.

Стальний канат уже намотано на ведуче колесо, його кінець прикріплено до гусениці; і ось Семен уже вибігає наперед, аби показати механікові, що той може помаленьку рушати з місця правим бортом. Єлень, скинувши комбінезон, мундир та сорочку, напівголий вчепився за кінець металевого вужа і тепер, коли ланки починають дрижати, старається підтягнути його по напрямку руху. Кос, що в цей час нічого не робить із своїм кулеметом, перекладає його в ліву руку, щоб допомогти товаришеві.

В цей час вщ голови колони, з заходу, відтіля, куди вони йдуть, вдруге долинає щораз густіша стрілянина. Янек біжить за танк, ставить на броню ніжки ручного кулемета і, мружачись, дивиться в небо. З-за білих купчастих хмар, мов із засідки, знову виринають два літаки, різко пікірують униз. Може, це ті самі, може, інші.

Янек впирається ногами в пісок, притиснув приклад до щоки й бере на приціл літаки. Коли вони виростають до розмірів яструбів, вибирає найближчого з них, підводить мушку трошки вище від середини срібного кружка пропелера, туди, де за обшивкою сидить людина.

Хлопець відчуває, як з лоба на щоки йому краплями збігає піт. Мотор виє щораз ближче, крила із свистом рвуть повітря, і від цих звуків судорожно стискає горло. На носі літака починають миготіти вогники: то пси стріли. Саме в цю мить Янек натискує спуск. Вія бачить руду трасу польоту куль, переносить її трохи нижче.

Ліворуч і праворуч схрещуються вогняні шви пострілів радянської піхоти. Стогне під кулями метал танка, бризкає пісок. Якусь мить Янек бачить товсте черево пікірувальника й два чорні хрести. Літак заламує лінію польоту, робить пішбочки, і раптом у двохстах метрах позаду них, збоку від дороги, лунає вибух, виростає хмара чорного диму.

Янек з кулеметом у руках біжить до Семена, смикав його за рукав і запитує:

– Це я?

Той повертає його вбік і спокійно каже:

– До роботи, час летить.

Над колоною, мов дві блискавки, майнули винищувачі з гострими носами й зірками на крилах.

Знову стугонить мотор танка, гусениця повзе по піску, сунеться під ведуче колесо, і, нарешті, перший зуб зачепився. Семен підносить другу руку вгору й кричить:

– Обома, обома бортами!

Машина рушає з місця, виповзає на гусеницю. Тепер уже лишилося тільки змінити розірвану ланку, з'єднати обидва кінці. Це робота Єленя. Василь щипцями тримає болт, а Густлік гатить по ньому важким молотом.

Кос стоїть біля танка й, не вірячи власним очам, торкає пальцями вм'ятини й товсті подряпини на броні.

– Шкрябнуло з самого верху. Для початку досить і цього, а далі таких знаків буде більше, – пояснює йому поручик.

Вони прив'язують на місце канат, збирають інструменти, і ось уже знову лунає команда:

– В машину!

Все це тривало недовго, але колона вже пішла вперед, і тепер їм треба якось проштовхнутись поміж тягачами, що везуть важкі гармати з довгими дулами. Вони їдуть серед артилеристів – один-єдиний танк – і, може, тому здається їм, що стало вільніше.

Кос поставив кулемет на місце і, смикаючи правою рукою за кудли Шарика, який нудьгував у темному кутку, весь час думає лише про одне: «Я чи не я? От коли б це бачив тато…»

Тільки десь за годину Єлень злегенька штовхає його в спину і, нахилившись, показує рукою, щоб перейшов на другий бік башти, де сидить командир.

Василеве обличчя вкрите курявою, і струмочки лоту прокладають по ній круті стежки. Поручик бере хлопця за плечі, притягує до себе й прямо в вухо каже:

– Я не знаю, чи це ти, чи ні. Розумієш? Не знаю. Бо стріляли по ньому всі. Але важливо, що ти не заплющив очі. Ти мені подобаєшся. Молодець.

Тепер уже Василь не тримає Янека за плечі, він обіймає його, притискує до грудей і цілує в щоку, а потім кричить:

– Обітрись, бо я тебе вимазав.

Тим часом Єлень, що виліз на башту і сидів, метляючи ногами в повітрі, затарабанив по броні й загукав:

– Хлопці, видно річку й міст. Це, мабуть, Буг, правда?

І всі троє лізуть нагору. Річка невелика, звивиста, береги зарослі верболозом і вільшиною.

– Справді, певно, Буг.

Вони вже під'їжджають, – до мосту не більше як п'ятдесят метрів, коли дівчина в темно-синьому береті застережно підіймає червоний прапорець, а жовтим рішуче показує вбік. Саакашвілі не хочеться повертати, і танк суне прямо на дівчину-регулювальницю, але та не боїться його: добре знає, що вона тут найвищий начальник. Ступає кілька кроків назустріч і стукає прапорцем по броні, мов канак по шкурі слона. А втім, пропорція тут інша – танк важить стільки, як добрий десяток слонів.

Доводиться з'їхати вбік, зупинитися. Всі четверо з жалем дивляться, як гармати одна за одною переправляються на другий берег.

– Чому вона прогнала нас?

– Не наша черга, – пояснює Василь. – Стоятимем тут, аж доки ті не проїдуть. Хіба що ти, Густліку, якось домовишся з нею. Скажи, мовляв, брати-поляки… і як там ще, зумієш.

Єлень зліз на землю, підійшов до дівчини-регулю-вальниці й, виструнчившись, козирнув:

– Люба дівчино, пропусти нас.

– Не можу, не дозволено. Коли воли пройдуть, то, може, буде місце.

– Наші вже по той бік. Ми ж поляки, додому повертаємо. Хто тут перший має право?

– Ти. Як хочеш, то я поцілую тебе, а танка пропустити не можу.

Єлень почервонів і повернув назад. Видряпався на броню, розвів руками:

– Сувора баба, такий вівчар, що тільки свої вівці пропускає.

Знизу в башту виліз Саакашвілі й втрутився в розмову:

– Гей ти, джигіт, дівки злякався, втік. Що ж тепер буде? До вечора тут стояти, чи як?

– Знаєте що? У мене є ідея, – мовив Янек і, нахилившись до товаришів з екіпажу, почав пошепки щось пояснювати, хоч і так їх ніхто не підслухував.

– Ну так що, Василю, згода?

– Згода, хай буде.

– Громадянине поручик, – звернувся за всіма правилами Кос, – доповідаю, що я готовий до виконання бойового завдання.

Він поліз усередину танка; незабаром через передній люк вистрибнули вдвох – Янек і Шарик. Опинившись перед машиною, Янек розгледівся, навчений досвідом, перевірив, чи не видно десь поблизу червоних прапорців, які позначають край мінного поля, а потім вибрав маленький горбочок біля куща лози, що стирчав за кілька метрів од дороги.

Танкісти дивилися з башти, як починалась вистава. Шарик спочатку кілька разів приносив патичок, потім знайшов закопану в піску Янекоьу хустинку, про яку важко було сказати, що то носовичок, – - такий темний колір вона мала.

Кілька червоиоармійців – сапери, які будували міст, – озирнулися. Поговорили між собою, показуючи пальцями, і потім підійшли, щоб краще бачити. Глядачів ставало дедалі більше. Хтось почав голосно командувати, щоб стали ширше, бо, мовляв, людина не прозора. Розважалися весело, робили зауваження, давали Янекові поради, що робити, коли собака не відразу розумів, чого від нього хочуть. Потім хтось приніс «щуп», – довгу палицю з дротом на кінці – ним штрикали землю, розшукуючи міни, – і Шарик демонстрував своє вміння стрибати.

З радіостанції, щогла якої стирчала поблизу в кущах, вийшов полковник авіації і теж почав придивлятися. Дівчина-регулюаальниця щораз частіше усміхалась і поглядала в той бік.

Ніхто й не помітив, що вже деякий час із вихлопних труб танка вилітають білі клубочки диму. Гуркоту мотора не чути було, його заглушували артилерійські тягачі, які все ще йшли через міст. Солдати, сидячи на гарматах, мов горобці на гілці, теж дивилися на Янека і махали товаришам, які їхали ззаду, і показували, що відбувається на пагорку під вільхами. Водій одного тягача задивився, уповільнив хід, а танкістам цього тільки й треба було.

Чотириста п'ятдесят кінських сил заревіли на всю потужність, танк видерся на насип і вмить опинився вже біля мосту. Дівчина помітила, підбігла кілька кроків, але потім махнула рукою й повернула назад. Янек чкурнув поза нею, риссю наздоганяючи танк, а за ним, весело гавкаючи, біг радий нежданій забаві пес Шарик – п'ятий, але не останній за своєю важливістю член екіпажу.