Чотири танкісти і пес – 1

Розділ XXI ПОВЕРНЕННЯ

– Гей, Кос! – гукнув Густлік. – Іди сюди, це вже наша.

До перехрестя під'їжджав здоровенний трофейний автомобіль, тягнучи за собою вагон з віконцями по боках і трубою, з якої весело йшов дим. Водієві не хотілося зупинятись. Він просигналив кілька разів, почав об'їжджати з лівого боку, але дівчина-регулювальниця загородила дорогу. Шофер висунувся з кабіни й з висоти свого зручного сидіння урочисто заявив:

– Ми з політвідділу фронту.

– А ми з перехрестя доріг, – жартом відповіла регулювальниця. – Прошу документи й путівку.

Єлень підійшов ближче, заглядаючи їй через плече.

– Ну як? – запитав тихо. – В такій буді всі вмістимось.

– Я не можу до них нікого саджати, – відповіла дівчина пошепки.-Хіба що самі зумієте домовитись.

Танкісти оббігли вагон ззаду, постукали в зачинені двері, але ніхто не відповів. Таку фортецю взяти нелегко. Правда, можна було вилізти на металеві східці, якось учепитися, але ж то не їзда. Утрьох ще якось дали б собі раду, а що робити з собакою?

Шарик уважно оглядав машину, потім покрутив носом – видно, щось його дуже зацікавило. Присів перед дверима на задніх лапах, заскавчав і гавкнув. Зсередини у відповідь теж почулося гавчання. Шарик загавкав дужче, собака в машині теж не поступався.

Та ось двері злегенька прочинились, і здивовані танкісти побачили в них худорляву даму у сріблястому платті, вбрану як на бал. Усі троє стояли пороззявлявши роти, не в силі вимовити й слова. Біля ніг. дами тиснувся білий пудель, виставив цікаву мордочку і, побачивши Шарика, заскавчав, замахав хвостом, – явно зрадів.

Вівчарка, видно, зрозуміла це як запрошення, бо одним стрибком опинилася в машині.

Жінка відскочила вбік і, піднявши вгору руки, зарепетувала:

– Поможіть! Заберіть цього розбійника, він загризе мою Крихітку!

Танкістам не треба було повторювати двічі. Всі дружно рушили на допомогу. Гжесь підсадив Густліка, той подав руку Гжесю. Грузовик уже зрушив з місця, Янек пробіг кілька кроків і з допомогою друзів теж стрибнув усередину, підтримуючи на боці дерев'яну кобуру маузера.

Врятувати Крихітку було неважко, бо Шарик і не збирався кривдити її. Танкісти причинили за собою двері, щоб не напустити холоду, і, чемно козирнувши дамі в сріблястому платті, скромно сіли біля порога.

– Ну от, їдемо, – стиха буркнув Єлень, – і не так уже й погано.

І раптом над головами у них прогримів могутній бас:

– Вилазьте! Як можна силоміць пхатися в чужий дім!

Вони підвелися, з повагою дивлячись на високого чо-ловіка-атлета в смугастій трикотажній сорочці, під якою, видно було, ворушилися здоровенні м'язи.

– Дозвольте доповісти: прибуло троє польських танкістів. Рапортує взводний Єлень. – Густлік ввічливо козирнув і нахилив голову.

Гжесь висмикнув у Янека з-за пояса кілька останніх вербових гілочок з котиками і, приємно всміхаючись, простиг їх власниці білого пуделя.

Жінка теж усміхнулася (яка ж бо жінка не всміхнеться, коли їй дарують квіти?) і крикнула своїй улюблениці:

– Крихітко, як так можна? Це ж чужий пес! Крихітка, зрадівши, танцювала навколо Шарика то на чотирьох, то на двох лапах, смикала його за вуха, запрошуючи побавитись, а пес з дурною міною водив за нею очима, повними симпатії.

Чоловік у трикотажній сорочці грізно супився, хотів іще щось сказати, але йому перешкодив папуга, що сидів на бляшаному кільці під стелею.

– На штур-р-рм! – заверещав він. – На штур-р-рм!

З глибини машини, чіпляючись за різні речі, прибігла мавпочка, одягнена в червону куртку, стрибнула Єленеві на плече. Здивований Густлік не встиг і рота відкрити, як вона схопила в нього шапку і втекла.

– Ти тільки поглянь, – простогнав Густлік, – який звіринець! Може, у них тут і велетень слон є?

– Ви злазите? – рішуче спитав атлет.

– Ми б злізли, пане директор, – сказав Григорій, – але тепер, без шапки, ніяк не можна. Державне, я б сказав, майно.

Дама усміхнулася вдруге.

– Облиш їх, Іване, хай уже їдуть.

– М'яке у тебе серце, Наташо. Якщо на кожному перехресті братимемо нових пасажирів… – по тону чоловіка вже можна було відчути, що бурчить він тільки для годиться. – Куди ви їдете?

– До Колобжега, – хором відповіли танкісти.

– І ми туди.

– Дуже перепрошую за цікавість, – не витримав Са-акашвілі, – але ми хотіли б знати, якщо можна…

– А чому б і ні, це ж не військова таємниця, – засміявся силач. – Просто фронтовий цирк. Ну, коли вже Наташа дозволяє вам їхати, то нічого стояти біля порога.

Проходьте.

Коридорчиком вони ввійшли досередини буди, в трохи більше приміщення з двома віконцями, по одному з кожного боку. Далі були ще одні двері, що вели за перегородку.

– Тут салон, а там наші спальні… Всю цю розкіш зробили самі у трофейній машині.

З дальшої розмови з'ясувалося, що Іван – атлет-гімнаст і жонглер, а Наташа виступає з дресированим пуделем Крихіткою та мавпочкою, яку звали Букі. Танкісти розповіли про себе, потім їх почастували гарячим чаєм.

Часто буває, що люди недоброзичливо ставляться одне до одного тільки доти, доки одні перебувають у хаті, а інші – надворі, доки не познайомляться. А скажуть одне одному кілька слів – і вже відчувають взаємну симпатію, адже в кожного є щось приємне й цікаве.

Єлень одразу ж почав змагатися з Іваном – у кого рука дужча. Довгенько боронився, одначе програв, але Іван заспокоїв його, сказав, що він чудово тримався і, якби не госпіталь, то хто знає…

Виявилося, що Наташа ще до війни виступала з своїми тваринами у Тбілісі, й тепер вони з Гжесем згадували красу Грузії, снігові вершини гір і чудове вино. Саака-швілі геть забув, що він син сажотруса з-під Сандомира. Мавпочка Букі, натягнувши Густлікову шапку, яка щохвилини спадала їй з голови, спочатку сиділа осторонь і їла варену картоплю, обчищаючи її, наче банан, а тоді підбігла до Янека, сіла йому на плече й почала щось розповідати. Нарешті, прикрита полою Янекової шинелі, заснула.

Проте найбільша симпатія, без сумніву, виникла між Крихіткою й Шариком, який уже не звертав уваги навіть на накази свого господаря, тільки водив захопленими очима за білою собачкою і час від часу глибоко зітхав. Грузовик мчав по рівному шосе, на мостах і в залюднених містечках – повільніше, на прямій дорозі – швидше. За вікнами мелькали все нові й нові дороговкази. Нарешті, виглянувши, Япек на одному з них прочитав польський напис: «До Вержхова 5 км». Одразу ж після цього в'їхали в ліс. А що вже пора була надвечірня, в буді трохи посутеніло.

Раптом загуркотіло, наче десь рядом вибухнув снаряд. Причеп нахилився і з'їхав на правий бік. Різко заскреготіли гальма. Запищала перелякана мавпочка, загавкали обидва собаки, папуга заверещав:

– На штур-рм! На штур-рм!

Усі кинулися до дверей, повискакували на шосе. Водій уже стояв на дорозі й, розводячи руками, показував на сплющене колесо:

– Мабуть, на гострий осколок наїхали. Бо відразу лопнула камера.

Машина стояла на обочийі перед поворотом, де дорога піднімалася вгору. Обабіч шосе, за ровами, темнів повитий вечірніми сутінками ліс. Трохи попереду, розкарячившись гусеницями над канавою, чорнів спалений танк.

Вони підійшли ближче, оглядали його. Єлень показав на чорну тінь орла, яка лишилася після вигорілої фарби. З другого боку на башті прочитали номер.

– Не пригадуєте, чий це? – запитав Кос.

Ніхто не пригадав. Гжесь обійшов навколо і сказав:

– Ясно одне: це не «Рудий», бов нашого тепер на лобі латка. Пам'ятаєте, що Василь писав?

Танкісти цовернули до причепа, де порався шофер, марно припасовуючи надто короткий домкрат.

– Якби знайти плоский камінь і підкласти. Інакше не піднімемо.

– Спробуємо? – звернувся Іван до Єленя.

– А чому б і ні, можна спробувати.

Густлік приніс шинель, накинув її на плечі, щоб не так муляло, а потім обидва підлізли під машину вперлися ногами, підняли край.

Тепер же пішло швидко. Янек з Гжесем підкотили і вмить поставили запасне колесо. Водій почав прикручувати його велетенським ключем, Саакашвілі допомагав йому.

Все було майже готове, коли Шарик, що гасав край лісу разом з Крихіткою, зупинився, коротко гавкнув і по-вовчому кинувся вперед.

– Що таке?

– Щось почув, – сказав Янек і швидко рушив за ним.

Усі бачили, як він дійшов до повороту, перестрибнув канаву і, ховаючись за кущами, виглянув із-за горбика. Потім присів, однією рукою відстібуючи кобуру маузера, другою махнув до тих, що були коло автомашини.

– У'вас є зброя? – запитав Іван.

– Ні, ми прямо з госпіталю.

– У нас знайдеться.

Наташа миттю скочила в машину, подала їм автомати і, слідом за чоловіками, ладнаючи свій автомат до бою, помчала в напрямі горбика. їй ніколи було переодягтися. З-під солдатської шинелі внизу видніла срібна сукня, заважаючи бігти.

Прискочивши до того місця, де навколішках стояв Янек, вони побачили на протилежному схилі горбка чоловік з п'ятнадцять німців, які перебігали з лісу на другий бік дороги. Командував ними офіцер з ручним кулеметом, перевішеним через шию.

– Хто вміє по-німецьки? – пошерки запитав Іван. Єлень кивнув головою і гукнув:

– Halt! Hande Hoch!

Офіцер здригнувся, щось гукнув і з півобороту, не цілячись, дав довгу чергу туди, звідки почувся голос.

Янек, поставивши маузер на кобуру, як на приклад, уже давно взяв його на мушку, а тепер тільки плавно натиснув спуск, і гітлерівець, зігнувшись, упав на дно канави головою в воду.

Решта німців залягли, припали до землі, але не стріляли. Якусь мить обидві сторони мовчали, а потім Іван могутнім голосом почав вигукувати команди, неначе до бою готувалася ціла рота.

– Перший взвод – цепом ліворуч од шосе, тдетій – праворуч, підтягнути кулемети.

З кювета підвівся солдат, підняв над головою руки і високим, по-сміпшому серйозним голосом крикнув:

– Гітлер капут!

Наташа підняла автомат і випустила вгору коротку чергу. Тоді з лівого і правого боків на шосе, немов по сигналу, почали виходити німці. Кидали зброю на мокрий асфальт і самі ставали у дві шеренги. Шарик і Крихітка нишпорили між кущами, гавкаючи, підганяли тих, що зволікали.

Зібралося десятків зо два полонених, і за кілька хвилин дорогою рушила дивна колона: попереду йшли взяті в полон гітлерівці, яких стерегли, біжачи з обох боків, собаки; за ними повільно їхав здоровенний автомобіль, на підніжках якого стояли Саакашвілі та Єлень. Янек сидів у кабіні, виставивши на капот над мотором ручний кулемет, одібраний в убитого офіцера.

Почували себе не дуже впевнено – адже в лісі могли стрітися інші, більш бойові групи фашистів. Але незабаром показалося містечко, і полонених передали в комендатуру.

Якусь хвилину чекали на Івана – він усе оформляв і доповідав про подію. Повернувшись, атлет приніс два напірці-розписки за полонених. Один було видано «особовому складу фронтового цирку», а другий – «польським танкістам».

– Пригодиться, коли приїдете в свою бригаду. Хай знають, що не ловили гав у дорозі.

Вже стемніло, коли вони в'їхали на спалені вулиці Колобжега. Місто здобуто зовсім недавно, в повітрі ще було чути густий, огидний сморід горілого. На невеличкому майданчику тепло попрощалися, обмінялись адресами. Крихітка жалібно вила в машині, Шарик гавкав, і довелося його міцно тримати, щоб не вирвався, коли грузовик рушив у напрямі порту.

Єлень розпитував у зустрічних солдатів, де комендатура. Один із них узявся провести їх.

– Важко тут було?

– Важко. Цілих десять днів ми билися за ці вулиці, майже за кожен будинок, а їм кораблі з моря допомагали.

– Танки теж тут були?

– Аякже, навіть важкі.

– А середні?

– Т-34 не було. Я не бачив.

У комендатурі танкісти довідалися, що солдат, який показав їм дорогу, не помилився. Черговий офіцер переглянув документи і кивнув головою.

– Відпочиньте, хлопці. Можете в нас переночувати, бо перед вами ще далека дорога. Танкова бригада пішла на Гданськ.

– На Гданськ? -. скрикнув Янек.

– Авжеж. Це ж бригада імені Вестерплятте, от вона й рушила туди.

– Ну то спасибі, ми будемо доганяти.

– Як хочете, тільки не знаю, чи пощастить вам піймати вночі якусь машину.

Всі троє козирнули і зникли за дверима. А там Густ-лік і Гжесь вхопили Коса за руки.

– Янеку, отже твої мрії здійснилися!

– Чимчикуймо зразу на шосе, щоб якнайшвидше.

Вони побігли безлюдними вулицями до східного передмістя, але незабаром почули за собою гуркіт мотора. Стали серед вулиці, готові будь-що зупинити машину. Але грузовик, який під'їжджав, і не збирався обминути їх; загальмував, пригасив світло. Танкісти з радістю впинали знайомий причеп, застукотіли в двері.

– Хто там? – почувся грізний голос Івана.

– Свої! – відгукнулися.

Їх одразу впізнали, бо Крихітка, нюхом почувши, що тут Шарик, радісно загавкала.

– Куди?

– До Гданська.

– Залазьте швидше. Якраз добре, бо й ми до Гданська. Вся танкова армія туди пішла. Видно, так уже нам судилося – подорожувати у великому товаристві.

Завдяки тому, що машину вели по черзі (Гжесь час від часу змінював втомленого водія), їхали вдень і вночі. Але чим ближче до фронту, тим частіше траплялися на шосе воронки від бомб, снарядів і мін; раз у раз доводилось об'їжджати, чекати біля забитих солдатами містків. Поминувши Кошалін і Слупськ, вони повільно просувалися в транспортних колонах, які везли боєприпаси, пальне й харчі.

Пасажири причепа уже звикли одне до одного, спільно вели господарство, сварилися в комендатурах, добиваючись кращого продовольства, і досягали свого досить легко, бо танкісти підкреслювали неабияке значення циркового мистецтва, наголошували на тому, що й атлети й звірі мають бути в добрій формі, а Іван пошепки признавався завідуючому складом, що йому просто соромно готувати солдатам союзної польської армії якусь там кашу. Було їм не так уже й погано, а проте танкістів сердила кожна більш-менш тривала зупинка. Кортіло добратися до своїх, приховуючи один від одного своє хвилювання, кожен турбувався, чи встигнуть вони прибути своєчасно, чи не приїдуть тоді, коли все вже скінчиться. Мабуть, тільки Шарик, який ні на мить не відступав од Крихітки, був задоволений, що подорож затягується.

Вранці третього дня по тому, як біля Познані вони штурмом здобули собі місце в причепі, проїхали Лемборк. Низько над шосе з'явився «фокке-вульф», але не стріляв – утікав на повній швидкості, а навздогін за ним мчав гостроносий ЯК. Прислухалися якусь мить до ревіння моторів, аж доки воно не стихло, потім грузовик виїхав на пагорб, і звідси вони вперше почули недалекий гуркіт гармат.

– Хлопці, за кілька годин побачимо Василя, – сказав Янек. – Приїдемо саме вчасно.

– А ти боявся, що для тебе не залишиться, нічого? – засміявся Іван.

– Так. Я сам із Гданська, жив там до війни. Батько загинув на Вестерплятте.

Янек уперше сказав голосно про смерть батька. Досі, наче за мовчазною домовленістю, ні Гжесь, ані Густлік не згадували про те, в чому були впевнені.

Шосе злегка опускалося вниз, обабіч ліс. Усі троє танкістів, висунувши голови через віконце, дивилися вперед, немовби сподівалися за першим же поворотом побачити Гданськ.

Проминули охайне, чистеньке Вейгерове, виїхали з містечка, і в ту мить, коли з лівого боку з-ла насипу залізниці до них підступило шосе, що йшло десь із півночі, Янек раптом відскочив од вікна і забарабанив по стіні, де була кабіна шофера. Бив кулаком, потім прикладом.

– Обережно, бо ще стіну розіб'єш, – буркнув Іван. – Уже ж гальмує.

– Вибачте, будь ласка, але ж там стоїть «Рудий».

– Хто?

– Наш танк, «Рудий».

Усі троє кинулися до дверей, ще на ходу, не діждавшись, поки машина зупиниться, стрибали із приступки. У Єленя підігнулася поранена нога, він упав, але одразу ж схопився і накульгуючи побіг за друзями.

На полі, не далі як за п'ятнадцять метрів од дороги, стояв їхній танк. Важко сказати, як Янек здалеку впізнав йото, але тепер, коли вони підбігли, сумнівів не було: їхній номер на башті, орел з трохи розмазаним правим крилом і подряпини на сталі – танкісти знали їх так добре, наче то були шрами на їхній власній шкірі. Та ще й оця груба, прямокутна латка на лобовій броні, яку вони тепер допитливо мацали пальцями.

Не розуміли, чого в танку нікого немає, хоча, здавалося на перший погляд, він і не пошкоджений. Гжесь торкнув рукою броню над мотором і сказав:

– Холодний, давно не працював.

Танкісти оглянулись і тільки тепер помітили, що на шосе, крім машини, якою вони приїхали, стоїть іще грузовик, а біля нього – група солдатів у зелених шинелях і польових кашкетах. Ті теж допитливо дивилися в їх бік; та ось уперед вискочив невеличкий, кремезний Віхура, той самий, з яким вони зустрілися в Сельцях, по дорозі до бригади. «Король казахстанських доріг» приставив до очей долоню й раптом закричав:

– Хлопці, хай йому грець, ви тільки гляньте! Це ж Кос, Єлень і той їхній грузин. Увесь екіпаж.

Одним стрибком він перемахнув через канаву і помчав до них. За ним – решта солдатів. По розмоклій ріллі добігли до танка, почали обійматися, плескати один одного по спині. З обох боків сипалися запитання, на які ніхто не встигав відповідати, вигуки, яких в загальному гаморі ніхто не міг зрозуміти.

Від циркового вагона бігло, пустуючи, двоє собак, а за ними поволі йшли Іван і Наташа.

Нарешті гамір трохи стих, і тоді озвався Віхура:

– Хлопці, покиньте цей непотріб. Вам дадуть нову машину. Саме прибули машини з вісімдесятил'ятиміліметровими гарматами. Розумієте? Сила! Прямо з заводу. Такі танки, що куди там!

– А наш «Рудий»? Що з ним?-запитав Саака-швілі.

– Хіба ви не бачили? З того боку пробило таку дірку, що можна кулак просунути. В мотор ударило, уже не відремонтуєш.

– То Семен поїхав по новий мотор? – спитав Янек.

– Ми тут почекаємо, – мовив Єлень. – Василь привезе мотор, поставимо і ще покажемо, чого вартий наш «Рудий».

Віхура завагався, раптом зблід, зсунув з чола кашкет і сказав:

– Облиште. Ми якраз приїхали сюди машиною, щоб забрати рацію, всі прилади, боєприпаси і взагалі що тільки можна. А танк генерал наказав залишити.

– Але ж… – втрутився Янек.

Та Віхура не дав йому говорити, сам швидко вів далі:

– Наші з позавчорашнього дня уже в Гдині. Одна рота автоматників і танковий взвод пішли на Гданськ. Ще тільки Оксив'я німці уперто держать, але й там уже кінець близько.

Янека щось занепокоїло в цій спішній розповіді, в обличчях Віхури й солдатів, які стояли за ним.

– Василь поїхав по мотор? – удруге спитав він. Настала тиша. Якусь мить усі мовчали, а тоді Віхура зірвав кашкета і ступив півкроку вперед.

– Я думав, що ви знаєте… – почав він, дивлячись під ноги. – Коли ми підійшли до Вейгерова, в лісах зустріли нас партизани. В них були плани німецьких вогневих точок, мінних полів. Партизанський командир потрапив до генерала і потім їхав з нашими танками, показував дорогу. Ми взяли місто з двох боків, без ніяких втрат. А коли наші виїхали сюди, на околицю, то збоку десь із засади озвалися бронебійні гармати…

Віхура обірвав, глибоко зітхнув. Янек смикнув його за рукав.

– А далі?

– Ну, і влучили якраз у ваш танк. З мотора вдарило полум'я. Поручик Семен вистрибнув з вогнегасником на броню, збив вогонь, але самого його скосило чергою. Отам лежить… – показав поглядом.

Танкісти побачили серед поля невеличкий горбочок, купку каміння, біля якого високо вгору стирчало кілька сухих будяків. Рядом стояв березовий стовпчик із зіркою, на ньому висів танкістський шолом. Під стовпчиком темніла свіжа земля.

Всі троє мовчки рушили туди. Решта лишилися.

– То їхній командир, – пояснив Віхура, звертаючись до Івана й Наташі.

– Ясно, – мовив атлет. – Передайте хлопцям наш прощальний привіт. Нам треба їхати.

Вони помаленьку пішли до машини, піднялися на приступку й зникли у відчинених дверях. За ними стрибнула Крихітка, а потім – Шарик. Грузовик поволі рушив. Шарик виглянув, гавкнув і вискочив на асфальт. Біла Крихітка теж хотіла вистрибнути – скавчала, виривалась, але Наташа міцно тримала її за ошийник. Причіп котився щораз швидше. Шарик побіг за ним, ніби хотів наздогнати, але потім повернув і, не дивлячись на тих, що від'їжджали, опустивши голову, підійшов до свого екіпажу. Він був тут уже не п'ятий, а четвертий.

Не розуміючи того, що сталося, лизнув руку господареві. Янек ворухнув пальцями, схопив його за кудли.

– Нема Василя, Шарику… – мовив.

Усі вони стояли нерухомо, дивлячись на невеличку могилу.

Янек глянув на небо.

Воно було пусте, по-весняному блакитне, і тільки одна хмара нерухомо висіла вгорі прямо над ними. Снігові клуби на верхівці хмари холодно поблискували на сонці, мов шолом вартового.