Чотири танкісти і пес – 1

Розділ XIV СОБАЧИЙ КІГОТЬ

Танк видавив у піску рівний глибокий слід, мов дві траншеї, порізані впоперек кільцями гусениць і схожі на залізничне полотно. Шарик біжить цим слідом, і траншеї до половини закривають його. Біжить рівно, плавно і невтомно.

Піднявши голову, він дивиться далеко вперед.

Принюхуватись не треба – запах, якого шукає Шарик, мав бути тільки десь там, де гостро пахне бензином, де колись він так весело гасав по траві. Собака пам'ятає, що чоловік з цим запахом, погладжуючи його, віддав комусь річ, яка неприємно диміла. Звичайно, Шарик не знає, як що називається, не знає, що означає «бензин» і «люлька». Його нюх поділяє речі на приємні й неприємні, на такі, до яких він байдужий, і на апетитні. Знае також, з якими формами пов'язується той чи інший запах. Світ такий багатий, різнобарвний, розмаїтий, до того ж у ньому є дружба і ворожнеча, любов і ненависть, втома і радісне відчуття сили.

Тепер собака втомлений, сердитий і голодний. Те, що він переживав у стальній, повній пилюки, диму і смороду коробці, яку так часто шарпали вибухи, було дуже не до вподоби йому. Але ж поряд був Янек, отже, і він, Шарик, мав бути там. Тепер йому так хочеться їсти, але не думає про це. В нього одне найголовніше прагнення – виконати наказ а чи прохання свого господаря. Тому він і біжить по сліду танкових гусениць, невтомно долаючи відстань.

Попереду щось блиснуло, чути свист, гук пострілу. Шарик не боїться. Ще зовсім маленьким він звик до гуркоту рушниці. Гвинтівка стріляє навіть спокійніше, не так різко. Крім того, собака відчуває, що з обох боків його закривають піщані стіни. Гірше, що спереду, звідай, куди віц біжить, доноситься щоразу гостріший запах чу= жих людей. Зовсім чужих, не таких, як ті, котрих він пізнав за час свого перебування в бригаді. Пахне інше сукно, інша їжа, інша шкіра – все чуже.

Пес біжить повільніше, плавно переносячи -тіло з ноги на ногу. Ось він уже йде, потім, дедалі дужче згинаючи лапи, починає повзти, притуляючись животом до піску. Запах доходить знизу, немовби з-під землі. Вже видно насип, над яким пересуваються людські голови у стальних касках.

Шарик завмер. Деякий час він терпляче жде, поки зникнуть голови, віддаляться людські голоси. Тоді зривається з місця, біжить все швидше й швидше і, раптом кидаючись уперед, перестрибує окоп.

За кілька секунд він чує окрик, металічне клацання затвора. Але рядом уже перші кущі ялівцю. Добігши до них, Шарик змінює напрям. Жене його гуркіт пострілу, різкий свист проноситься збоку, біля лівого вуха. Собака довгими стрибками мчить уперед, повертає то ліворуч, то праворуч, щоб бути ближче до ялівцевих кущів.

Знову бахкають два постріли, свистять кулі, й настає тиша. Пісок шелестить під лапами, розлітається в боки, земля стає щоразу твердіша, поросла травою. Вже недалеко до темної стіни лісу, який шумить на вітрі. Трошки стишивши біг, Шарик кидається в кущі. Листя гладить йому боки, дрібні гілки чіпляють за шию.

Гусеничний слід тут мілкіший, бігти ним важко, бо вдавлені в землю ліщина та берізки трошки піднялись і стирчать, наїжені проти нього. Тому Шарик звертає й біжить поруч із слідом. Перестрибує одну воронку від снаряда, потім другу, і раптом йому під саму морду попадає клубок шерсті, яка різко пахне їжею.

Цього було забагато. Пахощі такі сильні, що Шарик забував про свого господаря й друга, про його прохання. Один стрибок – і він хапає зубами до нестями переляканого зайця. Той мить тріпочеться, і ось уже з-під іклів собаці спливає на язик свіжа тепла кров. Шарик відходить під густий кущ, сідає і жадібно їсть, трощачи кістки. Вгамовує голод. По м'язах, по всьому тілу розпливається приємне відчуття ситості, никне роздратування, од якого йому їжилася шерсть. Але в той же час появляється якийсь неспокій. Пес на мить завмирає, потім знову їсть, догризаючи останні шматки. Клапті шерсті Прилипли йому до писка, лоскочуть ніздрі. Він витирає морду об траву, допомагаючи собі лапами. І в ту мить йому повертається пам'ять, а з нею – сором. Адже він мав бігти й шукати.

Шарик прищулює вуха, опускає хвіст. Його поймають невиразні почуття. Кидається бігти далі, але одразу ж різко уповільнює біг.

Собака знову чує лиховісний запах людини і сукна, чужий запах – він уже чув його, коли стрибав через окоп, з якого у нього стріляли. Обережно крадеться, перебігаючи з тіні в тінь, висовує морду з листя і дивиться. Біля покинутого, покрученого заліза, вдавленого в землю, біля гарматного дула, що стирчить навскоси вгору, нерухомо лежить долілиць людина, і від неї пахне смертю. З глибини горлянки в Шарика виривається скигління, але він одразу ж придушує йогб – ніхто з його братів, сибірських вівчарок, не виказує себе, йдучи по сліду.

Мов дивовижний нічний птах, свистить у важкому польоті міна. Собака знає цей звук і припадає до землі. Вибух шарпає повітря, сполохана луна сліпо б'ється об стовбури дерев. Великий осколок, захуркотівгни, зрізує кілька листків і падає, впиваючись у землю біля самої Шарикової лапи. Собака відчуває його тепло й нерухому лють. Відкидає осколок кігтями, а потім підводиться і, задкуючи, відходить далі в лісову гущавину.

Пес хоче повернути на слід, але його вабить вогкість, мокра й слизька трава. Добре попоївши, він захотів тепер пити. Обережно ступаючи по болоту, Шарик знаходить між двома кущиками хвощів невеличку ямку з водою. Хлебче обережно зверху, щоб не скаламутити води. Нахилившись, уткнувшись носом у траву, пес уже не чує запаху. І тільки в останню мить помічає, що тут хтось є – зовсім близько чує шелестіння і краєм ока ловить чиюсь рухому тінь. Підіймає морду. За кілька кроків стоїть схожий на нього пес у цяцькованому ошийнику. Тільки ноги у незнайомця довші, а Шерсть коротша, підстрижена, і весь він видається дужчий. Підкрадався тихо, а тепер, побачивши, що його помітили, завмер, стоїть навпроти, там, де кінчається болото, і шкірить зуби.

Шарикові не хочеться битись. Він з'їв зайця, напився води, став неповороткий і відчуває, що в нього менші шанси. Дратує його, що дав себе отак зненацька заскочити; знає, що повинен бігти далі, але про всяк випадок і сам шкірить зуби, бо так уже ведеться між собаками- треба ж показати, що й він має ікла.

Але це тільки демонстрація. Випрямивши ноги, він пересувається боком, це виходить не дуже зграбно, бо внизу хлюпає болото, ковзають лани. Таким способом, не ^відступаючи, Шарик широкою дугою обходить незнайомця. Той обертається на місці, відстань між ними лишається та сама – два стрибки. Ось Шарик закінчив свій маневр – описав півколо і тепер стоїть, повернувшись задом у той бік, куди йому треба бігти. Він уже думає, що той не зрушить з місця. Бо якби хотів напасти, то мав би зробити це раніше. Тихо гаркнувши для острашки, Шарик уже повертається, щоб рушити далі. Але в цю мить ельзаська вівчарка стрибає вперед, атакує.

У Шарика вже нема часу обернутись, він тільки припадає до землі й відчуває, як зуби ворога розривають йому вухо. Біль проникає під череп, перевертає все тіло, але тепер Шарик побачить нападника прямо перед собою. Великий і дужий пес шкірить ікла, люто гарчить. Він думає, що достатньо приголомшив противника і кидається вдруге. Але стрибає ліниво, певний своєї переваги.

Син Мури напружує м'язи і, коли передні лапи ворога торкаються землі, блискавично, по-вовчому, б'є його всім тілом у бік. Збивши ельзаську вівчарку а ніг, хапав зубами її за горло. Ворог скавучить високим голосом, волав про допомогу. Шарик стискує зуби, але йому заважав метал ошийника, об який заскреготали його різці. Водночас він чув у лісі людський голос, затріщали гілки, й хтось важким кроком метнувся бігти до них. Шарик миттю розкриває щелепи, перехоплює іклами горло вівчарки вище від ошийника і з усієї сили кусає. В роті знову чув смак крові. Ворог обм'якає, поволі валиться на траву. Шарик не жде, поки той задубів, перестане здригатися. Він уже бачить людину, яка біжить сюди із зброєю в руках, і тому вгамовує інстинкт, що велить йому боротися до кінця.

Двома стрибками Шарик досягає лісу, блискавично прослизає в кущі. Червоні вогняні бджоли стрибають над ним, збиваючи гілки, впиваються в траву, бризкаючи грудками землі. Пес чує гуркіт черги з автомата, і одразу ж відчуває, як його щось боляче вкусило за карк. А проте він не зупиняється, не падає – невпинно біжить, заглиблюючись далі й далі в зарості. Його підганяє голосний окрик, ще одна автоматна черга, але кулі дзижчать за кілька метрів збоку, вони вже не завдають шкоди.

Шарик біжить як заведений. Побачивши просвіт між деревами, він мчить ще швидше і кількома стрибками перебігав зарослу травою просіку. Тепер ліс рідший, дерева стоять високі, й собака петляє, перебігає від куща до куща, вибираючи ті місця, де темніше.

Та от перед ним відкривається лісова галявина, сповнена запаху бензину, помережана слідами гусениць і автомобільних коліс. Тут має бути той, кого Шарик шукає. Отож пес кілька разів перебігає галявину туди й назад, але нікого не знаходить. Потім бачить під деревом покинутий ящик. У траві біля ящика знаходить пучку попелу. В тому попелі є трохи запаху, який він шукає, але дуже мало.

Шарик сідає на задні лапи й, важко дихаючи, якусь мить роздумує, що діяти далі. А тоді швидко схоплюється, оббігає кругом галявину, заглиблюється в ліс, робить друге, трохи ширше коло, а далі – третє, ще більше…

Так його вчили робити, коли губиться слід – на якомусь із тих кіл він повинен натрапити на нього, знайти загублену нитку. Собака шукає довго, але не спиняється, не відпочиває, тільки все нюхає, оббіганий щоразу ширше коло.

І ось нарешті, вже далеко від галявини, Шарик чує голоси, біжить трохи повільніше і здалеку бачить групку солдатів, що стоять навколо автомобіля з високим вістрям антени. Солдати не бачать собаки – вони зайняті іншим: піднявши капот, длубаються в моторі.

Один із них каже:

– Поспішай. До світанку машина має бути готова, бо інакше дістанеться нам од генерала. А все через той паршивий осколок.

Шарик не розуміє, що кажуть люди, а проте воліє не підбігати до них. Там нема того, хто йому потрібен, і тому пес оминає солдатів здалека, трохи звужуючи коло, а тоді знов біжить лісом, пробирається через густі зарості, перетинає невеликі галявини.

Минає чимало часу, поки Шарик закінчує нове коло, і ось перед ним знову ті самі солдати. Але тепер він обминає їх з іншого боку, набагато правіше, уважно пильнуючи, щоб його не побачили.

Та ось він зупиняється так різко, що передні лани аж ковзнули по глиці. Йому здається, ніби щось почув. Собака поволі повертає, принюхується, і враз із грудей виривається радісне скімління, він насилу придушує його. Є! У траві лежать дрібні кавалки лісової землі, що відпали од чобіт, слід чіткий, а смуга запаху гладка й широка, мов шосе.

І пес упевнено кидається вперед. Слід веде прямо на край пущі. Тут видніше, зверху крізь, дерева просвічує сріблясте світло – зійшов місяць. Слід веде краєм дороги й лісу. Він дуже чіткий і йде прямо, але Шарикові доводиться подеколи звертати в кущі, ховатися, бо дорогою то в один бік, то в другий ідуть групками люди. Коли вони проходять, Шарик повертає, бере слід і знову біжить по ньому, незважаючи на біль у розірваному вусі й в шкірі, пробитій кулею.

Біля обгорілого грузовика, що стирчить на дорозі, з дороги звертає стежка, яка виводить Шарика до автомашин і танків, до солдатів, що сплять під деревами. Запах веде прямо до невеличкого пагорбка, у схилі якого вирито землянку. Біля входу стоїть вартовий з автоматом. Шарик якусь мить стоїть за стовбуром, принюхується. Але солдат дружелюбний, він трохи схожий на його господаря. Тому пес виходить із-за дерева, спокійно йде вперед і дружно махає хвостом. Однак солдат, виявляється, в поганому настрої. Побачивши собаку, він стиха погукує:

– Ти чого тут? Геть звідси! – і замахуеться прикладом.

Шарик відскакує тихо, навіть не загарчавши, іде в ліс, щоб солдат не бачив його, а потім повертається і, припадаючи до землі, тручись животом об траву, обережно повзе від однієї тіні до іншої, обминаючи місця, на які падає місячне світло.

Запах чути дужче й дужче, він іде з темного відчиненого віконця, зробленого низько над землею. Кілька стрибків – і Шарик був би коло нього, але пес уже знає, що з людьми, у яких є зброя, жарти кепські. Йому аж шкура тремтить од нетерплячки, але він повзе поволі, час від часу нерухоміє, завмирав на довгі хвилини.

Ось віконце вже поряд. Шарик просовує в нього морду і, впевнившись, що дістався до місця, поволі вповзав всередину, мацаючи лапами темряву. Не знаходячи опору, стрибає, падає на щось, і все те валиться під ним. На всі боки летить якийсь дріб'язок. Та ось під лапами земля. Шарик стає і шарпає зубами ковдру, яка вкриває людину.

– Вартовий! Що тут діється?! Світло!

Голос твердий і гострий, але Шарик сприймав його, як чудову музику. Він знаходить руку, в якій ця людина тримає пістолет, і радісно лиже її.

Грюкають двері, в землянку вбігає солдат з засвіченим ліхтарем у руці.

– Зараз я вижену цього негідника. Через вікно заліз, громадянине генерал… Геть звідси!

Командир бригади, жмурячи очі від світла, дивиться на собаку й енергійним жестом спиняє солдата.

– Стривай! Затули вікно, залиши лампу і йди собі. Знову скриплять двері. Генерал сідає на нарах, босі ноги спускає на ковдру, стягнуту з постелі. Широко розкритими очима, нічого не розуміючи, придивляється до пса. Він певен, що тільки хвилину тому ліг спати. Здалеку, з глибокого сну повертає до дійсності.

– Шарику, це ти? Звідкіля ти взявся, песику? Йди-бо сюди.

Собака, зрадівши, стає на задні лапи, передні кладе генералові на коліна, витягує морду вгору і, як ото п'яна' людина, лізе цілуватися.

– Стривай, стривай, облиш… Дісталося, бачу, тобі.

Генерал, тримаючи обома руками пса за голову, уважно оглядає вухо, торкає пальцями шию, де коло рани запеклася кров. Шарикові боляче, і він застережно скавчить.

– Тихо, тихо. Почекай.

Тільки тепер генерал бачить на шиї в собаки Янеків шарф, бере ніж, який упав із стола на підлогу, розрізує кривий шов чорних ниток, розгортає вовняну тканину. Потім хапає аркушик паперу, квапливо розгортає його, читає. Ще раз перечитує якесь місце й гукає:

– Вартовий!

Солдат зараз же з'являється на порозі.

– Вигнати його, громадянине генерал?

– Ні. Чергового офіцера із штабу – до мене, бігом. Автоматник зникає, а генерал знаходить на поличці консервну банку, розрізує її ножем, викладає все на тарілку і ставить перед собакою.

– їж, Шарику. Ну їж, чого ти не хочеш? Шарикові соромно. Йому здається, що в тоні цієї людини є якісь нотки гніву: мабуть, усі вже знають про того зайця, який попався на дорозі й затримав його. Голос людини стає лагідніший:

– Не хочеш їсти без Янека? Вірний, добрий пес.

В землянку, задихавшись, вбігає черговий офіцер і зупиняється мов укопаний, так його вражає незвичайна картина: командир бригади у сорочці й штанях, босоніж сидить на підлозі. Біля нього собака; командир бригади обіймає його рукою, притискаючи кошлату голову до грудей, і каже:

– Не знаєш, сама не знаєш, дурна тварино, яка ти розумна.

– Слухаю, громадянине генерал.

– Це я не тобі. А тепер слухай: негайно викличте до мене лікаря з бинтами і всім потрібним для перев'язки, а також заступника по технічному постачанню з бензонасосом до танка Т-34. Виведіть бронетранспортер, два легкі танки й два відділення автоматників.

Здивований офіцер повторив наказ – найчудніший, на його думку, з усіх наказів, які бували в армії, – козирнув і вже рушив до виходу, але генерал завернув його:

– Почекайте. Нехай сюди прийде ще кравець з голкою, нитками й клаптем брезенту. Це все. Виконуйте.

Невідомо, що собі подумав черговий офіцер по штабу, почувши ці'додаткові розпорядження, але накази виконав справно – за чверть години все було готове.

Вість про те, що собака Янека Коса прибіг до генерала, що командир бригади викликав лікаря, техніка й кравця, облетіла сусідні землянки і вже у зміненій формі дійшла до автоматників, які зібралися біля танків та бронетранспортера. Проганяючи рештки сну, солдати змочували росою руки, протирали обличчя і сперечалися між собою. Одні казали, що Семенів танк не знайшов оточеного батальйону й повернув назад, інші твердили, що всі загинули, зостався тільки пес, та й то без вух і хвоста, бо їх повідбивало осколками.

Виходячи з землянки і ведучи Шарика на поводку, зв'язаному з солдатських ременів, генерал зустрів групу цікавих. Ті побачили командира й перестали перешіптуватися, замовкли. Тільки Ліда, радіотелеграфіста, ступила йому назустріч.

– Громадянине генерал.

– Що?

– Я б хотіла довідатись, що з екіпажем поручика Семена.

– Я й сам мало що знаю. Тепер усе залежить не від мене, а від собачих кігтів.

Генерал пішов далі, і незабаром у напрямі фронту вирушив невеликий загін: попереду і ззаду йшли низькі Т-70, обліплені десантом автоматників, а між ними – бронетранспортер, в якому сидів командир бригади, тримаючи на колінах собаку.

Шарик був невдоволений – він же знав, що повинен бігти назад до Янека, а його не пускають. Стиха гарчав і не давав гладити себе.

– Дурненький, дурненький розумнику, пбчекай трошки. Тобі ж ближче буде.

Загін зупинився на галявині, автоматники рушили цепом у ліс, за ними пішов командир з собакою. Дісталися до того місця, яке Черешняк називав стежкою біля трьох бучків. Генерал присів у траві, ще раз перевірив, чи добре й міцно сидить пошитий з брезенту мішечок, в якому був бензонасос, чи не заважатиме він Шарикові бігти. Потім одв'язав поводок і поплескав собаку по спині:

– Шукай, песику, шукай Янека.

Шарик і без того знав, куди йому треба йти. Не тільки знав – він тужив, прагнув якнайскоріше похвалитися перед своїм господарем, що він знайшов людину, яку повинен був знайти. Відчувши себе вільним, пес вибіг на просіку і разом зі своєю тінню, яка падала при місячному світлі, зник у лісі.

У штабній землянці гвардійської стрілецької дивізії панувала тиша. Грубе перекриття з товстих соснових балок у п'ять накатів було засипане землею, обкладене дерном і приглушувало звуки бою, що точився на поверхні. В просторій кімнаті стояли попід стінами нари, а посередині – довгий стіл, завалений картами. На них червоним і синім олівцями було позначено позиції. Гострі стріли атак, кола і прямокутники артилерійського вогню показували плани командування на новий день битви, який мав настати за кілька годин. З півдня від трьох чорних квадратиків, що позначали будинки Евінова, через подвійну темно-синю лінію німецьких окопів вела на північ пунктирна стрілка – то був напрямок, у якому мав пробиватися з оточення батальйон капітана Баранова. По обидва боки цієї стрілки артилеристи намітили місця для загороджувального вогню, яким збиралися прикрити гвардійців від ударів з флангів.

На карті стояли дві склянки з товстого зеленавого скла і спорожнена до половини пляшка. На тарілках лежала запашна, покраяна продовгуватими смужками свинина, засмажена з цибулею. Поруч, у кришці котелка – скибочки чорного хліба.

– Може, сходимо побачимо? – сказав командир бригади.

– Краще тут, товаришу генерал, – відповів йому кремезний, повний офіцер у мундирі полковника з гвардійським значком на грудях. – Сюди надходитимуть донесення по радіо, по телефону. А там наші спостерігачі зробили високо над землею ніби пташине гніздо. Влізти важко, а впасти легко. До того ж німці б'ють шрапнеллю – вийде по-дурному, якщо нас підіб'ють, мов качок. На дідька такий похорон.

Знову запанувала тиша. Може, тому, що вибухи снарядів тут було ледь чути, генерал подумав про, мабуть, уже недалекий час, коли закінчиться війна і люди повернуться до своїх звичайних, мирних занять. Цим, із фронту, буде важче. Бо що з того, що хлопець уміє стріляти, тричі підряд влучає в десятку, не боїться підняти голови під вогнем. Коли настане час учити біном Ньютона, квадратні функції, коли треба буде запам'ятати, що найпростіші організми поділяються на корненіжки, інфузорії та спорові, йому буде важче, ніж іншим. Цікаво, чи намятатимуть люди його фронтові подвиги? Чи хто напише або розповість про розумну вигадку стрільця-ра-диста, про геройського пса, якого звати Шарик?

Генерал піймав себе на забобонній думці, що не треба забігати вперед, не можна ділити шкуру невбитого ведмедя. Хто знає, чи дійде собака до місця. Сюди він прокрався, коли вже посутеніло, в темряві. Прийшов з розірваним вухом і раною від кулі на карку. Не зміг розповісти, що з ним приключилося. Повертати мав при місячному світлі, навантажений… Зрештою, навіть якщо пес добереться на місце, якщо механік поставить насос Л танк буде рухатися, то один влучний снаряд може перетворити його на смолоскип, а чотирьох танкістів – на попіл. Ворог же знає, що вони прорвалися, чекатиме в засадах, поставить на їхньому шляху міни. Чи проб'ються вони крізь подвійне кільце оточення?

Командир радянської дивізії налив у склянки, цокнув склом об скло. Випили, закусили свининою.

– То, може, сходимо побачимо? – невпевнено запропонував гвардії полковник. – Власними очима завжди краще.

– Краще, – без подиву, але з усмішкою в очах відповів генерал.

Обидва встали і крутими сходинками, зробленими вузьким ровом, тримаючись руками за балки, що скріплювали стіни, зійшли нагору. Із світла ввійшли в темряву. Нічого не видно було, аж доки за поворотом не вийшли з-під перекриття. Вгорі на прямокутнику неба видніли ясні зорі. Вони ріднімалися сходами все вище й вище, і зорі поступово гасли.

Біля входу в землянку виструнчились вартові. Троє автоматників, в першу-ліпшу мить готові до бою, рушили за ними – до фронту було недалеко, кількасот метрів.

Полковник вів вузенькою стежкою. Під чобітьми була рівна, утоптана земля. Між густими кущами ліщини піднялися на пагорб. Тут росли групкою чотири велетенські сосни; до стовбура однієї з-них була прикріплена драбинка. Обережно намацуючи щаблі, вони поволі сходили вгору.

Обидва стомились і, вилізши на поміст, збитий з товстих балок, полегшено зітхнули. Поміст висів на висоті якихось кільканадцяти метрів над землею, зверху і з боків його прикривала маскувальна сітка, а на ній розвідники прикріпили свіжі гілки, які ще пахли живицею. Біля стереотруби сиділо двоє спостерігачів і лейтенант в окулярах, артилерист. Побачивши командирів, він ступив крок уперед, щоб доповісти, і рукою дав знак звільнити їм місце біля стереотруби.

– Не треба, – сказав полковник. – Ще темно. Все одно ми спочатку почуємо, а вже потім зможемо побачити.

Тут над лісом, на висоті, відчувалось, як од Вісли повіває вологий і свіжий вітерець. Починало вже трохи сіріти, а на західному боці неба все ще висів місяць, тож видно було досить далеко. В кількох метрах нижче від них кінчалися верхівки менших дерев, густі їхні крони так притислись одна до одної, що здавалося, ніби то цілий килим. Вище стирчали тільки поодинокі сосни, місцями затуляючи простір. На сході подекуди проглядало дзеркало річки. На півдні, далеко у ворожому тилу, блиснула вогнем важка батарея, а набагато пізніше докотився гуркіт пострілу. Вгорі, над їх головами, заспівала пташка. Це було так дивно й несподівано, що всі перезирнулись і всміхнулися.

Генерал сів на низенький стільчик, сперся рукою на стовбур. Під пальцями відчув гострий зубчастий кусок металу. Виколупав його з кори, потім зважив на долоні. І з жалем подумав, що в цьому лісі є поранені дерева. Подумав про дерева, не про людей – хоча надходив день, а в цей день – генерал добре знав – такі осколки ранитимуть солдатів; спочатку бій буде тут недалеко, а потім, через три години після того, як розвидниться, вій сам пошле в атаку на Студзянки танкову роту.

Знав генерал, що танки зустріне вогонь, і вони відступлять. Бо це буде тільки розвідка, але танкістам про це не треба знати. Вони повинні ударити з вірою в перемогу, атакувати на всю потужність. Бо інакше ворог зрозуміє, що це тільки розвідка боєм, і не демаскує своїх вогневих точок. Можливо, вони втратять одну-дві машини, втратять людей, потім лаятимуться: «Чому атакували не всією силою?» Але час на удар усією силою вастане трохи пізніше.

На нього звалився тягар відповідальності, людського страху і відваги, втоми і болю. Адже ці люди були немовби його власною рукою, якою він повинен розгорнути попіл, щоб знайти джерело вогню й погасити пожежу. Відчув себе виснаженим, старшим за свій вік.

Тримаючи важкий осколок в руці, згадав, що у власному його тілі було чотирнадцять осколків, що лікарі виколупували їх ланцетами, а два – ті, що застряли найглибше – так і лишились. «Я нашпигований, мов це дерево», – усміхнувся сам до себе.

– Не чутно, не видно, а вже пора б, – порушив мовчанку командир радянської дивізії.

– Пора.

На сході загорялося червоне сяйво, вгорі, над головою, посвітлішало небо, і тепер унизу було добре видно Козе-ницьку пущу, яка простяглася із сходу на захід, покраяна з південного боку язиками полів і галявин, нижча й світліша там, де росли молоді чагарники. Попереду, там, де просвічував пісок і лишилися тільки острівці лісу, перебував оточений батальйон. Там панувала тиша.

Прислухаючись до перших пострілів, усі мовчали, але це мовчання було дедалі важче, і командири з надією глянули на артилериста в окулярах, який, не відриваючи очей від стереотруби, взяв телефонну трубку.

– «Слон-два», перенести праворуч п'ятнадцять, приготуватися, доповісти.

Це пролунало як поправка, як перенесення загороджувального вогню ще до перших пострілів, тож генерал запитав:

– Бачите їх?

Поручик не встиг відповісти – у низеньких молодих заростях, значно ближче, ніж сподівалися, раптом сяйнули спалахи. Вони пройшли рівно, мов по лінійці, а за мить долинув рівний, гострий тріск, немовби хтось кинув у вікно жменю жорстви; потім вдруге, втретє, вчетверте…

Полковник схопив генерала за плече, і, невідомо чому, пошепки, радісно сказав:

– Залпами б'ють.

– А танка не чути. Артилерист скомандував:

– Перша, вогонь!

Вони не побачили блиску, тільки почули, як високо вгорі, позаду них просвистів снаряд із гаубиці. Полум'я вибуху бризнуло праворуч від батальйону, що проривався з оточення.

– Батарея, по три на гармату, швидким… вогонь! Зграями засвистіли снаряди, ударили в ліс, здійнявши стовпи куряви, проткані червоними жилами.

Аж тепер генерал почув характерний гуркіт танкової гармати і усміхнувся: Шарик усе-таки дійшов…

Гриміли заяни, у перервах між ними цокотіли кулемети ритмічно били сімдесятишестиміліметрові гармати піхотинців і танка. Гуркіт і спалахи, щораз блідіші в ранковому світлі, рівномірно посувалися до спостережного пункту. Захоплені зненацька, німці стріляли рідко, хаотично, боялися влучити в своїх.

Тим часом батальйон зник – його затулили крони дерев високого лісу. Невдовзі вщухла стрілянина, і тільки рівномірне стугоніння мотора линуло над росяною травою.

З-за обрію виплив півкруглий краєчок сонця, і водночас на широку галявину, що була внизу, ліворуч од спостережного пункту, висунувся клин піхотинців. За ними виїхав віз, запряжений парою коней, за возом, оточений солдатами, викотився танк, тягнучи на стальній линві гармату. Біля самого танка генерал помітив високого широкоплечого світловолосого солдата без каски. З ним ішов сивий чоловік у порваному піджаку. Генерал впізнав Черешняка і, ляснувши рукою по коліну, пока-! зав на нього гвардії полковникові, що стояв поряд.

Воїни рухалися ще силою інерції – колоною, наїжені зброєю, відкривши роти, немовби вони кричали. І раптом напруженість спала, солдати розсипались, підійшли до танка. А коли з люків виглянули темні шоломи й комбінезони, гвардійці кинулися до танкістів, витягнули їх за плечі, почали відкидати вгору. До спостережного пункту долетіли окрики.

– Вийшли, – сказав полковник. – А були ж на волосок од смерті.

– На собачий кіготь, – поправив генерал і додав: – Мені пора, їду під Студзянки. Догляньте, полковнику, щоб моїх хлопців не прим'яли, і затримайте їх ири своєму штабі, нехай трохи відпочинуть…

Командири потисли один одному руку.

Генерал перший підійшов до драбини. Злазив повільно, занепокоєно прислухаючись, як під його вагою поскрипують щаблі. Вів був уже нижче від крон дерев і, повернувшись спиною, не міг бачити, як капітан Бара-нов, схопивши першого скраю Єленя, обійняв його за шию, поцілував у обидві щоки і, сказавши: «Спасибі, браття», опустився на землю і заснув. Генерал не бачив і гвардійців, що юрмилися тісним кільцем навколо Шарика, простягуючи руки, щоб хоч доторкнутися до нього.

Коли генерал зіскочив з останнього щабля на землю, один з автоматників підступив до нього і доповів:

– Громадянине генерал, тут на вас чекає якийсь чоловік.

– Хто такий? – Генерал озирнувся навколо.

За кілька кроків стояв Черешняк. У лівій руці вів тримав карабін, а правою тер неголену брудну щоку.

– Це я, пане генерал… – промимрив заклопотано. – З приводу того папірця на ліс…