Чотири танкісти і пес – 1

Розділ IV ФОРТЕЛЬ

Вони рівними рядами сиділи на дошках, прикріплених до бортів грузовика, і разом з ним підстрибували на вибоїнах. З-під брезентового покриття дивилися, як тікає назад широка ґрунтова дорога, розбита сотнями коліс.

Листопадовий день був холодний і прозорий. Навколо все було вкрито інеєм. Здавалося, вів сягає аж до горизонту, а далі низом виповзає на безхмарне поблякле небо. В'їхали в село – понад дорогою стояли невеличкі хати і між ними довгаста присадкувата одноповерхова будівля школи. Поминувши її, відчули що автомобіль повертає, з'їжджає по крутому схилу, місячи колесами розмоклу глину. Високий берег побачили тільки тоді, коли внизу заскрипів, погойдуючись, понтонний міст.

Дув вологий вітер, од річки напливав густий туман, на обличчя сідали дрібненькі краплини. Міст під вагою грузовика злегенька похитувався. Коли дивились на понтон, здавалося, що він пливе і разом з ним пливуть закляклі сапери в зелених шинелях з піднятими комірами. На жердинах тріпотіли невеличкі прапори – давно не бачені біло-червоні прапори.

Янеку згадувалося, мов у тумані: востаннє бачив, коли їх зривали з древок,, шпурляли на бруківку цивільні люди в чоботях з високими халявами і в тірольських капелюхах з перами. Це було за кілька днів до війни, тоді, коли батько, повернувшись із школи, попросив матір дістати з шафи його офіцерський мундир.

Мати, сидячи на стільці, пришивала зірочки – по дві до кожного погона. Запитала: «А як твої учні? Хто їх навчатиме?» Батько відповів: «Молодших уже піхто. Самі вчитимуться, повторюватимуть те, що запам'ятали на уроках. А старші також одягнуть мундири».

Янек долонею витер вологу від імли щоку, змахнув з повіки сльозу.

– Різкий вітер, – сказав він, витираючи долоню об ватянку.

Глянув на Ліду, що сиділа поруч, але обличчя її не бачив: вона саме відвернулася до брезенту й поправляла волосся, Єлень, сидячи по другий бік, потирав свої широченні лапи, аж кості хрустіли.

– Теперечки ми вже й на місці. Теперечки ми там, де треба.

Ні, вони ще не були на місці. Минули ще одне село, в'їхали в ліс і лише тут, серед наметів, зупинилися.

– Вилазьте, далі поїзд не йде! – гукнув з кабіни шофер.

Зіскакуючи на землю, вони читали транспарант, що висів між двома соснами біля входу до табору. Це було нелегко, бо вони бачили його з другого боку й читали слова справа наліво, по окладах: «Привіт вчорашньому вигнанцеві, а нині воїну!»

Біля двох сосен, які правили за браму, стояв вартовий з гвинтівкою на ремені. Прибулі обступили його тісним колом, уважно оглядали від черевиків і обмоток, від шинелі й ґудзиків – неабияких, а металевих, з гербом, – до чотирикутного польового кашкета з прошитим козирком і потемнілим орлом. Орел був не такий, як колись – незграбний, широкоплечий, але видно, що польський.

– Та що ви тут дивитесь, люди! – оборонявся вартовий. – Солдата не бачили? Ідіть обідати, а то «купці» приїдуть і заберуть вас, не встигнете й попоїсти…

Вони послухалися, пішли на кухню і скоро впевнилися, що вартовий мав рацію – тільки-но встигли з'їсти супу (звичайно, пшоняного, але з м'ясом), як приїхав грузовик і з нього вийшов молодий хлопець з дуже суворим виразом обличчя. Якби не зірки на погонах, то й не знали б, що то офіцер.

– Громадяни солдати, хто хоче в танкісти?

Потім він сів за столом у наметі, а вони, новоприбулі, по одному заходили всередину, стягували куртки й, сорочки, щоб їх оглянув лікар, чи можна їх записати в танкісти.

Янек трохи загаявся на кухні – не одразу пощастило переконати кухаря, що Шарик теж служитиме в армії. Коли хлопець підійшов до намету, Єлень уже виходив звідти з розпатланою чуприною, веселий, у розстебнутій ватянці.

– Янеку, ходи мерщій. Мене вже записали, а й ти ж у танкісти!

– Я хотів би разом з тобою, але не знаю. Піду туди, куди пошлють.

– Не жди, поки тебе пошлють. Сам вирішуй, так €уде найкраще. Я вже записався. Питають мене, чого сюди йду, то я кажу, що був танкістом. Питають де, то я кажу: в німців. Силою взяли. Питають, що далі було, ну то я кажу: «Зв'язав я свою німчуру й танком на другий бік, до руських». Вони кажуть: «Їх же було четверо, а ти один. Як ти справився?» То я взяв за руку того, що писав, того, що питав, та ще лікаря й двох сестер у білих фартухах, стиснув їх усіх, аж поки не попросили відпустити. Сказали, що буде танкова бригада. Бригада імені Героїв Вестерплятте.

Янек зблід, схопив Єленя за руку й спитав:

– Що ти кажеш?

– Те, що чуєш, – імені Героїв Вестерплятте. Це ті, що в Гданську перші захищалися, хіба не знаєш, Янеку… Ти куди?

Але Янек уже влетів до присінка намету. Вартовий притримав його за плече:

– Зажди, там дівка.

Вийшла Ліда, весело всміхнулась і, минаючи Яшш, кинула:

– Прийняли. їм радистки потрібні.

Янек зайшов усередину. Лікар кивнув на нього й відразу забурчав:

– Швидше роздягайся, хлопче. Нам ніколи. Оглянув, приставив трубку до грудей, запитав, чи здоровий.

– Здоровий.

– Підійдіть сюди, – стомленим голосом сказав хорунжий. – Ім'я?

– Ян.

– Прізвище?

– Кос.

– Відкіля родом?

– З Гданська.

– А тепер звідки?

– Приморський край.

– Далеко тебе занесло. Рік народження?

– 1926.

– Документи,

Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.

– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?

– Я ж сказав.

– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.

В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.

– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?

– Мій.

– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.

Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.

Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко повернув і підійшов прямо до невисокого кремезного шофера, що сидів на приступці грузовика.

– Добрий день.

– Привіт, – водій козирнув не підводячись; хай цей хлопчисько знає, що він уже бувалий солдат. – Віхура.

– Що ви, ледь-ледь повіває, – здивувався Янек.

– Я – Віхура. Таке прізвище. А ти?

– Дрозд. Кос.

– Які коси, де? – віддячив йому шофер, поглядаючи на дерева.

– Я – Кос. Таке прізвище. А того хорунжого, що "приймає"?

– Навіть не знаю. Звуть його Зенек, – недбало кинув, аби не пояснювати, що сам він тільки позавчора прибув у бригаду й ще не встиг довідатись.

– Гарна в тебе машина.

– Гарна. А це твій пес?

– Мій. Якщо любиш собак, то можеш його погладити, не вкусить. Сядь, Шарику.

Собака послухався і – правда, знехотя – дозволив тягати себе за вуха. Повертаючи морду, стежив, куди пішов його хазяїн.

А Янек тим часом постукав рукою по крилах, заглянув під капот мотора, погладив випукле скло фар. Затримався на хвильку з другого боку, біля задніх коліс і, обійшовши навколо грузовика, вернувся до водія.

– Гарна машина і в доброму стані. Де ти навчився водити?

– Дядько їздив на таксі у Варшаві й мені часом дозволяв проїхати по подвір'ю. В Казахстані про мене казали: Віхура – король автомобільних доріг.

– У Казахстані?

– Так. Гарний у тебе собака. їдеш з нами?

– Їду, тільки трохи пізніше.

Хорунжий Зенек вийшов з намету, прочитав прізвища і наказав вишикуватися. Першого разу не дуже добре вийшло, отож він звелів розійтися, а тоді ще раз скомандував: «У дві шеренги шикуйся!» і «Струнко!» Потім наказав сідати в машину.

Янек із-за дерева бачив, що Єлень поглядом шукає його, і Ліда подивилася навколо, але він залишився на місці. Незручно було пояснювати, що йому не повірили, як ішлося про рік народження. Але ніяких претензій у нього не було – адже сам Янек найкраще знав, що додав собі два роки.

Тим часом хорунжий і шофер сіли в кабіну. Хуркнув стартер, але мотор не завівся. Сидячи за деревом, Янек грався з Шариком, а той радів, що його хазяїн повеселішав, білими, гострими зубами хапав хлопця за пальці. Стартер захурчав удруге, втретє, хорунжий щось сказав шоферові, той буркнув «зараз» і, вистрибнувши з кабіни, почав поратися під капотом, побризкуючи ключами.

– Нова машина, що з нею таке? – запитав офіцер.

– Хтозна. Все гаразд, зараз поїдемо.

– Не так-то й зараз, – тихо мовив Янек і ляпнув собаку по морді: Шарик, поклавши йому лапи на плечі, намагався лизнути язиком в обличчя.

Хорунжий вийшов з кабіни, а молоді солдати танкової бригади, одягнені ще в своє цивільне лахміття, повилазили з кузова.

– Може, хто ручкою покрутить?

– Дай сюди, – сказав Єлень.

Янек виглянув із-за дерева й дивився, як його новий товариш, ставши перед капотом, рвонув ручку й потім довго крутив, мов катеринку, так що вся машина здригалася.

– Досить, – зупинив його шофер. – От, дідько візьми, паскудний ящик!

Янек звівся, підійшов ближче й мовив до Віхури:

– Гарна машина, тільки треба знати, як заводити.

– Одчепись, – буркнув король казахстанських доріг.

– Я б полагодив, – звернувся Кое до офіцера, але, не дочекавшись відповіді, знову разом із собакою відійшов під дерево.

Минуло ще хвилин з десять, а машина й далі стовбичила посеред галявини.

Лікар вийшов з намету.

– Коли б це була людина, то я, може, допоміг би: аспірин або рицина…

Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.

– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.

Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.

– Нічого не розумію. Все як слід, а не заводиться. Янек знову підійшов до офіцера.

– Пане поручику, може б, я полагодив.

– Спробуй.

– А якщо полагоджу – візьмете з собою?

– Ні, не візьмемо… А втім, згода, хай йому грець!

– Нас двоє.

– А хто другий?

– Ну, я й собака.

– Дідько його візьми! Гаразд.

Янек підійшов до машини; за ним – хорунжий, шофер і всі ті, що всупереч наказу повилазили з кузова.

– Отже, якщо машина заведеться, візьмете нас обох? – ще раз уточнив для певності.

– Побачимо, – буркнув офіцер, але Єлень, що стояв поруч, озвався басом:

– Так було сказано, всі чули.

– Ну то залазьте в машину. А ви, громадянине хорунжий, сідайте в кабінку.

Всі послухали його. Коли залазили в кузов, а офіцер обходив навколо мотора, Янек нахилився до Шарика й промовив:

– Шукай, Шарику, шукай! – і штовхнув пса рукою. – Хазяїн загубив.

Собака миттю кинувся під машину.

Янек сів на місце шофера, повернув ключик і натиснув стартер. Мотор загурчав і стих. Хлопець вдруге натиснув. Мотор загудів і почав спокійно працювати на малих обертах.

– Слухай, Кос, як це ти зробив? Ну, скажи, як? – Віхура смикав Янека за рукав.

Хлопець не відповідав. Побіг назад до машини, а назустріч йому з-під коліс вистрибнув Шарик і, радісно махаючи хвостом, приніс грубий вовняний шарф.

Янек схопив собаку, подав у кузов, а його самого, взявши під руки, втягнув досередини Єлень.

– Готово, їдьмо! – ті, що сиділи спереду, застукали кулаками по кабіні.

Грузовик рвонув з місця, набирав розгін. Чути було, як шофер переводить ручку щораз на більшу швидкість і додає газу, силкуючись надолужити втрачену годину. Машина підстрибувала на корінні, на вибоїнах, а Єлень, обнявши Янека рукою, так що той не міг ї повернутись, кричав йому на вухо:

– Як це тобі вдалоея?

– Фортель! І тут, – постукав себе пальцем по лобі, – треба дещо мати.

– Скажи, як це ти зробив, скажи бо задушу.

– Пусти! Пусти, ведмедю, то покажу.

Густлік ослабив обійми, і Янек дістав з-за пазухи шарф, замазаний сажею.

– Розумієш?

– Труба? Вихлопна труба! Ти заткнув? А хто витяг? Кос не відповів, тільки показав під лаву, звідки стирчала весела й задерикувата собача морда.

Їхали недовго. Через півгодини машина загальмувала, зробила кілька поворотів і зупинилась у лісі. Коли позскакували на землю, всі побачили під деревами низькі, криті мохом землянки. З бляшаних коминів здіймався дим.

– А де наші танки? – запитав Єлень.

– Ще немає, але не журись, будуть, – відповів Віхура.

Хорунжий дав команду шикуватись, а Янекові й Густліку, двом останнім у шерензі, наказав:

– Ви підете на кухню. Треба наносити повний казан води й начистити картоплі.