Чотири танкісти і пес – 1

Розділ XIII У ВОРОЖИЙ ТИЛ

– Це ті бучки?

– Наче вони, але щось дуже скоро.

– Ходіть сюди, батьку, – Єлень прочинив люк, підсадив старого, щоб той міг виглянути, і ще раз запитав:- Ті самі чи якісь інші?

– Ті самі. Спочатку мені здалося, що ми надто швидко доїхали, а тепер я на власні очі бачу.

– Під час бою вас, батьку, ми не будемо примушувати висовуватись, бо вб'ють. Звикайте дивитися в перископ.

– У що?

– В оце скельце. Таке віконце називається перископ. Ну, тепер уже ми знаємо напевно. Це дуже важливо, бо як завариться каша, то роздивлятися буде пізно.

Замаскований прикріпленими до броні гілляками, танк стояв на краю поперечної просіки, що йшла із сходу на захід. Всередині в танку було тісно. Збоку повно снарядів, під ногами стояли ребром скриньки з патронами для піхоти, а перед самим від'їздом офіцер-сапер силоміць упхнув їм два чималі ящики мін, уперто доводячи, що вони пригодяться.

А крім того, ще ж і Черешняк. Він стояв у башті праворуч, перед Єленем. На сиву голову йому наділи шоломофон, щоб він усе чув і сам міг говорити, коли б збилися з дороги. Клопоту було чимало, бо спочатку селянин ніяк не міг збагнути, що треба не кричати, а спокійно говорити перед собою в повітря, і хоч як би гуркотів мотор, а проте усі чудово почують його, Черешняка, і він усіх почує – наче по радіо. Потім, коли він уже навчився користуватися внутрішнім телефоном, розгорілася суперечка про гвинтівку. Черешняк набив усі кишені патронами, перевісив зброю через плече і ніяк не хотів поставити її в кутку.

– Батьку, ви ж мені цією пукавкою очі повиколюєте. От упертий чоловік! – сердився Єлень.

Нарешті, дійшли згоди: карабін почепили на тримача для снарядів у башті, щоб був під рукою. Тепер Черешняк стояв спокійно, тільки раз у раз засовував руку то в одну, то в другу кишеню і побрязкував патронами. В танку було жарко й задушно, але провідник не хотів зняти піджака. Піт заливав йому обличчя, розмазувався на щоках.

Найтяжче – це бездіяльність і чекання. Танкісти сиділи під бронею, в тиші, в жарких сутінках, комбінезони липли до мокрих від поту тіл, легеням не вистачало повітря. А проте люків не відкривали. І вентилятори не працювали – берегли акумулятори. Здавалося, їхній танк – то підводний човен, що причаївся на дні зеленої води лісового моря.

Саакашвілі штовхнув ліктем Коса і виставив великий палець угору – мовляв, усе буде гаразд. Янек кивнув головою, поправив приклад ручного кулемета, що стирчав біля його плеча. Потім нахилився праворуч, скубнув собаку за кудли. Шарик повернув морду, почав легенько хапати зубами за пальці. Тільки Василь сидів спокійно па своєму сидінні й дивився у перископи.

Густлік, відчуваючи, що йому пересихає в горлі, торкнув рукою Черешняка.

– Страшно, батьку?

– Аякже, страшно. Тільки ти не штовхай мене, бо спина болить. Я ж казав, що хлібом обпік.

– Знаю, пам'ятаю, ви вже четвертий раз розповідаєте… Мабуть, зараз рушимо…- По голосу важко було зрозуміти, чи то Єлень повідомляв, чи, може, питає командира.

Саакашвілі зиркнув на освітлений у темряві циферблат танкового годинника. Було майже п'ятдесят хвилин на сьому.

– Екіпаж, увага, – спокійно озвався Василь. – За хвилину наші почнуть. Густліку, заряджай осколочним.

Входячи в ствол, заскреготав снаряд, клацнув замок.

Виконавши наказ, Єлень притиснувся лобом до бічного перископа. Побачив автоматників, що причаїлися поруч, оберігаючи танк від можливих несподіванок на вихідній позиції. Далі, між двома берізками, стирчала гармата з танка хорунжого Зенека. Людина необізнана, певно, подумала б, що то якась обламана похилена жердина, але Густлік знав: це дуло гармати. Ось воно трошки піднялось і пересунулося праворуч, шукаючи ціль. Третього танка не видно було, він стояв десь далі з правого боку, за деревами.

– Страшно, батьку? – знову почав Єлень, але в цю мить у навушниках почувся низький свист, а потім голос:

– «Граб-три», увага!

– «Граб-три» слухає. Я готовий.

– Ну, то починаємо. Тільки з перцем. Вогонь! Враз бабахнули гармати тих обох танків, зататакали кулемети, закашляли міномети, і десь позаду вдарила батарея гаубиць.

– Заводь мотор! – скомандував Василь.

Свиснуло стиснуте повітря, зашумів, починаючи крутитись, маховик, набрав розгону. Заскреготіли триби, коли Гжесь увімкнув зчеплення, і вмить озвалися, заграли чотириста п'ятдесят кінських сил, заглушуючи гуркіт бою.

– Рушають, – доповів Єлень.

Танк, який стояв далі й якого досі не видно було, видерся на бруствер окопу, задерши носа, повалив сосонку і, проїхавши кілька десятків метрів, зупинився, безперервно стріляючи. Тоді рушив хорунжий Зенек. Єлень уже не бачив його за деревами. Раптом, пересилюючи гуркіт пострілів, під танкову броню увірвалося гучне «ура!» піхоти. Німці відповідали щораз частіше й гостріше. Поміж стовбурами сосен Єлень, мов за густим плотом, побачив яскраву смугу полум'я.

– Горить!

– Що горить? – запитав Василь.

– Не знаю, за деревами.

І знову до танкістів долинуло гвардійське «ура», по просіці заскакали вибухи. Янек подумав, що, мабуть,.саме тепер вони рушать, що вже пора, і в цю мить почув спокійний, як завжди, Семенів голос:

– Вперед, Гжесю.

Рушили. Гущавина сосонок та беріз розступилася перед ними, танк, підминаючи під себе стовбури й крони, викотився, мов здоровенний гіллястий кущ, на просіку й, набираючи швидкість, ввійшов у ліщину. Гнучкі прути піднялися позаду, закрили танк від очей автоматників.

Ішли наосліп, як плавець у густій, стоячій воді вкритого ряскою ставу. За кущами погано видно було навіть перед самим танком. Зелена тінь, здавалося, була волога й липка. Примружили очі біля перископів, коли замиготіло світло. Побачили галявинку, посеред якої росла дика груша.

– Правильно вийшли? – запитав Василь.

– Правильно, пане, – відповів Черешняк. – Ви наче по гриби в наш ліс ходили. Тепер тут буде рівно, можна поганяти.

– Гони машину, – наказав поручик, і в його голосі танкісти з радістю вловили веселі нотки сміху.

Гжесь натиснув на газ, але їхав обережно – попереду постали товсті дерева, щоправда, вони стояли рідко, але треба було пильнувати, своєчасно звертати вбік, як ото в танці, коли гостей збереться багато, а кімната тісна.

– Що це ми так – то наліво, то направо? – занепокоївся провідник.

– Нічого не вдієш, – озвався Єлень. – Не будемо ж ми весь ліс валити, бо вам потім нічого буде рубати…

– Припиніть балачки! – наказав Василь.

Танк ревів мотором, продираючись через ліс. З правого боку замиготіло світло – там була друга галявина.

– Цабе! – крикнув Черешняк.

– Що таке? – не зрозумів Саакашвілі.

– Бери праворуч, – пояснив Єлень. – Він до тебе, як до коня. Дивись, Ще батогом по спині огріє.

Промчали краєм галявини, знову пірнули в ліс. Тепер кущі були рідші й нижчі. Одна гусениця йшла по вузенькій, ледь помітній стежині. Василь побачив з башти жовтуваті воронки від снарядів і наказав:

– Повільніше.

Гжесь збавив газ, маневрував, але всіх воронок не можна було обминути. Танк спіткнувся, похитнувся, почав перевалюватися з боку на бік.

– Ну й кидає! Мов чортом у свяченій воді! – сказав Черешник.

– Третя галявина.

– Авжеж, третя, я ж казав. Тепер, ліворуч, бо тут' болото.

Нарешті вирвалися на відкрите місце, ширше, ніж те, що було раніше. Під лісом видніла купа трохи присохлого листя.

– Цього кущика не було, – здивувався Черешняк. – Хто ж це його…

– Повний вперед! – рішуче перебив його Василь. – Тарань!

Придивившись до зів'ялого гілляччя, поручик крізь листя помітив блиск металу, а поруч на траві – трьох німців у пістрявих плащ-палатках і насунутих на лоб касках. Були надто близько, щоб по них стріляти.

Побачивши танк, гітлерівці завагалися на мить, і це їх погубило. Поки вони підскочили до гармати і вставили снаряд, танк опинився за якихось п'ятнадцять метрів. Фашисти не встигли закрити замка, в паніці кинулися врозтіч. Під гусеницями заскреготало, весь танк аж рвонуло, підкинуло. У лівому перископі поручик Семен на мить побачив серед дерев офіцера, який вистрілив угору ракету.

– З правого боку ще один пак, розвертають гади, – доповів Єлень. – Чого доброго, вліплять нам ззаду.

Танк мчав уперед на повній швидкості, мотор аж трав на високих обертах. Засвистів електромотор, заскреготіли триби, вся башта блискавично повернулася на сто вісімдесят градусів. Поручик намагався піймати на приціл ворожу протитанкову гармату, але німці випередили його. Вони вже повернули дуло, стали навколішки за щитом. Василь побачив блиск і якусь частку секунди безпорадно чекав на вибух. Але снаряд пролетів повз танк, і Василь вистрілив майже наосліп, бо вони були вже за кущами.

Одразу ж вихопились на вершину пагорка й невеличким схилом почали з'їжджати вниз. Башта знову блискавично розвернулась, і Єлень сам, не чекаючи команди, зарядив гармату.

– О боже, це наче карусель на ярмарку. Аж у голові крутиться.

– Батьку, он уже ялівець. Вийдете?

– Куди там, я з вами.

Танк вискочив на обліг, де-не-де порослий блакитними купинами ялівцю. З-під гусениць бризнули високі фонтани піску, танк окутали клуби куряви.

– Перед нами окопи. Янеку, не лови гав!

З останніми словами Василь вистрілив, і недалекий вибух вказав Косу ціль. Зверху видно краще, аніж з місця кулеметника, тож Янек тільки тепер побачив крізь куряву зигзагоподібну лінію окопів, а над нею в одному місці – три каски і руки гренадерів, що переставляли кулемет.

Танк гойдало, цілитися було важко, і Кос випустив довгу чергу – якщо й не влучить, то хоч пригне ворогів до землі. Ліворуч од тих трьох Янек помітив здоровенного солдата з фауст-патроном на плечі. До нього було вже зовсім близько, хлопець тільки повів дулом, в той же час натискуючи спуск. Не знав, поцілив чи ні, бо танк підстрибнув на бруствері окопу й помчав далі полем.

– Де будинки? – запитав Василь.

– їх нема, але комин, мабуть, видно, он там, де дві сосни.

– Механіку, бери ліворуч. Іще ліворуч. Досить. Почувся короткий свист, і одразу ж – вибух. Стіна піску затулила і комин, і сосни. За мить – ще один вибух.

– Важкі міномети, – буркнув Єлень.

Зненацька всі відчули, як немовби велетенська лапа вперлася в лоб танка, зупинила його на мить і рвонула вгору. Від гуркоту заболіло у вухах, курява й дим заповнили танк. Шарик коротко завив і стих.

– О богородице! Спина! – крикнув Черешняк.

Танк не зупинився, тільки уповільнив хід і далі працьовито молов гусеницями пісок.

– Насос вийшов з ладу! – хрипким голосом вигукнув Саакагпвілі. – Іду на ручному.

– Дійдеш?

– Дійду.

– Густліку, ракети!

Заскреготав замок люка. Єлень якусь мить морочився з ним, шарпонув і нарешті крикнув:

– Заїло, хай йому біс! Заклинило.

– Увага, перед нами наші. Повільніше, праворуч, іще праворуч. Гальмуй!

Та було пізно. Василь бачив, як з окопу перед танком підвівся плечистий солдат у порваному мундирі, ясне волосся падало йому з-під каски на лоб, рот був широко розкритий – солдат щось закричав і кинув в'язку гранат.

Вибух ударив у броню, танк рвонуло. Черешник упав на ящики з боєприпасами, на нього звалився Густлік. Мотор стих, танк зупинився. Запахло димом. Саакашвілі боляче вдарився головою об броню, розбив собі праве коліно і лютий – бо також бачив крізь оглядову щілину, хто їх атакує, – не витримав, відкрив люк і гаркнув на все горло:

– Дурню, ти що, не бачиш? Своїх б'єш, машину нівечиш! – І додав кілька слів, які й повторювати незручно.

Василь увімкнув контакт. Електричний струм побіг по проводах в задню частину танка, іскра запалила димову шашку, прикріплену на броні. Густі клуби диму шугнули з обох боків угору, закрили танк смердючою жовтою хмарою.

– Механіку, заведи мотор і хай працює на малих обертах. Густліку, натисни ще раз на цей люк, може, відкриєш.

Єлень підсунув під ноги ящики, виліз на них і, впершися спиною в металевий диск, почав розгинатися, щораз нижче опускаючи голову й важко сопучи. Нарешті відпустило. Люк, стукнувши, відскочив угору.

– Механік і Черешняк – залишаються на місці. Решта – з машини.

По броні спустилися на землю. Розірвана гусениця простяглася, мов довгий вуж. Добре, що танк ішов не дуже швидко і не встиг ще з'їхати з неї. Рядом у густому диму маячили постаті червоноармійців з автоматами, націленими танкістам у груди.

– Ви хто такі? – грізно запитав той самий, що кинув гранати, а тепер стояв найближче, тримаючи в руках німецьку снайперську гвинтівку.

– До капітана Баранова. Пакет.

З диму вийшов низенький чоловічок з офіцерськими погонами на видинялій забрудненій гімнастьорці. Обличчя в нього було забинтоване, лице почорніло від пилюки, червоні очі сльозилися чи то від диму, чи то від недосипання.

– Я Баранов.

– Поручик Семен з Польської танкової бригади. Ось тут наказ командира. Тільки якщо ми так стоятимемо і не начепимо гусениць, поки німці не схаменулися, нас усіх переб'ють.

Капітан не промовив ні слова, узяв пакет і дав рукою знак своїм бійцям. Ті кинулися на допомогу. Коли танк наїхав на гусеницю, солдати, кашляючи й задихаючись від диму, з'єднали ланки. Танк поволі рушив і в супроводі ясноволосого снайпера, що показував дорогу, пройшов через лінію окопів.

Кинута на пісок шашка все ще диміла, заслоняючи їх від ворога. Проїхали метрів з п'ятдесят у глиб позицій, повернули за руїни спаленої хати і стали за купою цегли. Сонце вже сховалося за обрій, сутінки огорнули башту, але німці помітили рух і двічі пальнули навмання. Снаряди просвистіли високо над головою, пішли далеко в тил.

Гжесь вимкнув мотор, стало тихо, аж у вухах дзвеніло. На півночі, там, звідки вони приїхали, гриміло відлуння битви, а тут було спокійно.

– Огляньте все і – з машини.

Виходили поодинці, неквапливо, здавалося, невпевнені у власних руках і в силі своїх м'язів. Сідали на землі й не могли вгамувати тремтіння рук. Тільки тепер, після бою, відчули страх і втому, тягар нервового напруження та безсонної ночі.

Черешняк, не випускаючи карабіна з рук, ліг на животі, ліву руку підклав під голову. Шарик, підібгавши хвоста, важко дихаючи і тихенько скиглячи, вмостився біля Янека. А поруч стояв танк, і вони дивилися на нього, як дивиться господар на смертельно пораненого коня. Броня була шершава, закіптюжена, подряпана, фарба на ній місцями обгоріла. В такому стані вони добралися на місце, але ж це менше, ніж половина завдання. Як тапер виведуть пошкоджену машину? Чи й самі вийдуть живими?

Командир радянського батальйону сидів трохи далі на дні колишнього льоху, склепіння якого розбив снаряд, і, закриваючись краєм плащ-палатки, читав наказ, раз у раз поглядаючи на карту. Молодий автоматник, з подзьобатим віспою обличчям, такий же худорлявий, як і його командир, присвічував кишеньковим ліхтариком. Здоровий ясноволосий сибіряк із снайперською гвинтівкою в руках стояв, спершись на пень зрізаної сосни, і мовчки поглядав на танкістів.

– Хлопці! – тихо озвався Василь. – Хлопці! – повторив з притиском.

Танкісти випрямились, дивилися на Сеиеиа, руки їм перестали тремтіти.

– Доповідайте, що в кого.

– У мене все гаразд, – озвався Єлень. – Ударило по люку, але тепер уже все в порядку.

– Бензонасос вийшов з ладу, – з жалем почав Саакашвілі. – Я ще тоді, перед заняттями, казав: «Дайте навий». Дали старий, пообіцяли замінити. Не замінили. На ручному кількасот метрів проїду, а далі не потягне. І коліно розбив, болить, хай йому біс. Коли б тут була хоч та руда Маруся, що тоді приходила…

– Під чає останнього вибуху побито лампи, – перервав Янек. – Зв'язку нема й не буде.

Всі розуміли, що тепер вони – як глуха й кульгава людина, непридатна в бою.

Низенький капітан вийшов із льоху, підсів до Василя.

– Дісталося вам.

– Дісталось.

– Безглуздо, що це від своїх, але… самі розумієте.

– Розумію. Ми повинні були дати сигнал ракетами, але осколок заклинив люк.

– Вдосвіта будемо пробиватися. Не знаю тільки, чи продержимось. Німці лізуть раз у раз, а в моїх людей по десятку патронів.

– Патрони ми вам привезли.

– Це чудово. Може, дасте кілька снарядів і до гармати? У мене лишилась одна сімдесятишестиміліметровка.

– Дамо. Тим більше, що наш танк тут залишиться, – з місця може вести вогонь, а їхати – ні. Ми підемо з вами пішки. Два ручні кулемети – це теж сила.

Баранов розіслав посильних. В сутінках, які дедалі густішали, до танка почали сходитися піхотинці. Єлень видавав їм ящики з патронами. Артилерійські снаряди брали по два, несли їх під пахвами.

– Протипіхотні міни теж є.

– Нема кому їх поставити! люди сплять. На світанку, перед відходом, закопаємо їх. Тепер у кожному відділенні тільки один вартує – будить усіх, коли німці починають лізти, – Каштан глянув на годинника й додав: – У них в усьому «Ordnung» – порядок. Воюють за розкладом. Ось побачите, за п'ятнадцять хвилин полізуть.

– У вас нема чим підвезти снаряди до гармати? Швидше було б.

– Є два коники, але я ховаю їх. Треба ж буде поранених забрати.

Баранов говорив поволі, ніби вириваючи кожне слово з глибини грудей. Був байдужий до всього, як смертельно втомлена людина. Тільки вже підводячись, трохи пожвавішав.

– Піду, бо зараз почнеться. Не ображайтесь, що так по-дурному вийшло. Від щирого серця дякуємо – тепер якась частіша проб'ється, а якби не наказ, то всі залишилися б у цьому піску.

За п'ятнадцять хвилин німці й справді почали атаку. Ще здалеку почали стріляти. Постріли спалахували в темряві вогнями, й по тих відблисках видно було цеп наступаючих. Він підходив ближче й ближче. Піхоту підтримували міномети, що люто били по маленькому острівцю радянських військ. Гвардійці чекали, і тільки тоді, коли ворог підійшов зовсім близько, відкрили шквальний вогонь.

Екіпаж був у танку.

– Допомогли гвардійцям патрони, – сказав Василь. – Ми їм наче свіжої крові влили.

А потім били з гармати, з кулеметів. Снарядів і патронів не жаліли, адже на світанку все одно доведеться вистріляти все до останку.

Коли все затихло, біля танка почулося ще два постріли з гвинтівки. Танкісти визирнули: там, стоячи рядом, вели вогонь сибіряк і Черешняк.

Згасли відблиски пострілів, вщухла луна бою, і навколо стало темно н тихо. Повернувся Баранов, знову сів біля Василя. Сказав:

– Так якось по-дурному вийшло…

Не докінчив: голова йому схилилась на коліна, і капітан заснув.

Худорлявий автоматник присів навпочіпки біля нього, обома руками тримаючи на грудях автомат. Солдат насилу переборював сон, голова йому хилилась донизу, але підборіддя щоразу вдарялось об дуло, і автоматник прокидався і знову пильнував.

Танкісти мовчали. Янек тримав між колінами Шарикову голову, приглядався до пса, чухаючи йому за вухами, і щось тихо шепотів.

– Один вартуватиме, а решті – спати! – сказав Семен. – Я стоятиму на варті перший.

Густлік і Гжесь одразу ж лягли. Кос лишився.

– Василю…

– Що таке?

– Напиши генералові рапорт, що нам потрібен наcос. Поручик зрозумів не зразу, про що йдеться. Якусь мить мовчки розмірковував, а потім рішуче відповів:

– Нікуди ти не підеш.

– То, може, я, пане поручик? – несподівано втрутився Черешняк. – Хоч і спина болить, але я пішов би. Самому мені було б безпечніше, аніж усім разом. Гвинтівка у мене є, набої є…

– Піде хтось інший, а не' я і не він, – перебив Кос і, посмикуючи Шарика за кудли, вперто повторив:- Напиши.

Василь зрозумів. Не вірив, що це вдасться, але не хотів завдавати Янекові прикрощів і не мав права відкинути будь-який, навіть найменший шанс врятувати танк і екіпаж, підтримати гвардійський батальйон, вирватися з оточення. Він підійшов до танка і при світлі маленької лампочки, яка освітлювала прицільні прилади, написав кілька слів на аркушику з блокнота для донесень.

Янек тим часом узяв з машини свій шарф і шоломофон. Старанно згорнув шарф, потім у темряві довго протягував нитку в голку. Поруч, залізши під танк і притулившись один до одного, спали канонір та механік.

Василь підійшов і подав складений учетверо папірець. Янек загорнув його в шарф, вузькою смужкою намотав собаці на шию, міцно зшив і відкусив нитку.

– Шарику, слухай! Ти розумний, розумний пес. Понюхай, добре понюхай, – підсунув йому під ніс шоломофон, якого подарував генерал перед самою битвою. – Великий, розумний пес- Янек гладив Шарика долонею по голові, по спині, а потім легенько штовхнув од себе і наказав:- Принеси.

Шарик, радий забаві, крутнувся на місці й, чудово зрозумівши, що від нього хочуть, побіг до танка, стрибнувшу відкритий люк. За мить повернувся, несучи в зубах мундир свого хазяїна. Радісно махаючи хвостом, ждав похвали й нагороди.

Але господар був невдоволення. Різко сказав кілька слів, а потім знову заговорив тим самим лагідним, спокійним голосом, який Шарик так любив. Хазяїн знову дає нюхати ту саму річ. Шарик не розуміє, про що йдеться. Запах виразний і простий, це дух його хазяїна. Та ще, може, є в ньому трохи іншого – того, чим пахне весь стальний дім, їхнє помешкання. Але' ж не може бути, щоб господар – найрозумніший, найкращий у світі чоловік – зажадав, аби Шарик приніс йому весь танк. У чому ж справа?

Собака старанно, з усіх боків обнюхував річ. Чорний вологий ніс йому тремтів, здригалися й губи, а хвіст нерухомо закляк. Нарешті, десь у глибині, на самому дні, він знайшов третій запах, слабий, але все ж виразний. Там пахло трохи тютюновим димом і іншою людиною, доброю й симпатичною. Людиною, од якої вже кілька разів Шарик одержував м'ясо, обережно беручи його зубами, звичайно, завжди з дозволу свого хазяїна. А певно, йдеться саме про того чоловіка, який часто гладив Шарика і при тому завжди відкладав неприємний предмет, що димів. До того чоловіка – далеко, але, якщо треба, то, йдучи по сліду їхнього дому на колесах…

Шарик махнув хвостом – раз і вдруге, потім лизнув свого хазяїна в обличчя. На язику в нього залишилась гірка й солона волога. Ну, гаразд, гаразд… Звичайно, він шукатиме і знайде, навіщо ж ці сльози? Пес хотів бігти негайно, але господар міцно тримав його руками.

– Готово, – сказав Янек.

Василь підійшов до капітана Баранова, смикнув його аа плече, розбудив.

– Німці?

– Ні. Накажіть, щоб ваші не стріляли в собаку.

– Що таке?

– Щоб у собаку не стріляли.

– Ага, розумію. – Капітан аж тепер остаточно прокинувся і побачив Янека, що сидів на землі, тримаючи в. обіймах вівчарку.

– Гвардійці, у собаку не стріляти! – гукнув командир. Клаптик землі, яким вони володіли, був такий маленький, що капітана мали почути всі, кого не зморив сон.

Шарик, відчуваючи, як слабщають Янекові обійми, лизнув господаря в руку, побіг цо сліду гусениць і не забаром зник у темряві.

– Хмар не буде?

– Ні – відповів Василь.

– Жаль.

– Але місяць зійде ще не скоро. Баранов, витягнувшись на спині, знову спав.

– Ось тобі годинник, – сказав Василь. – Я трохи посплю, а ти почергуй. Тепер, я знаю, ти все одно снеш. Розбудиш мене об одинадцятій.

Коли Семен пішов, з темряви виринув сибіряк, сів біля Коса й мовчки подав йому кисет з тютюном, пошитий з м'якої оленячої шкури.

– Спасибі. Я не курю. Снайпер одвів руку, зітхнув. Янекові стало жаль цього рослого чоловіка. Взяв у нього гвинтівку з оптичним прицілом, зважив у руці й сказав:

– Гарна штука. – Потім, торкнувшись пальцями приклада, знайшов на ньому невеличкі позначки з гострими, ще не стертими краями і запитав: – А це що, оці зарубки?

– Вони, – коротко оояснив снайпер і показав рукою в напрямі німецьких окопів.