Чтиво

Глава перша

ерез сто двадцять один день пошуки припинили. Береговий патруль перестав шукати за три тижні, але вдова заплатила приватній компанії, щоб вони прочесали дно всього Тихого океану, або, принаймні, стільки, скільки зможуть. Та надій не лишилося, і почалися приготування до похорону. Новини для перших шпальт газет.

Некрологу як такого не було. Стаття повідомляла про головні моменти життя зниклого й описувала його численні досягнення, професійні та особисті. Третина її була присвячена відгукам різних людей, пов’язаних із ним через письменництво: його агента, редактора, критиків, колег. Усі погоджувалися, що Вільям де Валле був майстром своєї справи, титаном, і його не вистачатиме цілому світові. Один із тих, у кого брали інтерв’ю, завважив, що повною мірою трагедія відчуватиметься лише деякий час по тому, коли минеться перше потрясіння.

Пфефферкорн з огидою відкинув газету і повернувся до каші, яку приготував на сніданок. Ніхто з ним не зв’язався, щоб поцікавитись його думкою, саме це його так і засмутило. З Біллом він був знайомий довше, ніж будь-хто інший, навіть довше за Біллову дружину. Жодна стаття її не цитувала, бо жінка відмовилася від будь-яких коментарів. Бідолашна Карлотта, подумав він. Чи не зателефонувати їй? Утім, це неможливо. Він жодного разу не зателефонував, відколи почув новини про зникнення. Хоча шанси знайти Білла живим ніколи не були великими, Пфефферкорну не хотілося пропонувати співчуття заздалегідь, немов, зробивши це, він підтвердив би найгірше. А тепер, коли найгірше сталося, його мовчання, які б добрі наміри він не мав, здавалося безсердечним. Він припустився помилки, і це його дуже бентежило. Це не вперше. І не востаннє.

Глава друга

аступного ранку першу сторінку захопили й інші історії. Пфефферкорн пропустив новини про розлучення зірки, арешт атлета, відкриття великого газового родовища на узбережжі Західної Злабії, те, що він шукав, знайшлося на четвертій сторінці. Церемонія прощання з Вільямом де Валле, відомим автором понад тридцяти світових бестселерів, відбудеться в Лос-Анджелесі на кладовищі, де ховають переважно знаменитостей. Церемонія буде закритою, потрапити на неї можна лише за запрошенням. Пфефферкорн знову відчув огиду. Як типово з боку преси: удають, що поважають особисте життя людини, а самі тільки знають, що втручаються в нього. Він вийшов з кухні та пішов одягатися на роботу.

Пфефферкорн викладав творче письмо в маленькому коледжі в Східному Сіборді. Багато років тому він написав свій єдиний роман. Називався той «Тінь Колоса» і присвячений був гіркій боротьбі молодого чоловіка за визволення з-під влади домінуючого батька, який принижував спроби сина знайти сенс у мистецтві. Пфефферкорн списав батька зі свого власного, неосвіченого продавця пилососів, який уже помер. Книга отримала помірні схвальні відгуки, але продавалася погано, тож Пфефферкорн більше нічого й не видавав.

Та він частенько телефонував своєму агентові, аби описати щось новеньке, із чого вийшов би непоганий роман. Агент завжди казав одне й те саме: «Звучить цікаво. Чи не перешлеш мені глянути?» Пфефферкорн слухняно пересилав матеріали і чекав на відповідь. І врешті-решт стомлювався чекати і знімав слухавку.

— Ну,— казав агент,— це насправді цікаво. Повір мені на слово. Але якщо чесно, не думаю, що ми зможемо це продати. Звісно, я спробую.

— Тобі краще знати,— відповідав Пфефферкорн.— Не страшно.

— Зараз не сприятливий час для оповідань.

— Знаю.

— Як просувається той роман?

— Потроху.

— Повідомиш, коли буде що мені показати, добре?

— Гаразд.

А от чого не казав Пфефферкорн своєму агентові,— так це того, що ці сторінки, які, за словами агента, не можна було продати, були, власне, не оповіданнями, а невдалими спробами підступитися до другого роману. За власними підрахунками, Пфефферкорн починав сімдесят сім романів і від кожного відмовлявся, почувши, що перші п’ять сторінок не сподобалися. Не так давно він для сміху поєднав усі сімдесят сім уривків по п’ять сторінок до купи і спробував зшити їх разом у зв’язне оповідання. Це зусилля коштувало йому цілого літа, але, на жаль, ні до чого не привело. Зрозумівши свою неспроможність, він вибив ногою вікно у спальні. Викликали поліцію, і Пфефферкорн відбувся попередженням.

Глава третя

априкінці тижня надійшло запрошення на похорон. Пфефферкорн відсунув решту пошти і взяв у руки важкий чорний конверт. Той був з красивого дорогого паперу, і Пфефферкорн вагався, чи відкривати його. Перевернув. На задньому клапані сріблястим чорнилом було відтиснуто сімейний герб де Валле у вигляді гребеня гори. Пфефферкорн гмикнув. Де Білл відкопав цю дурницю? Пфефферкорн вирішив, що то була ідея Карлотти. Їй завжди подобалися драми.

Він відкрив запрошення, і звідти вискочило шестидюймове зображення Вілла в найщасливішу мить життя: вбраний як моряк, у капітанському кашкеті, готовий вийти в море, з широкою посмішкою на широкому сіруватому обличчі. Він нагадував Гемінґвея в зрілі роки. Пфефферкорн уже давно не навідувався до де Валле — аж серце стискалося, коли він думав, скільки часу вже минуло,— але він пригадував їхню яхту,— такі часто можна побачити на обкладинках товстих м’яких глянцевих журналів. Він припускав, що її уже давно замінили на більш розкішну модель, яка йому навіть і не снилася.

Прощальна церемонія мала відбутися за три тижні. Відвідувачів не пускатимуть. Запрошених просять відповісти якомога раніше.

Три тижні — це дуже довге очікування на похорон. Тоді Пфефферкорн пригадав, що тіла немає, отже, немає і загрози його розкладання. Цікаво, чи ховатиме Карлотта порожню труну? Огидна думка, тож він від неї відмахнувся.

Хоча питання про те, чи буде він присутнім, не стояло, він прикинув усі витрати. Транспорт, проживання і новий костюм (жоден із тих, що він мав, не годився),— ця подорож стане йому більш ніж у тисячу доларів,— копійки для більшості друзів Вілла, його голлівудських приятелів, яким і їхати далеко не доведеться: трохи прокотитися собі автострадою. Пфефферкорн же отримував невеличку зарплатню, і його обурювала сама думка, що доведеться майже всю її витратити, аби висловити співчуття. Знав, що це егоїстично, але нічого не міг удіяти. Саме так, як він не міг уявити останню яхту де Валле, така заможна жінка, як Карлотта, навіть і гадки не мала, як швидка подорож на інший бік країни може завдати шкоди заощадженням. Він заповнив картку відповіді й лизнув клапан маленького конверта зі зворотною адресою, а з голови не йшли слова Орвелла, що як письменник він не може зрозуміти, що означає бути неписьменним. Цікаво, чи не вийде з цього цікавий роман?

Глава четверта

ого вечора Пфефферкорну зателефонувала дочка. Вона побачила новини по телевізору і хотіла втішити батька.

— Ти туди ідеш? Схоже, влаштовують справжню церемонію.

Пфефферкорн відповів, що навіть не уявляє, яка там може бути церемонія.

— Ой, татку, ти знаєш, про що я.

На іншому кінці лінії Пфефферкорн почув чоловічий голос.

— У тебе хтось є?

— Це просто Пол.

— Який іще Пол?

— Тату. Будь ласка. Ви з ним уже разів сто зустрічалися.

— Хіба?

— Так.

— Ну, тоді я старішаю.

— Припини.

— Здається, я не можу запам’ятати імен твоїх хлопців.

— Тату, припини.

— Що? Що такого я сказав?

— Хіба так важко запам’ятати, як його звуть?

— Важливе я завжди пам’ятаю.

— Це важливе. Ми збираємося одружитися.

Пфефферкорн колихнувся, схопився за стілець, застогнав.

— Увічлива людина сказала б: «Вітаю».

— Люба,— відповів Пфефферкорн.

— Підійде і «Я тебе люблю».

— Або те, що мене трохи приголомшила новина, що моя єдина дитина одружується з кимось, кого я в очі не бачив...

— Ви з ним уже багато разів зустрічалися.

— ...чиє ім’я я ледь пригадую.

— Тату, будь ласка. Ненавиджу, коли ти так поводишся.

— Як поводжуся?

— Як мала дитина. Це не смішно, це серйозно.

Пфефферкорн відкашлявся.

— Гаразд, люба, вибач.

— А тепер чи не міг би ти порадіти за мене?

— Звісно, я радий за тебе. Мазал тов.

— Так краще,— гмикнула вона.— Мені б хотілося, щоб ми всі разом повечеряли. Хочу, щоб ви з Полом краще познайомилися.

— Гаразд. Завтра?

— Ні, не підходить. Пол працює допізна.

— Чим...— Пфефферкорн завагався.— Чим він займається, нагадай?

— Він бухгалтер. П’ятниця підійде?

Вечорами Пфефферкорн не робив нічого, хіба що читав.

— Підійде.

— Замовлю столик. Я тобі зателефоную.

— Гаразд. Е-е... люба? Вітаю!

— Дякую. Побачимось у п’ятницю.

Пфефферкорн поклав слухавку і подивився на фото дочки на столі. Її схожість із його колишньою дружиною була просто вражаючою. Йому часто на це вказували, і це страшенно його дратувало. Те, що дочка могла належати іще комусь, а не лише йому, здавалося дикістю. Саме він виховував її після того, як колишня дружина їх покинула, а тоді і померла. Тепер він визнавав, що занадто вже ревнивий та ще й дурний, бо йому це подобалося. А дочка не належала ані йому, ані колишній дружині, бо була сама по собі і вирішила віддати себе якомусь бухгалтеру.

Глава п’ята

ол швиденько закінчив промову, присвячену вартості щорічної ренти, і, вибачившись, пішов до туалету.

— Я така рада, що ми зараз тут,— сказала донька Пфефферкорна.

— Я теж,— відгукнувся Пфефферкорн.

У цьому ресторані він раніше не бував, більше і не прийде. По-перше, ціни були просто непристойними, особливо враховуючи розмір порцій. Даремно намагався він відшукати в меню страву, яка б не містила кілька незрозумілих інгредієнтів. Потім він геть збентежив доньку, запитавши у офіціанта про назву певної риби. Пол поквапився пояснити, що вона нещодавно увійшла в моду завдяки екологічності розведення. Пфефферкорн замовив стейк з яловичини. Той мав вигляд стрічки Мебіуса.

— Тут просто чудові десерти,— сказала дочка Пфефферкорна.— Вони не солодкі.

— А хіба десерти не мають бути солодкими?

— Ой, тату. Ти знаєш, про що я.

— Не знаю, справді.

— Я хочу сказати, не надто солодкі.

— А-а...

Донька Пфефферкорна відклала меню з десертами.

— З тобою все гаразд?

— Усе добре.

— Ти не засмучений?

— Через Білла? Ні.

Вона взяла його за руку.

— Співчуваю.

Пфефферкорн знизав плечима:

— У моєму віці все відчувається по-іншому.

— Не такий уже ти і старий.

— Просто кажу, що якоїсь миті ти розумієш, що більша частина життя лишилася позаду.

— Чи обов’язково про це говорити?

— Ні, якщо не хочеш.

— Мене це вганяє в депресію,— сказала вона.— Ми ж мали відсвяткувати мої заручини.

Навіщо ж тоді вона заговорила про смерть?

— Ти маєш рацію. Вибач.

Дочка Пфефферкорна відкинулася на спинку стільця і схрестила руки.

— Люба. Не плач, будь ласка.

— Не плачу,— відповіла вона, витираючи сльози.

— Я не хотів.

— Я знаю,— і вона знову взяла його за руку.— Отже, тобі подобається Пол?

— Я просто в захваті,— збрехав Пфефферкорн. Вона посміхнулася.

— Не знаю, що ви там собі надумали,— продовжив він,— але я хочу зробити свій внесок у весілля.

— Тату! Дуже мило з твого боку, але в тому немає потреби. Ми вже про все подбали.

— Будь ласка. Ти моя дочка. Не можу ж я лишатися осторонь.

— Родина Пола уже запропонувала свою допомогу.

— От і я свою пропоную.

Доньчине обличчя скривилося, як від болю.

— Але ж... ми про все вже домовилися, правда.

Пфефферкорн зрозумів, що йому відмовили через жалість. Вони обидва чудово розуміли, що він не міг витрачати гроші на весілля. І що він мав на увазі, коли сказав, що не може лишатися осторонь? Що він міг зробити? Паркувати автівки? Він відчув приниження і від її відмови, і від власної неспроможності. Опустив очі на свої вузлуваті пальці, і за столом запанувала тиша.

Дочка мала рацію: десерти були анітрохи не солодкими. Пончики, які замовив Пфефферкорн, мали смак і текстуру пресованого піску. В кінці вечері він спробував заплатити, але Пол уже віддав офіціанту свою кредитку, коли повертався з убиральні.

Глава шоста

а газетних та книжкових стелажах в аеропорту красувалися романи Вільяма де Валле. Через кожні десять ярдів Пфефферкорн проходив повз високу картонну стійку, котру вінчало збільшене офіційне фото Вільяма, на якому відомий автор позував у плащі на тлі темних голих дерев. Пфефферкорн, який приїхав за годину до свого рейсу, зупинився і подивився на фото. Теж мені, Вільям де Валле, подумав він.

— Прошу,— торкнувся плеча якийсь чоловік.

Пфефферкорн відступив, щоб той міг узяти книгу.

Тридцять років поспіль Вілл, без жодних прохань і зволікань, надсилав Пфефферкорну підписані примірники своїх романів. Колись давно Пфефферкорн радів за свого друга, був удячним, що Вілл виділяє його з-поміж інших, щоб поділитись успіхом. Але з часом успіх Вілла зростав, а застій Пфефферкорна ставав усе більше очевидним, подарунки перетворилися на жорстокий жарт. Пфефферкорн уже давно перестав читати ці книжки — трилери йому не подобалися, а останнім часом він викидав пакунки прямо в сміття. Потроху він і старих книжок позбувся. Сьогодні перші видання ранніх романів, що вийшли невеличким накладом іще до того, як ім’я Вільяма де Валле стало брендовим, продавалися за чималу суму. Пфефферкорн відмовився від прибутку, передавши книжки місцевій бібліотеці чи просто сунувши їх до торби незнайомця в автобусі.

Стоячи перед крикливою вітриною, Пфефферкорн відчув, що трохи заборгував Біллові. Купив книжку в твердій обкладинці, попрямував до виходу до свого літака і всівся читати.

Глава сьома

ридцять третій роман у серії розповідав про спецагента Річарда «Діка» Стаппа, блискучого, непереможного чоловіка на службі у туманного, але так і не названого уряду, єдиною метою якого було заповнити порожнечу на сторінках трилера. Пфефферкорн легко впізнав формулу. Стапп, припустимо уже у відставці, виявляється причетним до складної справи, що включає одну або кілька з наступних деталей: убивство з політичних мотивів, атака терористів, загублена дитина, викрадення дуже важливих документів, що, коли публіка дізнається, можуть спровокувати ядерну війну. Дуже часто він починає займатися справою попри власну волю. «Як мені остогидла ця клята робота»,— час від часу заявляє агент. Цікаво, чи в реальному житті хтось заявляє про свої думки? І коли так, чи хтось вигукує, вставляє зауваження, щебече, вступає до розмови, подає голос, гуде чи протестує? Люди говорять собі та й усе. Хто важко зітхає? Чи стогне? Хто стримує сльози, що підступають до горла? Кілька разів Пфефферкорна так дратували слова, що він закривав книгу. Після того як Стаппа долучали (затягували, заманювали, вплутували) до справи (павутиння, коловороту, вихру), він дізнавався, що таємниця, яку він узявся розкрити — лише верхівка айсберга. Під нею ховався набагато більший злочин, який витягував з минулого Стаппа цілу низку огидних подій, ще й впливав на особисте життя агента. З прикрою частотою того звинувачували в злочинах, які він не коїв. Син Стаппа, наркоман, з яким агент не підтримував зв’язків, бо був нікчемним батьком, занадто зайнятим рятуванням світу, щоб пограти з хлопцем в м’яча, відвідати шкільну виставу тощо, завжди втрапляв у якісь халепи. Заплутаний сюжет доповнювали довгі діалоги, що складалися переважно з навідних запитань. Потяги і літаки завжди відправлялися за розкладом і завжди прибували саме туди, куди і мали прибути, дозволяючи Стаппу долати величезні відстані за неймовірно короткий час. Незважаючи на те що через усі ці перипетії він майже не їв і не спав, коли потрібно було зайнятися коханням із вродливою жінкою, сил у нього завжди вистачало. Якщо він потрапляв у полон, тікав завдяки своїй винахідливості. Друг опинявся ворогом і навпаки. Подія або деталь, що спочатку здавалися неважливими, відігравали вирішальну роль. Урешті-решт герой був змушений робити, на перший погляд, неможливий вибір, і часто до цього була причетна та сама вродлива жінка. І він його робив, хоча доводилося чимось жертвувати. Тож, хоча Стапп і був фізично невразливим, душа його була вкрита емоційними шрамами. Або жінка його зраджувала, або він її кидав, щоб не наражати на небезпеку. «Ти як той метелик,— бубонів він собі під носа.— Зваблюєшся тим, що може тебе знищити». Тоді він переконувався, що справедливість узяла гору і всі крапки над «і» розставлені, хоча і всупереч логіці і загальноприйнятим правилам судової системи. В кінці історії Стапп знову перебував у бігах, його ім’я було замараним, героїзм лишався невизнаним, і на п’яти йому знову наступали демони.

Книга була жахливою, навіть за власними стандартами: тупою, неелегантною, пересиченою кліше. Сюжет переобтяжували деталі, усе вирішував випадок. Персонажі були непереконливими. Від мови у Пфефферкорна аж у горлі драло. Втім, мільйони людей квапилися її купити, і ще кілька мільйонів зроблять те ж саме, особливо тепер, коли смерть Вілла була в останніх новинах. Чи вони сліпі й зовсім не бачать у книзі хиб? Чи вони свідомо не звертають уваги на ці хиби заради кількох годин бездумного відпочинку? Пфефферкорн спробував вирішити, що ж гірше: не мати смаку чи мати смак, але ігнорувати його? В будь-якому разі, це не є метою літератури. Він закінчив книгу під час другого перельоту, між Міннеаполісом та Лос-Анджелесом. Він не залишив книгу в літаку, щоб її знайшов хтось інший, а викинув дорогою до контори з оренди автівок.

Глава восьма

оли Пфефферкорн зареєструвався в отелі, у нього іще лишилося кілька вільних годин. Він вирішив прогулятися. Взув тенісні туфлі, натягнув шорти і вийшов на яскраве світло.

Мотель розташовувався в пошарпаній частині Голлівудського бульвару. Пфефферкорн пройшов повз крамницю електроніки зі зниженими цінами, секс-шопи, крамниці з дрібницями, пов’язаними з кіноіндустрією. Молодик сунув йому в руку флаєр на два квитки на запис шоу, про яке Пфефферкорн навіть не чув. Поруч пройшов неголений смердючий трансвестит. Беззубою посмішкою сяйнула жінка в облиплих шортах, що продавала ароматичні масла. На вулицях роїлися туристи, які вважали, що саме тут фільми і досі знімаються. Пфефферкорн був більше обізнаний. Жоден з чотирьох фільмів по книгах Білла не був знятий у Каліфорнії. Канада, Північна Кароліна і Нью-Мексико надавали кінокомпаніям податкові пільги, і це робило Лос-Анджелес, якими б славетними не були його вулиці, фінансово непривабливим. Утім, це не заважало людям приїздити сюди і фотографуватися біля Китайського театру.

Через кілька кварталів він натрапив на купку людей, які розмахували плакатами на підтримку якихось справ. Пфефферкорна попросили віддати свій голос за боротьбу з хутром, стратою і жорсткостями, скоєними урядом Західної Злабії. Йому вдалося від усіх ухилитися, зупинився він лише поруч із жінкою, що стояла навколішках на узбіччі і запалювала свічку в лампадці. Цементну площу, де на Алеї Зірок була зірка і Вільяма де Валле, завалили оберемками квітів. Жінка помітила, що він дивиться на неї і співчутливо посміхнулася, ніби розуміла його почуття.

— Хочете підписати? — запитала вона.

Кивнула на ломберний столик, на якому лежала книжка в червоній обкладинці й кілька олівців.

Пфефферкорн нахилився до книги і перегорнув кілька сторінок. Десятки написів, більшість досить щирі, усі адресовані Віллу, або Вільяму, або містеру де Валле.

— Здається, я цього не переживу,— сказала жінка навколішках.

І заплакала.

Пфефферкорн нічого не сказав. Погортав сторінки до кінця книги і знайшов чисту. На хвильку задумався. «Любий Віллє,— написав він.— Ти сучий син».

Глава дев’ята

фефферкорн витяг із сорочки шпильки. Він уже кілька років не купупав новий одяг, і тепер його просто шокувало, яке все дороге. Однак, одягнувшись, він вирішив, що гроші потрачені не дарма. Костюм був скоріше темно-сірим, аніж чорним,— практичне рішення, якщо він хоче і далі його носити. Краватку він обрав сріблясту. Поморщився, побачивши, що забув начистити черевики. Але було вже запізно. Лишилося менше години, а в місті він не орієнтувався.

Адміністратор розказав, куди їхати. Але вони помилилися, і Пфефферкорн застряг у заторі. Приїхав на кладовище, коли церемонія уже закінчувалася, прослизнув за спини гостей. У кімнаті було повно народу, через парфуми і квіти дихати було неможливо. Карлотту він знайшов швидко. Вона сиділа в першому ряду, величезний чорний капелюх тремтів і гойдався, коли вона схлипувала. Не було жодного священика. На помості стояла блискуча чорна труна із сяючими срібними ручками. Ліворуч від неї він побачив картонну постать Вілла на повний зріст у капітанському кашкеті. Зі стерео лунав рок-н-рол, і Пфефферкорн упізнав стару улюблену пісню Вілла. В коледжі Вілл слухав цю платівку без упину, доки Пфефферкорн не втрачав терпець і не починав погрожувати, що розтрощить музичний центр. Білл завжди був людиною звички. Письмовий стіл у нього завжди був бездоганним: лише друкарська машинка, глечик з олівцями й охайно складений рукопис. У Пфефферкорна ж навпаки, стіл мав такий вигляд, немов поряд дитина відкривала подарунки. В інших сферах життя вони також відрізнялися. Пфефферкорн писав нерегулярно, коли був у гуморі. Білл щодня писав певну кількість слів, байдуже, дощ чи сонце за вікном, хворий він чи добре почувається. Пфефферкорн пережив кілька заплутаних романів і врешті-решт лишився сам. Білл три десятиріччя був одружений з однією жінкою. Пфефферкорн нічого не відклав на чорний день, не уявляв, як житиме на пенсії, і гадки не мав, що робити, крім того, щоб продовжувати жити. У Білла завжди був план.

Але чого варті ті плани? Усі вони виявилися даремними, і перед ними зараз чорний блискучий доказ.

Пісня скінчилася. Гості підвелися. Усі поглядали на аркушик паперу кольору слонової кістки. Пфефферкорн узяв і собі примірник і побачив карту кладовища, на якій стрілочками було вказано, як пройти від каплички до могили. На зворотному боці була програма щойно завершеної церемонії. Пфефферкорн прочитав, що він мав виступити третім.

Глава десята

ін прийшов останнім і вийшов першим, став на сходах каплички, чекаючи на Карлотту, щоб вибачитись за спізнення. Присутні виходили парами. Надівали сонцезахисні окуляри, або опускали їх з лоба. Носові хусточки повернулися до кишень. Жахливо худі жінки чіплялися за чоловіків, набагато старших за себе. Пфефферкорн, який не мав телевізора і нечасто ходив у кіно, підозрював, що має знати цих людей. До нього підійшла жінка, усипана коштовним камінням, і спитала, чи не скаже він, де тут убиральня, і дуже розгубилася, коли він зізнався, що не знає. Жінка відійшла, і Пфефферкорн зрозумів, що вона прийняла його за робітника цвинтаря.

— Дякувати богу, ти прийшов.

Карлотта де Валле відчепилася від чоловіка, що її підтримував, і вхопилася за Пфефферкорна, її вовняний жакет неприємно шкрябнув його спітнілу шию.

— Артуре,— вона відступилася, щоб краще його розгледіти.— Любий Артуре.

Вона була саме такою, як він її і пам’ятав, вражаючою, якщо і не вродливою в загальноприйнятому значенні цього слова, з високим лобом без жодної зморшки і римським носом. Саме завдяки останньому її кар’єра актриси обмежилася кількома пілотними випусками та рекламним роликом. Після тридцяти вона не працювала. Та в цьому і не було потреби. Вона була одруженою з одним із найпопулярніших романістів. Чотиридюймові підбори і капелюх робили її імпозантну постать іще імпозантнішою: без черевиків її зріст був сто сімдесят вісім сантиметрів, вища за Пфефферкорна, але покійному чоловікові до пари. Пфефферкорн намагався не дивитися на капелюх. Вражаюча штучка, прикрашена ґудзиками, стрічками і мереживом. Капелюх мав форму перекинутого конуса: вузький біля голови, він розширювався на краях, як зачіска Нефертіті.

Вона спохмурніла.

— Я сподівалася, ти скажеш кілька слів.

— Я не знав,— відповів Пфефферкорн.

— Ти не отримав повідомлення? Я лишила його тобі вранці.

— Я був у літаку.

— Так, але ж я думала, ти прослухаєш його, коли вийдеш.

— Та ти ж розмовляла з моїм автовідповідачем.

— Господи, Артуре. Хочеш сказати, що досі не маєш мобільного?

— Ні.

Карлотта щиро здивувалася.

— Ну, то і краще. Церемонія і так затягнулася.

Її супутник переступив з ноги на ногу, подаючи сигнал, що чекає, доки його представлять, і Пфефферкорну цей жест, зважаючи на обставини, видався владним.

— Артуре, це Люціан Сейворі, агент Білла. Артур Пфефферкорн, наш старий та любий друг.

— Дуже приємно,— відповів Сейворі.

Він був старезним, з величезною головою. Вона мала дуже дивний вигляд на верхівці його зсохлого тіла. Рідке чорне волосся, зачесане назад, обліплювало череп.

— Артур теж письменник.

— Добре.

Пфефферкорн, не погоджуючись, помахав рукою.

— Місіс де Валле,— втрутився молодик з рацією.— Ми майже готові.

— Так, звісно.— Карлотта простягнула Пфефферкорну руку, і вони пішли до могили.

Глава одинадцята

фефферкорн стояв поруч із Карлоттою увесь час. Він чудово розумів, що всі на нього витріщаються, гадаючи, хто це такий. Щоб не звертати на них уваги, він занурився думками в минуле. Вони з Біллом навчалися разом із сьомого класу, але здружилися, лише коли почали працювати над шкільною газетою в старших класах. Кожен із хлопців знайшов свою противагу. Дуже скоро вони стали нерозлийвода: кремезний добродушний поляк і худий мінливий єврей. Пфефферкорн називав Білла «козаком». Білл називав Пфефферкорна єврейським ім’ям, Янкель. Пфефферкорн рекомендував приятелеві, які книжки читати. Білл схвалював грандіозні мрії друга. Пфефферкорн редагував твори Білла. Білл підвозив Пфефферкорна додому, якщо доводилося затримуватися, закінчуючи макет. У випускному класі Пфефферкорна призначили головним редактором. Білл став комерційним директором.

Батьки Білла могли дозволити собі послати сина до приватного коледжу, але хлопці домовилися разом поступати до державного. Вони крутилися в тих самих, мистецьких колах, до яких так тягнуло Пфефферкорна. То були хвилюючі часи, й епіцентром контркультури був кампусний літературний журнал. Пфефферкорн піднявся до головного редактора. Білл виконував обов’язки менеджера з реклами.

На одній з вечірок Пфефферкорн зустрів високу дівчину з римським носом. Вона вивчала хореографію. Дівчина прочитала кілька його оповідань, і її вразив його словниковий запас. Він збрехав, що цікавиться танцями. Закохався у неї одразу ж, але йому вистачило здорового глузду тримати почуття при собі, і це було правильно, як виявилося пізніше, коли він познайомив її з Біллом, і дівчина закохалася в приятеля.

Після закінчення коледжу вони втрьох винаймали квартиру. Пфефферкорн працював на пошті й ледь перебувався. Увечері вони з Біллом грали в карти або «Скраббл», а Карлотта пекла млинці чи готувала рагу. Вони слухали платівки, покурювали травку. А тоді Пфефферкорн сідав за друкарську машинку і якомога голосніше клацав клавішами, аби заглушити звуки, що лунали з кімнати, де кохалися Білл з Карлоттою.

Він пригадав, коли Білл уперше продемонстрував свій літературний талант. До цього Пфефферкорну здавалося, що у кожного в цій дружбі своя роль, і йому було дуже ніяково сідати й читати оповідання, написане Біллом знічев’я. Пфефферкорн боявся, що те буде або ж чудовим і викличе заздрощі, або ж геть поганим і стане причиною сварки. Твір опинився десь посередині, і Пфефферкорн відчув полегшення, що може чесно і з ентузіазмом підкреслити сильні боки оповідання і водночас зберегти свою домінуючу позицію. Він навіть запропонував відредагувати текст, і Білл охоче вчепився за цю пропозицію. Пфефферкорн розтлумачив це завзяття як визнання того, що Білл і досі вважає його, Пфефферкорна, кращим письменником і радо підхопить будь-яку перлину мудрості, яку кине Пфефферкорн.

Яким же наївним він був! Пфефферкорн мало не розсміявся вголос. Стримався завдяки стуку грудочок землі, що їх лопатою накидали на могилу.

Понад годину Карлотта тиснула руки і цілувала щоки всіх, хто прийшов висловити своє співчуття. За її проханням Пфефферкорн тримався поблизу.

— Неймовірний чолов’яга,— сказав Люціан Сейворі.

Пфефферкорн погодився.

— Неймовірний письменник. З першого ж рядка тієї першої книги я зрозумів, що він особливий. «Сейворі,— сказав я,— Сейворі, перед тобою щось рідкісне. Перед тобою талант».— Сейворі покивав, погоджуючись із власною думкою. Потім покосився на Пфефферкорна.— Ви, мабуть, і не здогадаєтесь, скільки мені років.

— Ну...

— Дев’яносто вісім,— продовжив Сейворі.

— Ого,— відповів Пфефферкорн.

— У листопаді виповниться дев’яносто дев’ять.

— Не виглядаєте на свій вік.

— Звісно, в біса, не виглядаю. Та справа не в цьому. Справа в тому, юначе, що я завжди був поряд. Апдайк, Мейлер, Фіцджеральд, Еліот, Паунд, Джойс, Твен, Джозеф Сміт, Золя, Фенімор Купер. Я знав їх усіх. Панькався з усіма трьома Бронте. І дозвольте мені сказати, ніколи не зустрічав такого письменника, як Білл. І ніколи більше не зустріну, навіть якщо доживу до ста.

— Гадаю, це цілком імовірно,— сказав Пфефферкорн.

— Що?

— Що доживете до ста.

Сейворі так на нього і витріщився.

— Дотепно.

— Просто хотів сказати...

— Знаю, що ви хотіли сказати,— перебив Сейворі.— Дуже дотепно.

— Вибачте.

— Пф! Що б там не було, кажу вам, ім’я Вілла стоїть поряд із найвеличнішими. Можемо вигравірувати його на горі Рашмор. Можливо, так я і зроблю.

— Марк Твен? — перепитав Пфефферкорн.

— Наймиліша людина, яку я зустрічав,— кивнув Сейворі.— Не те що Натаніель Готорн. Той іще мудак. Ви письменник?

— Щось на кшталт того.

— Друкуєтесь?

— Трохи.

— Трохи — це скільки?

— Один роман,— зізнався Пфефферкорн.— У вісімдесятих.

— Назва?

— «Тінь Колоса»,— відповів Пфефферкорн.

— Лайно, а не назва,— заявив Сейворі.

Пфефферкорн опустив голову.

— Такі назви не продаються.

— Та він і не продавався.

— Ну от, бачите.— Сейворі облизав губи язиком.— Варто було назвати його «Кривава ніч».

— Прошу?

— Або «Криваві очі». Отаке продається. Бачите? Я його навіть і не читав, а за тридцять секунд придумав вам дві кращі назви.

— Вони не дуже підходять до книги.

— Ви нічого не тямите в цьому бізнесі,— глянув на нього Сейворі.

Глава дванадцята

е звертай на нього уваги,— сказала Карлотта.— Люціанові подобається вдавати із себе більш важливого, ніж він є насправді. Білл працював з ним за звичкою, а може, через співчуття. Бог свідок, агенти йому більше не потрібні.— Вона помовчала.— Послухай тільки. Саме це люди і роблять, кажуть усе в теперішньому часі, так?

Пфефферкорн стиснув її руку.

— Дякую, що приїхав, Артуре.

— Звісно.

— Ти навіть гадки не маєш, як це важливо. Усі ці люди...— Вона махнула на юрбу, що розходилася.— Вони по-своєму милі, але це не наші друзі. Тобто друзі в якомусь сенсі, але, розумієш, це Лос-Анджелес.

Пфефферкорн кивнув.

— Мені відомо, що вони про мене кажуть,— продовжила вона.— Вважають, що я недостатньо сумна.

— Ой, заради Бога...

— Та вони не розуміють, що я вже кілька місяців його оплакую. Відчай не може тривати так довго. Це неприродно. Я знаю кілька вдів, які тільки і роблять, що ходять і б’ють себе в груди. В цьому є щось жахливо театральне. І дуже легко здогадатися, вони швиденько повертаються до тями, щойно отримують чек на спадок.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Нехай думають, що хочуть,— сказала вона.— Це, тут... Це просто формальність. Це для інших. Справжній жах лише мій, він починається, тільки коли я лишаюся на самоті.

Вона тримала його під руку. Так вони і перетнули кладовище, розганяючи хмари мошок. Від пишної трави так і пашіло вогкістю, і Пфефферкорн послабив вузол краватки.

— Я очікувала, що мені не дозволять ховати порожню труну,— продовжила Карлотта.— Та всі поводилися дуже чемно. Вони винятково добрі, коли мають справу з тими, хто в жалобі.

— Ще б пак.

— І це не через милосердя,— сказала вона.— Ти навіть не уявляєш, скільки мені це коштувало. Самі лише квіти. Не кажучи вже про пошуки. Але мені байдуже. Я сказала, що знайду його, чого б мені це не коштувало. А тепер, коли оглядаюся назад, думаю, чи не навмисне вони витягували ті речі, щоб викачати з мене гроші.

— Сподіваюся, сумління вони мають.

— Хто знає,— зітхнула Карлотта.— Гроші — то гроші.

Вони стояли під парасолькою, чекали, доки подадуть їхні автівки.

— Ось твоя,— сказала Карлотта.

Пфефферкорн глянув на свою крихітну яскраво-блакитну орендовану машину.

— Від пункту А до пункту Б,— сказав він.

З’явилася автівка Карлотти — «Бентлі» устричного кольору, блискучий, немов щойно із салону. Спітнілий службовець вийшов і притримав для неї дверцята.

— Радий був тебе бачити,— сказав Пфефферкорн.— Незважаючи на обставини.

— Так,— відповіла вона. Нахилилася, щоб його поцілувати, але передумала.— Артуре, чи тобі справді потрібно так швидко їхати? Чи не міг би ти трохи затриматися? Ненавиджу так прощатися. Приходь до мене, вип’ємо.— Вона обхопила обличчя долонями.— Господи, ти ж у нас ніколи не був.

— Звісно, був. Приїздив на його п’ятдесятиріччя. Пам’ятаєш?

— Так, але ж то було так давно. Ми переїхали.

За запрошенням відчувалося звинувачення. Він чудово знав, як давно то було. Та хто в тому винен? А тоді пригадав, де він був і чому, і йому стало соромно чіплятися за своє незадоволення. Втім, він усе одно вагався. Страшно було потривожити свої власні злі думки. Поглянув на годинник, хоча в тому і не було потреби, бо він уже виїхав з мотелю. До рейсу лишалося сім годин, і треба тільки повернути автівку. Він сказав Карлотті, що поїде слідом, і попросив, щоб вона не дуже гнала.

Глава тринадцята

овий будинок де Валле змусив Пфефферкорна переглянути свої уявлення щодо типового маєтку в Беверлі-Гіллс — уявлення, які склалися під впливом їхнього попереднього будинку. Розташований на півночі бульвару, за недоступним живоплотом, за двома рядами загрозливих металевих ґрат, у кінці звивистої під’їзної доріжки, що петляла крізь схоже на джунглі подвір’я, будинок з’явився ніби з нізвідки, за останнім, крутим поворотом. Пфефферкорн віддав належне задуму і майстерності, які допомогли приховувати таку чималу будівлю до останньої миті. Будинок був в іспанському колоніальному стилі, у тому самому стилі, який завдяки скромним матеріалам та відсутності претензійності Пфефферкорн до цієї самої миті уважав безнадійно домашнім, чого не скажеш про суперсучасні клітки зі сталі та скла або про неокласичні фасади з колонами. Тепер він змінив свою думку. Будинок де Валле народився із землі та глини, але піднісся вгору, набряк, випнувся. Обріс башточками і балконами. Дуже нагадував місце, де доблесний герой міг витримати останню битву з армією загарбників. Відчуття осади підсилювали безліч камер спостереження, що підморгували крізь листя. Цікаво, подумав Пфефферкорн, чи не переслідував де Валле якийсь божевільний прихильник? А може, це зразок того, як збільшення багатства вимагає збільшення ізоляції.

Карлотта лишила «Бентлі» дворецькому і сказала Пфефферкорну, щоб той теж лишив свої ключі.

— Джеймсон про все подбає. Так, Джеймсоне?

— Мадам.

— Обережно, не подряпай,— додала вона.— Вона орендована.

Пфефферкорн пройшов за нею через велетенські вирізьблені дерев’яні двері, перетнув фойє і увійшов у внутрішній дворик, сповнений ароматом цитрусових. Булькав мозаїчний фонтан. У вазах стояли зрізані квіти. Розставлені шахи чекали на гравців. Стільці чекали на сідниці. Портрети посміхалися, пейзажі розгорталися, скульптури витягувалися вгору. Кожна річ, жива чи бездушна, функціональна чи декоративна, здавалася Пфефферкорну винятковою, включаючи компактного білого песика, що прокинувся і кинувся їм назустріч.

— Привітайся, Боткіне,— сказала Карлотта.

Пфефферкорн нахилився, щоб почухати песику голівку. Охайна шорстка та приємний запах дозволяли зробити висновок, що песика нещодавно причепурили. На шиї у нього висіла медаль «Перше місце». Песик упав на спинку, і Пфефферкорн почухав йому животик. Цуценя радісно заскавчало. Пфефферкорн попросив провести екскурсію будинком, відчувши, що саме цього від нього й очікують. Вони переходили з кімнати до кімнати, і песик не відставав від Карлотти. В цокольному поверсі вони заглянули до басейну, де Білл щодня пропливав свою сотню кіл. У кінотеатрі Карлотта вручила Пфефферкорну пульт дистанційного управління, важкий, як словник, і показала, як піднімати й опускати завіси. Була там і бальна зала, де Карлотта чотири рази на тиждень танцювала з професійним партнером, і музична кімната, завалена різноманітними інструментами, хоча Пфефферкорн точно знав, що обом де Валле ведмідь на вухо наступив. На арфі стояло фото Боткіна, якому вручали медаль.

Екскурсія привела їх на третій поверх, який Карлотта назвала оранжереєю. Там уже чекав срібний чайний сервіз і канапки.

— Ти, мабуть, зголоднів,— сказала Карлотта.

— Не відмовився би перекусити,— погодився Пфефферкорн.

Вони сіли.

— Що це? — запитав він.— Курка?

— Фуа-гра.

— Ну,— проковтнув шматочок Пфефферкорн, що б воно не було, це дуже смачно.— І він узяв другу канапку.— Я б не міг таке їсти щодня. Незабаром важив би усі чотириста фунтів.

— Помірності можна навчитися,— відповіла Карлотта.

Пфефферкорн посміхнувся. Щось він досі не побачив нічого такого в житті Білла, що можна було б назвати помірним.

— Як ви тут чистоту підтримуєте? У вас, мабуть, тисячі прибиральників.

— Якщо чесно, не все так погано. Крім Есперанци, маємо лише дворецького. Тепер, коли Білла не стало, думаю і його відпустити.

— Та годі тобі! Одна людина на весь цей будинок?

— Вона дуже старанна. Не забувай, що в більшості кімнат я майже не буваю. Ти ще не бачив крило для гостей.

— То й біс із ним. У мене коліна болять.— Він потягнувся за третьою канапкою.— Почуваюся свинею.

— Будь ласка.

— Вони маленькі,— виправдався він.— А я від самого сніданку нічого не їв.

— Не потрібно вибачатися,— сказала вона, відкусивши шматочок печива.— Дуже смачні, правда? — І віддала решту песику.— Більше не дозволяй мені їсти.

Вона встала, потягнулася і підійшла до вікна. Якою ж гнучкою вона була! І Пфефферкорн з раптовим болем пригадав, як сильно її любив. Рубці юності, ті лінії, де збігалися і зливалися в одне ціле болючі події, лагідно розправив час, і тепер він дивився на неї і бачив довершене втілення жіночності. Бачив те, що шукав у своїх перших коханках, у своїй колишній дружині. Усі вони не затрималися надовго. Та і як би їм це вдалося? Він порівнював усіх із нею. Якусь мить дивився на неї, а потім підвівся і підійшов.

Вікно виходило на кам’яну терасу, яка, у свою чергу, дивилась на садок до пари будинку: водночас заплутаний і приголомшливий. Звідси можна було побачити інші частини дому, масивні глиняні стіни і помаранчеві дахи.

— Усе це...— почала вона.

— Прекрасний будинок,— сказав він.

— Гротескний.

— Як дитина.

Вона посміхнулася.

— Вибач, що я не зміг виступити з промовою,— сказав він.

— Усе гаразд.

— Почуваюся незручно.

— Припини. Я просто рада, що ти тут. Стільки часу минуло, Артуре. У мене таке відчуття, що потрібно заново з тобою познайомитися. Розкажи мені про своє життя.

— Воно таке ж саме. Нічого не змінилося.

— Як дочка?

— Заручена.

— Артуре, це чудово! Хто ж той хлопець, якому так пощастило?

— Його звуть Пол,— відповів Пфефферкорн.— Бухгалтер.

— І? Який він?

— А ти як гадаєш? Звичайнісінький бухгалтер.

— Це чудово.

— Весілля зовсім скоро.

— Ти радий за неї, еге ж?

— Звісно,— сказав він.— Сподіваюся, у них усе вийде.

Карлотта стривожилася.

— Чи ти маєш причини сумніватися?

— Не зовсім.

— Тож у чому проблема?

— Та ні в чому.— Він помовчав.— Просто я завжди уявляв її з... Знаю, як це звучить, але... з кимось, схожим на мене.

— А він зовсім не такий як ти...

— Десь так.— Він торкнувся пальцями губ.— Немов вона відрікається від усього, що асоціюється зі мною.

— А що з тобою асоціюється?

— Бідність, мабуть. Невдача.

— Ой!

— Я ревную,— зізнався він.

— Подумай в іншому напрямку. Вона вважає тебе таким неперевершеним, що навіть і не сподівається знайти когось хоча б трохи на тебе схожого, тож і обрала чоловіка зовсім несхожого.

— Цікава інтерпретація.

— Я намагаюся,— сказала Карлотта.— Коли весілля?

— Вони ще не знають.

— Отак сьогодні все і відбувається. Заручаться, а тоді чекають, аж доки заводити дітей буде вже запізно. За наших днів було по-іншому. Ми дочекатися не могли, коли одружимося.

— Вони не можуть дочекатися, коли трахнуться.

— Будь ласка! Тебе послухати, так ми народилися в п’ятнадцятому сторіччі!

— Хіба не так?

— Ох, Артуре, ти такий сварливий.— Вона вказала на ледь помітну стежку, що вела в неприборкані хащі.— Он дорога до кабінету Білла.

Він кивнув.

— Хочеш подивитися? — запитала вона.

— Якщо ти хочеш мені показати.

— Хочу,— сказала вона.— Гадаю, він би теж хотів, щоб ти побачив цю кімнату.

Глава чотирнадцята

они пройшли крізь кущі, високі папороті і звисаючі ліани, песик побіг уперед, переслідуючи бабку. Світла крізь гілки пробивалося зовсім мало. Пфефферкорну здалося, що він іде прямо до серця темряви. Вони завернули за камінь, порослий мохом, і вийшли на галявину, вкриту цяточками кульбабок і дикої моркви. Боткін сів біля дверей дерев’яної будівлі й закрутив хвостом.

— Вуаля! — сказала Карлотта.

Пфефферкорн оглянув будиночок.

— Схоже на сарай,— прокоментував він.

— Колись це і був сарай.

— От тобі і маєш!

— Попередній власник був таким собі фермером-джентльменом. Розводив породистих кіз.

Пфефферкорн гмикнув.

— Не смійся,— сказала вона.— Добра коза коштує до п’ятисот тисяч доларів.

— Коза?

— Бідні тут не живуть. Знаєш, на ковпачку кулькової ручки є така штучка? За її допомогою ручку можна кудись причепити? Його винахід.

— Мій майбутній зять буде вражений.

— Біллові тут подобалося,— зітхнула Карлотта.— Він називав це місце своїм сховищем. Цікаво чому? Він ніколи цього не пояснював.

— Гадаю, це в переносному сенсі,— сказав Пфефферкорн.— Знаєш, як воно інколи буває.

— Знаю. Повір мені,— вона недобре посміхнулася,— інколи, присягаюся, я відчуваю тут їхній запах. Кіз.

Пфефферкорн спробував уявити запах кіз, але у нього нічого не вийшло.

— Гаразд,— знизав він плечима.— Подивимося, де народжувалася магія.

Більш за все Пфефферкорна вразила скромність кабінету. Відгородили й обставили лише десяту частину сараю, решта лишилася порівняно вільною. Дивно було навіть і думати, що таке феноменальне багатство, яке щойно побачив Пфефферкорн, народилося в такій простій кімнаті. На хиткому столі розташувалися електрична друкарська машинка, горнятко з олівцями й акуратний стосик рукопису. Від знайомого видовища Пфефферкорн здригнувся.

За тридцять із гаком років майже нічого не змінилося. З’явилося лише м’яке крісло, в якому, схоже, багато спали. Та ще невеличка книжкова шафа, заповнена славетними творами Білла. На стіні над столом висіла світлина Карлотти — офіційний портрет у рамці, зроблений років із п’ятнадцять тому. Під ним — фото, яке Пфефферкорн одразу ж упізнав, бо саме його взяли для запрошення і збільшеного портрету Білла на похорон. Оригінальне фото було зроблено на яхті. Білл стояв на палубі, заваленій мотузками, безтурботно посміхався з-попід свого капітанського кашкета, а сонце сідало в сріблястий океан.

Песик марно шукав ноги свого хазяїна і скоро з нещасним виглядом улаштувався під столом.

— Я мало не попливла з ним,— сказала Карлотта.

Пфефферкорн покосився на неї.

— Того дня. Передумала в останню мить.

— Дякувати богу.

— Гадаєш? Не зрозумій мене неправильно. Не те щоб я хотіла разом вирушити в якесь незрозуміле потойбічне життя... Але все одно. Відчуваю провину.— Вона кивнула на рукопис: — Нова книга.

Величенька. Сторінок п’ятсот, а то і більше. Пфефферкорн змахнув із титульної сторінки пил.

Гра тіней

Детективний роман

Вільяма де Валле

Що б там не думав Пфефферкорн про Вілла як про письменника, побачивши незакінчений роман, він відчув докори сумління.

— Що тепер буде з книгою? — запитав він.

— Якщо чесно, я про це іще не думала. Не така вона вже і важлива, враховуючи обставини.— Вона почесала щоку.— Рано чи пізно доведеться її спалити.

Він здивовано звів очі.

— Знаю,— сказала Карлотта.— В дусі дев’ятнадцятого сторіччя. За нашого комп’ютерного часу це безглуздо. Можеш не вірити, але перший варіант він і досі друкував на своїй «Оліветті». Це єдиний примірник.

Він мовчки дивився на неї.

— Що?

— Ти хочеш знищити рукопис?

— Пропонуєш щось краще?

— Переконаний, видавці з радістю вхопляться за цю книгу.

— Не сумніваюся в цьому, але Білл на таке ніколи б не погодився. Він ненавидів, коли хтось читав його незакінчену роботу. Навіть я, до речі. Колись дуже давно я висловлювала свою думку, але це було не на користь нашому шлюбу.

Запанувала тиша.

— Думаєш, чи не відчуваю я спокуси прочитати зараз? — запитала Карлотта.

— Не відчуваєш?

— Анітрохи. Це немов знову його почути. Не думаю, що зможу витримати.

Він кивнув.

— Якби ж ми могли заманити тебе в гості,— зітхнула вона.— Твоє слово було для нього дуже важливим.

Пфефферкорн винувато опустив очі в підлогу.

— Правда.— Вона підійшла до книжкової шафи.— Дивись.

Серед книжок, написаних Біллом, була лише одна, що належала іншому автору. Роман Пфефферкорна.

Пфефферкорн розчулився.

— Можна сказати,— додала Карлотта,— що саме ти зробив із нього письменника.

— Не перебільшуй.

— Це правда. Ти витяг його з шухляди, так би мовити.

— Переконаний, рано чи пізно він би знайшов свій шлях.

— Не потрібно себе недооцінювати. Він тебе обожнював.

— Карлотто, будь ласка. В цьому немає необхідності.

— Ти що, нічого не знаєш?

Пфефферкорн не відповів.

— Пригадую дещо,— сказала вона.— Це сталося п’ять чи шість років тому, здається. Нещодавно вийшла його книжка й одразу ж стала бестселером. Вілл вирушив у тур. Знаєш, йому ці тури завжди подобалися. Він уже і не мусив їздити, але йому подобалося спілкуватися з читачами... Отже, якось уночі він зателефонував мені з готелю в Нью-Йорку. Там було десь опівночі, а у нас — третя ночі. Я одразу ж зрозуміла, що він п’яний як чіп. «Карлотто,— сказав він,— ти мене кохаєш?» «Звісно, Білле. Я завжди тебе кохала». «Як добре це чути. Я тебе теж кохаю». «Дякую, любий. Чому ти не лягаєш спати?» «Не можу заснути». «Чому?» «Думаю про Артура». «А що з ним?» «У мене з собою його книжка». «Його книжка? У нього вийшла нова книжка?» «Не нова, його перша книжка. Я взяв її з собою. Перечитував. Вона чудова». «Знаю, вона дуже гарна». «Не просто дуже гарна. Чудова». «Гаразд, чудова». «Хочеш, я тобі щось скажу, Карлотто?» «Так, любий, скажи». «Скажу тобі таке, чого нікому не розказував». «Скажи, любий». «Мені важко це тобі говорити». «Усе гаразд, Білле. Я тебе все одно кохаю». «Добре. Отже, кажу. Готова?» «Готова». «Кажу. От. Чи ти знаєш, скільки у мене грошей?» «Навіть гадки не маю». «Більше ніж у Бога. От скільки грошей я маю. І присягаюся тобі, присягаюся всім своїм життям, я б залюбки усі їх віддав би, до єдиного цента, аби писати так, як він».

Вони мовчали.

— Не варто було мені цього казати,— зітхнув Пфефферкорн.

— Не сердься, будь ласка. Я просто хотіла, щоб ти знав, яким важливим для нього був.

— Я не серджуся.

На стіні ворушилися тіні. Уже пізніше, ніж він думав.

— Мені час іти,— сказав він.

Вони повернулися до будинку. Карлотта наказала, щоб подали орендовану автівку. Пфефферкорн подякував, поцілував її в щічку і нахилився сідати за кермо.

— Артуре.

Пфефферкорн так і зупинився зігнутий. Песик спостерігав за ним з порога.

— Чи не можна... не знаю... поміняти твій квиток? — посміхнулася вона.— Якщо в тебе червоні очі, багато не зробиш. Набагато краще почуватимешся, якщо переночуєш тут, а попрацюєш завтра в літаку. Як часто ти буваєш в Каліфорнії? Ми ж щойно почали говорити.

— Маю викладати,— сказав він.

— Скажи, що захворів.

— Карлотто...

— Що вони тобі зроблять? Заарештують?

— Справа не в тому,— відповів він.— Я маю подумати про студентів.

Вона не зводила з нього очей.

— Потрібно зробити кілька дзвінків,— зітхнув він.

Глава п’ятнадцята

ого вечора вони повечеряли в італійському ресторанчику, де офіціанти знали Карлотту. Їжа була відмінною, і Пфефферкорн, який пив дуже помірно, прикінчив півпляшки к’янті.

— Скажи мені дещо,— поцікавився він.— Навіщо ти змінила прізвище?

— Тобто, коли я вийшла заміж?

— Коли Білл його змінив.

— Не хотілося, щоб у нього було одне, а в мене інше. Та й що б ти сам обрав: де Валле чи Ковальчик?

— Твоя правда.

— Знаєш, Біллові було дуже важко на це наважитись. Його агент змусив.

— Сейворі?

— Сказав, що Ковальчик дуже важко вимовляти.

— Дуже етнічне.

— М-м... Гадаю, що Білл так і не зрозумів усієї важливості зміни прізвища. Пригадуєш, він ніколи не очікував, що одна книжка перетвориться на серію, і тим паче не розраховував, що серія стане хітом. Коли він погодився, думаю, сподівався пізніше знову повернутися до Білла Ковальчика, та було вже запізно.

— Пам’ятаю, що ті оповідання, які він мені показував,— сказав Пфефферкорн,— не були історіями про кота і мишу. То був майже авангард.

Вона кивнула.

— Мене здивувало, коли вийшла перша книга,— продовжив він.

— І мене теж. Якщо чесно, мені було байдуже. Не дивись так на мене. Тепер мені його книги подобаються. Але того часу я трилерів не читала. Та й досі не читаю, хіба що Біллові.

— Що ж ти тоді читаєш?

— A-а... Знаєш, такі, в паперових палітурках, із м’язистим чоловіком у кілті... Жінки там такі бліді, ще й непритомніють тричі на годину, їхнє лоно зволожується, руки-ноги тремтять і таке інше.

Пфефферкорн розсміявся.

— Мене влаштовує все, що закінчується галопом крізь туманні болота.

— Тепер знатиму, що подарувати тобі на день народження.

— М’язистого красеня чи книжку в паперовій палітурці?

— На красеня у мене не вистачить.

— Чула, що вони не так уже й багато беруть за годину.

— Подумаю,— пообіцяв він.

— Подумай, будь ласка.— Вона зробила ковток вина і провела язиком по зубах.— Білл завжди рішуче виступав проти того, щоб його роботу називали мистецтвом.

— Не вірю.

— Правда. Казав людям, що виготовляє стільці. Казав: «Щодня я прокидаюся, іду до своєї майстерні, сідаю на лаву, клею, ріжу, шліфую. А коли закінчую, ви отримуєте добрий, міцний, надійний стілець, на якому можна сидіти. І сидіти на моєму стільці вам дуже зручно. А коли ви на ньому вже насиділися, у мене готовий інший, саме такий, які і перший, і це правильно». Гадаю, різниця була для нього важливою.

— Між чим і чим?

— Між мистецтвом і ремеслом. Тим, що робив ти, і тим, що робив він.

— Не хочу більше про це говорити.

— Я не кажу, що він не здатен був дати життя витвору мистецтва. Просто він дуже уважно ставився до можливості обирати. Йому потрібна була різниця.— Вона зробила ще один ковток.— Не знаю, чому я тобі це розказую. Тепер усе це в минулому, але...— Вона знизала плечима.— Він грався з одним проектом. Літературний роман.

— Не жартуєш? Про що?

— Не знаю. Не впевнена, чи він узагалі лишив щось на папері. Лише кілька разів про це згадував. Мабуть, боявся, як люди відреагують.

Пфефферкорн зрозумів, що вона має на увазі саме його.

— Справді, Карлотто. Годі вже.

— Як ти гадаєш, чому він надсилав тобі перші примірники? — сказала вона.— Твоя думка була для нього напрочуд важливою.

Він промовчав.

— Вибач. Я не намагаюся зробити так, щоб тобі було ніяково. І не хочу, щоб у тебе склалося враження, ніби Білл був нещасним. Принаймні, я так не вважаю. Йому подобалося робити стільці. Може, він і не став... Може, він і не став... богом, але ця роль йому подобалася. Його прихильники точно у захваті. Любителі теорії змов, параноїки, які читають його романи і шаленіють від цього дурного світу інтриг і брудних таємниць. Для Білла, звісно, це було грою. Він завжди носив при собі свої офіційні фото. Я попереджала його, що не варто заохочувати таких людей, але він відповідав, що це частина його іміджу.

— Було таке, що ті люди вас турбували?

— Якось довелося найняти приватного детектива.

— Схоже на кошмар.

Вона знизала плечима.

— Усе відносно. Не забувай, де ми живемо. Тут на письменників ніхто не звертає уваги. Я тобі більше скажу. Не хвилюйся, це тебе не збентежить. Якось ми пішли до книжкової крамниці. Здається, мені потрібна була кулінарна книга, а ми саме проходили повз крамничку, тож увійшли, я взяла книгу і стала в чергу біля каси. А біля прилавку була така велика,— вона розвела руки,— просто величезна шафа з його новими книгами. І світлина зверху, ще й ім’я на ньому написане. Я не сумнівалася, що продавчиня легко складе два та два. Принаймні, посміхнеться. Але — жодної реакції. Ми підійшли заплатити, а вона і оком не повела. Білл передав їй кредитку зі своїм іменем, і знову нічого. Вона провела платіж, положила книжку в пакет і побажала гарного дня.— Карлотта відкинулася на спинку стільця.— А шафа була за п’ять футів від нас.

— Чомусь мене це не дивує,— відповів Пфефферкорн.

— Краще, ніж коли тебе оточує юрба, щойно ти виходиш на вулицю. Не знаю, як виживають кінозірки.

— Їм подобається.

— Має подобатися, еге ж? Вони ексгібіціоністи.

Підійшов офіціант.

— Десерт, сеньйоро?

— Капучіно, будь ласка.

— А вам, сеньйоре?

— Звичайну каву, дякую.

— Артуре, ми з тобою справжній робочий клас.

У машині Карлотта позичила Пфефферкорну свій мобільний телефон.

— Татку? Котра година?

Пфефферкорн геть забув про різницю в часі.

— Вибач, люба.

— У тебе дивний голос. Усе гаразд?

— Усе добре.

— Ти п’яний?

— Хотів сказати, що я поміняв квитки. Буду вдома завтра вдень.

— Татку? Що відбувається?

— Усе гаразд. Вирішили з Карлоттою надолужити час.

— Гаразд. Хай щастить.

Він закрив телефон.

— Вона, мабуть, красуня,— сказала Карлотта.

Він кивнув.

— Коли я бачила її востаннє, вона була дуже милою... Господи, то була її бар-міцва.— Карлотта озирнулася через плече і перестроїлася на іншу смугу.— Інколи я жалкую, що не маю дітей. Не дуже часто. Це був мій вибір. Біллові хотілося дітей. Але я боялася, що перетворюся на власну матір. Смішно,— вона знову перестроїлася,— але я все одно на неї перетворилася.

Повернувшись до будинку, вони двічі кохалися. А потім Карлотта проводила Пфефферкорна до його кімнати, де він міг спокійно зібратися вранці, щоб не тривожити її.

Глава шістнадцята

аснути Пфефферкорн не міг. Він увімкнув нічник, потягнувся за пультом і включив новини. Жінка з бездоганною зачіскою повідомила його, що прем’єр-міністр Західної Злабії зробив заяву, в якій засудив капіталістичну експлуатацію і розповів про продаж ексклюзивних прав на розробку газових родовищ Китаю. Східна Злабія була у нього в руках. Пфефферкорн подивився іще кілька хвилин, вимкнув телевізор і відкинувся на спинку ліжка. Спати зовсім не хотілося. Нічого спільного з відчуттям провини безсоння не мало, бо нічого такого він не відчував. Принаймні, так йому здавалося. А може, він просто добре приховував це відчуття, і воно проявилося у вигляді безсоння. Але він уважав, що причиною була можливість, яка щойно перед ним відкрилася. Нелогічно, він розумів це. Нічого не змінилося. Він так і лишався Пфефферкорном, другорядним викладачем творчого письма. Водночас, те, що вони кохалися з Шарлоттою,— те, про що він мріяв усе своє доросле життя,— пробудило в ньому мрії, що дрімали з того часу, відколи йому було двадцять. Лише жінка може змусити чоловіка так почуватися, подумав він. І виправив себе. Не просто жінка. Карлотта.

Піддавшись романтичному імпульсу, він відкинув ковдру, одягнув халат і спустився на терасу, прихопивши по дорозі жменьку камінців із горщика з бамбуком. План був кидати їх по одному у вікно Карлотти, розбудити її і, можливо, зайнятися коханням утретє. Але на прохолодному повітрі він відчув, як це смішно. Навіть якщо він угадає, яке з темних вікон належить Карлотті, усе може скінчитися розбитим склом.

Він викинув камінці і сів на камінь на краю сріблястого лужка. Ніч була чудовою, повітря солодке, як нектар. Іздалеку лунало заспокійливе дзюрчання фонтана. Навіть дивна декоративна вежа здавалася витвором мистецтва, на ній блимав ліхтарик, нагадуючи споглядачеві, що це дім, а не музей. Карлотта назвала будинок гротескним, і це частково було правдою, хоча була в ньому і певна благопристойність. Може, то і краще, що розбагатів саме Вілл, а стосунки з грошима Пфефферкорна зводилися до суміші бажання і зневаги, бо йому їх ніколи не вистачало.

Замолоду він не заздрив Віллу. По-перше, різниця між ними була не такою вже і вражаючою. Біллові батьки ніколи не зазнавали невдач, як батьки Пфефферкорна, але й Рокфеллерами вони не були. Більш того, сам факт, що Вілл — його приятель, дозволяв Пфефферкорну втерти носа моралі середнього класу, хоча сам він і їздив на «Камаро». Щоб почуватися на одній нозі з Біллом, гроші йому були не потрібні, бо в нього була власна сила. З них двох інтелектуалом був саме він. Він був Письменником.

Парадигма так довго протрималася, що він ховався за нею і після того, як вона виявилася хибною. Байдуже, скільки відмов він отримував, чи скільки бестселерів було у списку Білла. Письменник був лише один — він. Так і мало бути, бо інакше в їхній дружбі він не мав права на існування. Він блокував ті частини мозку, що нашіптували «Ні, він письменник, а ти невдаха», і в результаті навіть не уявляв, скільки обурення в ньому накопичилося, доки одного разу, років шість тому, не зателефонував Білл і не повідомив, що буде в місті й запрошує повечеряти разом. Пфефферкорн погмикав, покрекав і заявив, що в нього ціла гора зошитів на перевірку.

— Маєш же ти колись їсти! — не здавався Білл.— Ну ж бо, Янкеле. Замовимо собі стейки. Я пригощаю.

Тоді Пфефферкорну важко було пояснити свою реакцію. Не вистачало грошей сплатити кредит? Щойно поговорив по телефону зі своїм агентом? Що б там не було, але його переповнювала злість.

— Я не хочу вечеряти,— відрізав він.

— Що? — здивувався Білл.— Чому?

— Я не хочу вечеряти,— повторив він. І, мабуть, найгірше було те, що він не кричав.— Не хочу нічого. Нічого, з мене досить.

— Янкеле...

— Ні,— сказав Пфефферкорн.— Ні. Ні. Досить.— Він підскочив і почав міряти кухню кроками, так ухопившись за телефон, що затріщав пластик.— Господи, який же ти самовпевнений. Знаєш що? Ти хоч раз поцікавився, чи подобається мені це ім’я? Ні, бо ти так вирішив. Ну, от тобі новини: мені воно не подобається. Терпіти його не можу. Мене від нього нудить. І від тебе мене теж нудить. Просто... дай мені спокій. Дай мені спокій.

Запанувала тиша. В телефоні хлюпалася образа.

— Гаразд,— сказав Вілл.— Якщо ти цього хочеш...

— Хочу.

Знову тиша, цього разу довша і загрозливіша.

— Добре,— зітхнув Вілл.— Але послухай, Арте. Запитай себе от про що: чи точно ти не хочеш чогось із того, що я маю? Зовсім нічого?

— Чорт тебе забирай,— вигукнув Пфефферкорн і кинув слухавку.

Минуло дев’ять місяців, і Вілл зателефонував, щоб вибачитися. Пфефферкорн також неохоче вибачився. Але відлуння було серйозним і тривалим. Відтоді до Каліфорнії Пфефферкорн не їздив. Вілл, зі свого боку, продовжував надсилати приятелеві свої перші примірники, продовжував їх зворушливо підписувати, але всяке інше спілкування між ними атрофувалося. Пфефферкорн зробив висновок, що це сумно, але на краще. Нечасто дружба триває все життя. Люди змінюються. Зв’язки слабшають. Таке життя. Так він собі це і пояснив.

Проте тепер уся ця історія здавалася йому огидною перемогою гордощів над любов’ю. Він затремтів. Міцніше закутався в халат. Той належав Біллові і був завеликим для нього. Карлотта позичила. Він щільно загорнувся і загойдався в місячному світлі, зайшовшись у беззвучному плачі.

Трохи пізніше він встав, щоб повернутися в ліжко. Але знову передумав. І пішов шукати стежку до кабінету.

Глава сімнадцята

фефферкорн стояв у темряві, прислухаючись до вітру в порожній частині сараю, відчуваючи під ногами холодні кахлі підлоги. Він увімкнув світло і сів за стіл, почав відкривати шухляди. Перша була порожньою. В другій лежала коробка з олівцями тієї ж фірми, що і в горнятку. В останній він побачив три стоси паперу, що і досі були запаковані.

Знову налетів вітер.

Пфефферкорн потягнувся до акуратно складеного рукопису. Відкинувся на спинку стільця. Та гучно, іржаво кахикнула. Він почав читати.

Якщо він очікував чогось, що відрізнялося б від попередніх Біллових робіт, він був би розчарований: ані за змістом, ані за стилем рукопис майже не відрізнявся від того, що він читав у літаку, і Пфефферкорну навіть здалося, що Карлотта помилилася, і сторінки в його руках були не початком нової книги, а чернеткою тієї, що продавалася в усіх аеропортах світу. Через три глави він поглянув на шафу, яка містила все, що вони з Біллом створили за своє життя. Нерівність його дуже вразила. Але ще більше вражав той факт, що Білл був про нього високої думки. Легко було припустити, що десять років постійного комерційного прогресу запаморочать голову кому завгодно. Звісно, Білл мав повне право вважати себе, а не Пфефферкорна кращим письменником. І хто б наважився заперечити? Пфефферкорн вирішив, що був занадто суворим. Послідовність, результативність, широка аудиторія — це теж чесноти письменника, як і здатність постійно змінювати тему. Ще до кінця вступного речення, роман Вільяма де Валле дозволяв читачеві відчути себе як удома. Коли Пфефферкорн був іще студентом, він виступав проти масових розваг, засуджуючи їх як зброю влади, метою якої є втримання статуса кво. Він став на бік письменників, які обирали примхливий стиль та нешаблонні теми і вірили, що мають силу привернути увагу читаючої публіки до фундаментальних проблем сучасного життя. Він теж намагався писати саме так. Але це все було для молодих людей. Пфефферкорн уже давно не вірив, що його історії (та й будь-чиї історії) можуть якось вплинути на світ. Література не зменшила несправедливості, не збільшила чесності, не вилікувала жодне із захворювань, що переслідували людство з давніх-давен. Досить було і того, щоб одна людина, нехай і з буржуазного прошарку, на короткий час відчула щастя. У випадку Білла кумулятивний ефект людей, що стали трохи щасливішими, був значним досягненням. Тут, за порожнім столом, у холодному кабінеті, посеред ночі, серце Пфефферкорна пом’якшилося і до його загиблого друга, і до всіх поганих, але успішних письменників по всьому світі.

Глава вісімнадцята

астав світанок, а йому лишилося іще сімдесят сторінок. Довелося віддати Біллові належне: чоловік добре вмів прясти вовну оповідання. Остання пригода Діка Стаппа починалася з убивства дружини політика, але врешті-решт заводила так далеко, що Стаппові доводилося ганятися за валізкою з ядерною кнопкою. Пфефферкорн відклав рукопис і підвівся, потягнувшись, щоб розім’яти спину. Опустився навколішки біля шафи, дістав свій власний роман і уважно оглянув блакитну обкладинку, темнішу за вигорілий корінець. На ній жовтими літерами було надруковане його ім’я. Нижче білим олівцем було намальоване дерево. Це дерево він придумав. За того часу це було для нього дуже важливо, але тепер він бачив, як це нудно і претензійно. Вік живи — вік учись, подумав він. Перегорнув останню сторінку обкладинки. Там була світлина автора, яку зробила його дружина своїм стареньким фотоапаратом. На ній він був молодим і струнким, напружено дивився в об’єктив, тримаючись за підборіддя великим і вказівним пальцями. Ця поза мала надавати поважності. Тепер же здавалося, що голова у нього відривається, і потрібно утримувати її на шиї.

Він відкрив титульну сторінку і напис.

Чи він справді це написав? Біллові, мабуть, було дуже ніяково від такої нікчемності, хоча Пфефферкорн і не пригадував, щоб він сказав щось, крім подяки. От дурниці! Ніколи йому не наздогнати Білла, принаймні що стосується кількості. Це вже навіть і тоді було зрозуміло.

Пфефферкорн похитав головою і навмання відкрив сторінку. Те, що він побачив, його дуже вразило. У тексті було безліч нотаток, майже в кожному реченні зустрічалися позначки, підкреслення, виділення, дужки, іноді все це разом. Поля заповнювали коментарі, зроблені дрібним почерком. Стиль було проаналізовано, алюзії розтлумачено, сцени розібрано на складові. Пфефферкорн перегорнув решту сторінок і був приголомшений, побачивши там те ж саме. Останній абзац закінчувався на середині сторінки, і під ним Білл написав:

Пфефферкорн повернувся до сторінок зі змістом — вони були чисті, і він одразу відчув полегшення,— тоді перейшов до подяк. Прочитав, що він згадує свого агента, редактора, дружину, різних друзів, що надали технічних порад. Біллові він не подякував.

Збентежений, він знову відкрив титульну сторінку, щоб вирвати напис. Але не наважився цього зробити. Повернув книжку на полицю.

Якийсь час посидів у медитативній тиші. Думав про всі свої невдалі романи. Думав про свій невдалий шлюб. Думав про Білла, старого Білла, доброго Білла, соромливого Білла, Білла, який був до нього таким щедрим, який захоплювався ним і вивчав його, який любив його і якого він колись любив у відповідь. Думав про те, що Білл ішов із дому, аби сидіти в маленькій, огидній кімнаті. Про Білла, що друкував свої дві з половиною тисячі слів щодня. Про Білла, якому так хотілося написати хоча б одну гарну книгу. Про Білла з його власними заздрощами, з його власним розкаянням. На дворі почали співати птахи. Пфефферкорн подивився на рукопис. Непрочитаними лишилися сімдесят сторінок, решту він неохайно кинув на край столу. Він подумав, що Білл ніколи б не повівся так недбайливо. Подумав про Карлотту, про те, як вона відкрилася йому, яким це стало покаранням і якою нагородою. Подумав про свою дочку, за весілля якої він не міг заплатити. Про своїх студентів у коледжі, жоден з яких ніколи не доб’ється успіху. Таланту вони не мали, і навчитися таланту неможливо. Подумав про життя. Подумав про смерть. Подумав: «Я заслуговую на більше».

Глава дев’ятнадцята

фефферкорн почекав на автобус від пункту прокату автомобілів до терміналу аеропорту. Щоб рукопис вліз до ручного багажу, довелося виложити кілька одежин. Дві пари шкарпеток, дві пари спідньої білизни та одну сорочку він поспіхом запхав до кошика для сміття в туалеті, яким, як йому здалося, вже давно не користувалися, бо мило на умивальнику й досі було перев’язано стрічкою і загорнуто у вощений папір.

Він постояв біля кіоску, почекав, доки йому роздрукують посадковий талон.

Постояв на контрольно-пропускному пункті, почекав, доки йому не кивнуть проходити крізь металодетектор.

Сів біля виходу до літака на жорсткий пластиковий стілець і почекав, доки не оголосять посадку.

Коли літак був уже в повітрі і сусід заснув, він розкрив торбу, витяг рукопис і почав читати недочитану частину.

Фінальні сцени роману були наповнені діями. Пфефферкорн читав швидко, напруга зростала в оберненій пропорції до кількості сторінок, що лишилися. Коли він дійшов до передостанньої сторінки, перебував уже на грані паніки. Коли відшукали ядерну кнопку, злодій, що вкрав валізу, і досі лишався на свободі, ще й мав на руках пляшку з небезпечним штамом грипу, якого б вистачило, щоб знищити таке місто, як Вашингтон, і його околиці. З недобрим передчуттям Пфефферкорн перегорнув останню сторінку.

І все.

Пфефферкорн зазирнув до торби. Чи не загубилася сторінка? Навіть ціла глава? Ні. Звісно, книга і мала так закінчитися. Білл же продовжував над нею працювати. Він розчаровано повернув незакінчене закінчення до торби і застебнув блискавку. Відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і заснув.

Глава двадцята

фефферкорн лишив нерозпаковану торбу під столом у кухні і взявся до справ. Розібрав пошту, перевірив холодильник, зателефонував доньці.

— Добре провів час? — поцікавилася вона.

— Як на похорон, було непогано.

— Як Карлотта?

— Добре. Передає тобі вітання.

— Сподіваюся, ти підтримуватимеш із нею зв’язок,— і додала: — А може, іще колись до неї навідаєшся.

— Ну, не знаю.

— Чом би й ні? Гадаю, тобі б пішло на користь.

— Яка ж користь від тих літаків?

— Це не те, що я мала на увазі, татку.

— То що ж ти мала на увазі?

— Сам знаєш,— відповіла вона.

— Не знаю.

— Зателефонуй їй.

— І що скажу?

— Скажи, що ти добре провів час. Скажи, що хочеш знову побачитись із нею.

Він зітхнув.

— Люба...

— Будь ласка, татку. Я ж не дурна.

— Навіть гадки не маю, про що ти.

— Тобі це піде лише на користь.

— Що саме?

— Якщо у тебе хтось буде.

Він уже чув це раніше, а саме коли вона була підлітком і читала багато романів про кохання.

— Я маю йти,— сказав він.

— Чому ти такий упертий?

— Потрібно сходити на ринок, доки він не закрився.

— Татку...

— Я тобі зателефоную.

Він вийшов на мрячну авеню. Дивовижно, як швидко вона вирахувала правду. Як вони, жінки, це роблять? Схоже на пророцтво. Чи не зробити з цього цікавий сюжет для роману?

Він повісив пластикового кошика на зігнутий лікоть і пішов рядами, неуважно збираючи те, що входить до набору неодруженого чоловіка: молоко, пластівці, вермішель швидкого приготування. По дорозі до каси він пройшов повз відділ квітів, і на нього зійшло натхнення. Усе, що потрібно,— це знак, тепла простягнута рука, чи не так? Якщо Карлотта хоче з ним поговорити, то може так само легко зняти слухавку, як і він. Він сподівався, що вона не захоче. Сумнівався, що зберігатиме спокій. Урешті-решт, це лише питання часу, коли вона дізнається, що він узяв рукопис. А коли дізнається, він уже має вигадати пояснення. Та він і сам нічого не розумів. Навіщо йому красти незакінчений роман? У нього і своїх вистачало. Але ж він не знав, що роботу не закінчено. Взяв, уважаючи, що там усе чудово закінчується. Просто переконав себе, що хоче дочитати до кінця. А коли так, навіщо ж брати весь рукопис? Чому не взяти лише останні сімдесят сторінок? Що він собі думав? Він уважав, що винні втома, стрес, смуток, затуманений після кохання розум. Виправляв сам себе, що не вкрав, а позичив і вирішив, що поверне сторінки, щойно отримає таку нагоду. Але якщо він хотів цього від самого початку, чому не лишив записки? Чому приховав те, що зробив? Навіщо поклав титульну сторінку поверх стосу чистого паперу, щоб ніхто, увійшовши до кімнати, не помітив, що рукопис зник? Невинна людина так не поводиться.

Він повернувся додому. Виложив покупки. Намагався не дивитися на торбу, з якою пролетів і над якою світилася аура вкраденого рукопису. Щоб заспокоїти совість, він запхав торбу в шафу.

На веб-сайті запропонували додати до букету картку, але жодна його не задовольнила. Елегантні слова — співчуття, подяка, зізнання в коханні, вибачення — не годилися для таких обставин. Урешті-решт він зупинився на фразі: «Просто так».

Глава двадцять перша

они чудові, Артуре. Дякую. Я поставила їх на столик біля ліжка.

— Мені дуже приємно,— відповів він.

— Я така рада, що ти залишився.

— Я теж.

— Але... ти ж ні про що не шкодуєш, правда? Не варто,— додала вона, немов він стверджувально відповів на питання.— Якщо ми і маємо чогось навчитися з усього цього, так це того, що життя дорогоцінне. Ми обидва можемо завтра вийти з дому і потрапити під колеса автобуса.

— То вже буде якесь прокляття.

— Так. Я хотіла сказати, що ми вже досить старі, щоб чекати. Будь щасливим зараз — ось що завжди казав Білл. Саме цього я і хочу.

— Тож так і буде.

— Тебе це теж стосується, Артуре.

— Я щасливий.

— Тож стань щасливішим.

— В усьому має бути помірність.

— Дивак. Коли я зможу знову тебе побачити?

— Приїжджай, коли схочеш,— сказав він і одразу ж пошкодував про своє запрошення. Його квартира не годилася для жінки будь-якого класу, не кажучи вже про Карлотту.— За кілька кварталів від мене є чудовий готель,— додав він.

— Скажеш таке, Артуре. Готель? До того ж я ненавиджу літаки, в них так сушить шкіру. Ні, я наполягаю: ти мусиш приїхати якомога скоріше, і не сперечайся.

— Ну...

— Знаю, дорога довга.

— У мене робота,— сказав він.

— Та байдуже.

Схоже, на відміну від більшості, робота не була для неї виправданням, і він розгубився.

— Усе не так просто,— тільки і сказав він.

— Чом би й ні?

— Знаєш, скільки коштує квиток в обидва кінці?

Від сміху вона закашлялась.

— Це і є твоє виправдання? Дурний, я заплачу за твій квиток.

Як же схоже на відлуння їхніх з Біллом суперечок. Пфефферкорн ледь стримував сором і злість.

— Я категорично проти,— заявив він.

— Артуре,— попросила вона,— будь ласка. Навіщо бути таким гордим?

Вони помовчали.

— Я щось не те сказала, еге ж?

— Ні.

— Я тебе образила.

— Усе гаразд.

— Вибач.

— Усе гаразд, Карлотто.

— Ти ж зрозумів, що я хотіла сказати?

— Зрозумів.

— Усе, що я хочу,— аби ми були щасливі. Обоє. Знову мовчання.

— Телефонуй, коли зможеш.

— Добре.

— І, будь ласка, спробуй не сердитися.

— Я не серджусь.

— Гаразд,— зітхнула вона.— На добраніч, Артуре.

— На добраніч.

— Іще раз дякую за квіти.

— Нема за що.

— Вони дійсно милі.

— Я радий,— сказав він. Але подумав, що варто було вибрати дорожчий букет.

Глава двадцять друга

ля класифікації студентів на курсі творчого письма Пфефферкорн мав систему, відшліфовану багатьма роками досвіду. Перший тип: знервована тендітна дівчинка, чиї твори по суті є публічними щоденниками. Теми, до яких вона часто звертається: статеве пробудження, неправильне харчування, емоційно принизливі стосунки і суїцид. Наступний тип — ідеолог, для якого писання грало роль трибуни. Такий студент нещодавно провів семестр у якійсь країні третього світу, риючи колодязі або спостерігаючи за нечесними виборами, і повернувся, рішуче налаштований дати голос тим, хто його не має. Третій тип — ентузіаст певного жанру. Тут було кілька підтипів: хоббіт-фантаст, чорнушник тощо. І нарешті, літературний аспірант, сухий, саркастичний, начитаний, схильний до цитування, з глянцем спокійної зосередженості, що інколи (і дуже видовищно) порушувалася вибухами поганої поведінки. До цього типу колись належав і сам Пфефферкорн.

І хоча серед представників останніх трьох типів були здебільшого хлопці, представників першого типу була переважна більшість, тож на заняттях Пфефферкорна домінували дівчата.

Був іще п’ятий тип, але він так рідко зустрічався, що не заслуговував на окрему категорію, та й сама природа цього типу робила категоризацію недоречною: справжній письменник. За всі ці роки Пфефферкорнові зустрілися лише троє. Один надрукував два романи, а потім став юристом. Другий розбагатів, пишучи сценарії для телебачення. Третя викладала творче письмо в маленькому коледжі на Середньому Заході. Із цією дівчиною двічі на рік Пфефферкорн обмінювався листами. З першими двома зв’язку не підтримував.

Професійні освітяни полюбляють казати, що вони живуть заради от таких рідких пташок, але такі сентименти, на думку Пфефферкорна, мали лише підкреслювати власну значущість. Працювали вони, власне, з величезним стадом бездар, і результати були сумнівними. Талановитим студентам аудиторії були не потрібні. Учителям талановиті студенти подобалися, бо на тлі таланту і самі вчителі мали добрий вигляд, ще й зусиль докладати не доводилося.

Через тиждень після повернення з Каліфорнії Пфефферкорн сидів у кімнаті з десятьма позбавленими таланту студентами і проводив семінар. Він не брав участі в розмові, лише кивав і підбадьорював усмішками тендітну молоду жінку, чиє оповідання саме анатомували. На ній був завеликий светр зі значком «Звільніть Західну Злабію», і поступово, оскільки критика ставала дедалі злішою, вона ховалася в ньому, як черепашка. Спочатку в рукавах зникли руки, потім вона натягнула край светра на стиснуті коліна. Іншим разом Пфефферкорн став би на її захист, але зараз його поглинули власні переживання. У голові весь час крутилася розмова з Карлоттою. Він аналізував її, намагаючись знайти хоч натяк на те, що їй було відомо, що він скоїв. Жодного натяку не було, але це не означало, що за останній тиждень вона не навідалася до кабінету. Вона більше не телефонувала. Чи означало мовчання, що вона сердиться? Не знає, що і думати? Збентежена? Він не знав, тому і хвилювався. І ще більше хвилювався, що так швидко образився на її пропозицію купити квиток на літак. Він її втратив. З іншого боку, якщо він застарий, щоб чекати, то застарий і для того, щоб бути утриманцем. Принизливим був сам факт, що йому доводилося вести переговори із самим собою щодо залишків гідності.

Минув тиждень. Телефон не дзвонив. Він ходив на заняття. Повертався додому. Слухав розповіді дочки про нескінчені приготування до весілля. Минув іще один тиждень. Він намагався не дивитися на шафу. Читав газету. Про Вільяма де Валле уже не писали. Економіка була в занепаді. Зростали ціни на паливо. Буря в долині Злабії не вщухала, постріли долітали і за її кордони. Він не звертав ні на що уваги. Були речі важливіші за дрібні сварки десь дуже далеко. Перечитав файли з ідеями майбутніх романів. Жоден не годився. Минув цілий місяць, а Карлотта так і не зателефонувала. Може, спалила стос паперу на столі, навіть не зазирнувши в нього. Може, забула про рукопис. Може, навмисне для нього і лишила. Може, то було випробування, з яким він не впорався. А може, подарунок, і він зробив усе правильно. Він витяг торбу з шафи й акуратно поклав рукопис на стіл. Кілька годин дивився на товстий стос паперу. Переконав себе, що жереб кинуто. Він же знав, що хоче зробити, адже так? Важко заперечувати факти. Щоправда, це не означало, що в душі не точився конфлікт. Доведеться над собою попрацювати. Він сів на краєчок ліжка, в голові крутилися слова Карлотта — «будь щасливим, зараз»,— і спочатку вони звучали як вибачення, потім як дозвіл, і врешті-решт як команда. Час на виправдання скінчився. Настав час діяти.

Глава двадцять третя

дна з найганебніших таємниць Пфефферкорна полягає в тому, що якось він сам намагався написати популярний роман. Йому набридло, що грошей завжди не вистачає, тож він узяв кілька днів відпустки, щоб накидати сюжет,— то мало бути вбивство в маленькому коледжі на східному узбережжі,— а потім сісти і швидко наклацати з десяток глав. Дочка, їй тоді було тринадцять, помітила, як на столі зростає стос паперу, і світилася від гордощів. І справді, це єдиний раз після виходу його роману, коли він перейшов рубіж у п’ять сторінок, і хоча відчував огиду до кожного слова, яке надрукував, мав визнати, що відчуває певне задоволення від того, що книга стає тримірною.

Проблема закінчувалася. Узявшись розважати, він створив шість окремих, дуже заплутаних сюжетних ліній, недовго розмірковуючи, як вони переплітатимуться. І дуже скоро відчув себе загнаним у кут, немов чоловік із шістьма собаками, що розбіглися в різні боки. Розгублений, він повернувся до початку, відкинувши всі сюжетні лінії, крім однієї, і в нього лишилося сорок сторінок. Усі спроби збільшити кількість цих сторінок виявилися незграбними і марними. Він спробував увести романтичний інтерес, але зрозумів — і це його дуже злякало та змусило розум бурхливо протестувати,— що його головний герой — латентний гомосексуаліст. Щоб додати інтриги, він убив іще одного адміністратора. Убив студента. Убив бідолашного швейцара. Він навалив цілу купу трупів і отримав менше двадцяти п’яти тисяч слів. Щоб убити когось у книзі, зрозумів він, вистачить кількох сторінок, не так уже багато їх можна заповнити кривавими описами.

Відкриття так його роздратувало, що він підірвав цілий кампус.

Остаточно заплутавшись, він жбурнув рукопис у смітник. Дочка повернулася зі школи і, побачивши пустий стіл з непритрушеним пилом прямокутником там, де колись лежали надії на краще майбутнє, кинулася до своєї кімнати і замкнулася, оглухнувши до його благань.

Сидячи за комп’ютером, за плагіатом Біллового рукопису, Пфефферкорн часто згадував ті дні. Шкодував, що так легко здався. Міг би зробити так, щоб дочка ним пишалася. Але тепер терзатися не було сенсу. Вона виходить заміж, а на нього чекає робота.

Викрадення «Гри тіней» почалося, коли Пфефферкорн запхав рукопис у торбу, але тривало ще одинадцять тижнів, доки він не закінчив передруковувати текст. Він би набагато скоріше з цим упорався, якби не довелося змінювати найневдаліші фрази. Наприклад, однією з характерних рис головного персонажу агента Річарда «Діка» Стаппа була здатність виконувати складні фізичні вправи «одним плавним рухом». Цей вираз Пфефферкорнові аж ніяк не подобався. Краще було сказати «плавно», або навіть іще краще — взагалі не вживати прислівника, просто назвати дію і дозволити читачеві самому її уявити. Редагуючи рукопис, Пфефферкорн нарахував двадцять чотири випадки, коли випад було здійснено «одним плавним рухом», і всі їх він викинув з остаточного варіанта, лишивши тільки три. Два з них лишилися тому, що він почувався винним перед Біллом, не хотів зовсім убивати його, очевидно, улюблену фразу. Третє «одним плавним рухом» відбувалося, коли Стапп водночас відповідав на дзвінок мобільного і валив нападника на підлогу, видовищний акт, що почався, коли Стапп рукою потягнувся до паска й вихопив телефон, а потім описав дугу, піднісши телефон до обличчя, і в результаті ліктем ударив супротивника в сонячне сплетіння, лишивши його, супротивника, «на колінах хапати ротом повітря» (ця фраза також багато разів повторювалася, як і «переломив шию», «пірнув під прикриття» і «вдерся в кімнату»), після цього він — Стапп — спокійно сказав: «Я тобі пізніше зателефоную». У цьому випадку Пфефферкорн вирішив, що фраза дійсно щось означає: повідомляє, що два окремі рухи здійснювалися з такою точністю і легкістю, що здавалися гармонійними. Він сумнівався, що хтось, крім дуже уважних читачів, інтуїтивно відчує таку глибоку думку за цими словами, але такі ігри розважали його під час процесу вичитування. А ще вони допомагали переконати себе в тому, що його зусилля мали художню цінність.

Він викинув усі «крикнув», «вигукнув», «заявив» і «визнав», лишивши замість них просте слово «сказав». Витер недоречні сльози і вичистив найогидніші діалоги. Імена, дати і місця довелося змінити. Лишилося питання незакінченого тексту. І саме цьому найстрашнішому завданню Пфефферкорн присвятив свою увагу на цілий місяць.

Невисловленим правилом романів Вільяма де Валле було те, що справедливість має взяти гору. Певною мірою. Коханці-садисти, дурні громили завжди зарано відправлялися на той світ, а от злі генії часто втікали, щоб задумати іще один підступний план. Така незавершеність була важливою з кількох причин. По-перше, вона натякала, що можна чекати подальших пригод. Імовірність того, що зло нанесе удар у відповідь, була по-своєму привабливою. За нашого часу і в такому віці думка про те, що добро завжди перемагатиме зло, було якоюсь неправдоподібною. Сучасний читач вимагав моральної і фактичної невизначеності. Але зовсім трошки. Тож, виліплюючи кінець, Пфефферкорн щосили намагався досягти цієї непевної рівноваги.

Він убив Діка Стаппа.

Принаймні, так здавалося. З тексту цього зрозуміти не можна було: оступився на кручі. І Стапп не був Стаппом, бо Пфефферкорн перехрестив його на Гаррі Шагріна.

Те, що лишилося після того, як Пфефферкорн закінчив переробку нашвидкуруч, було дивним гібридом його і Біллового стилів. Хтось би ще погрався із фіналом, але Пфефферкорн уважав, що і так уже багато зробив, аби рукопис купили в такому вигляді, як він є. Роздрукував. Надрукував нову титульну сторінку. З новою назвою — «Криваві очі». Відправив книжку своєму агентові та став чекати на відповідь.