Чтиво

Глава вісімдесят третя

аєш чудовий вигляд,— сказав Сейворі.— Схуд?

Відповісти Пфефферкорн не міг. У роті й досі був кляп. Члени злочинної банди — до цього він навіть нагоди не мав використати це слово, і незважаючи на свій жалюгідний стан, він міг оцінити влучність цього виразу, бо чотири горили, що протягли його через парковку і закинули в ліфт, були схожі на найсправжнісіньких злочинців — самовдоволено посміхалися.

— Що ж трапилося з твоїм обличчям, га? Ти схожий на Сальвадора Далі з батогом у дупі.

Двері ліфта зачинилися, вони почали підніматися.

Сейворі принюхався. Нахмурився.

— Господи,— зітхнув він.— Ти обіссав штани, еге ж?

Пфефферкорн хрюкнув.

— Віддай йому свої,— сказав Сейворі.

Один зі злочинців неквапливо розстебнув свої поношені штани. Інші троє роздягли Пфефферкорна нижче талії. Двоє підняли його, як малу дитину, а третій натягнув на нього штани. Донор лишився стояти в спідньому.

— Не розслабляйся,— сказав Сейворі.

Незрозуміло було, до кого він звертається.

Ліфт піднімався, піднімався, піднімався.

— Ось тобі моя порада, безкоштовна,— сказав Сейворі.— Спробуй не бути таким похмурим. Йому це не сподобається.

Пфефферкорн навіть не уявляв, що має похмурий вигляд. Хотілося спитати: «Хто такий „він“?», але тут ліфт дзенькнув, і двері відчинилися в найпросторіший вестибюль, який він тільки бачив. У порівнянні з ним будинок де Валле був схожий на мотель. Пфефферкорн уже знав відповідь.

Бандити протягли його крізь пишно прикрашені дерев’яні двері в лабіринт коридорів, уздовж яких стояли озброєні охоронці.

— Не сутулься,— сказав Сейворі.— Поза має для нього велике значення. Не крутись, не витріщайся. Говори, тільки якщо тебе спитають. Якщо він запропонує випити, погоджуйся.

Останні двері були сталевими. Сейворі вставив картку і набрав код. За мить почулося клацання, і Пфефферкорна внесли в кімнату.

Глава вісімдесят четверта

одна зі світлин, яку бачив Пфефферкорн, не віддавала належне його величності президенту Клименту Тітиїчу. Жодне фото не передавало його манеру перетворювати повсякденні предмети на іграшки. Не відтворювало його голос, що налетів на Пфефферкорна, немов ураган. Не враховував його любові до цитат, які він позначав жестом, характерним для американців.

— Справжня проблема комунізму не має ніякого відношення ані до «громадянських прав», ані до ГУЛАГу, ані до черг за хлібом. Вона не має відношення до «історії» чи «долі», ні до чого такого. Вона не стосується Сталіна, і тим більше Драгомира Жулька, про якого, коли облишити політику, я дуже високої думки. Урешті-решт, ми «родина». Не близькі, але все ж таки родичі. Якщо провести досить багато часу, змагаючись із чоловіком таких здібностей, хочеш не хочеш, а почнеш його поважати, якщо не за думки, то за те, як він їх формулює. Зрозумійте, я не кажу, що я його схвалюю. Він абсолютно переконаний у тому, що каже, але методи, які вони використовують,— то вже занадто. Вам ніколи не доводилося мати справу з мошонковим електрошоком, сподіваюсь? Тож дозвольте мені розказати, що, наскільки я чув, він, м’яко кажучи, «неприємний». Тож, може, він і божевільний соціопат, але не можна заперечувати, що він добре володів старою риторикою, і я захоплювався ним за це. І мені також не соромно зізнатися, що я дечого навчився, дивлячись на нього, про те, як об’єднувати «народ» і чого не можна робити. Отже, це не «вендета», нічого схожого. Люди уявляють мене «безжалісним», «садистом», «нездатним прощати найменші помилки» тощо. Я не можу сказати, чи є в тому якась правда. Але з щирою чесністю скажу, що мої погані звички не мають ніякого відношення до моїх обґрунтованих думок про справи. Розумієте, я скоріше «лівопівкульний тип», і дуже багато міркую. Можете називати це «роботою мого життя». В цьому сенсі мені здається, що це особисте, бо я народився бідним,— і я не маю на увазі американське значення цього слова, коли хочуть сказати, що людина «небагата». У таких, як ви, немає концепції, що таке жити без найнеобхіднішого. Візьміть неосвіченого чорного з глибокого Півдня 1955 року і закиньте його без гроша в кишені в Г’йєжнуій, і він буде купатися в козячому молоці й витиратися шовком. Але тут бути бідним має інше значення. Мій батько працював по дев’ятнадцять із половиною годин у полі. Руки матері завжди були в крові від чищення посуду і гострих в’язальних спиць. Вона весь час кололася. Не лише спицями, чим завгодно: шпильками підгузків, іржавими засувами, гострими коренеплодами. Ніколи не розумів, чому вона так себе нівечила, але впевнений, що це має якесь відношення до того, що вона не могла дозволити собі сходити в кіно. Тож я, «босий хлопчисько», питав себе: «Чому? Чому все має бути так?» Минуло багато років, доки я збагнув, що відповідь у нашому «культурному ДНК». Та ж сама відповідь, що і на моє перше питання. В чому проблема комунізму? І чому ми, люди, такі вразливі до цього? Два боки однієї монети. Вгадаєте? Ні? Тоді я вам скажу, чому. Бо пересічний злабієць, такий як Драгомир, і комуністична система в цілому, не уміє розважатися.

Велике крісло, до якого Пфефферкорна прикули, було зроблено саме з цією метою: до ручок прикрутили два широких металевих обручі, а ланцюги на ногах не дозволяли підняти їх більше ніж на шість дюймів від підлоги. Його величність лорд-президент не був таким обмеженим. Його пошиті на замовлення чоботи з козячої шкіри двадцять другого розміру зі стуком опустилися на стіл у стилі Георга II.

— Саме цього бажають усі люди,— продовжував він, зручніше влаштувавши своє чимале тіло і потягуючи солодовий скотч п’ятдесят п’ятого року.— Отримувати задоволення. Та й чому б цього не робити? Але злабійці так не вважають. Вони завжди від чогось «страждають», чогось «соромляться». Принаймні, так було колись давно. Я зробив усе можливе, щоб змінити ситуацію. Тут справа скоріше в психології, ніж в економіці. Візьміть телевізійне шоу, яке їм так подобається, там, де плачуть поети. Я з гордістю можу сказати, що з нашого боку бульвару воно б не пішло. Ні, нам потрібні переможці.

Сейворі, що стояв біля музичного автомату, кивнув. Десять охоронців навіть не моргнули.

Тітиїч дістав довгу Мальборо із пачки в кишені піджака. Натиснув кнопку на столі, і зі стіни вирвався восьмифутовий струмінь вогню, мало не зачепивши його обличчя, і майже наполовину спопелив сигарету. Президент затягнувся, видихнув, струсив попіл в оздоблену діамантами попільничку у вигляді рулетки.

— У нашого народу було важке життя. Тут не посперечаєшся. Але колись потрібно брати на себе відповідальність. Ось і краса вільного ринку: він не пам’ятає ані вашого успіху, ані ваших невдач. Безжальний, але в якомусь сенсі дуже поблажливий. Господи, як я зголоднів. Де вони?

Немов за командою, двері відчинилися і п’ятнадцять жінок у бікіні з грудями-глобусами внесли срібні таці з їжею. Поставили їх на буфет, поцілували президента в щічку і пішли.

Пфефферкорн почув запах копченої риби і свіжих млинців. Один із охоронців наповнив тарілку і поставив Пфефферкорну на коліна. Другий охоронець наставив на Пфефферкорна гвинтівку, а третій витяг кляп і звільнив руки. Тітиїч з безтурботною посмішкою дивився, як гість їсть.

— Смачно, правда? Краще, ніж «коренеплоди» і «козяче молоко».

— Дякую,— сказав Пфефферкорн. Сперечатися з цим чоловіком не було сенсу.

— На здоров’я. Вип’єте?

Пфефферкорн погодився, навіть якби Сейворі його не попередив.

— Оце справжня річ,— сказав Тітиїч, наливаючи. Узяв бокал і підніс його до носа Пфефферкорна, щоб той оцінив аромат.

— З торф’яною ноткою,— сказав президент.— Але ніжний.

Пфефферкорн кивнув.

— Будьмо!

У порівнянні з «трійничкою» скотч пішов як по маслу.

— Скуштуйте гравлакс[4],— запропонував Тітиїч.— Домашнього приготування.

— Смачно,— сказав Пфефферкорн.

— Я дуже радий. Може іще трохи?

Пфефферкорн передав охоронцю пусту тарілку.

— Дякую,— сказав він, хоча добавки дуже хотілося.

Тітиїч струсив попіл.

— А як доїхали? Сподіваюсь, було не дуже важко.

Пфефферкорн похитав головою.

— Люсіан був до вас не дуже суворим?

Пфефферкорн покосився на Сейворі, в посмішці якого промайнула погроза.

— Немов у відпустці побував,— сказав Пфефферкорн.

Охоронець передав Пфефферкорнові нову тарілку. На ній була ікра, сметана, каперси, шматочки ніжного оселедця і томатний соус.

— Добре, добре. Для мене принципово, щоб вам було зручно і не нудно.— Тітиїч узяв іще одну сигарету і сунув її до рота.— Кожен заслуговує, аби скуштувати те, що пропонує світ.— Вирвався струмінь вогню, президент затягнувся.— Тим більше ті, хто його покидає.

Глава вісімдесят п’ята

фефферкорн застиг, не пережувавши шматочок оселедця. Проковтнув цілим і витер з губ червоний соус.

— Прошу?

Сейворі посміхався.

— Ви мене вб’єте? — запитав Пфефферкорн.

— Чому це вас так дивує? — сказав Тітиїч.— Після всіх незручностей, які ви мені спричинили, вкрасти Карлотту де Валле було нелегко, а потім ви почали бігати, граючись у «героя»...

— Стривайте,— перебив Пфефферкорн.

Усі поморщилися.

Запанувала довга тиша.

Президент посміхнувся.

— Будь ласка,— сказав він,— продовжуйте.

— Я... е-е... Мені здавалося, що Карлотту викрали люди з «Двадцять шостого травня».

— Вони.

— Але ж ви щойно сказали, що це ви її викрали.

— Справді.

— Вибачте,— сказав Пфефферкорн.— Не розумію.

— «Двадцять шосте травня» — це я,— сказав Тітиїч.— Я їх навмисне створив. Не забувайте, я намагаюся спровокувати тут війну. А для цього немає нічого кращого за багаття реваншизму. Мета «Двадцять шостого травня» — у будь-який спосіб об’єднати велику Злабію під правлінням колективістів. Так офіційно заявлено в їхньому маніфесті, який я сам написав у ванні. Люціане, будь ласка, знайди потрібну частину в промові.

Сейворі натиснув кнопку на смартфоні і прочитав уголос:

— Нашою метою є об’єднання великої Злабії у будь-який спосіб під правлінням колективістів.

— Що ви з нею зробили? — запитав Пфефферкорн.

— Її тримають у штаб-квартирі «Двадцять шостого травня» в Західній Злабії,— сказав Тітиїч.

— У Західній Злабії?

— Звісно. Якщо розмістити штаб-квартиру тут, стане зрозумілим, хто смикає за мотузки, м-м-м? Я віддаю накази через посередника. До того ж, нічого не робить фальшивий західнозлабійський контр-контрреволюційний рух таким правдоподібним, як справжні західнозлабійські контр-контрреволюціонери. О, вони дуже віддані! Від народження привчені палко віддавати себе недосяжній меті. Нехай благословить Господь комуністичну шкільну систему.

— Провокуючи війну, ви рубаєте гілку, на якій сидите,— зауважив Пфефферкорн.— США не дозволить, щоб їх у це вплутали.

— Дурниці. Альтернатива значно гірша, бо західні злабійці за копійки продаватимуть газ китайцям.

— Першого разу це не спрацювало,— сказав Пфефферкорн.

— Що за перший раз?

— Коли ви влаштували фальшивий замах на своє життя.

— Так вам сказали?

Пфефферкорн кивнув.

— І ви їм повірили?

Пфефферкорн знову кивнув.

— Чи уявляєте ви, як боляче, коли вам стріляють у сідниці?

— Ні,— зізнався Пфефферкорн.

— Якби знали, зрозуміли б, що все це просто слова. Я в себе не стріляв.

— Хто ж тоді?

— Ви. Тобто ваш уряд. Ті, хто підкинув вам книгу. Пфефферкорн розгубився.

— Яку книгу?

Тітиїч поглянув на Сейворі.

— «Криваві очі»,— підказав Сейворі.

— Саме її,— кивнув Тітиїч.— Вражаюча назва.

— Дякую,— відповів Сейворі.

— Це неможливо,— заперечив Пфефферкорн.— «Криваві очі» містять фальшивий шифр.

— Мої сідниці так не вважають,— сказав Тітиїч.

— Але ж вони ваші союзники.

— Мої сідниці?

— США.

— Може, «на папері», але ви добре знаєте, чого це варте.

— Ви щойно сказали, що вони підтримають вас у разі вторгнення.

— Звісно.

— А тепер кажете, що вони намагаються вас убити.

— Так.

— Вам не здається, що одне суперечить іншому?

Тітиїч знизав плечима.

— Політика.

— Не знаю, чому я мушу вам вірити.

— А яка у мене причина брехати?

— А яка у них причина брехати?

— Багато. Вони нарозказували вам казок. Не можна ж було зізнатися, що вони вплутані в криваве політичне вбивство, чи не так? Їм хочеться, щоб люди вважали їх «гарними хлопцями». В будь-якому разі, Люціан перехопив шифр перед тим, як його змінили, і я зміг обійтися незначними ушкодженнями. Але ситуація змусила мене задуматися. Ви, хлопці, лізете в наші справи без малого сорок років. Саме час скуштувати власні ліки, не вважаєте? Отже... Що там за назва?

— «Кривава ніч».

— Так, вона,— кивнув Тітиїч.— Вибухова назва.

— Дякую,— сказав Сейворі.

— Дозвольте прояснити,— сказав Пфефферкорн.— Ви змусили Сейворі змусити мене змусити моїх видавців змусити американських таємних агентів убити Драгомира Жулька?

— Так, так, так і ні.

— Ні стосується якої частини?

— Останньої. Вбивство Жулька. Боюсь, ви отримали хибну інформацію. «Кривава...» Чорт, як її там?. Завжди плутаю...

— «Ніч»,— підказав Сейворі.

— Точно. «Кривава» і таке інше, друга книга — саме в ній і був фальшивий код.

У Пфефферкорна очі округлилися.

— Фальшивий шифр?

— Не могли ж ми скористатися справжнім. Ми не маємо «Інструмента».

— Але навіщо ви підсунули мені фальшивий шифр?

— Щоб порушити схему передачі і створити плутанину.

— Хто ж тоді убив Жулька?

— Якщо хочете, щоб я висунув здогадку, то це ваш уряд. Вони його не дуже любили.

— Але як? За вашими словами, «Кривава ніч» була фальшивкою.

— Господи, чоловіче, ви ж не єдиний популярний письменник. Наказ убити Драгомира міг міститися в будь-якому з дюжин трилерів.

Пфефферкорн потер скроні.

— Не кваптеся,— доброзичливо сказав Тітиїч.— Усе дуже складно. Іще ікри?

— Ні, дякую,— сказав Пфефферкорн.— Навіщо ви змусили «Двадцять шосте травня» викрасти Карлотту?

— Ну, ідея полягала в тому, щоб отримати «Інструмент»,— чи, я б сказав, фальшиву версію «Інструмента», бо ясно, що будь-хто, подумавши хвилин п’ять, зрозуміє, що ваш уряд ніколи не віддасть справжній «Інструмент», хоча, дякувати богу, ми можемо розраховувати, що наші друзі за кордоном навіть і п’яти хвилин думати не будуть,— який надасть «Двадцять шостому травня» достатньо впевненості, аби підтримати превентивний страйк проти мене, і це стане непоганим стимулом, аби розібратися з ними.

— Я так розумію, що розібратися з ними ви можете просто зараз,— сказав Пфефферкорн.

— Правда. Але краще, коли вони зроблять крок першими. Хулігани нікому не подобаються. І дуже добре, що ми маємо підтримку міжнародного комітету. Дуже зручно з геополітичної точки зору. Отже, доки все йде добре. Я попросив свого посередника натякнути, що кращий час для вторгнення настане одразу ж після святкування ювілею. Схрестимо пальці і почнемо в перший тиждень жовтня.

— Досі не розумію, навіщо вам мене вбивати.

— Ви не дали мені закінчити. Одна з ознак успішної ділової людини — її здатність оцінити нову інформацію і креативно скористатися несприятливою ситуацією. Не переймайтеся, що вас упіймали. Ви аж ніяк не могли цього передбачити, бо хоч я знав, що ви в місті, не став би хапати вас до неділі. Я, як то кажете ви, американці, прийняв рішення «прямо перед матчем».— Тітиїч струсив попіл.— Бути підстреленим і так незручно, але для піару це іще гірше. Розумієте, у моєму всесвіті найбільш за все цінується репутація. Не можу легковажно ставитися до того, що кажуть про мене люди. Не можу дозволити, щоб казали: «Климент слабкий, починає здавати...» Це погано для бізнесу. А те, що є поганим для мого бізнесу, є поганим і для економіки, отже, поганим для всієї країни. Люди знають, що в мене стріляли. Знають, що нікого не покарали. Це псує мій імідж «безжального» чоловіка. Справді, мою репутацію це дуже заплямувало. Мені довелося звернутися до консультантів. Як правило, такі речі мені не подобаються. Від групового обмірковування у мене шкіра свербить. Мушу зізнатися, я був уражений ясністю їхніх висновків, і хоча певен, що від їхніх рекомендацій ви в захваті не будете, поради були недвозначні: найкращий спосіб відновити мій «кровожерливий» імідж — це продемонструвати, що я так само як і раніше здатен помститися. Вони розробили сутичку на п’ять-десять балів з публічною стратою. Але тут існує цікавий поворот. Страта відомої чи видатної особи додає два-три бали. Гадаю, це має якось стосуватися влади. Щось на кшталт: «Видатна особа є сильною, тож той, хто вбиває видатну особу, в будь-якому разі сильніший».

— Я не відомий,— сказав Пфефферкорн.— Я не видатний.

— Мій шановний пане, іще який відомий. Зараз ви найгарячіший письменник.

— Через письменників ніхто не переймається,— сказав Пфефферкорн.

— Злабійці переймаються,— зауважив Тітиїч.— Література підживлювала нашу національну боротьбу чотири сторіччя. Ой-ой, будь ласка. Тільки не плачте. Я чудово розумію, чому вам не подобаються такі висновки, але факти є фактами, n’est-ce pas? Нічого особистого. Отже, я сподіваюся, вам удасться сьогодні отримати трохи насолоди від життя, бо завтра вас розстріляють, публічно. Вибачте, що попереджаю за такий короткий час. Приємного дня.

Глава вісімдесят шоста

фефферкорна відвезли до камери смертників у пурпуровому лімузині. Їхали мальовничим маршрутом. Сейворі сидів поруч і розказував про численні пам’ятки Східної Злабії. Старе місто реставрували і повернули йому колишню славу, додавши нову, штучно зістарену бруківку, нові карнизи та ґаргулій на соборі. Усе було тихим, немов у кошмарному сні. Ніхто не прогулювався. Ніхто не кидав монетки у фонтан. Лімузин проїхав повз розкішний публічний парк, повний бездоганних квітів. Ніхто в ньому не грівся на сонечку. Ніхто не бігав за фрісбі. Проїхали повз оперний театр, музей сучасного мистецтва, Злабі Дісней, торгівельний район,— усюди було порожньо. Немов вибухнула нейтронна бомба, лишивши по собі ідеальну тишу, ідеальний холод.

Не встиг Пфефферкорн спитати, куди всі поділися, лімузин завернув за ріг, і вони опинилися в кварталі, який можна було б назвати Лас-Вегасом, позбавленим смаку. Водій знизив швидкість до п’яти миль за годину, щоб Пфефферкорн міг усе увібрати. Той нарахував одинадцять казино. Один у стилі Олівера Твіста. Інший у стилі Чингізхана. Іще один у стилі Лас-Вегаса, з напівоголеною красунею на фасаді. Казино поруч відображало ту саму вулицю, якою вони їхали, на його фасаді можна було побачити і модель казино в стилі Лас-Вегаса, поряд з яким стояла модель цього самого казино, на якому була зображена зменшена вулиця, якою вони їхали, і казино в стилі Лас-Вегасу, і знову ж таки, зменшена модель цього самого казино з іще меншими моделями вулиці і казино в стилі Лас-Вегаса. Пфефферкорн легко уявив, що там можна розгледіти ще кілька зменшених моделей у моделях. З такої відстані важко було сказати, до того ж погляд притягував сімдесятифутовий рідкокристалічний екран, на якому демонстрували виступ супер-рок-групи сімдесятих, яку він уважав давно забутою.

Тут було жваво, бо зібралося, як йому здалося, майже все населення Східної Злабії. Здебільшого вони були дуже схожі на своїх братів із-за кордону, хіба що були гладшими. Вони щось жували і пили газовані напої, штовхали дитячі візочки і паркували автівки дивного вигляду біля стовпчиків на узбіччі. Біля казино в стилі джунглів Амазонки натовп аплодував і фотографував команду рожевих дельфінів, що розрізала блакитну воду штучного озера, виконуючи синхронні хореографічні па-де-де в повітрі.

Найбільше казино розташувалося в кінці вулиці. Його оздобили в стилі «Василія Набочки». Перед ним стояла велетенська золота статуя князя. В одній руці він тримав коренеплод, в іншій — меч. Хоча символіка давала ясно зрозуміти, хто це такий, обличчя його трохи нагадувало обличчя Климента Тітиїча.

Лімузин зупинився. Підбігли службовці, щоб їх зустріти. Пфефферкорна під дулом пістолета провели всередину. Вони пройшли повз автомати, що деренчали і дзенькали, до торгівельної зони. Сейворі йшов попереду. Вони увійшли до чоловічої галантереї, оздобленої темним деревом і бронзовими рейками. Пфефферкорну дали зв’язку зразків тканин і змусили залізти на дерев’яний ящик. З’явився кравець і почав знімати мірки.

— Вибирай краще,— сказав Сейворі.— Костюм буде на фото.

Пфефферкорн вибрав стриманий блакитний. Кравець кивнув, схвалюючи, і зник.

Пфефферкорна відвели в спа-салон. Під дулом пістолета зробили масаж гарячими камінцями. Він кілька разів проплив уздовж басейна з морською водою, також під дулом пістолета. Вуса відклеїлися, відкривши напівзагоєну рану. Він лишив вуса плавати на поверхні води.

Вони повернулися до галантереї. Його знову поставили на дерев’яний ящик для примірювання. Кравець щось намалював на ньому крейдою.

— Тобі колись шили костюм? — запитав Сейворі.

Пфефферкорн похитав головою.

— І масаж гарячими камінцями також ніколи не робили.

— Усе вперше.

Кравець пообіцяв закінчити до ранку.

Останньою зупинкою був внутрішній двір казино — чудова площа з чорного граніту, по центру якої росло низеньке деревце.

Пфефферкорн і Сейворі схилили голови.

— Ну от,— сказав Сейворі. Вечірку закінчено. Вони увійшли в ліфт. Один з охоронців натиснув кнопку тринадцятого поверху. Поруч із нею була невеличка табличка.

Глава вісімдесят сьома

камері смертників Пфефферкорна можна було подивитися будь-який фільм, було там біде, клімат-контроль і шовкові простирадла. Як на людину, що її скоро публічно розстріляють, він не відчував страху. І не сердився, принаймні на Тітиїча, який урешті-решт був варваром, автократом, що злетів з котушок і діяв за вказівкою дорогої американської консультаційної компанії. Він відчував велике розчарування в собі. Провалив місію, підвів Карлотту, свою дочку і весь вільний світ.

Він часто уявляв, як звертається до своєї геніальності, щоб утекти з небезпечної ситуації. Тепер, коли він опинився саме в такій ситуації, зрозумів, якими дурними були його фантазії. В реальному житті злі викрадачі не забувають замкнути двері. Вони не лишають випадково цілий асортимент запчастин, з яких можна кмітливо сконструювати самостріл. Він лежав на зручному ліжку і розмірковував над фразою «герой гостросюжетних детективів». Вона означала, що герой не просто пройшов крізь серію цікавих подій. Вона означала, що герой активно діяв, тобто робив щось. Але що міг зробити герой гостросюжетних детективів, якщо не можна було нічого зробити? Чи не означав той факт, що він не намагався втекти, що він не був героєм? Чи просто концепція такого героїзму була надуманою? Він вирішив, що і те, й інше. Утекти він не намагався, але сумнівався, що утік би хтось інший. Але через свою пасивність він почувався винним, немов опір був його моральним обов’язком. Він міг би накласти на себе руки. От тоді Тітиїч би побачив. Першою думкою було повіситися на простирадлі, але стіни камери були гладенькими, на них не було жодного гачечка. Він оглянув раму ліжка, сподіваючись розібрати його й уламком порізати собі зап’ястки. Шурупи були добре закручені, саме на такий випадок. Телевізор був убудований у стіну і вкритий товстим шаром плексигласу. В мінібарі були солоні кренделики, чипси, родзинки, дві шоколадки «Тоблерон», шестиунцеві пакетики апельсинового і журавлинового соку, бляшанки з колою і дієтичною колою і мініатюрні пластикові пляшечки скотчу і горілки. Якщо пощастить, можна наїстися до смерті, але скоріше за все він зустріне свою долю з печією. Самогубство відпадало.

Він оглянув стіл. Під примірником східнозлабійського видання «Василія Набочки» в шкіряній палітурці він знайшов маленький блокнот з емблемою казино нагорі. Простий олівець відкотився в дальній край шухляди. Він сів і почав писати.

Це була чисто символічна форма протесту, він навіть не очікував, що щось із написаного потрапить за межі кімнати, але він відчував, що має це зробити. «Люба»,— почав він. Він удався до метафор, порівнянь, алюзій. Зупинився і перечитав. У цілому лист був обережним, немов він щосили намагався здобути прихильність незнайомців. Він викинув сторінку і почав наново, звернувшись до свого дитинства. Він писав годину і лише тоді оцінив зроблене. Знову все було не те. Нічого не було ані про неї, ані про його почуття до неї. Він пробував і пробував. Нічого не виходило. На підлозі камери зібралася величенька купа паперу. Дуже скоро він скінчився. Пфефферкорн стукав по ґратах, доки не прийшов охоронець. Попросив іще паперу. Йому принесли. Він списав увесь блокнот, знову не зміг адекватно виразити себе, попросив іще, і йому принесли третій блокнот. Олівець зламався. Він і досі не написав нічого, що б йому сподобалося. Вирішив зупинитися. Але передумав. Знову передумав. Чотири сорок вісім ранку. Ясно думати він більше не міг. Тепер до нього підступив страх. Він згорнувся на підлозі й обхопив себе руками. Він іще не готовий відмовитися від життя. Іще стільки всього потрібно зробити. Хотілося побачити дочку в новому будинку. Хотілося побачити її дітей. Іще раз хотілося побачити Карлотту. Чи він узагалі колись буде готовий померти? Чи може людина знати, що вона завершила все, що було потрібно? Ось він, фатальний дефект — бажання. Здається, у нього було забагато бажань. Завжди. Байдуже, що казав світ, йому завжди здавалося, що найкраще попереду. Можна опинитися на порозі смерті та все одно хапатися за життя. Це переконання піднімало його вранці. Псувало ночі. Було джерелом усіх радощів і всієї журби.

Двері камери відчинилися. Охоронець вкотив візок з їжею. Зупинився і витріщився на Пфефферкорна. Тоді знизав плечима і накрив сніданок. Пішов. Пфефферкорн лишився на підлозі.

Поступово кімната стала світлішою. Спочатку рожевою і пурпуровою, а тоді золотою. Зійшло сонце. Наближався день, і зупинити його не можна було. Він сів. Сьогодні він помре. Раптом він відчув, що дуже зголоднів. Накинувся на їжу. На таці були круасани, половинка грейпфрута, слойки, кава, кілька видів джемів і желе, м’ясна нарізка.

Усе було дуже смачним.

У ванній кімнаті було все необхідне. Пфефферкорн прийняв душ. Поголився електробритвою. Почистив зуби і сполоснув рота ополіскувачем. Скористався присипкою, почистив ніс та вуха. Картка на умивальнику повідомила, що для того, аби захистити навколишнє середовище, рушник, яким він ще користуватиметься, варто повісити на сушарку, а коли хоче, щоб рушник замінили, нехай кидає на підлогу. Він скинув усі рушники на підлогу, навіть чисті.

Новий одяг принесли, доки він був у душі. Все розклали на ліжку. На додачу до костюма принесли свіжі шкарпетки і бавовняні труси, сяючу білу сорочку і канарково-жовту краватку. Пфефферкорн витяг із сорочки шпильки і вдягнув. Гладенька бавовна була приємною на дотик. Дістав костюм із пакета і вдягнув штани. Сидять ідеально, тож ремінь із крокодилячої шкіри і не знадобився. Але він його все одно взяв. Підошви черевиків були слизькі, тож він узяв у ванній пилку для нігтів і трохи їх пошкрябав. Зав’язав краватку, витративши досить багато часу, щоб отримати красивий вузол. Підняв піджак. Підкладка була винного кольору. На етикетці було написано: «Дзус экс мачина». Він знизав плечима й одягнув піджак. Розгладив його. Той сидів по фігурі, але тісним не був. Він згорнув білу хустинку і вставив її в кишеню на грудях. Пішов до ванної і причесався перед дзеркалом. Повернувся, щоб оглянути себе в профіль. Застебнув костюм і відчув, що його щось кольнуло під ребра. Похлопав. Розстебнув костюм. Поліз у внутрішню ліву кишеню і витяг клаптик паперу. Розгорнув. Прочитав. В руках у нього була інструкція, як утекти.

Глава вісімдесят восьма

фефферкорн утік.

Глава вісімдесят дев’ята

искочивши з вантажного ліфту в гараж казино, з розкуйовдженим волоссям і розірваною сорочкою, він побачив автівку з тонованими вікнами. Біля багажника чекало двоє чоловіків. Один блондин, другий лисий. Обидва в чорному. Пфефферкорн кинувся до них і потрапив у багажник.

Цього разу подорож була більш комфортною, ніж до Східної Злабії. По-перше, багажник був більшим. До того ж, його не зв’язали і не сунули в рота кляп. Але він гадки не мав, хто такі його рятівники і куди вони ідуть. Вирішив лишатися позитивним і вважати, що йому на допомогу прийшли американці. На вибоїнах він підскакував. Відчував, як дорога стає гіршою, немов вони виїхали за місто. Рахував повороти. Терпляче чекав. Вони їхали і їхали. В багажнику було душно, немов шию йому замотали шарфом. Новенький костюм промок від поту. Він відчув, як наближається стара добра істерика. Став на коліна і постукав у кришку багажника.

Автівка зменшила швидкість.

Зупинилася.

Двері відчинилися.

Відкрили багажник. Пфефферкорн заморгав, придивляючись до двох чоловіків у чорному. Блондин тримав у руках ганчірку. Був тут і третій. Мабуть, він чекав на задньому сидінні автівки.

— Це жарт,— сказав Пфефферкорн.

— Цить,— відповів Сейворі.

Блондин притиснув ганчірку до обличчя Пфефферкорна.