Чтиво

Глава п’ятдесят четверта

к ви впізнали жертву?

— Це партнер Карлотти по танцям.

— Яким танцям?

— Це має значення?

— Нам вирішувати, що має значення, Пфефферкорне.

— Відповідайте на запитання, Пфефферкорне.

— Танго.

— Дуже сексуальний танок, еге ж, Пфефферкорне?

— Гадаю, що так.

— Як довго ви знайомі з місіс де Валле?

— Ми старі друзі.

— Друзі?

— Останнім часом стали більше, ніж друзями.

— Ну, такі подробиці нам не потрібні.

— Забагато інформації, Пфефферкорне.

— Самі запитали.

— Що ви думаєте про жертву?

— Тобто, що я думаю?

— Ви були з ним близькі?

— На брудершафт ми не пили.

— Які пафосні слова, Пфефферкорне.

— Це вам не гра, Пфефферкорне.

— Я не граюся.

— Отже, на брудершафт ви не пили?

— Ні.

— Він вам подобався?

— Нічого, здається.

— Здається?

— Що мені сказати? Він працював на Карлотту.

— Не брешіть нам, Пфефферкорне.

— Ми дізнаємося, якщо ви брешете.

— Я не брешу.

— Хтось танцює сексуальний танок з моїм більше ніж другом, і я маю свою думку.

— А я не маю.

— Ви пили, Пфефферкорне?

— Пропустив кілька чарок у барі.

— Що саме пили?

— Бурбон.

— Який бурбон?

— Не пам’ятаю.

— Вам подобається бурбон, але не якась особлива марка?

— Я не п’ю. Просто попросив бурбон.

— Якщо ви не п’єте, чому попросили бурбон?

— Бо хотілося випити.

— Це точно?

— Так.

— Вас щось хвилює?

— Щось змушує вас нервувати?

— Ви відчуваєте якусь провину?

— Нічого не хочете нам розказати?

— Розкажіть, Пфефферкорне. Ми на вашому боці.

— Ми тут, щоб вам допомогти. Можете нам довіряти.

Тиша.

— Так і будемо?

— Я намагаюся відповідати на ваші запитання.

— Ми нічого не питали.

— Тому я і не відповідаю.

— Ви завжди такий зухвалий, Пфефферкорне?

— Вибачте.

— За що?

— За зухвальство.

— Чи маєте іще за щось вибачитись, Пфефферкорне?

— Що іще у вас на думці?

— На вашій совісті?

— Не хочете нічим поділитись?

— Розкажу все, що вам хочеться дізнатися.

— Заощадимо свій час, Пфефферкорне. Де Карлотта де Валле?

— Я ж сказав. Не знаю. Я приїхав до неї і знайшов... це.

— Не хочете розказати, що саме знайшли?

— ...це було жахливо.

— Ви так уважаєте?

— Звісно.

— Ви не маєте до цього ніякого відношення?

— Що? Ні.

— Навіщо ображатися, Пфефферкорне? Це лише питання.

— Чи я схожий на людину, яка могла б таке зробити?

— А на яку людину ви схожі?

— На дуже стурбовану.

— Чому ви так уважаєте?

— А вас ситуація не турбує?

— Де Карлотта де Валле?

— Не знаю.

— Чому б вам не відпочити і не подумати про це?

Лишившись на самоті в кімнаті для допитів, Пфефферкорн міцно заплющив очі, щоб не бачити перед очима спотвореного тіла Хесуса Марії де Ланчбокс. Мабуть, він більше не зможе їсти рігатоні. Саме тоді, коли йому стало трохи легше, двері відчинилися, і повернулися детективи. Канола — усміхнений чорношкірий чоловік у великих жіночих окулярах. Сокдолейгер — білий і неголений. Сорочка у нього не була зім’ятою лише тому, що туго напнулася на череві.

— Так-так,— сказав Канола.— Спробуємо ще раз.

Пфефферкорн так зрозумів, що нескінчене повторювання одних і тих самих питань мало змусити його заплутатися. Він уп’яте переказав усі події цього вечора. Розказав, як розхвилювався, побачивши ворота розчиненими. Як скавчав собака, щоб його випустили.

— Гарна казочка,— сказав Канола.— Не дивно, що ви письменник.

— Це не казочка,— відповів Пфефферкорн.

— Він же не сказав, що це неправда,— втрутився Сокдолейгер.

— Просто зробив вам комплімент за те, що так чудово розповідаєте,— погодився Канола.

Він дозволив, щоб його допитували іще кілька годин, і попросив покликати адвоката.

— Навіщо вам адвокат?

— Мене заарештовано?

Детективи перезирнулися.

— Бо якщо ні,— сказав Пфефферкорн,— я хотів би піти.

— Гаразд,— погодився Канола.

Він підвівся.

Сокдолейгер підвівся.

Пфефферкорн підвівся.

— Артуре Пфефферкорне,— заявив Сокдолейгер, вас заарештовано.

Глава п’ятдесят п’ята

урбувати дочку через явне непорозуміння йому не хотілося, тому він зателефонував своєму агентові. Ніхто не відповів, і його провели до камери, де вже сидів молодий бандит, покритий татуюванням.

— А мій мобільний? — запитав Пфефферкорн охоронця.

— Нічого не знаю,— відповів той.

— Але...

Двері грюкнули і зачинилися.

— Не хвилюйся, чуваче,— сказав бандит.— Звикнеш.

Пфефферкорн заліз на верхню койку, намагаючись не дивитися на сусіда по камері. Звідкись він пам’ятав, що у в’язниці краще не витріщатися на людей. Можуть неправильно зрозуміти. Він ліг і спробував поміркувати. Вранці йому мають пред’явити обвинувачення. Що він має зараз? Зачинений у камері, немов звичайний злочинець? А застава? А звільнення під розписку? Короткотермінове покидання в’язниці за добру поведінку? Він зовсім нічого про це не знав. Його ще жодного разу не заарештовували. Звісно, не заарештовували. Він же законослухняний громадянин. Від обурення він заворочався. Потім подумав про Карлотту, і гнів перетворився на фізичні муки.

З нею могло статися що завгодно. Якщо поліція вважає, що закрила справу, заарештувавши його, вона ще ближче наблизилася до смерті, якщо вже не померла. Час спливає. Він відчув таку безпорадність, немов його закопали в пісок. Він застогнав.

— Угамуйся! Охолонь.

Пфефферкорн опанував себе і стиснув кулаки.

Трохи пізніше пролунав гудок.

— Час пожувати,— сказав бандит.

Від гомону чоловіків, що їли й розмовляли, стіни їдальні неприємно вібрували. Пфефферкорн узяв свою тацю і сів окремо, схрестивши руки на грудях. Потрібно зробити дзвінок.

— Не голодний?

Серце захолонуло, коли поруч із ним опустився його сокамерник.

— Ну, чуваче, що ти наробив?

Пфефферкорн спохмурнів.

— Нічого.

— Нічого?

— Ні.

— Чому ж ти тут?

— Мене звинувачують у злочині, якого я не скоїв,— відповів Пфефферкорн.

Бандит розреготався.

— Ти ба, ото збіг обставин! Мене теж.

Він зігнув одну руку, і діва Марія на ній безсоромно затремтіла. По западині під горлом тягнулася фраза, вибита готичними літерами.

[3]

— Чуваче,— сказав бандит,— побачив щось? Пфефферкорн відвів очі.

— Ні.

Їдальня дзеленьчала і гуділа.

— Знаєш, що це означає? — запитав бандит. Пфефферкорн кивнув.

— От і добре,— підвівся бандит.— Їж собі.

Глава п’ятдесят шоста

фефферкорне. Деречо. На вихід.

— Піднімайся і сяй, чуваче.

Пфефферкорн заворушився. Почувався він жахливо. Майже усю ніч не спав. Інші в’язні майже не переставали кричати і тупотіти, та й він надто нервував, уявляючи Карлотту в різних небезпечних ситуаціях. Задрімав майже перед світанком. Тьмяне світло підказувало, що було то не так уже й давно.

— Рухайтеся.

Пфефферкорн і його співкамерник вийшли в коридор, повернулися обличчям до стіни. Охоронці поплескали їх зверху донизу і повели до ліфту.

— Не розмовляти,— сказав охоронець, хоча ніхто і слова не вимовив.

На них чекав фургон, щоб відвезти до центрального суду. Наручниками їх пристебнули до сидінь. Фургон завівся і поповз до воріт. Водій показав значок. Піднявся шлагбаум. Вони виїхали на центральні вулиці Лос-Анджелеса.

Пфефферкорн так зосередився на своїх переживаннях, що одразу й не помітив, як вони виїхали на трасу. А коли помітив, не так уже й володів собою, щоб здивуватися. Лише тоді, коли вони почали підніматися вгору, він зрозумів, що фургон уже давним-давно мав під’їхати до суду, і знову почав нервувати. Не можна було визначити, де вони, бо вікна фургона були затемнені, а через ґрати, що відділяли їх від водія, майже нічого не було видно. Він поглянув на свого співкамерника. Той, здавалося, абсолютно не хвилювався. Пфефферкорнові це не сподобалося.

— Ми скоро доїдемо? — гукнув він.

Ніхто не відповів.

Дорога стала вибоїстою. Пфефферкорн кинув погляд на наручники свого співкамерника. Розсудив, що б не відбувалося із ним, із його співкамерником відбуватиметься те ж саме. Ця думка мала б принести полегшення. Не вийшло.

Фургон зупинився. Водій вийшов і відчинив задні двері. Від сліпучого сонячного світла Пфефферкорн примружився. Те, що він побачив, не вкладалося в логічну схему. Замість того щоб припаркуватися на вулиці міста, вони зупинилися на сухому пагорбі обабіч ґрунтової дороги.

— Де ми? — запитав він.

Водій не відповів. Як виявилося, за кермом була жінка, і вона розстебнула наручники співкамерника Пфефферкорна. Хоча Пфефферкорн і досі мружився від світла, йому здалося, що обличчя у неї знайоме.

— Розслабся,— сказав співкамерник, розтираючи зап’ястки.

Акценту у нього більше не було. Він вийшов із фургона. Двері зачинилися. Пфефферкорн почув, як вони розмовляють. Бандит скаржився, що у нього все тіло свербить. Жінка-водій щось пробурмотіла у відповідь, і вони розсміялися. Пфефферкорн гукнув по допомогу, але голос не вирвався за межі фургона. Він безпорадно смикнув прикутою рукою.

— Обережно, не пораньтеся,— сказала водій, відчиняючи двері. За нею стояв бандит і стискав у руках щось гостре і блискуче.

Пфефферкорн із жахом відсахнувся.

— Розслабтеся,— сказав бандит.

Тюремної роби на ньому вже не було, і зовнішність його одразу ж змінилася. Уніформа водія теж зникла. Вони були такі молоді та сяючі, що запросто могли б бути його студентами. І тоді Пфефферкорн зрозумів: вони були його студентами. Молодий чоловік — Бенджамін, автор претензійного оповідання про старіння. Пфефферкорн не пригадував, щоб у нього було стільки тату. Але ж не пригадував він і того, що хлопець міг бути членом якоїсь банди. Може, не варто довіряти пам’яті? Водієм була Гретхен, з роботів. Вона взяла у Бенджаміна шприц, і той хруснув пальцями, готовий приступити до справи.

Пфефферкорн утиснувся в немилосердну стіну.

— Ні!

Бенджамін скрутив його і заломив руки. Пфефферкорн опирався, але шансів у нього не було.

— У мене родина,— сказав Пфефферкорн.

— Уже немає,— відповіла Гретхен.

Голка увійшла в стегно.

Глава п’ятдесят сьома

ін перебував у кімнаті мотелю. Зрозумів це, щойно розплющив очі, навіть іще не ворухнувшись. Затхле повітря, біла стеля, сірий світильник на ній — доказів достатньо. Він піднявся на ліктях. Як на номер у мотелі, ця кімната була посередньою. Телевізор намертво і криво прикручений до комода. Потертий килим. Покривало на ліжку з грубої синтетичної тканини з рожевими квітами гібіскуса завбільшки з колесо. Одягу на ньому не було. Від думки про те, що тканина торкається шкіри, він здригнувся. Підхопився на ноги, але хвиля нудоти змусила його зігнутися. Він ледь дійшов до стіни й обперся на неї, глибоко подихав, доки не зміг стояти без допомоги.

Зробив крок до вікна і на кілька дюймів відсунув завісу. Кімната була на другому поверсі, вікно виходило на парковку. Ані телефону, ані годинника він не побачив. Шухляди комоду були порожні, стіни теж. На столику біля ліжка лежала Біблія. Шнур телевізора було перерізано. Він заглянув у шафу. Там навіть вішаків не було. Наступна хвиля нудоти змусила його кинутися до туалету. Він упав на коліна і виплеснув із себе їдкий жовтий струмінь. Відкинувся, обхопив себе за плечі і затрусився.

Унітаз задзеленчав.

Пфефферкорн розплющив очі.

Мелодія з тринадцяти нот, яка напрочуд дратувала. Вона лунала з бачка унітазу і віддавалася зловісною луною.

Я маю прокинутися, подумав він. Цей кошмар має припинитися.

Але все продовжувалося.

Прокидайся, подумав він.

Унітаз дзеленчав і дзеленчав.

Він ущипнув себе. Боляче.

Дзеленчання припинилося.

— Ну от,— зітхнув він, отримавши невеличку перемогу.

Унітаз знову задзеленчав.

Глава п’ятдесят восьма

о внутрішньої стінки бачка скотчем був примотаний телефон. Він його відчепив. На екрані замість імені того, хто телефонував, значилося: ХОЧЕШ ДІЗНАТИСЯ? Він боявся відповідати, але не відповісти було страшніше.

— Алло?

— Вибач, мало статися саме так,— сказав чоловічий голос.— Я певен, ти зрозумієш.

Що зрозуміє? Він не розумів геть нічого.

— Хто ви? — закричав він.— Що це таке?

— Небезпечно говорити по телефону. Тобі потрібно ворушитися.

— Нікуди я не піду,— сказав Пфефферкорн.

— Підеш, якщо хочеш жити.

— Чорт забирай! Не смійте мені погрожувати.

— Це не погроза. Якби ми хотіли щось із тобою зробити, то вже давно зробили б.

— Від цього мені не краще.

— Мені байдуже, що ти відчуваєш,— сказав чоловік.— Ситуація набагато складніша.

— Що таке?

— Скоро дізнаєшся. А зараз збирайся.

— Я не маю одягу.

— Подивись угору.

Пфефферкорн підвів очі. Стеля туалету складалася з пінопластових блоків два на два фути.

— Там ти знайдеш усе, що потрібно.

Пфефферкорн заліз на унітаз і відсунув один блок. Звідти, прямо в обличчя, випав пластиковий пакет. У ньому він знайшов новенькі брюки хакі, в які були загорнуті білі кросівки. В одному сховалася кулька білих шкарпеток, в іншому — білі труси. Останньою він дістав чорну футболку. Розправив її. Вона висіла аж до колін.

— ...жодної нагороди за кращий костюм, але підійде.

— Алло? — сказав Пфефферкорн.

— Готовий?

Пфефферкорн натягнув нижню білизну.

— Одягаюся так швидко, як можу.

— У тебе на столику Біблія. На сто двадцять восьмій сторінці ти знайдеш три двадцятип’ятицентові монети.

Пфефферкорн, натягнувши одну штанину, пострибав до столика. Розсердився сам на себе, що не знайшов ті три чверті. Акуратно відклеїв їх, щоб не пошкодити тонкий папір. Відкрився вірш з Іоанна 8:32: «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!»

— Через хвилину ти вийдеш із кімнати,— сказав чоловік.— Доки цього не роби. Пройдеш коридором і ліворуч побачиш торговий автомат. Купи виноградної содової. Зрозумів? Щойно закінчимо розмову, мобільний не працюватиме. Кинь його в бачок перед тим, як іти.

— Але...— сказав Пфефферкорн.

Його уже ніхто не слухав.

Глава п’ятдесят дев’ята

оловік наказав йому іти ліворуч, але Пфефферкорн повернув праворуч, до сходів, і спустився на перший поверх у пошуках телефону. В приймальні мотелю відбувалося якесь метушіння. Заходити туди він не став, на випадок, якщо службовець у змові з викрадачами. Він перетнув парковку, сподіваючись зорієнтуватися.

Мотель розташувався біля траси, що тяглася через пустелю. Перепечена земля цілувалася з бляклим небом. Це могло бути де завгодно на південному заході Америки. Іти пішки він аж ніяк не міг, тож почекав, чи не зупинить машину. Жодної не проїхало. Лишалося два варіанти: звернутися по допомогу до службовця мотелю або виконати інструкції таємничого чоловіка.

Щойно він увійшов до приймальні, дзенькнув дзвоник. Годинник показував шосту п’ятдесят сім. Маленький телевізор за столом бубонів новини. Двоє чоловіків в охайній уніформі необразливо жартували про авіакатастрофу.

Із задньої кімнати вийшов гладкий юнак.

— Чим можу допомогти?

Судячи з апатії хлопця, про викрадення Пфефферкорна він нічого не знав. Це водночас і давало надію, і бентежило. З одного боку, можна було з ним говорити, не побоюючись стривожити таємничого чоловіка. З іншого — все, що він скаже, здаватиметься божевіллям.

— Не могли б ви роздрукувати рахунок?

— Номер кімнати?

Пфефферкорн назвав. Службовець щось надрукував двома пальцями. Схоже, процес вимагав надзвичайної концентрації. На телевізійному екрані спалахнула нова заставка.

«Гарячі історії».

— Доброго ранку,— представився чоловік-ведучий.— Я Грант Клайнфелтер.

— А я Симфонія Гепп,— сказала жінка поруч із ним.— Ми починаємо «Гарячі історії». Поліція шукає знаменитого автора трилерів.

На екрані з’явилося офіційне фото Пфефферкорна.

Пфефферкорн зблід. Коліна стали ватними, довелося опертися на стойку. А службовець продовжував друкувати, прикусивши зубами кінчик язика.

— Після зухвалої втечі із в’язниці розшукується автор бестселерів А. С. Пепперс. Поліція має допитати його у зв’язку з жорстоким убивством його інструктора з ламбади.

Пфефферкорн слухав, як ведучі з ентузіазмом продовжували звинувачувати його в убивстві Хесуса Марії де Ланчбокса. Службовець закінчив друкувати і натиснув кнопку. Загудів принтер. Знову показали фото Пфефферкорна, цього разу з номером гарячої телефонної лінії. Запропонували винагороду.

— Сумна історія,— зітхнула Симфонія Гепп.

— І справді,— погодився з нею Грант Клайнфелтер.— Після перерви ви дізнаєтесь більше про ускладнення на злабійському кордоні.

— І ще про те, як місцеве кошеня внесло свою лепту в перемогу у війні з тероризмом.

— Щось іще?

Службовець простягнув йому рахунок. Пфефферкорн узяв. Угорі папірця було надруковано адресу мотелю. Там було вказано номер траси, про яку Пфефферкорн ніколи не чув, місто, про яке він ніколи не чув, у штаті по сусідству з тим, де його викрали. В графі «Ім’я та прізвище гостя» на нього чекав неприємний сюрприз.

Номер зняв Артур Ковальчик.

— Щось іще? — повторив службовець.

Пфефферкорн розгублено похитав головою.

Службовець ліниво повернувся до задньої кімнати.

Пфефферкорн залишився там, де стояв, обпершись на стойку, весела музика реклами затихла, стіни розмилися, пильна спека і яскраве світло пустелі зникло,— усе кудись поділося. Тільки відчуття лишилося: дивна нефізична сверблячка охопила все тіло, починаючи з грудей до кінчиків пальців, задньої частини горла, волосся на верхній частині стегон. Він божеволів від параної. Усе сталося так легко. Саме так, як у Гаррі Шагріна чи Діка Стаппа, або у будь-якого чоловіка, якого заманили в павутиння обману, зради, брехні й інтриг і який не знав, кому довіряти. Але, на відміну від Гаррі Шагріна чи Діка Стаппа, у Пфефферкорна не було ніякого досвіду. Він повернувся на другий поверх.

Глава шістдесята

орговельні автомати стояли одразу за рогом у коридорі. Один продавав закуски, інший — напої, третій видавав лід. Від пакуночків з їжею за склом у Пфефферкорна мало не вивернуло шлунок. Він кинув монетки в автомат з напоями і натиснув кнопку, щоб отримати виноградну содову.

Машина загула.

Знизу вискочила бляшанка.

Пфефферкорн почекав. Що тепер? Інструкції скінчилися, і він витратив усі свої гроші на напій, якого не хотілося.

Він узяв содову. На бляшанці було написано «Містер Виноград». Напій містив сто шістдесят калорій, у ньому не було ані жирів, ані холестерину, і до складу входили п’ятдесят міліграмів натрію, сорок сім грамів цукру, вітамінів не містить, зазирни у свою задню кишеню.

Галюцинації, подумав він.

Він потер очі.

Слова лишилися.

Він потягся до задньої кишені й витяг клаптик паперу, не більше за той, що буває в печиві з передбаченням. На ньому було лише одне слово.

ОБЕРНИСЬ.

Пфефферкорн обернувся.

За три фути від нього, там, де десять секунд тому нікого не було, стояв чоловік. Пфефферкорн не міг збагнути, як він потрапив сюди так швидко і так тихо. Але він був поряд. Середнього зросту, в безформному чорному костюмі. Вік Пфефферкорн визначити не міг, бо вісімдесят відсотків обличчя ховалися за найбільшими, найгустішими, найагресивнішими вусами, які він колись бачив. То були такі вуса з підвусами, що, у свою чергу, теж мали під-підвуса, і, можна сказати, кожен шар вусів заслуговував на особливу пошану. Дивлячись на такі вуса, так і хотілося поговорити про їхнє змащування, а коли б їх побачила самиця мускусного оленя, у неї б одразу сталася овуляція. Кинувши погляд на такі вуса, Ніцше помер би від заздрощів, якби вже не був мертвий. Якби поєднати три найвеличніші водоспади світу — Ігуасу, Ніагару і Вікторію,— і якось обернути їхні струмені на волосяний покрив на обличчі, вуса цього чоловіка були б майже точною їх копією, до того ж, вони кидали виклик традиційному уявленню про гравітацію, бо росли назовні, вгору і горизонтально. Вуса були вражаючими, і Пфефферкорн був уражений.

— Боюсь, вас неправильно проінформували,— сказав чоловік.

Глава шістдесят перша

езважаючи на вуса, Пфефферкорн одразу впізнав, з ким розмовляє.

— Джеймсоне? — запитав Пфефферкорн.— Це ти?

Вуса несхвально ворухнулися.

— У рамках цієї операції,— повідомив він,— ви маєте звертатися до мене Синя Борода.

Пфефферкорн пройшов слідом за ним до чорного двомісного автомобіля в дальній частині парковки.

— Чому ти так дивно вбрався?

— Усю інформацію ви отримаєте свого часу.

Вони виїхали на трасу.

— Чи можна мені хоча б твоє посвідчення побачити? — попросив Пфефферкорн.

— Оперативні агенти не носять посвідчень. До того ж, там моє фото не схоже на моє обличчя.

— Чому я маю тобі довіряти?

— Ви бачили новини? Я можу вас випустити, і ви опинитеся у в’язниці або ж вас підстрелять іще до заходу сонця. А може, і те, й інше. І значно скоріше. Тож у ваших же інтересах слухатися мене. Але,— Джеймсон Синя Борода повернув і натиснув на гальма,— вам вирішувати.

Пфефферкорн дивився на блискучий асфальт. Він не мав ані їжі, ані води, ані грошей. Одяг йому не підходив, і голова боліла. Він міг побігти, але куди? Він міг попросити про допомогу, але кого? За нього призначили винагороду, а він один із найвідоміших письменників у світі. Не такий, може, як кінозірка, та все ж.

— Ну,— запитав Джеймсон Синя Борода.— Ви приймаєте?

— Що?

— Свою місію.

— Як я можу відповісти на це запитання? Я і гадки не маю, що маю зробити.

Синя Борода покопався під своїм сидінням.

— Ось це може допомогти.

Він кинув на коліна Пфефферкорна пластиковий конверт. Пфефферкорн відкрив його і витяг фото. Воно було розмитим і розбитим на пікселі. Очевидно, кадр із відео. Такі роблять, щоб підтвердити, що людина і досі жива. На ньому була газета з учорашньою датою. Тримала газету Карлотта де Валле. Вона була брудною. Макіяж розмазався. Ліва скроня вкрита темною кіркою. Обличчя було скам’яніле. І вона мала на це повне право, бо до її голови було приставлено пістолета.

Глава шістдесят друга

езпечним місцем виявився чотириповерховий дерев’яний будинок на приватному озері. Пфефферкорн вибрався з гідроплана і вдихнув повні легені хвойного повітря.

— Ідіть уперед,— сказав Синя Борода.— Я буду за хвилинку.

Пфефферкорн пройшов дощатим настилом до будинку. Двері відчинилися.

— Вітаннячка,— сказав Канола.— Радий, що у вас вийшло.

Він провів Пфефферкорна в елегантну кімнату з ведмежими шкірами замість килимів і розкішними меблями. Над кам’яним комином, у якому можна було б і цілого яка засмажити, висіла голова оленя. Був у кімнаті і величний стоячий годинник, і довгий стіл для конференцій, відполірований до дзеркального блиску. Якби не дошка з мапою Злабій та прикріплений до стелі екран для проектора, це було б ідеальним місцем для офіційної вечері, та ще й із засмаженим яком у меню.

— Відпочиньте,— сказав Канола.— Скоро прийде головний і введе вас у курс справи. Зголодніли?

Пфефферкорн кивнув.

— Присядьте.

Пфефферкорн роздивився дрібнички на полиці над комином. З холу лунали приглушені голоси. Він намагався розібрати слова, але нічого не почув.

Канола повернувся із сандвічами і водою з льодом.

— Обід подано,— сказав він.

Пфефферкорн відкусив шматочок житнього хліба з яйцем.

— Вибачте за незручності,— сказав Канола.— Ви розумієте.

Пфефферкорн кивнув, жуючи. Він не розумів, але починав розуміти, що краще вдавати, ніби розуміє.

Канола посміхнувся.

— Мушу зізнатися, що у вас був дуже переляканий вигляд, коли ми почепили на вас наручники.

З коридора гукнули:

— Хтось згадував про обід? — Увійшов Сокдолейгер і вхопив сандвіч.— Ви не проти? — Він запхав до рота половину сандвіча, розвернув стілець, сів на нього верхи і, розсипаючи крихти, посміхнувся Пфефферкорну.— Що новенького?

— Усе,— відповів Пфефферкорн.

«Детективи» гмикнули.

Пфефферкорн доїв сандвіч і підійшов до мапи. Дві Злабії разом утворювали щось схоже на невдалий коренеплід. Той факт, що обидві розмістилися на одному аркуші паперу, та ще й можна було позначити всі їхні вулиці, говорив про те, якими ж маленькими були ці країни,— не більші за райони великого міста. Чому жорстокість завжди палає гарячіше в маленьких, нікому не відомих місцях? Середину мапи прорізала розділова лінія — бульвар Г’єзнуій. Закінчувався він у верхній частині аркуша на площі, що з одного боку позначалася як «Площа закінчення параду на честь ушанування і світлої пам’яті величності та жертв мучеників славетної революції злабійського народу двадцять шостого травня», а з іншого боку — як «Площа Адама Сміта». Внизу мапи увагу привертало порожнє місце, позначене як «Джиклішхська ядерна зона».

— Це буде на іспиті.

Пфефферкорн обернувся. Говорив молодий чоловік з каштановим волоссям, акуратно зачесаним на проділ справа. На ньому був класичний костюм і краватка нейтрального кольору зі шпилькою у вигляді американського прапора.

— Під час цієї операції,— сказав він,— можете називати мене як схочете, батьку.

Глава шістдесят третя

и завантажили відео з домашньої системи спостереження де Валле,— сказав Пол.

Пфефферкорн дивився на екран комп’ютера. Перед ним була бальна кімната. Карлотта і Хесус Марія де Ланчбокс танцювали танго. Звуку не було. Через це здавалося, що в обох стався добре скоординований напад. За хвилину вони відсахнулися одне від одного з ідентичним виразом жаху на обличчі. В кадр увірвалося шестеро чоловіків у масках. Троє схопили Карлотту. Пфефферкорн з гордістю побачив, що вона опирається, як чемпіон. Вона могла б бути актрисою в німому фільмі під назвою «Героїня хоробро відбивається». Її потягли за кадр. Тим часом решта троє зайнялися Хесусом Марія. Двоє його схопили, третій витяг ножа для м’яса.

Пол натиснув на паузу.

— Гадаю, ви знаєте, що сталося далі,— сказав він.

Пфефферкорна бив озноб.

— Де вона? — запитав він.

Замість відповіді Пол закрив файл і клікнув на інший. На моніторі комп’ютера відкрилося нове вікно. Із цього відео і зробили фото, яке показав йому Синя Борода. Карлотта сиділа перед тією ж пустою нерівною цементною стіною. До її голови був приставлений той же самий пістолет. Вона тримала газету. Голос у неї був переляканим, але вона трималася добре. Вона повторила дату. Сказала, що вона гарно себе почуває і що ставляться до неї дуже добре. Сказала, що її захопили учасники Революційного руху двадцять шостого травня. Сказала, що для того, аби забезпечити її повернення, американський уряд має передати розробки. Сказала іще дещо, зовсім незрозуміле для Пфефферкорна. І додала таке, від чого у нього волосся стало сторч.

— Доставити має американський письменник Артур Пфефферкорн. Він має приїхати один. Якщо з ним буде іще хтось або якщо він не зможе привезти документи, мене...

На цьому зображення завмерло. Пол зачинив вікно.

— Не варто турбуватися про цю частину,— сказав він.

Якщо до цього Пфефферкорна кинуло в холод, то тепер його просто трусило. Зараз його можна було порівняти з мартіні у склянці, яку тримає епілептик, що стоїть на трапеції під куполом цирку. Пфефферкорн дивився на пустий синій екран, перед очима і досі стояло обличчя Карлотти.

— Розкажіть мені все, що знаєте,— попросив Пол.

Глава шістдесят четверта

фефферкорн розповів йому все, що знав, починаючи з крадіжки рукопису. Коли дійшов до листа від Люціан а Сейворі, Пол сказав:

— Він подвійний агент.

— Ти так кажеш, немов це найзрозуміліша річ у світі.

— Не крайте себе,— заспокоїв його Пол. Ми самі не так давно дізналися.

Він клікнув на іншому файлі. На екрані з’явилося зображення двох чоловіків, що тиснули один одному руку.

— Це фото зробили три тижні тому в аеропорті Хлапушніюк у Східній Злабії. Гадаю, ви впізнаєте Сейворі.

Від одного виду цієї цибулеподібної голови у Пфефферкорна підскочив тиск.

— Здогадайтеся з трьох раз, кому він тисне руку.

Другий чоловік був дуже високим і широкоплечим, немов ведмідь. З кишені його величезного плаща виглядав цілий блок «Мальборо». Десь позаду стояли чоловіки без жодних емоцій на обличчі і з кулеметами в руках, а поруч із ними — групка неймовірно жвавих жінок у костюмах чірлідерів «Ковбоїв з Далласа».

— І гадки не маю,— сказав Пфефферкорн.

— Його величності президенту Східної Злабії Клименту Тітиїчу,— відповів Пол.

— Хлопцю, якого я вбив?

— Ви його не вбивали.

— Хіба?

Пол похитав головою.

— Дякувати богу,— сказав Пфефферкорн.

— На вашому місці я б не квапився радіти. Драгомира Жулка вбили саме ви.

— О...

Пол зменшив фото Сейворі й Тітиїча.

— Багато з того, що сказав вам Сейворі,— правда. Книжки були закодовані. Білл працював на нас. І хотілося, аби ви його замінили. Але те, що «Криваві очі» стали причиною вбивства Климента Тітиїча,— дурниці.

— Хто ж тоді його вбив?

— Він сам.

— Він застрелився? Навіщо?

— Щоб створити привід для вторгнення в Західну Злабію,— сказав Пол.— Він уже непристойно багатий — переважно, казино плюс телеком і засоби масової інформації,— але контроль над газовим родовищем Західної Злабії дозволить йому моментально перейти до вищої ліги. Він спробував заручитися міжнародною підтримкою для вторгнення більш респектабельними методами. Ви, може, помітили кампанію, що мала за мету привернути увагу до порушень прав людини в Західній Злабії? Нічого не вийшло. Навпаки: Тітиїч загубив кілька відсотків прихильників, можливо тому, якщо вірити нашому опитуванню, що дев’яносто шість відсотків людей ніколи не чули про жодну Злабію, а вісімдесят один відсоток з тих, що чули, не можуть відрізнити одну від одної. Можете собі уявити, як у Тітиїча чесалися руки, якщо він наважився фальсифікувати власне вбивство? Боляче, коли тобі стріляють у зад.

— Чому ж тоді ніякого вторгнення не відбулося?

— Духу не вистачило. Не забувайте, до того, як зникла Стіна, ми спиралися на таких хлопців, як він, щоб протистояти Радянському Союзу. Вони мають напрочуд гротескне почуття права. Він розраховував, що ми підтримаємо будь-які агресивні дії. Але ми ясно дали зрозуміти, що не маємо ніякого наміру вплутуватися у війну заради того, аби він набив собі кишені.

— Отже, в «Кривавих очах» ніякого шифру не було?

— Був, але фіктивний — шифр питання і відповіді. Ми хотіли перевірити, чи вашого імені вистачить, щоб пробитися крізь кордон і принести користь у майбутніх операціях. Ви чудово впоралися. Вітаю.

— Але ж я все зіпсував,— заперечив Пфефферкорн.

— Що саме зіпсували?

— Сигнал. «Одним плавним рухом».

— То був не сигнал.

— Не сигнал?

— Ні.

— Що ж тоді було сигналом?

— «Лишив на колінах хапати ротом повітря».

Пфефферкорн мало не впав у відчай, подумавши, що він лишив у тексті таке жалюгідне кліше.

— Звідки ви знали, що я візьму рукопис? — запитав він.

— Знали. У нас досьє на вас від сімдесятих років. Ви емоційно залежний, фінансовий стан не такий як треба, самовдоволення чергується з ненавистю до себе, швидко повірили, що ваш більш успішний друг уважав вас кращим за себе письменником. Досконале поєднання его й жадоби. І, як я сказав, ви подавали великі надії. Ми всі погодилися, що ви маєте до нас приєднатися, і готові були витратити на вашу рекламу чималі гроші, коли раптом сорок відсотків наших підпільних організацій, включаючи всі, що розташовані в Злабії, прикрили через скорочення бюджету. Уявляєте? Тридцять три роки роботи — і все собаці під хвіст за одну ніч.— Пол сумно похитав головою.— Політика.

— А як у цю схему вписується «Кривава ніч»?

— Тітиїч почув про скорочення. Ми вважаємо, що від Сейворі. Тож він заметушився і зробив так, що Сейворі передав вам сфабрикований шифр...

— «Кривава ніч».

— Так. Сайонара, Драгомир Жульк.

— Виправ мене, якщо я помиляюсь,— сказав Пфефферкорн.— Тітиїч змусив Сейворі змусити мене змусити мого видавця змусити ваших людей виконати за нього брудну роботу.

— І за це має отримати медаль за креативність. Ми не спілкуємося з нашими оперативниками безпосередньо. Вони чекають на сигнал. Вони аж ніяк не змогли б відрізнити справжній шифр від фальсифікованого. Це робота справжнього майстра. Тепер, коли Жулька не стало, за кермом нікого не лишилося. За контроль боротимуться принаймні дюжина фракцій: Партія, звісно, але крім неї ще й анархо-зелені, троцькісти, чомскіти, нігіло-пацифісти, інші відкриті угруповання. Така собі куча мала. Все, що залишається Східній Злабії,— дочекатися слушного моменту і, танцюючи, перетнути кордон.

Пфефферкорн потер скроні.

— Хто ж викрав Карлотту?

— Двадцятишеститравневики. Контр-контрреволюціонери Західної Злабії. Третє покоління прихильників «жорстокої» лінії, що виросло за часів перестройки на стабільній дієті з дезінформації, і вони впевнені, що є останніми великими комуністами, ще й дуже незадоволені тим, що вважають, пасивністю Жулька, хоча іронія полягає в тому, що їх створив у першу чергу механізм пропаганди. Вони побачили, що Тітиїч убирається в силу, тож потрібно готуватися до бійки. Зброї їм не вистачає. Тож саме цього вони і просять.

Пфефферкорн задумався.

— Інструмент.

Пол кивнув.

— З великої літери «І». Програма для шифрування. Вводиш програмний код і отримуєш трилер-блокбастер з повідомленням. Ми вважаємо, що викрадачі прийшли до будинку саме за нею. Не знайшли, звісно, бо ми її ліквідували після смерті Вілла. Тож викрадачі змінили свої плани і замість цього забрали Карлотту.

Пфефферкорн раптом зрозумів, що вона лишилася вдома, бо це він наполіг. Якби він дозволив їй прийти на його зустріч, як вона і хотіла, зараз вона була б у безпеці.

— Потрібно її повернути,— сказав Пол.— Вона занадто цінна для нас, щоб лишати її в чужих руках.

Пфефферкорна така заява стурбувала.

— Вона теж агент, чи не так?

— Один з найкращих. Співавтор першої шифрувальної програми.

— Отже, ви збираєтесь передати їм «Інструмент».

— У жодному разі. Жартуєте? Це дозволить їм згенерувати безліч зашифрованих блокбастерів. Надасть доступ до нашого прихованого арсеналу в усьому світі.— Пол помовчав.— Включаючи ядерну зброю.

— Господи...

— Ми скористаємося підробленою версією. Вона видаватиме схожі на справжні романи, але коди будуть абракадаброю. Питання в тому, як їм підсунути цю версію.

Запанувала тиша.

— Навіщо вам потрібен я? — запитав Пфефферкорн.

— Я сподівався, ви якось проясните ситуацію,— зізнався Пол.

Пфефферкорн похитав головою.

— Неправильно все це,— сказав Пол.— Ви недосвідчений агент.

— Так.

— Я б надіслав ударний загін.

— Я б теж був не проти, якби ви його надіслали.

Знову тиша.

— Буде нелегко,— сказав Пол.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Ви ще можете вийти з гри.

Пфефферкорн глянув на нього.

— А що трапиться з Карлоттою?

Пол не відповів.

Тиша.

Пфефферкорн заплющив очі. Побачив, як вона захищається. Побачив, як її побили і кинули до в’язниці. Побачив, як її змусили сказати ті слова. Побачив, як вона благає його приїхати самому. Побачив, що вона має потребу, і ця потреба — він.

Він розплющив очі.

— Коли починаємо? — запитав він.

Глава шістдесят п’ята

ого навчання тривало одинадцять днів і складалося з інтенсивного курсу культури, лінгвістики і тактики. Метою було не лише завантажити його інформацією, але й надати йому інструменти, щоб обробляти інформацію так, як злабійці. Для цього залучили найкращих спеціалістів. Він отримав уроки зі зброї (віт Гретхен), акторської майстерності й ораторського мистецтва (від Каноли), гриму (від Бенджаміна), уроки, присвячені вусам (від Синьої Бороди), тощо. Дюжини інших агентів з’являлися на декілька годин, щоб проінструктувати його з дрібніших питань, прилітали на гідропланах за будь-якого часу дня і ночі. Безпечна схованка перетворилася на вируючий вулик, усе крутилося навколо нього, але ніхто не думав про його комфорт. Ніколи ще він не відчував себе таким важливим і таким приниженим. Він розумів, що вчителі мають право ставитися до нього з усією суворістю. Він і сам був учителем, тож добре знав, скільки з того, що називають освітою, було неефективним заграванням зі студентами, щоб, боронь боже, не принизити їхню самооцінку. Але це не означало, що він отримував задоволення від зубріння шеститомної праці Г. Стенлі Гурвіца «Короткої історії злабійського конфлікту». Він так і не звик до нескінченних варіацій коренеплодів та продуктів з козячого молока, які так щедро використовувалися в злабійській кухні. Він не став менше п’яніти від неймовірної кількості «трійнички» — одурманюючого напою, виготовленого з зеленини коренеплодів, ферментованої сироваткою козячого молока, що був частиною усіх соціальних злабійських інтеракцій. Та й м’язи менше не боліли після години знущань Сокдолейгера в залі карате.

Але найгіршою частиною дня були заняття з мови. Його інструктором була Вібвіана — симпатична, але сувора перебіжчиця із Західної Злабїї. Вона пояснила, що розробка цього методу базувалась на дослідженнях у галузі вікової психології, в яких час від народження до трьох років уважався вирішальним періодом для оволодіння мовою.

— Щоб полегшити навчання, ви маєте повернути образ мислення маленької дитини.

Двічі на день на дві години Пфефферкорн перетворювався на злабійця. На першому уроці він засвоював роль новонародженого. Він дозволив, щоб його сповили і просили відригнути, а Вібвіана, його фіктивна мати, співала йому колискові й розповідала казки, засновані на злабійському національному епосі,— поемі «Василій Набочка». Кожен удалий урок дозволяв йому подолати рік життя, тож у кінці другого дня йому виповнилося чотири і він уже добре знався на жахах дитинства в Західній Злабїї. Його фіктивна родина, роль якої грали агенти, нараховувала улюбленого, але не сповна розуму старшого брата, стару каргу-бабусю, безліч тіток, дядьків, кузенів і кіз. Усі жили під одним очеретяним дахом, тож коли Вібвіана страждала від рук фіктивного батька Пфефферкорна (агресивних, алкоголічних, заводських рук), Пфефферкорну доводилося сидіти в кутку і слухати крики, звуки ляпасів і биття посуду, за якими наставала черга сентиментальних вибачень і шаленого сексу на знак перемир’я.

То було не смішно.

Така вже ідея, пояснив Пол. Злабійська психіка наскрізь просочена образами, деградацією, поганою гігієною, і чим скоріше Пфефферкорн до цього звикне, тим краще.

Досі він не проводив стільки часу сам на сам зі своїм зятем. Під час щоденних нарад Пол — або командир, як називали його агенти,— скидав свою пісну бухгалтерську шкуру, і з-під неї з’являвся кмітливий, швидкий і цинічний молодий патріот, здатний легко і просто вплутати свою країну в жахливу чужу війну. Щось у його манері говорити в однаковій мірі надавало впевненості і лякало.

— Вона справді вас кохає,— сказав Пол про Карлотту.— Знаю, як це має бути, але це правда. Одна з причин, чому ми вибрали вас спадкоємцем Вілла,— ви вже мали стосунки з нею.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Тут не потрібно вибирати. І щоб ви знали, вашу дочку я теж кохаю. Спочатку було не так, але тепер я її дійсно люблю. Обіцяю, про неї подбають, що б не сталося.

Пфефферкорн скептично на нього глянув.

— Ти підставив мене за вбивство.

— Просто щоб показати, на що ми здатні. На випадок, якщо ви злякаєтесь.

— Ти лишив мене голого в мотелі.

Пол знизав плечима.

Пфефферкорн не став наполягати. Це вже не вперше його охопили сумніви. І не в тому, що його куратори були американцями. По-перше, вони продемонстрували свою силу, маніпулюючи криміналізованою системою правосуддя. Але були й інші, менш видимі знаки. Кілька ночей тому, наприклад, у безпечному будинку закінчився туалетний папір, і Сокдолейгер наказав гелікоптерові летіти до «Волмарта». Для Пфефферкорна цей інцидент, з його лоском ультра-витонченості, під якою ховалась груба короткозорість, являв собою весь «американізм» ситуації. Він знав, що на рідній землі вони на одному боці. Але сумнівався, чи доброчесний цей бік.

— Що насправді сталося з Біллом? — запитав він.

— Нещасний випадок у морі,— відповів Пол.

Пробив високий годинник.

— Час зайнятися мовою,— сказав Пол.— Вібвіана каже, у вас добре виходить.

Чотирнадцять років злабійського дитинства виявилися жахливими роками, коли розумово відсталий, але улюблений брат Пфефферкорна помер від солітеру, маленьке козеня забив кийком до смерті роздратований сусід, він провалив випускний екзамен з «Василія Набочки» і втратив незайманість з престарілою проституткою, яка нещадно над ним глузувала, коли еякуляція сталася іще до того, як він у неї увійшов. Серед плюсів — він опанував умовний спосіб.

— Я почуваюся спорожнілим,— поскаржився Пфефферкорн.

— Саме це і потрібно.

Глава шістдесят шоста

апередодні від’їзду Пфефферкорна основні члени команди влаштували йому випускну вечірку. Вібвіана грала на акордеоні і співала народні пісні з «Василія Набочки». Сокдолейгер напився вщент і намагався її поцілувати. Пфефферкорн пригостив його ліктем у сонячне сплетіння, і велетень упав на коліна, хапати ротом повітря. Усі зааплодували і похвалили Пфефферкорна за плавні рухи. Гретхен приліпила сяючу золотисту наклейку йому на уніформу. Наклейка була у вигляді зірочки із написом «СУПЕРСТАР!»

Наступного ранку він прокинувся в порожньому будинку. Перший момент тиші, відколи він сюди приїхав. Це дозволило йому поміркувати про завдання, що на нього чекало. Незважаючи на всі зусилля його підготувати, ніхто, навіть Пол, не зміг би з упевненістю сказати, що чекає на нього, коли він перетне кордон Західної Злабії. Пфефферкорн зрозумів, що напружений графік навчання мав дві мети: по-перше, підготувати його до виснажливої роботи під прикриттям у військовій зоні, а по-друге, не дати йому підстав уважати, що шанси повернутися назад живим дуже великі.

Він почув гудіння гідроплана.

Узяв свою валізку з коліщатками і вийшов на кухню. Склав руки човником і напився води прямо з-під крана, може, востаннє. Витер руки об штани і пішов до причалу.

Гідроплан повернувся носом до поверхні озера, двічі підстрибнув і, нарешті, сів на воду. Пфефферкорн навіть не ворухнувся, щоб його привітати. Щось не хотілося йому подорожувати. Він боявся, страждав від самотності та похмілля. Але визнати існування цих проблем він не міг собі дозволити. У нього була місія, що вимагала сили духу і стоїцизму. Він дивився в небо. То був погляд чоловіка, що робить себе жорстоким, щоб прийняти жорстоку правду. Він відчував зміни, важкі зміни, що відбувалися в його душі. Він зідрав зі своїх грудей сяючу золоту зірку і кинув її, суворо, по-чоловічому, на вітер. Відтепер йому доведеться попрацювати, щоб заробити свої винагороди. Він стиснув ручку валізки і рішуче пішов назустріч своїй долі.