Чтиво

Глава шістдесят сьома

к актриса, що вже постаріла, але через гордощі не може відмовитися від гриму, готель «Метрополь» хоробро шкутильгав по індустрії послуг. Королів і володарів, які урочисто займали його ліжка, за останні сто п’ятдесят років поступово змінила процесія апаратників, спецагентів, журналістів і людей з вулиці, фасад із вапняку, колись чепурний і кокетливий, потемнів від сажі. Персонал про зміни ніхто не повідомив, і вони продовжували носити червоні мельтонові сюртуки з неймовірною гідністю і без нотки іронії зверталися до виснажених повій, що заходили до вестибюлю, «мадам».

Адміністратор переписав номер фальшивого паспорта Пфефферкорна в журнал.

— Для нас велика честь прийняти вас, месьє Ковальчик.

Пфефферкорн похмуро посміхнувся. На дальньому кінці столу над гнилими фруктами у вазі роїлися мошки. Він перекинув піджак через плече і витер чоло. Якщо він і продовжуватиме писати трилери, зробить сцени подорожей у них більш реалістичними, присвятить чимало сторінок холодній каві та смердючій оббивці. За останні двадцять чотири години він побував у п’яти різних країнах і стільки ж разів пройшов контроль безпеки. Маскування спрацювало. В жодному разі його особа не викликала ніяких підозр, і його не лишало відчуття сюрреалізму, коли він стояв біля газетного кіоску в аеропорту Схіпхол, погладжував фальшиві вуса, гриз шматок едаму й читав про те, що полювання на нього досі не припинилося, а жінка поруч із ним потяглася до полиці і взяла примірник міжнародного блокбастера «Криваві очі».

Спина боліла, хотілося спати, від нього смерділо, але він упорався.

Адміністратор оглянув валізку.

— Ви зупинитесь у нас на два тижні, так?

— Я подорожую майже порожнім,— сказав Пфефферкорн, підсунувши службовцеві банкноту в десять ружі по мармуровій поверхні.

Адміністратор уклонився. Гроші миттєво зникли у нього в рукаві. Він торкнувся дзвоника, і перед ними матеріалізувалися троє хлопців. Вони, мов собаки, зчепилися через валізку Пфефферкорна, але адміністратор відіслав двох геть.

Ліфт сумно поповз угору і сором’язливо зупинився, на півфута не доїхавши до четвертого поверху. Портьє вистрибнув і побіг коридором, за ним несамовито підстрибувала валізка. Пфефферкорн пішов слідом, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через масні краї килима там, де він відходив від мостин. Із-поза дверей можна було почути радіо, бурмотіння і гудіння вентиляторів. Від кордону за милю звідси донеслося заїкання автоматів.

У номері портьє влаштував справжнє шоу, підключаючи термостат. Ручка відвалилася і лишилася у нього в долоні. Хлопець сховав її в кишеню і припинив усі спроби зробити кімнату затишною. Він чекав біля дверей, доки Пфефферкорн не дістав іще одну банкноту в десять ружі, тоді портьє посміхнувся, вклонився і зник, лишивши Пфефферкорна сам на сам з паралізуючою спекою.

Глава шістдесят восьма

ід час авторських турів Пфефферкорн засвоїв, що комфорт американських готелів базувався на фантазії, яку підтримували як володарі готелю, так і гості: ви перша людина, котра зупинилася в цьому номері. Незаймана білизна, стерильні предмети мистецтва, нейтральні кольори,— все підтримувало цю ілюзію, без якої важко було б заснути.

Готель «Метрополь» навіть не намагався приховати своє минуле. Навпаки: номер 44 був справжнім історичним документом. Стеля, темна і з неприємним запахом, стала свідком розкурювання тисяч цигарок. Покривало демонструвало цілий архіпелаг плям і являло собою літопис багатьох неприємних дій. Ліпнина належала до стилю другий ампір, меблі — до конструктивізму, килим протерся, а завіс узагалі не було. Потерті місця на шпалерах натякали на підслуховуючі устрої, які прикладали до стін. Невідомо, звідки взялася червона пляма над плінтусом,— це могла бути просто іржа,— але Пфефферкорн підозрював, що пляму лишили тут як догану хронічному оптимізму.

Над ліжком висів портрет покійного Драгомира Жулька.

Пфефферкорн розпакував валізу. Оскільки Сполучені Штати і Західна Злабія формально не підтримували дипломатичних відносин, він подорожував як емігрант із Канади, що оселився на Соломонових островах. «Артур С. Ковальчик» був віце-президентом молодої компанії, яка продавала добриво і шукала гуртового поставника. У валізці був цілий асортимент ділових аксесуарів, випрасувані білі сорочки і чорні шкарпетки. Він повісив піджак, розставив черевики в ногах ліжка, сховав паспорт у сейф, який нагадував скоріше портсигар з ненадійним висячим замком. Роздратовано покосився на порожню валізку. Під фальшивим дном ховалося потаємне відділення з двома додатковими наборами вусів. Був там і додатковий камуфляж: традиційний злабійський костюм козопаса, що складався з мішкуватих штанів, селянської сорочки та яскравих чобіт з гострими носами і шестидюймовими підборами. Речі самі по собі аж ніяк не протизаконні, але вони могли викликати підозру, тож краще було їх приховати. Протизаконні речі були в другому потаємному відділенні, під другим фальшивим дном. Там лежали рулончик банкнот завбільшки з бляшанку коли і мобільний телефон, який не можна було відстежити. Навіть чогось одного вистачило б, щоб його негайно заарештували і/або депортували. Але насправді ризиковані речі, за які його могли б убити на місці без зайвих питань, ховалися в третьому потаємному відділенні, за третьою фальшивою панеллю. Ці речі потребували особливої обережності. Одна була схожа на шматок лавандового мила, але насправді серед непроникного для рентгенівських променів дубнієвого полімеру високої щільності лежала флешка з несправжнім «Інструментом». Те, що на перший погляд здавалося пляшечкою дизайнерського одеколону, було промисловим розчинником, досить міцним, щоб змити полімер. У зубній щітці ховався складаний ніж. Флакончик з дезодорантом був електрошоковим пістолетом, а в коробочці з льодяниками для свіжого подиху були швидкодіючі отруйні пігулки на випадок, якщо його заарештують і загрожуватимуть тортури.

Переконавшись, що все благополучно пережило подорож, Пфефферкорн поставив на місце фальшиві панелі і пішов прийняти прохолодний душ. Вода була брудною і гарячою, рушник мало не обідрав шкіру. Над унітазом висів іще один портрет Жулька, що хмурився на Пфефферкорна, доки той стояв перед тріснутим умивальником і витирав фальшиві вуса. Вони були брунатними, кольору його волосся в молодості. Власне, вони дуже нагадували ті вуса, які він відпустив у коледжі. І щоб їх зголити, він мав усі підстави: вони йому не личили. У Вілла було достатньо і щік, і мужнього підборіддя, щоб відростити скільки завгодно волосся. Але не у нього. Пфефферкорн провів під носом пальцями. Густі, жорсткі вуса, і схожі і не схожі на його власні. Синя Борода доклав чимало зусиль, щоб їх створити.

Доки він очікував, коли піт перестане заливати очі, оглянув інші вигоди кімнати. Тут була лампа, годинник біля ліжка, вентилятор, що гойдався, батарея, з якої вже почала облазити фарба, втім щонайменше іще три місяці, і вона не знадобиться. Якщо він затримається так надовго, боже борони. Він переконався, що вентилятор надійно прикручений, і ввімкнув його. Той не працював. Пфефферкорн підняв трубку дискового телефону і набрав нуль.

Адміністратор відповів улесливим «Месьє?» Пфефферкорн попросив замінити вентилятор, і його запевнили, що заміну негайно принесуть. Стіна в голові ліжка забряжчала. На жаль, ці звуки були йому добре знайомі: ожили труби з гарячою водою. У старій квартирі саме так і було, немов сусіди почали стріляти. Навіщо комусь у готелі здалась гаряча вода? Але тут йому спало на думку, що вся вода в готелі, схоже, була гарячою, подобається це гостям чи ні. Брязкіт був гучним і ритмічним. Від нього портрет Жулька на стіні вібрував і підстрибував. Щоб заглушити звук, довелося пошукати пульт від телевізора. На екрані з’явилася сувора молода жінка в огидній формі і пілотці на туго стягнутому волоссі. Вона стояла перед паперовою погодною малою і рапортувала про прогноз погоди на найближчі п’ять днів, прикріпляючи до мапи маленькі паперові сонечка. Голос у неї був іще гіршим за брязкіт, тож Пфефферкорн вимкнув звук і змирився.

У верхній шухляді столика біля ліжка він знайшов схвалений урядом примірник західно-злабійського «Василія Набочки». Сів на ліжко і почав гортати сторінки, чекаючи, доки принесуть новий вентилятор. Поему він знав, бо вона відіграла велику роль у його фіктивному житті, як і в житті кожного справжнього злабійця. В ній розповідалося про героїчну подорож князя Василія, позбавленого спадщини, в пошуках магічного коренеплоду, який зміг би вилікувати його хворого батька, царя. Шедевр мандрівного барда Зтанізлаба з Тзажксту нагадував Пфефферкорнові «Одіссею», поєднану з «Королем Ліром», «Гамлетом», «Едіпом» та розбавлену тундрою і козами. Перші два томи Гурвіца були присвячені обговоренню історії та символізму, і цієї інформації мало вистачити для розуміння сучасної ситуації, оскільки злабійський конфлікт узяв початок з кривавої ворожнечі з приводу того, де знайшов свій вічний спокій головний герой. Східна Злабія стверджувала, що князь Василь похований на сході. Західні злабійці були переконані, що його поховали на заході. Закінчення поема не мала, тож лишалося мало надії вирішити цю суперечку. Кожна сторона влаштовувала власний парад у день, який уважався річницею смерті князя. Часто над бульваром Г’єзнуій лунали постріли і пролітали коктейлі Молотова. І це за мирних часів. У найгірші миті брат ішов на брата, коза на козу. Якщо вірити Гурвіцу, за всі ці роки загинуло сто двадцять одна тисяча людей,— неймовірна цифра, якщо врахувати, скільки всього населення в цих країнах.

Він поглянув на годинник. Минуло п’ятнадцять хвилин, а вентилятор йому так і не принесли. Він знову зателефонував адміністратору. Той вибачився і сказав, що скоро вже принесуть. Пфефферкорн повісив трубку, знову взяв поему і відкрив на першій-ліпшій сторінці. Він захоплювався і жалів людей, таких відданих своїй культурній спадщині, що вони були готові чотири сторіччя різати одне одного через якесь вигадане місце поховання. В Америці такого не могло статися, бо американцям бракує зацікавленості власною історією. Все американське підприємництво базується на відкиданні баласту минулого заради чогось великого у майбутньому. Цікаво, чи з цього вийде роман? Брязкання стихло, портрет Жулька покосився. Пфефферкорн не став його поправляти. Майже одинадцята, час для першої зустрічі. Він вимкнув телевізор, одягся і поквапився вниз.

Глава шістдесят дев’ята

к частину прикриття Пфефферкорна організували зустрічі з урядовцями, що зацікавили б його, коли б він дійсно бажав експортувати добриво. Пфефферкорн стояв серед інших прохачів у вестибюлі з ліпниною і чекав, доки його викличе кремезна жінка, що більше годилася б для охорони входу в печеру. Однорукий слов’янин у шинелі з неприємним запахом, що аж бряжчала від військових прикрас, насвистував і посміхався в стелю. Мати з відсутнім поглядом не звертала уваги на хникання своєї сповитої дитини, за що парочка бабусь, які перебирали чотки, скоса на неї поглядали. Цікаво, яке відношення ці люди мали до другого помічника заступника другого міністра, що відповідав за відходи тваринного походження? Відповідь Пфефферкорн отримав, коли з’явилася жінка-троль і поманила його пальцем, а він махнув солдату: тільки після вас. Слов’янин посміхнувся, свиснув, але і з місця не зрушив. Та й ніхто інший не ворухнувся, тож Пфефферкорн зрозумів, що викликають саме його. Решта увійшли всередину, просто щоб перечекати спеку.

— Товаришу! — другий помічник заступника другого міністра, що відповідав за відходи тваринного походження, привітав його поцілунком, від якого на вусах Пфефферкорна лишилися вологі сліди.— Сідайте, будь ласка, сідайте! Передаю вам щирі побажання процвітання і партнерства між нашими двома націями. Так, сідайте, будь ласка! Ні, я наполягаю: я постою. Я і так довго сидів, еге ж? Це не дуже добре для сідниць. Що? Так, так. Будь ласка! За ваше здоров’я. «Трійничка», га? Ми кажемо: першу пляшку за хворих, другу пляшку за здорових, наступну пляшку за померлих, а четверту пляшку знову за живих. Га? Га? Ха! За ваше здоров’я. Мені дуже приємно отримати заяву на експорт відходів. За ваше здоров’я. На жаль, мушу повідомити, що ця заява неповна. Так, десять тисяч вибачень... За ваше здоров’я. Відсутня оплата за заяву, відсутня документація про цілі заяви, нотаріально завірена заява про те, що ви не укладатимете згоди з іншими сторонами, і багато чого іншого. Процес потрібно ініціювати згори. Будь ласка, не засмучуйтесь. За ваше здоров’я. Що? Ні. Прискорити неможливо, неможливо. Що? Ні. Неможливо. Що? Я пораджуся. Неможливо.— Він поклав хабаря до кишені.— За ваше здоров’я!

Пфефферкорн, п’яно похитуючись, вийшов на палюче сонце і вступив у переговори зі смердючими вулицями, повними собак, котів, курей, кіз, дітей, заводських робітників, селян, кишенькових злодіїв, солдатів і сільських жінок на допотопних велосипедах. Різноманітність облич видавала сторіччя завоювань, підкорень, шлюбів з людьми інших національностей. Очі у них були вузькими чи круглими, крижано-блакитними чи каламутними. Відтінок кольору обличчя коливався в діапазоні від насиченого коричневого до золотисто-бежевого. Фігури були грубо вирізаними, кістки — тонкими і ховалися під купою плоті чи під туго натягнутою, немов барабан, шкірою. Стільки облич, і всі вони були схожі лише через напружений вираз недовіри і покори. Стільки облич, а того, що він шукав, немає.

«Карлотто,— подумав він, я приїхав по тебе».

За квартал він натрапив на юрбу, що зібралася подивитись, як трійко чоловіків без піджаків лагодила зламаного воза, але скоро всі розійшлися, розчаровані, що домкрат витримав і нікого не розчавило до смерті. Він повернув на незамощену алею, що виходила на широкий, щоправда, весь у ямах, бульвар, прикрашений плакатами, які вихваляли чесноти фізичної праці. Хатинки з очеретяними дахами, сараями для кіз і пониклими городами межувала з бетонними монстрами радянської епохи. «МІНІСТЕРСТВО ФАКТІВ»,— прочитав Пфефферкорн. «МІНІСТЕРСТВО МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ», «МІНІСТЕРСТВО ВЗУТТЯ», «МІНІСТЕРСТВО ДОВГОЛАНЦЮГОВИХ СПОЛУЧЕНЬ ВУГЛЕЦЮ». Визначити пріоритети держави дуже легко. «МІНІСТЕРСТВО БЕЗПЕКИ» було блискучим та імпозантним, як і «МІНІСТЕРСТВО ПОЕЗІЇ». До вестибюлю «МІНІСТЕРСТВА КОРЕНЕПЛОДІВ» уліз би фонтан п’ятнадцять футів заввишки. На потрісканому фасаді «МІНІСТЕРСТВА ТРАНСПОРТНОГО КОНТРОЛЮ» висів плакат із портретом загиблого Жулька і слоганом: «Справа революції живе!»

Хоча, коли він вийшов після своєї наступної зустрічі з помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів, день уже повернув на вечір, сонце іще трималося високо в небі, і спека дратувала так само, як і вранці. Пфефферкорн сів на бордюр і опустив голову між колінами. У порівнянні з розпиванням «трійнички» віч-на-віч із помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів частування в кабінеті другого помічника заступника другого міністра, що відповідав за відходи тваринного походження, було дитячою забавкою. Пфефферкорн навіть і гадки не мав, як тепер знайти дорогу до готелю. Вирішив поспати на узбіччі. Температура мало чим відрізнялася від температури в його номері. Тож яка різниця? Він згорнувся калачиком. За мить його вже піднімали на ноги двійко солдат і вимагали показати документи. Він витяг перепустку туриста. Вони наказали йому йти до «Метрополю», і коли він пішов не в той бік, підхопили під руки і потягли в потрібному напрямку. Хитаючись, він пройшов через вестибюль, змусив розступитися купку старих дідуганів і мало не впав на стойку адміністратора, штовхнувши її так, що загойдався портрет Жулька на стіні.

Адміністратор поправив портрет.

— Сподіваюсь, месьє чудово провів день.

— Для мене є повідомлення? — запитав Пфефферкорн.

— Ні, вибачте,— адміністратор сховав гроші в рукав, передав Пфефферкорну ключ від номера і жестом запросив до їдальні.— Будь ласка, месьє, пригощайтесь. Вечеря на вас чекає. Шведський стіл.

Китайський бізнесмен монополізував самовар. Пфефферкорнові не терпілося закинути щось у неспокійний шлунок, тож він переглянув, що пропонують, і зупинився на пирогах з коренеплодами і козячим сиром, який нарізала на невеличкі кубики сувора жінка в гумових рукавичках. Більше одного шматочка вона давати відмовилася. Він поліз за грошима.

— Е, друже, ні, ні.

Говорив огрядний чоловік у брудній спортивній куртці. В одній руці він тримав щербату тарілку з пирогом, на якому танув шматочок жовтуватого сиру. Під іншою рукою був затиснутий портфель. Він посміхнувся, утворивши три нових підборіддя.

— Дозвольте мені,— і він швидко заговорив до сирної дами злабійською.

Пфефферкорн розібрав слова «працьовитий», «щедрий» і «честь». Схоже, сирну даму це роздратувало. Але все одно вона схопила тарілку Пфефферкорна і додала другий кубик сиру, ще й так тицьнула йому цю тарілку, немов віддавала шматок себе.

— Ви маєте знати,— сказав чоловік, супроводжуючи Пфефферкорна до столика в кутку.— Товариш Єлена, можливо, одна з найвідповідальніших жінок у Західній Злабії. Вона дотримується найсуворіших принципів. Подвійна порція — це для неї немов наруга над святинею.

— Як вам удалося її переконати? — запитав Пфефферкорн.

Чоловік гмикнув.

— По-перше, сказав їй, що не годиться працювати без усмішки. Тоді нагадав, що туристи мають отримувати дві порції на день, і, оскільки за сніданком вас не було, ви можете отримати свої дві порції зараз. Після цього я навів приклад, як наші милосердні партійні лідери без наказів годували голодних. І нарешті, я сказав, що віддам вам свою порцію, аби ви відчули тепло західнозлабійської гостинності.— Чоловік посміхнувся. Він поклав портфель на стіл, відкрив його і витяг дві склянки, протер їх полою куртки. Відкрив фляжку і налив: — За ваше здоров’я.

Глава сімдесята

ого звали Фйотор, і якби справи з сирною дамою та вільного володіння мовою не вистачило, щоб зрозуміти, що він шановний член партії, на це точно вказав би мобільний телефон. Він дзвонив упродовж усієї їхньої розмови, яка тривала, доки ресторан не зачинився. Пфефферкорн намагався зупинитися, але Фйотор діставав з портфеля фляжку за фляжкою.

— За ваше здоров’я! Скажіть-но мені, друже, чи подобається вам ваш номер? «Метрополь» — це найкраще із того, що може запропонувати наша скромна нація. Може, він і не зовсім відповідає американським стандартам, але, сподіваюсь, досить комфортний.

— Я не американець,— сказав Пфефферкорн.

— Ой, прошу мене вибачити. Як скажете. Вибачте.— Фйотор відповів на дзвінок, швидко закінчив розмову і завершив виклик.— Перепрошую. За ваше здоров’я!

— Ви знаєте, що мене не було за сніданком,— сказав Пфефферкорн.— Звідки?

Фйотор посміхнувся.

— Моя справа — знати такі речі. До того ж, я тут був, а вас не було. Елементарна логіка, еге ж?

— А чим саме ви займаєтесь? — поцікавився Пфефферкорн.

— Краще запитайте, чим я не займаюся.

— Гаразд, чи є щось, чим ви не займаєтесь?

— Немає! — Від реготу Фйотора задзеленчало столове срібло.— За ваше здоров’я! Це «трійничка» найвищої якості. Будьте обережними, друже. Багато людей виготовляють цей напій у себе вдома, і він дуже схожий на білизну. Мій дядько дуже полюбляє цю справу. Більшість його сусідів сліпі. За ваше здоров’я! Перепрошую.

Поки Фйотор відповідав на дзвінок, Пфефферкорн доїв пиріг. На смак він був огидний, але алкоголь усмоктував, а це було край потрібно, щоб знову опанувати свої думки. Така людина, як Фйотор, міг мати сотню різних мотивів. Може, витягував хабар. Міг бути звичайнісіньким партійцем. Чи членом таємної поліції. Міг просто виявитися балакучим хлопцем, хоча, на думку Пфефферкорна, це було дуже сумнівно. Найбільший інтерес представляла можливість, що саме Фйотор і був тим чоловіком, на якого Пфефферкорн чекав. Якщо так, вони обидва мають ступати легенько. За законом членство в «Двадцять шостому травні» було нелегальним, і для них обмін був таким же небезпечним, як і для нього. Якщо його впіймають, Сполучені Штати заперечуватимуть, що знали про його існування та діяльність. Він подумки повторив коди ідентифікації.

Фйотор закрив телефон.

— Десять тисяч вибачень. Цей девайс... Ми маємо слово «митридашха». Здається, англійською це щось на кшталт «благословення і прокляття одночасно». Розумієте?

— Чудово розумію.

— За ваше здоров’я. Знаєте, це слово має цікаву історію. Воно походить від імені Митридія.

— Царський лікар,— сказав Пфефферкорн.

Фйотор роззявив рота.

— Саме так! Друже, скажіть мені, чи вам знайомий «Василій Набочка»?

— Кому ж він не знайомий?

— Дивовижно! Зустріти нову людину — велика рідкість. А зустріти нову людину, що знається на поезії,— це немов знайти діамант на вулиці. Друже, я такий радий. За ваше здоров’я! Але скажіть мені, як сталося, що вам відома наша національна поема?

Пфефферкорн пояснив, що він багато читає.

Фйотор засяяв.

— За ваше здоров’я! Тоді ви маєте знати, що ми запозичили з цієї поеми багато фраз. Кажемо, «ледар як собака Хлаба».

— «Щасливий як ліліпут Юрій»,— додав Пфефферкорн.

— «Рудіший за поля Ржупсліюха»,— продовжив Фйотор.

— «П’яніший за селюка Олварнхова»,— підняв склянку Пфефферкорн.

Фйотор закинув назад кудлату голову і розреготався.

— Друже, ви справжній злабієць!

— За ваше здоров’я! — сказав Пфефферкорн.

Фйотор відкрив четверту фляжку. Коли він знову заговорив, голос у нього тремтів.

— Розумієте, друже, тут і криється сутність трагічної долі нашої нації. Наш надзвичайний спадок є також і причиною мерзенного кровопролиття. Якби великий Жтанізлаб Жзахст розумів наслідки, до яких привела незакінчена поема... та, на жаль, ми приречені, приречені...— Задзеленчав телефон. Він глянув на нього, але проігнорував.— Утім, поговоримо про веселіші речі. Скажіть-но мені, друже, ви ж тут заради бізнесу, еге ж?

Лише завдяки важкому навчанню Пфефферкорн, хоча і набрався більше, ніж за часів адміністрації Ніксона, зміг у найменших деталях описати мету свого візиту до Західної Злабії, починаючи від двадцяти двох років досвіду в галузі добрива і закінчуючи зустріччю з помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів.

Фйотор похитав головою.

— Ні, друже, ні! Я знаю цього чоловіка. Він нікчемний дурень, лінивий неук, єдиним талантом якого є вміння відкривати долоні. Ні, я наполягаю, ви маєте дозволити...— Задзвонив телефон. Він на нього глянув і поклав назад до кишені.— Моя дружина. Вибачте. Скажіть мені, з ким ви зустрічаєтесь завтра?

Пфефферкорн назвав функціонера, з яким була призначена зустріч.

— Усі вони недоумкуваті. Розмовляти з ними — усе одне що плювати в океан. Ви повинні дозволити мені... ага,— Фйотор перевірив, хто телефонує.— Перепрошую. Знову моя дружина. Да. Да. Ага, онтешкі уйтх Джихлішкуйк жвікха тай бхонухайа.— Він закрив телефон і соромливо посміхнувся.— Шкода, але мені потрібно бути вдома. Дякую за дуже приємний вечір, мій друже. За ваше здоров’я!

Глава сімдесят перша

то б не обшукав номер Пфефферкорна, він навіть не намагався приховати сліди своєї роботи. Речі були розкидані з такою силою, що можна було припустити, що справжньою метою було не знайти контрабанду, а нагадати йому про його уразливість. Якщо так, то вони згаяли час. Він уже і так почувався ні до чого нездатним. Потинявся номером, підбираючи сорочки, вставляючи шухляди в комод, розправляючи ковдру. Речі, що лежали в головному відділенні валізки, розкидали по всій кімнаті, але потаємні відділення виконали своє завдання: в них нічого не чіпали. Із подивом він помітив, що серед хаосу хтось поправив портрет Жулька у нього над головою.

У кишені він нащупав візитівку, яку вручив Фйотор. Вона була надрукована кирилицею на тоненькому папері. Там було ім’я, номер телефону і ще два слова: «пэржюнилниуии зкхжкуржубвудх». Приватний екскурсовод. Ще б пак, подумав Пфефферкорн. Він засунув картку в примірник «Василія Набочки», що лежав у номері. Відкрив пляшку води на столику і відпив. Щось його тривожило. Хотілося стукати в двері. Скільки іще чекати, доки він її знайде? Максимум кілька днів. Але руки у нього були зв’язані. Не можна було відступати від сценарію, що водночас і дратував своєю обмеженістю, і зводив з розуму своєю невизначеністю. Контакт міг з’явитися будь-якої миті — сьогодні, завтра, через день. Він розстебнув сорочку і потягся до вентилятора.

Той не працював.

Він підняв слухавку і набрав номер.

— Месьє?

— Так, це Артур Пфе... Ковальчик з номера сорок чотири.

— Так, месьє.

— Я просив новий вентилятор.

— Так, месьє.

— Ви його або не принесли, або він теж зламаний.

— Вибачте, месьє.

— Тут дуже жарко. Чи не могли б ви прислати іще один?

— Так, месьє. На добраніч.

— Гей, заждіть!

— Месьє?

— Чи мені ніхто не телефонував?

— Ні.

— Я очікую на дзвінок, тож з’єднайте мене, будь ласка, як би пізно не було.

— Добре. Чи не потрібно розбудити месьє?

— Господи, ні.

— На добраніч, месьє.

Він поклав слухавку і пішов до ванної поплескати води на голі груди. Над ліжком знову почали бряжчати труби, досить гучно, щоб портрет Жулька в рамі знову загойдався. Як же він буде спати? Хіба що гудіння вентилятора перекриє ці звуки.

Він закрив кран і підійшов до відчиненого вікна, розгладжуючи вуса. Його обдував отруйний нічний вітерець, а він не відводив очей від обрисів невисоких будинків на фоні неба. Десь там була Карлотта. Він вимовив її ім’я, і його підхопив вітер.

На нього накотили непрохані спогади. Це, мабуть, сталося невдовзі після того, як Вілл з Карлоттою одружилися. Пфефферкорн саме почав викладати, і вони з Біллом йшли через кампус.

— Пообіцяй мені дещо, Янкелю.

Пфефферкорн помахав рукою, погоджуючись.

— Ти ж навіть не чув, що я хочу попросити.— Білл зачекав, доки Пфефферкорн не зверне на нього увагу, і продовжив: — Якщо щось зі мною трапиться, ти подбаєш про Карлотту.

Пфефферкорн розсміявся.

— Я не жартую,— сказав Білл.— Пообіцяй.

Пфефферкорн глузливо посміхнувся.

— Що може з тобою трапитися?

— Що завгодно.

— Наприклад?

— Будь-що. Я можу потрапити в аварію. У мене може статися серцевий напад.

— У двадцять вісім?

— Мені ж не завжди буде двадцять вісім. Двостороння угода: я зроблю для тебе те ж саме.

— Чому ти думаєш, що я взагалі одружуся?

— Пообіцяй.

— Гаразд.

— Скажи.

То було так не схоже на Білла. Пфефферкорн підняв праву руку.

— Я, Янкель Пфефферкорн, урочисто присягаюсь, що в разі, коли ти зіграєш в ящик, я подбаю про твою дружину. Задоволений?

— Дуже.

Чи уявляв він тоді, на що погоджується? А якби знав, чи погодився би? Вирішив, що все одно погодився би. Він же тут не через Вілла.

Де вентилятор?

— Алло, це Артур Пфффковальчик з номера сорок чотири. Я і досі чекаю на вентилятор.

— Так, месьє.

— Чи його колись принесуть?

— Негайно, месьє.

Бряжчання не припинялося. Портрет Жулька підскакував градусів на тридцять. Пфефферкорн його зняв, щоб картина не впала на нього серед ночі.

Одним із наслідків поганої інфраструктури є спорадична робота енергосистеми і відповідно «світлове забруднення». Проживши все своє життя у великих містах, він не звик до такого яскравого неба, і тепер він зачаровано дивився, як хмари відігнав вітер, і перед ним розкрилося вражаюче видовище зорепаду.

Глава сімдесят друга

рокидайтеся, громадяни Злабії!

Від голосу закладало вуха. Він був зовсім поруч, у кімнаті, і Пфефферкорн вистрибнув з ліжка, заплутавшись у простирадлах і вдарившись об стіну. Всередині черепа спалахнула супернова зірка. Він знову впав, удруге вдарившись головою об ріг столика біля ліжка.

— Приступайте до продуктивної праці в ім’я національної величі.

Крізь кольорові спалахи і бульбашки болю він побачив жінку в пілотці. Вона була догори ногами, з неясними рисами обличчя, ще й кричала на нього злабійською.

— Вівторок, дев’яте серпня,— сприятливий день для прогресу наших колективних принципів. Пропонуємо вам насолоджуватися погодою, яка буде приємною і комфортною. Температура не підніметься вище двадцяти двох градусів.

Пфефферкорн не пригадував, щоб лишив телевізор увімкненим. Звівся на ноги і спробував його вимкнути, але нічого не вийшло: обличчя жінки не зникало. Кнопка, що мала відключити звук, також не допомогла.

— Завдяки щедрості та мудрості наших улюблених і доброзичливих лідерів Партії ціни на коренеплоди лишаються доступними для всіх громадян...

Вона почала перераховувати всі доступні товари, і голос її лунав не лише з екрана, а й через стіни, підлогу, стелю. Він підняв віконну раму. Гучномовці стояли на всіх будинках. Унизу повністю зупинилися машини, усі — від старої, що несла на плечах корзину з коренеплодами, до малих хлоп’ят, що гнали кіз,— завмерли, уважно прислухаючись. Пфефферкорн поглянув на годинник. П’ята ранку.

— Не забудьте принести свої продовольчі картки до районних станцій.

Жінка на екрані відкрила книжку кишенькового формату. Люди на вулиці зробили те ж саме.

— Сьогодні читаємо четверту строфу п’ятнадцятої пісні.

І вона почала читати вголос уривок із «Василія Набочки». Люди забубоніли слідом, і колективне бубоніння стало схожим на грозу, що наближалася до міста. Читання скінчилося, книжки поховали.

— Радійте величному спадку, який вам належить, громадяни Злабії!

І всі заспівали національний гімн.

Після нього настала черга короткому раунду аплодисментів. Життя продовжилося. Жінку в пілотці змінило статичне зображення прапора Західної Злабії у супроводі акордеона. Пфефферкорн трохи повагався, але потягнувся вимкнути телевізор, і на мить йому здалося, що зараз з екрана вискочить рука і вхопить його за зап’ясток. У вухах дзвеніло, голова розколювалася від похмілля й ударів. Він не виспався. Чітко пам’ятав, що перестав чекати на вентилятор десь о першій ночі. Через спеку і бряжчання труб він зміг поспати лише кілька дорогоцінних годин. Поганий початок дня. Йому потрібно бути у формі. Потрібно зберігати голову ясною. Він підхопив простирадло й обтер піт, одягнувся і пішов униз шукати каву.

Глава сімдесят третя

ін зупинився біля адміністратора. Сьогодні чергував інший.

— Доброго ранку, месьє.

— Так, вітаю. Моє ім’я Артур. Ковальчик. Номер сорок чотири.

— Так, месьє.

— Учора ввечері я просив вентилятор.

— У вашому номері є вентилятор, месьє.

— Він зламаний.

— Месьє, мені дуже шкода.

Пфефферкорн почекав. Адміністратор мовчав. Пфефферкорн дістав банкноту в десять ружі. Адміністратор узяв гроші тим самим жестом, що і його попередник. Уклонився.

— Месьє, пройдіть, будь ласка, до їдальні. Шведський стіл,— улесливо сказав він.

Пфефферкорн попрямував до ресторану. Він так зосередився на пошуках кави, що не помітив, як іззаду підійшов Фйотор і штрикнув його під ребра.

— Вітаю, друже! Як провели ніч? Так? Чи сподобалися вам наші ранкові повчання? Надихають, еге ж? Хоча, між нами, про двадцять два вони набрехали. На термометрі уже під тридцять, а ще і шостої немає. Двадцять ружі підказують, що до обіду буде усі сорок.

Вони разом підійшли до столу. Вибір був невеликий: учорашні пироги і каструля з кашею. Роздавала знову Єлена. Кави не було. Лише кислий брунатний чай.

— Ви не взяли соусу,— сказав Фйотор, махнувши рукою на тарілку Пфефферкорна, коли вони сідали за той же самий столик у кутку.— Соус прикрашає страву.

Пфефферкорн, пригадуючи формулу, що колись давно знав, пробурмотів:

— Сорок градусів — це ж більше сотні за Фаренгейтом.

— Сто п’ять, здається.

Пфефферкорн застогнав і відсунув тарілку з гарячою кашею.

— Але ж, друже, вона смачна.

— Що це таке?

— Ми називаємо її «бішуйния хашх». Схоже на вівсянку.

— На запах — аж ніяк не вівсянка.

— Вона зроблена з коренеплодів,— пояснив Фйотор,— і козячого молока.

— Козяча каша,— кивнув Пфефферкорн.

Фйотор розсміявся і поплескав його по спині.

— Ага. Дуже добра, друже. За ваше здоров’я!

— Дякую. Питиму я краще чай.

— Співчуваю. Але, як кажуть наші найбільш прозорливі партійні лідери, не будемо нічого втрачати.— Фйотор підморгнув і потягнувся за склянкою Пфефферкорна.— За ваше здоров’я. Це доля, що ми знову зустрілися, еге ж?

Пфефферкорн не знав, що і казати.

— Я взяв на себе сміливість зробити кілька телефонних дзвінків від вашого імені,— продовжив Фйотор.

Пфефферкорна ці слова збентежили.

— Хіба так правильно?

— Нехай це буде моїм подарунком, друже. Ми кажемо: «Не можна підстригти самого себе».

Пфефферкорн упізнав стару приказку, запозичену з епізоду «Василія Набочки», де князь намагається сам підстригтися. Мораль історії така: іноді краще попросити про допомогу. Хоча від втручання Фйотора і було якось ніяково, вибору не лишалося: він мав продовжувати. Будь-який розважливий іноземець, що хотів розпочати бізнес у Західній Злабії, був би вдячний за допомогу місцевого мешканця. Відмовитися означало в найкоротший спосіб викрити себе. А Фйотор буквально тримав його під рукою, обнімаючи за талію, коли вони підвелися з-за столу.

— Тримайтеся мене, друже, і матимете стільки лайна, що й не будете знати, що з ним робити.

Першою зупинкою було Міністерство зв’язків із пресою. Ніхто і слова не сказав, коли вони пройшли без черги. Фйотор увійшов до кабінету помічника заступника міністра без стуку і з ентузіазмом почав читати лекцію про важливість добрива для народної революції. Ось, сказав він, піднімаючи руку Пфефферкорна, товариш із-за кордону, який може активно посприяти поширенню колективних принципів, продемонструвавши світу надзвичайну природну перевагу західнозлабійських кіз, які — і це науково доведений факт — виробляють гній, збагачений азотом більше, ніж у інших кіз Північної півкулі. Щоб обґрунтувати свою думку, він помахав статтею, вирваною зі спортивного розділу ранкової газети. Помічник заступника міністра покивав, погмикав і нарешті дійшов висновку, що проект Пфефферкорна дійсно вартий уваги. Він пообіцяв написати про це службову записку. Вони випили за взаємну співпрацю, і Фйотор із Пфефферкорном пішли.

— Швидко,— сказав Пфефферкорн.

Думка про те, що він може закінчити місію, заради якої начебто і приїхав, його дуже стурбувала. Що робити, коли хтось дійсно вирішить продати йому велику кількість добрива?

— Ага,— кивнув Фйотор.— Ото дурень. Він уже про нас і забув.

До обіду сцена повторилася ще чотири рази, під час відвідин Міністерства родючості, Міністерства об’єктів, Міністерства морського перерозподілу і Міністерства бочок повторного використання. Куди б вони не пішли, Фйотора завжди вітали поцілунками, його часто зупиняли на вулиці люди і хотіли потиснути йому руку. Побачивши, що із ним Пфефферкорн, руку тиснули і тому. Пфефферкорн немов у старших класах опинився, в компанії з улюбленим нападником школи.

— Ви нагадуєте мені одного знайомого,— сказав Пфефферкорн.

— Хіба? Сподіваюся, він був вашим другом.

— Був.

Обідали вони стоячи за столиком на ринку на Площі закінчення параду на честь ушанування і світлої пам’яті величності і жертв мучеників славетної революції злабійського народу двадцять шостого травня. Спека була нестерпною, і багато торговців позаносили свої товари і сховалися у вестибюлі Міністерства гнучкого трубопроводу неподалік. Кілька хоробрих, що лишилися, розхвалювали обмежений асортимент хворих на вигляд продуктів. Схоже, в моді були «вузлуваті та вкриті брудом». М’яса, крім козячих тельбухів, не було, та й їх укривав товстий шар мух. Пфефферкорн, зосередившись на мисці супу, намагався не звертати уваги на це огидне видовище, проте уникнути гострого запаху було дуже важко.

На східнозлабійському боці ринку був іще один ринок, жвавий і веселий. Гурт акордеоністів грав американські шлягери сорокових. Були там і атракціони. Каруселі з козами. Зоопарк свійських тварин. Там можна було перевдягнутися в персонажа з «Василів Набочки» і сфотографуватися. Та найголовніше — там була їжа. В чистих кіосках виставили цілу веселку продуктів, глазуровану випічку, атласний шоколад, свіжу рибу на кризі. Пфефферкорн довго дивився на літери кирилиці, доки не розібрав, що там написано: «ТОРТ „МУРАШНИК“». На прилавку стояло багато чудових тортів, і дивитися на них було дуже важко, бо покупців поруч не було. І дійсно, скільки б він не вдивлявся в частину Східної Злабії, крім групи акордеоністів, торговців, добре озброєних солдатів, площа скоріше нагадувала декорації до фільму. На тротуарах не юрбилися люди. Стояли розкішні автівки, але ніхто не їздив вулицями. Було повно кав’ярень, чайних, бістро, бутиків, але всі вони були порожні. Картинка була такою дивною, що Пфефферкорн мимовільно посунувся вперед.

— Відверніться, будь ласка.

Фйотор говорив з нехарактерною для нього квапливістю, не підводячи очей від тарілки з супом. Лише тоді Пфефферкорн помітив групу західнозлабійських солдатів, що за ними спостерігали.

— Ходімо,— сказав Фйотор, не з’ївши і половини порції.— Запізнимося.

Глава сімдесят четверта

ласне, спізнюватися було нікуди. В розкладі Фйотора було три години вільного часу до наступної зустрічі, тож він вирішив додати іще кілька місць.

— Ви турист,— сказав він, легенько поплескавши Пфефферкорна по плечу.— Ви мусите оглядати визначні пам’ятки.

В інтерактивній секції Музею кіз Пфефферкорну вдалося надоїти півсклянки молока, і він пишався собою, доки не побачив піввідра, надоєного чотирирічною дівчинкою з великими мозолистими руками. В Музеї миру він прочитав звіт про холодну війну, де було написано зовсім протилежне тому, що він знав. В Музеї цементу він дізнався про будування самого музею. Коли настав час вечері, він був готовий до пирогів.

Його номер знову перевернули догори дриґом.

Портрет Жулька знову поправили.

Вентилятора досі не було.

— Алло, це Артур Ковальчик з номера сорок чотири. Де мій вентилятор?

— Месьє, вентилятор у номері.

— У номері його немає.

— Месьє?

— Той, що є, зламаний.

— Месьє, мені дуже шкода.

— Мені не потрібні співчуття. Мені потрібен новий вентилятор.

Почали бряжчати труби.

— Алло? — сказав Пфефферкорн.— Ви мене чуєте?

— Месьє?

— Я втомився вам телефонувати. Будь ласка, пришліть мені вентилятор. Негайно.

Він поклав слухавку, не встиг адміністратор нічого відповісти. Походив по кімнаті, повертаючи речі на свої місця і на ходу знімаючи з себе одяг. Бряжчання стало гучнішим. Він уже сумнівався у своїй гіпотезі. По-перше, він був переконаний, що труби бряжчали через різницю температур між водою і трубами. Гаряча вода змушувала холодний метал розширюватися, що, у свою чергу, вело до характерного цокання і бряжчання. Але в Західній Злабії було так спекотно, що різниця аж ніяк не могла перевершувати кількох градусів, а цього не досить, щоб отримати звук, і точно вже не досить, щоб труби гули так, що вуха закладало. Інша причина для сумнівів полягала в тому, що, судячи з власного досвіду, бряжчання спочатку ставало голоснішим, а згодом затихало. Шум, що долунав з-поза стіни, був зовсім іншим. Він був рівномірним і наполегливим і більше відповідав, так би мовити, дикому розгойдуванню ліжка і постукуванню узголів’я по стіні. Його б не здивувало, якби в сусідньому номері поселилося молоде подружжя.

Він почекав, чи не принесуть вентилятор, і коли його не принесли, знову зателефонував до адміністратора.

— Негайно, месьє,— пообіцяв той.

Бряжчання не припинялося. На стіні підстрибував портрет Жулька. Пфефферкорн став на ліжко і зняв його. Тоді сердито постукав у стіну.

— Уже пізно! — крикнув він.

Бряжчання зупинилося.

Опівночі він перестав чекати. Відкинув ковдру, ліг на простирадло і занурився в тишу, не забуваючи, що п’ята ранку вже зовсім скоро.

Глава сімдесят п’ята

аступного ранку після прогнозу погоди і публічних читань він спустився до адміністратора. Чергував той самий чоловік, що і в перший день його приїзду. Пфефферкорн заздалегідь сунув йому гроші.

— Месьє, будь ласка, прошу до сніданку.

— За хвилину. Спочатку справа. Хочу поміняти номер, будь ласка.

— Месьє, якісь проблеми?

— Кілька. Я принаймні десять разів просив про новий вентилятор. Чи це дуже важко? Схоже, дуже. Тож мені потрібен інший номер з працюючим вентилятором.

— Месьє...

— І пара в сусідньому номері дуже шумить. Немов туди заселилася пара збуджених горил.

— Месьє, я перепрошую, але це неможливо.

— Що саме?

— Номер не можна поміняти.

— Чому?

— Месьє, вільних номерів немає.

Пфефферкорн поглянув на стіну, де висіли ключі.

— Що ви таке кажете? Я ж сам бачу, що в цілому готелі не більше десяти відвідувачів.

— Месьє, зміна номера можлива лише, якщо ви попередили за шість тижнів заздалегідь.

— Ви ж несерйозно?

Адміністратор уклонився.

Пфефферкорн дістав банкноту в десять ружі. Вона зникла в рукаві адміністратора, але той майже не ворухнувся. Пфефферкорн дав йому ще десять ружі. Нуль реакції. Іще десять, а тоді підняв руки вгору і пішов через вестибюль до ресторану.

На нього уже, посміхаючись, чекав Фйотор.

— Друже, доброго ранку! Що сталося?

Пфефферкорн пояснив.

— Ага, так.

— Це дійсно так? Я не можу отримати іншого номера ще шість тижнів?

— Час швидко минає, друже.

— Господи!

— Не бійтеся,— продовжив Фйотор.— Сьогодні ми розважимося.

— Не можу дочекатися.

Вони обійшли кілька закладів. Зустріч за зустріччю закінчувалися однаково: обіцянка скласти звіт, палкі обійми і «трійничка». Між зустрічами вони оглядали місто. Відвідали ще кілька музеїв, ще кілька меморіалів. Буквально на кожному розі можна було побачити пам’ятний знак, що вшановував деякі важливі події народної революції. На кількох вільних перехрестях у землю вкопали таблички: «Це місце лишили для майбутніх історичних подій».

Вони стояли біля пошарпаного будинку.

Вони увійшли до стрип-клубу і сіли. Офіціантка потріпала Фйотора за щоку і поставила перед ними пляшку «трійнички». Нещадно била у вуха музика техно.

— Вам подобаються груди? — прокричав Фйотор.

— Так же, як і всім,— прокричав у відповідь Пфефферкорн.

— Я сюди щодня приходжу,— крикнув Фйотор.

Пфефферкорн кивнув.

— Не так, як в Америці, еге ж? — прокричав Фйотор.

— Я не американець,— крикнув у відповідь Пфефферкорн.

Дійсно, було зовсім по-іншому: і відвідувачі, і стриптизерки були однаково роздягнуті.

— Це наш колективний принцип рівності,— горланив Фйотор.— Якщо жінка знімає якусь одежину, чоловік теж має щось зняти. Справедливо, так? — Він засунув банкноту в десять ружі за стрінги жінки, що звивалася перед ним, і почав розстібувати сорочку.— За ваше здоров’я!

Кульмінацією кожного візиту до Західної Злабії було відвідування могили князя Василія. Пфефферкорн очікував грандіозності, тож був дуже вражений простотою місця. Серед людних вулиць притулилася маленька цегляна площа, в центрі якої стояло кострубате дерево.

Фйотор нахилив голову. Пфефферкорн зробив те ж саме.

— Наступного місяця ми святкуватимемо п’ятисоту річницю поеми. Свято буде незабутнім,— хитро посміхнувся Фйотор.— Може, подовжите свій візит?

— Нічого не можу сказати, живу одним днем,— сказав Пфефферкорн.

По дорозі до Міністерства подвійного оподаткування вони пройшли повз натовп людей, які хотіли увійти до старої дерев’яної хатини.

— Домівка нашого дорогого покійного лідера,— пояснив Фйотор.

Пфефферкорн спробував надати обличчю шанобливого виразу.

— Ходімо,— сказав Фйотор і почав проштовхуватися в перші ряди.

Усередині хатинки було градусів на двадцять більше, ніж на вулиці. Меблі відгородили мотузками, поставили мольберти з портретами Драгомира Жулька. На світлинах він виступав, хмурився, віддавав честь. Допотопними фотоапаратами з подвійними лінзами радянської ери люди фотографували стіл, на якому лежали чорнильна ручка Жулька, щоденник, стояв щербатий олов’яний кухлик зі спитим чаєм, що лишився на дні. Під лампою в скляній шафі лежав зачитаний примірник «Василія Набочки». По периметру кімнати стояли солдати, стримуючи відвідувачів автоматами Калашникова, покваплюючи їх проходити повз головний експонат кімнати: оббиту дерюгою труну, в якій лежало забальзамоване тіло Жулька. Пфефферкорн витирав з лоба піт і не відводив від труни очей. У вухах дзвеніло, паморочилася голова. Ось чоловік, якого він убив.

Солдат підштовхнув його прикладом і наказав рухатися.

На вулиці Фйотор заявив:

— Годі смерті на сьогодні.

Вони не пішли на зустріч, а завернули в стрип-клуб.

І так повторювалося кілька днів поспіль. Після неспокійної ночі потіння на простирадлах, слухання бряжчання за стіною і спроб заткнути вуха туалетним папером Пфефферкорна голосно будили на світанку. Жінка в пілотці оголошувала, що погода буде надзвичайно приємною, а ціна на коренеплоди — надзвичайно низькою, що Міністерство науки гігантськими кроками просувається вперед, що агресори зі Східної Злабії переможені і тремтять від страху. Пфефферкорн так і не зрозумів, кого має надурити ця брехня. Втім, він уже почав отримувати задоволення від усього цього карнавалу. Читав «Василів Набочку». Співав гімн, поки голив шкіру навколо вусів. Він майже забув, що вони фальшиві.

Переконавшись, що він друг Фйотора, Єлена почала ставитися до нього прихильніше. Вона ніколи не давала більше, ніж призначено, але робила це, сяючи беззубою усмішкою хокеїста.

Майже цілий день він проводив із Фйотором. Пфефферкорн прекрасно розумів, що за ним спостерігають, але не знав, як цьому зарадити, тож намагався обернути все на свою користь.

— Ви знаєте всіх цих людей і не можете зробити так, щоб мене переселили в інший номер?

— Є такі речі, проти яких я безсилий, друже.

Ввечері вони вечеряли разом у ресторані, говорили про літературу і випивали кілька пляшок «трійнички». Тоді Фйотор ішов додому до своєї дружини, а Пфефферкорн зупинявся біля стойки адміністратора, щоб запитати, чи не лишали йому повідомлень. Адміністратор відповідав, що повідомлень немає. Пфефферкорн питав про новий вентилятор. Адміністратор обіцяв, що той негайно принесуть.

Пфефферкорн піднімався на свій поверх у допотопному ліфті, проходив по повному перешіптувань коридору, повз номери, в яких бубоніли, в яких мешкали привиди, повз номери, в які заходило більше людей, ніж виходило.

Він витягувався в ліжку, слухав, як розважаються молодята, і розмірковував про схожість шпигунства і письменства. І те, й інше кликало до уявного світу. І те, й інше сторонні вважали екзотикою, але насправді це було досить нудно. І те, й інше перевіряло людину на здатність переносити самотність, хоча в цьому відношенні, як вирішив Пфефферкорн, шпигунство було складнішим, бо вимагало, аби шпигун щомиті відмовлявся від притаманного людині інстинкту довіряти. Одною з утіх життя було те, що майже в будь-кого можна запитати будь-що і в переважній кількості випадків отримати чесну відповідь. Не завжди, звісно, але досить часто. Якби не це, розмови стали б виснажливою, обтяжливою працею, тим більше такі підбадьорюючі, як у них з Фйотором. У Пфефферкорна виникало таке відчуття, ніби його кілька годин поспіль змушують стояти на одній нозі. Він співчував усім безлицим чоловікам і жінкам, що виконували свої обов’язки в готелях по всьому світу. Їхня самотність була і його самотністю, його — їхньою.

І він думав про Вілла. Пфефферкорн переосмислив їхню дружбу, і йому здавалося, що він вижив під час пожежі та повернувся на попелище. Може, і знайшлося б кілька хвилинок справжнього щастя, але вони були поховані під таким шаром фальші, що мудріше було б їх не чіпати. Втім, Пол, мабуть, мав рацію, коли казав, що не потрібно вибирати. Тепер, коли Пфефферкорн став справжнім шпигуном, він зрозумів. Пригадав примірник свого романа, що належав Віллу, позначки на полях. Що це, як не любов? Він боявся признавати, бо якщо Вілл його любив, біль, який він відчував усі ці роки, обманюючи Пфефферкорна, важко було уявити. Вілл був справжнім героєм.

Бряжчання стало гучнішим.

Пфефферкорн увімкнув телевізор і збільшив звук до максимуму.

Каналів було три. На першому каналі показували прапор. На другому цілодобово транслювали партійні збори і промови. Чемпіоном розваг був третій канал. Пфефферкорн дивився мильну оперу з життя пастухів кіз. Дивився новини, про які повідомляла жінка в пілотці. Як і решта мешканців Західної Злабїї, він чекав на ігрове шоу, що починалося о дев’ятій. Національне змагання включало в себе складання віршів, і вчителя номінували найкращих учнів, які повставали перед відомими суддями, а ті нещадно роздирали вірш на шматочки, змушуючи учнів плакати і страждати від нестерпного сорому, що покрив їхню родину і цілий район. Коли над тобою знущалися таким чином, це вважалося за велику честь, і «Вірш, такий поганий!» посідав друге місце по популярності на телебаченні Західної Злабїї, поступаючись лише шоу, яке транслювали після нього,— коли в студії наживо знущалися над учителями.

Глава сімдесят шоста

рокидайтеся, громадяни Злабїї!

Пфефферкорн відкрив шухляду. Сьогодні в порядку денному значився візит на козячу ферму в передмісті, і це, здається, непогана нагода вдягти свою єдину сорочку поло. Спливаючи потом, він розгорнув рушник і притиснув його до обличчя. Коли опустив руки, побачив, що вуса відійшли разом з рушником.

Панікувати не було причини. Він пробув у Західній Злабії тиждень, а епоксидний клей мав витримати днів десять-дванадцять. Скоріш за все, постійне потіння прискорило його розчинення. Він дістав старі вуса зі складок рушника і змив в унітаз. Поклав валізку на ліжко, зазирнув у перше потаємне відділення, взяв один з наборів з вусами, відкрив і розложив уміст пакета на простирадлі. Пасма штучного волосся будь-якого розміру, форми, кольору і текстури. Дуже схоже на гей-парад гусені. Він вибрав дві смужки завдовжки з мізинець помірно-коричневого кольору. Пішов до ванної, прихопивши з собою тюбик клею не більше наперстка й аркуш з інструкцією.

Набір для зміни зовнішності (чоловічий)

1. Виберіть деталь, що найбільше підходить за розміром.

2. Щоб підігнати деталь під бажаний розмір, підріжте її.

3. Витріть насухо поверхню обличчя, куди хочете приклеїти деталь.

4. Ватною паличкою нанесіть «Мульті-Бонд» ТМ на зворотний бік деталі, щоб забезпечити кращий результат.

5. Притисніть деталь до обличчя, утримуйте тридцять секунд.

6. Маєте чудовий вигляд!

Він не пригадував, щоб процес був таким езотеричним. Але ж поряд був Синя Борода, завжди готовий прийти на допомогу. Він збентежено перевернув аркуш.

У двері постукали.

— Доброго ранку, друже!

Що Фйотор тут робить? Сніданок лише через півгодини. Пфефферкорн висунув голову в кімнату.

— Хвилиночку! — гукнув він.

Повернувся до ванної. Відкрив тюбик з клеєм, видавив краплину на кінчик пальця і приклав пальця до губи, одразу ж забезпечивши найкращий результат.

Глава сімдесят сьома

ахливо. Середній палець лівої руки прилип до верхньої губи між лівим куточком рота і западиною під носом. Особливо пригнічувало розташування пальця. Якби він приклеївся там, де у годинника була дванадцята, Пфефферкорн міг би удати, що він щось обмірковує. Але зараз палець був на місті о пів на десяту, і вигляд у Пфефферкорна був такий, немов він копирсається в носі. Він кинувся до ліжка і переглянув стрічки волосся.

У сусідньому номері почалося бряжчання, розмірене, як метроном.

— Та невже? — не витримав він.— Зараз?

— Що? — крикнув Фйотор.

— Нічого.

Він знайшов те, що шукав: ватну паличку. Він так квапився, що геть про неї забув. Але розуміння помилки аж ніяк не наблизило його до вирішення проблеми. Зараз палець у нього був приклеєний до обличчя, у двері стукав Фйотор, а голубки в сусідній кімнаті стрибали на ліжку.

— Перепрошую, що так грубо розбудив вас,— крикнув Фйотор,— але сьогодні нам дуже важливо дотримуватися розкладу.

— Зараз буду!

Пфефферкорн кинувся до ванної, включив гарячу воду і сунув голову під кран. Безрезультатно. У відчаї він випрямився, знову весь мокрий. Мав же бути якийсь спосіб позбавитися епоксидного клею! Синя Борода розказував. Бряжчання зводило його з розуму, важко було зосередитись.

— Раджу надягти черевики з закритими носками,— кричав Фйотор.

— Добре! — крикнув у відповідь Пфефферкорн.

Він пригадав: двадцятидвохвідсотковий розчин солоної води. Дуже просто, от тільки в Західній Злабії він ніде не бачив сільнички (та й узагалі будь-яких приправ). Трохи кетчупу створило б з пирогами справжнє диво, подумав Пфефферкорн. І наказав собі зосередитись. Потрібна солона вода. Можна покричати. На нього нахлинули найсумніші спогади. Пригадав батька. Подумав про всі свої невдачі. Але плачем горю не поможеш. Коли його життя пішло вгору, він доклав чималих зусиль, щоб залишити свої нещастя в минулому. Замість цього він уявляв усе жахливе, що могло іще трапитися. Уявляв Карлотту в камері. Себе під час лікування від раку. З огидою уявляв доньку... але мозок відмовлявся іти далі, а очі лишалися сухими.

— Водій чекає. Ми ще можемо уникнути заторів.

— Уже йду!

Він знову посмикав губу. Добре приклеїлось, ситуація стає складнішою. Що б там не робили в подібному випадку такі видатні чоловіки, як Гаррі Шагрін і Дік Стапп, подумав він, це було просто божевілля. Вони б зробили все що завгодно — буквально все,— але навіть і не думали про поразку. Він обхопив ліву руку правою, глибоко вдихнув, щосили смикнув і з гучним тріском упав у душ.

— Друже? З вами все гаразд?

— Усе добре,— слабо відповів Пфефферкорн.

Якогось успіху він таки добився. Палець уже тримався не так міцно. Пфефферкорн виліз з душу, обхопив руку і спробував іще раз.

Пізніше він не міг пригадати, що було гірше: біль або звук. Довелося зібрати всю силу волі, аби не закричати. Він нахилився, мало не рухнув на підлогу, очі нарешті (але недоцільно) затуманилися, з губи на кахлі закапала кров. Але то був іще не кінець. Самий кінчик пальця досі лишався приклеєним. Пфефферкорн застогнав і відірвав його. Притиснув до закривавленого обличчя туалетний папір.

— Рання козочка отримує лушпайки! — гукав Фйотор.

Ватною паличкою Пфефферкорн наніс новий шар клею. Защипало, і він зрозумів, що власними руками заніс токсичну речовину прямо в кров.

Епоксидний клей спрацював як хімічне припікання: при контакті з ним кров скипілася. Тремтячими руками він притиснув до губи дві деталі вусів. Порахував до десяти, утримуючи їх на місці, а потім легенько посмикав, щоб перевірити, чи добре вони тримаються. З правого боку все було гаразд. З лівого було боляче, але лишалося на місці.

— Може, мені двері вибити?

— Ха-ха-ха-ха-ха.

Пфефферкорн побіг до ванної, щоб востаннє глянути в дзеркало, і відсахнувся.

Він приклеїв вуса догори ногами. Замість того, щоб обрамляти дугу верхньої губи, вуса стирчали вгору, немов здивовані брови. Він так здивувався, побачивши це, що власні брови теж підскочили вгору, і у нього немов два набори брів з’явилося: один над очами і один над губою. «Такого я не очікувала!» — говорила верхня частина обличчя. «Я також!» — погоджувалася із нею нижня. Він спробував виправити ситуацію і нахмурився. Вуса трохи розправилася. Якщо вдасться витримати так цілий день, то Фйотор, може, нічого і не помітить.

— Рахую до трьох. Раз...

Хмурячись, Пфефферкорн вискочив із ванної.

— Два...

Хмурячись, відчинив двері. Мовчання. Фйотор так і витріщився на нього. Пфефферкорн уявив себе на його місці: побачив себе з боку, похмурого, з переляканим поглядом. Не дуже переконливим. Усе пропало. Він викрив себе. Тепер він покійник. Якщо пощастить, зможе дістатися зброї. Ножем-зубною щіткою він управлявся так-сяк. Дезодорант-електрошоковий пістолет був акуратнішим, але дещо складнішим у використанні, оскільки потрібно було ще і кришечку зняти. Та й не був він упевненим, що той спрацює для чоловіка такої комплекції, як Фйотор. Зупинився на ножі, яким би «брудним» той не був. Як його навчили, він уявив, наче падає на підлогу, котиться до шафи, хапає валізку, відкриває блискавку, відсуває першу фальшиву панель, відсуває другу фальшиву панель, відсуває третю фальшиву панель, хапає зубну щітку, викидає лезо, встромляє його. Роботи чимало. Продовжуючи хмуритись, він почав відступати назад. Фйотор посміхнувся і рішуче взяв його під руку.

— Запізнимося,— сказав він і потяг Пфефферкорна до ліфта.

Глава сімдесят восьма

муритися кілька годин поспіль виявилося більш виснажливим, ніж Пфефферкорн уявляв. Вони брьохали по багнюці серед козячих загонів по щиколотку в гної, а обличчя у нього палало від зусиль. До того ж він помітив те, на що не звернув уваги раніше: пучка лівого вказівного пальця була цілковито гладенькою, оскільки отримала новий шар шкіри, обідраної з верхньої губи. Теоретично він міг скоїти злочин, не лишивши відбитків пальців, за умови, що робив би все одним пальцем. Десь у підсвідомості промайнула думка, чи не вийшло б з цього гарного роману або кіносценарію. Але він узяв себе в руки і зосередився на утриманні похмурого вигляду.

У кінці візиту він отримав подарунок — три пляшки поживних тваринних відходів.

Вони з Фйотором стояли під деревом на узбіччі і чекали, доки хтось не проїжджатиме повз, щоб підвезти їх додому. Якогось іншого дня Пфефферкорн насолоджувався би запахом сіна і дзеньканням дзвіночків на козиних шиях. Не припиняючи хмуритись, він зауважив, що між виконуючим обов’язки заступника директора ферми з гною та адміністративним аудитором Міністерства напівтвердих тіл, з яким вони зустрічалися напередодні, є якась схожість.

— Двоюрідні брати,— сказав Фйотор.

Пфефферкорн здивовано звів брови — справжні — таке відкрите визнання кумівства!

— Ми всі родичі. Географія — це доля, чи не так? — Фйотор махнув рукою на круті пагорби, що оточували долину Злабії, зганяючи її мешканців докупи.— В цьому світлі наша трагічна історія здається іще трагічнішою. Шкодимо самі собі.

Пфефферкорн, хмурячись, кивнув.

— Як я сказав, не часто випадає нам честь зустріти когось нового.— Фйотор поплескав Пфефферкорна по плечу, та так і лишив там руку, немов поруч із ними була неслухняна дитина. Серце у Пфефферкорна гикнуло. Але не встиг він нічого сказати, як у хмарині пилу з’явилася тройка. Коні зупинилися, вони залізли на віз. Фйотор щось пробурмотів візниці і передав кілька купюр. Візниця кивнув. Замість того, щоб розвернутися і везти їх до центру міста, чоловік ляснув батогом, і тварини поплелися вперед.

Тепер Пфефферкорн хмурився по-справжньому.

— Куди ми ідемо?

— Чудовий день, еге ж? — сказав Фйотор.— Тож, будемо ним насолоджуватися.

Вони котилися вздовж поля, засадженого конюшиною. Сонце освітлювало ліниві сумні каркаси радянських тракторів. Зовсім скоро відстань між сільськими будинками збільшилася, асфальт перетворився на засохлу грязюку, а дзижчання комах стало таким гучним, що Фйотору довелося кричати, щоб його почули. Пфефферкорн не слухав. Думка про те, що ворогів було більше, і вони були сильніші, а у нього замість зброї лишилися тільки кулаки і ноги, ввела його в такий ступор, що він і хмуритися забув. Відчув, як вуса наїжачились угору, і квапливо повернув їх у вихідне положення.

Вони доїхали до розвилки. Іржавий знак повідомив, що за три кілометри на них чекає знищений ядерний реактор. Візниця обрав іншу дорогу, без знаку. Пфефферкорн захвилювався.

— Уже недалеко,— заспокоїв Фйотор.

Попереду лінія дерев позначала південний край лісу Лихабво, куди не їздили ані туристи, ані місцеві, бо там починалася зона відчуження. Фйотор наказав візниці зупинитися. Передав йому ще кілька банкнот і попросив зачекати.

— Ходімо,— сказав Фйотор, обхопив Пфефферкорна за талію і підштовхнув до лісу.

Глава сімдесят дев’ята

сюди навколо них були наслідки дії високої дози радіації. Дуби і клени мали асиметричне листя завбільшки з гітару. Психоделічні папороті розгойдувалися на вітру. На валунах, покритих лишайником, стрибали дев’ятипалі вивірки з плямистим хутром. За запахом, що у Пфефферкорна асоціювався зі звичайним лісом (солодким від рослин, що перегнивали, пікантним від розігрітого сонцем каміння), ховалася ненатуральна, хімічна нотка. Можна отримати рак, просто перебуваючи тут. Але зараз тривожити мало зовсім інше. Вони з Фйотором лишилися тут самі.

— Красиво, еге ж?

Пфефферкорн хмурився і мовчав. Він намагався зрозуміти, чому Фйотор лишив тройку чекати. Якщо в ліс увійшло двоє, а повернеться один,— вимагатимуть пояснень, якщо, звісно, це не було сплановано. Отже, візницю теж задіяно. Але чому ж тоді відмовлятися від двох зайвих рук? Відповідь, мабуть, у тому, що Фйотор не вважає Пфефферкорна небезпечним. Це варто вважати перевагою, хоча і зовсім незначною і нетривалою. Чим скоріше він почне діяти, тим краще. Він зосередив похмурий погляд на наполовину вкритому ґрунтом камені з гострими краями. Уявив, як він падає на землю, котиться до нього, хапає і б’є,— і все це так швидко, що Фйотор не встигає відреагувати. Забагато слабких місць, подумав він. Невідомо, наскільки велика підземна частина каменя. Може, його не так уже й легко дістати. Він пішов далі. Вони йшли вздовж русла струмка. Фйотор, не знімаючи руки з талії Пфефферкорна, розказував про труднощі, які пережив у дитинстві, про велику родину і маленьку хатину. Чи відомо Пфефферкорну, що в злабійській мові немає слова, що позначає усамітнення? Пфефферкорн хмурився і мовчав. Під ногами пружинило опале мутантне листя. Купкою лежали соснові голки завдовжки з багор. Він помітив зламану гілку. З неї вийшов би непоганий кийок. Він чекав, доки тіло захоче зробити те, чого його навчили. Але тіло було гумовим, тяглося за Фйотором, і гілка лишилася позаду. Пам’ять м’язів, подумки кричав Пфефферкорн. Сонячне сплетіння! Больові точки! Жахливо, але він покірно, немов лялька, ішов назустріч своїй смерті.

Струмок перетворився на темний ставок. Нарешті Фйотор його відпустив, підійшов до краю води і зупинився там, спиною до Пфефферкорна, щось видивляючись. Зараз або ніколи, подумав Пфефферкорн. Він тихо присів і підняв з багнюки камінь. Той чавкнув, але Фйотор не почув. Розказував, як приходив на це місце хлопчиком і повіряв свої нещастя рибам та деревам. Він не приходив сюди вже багато років, але тепер був щасливий, що був тут разом зі своїм другом, Пфефферкорном. Сокдолейгер казав, що правильне місце для смертельної травми — скроні, бо саме там багато кровоносних судин і нервів. Лишалося найголовніше. Ударити погано — це гірше, ніж зовсім не вдарити. Пфефферкорн покатав камінь у руці. Таке враження, що вся рідина з рота перетекла в долоні. Він пригадав про єдиний випадок у своєму житті, коли завдав лиха живій істоті. В старій квартирі завелися миші. Як правило, вони були досить розумними, щоб уникати пастки з клеєм, які він розставляв, але одного вечора він читав і почув божевільний писк. Пішов на кухню і побачив, що миша прилипла задніми лапками. Вона намагалася відірватися, хапаючись за лінолеум передніми лапами. Він не збирався ловити мишей, тож і гадки не мав, що з ними робити. Чув, що дехто їх топив у відрі з водою. Це здавалося йому садизмом. Він подумав, підняв пастку за вільний кінець і поклав у пластиковий пакет. Зав’язав пакет і виніс на вулицю. Пакет сіпався і пищав. Пфефферкорн розв’язав його і зазирнув усередину. Миша скаженіла, немов відчувала, що має статися. Пфефферкорн подумав, чи не звільнити її, але було страшно торкатися лапок. Тож він стояв і дивився на мишу, а та пищала і дряпала пластик. У таку мить йому хотілося бути електриком чи водієм автобуса. Справжні чоловіки не стоять і не витріщаються в пакет. Вони знають, що робити. Втім, чи професія впливає на людину? Може, навпаки? Він зав’язав пакет, підняв його високо в повітря й ударив об бордюр. Щось хруснуло, але миша і досі сіпалася. Він ударив ще раз. Сіпання припинилося. Він знову ударив пакетом і кинув його в сміттєвий бак. Піднявся в квартиру, щоб прийняти душ. Тоді, як і зараз, він тремтів усім тілом. Потрібно розбити проблему на кроки. Він уявив. Проблема з візуалізацією полягала в тому, що за наявності багатої уяви завдання ставало більш конкретним, але водночас неймовірно реальним і жахливим. Він відчув вібрацію в долонях, коли камінь торкнеться черепа Фйотора. Побачив кров і почув звук, немов розламали жменю картопляних чіпсів. Він ковтнув і міцніше стиснув камінь. Павуків він, здається, теж чимало знищив за своє життя, але їх можна не рахувати. Він зробив крок уперед. Фйотор глянув через плече, побачив, що відбувається і посміхнувся з розумінням.

— Ага,— сказав він, з блискавичною швидкістю викинув руку і забрав камінь.

Пфефферкорн відсахнувся і кинувся на землю, покотився, закинувши руки за голову, щоб захиститися. Сховався за колодою, рішучий і готовий до дій. Але Фйотор на нього не кинувся і за пістолетом не поліз. Дивився на нього із щирим збентеженням. Пфефферкорн вирішив теж дивитися йому прямо в очі. Так вони і дивилися мовчки один на одного. Фйотор знизав плечима, розмахнувся і кинув камінь у ставок. Той тричі підстрибнув і затонув біля кущів на протилежному березі. Він підняв іще один камінь і протягнув його Пфефферкорну:

— Ваша черга.

Пфефферкорн не ворухнувся.

Фйотор знову знизав плечима і кинув другий камінь.

— Ага,— сказав він.— Дуже погано. Коли я був малим... плюх, плюх, плюх... сім разів, а то і більше,— і він махнув рукою, показуючи уявну траєкторію. Потім повернувся до Пфефферкорна: — Як ваша губа?

Пфефферкорну здавалося, що потилицю утикали голками.

— Ходити з таким обличчям, мабуть, дуже виснажливо. Звісно, не варто продовжувати виставу заради мене,— ледь помітно посміхнувся Фйотор.— Мені видно клей, він виступає в кількох місцях.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Ви маєте секрети. Я розумію. У кого їх немає? Хто з нас через них не страждає?

Пфефферкорн промовчав.

— Можете говорити вільно. Тут немає підслуховуючих пристроїв.— І Фйотор замовчав, немов запрошував. Пфефферкорн не відповідав.— Дуже добре. Я прекрасно розумію, що це означає — боятися говорити. Ми, злабійці, чудово це розуміємо. Але ви маєте повірити мені, друже: з часом тягар не полегшає. Навіть іще важчим стане. Знаю, бо мені п’ятдесят п’ять, і мій тягар такий важкий, що часто здається, більше не витримаю. Іноді я уявляю, як було б добре сісти назавжди, дозволити пилу і павутинню мене вкрити. Я б перетворився на невеличку гору. Гори нічого не відчувають, еге ж? Я знаю, що не побачу змін. Знаю. Може, якщо я перетворився б на гору, на мене залізли б інші і стали на мої плечі, і звідти вони б змогли заглянути в майбутнє.

Вони помовчали.

— Підслуховуючих пристроїв немає? — запитав Пфефферкорн.

— Жодного.

— Звідки знаєте?

— Знаю.

Знову тиша.

— Екскурсовод? — запитав Пфефферкорн.

— У вільний час.

— А решту часу?

Фйотор уклонився:

— Лише скромний слуга Партії.

— В якій галузі служите?

— Виконавчий директор електронного моніторингу,— сказав Фйотор. Він знову вклонився: — Міністерство нагляду.

Вони помовчали.

— Тепер я розумію, чому ви такий популярний.

— У мене тисячі друзів,— погодився Фйотор.— І жодному я не подобаюсь.

Знову запала тиша. Фйотор повернувся спиною і знову став дивитися на воду.

— Мені відомо, як це — жити з язиком, притиснутим до зубів. Мені здається, друже, що моя державна служба не випадковість, а жарт бога, у якого неабияке почуття гумору. Хіба ні? Людина, що має таємниці, живе тим, що знищує інших, бо ті теж мають таємниці. Це моє постійне покарання.— І він повернувся до Пфефферкорна.— Будь ласка, розказуйте.

— Що саме?

Фйотор не відповів. Знову відвернувся. Обидва мовчали.

— Мені було б дуже легко вас здати,— сказав він.— Я міг би це зробити будь-якої миті.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Чи ви вірите, що я на таке здатен?

Мовчання.

— Не знаю,— сказав Пфефферкорн.

— Ви навіть не уявляєте, як прикро мені це чути,— відповів Фйотор.

Вони замовчали.

— Чого ви хочете від мене? — запитав Пфефферкорн.

— Подаруйте мені надію,— сказав Фйотор.

Тиша.

— Як? — запитав Пфефферкорн.

— Скажіть, що мені буде краще десь в іншому місці.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Розкажіть про Америку,— запропонував Фйотор.

Цього разу пауза була довшою.

— Нічого про неї не знаю,— сказав Пфефферкорн.

Фйотор зіщулився. Посірів. Немов душа його відлетіла.

— Звісно, ні,— відповів він.— Вибачте.

Мовчання.

Дзенькнув мобільний. Пфефферкорн поморщився, але Фйотор навіть не ворухнувся. Телефон продзвонив шість разів і замовчав. Знову задзвонив. Фйотор утомлено поліз до кишені.

— Так. Ок, ок. Так.— Він закрив телефон.— Мені шкода, але дружина просить мене повернутися додому.— Голос у нього став якимось іншим: апатичним, формальним.— Перепрошую.

Він уклонився, повернувся і пішов геть із лісу.

За мить Пфефферкорн пішов слідом, намагаючись триматися трохи подалі.

Вони мовчали весь довгий, нерівний шлях до міста, а коли застрягли в заторі за три квартали від готелю, Фйотор наказав візниці довезти Пфефферкорна до пункту призначення, а сам почав злізати з воза.

— А ви? — запитав Пфефферкорн.

Фйотор знизав плечима:

— Пройдуся.

— A-а,— сказав Пфефферкорн.— Побачимося завтра?

— Завтра, вибачте, у мене зустріч.

Це була така очевидна брехня, що Пфефферкорн і заперечувати не став.

— Гаразд,— сказав він.— Тоді іншим разом.

— Так, іншим разом.

— Дякую,— сказав Пфефферкорн.— Дуже вам дякую.

Фйотор не відповів. Він зістрибнув на узбіччя і пішов, навіть не озирнувшись, змішався з натовпом і дуже скоро зник із виду.

Глава вісімдесята

есторан був тихим, порожнім, якщо не рахувати одного п’яного полковника і Єлену. Вона пильно до нього придивлялася, доки він підходив до стійки з тарілкою, щоб отримати пиріг. Усвідомлюючи, що вона дивиться на його вуса, Пфефферкорн рішуче нахмурився, узяв свою жалюгідну вечерю і поплентався до столику в кутку. Сів, немов у трансі, і почав розділяти пиріг на маленькі шматочки, щоб надовше вистачило. В цьому світі нікому не можна довіряти, і він учинив правильно. Виконував накази. Не вірити нікому. Все заперечувати. У світі, де нікому не можна довіряти, певні події відбувалися в логічній послідовності. Він відмовився від допомоги впливового чоловіка, якому тепер ніяково, що він цю допомогу запропонував, до того ж, він ще й розлючений, що йому відмовили. У світі, де нікому не можна довіряти, на нього чекає розплата. Пфефферкорн розумів, що потрібно боятися. Саме зараз він має перебувати у своїй кімнаті, кидати речі у валізку й обмірковувати план Б. У світі, де нікому не можна довіряти, десь у місті вже заводять фургон. У світі, де нікому не можна довіряти, фургон попрямує до «Метрополю». Чоловіки в ньому будуть одягнені в шкіряні куртки. Вони вийдуть, схоплять Пфефферкорна і запхають до фургона, зв’яжуть і триматимуть у сирому підвалі, битимуть і знущатимуться над його безвольним тілом. У світі, де нікому не можна довіряти, єдиним виходом була втеча. У світі, де нікому не можна довіряти, цокав годинник, сипався пісок, і кості уже кинули.

Хто ж у цьому світі хотів би жити у світі, де нікому не можна довіряти?

Він не відчував страху. Скоріше, це було відчуття великої втрати. До нього прийшов незнайомець, відчайдушно шукаючи надії, а він відвернувся, бо такі отримав накази. Світ, де нікому не можна довіряти,— нещасний світ. Він відчув самотність шпигуна, а за нею — гнів. Зробив те, що треба, і ненавидів себе за це. В очі кидалася убогість помешкання, яку раніше затьмарювала живість Фйотора. Стіни кишіли клопами. В килимі їх було іще більше. Стіл був липкий і щербатий. Зовсім не той стіл, що був цілий тиждень до цього. Раніше це був їхній стіл. А тепер став його столом, і Пфефферкорнові це дуже не подобалося. Він відштовхнув пиріг. Він ненавидів своїх босів. Ненавидів свою місію. Якби він хоч трохи відчував, що наблизився до Карлотти, він би втішився. Але нічого такого не було. Таке враження, що він грав головну роль у нудній п’єсі, яку написав студент. Душа ринула на вулицю, на душне нічне повітря. Він крутонув чашку з чаєм і вдивився у вир. Від того, що цілий день доводилося хмуритися, боліли губи. Він робив усе можливе, аби виконувати інструкції Пола. Був зосереджений, не дозволяв емоціям затьмарювати розум, не спускав очей з цілі. А тепер дозволив собі розклеїтись. Поступився меланхолії та невірі у власні сили. Сумував за Карлоттою. Сумував за дочкою. Йому байдуже, чого потребує країна. Йому просто хочеться додому.

На іншому кінці ресторану голова полковника зі стуком упала на стіл і перервала похмурі думки Пфефферкорна. Почулося голосне хропіння. Двері кухні відчинилися, і звідти вийшла Єлена з добре перев’язаним пакунком.

— Голодний? — сказала вона англійською і простягнула пакунок.

Схоже, лекції Фйотора про допомогу нужденним подіяли. Пфефферкорн був зворушений. Хоча апетиту в нього не було, він, з увічливості, подякував і потягнувся за пакунком.

Вона притиснула пакунок до себе.

— Голодний? — повторила ще раз.

Полковник захропів і заворушився. Єлена глянула на нього, тоді на Пфефферкорна, в очах у неї було питання.

«Голодний?».

Коліщатка ворухнулися.

Пфефферкорн пригадав.

— Я наївся, дякую,— сказав він. Говорив автоматично, підвищивши голос.— Але, можливо, з’їм це пізніше.

— Пізніше,— повторила Єлена.

Вона лишила пакунок у нього на столі і пішла прибирати.

Він сунув пакет під пахву і пішов через вестибюль. Його побачив адміністратор і гукнув:

— Повідомлень немає, месьє.

Але Пфефферкорн і так знав. Він не став викликати ліфт, побіг сходами, перестрибуючи через сходинки.

Глава вісімдесят перша

ін зачинився у ванній і поставив пакет на полицю, нетерпляче потираючи руки. Розв’язав і розгорнув. Усередині була стиролова коробочка. Він витяг її і відкрив кришку. Там лежала серветка, скручена у вузлик. Він обережно розв’язав вузол і розправив краї, готовий побачити електронний ключ або мікрочіп. Принаймні, він очікував на щось таке, але недовірливо заблимав очима, коли побачив блідий пиріжок. Ні, сказав він. Ні, ні. Він тренувався, як проводити обмін, доки слова не закарбувалися в мозку. «Голодний?» «Я наївся, дякую, але, можливо, з’їм це пізніше». «Пізніше». Таким був код. Слово в слово. Саме це і мало статися. Чому ж вона не хотіла віддавати йому пакунок, доки він не сказав пароль? Чому вона вибрала саме цей вечір, як не тому, що Фйотора не було поряд і за ними ніхто не спостерігав? Де ж тоді мікрочіп? Він помацав пиріжок. Його таким годували в безпечному будинку. На смак він здався таким же прісним, як і решта страв злабійської кухні, але Пол сказав, що цей пиріжок уважають делікатесом. Пйа... щось там далі... Пйатшеллаліхій. «Невеличкий пакунок».

Він одразу ж зрозумів відповідь і відчув себе дурнем. Розломив пиріжок і почав шукати всередині. Шукав мікрочип. Шукав мініатюрний передавач. Не знайшов нічого. Лише шматочки покришених коренеплодів і сірі пластівці якоїсь рослини в крохмалистому тісті. Розкрив пиріжок і подивився, чи немає інструкцій усередині. Не знайшов нічого. Просто пиріжок і нічого більше. Розчарований, він хотів викинути його в унітаз, але зупинився, бо загарчав шлунок. Сьогодні він нічого не їв, а тиждень у Злабїї навчив його не нехтувати їжею. Він запхнув шматочок у рота, а решту забрав із собою в ліжко, увімкнув телевізор і натрапив на заставку програми «Вірш, такий поганий!»

Серія була цікавою. Студент-поет обробив сто десяту пісню «Василія Набочки», відому як «Пісня кохання князя», де головний герой розмірковує над тим, від чого довелося відмовитись, аби підкоритися своїй долі: від кохання вродливої дівчини — і цей момент був сповнений іронією, оскільки читач уже ознайомився зі сценами, де ця дівчина показала себе не з кращого боку, бо отруїла царя і хотіла зробити те ж саме і з князем, коли той повернеться. Пфефферкорн потягнувся за книжкою на столику біля ліжка, щоб порівняти текст. Відкрив книжку в кінці, і на груди випала візитівка Фйотора. Він підняв її і оглянув із жалем. Ім’я, номер. Приватний екскурсовод. Він пішов до ванної, розірвав візитівку на дюжину шматочків і змив їх в унітаз. Подивився, як вони крутяться і зникають. Повернувся до ліжка.

Студент-поет дозволив собі вольності з римою і розміром, але найвідважнішим його кроком було те, що він приправив тон князя цинізмом. Такий варіант трохи зменшував драматизм іронії, але робив персонажа, який був занадто вже позитивним, живішим. Пфефферкорну цей прийом сподобався. Трохи негативу не завадить. Герою не доводилося бігати, як Діку Стаппу чи Гаррі Шагріну, відрубуючи пальці й ламаючи хребти, лише заради того, щоб бути цікавим. Пфефферкорн кинув у рота останній шматочок пйатшеллаліхія і витер руки об простирадло. Незрозуміло, як таке гливке і прісне тісто може вважатися делікатесом. Він позіхнув. Лише двадцять на десяту, а вже хочеться спати. Судді сперечалися. Здається, вони вважали, що національна поема — поганий матеріал для експериментів, і критикували з такою завзятістю, що камера крупним планом показала вологу пляму на штанях студента. Пфефферкорн цокнув язиком. Він ніколи не дозволяв, щоб на його заняттях зайшли так далеко. Передача закінчилася. Він знову позіхнув, цього разу сильніше, немов хотів затягнути в себе все повітря в номері. Підвівся в туалет, але ноги не знайшли підлоги, і він упав обличчям у килим. Почекав, доки встане сам. Заграла мелодія нової заставки. «Вставай!» — наказав він сам собі. Тіло не послухалося. Руки попросили дати їм спокій. Ноги теж. Таке враження, що у нього замість кінцівок чотири нахабних підлітки. Він знав, як з ними впоратися. Він дочку виховав. Удав, що йому байдуже. І все було добре, доки він не помітив, що кімната занурюється в темряву. На екрані знущалися з учительки. Він бачив її, немов у кінці вузького тунелю. Її крики долітали до нього, немов через прірву. Викладання — невдячна робота.

За мить до того, як в очах потемніло, він пригадав, чому пйатшеллаліхії так цінувалися. За рецептом у них додавали пшеничне борошно, яке в Західній Злабії було раритетом. Власне, дістати його можна було, лише перевізши контрабандою зі східної частини,— злочин, карою за який була страта. Він почув, як із дверей випав ключ, і подумав, що страва не варта ризику.

Глава вісімдесят друга

ін прокинувся в темряві. Руки і ноги були зв’язані. В роті був кляп. Штани були мокрими. Кишки бурчали, суглоби деренчали. Він почув характерний звук перемикання швидкості. Жара була нестерпною, повітря пропахло пліснявою. Можна було з упевненістю сказати, що він лежав зв’язаний у багажнику автівки. Він був на грані істерики. Горло стискалося. Він став на коліна і спробував піднятися, але так ударився головою, що мало не зомлів. Наказав собі бути раціональним. Що б зробив Дік Стапп? Він би спокійно лежав і зберігав сили. А Гаррі Шагрін? Він би рахував повороти. Пфефферкорн ліг, зберігаючи сили і почав рахувати повороти. Він визначив, що праве плече було біля зовнішньої частини багажника. Скоро він пристосувався до зміни положення тіла: якщо смикало вгору — вони піднімалися пагорбом, якщо трохи відхиляло ліворуч — спускалися. Здавалося, їхали кілька годин і зробили тисячу поворотів. Ресори в автівки були геть гнилими. Вона потрапляла в ями, і його підкидало аж до кришки, він падав і від болю збивався з рахунку. Коли це сталося втретє, він перестав рахувати і впав у відчай. Нічого ті повороти не дадуть, якщо він не знає відправної точки і напрямку, в якому вони рухаються. До того ж, він і гадки не мав, скільки перебував без тями. Він нічого не знав, геть нічого, і це незнання викликало у нього новий вибух гніву. Він знову почав вигинатися, кататися, битися, кричати і гризти кляп. По шиї потекли ріки слини.

Автівка знизила швидкість.

Зупинилася.

Двері відчинилися.

Він відчув поцілунок вогкого нічного повітря.

Коли з очей зняли пов’язку, він не став пручатися. В жовто-гарячому світлі газорозрядної лампи над ним нависли чотири обличчя. З’явилося п’яте, досить близько, щоб закрити собою світло. П’яте обличчя мало дві оточені зморшками очниці, дві тонкі безкровні губи. Голова була схожою на перекачану повітряну кульку. Обличчя посміхнулося, продемонструвавши неприродно рівні зуби. Пфефферкорн зрозумів, що то протези.

— Заради бога,— сказав він чи спробував сказати. В роті досі був кляп.

— Цить! — гаркнув Люціан Сейворі.

І закрив багажник.