Чтиво

Глава двадцять четверта

фефферкорн розбагатів. Його роман «Криваві очі» протримався в списку бестселерів сто двадцять один день. Видавець обрав книгу головною подією осені і вклав у рекламу чималу суму, витратившись не лише на об’яви в газетах та журналах, а ще й на інтернет. Тепер ім’я Пфефферкорна, написане сріблястими літерами, можна було побачити в аеропортах, супермаркетах і гуртових магазинах, на полицях у бібліотеках і в руках багатьох читачів. Сісти в автобус або вагон метро у великому американському місті і не побачити хоча б одну людину, що не відривала очей від книги, було дуже важко. Роман перетворився на аудіокнигу, адаптовану книгу, електронну книгу, електронну книгу «з бонусами», «розширену» електронну книгу, книгу 3D, графічний роман, книжку-розкладку, графічний роман-розкладку 3D, мангу[1], книжку, видану шрифтом Брайля, і подарункове видання. Його переклали на тридцять три мови, включаючи словацьку, злабійську і тайську.

Успіх книги був не лише комерційним. Критики розщедрилися на відгуки. Серед часто повторюваних фраз були «набагато краще за простий трилер» і «перевертає жанр догори ногами». Кілька рецензентів виділяли неординарну кінцівку.

Пфефферкорнові гарантували безліч інтерв’ю, він став головним героєм незчисленних блогів. Він відвідав з’їзд фанатів трилерів, де отримав титул «Новобранець року». Потиснув стільки долонь і підписав стільки примірників, що рука боліла. Видавець зробив для нього веб-сайт і наполягав, щоб він долучався до нового виду засобів масової інформації. Він власноруч відповідав на кожен лист та е-мейл. Утім, обсяг кореспонденції був набагато меншим, ніж він очікував, ураховуючи, скільки книжок продалося. Здається, у більшості людей не вистачає часу писати. А ті, хто його мав, удавалися до крайнощів: або висловлювали своє сліпе захоплення, або кипіли шаленою ненавистю. Перших було набагато більше, ніж останніх. І Пфефферкорн був дуже радий.

Агент дав йому зрозуміти, що за рекламні тури грошей більше не платитимуть. Вартість квитків на літак, готель, супровід ЗМІ, харчування — усе це в порівнянні з кількістю книг, які міг продати середньостатистичний автор на такому заході, було чистим збитком, тож зовсім неймовірним здавалося те, що видавець вирішив відрядити його до одинадцяти міст. Усюди його зустрічав великий натовп ентузіастів. Та до публічних виступів він звик не відразу. Спочатку запинався. Потім говорив занадто швидко. Тоді переконав себе, що публіка мало чим відрізняється від аудиторії студентів. Ця думка дозволила йому розслабитися, тож у кінці туру він навіть відчув легеньке розчарування, що все вже скінчилося.

Незважаючи на швидкість і силу змін у житті, він намагався утримувати баланс. Розкошів було зовсім мало. Він знайшов собі нову квартиру, більшу за стару, але набагато меншу, ніж він міг би собі дозволити. За наказом дочки придбав мобільний телефон і час від часу їздив на таксі замість автобуса, але не на роботу. Про те, що він не кинув роботу, згадував у кожному інтерв’ю. Викладання, казав він, завжди було його першим коханням. І казав він це не через користь. У цю брехню він і сам повірив, бо вона дозволяла йому переконати себе, що його цінності лишилися незміненими. Він і досі був Пфефферкорном, професором творчого письма. Чекаючи на розі на сорок четвертий автобус, він дивився, яке місце його книга посідає в списку бестселерів, і лише тоді, отримавши задоволення, дивився на першу сторінку. Вистачало одного погляду на заголовки новин. Зі світом усе було гаразд, тобто просто жахливо. Няня вбила довірених їй дітей, приклеївши їх до лопатей вентилятора на стелі і ввімкнувши його на повну. Сенатора звинуватили в тому, що він найняв повію, а тоді розплатився з нею величезними пакунками нуги. Президент Східної Злабії вижив після замаху на його життя, і Західна Злабія заперечувала свою причетність до цього. Міжнародне суспільство закликало обидві сторони до стриманості. Урешті-решт, то був бізнес. Жорстокість, бідність, корупція досі правили світом. Він заробив трошки грошей. То й що?

Пфефферкорн зустрівся з батьками свого майбутнього зятя. Вони зібралися на вечерю в ресторані, який обрала дочка Пфефферкорна. Це означало, що стейк подадуть у вигляді трикутника Ешера, і їсти його буде неможливо, бо він зникатиме щоразу, коли на нього націлюватимуть виделку.

Вони про все домовилися: Пфефферкорн візьме на себе половину витрат на весілля. Оскільки він був батьком нареченої, за традицією мав би заплатити більше, але батьки Пола були проти. Пфефферкорн, розуміючи, що вони не хотіли здаватися бідними чи корисливими, не наполягав. Його все влаштовувало, якщо його не виключали. Під час вечері він поглядав на годинник, у заздалегідь обраний час вибачився і пішов до туалету. Повертаючись, передав офіціанту кредитку, заплатив за вечерю і лишив щедрі чайові.

Глава двадцять п’ята

а одна тривога лишилася: Карлотта, з якою вони більше року не спілкувалися. Пфефферкорн припустив, що вона прочитала його роман. Щоб він раптом написав бестселер — це вже дуже доречний збіг обставин, і на її місці він не втримався б і обов’язково зазирнув би в книжку. А коли вона зазирне, то вже точно помітить, як цей твір нагадує «Гру тіней». Так, вона казала, що ніколи не читає незакінчених книжок Білла. Але хіба чоловік не розказує дружині про свою роботу, хоча б трохи? Білл щонайменше мав би посвятити її в сюжет. Тож Пфефферкорн зробив висновок, що вона знала, тому і не телефонувала йому. Кожен день, коли від неї не було дзвінка, підтверджував, що вона чекає слушного часу, щоб помститися йому: чекає, доки його слава сягне апогею, щоб біль від падіння був сильнішим. Він ніколи не вважав її жорстокою, і коли уявляв, що вона плете проти нього інтриги, дуже засмучувався.

Був лише один спосіб захистити себе. Рукопис Білла, надрукований на машинці, загорнутий у пластик і схований під раковиною в новій кухні Пфефферкорна, лишався єдиним існуючим примірником. Без нього нічого не можна довести. Тож він спалив його, кидаючи у свій новий комин по п’ять сторінок.

Він дивився, як чорніє і зморщується папір, і почувався трохи безпечніше. Але все одно не міг позбутися думки, що Карлотті відома його таємниця. Її презирства він боявся набагато більше, ніж будь-якого публічного викриття. Цікаво, чи не проґавив він свій останній шанс на щастя? Кілька разів він знімав слухавку, щоб їй зателефонувати, але так і не знаходив мужності. Будь чоловіком, наказував він сам собі. Але що б ці слова означали?

Глава двадцять шоста

уже скоро «Криваві очі» здійняли хвилі, почалися дзвінки з Голлівуду. Прислухаючись до порад свого агента, Пфефферкорн просив більше грошей, хоча двічі дозволив собі злітати в Каліфорнію, щоб зустрітися з галасливими чоловіками у водолазках. Йому сподобалися дорогі обіди, за які не доводилося платити. І кумедно, і сумно, що той, хто має більше грошей, нічого не платить.

— З тобою хочуть зустрітися,— сказала його кіноагент.— І пропозиція, схоже, непогана.

Перші два рази вона говорила те ж саме, але Пфефферкорн зібрав торбу і полетів до Лос-Анджелеса.

— А. С. Пепперс,— привітав його продюсер, скориставшись псевдонімом, який обрав Пфефферкорн, коли заявили, що його прізвище важко вимовити,— ви зірка.

Помічник продюсера, що сидів біля стіни, улесливо кивнув.

— Дякую,— відповів Пфефферкорн.

Зазирнула секретарка продюсера і сказала, що голові студії терміново потрібно поговорити з продюсером.

— Чорт забирай! — вилаявся продюсер підводячись.— Ну, лишаю вас у добрих руках.

Пфефферкорн сидів, доки помічники продюсера сорок хвилин обмінювалися плітками.

— Перепрошую,— сказав продюсер, повернувшись.— Ми з вами зв’яжемося.

Щойно він вийшов зі студії, задзижчав мобільний.

— Як справи? — запитала кіноагент.

— Чудово.

Його готель розташувався в шикарній частині бульвару Вільшир. Він прогулявся, обійшовши купку людей, що пікетували універмаг. Перейшов на інший бік вулиці, щоб їх уникнути, а натрапив на жінку, яка почала закликати його приєднатися до вимог зупинити жорстокість у Західній Злабії. Він пішов далі.

Опинившись у номері, він зробив те, що робив і в свої попередні візити до Лос-Анджелеса: набрав на мобільному номер Карлотти, але зупинився, так і не натиснувши кнопку виклику. Будь чоловіком, подумав він. Зняв слухавку готельного телефону і попросив, щоб йому подали орендовану автівку.

Глава двадцять сьома

фефферкорн проказав в інтерком своє ім’я. За мить ворота розчинилися. Він натиснув на газ, і автівка покотилася по гравію. Він похлопав себе по грудях і наказав собі триматися. Перевірив у дзеркалі заднього виду свій вигляд, стер із чола піт і повільно поїхав доріжкою.

Карлотта стояла біля дверей, песик виглядав з-поза її щиколоток. На ній були чорні леггінси, чоловіча сорочка. Вона була без макіяжу і без прикрас. Схоже, спітніла, як і він. Схоже, як і він, намагалася тримати себе в руках.

Дворецький відчинив дверцята його автівки.

— Джеймсоне,— сказала Карлотта,— припаркуй, будь ласка, машину містера Пфефферкорна.

— Мадам.

Орендована автівка пошелестіла доріжкою і зникла з виду.

Вони мовчки стояли і дивилися одне на одного. Пфефферкорн зробив крок уперед і простягнув подарунки: букет квітів і любовний роман. Карлотта підняла руку.

— Не торкайся мене,— сказала вона.

Пфефферкорн закляк. У нього перехопило подих. Не варто було віддавати дворецькому ключі, тоді б можна було сісти в машину і повернутися до готелю.

— Тоді я піду,— відповів він.

— Ой, я не це хотіла сказати. Я зараз брудна. Песик радісно дзявкнув, кинувся до Пфефферкорна і почав на нього стрибати.

— Боткіне,— позвала його Карлотта.— Боткіне! Штовхни його ногою, і він зрозуміє.

Пфефферкорн опустився на коліно і легенько відсунув песика. Той упав на спину, щоб йому почухали животика.

— Потрібно було зателефонувати.— Пфефферкорн попестив цуцика і підвівся.— Вибач.

Вони посміхнулися одне одному.

— Артуре,— сказала Карлотта.— Любий Артуре! Рада тебе бачити.

Глава двадцять восьма

есусе, познайомся з моїм добрим другом Артуром Пфефферкорном. Артуре, це мій партнер по танго Хесус Марія де Ланчбокс.

Шовкова сорочка чоловіка була розстебнутою аж до пупа. Вона розкрилася, коли він уклонився Пфефферкорнові, продемонструвавши засмаглий м’язистий торс.

— Приємно познайомитись,— сказав Пфефферкорн.

Чоловік знову вклонився.

— Досить на сьогодні,— сказала Карлотта.— До понеділка? У той самий час?

— Сеньйоро,— сказав Хесус Марія.

Він граціозно пройшов через кімнату, забрав свої речі, вклонився втретє і вислизнув за двері. Карлотта накинула на шию рушник і відпила з пляшечки вітамінізованої води. Помітила, як Пфефферкорн нахмурився на зачинені двері.

— Що?

— Ти...— почав Пфефферкорн.— Е-е...

Вона захихотіла.

— Ох, Артуре.

— Це не моя справа,— квапливо додав він.

— Артуре, будь ласка. От дурний. Він же дивний, як тридоларова банкнота.

Пфефферкорн із полегшенням зітхнув.

— У будь-якому разі,— продовжила вона,— не думаю, що ти маєш право скаржитися. Не схоже, щоб ти був поруч.

— Вибач.

— Я винна в цьому не менше за тебе,— зітхнула вона.— Ми як діти, еге ж?

Він посміхнувся.

— Дай мені хвилинку обмитися,— сказала вона.— А тоді все мені розкажеш.

Глава двадцять дев’ята

они повечеряли в тому ж італійському ресторанчику, заказали те ж вишукане вино, наїлися макаронів. Йому здавалося, що він ніколи не бачив її такою прекрасною. Грубуваті риси її обличчя пом’якшувало мерехтливе полум’я свічок.

— Мабуть, ти був дуже зайнятий,— сказала Карлотта.

— Час від часу.

— Ти був у місті,— продовжила вона.— Я бачила плакати в книжкових магазинах.

За вечерею він розслабився, але під її пильним поглядом знову роздулася повітряна кулька страху, більш ніж раніше. Знайти б таку шпильку, щоб проткнути ту кульку і позбавитись страху.

— Ти не телефонував,— сказала вона.

Він нічого не відповів.

— Чому?

— Не хотів тебе засмучувати.

— Чим би ти мене засмутив?

— Ми розсталися не на приємній ноті.

— Тим більше приводів зателефонувати.

Знову запала тиша.

— Вибач,— сказав він.

— Дурний, я тебе вже давно вибачила.

Підійшов офіціант з меню десертів. Коли він відійшов, Пфефферкорн наважився поставити питання, що весь цей час не давало йому спокою.

— Ти читала?

Вона не підняла очей від меню.

— Звісно.

Мовчання.

— І? — запитав він.

Вона поглянула на нього. Відкашлялася.

— Ну, як я вже казала, я не дуже знаюся на трилерах. Крім твого, я читала лише Біллові. Тож порівнювати не можу. Але мені здається, твоя книга дуже гарна.

Він почекав.

— Оце й усе?

— Не перетворюйся на письменника. Я ж сказала, що вона дуже гарна.

Він не просив його хвалити. Йому потрібна була реабілітація. Пфефферкорн уважно роздивлявся Карлотту, поки вона вголос розмірковувала, чи замовляти десерт. Шукав підказку. Стурбованість в очах. Міцно стиснуті губи. Погано замасковані жести прихованої огиди. Він чекав і чекав, а вона, здається, тільки і думала, чи вартий полуничний сабайон усіх отриманих калорій. Спочатку він не дозволяв собі сприймати те, що відбувалося. Але воно відбувалося, і під «воно» він мав на увазі «нічого». Нічого не відбувалося, бо вона і гадки не мала, що він зробив. Саме так і буває в поганих романах, проте це правда. Раптом він подумав, що те, що відбувається в поганих романах, імовірніше трапляється в реальному житті, ніж те, що відбувається в гарних романах, бо гарні романи збільшують реальність, а погані на неї спираються. В гарному романі мотивація Карлотти була б набагато складнішою, ніж здавалася. В гарному романі вона б притримала свої звинувачення, а пізніше висунула б їх, щоб отримати неочікувану кінцівку. В поганому романі життя вона просто нічого не знала. Тут його хвилювання і скінчилося. Те, що її не цікавили «Криваві очі», було не так уже й важливо. То ж була не його книга. Йому захотілося стрибати і співати. Він у безпеці. Він вільний.

— Сеньйоро?

Карлотта віддала меню і замовила капучино.

— А ви, сеньйоре?

— Те ж саме,— сказав Пфефферкорн.

Офіціант пішов.

— Якщо ти знала, що я в місті, чому не прийшла на зустріч? — запитав Пфефферкорн.

— Не хотіла тебе засмучувати.

— Це ж мої слова,— зауважив він.

— Ну, гадала, ти на мене розсердився.

— Ні.

— Логічно було припустити з нашої останньої розмови.

— Чому так виходить,— поцікавився він,— що коли я помиляюся щодо тебе, я не правий, але коли ти припускаєшся тієї ж помилки щодо мене, це логічно?

— Тому,— відповіла вона.

— Гаразд,— сказав він.

Глава тридцята

ін переніс дату відльоту, і вони провели щасливі десять днів разом: їли, сміялися, кохалися. У стрімкості їхнього роману було щось освіжаюче, приємна відсутність преамбули, і вони просто насолоджувалися товариством одне одного. Ім’я Білла згадували дуже рідко, але коли воно спливало, то вимовлялося з якоюсь абстрактною ніжністю, немов він був їхнім спільним другом. Трикутник перетворився на лінію, і ця лінія простяглася від серця Пфефферкорна прямо до серця Карлотти.

Вона сама відвезла його до аеропорту.

— Давай не чекати ще рік, будь ласка,— сказала вона.

— Я і не планую.

— Я можу приїхати до тебе.

— У цьому немає потреби,— відповів він.

І потреби не було, бо тепер він міг дозволити собі літати через усю країну раз на кілька тижнів. Скоро його вже почали впізнавати в літаках — така собі винагорода за роки ощадливості,— познайомився зі стюардесами, які працювали на цьому маршруті, і вони підкидали йому безкоштовні закуски і пересаджували в бізнес-клас, якщо літак був порожній.

Коли він виходив з аеропорту, на нього вже чекав «Бентлі» із Джеймсоном за кермом і пляшка холодної зельтерської на задньому сидінні.

Лос-Анджелес захоплював його. Як і будь-яке місто, він був набагато приємнішим, коли в тебе є гроші. Карлотта водила його в дорогі ресторани. Вони ходили по бутиках. Завітали до клубу, членами якого були де Валле. Вони робили таке, чого б він ніколи не наважився раніше, бо соромився, якби за нього платила Карлотта. У багатьох випадках вона і зараз платила — їй якось удавалося легко розрахуватися, доки він не бачив,— але його це менше хвилювало, бо він знав: якщо вона забуде кредитку, він зможе дістати свою і врятувати ситуацію. Пфефферкорн чув вислів, що гроші — це свобода, і це таки виявилося правдою: мати гроші означало можливість ходити в такі місця, які раніше були для нього закриті, й купувати те, чого раніше він не міг собі дозволити. Проте слова, що гроші є свободою, мали іще одне, менш очевидне, значення. Гроші підвищували самооцінку, звільняли його від відчуття неадекватності. Часом йому було соромно, що він оцінював себе за такою грубою шкалою. Але це відчуття дуже швидко минало, і він знову починав отримувати від життя задоволення.

Глава тридцять перша

и ж не образився, чи не так, Артуре?

— Анітрохи.

Був суботній ранок, за три тижні до весілля дочки Пфефферкорна, на яке, як щойно сказала Карлотта, вона не поїде. На столику біля ліжка стояли залишки сніданку. Аромат міцної кави затримувався. Пфефферкорн змінив позу, зашелестів простирадлами, і розкрита газета впала на підлогу. Він нахилився, щоб підняти її, але вона штовхнула його назад.

— Облиш,— сказала вона.

Він відкинувся на подушки, вона лягла поруч.

— Дуже приємно, що ти мене запросив,— сказала Карлотта.

— Це вона запропонувала.

— Артуре. Тепер ти змушуєш мене почуватися винною.

— Переконаний, вона навіть не помітить. Зараз вона зайнята тільки собою.

— Вона ж наречена.

— Я не сказав, що звинувачую її,— додав він.— Просто вона не зверне на це уваги.

— Я можу і поїхати,— невпевнено сказала вона.

— Ні, якщо ти не хочеш.

Вони замовкли.

— І хочу, і не хочу,— сказала вона.

Він нічого не відповів.

— Мені буде важко побачити її такою дорослою.

— Розумію.

Вона похитала головою.

— Це не тому, що я почуватимуся старою. Тобто, так, я почуватимуся старою. Але я боюся не цього.

Знову тиша.

— Приймаєш рішення,— сказала вона.— І не знаєш, як почуватимешся через двадцять років.

Він кивнув.

— То було моє рішення,— сказала вона.— Завжди. Вілл намагався мене переконати, але я все для себе вирішила.

Вони помовчали. На його плече щось капнуло.

— Ну,— сказав він.

Вона вибачилася. Він відкинув волосся з її лоба і поцілував у щічку.

— Тобі не здається, що вже запізно? — запитала вона.

— Усе можливо.

Вона розсміялася і витерла очі.

— Хай живе сучасна медицина!

— Ти дійсно цього хочеш?

— Скоріше за все, ні,— відповіла вона.

— Це дуже виснажливо,— сказав він.

— Так усі кажуть.

— Повір мені.

— Про це Вілл також завжди говорив. Який ти чудовий батько.

— Звідки йому знати?

— Ми захоплювалися тим, як ти справляєшся сам.

— У мене не було вибору.

— Ти добре впорався, Артуре.

Він промовчав.

— Мабуть, ти інколи думаєш,— продовжила вона,— як би воно склалося по-іншому...

Він не відповів. Тридцять років витратив він на роздуми над цим питанням і тільки тепер, коли воно більше не мало значення, якось заспокоївся.

— Вибач,— сказала вона.

Усе гаразд.

Вони мовчки лежали поруч. Ніде він стільки не мовчав, як у маєтку де Валле. Не було тут ані скрипу дерев’яних деталей, ані гудіння кондиціонерів. Якщо вірити Карлотті, саме цього вони і добивалися. Тиша і спокій, самотність і відлюдність. Увесь будинок був ізольованим, наскільки це можливо, й особливо спальня Карлотти і Вілла. Пфефферкорн подумав, що має право перестати вже називати цю кімнату «спальнею Карлотти і Вілла». Має право думати про неї як про Карлоттину, або ж Карлоттину і свою. А тоді наказав собі забути про всі ці формальності.

Вона сіла.

— Давай зробимо сьогодні щось цікаве.

— Згоден.

Вона відкинула ковдру і попрямувала до ванної. Він почув дзюрчання гарячої води. Нахилився через край ліжка і підняв газету. Заголовки були одноманітно депресивними: тероризм, безробіття, глобальне потепління, ріст наркоманії, заворушення в Злабії. Він лишив газету на ліжку і пішов до Карлотти в душ.

Глава тридцять друга

сі розходи на весілля врешті-решт довелося помножити на три. Пфефферкорну було байдуже. Він вирішив, що дочка отримає все, чого забажає. На другій примірці вона побачила на протилежному кінці крамниці іншу сукню, набагато кращу, саме таку, як потрібно. Пфефферкорн і оком не зморгнув. Виписав чек. Мати нареченого наполягала, щоб гостей пригощали їжею, приготовленою лише з органічних інгредієнтів. Пфефферкорн не заперечував. Виписав чек. Керівник музичної групи висловив думку, що п’ятьох пісень буде замало для свята. Краще дев’ять, сказав він, і Пфефферкорн, витягуючи чекову книжку, погодився. Подія, яку задумували як простий захід на кілька годин, дуже скоро перетворилася на цілий вікенд у готелі, з їжею і розвагами. Пфефферкорн виписував чек за чеком, і коли настав призначений день, і він побачив доньчину радість, зрозумів, що все зробив правильно.

Вечірка скінчилася. Пфефферкорн у зім’ятому і вологому смокінгу сидів у вестибюлі і слухав, як пересувають стільці. Гості один за одним підходили до нього потиснути руку і привітати, а тоді непевною ходою вирушали до виходу. Літературний агент Пфефферкорна ішов майже останнім, і його прощальні слова змусили Пфефферкорна замислитися.

— Чудова вечірка,— сказав агент.— Зателефонуй мені, коли у вухах перестане дзвеніти.

Пфефферкорн знав, що на нього чекає. На хвилі успіху «Кривавих очей» він дозволив умовити себе на підписання контракту на три книжки. Термін здачі чернетки наступного роману про Гаррі Шагріна швидко наближався, і ніхто ще не бачив ані глави. Видавець починав нервувати. Пфефферкорн йому співчував. Правильно вони нервували: він досі не написав ані слова. Коли підписував контракт, накидав план, але той був дуже імпровізованим і туманним, а згодом виявився і зовсім нікчемним. Панікувати він іще не починав, але паніка уже визирала з-поза рогу. Плану не було. Як завжди. У Білла був план. Але він не Білл.

— Не сумуй.

До нього підійшла дочка зі своїм новим чоловіком, вони трималися за руки. Вона була босоніж. Струнка, із сяючим обличчям, оточеним кучериками, прихваченими на скронях. Від такої краси у Пфефферкорна стисло в грудях.

— Знаю,— сказала вона,— занепад сил.

— Просто депресія, бо пригадав, скільки це коштувало,— відповів Пфефферкорн.

Вона показала йому язик.

Пфефферкорн звернувся до свого нового зятя.

— Я так розумію, що твої батьки влаштувалися?

Батьки Пола мали переночувати в готелі, а вранці поїхати додому. Пфефферкорн потайки заплатив, щоб їм дали кращий номер.

— У них усе чудово,— сказав Пол. Краватку він зняв, а кишені піджака випиналися від черевиків нареченої.— Ви справжній чоловік, батьку.

Вони помовчали.

— Ну,— сказав Пол,— номер для молодят чекає.

Пфефферкорн збентежено відвів очі.

— Піднімайся,— сказала дочка.— Я тебе наздожену.

— Але я хочу перенести тебе через поріг.

— То зачекай на мене біля дверей.

— Довго чекати не зможу.

— Я не забарюся.

Пол посміхнувся і пішов.

— Пробач йому,— сказала дочка.— Він приголомшений.

Вона підтягла стільця і сіла поруч, вони разом дивилися, як робітники готелю почали розбирати танцювальний майданчик.

— Сподіваюся, ти не проти, що він називає тебе батьком?

— Якщо я можу називати його малим.

Вона посміхнулася і взяла його за руку.

— Дякую за все.

— Нема за що.

— Знаю, виявилося більше, ніж ти очікував.

— Ми ж домовлялися,— сказав він.

Винесли секцію паркету.

Пфефферкорн відчував, що має щось сказати: щось порадити, можливо. Але що таке можна сказати, що б не було пустими словами? Вона краще за інших знала, яким жахливим був його власний шлюб. Багатьом батькам вистачило б сказати: «Я тебе люблю» — і вони зробили б це з легкістю. Але для Пфефферкорна то було немислимо банально. Якщо не можеш висловитися оригінально, не варто взагалі нічого казати, саме так він завжди і робив. Для мовчання була й інша, давніша причина. Вимушений бути і матір’ю, і батьком, він не впорався з жодною роллю, і коли донька стала підлітком та почала жбурляти в нього його ж помилками, він у відповідь укрив своє серце лаком, шар за шаром, доки воно стало непроникним. Йому здавалося, що іншого виходу немає. Якби вона колись зрозуміла, як він боїться загубити її любов, він би зміцнив свій такий непевний авторитет. Навіть зараз він зрозумів, що приховує емоції, ховає їх за практичними речами.

— Завжди звертайся до мене, коли тобі знадобиться допомога.

— Усе буде добре, тату.

— Я і не кажу, що не буде. Життя коштує більше, ніж тоді, коли я був твого віку. Ти молода, але це не означає, що потрібно страждати.

— Татку...

— Скажи, що звернешся, будь ласка. Заради мене.

— Гаразд,— погодилася вона.— Звернуся.

— Дякую.

Вивезли іще один шматок паркету.

— Хочу, щоб ти знав, як я тобою пишаюся,— сказала вона.

Пфефферкорн не відповів.

— Я завжди в тебе вірила. Знала, що ти можеш. Завжди знала, що це станеться, і воно сталося. І я просто... така щаслива.

Пфефферкорну стало зле.

Зняли останню частину танцювального майданчику.

— Так швидко розібрали,— сказала дочка.

Вони помовчали. Почали гасити світло.

— Гадаю, це знак,— сказала вона.

Він відпустив доньчину руку.

— На добраніч, татку.

— І тобі... Люба?

— Так?

Він замовчав. Розумів, що зараз вона піде, і це останній шанс хоч щось їй сказати.

— Дивись, щоб він тебе не впустив,— сказав він.

Глава тридцять третя

фефферкорн зустрівся з агентом за обідом.

— Чудова вечірка.

— Дякую.

— Я бував на багатьох єврейських весіллях, але це одне з найкращих, якщо не найкраще. Хора Хадера мені сподобався.

— Було весело.

Принесли салат агента — шари інгредієнтів ефектно виложили у високу склянку. Агент опустив виделку до дна і наштрикнув листочок салату.

— Отже,— сказав він,— повернімося до наших баранів.

Пфефферкорн кивнув і намастив булочку маслом.

— Як просувається робота, якщо ти не проти моїх питань?

— Просувається,— відповів Пфефферкорн.

— Чудово розумію,— сказав агент.— Не хочу тебе квапити.

Пфефферкорн прожував шматочок.

— Це органічний процес. Ти письменник, а не автомат. Не можна натиснути кнопку й отримати результат. Хоча тебе має зацікавити, як усі чекають на цей результат. Я розмовляв з іншими редакторами, літав до Франкфурта і чув лише, який же наступний крок зробить Гаррі Шагрін. Звісно, моя справа — прикривати тебе від усіх цих хвилювань, щоб ти міг спокійно працювати.

— Дякую.

Агент підняв руку.

— Не треба дякувати за те, що я виконую свою роботу.— Він нахилив склянку, щоб дістатися дна.— Отже, робота просувається.

Пфефферкорн пожалкував, що не замовив закуску. Булочку він уже доїв, і тепер рота не було чим зайняти. Він ковтнув води і витер губи серветкою. Вона була накрохмаленою.

— Є кілька думок,— сказав він.

— Як на мене, і цього досить,— погодився агент.— Не буду більше ні про що тебе питати.

— Усе гаразд,— відповів Пфефферкорн.— Можемо поговорити.

Агент поклав виделку.

— Лише якщо ти хочеш.

Пфефферкорн кілька днів готувався до цієї миті, але тепер відчував, що не подужає це завдання. Він зробив іще ковток води.

— Мені здається,— сказав він,— що суть проблеми полягає у зв’язку між першою і другою книгами. В кінці першої у нас лишилася ядерна загроза і біологічна. Тож питання, як їх обіграти.

— Саме так. І як?

— Відповідь очевидна. Вигадати щось більш загрозливе, звісно.

— Мені вже подобається.

— Але, розумієш, тут виникає нова проблема.

— Яка?

— Надто наближаєшся до пародії на самого себе.

— Точно,— кивнув агент.— Дуже влучно.

— Тобто, можна створити ситуацію навіть іще більш апокаліптичну, але якщо ми це зробимо, ризикуємо отримати шарж.

— Ага,— сказав агент.— Так. Отже...

— Отже, я вирішив, що це нагода для Гаррі Шагріна зустрітися з новим ворогом. З яким досі ніхто не зустрічався.

— ...так.

— До якого він зовсім не готовий.

— Так. Так. Мені подобається. Продовжуй.

— З тим, хто приведе його до межі загибелі.

— Оце добре. Дуже добре.

— Гаррі Шагрін,— сказав Пфефферкорн,— зустрінеться з найжахливішим супротивником, якого тільки можна уявити.

— Так? — подався вперед агент.— І?..

— І це змінить його назавжди.

— Фантастично. Блискуче. Мені подобається.

— Я радий,— сказав Пфефферкорн.

— Отже,— продовжив агент,— хто це?

— Хто?

— Ну, з ким він битиметься?

— Це не хто, це що,— відповів Пфефферкорн.

— Добре, і що це?

— Нищівні сумніви в собі,— сказав Пфефферкорн.

Запала тиша.

— Морський окунь,— підійшов офіціант.— І філе, середнього прожарювання.

— Дякую,— кивнув Пфефферкорн.

— Смачного!

Тиша продовжилася. Пфефферкорн, чудово розуміючи, що зруйнував агенту день, а може, й рік, узявся різати стейк у вигляді пляшки Кляйна.

— Ха,— сказав агент.

Пфефферкорн без апетиту прожував шматочок.

— Ха-ха.

Знову тиша.

— Знаю, це зовсім проти правил,— сказав Пфефферкорн.

— ...так.

— Але мені здається, такий поворот має великий потенціал.

Вони помовчали.

— Можливо,— сказав агент.

— Мені так здається,— додав Пфефферкорн.

— Так, ні, ні, ні, ні, ні, ні, можливо. Е-е-е...

Тиша.

Пфефферкорн відрізав іще шматочок.

— Гаразд,— сказав агент.— Слухай. Думаю, все це дуже креативно, дуже оригінально. Але, знаєш, усе це якось... якось фантастично. Власне, мені здається, що це класно. Е-е-е... Та, може, ти погодишся, що творчий процес... е-е-е... це процес питань, тож, мені здається... варто поставити кілька питань.

— Добре,— погодився Пфефферкорн.

— Гаразд. Отже... Е-е-е... Отже, я читач. Я придбав вашу першу книжку, вона мені сподобалася. Я в книгарні, гей, дивіться, він іще одну написав! Дістаю свою кредитку, іду додому, гоп, я в ліжку, скрутився калачиком, перегортаю сторінки... і кажу собі: «А знаєш... це... щось на кшталт білої плями на малі».— Агент зробив паузу.— Розумієш, що я маю на увазі?

— Ніхто не казав, що буде просто,— сказав Пфефферкорн.

— Так, але...

— Вважаю, що для мене це необхідний крок. У художньому сенсі.

— Добре, але хай там як, ти маєш пам’ятати, що люди мають певні сподівання.

— Якщо мені не подобатиметься, то гарної книжки не вийде.

— Сто відсотків. Із цим я не сперечаюся. Просто кажу, що з перспективи твоїх читачів, чи буде це саме те, що я купую у А. С. Пепперса? І відповідь, так, відповідь, коли будемо чесні,— не зовсім.

— І саме тому книжка погана?

— Хто сказав, що погана? Це твоє слово. Ніхто не сказав, що вона погана. Я сказав би, інша.

— У цьому ж і полягає мистецтво,— сказав Пфефферкорн.

Агент ущипнув себе за носа.

— Будь ласка, давай не вдаватися до теорії.

— І для такої книжки знайдеться своя аудиторія,— не відступав Пфефферкорн.

— Я й не кажу, що не знайдеться.

— Я б таку читав.

— Не всі такі розумні, як ти.

— Чому ж тоді ми наполягаємо, що розуміємо інтелект американських читачів?

— Я не кажу, що таких людей немає, еге ж? Питання ось у чому: чи є читачі твоєї книги твоїми читачами? Ти ж починаєш не з нуля. Людям відомо ім’я А. С. Пепперса. Вони знають, що він пише, і вони про це пам’ятають, коли відраховують свої двадцять чотири дев’яносто п’ять. Роман — це контракт. Це обіцянка читачеві від письменника. Ти просиш людей довіряти тобі. Але... Я розумію твої почуття щодо цього. Не кажу, що так не можна робити. Просто кажу, що є певні сподівання.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Якщо хтось і зможе підтримати цей проект,— сказав агент,— то тільки ти.

— Я ціную таку довіру.

— Це моя робота.— Він досі навіть не поглянув на свою тарілку.— Отже, коли я зможу прочитати кілька сторінок?

Глава тридцять четверта

огло бути й гірше. Йому ж не відмовили одразу. І він погодився зі своїм агентом, що будувати трилер навколо чоловіка, що бореться з власним відчуттям неадекватності,— це питання техніки. Чим сміливіша пропозиція, тим більше майстерності потрібно, щоб її втілити, а Пфефферкорн знав свої обмеження. Можливо, хтось і міг написати таку книгу. Але не він.

Він сів за стіл і почав відповідати на електронні листи. Жінка просила глянути на її роман. Пфефферкорн подякував їй за інтерес і пояснив, що ніколи не читає незакінчені романи, таке вже у нього правило. Жінка похилого віку винесла йому сурову догану за богохульство. На ці звинувачення він відповів довгим, насиченим нецензурними виразами листом, але видалив його і написав, що дуже шкодує, що її образив. Громадський центр у Скокі запрошував його виступити з коротенькою промовою на щорічному письменницькому обіді. Він відіслав їх до свого бюро доповідей. Дуже скоро він упорався з усіма завданнями, і нічого не лишалося, як клікнути на файлі під назвою «роман2». Перед ним відкрилося півсторінки тексту, що він зміг написати за одинадцять місяців роботи.

Важко назвати це високою літературою, але справу свою ця фраза зробила. Ось від того, що було далі, він поморщився.

— Господи,— пробурмотів Пфефферкорн.

Речення він видалив. А за ним видалив і наступне речення, і те, що за ним, доки не лишився тільки перший рядок і початок розмови.

Пфефферкорну теж було вже досить. Він видалив діалог. Порахував слова. Отже, зараз його блокбастер складався із семи слів.

Глава тридцять п’ята

еприємно говорити, але я тобі казала,— заявила дочка Пфефферкорна.

Вони сиділи на канапі в їхній квартирі, Пол закінчував готувати вечерю. Пфефферкорн сказав, що за кілька днів летить до Каліфорнії. Дочка самовдоволено посміхалася щоразу, коли згадувалося ім’я Карлотта, немов знала про них усе.

— То й не говори,— сказав Пфефферкорн.

— Не буду.

— Але навіть якщо неприємно, та все одно кажеш.

— Ой, татку. Розслабся. Мені здається, що це дуже мило. Що буде?

— Вечірка у філармонії.

— Гламурно.

— Нудно.

— Ще й не почалося, а ти вже втомився.

— Багато і не потрібно,— відповів Пфефферкорн. Пол з кухні крикнув, що вечеря буде готова за п’ять хвилин.

— Він просто чарівник,— посміхнулася дочка. Пфефферкорн прикусив язика. Дуже вже часто він опинявся жертвою кухарських експериментів зятя. І завжди щось було не так — юшка википала, пудинг не застигав,— і в усьому звинувачували неправильне обладнання, ніколи навіть не згадуючи, що кухареві не вистачає умінь.

Пол зазирнув до кімнати.

— Якщо зголодніли, можна приступати до салату.

На ньому був фартух з написом «Кулінарний ніндзя».

— М-м...— сказала дочка.

Вони перейшли до кухні. Квартира — та ж сама однокімнатна завбільшки з поштову марку, де жив Пол до одруження, і з появою іще одного мешканця вона стала трохи нагадувати табір біженців. Перед тим як сідати за стіл, Пфефферкорн навідався до туалету, бо знав, що коли вже опуститься на стілець, вийти не зможе, доки Пол не відсуне стіл, а для цього потрібно пересунути баклажку з водою, а для цього, у свою чергу, потрібно відсунути обробний столик.

— У нас забагато речей,— сказала дочка, дивлячись, як Пфефферкорн утягує живіт.

Салат був складний, з екзотичним насінням і цедрою. Пфефферкорнові казали, які шматочки ковтати, які жувати, але випльовувати, а які були в страві лише заради аромату.

— Дивовижний,— похвалила дочка.— Де взяв рецепт?

— В інтернеті,— відповів Пол.

Пфефферкорн виделкою витяг лушпиння, що застрягло між передніми зубами.

— Смачно,— сказав він.

— Дякую, батьку.

— У нього такий приємний підкопчений запах,— сказала дочка.— Що це таке?

— Щось горить,— відповів Пфефферкорн.

Пол кинувся до дверцят духовки. Звідти вирвалася чорна їдка хмара. Дочка Пфефферкорна підбігла до мийки і почала наливати воду в миску. Пфефферкорн, кашляючи, енергійно намагався висмикнути себе із-за столу.

— Стривай! — закричав Пол.

Дочка виплеснула вміст миски в духовку. Там зашипіло і зашкварчало. Усе забризкало жиром. Дочка зойкнула і впустила миску, та розбилася. Пол пірнув з головою в паруючу духовку, намагаючись урятувати курча, але воно вже намокло, ще й безнадійно обвуглилося. Він витягнув м’ясо і застогнав. Дочка його втішала, підбираючи осколки миски голими руками.

— Чи не може хтось мені допомогти? — попросив Пфефферкорн.— Я застряг.

Усі погодилися, що винна духовка. Пфефферкорн із дочкою повернулися на канапу, щоб провітрилася кухня.

— Сил не вистачає жити в місті,— сказала вона.— Немов живеш у зоопарку.

— А де ще можна жити?

Вона назвала передмістя.

— Не так уже й далеко,— додала.— Ти можеш доїхати до нас хвилин за тридцять.

— Таке враження, що ви вже обрали житло,— сказав він.

— Обрали.

Вона підвела його до комірчини, яку Пол переобладнав під кабінет, і показала сайт на комп’ютері.

— Правда, гарненький?

— Картинки красиві,— відповів він.

— Ти маєш побачити його в реальності.

— Ви там уже були?

— Брокер возив минулої неділі.

— У вас є брокер?

— Це людина номер один у своїй галузі,— сказала дочка.

— Добре,— погодився Пфефферкорн.

— Може,— продовжила вона,— ти хочеш сам приїхати і глянути?

— Люба? Батьку?

— Ми тут. Я показую йому будинок.

З’явився Пол із пластиковим пакетом сміття в руках.

— Нічогенький, еге ж?

Пфефферкорн поглянув на зображення на моніторі.

— Вам краще знати.

Глава тридцять шоста

ісля вечірки у філармонії Карлотта пішла спати раніше, посилаючись на головний біль і спазми в шлунку. Із обережності вони вирішили провести ніч окремо. Пфефферкорн уже досить освоївся, щоб знайти собі постільну білизну, тож відніс Карлотті чай з аспірином, підіткнув ковдру і спустився вниз.

Він неспокійно міряв кроками бібліотеку, зазирав то в один том, то в інший, повертав їх на місце. Сидіти не хотілося. Хотілося діяти. Особливо хотілося зайнятися сексом. Він приховав своє розчарування від Карлотти, але тіло чогось очікувало. Вилаяв сам себе, пригадавши слова Оскара Вайльда про розкіш, яку варто лише раз спробувати, і вона перетворюється на необхідність. Цікаво, чи не вийде з цього підходящого сюжету для роману.

Щоб спалити зайву енергію, він спустився до басейну. Для нього вже стало звичним пропливати кілька доріжок щодня. Він не Вілл, це точно, але в його віці помірні вправи приносять величезну користь. Тепер він був у значно кращій формі і міг плавати тридцять хвилин, не зупиняючись, щоб продихатися. Зазвичай він приходив до басейну вдень, коли Карлотта танцювала танго. Вона спробувала умовити його приєднатися, але танцювати йому подобалося не більше, ніж Біллу, та й Хесус Марія де Ланчбокс йому не подобався, оті його шовкові сорочки та намащені груди.

Він трохи ліниво поплавав. Вийшов, витерся свіжим рушником із піраміди, яку покоївка положила на стійку смузі-бару, загорнувся в халат. Дизайнерський, подарунок Карлотти, щоб не доводилося носити завеликий Біллів.

Угорі він оглянув картини, скульптури, меблі. Зробив собі сандвіч, відкусив двічі і відклав. Його охопило якесь незрозуміле збудження. Він вийшов на терасу, перейшов лужок і пішов стежкою до кабінету.

Глава тридцять сьома

ісля крадіжки в сарай він не заглядав. Схоже, сюди так більше ніхто і не заходив. Це місце перетворилося на покинуту гробницю, усе лишилося там, де і було, тільки вкрилося пухким сірим покривалом. Він чхнув і витер очі. Ось крісло, стілець, стіл. Книжкова шафа, книжки, його книжка. Світлини. Горнятко з олівцями. Те, що мало бути рукописом, але насправді було стосом чистого паперу з титульною сторінкою.

В уяві він бачив, як знаходить схованку з неопублікованими Білловими романами. Йому б вистачило і незакінченого тексту. Навіть план згодився би. Але, звісно, нічого такого не існувало, а якби він щось і знайшов, навряд чи зрозумів би. Ідей йому ніколи не бракувало, бракувало систематичної роботи.

Він узяв примірник свого першого роману, того, що Білл так ніжно опрацював. Перечитав свою фальшиву присвяту. Тепер, коли він уже не був бідним, сама думка, що таку міцну дружбу, як їхня, можна звести до змагання, здавалася дитячою.

Хтось постукав у двері.

У тому, що він у кабінеті, не було нічого поганого, але пам’ять про його гріх затьмарила розум, він відчув спазм злочинної паніки. Покоївка і дворецький узяли вихідний. Лишалася Карлотта. Чому вона не в ліжку? Він почекав, доки вона піде. Постукали ще раз. Він відчинив двері. Повз нього проскочив песик і плюхнувся під стіл.

Не випускаючи з рук примірник свого роману, Пфефферкорн сів на стілець і почухав ногою спинку Боткіна. Прислухався до вітру в порожній частині сараю. Зробив глибокий вдих, шукаючи запах кіз. Заплющив очі. Розплющив очі, і над столом уже висіли зовсім інші фото. На них більше не було Білла в капітанському вбранні з самовдоволеною посмішкою. На них був Пфефферкорн. У нього були Біллові борода і вуса. Портрет Карлотти теж змінився. Тепер на фото була колишня дружина Пфефферкорна. Пфефферкорн з жахом витріщився на неї. Спробував підвестися, але його немов пришпилили до стільця. Відкрив рота, щоб закричати, і прокинувся. На дворі світало. Песик пішов. Двері до кабінету були відчинені. Роман випав з руки і лежав на підлозі. Пфефферкорн його підняв, засунув у кишеню халата і поквапився до будинку, доки не прокинулася Карлотта і не побачила, що він зник.

Глава тридцять восьма

а чотири дні він поїхав, прихопивши з собою анотований примірник «Тіні Колоса». Про те, що взяв її, Карлотті не сказав, а якби змушений був давати пояснення, не зміг би нічого придумати. Може, щось на кшталт того, що сарай штовхає його до крадіжок.

Літак приземлився вчасно, і він іще встигав повечеряти. Спрямував таксі до суші-бару неподалік від свого дому. Замовив, не глянувши на меню, поклав роман на стіл і почав читати. Невдала робота двадцятип’ятирічної давності — не дуже добре джерело натхнення, але хтозна? Очевидно, Білл розумів її цінність.

Більша частина книги нікуди не годилася. Тепер Пфефферкорн міг це спокійно сприйняти. Він пригадав свого першого редактора, турботливу жінку, яка вже померла. Вона намагалася умовити його додати гумору. Він опирався і врешті-решт переміг. Пригадав, як вона в найгарячіші миті казала, що він найвпертіша людина, яку вона тільки зустрічала. Називала його віслюком. Він посміхнувся. «Я змінився, Меделін,— подумав він.— Подорослішав».

Утім, незважаючи на юнацькі крайнощі, Пфефферкорн вирішив, що роман достойний. Були в ньому напрочуд красиві місця. Він тоді вирішив приховати автобіографічні факти, зробивши головного героя художником, а не письменником. Остання третина описувала повернення героя додому після першої успішної виставки. Його батько, старий тиран, впав у кому, і саме син прийняв рішення відключити його від системи підтримки життєдіяльності. Читач мав вирішувати сам, чи то був акт милосердя чи помста. Останній абзац натякав, що наступним кроком буде накопичення моральної сили.

Пфефферкорн поколупав морозиво з червоних бобів, розмірковуючи, чи не можна якось перетворити цю книгу на блокбастер. Можна було б зробити з батька гангстера, а сина — поліцейським, який отримав завдання його спіймати. Батько проти сина, кровний зв’язок, що привів до пролиття крові. Багатообіцяюче. Звісно, доведеться щось записати, і негайно. Агент лишив йому кілька повідомлень, і в голосі у нього вже бриніла ледь стримувана істерія. Пфефферкорн йому не передзвонив. І не відкрив півдюжини листів від редактора. Його теперішній редактор був молодим, трохи старшим за дочку Пфефферкорна, і, хоча намагався ставитися до автора шанобливо, ясно було, що терпець йому вже урвався. Він прилучився до слави Пфефферкорна і тепер опинився в небезпеці: йому загрожувало падіння. Пфефферкорн їм співчував. Від нього залежало багато людей. Дочка. Пол. Він сам залежав від себе, якщо сподівався і далі літати через усю країну раз на кілька тижнів. Майбутнє здавалося похмурим. Морозиво перетворилося на огидну рожево-бузкову калюжу. Пфефферкорн попросив рахунок. Чайових лишив менше, ніж звичайно.

Глава тридцять дев’ята

у? Що скажеш?

— Скажу, що це дуже добре.

— Ой, тату. Це все, що ти можеш сказати?

Вони стояли в їдальні великого будинку, який хотіла купити дочка. Агент з нерухомості вийшла на двір зробити дзвінок.

— Що вона мала на увазі,— запитав Пфефферкорн,— коли сказала: «Непоганий кістяк»?

— Це означає, що будинок має непоганий потенціал,— відповіла дочка.

— А що з ним зараз не так?

— Нічого, але його збудували на чийсь інший смак. Так завжди буває. Завжди доводиться вкладати багато праці.

Цікаво, де дочка Пфефферкорна, який усе своє життя мешкав в орендованій квартирі, навчилася таких речей?

— Ну, якщо ти так гадаєш...

— Гадаю, можна знести цю стіну. Знаєш, зробити таку відкриту кухню. Правда ж, буде просто фантастично для вечірок? Звісно, доведеться змінити робочу поверхню.

— Звісно.

— Тож тобі подобається.

— Мені подобається, що ти задоволена,— сказав він.

— Задоволена. Дуже. Уявляєш, як ми тут будемо жити родиною?

Вона вперше заговорила про дітей. Він навмисне нічого не казав. Дочка сама мала зробити вибір. І від того, що вона сама торкнулася цієї теми, у нього в душі здійнявся цілий вир емоцій.

— Вважаю, будинок чудовий,— сказав він.

— Я теж так уважаю,— погодилася дочка.

— І,— сказав він, схиливши голову, як людина, що збирається викласти на стіл усі свої козирі,— я хочу його тобі подарувати.

Дочка широко розплющила очі.

— Татку! Я не тому...

— Знаю,— сказав він.

— Але ми не можемо... Тобто Пол не дозволить.

— Це вже твоя турбота,— сказав він.— Попрацюй із ним.

— Татку, ти серйозно?

Він кивнув.

— Ой,— сказала вона.— Ой-ой-ой.

— Люба, що не так?

— Нічого,— відповіла вона.— Я така щаслива! — Вона обхопила його руками.— Дякую.

— Нема за що.

— Дуже тобі дякую.

— Нема за що,— повторив він, цього разу менш упевнено.— Е-е... Люба?

— Так, татку?

— Я забув спитати про ціну.

Вона назвала цифру.

— М-м,— тільки і сказав він.

Вона опустила руки.

— Ти не маєш його купувати.

— Я хочу.

Вона знову його обійняла.

— Я так тебе люблю!

Пфефферкорн спробував пригадати, коли йому мають заплатити за наступний роман. Спробував вирахувати, чи цього вистачить, щоб заплатити за будинок усю суму, чи доведеться брати позику. Про нерухомість він не знав геть нічого. Але хай там як, він не зможе нічого зробити, якщо не напише книгу. Зараз у нього дев’яносто дев’ять слів, включаючи заголовок і присвяту. Цікаво, чи ця обіцянка — підсвідомий спосіб мотивації, щоб змусити себе взятися до роботи? А може, він просто не хоче бачити дочку розчарованою. Весілля поставило високу планку, і тепер йому доведеться підтримувати рівень або навіть піднятися вище. Він відсунувся, щоб вона не почула, як калатає у нього серце.

— Татку? Все гаразд?

— Усе добре.

— Ти трохи позеленішав,— сказала вона.— Хочеш присісти?

Він похитав головою. Удалося навіть посмішку видавити.

— Маю для тебе питання.

— Яке, татку?

— Коли я стану старим і мочитимусь у штани, де буде моя кімната?

— Припини.

— Ага, зрозумів. Хочеш віддати мене в будинок пристарілих.

— Тату, припини.

— Не звертай.

Глава сорокова

спіх Пфефферкорна одночасно і підняв, і опустив статус його як професора. З одного боку, попит на його заняття з творчого письма підвищився, навіть довелося скласти списки бажаючих на наступний семестр. З таким величезним вибором він отримав можливість контролювати склад класу. Однак, продовжував,— безглуздо, як сам уважав,— допускати непропорціональну кількість студентів різних типів. То були ті ж студенти, які зі снобізмом ставилися до його роботи, поводилися зневажливо, немов він просто не міг їх нічого навчити про справжню літературу, якщо заробив купу грошей на нікчемних оповідках. Навіть його добрі рецензії давали підставу для зневаги, що свідчило про смерть критичної сумлінності. Той факт, що його перший роман був белетристикою, нікого не вразив. Ніхто про нього і не чув. Пфефферкорн часто міркував, чи не варто йому повернутися до випасання юних дівчат.

Оповідання, яке вони обговорювали того ранку, було присвячене старому, що наближався до кінця життя. Він доглядав за садом, не помічаючи, як цвітіння насміхалося над його власним старінням. Тоді старий подивився фільм, у якому в прискореному записі показували, як ростуть квіти, як вони розвиваються від паростка до повного розквітання, а тоді в’януть і помирають. Уся ця послідовність була описана в найменших деталях. Оповідання закінчувалося загадковим фрагментом діалога.

Автором був двадцятирічний хлопець на ім’я Бенджамін, який заявився на заняття у фетровому капелюсі. Процес старіння в тексті зводився до трагічного опису чоловічого тіла в стані руйнування, хоча Пфефферкорну довелося визнати, що про урогенітальні проблеми та артрит молодий чоловік написав із вражаючою впевненістю. Але все одно, на думку Пфефферкорна, оповіданню не вистачало емоційної проникливості. Не було в ньому жодної спроби зрозуміти психічний стан старого. Немов автор поклав головного персонажа на стіл та й лишив його там. Коли Пфефферкорн спробував підняти цю тему, він зустрівся з гарячим опором, і не лише з боку Бенджаміна: на його підтримку стали друзі-однодумці. Вони заявили, що Пфефферкорнове розуміння персонажа застаріле. Вони накинулися на письменників, які забагато пояснюють. Пфефферкорн захищався, цитуючи авангардистів та постмодерністів, які йому подобалися, вказуючи на те, що навіть ці нібито неемоційні роботи побудовані навколо вогкої, пульсуючої серцевини гуманності.

— Усе це лайно,— заявив Бенджамін.

— Ми всі роботи,— підтримала його сувора дівчина на ім’я Гретхен.

Пфефферкорн попросив її пояснити, що вона мала на увазі.

— Я маю на увазі, що ми всі роботи,— сказала та.

Закивали голови.

Пфефферкорн розгубився.

— Ви не можете всі бути роботами,— сказав він, не розуміючи, які аргументи наводити та навіщо він узагалі намагається їх знайти.

Вони з цими студентами розмовляли різними мовами. До того ж він утомився, бо погано спав кілька місяців поспіль. Лікар прописав йому заспокійливе, але воно чомусь не допомагало, він доходив до межі сну, але не переступав її, і проводив безсонні часи немов у тумані. Він дивився на себе очима своїх студентів і бачив слабкість.

— Я не робот,— твердо повторив він.

— Звідки вам знати? — запитала Гретхен.

— Бо я не робот,— відповів Пфефферкорн.

— Так,— не здавалася вона.— Але звідки вам це відомо?

— Я людина,— сказав Пфефферкорн.— Якщо мене розрізати, потече кров.

— А якщо мене розрізати,— відповіла вона,— потече мастило.

Кілька студентів вирішили, що це дуже смішно. Пфефферкорн відчув, що у нього починається мігрень, і дуже зрадів, коли заняття скінчилося.

Увечері він сидів за своїм столом перед двома стосами паперу. В одному — листи, які він уже давно не читав, в іншому — сотні оповідань, які студенти написали протягом усіх цих років. Він завжди зберігав копії на випадок, якщо хтось раптом стане знаменитим, і його перші оповідання стануть цінними. Але зараз його ціллю було не отримати задоволення. Скоріше, він хотів знайти щось таке, що можна було б використати. Остання відчайдушна спроба змінила кількість слів на сто дев’яносто вісім, але він так і не пішов далі другої сторінки. Може, десь у тридцятирічній вежі посередності і був якийсь натяк, що підстьобнув би його творчий запал. Він пообіцяв собі, що не крастиме дослівно. Не його стиль. Йому потрібно лише розігнатися.

Через двісті сторінок він обхопив голову руками. Усе не те.

Переключився на пошту. Більшість листів були неважливими. Рахунки, багато з яких уже прострочені. Агент прислав звіт по гонорарам і кілька чеків на непогану суму,— носа відвертати не варто, але будинок на них точно не купиш. У пухкому конверті він знайшов кілька злабійських примірників «Кривавих очей» у паперовій обкладинці, від яких вирішив позбавитись, лишивши собі один. Його новий кабінет і так був завалений авторськими примірниками. Він зім’яв листа, що супроводжував книжки, і побачив конверт, підписаний крупним непевним почерком. Його відправили кілька тижнів тому. На конверті була зворотня адреса, але імені він не побачив. Відкрив. Усередині було кілька згорнутих сторінок і записка, написана на цупкому картоні.

Пфефферкорн аж здригнувся, пригадавши Біллова агента з великою поцяткованою головою. Номера телефону в записці не було. Та й часу зустрічі Сейворі не призначив. Чи означає це, що Пфефферкорн може заявитися за згаданою адресою, коли йому заманеться? Чому Сейворі впевнений, що він приїде? Дуже дивна — й офіціозна — манера призначати зустріч. Чорт, подумав Пфефферкорн. Він і не збирається задовольняти цю забаганку. Тут він поглянув на згорнуті сторінки. І одразу все зрозумів.

Глава сорок перша

фіс Люціана Сейворі був розташований у центрі міста, неподалік від офісу агента Пфефферкорна. Наступного дня Пфефферкорн вийшов з автобуса, і його мало не збив з ніг порив вітру, що з подвоєною силою проривався між будинками. Він квапливо увійшов до вестибюлю, знайшов прізвище Сейворі в переліку офісів і піднявся ліфтом у пентхауз.

На цьому поверсі містилися й інші офіси, і Пфефферкорн очікував, що його зустрінуть кілька секретарок. На його подив, до нього вийшов сам Сейворі.

— Дуже вчасно, чорт забирай,— сказав Сейворі.— Заходь.

Пфефферкорн увійшов до величезної кімнати, ідеально бежевого кольору, майже порожню. Два бежевих стільці стояли по обидва боки бежевого столу. Вздовж бежевої стіни вишикувалися бежеві шафи. Від такої кольорової гами йому здалося, що його розмазали по стіні.

— Я б спочатку зателефонував,— сказав Пфефферкорн,— але ви не лишили номера.

— У мене немає номера,— сказав Сейворі.

Вигляд у нього був такий самий, як і на похороні.

Пфефферкорн припускав, що хтось інший у такому похилому віці був би більш поношеним і втомленим. Але Сейворі нагадував живу скам’янілість. Він зайшов за стіл і сів.

— Я так розумію, що ти врешті-решт помудрішав.

— Ви не лишили мені вибору.

Сейворі посміхнувся.

Пфефферкорн опустився на стілець. Він витяг сторінки і поклав на стіл. На першій було написано:

— Дещо ти виправив дуже вдало,— сказав Сейворі.— Визнаю.

— Дякую,— відповів Пфефферкорн.

— Гарна назва.

— То ваша ідея.

— Тобі вистачило глузду нею скористатися.

Вони помовчали.

— Ти гадав, що я не дізнаюся? — запитав Сейворі.

— Я думав, що існує лише один примірник.

— Чому це, в біса, ти так вирішив?

— Карлотта сказала, що він ніколи не показував незакінчену роботу.

— То, мабуть, їй не показував.

Пфефферкорн не відповів.

— А тоді ти вирішив піти ще далі й скористатися моєю назвою? Немов сам хотів привернути мою увагу.

Пфефферкорн знизав плечима.

— Може, і хотів.

— О! — сказав Сейворі.— Розумію. Це був крик про допомогу. Ти хотів, щоб тебе спіймали.

— Точно,— погодився Пфефферкорн.

— Щось на кшталт фройдовської штучки. «Відшльопайте мене».

— Можливо.

— Це одна теорія,— сказав Сейворі.— Проте я маю власну. Хочеш почути? Ось вона. Ти ні про що із цього не подумав, бо ти лінивий жадібний сучий син, ще й погано організований.

Знову запала тиша.

— Можливо,— нарешті сказав Пфефферкорн.

Сейворі стукнув по столу.

— Ну, ми ніколи не дізнаємось.

Пфефферкорн поглянув на нього.

— Чого ви від мене хочете?

Сейворі гмикнув.

— Чудово.

— Що?

— Я сам із собою побився об заклад, що ти скажеш це чи «Навіщо ви так зі мною?»

— Не розумію, навіщо взагалі це витягувати. Просто скажіть, скільки вам потрібно, і я скажу, чи зможу я заплатити. Більше говорити нема про що.

— Навпаки,— сказав Сейворі.

Глава сорок друга

пигун?

— Не зовсім,— відповів Сейворі,— але заради простоти можна і так сказати.

— Але ж це смішно,— обурився Пфефферкорн.

— Це тобі так здається.

— Я ж знав Білла з одинадцяти років.

— То й що?

— Він не був шпигуном.

— Якщо вже тобі так не подобається це слово, гаразд: він не був шпигуном. Він був кур’єром.

— Він був письменником,— сказав Пфефферкорн.— Писав трилери.

— Чолов’яга не опублікував жодної книжки, яку б сам вигадав,— заперечив Сейворі.— Ми все йому давали. Вільям де Валле був ідеальною вигадкою, і під цим я маю на увазі, що ми всі добре попрацювали, створюючи цей образ, включаючи Білла. Він був нашим скарбом, і результат був вартий тисяч людино-годин і мільйонів доларів. Ти навіть уявити не можеш, як нас засмутило його зникнення.

— Навіть не уявляю, про що ви,— сказав Пфефферкорн.

— Кожен роман про Діка Стаппа містив зашифровані вказівки для оперативників на ворожій території, де звичні засоби передачі не працюють.

— Усе одно не розумію.

— Шифр,— кинув Сейворі.

— Шифр?

— Шифр.

— Білл писав з використанням шифру?

— Та я ж кажу тобі, що нічого він не писав. Хлопці писали.

— Що за хлопці?

— О! Хлопці з великої літери.

— Хто вони такі?

— Не важливо.

— Не важливо, але вони заслуговують на велику літеру?

— Усю інформацію отримаєш, коли буде потрібно.

— Мені не потрібно.

— От бачиш!

Вони замовкли. Пфефферкорн звів очі до стелі.

— Що? — поцікавився Сейворі.

— Де камери?

— Немає.

Пфефферкорн підвівся.

— Коли вискочить телевізійна команда?

— Сядь.

Пфефферкорн пройшовся кімнатою.

— Ха-ха,— сказав він, звертаючись до стіни.— Дуже смішно.

— Ми маємо багато чого обговорити, Арті. Сядь. Утім, не сідай, якщо не хочеш. Мені байдуже. Але ми гаємо час.

— Я вам не вірю.

Сейворі знизав плечима.

— Не вірю жодному слову,— заявив Пфефферкорн.— Як таке може бути? Відкрито розказувати про секрети? Абсурд.

— Саме тому дуже важко відстежити. Спробуй послати електронного листа до Північної Кореї, подивимось, як далеко ти зможеш зайти. Але розкручений трилер зробить свою справу краще за все інше. Він був не один, май на увазі. Ми годуємо більшість американських авторів блокбастерів. Усі книжки зі сріблястими літерами — наша робота.

— Але...— розгублений Пфефферкорн удався до останнього аргументу: — Чи не краще звернутися до кіно?

Сейворі зітхнув, немов Пфефферкорн виявився геть тупим.

— Господи,— прошепотів він.— І вони теж?

— Якщо тобі здається, що зараз у тебе кепські справи, уяви, що було б, якби ми дозволили тобі підписати контракт на фільм. Нам і так доведеться попрацювати.

— Не розумію вас.

— Що тобі відомо про Злабію? — запитав Сейворі.

Глава сорок третя

фефферкорн розказав що знав.

— Небагато,— сказав Сейворі.

— То подайте на мене скаргу.

— Можна тебе про дещо запитати? Коли вийшов твій перший роман?

— Тисяча дев’ятсот вісімдесят третього.

— Не цей перший. Інший перший.

— Десь із рік тому.

— Не пригадуєш, чи щось трапилося відтоді в історії Злабії?

Пфефферкорн поміркував.

— Спробували вбити... як його там?

Сейворі гмикнув.

— Заслуговуєш на медаль. Просто щоб ти знав, «як там його» — його величність президент Східної Злабії Климент Тітиїч, і він дуже багатий, жорстокий і мінливий, саме таким хлопцям і не подобається, коли їм стріляють у зад.

— Яке відношення до цього має моя книга?

— Давай пригадаємо один ключовий факт. Це не твоя книга. Згоден?

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Одним плавним рухом,— сказав Сейворі.

— Що?

— «Одним плавним рухом». Це був сигнал. Рукопис, який ти вкрав, навіть не закінчили, а ти втрутився і переробив так, як тобі схотілося.

— Потрібно було його причесати,— сказав Пфефферкорн.

— Не так, як ти зробив. Знаєш, скільки «плавних рухів» ти видалив?

— Це кліше,— не здавався Пфефферкорн.— Воно нічого не означає.

— Серйозно? Даю тобі іще одну спробу. Скільки?

Пфефферкорн промовчав.

— Двадцять один,— сказав Сейворі.— Лишив три. Отже, знищив двадцять вісім відсотків шифру. Перетворив книгу на закодований швейцарський сир. Лише богові відомо, як оперативники щось зрозуміли. Але вони таки зрозуміли, бо ми дізналися, що президент Східної Злабії потрапив до реанімації. Спочатку ми вирішили, що то справа західних злабійців. Усі так уважали. Вони чотириста років гризуть одне одному горлянку. Але скоро ми отримали зашифроване повідомлення з одного з наших таємних злабійських телефонів, що операція провалилася. Тут ми і здогадалися, що відбувається. Правда, не могли зрозуміти, як передали наказ. І головним чином тому, що рукопис, який ти вкрав, не мав нічого спільного з убивством Тітиїча, принаймні доки ти його не спотворив. Це мала бути стара добра операція. В Західній Злабії — не більше, не менше. Більше того, роман не мав бути виданим, оскільки після смерті Вілла ми знищили всі його файли.— Сейворі філософськи постукав пальцями по губах.— Хоча, якщо ти це зробив, можна припустити, що книгу не було знищено. Якимось чином їй удалося уникнути паперознищувального пристрою і потрапити в твої руки, лишивши нас розбиратися з цілою купою сердитих східних злабійців. Справа з тим Тітиїчем полягає в тому, що він, крім того що безжалісний тиран, іще й популіст. Народився бідним, «одним з нас», і таке інше. Для нас з тобою він посередній пострадянський автократ. Для пересічного селянина Східної Злабії, що ледь зводить кінці з кінцями в критій соломою хатині з шістьма чи восьма золотушними дітьми, які ледь мають дванадцять зубів на всіх, він, у біса, Джек Кеннеді. Спробуй поглянути на все їхніми очима. Вони засмучені.

— Я підстрелив президента Східної Злабії,— гмикнув Пфефферкорн.

— Сила літератури,— сказав Сейворі.— Гаразд. Тепер важливо припинити все це кровопролиття. Тут потрібен ти.

Пфефферкорн стривожився.

— Як це?

Сейворі підійшов до шафи і почав відкривати шухляди.

— Нам потрібен хтось, хто зможе зайняти вакантну посаду Вілла. Оскільки ти вже зробив перший крок і випередив нас... куди, в дідька, я його... і тебе вже впізна... ага!

Він знайшов те, що шукав: товстий рукопис, перев’язаний гумовою стрічкою. Приніс і поклав на столі перед Пфефферкорном.

— Тримай,— сказав Сейворі.— Це твоє.

Глава сорок четверта

а титульній сторінці стояло: «Кривава ніч».

— Гадаю, тут ти знайдеш продовження подій, що почалися в «Кривавих очах»,— сказав Сейворі.— До того ж, тут непогано розкрито характер головного героя, дійсно поетично описана погода. Убойні сцени сексу. Хлопці пишаються романом і мають на це повне право.

— Це огидно,— не погодився Пфефферкорн.

— Припини вдавати з себе примадонну.

— Це шантаж.

— Правильне слово — співпраця.

— Ні, якщо не лишається вибору.

— Ти завжди маєш вибір,— сказав Сейворі.— Але навіщо тобі казати «ні»? Звісно, ти можеш, але тоді розпрощайся з видавництвом. Дозволь відкрити тобі одну маленьку таємницю, Арті: таланту у тебе немає. Я читав твою першу книгу. Повний відстій. А от іще одна таємниця: я читав твої інтерв’ю. Я був у твоєму новому будинку. Побачив достатньо, щоб зрозуміти, що тобі подобається бути популярним автором. Звісно, подобається. Твоє нове життя набагато краще, ніж старе. Тільки дурень від нього відмовиться. І заради чого? Я ж не прошу тебе робити нічого такого, що ти ще не робив. Я даю тобі шанс зберегти репутацію, послужити країні й назбирати грошенят на пенсійному рахунку. Це найкраща угода, яку тільки можна уявити. Ти маєш цілувати мені ноги.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Ти завжди можеш відмовитися. Можеш піти прямо зараз. Але мені не хотілося, що б ти так учинив. Навіть не через той головний біль, що ти мені завдаєш. Не через це. Мені не хочеться бачити, як ти страждаєш. Ти ж мене розумієш, правда? Я викрив тебе. Довелося. Це було по-чесному. Як зрадіє преса, коли дізнається, еге? Тільки уяви. Тебе зітруть на порох, як і твого агента, видавця та родину. Зітруть усіх у радіусі п’ятдесяти миль від тебе.

— Якщо ви викрили мене,— сказав Пфефферкорн,— я викрию вас.

Сейворі посміхнувся.

— Спробуй. Не думаю, що тобі хтось повірить.

Запала довга тиша.

— Карлотта знає? — поцікавився Пфефферкорн.

— І гадки не має.

— Не хочу, щоб вона дізналася.

— І не дізнається, якщо ти їй не скажеш.

Знову мовчання.

— Що насправді сталося з Біллом? — запитав Пфефферкорн.

— Рука божа,— зітхнув Сейворі.— Нещасний випадок з яхтою.

Мовчання.

— Сигнальна фраза — «Гаррі, у нас обмаль часу». Зрозумів? Тож зроби мені послугу. Не чіпай цю фразу. І взагалі нічого не чіпай. Роман і так непоганий. Притримай своє бажання помітити територію, і все буде добре.— Сейворі простягнув руку.— Домовилися?

Глава сорок п’ята

ені дуже сподобалося,— сказав агент.

— Дякую.

— Я не брехатиму: ти попив-таки моєї крові. Усі ті розмови... Але важливо розуміти, що ми маємо, а маємо ми діамант. Справжній першокласний двадцятичотирикаратний діамант.

— Дякую.

— Що тобі добре вдалося,— продовжив агент,— так це розкрити характер персонажів. Дочка... вибач, у мене жахлива пам’ять на імена.

— Франческа.

— Франческа. Вона просто неймовірна. Частина, де вона краде рубін з бабусиного намиста і заміняє його на скло зі свого розбитого медальйона, який подарувала їй покійна мати і якого та отримала в подарунок від чоловіка, якого кохала до Шагріна... просто фантастика, і не сама ідея, а те, як ти її подав, як майстерно... Той хлопець, якого колись любила мати, а тепер ми розуміємо, що Шагрін може мати якесь відношення до його смерті... Класно!

— Дякую.

— Шар за шаром.

— Дуже вдала назва.

— Дякую.

— Добре. Ну, якщо ти готовий, я сьогодні ж пере даю роман «D&A», і він іде в роботу.

— Готовий.

— Чудово. Як кажуть на чортовому колесі, поїхали!

Глава сорок шоста

видавництві «Криваву ніч» одностайно схвалили і вирішили прискорити процес, щоб устигнути до пляжного сезону. Форсувати графік можна було і тому, що рукопис майже не потребував редагування. Редактор написав Пфефферкорну, що, крім кількох ляпів, виловлених при вичитці макету, текст був «дуже близький до ідеального». Про ці ляпи Сейворі попередив Пфефферкорна заздалегідь. «Якщо не буде правок,— сказав він,— буде дуже підозріло». Пфефферкорну, щоправда, здавалося, що і з тими правками все дуже підозріло, але видавнича машина складалася із багатьох частин і рухалася з такою швидкістю, що ніхто не наважився зіпсувати операцію, запитавши, чому книжка краща, ніж очікувалося.

Спостерігаючи, як «Кривава ніч» просувається до друку, він відчув дивне задоволення. Це не той роман, який він мріяв написати, але і не халтура, і його є за що похвалити, бо саме він заклав фундамент, що дозволив «Хлопцям», як їх називав Сейворі, оживити особисте життя Гаррі Шагріна. Він отримав хобі — гру у «Скраббл». Його дочка, що мимохідь згадувалася в першому романі, зіграла більшу роль. (Пфефферкорн перетворив Стаппового сина на дівчину). Колишній геній-математик перетворилася на наркомана-домушника із золотим серцем і діркою в душі, в тому місці, де бракувало батькової любові. У фінальній сцені Франческа так кричала, коли Шагрін ніс її до реанімації, що будь-хто пустив би сльозу. Пфефферкорн стривожено спіймав себе на тому, що і в самого стиснуло горло, коли читав. Як правило, письменники ставляться до своїх персонажів сентиментально. Ключове слово — своїх. Ці персонажі належали йому так само, як і Віллу. Як Дік Стапп або Гаррі Шагрін, Пфефферкорн був людиною, яка не дозволяла емоціям затьмарювати розум. У нього була місія. Обов’язок кликав.

Глава сорок сьома

т тільки не знав він, що то за місія, а обов’язок — відіслати роман, сісти і дозволити подіям відбуватися — виявився набагато важчим, ніж він уявляв. Попри все це, він намагався зробити те, що вважав за неможливе: він хотів видати книгу, яка б змінила світ. Це могла б бути велика зміна. А може, й маленька. Це могла бути така зміна, яку б він схвалив, політична або моральна. А може, й ні. Він і гадки не мав і мучився від думки, що продав свою душу. Він дивувався собі. Ніколи не був активістом. Навіть за студентських років його виступи були переважно художніми, ніж політичними. Більш того, він вирішив — хибно, як виявилося,— що душа його вже йому не належала, він продав її з крадіжкою першого рукопису. Щоб подолати тривогу, він перебрав усі вигоди, що отримав у результаті угоди з Сейворі. В шию йому більше не дихали агент, редактор та видавці. Він зміг оплатити будинок, який хотіла дочка. Це вже чогось варто, чи не так? До того ж, цілі місії необов’язково мають бути неприємними. Просто йому нічого невідомо. Та совість не вгавала. Наближалася дата виходу книжки з друку, і він відчув, що задихається від безпорадності.

Поїхав до центру міста зустрітися з Сейворі.

— Я хочу знати зміст послання.

— Це не важливо.

— Для мене важливо.

— Ти навчишся жити з невизначеністю,— сказав Сейворі.

— Знову Злабія, чи не так? Хоча б це мені скажіть.

— Білл ніколи не питав,— відповів Сейворі.— І краще, якщо і ти не будеш.

— Я не Білл.

— Тебе мучать докори сумління,— сказав Сейворі.— Цього можна було очікувати. Ти маєш пам’ятати, що влада керується найкращими інтересами.

— Але я їм не вірю.

— Вам, клятим дурням, завжди потрібно тягнути все до бісового комітету з етики. Чи не вважаєш ти нас гіршими за нацистів, що хвилювалися, як би не зачепити почуття людей? Іди додому, Арті. Купи собі годинника.

Годинника він не купив. Замість того провів кілька днів у бібліотеці коледжу, залучивши до роботи люб’язного студента (який став іще люб’язнішим, отримавши стодоларову купюру), щоб зробити копії титульних сторінок усіх головних американських газет за два тижні після виходу з друку кожного роману про Діка Стаппа. Усього набралося тисяча сторінок, і він не спав цілу ніч, виписуючи в зошита заголовки з теми. Закономірність підтверджувала його передчуття: романи Вільяма де Валле передбачали кожен поворот політичного життя Злабії з кінця 1970-х. У півдюжині випадків, коли Пфефферкорн не знайшов ані заколоту, ані повстання, що співпадали з часом публікації роману про Діка Стаппа, він вирішив, що відбулися залаштункові інтриги, інформація про які не просочується за межі певних кіл. Він закрив записник, серце шалено калатало. Він легковажно грався з долею людей, чиєї країни навіть не може знайти на малі.

Поглянув на годинник. Восьма тридцять ранку. Збіг униз шукати таксі.

Він їхав і готував промову. «Я хочу вийти з гри»,— скаже він. Або: «Досить з мене цих брудних справ». Сейворі спробує його переконати, звісно, а тоді почнуться загрози. Доведеться триматися. «Брудніть свої руки самі,— скаже він.— Я не ваш інструмент». І кілька разів повторив подумки: «Я не ваша іграшка».

Він увійшов у ліфт і натиснув кнопку верхнього поверху. «Послухайте,— почне він.— Я не ваша іграшка». Ні: «Ви, послухайте!» Так краще. Одразу ставало зрозуміло, хто несе відповідальність. Він спробував іще: один раз із іменем Сейворі, один раз без. Якщо назвати Сейворі на ім’я, то можна притиснути того до стіни і не дати жодного шансу звалити відповідальність на інших. З іншого боку, це надавало Сейворі індивідуальності, а Пфефферкорн хотів принизити чоловіка, зробити його якомога меншим, таким, якого легко розчавити. «Ви, послухайте мене!» В ритмі стакато, як постріл з револьвера. Фраза «Послухайте, Сейворі!» схожа на удар мечем. Він так і не вирішив, із чого почати, коли пролунав дзвоник і двері ліфта відчинилися. Він рішуче вийшов і постукав. Ніхто не відповів. Він постукав іще раз, більш упевнено. Відповіді не було. Смикнув за ручку. Вона повернулася.

— Ви, послухайте! — сказав він, переступивши поріг.

Далі він не пішов. Кімната була геть порожня.

Глава сорок восьма

фефферкорн зателефонував своєму агентові.

— Потрібно притримати книгу.

Той розсміявся.

— Я серйозно,— сказав Пфефферкорн.— Я не можу дозволити надрукувати її в такому вигляді. Забагато помилок.

— Ти про що? Вона ідеальна. Усі так кажуть.

— Я...

— Це ти сам так вирішив.

— Мені потрібно дещо виправити.

— Слухай,— сказав агент.— Я розумію, ти нервуєш, але...

— Не нервую,— крикнув Пфефферкорн.

— Ну, що я кажу.

— Послухай мене! Послухай! Послухай: потрібно їм зателефонувати і сказати, що нам потрібен іще місяць, щоб я міг перечитати іще раз.

— Сам знаєш, що я нічого не можу зробити.

— Можеш. Мусиш.

— Ти сам себе чуєш? З глузду з’їхав.

— Гаразд,— сказав Пфефферкорн.— Я сам зателефоную.

— Стривай, стривай, стривай. Не роби цього.

— Зроблю, якщо ти не зробиш.

— Що відбувається?

— Передзвони, коли поговориш із ними,— сказав Пфефферкорн і кинув слухавку.

Через сорок п’ять хвилин задзвонив телефон.

— Ти поговорив з ними? — запитав Пфефферкорн.

— Поговорив.

— І?

— Вони сказали ні.

Пфефферкорн мало не задихнувся.

— Уже надрукували перші чотириста тисяч,— сказав агент.— Відвантажують. Чого ти хочеш? Щоб усе повернули?

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Слухай, я розумію, як ти почуваєшся...

— Ні,— сказав Пфефферкорн.— Не розумієш.

— Чудово розумію. Я таке і раніше бачив.

— Нічого ти не бачив.

— Бачив. Десятки разів. Це звичайна реакція. У тебе нормальна відповідь на стресову ситуацію. На тебе розраховують люди, ставки високі. Я розумію. Знаю. Витримати буває важко. Це не змінює того, що ти зробив. Ти написав фантастичну книгу. Ти зробив свою справу. Нехай тепер вони роблять свою.

Він не спав цілу ніч. Перечитував книгу і загинав куток кожної сторінки, де героєві бракувало часу. Часовий механізм було запущено. Він нарахував дев’ятнадцять сигналів і, здавалося, чув тікання лічильника. Він скопіював найближчі абзаци, ретельно їх переглянув, шукаючи підказок. «Кого я намагаюся надурити?» — подумав він. Йому потрібен ключ до шифру, чи що там буває у таких випадках. Потрібні знання. Він підключився до Інтернету і прочитав про зламування кодів. Нічого з того, що там пропонували, не спрацювало, хоча зовсім випадково він виявив, що інструкції до пральної машини є кодом для вступної сцени «Чекаючи на Годо»[2].

Пфефферкорн був у відчаї.

Глава сорок дев’ята

ідолашний Артуре.

Щойно він набрав номер Карлотти, як зрозумів, що припустився помилки. Зателефонував, щоб знайти втіху, але як вона могла його втішити, якщо він не міг розказати їй правду? Її співчуття тільки дратувало.

— Білл завжди так почувався перед тим, як мала вийти книга. Немов мало статися щось жахливе.

Пфефферкорн не відповів.

— Ви такі схожі,— сказала Карлотта.

— Гадаєш?

— Так, іноді.

Вони помовчали.

— А я гарний коханець? — запитав Пфефферкорн.

— Чому ти питаєш?

— Гарний?

— Звісно. Ти чудовий.

— Довелося зчищати іржу.

— Якщо навіть і так, я нічого не помітила.

— А чи такий я добрий, як Білл?

— Артуре, будь ласка!

— Не ображуся, якщо ти скажеш, що він кращий. Це ж природно. У нього було більше часу тебе вивчити.

— Мені подобаєшся ти.

— Будь чесною,— сказав він.— Я витримаю.

— Дурне питання, і я на нього не відповідатиму.

— Боюсь, ти щойно відповіла.

— Нічого подібного. Я відмовляюся відповідати на дурні питання. От і все.

Знову зависла пауза.

— Вибач,— сказав він.— Я дуже нервую останнім часом.

— Знаю,— відповіла вона.— Переконана, що на тебе чекає успіх.

Саме цього він і боявся. Цікаво, як Білл це переживав? Кажуть, що з кожним наступним разом стає легше. До того ж, низка подій була такою складною, що його внесок був відносно невеликим, і тому його легко можна було пробачити. Він ані на кнопку не натиснув, ані на курок. Він видав книгу.

— Не дочекаєшся зустрічі з читачами? — запитала вона.

— Не дочекаюся, коли тебе побачу,— відповів він.

— Я приведу з собою цілу юрбу.

Він відчув приступ страху. Краще було б, якби вона трималася подалі від усього, що пов’язано з книгою. Він не хотів, щоб на неї впала тінь.

— У тебе ж заняття з танго в цей день.

— Я його відмінила.

— Не варто було,— сказав він.

— Артуре, не будь таким. Я можу танцювати, коли захочу.

— Але ж тобі так подобаються ці заняття.

— Ще більше мені подобається зустрічатися з тобою.

— Будь ласка,— попросив він.— Я нервуватиму, якщо ти там будеш.

— Ой, припини.

— Я серйозно. Не приходь.

Знову тиша.

— Вибач,— сказав він.— Мені дійсно буде нелегко.

Вона мовчала.

— Ну, цього мені не хочеться.

— Ми з тобою пізніше зустрінемося. В якомусь приємному місці на твій смак.

Вони помовчали.

— Гарної тобі подорожі,— сказала вона.

— Дякую.

— Артуре? — вона зробила паузу.— Я тебе кохаю.

— Я тебе теж кохаю.

Він повісив слухавку і почав ходити квартирою. Одинадцята вечора. Через десять годин відкриються перші книгарні, і «Кривава ніч» вийде на волю. Він роздаватиме автографи весь наступний день і зустрінеться з читачами о сьомій тридцять. Попереду виснажливі три тижні. Потрібно відпочити. Але заснути він не міг, не сьогодні. Він увімкнув телевізор. Подивився перші двадцять секунд особливого репортажу про кризу в Злабії та вимкнув, знову почав міряти кімнату кроками.

Той аспект нової реальності, якому Пфефферкорн приділяв найменше уваги, був пов’язаний з минулим. Він як міг ігнорував ці думки, боявся того, куди вони могли завести. Цілий прошарок його особистості утворився як відповідь Біллу. Він назвав себе письменником, що не хоче приносити мистецтво в жертву матеріальним вигодам: анти-Білл. Але протистояти тому, чого не існує, не було ніякого сенсу, і сама думка про те, що він витратив життя на боротьбу з фантомом, спустошувала.

А якщо подумати, чи принесла та боротьба якісь результати? Куди вона його привела? Книгами він виділитися не зміг. Чим же тоді він відрізнявся від Білла, крім свого власного впертого переконання, що вони різні? А якби його, а не Білла, колись завербували для таємного завдання? Може, саме тоді він би одружився з Карлоттою? Чи мав би він дочку? Чи взагалі був би досі живий? Тканина всесвіту раптом порвалася, і крізь дірки він побачив нові світи, деякі зваблювали марними надіями, а деякі лякали без міри.

На верхній поличці в шафі стояла коробка зі старими знімками, на розкладання яких у нього ніколи не вистачало часу. Відчайдушно потребуючи доказів власної незалежності, він витяг коробку і висипав усе на підлогу. Опустився на коліна і взяв фото, що лежало зверху: чорно-білу світлину набагато молодшого себе біля стола в редакції літературного журналу коледжу. На табличці було написано: «Артур С. Пфефферкорн, головний диктатор»,— жартівливий подарунок Білла, натяк на його манеру керувати. Цікаво, звідки він, Пфефферкорн, узяв ідею, що від народження має художній талант? Його мати навіть старших класів не закінчила. Батько не читав нічого, крім звітів про перегони. Та й він сам у дитинстві не любив учитися, надавав перевагу бейсбольним репортажам по радіо та цупив цигарки з кишені батькового пальта. Коли сталася трансформація? Як він став тим, ким став? Йому здавалося, що він знає, а тепер не міг ні в чому розібратися. Він узяв інше фото і перелякався, побачивши, як на ньому цілує доньку в губи. Але то була не дочка. Колишня дружина. Схожість, яка завжди його так дратувала, тут була на межі порнографії. Він швидко перевернув знімок. На багатьох світлинах, якщо не на більшості, буде його колишня дружина. Це давало йому передишку. Скільки за всі ці минулі роки йому хотілося її побачити? Він пригадав день, коли вона зателефонувала і сказала, що помирає. «Я хочу її побачити». Незвичне прохання побачити семирічну дівчинку, яку три роки не бачила. Привести її до тієї кімнати, з люльками, з запахом... Але відмовити було важко. Матір є матір’ю. Дочка відмовилася йти, і колишня дружина зателефонувала і накричала на нього. «Ти налаштовуєш її проти мене». Він намагався пояснити, але марно. Через місяць її не стало.

Він узяв інше фото.

Ось вони: він і Вілл, П’яцца Навона, на спинах у тіней великі рюкзаки. Влітку після закінчення коледжу вони подорожували Європою. Залізничний квиток тоді коштував вісімдесят п’ять доларів. За обох заплатив Білл, та ще й за авіаквитки, витративши гроші, які отримав від бабусі з дідусем як подарунок на честь закінчення. Бабуся з дідусем? Чи Хлопці? Може, Білл їх уже тоді знайшов? Тепер Пфефферкорн не дізнається. Відстежуючи свої спогади, він почав сумніватися. Він пригадав ніч у берлінському хостелі (тоді то був іще Західний Берлін), як розплющив очі і побачив, як Білл виходить із кімнати о другій ночі. Наступного дня приятель божився, що у нього було безсоння. «Вийшов прогулятися». Пфефферкорн пригадав, і його знову охопили сумніви. Берлін! І щасливі спогади про місто поблякли. Він зігнувся, немов отримав удар у живіт. Боляче було дихати. Урешті-решт він став на коліна і потягнувся за іншим фото. Шкільний випускний. Гофровані манжети і темно-сині смокінги. Сяючі розчервонілі обличчя. Але сумніви нікуди не ділися. Він сумнівався у всьому. Пам’ять вибухнула. Взяв іще одну світлину, сталося те ж саме. Іще одну, і ще. Частина за частиною, його історія зникала. Папуга, що жив у них у квартирі, і умів лаятись. Подорож на байдарках з юними дружинами. Перший раз, коли Білл узяв на руки його доньку. Він знав, що час зупинитись. Що так він знищує себе. Але зупинитися не міг, доки сонце не піднялося. Передивився всю коробку, і тепер усе його життя лежало в черепках. Йому здавалося, що горе його вб’є, але він лишився живим і плакав. Не за смертю друга, за смертю дружби. Плакав за другом, якого ніколи не мав.

Глава п’ятдесята

вторський тур на підтримку «Кривавої ночі» був більшим і вигадливішим, ніж тур на підтримку «Кривавих очей». Він відвідав більше міст. Літав першим класом. Зупинявся в шикарних готелях, один з яких привітав його квітами, фруктами і зменшеною копією його роману з шоколаду і глазурі. Він сфотографував на мобільний.

Єдине, що не змінилося з першого туру,— медіа-ескорт, що супроводжував його всю дорогу. Це були привітні привабливі жінки від тридцяти п’яти до шістдесяти років, які любили читати. В кожному аеропорті хтось уже чекав на нього біля видачі багажу з примірником книжки в руках. Жінка посміхалася і говорила, як приємно знову з ним зустрітися. Цілий ранок вона возила його по місцевих книгарнях і чекала, доки він підпише книги. За обідом вона ойкала над світлиною дочки Пфефферкорна у весільній сукні. Після цього він підписував іще книжки, а потім мав дві години перерви, щоб прийняти душ і поголитися в готелі. Ввечері за ним заїжджав медіа-ескорт, і вони їхали на зустріч із читачами. Наступного ранку жінка з’являлася іще до сходу сонця, щоб відвезти його на літак. Ці жінки робили жахливу рутину більш гуманною, і Пфефферкорн був їм дуже за це вдячний.

До того ж, усі були щиро оптимістичні: на кожній зустрічі було повно народу. Видавці плакалися, що люди читають менше і менше художньої літератури, та й ті, що читають, старішають. Через кілька років, прогнозували видавці, ринку для літератури не лишиться. Дивлячись на своїх таких різних фанатів, Пфефферкорн вирішив, що все не так уже й погано.

Він відповідав на питання.

— Що надихнуло вас на цю книгу?

Пфефферкорн сказав, що одного дня у нього просто з’явилася ідея.

— Чи багато дослідницької роботи доводиться виконувати?

Він намагається звести її до мінімуму.

— Що чекає Гаррі Шагріна далі?

Пфефферкорн відповів, що не хоче псувати несподіванки.

Щовечора він повертався до номера геть виснажений. Замовляв вечерю, перевдягався в халат, і починалася найболючіша частина дня — читання газет.

Бостон, Провіденс, Маямі, Вашингтон, Шарлотт, Чикаго, Мілуокі, Міннеаполіс, Сент-Луїс, Канзас і Альбукерк промайнули без жодного інциденту. Він почав сумніватися, чи не припустився помилки. Може, до Злабії він не має ніякого відношення. Він полетів у Денвер. Зателефонувала дочка і сказала, що їм скоро привезуть меблі для Їдальні. Подякувала і згадала, що подушки, які вони замовили для вітальні, обійшлися набагато дорожче, ніж вони очікували. Він запропонував довірити різницю своїй кредитній картці. Вона знову подякувала і попросила триматися подалі від неприємностей. «Це ж я і є,— сказав він, провівши пальцем по колонці під назвою „Міжнародні новини“.— Містер Неприємності». Він полетів до Фініксу. Власниця книгарні, що спеціалізувалася на детективах і трилерах, на диво неприваблива жінка, запросила його до полінезійського ресторану. Весь обід він сидів похмурий і щоразу, коли вона робила ковток чаю, озирався через плече. Над барною стойкою висів телевізор, по кабельному каналу транслювали новини. Він чекав на заставку «Гарячі новини». Полетів до Г’юстона. Директор незалежної книгарні подарував йому кухлик з логотипом і те, що він назвав «найтовстішою, але найкращою книгою року». Практичний посібник: «99 кумедних поз, як можна скласти ваше немовля». Пфефферкорн поклав його в ручну поклажу і забув у літаку. Замість книжки він прихопив три різні газети. Перестав шукати статті про Злабію. Кожна погана новина була потенційним обвинуваченням. Прорвало греблю в Індії, шістдесят тисяч людей лишилося без даху над головою. Його рук справа? Ближній Схід розхвилювався і спалахнув. Він? Повстанці захопили південноамериканську столицю, мільйони африканців гинуть щогодини — будь-що могло статися через нього. Тоді він подумав, що бере на себе забагато повноважень (і відповідальності). Ніяких повноважень у нього не було. Він не Дік Стапп. І не Гаррі Шагрін. Він лакей, пішак, і це робить його співучасть іще принизливішою. Він полетів у Портленд. Медіа-ескорт пригостив його найсмачнішими пончиками в місті. За дев’ятнадцять днів подорожі він іще не почув про катастрофу, за яку почувався б винним. Але хто знає? Яка б не була та подія, вона вже могла статися. З таким самим успіхом вона може статися і за місяць, за рік, за два, за десять. Він полетів до Сан-Франциско. Власником книгарні був добрий чоловік похилого віку, який обожнював оперу. Ішов дощ, теплий літній дощик, усередині крамниці пахло шкіряним взуттям. Неохайний хлопець із бородою, схожою на щітку, попросив його звернутися у своїх творах до теми марксизму. Пфефферкорн повернувся до готелю. Повечеряв сам. Піднявся в номер, надягнув халат і розтягнувся на ліжку. Переглянув заламінований перелік каналів. Серед них було багато нових. Увімкнув телевізор і дивився бейсбол, доки не заснув.

Глава п’ятдесят перша

агинув Драгомир Жульк, прем’єр-міністр Західної Злабії. Снайперська куля влучила в нього, коли він ішов на роботу. Більшість аналітиків припускало, що його смерть була помстою за спробу вбивства Климента Тітиїча, інші вважали, що вбивця належить до групи, що відкололася від партії Жулька. Група виступила із заявою, в якій звинуватила американців. Державний секретар відмовився відповідати на звинувачення, наголосивши на тому, що його країна підтримує Східну Злабію («нашого давнього історичного союзника»), і попередив, що застосування сили будь-якою стороною може стати приводом для інтервенції. Росіяни також зробили заяву, в якій назвали «ці дії терористичною агресією». Шведи скликали комітет для з’ясування фактів. Китайці скористалися тим, що на них ніхто не звертає уваги, і стратили ув’язненого дисидента. Видатний французький інтелектуал написав, що ситуація «безперечно є явним прикладом дефектів реакційної політики ідентичності, що використовувалася в керуванні державами за часів пост-структурної епохи». Новини були на перших сторінках.

Пфефферкорн відчув себе переможеним. Йому важко було відстежити усіх гравців. Найгірше — або найкраще, він так і не вирішив,— ніхто не бачив правди, яка полягала в тому, що Драгомира Жулька вбив трилер, що сьогодні вранці займав першу позицію в списку бестселерів.

— Доброго ранку,— привіталася жінка з ескорту.— Кави?

Пфефферкорн вдячно прийняв запропоновану каву і заліз в автівку, що вже на нього чекала.

Через годину він сидів у залі очікування першого класу, і перед ним лежав некролог. Він не зводив очей з неясного образу чоловіка, якого убив. Драгомир Ільюх Жульк був худорлявим і лисим, з маленькими чорними очима за респектабельними окулярами в сталевій оправі. Інженер за фахом, він навчався в Москві, повернувся на батьківщину, щоб допомогти побудувати АЕС у Західній Злабії, і багато років цей реактор був найменшим працюючим у світі, доки через нещасний випадок його не довелося закрити. Він піднявся партійними сходами, став першим міністром атомних досліджень, згодом міністром науки, заступником прем’єр-міністра і нарешті прем’єр-міністром, на посаді якого і перебував одинадцять років. Усі вважали його ідеологом, що так і не розкаявся, людиною, якій падіння берлінської стіни довело лише той факт, що росіяни не годяться для того, аби продовжувати справу марксизму-ленінізму, і найгіршим його недоліком була слабкість до злабійської поезії. Він вів чернече життя, остерігався сил безпеки, до яких був прихильний його колега зі Східної Злабії, і, як виявилося, недарма. Його перша дружина, шкільна вчителька, померла. П’ять років тому він одружився знову, цього разу на своїй економці. Дітей після себе він не лишив.

Оголосили посадку на рейс до Лос-Анджелеса. Пфефферкорн викинув газету і пішов до свого виходу.

Глава п’ятдесят друга

а зустріч у Лос-Анджелесі зібралося зовсім небагато народу. Для Пфефферкорна це було благословенням, бо йому дуже хотілося скоріше все закінчити. Після зустрічі медіа-ескорт відвіз його до ресторану, який обрала Карлотта. Він одразу ж пішов у бар і замовив випивку. На екрані телевізора змінювалися кадри зі Злабії. Марширували війська. Котилися мініатюрні танки. Коментатор в кутку екрана пояснював, що між Східною і Західною Злабією огорожі не було, лише бетонний бордюр заввишки у вісім дюймів по центру бульвару Г’єзнуій.

— Не забувайте,— енергійно казав коментатор,— цей конфлікт точиться в тому чи іншому вигляді впродовж чотирьохсот років. Етнічно це один народ.

Підпис підказував, що це Г. Стенлі Гурвіц, доктор філософії, автор «Короткої історії злабійського конфлікту». Схоже, різанина його п’янила, немов він усе своє життя чекав на такий зоряний час. Ведучий намагався його зупинити, але він говорив і говорив, цитуючи довгі уривки з маловідомої злабійської поеми, яка, очевидно, й пояснювала всю цю війну. Пфефферкорн попросив бармена переключити канали. Той знайшов бейсбол. Після чергової подачі Пфефферкорн поглянув на годинник. Навіть для Карлотта тридцять хвилин запізнення — це забагато. Він підхопив зі стільця свій піджак і вийшов на вулицю. Її домашній телефон не відповідав. Мобільний одразу ж переключався на голосову пошту. Він повернувся до бару і замовив третю порцію. Витримав, скільки зміг, і знову набрав номер Карлотта. Відповіді так і не було. Він прочекав її вже цілу годину. Розрахувався, вибачився перед метрдотелем і попросив його викликати таксі.

Глава п’ятдесят третя

фефферкорн стояв біля огорожі маєтку де Валле. Ворота були відчинені. Скільки він не навідувався сюди, а такого ще не бачив. Він трохи подався вперед, упершись долонями в боки, і почав підніматися. Доріжка круто йшла вгору. Він спітнів і почав задихатися. Навіщо він сказав водієві таксі, що далі піде пішки? Може, таким чином підсвідомо намагався відстрочити небажану мить? Може, він уже знав, що на нього чекає? Він піднімався вище, і шум бульвару скоро лишився десь дуже далеко. Дерева, живопліт, ворота й товсті глиняні стіни створювали осередок тиші і спокою. З іншого боку, ніхто з вулиці не міг почути вашого крику.

Другі ворота також були відчинені.

Останню сотню метрів він пробіг, піднявся на вершину пагорба і кинувся до відчинених дверей. Забіг у будинок, гукаючи Карлотту. З далекої кімнати почулося божевільне скавчання собаки. Пфефферкорн побіг туди, мало не впавши на полірованій підлозі. Звернув не в той коридор. Повернувся. Перестав гукати Карлотту і позвав песика, сподіваючись, що той виведе його куди потрібно. Скавчання стало більш нетерплячим, але не наблизилося. Пфефферкорн пробігав кімнату за кімнатою і нарешті зупинився перед бальною залою. Несамовите дряпання, скрегіт пазурів по дереву. Він відчинив подвійні двері. Повз нього пронісся песик. Пфефферкорн завмер на порозі, не в змозі відвести очей від танцювального майданчику: в центрі глянсуватого озера крові лежала людська фігура.