Чтиво

Глава дев’яноста

фефферкорн подолав нападників серією плавних рухів, роздаючи удари в сонячне сплетіння направо і наліво, і лишив їх на колінах хапати ротом повітря. Почув приємний звук проламаної кістки, коли випуклий лоб Люціана Сейворі спочатку тріснув від удару ліктем, а потім іще від прийому карате — удару долонею. Він обхопив Сейворі за шию і скрутив її, немов у курки напередодні єврейського Дня всепрощення. Чудове відчуття. Сейворі вкрився п’ятьма різними відтінками синього. Прекрасно. Пфефферкорн заплющив очі і віддався насолоді, відчуваючи, як слабшає під пальцями пульс старого. Він продовжував стискувати шию Сейворі, сильніше і сильніше, немов хотів вичавити всю кров, кістки і плоть, щоб лишилася сама шкіра. Він розплющив очі. Він щосили стискав подушку. З боків у неї поліз наповнювач. Він відпустив подушку і, спітнілий, перевернувся на спину.

Нова камера була спартанською і холодною. Бетонна, пофарбована сірим. Він лежав на матраці на підлозі. Матрац був вузький, крізь тканину кололися гілки. Ковдру, якою він укривався, зіткали з грубої козячої вовни. У камері стояв важкий сталевий стіл.

І дерев’яний стілець. На підлозі біля унітазу водостік. Біде не було. Стеля висока. Жодного вікна. Світлом забезпечувала флуоресцентна стрічка.

Він відштовхнув ногою ковдру. Пошитий костюм зник, його замінили товсті вовняні штани і груба футболка. Замість черевиків на ногах були солом’яні пантофлі. Ліва нога була прикута. Від неї тягнувся важкий ланцюг. Він перетинав усю підлогу і кріпився до ніжки стола на іншому боці камери.

— Сер, доброго ранку.

Чоловік, що стояв біля камери, був лисим, із запалими щоками. На ньому був аскетичний костюм і окуляри в сталевій оправі. Голос — тихий, але ясний, з акцентом, але зрозумілий — видавав людину небезпечно-дієву. Очі в нього були чорні й холодні, немов дві лінзи однієї камери або ескімо в шоколаді. Він глибоко вклонився.

— Сер, саме час відвідати призначену зустріч,— сказав Драгомир Жульк, покійний прем’єр-міністр Західної Злабії.

Глава дев’яносто перша

и здивовані, сер. Це зрозуміло. Як фізична особа я мертвий, принаймні, вас змусили в це повірити. Це здивувало би багатьох, навіть людину з такою багатою уявою, як ви. Сер, трохи інформації змінить здивований вираз, що як фізична особа я бачу на вашому обличчі.

Версія Драгомира Жулька значною мірою відрізнялася і від викладу подій Климента Тітиїча, і від слів американців. Згідно Жульку, Партія влаштувала шоу. Усе, що сталося,— від публікації «Кривавих очей» до недавнього перебування Пфефферкорна в камері смертників,— було організоване або заради цілей Партії, або для того, щоб підкреслити притаманні капіталістичній системі некомпетентність і неповноцінність.

Партія, казав він, увела в «Криваві очі» код політичного вбивства, змусивши таким чином капіталістичну систему на вбивство Климента Тітиїча, який і сам був не більш ніж інструментом цієї системи. Те, що вбивство не вдалося, нічого не доводило, бо все, що б не робила капіталістична система, мусило зазнавати поразки, і хоча великої цілі — а саме смерті Тітиїча — не досягли, менша ідеологічна ціль — а саме демонстрація притаманних капіталістичній системі некомпетентності й неповноцінності — була досягнута.

— Що і потрібно було довести,— сказав Жульк.

«Кривава ніч» також була роботою Партії. В ній містився фальшивий шифр, що мав підірвати послідовність передачі капіталістичної системи, створивши таким чином плутанину. Партія організувала вбивство людини, перевдягненої в Жулька.

— Причина цього доволі ясна,— сказав Жульк.— Партія хотіла створити враження, що як фізична особа я загинув. Це б дозволило мені як фізичній особі зайнятися прихованою діяльністю, на яку не звернений допитливий погляд капіталізму. Товаришу, який приніс у жертву своє життя заради цієї цілі, ми віддаємо належну пошану.

Щодо «Двадцять шостого травня», то цей рух аж ніяк не був групкою відступників, це таємний елітний підрозділ Партії, чия удавана нелегальність була геніальною вигадкою з метою обдурити примітивний інтелект капіталістичних агресорів.

— Ви можете заперечити: «Климент Тітиїч повідомив мене, що він є лідером цього руху». Сер, це неправильно. Вигадка, яку він називає своєю, є, власне, контр-вигадкою. Партія дозволила йому в це повірити, щоб була можливість отримати інформацію про його нечестиві капіталістичні наміри. Сер, не дозволяйте себе обдурити. Багато агентів, яким він дуже довіряє, насправді працюють на користь Партії, включаючи людину, яку ви знаєте як Люціана Сейворі. Сер, усе іде згідно з планом. Скоро доля нації вирішиться згідно з принципами, зазначеними в преамбулі до маніфесту руху славної революції Двадцять шостого травня, який я як фізична особа скромно написав на столі, що надала мені Партія, а саме «об’єднання великої Злабії під справжнім колективістським керівництвом усіма можливими способами». Сер, саме заради цих цілей ваш уряд і прислав вас. Що і потрібно було довести.

— У мене його немає,— сказав чи, скоріше, втрутився в промову Пфефферкорн, вставивши своє слово.

— Сер?

— У мене його немає. «Інструмента». Не знаю, де він. Був у моїй валізі, але я загубив її, коли мене викрали.

— Сер, вас дезінформували.

— У мене його немає. Можете мене вбити і покінчити з усім.

— Сер, ви помиляєтесь. Немає ніякого «Інструмента».

— Хоча б відпустіть Карлотту. Вона вам більше не потрібна.

— Сер, ви не слухали.— Жульк почав схвильовано ходити за ґратами.— Ваш уряд увів вас в оману. Не дивно, бо капіталістична система від природи зіпсована. Ненажерливий, войовничий, огидний монстр жадібного імперіалізму, пересичений матеріалізмом і культом споживання. До умов угоди, сер, не входять переговори. Умови угоди, сер, стосуються вас.

— Мене?

— Так, сер.— Жульк сунув руку в кишеню пальта і дістав маленьку книжечку в твердій палітурці. Простягнув її Пфефферкорну, щоб той подивився, бережно, немов квіти коханій жінці.

Книжку вкривала захисна пластикова плівка. Обкладинка була блакитною з жовтими літерами і намальованим деревом. Його власний примірник, що зберігався на полиці над комином у його квартирі, був у значно гіршому стані, і Пфефферкорн не одразу зрозумів, що річ у руках Жулька — це перше видання його єдиного роману «Тінь Колоса» в ідеальному стані.

Прем’єр-міністр сором’язливо посміхнувся. Вклонився.

— Я як фізична особа,— сказав він,— ваш палкий прихильник.

Глава дев’яносто друга

дитинстві я мріяв стати письменником. Батько не схвалював. «Це справа не для чоловіків»,— казав він. Він полюбляв лупцювати мене граблями, а іноді й палкою. Коли він був у поганому гуморі, він хапав мою молодшу сестричку і бив мене нею. Називав це «економити час». Я часто молився, щоб він помер. Але коли це сталося, я був убитий горем. Хто зрозуміє любов?

Подумки він був дуже далеко. Пфефферкорн помітив, що він перестав казати: «Я як фізична особа».

— На жаль, письменником я не став. Я став ученим. Присвятив себе служінню Партії. Література була не потрібна, потрібна була ядерна сила. Але найбільшою насолодою для мене й досі залишається читання. Коли я був студентом у Москві, я натрапив на вашу книгу. Сер, вона мене зачарувала. Захопила і довела до нестями. Ця історія молодого чоловіка, чий батько висміює його спроби знайти сенс мистецтва,— моя історія. Я жадібно чекав на продовження. Писав листи. Мене повідомили, що наступної книги немає. Сер, мені було дуже боляче. Іще довго після повернення додому я засмучувався. Засмучувався більше, ніж тоді, коли втратив першу дружину, яка, на жаль, виявилася невірною Партії, і її потрібно було прибрати. Сер, я більше не писав листів. Мій авторитет у Партії зростав, тож я замовив розслідування за кордоном. Сер, я був дуже розчарований, коли дізнався про ваші труднощі. Лише за це можна засудити капіталістичну систему. Письменника з вашим неординарним талантом потрібно шанувати і вихваляти. А він замість цього марніє в невідомості. Сер, скажіть мені, хіба це справедливо? Відповідь — ні.

І тоді, сер, я вирішив виправити несправедливість.

Я терпляче працював, і Партія наказала мені піднятися до моєї теперішньої посади, що дозволило мені виконати своє рішення, прийняте стільки років тому. Сер, мушу сказати, що я прийшов вас урятувати. Не дякуйте мені. Сер, ви самі визнаєте невід’ємну підлість капіталістичної системи, такої низької, що вона проміняла найбільший живий художній скарб на частковий доступ за сприятливих умов до нашого родовища природного газу. Не дивуйтеся, що ваш уряд вас зрадив. Капіталістична система не здатна розпізнавати справжні цінності.

Злабійський народ не такий, сер.

Злабійський народ, сер, за природою своєю символічний. Наші люди — естети. Вони поетичні. Тож об’єднання — це не лише питання правильної економічної та воєнної політики. Його не можна досягти, просто колективізувавши вирощування коренеплодів. Не можна завоювати зброєю і бомбами. Справжнє об’єднання вимагає, щоб ми подолали конфлікт, який багато років тому розвів нас нарізно. Сер, випадковостей не буває. Сер, вас урятували для того, щоб ви могли реалізувати себе на повну і таким чином дозволили злабійському народу реалізувати себе. Сер, це життєво важливе історичне завдання, яке я як фізична особа доручаю вам. Сер, ви маєте задати ритм, з яким наша велика армія крокуватиме до перемоги. Ви мусите дати нам цілющий бальзам, що загоїть рани віків. Ви мусите скласти пісні, що поєднають роз’єднані родини. Саме ви, сер, зведете наш славний народ разом. Інші намагалися і зазнали поразки. Але, сер, вони не були авторами великого роману. Саме ви, сер, допоможете нам зустріти нашу національну долю. Ви. Сер, візьміться за перо. Ви мусите закінчити «Василія Набочку».

Глава дев’яносто третя

адаю, ви обрали не того хлопця,— сказав Пфефферкорн.

— Ви помиляєтесь, сер.

— Повірте. Поет із мене нікчемний.

— Сер, ваш роман містить безліч абзаців такої виняткової краси, що від неї болить і в грудях, і в суглобах.

— Прийміть аспірин,— сказав Пфефферкорн.

Жульк посміхнувся.

— Як дотепно. Звісно ж, ви перевершите усі сподівання.

— Де Карлотта? Що ви з нею зробили?

— Сер, це питання недоречне.

— Вона тут? Де я?

— Сер, це місце максимального спокою, воно заохочує до занять літературою.

— Я нічого не робитиму. Відмовляюсь.

— Сер, вашу реакцію можна зрозуміти. Завдання закінчити славетну поему налякало б навіть більш здібних письменників.

— До поеми це не має ніякого відношення. Поема мене не обходить.

— Ваша відмова зрозуміла.

— Не така вона вже і гарна. Вам це відомо? Довга і нудна. Кому потрібна ця тундра?

— Сер, таке ставлення не годиться.

— Не годиться для кого?

— Сер...

— Гаразд, гаразд. Скажіть мені ось що: це, в біса, ваша національна поема, так? Тож як її може закінчити не злабієць?

— Сер, я розумію ваше зауваження. Я як фізична особа теж обмірковував це питання. Однак, проблему ми вирішили. Провели ґрунтовне дослідження в Міністерстві генеалогії і знайшли переконливі докази існування «Ц. Пфефферкорна, виробника стільців» у царському цензі 1331 року. До того ж, фізіогноміка свідчить, що ви походите звідси.

Пфефферкорн так і витріщився на нього.

— Та ви, в біса, з глузду з’їхали.

— Сер, це не так.

— Я єврей.

— Сер, це не суттєво.

— Уся моя родина — євреї. Євреї-ашкеназі з Німеччини.

— Сер, це не так.

— Не збираюся сперечатися з вами на цю тему.

— Партія бажає, щоб роботу було закінчено до початку фестиваля, метою якого є святкування півторатисячної річниці від дня народження поета.

— Секундочку,— сказав Пфефферкорн.— Це ж наступного місяця!

Жульк уклонився.

— Я як фізична особа лишаю вас наодинці з великими думками.

Він повернувся і пішов.

— Постривайте хвилиночку! — закричав Пфефферкорн.

Двері відчинилися і зачинилися.

Пфефферкорн схопився за ґрати. Ланцюг на нозі напнувся, мало не висмикнувши ногу. Він упав, ударився головою об підлогу.

Тиша.

Полежав трохи, розмірковуючи над останнім поворотом подій. Підвівся. Схопив ланцюг і смикнув з усієї сили. Стіл не ворухнувся. Відійшов на повну довжину ланцюга, щоб подивитись, куди його пускають. В дозволене коло входили унітаз і матрац. Більше нікуди дістатися він не міг.

Глава дев’яносто четверта

евдовзі Жульк повернувся. Він був не один. Не схоже, щоб у нього збиралися прибирати, але жінка, що прийшла з Жульком, була вбрана в чорну поліестрову сукню, білу хустку і білий фартух, що вже посірів від прання. Свої найкращі часи сукня вже пережила. Шви на ній потерлися. Сама жінка була товстою, хворобливою на вигляд, з набряклими литками і широкою пласкою спиною. Під очима у неї були мішки. Тильний бік долонь злущувався від миття посуду. Вона несла тацю з їжею. Схоже, тут їй не подобалося. Пфефферкорн майже бачив хмару над її головою. Вона відімкнула двері камери, підійшла до столу, поставила тацю і повернулася іти.

Жульк клацнув язиком. Вона зупинилася і повернулася до Пфефферкорна.

Пфефферкорн навіть уявити не міг, скільки злоби можна вкласти в звичайний реверанс.

Вона вийшла з камери. Жульк щось їй грубо сказав, і вона попленталася геть. За мить двері відчинилися і зачинилися.

Жульк жестом запросив до їжі.

— Сер, будь ласка.

Пфефферкорн глянув на тацю. Частування підтверджувало, що він дійсно повернувся до Західної Злабії. На таці стояли порізані й засмажені коренеплоди, кухоль коричневого чаю і грудочка масла з козячого молока, від запаху якого хотілося блювати.

— Я пас,— сказав він.

— Сер, це неприпустимо. Їжа втілює працю, а праця — це воля Партії, а від волі Партії не можна відмовитись.

— Я не голодний.

— Сер, це неправильно. Стаття одинадцята принципів славетної революції зазначає, що все існує для того, для чого воно потрібне. Сер, я як фізична особа уже пообідав. Таким чином, мені як фізичній особі ця їжа вже не потрібна. Отже, сер, вона потрібна вам. Якщо ж ні, тоді б вона існувала і не була потрібною, а це вже аж ніяк не може бути правдою згідно з вищезгаданим принципом. Тому ця їжа або є ілюзією, або ж вона потрібна вам. Але вона не ілюзія. Сер, ось вона перед вами. Отже, вона потрібна вам. Що і потрібно було довести.

У голові у Пфефферкорна крутилася фраза «мошонковий електрошок». Він сів на дерев’яний стілець. Узяв шматочок коренеплоду. Намазав на нього масло і запхав до рота. Огидний смак. Він проковтнув якомога швидше і запив чаєм. Відкинувся на спинку з думкою, чим би запити чай. У грудях пекло. Забагато такої їжі для одного разу. Він майже відчував, як ця маса заповнює його нутрощі. Виникло передчуття, що скоро йому доведеться з’їсти цю ж саму порцію ще раз.

— Сер, Партія вітає вас.

Двері відчинилися і зачинилися. З’явилася жінка. Тепер вона штовхала перед собою візок, повний книжок і паперу. Жульк притримав перед нею двері камери, і вона вкотила візок усередину. Поставила біля столу і почала розвантажувати.

— Сер, ви знайдете тут натхнення.

Пфефферкорн глянув на книги. Багато з них уже розпадалися на сторінки. Усі були старі й запліснявілі. Їх було багато, і коли жінка закінчила їх викладати, вона спітніла. Взялася за пустий візок, уклонилася Пфефферкорнові і вийшла з камери.

— Сер, Партія бажає забезпечити вас усім потрібним у межах розумного. Будь ласка, висловіть свої потреби, і їх розглянуть.

Запала тиша.

— Можна було б прийняти душ,— сказав Пфефферкорн.

— Дуже добре, кивнув Жульк. Сказав щось жінці і та знову попленталася геть.— Моя дружина виконає ваше прохання якомога скоріше.

Пфефферкорн помовчав.

— Ваша дружина?

— Гордий і скромний слуга Партії,— сказав Жульк.— Нічим не відрізняється від інших товаришів революції.

— Зрозуміло,— сказав Пфефферкорн.

Жульк уклонився.

— Якщо більше нічого немає, сер, я як фізична особа лишаю вас наодинці з вашими величними думками.

Глава дев’яносто п’ята

ому принесли одинадцять пакунків паперу, цілу купу найкращих західнозлабійських кулькових ручок, чотири різних підрядкових переклади англійською кожного західнозлабійського видання «Василія Набочки», перелік друкарських помилок, злабійсько-англійський словник, злабійський словник рим, злабійський тлумачний словник, повну злабійську енциклопедію, в’язку мап завтовшки з телефонну книгу, примірник статуту Партії, сімнадцять томів історії злабійського народу Д. М. Піїльяржхийа, антологію марксистської літературної критики, репринтне видання промов Жулька з 1987 року. Були тут і кілька фотоальбомів з листівками, на яких були зображені місцеві види. Був календар, який безкоштовно розповсюджувало Міністерство сексуального оздоровлення. Кожен місяць розказував про нове венеричне захворювання. Жульк обвів червоним три дні. Перший кружечок — сьогоднішня дата. Пфефферкорн відрахував двадцять днів-хламідій до початку підготовки до фестивалю. На двадцять перший день — відкриття, п’ятниця перед цим днем була позначена злабійською як остаточний деллайн.

Двадцять два дні.

Він відкинув календар і взяв запакований у пластик східнозлабійський примірник «Пйєліхйїна». Незрозуміло, навіщо Жульк приніс йому капіталістичну газету. Він розірвав пластик і розгорнув газету:

Відповідно до статті пристрасті в казино «Набочка» розжарювалися. В театрі «Цирку дю Солей» не лишилося вільних місць, стільки було бажаючих подивитися на першу публічну страту за рік. Квиток коштував 75,95 долари, але спекулянти просили по чотириста доларів за штуку. Свято почалося з промови Його Величності лорда президента Климента Тітиїча. Він пообіцяв таке ж саме криваве покарання кожному, хто наважиться його розсердити. Потім показали танцювальну виставу. За такої нагоди жінки надягли спеціальні костюми: особливі чорні міні-спідниці і закручені неонові пір’я в зачісках. Після цього президент оголосив тижневу відстрочку всім, хто заборгував в азартні ігри. Оскільки більша частина населення була по вуха в боргах, натовп привітав цю новину радісними криками. Пальнула гармата, й нарешті оголосили страту. Відомого американського автора трилерів і міжнародного втікача від справедливості А. С. Пепперса вивели в каптурі і наручниках. Змусили опуститися на коліна. Президент запитав, чи не хоче той сказати останнього слова. Пепперс похитав головою, і Президент пожартував з приводу такого великого словникового запасу. З приреченого сміялися і глузували. Тринадцять снайперів зайняли свої місця. Підняли гвинтівки. За командою президента вистрелили. Нашпиговане кулями тіло Пепперса винесли, гармата пальнула ще раз, заграв акордеон.

Пфефферкорн вирішив, що, на думку консультантів, убити підставного «А. С. Пепперса» не гірше, ніж убити справжнього. Також він зрозумів, чому Жульк хотів, аби він прочитав статтю. Для світу А. С. Пфеффер, Артур Пфефферкорн, або Артур Ковальчик, більше не існував. Шукати його ніхто не буде. Як би жахливо це не звучало, іще жахливіше було знати, що хтось загинув лише тому, що був такого ж зросту, як і Пфефферкорн.

Двері відчинилися і зачинилися. З’явилася дружина Жулька з великим повним відром і мішком через плече. Вона повісила відро на зігнуту руку і спробувала дістати ключі з фартуха, щоб нічого не пролити, увесь час пританцьовуючи від незручності. Пфефферкорн згадав це відчуття. Він робив те ж саме рано-вранці тридцять років тому: наприклад, намагався однією рукою нагодувати з пляшечки немовля, а іншою — зварити каву. Дружина Жулька нарешті вставила в замок потрібний ключ. Двері камери відчинилися. Вона лишила їх відчиненими, внесла всередину відро і мішок. Це було цілком безпечно, адже Пфефферкорн був прикутий ланцюгом. Але йому здалася дивною така байдужість до власної безпеки з боку жінки. Він легко міг проткнути її сонну артерію своєю ручкою. Міг устромити пальці їй в очі й видавити очні яблука. Гаррі Шагрін і Дік Стапп уже не раз це б зробили. Він міг би її задушити. Ланцюг, яким його прикували до столу, здавався досить довгим, щоб закинути його їй на шию. Але вона не вагаючись пройшла повз нього і повернулася спиною. Невже він такий нестрашний?

Вона поставила відро і скинула мішок. Випрямилася, притримуючи руками поперек.

— Дякую,— сказав він.

Вона обернулася і зробила реверанс.

— Ви не мусите цього робити,— сказав він.

Вона нічого не відповіла. Дивилася в підлогу.

— Справді,— додав він.— Не мусите.

Вона підняла очі і на мить зустрілася з ним поглядом. Тоді повернулася і пішла.

У мішку був рушник, мочалка і великий шматок господарчого мила. Рушник і мочалка були точно такими, як і в готелі «Метрополь». Він зняв одяг, лишивши ліву штанину вовняних штанів і ліву штанину трусів висіти на ланцюгу. Став над зливом і полився водою з відра. На мить він дозволив собі погратися з думкою, що мило — це полімер дубнію високої щільності, що ось він відкриється, і звідти випаде зброя або ключ. Але в руках лишилася тільки піна.

Глава дев’яносто шоста

фефферкорн узявся до роботи.

Це було нелегко. По-перше, він дійсно був поганим поетом. Закинув поезію іще в старших класах. Більш того, структура «Василія Набочки» була напрочуд складною. Кожна пісня складалася з дев’яноста дев’яти рядків, розбитих на дев’ять строф по одинадцять рядків, написаних хореєм, в яких рими відповідали схемі ABACADACABA, з потрійною внутрішньою римою в першому, п’ятому, сьомому, десятому й одинадцятому рядках. Освоїти злабійську мову було дуже складно, бо крім жіночого і чоловічого вона мала іще і нейтральний рід, і гермафродитну форму, а також заплутану систему відмін, що переживала безперервні мутації з часів Жтаніжлаба Жзахста. Враховуючи все це, відносно просте речення — «Воістину він любив його, бо він був його коханим з давніх часів» — також могло бути перекладене: «Воістину вона любила його, бо вона була його коханою з давніх часів», «Воістину вони кохали одне одного, бо він був його дядьком», або «Його кохання не обов’язково було віроломним, бо він не показував його з вівторка». Тепер Пфефферкорн добре розумів, як така плутанина могла привести до ненависті. Тепер він міг пояснити і таку тривалу популярність поеми, бо «Василій Набочка» мав характерну рису, властиву великій літературі, яка гарантувала, що твір буде читати кожне наступне покоління і оцінювати по-новому: вона не мала жодного сенсу.

Заважало йому ще й те, що Жульк постійно приходив поговорити. Раз чи двічі на день, коли Пфефферкорн готувався зробити ще один невдалий підхід до поеми, він чув, як ґрат торкалися кістляві пальці. Прем’єр-міністр хотів знати, чи Пфефферкорну зручно? Чи не потрібно йому більше паперу, ручок, книжок? Чи є щось таке, питав Жульк, що вони з дружиною могли б зробити, аби полегшити працю маестро? Ці питання були лише прелюдією до неминучого розпитування, бо Жульк надмірно захопився творчим процесом Пфефферкорна. Коли маестро подобається писати? Рано-вранці? Пізно ввечері? Після доброї вечері? Після невеличкого перекусу? На голодний шлунок? А напої? Яку роль відіграє свіже повітря? Коли до нього приходять найкращі ідеї: коли він стоїть, сидить або лежить? Чи схоже написання на штовхання валуна? На веслування? На підйом драбиною? На полювання за метеликом?

На все із вище переліченого, відповів Пфефферкорн.

Написати за день він міг небагато. Решту часу йому було дуже нудно. Крім Жулька він бачив тільки дружину прем’єр-міністра, а вона не реагувала на його спроби завести розмову. Переважно він лишався сам. Флуоресцентне світло ніколи не вимикалося. Відсутність сонячного світла його дезорієнтувала. Порушилося відчуття часу, він почувався млявим. Дрімав. Качав прес, присідав, стрибав. Бігав на місці. У шпаринах на стелі шукав карту світу. Найкращі західнозлабійські ручки, що не мали протікати, але кровоточили чорнилами, він використовував, щоб пограти на ґратах, як на ксилофоні. Закреслював дні на календарі венеричних захворювань. Дата швидко наближалася. Він притуляв вуха до стіни, сподіваючись уловити хоч якийсь натяк на зовнішній світ. Температура в камері дозволила йому зробити висновок, що він глибоко під землею. Цікаво, який вигляд у решти тюрми? Він уявив довгі коридори камер з викраденими авторами, і всі працювали над поемою. «Були й інші, такі як ви. Жоден із них не вижив». Немов це найгірший у світі будинок відпочинку письменників.

На сьомий день ув’язнення Пфефферкорн підвів очі від столу і побачив за ґратами Жулька, що розгойдувався на підборах. Руки прем’єр-міністр сховав за спину. Він почав говорити, але передумав і без зайвих слів кинув за ґрати паперову кульку. Вона підстрибнула і зупинилася біля ніг Пфефферкорна.

Пфефферкорн розправив чотири рукописні сторінки, вкриті нерозбірливим почерком, повні закреслених слів і вставок. Він стурбовано глянув на Жулька.

Жульк уклонився.

— Сер, ви перший, хто це читає.

Пфефферкорн прочитав версію останньої пісні «Василія Набочки», написану самим Жульком. У ній цар помирає до того, як устигає отримати протиотруту, а князь Василь зрікається трону, роздає царські землі народу і починає жити як проста людина, обробляючи поля і пасучи кіз, знайшовши порятунок у фізичній праці, і врешті-решт мирно помирає під деревом на луках Західної Злабії. Це був найгірший зразок агітки: нескладний, нетерплячий і невмілий. Події були надумані, образи туманні, персонажі непрописані.

— Чудово,— сказав Пфефферкорн таким тоном, як на своїх семінарах.

Жульк нахмурився.

— Не може бути.

— Так. Дійсно. Навіть не уявляю, навіщо я вам потрібен.

— Це погано, огидно, образливо для ока і вуха. Будь ласка, скажіть, що все саме так.

— Ні, це дуже... експресивно.

Жульк упав на коліна. Заплакав і почав рвати на собі волосся.

— Не судіть себе так суворо,— сказав Пфефферкорн.

Жульк застогнав.

— Я не кажу, що робота обійдеться без редактури. Але для першої чорнетки...

Жульк завив і підхопився на ноги. Він схопився за ґрати і затрусив їх як скажений.

— Це погано,— кричав він.— І ви мусите сказати, що це погано.

Він замовчав.

— Це... погано,— сказав Пфефферкорн.

— Наскільки погано?

— ...дуже.

— Уживайте прислівники!

— ...огидно?

— Так.

— І, і... і по-дитячому.

— Так...

— Багато повторів,— продовжив Пфефферкорн.— Мало сенсу.

— Так, так...

— Банально, слабко, нескладно, перенасичено. Погана концепція, іще гірше втілення, просто погано, погано, погано. Єдина чеснота цієї пісні,— завершив Пфефферкорн,— вона коротка.

Жульк задоволено схлипнув.

— Людина, що написала цю кінцівку,— сказав Пфефферкорн,— заслуговує на покарання.

— Яке?

— Її потрібно... ну...

— Кажіть відверто!

— Її потрібно... висікти?

— О так!

— І зганьбити.

— Гак.

— Потрібно змусити її носити дзвіночок на шиї, щоб усі чули, коли вона наближається, і розбігалися.

— Дійсно, так і потрібно зробити,— кивнув Жульк.— Дійсно, душа її мертва, і кінцівка це доводить.

— Це ви сказали,— погодився Пфефферкорн.

— Так, маестро. Але скажіть мені, якщо кінцівка здається поганою зараз, наскільки гіршою вона здаватиметься, коли свою роботу покаже маестро? І наскільки славетнішим буде кінцівка маестро? Кажіть, маестро: наскільки славетною буде ваша кінцівка?

Запала тиша.

— До біса славетною,— сказав Пфефферкорн.

Жульк встав, очі у нього були замріяними.

— Інтрига мене як фізичну особу вбиває.

Пфефферкорн не поділяв його оптимізму. Дев’яносто дев’ять рядків за двадцять два дні — це чотири з половиною рядки за день. На одинадцятий день, на півдорозі, він застряг на дев’ятому рядку. Він точно знав, що з ним відбувається. Уже проходив через це раніше, тільки цього разу спасіння не буде. Він залежав від милості лиходія, жорстокішого за тих, з ким доводилося зустрітися Діку Стаппу чи Гаррі Шагріну: знищувальні сумніви в собі. І він почав розуміти слово «дедлайн» по-новому.

Глава дев’яносто сьома

ночі, не в змозі заснути, Пфефферкорн писав листи, які не можна надіслати.

Він написав Віллу. Описав свої перші спогади про їхню дружбу. Пригадав учительку у восьмому класі, міс Флетт, у яку всі були закохані. Пригадав, як сів за руль Біллового «Камаро», і його зупинили за перевищення швидкості. Він рахував кроки поліцейського, дивлячись у бокове дзеркало, а Білл копався в бардачку, намагаючись приховати відкриту бляшанку з пивом. Коли коп виписав штраф і пішов, вони почули капання. В бардачку було повно пива. Важко повірити, скільки всього вони пережили разом. Чи Білл пригадує? Часи тоді були простішими, чи не так? Еге ж? Він питав, чи Білл прочитав хоч одну книжку, яку він йому радив. Зізнався, що і сам не всі з них закінчив. Згадував, як вони вдерлися на човникову станцію коледжу і вкрали візок з приладдям. А наступного дня стояли на березі серед натовпу і дивилися, як команда намагається зняти свої весла з дерев. Змалював нічну роботу в літературному журналі, коли вони вдвох схилялися над редакційним столом і працювали над текстом, ілюстрацією чи оголошенням. Він з любов’ю писав про їхню квартиру. І досі відчував смак дешевої жирної їжі, яку вони тоді готували. Він писав, що Вілл — справжній джентльмен. Зізнавався, що заздрив Віллу, але заздрощі походили від захоплення. Написав, що якось у запалі сварки його колишня дружина кинула, що він і вполовину не такий гарний, як Вілл. Він так розсердився, що цілий місяць не відповідав на дзвінки друга. Вибачався, що карав Вілла за чиїсь інші гріхи. Писав, що досі думає про першу історію Вілла. Вона була краща, ніж йому хотілося тоді признати. Він писав, що коли облишити співпрацю із секретними службами, Вілл насправді став гарним письменником. Писав, що цінує їхню дружбу, байдуже, що там відбувається поза кулісами, і жалкував, що не завітав до Каліфорнії, доки Вілл був живим. Він сподівався, що нічого поганого немає в тому, що він спить із Карлоттою. Писав, що впевнений, Вілл його благословив би, бо такою вже людиною був Вілл. Писав, що сам хотів би бути більш щедрим. Описував, над чим зараз працює.

Він написав Карлотті. Писав, що покохав її з першої миті. Писав, що боявся її. І саме через цей страх стояв осторонь, коли вона впала в руки іншого чоловіка. Він описував, яку звичку мав: у кінці довгого робочого дня, коли він переставав писати і починав читати написане вголос, він уявляв, що вона сидить перед ним. Він читав їй, подумки, бачив її обличчя, чув її сміх чи охання. Саме так він розумів, чи добре написав: якщо уявній Карлотті подобалося. Він робив це щодня, поки писав, навіть коли був уже одружений. Робив це, доки писав роман. Спочатку, зізнався він, любовний роман у романі був списаний з його кохання до неї, але він хвилювався, що вона дізнається і більше він її не побачить, а так хотілося, щоб вона лишалася в його житті, байдуже, в якій ролі. Тож він змінив книгу. І то була помилка, писав він, бо все, що він знав про романтичне кохання, походило від неї, тож пишучи без неї, він створював фальшивий роман. Він писав, що це рішення вплинуло на все, що було в подальшому. Він і слова правди не написав до цієї миті. А правда полягала в тому, що він радий, що вона вийшла заміж за Вілла, бо Вілл забезпечив їй таке життя, якого він сам ніколи не зміг би їй дати. І він був радий, що вона знову з’явилася в його житті тієї миті, коли вони могли віддатися одне одному без егоїзму. Писав, як йому подобалося з нею кохатися. З нею це набувало нового значення, бо вони прожили досить довго, аби знати, що це означає і чого не означає. Він писав, що йому байдуже, що вона шпигунка. Вона все одно дуже сексуальна. І не шкодував, що приїхав її визволяти. Шкодував, що нічого в нього не вийшло.

Він написав своїй дочці. Написав про те, як вона побачила цей світ. Що він дуже сильно змінився після цього. Він дуже добре відчував, яким зрілим стало його серце. Як і будь-який стиглий фрукт, воно набрякло і будь-якої миті готове було лопнути. За мить світ перетворився з низки хаотичних учинків на нескінченну серію рішень, від яких залежало життя. Усе мало значення. Варто було їй трохи нахмуритися, і він уже хвилювався. Медсестри давали їй кисень, і він хвилювався. Він садовив її на сидіння машини і хвилювався. Хвилювання кипіло у нього під шкірою та очищало його сутність. Радість була справжньою радістю, страх був справжнім страхом, і гнів був справжнім гнівом, і щастя було справжнім-справжнім. Він пригадав канапу кольору кави, з якої повискакували пружини, а вони ніяк не могли її викинути, і він розказував їй, що колись це була не руїна, а нова річ, і він любив на ній сидіти, тримаючи доньку на руках, сонце сходило, її тепла маленька голівка торкалася його голих грудей, губи прицмокували уві сні. Тоді ці години здавалися нескінченними, а тепер він із ніжністю їх згадував, бо то були останні миті, коли вона належала тільки йому. Він написав про перший раз, коли вколов її шпилькою, застібуючи підгузок. Крові майже не було, і вона навіть не скрикнула, але він краяв себе за те, що міг зробити, коли не буде обережним. Він просив вибачення. Писав, що дарма наполягав на пелюшках. Писав, як вивчав її, коли вона була дитиною, вбирав кожен її жест, кожну рису. Як би йому хотілося написати про це більше. Він пригадав її перший день у школі. Від збудження її знудило. Але він усе одно змусив її піти. Тоді він вагався, чи не робить помилки, але тепер йому здавалося, що він учинив правильно. Писав, що радий, що вона його правильно зрозуміла. Писав, як він радів її тріумфам, як страждав через її розчарування. Пригадував тренування з футболу і уроки танців. Пригадав танці для батьків та дочок. Вибачився, що ніколи не танцював на тих заходах, і все закінчувалося тим, що вони стояли попід стіною спортивної зали. Пригадав перший раз, коли хлопець розбив її серце. Написав, що тоді вперше в житті йому захотілося когось побити. Вибачався, що іноді сердився на неї без причини, просто тому, що вона змушувала його згадувати свої власні недоліки. Пригадав вираз її обличчя за ті кілька місяців, коли він нескладно намагався писати детективний роман. Він бачив, яка вона щаслива, і знав, що щаслива вона тому, що думає, що він щасливий. Така щедрість робить її особливою. Може, вона така ж розумна і красива, як і всі інші в цьому світі,— така розумна і така красива,— але найбільше за все він пишається її порядністю. І немає в тому його заслуги. Вона завжди була такою, навіть коли була зовсім дитиною. Деякі люди народжуються чистими, і вона, незважаючи на все, була саме такою. Він писав, що радий, що вона знайшла того, хто піклуватиметься про неї. Вона заслуговує на найкраще. Завжди заслуговувала. Її весілля — найкраща інвестиція в його житті. Він вибачився, що не часто говорив про це. Ніколи не міг дібрати потрібні слова. Та й зараз сумнівається, що може. Але краще хоч спробувати, ніж мовчати. За всі ці роки, писав він, він не зробив нічого цінного. Саме вона є найкращою роботою його життя. Він уважає себе щасливою людиною. Написав, що любить її, і підписався: «Твій батько».

Глава дев’яносто восьма

оли до крайнього строку лишилося менше сорока восьми годин, Пфефферкорн устав із-за столу і розім’яв шию. За кілька днів до цього у нього з’явилася думка скористатися останньою главою «Тіні Колоса» як зразком для закінчення «Василія Набочки». То була найкраща або найгірша з його ідей, але втрачати було нема чого,— саме тоді він остаточно впав у ступор,— і оскільки Жульку роман подобався, він вирішив спробувати. Робота нон-стоп дала йому сімдесят рядків. Йому вдалося привести втомленого від подорожей князя до ліжка вмираючого батька. В руках Василь тримав магічний коренеплід — протиотруту. Далі пішов внутрішній монолог у стилі Гамлета, бо князь сумнівався, чи давати батькові протиотруту, чи дозволити старому спокійно померти. Врешті-решт князь кидає протиотруту в нічний горщик. Це мало відповідати сюжетній лінії роману, де молодий митець розв’язує проблему з батьком. Щоб не потрапити в небезпеку, він додав кілька улесливих посилок на комунізм. На протязі останніх двох дюжин рядків, як він планував, князь зійде на «гіркий трон». Пфефферкорн обмірковував цю фразу цілий ранок, і вона йому так сподобалася, що він записав її на полях. Злабійською вона звучала не так красиво: «жумйжуй горхій дерун». Утім, він уважав, що все одно згодиться. На нього тиснули, відчуття було таке, що не лишилося жодної перспективи.

Двері відчинилися і зачинилися. Дружина Жулька. Принесла вечерю. Як завжди, кроки її були важкими, на обличчі застигла маска смутку. Як завжди, вона лишила двері камери відчиненими і поставила тацю у вільному кутку стола.

Як завжди, він подякував.

Як завжди, вона зробила реверанс.

— Вам дійсно не потрібно цього робити,— сказав він як зазвичай.

Як зазвичай, вона підвела на нього очі.

— Знаю, що це не моя справа,— сказав він,— але ви не схожі на щасливу жінку.

Дев’ятнадцять днів вона його ігнорувала, тож зупинитися і подивитися на нього їй було дуже важко.

— Просто кажу,— додав він.

Вона не відповіла.

— Вибачте,— відступив він.— Я не мусив цього казати.

Запала тиша. Вона подивилась на сторінки на столі, перевела погляд на нього, питаючи дозволу. Не схоже, щоб він мав вибір. Зробив крок назад.

— Прошу.

Вона взяла сторінки. Повільно ворушила губами, читаючи. Нахмурила брови. Закінчила і поклала сторінки на стіл.

— Жахливо,— сказала вона.

Пфефферкорна так вразив звук його голосу, що він нічого не відповів.

— Не розумію,— продовжила вона.— Чому князь Василь викидає протиотруту?

— Ну,— сказав він.— Ну... тобто... ну...— Він замовк. Вона дивилася на нього, не відводячи очей, чекаючи на відповідь.— Ну, послухайте. Послухайте. Подумайте. Цар позбавив його спадку. Має ж він відчувати якусь образу? — Знову замовк.— Велику образу.

— І тому дозволяє батькові померти?

— Мова йде про ціле царство. Це важливо.

Вона похитала головою.

— Безглуздя.

— Вам не здається, що ви все буквально сприймаєте?

— Як це?

— Тобто, необов’язково ж, що він дозволить батькові померти.

Вона знову взяла аркуші.

— Кров життя гаряче бризнула з його ніздрів, як сяючий червоний фонтан,— прочитала вона.— Піднімаючи його царський дух до небес, ледь захмарених обіцянкою дощу.

Вона підвела на нього очі.

— Ви не зрозуміли головного,— сказав він.

— Хіба?

— Абсолютно.

— Гаразд, і в чому ж головне?

— Справа не в тому, лишається цар жити чи помирає. Тобто, це важливо, з точки зору сюжету, але насамперед... я міг би змінити це за п’ять секунд... і все одно... тематично вирішальним є те, що конфлікт переживає князь.

— З приводу чого?

— Багато чого,— сказав Пфефферкорн.— Емоції у нього змішалися.

Дружина Жулька похитала головою.

— Ні.

— Чому ні?

— Князь Василій не такий персонаж.

— А який? Занадто тонка натура?

— Головною рисою князя є його здатність облишити почуття і робити те, що він вважає за правильне. Навіщо б іще він вирушив у подорож, якби не хотів принести батькові протиотруту? Ніякого сенсу тоді немає.

— Хіба не цікавіше, якщо в останню мить у нього з’являються сумніви?

— Це суперечить решті поеми.

— Я запитав, хіба так не цікавіше,— наполягав він.

— Знаю,— погодилася вона,— і кажу вам: це суперечить решті. Байдуже, цікаво чи ні. Це неправильний критерій. Ви працюєте в чиємусь іншому стилі. Вам потрібно прийняти обмеження, які вам нав’язали.

Пфефферкорн не відповів нічого.

— До того ж, у вас тут багато чудернацьких слів, яких у поемі немає.

— Слухайте,— Пфефферкорн вихопив сторінки у неї з рук,— ви ж сказали, що нічого не зрозуміли, тож, може, варто лишити свої думки при собі?

Вона промовчала. Він пригадав, що вона все ж таки дружина прем’єр-міністра.

— Вибачте,— сказав він.— Я просто дуже нервую, коли читають мою незакінчену роботу.

— Вам лишилося тільки два дні.

— Я пам’ятаю,— відповів він.

Знову тиша.

— Чи ви... е-е... можете запропонувати, що мені зробити?

— Я не письменник,— сказала вона.— Просто знаю, що мені подобається.

Він спробував приховати розчарування.

— Ну, я ціную конструктивну критику.

Вона кивнула.

Він завагався, але все ж таки спитав, чи, на її думку, чоловікові сподобається?

Вона знизала плечима.

— Сподобається.

Пфефферкорн розслабився.

— Справді?

— Драгомир не дуже суворий критик. Точно не такий суворий, як я. І він схильний уважати, що все зроблене вами геніальне.

— Ну,— сказав Пфефферкорн,— це добре.

— Це нічого не означає,— продовжила вона.— Він усе одно вб’є вас до святкування.

Тиша.

— Справді?

Вона кивнула.

— Я... я цього не знав.

— Він уважає, що так більш драматично. Живим письменникам бракує романтики.

— М-м-м...

— Ви зробите його дуже щасливим,— сказала вона.— Він мріяв про це все своє життя.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Що це? — запитала вона.

Він простежив її погляд. Листи, які він написав, лежали там, де він їх лишив.

— Нічого.

— Прибрати?

— Ні.

Вони замовчали.

— Можна? — запитала вона.

Він мовчав.

— Не соромтеся,— сказав нарешті.

Дружина Жулька прочитала листи. В сотий раз йому захотілося її вбити. Якщо це правда, і Жульк збирається його вбити, шанси зробити це зменшувалися. Може, це його останній шанс. Перед очима повстала картина. Він хапає ланцюг, обкручує навколо її шиї, міцно стискає, упирається коліном їй у спину. Серце шалено калатало. Долоні спітніли. Він приготувався діяти. Не зробив нічого. Не зміг. От тобі і навчання, подумав Пфефферкорн. Даремно витрачений час.

Вона закінчила читати і підвела очі. Щоки у неї були мокрими, очі почервоніли. Вона акуратно склала листи і положила їх на місце.

— Ви можете бути гарним письменником, якщо схочете,— сказала вона.

Тиша.

— Дякую,— відповів він.

— Нема за що.

Знову тиша.

— Звісно, я щаслива,— сказала вона.

Він не відповів.

— Я не можу мати дітей,— додала вона.

Вони помовчали.

— Мені дуже шкода,— сказав Пфефферкорн.

Вона витерла очі фартухом. Розсміялася. Брудний, скрипучий звук, повний розчарування і готовий до ще більшого смутку. Вона зім’яла фартух у кулаку.

— Уявіть, він змушує мене це носити.

Пфефферкорн посміхнувся.

— А я, чорт забирай, дружина прем’єр-міністра.— Вона похитала головою, знову розсміялася і подивилася йому в очі.

Вони помовчали. Вона зробила крок уперед. Він відчув запах господарського мила, яке вона приносила, щоб він помився. Відчув запах дешевої косметики. Її потріскані губи трохи відкрилися. Вона нахилилася вперед, ніби хотіла його поцілувати. Він напружився.

— Ходіть за мною,— сказала вона,— якщо хочете жити.

Глава дев’яносто дев’ята

анцюг не дозволяв йому заглядати за ґрати. Тож коли він зробив крок за двері, не знав, чого очікувати. Те, що він побачив, його не вразило. Звичайний бетонний коридор вісім футів завдовжки. В кінці — прості дерев’яні двері.

— А як же охорона? — прошепотів він.

— Охорони немає,— відповіла вона.

Вона відчинила дерев’яні двері. Вони були незамкнені. З іншого боку був квадратний бетонний передпокій. Перед ним піднімалися вгору спіральні сходи — нічого гламурного, просто сталеві сходинки, що зникали в шахті, проробленій у стелі. Праворуч було ще двоє дерев’яних дверей, ліворуч — іще одні. Зовсім не схоже на ту антиутопію, яку він уявляв.

— А сигналізація? — прошепотів він.

— Сигналізації немає. І не потрібно шепотіти.

Вона відчинила перші двері праворуч. За ними була комора. Вздовж трьох стін протягнулися металеві полиці. Пфефферкорн побачив пакунки туалетного паперу, стовпчики білизни готелю «Метрополь», картонні ящики з милом, стоси паперу для письма, коробки з ручками. На гачку висів білий накрохмалений комбінезон. У кутку стояв візок. Дружина Жулька опустилася на коліна, полізла під нижню полицю і витягла звідти його валізку. Підвелася і жестом запропонувала її забрати.

Пфефферкорн відкрив валізку. Неймовірно, але все лишилося на своїх місцях. Він поглянув на дружину Жулька. Та знизала плечима.

— Драгомирові не подобається нічого викидати,— сказала вона.

Жінка заплющила очі, щоб він перевдягнувся в злабійського пастуха. Костюм був зручний, за винятком шестидюймових підборів, які були дуже ненадійними для втечі з в’язниці. Він зняв чоботи і взувся в звичні солом’яні пантофлі. Покрутився, щоб вона висловила свою думку.

— Дуже схоже,— сказала вона.

Він поклав в одну кишеню дезодорант-електрошокер, в іншу — ніж-зубну щітку. В задні кишені сунув мило з полімеру дубнію і пляшечку дизайнерського одеколону-розчинника. Скручені гроші і мобільний телефон запхав у шкарпетки. Фальшивий паспорт сховав у нижній білизні.

— Не забудьте це,— сказала вона і передала йому листи і незакінчену кінцівку «Василія Набочки».

Він поклав їх до кишені з милом. Пфефферкорн розмірковував, що ж робити з м’ятними льодяниками, і вона простягнула руку.

— Це не те, що ви думаєте,— сказав він.

Вона взяла коробочку й опустила в кишеню фартуха.

— Я знаю, що це.

Він поглянув на неї.

— Покваптеся,— додала вона.— У нас небагато часу.

Наступною кімнатою була кухня. На довгому столі стояв плетений кошик з коренеплодами, іржава промислова тертушка і стос немитих таць. Жінка змусила його випити дві чашки чаю. Потім посадовила на стілець, а сама відкрила набір з фальшивими вусами і прочитала інструкцію.

— Не забудьте ватну паличку,— сказав він.

— Я вмію читати.

Вона використала майже весь клей і всі смужки з накладними вусами. Витерла шпатель об фартух і передала, щоб він подивився на своє відображення.

Вуса були такі, що позаздрив би сам Синя Борода.

Вони повернулися до комори. Вона передала йому білий комбінезон, що, як він тепер помітив, був костюмом для роботи з небезпечними матеріалами. Він почав розстібувати блискавку. Вона його зупинила.

— Треба до туалету?

Він подумав.

— Може, варто сходити.

Кімната поряд із кухнею була майже дзеркальним відображенням тої, де його тримали, з матрацом, туалетом і водостоком у підлозі. Замість книжок на столі була різноманітна косметика і пластиковий гребінець, у якому заплуталося волосся того ж кольору, що і у дружини Жулька. Подушка була зім’ятою і масною, ковдра відкинута.

Увесь цей час вона жила поруч із ним.

Він скористався туалетом і повернувся до комори. Вона простягнула йому розстібнутий комбінезон. Він заліз у нього. Просторий костюм універсального розміру. Просунув руки в рукава.

— Де ваш чоловік? — запитав він.

Вона гірко посміхнулася.

— У пентхаузі «Метрополю»,— застібнула блискавку і липучки на комбінезоні.— Зайнятий плануванням свят. Не покажеться до завтрашнього ранку.— Вона надягла на нього каптур. Усередині пахло нею.— Завтра строк закінчення вашої роботи,— сказала вона і застібнула липучку навколо його шиї.— Після цього ви можете розраховувати лише на себе.

— Зрозуміло,— сказав він. Голос гудів усередині костюма.— Дякую.

Вона кивнула.

— Хай щастить.

Він попрямував до сходів. Зупинився і обернувся.

— Що станеться з вами? — запитав.

На її обличчі з’явилася знайома гірка посмішка. Вона полізла в кишеню фартуха за льодяниками. Поторохтіла коробочкою. Якщо проковтне одну, помре через три хвилини.

— Буду м’ятно-свіжою,— сказала вона.

Глава сота

хоже, він перебував на милю під землею. Він піднімався, піднімалася і навколишня температура. Здатність дихати, як з’ясувалося, не входила до переваг комбінезону. Дуже скоро його селянська сорочка прилипла до грудей і пластикова панель перед очима затуманилася. З кожним кроком усе більше тремтіли ноги. Кишені були важкими, немов туди напхали дробу. Шахта була тьмяною і викликала у нього клаустрофобію. Він уявив, як дружина Жулька спускається нею щодня з купами книжок, кошиками коренеплодів, змінними рушниками. Він зціпив зуби і поліз далі.

Сходи безцеремонно скінчилися, і він опинився перед металевою драбиною, прикрученою до стіни. Пфефферкорн поліз нею і вдарився головою об люк. Той відкрився. Пфефферкорн висунув голову й опинився в круглій бетонній кімнаті, освітленій жовтими лампочками. По центру кімнати стояла десятифутова розбита цистерна, що нагадувала рудувату орхідею. На нерівній підлозі було повно маслянистих калюж. Усюди можна було побачити універсальний трьохпелюстковий символ радіації. На стіні висіла серія плакатів. На першому посміхався чоловічок і торкався цистерни. На другому чоловічок стояв на своїх смішних колінах і робив пропозицію дівчині. На третьому знервований чоловічок стояв біля своєї дружини, яка лежала, зігнувши ноги, а поруч із нею поралася повитуха. Четвертий плакат завершував цю повчальну казочку: кумедна парочка з витріщеними від жаху очима дивилася на новонароджену дитину з трьома очима і подвійним набором геніталій.

Він знайшов вихід. Двері були незамкнені, та він знав, що так і буде. Зробив крок на маленький бетонний ґанок. Сонце сідало. Не було ані собак, ані колючого дроту, ані сторожових веж, ані прожекторів, ані камер. Замість цього, на півмилі в кожен бік, плескалося озеро токсичних відходів. Було воно густе, липке й антифризно-зелене. Ледь помітно світилося. Тому, хто хотів зайти або вийти з будівлі, довелося б його перетнути. Запаху він не відчував, але можна було уявити собі, що сморід смітника з ним навіть і порівнятися не може. Він відчув, як зіщулилася простата, немов хотіла сховатися. Захисний костюм не дуже заспокоював. Знати — це одне, а от робити — це зовсім інше. Він оглянув огорожу по периметру і зійшов з ґанку, опинившись по коліна в багнюці. Добре, що не взув чоботи на підборах.

Відійшовши трохи далі, він озирнувся на зруйнований реактор. Циліндрична будівля, підсвічена зверху і знизу, нагадувала велетенський десерт у світлі прожекторів. Збоку у нього була нерівна тріщина. Така ж, як і на інших ядерних реакторах на фотографіях, які він бачив, тільки набагато менша. Найменша у світі, подумав він, пригадавши некролог Жулька.

Через тридцять хвилин він був біля огорожі. Багнюка стала не такою густою, під ногами він відчував тверду землю. Іще двадцять хвилин ішов паралельно огорожі і дістався покинутого контрольного пункту. Замість турнікету до похилених стійок огорожі причепили ланцюг. Він пригнувся і вийшов на волю.

Там, де кінчалася під’їзна доріжка, розташувався душ з трьома стінами, схожий на душові кабінки на пляжах. На ньому висіла вивіска: «Диигужутзиунниуии пункхгь». Пункт знезаражування. Пфефферкорн оглянув звичайний садовий шланг, приєднаний до труби, що стирчала з-під землі. Змив багнюку, розстібнув костюм, обережно з нього вийшов і повісив на стіну. Поспішив до головної дороги. Трохи пройшов — хотілося, щоб між ними і реактором була хоч якась відстань,— зупинився і подивився навкруги. Побачив тільки залиті місячним світлом росяні поля. Було тихо, навіть кози не бекали. Він витяг мобільний. На екрані була лише одна рисочка. Він походив, доки не знайшов місце, де зв’язок був кращим. Заплющив очі й уявив картку. Розплющив очі та набрав номер.

— Так,— відповів Фйотор.

— Це я,— сказав Пфефферкорн.

Фйотор помовчав.

— Ви де?

— Кілометрів за п’ять чи шість від міста, здається.

— Хтось вас бачив?

— Ні.

— Ви один?

— Так.

Пфефферкорн почув, що слухавку закрили рукою. Фйотор із кимось розмовляв. Нічого не можна було розібрати. Фйотор повернувся і назвав адресу.

— Це біля портового району.

— Я знайду.

— Покваптеся,— сказав Фйотор і відключився.

Пфефферкорн подивився на зірки. Він може більше їх не побачити. У світі, де нікому не можна довіряти, він щойно припустився фатальної помилки. Відмовився жити в цьому світі. Він поклав телефон у кишеню і пішов дорогою.

Глава сто перша

йотор жив на одинадцятому поверсі потворної бетонної багатоповерхівки. Ліфт не працював. На мокрих від сечі сходах валялись презервативи. Ноги у Пфефферкорна і досі боліли від підйому з реактора та довгої дороги до міста. Він тяжко спирався на поручні.

Фйотор наказав йому йти до кінця коридора. Розумна порада, бо на більшості дверей номери були відсутні. В нічній тиші стук прозвучав дуже гучно. Двері трохи відчинилися. Волохата рука поманила його всередину.

Пфефферкорн увійшов до передпокою. Фйотор з мішками під очима зав’язував халат. Приймальня переходила в кухню, дверей не було. Кухня нагадувала комірчину з електроплиткою і малесенькою раковиною. До стіни кріпилася дерев’яна сушарка з чотирма пластиковими тарілками. Холодильника не було. Не схоже, що цього вистачає для родини. Далі по коридору була темна кімната.

— Після вас,— запросив Фйотор.

Пфефферкорн навпомацки пройшов уперед. Ніс уловив солонуватий чоловічий запах. Майже нічого не було видно. Завіси на вікні були запнені. Він різко зупинився. На нього налетів Фйотор. Обійшов Пфефферкорна і ввімкнув світло.

Від яскравого спалаху Пфефферкорн примружив очі. Коли розплющив їх, з розчаруванням зрозумів, що дійсно живе у світі, де не можна нікому довіряти. Людина, що на нього чекала, не була дружиною Фйотора. Якщо той узагалі був одружений. І якщо Фйотор — це його справжнє ім’я. Людина, що на нього чекала, була шість футів п’ять дюймів заввишки. Він — бо то був саме він — був м’язистим і сердитим, з чорною борідкою і вкритими татуюванням руками. На ньому була шкіряна байкерська куртка і чорні шкіряні чоботи. Чоловік гарчав, немов нутрощі у нього не знаходили собі спокою. Пфефферкорн упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Його ще ніхто не вдарив, але розум, здається, знав, що на нього чекає, і вирішив не бути присутнім, коли це станеться.

Глава сто друга

хн дбхігуіцха.

— Дйужтбхітельніуйо?

— Пмейму.

— Друже. Друже! З вами все гаразд? Ви мене чуєте?

Пфефферкорн розплющив очі. Над ним схилилися Фйотор і чоловік у шкіряній куртці. Попри передчуття, він був не в камері, а в тій самій вітальні, тільки його положили на м’яку канапу. Його обережно підтримували.

— Будь ласка, друже, відпочивайте. Ви впали. Як мішок з коренеплодами. Нам здалося, що у вас серцевий напад.

На кухні засвистів чайник. Чоловік у байкірській куртці підвівся і вийшов. Пфефферкорн обмацав себе. Його не зв’язали, і якщо не враховувати головний біль, здається, він не постраждав.

— Ага,— сказав Фйотор. Він зітхнув і сів на пластиковий стілець. Потер обличчя.— Прошу мене вибачити. Не хотів вас хвилювати. Мені здалося, що ви як іноземець звикли до такого. Може, я помилявся.— Він утомлено посміхнувся Пфефферкорну.— Ну, друже. Моя таємниця тепер у ваших руках.

Пфефферкорн показав собі на вухо, потім на стіну.

Фйотор похитав головою.

— Не тут. До того ж, мене хвилюють не вони. Я переживаю за сусідів, друзів, родину. Мати Яромира вже стара. Вона помре, якщо дізнається.

Яромир приніс три кухлі гарячого чаю. Роздав їх і сів на підлогу біля Фйотора. Той поклав руку на дуже плече Яромира. Яромир підняв руку і поплескав приятеля. Їхні пальці переплелись і так і лишились, доки Пфефферкорн розказував, що йому потрібно зробити. Коли він закінчив говорити, запанувала тиша. Фйотор сидів нерухомо, зосередившись на уявній точці десь удалечині. Вираз обличчя Яромира був таким же відсутнім. Пфефферкорн злякався, що запросив дуже багато. Він поставив усе на можливість урятувати своє і Карлоттине життя в обмін на всі їхні життя і, схоже, прогадав. Героїзм — не надто раціональна справа. Він був дуже зайнятий своїми думками, щоб розмірковувати, чи не вийде з цього цікавого сюжету для роману.

Раптом Фйотор підвівся зі стільця і вийшов до сусідньої кімнати. За мить вони почули, що він говорить по телефону. Пфефферкорн винувато посміхнувся Яромиру.

— Вибачте, що турбую вас,— сказав Пфефферкорн.

Яромир щось прогарчав і помахав рукою.

— Ви вже давно разом? — поцікавився Пфефферкорн.

Яромир показав десять пальців, а тоді іще один.

— Ого! — здивувався Пфефферкорн.— Чудово. Мазал тов.

Яромир посміхнувся.

— І e-e... Яка у вас професія?

Яромир загарчав, підшукуючи потрібне слово. Посміхнувся і клацнув пальцями.

— Мудак,— сказав він.

Фйотор повернувся з клаптиком паперу.

— Вона тут.

Пфефферкорн подивився на адресу.

— Це «Метрополь».

Фйотор кивнув.

Пфефферкорн побачив номер кімнати. На чотири більше, ніж номер, де він жив.

— Будьте на набережній не пізніше трьох,— сказав він.— Яромир відвезе вас на світанку.

Пфефферкорн перевів погляд на Яромира.

— А-а,— зрозумів він.— Точно. Моряк!

— Це він сказав? — Фйотор відчитав Яромира злабійською.— Він капітан.

Яромир скромно знизав плечима.

Пфефферкорн потиснув Яромирові руку і подякував обом. Фйотор його обійняв і проводив до дверей. Перед тим як випустити, запитав:

— Скажіть мені, друже, чи це правда, що в Америці чоловіки можуть іти по вулиці разом і не соромитися?

Пфефферкорн глянув йому прямо в очі.

— Я не американець,— сказав він.— Але я про таке чув.

Глава сто третя

іч була туманною і вологою. У цей час крім солдатів майже не було перехожих. Підготовка до свята йшла на повний хід. Тротуари підмели. Сяяли і пульсували яскраві банери. Вздовж маршруту параду вишикувалися алюмінієві барикади. Пфефферкорн зрозумів, що помпи буде більше, ніж звичайно, бо святкували особливу річницю. Щоб не привертати уваги, він завернув у провулочок і йшов, не прискорюючи кроку. Голову він опустив, руки засунув у кишені. Розраховував лише на вуса.

Як правило вдень біля «Метрополю» чекало кілька тройок, але зараз вулиця була порожньою, лише самотній солдат запалював цигарку. Солдат байдуже глянув на Пфефферкорна, затягнувся і подивився в іншому напрямку. Пфефферкорн підійшов до готелю і крізь скляні двері побачив нічного адміністратора, що читав журнал. Вирішив увійти. Перетнув вестибюль, попрямував до ліфта. Майже дійшов до нього, коли адміністратор гукнув до нього злабійською:

— Прошу!

Пфефферкорн застиг.

Адміністратор наказав йому повернутися.

Пфефферкорн зробив обурений вигляд і підійшов до стійки.

— Уій муйєгхо лйубвімого уйймжвтвйенно отцхталийі жтаржейегох бврудху гхліжтий,— рявкнув він.

Адміністратор розхвилювався. Пфефферкорн і сам би розхвилювався, якби чоловік з такими вусами в пастушому вбранні крикнув на нього, що у його улюбленого, але розумово відсталого старшого брата, глісти.

— Глісти,— повторив Пфефферкорн для повноти враження. Потім додав, що вже тиждень чекає на вентилятор. І грюкнув кулаком по стойці.

Адміністратор підстрибнув. Пфефферкорн зневажливо, немов йому забракло терпіння мати справу з таким слабоумним, поліз у кишеню і дістав згорнуті в рулончик гроші. Витяг звідти банкноту в п’ятдесят ружі, помахав нею перед обличчям адміністратора, немов хотів сказати: «Я можу дати тобі хабаря прямо зараз, відкрито, і ніхто нічого не зробить. Тож уяви собі, яка я важлива людина. Дуже важлива. Тож не чіпай мене». Принаймні хотілося сказати саме це. Але цей жест можна було трактувати і як: «Візьми ці гроші та стули пельку». В будь-якому разі, адміністратор схопив гроші й посміхнувся.

— Месьє,— сказав він.

Глава сто четверта

алець Пфефферкорна завис над кнопкою пентхауза. Але він сказав, що досить із нього неприємностей. Він переживе, якщо знатиме, що Драгомир Жульк живий і здоровий. І Пфефферкорн натиснув кнопку четвертого поверху.

Ліфт важко поповз угору, і Пфефферкорн уявив, що зробить, коли відчиняться двері. «Метрополь» був старим і досить химерним, кожна кімната була оздоблена у власному стилі. Хоча певні речі були в кожній. Був маленький передпокій із шафою з одного боку і ванною з іншого. Було ліжко. Був стіл. На столі стояв телевізор. Був столик біля ліжка, телефон, годинник, радіатор і лампа. Був і вентилятор, хоча скоріше за все він не працював.

Ліфт зупинився. Двері розчинилися. Він обережно вийшов у коридор.

Там буде Карлотта. Важливо про це пам’ятати. Він не може вдертися в кімнату, як маніяк, і висікти батогом усе, що рухається. Він мусить бути небезпечним, але точним. Якщо кімната схожа на номер, у якому жив він, там легко розташуються четверо. Це ж Західна Злабія, тут усі задовольняються мінімальним комфортом. Він приготувався битися з десятьма. Вони будуть озброєні. Стрілятимуть на поразку. Його рухи мають бути розрахованими і плавними. Потрібно цілитися в сонячне сплетіння.

Він пройшов повз свій номер. Повз сорок шостий — номер молодят. Підійшов до сорок восьмого і зупинився. Увесь цей час він був за сорок футів від неї.

Він переконався, що більше нікого не має.

Нікого не було.

Він витяг дезодорант-електрошокер і стиснув його в лівій руці. Не дуже сильно, не дуже слабо. Відкрив ніж-зубну щітку, стиснув його в правій руці. Не дуже сильно, не дуже слабо. Пригадав поради Сокдолейгера. Нехай зброя стане продовженням тіла. Не стискуй кулаки. Дій. Він підняв зубну щітку і тричі постукав у двері. Спочатку не почув нічого, потім пролунали кроки, і двері відчинилися.

Глава сто п’ята

вері відчинилися.

— Якого біса? — запитав Люціан Сейворі, точніше, почав питати. Далі «Якого б?..» він не просунувся, бо Пфефферкорн приставив електрошокер до його впалого живота і натиснув.

Коліна Сейворі підкосилися, і він упав, як мішок з коренеплодами, голова з глухим стуком ударилася об килим. Одним плавним рухом Пфефферкорн перестрибнув через нього і вкотився в кімнату, підвівся і завмер, готовий відбиватися, розмахуючи ножем і випускаючи іскри з електрошокера.

— Ха! — кричав він.— Хе!

Метнувся в інший кінець кімнати, немов циклон, що знищує все на своєму шляху, не звертаючи уваги на перепони. Зупинився, щоб оцінити збитки. Крім Сейворі, що нерухомо лежав на килимі, кімната була порожньою. Хоча меблі він і поперекидав. Зірвав завіси, покалічив лампу, розбив радіатор, наругався над вентилятором і спалив ковдру.

Карлотти ніде не було видно.

І тут він побачив, що дещо пропустив. Номер був дуже схожий на його власний, але різниця все ж таки була. В кімнаті були іще одні двері, що вели до суміжної кімнати. Номер сорок вісім з’єднувався з номером сорок шість — гніздечком молодят.

Він відчинив двері. Ручок на них не було, тож він штовхнув їх ногою і зробив крок за поріг. Там він її і побачив, прив’язаною до ліжка, над яким на шпалерах лишився шрам у вигляді півмісяця, бо кілька тижнів узголів’я розгойдували, намагаючись привернути увагу того, хто жив у сорок четвертому номері, не за сорок футів, а лише за кілька дюймів.

Він кинувся її звільнити. Вона підвела голову з подушки і дивилася на нього, немов у гіпнотичному трансі. Ножем він перерізав мотузки на її зап’ястках. Перерізав мотузки на щиколотках і повернувся до неї з розкритими обіймами, але замість поцілунків і ніжностей його зустрів хук у щелепу, і він опинився на підлозі. Він спробував сісти, а вона з криком вискочила з ліжка, ще раз ударила його в щелепу, але цього разу вже коліном, і зуби у нього клацнули, як пастка. Він відчув смак крові. Ніж вилетів з руки й увіткнувся в стіну. Йому вдалося відкотитися назад, стати на коліна і відповзти подалі від неї. Вона дозволила йому дістатися дверей, що з’єднували номер сорок шостий із сорок восьмим, і добряче штовхнула під зад. Він розтягнувся на животі. Вона впала зверху, упершись колінами йому в нирки, і почала бити по потилиці. Вона була сильною і злою. Він спробував перекотитися, але вона вдарила його у вухо. Він прикрив голову руками, а вона перестала бити, накинула йому на шию ремінь і почала душити. Якась глибока частина його мозку зазначила, що вона добре засвоїла те, чого її навчили, на відміну від нього. Молодець дівчинка, подумав він. Йому стало трохи соромно, і він присягнувся собі, що ніколи не вступатиме з нею в бійку. Він обхопив її зап’ястки і відвів від свого горла, вона закричала і спробувала видряпати йому очі. Йому потрібні були дві руки, щоб контролювати одну її руку, а вона вільною рукою схопила його за вуса і так смикнула, що клей почав відходити. Він зрозумів, що відбувається. Вона його не впізнала. Він був одягнений, як пастух, і волосся у нього на обличчі було більше, ніж у всієї команди з гімнастики зі Східної Німеччини.

— Карлотто,— гукнув він,— зупинись!

Вона його не почула. Продовжувала кричати і тягнути за вуса, не забуваючи про тумаки.

— Зупинись! — заволав він.

Вона не зупинялася. Немов збожеволіла. Вибору не було. Він стиснув руку в кулак і вдарив її у вухо, досить сильно, щоб її оглушити. Він виповз з-під неї, доповз до розірваної завіси і сховався за нею, немов сором’язлива дівчинка в душі.

— Це я,— гукнув він звідти. Губи були солоними від крові: — Арт.

Вона перестала кричати і тепер дивилася на нього. Її трусило.

Він сплюнув.

— Це я.

Вона нічого не сказала. Лише тремтіла і не зводила з нього очей. Кулаки й досі були стиснуті, тверді, як каміння. Він назвав її ім’я. Обличчя у неї зблідло і вкрилося потом. Корені волосся відросли. Вона схудла, але була іще прекраснішою.

— Це я,— повторив він. Кулаки у неї розкрилися, і руки безвольно упали.— Це я.

Вона несамовито тремтіла. Назвала його ім’я. Він кивнув. Вона знову назвала. Він знову кивнув і простягнув їй руку. Вона втретє назвала його ім’я, і він зробив крок до неї, без страху і вагань, обхопив її руками і, притиснувши маленьке тіло до свого, поцілував палко і довго.

Глава сто шоста

ін витяг зі стіни ніж. Витер його і закрив лезо.

— Скільки їх іще? — запитав він.

— Один. Вийшов за цигарками.

— Я його бачив. Саме запалював одну, коли я підійшов до готелю.— Він сплюнув кров і витер рот тильним боком долоні.— Потрібно знайти інший вихід.

Вона покосилася на тіло Сейворі.

— А він?

Пфефферкорн опустився на коліна і спробував знайти пульс на зап’ястку і шиї. Поглянув на Карлотту і похитав головою.

— Не картай себе,— сказала Карлотта.— Йому було років зо сто.

Пфефферкорн не відповів. Здавалося, що він має відчувати провину, як тоді, коли стояв у хатинці Драгомира Жулька і дивився на воскове «тіло» прем’єр-міністра. Здавалося, що він має відчувати огиду: на відміну від Жулька, Сейворі був мертвий, і помер він від руки Пфефферкорна, без жодних посередників. Здавалося, він має відчувати страх. Будь-якої миті до номера міг повернутися солдат, до того ж, лишалося годин сім-вісім, доки на них не почнуть полювати. Але нічого з цього він не відчував. Не було і задоволення, відчуття переваги, гніву. Він нічого не відчував. Зовсім нічого. Він перетворився, безповоротно і без фанфар, на жорсткого чоловіка, готового до жорсткої правди.

— Шафа! — сказав він.

Вони затягли тіло до шафи і накрили його запасною ковдрою.

— Згодиться,— сказав він. Рот знову наповнився кров’ю. Він сплюнув.

— Артуре.

Він обернувся.

— Ти прийшов по мене,— сказала вона.

Він узяв її за руку:

— Ходімо.

Глава сто сьома

лужбовий ліфт висадив їх у кухні. Вони подолали темний лабіринт обробних столів і пройшли крізь пластикові завіси. За ними розташувалася холодильна камера, повна козячого молока і готових до випічки пирогів на деках. Пахло сміттям і хлоркою. Перші двері, що вели назовні, були замкнені. Він ударив їх ногою. Не піддалися.

— Що тепер? — запитала Карлотта.

Не встиг він відповісти, як вони почули шум. Обернулися і побачили довгу тінь, що кралася за ними по кухонним кахлям. Тінь належала високій людині, яка загрозливо посміхалася і велетенським кухонним ножем виписувала в повітрі вісімки.

— Голодний? — запитала Єлена.

— Анітрохи,— відповів Пфефферкорн.

Він закрив собою Карлотту і відкрив лезо зубної щітки.

Глава сто восьма

ртуре, це було просто вражаюче.

Вони бігли.

— Брутально,— сказала Карлотта,— але вражаюче.

Він не відповів.

— Ти мало не зніс їй голову,— продовжувала вона.

— Тихіше,— попросив він.

Вони легко знайшли потрібний корабель. Його було добре видно — пошарпане вантажне судно на двадцять п’ять тисяч тон з написом «Тъедж» на правому борті. Біля сходнів на них чекав Яромир. Він поморщився, побачивши їхній закривавлений одяг, і провів їх у трюм. Там були сотні дерев’яних ящиків, що стояли один на одному. Вони протиснулися вглиб, де Яромир звільнив для них місце і поклав ковдри. Не забув він і про відро з водою. Наказав сидіти тихо. Сказав, що коли дістануться безпечних міжнародних вод, він повідомить.

Вони чекали. Ноги у Пфефферкорна так боліли, що важко було сидіти. Карлотта зробила йому масаж, змила кров з обличчя і рук. Він не знав, чия то була кров,— його або Єлени. Обох, мабуть. Байдуже дивився, як вода її змиває. Час минав. Через вентиляційну систему до них долинали звуки корабельного життя: працювали автозавантажувачі, лебідки, гідравліка і поршні. Запрацював двигун, і корабель затремтів. Нарешті вільні, подумав він. І тоді вони почули гавкання.

— Нас шукають,— прошепотіла Карлотта.

Він кивнув. Зняв ковпачок з дезодоранта-електрошокера і передав їй. Відкрив ножа. Гавкання наближалося, ставало гучнішим і більш нетерплячим. Заскрипіло щось металеве, немов відчинили вантажні двері. Вони почули, як Яромир злабійською голосно сперечається з якимось чоловіком. Собаки скаженіли, гавкання луною розліталося по кораблю. Пфефферкорн відчував, як вони тягнуть людей у їхньому напрямку. Він чув їхній запах. Поміркував і витяг із задньої кишені одеколон-розчинник. Рідина була янтарною і тягучою, немов справжній дизайнерський одеколон. Невідомо, чим він пахне, але на роздуми не було часу. Він відтягнув Карлотту з дороги, витягнув руку з пляшечкою і побризкав бік ящика. В повітрі розпливлася п’янка суміш сандалового дерева і мускусу з легенькою ноткою пряного кедру і бергамоту.

Рідина подіяла миттєво. Гавкання перейшло в скімлення. Пфефферкорн почув, як люди ледве утримували собак, але безрезультатно. Ті вирвалися і кинулися геть, люди побігли за ними, і їхні голоси скоро затихли. Двері вантажного люка одразу ж захлопнулися.

Вони врятовані.

Але радіти було рано.

— Артуре,— сказала Карлотта і махнула рукою.

Він подивився.

Розчинник швидко роз’їдав ящик, дерево зникало прямо на очах. Дошка тріснула, полетіли скіпки. Пфефферкорн, недовго думаючи, упав на Карлотту і вигнув спину. Нижній ящик обвалився, і всі сім, що були зверху, посипалися на нього, і в кожному було не менше п’ятдесяти п’яти кілограмів найкращих у світі коренеплодів.

Глава сто дев’ята

оли він отямився, його нога була загіпсована і підвішена. Руки і торс забинтовані. Голову охоплювала туга пов’язка. Шкіра горіла, немов у лихоманці. Він оглянувся. Він лежав у крихітній кабіні, оточений металевими каністрами і скляними банками. Корабельний лазарет.

— Мій герой!

У ногах ліжка сиділа поранена Карлотта і посміхалася до нього.

Глава сто десята

аступні кілька днів Карлотта з Яромиром доглядали за ним як могли: годували супом і антибіотиками радянської ери, термін дії яких давно вже закінчився. Врешті-решт він прокинувся, почуваючись досить сильним, щоб з’їсти цілу порцію пюре з коренеплодів.

— Добре? — запитала Карлотта.

— Огидно,— відповів він. Вигнувся, щоб відсунути тарілку, і скривився від болю в зламаних ребрах.

— Бідолашний,— пожаліла вона.

— А ти як?

— Що як?

— З тобою все гаразд?

— Це ти мене питаєш?

— Вони над тобою не знущалися?

Вона знизала плечима.

— Трохи потріпали спочатку, але в цілому обходилися непогано.

— Нічого собі не дозволяли?

— О! — Вона здригнулася.— Ні, нічого такого.

— Добре,— сказав він.— Хотілося спочатку це з’ясувати.

— А потім?

— А потім ось це.

А потім вони кохалися. І було це антисанітарно, ризиковано, акробатично і трансцендентально.

Згодом вона лежала в його обіймах і легенько погладжувала по голові.

— Так мило, що ти приїхав мене визволяти,— сказала вона.— По-дурному, але дуже мило.

— Такий мій девіз.

— Як ти мене знайшов?

Він усе їй розказав. На це пішло багато часу.

— Дуже складно,— сказала вона.

— Досі не розібрався, хто говорив правду.

— Гадаю, усі, але частково.

— США послали мене, сподіваючись, що я не впораюся,— зітхнув він.— Я був їхнім пішаком.

— Вітаю в клубі!

— Хіба їм байдуже, повернешся ти чи ні?

— Хто знає. Може, вони б мене врятували. А може, ні.

— Ти могла загинути.

Вона кивнула.

— Не схоже, щоб ти занадто через це переймалася,— зауважив він.

— Ми всі помремо, рано чи пізно.

— Ти дуже легко прощаєш людей, що, як я розумію, вже забули про тебе.

— Не можна тримати бджіл, якщо боїшся, що тебе вжалять,— сказала вона.— Будьмо чесні. Завдяки їм я мала чудове життя. В усьому має бути компроміс.

Вони помовчали.

— Як довго ти вже їхній агент? — запитав він.

— Такі питання жінкам не можна ставити.

— То була Біллова ідея?

Вона розсміялася.

— Саме я його і завербувала.

— Ти його кохала?

— Достатньо.

— А мене?

— Я завжди тебе кохала, Артуре.

І вони знову кохалися.

— Куди ми пливемо? — запитав він.

— Завтра на нас чекає Касабланка — остання зупинка перед тим, як перетнути Атлантичний океан. Щойно ти прибудеш до Гавани, одразу ж іди до лікарні.

Він кивнув.

— Пообіцяй, що підеш?

— Звісно,— сказав він.— Але нічого зі мною не станеться, доки ти поруч.

— Саме це я і мала на увазі.

Він не зрозумів.

Але потім до нього дійшло.

— Ні,— сказав він.

— Мені дуже небезпечно лишатися з тобою, Артуре. А тобі дуже небезпечно лишатися зі мною.

— Карлотто! Будь ласка!

— Я тридцять років працювала з цими людьми. Я знаю, як вони мислять. Їм не подобаються невирішені проблеми.

— Я не невирішена проблема.

— Саме так вони тебе і сприймають.

Він нічого не відповів.

— Ти забагато знаєш. Не кажучи вже про те, що коли Жульк казав правду, він тепер мусить відмовитись від обіцянок щодо газу. Це відкидає наших у самий початок. Вони збожеволіють від злості. Потрібно знайти винуватого, і з тебе вийде ідеальний козел відпущення.

Вони помовчали.

— Наших? — запитав він.

Тиша.

— Вибач, Артуре.

Він промовчав.

— Їдь кудись далеко,— сказала вона.— Розпочни все з початку.

— Я не хочу починати з початку.

Тиша.

— Вибач, Артуре.

Він мовчав. На серці стало важко.

— Вибач,— сказала вона втретє.

Вони помовчали.

— Що б ти не робила,— сказав він,— будь ласка, не кажи, що я метелик, який прилетів на вогник.

— Гаразд, не скажу.

Вони мовчки лежали і слухали, як океан б’ється в борт корабля.

— Кохай мене знову,— попросила вона.

Він повернув голову на подушці. Очі у неї були сповнені болем. Він поцілував їх. А тоді заплющив свої і зробив те, що мав зробити.

Глава сто одинадцята

они стояли на палубі і дивилися, як ранішнє сонце золотить Медину, слухали, як голос муедзина поглинає вода, що хлюпає навколо човнів у гавані. Пфефферкорн спирався на поручень, щоб не навантажувати зламану ногу. Карлотта обіймала його за талію.

— Сумуватиму за тобою більше, ніж ти гадаєш,— сказала вона.

— Знаю,— зітхнув він.

Вона пішла до сходнів.

— Карлотто.

Вона обернулась.

— Прочитай, коли матимеш вільний час,— сказав він.

Вона сунула листа в кишеню пальта, поцілувала його в щічку і пішла.

Пфефферкорн стежив за її стрункою постаттю, доки вона йшла вздовж берега. Карлотта прямувала до американського посольства. Там вона зв’яжеться з місцевим агентом. Звітує, що Західна Злабія звільнила її після того, як у Східній Злабії стратили Пфефферкорна. Він зникне ще до того, як комусь спаде на думку його пошукати.

Яромир допоміг йому повернутися до лазарета. Він підіткнув Пфефферкорнову ковдру і передав йому склянку теплуватої «трійнички».

— За ваше здоров’я,— проголосив Яромир. Пфефферкорн проковтнув напій. Усередині все пекло.