Майстерня II

Пройшовши кілька вулиць, ми опинилися на Льва Толстого, спустилися вниз, тоді старанно зачинили за собою двері і вляглись на канапі, прикритій жовтим покривалом із жовтими кульбабами; голка програвача розтинала чорне плесо платівки. До мене ненадовго повернувся голос, я кілька разів сказала, що «не можна, не треба, не годиться, не хочу, не вмію, не знаю». Мені не подобався саме такий різновид розмови, йому вона теж не здалася приємною, він відвернувся до стіни, з льоту вимкнув програвач, встав з ліжка і сам почав грати на старому піаніно. Він надто сильно вдаряв по клавішах, я боялась, що зараз він вдавить їх усередину і тоді доведеться кликати фахівця, а в мене не буде чим заплатити, і я піду сама на морозяну вулицю, і помру в під’їзді, бо додому також не буде сенсу вертатися. Микола імпровізував у все більше джазовій манері, врешті почав сам собі підспівувати:

— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Покривало було жорстке і вогкувате, я лежала на спині, веслувала в ритм його мелодії, буйки залишилися зовсім далеко і ще більше віддалялися, маяки зникли за горизонтом, рятувальники давно пішли у відпустку, я власноручно стягнула із себе сірий вовняний светр, сіру розтягнуту майку і сірий запраний ліфчик, перевернулась на живіт, мені ввижалося, що на моїй спині виросла кульбаба, а він співає якраз про неї, про кульбабу, про цілий луг весняної жовтої кульбаби, по одній квітці з кожної веснянки, і вони всі разом, всі — разом зі мною, гойдаються в такт мелодії:

— Куль-ба-ба! Куль-ба-ба! Куль-ба-ба!

Мелодія прискорилася, жовті квіти перетворилися на білі пухнаті кульки, Микола здував їх усі нараз швидким подихом, моя спина перетворилася на цвинтар, на якому замість хрестів стирчали полисілі голівки кульбаб.

— Куль-ба-ба-ба-ба-ба-ба!

Це був несподіваний стукіт у двері, хоча перед тим ми не чули кроків. Микола накинув на мене брудний халат й акуратно підштовхнув у бік піаніно, я мала присісти за ним, щоби сховатися. Я втиснулася спиною в ряди книжок на нижніх поличках стелажа, я — «кишенькова жінка», сама не знаю, яке слово здалося мені принизливішим: «кишенькова» чи «жінка». Він впустив усередину матір, її погляд обмацував стіни, вона принесла йому гарячий обід, він розсердився на неї за це, тут же попросив її вийти, ніби саме припущення, що він міг би відчувати голод, було для нього принизливим, як і сама думка, що він був народжений жінкою. Я сиділа на підлозі, втупивши очі в те місце, де розходилися поли халата, дивилася на свої груди. «Молочні залози», — так вони називалися в легенді рентгенівського знімка легень. «Молочні залози», з яких ніколи не витекло ні краплі молока. Молочні залози. Молочаї. Кульбаби.

+++++++++++++++++++Миколина мати вийшла, зачинивши за собою всі двері, ми знову лягли одне коло одного, Микола стягнув штани, ноги в нього були тонкі та довгі, схожі на диби, це позбавляло його серйозності, зазвичай це маскував одяг, а ще я побачила, що він носить голубі бавовняні кальсони, напевно, він і справді колись був дитиною. Однак зараз ці майже тендітні ноги були кублом дикого звіра, що здибився під прикриттям кальсонів, Миколі доводилось притримувати його рукою, щоби той звір не кинувся і не розтерзав мене.

«Ось він — гріх», — думала я, не в змозі відвести погляд.

— Хочеш, щоб я ознайомив тебе зі своїми інтимними органами? — запитав Микола своїм звичайним тоном викладача.

Я нерішуче кивнула, тоді він ввійшов у печеру і зсередини відчинив дверцята, за якими дрімав звір, я бачила звірову тремку шкіру і страхітливу пащеку. Під час наочної лекції Микола лагідно гладив його по голові.

— Це мошонка, в якій сховані яєчка… це голівка, оце називають крайньою плоттю… сюдою пісяють… а те, що зараз відбувається, називається ерекцією…

«Ось він — гріх», — стугоніли в моїй голові слова, заважаючи засвоювати нове знання. Місце між ногами в мене було залите жаром, я боялася, що цей жар навіть видно, неодмінно мало бути видно червону заграву — там, зараз він її помітить і почне казати, що я розпусна жінка.

— Хіба це можливо, що ти — дівчина?

— Я ж ходжу до Катедри.

— Моє покоління виросло без Бога. Нам ніхто про Нього не говорив.

— Але зараз ти вже знаєш.

— Я прийняв хрещення кілька років тому.

— Ти не поводишся, як новонавернений: не ходиш до церкви.

— Я не вважаю, що виражати любов тілом — це гріх.

Я відірвала лице від складок вогкого покривала, простягнула руки, погладила його, як кота, хоча він пахнув, як пес, мені б хотілося, щоб він дозволив мені занурювати пальці в його шорстку шерсть, щоб він заплющив очі і поринув у муркітливе блаженство, щоб ми разом перебували в розкоші, яку дає близькість другого тіла, та в нього була власна програма, він рухався в іншому напрямку, ніж я, хоча наші переплетені тіла, здавалося, переконували в одному і тому самому. Я занурювала в нього пальці, щоб ліпити з нього, як із пластиліну, але вони натикалися на гору, яка насувалася на них, — навіть гори йому підкоряються, він сильний і високий, як Говерла, я боляче стукалась об нього, а він вливався в мене, мов гіпс у форму, не питаючи, чи хочу я ще за життя стати власним пам’ятником.

— Зніми ці сережки, — раптом простогнав він, — вони такі ж кічеві, як твої картини.

Я витягнула з вух кольорові камінці, які дуже любила, і пожбурила на підлогу, а він продовжував подорож по моєму тілу. У цій мандрівці йому не потрібен був співподорожній. «Чому він такий поглинутий моїм тілом? Нещасний братик-ослик, який прагне тільки одного: щоб його погладили і притулили», — думала я, а він раптом скрикнув, як людина, котра щойно знайшла давно загублену річ, тоненько застогнав із заплющеними очима, притискаючи мою долоню до свого вологого члена, ніби хотів, щоб я склала іспит зі знань, отриманих на тему його анатомічної будови. Невдовзі він знову сповістив тоном викладача:

— Саме так виглядає еякуляція.

Він вдягнув кальсони, підвівся, підійшов до плити, насипав до італійської кавоварки-еспресо три ложечки з чубком кави «Форт» — і стояв спиною до мене доти, доки гарячий напій не почав із сичанням перетікати у верхню камеру. Розділив каву на дві керамічні філіжанки з грубими стінками і мовчки подав мені одну.


Було темно і морозяно, коли ми вийшли на вулицю, ми ковзалися на грудках брудного льоду, моя рука — в його кишені, його рука — в його кишені. Я робила все, щоби крадькома прослизнути вулицями, де ходило повно його студентів і знайомих, бо минули ті часи, коли я ступала поволі, не відводячи погляду від надщерблених голів польських поетів на верхніх поверхах будинків; тепер вулиці перетворилися на смугу перешкод, а мій підозріливий погляд був розвідником, якого я щомиті посилала далеко поперед себе. Микола, як завжди, крокував без усякого поспіху.

Ми зупинилися біля одного будинку поблизу Політехніки — «еклектизм, зверни увагу на невеликі круглі вежі на самому верху» — ввійшли в браму, покриту білою ліпниною, — «старанне виконання, нуль художньої цінності» — пройшли через подвір’я, заставлене врослими в землю «запорожцями», накритими брезентовими чохлами, мені б теж такий не завадив, небо саме почало випльовувати плахти мокрого снігу — мої долоні на моїй голові, його долоні на моїй голові — з подвір’я ми перейшли в наступну браму — «глянь на куту скриньку для листів, якийсь бовдур пофарбував її коричневою олійною фарбою» — а звідти на чергове подвір’я, там я побачила покритий бляхою мезонін, град барабанив по його даху, пробиваючи наскрізь, пробивав він і наші непокриті голови. Ми постукали у двері, відкрив чоловік середнього віку з пасемками чорного волосся по боках лисого черепа; його чіпке око відразу ж зафіксувало наші переплетені пальці. Ми ввійшли у приміщення, так щільно заставлене головами, що ніде було притулити власну; вони стояли одна біля одної на довгому столі, з шиями і без, матові та блискучі, з каменю і з дерева, всі одночасно повернулися до мене і почали мене розглядати — у їхніх більмуватих очах не було прощення моєму гріху. Серед цих мертвих голів смикалася і теліпалася лисина господаря, який готував для нас почастунок. Він приставив до шафки драбину і піднявся по ній під саму стелю, щоби зняти з полиці якісь бутлі, при цьому зачепив головою цілий ліс ніг, який там ріс: ноги прямі та схрещені, кам’яні і металеві, усі — босі. Сусідню шафу прикрашали паперові Богоматері в золотих коронах і один портрет колишнього українського прем’єра Віктора Ющенка. Микола з господарем всіли ся обличчям до нього, розлили по склянках непрозоре вино з оплетеного лозою бутля. Я теж пила, і вже після перших ковтків голови почали накладатися одна на одну: господар — на Матір Божу Язловецьку, Миколине волосся — на господареве волосся, Миколине волосся — на господареву лисину, Миколине волосся — на лисини мертвих голів, які всі до одної були Тарасом Шевченком, їхні обважнілі лоби нависали над вилупленими очима, крім того, з усіх Шевченків звисали довгі вуса та стяжки вишиванок. Микола з господарем дискутували стосовно якогось складного питання, пов’язаного з факультетською конференцією, бо та власне наближалася, нарікали на декана, щось занотовували на звороті пописаних листків, а я сьорбала непрозору рідину, середнянське вино із сонячного Закарпаття, яке доходить стиглості в досконалих пивницях і погребах, збудованих турками чотириста років тому. Усі голови були однакові, хоча не зовсім, я помітила одну з лисиною і навислим чолом, але без вусів — «увага — чужинець!» — цікаво, як вона сюди пробралася, я вдивлялася в неї дедалі уважніше, цмулила середнянське, як воду, і намагалася згадати точну цитату з «Руслана і Людмили», коли нещасний закоханий шукає наречену, а замість неї зустрічає в чистому полі величезну голову:

…смотрит храбрый князь —

и чудо видит пред собою.

Найду ли краски и слова?

Пред ним живая голова.

Огромны очи сном объяты.

«Руслан дав собі раду», — подумала я, бо коли голова почала на нього щосили дути і скинула його з коня, коли стала кричати і дражнити його своїм страхітливим язиком, він швиденько і вправно проштрикнув отой її язик списом — у рамках необхідної самооборони, тоді як я була беззахисна і до того ж голодна, поглядом шукала чого-небудь їстівного, однак на столі стояло тільки варення з червоної калини, терпке і гіркаве, Аба давала мені таке по ложечці, коли боліло горло. Микола з господарем теревенили про клопоти з деканом, голосно прицмокуючи над його старечим маразмом, а може, і через калину: тверді шкірки приліплювалися до зубів та до язика, їх було важко відчепити, а тоді прожувати. Голова-чужинець непогано закамуфлювалася серед бюстів поета, вторглася до його вишневих садочків, нещасних кріпачок і гайдамаків з гострими косами, але навіть і це ще нічого порівняно з дюжиною розп’ятих без хрестів Христів під стелею — цікаво, чи він хоч іноді дивиться в їхній бік, чи кидає на них свої беззвучні атеїстичні прокльони?

— Звідки тут узялася ця голова? — тихо спитала я.

Господар мені підморгнув, долив іще трохи середнянського й охоче перейшов на нову тему. Він говорив про літо 1990 року та про офіцерських дружин, які протестували під Оперою проти знесення пам’ятника, про знайдені в постаменті єврейські надгробки і про скульптора Меркурова — той начебто був єдиним членом московської масонської ложі, який помер природною смертю. До цього оповідач дочепив легенду про псевдосамогубство архітектора Горголевського через осідання театру — ні я, ні Микола його не виправили, тільки багатозначно перезирнулися, — врешті-решт господар дійшов до моменту, коли голуба вантажівка з поваленим пам’ятником Леніну заїхала у двір одного з львівських заводів, де в присутності дуже нечисленних свідків фігуру поклали обличчям до землі. Однак звістка про скинутого з престолу вождя світового пролетаріату швидко розлетілася містом, і завод почали відвідувати цілі делегації зацікавлених. Із Києва навіть приїхала спеціальна комісія, яка заявила, що умови зберігання Ілліча є незадовільними. Вони сформулювали рішення саме цими словами — бо то були часи, коли Леніна вже можна було демонтувати, а от повалити в багнюку — ще ні. Отож, треба було його позбутися в цивілізований і дешевий спосіб, тому невдовзі у відлюдному закутку відбулася ще одна екзекуція, цього разу не така помпезна: Ленінові відтяли голову, торс призначили на пам’ятник жертвам комуністичних репресій, а наразі — сховали на одному складі.

— І як же ця голова потрапила до вас? — запитала я, але господар тільки розсміявся і знову долив мені вина, хоча я не встигла випити попередню порцію, тож воно стало переливатися через край, це його ще більше розвеселило, він скорчив страшну міну, поляскуючи себе по колінах, круглих, як футбольні м’ячі, я не знала, що зробити, щоби він нарешті розколовся, тож запитала:

— Що ви відчуваєте, коли стираєте з неї пил?

— Я не стираю з неї пил. Я витираю об неї ноги, — хихочучи, відповів він.

Миколине лице здригнулося від відрази, на нього наклався Ющенко зі стіни, а на господареву пику — Ленін, який наблизив до мене примружені очі головного чекіста і хрипко заявив:

— Я тебе впізнав, ти дочка Маріанни.

Склянка перекинулась, невипите закарпатське вино стікало мені на джинси, мій співрозмовник зірвався на ноги і взявся витирати мене шматком червоного сукна, турботливо зазираючи в очі. Так, він був тоді в центрі подій, зізнався він, співав «Червону калину» так, що аж зірвав собі горло, у нього є двоюрідний брат, який на власні вуха чув постріли, два чи три, коли точно це було — в липні чи в серпні? Я відключилась і зав’язла у млості, що сочилася з хмари славетного мучеництва моєї матері та важкого диму з сигарет, що їх палили чоловіки, мені було нічого сказати на тему цієї історії, вони все знали краще, господар дедалі більше зворушувався власними спогадами, Маріанна справді була реінкарнацією Соломії Крушельницької, таке саме дзвінке мецо-сопрано, українське у самому своєму єстві. Він сам, до речі, уже якийсь час виношує задум видавати справді патріотичний часопис, присвячений культурі, от тільки не знає, як знайти спонсора, і ще не визначився з назвою. Як ви гадаєте, що краще: «Незалежність» чи «Червона калина»?

— Ми знайомі багато років, — сказав Микола, коли ми вийшли надвір. — Я багато йому завдячую: через нього я потрапив в інститут, він переконав мене захиститися. Але правдою є і те, що колись він спеціалізувався на погруддях Леніна.

Ми брели сполученими двориками — по коліна у свіжому снігу, моя голова — на його плечі, його голова — на моїй голові. Марно ми намагалися прожувати гіркі ягоди, якими нас пригостили.

«Бажаю всього найкращого тобі і твоїй учениці», — сказав Миколі на прощання господар, і тепер я не могла позбутися відчуття, що його погляд, який після цих слів шаснув у мій бік, випік тавро на моєму обличчі.

Загрузка...