Полтвa

— Я піду з тобою! — сказала я їй своїм звичаєм, та цим разом вона погодилася без заперечень. Вона щойно покупалася, а тепер закінчувала малюватися перед дзеркалом у ванній. У руці вона тримала коробочку з написом «Ленинградский», потрошки спльовувала на прямокутний брикетик туші, розмішувала малесеньким пензликом, а тоді наносила на свої довгі вії — крім неї, ні в кого таких не було, хіба що в Снігурочки, але в тої були накладні. Піниста вода утворювала у ванні вир, і мені здавалося, що потік із її запахом хоче мені щось сказати, але затинається, бо сильна течія випихає його під землю, у Полтву, яка, як відомо, зливається з двома іншими підземними річками точнісінько під нашим будинком. Ми жили на вододілі, одначе вода в кранах була за графіком, з’являлася між шостою і дев’ятою ранку, і хто спізнювався, мав обходитися тим, що знайдеться у відрах і каструлях. На зіпсованій пральній машині лежала програма на червень: сьогодні, четвертого, ставили «Кармен», з Маріанною Астаф’євою в титульній ролі.

Я пішла до кімнати, чула, як Аба ввімкнула телевізор.

— Трагедія в Башкири, — говорив диктор у новинах, — витікання газу… вагони, скинуті з рейок… сотні жертв… опіки…

— Що сталося? — запитала я.

— Два поїзди злетіли в повітря, в газопроводі, що проходив біля колії, було витікання газу. Коли поїзди розходилися, стався вибух. Налічують сотні жертв.

— Де?

— Під Уфою.

Стоячи у дверях, я бачила в кадрі вагони, скинуті з насипу, відірвані двері, побите скло і купу залізяччя, тоді на екрані з’явилися завади, з них виринуло обличчя популярного телеведучого Влада Лістьєва:

— Учора московський стадіон «Олімпійський» тріщав по швах під час концерту легендарної рок-групи «Пінк Флойд», яка вперше в історії СРСР відвідала…

Кольорові смужки проковтнули вусатого Лістьєва, повернулися кадри з Башкирії.

— Спочатку Чорнобиль, тепер цей вибух, — зітхнула Аба. — Що нас іще чекає?

Я на пальчиках увійшла до кімнати Мами, відкрила її шафу, взяла червону міні-спідницю і чорні колготи. Мама не коментувала моїх інновацій із модним вбранням, вона саме розмовляла з кимось по телефону, її чоло було наморщене — хоч Аба раз за разом повторювала, що якщо вона не почне дбати про свою міміку, то скоро виглядатиме як стара баба. Коли ми вийшли з дому, вона обігнала мене на сходах, а я завмерла на нашому поверсі біля вітражного дуба: свинцеві рамки, які його оточували, були коліями, і ними їхали два довжелезні пасажирські потяги. Я занепокоєно стежила за їхнім пересуванням: зіткнуться чи ні, згорять чи ні, злетять у повітря чи вціліють?

— Швидше! — гукнула Мама знизу.

Сонце безжально розігрівало вулицю. Мені хотілося морозива у вафельному стаканчику, але я мусила підпорядковуватися Маминому ритму, інакше мене би викинуло за борт корабля, який, не зупиняючись, помчить уперед: Мама не їла солодкого.

Ми пройшли повз Будинок профспілок із великим написом «Хай живе КПРС!», тоді повз брудні стіни готелю «Інтурист», ми пливли колишнім руслом колишньої річки Полтви, і разом із нами пливла Міцкевичева колона, книгарня «Дружба» та напис «Вперед до комунізму!», який виростав із її факела. Ми влилися в проспект Леніна і на рівні етнографічного музею наскочили на Клумбу. «Страйк», «демократизація», «українська мова» — читала я слова, висмикнуті з заголовків газет, прикріплених кнопками до дерев, а серед усього цього клекотали голоси літніх чоловіків. «Тільки б вони її не впізнали», — думала я, але було надто пізно: дідок у бавовняній шапці з козирком, з-під якої стирчали жмутики волосся, саме брав її під руку.

— Дорога пані Маріанно, — говорив він скрипучим голосом, — я вірю в можливість вільних виборів. Ви будете нашою кандидаткою до Верховної Ради СРСР.

Вона люб’язно дивилася на дідка, її зелені очі з золотими блискітками навколо зіниць світлішали — і для нього, для нього струменів її коханий для мене голос, водночас вона вивільняла лікоть з міцно стиснутих пожовклих пальців. Ми пішли, він залишився, проводжаючи нас нерухомим козлиним поглядом, на якийсь момент я відчула до нього навіть щось на кшталт співчуття.

Що з того, що тут колись текла річка, якщо жоден із розпечених каменів про це вже не пам’ятає, що з того, що, згідно з переказами, рибальські човни колись плинули водами Полтви до самого Балтійського моря? Я взяла під руку свою русалоньку і намагалася не відставати від неї, ми були майже одного зросту, наші тіні рухалися попереду нас, поки їх не ковтнула тінь Леніна, оточена кущами троянд. Я дивилася на п’ять роз’єднаних літер його прізвища і думала, що їх можна було б написати в інший спосіб, нехай би, як у каліграфічному прикладі, утворили безперервну лінію, по якій поїдуть два пасажирські потяги. Ле-нін-Ле-нін-Ле-нін… Нін-ел-нін-ел-нін-ел…

— Швидше!

Ми обійшли театр зліва, піднялися східцями службового входу, за нами зачинилися засклені двері з переплетенням кутих орнаментів, у їхньому лабіринті заплуталися пучки сонячних променів. Вахтерки порозкладали свої опасисті тілеса на незручних стільцях, тілесами стікали поли синіх халатів, прикриваючи відкорковану пляшку горілки під столом. Мамі дали ключі від гримерки, я пішла до сходів, але Мама подала мені знак рукою, і я згадала, що в березні директор викинув її з її ж таки гардеробної і перемістив у підвал, тепер у Маминому розпорядженні була репетиційна кімната недавно померлої ударниці. Ми ступали довгим коридором без вікон, проходили повз ряд однакових білих дверей, з-за кожних долинав звук іншого інструмента, але я чула тільки ударні.

У кімнаті вона кинула сумочку на стілець, запалила сигарету, поставила галочку на сьогоднішній виставі у розкладі на стіні. Я навмання розгорнула книжку в сірій обкладинці, що лежала на шафі: «На початку XX століття на світовій оперній сцені панували четверо чоловіків: Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Тітта Руффо. І тільки одна жінка зуміла піднятися до їхніх висот — Соломія Крушельницька. Але якщо йдеться про міру особистості, то вона значно вища за цих знаменитостей». Мама струшувала попіл просто на килим: нагорі вона ніколи не показувалася із сигаретою. Вона вийняла з шафи сукню Кармен з посірілим та обтріпаним мереживом. Натомість червона спідниця, та, що на мені, була зовсім нова.

— Тобі личить, — зауважила Мама. — Можеш брати з моєї шафи все, що захочеш. Ти вже виросла.

Я зазирнула у відчинені двері шафи з Маминими костюмами, всередині, як і в нашій домашній, було сховане дзеркало, в ньому відбивалося довге тіло, яке я бачила в підручниках із ботаніки: дерево з наземною частиною у вигляді стовбура, яблука грудей, цятковані стебла рук, покриті листям стебла ніг, поліній орхідеї між ногами.

— Затягни блискавку, — попросила вона, повернувшись спиною. Її вії були земноводними рослинами з трубчастими пагонами, що їх у просторіччі називають комишем, а очі — тюльпанами з чорним квітковим дном, із шорсткими тичинками всередині.

— Я втомлена, — прошепотіла вона більше до дзеркала, ніж до мене. — Норми для артистів опери — це абсурд. Двадцять чотири вистави на місяць плюс репетиції. Щодня! «Доярки, добьемся высоких удоев от каждой фуражной коровы!»

Тільки останній пропагандистський лозунг Мама сказала російською, а все інше — українською. Одного дня вона рішуче змінила мову, це звалилося на нас із Абою як грім з ясного неба. Суперечка, під час якої вона виклала свої аргументи, була її останньою розмовою рідною, російською. Тоді Мама говорила, що вона — донька цієї землі, а ця земля — українська. Ще вона говорила, що Аба — окупантка, що в сорок четвертому її ніхто сюди не кликав — будь ласка, треба було після війни повертатися до свого Петербурга.

Говорила про бої за Львів у 1918 році та знищені могили Січових Стрільців. Говорила про багатовіковий гніт русифікації і «розстріляне Відродження». Говорила про неймовірно низький відсоток шкіл, де автохтони можуть навчатися своєю мовою, і про пихатих загарбників, які все життя проводять у Львові, українською не вимовивши ні слова. Згадувала про кампанію, під час якої зі словників було виключено багато питомо українських слів, щоби мова ставала дедалі подібнішою до російської, аж поки остаточно не зіллється зі «старшим братом».

Аба відреагувала на це розповіддю про польський Львів і про його численні національні меншини, які жили у злагоді. І також — про бої 1918 року. Про сплюндрований Цвинтар «орлят». Говорила про лікарню, в якій пропрацювала тридцять років, і де кожен із медперсоналу розмовляв рідною мовою — російською, українською і польською — і нікому не спадало на думку змінювати мову з ідеологічних міркувань. Згадувала також про російські колискові та про російський буквар, посилалася на поетів російської Срібної доби, котрих вони обидві дуже любили.

Усе, що сказала Аба, не знайшло в Мами відгуку. Що ж до мене, то я відразу цілком зрозуміла і підтримала Мамине рішення. Та все ж від того моменту, коли вона змінила мову, перейшовши на українську, я почала уникати звертатися до неї — ніби сама перетворилася на словник, з якого хтось поступово, потрохи вилучав слова.

Тепер я теж нічого не відповіла і вийшла на коридор — з наміром відвідати знайомих балерин.

А там назустріч мені сунули троє драгунів у білих шовкових жилетках, із трикутними капелюхами в руках, довгі пера волочилися за ними по землі, драгуни реготали, один із них заточувався і навіть мало не впав, його погляд був затуманений. Я йшла за ними, не дуже добре пам’ятаючи, де вихід, ми разом просувалися вперед тунелем у формі півкола, пройшли повз пост пожежної безпеки, схему евакуації, плакат «Артисте! Пам’ятай, що ти — син радянської землі!», аж ось коридор раптом закінчився: тьмяні лампочки, чавунні стійки з попільничками, напис «Хода нет». Я зійшла з рейок, як ті уфимські вагони, зробила поворот «кругом», та було вже запізно: мені в лице нахабно диміли їхні цигарки, летіли націлені в мене примовки та хихоньки, а ще — забута кимось споловіла троянда. Я втекла порожнім коридором, ще раз пройшла повз ряд зачинених дверей, ввійшла в єдині відчинені, щоби збити зі сліду драгунів, які й на думці не мали мене переслідувати. Так я опинилася в темному просторому приміщенні, в якому ніколи раніше не бувала, зі стінами, оплетеними трубами та іншим залізяччям. Ці стіни були прикрашені вентилями, клапанами і дверима в нікуди, над головою я чула приглушені кроки і голоси. Я стояла під сценою, тобто на чотири яруси нижче, ніж дзеркальна зала, в якій займаються балерини, і куди я так поспішала ще хвилину тому. Я бачила високий кутастий ящик невідомого призначення, бачила свічник — як я заввишки, а ще я стояла на краю відкритого каналізаційного люка зі вставленою в нього драбиною.

У балетній залі я любила сидіти на підлозі та спостерігати за маневрами балеток, так само посірілих, як мереживо сукні Кармен, любила дивитися на тугі, майже зрослі зі спинами животи балерин, у яких не було місця для дітей.

— Ти помиляєшся, — якось одна з них сказала при мені іншій, — театр не має сполучення з каналами Полтви. А якщо колись і мав, то їх уже замурували.

Тепер я отримала нагоду перевірити це особисто, але не знала, чи варто. «Мама почне переживати», — брехала я сама собі, підтягуючи вгору ноги в таких недоречних зараз колготках і повертаючись на коридор. Там я знову наткнулась на драгунів, які поверталися з курилки, лацкани їхніх шовкових жилеток цього разу були притрушені попелом і пелюстками троянди, та й заточувалися тепер уже всі троє — хоча глядачі про це ніколи не дізнаються. За драгунами йшла Мама з припорошеним білою пудрою лицем.

— Мені треба на хвилину до перукаря, йди до буфету, купи собі тістечко!

Червона спідничка не мала кишень, я тримала монети в долоні, бігла за Мамою, задля розваги зачіпаючи по дорозі рукою всі замкнені двері, вони розвівалися навколо мене, як мереживна тасьма на її спідниці, тасьма ця рвонула вгору, і я не знаю, як так сталося, що по дорозі я знов увійшла в ті самі двері.

«Тіло дванадцятирічної дівчинки було знайдено в смердючих каналах, — скаже по телевізору Влад Лістьєв. — Стан її матері, відомої оперної співачки, близький до божевілля, бо в цьому трагічному випадку вона звинувачує себе».

«Не бросать, не кантовать», — попереджав напис на чудернацькому ящику біля свічника. А також: «Музикальний инструмент. Арфа № 969». Я уявила собі заводський конвеєр, по якому тисяча арф проїхала простісінько у вправні руки радянських робітників, такий конвеєр мав знаходитися десь у Сибіру, в зоні вічної мерзлоти.

«Доньку відомої оперної співачки затримала міліція в момент, коли та кидала у відкритий каналізаційний люк історичну арфу, на якій грали радянські солдати під час урочистого вступу у Львів 17 вересня 1939 року», — напишуть потім у газетах.

У буфеті продавали тістечка двох видів: кошичок із білим кремом згори або трубочка з білим кремом усередині.

На сходах буфету дрімав музикант у смокінгу, в руках він тримав скрипку, смичок лежав упоперек його колін, немов кинджал, яким він за мить до цього вчинив самогубство. «Виступаючим у першій дії підготуватися до виходу!» — пролунав голос помрежа Наташі. Уже в першій дії на сцену мала завітати Кармен, заспівати хабанеру. Чи всі пам’ятатимуть, що в четвертій дії вона повинна померти?

Трохи солодкого крему було на моїй блузці, коли я всілася біля ніг Наташі на моток кабелю — звідси я бачила всіх акторів, руки диригента і чорну прірву партеру. Перед Наташею був екран, вона командувала через мікрофон, приєднаний до пульта:

— Увага, починаємо!

Чи оркестранти у паузах під час гри можуть чути, як під театром булькоче ріка? Чи її підземна течія здатна впливати на перебіг вистав і долі акторів?

— Само собою, що є прохід, — сказала Наташа. — Я була в каналах під театром, із твоєю мамою.

Чим старшою ставала Наташа, тим гарнішою вона здавалася. Її шкіра була біла, немовби вкрита шаром позолоти. Очі вузькі та видовжені, як у єгиптянок з папірусів. Її крупні біло-жовті кучері були викладені на голові, наче гірка трубочок з кремом. Сьогодні вона була вбрана в довгу чорну сукню. Шкода, що глядачі ніколи її не побачать.

— Чому ти не стала актрисою?

— Я хотіла бути важливішою. Помреж — це як залізничний диспетчер, усе залежить від нього.

— Чому в тебе нема ні чоловіка, ні дітей?

— Усе моє життя — це театр.

— Як виглядає те, що під театром?

— Зажди хвильку, — вона пересунула два повзунки на пульті, поспішно запалила сигарету.

— То було чистісіньке божевілля, — прошептала вона, — ніякої підготовки, ніякого захисного одягу, два слабенькі ліхтарики. Після вечірньої вистави, тобто в найнебезпечніший час, коли більшість мешканців міста купається, тому рівень води помітно піднімається.

— Хто? — так само пошепки запитала я.

— Твоя мама, я і молодий сценограф.

— І як?

Вона не відповіла, уважно вдивлялася в екран — я знала, що вона не завжди могла розмовляти під час роботи. Лився голос Кармен на сцені, текли струмені Полтви в колекторі під театром, розпливалося зображення на екрані телевізора, силуети акторів зникали, замість них з’являлася шипляча сіра вода.

— Знову те саме! — крикнула Наташа. — Електрик! Коли вже нарешті звільнять цього ледацюгу?

Зі сцени долинув підозрілий звук, схожий на собаче виття. Його було чути на тлі арії Кармен, і мені здавалося, що він навіть потрапив у правильну тональність, хоч я і усвідомлювала, що не знаюся на таких речах. Невдовзі на екрані знову з’явилися актори.

— Ця боротьба мені потрібна, щоб не впасти у зарозумілість, — сказала одна з актрис по-українськи. — Я відчуваю в собі страх, багато вогню й енергії.


Тоді вони втрьох ішли тим самим проходом під сценою, що його я пізніше випадково відкрила, — це було через два роки після «Аїди», під час якої помер один із глядачів, і за два тижні до «Кармен» — останньої опери моєї Мами.

Перед цим у гримерці розігралася невелика сцена. Після вистави Микола прийшов туди і чекав, поки Мама перевдягнеться і зніме макіяж. Протягом деякого часу в них не траплялося нагоди спокійно порозмовляти, протягом деякого часу вона не заходила до нього в майстерню: політична діяльність з’їдала всі її вільні години. Він був злий: йому перестало вистачати її несподіваних візитів, невизначеного статусу їхніх стосунків. Злість настільки накипіла в ньому, що навіть звуки її голосу не принесли очікуваного катарсису. Він прийшов, щоб отримати від неї певну заяву-ствердження, щоб накреслити спільні плани. Тож коли вона сіла навпроти, він запитав, чи вона його кохає — а вона мовчала і дивилася вбік. Запитав, чи вона за нього вийде — а вона навіть не ворухнулася. Тоді він підійшов до неї і стиснув за зап’ястя. Вона здригнулася, але й далі мовчала. Сам вражений тим, що робить, він дивився на її посіріле лице — і стискав дедалі сильніше.

— Скажи: «Я тебе кохаю!».

Вона сказала — тихо і не дивлячись йому в очі, і тоді він зрозумів, що йому йшлося зовсім не про це. Він відпустив її руки, пішов нагору, покликав Наташу. Утрьох вони випили чвертку горілки і вирішили випробувати підземний прохід.


Канал під театром був у доброму стані: високі півкруглі склепіння, широкі доріжки тільки де-не-де звужувалися, а стеля спускалася нижче. Колись колектор сполучався з підвалами будинків, на стінах було видно забетоновані квадратні входи, вони обмацували їх у пошуках опори, проводили пальцями по цих сліпих отворах. Під ногами було слизько, вони спотикалися об щурів, попереду йшла Маріанна, нав’язувала їм свій ритм. Вона високо тримала ліхтарик зі старомодним козирком, а коли рука втомлювалася, ненадовго опускала його вниз, і тоді розвіяні складки сукні приглушували і без того слабенький вогник.

Вони звернули з широкого шляху, йшли зігнувшись у три погибелі, прохід став дуже вузьким, це їх надзвичайно стривожило — і вони відступили назад, до широкої «вулиці», повернули в інше відгалуження.

Тепер попереду йшов Микола, тримаючи ліхтарик, за ним ішла Наташа, у самому кінці — Маріанна, теж із ліхтариком. Вода піднімалася все вище, гуркіт ріки заглушав голоси і думки, вони рухалися прямо, присвічуючи поперед себе, тунель вів усе вище, вони пройшли повз великий водоспад, справа з’явився наступний тунель, вони опинилися поблизу вододілу.

Усі трохи опам’яталися і почали шкодувати, що вв’язалися в цю пригоду.

— Та ми, здається, під моїм будинком! — вигукнула Маріанна, наближаючи лице до них двох, щоб її почули. Тоді Микола вище підняв ліхтарик — як сценограф він був зобов’язаний знатися й на освітленні — і на очах у Маріанни поцілував Наташу в губи. Маріанна відсахнулася. Наташа відповіла на поцілунок. Вони розвернулися і, не сказавши ні слова, почали повертатися в бік театру. По дорозі Микола ще кілька разів зупинявся, піднімав ліхтарик і цілував красиву помічницю режисера.


Я дійшла до того самого місця — туди, де було видно виворітний бік, підкладку нашого будинку, — і ця думка мене окрилила. Я ніби відразу повірила, що вмію проходити крізь стіни, долати, як хвиля, бетон, дерево і скло, що зараз зможу притулитися до теплого обвислого живота Аби, яка спала у своєму ліжку всього лише кілька ярусів над нами. Жінка, яка прямувала переді мною, обернулася, показала мені кам’яні сходи, що вели нагору, я охоче почала по них підніматися, переживаючи тільки, чи люк, через який ми мали вийти назовні, не занадто близько до поста міліції, та чи міліціонери, які там чатують, не заберуть нас просто з підземелля до однієї зі своїх похмурих катівень.

Я перевела на дрантя твої чорні жакардові колготи, Мамо, забруднила спідницю, а холодні сходи все не кінчалися, вели нас усе вище, мені перехоплювало подих, навколо посвітлішало і потеплішало, сходи вже були не кам’яні, а дерев’яні, так само круті, важкі, важкі, важкі для малесеньких, дуже маленьких ніжок — не більш ніж тридцять третього розміру. Саме такі були в ліліпуток у синіх комбінезонах, які прошмигували по дерев’яних сходах, тримаючи в руках таці з їжею та напоями, раз у раз котрась із них випускала тацю з рук — і летіла сторчголов услід за нею. Так, тут було світліше, ніж під землею, але світло було слабке і тьмяне, а повітря — затхле, переповнене смородом старої олії, на якій щось смажилося. Ми були всередині довгого і високого будинку, на кожному поверсі вміщалося тільки одне приміщення: на першому — якась крамничка, на другому — бібліотека, а на решті поверхів влаштували кнайпу, де високі люди сиділи за столами, а низенькі їх обслуговували. Одній із ліліпуток, із таким же неприродно витягнутим лицем, як і сам цей будинок, було особливо важко розносити замовлення: вона частіше, ніж інші, спотикалася на сходах, ранячи при цьому коліна, кров просочувалася крізь сині джинси, і я невідомо звідки абсолютно точно знала, що ще сьогодні ввечері вона помре.

Нарешті ми добралися до найвищого поверху, там стояв кремезний сажотрус із прим’ятим блазенським обличчям. Він торохтів, як радіо, — переказував багатокультурну історію міста Львова, товстезними пальцями крутив латунний ґудзик своєї куртки, і кожен, хто запримічав цей жест, розумів, що в словах сажотруса немає ні крихти правди. Він нас не помітив, ми байдуже пройшли повз нього і по металевих гвинтових сходах піднялися на дах.

Нагорі теплий вітер зірвав капелюшок із голови моєї супутниці, і якусь мить мені здавалося, що я бачу її витончене лице на чорно-білому знімку, але крізь нічний ґрунт неба вже пробивалися бузкові паростки світанку. Ми були в самому центрі, оточені трикутником монастиря бернардинів, прямокутником ратуші і півколом домініканського собору, над дахами ширяли зграї білих чайок, так ніби Львів лежить на березі моря. Я сіла в білий кабріолет, запаркований на краю даху, готова до дальшої подорожі, але мене зупинив рішучий жест жінки.

Нарешті я змогла роздивитися її зблизька. Вона була трохи повніша від Мами і велична, ніби пам’ятник самій собі, так само вдягнена в червону сукню Кармен — обшиту сніжно-білою мереживною тасьмою. Її долоні були дрібні, тендітні та хворовиті, я знала, що вона не втримає мене, якби я покотилася похилим дахом униз.

— Галичина, лицемірна Галілея, — сказала вона, не дивлячись на мене, а її округлі очі були сповнені гніву. — Насміхаються з мене, що я співаю італійською. Дорікають, що в мене не поставлений голос. Привели в театр пса, який своїм виттям наслідує мій спів.

Кожне її слово було немов викарбуване в золоті, я сіла на слизьку черепицю — боялася, що щось може перервати цей монолог.

— Але я прийняла рішення — витримаю до кінця! Я повинна переконати всіх наших песимістів, що українська душа також здатна досягти найвищих вершин у мистецтві.

Мій погляд перескочив у бік обтягнутого червоною матерією живота, за яким виростав багатогранник костелу єзуїтів.

— А кохання? — тихо спитала я.

— Музика зворушує мене по-справжньому. Це дивно, бо я холодного темпераменту і нерви маю міцні, як віжки. На сцені мене притуляли і цілували, — додала вона. — Це були умовні знаки, сигнали, які казали, що треба піднімати завісу або запалювати лампи. Всі думали, що я дуже досвідчена і навіть хитра, а я була наївна. Я тримала пристрасті на відстані. Бачиш, яким дивним іноді буває життя актриси.

Я зворушено дивилася, як її тіло випрозорюється, бачила, як проступає крізь неї сіра пляма моря на горизонті.

— Їдемо туди, Соломіє? — благально запитала я, але вона не відповіла. Я встала, випрямила ноги і відчула, що мушу бігти в туалет. Я стала спускатися, по дорозі розпитувала ліліпуток, де вбиральня, кожна показала в інший бік, тим часом мій живіт набрякав, ось-ось він не витримає тиску, ось-ось проллється, врешті-решт на першому поверсі я потрапила в комірчину з бетонною підлогою. Я зачинилася зсередини, ткнулася головою в простирадла, розвішані там сушитися, і тієї миті, коли вже задерла спідницю, побачила, що насмішкувата чоловіча мармиза скошує погляд на низ мого живота і регоче, вишкіряється на мене з телеекрану на дверях і кричить:

— Я бачу! Я все бачу!

— Увага, третя дія! Кармен, дівчатка! Ескамільйо!

Це кричала Наташа, я прокинулася біля її ніг, сидячи по-турецьки на змотаному кабелі.

Потім була четверта дія з її заздалегідь запланованою і наперед добре відомою смертю.


Після вистави ми з Мамою поверталися додому порожнім і темним проспектом Леніна, я несла букет білих троянд, на бордові вона завжди казала «бурячки» і залишала їх у театрі.

— Коли тобі дозволять повернутися до попередньої гардеробної? — запитала я з претензією в голосі, яка здивувала мене саму.

— Мені здається, що вже ніколи, — відповіла Мама тоном ще менш сподіваним, бо невимушеним і чуттєвим; з дітьми так не розмовляють. Потім у ритм наших кроків вона виголосила щось на кшталт промови, з якої я боялася пропустити бодай одне слово.

— Я присвятила своє життя мистецтву. Тільки музика по-справжньому зворушує, тому я віддала їй усе — я нічого не роблю наполовину. Чоловіки? У мене було небагато зв’язків, усі такі собі. Материнство? Мені постійно не вистачає на це часу, я стараюся дбати про одну-єдину річ — прищепити тобі принципи. Щоб ти вміла відрізнити добро від зла, щоб ніколи не йшла на компроміс із власним сумлінням, щоб не терпіла зради у жодному вигляді. Люди думають, що мене останнім часом переслідують через мої погляди, тому я втрачаю позицію в театрі. Справді, мені не дають нових ролей, мене загнали в підвал, трапилися й інші неприємні речі — мене переслідують. Але це ще не все. Я співаю дедалі гірше, і дехто про це знає. Я втратила мотивацію до того, що було моєю єдиною метою. Чому? Бо коли я дізналася правду про радянську систему, для мене все завалилося. Я відчула, що мушу боротися з цією системою, але довго не знала — як. Тепер уже знаю. Я потрібна людям. Не тим, які в театрі, а тим, котрі бунтують на вулицях. Відколи я з ними, я стала менше займатися мистецтвом. Я замислююся: чи зараз є час для театру? На те, щоби співати для вибраних, для поціновувачів? Чи мистецтво і боротьба не виключають одне одного? Чи не потрібно повністю присвятити себе тільки чомусь одному? Не знаю. Я почала втрачати голос. Може, пізніше, коли ми переможемо імперію і збудуємо нову, вільну країну, я зможу знову…

Вона не закінчила речення, ми зупинилися біля якоїсь лавочки. Я шукала поглядом, що могло відвернути її увагу, але нічого цікавого коло нас не відбувалося, тільки літній вітерець шурхотів кинутим кимось на землю папірцем від морозива.

Через кілька тижнів після цього прогримів постріл, а я надовго забула про ту нашу розмову. Пізніше, коли вона несподівано виринула з глибин моєї пам’яті, я навіть не знала, чи вона відбулася насправді, чи, може, я сама її вигадала на потребу власних, мінливих, наче вода, теорій.

Загрузка...