Сніг уже майже зник, тільки де-не-де ми підковзувалися на його брудних грудках: я — в рожевих чобітках, Аба — в чорних черевиках на платформі, Мама — у білих повстяних ботиках, які кольором нагадували підсніжники, що їх тепер продавали на кожному розі Академічної. Ці занадто прості квіти не підходили для нинішньої нагоди, тому ми прямували на площу Галицьку.
— Ну і яка це весна? Щоби старець пережив марець, мус вбирати шапку, — бурчала Аба. — І теплі зимові чоботи. Треба дбати про свій організм.
— А може, я ту свою організму не зношу? — питала Мама, не знаю, жартома чи всерйоз. — Може, я хочу прикінчити цю суку?
Я давно знала: в Мамі жили дві жінки, одна з яких ненавиділа іншу.
Торговки з квітами стояли перед самим входом на площу: гіацинти і нарциси, далі, під дахом, — гвоздики і троянди.
Ми зайшли глибше, купити великий букет гвоздик у твердому, схожому на скло целофані.
— Ненавиджу ці міщанські обіди! — зітхнула Мама.
— І не соромно тобі, Маріанно? — обурилась Аба. — Май трохи поваги до людей! І вдячності!
Автомобілі, що мчали вулицею Івана Франка, здіймали в калюжах срібні цунамі, оправлені в золоту рамку весняного сонця. Ми чекали на зупинці на двійку, я дивилася на вулицю Леніна, що піднімалася вгору, і мені здавалося, що вона веде до моря або до іншого чудесного місця, де я ще ніколи не була. Насправді трамвай проїхав спершу повз сірий костел святого Антонія, потім повз білу церкву Петра і Павла, невдовзі ми вийшли з трамвая там, де перед паралелепіпедом невідомого мені храму стримів зелений танк, націлившись дулом у наш бік. Ми шукали будинок із написом «Наш прапор», сусідній, із написом «Ленінізм», був уже наш. До входу вели три сходинки: дві низькі й одна висока. Абині ноги легко впоралися з низькими, але перед високою призупинилися. Вона повернула одну ступню боком і безрезультатно спробувала підняти її до потрібного рівня. Спираючись на наші руки, вона вихитувалася, закривала очі, аж врешті-решт їй вдалося успішно підкинути вгору своє невелике тіло, а на її гладкому, майже зовсім вільному від зморщок чолі виступила паволока вологи.
На відміну від інших сходових кліток, ця була світла і чиста, з кактусами у вазончиках на кожному поверсі та навіть із чимось на кшталт килимів на сходах. Сучасний ліфт гудів, як заводи нашої безкрайньої соціалістичної батьківщини, що працювали за відрядним принципом.
Дядько Олексій, брат мого давно померлого дідуся, та його дружина — тітка Марія — чекали нас у дверях своєї квартири. Вони мали урочисті міни, які, як і найкраще вбрання, надягли з нагоди сьогоднішньої події. Щоправда, я знала, що в них бували й інші вирази облич, бо ми якось випадково зустрілися в місті. Після привітань, вручення квітів і загорнутого в газету подарунка — важкого керамічного вазона — дядько жестом дамського догідника зняв із кожної з нас плащ. Він мав довге рідке волосся, старанно зачесане назад, і велике овальне черево, що його носив поперед себе з такою обережністю, ніби вміст того черева був воістину безцінним. Вдягнений він був у світлу накрохмалену сорочку і штани від костюма. Його привітальний поцілунок викликав у мене відразу: вогкими губами він втягнув шматок моєї щоки і якийсь час акуратно його жував, але витертися після цього було занадто нечемно. Тітка теж мала чималий живіт, обтягнутий сірою вовняною сукнею з пояском, уся вона була ніби зроблена з сухого паперу; замість мене вона поцілувала повітря. У дядька з тіткою не було дітей, Мама була єдиною небогою дядька, і відколи я себе пам’ятала, ми завжди ходили до нього на день народження.
В освітленому зеленкуватим світлом передпокої тітка Марія витягувала з тумбочки тапки — всі неношені, всі імпортні. Новими були й книжки в засклених шафах вздовж стін передпокою, підібрані за кольорами корінців, твори Леніна в синіх палітурках стояли на самій горі.
— Запрошуємо дорогих гостей до кімнати!
Ми невпевнено ступали по хіднику, схожому на добре підпечену бісквітну скоринку, що пахне ваніллю і лимоном, тоді ввійшли в салон, де на наші голови звалилися блиск і жар. Дзеркала і люстри, свічки і срібло, посередині — заставлений стіл, навколо нього — гості: старші та молодші чоловіки в костюмах, жінки різного віку, лисіючі та з перманентом. Старше покоління репрезентували бойові товариші дядька, разом з якими він воював під Сталінградом і Курськом, Краковом і Берліном. Коли я була ще зовсім мала, то не могла повірити, що наш товстий дядько був солдатом, тож на одному з тодішніх святкувань він, на радість усім присутнім, зняв штани і продемонстрував мені два нерівні заглиблення на нозі, в місцях, де ногу прошили кулі, а я, як той Хома невіруючий, по черзі вклала в кожне з них палець.
На столі чекала закуска: яйця, фаршировані грибами з майонезом, бутерброди з червоною і чорною ікрою, буряковий салат із чорносливом, неодмінний на кожному радянському святкуванні салат олів’є, домашні мариновані помідори, огірки і перець, оселедець і гриби, тонко нарізані сири і ковбаси різних видів, з більшими і меншими шматочками сала. На підвіконні стояли пляшки: вино і шампанське, горілка і коньяк, мінеральна вода «Боржомі» та лимонад.
Гості сиділи в легких сучасних кріслах та на стільцях під дзеркальним сервантом, а також на пружинному дивані, прикритому тонким килимом. Серед них була Фіолетова — її голос я почула ще з коридору — «улюблена хрещениця» дядька, причому не йшлося про церковне таїнство, а про певний близький зв’язок, на позначення якого радянські люди часом вдавалися до релігійної лексики. Цікавим був той факт, що вони з Мамою народилися в один і той самий день одного і того самого року, і кожна з них відігравала у дядьковому житті особливу роль: Мама була єдиною небогою, а Фіолетова — донькою найближчого друга і товариша по зброї, який, як і мій дідусь, уже помер.
— Дорогенький дядьку, та сядьте вже, будь ласка! — прогриміла Фіолетова своїм густим, низьким голосом, а тоді звернулася до присутніх:
— Давайте скажемо тост і привітаємо ювіляра!
Це були нейтральні слова, відповідні до нагоди, — а я не могла позбутися враження, що Фіолетова бреше.
— Кого ж то ми бачимо, нашу «артисточку»! — трохи зневажливо прокоментувала вона появу Мами.
Відколи я її знала, Фіолетова фарбувала волосся, губи і нігті в фіолетовий колір, тому-то я й вигадала це прізвисько, а на тому ювілеї на ній був ще й цього ж таки кольору мохеровий светрик на ґудзиках. Мама сіла з протилежного від Фіолетової боку столу, Аба приєдналася до інших старших жінок в голові столу, а я скористалася галасом та деяким замішанням, щоби піти до спальні.
Посередині стояло величезне двоспальне ліжко, прикрите чимось на кшталт тюлевої фіранки — мереживний криголам, — і таке високе, що аби вилізти на нього, потрібні були спеціальні східці. Я м’яла подушки, але не наважувалася піднятися нагору. Над ліжком висіла чорно-біла фотографія, портрет молодої пари з блискучими очима і білозубими усмішками — я не мала уявлення, хто на ній зображений. Навколо було небагато речей: нічний столик з пригоршнею таблеток у кришталевій вазі, важка шафа, вишуканий вішак для костюмів, трельяж. На підвіконні стояли декоративні порцелянові фігурки: собака з упольованою качкою в зубах, танцюючі балерини, ляльковий будиночок — я переставила все по-своєму. Відчинила дверцята трельяжної шафки, витягнула важкі перлові намиста, масивні золоті сережки, блискучі запонки, по черзі приміряла їх перед дзеркалом, ніщо мені не подобалося. Тоді перейшла до парфумів у великих і маленьких флакончиках, понюхала їх із відразою, вони асоціювалися мені зі словами «коньяк» і «ресторан». Із вікна спальні виднілися довгі сходи, які вели кудись у бік Кайзервальду, — ми ніколи по них не піднімалися через Абині хворі ноги.
— За здоров’я дорогого ювіляра!
— За здоров’я!
— Так точно, здоров’я — понад усе!
З однієї з шухляд тумбочки я вийняла невелику чорну шкатулку. Вона була точнісінько така сама, як Абина, на її вічку був вигравіруваний профіль носатого чоловіка. Тітчина шкатулка була замкнена, і я ніде не бачила ключа.
— Шопен! — часто зітхала Аба, і з її тону я розуміла, що йшлося про справу надзвичайної ваги.
Я повернулася до салону, сіла за стіл, поклала собі на тарілку маринованого перцю. Мені хотілося шампанського, яке пили дорослі, я попросила Маму дати мені скуштувати.
— Загадай бажання. Коли вперше що-небудь пробуєш, завжди треба загадувати бажання, — шепнула вона, подаючи мені свій фужер.
Тільки одне бажання — це має бути щось дійсно видатне і велике. Одужання Аби? Щасливе кохання? Розпад Радянського Союзу?
За столом обговорювали новини — з заводу, де дядько був заступником директора, з лікарні, де тітка була медсестрою.
Мимохідь виникнула тема двох олійних пейзажів, які віднедавна з’явилися на стіні салону, — усі їх хвалили.
— Як на мене, вони надто похмурі, їм не вистачає легкості та повітря.
На цих словах повисла важка мовчанка, а мене обійняв сором, може, тому, що Аба сказала це з повним ротом, чи тому, що тут ніхто не був схильний вважати її експертом.
— Зрештою, можливо, я помиляюся… Справді симпатичні картини!
Тепер мені було соромно, що вона так легко здається. У цьому домі вона часто ставала податливою і невпевненою. Я уважно придивилася — вона не пасувала до тутешніх кришталів, меблів і жінок, хоча якраз на цих жінках були значно помітніші сліди зношеності: глибші зморшки і рідше волосся, проте Абі бракувало їхнього штучного блиску, що його вони вдягали на себе з нагоди урочистості, а потім вішали назад у шафу разом з одягом. Вона ж була така, як і завжди, у своєму поношеному німбі, у своїй неідеально випрасуваній сукні.
— Я хотів би виголосити тост за шановну дружину ювіляра! — вигукнув хтось. — За вірну супутницю по зброї, товаришку довгих повоєнних років. За твоє здоров’я, Машо!
Я непомітно повернулася до спальні.
У своїй шкатулці Аба тримала папери, малюнки і листи, які часом мені показувала, але дуже стежила, щоби після цього замкнути її на ключ. Що тримала тітка у своїй — я не знала. Обидві шкатулки походили з дуже давніх часів, коли дядько-солдат і тітка-санітарка визволяли від фашистів спочатку російські міста, потім українські, а потім Львів і Краків. Причому Львів їм так сподобався, що вони вирішили оселитися тут назавжди, і дядько запросив до себе молодшого брата, мого майбутнього дідуся. Та тільки до дідуся в Аби був Шопен. І він був частиною Польщі, тієї, яка після війни спокійнісінько собі існувала у Львові — хто ж бо міг так відразу повірити в незмінність перенесених кордонів? Чоловіки і далі ходили в капелюхах і цілували руки жінкам, ксьондзи служили меси, а замість Леніна головний променад прикрашав бронзовий Собєський, якого прибульці зі Сходу мали за Хмельницького. У ті післявоєнні роки Аба розшукала свого далекого родича, професора медицини з бездоганними манерами, який мешкав у гарній віллі на Кастелівці. Їхнє спільне прізвище було рідкісне, дівчина — вродлива і безмірно віддана справі повернення до витоків, тож професор почав запрошувати її до себе на зустрічі з людьми культури та мистецтва. На одній із них вона познайомилася з Шопеном — не знаю, як той називався насправді, з обмовок і натяків я знала лише те, що він був піаністом і мав видатний профіль. Пізніше він виїхав на Захід, усунувши себе зі Львова, як і його мінлива батьківщина. Абу вони зі собою не взяли.
— За здоров’я! За здоров’я! — гукали гості, піднімаючи келихи, а збентежена тітка дивилася вниз і наповнювала їхні тарілки. Я трохи постояла у дверях салону, а тоді перейшла до кухні. Тут чаїлися великі тарелі з черговими делікатесами: домашніми пельменями, нарізаною печенею, картопляним пюре, шніцелями, а також велика каструля борщу. На шафах на недосяжній для мене висоті ховали те, на що треба було чекати найдовше: вафельний торт, рогалики з рожею, трубочки з вершковим кремом, пісочні тістечка і великий, багатошаровий горіховий торт, загорнутий у фольгу. З вікна кухні було видно трамваї, які бігли вниз по вулиці Леніна, услід за ними мчали танки: спершу той, яким дядько їздив у молодості, а потім той, що стояв під будинком на постаменті. Я відчинила дверцята білої шафки, на найвищій полиці стояв рядок алебастрових слоників, гладеньких і гарнюніх. Вони були розставлені за ранжиром, від найбільшого до найменшого; я швидко змішала їхні лави. Поруч із шафкою я побачила електричний самовар, підняла кришку — всередині було повно води з білуватими смугами.
Я вийшла на коридор. Скляні дверцята однієї з шаф були відчинені, поруч стояла мама і щось читала. Я сіла коло неї, взяла журнал «Работница», якийсь час ми обидві мовчки перебігали рядки очима. Із салону долинала єрихонська труба голосу Фіолетової — вона розповідала про школу, в якій працювала; «лупить дітей лінійкою по руках» — подумала я. Її чоловік, тендітний брюнет, рідко піднімав голову з-над тарілки і висловлювався тільки тоді, коли це здавалося дійсно неуникненним. Від Мами я знала, що він був високопоставленим працівником КДБ.
— Просимо на другу страву!
Ми повернулися до салону. Там було задушливо і гамірно, обличчя гостей поробилися червоні, хтось уже встиг розлити вино на скатерку і засипати пляму сіллю. Дядько ходив навколо столу і жестом досвідченого тамади наповнював келихи, на його сорочці під пахвами більшали мокрі плями.
— За мирне небо над головою!
«Дзень-дзень» — стукалися кришталеві келихи. «Мир — понад усе», — часто повторювали на цих прийомах запрошені гості, передусім ті, що пережили війну.
— За те, щоб ніколи більше не повторилося пекло війни!
«Мир — звичайно, але не ціною свободи», — говорив Абі Шопен, старший брат якого визволяв Львів пліч-о-пліч із дядьком Олексієм, однак у них не було шансів познайомитися. Дядько не встиг побачити біло-червоний прапор над ратушею, бо він провисів там дуже недовго. А Шопенового брата разом із іншими аківцями[1] дядькові командири обдурили, роззброїли і кинули в одну з катівень НКВС. У Шопена залишився від брата тільки портрет на письмовому столі.
Гарячі страви подавали у тарілках із гарного порцелянового сервізу з ніжними трояндами. Я, мов той партизан, відбивала атаки їжі, але мене ніхто не слухав, тітка підсовувала мені під ніс рум’яну курячу ніжку в липкій прищуватій шкірці. Я по-змовницькому зиркнула на Абу — чи їй вдасться непомітно забрати мою тарілку?
— Бандерівці почали піднімати голову, — раптом сказала Фіолетова. — Невже вони вже забули, як після війни наші дали їм прикурити?
— Хто-хто? — перепитала Аба, яка недочула.
— Місцеві, — пояснила Фіолетова. — Фашистські наймити.
«Місцеві». Вона теж вживала це слово. Вона також, як і Прабабка, вимовляла його особливим тоном: у ньому був страх, але була й насмішка. Я не мусила піднімати очей: я й так знала, що станеться. Мама в розвіяному плащі була схожа на амазонку, її меч рубав швидко і безжально, ніщо не могло би його спинити.
— Місцеві? — запитала вона. — Якраз вони — у себе вдома. А вас сюди ніхто не кликав. Ви — окупанти.
У тиші, яка після цього запала, було чути її кроки і голосний удар вхідних дверей, які відчинились і зачинились.
— Будь ласка, дорогенький дядьку!.. — плаксиво поскаржилась Фіолетова — і тут-таки верескнула:
— Брешеш, сука!
— Вибачте! — з притиском сказала Аба і повільно вийшла із салону.
Я сиділа з низько опущеною головою, вивчала переплетіння узору на килимі, яким був прикритий диван.
— У всіх налито? — запитав дядько Олексій. — Я хотів би підняти тост за шановних гостей. За те, щоб у нашому домі завжди панувала злагода і щоб ми всі тут зустрічалися ще багато-багато років!
«Дзень-дзень» — гості з полегшенням повернулися до перерваних розмов, дядько всівся на своє почесне місце, швидко влив у горлянку порцію коньяку, закусив котлетою.
Вони з тіткою Марією були в міру задоволені братовим вибором: дівчина скромна, з дипломом лікаря. Передбачливі й обережні, вони прийшли тільки на розписку, вдаючи, ніби нічого не знають про церковний шлюб, який став одним з останніх у костелі Марії Магдалини, переробленому згодом на студентський клуб Політехніки. Потім вони з року в рік зустрічалися на днях народження в нас і в них. Дядько займав усе вищі посади в адміністрації лікарень і заводів, дідусь піднімався все вище по драбині військових чинів, керував гарнізонним оркестром. Чим менше у братів залишалося волосся на голові, тим пишнішими ставали їхні животи і святкові застілля. Навіть коли дідусь захворів на меланхолію і почав проводити всі дні у темній кімнаті, дні народження залишалися єдиною нагодою, заради якої він вдягав випрасувану сорочку й парадну міну. Натомість Абу після її виходу заміж перестали запрошувати до вілли професора медицини на Кастелівці — причину виклали у формі обережного натяку: йшлося про те, що вона вийшла заміж за росіянина. Але ж, на милість Божу, чому Шопен виїхав до Польщі без неї?
Тітка почала прибирати брудні келихи і тарілки, жінки зірвалися з місць, щоб їй допомогти, чоловіки теж повставали з-за столу, рух приніс полегшення всім, я так само пішла до кухні, приєдналася до витирання посуду. Під вікном стояла величезна безформна китоподібна туша — мати Фіолетової, я чула, як вона говорила якійсь жінці:
— Я пам’ятаю, як вона хотіла їхати до Чилі, підтримувати там комуністів, які боролися з Піночетом. А тепер злигалася з бандерівцями! — кашалотиха стукала себе кулаком у чоло доти, доки не помітила, що я на неї дивлюся.
Десерт подали, коли за вікнами було вже зовсім темно, дядько запалив у салоні ефектні люстри, розлив каву по філіжаночках із позолотою, а до кави запропонував лікери. Увімкнули телевізор: ішов репортаж із хокейного чемпіонату.
— Олексієві хтось прислав ці касети з Польщі. Щиро вам скажу: нічого цікавого. Гарно танцюють, мають довгі ноги. Але як скинуть бюстгальтери, то не мають що показати. Прищики! Росіянок природа куди щедріше обдарувала.
«Ого, — здивувалася я, — тітка, виявляється, зовсім розслабилась, Аба нізащо не стала б дивитися таку касету». Я подивилася в її бік: вона вже повернулася до салону, з апетитом пригощалася тортом, водночас розмовляючи із сусідкою, кришки випадали їй із рота.
Я давно помітила, що навіть натяки на питання статі викликали в Аби гнів або збентеження. До того ж я не могла уявити її в ролі закоханої дівчини, тим більше такої, яка сама намагається приймати рішення щодо свого життя. Це, мабуть, виглядало приблизно так:
— Мамо, він попросив моєї руки, я хочу за нього вийти…
— За цього лабуха? Мови нема!
— Мамо, чому?
— Ти збираєшся виїхати за кордон? Покинути матір назавжди? Так ти хочеш мені віддячити за все, що я для тебе зробила?
Молода Аба зі сповненими блиску очима і здоровими прудкими ногами зсунулася на підлогу, як мертва. «У нас одне серце», — часто повторювала їй Прабабка, що означало, що Аба не має права розпоряджатися своїм власним. На подяку за глевкий воєнний хліб вона мусила присвятити життя матері. Розлучилася з Шопеном, залишилась у Львові, стала важкою і незграбною — зовсім не так, як у казці про Лускунчика, зовсім навпаки.
Фіолетова, наче нічого не сталося, голосно розводилася про нову реформу, згідно з якою навчання у школі триватиме на рік довше. Мама, випаливши на сходах цигарку, повернулась і тепер сиділа в передпокої з томиком Чехова на колінах.
Я з’їла десерт і пішла до неї. Вона не перестала читати, а я відчинила дверцята стінної шафи і взялася розглядати повішаний у ній піджак дядька Олексія. Він був темний, майже чорний, витертий на ліктях, пристосований до розміру його живота. Я швидко обнюхала його — від нього пахло потом і металом, я спробувала, наскільки він важкий. Спереду не залишалося ні клаптика вільної тканини, він весь був прикрашений військовими відзнаками, орденами і медалями. Справа знаходилися червоні з золотом зірки з такими написами, як «За оборону Курска», зліва висіли легші жовті кружки на смугастих стрічках. Так само справа, у тому місці, де діти зазвичай малюють серце, містився ряд довших і коротших нашивок — свідоцтво отриманих на фронті поранень. Я знала, що кожного року на 9 травня дядько Олексій вбирав цей піджак, і вони разом із тіткою Марією, котра одягала свою синю сукню з орденами, йшли на розташований неподалік Пагорб Слави, де були поховані радянські солдати. Вони відвідували похованого там батька Фіолетової та інших товаришів, приносили їм букети червоних тюльпанів, загорнуті в цупкий папір, біля деяких могил їхні щоки ставали вологими. Я знала також, що потім у квартирі дядька і тітки відбувалися прийоми на кшталт сьогоднішнього, на які нас не запрошували.
Після кави настав час прощатися. Господарі провели нас до дверей, ввічливо чекаючи, поки ми знайдемо своє взуття, а дядько Олексій неквапно подав кожній із нас плащ. Ніщо на їхніх обличчях не свідчило, що вони сердяться на нас за сьогоднішній інцидент.
— Дякуємо за візит! — невтомно повторювали вони. — Заходьте ще!
Після прощальних поцілунків ми опинилися на сходовій клітці. Я згадала, що коли ми заходили, вона була залита сонцем, а зараз тут було зовсім темно. Цей контраст, а ще почуття тяжкості від переїдання змусили шкодувати за безповоротно втраченим днем.
— Допоможи мені! — попросила Аба Маму. Спускатися сходами їй було ще важче, ніж підніматися.
Ми пройшли повз ледве видимий танк, дійшли до вулиці Леніна, Мама підняла праву руку вгору — і невдовзі біля нас зупинилася чорна покоцана «Волга», її гладенькі сидіння пропахли тютюном. Аба сіла спереду поруч із вусатим водієм, ми з Мамою — ззаду. Авто помчало вниз, тільки раз зупинившись на світлофорі біля Винниківського базарчику.
Коли пізніше я знову там їхала, то зупинилася на тому самому світлофорі, тільки площа вже називалася Винниківською, вулиця знову стала Личаківською, а покоцаним чорним автомобілем виявилося «Шевроле».
Жінка, яка відчинила переді мною двері дядькової і тітчиної квартири, була мені незнайома, вона впустила мене всередину й одразу зникла, я почула, як десь у глибині вона розмовляє по мобільному. Я запалила тремку зеленувату лампочку в передпокої, взула ті самі тапки, що й завжди, кинула оком на незмінену розстановку книг на полицях і пішла у спальню. Тут теж усе було на своєму місці, тільки мереживо на ліжку посіріло, а на трельяжній тумбочці стояла почата пачка памперсів для дорослих і невелика ікона в золотому окладі. Я рефлекторно потяглася до подушок, підняла одну — вона розсипалася в мене в руках, крізь дірки в наволочці полетіло підгниле пір’я. Я лишила її і пішла до кухні, відчинила шафку, швидким рухом висипала в сумку всю компанію слоників, і тут зайшла Фіолетова. Я не відразу її впізнала, бо вона виглядала так, ніби її колишнє тіло проковтнула величезна баба-кит, і тепер із глибин цього кита долинав її давній педагогічний голос:
— Дякую, що прийшла. Нам треба обговорити кілька справ. Але спершу давай вип’ємо за зустріч!
У припорошеному пилюкою салоні на дивані лежав запакований у пластиковий пакет килим, який раніше прикривав диван. Фіолетова відчинила дверцята серванта:
— Шампанське, вино, коньяк? — запитала.
І тут же додала:
— Та що я питаю, тільки в коньяку ще не закінчився термін.
«Дзень-дзень» — заговорили знайомі кришталеві келихи, а я усвідомила, що моє колишнє чудесне бажання збулося. Фіолетова тепер мала світле волосся, її нігті були вкриті перламутровим лаком, а вдягнена вона була в синій дамський костюм із золотим тризубом у лацкані.
— Я вже десять років викладаю історію України, — пояснила вона, помітивши мій погляд. — Досі в тій самій школі. Я би вже могла піти на пенсію, але я люблю свою роботу.
Вона спорожнила келишок, а тоді витягла із сумочки зошит.
— Перейдімо до справи. У мене є для тебе пропозиція. Ми разом успадкували цю квартиру, але я не хочу її продавати. У мене є ідея, як її використати. Дивись, отут щось типу бізнес-плану.
Я взяла зошит, підписаний «Хостел „Червоний Львів“», і прочитала текст, написаний старанним каліграфічним почерком:
«Це квартира конкретних людей — колишнього солдата Червоної Армії і медсестри, — де вони прожили сорок років. З короткою історією сім’ї можна ознайомитися на сторінці в інтернеті й на картці при вході, разом з описом квартири (що де лежить, що можна, що не можна). На полицях є радянські дипломи (можна брати в руки, розглядати), книги про Леніна і партію (можна переглядати, читати), у шафі висить піджак з орденами (можна приміряти, фотографуватися), є старі електробритви (такими голилися всі радянські чоловіки), картини і фотографії на стінах створюють домашню атмосферу. Додаткові переваги: з балкона відкривається розлога панорама Львова, зручне сполучення з центром.
Спальні місця: три-чотири (диван і двоспальне ліжко), можливі додаткові спальні місця (розкладачки). Ціна за ніч з однієї особи: 15 євро.
Для бажаючих: урочиста вечеря в стилі брежнєвської епохи (кришталевий сервіз, вази, квіти). Страви: салат „олів’є“, пельмені ручної ліпки, торт „Червона гвоздика“. Ціна: 15 євро з особи. Алкогольні напої за окрему плату.
Гаджети: CD/DVD з радянськими піснями, майки з логотипом квартири та інтернет-адресою, сувеніри — пластикові танки».
Під цим описом був припис: «Цільова група: молоді поляки віком 20–25 років, які шукають нестандартних форм відпочинку».
— Що стосується польських туристів у Львові, то ринок зараз дуже добрий, — прокоментувала Фіолетова, — а за прогнозами, він буде ще кращий.
На полях було дописано дрібними літерами: «Викласти підлогу керамічною плиткою — блюють!». Тут вона по-змовницьки підморгнула мені.
— Я навчаюся за кордоном, рідко буваю у Львові, — пробелькотіла я.
— Я знаю, нічого. Я всім займуся. Після повернення початкових інвестицій ти отримуватимеш тридцять п’ять відсотків чистого прибутку щомісяця. Думаю, це чесна угода.
«Дзень-дзень» — впевненіше, ніж доти, сказали келишки.
— Мені потрібен час, щоб подумати, — мій голос тремтів. — Я відповім вам завтра.
— Нема питань, — сказала Фіолетова, а тоді запитала: — Ти вже була на цвинтарі?
— Так.
— Це щастя, що твої всі на Личаківському, — зітхнула вона. — Там шикарно. Скоро там будуть їздити гольфкари. На Голосківському жахливо. Зараз я тобі розкажу, тільки здалася би якась закуска.
Вона витягла із сумки дві пачки крекерів «Світоч» і дві коробочки плавленого сиру «Янтар», ми занесли їх до салону разом із коньяком, поставили на полірованій поверхні стола, і в міру спорожнення пляшки з написом «Арарат» я слухала розповідь Фіолетової про те, що з нею трапилося попереднього дня. Вона вирішила замовити гранітний пам’ятник на могилу дядька Олексія, тому спершу довго їхала на цвинтар кількома маршрутками, потім загубилася в лабіринті могильних плит із вигравіруваними в натуральну величину портретами циганів у хутряних шапках, тоді безрезультатно шукала сорокове поле, бо таблички з номерами зникли, зникла й розщеплена блискавкою навпіл сосна, яка мала здалеку вказувати потрібне місце. Проте врешті-решт знайшлися і сосна, і поле, але могил тепер було вп’ятеро більше, а весь схил — сорокове поле Голосківського цвинтаря знаходилося на крутому схилі, на спадистій поверхні — поріс гігантськими бур’янами, вищими за Фіолетову.
— Від чого помер дядько? — запитала я. — Я знаю, що тітка в останні роки мала хворобу Альцгеймера…
— Її хвороба добила їх обох. Усе життя тьотя обслуговувала дядю, а тут йому довелося самому зайнятися нею — а він і не вмів, і не хотів.
«Дзень-дзень» цим разом прозвучало як мугикання, бо Фіолетова розрюмсалася, плач назбирався у ній, як дощ у темних хмарах, що згущалися над полем номер сорок на Голосківському цвинтарі.
— То був страшнючий густезний бур’ян із колючками. Я не мала з собою ні ножиць, ні рукавиць. У тому місці, де повинна знаходитися могила дяді, були справжні джунглі. Я виривала їх голими руками, топталась по інших могилах. Вся була подряпана, поколота, бо прийшла в блузці на короткий рукав і в сандалях на босі ноги. У якийсь момент я зрозуміла, що збирається на грозу.
«Чи вона так вболіває над невеселою долею дядька і тітки, — замислювалась я, спостерігаючи за безладними смужками вологи на її лиці, — чи їй так шкода самої себе?» Та нараз я збагнула, що це не має значення, — і дуже здивувалася цій думці. Вона була всеперемагаюча і наказала мені, ігноруючи зніяковіння, погладити Фіолетову по руках, а тоді наповнити келишки і запитати про її чоловіка.
— Ми офіційно не розлучені, але… — схлипнула вона, — він уже добрих кілька років живе в Києві. У нього висока посада в СБУ. Мене він до себе не кличе, я сама.
Невдовзі вона повернулась до попередньої теми:
— На цвинтарі я загнала собі скабку, якої зразу не помітила. На нозі почалося нагноєння, отут-о, трохи вище кісточки. Я мала серйозну операцію, зі знеболенням. Лікар сказав, що від такого можна навіть померти.
Коли крекери було з’їдено, пляшку спорожнено, а за вікнами стемніло, ми пішли до спальні, Фіолетова розклала на ліжку дорогоцінності тітки Марії. Таким чином на палубі старого криголама з’явилися золоті каблучки з різнокольоровими камінцями, знайомі перлові намиста і запонки, а також два масивні платинові годинники.
«Нахабство і оргія», — думала я, дивлячись на це все.
— А чи ви часом не бачили чорної шкатулки з профілем Шопена? — запитала я.
Замість відповіді Фіолетова театральним жестом висунула всі шухляди тумбочки.
— Ці руки нічого не крали, — засміялась вона, простягаючи до мене долоні.
Ми разом піднялися по східцях на старе ліжко, поволі випили прострочене шампанське, при цьому граючи в бридж і розмовляючи про всяку всячину, зокрема про невдале вирішення питання освітлення дядькової і тітчиної спальні: самотня лампочка під стелею світила надто слабко, щоб розігнати пітьму у великій кімнаті, а при світлі двох сліпих бра обабіч ліжка годі було прочитати бодай рядок. Не вдавалося при них і порозглядати альбоми з фотографіями, де білозуба пара з променистими усмішками була сфотографована на тлі різноманітних пам’яток найщасливішої країни на земній кулі, а також на тлі пам’яток інших соціалістичних країн, як-от Польща, Болгарія чи Монголія.
— Дядя був страшний кобель, — зізналася Фіолетова. — Трахав усе, що рухається. Тьотя знала, але закривала очі. Така в них була угода.
У відповідь я тільки зітхнула. Ми грали далі.
Коли я вранці прокинулась, поруч не було ні Фіолетової, ні порожніх пляшок, на тумбочці чекала в дружньому тоні написана записка і ключі. Я пальцями вичесала пір’я з волосся, вийшла надвір. Світило сонце, хрустів, танучи сніг, було чути, як із дзенькотом падають бурульки, віддалік співали трамваї. Я не повернула в бік Личаківської, пішла сходами, що вели до Кайзервальду, і по дорозі рахувала сходинки, бо загадала нове бажання і вірила, що воно збудеться, якщо їх виявиться більше ніж сто.