Пізніше, коли між нами вже багато чого сталося, Микола піддався на мої прохання і розповів про свій перший вечір із Мамою. Не про те, коли він вперше її побачив, а про те, як зрозумів, що кохає її. Це сталося ранньою весною вісімдесят шостого року, на «Аїді»; тоді під час вистави в залі померла людина.
Для Миколи це був уже не перший вечір, коли він під тим чи іншим претекстом після роботи йшов до театру на виставу.
Зі старою шкіряною сумкою в руках, в останні хвилини перед підняттям завіси, він опинився в ущерть повному залі, по дорозі поцілувавши в руку Нилівну, літню вже білетерку в синьому жакеті з лацканами, чия висока зачіска і шляхетний профіль віщували появу — зовсім невдовзі, на сцені — паланкіна з пообшмульгуваним, обдертим сфінксом. Микола видивився для себе місце в третьому ряду; той чоловік сидів у другому.
Того вечора Микола вперше сам собі зізнався, що голос Маріанни справляє на нього особливе враження. Йому здавалося, що голос цей відчиняє десь далеко в ньому, десь глибоко всередині дверцята, про існування яких йому давно вже не пам’яталось. За ними знаходилися Карпати, Гребенне — рідне село його матері, пастух у гумаках, піняве молоко просто від корови, а передусім — гойдалка, завелика для тої дитини, якою він тоді був. Коли Микола розгойдував її аж понад гори, зникали час і думки, зате вивільнялося усвідомлення, що він є, що існує, — чиста онтологічна есенція, яку ні тоді, ні тепер він не був би спроможний назвати словами. У дорослому віці він знову відчував це щоразу, коли слухав мецо-сопрано Маріанни. Тож коли зазвучали перші звуки «Аїди», очі його душі побачили дійсність пожадану і далеку, хоч у той самий час очі тіла з заповзятістю професіонала нотували театральні реалії: огріхи старомодної сценографії, анахронізм костюмів, а особливо — бридоту сукні Амнеріс (він знав, що відповідальність за її брудно-зелений відтінок мусила б узяти на себе комуністична партія).
У моменти, коли солісти замовкали і вступав хор, Микола уявляв собі річку, повну риб. Великі та малі, вони рухалися на різній глибині з неоднаковою швидкістю. Виразно видимі на поверхні, освітлені сонцем — такими були сопрано. Під ними смужками звивалися більші й темніші риби — альти. Дно річки закривали баси — важкі та повільні риби з довгими вусами; їх було неможливо відрізнити від мулистого піску. Тенори здавалися непомітними. Чекаючи на чергову появу Амнеріс, Микола згадав про вміст своєї сумки — там лежала пляшка сухого токайського, яку він перед виставою отримав від когось у подарунок.
Наприкінці другого акту, коли фараон віддає руку доньки Радамесові, а Амнеріс починає переживати хвилини тріумфу, сталося дещо неочікуване. Голова перед самим Миколою, на яку він доти не звертав уваги, оскільки вона не видавалася з маси інших, хилитнулася спершу вправо, потім вліво, а тоді зсунулася вниз. Над чоловіком схилилися дві сусідки, одна з них закричала:
— Лікаря!
Микола кинувся до Нилівни, яка увімкнула світло в залі, голос Маріанни задрижав, вона раптом видала дві фальшиві ноти — і замовкла. Оркестр іще трохи грав, ніби ніде нічого, а тоді теж затих. Серед глядачів знайшовся лікар. Після недовгого огляду він попросив Миколу допомогти винести тіло на коридор. Завіса Семирадського з’їхала вниз до половини. Залом прошелестіло:
— Розрив аневризми аорти.
У слабо освітленому фойє Микола знайшов телефон, набрав 03 і викликав швидку. Штивне тіло в погано допасованому костюмі лежало, ціпеніючи, біля парадних сходів, над ним чатувала Нилівна: вона відганяла роззяв. Микола не міг відвести погляду від окулярів у роговій оправі, з одного боку підв’язаних шнурочком, — вони навскіс перетинали обличчя з заплющеними очима. Легко було здогадатися, що власнику окуляри вже ніколи не знадобляться.
Микола із лікарем вийшли надвір, не вдягнувши плащів, обоє витягли сигарети і сірники. Мжичило, під каштанами здригалося світло мудровано-вишуканих ліхтарів, людей майже не було.
— Може, його чимось прикрити?
Лікар, худорлявий чоловік із сивими вусами, якось аж надто життєрадісно махнув рукою.
— Я б також хотів так легко померти, щоби раз-два! — зізнався він, зітхнувши.
— Він мені не здався старим, — зауважив Микола.
— П’ятдесят шість років, — відповів лікар і показав паспорт померлого. — На щастя, він мав його при собі.
«Двадцять вісім плюс двадцять вісім дорівнює п’ятдесят шість — я точнісінько на середині життя», — подумав Микола, перегортаючи паспорт Андрія Андрійовича Фетисова. Ця несподівана арифметика переслідувала його до самого кінця того довгого і сповненого подій вечора.
Вистава тривала далі, Микола з лікарем встигли багато про що переговорити і добряче змерзли, а швидкої так і не було. Вона з’явилася за мить до того, як площу перед театром заполонили глядачі. Люди сміялися, розмовляли, палили і спльовували, все як завжди, — й ніщо не вказувало на те, що хтось іще пам’ятав про смерть на «Аїді». Судячи з усього, Фетисов прийшов послухати «Аїду» сам.
Довівши до завершення свою місію, Микола повернувся в театр. Перекинувся двома словами з Нилівною, кинув оком на порожнє місце коло парадних сходів і зійшов униз, у гримерну. Ще в коридорі він знав, у які саме двері треба постукати: голос відбивався від стін і вказував йому дорогу.
— Я страшенно перелякалася! Сфальшувала! — бідкалася Маріанна, сидячи перед трельяжем; розстібнута брудно-зелена сукня, що лежала поверх тюбиків із косметикою, нагадувала розверсті нутрощі випатраної форелі. Якась жінка, певно, гримерка, допомагала Маріанні привести до ладу волосся. Не так давно історію цієї сукні перетер язиками цілий театр: нову постановку «Аїди», як і будь-яку радянську виставу, перед прем’єрою мала схвалити комісія, що складалася з широкого кола різномастого партійного бабства. Комісія дошукувалася прихованих випадів проти режиму та інших проявів інакодумства. Цього разу баби в’їлися на сукню Амнеріс: згідно із задумом режисера, вона була блакитна, як Середземне море, і золота, як прикраси стародавніх єгиптянок. Підозріла колористика! Кожен мусив узяти собі до тями, що в цьому місці й у такому одязі не мала права з’явитися навіть справжня фараонова донька.
— Вибачте, — промовив Микола. Він стояв у проході й не зачиняв за собою дверей. Досі він особисто розмовляв з Маріанною тільки раз — освітлювач познайомив їх у буфеті. «Чарівна жінка, холодна сучка», — попередив він Миколу, коли вони наближалися до її столика.
— Ви, здається, допомагали при всьому тому жахітті, — вона знизила голос, обернула крісло і простягнула до нього обидві руки. Микола відчув театральність цього жесту, але ні миті не вагаючись підійшов і відповів на нього, мало того — притис обидві її зимні долоні до своїх грудей. Гримерка зникла.
Пальці Маріанни виявилися несподівано вправними — врешті-решт саме вона відкоркувала токайське. Намагаючись розкоркувати пляшку, Маріанна та Микола спробували кулькову ручку, стамеску, викрутку і різні ключі — врешті-решт переміг її ключ, короткий і міцний ключ від брами; він мав нетиповий овальний кінчик і допоміг пропхати корок усередину пляшки, не роздробивши його при цьому. Вони сиділи в кафешці театру імені Заньковецької і відкорковували вино під столом — дія відбувалася в похмурі роки горбачовської антиалкогольної кампанії — а їхні пальці раз у раз стикалися. Вони замовили собі так звані коктейлі — виноградний сік із кулькою розтопленого морозива. У залі нікого, окрім них, не було, звуковим тлом слугували шлягери Алли Пугачової, з-за стійки за ними спостерігала з-під напівприкритих пияцьких повік товстезна тітка-«бабштаб» у білому чепчику, прикріпленому до волосся шпильками-невидимками. Байдуже — Маріанні залежало на тому, аби якнайшвидше забратися геть із Оперного та зробити щось, що допомогло би їй опанувати себе після тої смерті в глядацькому залі.
Вона безперервно говорила. Про сьогоднішню подію і про постановки «Аїди» в інших театрах, про тяжкі пережиття Нилівни під час війни і про шум річки Полтви, який чутно в деяких закапелках Оперного, а Миколі відкривалося, що кожна з тем, які вона зачіпала з незмінним запалом, впливала на нього так само, як і її спів, — і це було наче Христове звернення до Лазаря. Незнані досі вібрації пробігали по його карку і, розходячись у різні боки, пробуджували до життя різноманітні фрагменти його тіла: він раптом усвідомлював, що має кісточки і пальці на ногах, легені й ребра, борлак і виличні кістки, зап’ястя і сонячне сплетіння. Тепло проходило тулубом вгору і вниз, ніби хтось обплутав це тіло сіткою із сонячних променів, він лише непокоївся, чи під пахвами не проступили вогкі плями, і доливав під столом токайське — у келихи зі слідами «коктейлів». Остання тема, себто зв’язок між Оперним і Полтвою, особливо інтригувала Маріанну.
— Це абсолютно точно: оркестранти чують ріку, — казала вона, — а я не можу перестати про це думати.
Микола непевною ходою підійшов до бару, попросив склянку і налив токайського бабі в чепчику. Та вдячно крекнула, випила одним ковтком, як горілку, вимкнула Пугачову і зникла десь у підсобці.
— Я уявив собі, як Андрія Андрійовича і ті його мертві окуляри перевозить через Полтву Харон із обличчям Нилівни, — кинув він, повернувшись до Маріанни.
Її світле хвилясте волосся утворювало на голові зачіску куди тріумфальнішу, ніж будь-яка діадема, а її чоло ціле було зоране зморшками. «Це й не дивно — при такій інтенсивній міміці», — подумалося йому. «Амфора, — подумалося йому крім того. — Вона амфора, повна невідомої рідини, а я чомусь аж гину від спраги».
Не було жодної раціональної причини, чому вони не допили пляшку в кав’ярні, а намагалися перенести її в сумці у вертикальному положенні — властиво, намагався він, а вона лише час від часу зачіпала її рукою без рукавички; вони разом розмірковували про долю ув’язненого в пляшці корка — не було на світі такої сили, яка могла б його звідти видобути, не розбивши скла. Вони йшли у невизначеному напрямку, з невимушеністю давніх коханців торкалися одне одного рукавами плащів і жартували з приводу раптових смертей у театрі.
— Ти спустишся зі мною в підземелля Оперного? — запитала Маріанна, коли вони всілися на вологій лавочці в парку Костюшка.
— Чесне піонерське, — відповів Микола, вийняв токайське і зробив ковток. Тут кущі поблизу заворушилися, з них вибрели двоє чоловіків, а Маріанна заверещала на півпарку.
— Народные дружинники, — сказали чоловіки і показали посвідчення. — Не треба кричати, шановна громадянко. Документи, будь ласка.
Вона відразу зрозуміла, що їй світить: споживання алкогольних напоїв у парку — штраф, повідомлення на місце роботи, а там скликані з цієї нагоди збори, партійні та профспілкові. За порушення антиалкогольної заборони Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу — догана з занесенням до особової справи і позбавлення «тринадцятої зарплати».
«Весь театр кинеться пліткувати про мій вечір із молодим сценографом», — подумала вона за якусь мить.
А Микола остовпіло вдивлявся в посвідчення дружинника — з нього випливало, що того також звали Андрій Андрійович.
— Товаришу! — крикнула Маріанна. — Ви коли-небудь були закохані? Так, щоби потіти серед зими, так, щоб усе тіло жило — і аж боліло від життя, а горло щоби співало арії?
— Ні, — відповів дружинник, а його тон свідчив про те, що він вагається.
— Я кохаю цього чоловіка. Понад усе на світі. Сьогодні я це зрозуміла. І ми з ним хотіли це відзначити. Щоби довести це вам, зараз я для вас заспіваю.
Маріанна встала і почала стиха наспівувати «Подмосковные вечера».
Той, котрий показував посвідчення, стояв тепер поряд із нею і слухав, а другий тим часом балакав про щось із Миколою. Маріанна так ніколи і не довідалася, про що вони говорили, та чи часом охоронець громадського порядку не був у той момент підкуплений шляхом, назвімо це так, неофіційної передачі з рук у руки якось симпатичної банкноти, наприклад, червінця.
Останньою зупинкою того вечора виявився під’їзд будинку, де мешкала Маріанна. Втомлені, вони стояли в пітьмі на першому поверсі: лампочка на сходовій клітці якраз була перегоріла.
— З любов’ю ти все ж таки переборщила, — тихо сказав Микола. Він був розчарований і неприємно вражений подією в парку. Микола вимріяв собі все це зовсім інакше — що розкаже, як знайшов коробочки на горищі будинку на Толстого, що поцілує її. Його пройняв холод, і він відчував, як із холодом ослабло ціле його тіло.
У відповідь Маріанна розсміялася, та так голосно, що підлога за дверима квартири, біля яких вони стояли, зарипіла: хтось підійшов до вічка.
— Музика зворушує мене понад усе. Мені це дивно, бо я холодного темпераменту і маю нерви міцні, як повіддя, — вона витримала паузу, а тоді додала:
— Це була цитата, з листів Соломії Крушельницької. Ти читав?
Микола мовчав.
— Повертаючись до вітража. Невідомо ні хто його створив, ні коли. Абсолютна загадка, яких у цьому місті багато. Не маю уявлення, де можна шукати відомості про нього. Я ще ніколи і нікому не показувала його в темряві. Ти не вважаєш це відзнакою для себе і для свого таланту? — радше ствердила, ніж запитала вона, після чого притулила свої губи до його губів. Під час цього поцілунку їхні вуста залишалися зімкнутими. Тоді вона взяла його долоню і приклала до скла.
— Тут зображені чотири стихії. Починаючи згори: повітря, земля, вода і вогонь. Ти зараз тримаєш руку на вогні. Це єдина частина, яка не збереглася.
Вітраж на дотик був крижаним, і Микола швидко забрав руку: йому раптом здалося, що вона примерзне до скла, якщо йому доведеться залишитися в під’їзді довше. Він вийшов не прощаючись — і швидко повернув на Академічну.