Дім з вітражем

Матрьошки

Прабабка померла, коли їй було трохи за вісімдесят. Усе своє життя вона уникала того, що мало хоч який-небудь зв’язок зі смертю: оминала хворих, ігнорувала похорони і сердилася, якщо ця тема спливала в якійсь розмові. Смерть заскочила її тоді, коли їй врешті-решт вдалося про смерть забути. Перед тим, на відміну від інших старих людей, вона не робила до неї ніяких приготувань, а всі її дні виглядали однаково: Прабабка човгала до магазинів, дивилася телевізор, молилася, ходила на горщик, бризкала люттю і злословила на свою постарілу доньку. Одного дня — ми з Абою саме були на кухні — за дверима її кімнати пролунав страшний грюкіт: вона знепритомніла і впала, вдарившись потилицею об підлогу. Прабабка тоді стояла біля білої шафки для білизни, котра, як я пізніше довідалася, зіграла в її житті важливу роль. Медики зі «швидкої» констатували інсульт і заявили, що «нема сенсу перевозити її до лікарні». Я пам’ятаю, що оте «нема сенсу» прозвучало для мене наче вердикт якогось майстра стосовно зношеного механізму. Я подумала, що тепер усе те, що впродовж цілих десятиліть мало окреслені завдання і функції, які, загалом, непогано виконувало, те, що вона сама мала на увазі, коли говорила «я», — її м’язи й артерії, її кровоносні судини та очні яблука, її волосся і шкіра — в один момент було визнано річчю чи кількома різними речами, які більше ніхто не вважає ні придатними, ані цінними.

Під час її кількаденної сплячки я заходила в кімнату, відшторювала вікна і трохи грала на піаніно, знаючи, що вона — єдина особа, здатна сприйняти цю какофонію як музику. Я відхиляла її повіки і вивчала очні яблука, оту пару пружних вологих отоцинклюсів, які відтепер стали малокорисними, ніби кульки для якоїсь гри, як-от — більярдні кулі.

День, коли вона померла, був днем прання. Ми прали раз на місяць, завжди — від шостої ранку, бо гаряча вода в кранах була тільки до дев’ятої, ми мали напівавтоматичну пральну машину, полоскати доводилося вручну. Близько восьмої, у перерві між простирадлами і покривалом, Аба на хвилинку зайшла до Прабабки, а коли повернулася, я все зрозуміла завдяки серйозності, яка, ніби жалобна стрічка, звисала з оправи її окулярів. Якийсь час ми мовчки дивилися одна на одну, після чого вона запропонувала:

— Давай спочатку закінчимо прання. Залишилася тільки година.

Лише коли постіль і рушники було порозвішувано на шнурках у ванній, а вода із сичанням зникла з кранів, ми почали залагоджувати справи. Протягом наступних трьох днів, коли Прабабка лежала у своїй кімнаті мертва, я більше туди не заходила. Вечорами Аба змовляла біля небіжки вервиці й палила грімницю.

Потім уже я дізналася, що біла шафка для білизни, яка стояла в кімнаті Прабабки зліва від піаніно, була важливим атрибутом її любові. Ще пізніше з’ясувалося, що моя Прабабка Станіслава і моя Мама Маріанна були дуже схожі одна на одну, з однією принциповою відмінністю: Станіславі трапилося шалено закохатися.

Не у свого набагато старшого чоловіка, який, треба сказати, обожнював її і носив на руках, а вона тим не менше регулярно викидала його за двері — про це вона теж розповідала на старість, пояснюючи, що жінка повинна вміти «поставити себе» щодо мужчини. Того дня, коли його заарештували, він якраз повернувся з кількаденного вигнання, після обіду вони втрьох із донькою мали прогулянку примирення, а ввечері прийшли «вони», і йому довелося піти туди, звідки ніхто не вертався. Так само і не в інженера, який на початку війни став її коханцем, за яким вона поїхала до Казані, звісно ж, разом із його дружиною — ця дружина потім регулярно приходила до квартири, де Станіслава з донькою займали одну кімнату, ставала на порозі та викрикувала всі відомі їй російськомовні епітети на означення гулящої жінки. Також і не у вродливого й надзвичайно музично обдарованого майора Павлова, який наприкінці війни вивіз її з Казані та завдяки якому потім уся сім’я оселилася у Львові. Ні. Вона закохалася в юного німця на ім’я Герман — і то був єдиний не пов’язаний із музикою мужчина її життя.

Для Станіслави львівська післявоєнна дійсність мала кольори, передусім її улюблений колір — зелений. Їй ще не було тридцяти п’яти, вона була вдовою з дитиною, палила самокрутки з дешевим тютюном, любила своє схудле до меж можливого тіло кольору опалу і великі матові очі відтінку жадеїту, працювала секретаркою в новоутвореній облраді, нашвидкуруч влаштованій у колишньому Воєводському палаці. Навесні вона могла розплакатися від зворушення, гладячи кущі та дерева; після роботи зупинялася у сквері, який тоді ще називався Рецеймівка, і гладила свіжі пагони каштана, що ріс у подвір’ї їхнього будинку на вулиці Панській, яку невдовзі перейменували на Івана Франка; варто сказати, що до рослин у неї було значно більше ніжності, ніж до власної тоді ще кільканадцятирічної доньки. Вона ходила в зеленій полотняній суконці, яку отримала в подарунок від котрогось зі своїх попередніх мужчин, і пришпилювала до комірця одну зі своїх трьох брошок: бабку, метелика або шишку.

Того дня, коли вона вперше побачила Германа, це була шишка — акуратний різьблений овал світло-зеленого кольору. Йому було близько двадцяти років, він був платиновим блондином і військовополоненим, який разом з іншими своїми співвітчизниками виконував різні роботи для міста і чекав на повернення у «гаймат». Герман так-сяк знав російську, завдяки чому став посередником між групою полонених і місцевою владою, саме тому прийшов із якоюсь справою в облраду. Посміхався він рідко, а коли це робив, ставала помітною шпарина між верхніми різцями: з першої ж хвилини Станіслава усвідомлювала, що він пробуджує в ній могутнє пожадання, змішане з беззастережним захопленням матері дитиною (почуття, яке її власна донька ніколи не зуміла в ній пробудити).

Германа стерегли не так суворо, як інших, тож він почав вечорами втікати з казарми і проводити ночі у квартирці на Панській.

Уперше в житті Станіслава не дбала про те, як «поставити себе» щодо мужчини. Її потрясали сильні емоції: звістка про те, що того чи іншого вечора коханець може не прийти, викликала в неї кількагодинний плач від жалю до самої себе. Коли вони спали разом, вона прокидалася, щоби дивитися на нього, поринаючи в екзальтовані фантазії: наприклад, що Германа як колишнього солдата вермахту засуджують до смертної кари, а вона кидається суддям у ноги і благає стратити її замість нього. Будильник дзвонив о п’ятій, Герман вставав невиспаний і злий, за тонкою перегородкою прокидалася донька, якій у фантазіях Станіслави не знаходилося місця.

Молодий коханець поводився щодо Станіслави стримано: охоче їв те, чим вона його пригощала, купався у воді, яку вона для нього гріла, досліджував тіло, яке вона пропонувала. Натомість до її доньки він почував ірраціональну неприязнь — можливо, його дратувало те, що вона була свідком їхнього роману. Кульмінацією і роману, і неприязні став один фатальний вечір.

До Аби тоді прийшла сусідка згори, самотня й ексцентрична вдова, вони домовилися, що та дістане папір і пастелі, й Аба намалює її портрет. Через кілька годин у квартиру зайшов Герман — сусідка була загорнута в покривало з їхнього ліжка, сиділа на їхніх подушках, навколо неї були порозкидані різні предмети реквізиту: таці, пляшки, овочі. А найгірше з усього — те, що вони, сусідка з Абою, палили сигарети! Ця розв’язність явно роздратувала молодого німця: він щось недоброзичливо буркнув і закрився на кухні. Станіслава холодним тоном попросила доньку навести лад, а тоді пішла за ним. За мить з-за дверей долинув грюкіт скинутих на землю предметів і здавлені зойки.

— Це вже не перший раз, — спонтанно повідомила Аба сусідку. — Недавно мама ходила з підбитим оком.

— Я заявлю в міліцію! — крикнула сусідка і кинулася сходами вниз.

Аба відчула, як на спині виступив холодний піт: спогад 1937 року, привид арешту, поїзди, табори, Сибір. Невдовзі з’явилися міліціонери, гримотіли у двері, кричали «Откройте!».

— Іду, іду! — мелодійно відгукнулася Станіслава, нашвидку перевдягнена в халат, прикидаючись, ніби секунду тому встала з ліжка.

Міліціонери задали кілька запитань і пішли обшукувати квартиру — за цей час опалове лице Прабабки прибрало блакитнуватого відтінку, а донька міцно трималася за щоки, щоби стримати клацання зубів. На щастя, міліціонерам не спало на думку зазирнути в шафку для білизни: Герман сидів у шафці.

Після цієї події він почав приходити рідше, а невдовзі і взагалі виїхав до Німеччини. Була прощальна прогулянка Кайзервальдом, під час якої Станіслава наказала доньці йти у кількох метрах за ними і заплющувати очі, коли вони починали цілуватися. Мабуть, вона взяла доньку із собою тільки для того, щоби було до кого падати на плече, повертаючись додому. Гострі металеві вусики брошки-метелика чіплялися за в’язаний пуловер Аби, тоді ще дівчини-підлітка, і висмикували волокна ниток, а дівчина уявляла собі, що це хижа Германова пика зі щілиною між верхніми різцями женеться за ними і кусає її в плече.

А потім… У принципі, Герман не повинен був писати того листа. Хтозна, що йому завадило залишитися найкращим спогадом Станіслави.

Лист прийшов через три місяці, написаний по-російськи, але латинкою, тим специфічним волапюком, яким Герман користувався у Львові. У ньому він називав Станіславу «старою мавпою», «сукою» і «каргою» та стверджував, що приходив до неї тільки для того, щоби відігрітися і як слід помитися. Тепер уже недосяжний у своєму «гайматі» за «залізною завісою», яка саме почала з’являтися, він цілком безкорисливо пообсипав прокльонами її, її доньку, її місто і її країну. Станіслава заливалася сльозами, знову і знову перечитуючи ці оригінальні неправильні зліпки слів, які могли би бути смішними, якби не їхній трагічний зміст. Донька сиділа біля її ніг і гладила її руки. Саме тоді з’явилися перші істерики і пов’язані з ними ритуали — після фіаско справді єдиного кохання характер Станіслави остаточно зійшов на пси.

Мало минути багато днів від похорону, перш ніж ми взялися робити порядки. Пам’ятаю, після того, як було винесено на смітник важкі зелені штори, виявилося, що від дванадцятої до першої в кімнату Прабабки вривається жовтий сонячний прямокутник і лежить під вікном, ніби розжарений зливок золота. Холодні і гладкі ручки шухляд шафки для білизни так само виявилися золотистого кольору. Я пам’ятаю, як по черзі витягувала кожну з них — та так і залишала витягнутими. Нагорі лежали коштовності: загорнуті в пожовклий папір срібні ланцюжки, персні та брошки.

— Біжутерію треба буде віднести в комісійний, тільки хто ж тепер захоче носити такі старомодні речі? — прикинула Аба. З оказії прибирання вона зібрала волосся аж на самій маківці, щось у її відкритому обличчі нагадувало про те, що колись і вона була дівчинкою.

У решті шухляд були сховані папери та фотографії, Аба порозкладала їх купками на підлозі. Вона стурбовано схилялася над ними, так, ніби хотіла власним тілом затулити їх від мого цікавого погляду.

Я відчинила дверцята великої шафи кольору вохри, щоб та без зусиль змогла розродитися постраждалим від обстрілу молі одягом. Плащі, кожухи і сукні з шелестом і хрустом повипадали на підлогу, пересипані засохлими апельсиновими шкірками. Одяг мав піти «на бідних», Аба не залишала собі жодної лашки.

Наше столове приладдя, важке і темне, з докором спостерігало за спробами долучити до нього легесенькі алюмінієві ложки і виделки, знайдені на столі. В остаточному підсумку вони опинилися серед сміття, їх прикрив шматок вицвілої церати, на якому вони лежали багато років. Не захотіли ми і півлітрового слоїка з білим нальотом, з якого Прабабка пила підсолоджену кип’ячену воду. Вимитий до блиску емальований горщик на віки вічні упокоївся під диваном, прикритим смарагдовим покривалом; ще кілька днів тому на його поверхні вигойдувався корабель тіла, а тепер запанував повний штиль, жодної хвильки.

Ми працювали довго: жовтий прямокутник під вікном спочатку ріс у довжину, а тоді перемістився на стіну з боку подвір’я; ребра цеглин, які подекуди виступали з її непричесаної поверхні, кольором нагадували мені волосся прадідуся, якого я ніколи не знала.

Ми відсунули піаніно від стіни, зняли з нього темні плахти павутиння; я витягла з кутка якісь брошури, сіла на підлогу і почала їх переглядати. Вони були довоєнні, а може, й дореволюційні, з давно скасованими літерами «гражданки», серед них були й ноти.

— Що це? — запитала я. — Це Мамині речі?

— Її лібрето, — знехотя відповіла Аба, дивлячись убік, як завжди, коли за її словами крилася якась недомовка. Ми дотримувалися неписаної угоди: говорити про Прабабку «вона», а про Маму — «Мама». — Вона хотіла стати оперною співачкою, — вела далі Аба. — У неї був абсолютний слух, прекрасне мецо-сопрано…

Я слухала зі здивуванням: навіщо вона переказує ці загальновідомі факти?

— Думаю, саме від неї Мама успадкувала тембр. У Петербурзі вона була ученицею Наталії Преображенської, це прізвище мало б тобі дещо сказати. Але, на жаль, вона ніколи в житті не співала в театрі. Їй не дали навіть найменшої ролі. Вона була занизька, а тобі ж бо відомо, що на сцені зріст має величезне значення.

Прабабка в ролі оперної співачки? Я не могла повірити власним вухам.

Я дивилася на осяяну стіну за вікном — вона була театральною сценою, на якій я намагалася розмістити Прабабку, я вдягала її в червоно-чорну сукню, вдягала їй на голову блискучу діадему, прикрашала пальці перснями з шухляд — на жаль, марно, бо замість костюмів Кармен чи Аннеріс я бачила запраний халат, зачовгані пантофлі та зморщений великий палець, який мацав стінку чайника, щоби перевірити, чи вода в ньому тепла. Відразу за Прабабкою переді мною з’явився театральний поміст, на якому стояла моя власна мати. Тоді я поставила їх поруч — Прабабку і її — та змусила їх співати дуетом: бабцю і внучку, стару і молоду, низьку і високу. Одній це вдалося, іншій — ні, обидві померли. Та, якій вдалося, загинула молодою; та, якій не вдалося, двигала тягар своєї поразки багато десятиліть.

— Після відмови в театрі вона вступила в хор, на репетиції познайомилася з Прадідом.

— А потім Прадіда заарештували — і почалася війна?

— Найгірше було в Казані: вона мовчала і худла, мовчала і худла; на це було важко дивитися. Пішла працювати на завод. Вона ненавиділа заводську роботу, але завдяки цьому ми мали більшу пайку хліба. Свою порцію вона віддавала мені, бо я росла і весь час була голодна. А потім приїхав на гастролі хор Олексія Павлова. Із цим хором вона виїхала з Казані.

— А ти? — з жахом запитала я.

— Вона не могла інакше, — відповіла Аба з ноткою відчуження. — Спів був усім її життям.

Цеглини перетворилися спершу на скоринки чорного хліба, а тоді на голі стіни вокзальних будівель.

— Мамо, мамочко, не залишай мене! — кричала Аба, біжучи за потягом, який розганявся дедалі більше, а її крик переходив у виття, грубе і низьке, таке не схоже на звуки, які в цей час видавала її матір.

Олексій Павлов, диригент, бравий вродливий майор, дивився з фотографії — дивився просто в об’єктив. Прощавай, ненависний заводе, прощавай, чужа прохідна кімнато! У поїзді нова солістка отримала військову форму, а перша репетиція відбулася безпосередньо в зачиненому купе Павлова, який змусив її видати настільки високі ноти, що вони заглушили прощальне відчайдушне ридання її доньки.

Із Павловим вона зразу «поставила себе» як належить: стала головною солісткою в хорі, а вечорами тільки для нього виконувала свої улюблені оперні арії, краєм ока фіксуючи рівень обожнювання в його погляді. Змінювалися літо, осінь, зима, міста і концерти, аж врешті-решт вони опинилися у Львові, вишуканому, як і нова супутниця Павлова. Майор вирішив, що вони осядуть саме тут — та не переймався чутками про бандерівців, які шастали поблизу міста, забув навіть про дружину-бібліотекарку, яка чекала на нього у Москві.

— У Казані було сумно і голодно. Я жила з нашою шкільною вихователькою. Яке це було щастя, коли мама написала, що чекає на мене у Львові!

Львівська квартирка — тісна, зате в самісінькому центрі. Павлов знайшов таку, в якій не залишилося ніяких меблів від попередніх мешканців, він гидував мародерством, байдуже, що перший час їм доводилося спати на підлозі. Через кілька днів після повернення Аби з Казані він мусив ненадовго виїхати з хором, після чого відразу ж надійшла звістка, що він загинув від випадкової кулі десь на Волині. Прабабка почала палити і ще більше схудла, її щоки й очі запали всередину тіла — туди, де жив її голос. Потім настала перемога, розцвіли каштани і з’явився Герман.

Що правда, те правда: вона ні разу для нього не заспівала. Вона відчувала, що вибух емоцій, який потрясав її єство, конкурує зі співом, бо в її тілі ця любов розташувалася саме в тому місці, яке раніше займав голос. У той період голос нагадував про себе дуже рідко, і лише під час пристрасних статевих актів несподівано здавалося, що тягар її коханого притискає щось на кшталт пізньої вагітності, хоча її живіт тоді був пласкіший, ніж животи найстрункіших балерин.

Після Германового листа голос повернувся з вигнання і почав викидати коники, шукаючи нового виходу, а вона не вміла його приборкати, і під час істерик, які повторювалися дедалі частіше, їй траплялося, немов навіженій, пронизливо кричати, квилити і зойкати, а також низько ревіти і скімлити. У кращі дні голос змушував її підніматися на якесь імпровізоване підвищення в домі та, зі слухачами або без, виконувати улюблені арії. Рятуючись від цих пасом звуків, Аба почала малювати образи, зокрема відомого мені Ісуса в терновому вінку, із зеленим волоссям, із цівками крові та з добре помітною у напіврозкритому роті щілиною між верхніми різцями.

У ще одній коробочці лежали фотографії офіцерів.

Біля деяких стояла Станіслава — дивлячись просто в об’єктив, завжди за вуаллю тютюнового диму, а на обличчі кожного з її супутників був такий вираз, як у Юрія Гагаріна після першого польоту в космос. Протягом багатьох наступних років Прабабка працювала в облраді, а у вільний час безкорисливо займалася тим, що ставила голоси обдарованим військовим — тим, які вміли добре вести чоловічу партію її улюблених дуетів. Спонтанні заняття зі співу відбувалися в її квартирі. Аба слухала з-за дверей.

— Портрет дідуся Олександра, — зауважила я.

Минуло вже багато років після війни, коли біля Прабабчиного берега пришвартувався Олександр Пабіян, народжений під Донецьком маломовний керівник львівського гарнізонного оркестру.

— Вибачте, але це не та тональність. Як ви взагалі керуєте тим вашим оркестром?

Він сподобався вдові своєю покірливістю і меланхолійністю, яку вона спершу помилково взяла за поетичну тугу, а ще тим, що був значно молодший за неї: вона починала старіти і не вміла прийняти це з гідністю. Невідомо, чи вони коли-небудь позували для спільного фотознімка, на якому він би мав нагоду продемонструвати Гагарінів вираз обличчя — якщо й так, то знімок цей, поза сумнівом, пізніше було знищено. Аба додала його портрет до купки інших, притиснула до грудей і занесла у свою кімнату, але, безумовно, не поклала в чорну шкатулку з профілем Шопена на кришці. Керівник оркестру почав відвідувати Прабабку в той період, коли Аба була закохана в піаніста.

— Мамо, можна, я піду сьогодні ввечері?

— З отим грайликом? Мови нема.

— Чому, мамо? Чому?

Бравурні акорди та рясні сльози — Шопен не мав бунтарського темпераменту, плакав уночі, плакав на пероні, а потім у поїзді й після прибуття на Повернені землі, плакав, бо її мати не дозволила їм одружитися. Їй залишилися полонези, листи в чорній шкатулці та ще оті сльози, що позначили недоступний для неї осяйний шлях на Захід. А потім її матері спала на думку диявольська ідея видати дочку за свого молодого коханця, який мав забезпечену кар’єру і не планував залишати Львова.

Шлюб відбувся в робочий день, його вділив останній пробощ костелу святої Марії Магдалини (костел невдовзі після цього було перетворено на студентський клуб Політехніки). На першій спільній фотографії молода пара стоїть перед головним входом до Опери; знімок відкадровано так, щоб не було видно пам’ятника Леніну. Олександр у цивільному одязі: високий капелюх, важке зимове пальто і модні тоді брюки-кльош. На цьому фото він виглядав так, ніби йому наказали вдягнути театральний костюм, а вираз обличчя мав такий, ніби його силою затягли фотографуватися. Над молодим уже піднімався привид депресії, над молодою — мара невиліковної хвороби, яка мала перетворити її на інваліда.

Хоча Станіслава сама схиляла доньку до цього подружжя, проте зненавиділа Олександра в ту ж таки мить, коли він переступив поріг квартири в ролі її зятя. Протягом наступних багатьох років спільного життя вона належно розпорядилася цією ненавистю, оселила її в кожній кімнаті, у кухні й у ванній, виплекала в кожному предметі домашнього господарства, зготувала в кожній страві, вмістила в кожне промовлене слово. Це була руйнація масштабів атомного вибуху. Дідусь весь час був сумним і помер замолоду. Абі діагностували хронічну хворобу. Мама народилася не внаслідок любові — тому й загинула.

— Мамо, ти зруйнувала моє життя.

Жодні бунтівничі слова так ніколи і не прозвучали. Донька послухалася матері, за що та почала зневажати її ще більше. І так воно тривало роками: мовчання однієї викликало зневагу іншої — і навпаки, мовчання зжилося зі зневагою, цей сплав до кінця життя з’єднував матір і доньку сильніше, ніж багато років тому — той факт, що тіло однієї з них з’явилося і розвинулося в тілі іншої. Але ось народилася внучка — і зробила спробу вирватися з цього ембріонально-маткового ув’язнення.

— Бабцю, я подала документи на вокальний факультет консерваторії.

— Мови не може бути.

— Чому, бабцю?

— Бо в тебе нема таланту. Ти все життя будеш жити в злиднях.

— Бабцю, я прийняла рішення стати співачкою. У мене є талант. Чуєш?

— Я зараз відкрию вікно і буду кричати на всю вулицю, що рідна внучка мене катує. Зараз сюди прийде міліція.

— Я сама відкрию тобі вікно. Кричи! Кричи голосніше! Давай!

Мама не панькалася з найважливішими словами.

Останній зальотник з’явився у Прабабки вже на пенсії, через багато років після смерті зятя. Самотній учитель гри на скрипці готував для неї дієтичні обіди і водив на прогулянки. Їй подобалося, як він для неї грав, за найдрібніші провини вона била його по лиці. Незважаючи на вмовляння, вона так і не погодилася переселитися до нього: не хотіла «кидати сім’ю». Я пам’ятаю день похорону цього добросердого чоловіка — Прабабка не поїхала на цвинтар, а чекала, коли знайома принесе їй що-небудь із поминок. Було літо, Прабабка в чорних мереживних рукавичках і капелюшку з вуаллю сиділа охляп на стільці, а я сновигала навколо неї в одних лише рожевих трусиках. У якусь мить вона роздратовано сказала:

— Ти — безсоромниця! Подивися в дзеркало, як ти непристойно виглядаєш. Ці труси геть облягаючі, видно все, що в тебе між ногами!

Тоді я підійшла до дзеркала і переконалася, що вона права, хоча раніше мені б це і на думку не спало.

Я здмухнула пил із лібрето і розклала їх за датами видання. Неосвітлена поверхня стіни з боку подвір’я стала морем, а я — аквалангістом, який шукає в ньому перли. Моя прабабця була нереалізованою оперною співачкою, моя бабця — нереалізованою художницею, моя мама була реалізованою оперною співачкою, я буду реалізованою художницею, моя донька буде нереалізованою оперною співачкою або реалізованою художницею, донька доньки буде, залежно від того, що вибере моя донька, або реалізованою оперною співачкою, або реалізованою художницею, нереалізованість схрещена з реалізованістю дає реалізованість, як у математиці. Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом, а я ж бо раніше думала, що Прабабки в цьому ланцюжку немає. Вона була нереалізованою оперною співачкою, тому Аба — нереалізована художниця, а моя Мама, хоч і була примадонною, померла.

Аба повернулася по решту паперів, взяти всю купу за раз вона була не в змозі.

— На старість вона співала в Катедрі, — зауважила я.

— Дуже рідко — і тільки в будні. У неї була подруга в катедральному хорі.

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Господи, хто перебуватиме в оселі Твоїй, хто проживатиме на Твоїй святій горі? Той, хто в досконалості ходить і чинить по правді, хто говорить правду у своєму серці. Прааааведник проживатиме на Твоїй….

Меса тривала в сяйві оправлених у золото ламп, але її, як завжди, ніхто не запросив на сцену. Перед смертю на ній було дуже багато білої зморшкуватої шкіри, яка покривала її, немов пообтріпувана фата. Можливо, вдома, за зачиненими дверима своєї кімнати, вона стягувала її з себе, як царівна-жаба, і випускала зсередини струнку Чіо-Чіо-сан, яка виконувала свої найкращі арії, а ми ж собі думали, що це телевізор. Ми бачили сиве волосся з дитячим проділом посередині, окуляри з грубими скельцями, прикриті халатом слоноподібні ноги, по яких стікали цівочки сечі — кап-кап-кап, вона стежила, щоби джерело ніколи не висихало, йшла до кухні зі слоїком, прикладала до чайника палець з наманікюреним нігтем, наливала воду. До кінця життя вона дбала про манікюр.

В Аби були спухлі руки, вона тримала в них ганчірку, стирала пил з обличчя смарагдового Ісуса. Він усі ці роки дивився, як Прабабка ріже ковбасу на цераті, як насилу пережовує її рештками зубів, як лежачи дивиться чорно-білі фільми, слухав, як вона голосно пукає, зітхає, мугикає пісні. Чи, може, вечорами Ісус чекав, коли вона вимкне телевізор і, масуючи своїм древнім задком рипучі диванні пружини, сяде і широко повеслує руками в Його бік?

— В ім’я Отця і Сина, Єзуєзує…

А може, Він дивився, як на її щоках з’являються сльози, а вона зиркає з-під окулярів, перевіряючи, чи хтось їх помітив?

— Погана дочка, погана внучка, не запрошують матір до спільного столу! — нарікала вона. Казала це — кому: мені чи Йому? Чи Ісус чув, як вона обзивала свою доньку в кухні?

— Ідіотка! Дебілка! Скотина!

— Сама така, — відповідала їй Аба зі сум’яттям у голосі.

Мати зачіпала її задом у вузькому кухонному проході, навіть штовхала, з дірки в стіні на кривий лінолеум цівкою сипалася суха штукатурка.

— Курва безсоромна! — шипіла вона, чатуючи в передпокої на внучку, що поверталася з театру. — По яких підворіттях шлялася?

Ми були мов матрьошки, але тільки втрьох. Для неї не знайшлося місця в ланцюжку, вона була недоброю, ніхто не плакав, коли вона померла.

Відколи двірничку посадили, наше подвір’я почала замітати Люба. Вона ходила розчухрана з мітлою і совком у руках. У темний каналізаційний колодязь, у який діти двірнички виливали вміст свого відра, вона кидала сміття, а також трупики вбитих нею голубів. Їх поїдало чудовисько, що жило на самому дні, воно ж таки ковтало останні сонячні промені, що переповзали подвір’ям. Що ж, кімната Прабабки виходить на північний бік, у ній завжди було темнувато.

— Ці брошурки вже не мають ніякої цінності. Ми віднесемо їх до Оперного суто як історичну цікавинку, — сказала Аба про лібрето, повернувшись без фотографій, які їй нарешті вдалося десь сховати. — У цій кімнаті влаштуємо їдальню, — вела далі вона. — Тепер ми вже не будемо ходити з їжею з кухні в середню кімнату, завдяки цьому нам буде легше підтримувати килими в чистоті.