Її кожух скидався на звірину шкуру, волосся було сховане глибоко під хусткою. У неї не було імені, прізвища, адреси, час від часу вона з’являлася в нашому тьмяно освітленому передпокої, залишаючи мокрі сліди від гумаків. Знімала зі спини брудне простирадло, розгортала його на столі.
— Свіженьке телятко, беріть, пані!
Усередині було м’ясо — рубані шматки, покриті білим сніжком сала, з шерстю та слідами крові.
— Щойно сьогодні зрання забила телятко, беріть, панюсю!
Я пам’ятаю, що мене дуже здивувало, коли я почула, як Аба назвала її «молодою жіночкою». Це не могло бути правдою, вона була поза статтю, поза віком, поза міським світом, де їздять трамваями, купують тістечка в цукернях, вигулюють песиків на повідках.
— Свіженьке, пані, дешево даю!
Я дивилася на розкладене на простирадлі щось, що ще вранці було живою твариною. Уявляла собі, як оця «молода жіночка» наближається до неї з нагостреною сокирою.
— Свіжусіньке, панусю!
Раз, раз — струменить кров, телятко валиться з ніг, вона розпанахує його на шматки, ув’язує в клунок і поспішає на електричку. Ніхто її по дорозі не зупиняє, не перевіряє документів, її шлях позначають брунатні краплі.
Аба стійко торгувалася:
— Давайте трошки дешевше, пані!
Вона перекладала відрубані кавалки з простирадла на домашню вагу, без гидливості роздивлялася з усіх боків.
Я ж думала про ніжки забитого теляти, які вже ніколи не будуть бігати. На своїх ногах у прийшлої у кожусі були грубі вовняні колготи. У місті такі носили тільки діти — ще одне підтвердження, що вона не могла бути жінкою.
Ціну було узгоджено, частини тварини розділено назавжди — невеликі шматки сховано в наш холодильник, решту запаковано назад у простирадло. Тоді наставав час обмінятися ввічливими запитаннями.
— Чоловік? Діти? Мама? Посадили? Зійшло?
— Добре! Добре! Добре! — відповідала баба, тяжко зітхаючи, немовби насправді казала:
— Погано! Погано! Погано!
Вона ніколи не знімала кожуха, ніколи не виходила за межі темного передпокою.
«Раз, раз — сокирою», — думала я і, хоч та вже пішла, чула голос:
— Телятко свіже, хороше, щойно сьогодні зарубала.
Образ із кімнати Прабабки — темне обличчя, по ньому стікають цівки крові.
— Його вбили злі люди, проштрикнули йому долоні гострими цвяхами.
Коли? Як? За що? Невідомо. Мені не можна було слухати Прабабку і дивитися на образ, бо він був поганий. Баба з м’ясом поганою не була.
У кімнаті Прабабки майже ніколи не відшторювалися вікна, і не провітрювалося. Незастелене ліжко брижилося жовтавими від бруду простирадлами, а коло нього стояв великий емальований горщик із кришкою. З ранку до ночі Прабабка ходила в халаті. Вона рідко виходила з дому. Немов новорічна ялинка — гірляндами, вона була обвішана складками білої зморщеної шкіри, приємної на дотик. На голові ця шкіра була пружна і рожева, покрита рідіючими біленькими волосками, підстриженими «під пажа». Очі, спотворені грубими скельцями окулярів, тьмяно блистіли — два ставковики, що присмокталися до скла акваріума.
Я приходила, щоби пограти на піаніно, але спершу мусила послухати про Бога з образа: зелене обличчя, довге волосся, вінець із паліччя на голові.
— Сильно-пресильно боліло Ісусикові, коли злі люди проштрикнули йому долоні. Кров бризкала на всі боки. А вони далі молотком забивали йому цвяхи в руки.
Прабабка обережно і м’яко притискала мене до стіни, а я дивилася на два темні зуби — єдині, які в неї залишилися в нижній щелепі. Про Бога вона завжди говорила польською.
— Надягли йому на голову корону з гострими шпичаками, поробили страшні рани. Кров заливала йому очі.
— Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив.
— Бог покарав тих, що перевіряли! Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!
З цими словами вона знімала з горщика емальовану кришку, піднімала поли бавовняного халата і стоячи пісяла. Трусів у неї не було, я бачила теплий смердючий заріст, що ховався над її ногами, вкритими незліченними складками.
— Хочеш пограти, дорогенька?
Відкривалися чорно-білі зуби — клавіші піаніно. Інструмент був розладнаний, а я не знала нот. Прабабка сідала на ліжку з нудно-солодким виразом обличчя, який у будь-який момент міг розтанути у ревних сльозах розчулення. Траплялося, що вона брала зі столу звичайний кухонний ніж і — з гримасою чуттєвої насолоди — шкрябала себе ним по спині.
Мені було заборонено відвідувати Прабабку, але, якщо Мами не було вдома, Аба вдавала, ніби не знає, де я.
Саме Аба була авторкою портрета Ісуса в терновому вінці: вона вигадала кров і зелене волосся, а також напіврозтулені губи, крізь які було видно щілину між передніми зубами. Вона намалювала ще багато інших картин, які висіли на стінах у нашому домі.
— Коли я помру, ви їх усі винесете до підвалу, — говорила вона в хвилини гіршого настрою.
Тому я уявляла собі смерть як підвал, заповнений картинами.
Аба також колекціонувала альбоми з репродукціями. В одному з них я побачила малюнок жінки в сукні барви індиго, одна її долоня була в п’ять разів більша за іншу:
— Чому ця рука така велика?
— Так її побачив художник. Художники бачать світ інакше, ніж звичайні люди.
— Я теж стану художницею!
— Станеш — ким схочеш! — крикнула Аба, і її очі затуманилися від гніву.
Вона дуже хотіла стати художницею, але Прабабка їй не дозволила. Це виглядало приблизно так:
— Мамо, я подала документи до Академії образотворчого мистецтва, на факультет графіки.
— Мови не може бути.
— Мамо, я вже подала.
— Значить, підеш і забереш.
— Мамо, я художниця. Це моє покликання.
— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.
— Мамо…
— Кінець дискусії, дорогенька. Згадай, як під час війни я віддавала тобі останній шматок хліба.
Згідно з планом Прабабки, Аба стала лікаркою. Невдовзі після цього вона захворіла на невиліковну хворобу суглобів, яка полягала в тому, що кожен рух викликав у неї біль, схожий на уколи тисячі гострих ножів. Руки Аби, так само, як долоня жінки з альбому, були непропорційно великі й розпухлі. Одначе вона робила ними геть усе: різала овочі та м’ясо, прала одяг, мила підлогу. Її обличчя було зіткане з теплої і непрозорої матерії, її риси було неможливо описати, а над головою день і ніч сяяв дещо спрацьований німб. Зате тіло Аби мені пам’ятається добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу. Вона розмовляла російською, однак часто повторювала:
— Я полька з плоті і крові.
При цьому в її очах завжди виступали сльози, тож я починала думати, що польськість — це щось на кшталт невиліковної хвороби, від якої також іще не винайшли ліків.
Поляком був Тадеуш Костюшко з картини, що висіла над її ліжком, — він разом із товаришами ніс кудись, на якусь косовицю, коси, тримаючи їх сторчма. Поляками були дуже елегантні чоловіки в капелюхах, які цілували в руку навіть таке кільканадцятирічне дівча, як Аба, коли та в сорок четвертому опинилася у Львові та нарешті відчула себе як удома, бо в Польщі. Однак у наступні роки Польща разом зі своїми шикарними мужчинами зі Львова усунулася, пішла. Куди? Кудись далеко, за кордон. Чому? Невідомо. Аба залишилася, бо Польща не взяла її зі собою.
— Якби я виїхала, не було би твоєї мами і тебе, — потішала себе вона. — Або ж ви були би якимись зовсім іншими людьми.
Коли Мама виросла, то вирішила стати співачкою, але й цього разу було нелегко. Виглядало це приблизно так:
— Бабцю, я хочу складати іспити до консерваторії.
— Мови не може бути.
— Бабцю, я вже подала документи.
— Значить, підеш і забереш.
— Бабцю, я співачка. Це моє покликання.
— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.
— Бабцю…
— Кінець дискусії, дорогенька. Я присвятила тобі все своє життя, де твоя вдячність?
— Я стану співачкою, навіть якби ти мала померти.
У відповідь Прабабка відчинила вікно і почала верещати тоненьким, пронизливим голосом:
— Люди! Рятуйте! Міліція! Вбивають!
Але на цей крик ніхто не відгукнувся. Мама наполягла на своєму, вступила в консерваторію — і перестала розмовляти з Прабабкою.
Коли ми йшли з Абою на прем’єру до театру, я не раз роздумувала про самогубство. Хтось розповів мені, що архітектор Зигмунт Горголевський наклав на себе руки, коли збудована за його проектом споруда Великого театру просіла і потріскалася. «Чи це часом не було карою за те, що Горголевський сховав під землю річку Полтву?» — замислювалася я, прямуючи алеєю, прикрашеною гвоздиками з лампочок — символами Жовтневої революції. Якраз отут Полтва раніше текла, а він насильно втиснув її в кам’яний корсет із плит. У сховану річку почали спускати нечистоти, тож труп Полтви невпинно смердів. «Краса вимагає жертв», — приказувала Аба, коли боляче смикала мене за волосся, заплітаючи його в косички. Може, Оперний був якраз отакою Красою, що поглинула Зигмунта Горголевського, який перед тим поглинув річку Полтву?
Мама на сцені була набагато більша, ніж у житті, та, щиро кажучи, не була Мамою. Я заплющувала очі, щоб не бачити її костюмованої штучності, притискала до грудей обидві долоні: її голос роздирав мені все всередині. Вдома Мама не співала оперних арій, тож кожна її вистава була для мене щоразу новим відкриттям її іншого голосу. Він пронизував мене, незважаючи на щит із пальців, наводив на думку про сирен, які співом принаджували моряків на гострі скелі. Отже, зала була кораблем, а сцена — островом сирен, мене несло на камені, сховані в оркестровій ямі, могутнє вібрато набирало темпу, а я не могла цьому протистояти. Передчуття катастрофи було солодким, наче рожеві карамельки «Барбарис», які я потай посмоктувала, і які своїми гострими краями залишали ранки на язику та піднебінні. Коли корабель опинявся за крок від катастрофи, я блискавичним і вивіреним рухом затикала собі вуха, після чого розплющувала очі й починала вивчати бордовий оксамит на поручнях фотелів.
Після вистави Мама вертілася на обертовому кріслі у гримерці, змиваючи макіяж, надягаючи мені на голову діадему Аїди чи перуку Кармен. Поза сценою вона теж була дзвінкоголосою. Її коротке світле хвилясте волосся, замість того, щоб опадати вниз, відтягувало голову вгору, тому мені здавалося, що вона вміє зринати над землею, і я думала, що коли я її не бачу, вона живе в палаці з хмар і льоду, схожому на той, що належав Сніговій Королеві.
— Я сьогодні добре співала? — запитувала вона.
У відповідь я вдавала із себе значно молодшу, ніж була насправді: закривала очі, гризла блузку. Тоді вона розчаровано відверталася від мене і зверталася до Аби.
— Прекрасно, Маріанно, — чула вона у відповідь. — Чудово. Досконало.
Я б хотіла також могти стояти прямо і з гідністю відповідати:
— Прекрасно. Чудово. Досконало.
Але це було неможливо. Уже давно з’ясувалося, що в мене нема слуху — абсолютно і без жодної надії на якусь зміну. Через це піаніно перенесли в кімнату Прабабки: власне туди, куди мені не можна було заходити. Я мусила піти зі своїм бриньканням на інструменті у підпілля, як річка Полтва — під землю. Я була не гідна Оперного, не гідна прем’єр, не гідна Мами. Мені хотілося додому.
Топографія нашої квартири була визначена раз і назавжди: так само, як моря, гори і пустелі не змінюють свого розташування на карті, так і в нас розміщення меблів, домашніх причандалів та приладдя було непорушним. Цей незмінний уклад предметів, імовірно, був відповіддю на мінливість людських доль. Чоловіка моєї прабабки та мого прадіда заарештували в 1937 році в Ленінграді під час «польської акції», після чого він зник — безповоротно і навіки. Чоловік моєї бабці та мій дідусь пройшов у званні офіцера Червоної Армії всю війну і дійшов до Берліна, а тоді помер у середині шістдесятих від того, що ми би тепер назвали хронічною депресією в поєднанні з цирозом печінки. Що ж до мого батька, то я мала сумніви, чи він таки дійсно існував.
Я була наслідком короткотривалого поетичного роману, який трапився літом тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року. Першого червня мої батьки (Мама була студенткою останнього курсу факультету вокалу, а батько — молодим архітектором із Москви) познайомилися на імпрезі, а потім протягом цілого місяця, ніч у ніч, читали одне одному напам’ять російську поезію Срібної доби. Мама знала найбільше Цвєтаєвої, а батько віддавав рішучу перевагу Блоку. Легенда стверджувала, що вони не пропустили жодної ночі. Мені не відомо, чи їм доводилося за дня вчити нові твори, чи, можливо, їхні поетичні запаси були достатньо багатими. Але треба знати напам’ять дуже багато віршів, щоби вистачило на цілих тридцять ночей. Не думаю, що Цвєтаєва і Блок узагалі написали аж стільки. Того року Аба з Прабабкою відпочивали на Чорному морі, завдяки цьому поетичний марафон, якому я завдячую своєю появою на світ, міг відбуватися в нашій квартирі.
Востаннє мої батьки зустрілися тридцятого червня на пероні головного залізничного вокзалу. Потяг сполученням «Львів — Москва» двиготів від рухів залізничника, який перевіряв стан вагонів, запліднена яйцеклітина вібрувала в тілі моєї матері, мій батько аж тремтів від емоцій. На прощання вони зверталися одне до одного словами Маяковського.
— Послушайте! Ведь если звезды по ночам зажигают, значит, это кому-нибудь нужно? — запитала Мама.
— Значит, кто-то назвал эти плевочки — жемчужиной! — гукнув у відповідь батько, а потяг поволі рушав. Більше вони ніколи не побачилися.
Вперше я дала про себе знати, коли в переддень останнього іспиту Мама прасувала білу нейлонову блузку, а світ витанцьовував у неї перед очима. Жорстокий токсикоз спочатку хибно вважали звичайним отруєнням, а потім ще довго думали, ніби це симптоми інших хронічних хвороб.
Не було найменшої проблеми з тим, щоб мене усунути, але Мама вперлася, що ні. Аргументи про змарнований життєвий старт не допомогли. І моєму батькові вона про вагітність нічого не сказала. А все, що вирішувала Мама, було непорушним, як скеля.
Тож коли зійшли сніги, а на вулиці міста вийшли баби, ховаючи в руках голівки червонокнижних крокусів на продаж, мене принесли з пологового додому. Згідно з переказом, то був перший справжній весняний день, повінь тепла і світла. Так, ніби сонце завітало до квартири з перевіркою, готове висвітлити кожну, хоч би й найменшу плямку на віконних шибках, але з нагоди мого прибуття вікна було вимито ідеально. На противагу до вітража на сходовій клітці — йому довелося чекати ще багато років, перш ніж хтось прийшов із ганчіркою і гарненько його відчистив.
Набагато пізніше я дізналася, що далеко не кожен будинок криє в собі вітраж, а якщо й так, то ті вітражі набагато менші. Наш займав усю сходову клітку. Немов завіса, він відділяв те, що було внутрішньою частиною будинку, від подвір’я, тягнувся по всіх поверхах згори вниз, а може, навпаки — знизу вгору. Ми мешкали на другому поверсі, і досить було відчинити двері, щоб побачити його центральну частину — рештки вогняно-коричневих підземель, з яких виростав довгий самотній стовбур дерева, що перетинав навпіл бірюзове озеро. Сусіди, котрі жили над нами, бачили протилежний берег, на якому здіймалися зелені гори з синіми ялинами. Коли ж хтось піднімався аж на горище, то бачив, як гори переходять у білі та бузкові барви хмар. Сусідка знизу, божевільна Люба, не бачила нічого: найнижча частина вітража була давно втрачена, на її місце вставили прозоре скло, яке дощенту оголювало тісноту нашого подвір’я-колодязя. З цієї перспективи і бачила вітраж двірничка та її численні дітлахи. Щоранку хтось із них з’являвся біля каналізаційної решітки, щоби вилити велике відро, і стояв, піднявши очі на виворітний бік вітража. Він був сірий і поздуваний.
— У них удома немає вигод, — казала Аба тоном, у якому було більше докору, ніж співчуття.