Деміан

Розділ третій РОЗБІЙНИК

Можна було б багато чого чудового, ніжного і приємного розповісти про моє дитинство, про мою захищеність у батька й матері, про любов до батьків і про легке життя в затишному, славному, світлому оточенні. Але мене цікавлять тільки ті кроки, які я зробив для того, щоб віднайти себе самого. Всі ці чарівні притулки, острівці щастя й райські куточки я залишаю в сяйливій далині і не хочу ще раз повертатися туди.

А тому, розповідаючи про свій підлітковий вік, я буду говорити тільки про те, що відбулося такого, що спонукало мене йти вперед, виривало зі звичного кола.

Поштовхи приходили завжди з «іншого світу», вони приносили з собою страх, примус і нечисте сумління, вони завжди були буремними і загрожували тому спокою, в якому я залюбки перебував би й надалі.

Збігли роки, коли мені судилося знову відкрити, що в мені самому знаходиться отой рушій, який у дозволеному, світлому світі мусить таїтися й приховуватися. Як і до кожної людини, так і до мене прийшли відчуття, що повільно прокидалися, наступали на мене, як ворог і руйнівник, як щось заборонене, як спокуса і гріх. Те, чого шукала моя допитливість, що породжувало в мені мрії, насолоду і страх, — велика таємниця статевого дозрівання, — ніяк не пов’язувалося із затишним блаженством мого дитячого спокою. Я чинив так, як і всі інші. Я вів подвійне життя хлопчини, який дитиною вже не був. Моя свідомість жила в рідному і дозволеному, відкидаючи цей новий зажеврілий світ. Але водночас я жив у мріях, поривах, бажаннях пекельної напруги, через які свідоме життя вибудовувало собі дедалі ненадійніші мости, бо світ дитинства руйнувався в мені. Як майже всі батьки, так і мої теж, ніяк не допомагали інстинктам, що прокидалися в мені (про це не прийнято було тоді вести розмову). Їхня безмежна турботливість лише спонукала мене відвернутися від реальності і жити, як і раніше, у світі дитинства, який ставав дедалі нереальнішим і фальшивим. Не знаю, чи здатні тут чим допомогти батьки (і своїм батькам я аж ніяк не дорікаю). Це була моя справа — впоратися з собою і знайти свій шлях, і робив я свою справу кепсько, як і більшість чемно вихованих. Кожна людина проходить через ці труднощі. Для пересічної людини це та точка, де веління власного життя вступає в найбільш жорстку суперечку з навколишнім світом, де подальший шлях здобувається у найзапеклішій боротьбі. Багато хто відчуває вмирання і народження заново, що є нашою долею тільки один раз за все життя — при занепаді і повільному руйнуванні дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидає і ми несподівано відчуваємо самотність і смертельний холод світового простору. І багато хто назавжди зависає на цій скелі, все життя болісно чіпляючись за незворотне минуле, за мрію про втрачений рай, найгіршу, найбільш убивчу на світі мрію.

Повернімося знов до нашої історії. Відчуття й образи, якими був позначений кінець мого дитинства, не настільки важливі, аби про них розповідати. Важливо було те, що «темний світ», «інший світ» знову заявив про себе. Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у мені самому. А тому й із зовнішнього боку «інший світ» знову здобув владу наді мною.

Від історії з Кромером минуло чимало років. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тоді дуже далека від мене і здавалася коротким страхіттям, яке кануло у Лету. Франц Кромер давно зник із мого життя; я, можливо, і не помітив би цього, якби ми якось не зустрілися. Однак інша важлива постать моєї драми — Макс Деміан — уже не зникала цілковито з мого обрію. Усе ж тривалий час він перебував далеко на периферії — видимий, але не дієвий. Лише поступово він знову підходив ближче, випромінюючи силу й навіювання.

Я намагаюся пригадати все, що знав про Деміана відтоді. Можливо, що рік або й довше ми не спілкувалися жодного разу. Я уникав його, а він аж ніяк не нав’язував мені свого товариства. Хіба що якось кивнув при зустрічі. Мені тоді здалося, що в його привітності є нотка презирства чи іронічного докору, але цілком можливо, що я собі це тільки уявив. Історія, яку я тоді пережив, і той дивний вплив, який він справив на мене, були мовби забуті обома.

Я намагаюся відновити його образ і, згадуючи, бачу, що він усе-таки був присутній і що я помічав його. Бачу, як він іде до школи — сам або з іншими старшокласниками, бачу, як він відчужено, самотньо і тихо, мовби якась планета, рухається серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своїми законами. Його ніхто не любив, ніхто не був близький до нього, лише його мати, але і з нею він, здавалося, поводився не як хлопчина, а як дорослий. Учителі, власне, залишили його в спокої. Він був гарним учнем, однак не намагався комусь подобатися, і час від часу до нас доходили чутки про яке-небудь слівце, зауваження чи заперечення, кинуте ним на адресу того чи іншого вчителя з явним викликом чи з іронією.

Я зосереджуюся, заплющивши очі, і переді мною виринає його образ. Де це було? Ну от, спливло. Це було на вулиці перед нашим будинком. Одного разу я побачив, як він стояв там із записником у руці і щось малював. Він перемальовував гербовий рельєф з птахом над вхідними дверима нашого будинку. А я стояв поблизу вікна, заховавшись за фіранкою, дивився на нього і з подивом бачив його уважне, зосереджене, світле обличчя, повернуте до герба, обличчя дослідника чи художника, заглиблене і вольове, навдивовижу світле й холодне, з розумними очима.

Потім я знову якось побачив його. Це було трохи згодом, на вулиці; після уроків ми всі купою стояли довкола коня, що, підвернувши ногу, завалився на землю. Він лежав, ще запряжений в дишло, попереду сільської підводи, жалібно хрипів, шукаючи чогось розширеними ніздрями, і стікав кров’ю з невидимої рани, від чого поруч із ним повільно наливалася темним сіра пилюка вулиці. Відвернувшись, із відчуттям нудоти від цього видовиська, я побачив обличчя Деміана. Він не проштовхувався вперед, а стояв позаду всіх, у природній елегантній позі, як це було властиво йому. Його погляд був спрямований на морду коня, і в ньому знову була ця глибока, тиха, майже фантастична неупереджена уважність. Я, мабуть, довго дивився на нього і тоді відчув — ще цілком підсвідомо — щось дуже своєрідне. Я побачив обличчя Деміана і зауважив не тільки те, що це обличчя не хлопчика, а чоловіка, я побачив щось більше. Здавалося, у ньому було також і щось жіноче, а головне — на якусь мить це обличчя здалося мені не чоловічим чи дитячим, не старим чи молодим, а якимось тисячолітнім, якимось позачасовим, що відрізнялося від того, в чому ми живемо. Так могли виглядати тварини чи дерева або зірки — я цього не зміг би пояснити, я відчував не зовсім те, що зараз кажу вже дорослим, але щось приблизно. Можливо, він був вродливий, може, подобався мені, а може, здавався відразливим — це теж не можна було чітко визначити. Я бачив тільки одне: він був інший — не такий, як ми, він був мовби тварина або дух чи образ — я не знаю, яким він був, але він був не такий, як усі.

Мій спогад не підказує мені більше нічого, та й те, що сказане, почерпнуто, можливо, почасти вже з пізніших вражень.

Зрештою, ми знову зійшлися з ним ближче лише тоді, коли я став значно дорослішим. Деміан не був (як цього вимагала традиція) конфірмований у церкві разом зі своїми однолітками, і це знову ж таки дало привід для всіляких пліток. Дехто стверджував, що вони з матір’ю взагалі не сповідують ніякої віри або входять до якоїсь особливої, потаємної секти. У зв’язку з цим, мабуть, у мене виникла підозра, що він живе зі своєю матір’ю, як із коханкою. Ймовірно, все виглядало так, що він виховувався без будь-якої віри, що вочевидь загрожувало якимись проблемами у майбутньому. У всякому разі, аж на два роки пізніше, ніж його ровесники, мати все-таки вирішила, аби він прийняв конфірмацію. Ось так і вийшло, що він кілька місяців був моїм товаришем на заняттях з підготовки до конфірмації.

Деякий час я тримався від нього осторонь — я не хотів мати з ним справу, надто вже багато ходило навколо нього всіляких чуток і пліток, але особливо непокоїло мене відчуття зобов’язаності перед ним, що залишилося в мені після пригоди з Кромером. Та й, окрім того, саме в цей час мені вистачало клопотів зі своїми власними таємницями. Для мене заняття з підготовки до конфірмації збіглися з періодом мого найбільшого інтересу до інтимних справ, і, попри прагнення, мій нахил до благочестивих настанов дуже послабився. Речі, про які розповідав духівник, перебували десь далеко від мене, у тихій, святій нереальності, вони були, можливо, прекрасні і вартісні, але аж ніяк не актуальні, не збудливі, а ті, інші, речі саме й володіли такою притягальністю.

І чим байдужішим робила мене моя налаштованість на релігійні заняття, тим більше мене наближало до Макса. Здавалося, нас щось пов’язувало. Я хочу якомога чіткіше простежити цю нитку. Наскільки я пам’ятаю, все почалося на одному уроці, рано-вранці, коли в класі ще горіло світло. Наш духовний наставник заговорив про історію Каїна й Авеля. Я майже не звертав на це уваги — був невиспаний і слухав неуважно. Та ось духівник, підвищивши голос, став розповідати про Каїнову печать. У цю мить я відчув щось на зразок дотику чи застереження і, підвівши очі, побачив за однією з парт переднього ряду обернене до мене обличчя Деміана — з сяючими виразними очима, в яких не було ні глузливості, ні серйозності. Лише на якусь мить він глипнув на мене, і я несподівано став із цікавістю дослухатися до слів священика, слухати його розповідь про Каїна й Каїнову печать і відчув глибоко в собі переконання, що все це не так, як він нас повчає, що на все можна подивитися й інакше, що тут можлива і певна критика.

З цієї хвилини між Деміаном і мною знову налагодився зв'язок. І дивовижно: ледь тільки в душі зродилося почуття якоїсь спільноти, як воно (я це побачив) мовби магічно перенеслося в простір. Я не знав, чи це він сам так підлаштував, чи це була чиста випадковість (тоді я ще твердо вірив у випадковості), але через декілька днів Деміан несподівано змінив своє місце на уроках Закону Божого і сидів тепер прямо переді мною (досі пам’ятаю, як жадібно вдихав я, оповитий убогим повітрям притулку для бідних, у переповненому вранці класі, ніжно-свіже віяння мила, що долинало від його потилиці), а ще через кілька днів він сидів уже поруч зі мною. Так ми просиділи всю зиму і весну.

Ранкові години стали цілком іншими. Вони вже не були сонними й нудними, і я з радістю чекав їх. Іноді ми обидва слухали духівника з величезною увагою, і достатньо було одного погляду мого приятеля, щоби наголосити на якійсь цікавій історії чи якому-небудь незвичному вислові. Досить було одного його погляду, дуже виразного, щоб активізувати увагу, викликати в мені скепсис і зародити сумніви.

Отож ми були дуже часто кепськими учнями, а іноді зовсім не слухали урок. Деміан завжди поводився чемно з учителями та співучнями, я ніколи не бачив, щоб він по-хлоп’ячому пустував, ніколи не помічав, щоб він голосно сміявся чи базікав, — він узагалі не отримував від учителів зауважень. Але він умів цілком безшумно, більше жестами і поглядами, ніж пошепки, залучати мене до власних інтересів. А вони були інколи дивовижні.

Він розповідав мені, наприклад, хто з учнів його цікавить і як саме він їх вивчає. Багатьох він знав дуже добре. Він говорив мені перед лекцією: «Коли я подам тобі знак великим пальцем, той-то і той-то обернеться до нас або почухає потилицю», і таке інше. Відтак, під час уроку, коли я часто вже й не думав про таке, Макс несподівано помітним рухом повертав до мене свій великий палець, я швидко кидав погляд на вказаного учня і бачив кожного разу, як той, ніби його сіпнули за нитку, проробляв задумані рухи. Я напосідався на Макса, щоб він якось проробив це і з учителем, але він відмовлявся. Та коли одного разу, прийшовши на заняття, я повідомив йому, що не вивчив сьогоднішнє завдання і дуже сподіваюся, що духівник не буде запитувати мене, він допоміг мені. Духівник шукав, кого 6 із учнів викликати, аби той продекламував уривок з катехізису, і тут його погляд мимоволі зупинився на моєму провинному обличчі. Він повільно підійшов до мене, наставив у мій бік палець і вже готовий був вимовити моє прізвище. Та несподівано чи то відволікся, чи занепокоївся і, поправивши свого коміра, підійшов до Деміана, який рішуче подивився йому в обличчя. Вчитель зібрався було щось запитати в нього, але несподівано відвернувся, кахикнув і викликав іншого учня.

Лише згодом я став помічати, що в той час, коли я розважався такими жартами, мій приятель часто проробляв те саме й зі мною. Траплялося, що по дорозі до школи у мене несподівано виникало відчуття, що Деміан іде зараз десь позаду мене, і коли я озирався, то він і справді виявлявся там.

— Ти справді можеш змусити іншого думати так, як ти цього забажаєш? — запитав я його якось.

Він відповів з цілковитою готовністю, спокійно і розсудливо, як дорослий:

— Ні, це неможливо. Адже своєї волі не існує, хоча священик робить вигляд, що вона є.

Ні хтось інший не може думати, що йому заманеться, ні я не можу змусити когось думати так, як цього захочу. Однак уважно поспостерігавши за будь-ким, можна доволі точно сказати, що він думає чи відчуває, а тому зазвичай можна й передбачити, що він зробить наступної миті. Це дуже просто — тільки люди цього не відають. Звичайно, це потребує тренування. Наприклад, є певний вид нічних метеликів, у яких особини жіночої статі зустрічаються набагато рідше, ніж чоловічої. Такі метелики розмножуються цілковито так само, як і всі інші: самець запліднює самку, яка потім відкладає яйця. Якщо у тебе є самка цих метеликів, дослідники часто проробляли такий дослід: вночі до цієї самки зліталися метелики чоловічої статі, причому з відстані за кілька годин льоту. За кілька годин — уяви собі! За багато кілометрів самці відчувають єдину в цій місцевості самку! Вчені намагаються це якось пояснити, але пояснити таке дуже важко. Напевно, існує якийсь нюх чи щось подібне, на зразок того, як треновані мисливські собаки беруть непомітний слід і йдуть за ним. Розумієш? Таких речей у природі багато, і ніхто не може дати їм пояснення. Але ось що я тобі скажу: якби в цих метеликів самки зустрічалися так само часто, як і самці, у них такого тонкого нюху не було б. У них він є тільки завдяки тому, що вони так налаштували себе. Якщо тварина або людина всю свою увагу і всю свою волю спрямує на певну мету — вона її й досягне. От і все. І цілковито так само це відбувається з тим, що ти маєш на увазі. Придивися до людини досить уважно — і ти будеш знати про неї більше, ніж вона сама.

Мені так і крутилося на язиці вимовити «читання думок», нагадавши йому ту, вже давню сценку з Кромером. Але то була теж дивна річ: ніколи, жодного разу ні він, ні я не дозволяли собі щонайменшого натяку на те, що багато років тому він одного разу таким дивовижним чином увійшов у моє життя. Ніби нічого до цього між нами й не існувало чи немовби кожен із нас твердо розраховував на те, що інший уже забув про це. Раз чи двічі було так, що ми удвох, йдучи вулицею, натрапляли на Франца Кромера, але навіть не переглянулися, не обмовилися про це жодним словом.

— А як же це тоді виходить зі свободою волі? — запитав я. — Ти кажеш, що, власне, такої волі не існує. Але ж ти стверджуєш, що варто лише рішуче спрямувати на щось свою волю, і мети буде досягнуто. Так не буває! Якщо я не господар своєї волі — то я й не можу спрямувати її за бажанням туди чи сюди.

Він поплескав мене по плечу. Так він завжди робив, коли я тішив його чимось.

— Добре, що ти запитуєш, — сказав він усміхаючись. — Завжди потрібно і запитувати, і вагатися. Але все дуже просто. Якби, наприклад, такий метелик захотів спрямувати свою волю на якусь зірку або ще кудись, то у нього нічого не вийшло б. Та він і не намагається це зробити. Він шукає лише те, що має для нього сенс і вартість, те, що йому конче необхідно. Тут-то і вдається йому найнеймовірніше, він розвиває дивовижне шосте відчуття, якого немає в жодної істоти, окрім нього! Звісно, у нас більше простору і більше інтересів, ніж у тварин. Але й ми замкнуті дуже вузьким колом і не можемо вийти за його межі. Я можу, звичайно, придумати і те, й інше, уявити, скажімо, що мені неодмінно потрібно потрапити на Північний полюс або ще щось подібне, але здійснити це і досить сильно забажати цього я можу тільки в тому випадку, якщо таке бажання зродилося в мені самому, якщо моє єство справді цілковито переповнене ним. Якщо це так і ти намагаєшся щось зробити, підкоряючись своєму внутрішньому велінню, тоді воно й виходить, тоді ти можеш загнуздати свою волю, мов баского коня. Якщо я, наприклад, поставлю собі за мету вчинити так, щоб наш священик перестав носити окуляри, то нічого не вийде. Це просто пустощі. Але коли я восени відчув у собі тверду волю пересісти зі своєї передньої парти сюди — все вийшло чудово. Тут несподівано з’явився хтось, що за абеткою йшов у журналі поперед мене і досі хворів. Оскільки ж хтось мав звільнити для нього місце, то зробив це, звісно, я, бо саме моя воля була готова одразу ж скористатися такою нагодою.

— Так, — промовив я, — мені це теж здалося тоді дивним. Відтоді, як ми зацікавилися один одним, ти опинявся до мене дедалі ближче. Але як це було? Адже спочатку ти не одразу сів поруч зі мною. Ти ж спочатку посидів трохи он за тією партою, що переді мною, адже так? Як воно вийшло?

— Так воно й було: я й сам до ладу не знав, куди хочу сісти, коли схотів перейти з мого місця. Я знав тільки те, що хочу сидіти десь подалі, ззаду. То була моя воля — пересісти до тебе, але я її ще не усвідомлював. Водночас твоя воля притягувала мене і допомагала мені. Лише коли я сидів перед тобою, до мене дійшло, що моє бажання здійснилося лише наполовину. Я зрозумів, що, по суті, не бажав нічого іншого, окрім того, щоб сидіти поруч із тобою.

— Але ж тоді жоден новенький не перейшов до нас.

— Ні, але я тоді просто зробив те, що хотів, і, недовго думаючи, сів біля тебе. Хлопець, з яким я помінявся місцем, тільки здивувався, але не став заперечувати. Священик, щоправда, якось все ж помітив, що відбулася певна зміна. Взагалі, кожного разу, коли він мав справу зі мною, його потай щось непокоїло: він знав, що моє прізвище Деміан, і оскільки моє прізвище на літеру «Д», то мені не слід сидіти десь далеко позаду, разом з тими, хто йшов на літеру «С»! Але до його свідомості це не доходило, оскільки супроти цього виступила моя воля, бо я кожного разу заважав йому зібратися з думками. Та ось одного разу він помітив: тут щось не так, подивився на мене і став, бідолашний, в тупик. А у мене спосіб простий: я кожного разу дивлюся, не відриваючи погляду, прямо йому у вічі. Знаєш, майже всі люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш від кого-небудь чогось домогтися і несподівано поглянеш йому прямісінько в очі, а він від цього не збентежиться, — тоді полиш усяку надію! Ти ніколи нічого не доб’єшся від нього, ніколи! Але так буває дуже рідко. Я знаю, власне, тільки одну людину, з якою у мене це не виходить.

— Хто ж це такий? — запитав я похапцем.

Він подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тоді, коли він поринав у свої думки. Відтак відвів свій погляд і нічого не відповів, а я, незважаючи на свою гостру зацікавленість, не зміг повторити своє запитання.

Але мені здалося, що він говорив тоді про свою матір — з нею він, здається, був духовно тісно пов’язаний, однак ніколи я не чув від нього розповіді про неї і ніколи він не запрошував до себе додому. Я навіть не уявляв, як виглядала його мати.

Іноді я намагався наслідувати його і зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такі бажання, які здавалися мені досить нагальними. Але все марно — нічого не виходило. Говорити про це з Деміаном я не наважувався. Зізнатися йому, чого 6 я бажав собі, — я теж не наважувався. Та й він мене не запитував.

Моя довірливість у релігійних питаннях зазнала тим часом певних проколів. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Деміана) я дуже відрізнявся від тих своїх однокласників, які виявляли повну зневіру. Таких було декілька, і від них доводилося чути, що, мовляв, це смішно і недостойно для людини вірити в якогось Бога. Що такі історії, як про Трійцю і про непорочне народження Ісуса, — просто сміховинні і що ганебно сьогодні поширювати подібні нісенітниці. Я ж зовсім так не думав. Попри всілякі свої сумніви, я з досвіду свого дитинства все-таки доволі багато чого знав про істинне благочестиве життя, як, наприклад, у моїх батьків, і не знаходив у цьому нічого поганого чи лицемірного. Ні, я, як і раніше, відчував до релігії глибоку шанобливість. Тільки Деміан привчив мене дивитися на ці перекази, на ці догмати віри інакше, тлумачити їх вільніше, фантазійніше, більш особисто; у будь-якому разі тлумачення, які він пропонував мені, я завжди вислуховував охоче і залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося мені надто крамольним (як-от і з розповіддю про Каїна). А одного разу під час заняття з підготовки до конфірмації він налякав мене міркуванням, яке було, мабуть, іще сміливішим. Учитель розповідав про Голгофу. Біблійна оповідь про страждання і смерть Спасителя віддавна полишила в мені глибоке враження. У ранньому дитинстві я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, після того як батько читав цю історію вголос, щиро, всією душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блідому, примарному і все-таки неймовірно живому світі — в Гетсиманському саду і на Голгофі. А коли я слухав «Пристрасті за Матвієм» Баха, похмуро-могутнє сяйво страждань, що виходило з цього таємничого світу, наповнювало мене містичним благоговінням. Я ще й сьогодні знаходжу в цій музиці і в «Actus tragicus» поетичний ідеал найвищого художнього вираження.

Так от, у кінці уроку Деміан замислено повідомив мені:

— У цьому, Сінклере, є щось таке, що мені не подобається. Перечитай цю історію і перевір її на смак — тут відчувається якась прісність. Особливо епізод із двома розбійниками. Чудова картина з трьома хрестами, що стоять поруч на пагорбі! Але ось виникає ця сентиментальна повчальна історія з порядним розбійником. Спочатку він був злочинцем і творив свої мерзенні діла, казна-що, і раптом — він кається і святкує оте сльозливе свято свого виправлення і каяття! Який сенс у такому каятті за два кроки від могили — скажи на милість? Це знову не що інше, як звичайнісінька попівська історія, солодкувата і лукава, зворушливо-сльозлива і з моралізаторським підґрунтям. Якби тобі сьогодні треба було вибирати в друзі одного з цих двох розбійників або вирішувати, кому з них ти виявив би радше довіру, ти звісно ж не вибрав би цього плаксивого покаянника? Ні, ти вибрав би іншого — той молодець, бо має характер. Йому наплювати на покаяння, яке в його становищі може бути тільки гарною балачкою, він іде своїм шляхом до кінця і не зрікається в останню мить диявола, який йому досі сприяв. Він має характер, а люди з характером у біблійній історії часто опиняються в програші. Можливо, він теж нащадок Каїна? Як ти гадаєш?

Я був вражений. Де-де, а в історії з розп'яттям я вважав себе знавцем! І тільки тепер зауважив, як мало особистого, як мало уяви, фантазії я проявляв, коли слухав і читав її. І все ж нова думка Деміана звучала фатально — вона загрожувала перевернути в мені уявлення, які я вважав непохитними! Ні, не можна було так обходитися з усім і всіма, і з найсвятішим також!

Він помітив мій спротив одразу ж, перш ніж я встиг щось сказати.

— Гаразд, — сказав він примирливо, — це давня історія. Тільки не треба прибирати такого серйозного вигляду! Але я хочу тобі ось що сказати: тут є один із тих моментів, де можна чітко побачити прорахунки цієї релігії. Йдеться про те, що цей Бог, і Старого і Нового Завіту — постать хоч і чудова, але це не те, що він, власне кажучи, повинен представляти. Він — це все гарне, благородне, батьківське, чудове і також високе, сентиментальне — цілком правильно! Але світ складається водночас і з чогось іншого. А все це просто полишають на поталу дияволу, і вся та частина світу, вся та друга половина, приховується й поспіль замовчується. Скажімо, прославляють Бога як Творця всякого життя, а статеве життя, на якому, власне, життя й тримається, просто суцільно замовчується, а то навіть оголошується диявольською спокусою і гріхом! Я не маю нічого проти, щоб пошановувати Бога Єгову — анічогісінько. Але я гадаю, ми повинні пошановувати і вважати священним усе, весь світ, а не тільки цю штучно відокремлену, дозволену половину! Отже, поряд із богослужінням нам потрібне і служіння протилежному божеству. Це, по-моєму, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який містив би в собі і «диявольські спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрібно заплющувати очі, коли відбуваються найприродніші речі в світі.

Він, усупереч своїй манері, неабияк розгарячився, однак тут же посміхнувся і припинив бентежити мою душу.

Але в мені ці слова зачепили таїну всього мого отроцтва, яку я постійно носив у собі і про яку я ніколи нікому не казав жодного слова. Те, що тоді Деміан розповів про Бога і диявола, про божественно-дозволене і про замовчуване «диявольське», точнісінько збігалося з моїми власними думками, моїм власним міфом, думкою про два світи або про дві половини світу — світлу і темну. Усвідомлення того, що моя проблема — це проблема всіх людей, проблема всього існування і всякого мислення, — промайнуло переді мною, немов священна тінь, і мене пойняв страх і благоговіння, коли я побачив і несподівано відчув, як глибоко причетні мої найінтимніші думки й моє потаємне життя до вічного потоку великих ідей. Усвідомлення цього не було радісним, хоча воно щось підтверджувало й було в чомусь приємним. Воно було суворим і різким, бо в ньому відчувалася відповідальність, завершення дитинства, початок самостійності.

Уперше в житті розкриваючи свою глибоку таємницю, я розповів приятелеві про те, що не відпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два світи», і він одразу зрозумів, що я, ймовірно, у глибині душі згоден з ним і визнаю його правоту. Але це було не в його стилі — щоб цим скористатися. Він вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував мені, і дивився прямо в очі, аж я змушений був відвернутися. Бо в його погляді я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовість, той неймовірний правік.

— Про це ми поговоримо докладніше — інтим разом, — промовив він примирливо. — Я бачу, що у твоїй голові є щось більше, ніж ти можеш про це комусь розказати. Але в такому разі ти повинен виявити й те, що ніколи уповні не жив у світі своїх думок, а це недобре. Цінні тільки ті думки, якими ми живемо. Ти відчув, що твій «дозволений світ» — це лише половина світу, і намагався приховати від себе його другу половину, як це роблять священики та вчителі. Але це тобі не вдасться. Це нікому не вдається, хто вже почав мислити.

Це мене глибоко зачепило.

— Але ж таки є! — я вже мало не кричав. — Є справді заборонені, огидні речі, ти ж не станеш цього заперечувати? Вони заборонені, і ми повинні їх зрікатися. Ми знаємо, що існує вбивство і всілякі пороки, але хіба я повинен тільки тому, що таке існує в світі, стати послідовним злочинцем?

— Сьогодні ми з цим не впораємося, — полагіднішав Макс. — Звичайно, ніхто не повинен вбивати, не повинен, скажімо, по-садистськи знущатися над жінкою. Але твоя свідомість ще перебуває не там, звідки видно, що таке «дозволено» і що «заборонено». Ти відчув лише якусь частку правди. Решта ще буде йти слідом — будь певен! Зараз, приміром, ти вже рік, як відчуваєш у собі якесь пожадання, сильніше за всі інші, і те пожадання вважається «забороненим». Греки ж, як і багато інших народів, навпаки, возвеличили це пожадання в божество і справляли на його честь пишні свята. Заборона, отже, не є чимось вічним — вона може змінюватися. Та й сьогодні кожен може любитися з жінкою, після того як побував у священика і взяв із нею шлюб. В інших народів це інакше — і нині також. Тому кожен із нас має сам визначити для себе, що дозволено і що заборонено — саме для нього. Можна ніколи не чинити чогось забороненого і бути при цьому мерзенним негідником. І точно так само — навпаки… По суті, це тільки питання точки зору. Хто занадто любить спокій, щоб насмілитись думати самому і бути собі суддею, — той не сумніваючись підкоряється будь-яким заборонам. Інші самі відчувають у собі якісь накази, для них недозволені речі — ті, які кожна порядна людина робить щодня. Зате дозволені ті, які іншими взагалі засуджуються. Кожен повинен відповідати за себе самого.

Він, здається, раптом пошкодував, що сказав зараз так багато, і тому обірвав свою мову на півслові. Вже тоді я якось інтуїтивно збагнув, що він відчував при цьому. Як би послідовно чи ненароком він не викладав того, що спадало йому на думку, він терпіти не міг розмов (як він висловився одного разу) «тільки для балачки». А в мені він, окрім поверхової цікавості, відчув присмак гри, задоволення від «мудрої балаканини» чи щось на кшталт цього. Одне слово, відсутність глибинного інтересу.

Варто мені було перечитати останні, написані мною слова — «глибинний інтерес», як я раптом згадав іншу сцену, пов'язану з Деміаном, — найяскравішу з усіх, що я пережив у ті підліткові часи.

Наближалася конфірмація, і на останніх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, він не шкодував зусиль, і на цих уроках відчувалася якась урочистість і піднесення. Однак саме на цих останніх уроках думки мої були прикуті до іншого — до мого приятеля. З наближенням конфірмації, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я ніяк не міг позбутися думки про те, що для мене цінність цих майже піврічних занять полягала не в тому, до чого ми тоді дослухалися, а в близькості і впливові Деміана. Я був готовий прилучитись тепер не до таїнств церкви, а кудись далі — «до ордену думки й особистості», який мав би десь існувати на землі і «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля.

Я намагався відігнати цю думку — мені, ясна річ, хотілося пройти конфірмацію з усією урочистістю, з певною гідністю (попри те, що таке не надто поєднувалося з моїми новими думками). Прагнення це не покидало мене і поступово злилося в мені з жаданням церковного свята, яке повинно було невдовзі відбутися. Я вже почав відзначати його не так, як інші, — воно мало відкрити для мене водночас і той світ ідей, який сповідував Деміан.

Це відбувалося саме перед уроком священика в ті дні, коли я знову жваво дискутував з ним. Мій приятель був стриманий і явно не радів моїм промовам, які були, мабуть, досить розсудливі й самовпевнені не по роках.

— Ми надто багато говоримо, — промовив він із незвичною серйозністю. — Розумні балачки нічого не варті, абсолютно нічого. Одне запам’ятай: тікати від самого себе — гріх. Але треба вміти й повністю закриватися в собі, мов черепаха.

Одразу після цієї розмови ми увійшли до класу. Розпочався урок. Я намагався уважно слухати, і Деміан в цьому мені не заважав. Через деякий час я став відчувати з того боку, де він сидів біля мене, щось дивне — якусь порожнечу чи прохолоду, щось подібне, немовби його місце якось несподівано спорожніло. Коли це відчуття стало тиснути на мене, я обернувся.

Я побачив, що мій приятель сидить, випроставшись і в статичній позі, як зазвичай. Однак вигляд у нього був зовсім не такий, як завжди, і від нього щось ніби струмувало, щось таке огортало його, чого я не розумів. Він не заплющив очі, вони були відкриті. Однак не бачили нічого, а застигли і були звернені всередину або кудись удалечінь. Він сидів цілком незворушно, здавалося, що він навіть не дихав. Його вуста були мовби вирізьблені з дерева чи каменю. Обличчя було бліде, рівномірно-тьмяне, мов мармур, а найживіше в ньому було каштанове волосся. Його руки лежали перед ним на парті — нерухомі й бліді, немов німі предмети, немов каміння чи плоди, але не мляві, а ніби тверді, міцні оболонки якогось прихованого могутнього життя.

Від цього видовища я аж здригнувся. «Він мертвий!» — подумав я і мало не промовив це вголос. Але я знав, що він не мертвий. Я довго не міг відірвати погляду від його обличчя, від цієї блідої кам’яної маски, і відчував — це і є істинний Деміан! Той, яким він бував зазвичай, коли ходив зі мною і розмовляв, — то був лише наполовину Деміан — то був хтось, хто тимчасово грав якусь роль, пристосовувався, чемно підігрував. А в справжнього Деміана вигляд був саме такий — кам’яний, древній, твариноподібний, дивовижний і холодний, мертвий і внутрішньо сповнений неймовірного життя. А довкола нього — ця тиха порожнеча, цей етер, цей зоряний простір, ця самотинна смерть!

Тремтячи, я відчував, що зараз він цілковито поринув у себе. Я ще ніколи не був таким самотнім. Попри його фізичну присутність, я не був поряд із ним — він був недосяжний для мене, він був так далеко від мене, немовби я знаходився десь на найвіддаленішому у світі острові.

Я не міг зрозуміти: як цього ніхто, крім мене, не помічає? Всі мали би дивитися сюди, широко розплющивши очі! Але ніхто не звертав ніякої уваги. Він сидів незворушно, мов статуя, мов якийсь ідол. На його чоло сіла муха, повільно поповзла на ніс і вуста — він навіть не здригнувся.

Де, де він був тепер? Про що думав, що відчував? Він був десь на небі чи десь у пеклі?

Я не міг запитати його про це. В кінці уроку я побачив, що він знову живий і дихає, а коли його погляд зустрівся з моїм, він, Деміан, був таким самим, як і раніше. Звідки він повернувся? Де він був? На вигляд він здавався втомленим. На його обличчі знову заграв рум’янець, руки почали рухатися, але його каштанове волосся зараз не блищало і мовби зблякло.

Кілька наступних днів я неодноразово проробляв у себе в спальні нову вправу: сідав на стілець, випрямивши спину, міцно заплющував очі, перебуваючи у повній нерухомості, і чекав, чи довго я так витримаю і що при цьому відчуватиму. Але я лише втомлювався, і в мене починали страшенно свербіти повіки.

Невдовзі після цього відбулася конфірмація, від якої в мене не залишилося жодних пам’ятних спогадів.

Але тепер усе стало іншим. Моє дитинство вже віддалилося. Батьки поглядали на мене якось заклопотано. Мої сестри стали мені цілковито чужими. Протверезіння знецінило і знебарвило звичні для мене почуття і радощі, сад уже не пахнув, ліс не приваблював, світ довкола мене був схожий на ярмарок зужитих речей — він був прісний і нецікавий, книги були просто папером, а музика — шумом. Так з осіннього дерева спадає листя, воно цього не відчуває, з гілок стікає дощ, їх освітлює сонце, або осідає паморозь, а життя в ньому поволі завмирає, відходить кудись углиб. Воно не вмирає повністю. Воно вичікує.

Було вирішено, що після вакацій я переїду до іншої школи, вперше — оддалік від дому. Мати часом підходила до мене з особливою ніжністю, заздалегідь прощаючись, намагаючись перелити в моє серце свою любов, вичарувати тугу за домом і його незабутність. Деміан поїхав. Я залишився самотній.