Деміан

Розділ шостий БОРІННЯ ЯКОВА

Те, що я довідався від цього дивного музиканта Пісторіуса про Абраксаса, передати коротко неможливо. Але найважливішим, чого я в нього навчився, став наступний крок на шляху до самого себе. Тоді, у вісімнадцять років, я був дикуватим парубком, у багатьох відношеннях рано дозрілим, а щодо решти — дуже відсталим і безпорадним. Порівнюючи себе з іншими, я часто пишався собою і багато про себе думав, але нерідко бував також пригніченим і приниженим. Іноді я вважав себе генієм, а то — й напівбожевільним. Meні не вдавалося долучатися до розваг і побуту однолітків, і я часто мучився й картав себе так, немовби безнадійно був відмежований від них, немовби життя було для мене закрите.

Пісторіус, який сам був великим оригіналом, вчив мене зберігати мужність і повагу до самого себе. Те, що він завжди знаходив у моїх фантазіях і думках щось цінне, сприймав їх серйозно й з усією ваговитістю обговорював, надихало мене.

— Ви розповідали мені, — почав він, — що любите музику за те, що вона не є нудно-дидактична. Ну, припустімо, що так. Але ж ви й самі не повинні бути моралістом! Ви не повинні порівнювати себе з іншими, бо якщо природа створила вас «кажаном», то ви не повинні намагатися стати «страусом». Ви іноді вважаєте себе диваком, картаєте себе за те, що рухаєтеся іншими шляхами, не тими, якими рухається більшість. Вам слід відучитися від цього. Дивіться на вогонь, дивіться на хмари, і коли у вас з’являться видіння, а в душі промовлятимуть голоси — довіртеся їм і не запитуйте, чи це когось влаштовує, чи подобається пану вчителю чи татові, чи якомусь авторитетові! Так люди гублять себе. Зливаються з натовпом і стають скам’янілими. Любий Сінклере, наше божество звати Абраксас, він — і бог, і диявольський спокусник, включає в себе і світлий, і темний світ. Абраксас не стане заперечувати жодну вашу думку, не спростовуватиме жодного вашого сну. Не забувайте цього. Але він покине вас, якщо ви станете якимось прилизано-бездоганним та унормованим. Тоді він покине вас і знайде собі новий казан, щоб варити в ньому свої прагнення та думки.

З усіх моїх снів найприкметнішим був один. Часто, дуже часто він просотувався під геральдичним птахом до нашого старого будинку. В нім я хотів пригорнути до себе матір, але обнімав замість неї якусь могутню напівчоловічу-напівматеринську постать, якої я боявся і до якої мене все ж вабило палке жадання. І цей сон я, певна річ, ніколи не міг би розповісти своєму приятелеві. Його я затаїв навіть тоді, коли вже відкрив йому все решту. Цей сон був моїм найпотаємнішим прихистком, моїм притулком.

Коли я відчував себе пригніченим, я просив Пісторіуса зіграти мені Пассакалію старого Букстехуде. Я сидів у вечірній темній церкві, віддаючись цій дивній, щирій, зануреній в саму себе музиці. Вона щоразу діяла на мене благотворно і підвищувала готовність дослухатись до голосів душі.

Іноді ми залишалися на деякий час у церкві навіть після того, як орган замовкав, і дивилися, як слабке світло просотувалося крізь високі стрілчасті вітражі, а потім зникало.

— Зараз здається смішним, — починав Пісторіус, — що колись я був богословом і мало не став священиком. Але я помилявся тоді тільки щодо форми. Бути священиком — моє покликання і моя мета. Тільки я занадто рано віддав себе в розпорядження Єгови, ще не звідавши Абраксаса. Власне, будь-яка релігія прекрасна! Релігія — це душа, незалежно від того, приймаєш ти причастя по-християнськи чи вирушаєш на прощу до Мекки.

— Але ж тоді, — зауважив я, — ви, власне, могли б стати священиком?

— Ні, Сінклере, ні. Адже мені довелося 6 лукавити. Наша релігія сповідується так, ніби вона ніяка не релігія. Вона лише удає, ніби вона — витвір вищого розуму. У крайньому разі я міг би стати католиком, але протестантським священиком — ні! Небагато хто з істинно віруючих (а я знаю таких) тримається за буквальний смисл. І їм я не міг би сказати, що Христос, наприклад, був для мене не реальною особою, а героєм, міфом, величезним силуетом, у якому людство закарбувало само себе на стіні вічності. А інші люди, які приходять до церкви, щоб почути розумне слово, щоб виконати свій обов’язок, щоб нічого не пропустити і тому подібне, — що я повинен був їм казати? По-вашому, навернути їх у віру? Але цього я аж ніяк не хочу. Священик не прагне навертати у віру, він хоче тільки жити серед віруючих, серед таких, як він сам, хоче бути носієм і виразником почуттів, з яких віряни витворюють своїх богів.

Він зупинився. Потім продовжив:

— Наша нова віра, для якої ми оце вибрали ім’я Абраксаса, — чудова, дорогий друже! Вона — найкраще з того, що у нас є на сьогодні. Але вона ще немовля! Крила в неї ще не виросли. Але самотня релігія — це ще не те, що потрібно. Вона повинна стати всезагальною, їй потрібен культ і захоплення, свята і таїнства…

Він замислився і поринув у себе.

— Хіба не можна справляти таїнства, скажімо, на самоті чи у вузькому колі? — запитав я несміливо.

— Можна, — кивнув він. — Я вже давно їх справляю. Я справляв такі культи, за які мені довелося б цілі роки просидіти у в’язниці, якби про це хтось довідався. Але я знаю — це ще не те, що потрібно…

Несподівано він міцно ляснув мене по плечу — я аж здригнувся.

— Друзяко! — сказав він проникливо. — У вас теж є таїнства. Я знаю, що вам повинні снитися сни, про які ви мені не розповідаєте. Я й не хочу про них знати. Але скажу вам: живіть ними, цими снами, грайтеся в них, споруджуйте їм вівтарі. Це ще не досконалість, але це певний шлях. Чи оновимо ми — ви, я і ще хтось — коли-небудь світ, — буде видно. Але всередині себе ми маємо оновлювати його щодня, інакше з нас нічого не вийде. Подумайте про це! Я знаю, що у свої вісімнадцять років, Сінклере, ви не ходите до вуличних повій. Отже, у вас повинні бути інтимні сни, любовні жадання. Можливо, ви їх боїтеся. Не бійтеся їх. Вони — найкраще з того, що у вас є. Можете мені повірити. Я багато втратив на тому, що у ваші роки нищив свої інтимні сни, прояв життєвості. Цього робити не слід. Знаючи про Абраксаса, робити цього вже не можна. Не треба боятися і вважати забороненим нічого з того, чого прагне наша душа.

Я спантеличено заперечив:

— Але ж не можна робити все, що заманеться? Хіба можна убивати людину тільки тому, що вона комусь огидна?

Він присунувся ближче.

— За певних обставин — можна й це. Тільки зазвичай це помилка. Та я й не хочу сказати, що потрібно робити все, що вам спаде на думку. Ні, але ці фантазії, в яких є свій сенс, ви не повинні вважати шкідливими, відмахуючись від них і моралізуючи з їх приводу. Замість того, щоб розпинати на хресті себе чи когось іншого, можна з піднесеними думками пити вино на бенкеті життя й уявляти при цьому таїнство жертвоприношення. Можна і без таких дій ставитися до своїх поривів з повагою і любов'ю. Тоді вони розкриють свій сенс — а він у них усіх є. Коли вам знову спаде на думку що-небудь, що здаватиметься божевільним і гріховним, Сінклере, — а раптом в голову шибоне думка когось убити або вчинити якусь розгнуздану розпусту — згадайте на мить, що то ж у вас всередині Абраксас шаленіє! Людина, яку ви хочете вбити, — це ж не якийсь конкретний такий-то чи такий пан — він, певне, тільки подобизна чогось, машкара. Коли ми ненавидимо когось — ми ненавидимо в його образі те, що сидить в нас самих. Те, чого немає в нас самих, — нас не хвилює.

Ніколи ще Пісторіус не говорив нічого такого, що зачепило б мене так глибоко. Я не міг говорити… Але що мене найбільше схвилювало і вразило — так це суголосність його порад з думками Деміана, які я довгі роки носив у собі. Дивина — вони нічого не знали один про одного, й обидва сказали мені одне й те саме!

— Речі, які ми бачимо, — тихо продовжував Пісторіус, — це ті ж речі, що глибоко наявні в нас самих. Немає реальності, окрім тієї, яку ми носимо в собі. Більшість людей тому й живе таким поверховим життям, бо вони сприймають за реальність зовнішні картинки, а власному внутрішньому світу не дають пробитися, сказати хоч слово. І при цьому цілком можна жити вдоволеним. Але якщо ти вже знаєш інше — у тебе вже немає вибору, ти вже не можеш іти шляхом більшості. Сінклере, шлях більшості набагато легший, а наш — важкий. Бо ми хочемо постійно рухатися.

Кілька днів по тому (перед тим я двічі марно прождав його) я зустрів Пісторіуса пізно ввечері на вулиці, коли він спотикаючись самотньо виплив із-за рогу, підштовхуваний холодним нічним вітром. Він був геть п’яний. Я не став його гукати. Він пройшов повз мене, не помічаючи нічого, втупившись перед собою палаючим відчуженим поглядом, немовби підкоряючись якомусь темному поклику з невідомості. Я пройшов за ним одну вулицю, він рухався так, немовби його хтось тягнув за якийсь невидимий мотуз, цілеспрямовано і водночас розслаблено, неначе якийсь привид. Я звернув і сумно поплентався додому, до своїх нерозгаданих снів.

«От як він „оновлює״ світ у собі!“» — подумав я і в ту саму мить відчув, що подумав щось мерзотне й підлувате. Що я знав про його сни? У своєму сп’янінні він ішов, можливо, більш правильним шляхом, ніж я у своїй тузі.

На шкільних перервах я іноді помічав, що один хлопець, на якого я зазвичай не звертав уваги, шукає нагоди зблизитися зі мною. Це був невисокий на зріст, миршавий худий хлопчина з рудувато-світлим рідким волоссям і чимось химерним у погляді й поведінці. Одного разу ввечері, коли я повертався додому, він підстеріг мене на вулиці, трохи підождав, потім побіг за мною і зупинився аж коло нашого будинку, перед вхідними дверима.

— Тобі щось потрібно? — запитав я.

— Та… Я хотів би поговорити з тобою, — сказав він нерішуче. — Може, прогуляємося трішки?

Я пішов з ним, відчуваючи, що він глибоко схвильований і сповнений якогось очікування. Руки його тремтіли.

— Ти спіритист? — запитав він раптом.

— Ні, Кнауере, — я засміявся. — Звідки ти взяв? Як тобі таке прийшло в голову?

— Але ж ти… теософ?

— Теж ні.

— Ах, ну зізнайся, мені це важливо… Я ж відчуваю, що в тобі є щось особливе. Воно у тебе в очах. Я впевнений — ти спілкуєшся з духами! Я запитую про це не з пустої цікавості, Сінклере… Знаєш, — він стишив голос, — я сам у пошуках, тільки я дуже самотній…

— Ну тоді розповідай, — підбадьорив я його. — Про духів я, щоправда, нічого не знаю, я просто люблю мріяти — ти це відчув. Інші люди теж живуть у мріях, але не у власних — ось у чому різниця.

— Авжеж, напевно, так воно і є, — прошепотів він. — Уся справа в тому, якого вони ґатунку, мрії, в яких живеш… А ти щось знаєш про білу магію?

Я заперечив. А він продовжив:

— Це коли вчишся володіти собою. Можна стати безсмертним і водночас навчитися чаклувати. Ти ніколи не проробляв нічого подібного?

Він напустив на себе кумедну таємничість, але коли я намірився піти геть, він зізнався:

— Знаєш, коли я хочу на чомусь зосередитися, я проробляю таку вправу. Придумую що-небудь, наприклад, якесь слово чи ім’я, або геометричну фігуру. Потім з усіх сил втовкмачую її подумки в себе, намагаючись уявити собі її у своїй голові, потім вганяю її собі в шию і так далі — доки цілком не заповнююсь нею. А коли цілковито заповнився — ніщо вже не може вивести мене зі стану спокою.

Я зрозумів до певної міри, що він має на увазі. Однак на думці в нього було ще щось, бо він лишався страшенно збуджений і похапливий. Я хотів якось розговорити його, і невдовзі він поділився своєю таємною турботою.

— Ти теж утримуєшся? — запитав він мене боязко.

— Щодо чого? Маєш на увазі статеві справи?

— Атож. Я вже два роки утримуюся — відтоді, як довідався про дещо важливе. А раніше віддавався одному пороку, ну, ти здогадуєшся… Ти ще ніколи не був із жінкою?

— Ні, — відповів я, — я не знайшов підходящої.

— А якби знайшов — ти спав би з нею?

— Ну… Якщо вона не проти, — промовив я дещо глузливо.

— Ну от, але ж це хибний шлях! Внутрішні сили можна розвивати, тільки сповідуючи повне утримання! Я дотримувався його цілих два роки і трохи більше місяця! Але це збіса важко… Часом я ледве витримую.

— Знаєш, Кнауере, я не думаю, що стриманість — найважливіше для цієї мети.

— Авжеж, є й така думка. Але ти… від тебе я цього не чекав! Хто хоче йти високим духовним шляхом, той неодмінно повинен залишатися чистим!

— Ну то й залишайся! Але я не розумію, чому той, хто пригнічує в собі статеве бажання, має бути «чистішим», ніж будь-хто інший. Ти можеш виключити сексуальність із усіх своїх думок і снів?

Він подивився на мене з відчаєм.

— Ні, у тім-то й річ! Господи, це ж теж необхідно! Вночі мені сняться такі сни, які я не можу розповісти навіть собі самому. Жахливі сни, уявляєш?

Я згадав те, що говорив мені Пісторіус. Але й визнаючи всю справедливість його слів, я не міг передати їх комусь, не міг дати пораду, яка не випливала би з мого власного досвіду і дотримуватись якої я ще й сам не відчував себе достатньо зрілим. Я замовк, почуваючись розгубленим, що хтось звернувся за порадою, а я не можу йому нічого запропонувати.

— Я все перепробував… — безпорадно торочив Кнауер. — Я й холодною водою обливався, і снігом розтирався, і гімнастику робив, і бігав — нічого не допомагає! Щоночі прокидаюся від отих клятих снів, про які й подумати не смію. А найжахливіше — я поступово втрачаю всі набуті знання! Мені вже рідко коли вдається зосередитися чи заснути — я часто лежу без сну всю ніч. Довго я так не витримаю. Але коли я нарешті припиняю боротьбу, здаюся і знову ганьблюся, я тоді почуваюсь гіршим за всіх, хто взагалі не боровся. Ти розумієш усе це?

Я кивнув, але не міг нічого сказати. Мені вже стало нудно, і я спротивився собі, що кумедний відчай хлопця не справив на мене жодного враження.

— То ти не можеш мені нічого порадити? — запитав він нарешті втомлено і сумно. — Але ж повинен існувати якийсь вихід! А ти як із цим справляєшся?

— Я тобі нічого не можу сказати, Кнауере. Тут допомогти чимось неможливо. Мені теж ніхто не допомагав. Ти повинен сам розібратися в собі, а тоді чинити так, як того насправді вимагає твоє єство. Нічого іншого не існує. Якщо ти не відшукаєш шлях до самого себе, то й жодних духів, гадаю, не впокориш.

Хлопець несподівано замовк і розчаровано поглянув на мене. Раптом його погляд запалився гнівом, він скривився і злісно вигукнув:

— А ти, бачу, святенник! У тебе теж є свій ґандж — я знаю! Ти вдаєш із себе мудрагеля, а потай грузнеш у всякій гидоті, як і всі! Ти така ж свиня, як і я сам! Усі ми свині!

Я пішов, полишивши його на місці.

Він зробив кілька кроків за мною, потім розвернувся і побіг геть. Мене аж знудило від почуття огиди й жалю. Я довго ще не міг позбутися цього, аж поки не розіклав довкола себе вдома у кімнаті свої малюнки і не поринув цілковито у власні візії. І тут мені одразу привиділися вхідні двері будинку і герб, риси матері, але якісь незнайомі, я бачив ці риси так виразно, що тут же став малювати портрет.

Коли цей ескіз, накиданий під час таких напливів мрійливості й забуття, через кілька днів уже був готовий, я почепив його ввечері на стіну, присунув ближче настільну лампу і став пильно розглядати його. Я стояв, мов перед якимось духом, з яким мені потрібно змагатися до самого кінця. Це обличчя скидалося чимось на Деміана, а деякими рисами — й на мене самого. Одне око було помітно вище від іншого, відчужений погляд, сповнений приреченості, був спрямований кудись удалину.

Я стояв перед малюнком. Від внутрішньої напруги груди мої проймало холодом. Я звертався до нього як перше, звинувачував, гладив, молився йому. Хто ти, чию сутність в собі таїш — матері, коханої, повії і хвойди, чуєш, Абраксасе? Мені згадались слова Пісторіуса, а може, Деміана… Я не міг пригадати, ким вони були сказані, але мені здавалося, що я їх чую виразно. Це були слова про боротьбу Якова з янголом Бога: «Не відпущу Тебе, поки ти не благословиш мене».

Освітлене лампою обличчя змінювалося від кожного мого погуку. Воно то світлішало, то чорніло й похмурніло, змикаючи мертвотні повіки над згаслими очима, то знов розплющувало їх і зблискувало гарячим поглядом. Воно було жінкою (чи чоловіком?), дівчиною чи дитиною, набувало тваринності, розпливалося плямою, а потім раптом знову ставало чітким і виразним. Підкоряючись могутньому внутрішньому велінню, я заплющив очі й відчув цей образ усередині себе — він набув ще більшої сили й могутності. Я хотів упасти перед портретом навколішки, але він уже так глибоко увійшов усередину, що я вже не міг відокремити його від себе, він став мною…

Раптом я почув глухий, важкий шум, немов під час бурі, і затремтів від чогось невимовного — тривоги, напливу почуттів. Зірки мерехтіли переді мною і згасали, спогади — від першої, найбільш забутої пори дитинства, і ще далі, до прабуття, до перших щаблів мого становлення, — все пролітало, скупчившись, повз мене. Але ці спогади, що повторювали, як мені здавалося, все моє життя до найсокровенніших таємниць, не зупинялися на вчорашньому і нинішньому — вони рухалися далі, у майбуття, відриваючи від сьогодення, кудись до нових форм життя. Образи були неймовірно яскраві й сліпучі, хоча згодом жодного з них я не міг як слід пригадати…

Вночі я прийшов до тями, як після глибокого сну, — я був одягнений і лежав упоперек ліжка. Я увімкнув світло. Відчув, що повинен пригадати щось важливе, але години, що передували сну, кудись поринули й щезли. Спогади приходили поступово. Але де ж портрет? На стіні його вже не було, на столі теж. Тут мені щось невиразно майнуло: невже я його спалив? Чи, може, це мені привиділося, що я спалив його? Я начебто тримав у долонях попіл… і з’їв його?

Велике судомне занепокоєння вже гнало мене кудись. Я схопив капелюха, вискочив на вулицю, немовби за чиїмось владним велінням. Я біг якимись вулицями і провулками, наче гнаний вихором. Ось майдан перед темною церквою, може, там мій приятель? Я бродив і шукав чогось у неясному пориванні, а чого — і сам не знав.

Я блукав передмістям, там знаходилися будинки розпусти і ще подекуди горіло світло. А далі вже почалися новобудови з купами цегли, присипаними сірим снігом.

Коли мене, немов сновиду, щось гнало цими закапелками, мені згадалася новобудова в моєму рідному місті, куди мій мучитель Кромер затягнув мене для нашого першого з ним порахунку. Зараз переді мною стояла в сірій пітьмі будівля, зяючи чорним дверним отвором. Мене чогось потягнуло всередину, я опирався, спотикаючись об купи піску й сміття, однак щось гнало мене — то було сильніше.

Через дошки і биту цеглу я пробрався всередину, в це запустіння із затхлим запахом холоду й каміння.

Тут раптом почувся чийсь нажаханий голос:

— Господи, звідкіля ти тут узявся, Сінклере?

Із темряви, неначе дух, вигулькнула якась постать — худезна й охляла. Я вгледівся і з жахом впізнав… Кнауера! Волосся моє стало сторчма.

— Як це ти… — він ошалів від хвилювання. — Як ти зумів мене знайти?

— Я тебе не шукав… — проказав я; кожне слово давалося мені з неймовірним зусиллям, я ледве відліплював його од заціплених замерзлих губ.

Він вирячився на мене.

— Не шукав?

— Ні. Мене сюди чогось потягло… Мабуть, ти мене кликав? Що ти тут робиш? Адже зараз глупа ніч.

Він кинувся до мене і гарячково обійняв своїми кістлявими руками.

— Так, скоро, напевно, світатиме. Сінклере… подумати тільки — ти не забув мене! Ти… ти можеш мені пробачити?

— Про що ти?

— Оте… що я проробляв з тобою… То було так огидно…

Тільки тепер я згадав. Невже це було? Koли — чотири чи п’ять днів тому? Мені здалося, що відтоді минула ціла вічність. Аж тепер я несподівано все збагнув. Не тільки те, що трапилося між нами, але й те, навіщо я забрів сюди, мені раптом сяйнуло: що збирався скоїти із собою Кнауер?

— Ти що, хотів накласти на себе руки?

Він затремтів від жаского страху.

— Так, хотів… Не знаю, чи я зміг би… Я хотів дочекатися ранку.

Я витягнув його назовні. Вже розвиднялося. Але повітря і небо було сіре, невимовно холодне і безрадісне. Я повів його попідруч, щось безперервно проказуючи:

— Тепер ти підеш додому. Але нікому нічого, чуєш, ні слова! Це неправильний шлях, зрозумів? І ми — не свині, як ти гадаєш. Ми — люди. Ми створюємо собі різних богів і часом боремося з ними, а часом вони благословляють нас…

Ми мовчки пленталися, а потім розійшлися. Коли я прийшов додому, уже цілком розвиднілося.

Як згадується, найкращим з того, що мені подарував той час, були години, проведені з Пісторіусом біля органа або перед полум’ям каміна. Ми читали якийсь грецький текст про А6раксаса. А часом він зачитував мені перекладені уривки з Вед і вчив промовляти священне слово «Ом». Однак мною рухало не тільки це. Я вже відчував, намацував те, що було благотворним для мене, сприяло моєму просуванню до себе самого: зросла довіра до власних снів, думок, здогадів і знання про силу, яку я виплекував у собі.

Ми з Пісторіусом могли порозумітися, між нами встановився якийсь зв’язок. Варто було мені лиш зосереджено подумати про нього — і я міг бути впевнений, що невдовзі з’явиться або він сам, або записка від нього. Як колись Деміана, я міг розпитувати його про все. І навіть більше — за його відсутності мені варто було тільки зосереджено уявити собі і спрямувати у вигляді згустку думок свої запитання, і вся духовна сила, вкладена у запитання, поверталася у вигляді відповіді. Правда, при цьому я уявляв собі не Пісторіуса чи Макса Деміана, а вимріяний образ, що привидівся мені, — чоловічо-жіноче видиво мого демона. Він жив тепер уже не в моїх снах і не у вигляді малюнка на папері, а в мені самому, як образ бажаного, як більш високий ступінь мене самого.

Як дивно, карикатурно-драматично виглядала ситуація, коли я опинився віч-на-віч із невдатним самогубцею Кнауером… Від тієї ночі, коли я з’явився перед ним, як видиво, він прив’язався до мене, мов вірний слуга чи пес, намагаючись підпорядкувати своє життя мені, й сліпо слідував за мною. Він часом приходив до мене з найбезглуздішими запитаннями і бажаннями: то хотів побачити духів, а то вивчати Кабалу і ніяк не хотів вірити, що я нічого в цьому не тямлю. Він був переконаний, що я володію якоюсь потаємною силою. Але дивним було те, що зі своїми дикими й дурними запитаннями він часто приходив саме тоді, коли мені конче необхідно було розплутати якийсь вузол у собі. І оті його химерні ідеї чи прохання часто наштовхували мене на розв’язання цього питання. Іноді, коли він набридав мені, я його проганяв. Але все ж відчував — він теж був посланий мені, і від нього до мене у подвійному розмірі поверталося те, що я йому давав. Він був для мене своєрідним провідником чи принаймні дороговказом. Божевільні ідеї, які він приносив мені і в яких шукав для себе благість, підказували мені більше, ніж я на ту мить розумів.

Цей Кнауер згодом зник — якось непомітно з мого обрію. Власне, з ним непотрібні були вже жодні порозуміння. Чого не можна було сказати про Пісторіуса, із моїм знайомцем я до кінця свого навчання набував якогось особливого досвіду.

І найчеснішій людині трапляється іноді вступати в конфлікт із такими безперечними чеснотами, як шанобливість чи вдячність. Кожному судилося зробити щось таке, що віддаляло його від батьків, від друзів. Кожному судилося відчути коли-небудь суворість самотності. Правда, більшість людей не терпить її і невдовзі прагне сховатися за чиюсь спину. Власне, від своїх батьків та від їхнього світу в цій жорстокій борні я не відірвався, а скорше віддалявся і відчужувався — повільно, майже непомітно. Певна річ, я жалкував, часто це привносило відчуття гіркоти у дні приїзду додому, але я не брав це надто близько до серця — усе це якось можна було витримати.

Однак там, де ми виявляємо шанобу і повагу не за звичаєм, а з власного бажання, там, де ми були чиїмись учнями чи друзями за покликом серця, — якою гіркою і жахливою може стати мить, коли ми помічаємо, що якийсь несподіваний порух нашого єства відтручує нас від того, кого ми нещодавно так любили. Тоді кожна думка, що відкидає колишнього друга і навчителя, пронизує своїм отруєним жалом наше серце, і кожен наш оборонний випад спрямовується проти нас самих. Тому, хто колись не сумнівався у своїй моральності, на думку раптом приходять ганебні слова: «віроломство» і «невдячність». І перелякана душа боязко тікає у затишні долини чеснот свого дитинства і ніяк не може повірити, що й цей розрив мав відбутися, і цей зв’язок має бути обірваний…

Мало-помалу якесь відчуття в мені повставало проти того, щоб повсякчас визнавати верховенство Пісторіуса. Дружба з ним, його поради, його розрада, його близькість були найважливішим з того, що сталось зі мною останнім часом. За його посередництва зі мною наче розмовляв Бог. З його вуст мої сни поверталися до мене проясненими, витлумаченими. Він дарував мені мужність бути самим собою. І ось я — гай-гай! — відчув у собі повільно зрослий опір. Мені вчувалось надто багато повчання в його словах, і здавалося, що він розуміє лише якусь частку мене.

Певна річ, що ніяких суперечок чи сцен, якогось зведення порахунків з ним — нічого такого не було. Я сказав йому лише одне-єдине, безневинне, по суті, слово. Але то й була та мить, коли якась ілюзія порозуміння між нами розсипалася на кольорові скалки.

Таке передчуття гнітило мене вже деякий час, але увиразнилося воно якоїсь неділі. В старовинному кабінеті Пісторіуса ми лежали на підлозі перед вогнем каміна, він розповідав про таїнства і релігії, які вивчав, розмірковував про ймовірне майбутнє цих вірувань. А мені все це здавалося радше цікавим і кумедним, ніж життєво важливим. Мені вчувалася в його розмірковуваннях якась суха вченість, втомливе копирсання в рештках колишніх світів. І несподівано мене охопила відраза до всього цього — до культів, міфології, до цієї мозаїки віровчень, відомих нам за переказами.

— Пісторіусе, — промовив я з якоюсь злістю, що вирвалася з мене і була несподіваною й для мене самого. — Ви вже б краще розповіли мені про якийсь свій сон, який приснився вам уночі. Те, що ви зараз розповідаєте, це… це якісь викопні старожитності…

Нічого подібного він ніколи від мене не чув. Я й сам тої ж миті із соромом і страхом відчув, що випущена мною стріла потрапила в самісіньке серце. Те, чим я зараз глузливо, в гострій формі, дорікнув йому, він іноді сам дорікав собі іронічним тоном.

Він це миттєво вловив і одразу замовк. Я подивився на нього з острахом і побачив, що він страшенно зблід.

Після тривалої важкої паузи він підкинув дров у вогонь і тихо проказав:

— Ви абсолютно праві, Сінклере. Ви розумний хлопець. Я не обтяжуватиму вас антикварністю.

Мені на очі навернулися сльози — я хотів сказати йому щось тепле, вибачитись, запевнити його у своїй любові, у своїй щирій вдячності. Мені приходили на думку зворушливі слова, але вимовити їх я чомусь не міг. Я продовжував тупо лежати, дивився у вогонь і мовчав. І він також. Ми лежали, а вогонь догорав і спадав, і з кожним спалахом полум’я я відчував, як гасне й відлітає щось прекрасне, глибоке, що вже ніколи не зможе повернутися.

— Боюся, що ви мене неправильно зрозуміли… — вичавив я із себе здавленим, хрипким голосом. Ці дурні, безглузді слова зірвалися з язика мимоволі, немовби я читав уголос якусь фразу з газетної статті.

— Я зрозумів вас абсолютно правильно, — тихо сказав Пісторіус. — Ви маєте рацію. — Він почекав, а потім повільно додав: — Наскільки взагалі хтось може бути правим перед іншим.

«Ні, ні! — волало в мені. Я не правий!»

Але я не зміг нічого додати. Я знав, що єдиним своїм слівцем я вказав йому на дуже істотну слабкість, на його рану й ваду. Я торкнувся того пункту, в якому він і сам не міг собі довіряти. Його ідеал був «антикварним», у своїх пошуках він оглядався назад, він був романтиком. І я раптом глибоко збагнув: саме тим, чим Пісторіус був для мене, він не міг бути для себе самого. Саме те, що він дав мені, він не міг дати самому собі. Він вивів мене на шлях, на якому я повинен був обігнати його, поводиря, а відтак — полишити.

Бог знає, як зроджуються отакі слова! Я навіть подумати не хотів чогось поганого, у мене не було жодного передчуття катастрофи. Я щось бовкнув, чого сам у ту мить, коли зробив це, не відав, піддавшись маленькій, трохи смішній, трохи єхидній примсі. А воно виявилося доленосним. Я допустив дрібну, неуважну грубість — а для нього це стало присудом.

О, як мені хотілося тоді, щоб він розізлився, став захищатися, щоб напосівся на мене! Але нічого подібного не сталося — я сам мав пережити драму в своїй душі. Він міг би й посміхнутися, якби був спроможний. Те, що він не зміг цього зробити, — найкраще свідчило, наскільки глибоко я зачепив його.

І те, що Пісторіус так покірно прийняв удар від мене — свого нахабного і невдячного учня, і те, що він промовчав і визнав мою правоту, — це зробило мене ненависним самому собі, у стократ збільшило мою необачність. Завдаючи удару, я цілив у сильну боєздатну особистість, а переді мною опинилася тиха, стражденна, беззахисна душа, котра мовчки здалася…

Ми ще якийсь час лежали перед згаслим полум'ям. Кожна жаринка чи обвуглена головешка викликали в моїй пам’яті щасливі, чудові, розкішні години й дедалі більше примножували моє зобов’язання, мою провину перед Пісторіусом.

Нарешті я не витримав — устав і пішов геть. Я довго стояв перед його дверима, затримався на темних сходах, а відтак ще довго стовбичив на вулиці перед входом: а раптом він вийде за мною? Кінець кінцем я поплентався і довго блукав вулицями, передмістям, парком і лісом — аж до самого вечора. Отоді я вперше відчув «Каїнову печать» на своєму чолі.

Замислюватися я став лише згодом. Усі мої думки прагнули звинуватити мене і захистити Пісторіуса. Але все закінчилося навпаки. Тисячу разів я пошкодував за своє дурне необачне слово. От би відкликати його назад… Але воно вже було сказане. Лише тепер мені вдалося зрозуміти Пісторіуса, вибудувати перед собою всю його мрію. Мрія ця полягала в тому, щоб стати проповідником, проголосити нову релігію, дати нові форми возвеличення, любові й поклоніння, побудувати нові символи.

Але не такою була його внутрішня сила, не такою була його земна роль. Він затишно почувався саме в минулому, занадто добре знався на ньому, багато читав про Єгипет та Індію, про Митру й Абраксаса. Його любов була прив’язана до образів, які земля вже бачила. А в глибині душі він, напевно, сам знав, що нове має бути новим для сьогоднішніх людей, що воно б’є фонтаном зі свіжого ґрунту, а не черпається з колекцій і книгозбірень. Його місія полягала, можливо, в тому, щоб допомагати людям, приводячи їх до самих себе, як це він зробив зі мною. Але не в тому, щоб давати їм щось нечуване — нових богів.

І тут мене несподівано осяйнуло: кожен має свою «роль». Але ні для кого немає такої, яку б він міг вибрати сам, описати й виконувати, як йому заманеться. Отже, неправильно бажати нових богів? Як і бажати дати щось світові? Ніякого, абсолютно ніякого зобов’язання не існує для тих людей, що прокинулися, окрім одного — шукати себе, зміцнюватися в собі, намацувати свій власний шлях, куди б він не провадив. Це мене глибоко вразило, бо таким був для мене підсумок пережитого.

Раніше я часто грався образами майбутнього, приміряв ролі, які могли бути призначені мені, — наприклад, поета (яку я, можливо, частково втілював у словах, але насправді уявив тільки тепер). А можливо, провісника чи мага, чи ще когось. Але все це було дурнею. Я не для того з’явився на світ, щоб складати вірші, щоб провіщати, щоб малювати картини. Ні я, ні будь-хто інший не з’являється для цього на світ. Усе виходить тільки мимохідь. Справжнє покликання кожної людини полягає тільки в одному — прийти до самої себе. Ким би вона зрештою не стала — поетом, божевільним чи пророком, — це, врешті-решт, не так уже й важливо. Істинна мета для кожного тільки одна — прийти до самого себе. Людина може закінчити свій шлях як поет чи божевільний, пророк або злочинець — не її це справа. Справою кожного є знайти свою власну долю, не будь-яку, а свою, і віддатися їй уловні — неподільно і непохитно. Все інше — це половинчастість, це спроба втекти, це відхід кудись на протоптані стежки, це пристосуванство і страх перед власною сутністю. Ця нова дійсність, про яку я не раз здогадувався, яку я, можливо, часто вже втілював у слова, але насправді побачив тільки тепер, поставала переді мною у всій своїй острашливій величній сакральності. Я — це поштовх природи у невідомість, у нове, або в нікуди, і зробити цей стрибок з безодні дієвим, відчути в собі його волю і повністю перетворити її на власну — тільки в цьому полягає моє покликання. Тільки в цьому!

Я вже пережив багато станів самотності. Тепер я відчув, що існує глибинна, відокремлена самотність, і вона неминуча.

Я не намагався втішити Пісторіуса. Ми залишилися друзями, але наші стосунки змінилися. Лише один-єдиний раз ми торкнулися цієї теми, вірніше, говорив тільки він.

— Я маю бажання стати священнослужителем — ви це знаєте. Найбільше мені хотілося стати служителем нової релігії, яку дехто з нас передчуває. Але я не зможу ним стати (я це знаю давно, хоча не зізнавався собі в цьому). Я буду здійснювати священнодійства — можливо, на органі, можливо, ще якось інакше. Але я завжди повинен знати: в моїх відчуттях є щось прекрасне і священне — органна музика і таїнство, символ і міф. Мені це потрібно, і я не хочу від цього відмовлятися. В цьому, мабуть, моя слабкість. Було 6 правильніше просто віддатися на волю долі без будь-яких вимог. Але я так не можу; так я не здатен вчинити. Можливо, ви це зможете згодом. Це важко, це єдина у світі справді тяжка річ, мій друже. Я часто про це мріяв, але не можу — мене аж дрижаки беруть, я відчуваю себе тоді таким оголеним і самотнім. Я теж бідна жалюгідна істота, яка потребує дрібку тепла і їжі й іноді хоче відчути близькість собі подібних. Хто справді не хоче нічого, крім своєї долі, — у того вже немає нікого, той цілковито самотній, і довкола нього — тільки холодний космічний простір. Це, знаєте, як Ісус у Гетсиманському саду. Бували на світі мученики, які охоче йшли на хрест, але навіть вони не були героями, не відчували повного звільнення, навіть вони хотіли чогось любого і дорогого для себе — у них були взірці чи якісь ідеали. А той, хто скоряється лише долі, — у того вже немає ні взірців, ні ідеалів — нічого дорогого, нічого втішного. І цим шляхом і треба було 6, власне, рухатися. Такі люди, як я і ви, доволі самотні, але в кожного з нас є ще хтось інший. У нас є ще й таємне задоволення від того, що ми інші, що повстаємо, що хочемо чогось незвичайного. Це теж має відпасти, якщо людина хоче повністю пройти весь шлях. Вона не повинна прагнути стати бунтарем чи зразком. Стати мучеником — таке й уявити собі неможливо…

Авжеж, уявити собі таке неможливо. Однак про це можна було мріяти, це можна було передчувати, про це можна було здогадуватися. Кілька разів, коли випадали тихі години, я дещо з цього відчував. Тоді я заглядав у себе й дивився своїй долі у широко розплющені очі. Вони могли бути сповнені мудрості й шаленства, вони могли випромінювати любов або глибоку злобу — це не мало значення. Нічого з цього не можна було вибирати, нічого з цього не можна було бажати. Обирати можна було тільки себе, свою долю. На якомусь відтинку шляху до цього Пісторіус послугував мені провідником.

У ті дні я метушився, немов сліпий, у мені вирувала буря, кожен крок був немов у прірву.

Я не бачив перед собою нічого, крім безмежного мороку, в якому губилися і тонули всі шляхи, що ними я досі рухався. І в душі своїй я бачив образ, він був схожий на Деміана, в очах його прочитувалася моя доля.

Я написав на клаптику паперу: «Провідник покинув мене. Я в пітьмі. Я сам не можу зробити ані кроку. Допоможи мені!»

Я хотів послати цей листок Деміану, але не послав. Кожного разу, коли я хотів так зробити, мені це здавалося примітивним і безглуздим. Але оту свою маленьку молитву я знав напам’ять і часто повторював її про себе. Вона супроводжувала мене скрізь. Я став відчувати, що це таке — молитва.

Моє навчання у пансіоні завершувалося. На вакаціях мені потрібно було здійснити подорож, як це замислив мій батько, а потім треба було вступати до університету. На який факультет — я ще не знав. Мені хотілось вивчати хоч протягом семестру філософію. Все інше мене б також влаштувало.