Деміан

Розділ четвертий БЕАТРІЧЕ

Так і не побачившись зі своїм приятелем, я в кінці вакацій виїхав до Шт. Мої батьки вирушили разом зі мною, щоби дбайливо передати мене під опіку одному гімназійному вчителю в пансіоні для хлопчиків. Вони б заціпеніли від жаху, якби тільки знали, в які умови мене запхнули.

Їх усе ще непокоїло питання, чи вийде з мене колись порядний син і корисний громадянин, а чи моя природа потягне мене кудись на манівці. Моя остання спроба почуватися щасливим під покровом рідної домівки і її затишку тривала досить довго, інколи вона хиталася і врешті-решт цілковито провалилася.

Дивна порожнеча і самотність, яку я вперше відчув під час вакацій, що розпочалися після конфірмації, минали не так швидко. Прощання з рідними місцями далося мені напрочуд легко, мені було навіть соромно за те, що я не дуже сумую, сестри часом плакали без причини, а я так не вмів. Я дивувався сам собі. Я завжди був сердечним і, по суті, доволі добрим. Тепер я цілковито змінився. Я виявляв повну байдужість до зовнішнього світу й цілими днями був зайнятий тим, що прислухався до себе, до заборонених і темних потоків, які таємно вирували в мені. Я дуже швидко виріс за останні півроку і виглядав довготелесим, худим і незграбним підлітком. У мені нічого не залишилося від милої дитинності, я сам відчував, що такого мене любити неможливо, і сам також аж ніяк не любив самого себе. За Максом Деміаном я часто дуже сумував; але нерідко я й ненавидів його, звинувачуючи у змізернілості мого життя, котру я сприймав як якусь мерзенну хворобу, що спіткала мене.

У нашому шкільному пансіоні мене спочатку не сприймали й не поважали. Спершу з мене кепкували, а потім стали уникати, вбачаючи в мені якогось відлюдника, неприємного дивака. Я подобався собі в цій ролі і навіть дещо перегравав, озлоблюючись у своїй самотності, яка зовні незмінно скидалася на горде презирство до світу, хоча я потай часто страждав від виснажливих нападів зневіри і відчаю. У школі я мав поповнювати знання, накопичені ще вдома. Оскільки ж цей клас трохи відставав від мого попереднього, то я звик поглядати на своїх ровесників зверхньо, як на дітлахів.

Отак все й тривало — рік чи, може, й довше. Перші поїздки додому на вакації теж не приносили нічого нового, тому я з радістю повертався назад.

Був початок листопада. Я звик за будь-якої погоди ходити на прогулянки, під час яких часто відчував гірке умиротворення, сповнене суму, презирства до світу і презирства до себе. Отак я й блукав якогось вечора у вологих туманних сутінках околицями міста. Широка алея громадського парку була цілковито безлюдна і манила до себе. Дорога була густо засипана опалим листям, яке я ворушив ногами з якимось похмурим азартом; пахло гіркуватою вільгістю; далекі дерева виступали з туману велетенськими каламутними тінями.

У кінці алеї я нерішуче зупинився, поглядаючи на почорніле листя і жадібно вдихаючи вологий запах старіння і вмирання, на який в мені щось суголосно озивалося. О, яким прісним на смак було життя…

З бічної доріжки наближався якийсь чоловік у розстебнутому плащі зі стоячим коміром. Я хотів пройти далі, не зважаючи на нього, але тут він гукнув:

— Гей, Сінклере!

Коли він підійшов ближче, я розгледів його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансіону. Я завжди був радий бачити його і не мав нічого проти, окрім того, що він тримався зі мною, як з усіма молодшими, — іронічно-поблажливо. Він мав славу силача, про нього між гімназистами ходило багато пліток. Подейкували, що навіть директор нашого пансіону його побоюється.

— Ти що тут робиш? — вигукнув він таким тоном, який буває у старших, коли вони часом опускалися до когось із нас. — Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуєш вірші!

— І гадки не мав, — різко відповів я.

Він засміявся, пішов поруч зі мною і став говорити приязно, від чого я вже давно відвик.

— Ти не повинен боятися, Сінклере, що хтось чогось не розуміє. Тут і справді находить щось таке, коли ось так увечері блукаєш в тумані, сповнений осінніх думок, то хочеться писати вірші, я це вже знаю по собі. Про згасання природи, звісно, і проминулу юність, що нагадує її. Почитай Генріха Гейне.

— Я не такий сентиментальний, — відказав я, захищаючись.

— Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось іншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотній. Чи у тебе нема бажання? Я не хотів би виступати в ролі спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком».

Невдовзі ми вже сиділи у якомусь невеличкому шинку в передмісті, пили дешеве вино і цокалися бокатими келихами. Спочатку мені це не дуже подобалося, та все ж у цьому було щось нове. Невдовзі, однак, я, з незвички до питва, став надто балакучим. Здавалося, що в мені мовби відкрилося якесь вікно і висвітило мене своїм сяйвом — як давно, як страшенно давно я не виливав нікому свою душу… Я поринув у фантазування, в процесі якого навіть похизувався своїм тлумаченням історії Каїна й Авеля!

Бек слухав мене залюбки, а я радів: нарешті є хтось такий, кому я зміг щось дати. Він поплескав мене по плечу, назвав молодчиною, і моє серце сповнювалося блаженством від того, що я вихлюпнув назовні наболіле, дав вихід потребі висловитися, здобув прихильність старшого. Він назвав мене «геніальним нахабою», і ці слова пролилися мені в душу, немов солодке хмільне вино. Світ засяяв новими барвами, думки ринули на мене із сотні розбурханих джерел, розум і вогонь запалахкотіли в мені. Ми теревенили про вчителів і приятелів, і мені здавалося, що ми чудово розуміємо один одного. Ми говорили про греків і язичництво, але Бек всіляко збивав розмову на манівці: щодо мого інтимного досвіду. Звісно, підтримати таку розмову мені було нічим. Я цього ще не спізнав. А те, що я відчував у собі, вимріював чи фантазував, — це хоч і дозоляло мені, але цього й вино не розслабило, щоб про нього можна було розповідати. Про дівчат Бек знав куди більше, і я жадібно слухав ці розповіді. Мені відкрились неймовірні речі, абсолютно немислиме виявилось чистісінькою правдою, як само собою зрозуміле. У свої вісімнадцять Альфонс Бек уже набув певного досвіду. Він казав, що дівчата полюбляють маніжитися й очікують галантного поводження. Це досить спокусливо, але все-таки сподіватися на успіх можна швидше у жінок. Жінки набагато згідливіші. Наприклад, пані Ягельт — господиня крамниці, де продають зошити й олівці. З нею можна «домовитися», а всього того, що відбувалося за лаштунками, не уявити…

Я був зачарований і приголомшений. Залюбитися в пані Ягельт я, щоправда, навряд чи зміг би, та все-таки то було щось нечуване. Виявляється, для дорослих, принаймні, існують такі сторони життя, про які я і мріяти не міг. Певна поверховість, правда, тут відчувалася, все відбувалося дрібніше і буденніше, ніж я собі уявляв, але це таки була дійсність, це було життя, пригоди. А поруч зі мною — той, хто цього вже зазнав, йому це здавалося цілковито природним.

Наша розмова ставала грубішою і наче втратила щось. Я вже не був «геніальним чортеням», а всього-на-всього лиш хлопчаком, який дослухався до міркувань дорослого. Але хай навіть і так — у порівнянні з тим, що упродовж місяців становило моє життя, це було захопливо, украй спокусливо! Крім того, усе це, як я поступово усвідомлював, було заборонене, дуже заборонене — і сидіння в шинку, і те, про що ми говорили. У будь-якому разі, я відчував смак дорослішання й бунту…

Ту ніч я пам’ятаю досить виразно. Коли ми удвох брели додому вологої прохолодної ночі повз гасові ліхтарі, що тьмяно зблискували, я вперше був геть п’яний. Це не було щось приємне — то було досить гидко, але і в цьому було якесь зачарування, якась солодкість, це був бунт і оргія, це було життя і дух. Бек дбайливо опікувався мною і хоча й лаяв на чім світ стоїть за абсолютне невміння пити, дотяг мене мало не на плечах додому. Нам обом вдалося пробратися в коридор через відчинене вікно.

Я провалився у глибокий сон, а прокинувся від нестерпного головного болю. Протверезівши, я відчув, що мене охопила шалена туга. Я сів у ліжку, на мені була тільки сорочка, решта одягу і черевики валялися на підлозі, від них тхнуло тютюном і блювотинням. Головний біль, нудота і неймовірна спрага викликали в моїй уяві картину, яку я вже давно не бачив. Мені привидівся мій край і рідна домівка, батьки, сестри, сад, я побачив свою затишну спальню, ринкову площу, школу, Деміана на уроці священика — все це було якесь світле, осяйне, чудесне, божественне і чисте. І все-все це ще вчора, ще кілька годин тому, належало мені, чекало на мене! І ось тепер, нещодавно, було втрачене і зганьблене, перестало належати мені, викинуло мене з відразою! Все миле і дороге, те, що я від далеких золотих садів дитинства отримав від батьків — кожен поцілунок матері, кожне Різдво, кожен чистий, світлий недільний ранок удома, кожна квітка в саду, — все це було понівечене, бо я сам усе розчавив! Якби зараз з’явилися стражники, зв’язали мене і повели як злодіяку і святотатця на ешафот — я б із цим змирився, пішов би з радістю і вважав би це правильним, справедливим…

Отож таким я був зсередини… Я, який хизувався і зневажав світ! Той, що плекав гординю і поділяв думки Деміана! А насправді — просто мерзенний, паскудний, п’яний, брудний негідник, груба скотина, охоплена гидотною хіттю… Ось яким я був — той, що прийшов з тих садів, де все сяяло, де все дихало чистотою, принадністю, ніжністю, де звучала музика Баха і чудові вірші! З огидою й обуренням я все ще чув свій власний регіт — п’яний, нестерпний, вульгарний. І це був я.

Але попри все, відчувати ці муки було і якоюсь насолодою. Я так довго животів у сліпоті й тупості, так довго мовчало і скніло моє злиденне серце, що і ці звинувачення, і весь цей жах, і це гидотне почуття — усе чомусь тішило мою душу. Тут все-таки були почуття, палав вогонь, здригалося серце! Із сум’яттям відчував я з-поміж каяття щось схоже на звільнення й весну.

Тим часом у дійсності я хутко котився вниз. Згодом пиятика уже не була для мене якоюсь новиною. У нашій школі багато хлопців пиячили і бешкетували, я був одним із наймолодших учасників цих розваг, а невдовзі перетворився на хлопця, якого сяк-так терпіли, але на призвідника і верховода, на відомого й відчайдушного завсідника шинків. Я повністю занурився у той темний диявольський світ і вважався там «свійським паруб’ягою».

А на серці натомість кішки шкребли. Я жив у саморуйнівному гультяйстві, й оскільки вважався серед товаришів заводієм і шибеником, зухом і бешкетником, чомусь глибоко всередині відчував тремтіння боязкої, сповненої страху душі.

Пам’ятаю, як мені на очі навернулися сльози, коли я одного разу в неділю вранці, вийшовши з шинку, побачив на вулиці пустотливих дітлахів — світлих, веселих, причепурених і по-святковому вбраних. І потішаючи, а то й страхаючи своїх приятелів цинічними просторікуваннями за брудними столами зашмольганих шинків, я потай благоговів перед усім тим, з чого глузував, а душа мовчки плакала, мовби стоячи на колінах перед своїм минулим, перед матір’ю і батьком…

Те, що я ніколи не був чимось єдиним зі своїми супутниками і залишався в їхньому оточенні самотній і міг так страждати, мало свою причину. Я був гульвісою і реготуном на втіху брутальним друзякам, демонструючи дотепність і хоробрість у своїх базіканнях про вчителів, школу, батьків та церкву. Я не ніяковів від брутальності і сам іноді наважувався на це, але ніколи не брав участі у походеньках почарківців до жінок, я був самотній і сповнений жаги кохання, безнадійної туги, хоча за отими хизуваннями я буцімто був невиправним гульвісою. Втім, на той час не було вразливішої, сором'язливішої людини, ніж я. І коли я поглядав на городянок, що проходили повз мене, — вродливих, ошатних, світлих і привабливих — вони здавалися мені небесними видіннями, надто прекрасними й чистими для мене. На якийсь час я навіть перестав заходити до крамниці канцтоварів пані Ягельт, бо щоразу червонів, коли дивився на неї, — згадуючи те, що мені патякав про неї Альфонс Бек.

Чим довше я у своєму оточенні почувався самотнім і не таким, як інші, тим більше ставав залежним від нього. Їй-богу, я вже не згадаю, чи приносило мені задоволення оте пияцтво і хизування (власне, й пити так, щоб не відчувати щоразу гидкого похмілля, я так і не навчився). Все відбувалося мовби з якогось примусу. Я робив так, як начебто мав чинити, бо інакше просто не знав, що робити з собою. Я боявся тривалої самотності, боявся отих напливів ніжності, сором’язливості, щирості, до яких завжди відчував схильність, боявся ніжно-інтимних думок, які так часто з’являлися в мене.

Власне, найбільше мені бракувало одного — щирого друга. Щоправда, існувало двоє-троє однокласників, з якими було приємно бачитися. Але вони належали до гурту порядних учнів, а мої схильності вже давно не були ні для кого таємницею. Отже, ці учні уникали мене. Для всіх я мав славу відчайдушного гультяя, в якого земля хитається під ногами. Вчителі знали про мене чимало чого, не раз суворо карали, і всі чекали, що мене врешті-решт виженуть з пансіону. Я це й сам знав, адже давно перестав бути старанним учнем, просто якось викручувався і пробивався далі, відчуваючи, однак, що так тривати довго не може.

Існує багато шляхів, якими Бог може зробити нас самотніми і привести до самих себе. Один з цих шляхів він визначив тоді й для мене. Це було неначе у якомусь страхітливому сні. Я бачив себе ніби зачаклованим сновидою, який зацьковано бреде без перепочинку гидотною дорогою, через якусь бридоту, через щось липке, через розбиті пивні кухлі, через цинічно процвиндрені за балачками ночі. Є такі сни, коли на шляху до вимріяної принцеси десь грузнеш у брудних калюжах, у закутках, наповнених смородом і брудом. Так було і зі мною. Отаким робом судилося мені зануритися в самотність і виставити між собою і світлим дитинством замкнені ворота Едему з суворими сторожкими стражниками. Це був початок прокинення, туга за самим собою.

Я тоді ще злякався і навіть засмикався, коли до Шт, стривожений листами директора пансіону, несподівано приїхав і постав переді мною батько. Коли він наприкінці зими з’явився тут удруге, я був уже дерев’яно-збайдужілий, я стерпів його гнів, не зважав на його благання, нагадування про матір. Насамкінець він дуже розізлився і заявив, що коли я не поміняю свою поведінку, то він накаже, аби мене з тріском і ганьбою вигнали з пансіону і віддали до виправного закладу. Хай собі як хоче!! Коли він повернувся додому, мені було його жаль, але він нічого не домігся, він не знайшов стежки до мене, і в якусь мить я відчув, що так сталося цілком справедливо.

Мені було байдуже, що з мене колись вийде. Дивним, не дуже пристойним способом, марнуючи час у шинках і вихваляючи себе, я вів суперечку зі світом — то була форма мого протесту. При цьому я втрачав себе, і часом справа уявлялася мені так: якщо світові непотрібні такі люди, як я, якщо у ньому для них не знаходиться кращого місця, жодних вищих завдань, — що ж, отже, такі, як я, приречені. Тож нехай світ нарікає сам на себе.

Різдвяні вакації того року були доволі безрадісними. Моя мати злякалася при зустрічі зі мною. Я ще більше виріс, моє змарніле обличчя було сірим, спустошеним, млявим, повіки були запалені. Вуса, що пробивалися над губою, окуляри, які я віднедавна носив, зробили мене для неї ще більш зчужілим. Сестри відсахнулися від мене, перешіптуючись по кутках. Усе виглядало невтішно. Невтішною і гіркою була розмова з батьком у його кабінеті, нестерпними були відвідини родичів, невтішним виявився передовсім Святвечір. Скільки я себе пам’ятаю, у нашому будинку то був великий день, вечір урочистості і подяки, зміцнення спорідненості між батьками і мною. Цього разу все тільки пригнічувало й бентежило. Батько, як завжди, читав з Євангелія про «пастухів, що тримали нічну варту при стаді своєму», але голос його звучав похмуро, обличчя здавалося старим і змарнілим, сестри, як завжди, нетерпляче стояли біля столу з подарунками, а мати була сумна, і для мене все це було однаково неприємним і недоречним — подарунки і привітання, Євангеліє і ялинка. Пахли медівники, випромінюючи густі хмари недавніх, ще солодких спогадів. Духмяно пахла ялинка, нагадуючи про речі, яких уже не існувало. Я просто не міг дочекатися кінця цього вечора і різдвяних свят.

Так тривало всю зиму. Невдовзі я отримав настійне попередження від педагогічної ради із погрозою про відрахування. Залишилося вже недовго чекати. Ну то й нехай…

Особливо я досадував на Макса Деміана. Увесь цей період я його не бачив. Я двічі написав йому на початку свого навчання в Шт, однак відповіді не отримав; тому я на вакаціях і не навідувався до нього.

У тому самому парку, де я восени зустрів Альфонса Бека, тепер, на початку весни, коли ледь-ледь зазеленів колючий живопліт, мою увагу привернула одна дівчина. Я гуляв, самотній, сповнений тоскних думок і турбот, бо здоров’я моє погіршилося. Крім того, я відчував постійну матеріальну скруту. Заборгувавши приятелям, я вигадував усілякі причини, аби хоч щось отримати з дому, а в кількох крамницях у мене вже назбиралися несплачені рахунки за цигарки та інші подібні речі. Не те щоб ці турботи мене поглинали — коли моє перебування тут невдовзі закінчиться, я або втоплюся, або потраплю до виправного закладу, — отож ці дрібниці вже не матимуть жодного значення. Але я поки що постійно стикався з такими неприємностями і потерпав від цього.

Того весняного дня в парку мені зустрілася юна панянка, яка мене дуже привабила. Висока на зріст, струнка, елегантна, з розумним зосередженим обличчям, вона мені одразу сподобалася (це був мій улюблений тип) і розбурхала мою уяву. Вона була навряд чи набагато старшою за мене, але трималася впевнено і зграбно — вже майже цілковито сформована панна, проте з якоюсь бешкетливою пустотливістю в погляді, що мені вельми сподобалося.

Я ще ніколи не наближався до дівчини, яка мені подобалася, не вдалося цього здійснити й зараз. Але теперішнє враження було значно глибшим від усіх попередніх, і вплив майбутньої закоханості на моє життя був величезний.

Несподівано переді мною постав образ — величний, піднесений — либонь, не було у мене сильнішого прагнення, ніж благоговіти і поклонятися йому. Я нарік його Беатріче (хоч я й не читав Дайте, проте знав про неї з однієї англійської картини, репродукцію якої зберігав у себе). То була дорафаелівська дівоча постать — довгорука, довгонога, струнка, з вузьким довгастим, одухотвореним обличчям. Моя юна красуня не надто скидалася на неї, хоча теж була стрункою, з хлоп’ячими формами, які мені подобалися, і з якоюсь одухотвореністю, окриленістю в порухах.

Я не перекинувся з Беатріче жодним словом. Проте вона тоді дуже вплинула на мене. Вона явила мені свій образ, відкрила святилище, я відчув себе прочанином у храмі. Ніби й не було всіх моїх пиятик і нічних походеньок. Я знову прилучився до самотності, почав багато читати, полюбив прогулянки.

Раптове відродження викликало чимало кпинів. Але тепер я міг щось любити, чомусь поклонитися, у мене знову був ідеал, життя знову наповнилося передчуттями і строкато-таємничими сутінками — це робило мене нечутливим до земної суєти. Я знову повернувся до себе додому, хоча лише рабом і прислужником обожнюваного образу.

Про той період я не можу згадувати без зворушливості. Я знову щиро прагнув вибудувати з руїн збанкрутованого життя якийсь «світлий обрій», жив одним-єдиним бажанням позбутися темного і злого в собі й повністю перебувати у світлому, стоячи навколішки перед божницею. Цей теперішній «осяйний світ» все ж був якоюсь мірою створений мною самим, то вже не була втеча до матері, до безвідповідального прикриття і захищеності — це було нове, вигадане і затребуване мною самим служіння, з відповідальністю і самодисципліною. Сексуальне жадання, від якого я потерпав і від якого постійно тікав, мало перетворитися в цьому священному вогні на дух і благоговіння. Уже не повинно було існувати нічого темного, потворного — жодних нічних марень, калатання серця перед сороміцькими картинками, сласного підслуховування біля заборонених воріт — жодної хтивості. Натомість я спорудив собі вівтар з образом Беатріче, і, присвятивши їй себе, я присвятив себе й Богові. Ту частину життя, яку відібрали у мене темні сили, я приніс у жертву світлим. Не насолода була моєю метою, а чистота, не вдоволення, а краса і духовність.

Цей культ Беатріче цілковито змінив моє життя. Ще вчора — рано дозрілий цинік, нині я був прислужником у храмі, який поставив перед собою мету стати святим. Я не тільки покинув огидне життя, до якого звик, а й намагався змінити все, внести в усе чистоту, благородство і гідність, прагнув до цього в їжі та напоях, у мові та одежі. Я починав ранок з холодного обмивання, до якого спершу ледве примушував себе. Я поводився суворо і з гідністю, тримався прямо, своїй ході надавав виваженості й статечності. Зовні це виглядало, напевно, смішно, — а в моїй душі це було суцільним богослужінням.

З усіх цих нових відчуттів, у яких я намагався виразити себе оновленого, одне стало для мене важливим: я став малювати. Все почалося з того, що той англійський портрет Беатріче, який зберігався у мене, був не надто схожий на ту дівчину. Я вирішив спробувати намалювати її для себе. З цілковитою радістю й надією я приніс до своєї кімнати (віднедавна у мене була своя кімната) гарний папір, фарби та пензлі, приготував палітру, фаянсові плошки, олівці. Різноманітні емульсійні фарби в тюбиках, які я придбав, викликали в мене захоплення. Серед них була вогненна хромова, мені й зараз ввижається, як вона вперше спалахнула в маленькій білій плошці.

Я почав роботу обережно. Намалювати обличчя було важко, я хотів спробувати спочатку з іншого. Я малював орнаменти, квіти і невеличкі пейзажі-фантазії, дерево біля каплиці, римський міст із кипарисами. Іноді я зовсім забувався за цією грою, був щасливий, немов дитина з коробкою фарб. Врешті-решт, я став малювати Беатріче.

Кілька малюнків зовсім не вдалися, і я їх викинув. Що більше я намагався уявити собі обличчя дівчини, яку лише раз зустрів на вулиці, то гірше просувалася справа. Врешті-решт, я відмовився від цієї спроби і став малювати просто обличчя, підкоряючись фантазії і тим порухам, які виникали мимохідь з уже розпочатого, з барв і рухів пензля. Обличчя, яке вийшло, було надумане, і я був ним невдоволений. Однак я одразу продовжив експеримент, і кожен новий аркуш промовляв ясніше, підходив ближче до вимріяного образу, але аж ніяк не до реальності.

Дедалі більше я звикав замріяно проводити лінії пензлем і заповнювати поверхню аркуша, для якої не існувало якогось взірця, — це виникало навмання, з підсвідомого. Нарешті одного разу я майже несамохіть намалював обличчя, яке промовляло більше, ніж усі попередні. Це не було обличчя тієї дівчини — воно вже давно вочевидь було не таким. Це було щось нереальне, але не менш вартісне. Воно нагадувало більше юначе, ніж дівоче: волосся було не світло-русяве, як у моєї красуні, а каштанове, з рудуватим відтінком, підборіддя міцне й рішуче, а вуста червоні. В цілому обличчя вийшло дещо статичне, схоже на маску, але було виразним і сповненим внутрішнього життя.

Я сів перед завершеним портретом і в ту мить відчув, що він справив на мене дивне враження. Він здавався мені чимось на кшталт ікони чи священної маски, напівчоловічий-напівжіночий, однаковою мірою сповнений як волі, так і мрійливості, незворушний, але водночас і живий. Це обличчя мені щось промовляло, воно було часткою мене самого і наче висувало мені якісь вимоги. І в ньому була схожість із кимось, але я не знав, з ким саме.

Цей портрет супроводжував певний час усі мої думки і розділяв зі мною моє життя. Я тримав його в шухляді, щоб його ніхто не вкрав і не міг потім поглузувати з мене. Але щойно я опинявся наодинці у своїй кімнатчині, я витягав портрет з шухляди і починав спілкуватися з ним. Увечері я пришпилював його напроти ліжка булавкою до шпалер, дивився на нього, аж поки не засинав, а вранці на нього падав мій перший погляд.

Саме тоді мені знову стали часто снитися сни (що нерідко траплялося зі мною в дитинстві). Мені здавалося, що я вже багато років не бачив сновидінь. Тепер вони знову з’явилися — образи цілковито нового штабу, і в них часто поставало намальоване мною обличчя — жваве й промовисте, налаштоване щодо мене то дружньо, то вороже, то спотворене гримасою, то безмежно прекрасне, гармонійне і благородне.

Якось уранці, прокинувшись після такого сну, я несподівано впізнав його. Він дивився на мене дивно знайомим поглядом і, здавалося, промовляв моє ім’я. Здавалося, що обличчя було звернене до мене з прадавніх часів, і воно знає мене, як знає моя мати. З калатанням серця я вирячився на цей аркуш, на каштанове густе волосся, на жіночні вуста, на високе сяйливе чоло (таким став малюнок), і дедалі сильніше відчував, що я знову його віднайшов, що я його зрозумів!

Я схопився з ліжка, встав перед цим обличчям і втупився в нього з дуже близької відстані, прямо в його широко розплющені зеленкуваті нерухомі очі, з яких праве око знаходилося тропіки вище від лівого. І несподівано це праве око… кліпнуло, злегка підморгнуло, ледь-ледь, але виразно! І тоді я збагнув, кого намалював.

(Як я не міг цього збагнути досі?) То було обличчя… Деміана.

Пізніше я не раз порівнював свій портрет зі справжніми рисами Деміана, що збереглися в моїй пам’яті. Вони були не зовсім такі, хоча й схожі. Але все-таки це був Деміан.

Одного вечора на початку літа сонце світило косим червонястим промінням в моє вікно, що виходило на захід. Кімнату огорнули сутінки. Тут мені заманулося прикріпити шпилькою портрет Беатріче (чи то Деміана) до віконної рами й подивитися на нього, коли він просвічується вечірнім сонцем. Обриси обличчя розпливлися, але обведені червонястим очі, сяйливе чоло і червоні вуста палали глибоко й дивовижно з поверхні аркуша. Я довго сидів перед портретом, навіть тоді, коли він уже не освічувався сонцем. І поступово в мені зродилося відчуття, що це не Беатріче і не Деміан… а я сам. Портрет не був схожий на мене, та й не мав бути таким, однак я відчував — він усе ж був тим, що становило моє життя, він був моєю суттю, моєю долею чи моїм демоном. Так виглядатиме мій справжній друг, якщо я знайду собі його коли-небудь. Такою буде моя кохана, якщо колись вона з’явиться у мене. Таким буде моє життя, і такою буде моя смерть. Це було відлуння і ритми моєї душі.

Тими днями я саме став читати книжку, яка справила на мене набагато сильніше враження, аніж усе те, що я читав досі. Та й пізніше я вже рідко так поринав у книги, хіба що, можливо, в твори Ніцше. Це була збірка Новаліса — з листами і сентенціями, багато з яких я не розумів, але які, тим не менш, мене невимовно захоплювали і зачаровували. Один із цих висловів мені тепер пригадався. Я накреслив його під портретом: «Доля і вдача є суть одного поняття». Отже, я це зрозумів…

Дівчина, яку я назвав Беатріче, зустрічалася мені ще не раз. Хвилювання при цьому я більше не відчував, натомість — вмиротворення, емоційне передчуття: ти пов’язана зі мною, але не ти сама, а лише твій портрет, ти — частка моєї душі.

Моя туга за Максом Деміаном посилилась. Я нічого не знав про нього вже кілька років — анічогісінько. Якось я зустрівся з ним на вакаціях (тепер бачу, що проминув цю коротку зустріч у своїх нотатках, і причиною цього був сором і марнославство. Я маю це надолужити).

Отже, одного разу під час вакацій, тиняючись рідним містом, як завжди, з гордовитим і дещо втомленим обличчям від часів моєї безпутної пори, розмахуючи ціпком і вдивляючись у незмінні, зневажувані обличчя філістерів, я побачив, як назустріч мені йде мій колишній приятель. Побачивши його, я аж здригнувся. І тут же мимоволі згадав про Франца Кромера. Хоч би Деміан встиг забути цю історію… Це було так неприємно — відчувати себе зобов’язаним йому, власне, це дурна дитяча історія, але все-таки зобов’язання…

Він, здавалося, споглядав, чи я привітаюся з ним, і коли я зробив це якомога недбаліше, він подав імені руку. То був той самий потиск його руки — міцний, теплий і все ж мужній, чоловічий!

Він уважно подивився мені в обличчя і промовив:

— Ти подорослішав, Сінклере.

Сам він, здавалося, анітрохи не змінився — був так само мудрий, так само молодий, як і завжди.

Він приєднався до мене, ми прогулювалися і говорили про якісь дрібниці, не згадуючи нічого з минулого. Мені пригадалося, що я колись писав йому, але відповіді так і не отримав. Ах, хоч би він забув оті дурні, безглузді листи… Але про них він нічого не сказав.

Тоді ще не було ніякої Беатріче і ніякого портрета — пора мого гультяйства ще тривала. Я запросив його до шинку, який знаходився за містом. Він погодився. Я хвацько замовив пляшку вина, розлив у келихи, цокнувся з ним і за студентським застільним звичаєм вихилив келих одним духом.

— Ти часто сюди заглядаєш? — запитав він мене.

— Буває… — проказав я лінькувато. — А що ж іще робити? Як-не-як, це найвеселіше.

— Ти так гадаєш? Можливо, в цьому є і щось приємне — сп’яніння, вакхічна радість. Але я вважаю, що в більшості випадків люди, які багато часу проводять у шинках, деградують. Meні здається, що оте тиняння по шинках — є у цьому щось убого-міщанське. Натомість буйство цілу ніч із палаючими факелами, легке приємне сп’яніння і юні веселощі! Але отак — день за днем, келих за келихом — хіба це те? Ти можеш собі уявити, наприклад, щоби Фауст щовечора нидів у пивниці?

Я пив і вороже дивився на нього.

— Але ж не кожен — Фауст, — проказав я коротко.

Він глянув на мене трохи спантеличено. Потім засміявся з колишньою бадьорістю і перевагою.

— Ну, не будемо про це сперечатися. Мабуть, життя випивохи і гультяя дещо жвавіше, ніж будні нудного обивателя. І до того ж (я це десь вичитав) життя розпусника — найкраще підґрунтя для містика. Адже завжди знайдуться такі люди, як святий Августин приміром, що стають ясновидцями. Він теж спочатку був гульвісою.

Я недовірливо зиркнув на нього, бо аж ніяк не хотів, щоб він мене повчав. Тоді промимрив байдуже:

— Що ж, кожному своє… Зізнаюся чесно, я не маю ніякої охоти ставати ясновидцем чи ще кимось таким…

Деміан розуміюче блиснув на мене ледь примруженими очима.

— Любий Сінклере, — проказав він повільно, — я не хотів сказати тобі щось неприємне.

До речі, чому ти вихиляєш келих за келихом — ми обоє не знаємо. Натомість, те, що сидить у тобі, що творить твоє життя, знає це. Добре знати, що у нас всередині є хтось, хто все знає, всього прагне, все робить краще, ніж ми самі. Однак вибач, мені вже час.

Ми хутко попрощалися. Я залишився сидіти, похмуро допиваючи пляшку, а коли вже виходив, то довідався, що Деміан за все сплатив. Мене це ще більше роздратувало.

Зараз мої думки зачепилися за цю незначну обставину. Їх знову заповнив Деміан. Згадались слова, сказані ним у тому убогому шинку, вони виринули в моїй пам'яті з вражаючою чіткістю: «Це так добре знати, що всередині нас є хтось, хто все знає!»

Я глянув на картину, що висіла на вікні, — вона зовсім потьмяніла. Але очі все ще палали. То був погляд Деміана. Або того, хто був усередині мене. Той, хто все знав.

Як я сумував за Деміаном! Я нічого не знав про нього, він був недосяжний для мене. Я знав тільки те, що він, здається, десь навчається і що після того, як він закінчив гімназію, його мати виїхала з нашого міста.

Я перебирав у пам'яті все, пов’язане з Деміаном, починаючи з історії з Кромером. Багато чого випливало із того, що Деміан розповідав мені колись, воно мало сенс і сьогодні, було злободенним і стосувалося мене. І те, що він при нашій останній, такій похмурій зустрічі розповів про розпусника і святого — теж викликало несподівано яскраві почуття, що спалахнули в моїй душі. Хіба точнісінько не те ж саме відбувалося зі мною? Хіба я не жив у хмелю і бруді, в отупінні і розгубленості, поки новий імпульс життя не пробудив у мені щось прямо протилежне — бажання чистоти, тугу за святістю?

Так я продовжував ворушити спогади, а тим часом давно настала ніч, і за вікном мрячив дощ. У моїх спогадах, у які я занурився, теж було чути шум дощу. Тоді це було під каштанами, коли Деміан став розпитувати мене про Кромера, розгадавши мої перші таємниці. Одне спливало за іншим: розмови по дорозі в школу, уроки для тих, хто готувався до конфірмації. Нарешті я згадав нашу першу зустріч. Про що тоді йшлося? Я не міг одразу пригадати, але мені нікуди було поспішати, і тому я повністю віддався спогадам. І ось нарешті я пригадав. Ми стояли перед нашим будинком, після того як Деміан відкрив мені свої думки щодо Каїна. Він розповідав тоді про старовинний герб над вхідними дверима нашого будинку, що стерся, про рельєф, що розширювався донизу. Він сказав, що його цікавить цей герб і що на такі речі слід звертати увагу.

Вночі мені приснилися Деміан і герб, який невпинно видозмінювався. Деміан тримав його в руках, а герб ставав то маленьким і сірим, то велетенським і різнобарвним, але Деміан пояснив мені, що це завжди один і той самий герб. А під кінець він змусив мене цей герб… проковтнути! І я з невимовним жахом відчув, що птах із герба, якого я проковтнув, тепер живе в мені, що він наповнює мене і починає жерти зсередини. Від смертельного жаху я прокинувся і підхопився.

Сон вивітрився, стояла глибока ніч, я почув, як дощ періщить у вікно. Я встав, аби зачинити вікно, і наступив при цьому на щось, що валялося під ногами. Вранці я побачив, що то був аркуш з портретом. Він лежав мокрий, увесь зіжмаканий. Я поклав його поміж аркушами промокального паперу в якусь товсту книгу, щоб просушити. Наступного дня я подивився — папір уже встиг висохнути. Але портрет змінився. Червоні вуста зблідли і стали вужчими. Тепер це точно були вуста Деміана.

Я взяв чистий аркуш і почав малювати птаха з герба. Як він, власне, виглядав, я пам’ятав невиразно, та й те, що пам’ятав, не можна було розгледіти навіть із близької відстані — то була давня ліпнина, неодноразово зафарбована. Птах стояв (чи то сидів) на чомусь — не то на квітці, не то в гнізді чи на верхівці дерева. Я цим не переймався і почав з того, що чітко собі уявляв. З якоїсь внутрішньої потреби я одразу використав яскраві фарби, голова птаха на моєму аркуші виявилася золотаво-жовтою. Залежно від настрою я продовжував цю роботу і через декілька днів завершив її.

Птах вийшов хижий, з гострою, рішучою яструбиною головою. Його тулуб визирав наполовину з темної земної кулі, з якої він вилуплювався, немов із гігантського яйця, на тлі синього неба. У міру того, як я дивився на цей аркуш, мені дедалі більше здавалося, що переді мною такий самий кольоровий герб, який я бачив у своєму сні.

Написати Деміану листа я б не зміг, навіть якби й знав, куди писати. Але в тому ж мрійливому передчутті, в якому я тоді все робив, я вирішив відіслати йому цього листа з яструбом — незалежно від того, дійде він до нього чи ні. Нічого не написавши на аркуші, навіть не зазначивши свого прізвища, я ретельно обрізав його краї, купив великого конверта і написав на ньому колишню адресу свого приятеля. Тоді все це відразу й відіслав.

Наближався якийсь іспит, і мені доводилося працювати більше, ніж зазвичай. Вчителі знову стали люб’язні зі мною після того, як я несподівано змінив свою поведінку. Хорошим учнем я, щоправда, не був і тепер, але ні я, ні хтось інший уже не пам’ятав, що півроку тому всі припускали можливість мого відрахування з пансіону.

Батько знову писав мені в колишньому тоні — без докорів і погроз. Однак я не відчував потреби пояснювати йому (або ще комусь), яким чином відбулася в мені ця зміна. Випадково ця зміна збіглася з бажаннями моїх батьків і вчителів. Ця зміна не привела мене до інших людей, ні з ким не зблизила, навпаки — зробила мене іще самотнішим. Вона прагнула кудись — до Деміана, до далекої долі. Я й сам цього не знав, адже я був усередині того, що відбувалося.

Почалося все з Беатріче, але з деякого часу я жив зі своїми листами і своїми думками у світі настільки нереальному, що я загубив її з поля зору. Нікому, навіть якби я й хотів, я не зміг би сказати жодного слова про свої сни, про мої очікування, про мою внутрішню переміну.

Та і як я міг цього хотіти?