Деміан

Розділ п’ятий ПТАХ ВИБИВАЄТЬСЯ З ГНІЗДА

Мій намальований птах із сновидінь літав десь дорогами і шукав мого приятеля. Відповідь прийшла найнесподіванішим чином.

Якось після перерви між двома уроками я знайшов вкладену в підручник записку. Складена вона була так, як це зазвичай робилося, коли однокласники на уроці потай обмінювалися записками. Мене здивувало: хто міг прислати таку записку, адже ні з ким з учнів я не спілкувався? Я вирішив, що це, мабуть, запрошення взяти участь у якій-небудь витівці. Я недбало, і навіть не прочитавши записки, вклав її в підручник на парті. Лише під час уроку, розгорнувши його, я знов натрапив на папірець.

Я покрутив його бездумно, розгорнув записку і побачив там кілька слів. Я зупинив свій погляд на них і здригнувся, прочитавши. Тої миті моє серце стиснулося перед знаком долі, немов від якогось невідомого передчуття:

«Птах вилуплюється з яйця. Яйце — це світ. Хто хоче народитися, має зруйнувати цей світ. Птах летить до бога. Його звати Абраксас».

Прочитавши кілька разів ці рядки, я поринув у роздуми. Не підлягало сумніву: то була відповідь Деміана! Ніхто не міг знати про птаха, окрім нас двох. Отже, він отримав мій малюнок! Він зрозумів і допоміг мені витлумачити його. Але який взаємозв'язок між цим усім? І мене насамперед мучило питання: хто ж такий Абраксас? Я ніколи не чув і не читав про таке. «Бога звати Абраксас?»

Урок закінчився, але я з нього не запам'ятав нічого. Розпочався наступний, останній. Його провадив новий учитель, який прийшов до нас одразу після закінчення університету і сподобався нам уже тому, що був молодий і поводився з нами без награної поважності.

Отож ми читали Геродота під керівництвом доктора Фоллена. Це читання належало до тих небагатьох навчальних предметів, які мене цікавили. Але цього разу мене там мовби й не було. Я машинально розгорнув книгу, за перекладом не стежив, як і раніше заглиблений у свої думки. Зрештою, я вже не раз переконувався на власному досвіді, яке справедливе було те, про що говорив мені на заняттях для конфірмантів Деміан. Якщо чогось сильно захотіти — цього можна досягти. Коли я бував на уроці надто заглиблений у свої думки, я міг бути впевнений, що вчитель мене не потурбує, — спрацьовував захист. А коли я був неуважний і куняв, він несподівано поставав переді мною — таке теж траплялося. Я вже перевірив і те, про що він іще розповідав — про дію пильного погляду і таке інше. Тоді, раніше, у мене нічого не виходило, а тепер я часто відчував, що зосередженням і концентрацією можна домогтися багато чого.

І ось я сидів на уроці, а думками блукав десь далеко від Геродота. Та раптом несподівано до мене долинув, вдаривши, мов блискавка, голос учителя — і я аж здригнувся з переляку. Він стояв зовсім близько, я вже було подумав, що він вигукне зараз моє прізвище. Але він і не думав дивитися на мене, і я полегшено зітхнув.

І тут знову почув, як він чітко промовив: «Абраксас…»

Початок пояснення, звісно, я не чув, доктор Фоллен продовжував:

— …Не треба уявляти собі погляди цих сект і містичних об’єднань давнини такими наївними, якими вони здаються з раціоналістичної точки зору. Власне, науки в нашому розумінні давнина не знала. Зате дуже високо був розвинений інтерес до філософсько-містичних істин. Почасти з цього виникла магія, усілякі ритуали, часом вони приводили до злочинного обману. Але й магія спочатку мала високі і глибокі ідеї. Таким було і вчення про Абраксаса, яке я навів зараз для прикладу. Це ім’я називають у зв’язку з грецькими магічними формулами, і багато хто вважає його іменем якогось язичницького божества, котрі ще й дотепер живуть у свідомості диких племен. Однак, здається, Абраксас містить у собі щось набагато більше. Абраксас мав поєднувати в собі божественне і диявольське.

Молодий спеціаліст натхненно продовжував свої історичні екзерсиси, ніхто його надто не слухав, це ім’я більші не згадувалося, а я поринув у роздуми, що виникли несподівано.

«Поєднати божественне і диявольське…» — відлунювало в мені. Але ж і я про це вів розмови з Деміаном при останніх наших зустрічах. Деміан говорив тоді, що хоча у нас і є свій Бог, якого ми вшановуємо, але він представляє лише доволі окреслену частину світу — офіційну, дозволену, «світлу». А треба охоплювати й шанувати весь світ. Отже, потрібно мати такого бога, який одночасно втілював і темний бік життя. Заснувати поряд із богослужінням і служіння спокусливому, диявольському? Себто виходить, Абраксас був таким божеством, яке одночасно вважалося і богом, і… дияволом?

Деякий час я старанно шукав цей слід, однак значно просунутися не вдалося. Я безуспішно перерив цілу книгозбірню, шукаючи відомості про таємничого Абраксаса. Власне, моя натура ніколи не була налаштована на цілеспрямовані пошуки, коли натрапляєш на істини, які зостаються в руці, немов якесь коштовне каміння.

Образ Беатріче, що певний час так сильно і глибоко захоплював мене, поступово й повільно віддалявся, дедалі більше відходячи на периферію, розпливаючись, бліднучи. Моїй душі його було вже недостатньо.

У цьому дивному самозаглибленні, в якому я жив, немов сновида, тепер формувалося щось нове. В мені буяла туга за іншим життям, більше того — туга за коханням, і потяг статі, який я певний час розчиняв у поклонінні Беатріче, вже вимагав нових втілень. Зі мною все ще нічого не сталося, і найпростіше зараз було б обдурити свою тугу й спрямувати увагу на доступних дівчат, у яких шукали насолоди мої приятелі. Але я з новим завзяттям поринув у марення — навіть вдень, а не тільки вночі. Видіння, образи і пожадання зароджувалися в мені й відокремлювали мене від зовнішнього світу так міцно, що з цими тінями (чи снами) у мене існував більш реальний і живий зв’язок, ніж із дійсністю.

Один з таких снів (його можна назвати і грою фантазії) раз у раз повторювався і став для мене визначальним. Сон цей, найважливіший і наймерзенніший у моєму житті, виглядав приблизно так. Я начебто повертався до батьківської домівки. Над входом жовтим на синьому тлі вирізняється птах. З будинку назустріч мені виходить мати, але коли я хотів обійняти її, то виявилося, що це якась невідома постать — висока і могутня, схожа на Макса Деміана і на портрет, намальований мною. Але ця постать була зовсім інша і, попри свою поставу, явно жіноча. Вона міцно пригорнула мене й стиснула в тремтливих любовних обіймах. Блаженство і жах змішувалися водно, обійми були богоявленними і водночас… богохульними. Багато чого у тій постаті, що обійняла мене, нагадувало матір, але й… Деміана. Ті обійми були нехтуванням будь-якої шанобливості і все ж таки приносили справжнє блаженство. Я часто прокидався після цього сну з глибоким відчуттям щастя, але й зі смертельним страхом і змордованим сумлінням, немов після скоєння якогось жахливого гріха.

Лише поступово й підсвідомо я вибудував зв’язок між цим цілковито внутрішнім образом і тією підказкою, що прийшла ззовні, — стосовно бога, якого я шукав. Але потім зв’язок цей став тісніший і глибший, і я відчув, що саме в цьому прикметному сні я і закликав Абраксаса. Блаженство і жах, переплетення чоловічого і жіночого, найсвятішого і найогиднішого, здригання від глибокої провини, що проймала найніжнішу цнотливість, — таким було кохання в моєму видінні, і таким був той Абраксас. Кохання вже не було тваринним темним потягом, як це налякано сприймалось мною спочатку. Воно вже більше не було й натхненним, молитовним поклонінням, яке породжував у мені образ Беатріче. Воно було і тим, і тим, і ще чимось глибшим — воно було ангельським образом і сатанинською подобою, чоловіком і жінкою водночас, людинним і тваринним, найбільшим благом і найбільшим злом. Жити цим — здавалося моїм призначенням, спізнати це — моєю долею. Я прагнув такої долі і боявся її, але вона завжди була присутня, завжди була зі мною.

Наступної весни я мав лишити пансіон і стати студентом. Але я ще не знав, де і що вивчатиму далі. Над моєю верхньою губою вже пробився пушок, я ставав юнаком, однак почувався все ж цілковито безпорадним, без будь-якої мети. Певним було тільки одне: мій внутрішній голос, мої видіння. Я відчував, що маю сліпо підкорятися цій спрямовуючій волі. Але здійснювати це вдавалося тяжко, я бунтував. Можливо, я божевільний (так думав я часто), можливо, я не такий, як інші? Але ж усе, що робили ті інші, вдавалось і мені, при певному зосередженні я міг читати Платона, розв’язувати задачі з тригонометрії чи розібратися в якійсь хімічній формулі. Я не міг тільки одного: вилучити з темряви приховану мету і накреслити її десь перед собою. Натомість інші точно знали, чого вони хочуть: стати професорами чи суддями, лікарями чи художниками, знали, скільки це вимагатиме часу і які обіцяє переваги. Мені це не вдавалось. Можливо, я теж коли-небудь стану кимось, але звідки я міг про це знати? А може, я продовжуватиму пошуки роками, але так і не стану ніким і не досягну жодної мети? Хоча до якоїсь і прийду. Але може виявитися, що вона зла, небезпечна, жахлива…

Я, либонь, тоді хотів жити тим, що само виривалося з мене назовні. Чому ж це було так важко?

Часто я робив спроби намалювати манливий образ кохання зі свого сновидіння. Але мені це не вдавалося. Якби воно вдалося, я послав би його з листом до Деміана. Де він був? Хтозна… Я відчував тільки те, що він пов’язаний зі мною таємничим чином. Але коли ж я побачу його знову?..

Мирний спокій тих тижнів і місяців, які забарвилися образом Беатріче, давно минув. Я гадав тоді, що досяг якоїсь гавані, де знайшов певну внутрішню злагоду. Але й досі бувало так: як тільки якісь світлі мрії справляли на мене благотворний вплив, вони тут же починали в’янути, тьмяніти. Отже, марно зітхати за ними… Я жив немов у вогні невгамовного пожадання, напруженого очікування, і це часто доводило мене до якогось шаленства. Образ вимріяного кохання я часто бачив перед собою набагато виразніше, ніж власні руки. Я розмовляв із ним, плакав чи проклинав його. Мінливий образ ставав то матір’ю, і в сльозах я схилявся перед ним на коліна, то прибирав риси коханої, і я відчував жагучий жаданий поцілунок, а іноді мав щось страхітливо-зловісне, і я називав його чортом і хвойдою, вампіром і вбивцею. Той мінливий образ спокушав мене найніжнішими любовними мріями або всілякими безпутствами — він не знав міри ні в доброму і прекрасному, ні в ницому і злому.

Всю ту зиму я прожив у внутрішній збуреності, описати яку мені важко. До самотності я звик давно, вона не пригнічувала мене, я жив мріями про Деміана, із яструбом, з образом багатоликої постаті, яка наснилася мені, яка була моєю долею і моєю любов’ю. Цього було достатньо, щоб у ньому жити, бо все дихало чимось більшим, далеким, усе вказувало на Абраксаса. Але жоден мій сон, жодна думка не була мені підвладна, я не міг викликати її чи забарвити за власним бажанням. Вони приходили і захоплювали мене, керували мною, я жив ними.

Ззовні я, щоправда, почувався захищеним. Страху перед іншими я не відчував — це засвоїли і мої однокласники, вони ставилися до мене з потаємною повагою, яка часто викликала у мене зневажливу посмішку. Якби я хотів, то міг би розгледіти наскрізь більшість із них, і часом траплялося, що цим я їх дуже дивував. Але прагнув я цього рідко або взагалі не хотів. Я завжди був зайнятий собою, тільки собою. І палко жадав нарешті також виліпити щось із себе для світу, вступити з ним у якісь стосунки, у боротьбу. Іноді, коли я ввечері блукав вулицями, розворохоблений, я міг до півночі не повертатися додому, сподіваючись: от-от зараз зустріну свою омріяну любов, вона пройде повз мене за рогом наступного будинку чи покличе мене з найближчого вікна… Оте напружене чекання було часом нестерпно-болісним, і я був готовий уже мало не накласти на себе руки.

Якийсь своєрідний прихисток я знайшов ділком «випадково», як кажуть зазвичай. Але щоб той, кому чогось бракує, знаходив необхідне — так не буває, тут грає не випадковість, а він сам, його веде власна потреба, власна зумовленість.

Під час моїх прогулянок до мене вже іноді долинали звуки органа від однієї церковки на околиці міста, але я там не затримувався. Проходячи вже вкотре повз цю церкву, я знову почув орган і упізнав музику Баха. Я підійшов до вхідних дверей — вони були замкненими. Вулиця була майже безлюдна, і я присів біля брами на підмурівок, підняв комір пальта і став слухати. Орган був із нешироким діапазоном, але грав хтось на ньому чудово, з незвичним, дуже особистим пристрасним завзяттям, музика звучала як молитва. У мене було таке відчуття, що в цій музиці захований скарб, а той, хто грав, знав це і тепер намагався видобути його, боровся за це, мов за власне життя. У музиці (якщо мати на увазі техніку виконання) я мало що смислив, але оте вираження душі я інстинктивно вловлював ще з дитинства і відчував у собі музикальність як щось само собою зрозуміле.

Потім музикант зіграв щось сучасне, можливо, Регера. У церкві було майже темно, тільки промінчик сонця просотувався крізь найближчий вітраж. Музика стихла, я ще якийсь час прогулювався біля церкви, поки не побачив органіста, який виходив. Це був ще порівняно молодий чоловік, проте старший за мене — незграбний, приземкуватий. Він швидко, енергійно і трохи наче невдоволено попрямував геть.

Відтоді я звик іноді у вечірні години сидіти перед церквою чи прогулюватися біля неї. Одного разу я застав двері відчиненими і, щасливий, просидів мерзнучи півгодини на лаві, поки органіст грав нагорі при мізерному гасовому освітленні. У тій музиці, яку він награвав, я чув не лише його самого. Все, що він грав, здавалося також пов’язаним зі мною якоюсь спорідненістю, якимось таємничим зв’язком. Усе, що він виконував, було релігійним, ревним і набожним, благочестивим. Але не як у парафіян і пасторів, а як у прочан і жебраків середньовіччя. Благочестивим з усією неозорою повнотою того світовідчуття, що вище будь-яких віросповідань. Органіст старанно виконував твори майстрів іще до Баха і старих італійських композиторів. І всі вони промовляли одне й те саме, всі говорили про те, що було і в душі музиканта: туга, проникливе сприйняття світу і бурхливий розрив із ним, жагуча напруженість того, хто дослухається до власної душі, сп’яніння від віддачі і пильний інтерес до чудесного.

Одного разу, коли органіст вийшов із церкви, я потайки пішов слідом за ним і побачив, як він зайшов до невеличкого шинку на околиці міста. Я не втримався і пішов за ним. Тут я вперше розгледів його зблизька. Він сидів за столиком у кутку, не знявши чорного фетрового капелюха, за келихом вина, і обличчя його було саме таким, як я й сподівався. Воно було якесь дикувате, допитливе і вперте, норовливе і сповнене волі, хоча в кутиках вуст вгадувалося щось ніжне і дитяче. Все чоловіче і сильне зосередилося в очах і на чолі, нижня частина обличчя була ще неокреслена і почасти млява, м'яке підборіддя не дуже пасувало своїм хлоп'ячим обрисом до чола і рішучого погляду. Meні сподобалися його темно-карі очі, сповнені гордості й відокремленості.

Я мовчки сів навпроти. Окрім нас, у шинку не було більше нікого. Він зиркнув на мене, ніби хотів спекатись. Однак я не відводив від нього свого погляду, поки він не буркнув грубувато:

— Якого дідька ви витріщилися на мне? Вам щось потрібно?

— Нічого мені від вас не потрібно, — відповів я. — Я й так від вас уже багато чого узяв.

Він спохмурнів.

— Ви мрієте музикою? По-моєму, це огидно — бути мрійником музики.

Я не піддався на грубощі.

— Я вже не раз вас слухав там, у церкві, — вів я далі. — Втім, я не хочу набридати. Я, власне, шукав для себе чогось особливого — сам не знаю чого. Але ви взагалі не звертайте на мене уваги. Я ж можу слухати вас у церкві.

— Я завжди зачиняюся.

— Але нещодавно ви забули замкнути двері, і я зайшов непомітно всередину і просидів там. Зазвичай я стовбичу знадвору або сиджу на підмурівку.

— Он як? Наступного разу заходьте — всередині тепліше. Просто треба добряче постукати у двері. Але не тоді, коли я граю. Тепер зізнавайтесь — що ви шукаєте? Ви, юначе, ще, мабуть, школяр або студент. Чи музикант?

— Ні, я просто люблю слухати музику — отаку, як ви граєте, абсолютно досконалу; слухаючи її, відчуваєш, що душу потрясає небо і пекло. Музику я дуже люблю, може, тому, що в ній мало отієї «повчальності». Все інше — набридливо-моральне, а я шукаю чогось іншого. Від такої моральності я завжди страждав. Я не вмію вдало висловлюватись. Чи знаєте ви, що мусить існувати божество, яке водночас є і богом, і дияволом? Такий бог начебто повинен був існувати — я чув про це.

Музикант трохи підняв свого крислатого капелюха і змахнув з високого чола темне волосся. При цьому він зиркнув на мене і, нахилившись через стіл, тихо і з цікавістю запитав:

— А як звати бога, про якого ви кажете?

— На жаль, я майже нічого не знаю про нього, власне, лише його ім’я — Абраксас.

Музикант роззирнувся навколо, немовби хотів перевірити, чи ніхто не підслуховує. Потім він присунувся ближче і прошепотів:

— Так я й гадав… Хто ви такий?

— Я гімназист.

— Звідки ви довідалися про Абраксаса?

— Випадково…

Він так грюкнув по столу, що аж вино вихлюпнулося з келиха.

— Випадково? Не морочте мені голову, юначе! Про Абраксаса довідатися випадково неможливо — запам’ятайте це! Я вам про нього дещо розповім. Я трохи знаю про нього.

Він замовк і відсунув свого стільця. Коли я з очікуванням глянув на нього, він скривився.

— Не тут… Іншим разом… Ось, візьміть.

Він поліз у кишеню свого пальта і, діставши звідти жменю смажених каштанів, підсунув їх мені.

Я мовчки узяв каштани і став смакувати.

— Отже… — прошепотів він через деякий час. — Звідки ви знаєте про… нього?!

Я не став зволікати.

— Я був дуже самотній і розгублений. І якось згадав про одного приятеля з минулих років, який, до речі, дуже багато всього знає. Я щось намалював, якогось птаха, який вилупився із земної кулі, і послав йому цей малюнок. Через деякий час, коли я вже цього й не очікував, у мене на руках опинився аркушик паперу, на якому було написано: «Птах вилуплюється з яйця. Яйце — це світ. Хто хоче народитися — має зруйнувати світ. Птах летить до бога. Бога звати Абраксас».

Він нічого не відповів, ми лущили каштани і їли, запиваючи вином.

— Візьмемо ще по келиху? — запропонував він.

— Дякую. Я не люблю пити.

Він гмукнув, дещо розчарований.

— Як знаєте. А я посиджу тут ще трохи. Бувайте!

Наступного дня, коли я прийшов до церкви, він зіграв щось своє на органі, після чого був не надто балакучий. Ми вийшли з церкви і попрямували до міста. На якійсь вулиці він завернув у провулок до старенького будинку. Ми пройшли через темні кімнати й коридори і піднялися нагору. У просторій похмурій і занедбаній кімнаті, крім рояля, ніщо не свідчило про музику. Велика книжкова шафа і письмовий стіл нагадували кабінет ученого.

— Скільки у вас книг… — промовив я захоплено.

— Частина — із книгозбірні мого батька. Так, молодий чоловіче, я живу у своїх батьків, але не можу вас їм представити, бо моє приятелювання з іншими людьми не вельми шанується в цьому будинку. Я, знаєте, такий собі «блудний син». Мій батько — людина дуже поважна, він — відомий у цьому місті священик і проповідник. А я, щоб ви відразу були в курсі справи, — його здібний і багатообіцяючий отрок, який, на жаль, збився з дороги і трошки схибив. Я був богословом і незадовго до державних іспитів покинув цей високоповажний факультет. Хоча, власне, все ще цікавлюся цим напрямком, але у плані приватних досліджень. Яких богів понавигадували собі люди в різні часи — це для мене все ще дуже важливо й цікаво. А взагалі, я тепер лише музикант і, здається, скоро отримаю скромне місце органіста. Тоді знову буду в лоні церкви.

Я розглядав корінці книг — грецькі, латинські, давньоєврейські назви — наскільки все це можна, було розгледіти при слабкому світлі гасової лампи. Тим часом мій знайомий у кутку біля стіни почав із чимось порпатись.

— Ідіть сюди, — покликав він мене невдовзі. — Ми зараз трохи помудруємо, тобто полежимо коло вогню і помислимо.

Він чиркнув сірником і підпалив у каміні папір і дрова. Полум’я одразу здійнялося високо, він розгрібав вугілля і роздмухував вогонь з якоюсь побожною ретельністю. Я ліг поруч із ним на протертий старенький килим. Ми мовчки дивилися на вогонь, який вабив і манив. Ми пролежали отак, мабуть, годину, дивилися на язики полум’я, як воно розгойдується, спалахує і бурхливо здіймається, спадає і корчиться, згасає і зрештою тихо осідає на жарінь.

— Вогнепоклонство — не найгірше з того, що було колись вигадане людьми, — пробурмотів він. Більше ніхто не промовив ні слова. Не зводячи очей з вогню, я занурювався в мрійливу тишу, бачив якісь контури чи образки у гарячому приску. Одного разу я навіть здригнувся від несподіванки — мій приятель додав у жар трохи дьогтю. Злетіли довгі язики полум'я, я вгледів у них… свого птаха з жовтою яструбиною головою… У жарі каміна, який потроху згасав, палаючі золоті контури спліталися в химерне плетиво, можна було вгледіти картинки, людей чи тварин, фантастичних рослин, плазунів і змій. Коли я, отямившись, подивився на свого сусіда, він незворушно, в самозабутті, підперши кулаком підборіддя, дивився на жарінь.

— Мені вже час… — проказав я тихо.

— Що ж, до побачення.

Він не ворухнувся. Лампа вже згасла. Мені довелося пробиратися мало не навпомацки з цього зачарованого будинку через темні кімнати і коридори. На вулиці я зупинився і подивився догори на стару будівлю. Світло не горіло в жодному вікні. Відсвіт ліхтаря ледь зблискував на мідній табличці біля дверей.

«Пісторіус, головний священик», — прочитав я.

Уже вдома, сидячи самотньо за вечерею у своїй кімнатці, я подумав, що ні про Абраксаса, ні про щось інше я від Пісторіуса так і не почув.

Ми взагалі обмінялися ледве чи десятком слів. Але своїми відвідинами я залишився дуже вдоволений. Наступного разу він пообіцяв мені зіграти дуже рідкісний твір старовинної органної музики — Пассакалію Букстехуде.

Я й не знав, що органіст Пісторіус подав мені перший урок, коли ми лежали на підлозі біля каміна в його похмурій усамітненій кімнаті. Споглядання вогню подіяло на мене дуже благотворно, воно видобуло з глибин свідомості картини і нахили, які в мене завжди були, хоч я ніколи не надавав цьому значення.

Уже в ранньому дитинстві я полюбляв розглядати різні химерні витвори природи, віддаючись їхній чарівливості, їхній мудрій глибинній мові. Химерне, здерев’яніле коріння дерев, кольорові прожилки в камені, райдужні плями на воді, тріщини на склі — такі речі зачаровували мене. Але найбільше — водограй або вогонь, дим, хмари при заході сонця, кольорові плями ще довго кружляли в мене перед очима, коли я їх заплющував. Після отого мого приходу до Пісторіуса я чомусь знову це все пригадав. Я помітив, що зобов’язаний йому якимось підживленням, якоюсь невисловлюваною радістю, посиленим відчуттям самого себе, що народилось відтоді при довгому спогляданні відкритого вогню — напрочуд благотворного.

До небагатьох відкриттів, зроблених мною досі на шляху до глибинної мети життя, додалося ще оте нове: споглядання тонких структур, самозабутнє занурення в ірраціональні, хитромудрі, дивні форми природи. Воно викликає в нас почуття злагоди нашої душі з волею, яка витворила ці структури. Невдовзі ми відчуваємо спокусу вважати їх нашими власними химерними творіннями. Ми бачимо, як межа між нами й природою тремтить і розпливається. Ми впадаємо в той стан, коли вже невтямки — чи то від зовнішніх вражень ведуть свій початок образи на сітківці ока, чи від внутрішніх. Ніде так просто й легко, як під час цієї вправи, не вдається виявити, якою величезною мірою ми самі є творцями, якою величезною мірою наша душа завжди бере участь у невпинному сотворенні світу. Більше того — в нас і в природі живе одне і те саме неподільне божество. І якби зовнішній світ раптом згинув, хтось із нас зумів би відтворити його заново — адже гора і річка, дерево і листя, корінь і квітка — все, що створене природою, вже наперед вбудоване у нас, воно бере свій початок з нашої душі, чия сутність — вічність. Ця сутність непізнана нами, але сприймається здебільшого як сила любові й сила творчості.

Лише через багато років я знайшов підтвердження цього спостереження в одній книзі, а саме — у Леонардо да Вінчі. Він десь говорив, як захопливо-цікаво дивитися на стіну, запльовану безліччю людей. Перед кожною вологою плямою на стіні він відчував те саме, що Пісторіус і я перед вогнем.

Під час наступної нашої зустрічі органіст дав мені таке пояснення:

— Ми завжди занадто звужуємо межі своєї особистості. Ми зараховуємо до своєї особистості завжди тільки те, в чому вбачаємо якусь індивідуальну, якусь відмінну особливість. Але ж ми складаємося з усього того, що існує у світі. Кожен з нас, так само як і наше тіло, носить у собі весь родовід розвитку — від риб і ще далі. Так і в нашій душі міститься все, чим колись жили людські душі. Усі боги і культові ідоли, які колись існували — чи то у греків або китайців, чи у зулуських кафрів, — усі вони присутні в нас, наявні як можливості, як бажання, як виходи зі становища. Якби все людство вимерло і залишилася одна-єдина, скільки-небудь здібна дитина, яку нічого не вчили, то ця дитина знову відновила б увесь хід речей, знову змогла б відтворити богів, демонів, рай, заповіді й заборони, старі й нові заповіти — геть усе.

— Ну, гаразд, — додав свого я, — але в чому ж тоді полягає цінність індивідуума? Чому ми ще чогось прагнемо, якщо в нас самих уже все існує давним-давно, в готовому вигляді?

— Стоп! — запально вигукнув Пісторіус. — Це велика різниця — чи ви тільки носите світ у собі, чи ви ще й це знаєте! Божевільний може народити думки, які нагадуватимуть Платона, а який-небудь сумлінний учень гернгутерської школи творчо осмислює суть глибоких міфологічних вірувань, які зустрічаються у гностиків чи в Зороастра. Але він про це не здогадується, бо ще нічого не знає! Це все одно що — дерево чи камінь, у кращому випадку — тварина, поки вони цього не усвідомлюють. Але як тільки зажевріє перша іскра такого знання — він стає людиною. Ви ж, напевно, не вважаєте всіх двоногих, яких зустрічаєте на вулиці, людьми тільки тому, що вони ходять прямо і виношують своїх дитинчат дев’ять місяців? Ви ж бачите, що багато з них — як риби чи вівці, черв’яки чи їжаки, деякі з них — мурашки, інші — бджоли! Так от, у кожному з них закладені можливості олюднення, але розкриваються ці можливості тільки тоді, коли він про них здогадується, коли починає хоч частково їх усвідомлювати.

Десь у такому ключі відбувалися наші розмови. Іноді вони приносили мені щось цілковито нове, зовсім несподіване. Але навіть найбанальніші наполегливо і цілеспрямовано били в одну точку, всі сприяли моєму становленню, допомагали скидати з себе оболонку за оболонкою, пробивати шкаралупу за шкаралупою, і після кожної такої розмови я трохи вище, трохи вільніше підводив голову, поки мій жовтий птах не висунув свою прекрасну хижу голову з розбитої шкаралущі світобудови.

Ми також часто розповідали один одному свої сни. Пісторіус умів їх тлумачити. Один вражаючий приклад саме прийшов мені на згадку. Мені наснилося, що мене мовби з розмаху було викинуто високо в повітря, неначе запущено з такою силою, що я не міг з нею впоратися. Почуття польоту було піднесеним, але невдовзі перетворилося на страх, коли я побачив своє безвольне ширяння на ризикованій висоті. I раптом я зробив дивовижне відкриття: я можу регулювати висоту і падіння затримкою і глибиною свого дихання!

З цього приводу Пісторіус пояснив ось що:

— Те, що змусило вас злетіти, — це велике надбання людського роду, яке живе в кожному з нас. Це відчуття зв’язку з витоками будь-якої сили, але від нього нам швидко стає лячно. Воно здається неймовірно небезпечним. Тому більшість воліє відмовитися від польоту і пересуватися просто хідником, як це диктують звичні правила. А ви — ні. Ви летите собі далі, як і личить тямущому хлопцеві. І тут ви робите вражаюче відкриття, що поступово оволоділи польотом, що до отієї невідомої сили, яка вас підносить, додається якась тонка, невловна власна сила, якийсь орган, якесь кермо. Це — чудово! Без цього можна безвольно залетіти невідь-куди (так воно й трапляється, наприклад, із безумцями). Вам дано глибші передчуття, ніж пересічним людям із вулиці, але, не маючи потрібного «ключа» а чи «керма», можна втрапити в безодню. Але ви, Сінклере, впораєтеся з ситуацією! А як — запитаєте? Ви цього, певне, ще не знаєте — за допомогою нового органа, регулятора дихання. Ось ви й виявили, наскільки не «суб’єктивною» є ваша душа у своїй глибині! Вона ж не вигадувала цей регулятор. Він не новий. Він існує тисячі років. Власне, це орган рівноваги (у риб це плавальний міхур). І справді, ще й дотепер існує кілька дивних архаїчних порід риб, у яких плавальний міхур — це одночасно і легені, орган, який принагідно справді служить їм для дихання. Тобто цілковито так, як ваші легені, якими ви уві сні користувалися, мов літальним міхуром!

Він навіть приніс мені підручник із зоології і показав зображення цих старожитніх риб. І я з острахом відчув, що в мені живе якась функція, яка залишилася від ранніх епох розвитку людства.