Деміан

Розділ сьомий ПАНІ ЄВА

Якось на канікулах я гуляючи підійшов до будинку, в якому кілька років тому мешкав Макс Деміан з матір’ю. В саду помітив якусь стареньку жіночку, заговорив з нею і довідався, що будинок належить їй. Я запитав про родину Деміана. Вона добре пам’ятала їх, однак де вони мешкають тепер, не знала. Помітивши мою зацікавленість, вона завела мене до будинку, дістала альбом у шкіряній обкладинці і показала мені світлину матері Деміана. Я вже майже забув про неї. Та коли глянув на фото, моє серце завмерло. То був мій вимріяний образ! Це була вона — високого, майже чоловічого зросту. Вона була дуже схожа на свого сина. В її обличчі було щось суворе і глибоко пристрасне, вона була вродлива, спокуслива, гарна і неприступна, мати, доля і кохана — такою вона була…

Мене мовби громом вдарило в ту мить: невже мій вимріяний образ існує на землі? Жінка, яка має таку зовнішність, риси моєї долі! Де вона? Де? І вона — Деміанова мати!

Невдовзі після цього я поїхав у подорож. У дивовижну мандрівку. Без перепочинку я переїжджав з одного місця на інше, як заманеться, але завжди — в пошуках цієї жінки. Іноді я натикався на когось схожого на неї, той образ манив мене, змушував блукати вулицями чужих міст, вокзалами й у потягах, немов у заплутаних снах. Бували дні, коли я відчував, якими марними є мої пошуки. Тоді я тинявся без діла де-небудь у парку, в готельному саду, в залі очікування і, вдивляючись у себе, намагався оживити в собі цей образ. Але він став якимсь примарним і швидкоплинним. Я втратив сон, і тільки у вагоні, проїжджаючи незнайомі місця, я міг задрімати десь хвилин на п’ятнадцять.

Одного разу в Цюріху мене переслідувала якась незнайомка — приваблива, трохи нахабна. Я намагався не дивитися на неї і йшов собі далі, мовби її взагалі не існувало. Скорше я помер би на місці, ніж приділив цій жінці хоча б годину.

Я відчував, що мене манить моя доля, звершення вже близько, і шаленів від нетерпіння, що нічого не можу вдіяти. Одного разу на вокзалі (здається, це було в Інсбруку) я побачив у вікні потяга, що відходив, постать, яка нагадала мені її. Кілька днів після цього я почувався глибоко нещасним. І раптом ця постать знову привиділася мені уві сні. Я прокинувся з гнітючим почуттям безглуздості моєї гонитви за примарою і вирішив одразу ж повернутися додому.

Через декілька днів мене зарахували до Г-ського університету. Мене тут все розчаровувало. Курс з історії філософії, який я слухав, був такий же беззмістовний і банальний, як і поведінка новачків-студентів. Усе робилося за шаблоном, кожен наслідував іншого, і веселе збудження на юначих обличчях виглядало таким прикро порожнім, удаваним. Але я був вільний, весь день належав мені, я почувався затишно в старій будівлі в передмісті. На моєму столі лежало кілька томиків Ніцше. З ним я жив, відчуваючи самотність його душі, здогадуючись про долю, яка безупинно рухала ним, страждав разом з ним і був щасливий від того, що існувала людина, яка так неухильно йшла своїм шляхом.

Якось пізно ввечері я блукав містом при осінньому вітрі і чув, як горлає у трактирах студентське товариство. З відчинених вікон снувалися хмари тютюнового диму й потужним потоком линув спів — гучний, не фальшивий, але безкрилий і мляво-однотонний.

Я стояв на розі і слухав, як із двох шинків виливалася в ніч сумлінно дотримувана юнацька бадьористість. Всюди спільнота, всюди скупченість, ухиляння від долі і втеча в теплу стадність!

Позаду мене повільно йшли двоє. Я почув уривок їхньої розмови.

— Хіба це не схоже на збіговисько молодиків у якомусь негритянському селищі? — сказав один з них. — Усе точнісінько так само, навіть татуювання в моді. Ось вам і «молода» Європа.

Голос видався мені навдивовижу знайомим — він когось мені нагадував. Я пішов за ними темною вулицею. Один з них був японець, маленький, чепурний, я побачив, як блиснуло під ліхтарем його жовте усміхнене обличчя.

Тут інший заперечив:

— Втім, у вас в Японії теж не краще. Люди, які не біжать за стадом, всюди рідкість. Тут теж є такі.

Від кожного почутого слова мене проймав радісний трепет — я знав, хто це, то був Деміан!

У цю вітряну ніч я йшов за ним і японцем темними вулицями, слухав їхню розмову і насолоджувався звучанням Деміанового голосу. У ньому вчувалися колишні інтонації, чудова впевненість і спокій. Цей голос і зараз мав наді мною владу. Тепер усе стало на свої місця — я знайшов його!

У кінці вулиці передмістя співрозмовники попрощалися, і японець відімкнув вхідні двері до будинку. Деміан рушив у зворотному напрямку, а я зупинився і став чекати на узбіччі. Моє серце калатало, я дивився, як він простує прямою пружною ходою — в коричневому водонепроникному плащі, з ціпком, що звисав з його руки. Не прискорюючи своєї рівномірної ходи, він підійшов до мене, зняв капелюха і показав мені своє колишнє світле обличчя з рішучими вустами й осяйним високим чолом.

— Деміане! — вигукнув я.

Він простягнув мені руку.

— Отже, ти тут, Сінклере! Я чекав тебе.

— Ти знав, що я тут?

— Не те щоб знав, але, безумовно, сподівався на це. Я побачив тебе тільки сьогодні ввечері, ти ж весь час ішов за нами.

— Отже, ти одразу впізнав мене?

— Звичайно. Правда, ти дещо змінився. Але ж на тобі лежить «печать».

— Печать? Яка ще печать?

— Раніше ми називали її Каїновою, якщо ти ще пам’ятаєш. Це наша печать. На тобі вона була завжди, тому я і став твоїм другом. Але тепер вона стала виразнішою.

— Я цього не знав. Чи все ж знав? Якось я намалював твій портрет, Деміане, і здивувався, що він схожий і на мене. Це через печать?

— Звичайно. Приємно, що ти тут! Моя мати також зрадіє.

Я спохопився.

— Твоя мати? Вона тут? Вона ж мене зовсім не знає!

— О, вона чула про тебе! Вона впізнає тебе, навіть якщо я не скажу, хто ти… Ти довго не давав про себе знати.

— О, мені часто хотілося написати тобі, але ніяк не виходило. З деяких пір я відчував, що скоро знайду тебе. Я чекав цього щодня.

Він узяв мене попідруч, і ми пішли разом. Від нього віяло спокоєм, що передавався й мені. Невдовзі ми вже гомоніли, як і колись. Ми згадували шкільні роки, заняття для тих, хто готувався до конфірмації, навіть ту невдалу зустріч на вакаціях. От тільки про найбільш ранній і тісний зв’язок між нами — про історію з Францом Кромером — ми й зараз не згадували.

Непомітно ми втягнулися в дивну і пророчу розмову. Немовби в продовження бесіди Деміана з японцем, ми поговорили про студентське життя, а від цієї теми перейшли до іншої, здавалося, далекої від неї. Але в словах Деміана все набувало внутрішнього взаємозв’язку.

Він говорив про дух Європи та про прикмети цієї епохи. Всюди, розповідав він, панує згуртованість і стадність, але не свобода і не любов. Ця згуртованість — починаючи від студентської корпорації, від співочого гуртка аж до держав — вимушена, породжена страхом, боязню, розгубленістю, вона прогнила зсередини, зістарілася і близька до розпаду.

— Згуртованість, — промовив Деміан, — чудова річ. Але те, що буяє нині пишним цвітом, — аж ніяк не єдність. Вона виникне заново — із виняткових знань одне про одного людей і через деякий час змінить весь світ. Нині єдність зводиться до стадності. Люди біжать одне до одного, тому що бояться — пани гуртуються до панів, робітники — до робітників, учені — до вчених.

А чому вони бояться, знаєш? Боїться тільки той, у кого немає злагоди з самим собою. Вони бояться, бо ніколи не знали самих себе. Ця єдність складається поспіль з тих, хто відчуває страх перед непізнаним у самому собі. Вони відчувають, що закони їхнього життя вже більше не працюють — ні старі скрижалі їхніх релігій, ні їхня моральність — ніщо не відповідає тому, що нині потрібно. Понад сто років поспіль Європа тільки те й робила, що вивчала науки й будувала заводи. Ці спеціалісти точно знають, скільки грамів пороху потрібно для того, щоб убити людину. Але чи люди знають, як молитися Богу? Вони не знають навіть, як хоча б якусь годину бути вмиротвореним. Поглянь на який-небудь студентський шинок. Або на розважальний заклад, куди навідуються багатії. Безнадійно! Дорогий Сінклере, з усього цього не може вийти щось путнє. Ці люди полохливо гуртуються, охоплені страхом і сповнені злості, ніхто нікому не довіряє. Вони чіпляються за ідеали, які перестали бути ідеалами, і поб’ють камінням будь-кого, хто проголосить якийсь новий ідеал. Я відчуваю, що зіткнення неминучі. Вони почнуться, повір мені, — вони скоро почнуться! Звичайно, вони не «покращать» світ. Чи повбивають робітники своїх фабрикантів, чи будуть Росія і Німеччина воювати — поміняються тільки власники. Але все-таки це не буде зовсім марно. Бо виявить непридатність нинішніх ідеалів, змете ідолів кам’яного віку. Цей світ у його теперішньому вигляді приречений загинути, і так воно й буде.

— А що при цьому буде з нами? — запитав я стривожено.

— З нами? О, може, ми теж загинемо. Адже вбити можна й когось із нас. Тільки з нами не так-то легко впоратися. Довкола того, що від нас зостанеться, або довкола тих, хто з-поміж нас виживе, об'єднається воля майбутнього. Проявиться воля людства, яку наша Європа перекрикувала своїм ярмарком техніки і науки. І тоді виявиться, що воля людства ні в чому не збігається з волею нинішніх об'єднань, із волею держав і народів, спілок і церков. Ні, те, чого хоче від людини природа, — записано в окремих особистостях, зокрема, в тобі і в мені. Це було записано в Ісусові, було записано у Ніцше. Для цих єдино важливих течій, які, звісно, щодня можуть видозмінюватися, знайдеться місце, коли нинішні об'єднання розпадуться.

Було вже пізно, коли ми зупинилися перед якоюсь садибою поблизу річки.

— Ось тут ми й живемо, — пояснив Деміан. — Приходь до нас. Ми тебе дуже чекаємо.

Радісно йшов я до свого будинку. Ніч ставала прохолодною. По всьому місту горланили студенти і похитуючись розходилися по домівках. Я часто помічав несхожість між їхньою зухвалою веселістю і моїм самотнім життям — часом з почуттям своєї обділеності, а іноді з іронією. Але я ще ніколи не відчував так, як оце сьогодні — спокійно і з таємною силою, — як це мало стосується мене, наскільки далекий від мене цей світ, наскільки він мені чужий. Я згадував мешканців свого рідного міста, літніх, поважних людей, які ностальгійно зітхали за своїми гультяйськими семестрами, немов за райським блаженством, і вихваляли минулі «вольності» своїх студентських років приблизно так, як поети чи романтики згадують дитинство. Скрізь одне і те саме… Скрізь вони шукали «вольність» і «щастя» десь у минулому — тільки від страху, що їм можуть нагадати про їхню власну відповідальність і закликати рухатися своїм власним шляхом. Кілька років поспіль вони пиячили й гуляли, а потім, поопускавши хвости, стали поважними діячами на державній службі. Так, справи наші кепські, вони нікуди не годилися, і ця студентська бездумність була не меншою і не гіршою дурнею, ніж сотні інших безглуздих справ.

Коли я, однак, дістався до свого будинку, який був досить далеко, і ліг спати, всі ці думки розвіялися, а мої помисли зосередилися на таємній мрії, яку обіцяв мені проминулий день. Якщо я сильно цього захочу, то вже завтра зможу побачити матір Деміана… Хай студенти пиячать і розмальовують собі обличчя, хай пропащий світ чекає на свою загибель — що мені до того? Я чекаю лише одного: моя доля от-от вийде мені назустріч у новому образі…

Я проспав міцно аж до пізнього ранку. Новий день настав, мов свято, — таких урочистих днів не було в мене від різдвяних свят мого дитинства. Я був сповнений внутрішнього збудження, але страху не було зовсім. Я відчував, що настав доленосний день. Я бачив і відчував світ навколо себе перетвореним, очікувальним, велелюдним, урочистим. Навіть осінній дощ, що накрапав, був прекрасний, тихий і по-святковому сповнений глибокої радісної музики. Вперше зовнішній світ звучав в один лад з моїм внутрішнім світом — і тоді настає свято душі, тоді хочеться жити. Жодний будинок, жодна вітрина, жодна постать на вулиці не відволікали мене — усе було так, як і мало бути, але без порожнього, буденного і звичного. Була очікувальна природність, я приймав свою долю з благоговійною готовністю. Таким я бачив світ колись — дитиною вранці, на великі свята Різдва чи Великодня. Я не здогадувався, що цей світ ще може бути таким чудовим. Я звик жити самітником і миритися з тим, що смак до всього зовнішнього втрачений, що втрата яскравих кольорів неминуча із втратою дитинства і що за свободу й змужніння душі необхідно платити — відмовою від цього чарівного блиску. Тепер я із захопленням побачив, що все це було тільки приспане й затемнене і що той, хто отримав свободу і відмовився від дитячого щастя, теж може побачити сяйво світу і з тремтінням дивитися на нього дитинними очима.

Нарешті настала мить, коли я знову знайшов той сад у передмісті, де попрощався з Деміаном минулої ночі. За високими, сірими від дощу деревами ховався невеликий будинок — світлий і затишний, із пишними кущами квітів за високими скляними вікнами. А за світлими вікнами — темні стіни кімнат з картинами і книжковими стелажами. Вхідні двері вели прямо до невеликої затишної зали. Мовчазна стара служниця, вся в чорному, з білим фартухом, впустила мене і зняла з мене плащ.

Вона залишила мене в залі самого. Я роззирнувся й одразу ж поринув у свої візії. Вгорі, на темній стіні понад дверима, висіла засклена, в чорній рамі, добре знайома мені картина — мій птах із золотисто-жовтою яструбиною головою, який вилуплюється зі шкаралущі світу. Вражений побаченим, я укляк на місці — на серці в мене стало так радісно і так тремтливо, немовби все, що я коли-небудь робив чи відчував, повернулося в цю мить до мене, як відповідь і здійснення бажань. Блискавично промайнуло безліч картин — я побачив рідний батьківський дім зі старовинним кам’яним гербом над аркою, хлопчика Деміана, який малює цей герб, себе — підлітка, який заплутався у тенетах свого ворога Кромера. Або себе, що малює в тихій шкільній кімнаті птаха своєї туги, — і все-все, аж до цієї миті, знову зазвучало в мені, отримало підтвердження, відповідь, схвалення…

Зволоженими очима дивився я на картину і те ж саме читав у своїй душі. Але раптом мій погляд ковзнув до відчинених дверей — там стояла висока жінка у темній сукні. То була вона…

Я не міг вимовити жодного слова. Ця гарна ставна жінка, обличчя якої так було схоже на синове, було позбавлене прикмет часу і віку і, сповнене одухотвореної сили, привітно посміхалося мені. Її погляд здавався здійсненням бажань, її привітання означало повернення додому. Я мовчки простяг до неї обидві руки. Вона обхопила їх своїми міцними теплими долонями.

— Ви — Сінклер. Я вас одразу впізнала. Ласкаво просимо…

Голос у неї був низький і теплий, я смакував його, мов солодке вино. Я вдивлявся в її ясне обличчя, в чорні загадкові очі, на свіжі яскраві вуста, на відкрите, царствене чоло, позначене «печаттю».

— Я дуже радий… — промовив я і поцілував її руки. — Мені здається, що я довго-довго десь мандрував — і ось нарешті повернувся додому…

Вона посміхнулася тепло, по-материнськи.

— Повернутись додому не дано нікому… — промовила вона трохи сумовито. — Але там, де дружні шляхи сходяться, кожна обитель на якийсь час уподібнюється до рідної домівки.

Вона висловила вголос те, що я відчував по дорозі сюди. Її голос та слова дуже нагадували сина і все-таки були зовсім іншими. Все було зрілішим, теплішим, природнішим. Але так само, як колись Макс ні на кого не справляв враження хлопчика, так і ця жінка зовсім не схожа була на матір дорослого сина, — такою свіжістю віяло від її обличчя, пишного волосся, такою пружною і гладенькою була її золотава шкіра, такими квітучими були її вуста. Ще величнішою, ніж у моїх видіннях, стояла вона переді мною, споглядати її було щастям…

Отже, ось який був новий образ, у якому постала моя доля… Від неї віяло вже не суворістю чи самотністю, а зрілістю і радістю… Я не схилявся до жодних рішень, не давав собі жодних обітниць. Я досяг мети на своєму шляху — такої висоти, звідки відкривався далекий і чудовий подальший шлях. Я прагнув до обітованих земель під кронами дерев, до близького щастя, до всіляких радощів, освіжених весняними садами. Що б зі мною тепер не трапилося, я був щасливий, бо знав про існування на світі цієї жінки, міг впиватися її голосом і дихати її близькістю… Хай би вона була ким завгодно — матір'ю, коханою, богинею, — аби тільки була, аби мій шлях пролягав близько до її шляху…

Вона показала на картину з яструбом.

— Ви нічим не могли так потішити Макса, як цією картиною, — промовила вона замислено. — І мене також. Ми чекали на вас, і коли картина з'явилася, ми зрозуміли, що ви простуєте дорогою до нас. Коли ви ще були хлоп’ям, Сінклере, мій син якось сказав, прийшовши зі школи: «Є у нас один хлопчик із печаттю на чолі — він повинен стати моїм другом». Це були ви. Вам було нелегко, але ми вірили у вас. Одного разу, приїхавши на вакації додому, ви зустрілися з Максом. Вам було тоді років шістнадцять. Макс розповів мені про це…

Я перебив її:

— О, він розповів вам про це? Для мене то був найскрутніший період!

— Так, Макс сказав мені тоді: «Тепер у Сінклера попереду найважче. Він робить ще одну спробу втекти у спільноту. Він навіть став тинятися по шинках, але йому це не допоможе. Його печать ще не проступила, але вона вже починає яскріти». Хіба не так це було?

— О, так! Насправді все точнісінько так! Потім я зустрів Беатріче, а згодом у мене нарешті з’явився провідник. Його звали Пісторіус. Тільки тоді я зрозумів, чому моє дитинство було так тісно пов’язане з Максом, чому я не міг відірватися від нього. Мила пані… мила матінко, я тоді тоскно думав: може, мені накласти на себе руки? Невже цей шлях для всіх такий важкий?

Вона торкнулася долонею мого волосся легким порухом.

— Народжуватися завжди важко. Ви знаєте, що птах насилу вилуплюється з яйця? Але згадайте минуле і запитайте себе: чи тільки важкий був ваш шлях? Може, він був заразом і прекрасний? Ви могли 6 уявити якийсь кращий, легший?

Я похитав головою.

— Було тяжко… — промовив я, мов уві сні. — Дуже важко, поки не зродилася мрія…

Вона кивнула і проникливо глянула на мене.

— Авжеж, треба знайти свою мрію — тоді шлях стає легшим. Але не існує одвічної мрії — кожну попередню змінює якась нова і жодну втримати не можна…

Я стривожився. Чи не було це пересторогою? Може, це був оборонний жест? Та все одно я був готовий іти туди, куди вона скаже, — навіть не запитуючи про мету.

— Хтозна… — задумався я. — Я не знаю, чи довго житиме моя мрія. Хотілось би, щоб вона жила вічно… В образі птаха моя доля прийшла до мене, мов мати і кохана. Я належу їй і нікому більше.

— Доти, поки ця мрія — ваша доля, ви маєте зберігати їй вірність… — підтвердила вона серйозним тоном.

Мене огорнув сум і пристрасне бажання померти в цю чарівну мить. Я відчував, як на мої очі нестримно навертаються сльози, — як неймовірно давно я не плакав… Я різко відвернувся від неї, підійшов до вікна і засльозеними очима подивився вдалину поверх квітів у вазонах.

Позаду я чув її голос — він звучав спокійно, але був сповнений ніжності, мов чаша, що по вінця наповнена вином:

— Сінклере, ну ви просто як дитина! Втіштеся: ваша доля до вас прихильна… Коли-небудь ваша мрія належатиме лише вам цілковито, як ви цього й прагнете, якщо ви залишатиметеся вірним їй…

Я зробив над собою зусилля і знову повернувся обличчям до неї. Вона подала мені руку.

— У мене є декілька друзів, — сказала вона посміхаючись, — зовсім небагато найближчих друзів, вони називають мене «пані Єва». Ви також можете називати мене так, якщо забажаєте.

Вона підвела мене до дверей, відчинила їх і сказала:

— Отам у саду ви знайдете Макса.

Я стояв під високими деревами у сум’ятті, приголомшений, не знаючи, чи в мені лишилась хоч крапля тверезості, чи вона розчинилась у мрійливості. З гілок тихо скрапувало. Я повільно брів садом, що розкинувся розлого вздовж річки. Нарешті побачив Деміана. Він стояв у відкритій альтанці, оголений по пояс, і вправлявся в боксі за допомогою підвішеного мішечка з піском.

Я подивовано застиг на місці. Деміан виглядав пречудово: широкі груди, міцна чоловіча голова, підняті руки з напнутими м’язами були сильні й вправні, рухи переливалися по тілу — від плечей і плечових суглобів і до стегон, немов грайливі потічки.

— Деміане! — вигукнув я. — Що це ти робиш?

Він весело засміявся.

— Тренуюся! Я пообіцяв двобій маленькому японцеві. Цей хлопчина спритний, мов тигреня, і, звісно, такий же підступний. Але зі мною йому не впоратися. Я повинен узяти реванш за невеличку образу.

Він одягнув сорочку і піджак.

— Ти вже поговорив з матір’ю? — запитав він.

— О, Деміане, яка чудова в тебе мати! Пані Єва… Це ім’я їй так личить. Знаєш, мені здається, мовби у нас спільна мати…

Він пильно глянув мені в обличчя.

— О, ти вже знаєш її ім’я? Можеш пишатися, юначе! Ти перший, кому вона назвала його одразу ж після знайомства.

Від цього дня я приходив до них не тільки як син і брат, але і як закоханий. Коли я зачиняв за собою хвіртку і вже здалеку помічав високі дерева в саду, я відчував себе неймовірно щасливим. По той бік була звична «дійсність» — вулиці, будинки, люди, установи, бібліотеки й аудиторії, — а тут, усередині, жила любов, розкошувала душа, тут жили казка і мрія.

Проте ми аж ніяк не відмежовувалися від зовнішнього світу. У своїх думках і розмовах ми часто перебували в самій його гущині — тільки на іншому полі. Від більшості людей нас відділяли не якісь межі, а лише інший спосіб бачення. Наша мета полягала в тому, щоб вибудувати у світі якийсь острівець, шукати взірці або хоч якихось ознак, можливостей іншого життя. Будучи тривалий час самотнім, я нарешті спізнав ту спільноту, що буває поміж людьми, які зазнали повної самоти. Мене більше вже не тягло до гучних застіль, до хмільних веселощів, я не відчував ні заздрості, ні туги за рідним краєм, коли бачив інших людей.

Отак я був посвячений у коло тих, хто носив на собі «печать». Нас, позначених «печаттю», світ міг по праву вважати диваками, навіть схибнутими і небезпечними. А ми були тими, хто прокинувся чи прокидається, і наші прагнення зводилися до того, щоб дедалі більше розвивати в собі пильність. Натомість прагнення інших, їхні пошуки спрямовувались на те, щоб тісніше пов’язувати свої думки, свої обов’язки, своє життя та ідеали з життям і щастям стада. Там теж були прагнення, там теж були сила і своя велич. Але в той час, як ми втілювали, як нам праглося, волю природи до індивідуального і нового, інші жили прагненням до незмінності. Для них людство (яке вони любили, як і ми) було чимось сформованим, що треба оберігати й захищати. А для нас воно йшло в далеке майбуття, на шляху до якого ми всі перебували, але образ того майбутнього був нікому не відомий, і закони його ще ніде не записані.

Окрім пані Єви, Макса і мене, до нашого гуртка (з більшою чи меншою наближеністю) належали ще деякі шукачі найрізноманітнішого штибу. Дехто йшов своїми стежками, ставив перед собою особливі цілі, дотримувався неординарних думок і особливих понять про обов’язок. У цьому гурті були астрологи і кабалісти, був один послідовник графа Толстого. А ще тут були всілякі витончені, вразливі натури, прихильники нових сект, поборники індійської йоги, вегетаріанці тощо. Учасники цієї пістрявої компанії у духовному плані могли й не мати нічого спільного, але мали повагу до потаємних мрій інших. Найближчими нам були ті, хто цікавився пошуками людства своїх богів та ідеалів минулих епох — вони нагадували мені Пісторіуса. Вони приносили з собою книги, переклади текстів з давніх мов, демонстрували зображення стародавніх символів і обрядів. Ми поступово осягали, що весь комплекс ідей, які нагромадило дотепер людство, складався з візій несвідомої душі, видінь, у яких вона, ця душа, навпомацки і навмання пробивалася до свого майбутнього. Так проминули ми дивовижний, тисячоликий сонм богів Стародавнього світу аж до витоків християнства. Ми пізнали пророцтва самотніх праведників, одмінність вірувань різних народів. З усього того, що ми обмислювали, в нас народжувався критицизм щодо нашої епохи і нинішньої Європи. Людство ціною неймовірних зусиль ішло нібито до прогресу, але створило натомість страхітливу зброю самознищення і в результаті прийшло до глибокого, кричущого духовного зубожіння, бо, завойовуючи світ, втратило через це свою душу.

В нашій спільноті були прихильники і поборники різних ідей і вчень. Буддисти хотіли навернути у свою віру Європу, були й толстовці, і представники інших віросповідань. Ми у своєму вузькому колі слухали всі ідеї й вчення, але сприймали їх лише як символи. Ми, означені печаттю, не переймались турботами про майбутнє. Кожне віросповідання, кожне віровчення нам здавалося таким, що втратило свій дух. І свій обов’язок і свою долю ми розуміли так: кожен із нас мав стати настільки самим собою, настільки відповідати і підкорятися дієвому єству, що проростало зсередини, щоб незвідане майбутнє зустріло нас готовими до будь-чого, що б воно не принесло з собою.

Адже ми всі, гласно чи потай, чітко відчували: ми вже на порозі оновлення і крах теперішнього вже близький. Деміан іноді казав мені:

— Те, що наближається, і уявити собі не можна. Душа Європи — як звір, який нескінченно довго був зв’язаний. Коли він вивільниться від пут, перші його поривання можуть бути зловісними. Але блукання шляхами і манівцями — то платня, щоб вирватися назовні, бо то справжня потреба душі, яку так довго і старанно замовчували і притлумлювали. Отоді і настане наша пора. Ми станемо потрібні, але не як поводирі чи нові законодавці — до нових законів нам навряд чи дожити, — радше як діячі, що з готовністю підуть туди, куди нас веде доля. Розумієш, усі люди прагнуть здійснити неймовірне, коли під загрозою опиняються їхні ідеали. Але ніхто не відгукнеться, коли новий поклик або, можливо, небезпечний і моторошний прорив тільки оповістить пробудження. І з-поміж тих небагатьох, хто відгукнеться і рушить уперед, — будемо й ми. Бо нам це на роду написано — як було написано на роду Каїнові викликати страх і ненависть і гнати тодішнє людство з ідилічного маленького світу у небезпечну далечінь. Усі, хто впливав на поступ людства, — всі без винятку — були здатні на таке лише тому, що з готовністю приймали свою долю. Це стосується Мойсея і Будди, це можна сказати і про Наполеона чи Бісмарка. Якій меті людина служить, з якого полюса нею управляють, їй не дано вибирати. Якби Бісмарк вибрав ідеї соціал-демократів та орієнтувався на них, він був би розумним діячем, але не був би людиною долі. Так само й з Наполеоном, із Цезарем, з Лойолою — з усіма! Таке завжди потрібно уявляти собі хоч біологічно, хоч історично. Коли зміни в кліматі земної поверхні виштовхнули на суходіл водних рептилій, а наземних тварин погнали до води, то це були готові до виклику життя істоти, які вибрали нове і незвідане й таким чином зуміли пристосуватися до нового і врятувати свій вид. Чи були це такі самі істоти, що раніше виділялися з-поміж своїх як консерватори й охоронці чи, навпаки, оригінали й бунтівники, — цього ми не знаємо. Вони виявили готовність і через те змогли врятувати свій вид для нового розвитку. Оце ми знаємо. Тому й хочемо бути готовими.

При таких розмовах часто була присутня і пані Єва, вона переважно слухала мовчки. Але вона була для кожного з нас, хто висловлював свої думки, слухачем і відлунням, сповненим довіри й розуміння, здавалося, що всі ці думки неначе спрямовуються нею і повертаються до неї знов. Сидіти поряд, чути час від часу її голос і поділяти атмосферу зрілості й душевності — для мене то було справжнім щастям.

Вона одразу відчувала, коли в мені відбувалася якась зміна, якесь затьмарення чи оновлення. Іноді спадало на думку: чи не були мої сни навіяні саме нею? Я часто розповідав їй про них, і вони були їй зрозумілі й природні, не існувало таких дивацтв, яких вона не могла б зрозуміти своїм тонким відчуттям. Якийсь час я бачив сни, які мовби відтворювали наші денні бесіди. Мені снилося, що весь світ перебуває у сум’ятті, а я — один чи з Деміаном — напружено чекаю визначеної долі. Вона залишалася прихованою, але якимось чином прибирала риси пані Єви: бути обраним нею або відкинутим — у цьому й полягала доля.

Іноді вона промовляла посміхаючись:

— Ваш сон неповний, Сінклере, ви забули найсуттєвіше…

Тоді я розпочинав згадувати і ніяк не розумів, що ж я міг таке забути…

Часом мене охоплювало бентежне невдоволення, і я відчував, що більше так не зможу. Як втриматися, коли вона буде ось так поруч, щоб не ухопити її у свої обійми? І це вона одразу помічала. Бувало, я кілька днів не приходив до них, а потім зніяковіло з’являвся знову. Тоді вона відводила мене вбік і казала:

— Не треба чіплятися за хибні бажання. Я здогадуюсь, що вас терзає. Ви повинні навчитися відмовлятися від таких бажань. Колись ви дуже чогось прагнутимете — цілковито і по-справжньому. Якщо ви в душі будете абсолютно впевнені у своєму бажанні, то воно обов’язково здійсниться. Натомість ви хочете чогось і тут же в цьому розкаюєтеся, бо відчуваєте страх при цьому. Це все потрібно перебороти. Я розкажу вам одну притчу.

І вона розповіла мені про юнака, що закохався в зірку. Він стояв на березі моря, простягав руки до зірки, мріяв про неї і спрямовував до неї всі свої думки. Але він знав (чи тільки вважав, що знає): людина не може обійняти зірку. Він вважав, що така йому випала доля — кохати без надії. І з цього переконання він створив поему про покірність долі і безмовне, невпинне страждання, яке повинно зробити його життя кращим і чистішим. Як і раніше, усі його помисли були спрямовані на зірку. Одного разу вночі він стояв біля моря на високій кручі, дивився на зірку і палав коханням. І в мить найбільшої туги він стрибнув і полетів у порожнечу — назустріч своїй зірці. Але в останню мить йому сяйнула думка: це ж неможливо! І він тут же впав з кручі і розбився. Але він не вмів по-справжньому кохати. Якби в ту мить, коли він стрибнув, у нього знайшлася душевна сила — твердо й непохитно повірити у здійснення свого бажання, — він би злетів угору і возз'єднався зі своєю зіркою…

— Кохання не повинно щось вимолювати, — пояснила вона, — як не повинно чогось вимагати, — кохання само має силу, коли впевнене у собі. Тоді воно притягуватиме до себе. Сінклере, ваше кохання тягнеться до мене. Якщо воно колись набуде сили, щоб притягти, — щось зміниться. Однак я не хочу чути жодних запевнень — я хочу, щоб воно мене підкорювало.

А ще якось вона розповіла мені казку. Жив собі чоловік, який безнадійно когось кохав. Він повністю закрився в собі, згоряючи від кохання. Світ був для нього втрачений, він не бачив ні синього неба, ні зеленого лісу, не чув дзюрчання струмка, не чув музики арфи — все щезло, він став нещасним і бідним. Однак кохання його все зростало, і він волів би краще померти, аніж відмовитися від мрії про красуню, в яку був закоханий. Він відчував, як кохання спалювало його, але водночас воно ставало дедалі могутнішим, притягувало до себе. І красуні довелося скоритися. Вона прийшла, а він стояв з розпростертими обіймами, щоб пригорнути її до себе. Але коли вона постала перед ним, то все раптом змінилося; він із подивом відчув і побачив, що перед ним постав увесь втрачений світ. Вона стояла перед ним і наче повертала йому небо, ліс і струмок — усе знов заграло новими, свіжими барвами, вийшло йому назустріч, належало йому, промовляло мовою любові. Він прагнув здобути лише одну жінку, а обійняв увесь світ. І кожна зірка на небі яскріла в ньому, виблискувала радістю в його душі. Він кохав і при цьому віднайшов себе. А більшість кохає так, що при цьому губить себе самого…

Моє кохання до пані Єви здавалося мені тоді єдиним сенсом мого життя. Але кожного дня воно виглядало інакше. Іноді я впевнено відчував, що мене тягне не до неї особисто, вона — скорше символ мого єства, що пробуджує мою глибинну сутність. Часом я чув від неї слова, які звучали, мов відповіді моєї підсвідомості на пекучі питання, які хвилювали мене. А бували такі миті, коли я згоряв поруч із нею, жадаючи цілувати все те, до чого вона мимохідь торкалася. Так поступово чуттєве і возвеличене, реальне і символічне змішувалися. Коли я зосереджено і проникливо думав про неї у своїй кімнаті, водночас уявляючи, як її рука лежить у моїй руці, я іноді до болю явно відчував її вуста на своїх вустах. Або коли я був у неї, дивився в її обличчя, розмовляв із нею, чув її голос — я вже не знав, чи бачу її наяву, чи уві сні. Я став розуміти, що це таке, коли тобою тривалий час і невгамовно володіє кохання. Читаючи книги, я відкривав щось нове, і це було таке ж п’янке відчуття, як від поцілунку пані Єви. Вона гладила моє волосся і посміхалася мені своєю ніжною щирою усмішкою, і в мене було таке саме відчуття, як тоді, коли я глибоко поринав у самого себе. Все зробилось важливим і все, що призначила доля для мене, так чи інак її стосувалось. Вона могла зринати із будь-якої думки, і будь-яка моя думка зрештою була про неї.

Коли на різдвяні свята я приїхав до батьків, то боявся, що для мене буде мукою прожити два тижні віддалік од пані Єви. Але це виявилося не мукою, то було прекрасно — бути вдома і думати про неї. Коли я повернувся, то ще два дні тримався оддалік її будинку, щоб насолодитися цією впевненістю, цією незалежністю від її чуттєвої присутності. Бували в мене сни, коли моє злиття з нею відбувалося у новий, алегоричний спосіб. Вона була морем, у яке я вливався. Вона була зіркою, а я сам у подобі зірки рухався до неї, і ми відчували, як нас притягує одне до одного. Ми зустрічалися, залишалися разом і у вічному блаженстві кружляли одне біля одного в хвилюючій близькості.

Цей сон я й розповів їй, коли наступного разу прийшов до неї.

— Чудовий сон… — промовила вона тихо. — І від вас залежить, щоб він справдився…

Напровесні настав день, якого я ніколи не забуду. Я увійшов до зали, одне вікно було відчинене навстіж, і теплий вітерець розливав довкола духмяний запах гіацинтів. Не було видно нікого, і я піднявся сходами до кабінету Деміана. Я тихо постукав у двері й увійшов, за звичкою не чекаючи відповіді.

У кімнаті було темно, всі завіси були запнуті. Відчиненими були лише двері до маленького сусіднього приміщення, де Макс обладнав хімічну лабораторію. Звідти соталося золотаве проміння весняного сонця, що пробивалося крізь хмари. Щоб перевірити, чи тут є хтось, я заглянув за портьєру.

І тут я побачив Макса Деміана — він сидів біля затягнутого фіранкою вікна, весь зіщулившись і якось дивно змінившись. У моїй голові блискавкою промайнула думка: таке я вже якось бачив! Його руки звисали безсило на живіт, нахилене трохи вперед обличчя було якимось незрячим, нежиттєвим, у зіницях мертвотно, немов у якомусь скельці, блищав одсвіт світла. Бліде обличчя було занурене в себе і не виражало нічого, крім повного заціпеніння, воно нагадувало якусь давню-предавню маску на порталі храму. Здавалося, що він наче й не дихає.

Мене заполонили спогади — таким, точнісінько таким я вже бачив його багато років тому, коли був ще хлоп’ям! Так само кудись усередину дивилися його очі, так само мляво лежали поряд руки, по його обличчю повзала муха. І тоді теж, може, якихось шість років тому, він був на вигляд точно такий самий — не пов’язаний з часом, із віком жодна риса на його обличчі не була якоюсь іншою.

Стривожений, я тихо вийшов з кімнати і зійшов сходами донизу. У залі я зустрів пані Єву. Вона була блідою і здавалася втомленою, чого я за нею раніше не помічав. Якась тінь насунулася крізь вікно, яскраве весняне сонце несподівано зникло.

— Я був у Макса… — прошепотів я схвильовано.

— Щось трапилося?

— Він неначе спить або занурений у себе — я не знаю, я вже колись бачив його таким…

— Але ж ви його не потривожили? — спитала вона швидко.

— Ні. Він не чув мене, я одразу ж вийшов. Пані Єво, скажіть мені, що з ним?

Вона провела тильною стороною долоні по своєму чолу.

— Не хвилюйтеся, Сінклере, нічого такого — він віддалився. Це триватиме недовго…

Вона встала і хутко вийшла в сад, хоча надворі вже стало накрапати. Я відчув, що мені не треба йти за нею. Я ходив туди-сюди, впивався п’янким запахом гіацинтів і, споглядаючи свій малюнок із птахом над дверима, пригнічено дихав дивною тишею, що заповнила дім цього ранку. Що це було? Що трапилося?

Пані Єва невдовзі повернулася. В її темному волоссі зблискували краплі дощу. Вона сіла у своє крісло. Втома огортала її. Я підійшов до неї, нахилився і вустами торкнувся краплини на її волоссі. Очі її були світлі й тихі, але краплини на смак здалися наче сльози.

— Подивитися, що з ним? — спитав я пошепки.

— Не будьте дитиною, Сінклере! — сказала вона різко, мовби для того, щоб розвіяти ману в собі самій. — Ідіть додому і приходьте пізніше — я зараз не можу розмовляти з вами…

Я вийшов і побіг узбережжям до пасма гір. Дрібний навскісний дощ летів мені назустріч, важкі хмари низько пропливали наді мною, ніби гнані страхом. Унизу вітер майже не відчувався, а вгорі шаленіла буря, із-за сталевої сірості хмар кілька разів на мить проглянуло сонце — бліде і різке.

Несподівано в небі пропливла світло-жовта хмара, вона зіткнулася з стіною важкого хмаровиння, і вітер за кілька секунд виліпив із жовтого й синього видиво — велетенського птаха, що виривався з грозового хаосу і широкими помахами крил прямував до блакитного неба. Відтак налетіла буря і злива, змішана з градом. Короткий, грізний і страшний грім прогуркотів над землею, одразу за ним раптом пробилося сонце, і на ближніх верхівках гір над брунатним лісом тьмяно й примарно засвітився блідий сніг.

Коли я через кілька годин повернувся — мокрий як хлющ і змерзлий, Деміан сам відчинив мені двері.

Він повів мене нагору, до своєї кімнати. В лабораторії горіло гасове полум’я, скрізь були розкидані папери — він, вочевидь, працював.

— Сідай, — запропонував він. — Ти весь мокрий і, напевно, втомився — жахлива погода! Ти, мабуть, довго гуляв? Зараз принесуть чай.

— У світі щось сталося… — почав я нерішуче. — Навряд чи справа тільки в якійсь грозі…

Він допитливо поглянув на мене.

— Ти щось бачив?

— Так. Я на мить чітко побачив у хмарах якийсь абрис…

— Що то було?

— Це був птах…

— Невже яструб? Птах із твого сну?

— Так, це був мій яструб. Він був жовтий, велетенський і прямував у синьо-грозове небо.

Деміан зітхнув глибоко, з полегшенням.

У двері постукали. Літня служниця принесла чай.

— Бери, Сінклере, свій чай… Гадаю, ти побачив цього птаха не випадково…

— Та хіба такі речі трапляються випадково?

— Згоден. Це щось означає. Ти здогадуєшся, що?

— Ні. Я тільки відчуваю: це якесь потрясіння, якийсь доленосний знак. Гадаю, це стосується нас усіх…

Він схвильовано пройшовся кімнатою.

— Знак долі? — вигукнув він голосно. — Те ж саме й мені снилося сьогодні вночі — і в моєї матері вчора було особливе передчуття. Мені снилося, що я видираюся вгору драбиною — чи то на якесь дерево, чи на вежу. Піднявшись угору, я побачив усю місцевість — то була велика рівнина, на ній — палаючі міста і села. Я не можу докладніше розповісти, мені ще не все зрозуміло…

— Ти пов’язуєш цей сон… із собою? — схвильовано запитав я.

— З собою? Авжеж. Нікому не сниться те, що його не зачіпає. Але це стосується не тільки мене — тут ти маєш рацію. Я досить чітко вирізняю ті сни, які вказують на порухи моєї власної душі. Та є й інші. Вони сняться дуже рідко, і в них є якийсь натяк на людську долю взагалі. Я нечасто бачив такі сни, і жодного разу не було такого, про який я міг би напевне сказати, що він був пророчим і справдився. Тлумачення тут надто непевні. Але я точно знаю, що нині мені наснилося щось таке, що стосується не тільки мене одного. Адже цей сон з низки тих, що снилися мені раніше, він їх наче продовжує. Це ті сни, Сінклере, з яких у мене виникають передчуття, про які я вже говорив. Те, що наш світ дуже неповороткий, — ми це знаємо. Але це ще не дає підстав пророкувати йому загибель чи щось на кшталт цього. Але мені вже багато років сняться сни, з яких я роблю висновок, що наближається крах старого світу. Спочатку це були зовсім слабкі, віддалені передчуття, але вони ставали дедалі виразнішими й сильнішими. Я поки що не додам нічого іншого, окрім того, що насувається щось велике і жахливе, що стосується всіх. Сінклере, ми проживатимемо те, про що ми з тобою говорили! Світ хоче оновитися. Пахне смертю. Нове ніколи не приходить без смерті — це страшніше, ніж я думав.

Я злякано вирячився на нього.

— А ти не можеш розповісти мені закінчення свого сну? — запитав я несміливо.

— Ні.

Двері відчинилися, й увійшла пані Єва.

— Он де ви! Хлопчики, сподіваюся, ви не сумуєте?

У неї був свіжий і вже не втомлений вигляд. Деміан усміхнувся їй — вона прийшла до нас, мов мати до переляканих дітей.

— Сумувати — не сумуємо, мамо, ми просто трохи погадали на нових знаменнях. Але сенсу в тому немає. Те, що має настати, прийде несподівано, і тоді ми вже дізнаємось про те, що нам необхідно буде знати.

Але в мене на душі було кепсько, і коли я, попрощавшись, проходив через залу, запах гіацинтів видався мені якимось зів’ялим, неживим, цвинтарним. Над нами нависла зловісна тінь.