Деміан

Розділ восьмий ПОЧАТОК КІНЦЯ

Я підлаштував так, щоб залишитися в місті ще й на літній семестр. Замість перебування в долині, тепер ми майже завжди були в саду біля річки. Японець, який і справді, до речі, зазнав поразки у двобої, поїхав від нас, толстовець також був відсутній. Деміан завів собі коня і щодня наполегливо їздив верхи.

Часом я дивувався мирному плину свого життя. Я так давно звик залишатися на самоті, не давати собі волі, боротися зі своїми знегодами, що ці місяці були для мене якимось острівцем блаженства, де можна було затишно і відокремлено жити у світі лише прекрасних, гарних речей і почуттів. Мені здавалося, що це і є провісником тієї нової високої спільноти, про яку ми мріяли. І час від часу від усвідомлення цього мене охоплював глибокий смуток, бо я знав, що довго так тривати не може. Мені не було дано дихати легко і вільно — мені випадали мука і суєтність. Я відчував, що, прокинувшись одного разу від цих прекрасних видінь, опинюсь знову самотній, цілковито самотній у холодному непривітному світі, і моя доля — лише самотність і боротьба, але не спокій, не спільне життя з дорогими людьми.

Тоді я з посиленою ніжністю намагався частіше бути поряд із пані Євою, радіючи, що моя доля все ще втілює ці прекрасні спокійні риси.

Літні тижні пролетіли швидко і легко, семестр уже завершувався. Невдовзі потрібно було прощатися, а я не наважувався про це навіть думати, впиваючись чудовими днями, мов метелик над медоносною квіткою. Адже це була моя щаслива пора — здійснення бажань, прийняття до спільноти, — а що ж прийде за цим? Я знову буду боротися, знемагати від нудьги, мріяти, животіти самотинно?

В один із таких днів це передчуття охопило мене з такою силою, що моє кохання до пані Єви спалахнуло несподівано болісно. Боже, невдовзі я ніколи більше не побачу її, не почую її впевнених рішучих кроків, коли вона ходить кімнатами, ніколи більше не побачу її квітів у себе на столі! І чого ж я досяг? Я мріяв і заколисував себе, замість того щоб завойовувати її, боротися за неї і назавжди прикликати до себе! Мені пригадалося все, що вона розповідала про справжнє кохання, — безліч тонких нюансів, сотні солодких картин, можливо, обіцянок? І що я з цього узяв, здійснив? Нічого! Нічого…

Я став посеред своєї кімнати, зосередив усі свої відчуття і задумався про Єву. Я хотів зібрати всю потугу своєї душі, щоб змусити її відчути силу мого кохання, щоб пригорнути її до себе… Вона мусила прийти і зажадати моїх обіймів, щоб мій поцілунок жадібно занурився в її зрілі звабливі вуста…

Я стояв і напружувався так, аж кінчики моїх рук і ніг заціпеніли. Я відчував, як із мене струмує якась сила. На кілька секунд у мені щось щільно стиснулося — світле і прохолодне, мені здалося на мить, що я виростив у своєму серці якийсь кристал, і я знав, що це і є моє «я». Холод підступив аж до самих грудей…

Трохи отямившись від цієї жахливої напруги, я відчув: щось має статися… Я смертельно втомився, але був готовий до того, щоб побачити, як Єва от-от увійде до моєї кімнати, розгарячіла і жадана…

І тут я почув кінський тупіт, що наближався звіддаля, з довгої вулиці. Він чувся зовсім близько і виразно, а тоді несподівано урвався. Я кинувся до вікна. Внизу з коня спішився Деміан. Я побіг йому назустріч.

— Що сталося, Деміане? Сподіваюся, з матір’ю все гаразд?

Він не дослухався до моїх слів. Він був дуже блідий, піт стікав з його чола по щоках. Він прив’язав свого розгарячілого коня до садової огорожі, взяв мене попід руку і пішов вулицею вниз.

— Ти вже щось знаєш?

Я ще нічого не знав.

Деміан стиснув мою руку і повернув до мене своє обличчя з якимось потемнілим, жалісливим, дивним поглядом.

— Так, мій друже, уже почалося. Ти ж чув про велике напруження з Росією?

— Що?! Невже… війна? Я якось не вірив…

Він промовив тихо, хоча поблизу не було жодної душі.

— Вона ще не оголошена. Але буде — можеш не сумніватись. Я цим тобі не набридав, але останнім часом я вже тричі бачив нові знамення. Отже, йдеться не про кінець світу чи про землетруси або революцію. Буде війна. Ось побачиш, як воно бабахне! Який сліпий захват охопить усіх, вже зараз кожен готовий кинутись у наступ. Таким огидним стало для всіх життя. Хоча, Сінклере, це тільки початок. Війна буде, можливо, тривала, дуже жорстока війна. Але це знаменує щось нове, і для тих, хто чіпляється за старе, це нове буде чимось жахливим. А ти думав, що робитимеш?

Я був приголомшений — усе це звучало для мене якось дико і неймовірно.

— Не знаю… А ти?

Він знизав плечима.

— Як тільки оголосять мобілізацію — я піду до війська. Я ж лейтенант.

— Он як? Я про це нічого не знав…

— Так, це була одна з моїх спроб пристосуватися. Ти знаєш, я не люблю якось виділятися і завжди, може, навіть занадто, намагався бути коректним. Через тиждень, напевно, я вже буду на фронті…

— Господи…

— Не треба, друже, дивитися на це так сентиментально. Мені теж, у принципі, відразливо командувати стрільбою по живих мішенях, але то вже малосуттєво. Тепер кожного з нас закрутить величезне колесо. Тебе також. Напевне, тебе теж мобілізують.

— А що буде з твоєю матір’ю, Деміане?

Тільки тепер я згадав, про що мріяв щойно.

За чверть години світ невпізнанно змінився! Я напружував усі свої сили, щоб викликати коханий образ, а доля несподівано вишкірилася на мене грізною, жахливою машкарою.

— З моєю матір’ю… Про неї не треба турбуватися. Вона зараз у більшій безпеці, ніж будь-хто інший на цьому світі. Ти дуже кохаєш її?

— Ти про це знав, Деміане?

Він засміявся щиро і якось полегшено.

— Хлопчику! Звісно, що знав. Ніхто ще не називав мою матір «пані Єва» — тільки ті, хто кохав її. До речі, ти ж кликав її сьогодні, правда?

— Так… Я кликав пані Єву…

— Вона це відчула. Бо раптом послала мене до тебе. Я саме розповідав їй новини про Росію.

Повернувшись назад, ми погомоніли ще трохи, потім він відв’язав коня і сів верхи.

Лише нагорі, у своїй кімнаті, я відчув, наскільки я виснажений почутим від Деміана, а ще до того — попереднім напруженням. Але пані Єва мене таки почула! Своїми думками я торкнувся її серця! Вона б, може, і сама прийшла… якби… Яким дивним усе це було і водночас яким прекрасним! Розв’яжеться війна, і тепер почнеться те, про що ми стільки разів говорили. І Деміан так багато знав про це наперед. Як дивно, що світова бистрина мчить вже не десь повз нас. Тепер вона раптом зачепила наші серця, нас чекають незгоди і дика доля, і чи невдовзі настане мить, коли ми станемо потрібні світу, який почне незворотно змінюватися. Дивно тільки, що таке особисте, як «доля», я повинен розділити разом зі стількома людьми, спільно з усім світом. Але що ж… Я був готовий до цього.

Увечері, коли я проходив містом, усе скрізь аж вирувало від величезного збудження. Скрізь чулося слово — «війна»!

Я зайшов до пані Єви, і ми повечеряли в садовому будиночку. Я був єдиним гостем. Про війну ніхто не мовив і слова. Лише згодом, уже коли я зібрався йти, пані Єва сказала:

— Любий Сінклере: ви сьогодні мене кликали. Ви знаєте, чому я не прийшла сама. Але не забувайте: тепер, коли вам хтось буде потрібний, хто носить на собі «печать», — покличте його знову…

Вона підвелася і пішла в сутінки саду. Велично, немов королева, простувала ця таємнича жінка поміж мовчазних дерев, і над її головою світилися розсипи маленьких тендітних зірок.

Моя оповідь підходить до завершення. Події розгорталися стрімко. Невдовзі розпочалася війна, і Деміан, якийсь вражаюче несхожий у військовій формі і в сріблясто-сірій шинелі, поїхав від нас. Я проводжав його матір додому. Незабаром і я попрощався з нею, вона поцілувала мене в уста і на мить пригорнула до себе, її великі очі палали зовсім близько і дивилися тужно в мої…

І всі люди були немов браття. Вони захищали вітчизну і свою честь. І то була доля, у суворе обличчя якої вони зазирнули на якусь мить. Молоді юнаки прибували з казарм, сідали в потяг, і на багатьох обличчях я бачив печать — не ту нашу, прекрасну і сповнену гідності, а ту, що означала любов і смерть. Мене теж обіймали люди, яких я раніше ніколи не знав, і я це розумів, і з щирістю відповідав їм так само. Вони чинили так у пориві, а не за велінням долі. Але порив цей був священний, він народжувався з того, що всі вони спізнали оту коротку мить зазирання в очі долі.

Наближалася зима, коли я потрапив на фронт.

Спочатку, незважаючи на гострі відчуття від стрілянини, я був усім розчарований. Рані-те я багато розмірковував над тим, чому людина украй рідко здатна жити заради якогось ідеалу. Тепер я побачив, що багато хто, навіть усі поспіль, здатні померти за ідеал. Особливо коли цей ідеал був не особистим, вибраним довільно, а спільним і рокованим.

Але я з подивом зрозумів, що недооцінював людей. Як би не уніфікувала їх служба і спільна небезпека, я бачив багатьох — і живих, і тих, що гинули — як вони безстрашно сприймали веління долі. У багатьох, дуже багатьох — не тільки під час наступу, але і в будь-який інший час — помітним був отой твердий, далекий, мовби одержимий погляд, який нічого не знав про цілі й означав повну відданість жахливому. Що б вони не думали і в що б не вірили — вони були готові йти, вони були затребувані. З них і будуватиметься майбутнє. Але чим упертіше світ штовхав до війни, героїзму, честі й інших старих ідеалів, тим віддаленіше і неправдоподібніше звучав будь-який голос удаваної людяності. Все це було тільки поверховим (усі оті питання про зовнішні й політичні цілі війни). А в глибині відбувалося якесь становлення, щось на кшталт нової людяності. Оскільки я бачив багатьох — дехто з них помер на моїх очах, — ті зрозуміли чуттям, що ненависть і злоба, вбивство і знищення не прив’язані до жодних об’єктів. Оті об’єкти (так само, як і цілі) були абсолютно випадкові. Глибинні почуття — навіть найдикіші — не стосувалися ворога. Їх кривава справа була лише відлунням внутрішнього світу — душі, що розкололася. Вона хотіла шаленіти, знищувати і вбивати, щоб змогти народитися знову. Гігантський птах вилуплювався з яйця, і яйце було світом, і світ повинен був розвалитися…

Однієї ночі навесні я стояв на варті біля садиби, яку ми захопили. Примхливі пориви вітру гнали у небі Фландрії полчища хмар, десь за ними вгадувався місяць. Упродовж дня мене огортав якийсь неспокій, дошкуляла якась тривога. Тепер, на своєму нічному посту, мені щемно згадувались картини з минулого життя — пані Єва, Деміан… Я стояв, притулившись до тополі, й дивився в збурене небо, просвіти у хмарах, здригаючись від розривів, перетворювалися небавом на плинні вервечки образів. Дивна млявість пульсу, нечутливість шкіри до дощу і вітру, поява іскристої внутрішньої свіжості свідчили: при мені з’явився поводир.

У хмарах привиділося велике місто, де снували мільйони людей, що розтікалися навсібіч широкими просторами. У товкотнечі поміж ними раптом виникла якась божественно-велична постать — з мерехтливими зірками у волоссі, велетенська, мов гора, що рисами нагадувала пані Єву. До неї, немовби до якогось велетенського святилища, стали прямувати юрби людей. Богиня схилилась долу, печать на її чолі світилася.

Здавалося, перед нею раптом постало видіння, вона заплющила очі, і її світле обличчя скривилося від болю. Вона вжахнулася, і з її чола посипалися зірки — тисячі палаючих зірок, які розліталися в чорному небі іскрами навсібіч.

Одна з таких зірок полетіла до мене з пронизливим звуком — наче шукала мене. І тут вона несподівано з гуркотом розсипалася на тисячі скалок, мене підкинуло догори і жбурнуло на землю. Світ наді мною розколовся…

Мене знайшли поблизу тополі, присипаного землею, із численними ранами.

Я лежав у якомусь підвалі, наді мною гриміли гармати. Потім їхав кудись на підводі, що тряслася безлюдними полями. Здебільшого я спав або впадав у непритомність. Але чим глибше я провалювався у нетямність, тим сильніше відчував, що мене тягне якась сила, що владарює наді мною, і я корився їй…

Я лежав у сараї на соломі, було темно, хтось наступив мені на руку. Але моя душа рвалася кудись далі, мене ще міцніше тягнуло кудись. Мене поклали на підводу, а потім на ноші чи на переносну драбину. Я дедалі сильніше відчував веління рухатися кудись уперед, я не відчував нічого, окрім примусу прибути врешті-решт кудись.

І ось я дістався мети. Була ніч, я був при повній свідомості і щойно лише відчув усю потугу цієї внутрішньої тяги. Лежачи в якомусь приміщенні на підлозі, я несподівано відчув, що вже прибув туди, куди мене кликали. Я озирнувся, поруч із моїм матрацом лежав хтось, і цей невідомий нахилився і подивився на мене. На його чолі проступила печать. То був Макс Деміан.

Я не міг говорити, він також не міг (чи не хотів). Він лише дивився на мене. На його обличчя падало світло від ліхтаря, що висів на стіні. Він посміхався до мене.

Нескінченно довго дивився він мені прямо в очі, повільно наблизивши своє обличчя до мого, так що наші тіла майже торкалися одне одного.

— Сінклере… — прошепотів він.

Я показав очима, що зрозумів його.

Він знову посміхнувся співчутливо.

— Хлопчику… — промовив він посміхаючись.

Його вуста були зовсім поруч із моїми. Він продовжував пошепки.

— Ти ще пам’ятаєш Франца Кромера? — запитав він.

Я підморгнув йому і теж зміг усміхнутися.

— Любий Сінклере, послухай… Я змушений буду зараз піти. Я, можливо, коли-небудь тобі знову знадоблюся — для захисту від Кромера чи ще для чогось… Якщо ти мене покличеш, я прибуду, але вже не так примітивно — верхи чи залізницею. Тобі доведеться прислухатися до себе, і ти побачиш, що я — всередині тебе. Розумієш? І ще одне. Пані Єва просила мене, якщо тобі коли-небудь буде дуже кепсько, передати поцілунок від неї. Заплющ очі, Сінклере…

Я слухняно заплющив очі і відчув легкий поцілунок на своїх вустах, що постійно кровили. А потім я провалився в непам’ять…

Вранці мене розбудили для перев’язок. Нарешті, повністю очумавшись, я хутко повернувся до сусіднього матраца. Там уже лежав незнайомий чоловік, якого я раніше ніколи не бачив…

Перев’язки завдавали мені болю. Все, що відтоді відбувалося зі мною, спричиняло біль. Але коли я іноді знаходив ключ і цілковито занурювався в себе, туди, де в темній порожнечі блукають образи долі, тоді варто було лиш схилитися над цим чорним дзеркалом — і я вже бачив вимріяний образ, який тепер уповні був схожий на нього — мого Друга і Провідника.