День пса

Далекобійник

Певно, у редакції «Родинної газети» зраділи, отримавши лист від далекобійника. Еге ж, не часто таке буває. Ось що я писав: «Одного дня насипом посередині автостради біг покинутий пес. Це дуже небезпечно, бо може створити нещасний випадок зі смертельними наслідками». Написавши це, я замислився: дієслово «створити» видалося мені не вельми вдалим, проте я залишив його, не знайшовши кращого; зрештою, це слово має певний стосунок до мого фаху. А втім, до написаного я додав: «Працюю я далекобійником». І зауважив, що покинуті пси — це серйозна проблема, що я бачив подібне не вперше, тож хотів би висловитися — здебільшого не заради того, щоби люди схаменулися, а радше заради моїх дітей: нехай вони знають, що далекобійник помічає більше, ніж якийсь кабінетний щур, що, зрештою, далекобійник за словом далеко не піде, хоч і не тримає в шухляді гарний диплом. Приміром (писав далі я), зранку, коли я сідаю до вантажівки і рушаю, ніщо не відволікає мене від спостережень, тож я помічаю всі аномалії — і не мовчу про них. Згадую про бачене при оказії, зустрічаючи тих, хто воліє послухати — а трапляється це нечасто, бо на стоянках, де ми зупиняємося на перепочинок, усі втомлені, тож говорити немає бажання. Та й сам я за вдачею небалакучий. І з дітками майже не бачуся. Добре хоч їхня мати має змогу опікуватися ними — вона, ніде правди діти, справжнісінький янгол. Та коли вони підуть до університету, а я вийду на пенсію, все ж доведеться про щось із ними розмовляти, інакше дивитимуться на мене зверхньо; усі діти дивляться так на батьків, і наша родина не виняток, навіть якщо дітки отримають освіту — на відміну від мене (до речі, саме через моїх батьків).

Написав я все це і став чекати відповіді. До газет я пишу досить часто, і зазвичай там тішаться, що людина, якій нібито нічого повідати світу, насправді має чим поділитися. Ну, скажімо, коли вранці я вирушаю в дорогу, то дуже уважно роздивляюся і помічаю, що фрамуга в сусідньому будинку у цей час завжди прочинена. І я кажу собі: еге, отой, що спить там, нагорі, також прокидається на світанні! Аж ось одного разу я бачу наволочку на подушку, розстелену на даху, і міркую: отже, наволочка, що сохне, вночі намокла або забруднилась, а це означає, що в будинку є дитина, і дитина відригнула. І я відразу згадую свого шибеника (або своїх шибеників — залежно від дня), який теж час від часу вередує, як і всі діти: то переїсть, то до школи не хоче йти — цілком звичні речі.

Тоді інше спадає мені на думку, і я пишу до іншої газети («Сучасної жінки», скажімо), що мій синок щоранку відригує, перш ніж піти до школи, то як мені бути; оскільки моя дружина соромиться про це казати, то я відважився їм написати і сподіваюся, що вони дадуть відповідь. І мені радо відписують, припускають, що у школі, до якої ходить мій син, є психолог, і саме з ним варто порадитися; або ж припускають, що у нашій родині бракує спілкування; тож із дитиною слід спробувати поговорити про цю справу (еге ж, вони навмисно вживають слова, які не примусять вас почуватися винним) — обережно, почавши, приміром, зі свого робочого дня, з того, що ви бачили з віконця своєї вантажівки, з подушки і фрамуги; авжеж, месьє, це прекрасна ідея, — ви дуже спостережливий, тож скористайтеся цим, а тоді запитайте синочка, що він думає про все це, чи не здається йому, що там теж є хлопчик, який відригує, перш ніж іти до школи, і чому він так робить? І тоді ваш синок, уявивши (саме так вони пишуть) життя іншого хлопчика, розповість вам про себе. Ось так. А ви, месьє, на додачу до роботи далекобійника, відбудете, таким чином, і «роботу батька»; вони пишуть «роботу», бо саме таке слово вжив я; авжеж, бути батьком — також робота, досить далека від костюмів, краваток і лакованих черевиків.

Будь-що можна назвати «роботою». Навіть якщо це творчість. Взяти хоча б мене: дітей у мене насправді немає, та й дружина від мене пішла. Пса я теж — цілком можливо — вигадав, і все ж я зупинив вантажівку, виліз із кабіни, стояв там і махав водіям, аби вони пригальмували, й усі (хоч і витискали зі своїх автівок хто 120, а хто й 140 км/год) слухняно вповільнювались; усі гадали, що десь далі сталась аварія; до того ж далекобійники мають поважний вигляд, принаймні коли сидять у кабінах або ж стоять поруч зі своїми вантажівками. Тож, цілком імовірно, водії пригальмовували заради вигаданого пса чи неіснуючої аварії. Та щодо мене, я впевнений, що бачив, як псюра прожогом мчав посеред автостради. Це було звичайне спостереження (на кшталт наволочки, що сушилася на даху), тож я вчинив, як слід, і зупинив свою вантажівку. Цілий потік автівок пригальмував через мене — і нарешті я побачив обличчя, які зазвичай не бачу, бо вони завжди зашвидко проносяться повз мене. Обличчя поглядали на мене із подивом, хтось подякував жестом, а хтось інший опустив скло і запитав: «Що трапилося?». Часу на відповідь не було. Хоча, цілком можливо, що я й відказав: «Там собака!». І коли я вперше вигукнув «Там собака!», — саме тоді в мене зненацька уперше в житті виникло бажання заплакати привселюдно, упасти на землю, кинутись під колеса машин...

Тому я й написав до «Родинної газети». Написав через оте нестримне бажання ридати, що охопило мене перед усіма тими людьми. І я вирішив, що маю розповісти про своїх дітей (навіть якщо їх ніколи не існувало) і про їхні негаразди, пригадуючи історію з псом; кортіло крикнути на весь світ, що ображати тварин — це те саме, що заохочувати рабовласництво, еге ж, це те саме, просто замість рабів — собаки, корови, коні й кури. До слова (але про це я, напевно, напишу до журналу «Натуральні продукти»), я став вегетаріанцем; і сталося це тоді, коли мав рушати о першій ночі, аби ще до світу приїхати до Ренжіса й придбати м’ясо — саме лише м’ясо. Читачі журналу «Натуральні продукти» мають знати, що таке рі́зниця, що таке бійня — варто було б улаштовувати для них туди екскурсії і починати з рундуків, де за найвигіднішою в місті ціною можна знайти найсвіжіше м’ясо і найсмачніші ковбаси (скажімо, «У Лізетти» чи «Апетитний біфштекс»); потім читачів можна завести до подвір’я, де, мекаючи й мукаючи, купчаться бідні тварини — це дуже нагадує останнє зібрання родини, коли, виходячи із вантажівки, всі розминають ноги і перезираються полохливо; в одному з кутків лежить величезна купа ще теплих тельбухів, і зупиняючись саме на ній, погляди деяких тварин змінюються; деякі з бідолах прикипають до місця, і доводиться колоти їх довжелезним гаком, аби примусити йти. Далі на них чекає коридор смерті. Це вузький прохід, де є місце лише для однієї тварини, і з обох боків люди підганяють її гострими гаками, аби тварини рухались швидше. Страх густішає. Кілька місяців скотині не дозволяли рухатись, щоб наросло ніжне біле м’ясце — і нині бідолашних тварин завели до коридору смерті й підганяють; і жертви вперше й востаннє в житті змушені бігти. Я бачив, як вони підстрибують на неймовірну висоту, як люто кидаються на стіни; ці жирні тварини з ніжною шкірою раніше не мали іншого клопоту, окрім як пити збагачене молоко, яке їм щедро підливали; вони не мали іншої розваги, окрім як вилизувати (замість материнського вимені) храпу сусіда, ледве дотягуючись через ґрати. У коридорі смерті темно, наче у стайні, однак очі виблискують; це очі тварин і очі людей, і вилискують ці очі однаково: у них відбивається світло в кінці тунелю, де завдають смерті. Туди я жодного разу не довідувався. Головне, що я збагнув у цьому коридорі: тварини знають, що це кінець. І в їхніх зіницях це вилискує так само чітко, як пляма на наволочці на даху, варто лише придивитися. Однак різники ніколи не придивляються, хоча в декого з них є діти — і не уявні, як у мене, а справжні діти, яких вони зачали разом із якоюсь доброю жінкою; і ці дітки облуплять різників живцем, адже їм закортить, напевно, вчитися в університетах, і одного дня ці дітки з власної волі стануть вегетаріанцями.

Щодо мене, то я безбатченко. Почасти це спрощує життя. Себто, хочу сказати, що ніколи не мав причин скаржитися, як решта бідолашних дітей у журналах Ado чи Teens. Ну ні́чого мені туди писати — я й сам достоту не знаю, чому. Просто читаю історії підлітків, які нарікають: батьки не дозволяють курити, або гуляти, або покинути школу, або кермувати автом, або ночувати у подружки. Якось у мене виникло бажання й собі туди написати, та стало мене лише на: «Я — безбатченко». І все — баста! Бо позаяк батьків немає, то немає й проблеми, еге ж? Немає її — і все. Рухаєшся собі по прямій, точнісінько як той пес, що біг за автівкою — невидимою автівкою, зашвидкою для нього, автівкою, яку ніхто не бачив, адже, звісна річ, ніхто не помітив, як бідолашного пса викинули... Люди кричать, гукають, намагаються врятувати тварину або ж попестити замість тих, хто її прогнав, проте пес уперто вистежує слід, тримає цей клятий слід, який поступово слабшає. Але це нічого, адже цю звичку доведено до автоматизму, треба лише взяти правильний курс і бігти. Ця своєрідна омана — найпростіший із душевних станів; він не передбачає жодних думок; так далекобійник дорогою з Брюсселя до Парижа просто суне вперед — і десь у кінці на нього чекає гора мертвого м’яса, з якого вже не сочиться кров; це просто купа червоного, рожевого, білого і холодного, страшенно холодного м’яса. Саме так стають вегетаріанцями — без вагань, без варіантів! Авжеж, почати це доволі просто — лише не обертатися, не бачити очей тварин, яким судилось померти, лише не брати на себе відповідальність, залишаючись безвинним і ошатним... О, газети обожнюють подібні речі! Безвинний і вичепурений далекобійник-вегетаріанець пише про покинутих тварин і дітей, яких варто виховувати, щоб у майбутньому такого не траплялося.

Час від часу я вожу овочі й фрукти. Напрямок завжди той самий: Париж–Брюссель, іноді — до Голландії. Коли я вперше перевозив томати-чері, мене зупинили голландські митники. До того вони ніколи не бачили чері — такого продукту в їхньому реєстрі просто не було! — тож митники розгубилися. Вони не знали, куди це занотувати — до фруктів чи овочів, томатів чи вишень? Я насолоджувався, спостерігаючи за збентеженими митниками. Вони примусили нервуватися цілу валку автівок через новий продукт, досі небачений ні в Ренжісі, ні в усій Північній Європі. Із газетярами так само: вони завжди губляться, міркуючи, на якій сторінці розмістити мій лист; я для них, мов той овочефрукт — гібрид, покруч; а втім, це так зворушливо — далекобійник у рубриці «Ми любимо». Це так мужньо і водночас вразливо — запевнила мене журналістка з журналу «Ніжність», якій я розповідав про непорозуміння з коханою; журналістка мала біляве волосся й сліпучо-червоні вуста. Ото дивина — закоханий далекобійник! Саме так, певно, вона подумала, і саме тому потелефонувала мені, щойно отримавши мій сентиментальний лист. Вона сказала, що хоче поговорити про мою роботу, і якщо маю що розповісти, то я не варто соромитися. Я відповів, що не проти, але говоритимемо точно не в мене вдома, бо дружина надто вразлива і їй не вельми сподобається, коли така мила журналістка, як ви, розпитуватиме мене про особисте. Авжеж, вантажівка — це і є моє справжнє особисте життя! Щодо решти, то воно, безперечно, може з’явитися в рубриці з листами від читачів, але за умови збереження анонімності. Жодного імені, лише правильна назва, скажімо, «Розповідь далекобійника» або (для трапунку із псом) «Робота справжнього батька»; це має привернути увагу — авжеж, увагу справжніх батьків, бо я не певен, що несправжні батьки (ті, які здатні когось покинути) читають подібні речі.

Журналістка запропонувала зустрітись у барі. «У такому місці, де ви звикли бувати», — сказала вона. Певно, хотіла надихнутися, відчути на смак життя далекобійника — і дбайливо перенести його у журнал. Тож я підказав одну придорожню забігайлівку (тоді я ще й гадки не мав, що то буде День Пса, еге ж, іще той знаменний день!). Зрештою, можливо, саме через журналістку потім мені так кортіло, не криючись, плакати перед людьми, які зупинялися через пса...

Я прибув вчасно, а вона трохи запізнилася — що ж, нехай, адже це жінка! Вродлива, до речі, ще молода, років тридцяти, а може й менше, не знаю, я не маю звички вгадувати вік жінок; до того ж, Жермена, поки жила зі мною, здавалася старшою за свій вік — певно, через незмінну сигарету у кутику вуст і фарбоване волоссям (коріння залишалося чорним, а решта була пшеничного, час від часу — рудого кольору, залежно від настрою); моя ж журналістка на вигляд була як жінка, яка стежить за харчуванням і майже ніколи не курить — принаймні не при мені. Я спостерігав за нею, роздивлявся її коротке чорне волосся — вона не витрачалася на фарбування, — її ненав’язливий макіяж, джинси й недбало накинутий піджак від костюма (надто розкішний піджак для цих джинсів), а під ним — звичайна розшита мереживом футболка. Я бачив її очі — вони були також чорні, очі тварини, але не корови чи вівці, ні, значно хижіші, хоч і теплі водночас. Зненацька я відчув, що й за мною спостерігають, і тоді — як завжди у таких випадках — поглянув на себе збоку. Це дуже важливо для поглядів людей і тварин — слід розуміти, хто і як тебе бачить. Особисто мене це збуджує і водночас лякає. Бо як для далекобійника, я надто хирлявий — принаймні, досить далекий від стереотипів. Звісно, я цього не соромлюся, проте іншим від цього лячно; скажімо, Жермена взагалі ніколи не піднімала на мене очей. Дивилася на його псюгу — ту істоту навіть собакою назвати язик не повернеться; так само деяким чоловікам і жінкам не пасують людські імена. Харциз був ким завгодно, але не псом: перевертнем, джиґуном, що переводив усі статки Жермени на корм і чепурненькі зимові вбрання, на візити до ветеринарів і повідці з дзвониками; він був справжнім прихистком для бліх, яких витрушував на килими і цілісіньку ніч вичісував на нашому ліжку (часом це сухе шкрябання супроводжувало мене й у снах, сповнених вантажівок і автострад; тож зранку я знесилено вивалювався з кабіни, невиспаний, із майже свинцевими ногами, що затекли (усю цілу ніч уві сні я намагався знайти джерело того шкрябання, і не міг, адже Харциз лежав на ліжку, а не в уявній кабіні...).

Про Жермену журналістці я не розповів, адже Жермена пішла, забравши Харциза й усі заощадження. Так, я згадував дружину й дітей, та оскільки треба було за щось зачепитися (адже уявляти дружину й дітей під хижим тваринним поглядом журналістки — не те саме, що вигадувати їх на папері для журналу), я закотив штанину і показав кісточку, вкриту червоними цятками. «Бачите, це доводить те, що у нашій родині люблять тварин», — заявив я. Журналістка подивилася на мене здивовано, її вії розлетілися, утворивши зірки, тож я, прибравши суворого вигляду, пояснив: «Укуси бліх. У нас повно котів». Котів я вигадав, бо не хотів згадувати Харциза і боявся, що ми відступимо від моєї історії, тож уявив, буцімто у моєї дружини був кіт, ласкавий, як і вона сама, і що у моїх дітей також були коти — по одному на кожного. І я змальовував кожного кота по черзі, виграючи таким чином час на обмірковування образів дітей. Я казав журналістці, що кожен із цих котів заблукав і потрапив до нас випадково, і що всі вони були глибоко вдячні, що їм дозволяли спати на ліжках, потроху забуваючи про попереднє моторошне життя. А від котів — і блохи. Я не став казати, що блохи — єдина згадка про Жермену і що вдома, сідаючи вечеряти чи переглядаючи телевізор, я щоразу відчуваю, як вони в’їдаються в мої ноги.

Той пес із автостради, напевно, ніколи не спав у чиємусь ліжку. Від псів, які сплять у ліжку, не відмовляються. Отже, він спав надворі на підстилці чи в будці. Хтозна, можливо, він жив у заґратованому вольєрі, звідки брехав на перехожих; можливо, то було його єдиним призначенням — оббріхувати перехожих, труїти світ, нібито захищаючи будинок і його власників. Не знаю. Я намагаюсь уявити історію пса до того, як залишили його на автостраді, та марно. Це складніше, ніж вигадати собі життя. Цей пес — це хтось інший, із ким я раніше не знався; однак цей «хтось» мав справжнє життя — не вигадане, а справжнє; певне, саме тому мені не вдається відтворити історію пса до того, як власник його залишив.

«Герр Ґрассмайр із сином в старовинному екіпажі під час прогулянки засніженими полями...». Це було в журналі «Солодке життя», який я гортав, чекаючи якось на прийом у дантиста. Цілу шпальту було присвячено різдвяній Австрії: як там святкують, ласуючи гарячим вином і пиріжками й заробляючи на прогулянках старовинними екіпажами і на продажі різноманітних різдвяних витребеньок. На фото угорі праворуч пишався сам герр Ґрассмайр — кремезний, червонощокий, із густими чорними вусами, що плавно переходили у бакенбарди і підкреслювали білину бездоганних зубів. Герр Ґрассмайр усміхався — такий чепурний у фетровому капелюсі, сірій маринарці з темно-зеленим підкладом і мідними ґудзиками; поруч із ним сидів хлопчина — також червонощокий, у сірій маринарці із зеленим підкладом і фетровому капелюсі (завеликому для його голови); хлопець грав на акордеоні. Він роззявляв рота — певно, виводив пісню. Я замислився: цікаво, чим я гірший за герра Ґрассмайра, який (так було зазначено в підписі під фото) «вправно правив четвіркою коней, поки його син грав на акордеоні»? Авжеж, там було написано саме так: «вправно». Гадаю, подібні означення стосуються тих, кого не виганяли з дому й у кого під боком був, скажімо, таточко з батогом у руці. А тим часом пара від важкого сапу коней піднімався у прозоре небо Тіролю... Якби тато навчив мене грати на акордеоні, або ж якби я хоча б мав змогу співати, сидячи поруч із ним, добре знаючи, що мій спів приваблює клієнтів, — напевно, я не відчував би потреби писати до газет, вигадуючи собі родину. Коли я сиджу у вантажівці посеред автостради, то час від часу згадую герра Ґрассмайра і його сина. Я жодного разу не думав про свого батька — і не подумаю про нього ніколи, адже це буде одна з найбезглуздіших думок.

«Мадемуазель, — почав я. — Чи краще: мадам?» Журналістка всміхнулась і уточнила: «Мадемуазель». І тут мені варто було б сказати щось на кшталт: «Мадемуазель, я ладен стати вашим відданим охоронцем!». Однак я уявив її — таку вишукану і прекрасну — поруч із хирлявим далекобійником і не сказав нічого, лише подумав: «Мадемуазель, на схилі літ я ладен стати вам опорою...». І я в цьому навіть не сумнівався! Думав, що міг би бути єдиною людиною на світі, яка безперешкодно спостерігала б за появою перших зморшок і кіл під очима, людиною, яка милувалася би зблиском срібла у її волоссі; авжеж, саме срібла, бо від слова «сивий» аж морозом всипає. А втім, можна взяти слово «сивизна» — і перед очима одразу постануть засніжені гірські хребти, і сивокосі жінки миттю повернуть собі свою справжню сутність — неймовірно прекрасних природних перешкод. І все ж «сива жінка» — це звучить досить нечемно. Словом, я міркував про сивизну і німував. А журналістка тим часом терпляче поцікавилася: «Хочете мені про щось розповісти? Ми начебто збиралися поговорити про вашу роботу...». І вона поклала на стіл ручку й блокнот. Тоді я сказав: «Мадемуазель, робота у мене досить самотня». І замовк. Мені здавалося, що до цих слів нічого додати. Тієї ж миті, гадаю, власник пса саджав свого утриманця до автівки, щоби викинути його десь на стоянці обіч автостради. Господар прикріпив лижі до даху авта, запхнув валізи до багажника; перед очима у нього лежав папірець із адресою дівчини, за якою він їхав — він її майже не знав, зустрів у одному барі та й вирішив познайомити із зимовими видами спорту; не дивно, адже в неї був пишний задок або гарні цицьки — щось на кшталт Жермени, білявка, але з добре пофарбованим доглянутим волоссям і справжніми сукнями, що не скидалися на старі лахи. Тож він посадив собаку — туди, куди згодом мала вмостити свою жирну дупу дівуля; проте спочатку він простелив на сидінні шмату, яку викинув слідом за псом. А пес усе розумів — вони завжди усе розуміють, і пси, і корови, і коні — а пес тремтів і дивився зі свого господаря, жалісно підвиваючи.

«Самотня... — повторила за мною журналістка, і ручка зависла в повітрі. — Що ви хочете цим сказати? Дорогою вам нікого не трапляється? Ви сам у своїй... кабіні, вірно?». Я сказав, що вона все зрозуміла правильно, та коли ти сам, то можна досхочу поміркувати. Скажімо, про сиві верхівки гір. Вона здивовано зирнула на мене. «Про гори...» — повторив я. «Виходить, одноманітність автостради і самотність вашого фаху наштовхують на думки про гори?». Я ствердно хитнув головою і розповів їй про герра Ґрассмайра і його сина, що грав на акордеоні; і я не міг відвести очей від смоляно-чорного волосся журналістки, де не було жодного срібного пасма.

І справді, коли довго кермуєш вантажівкою, то перед очима постає стільки цікавого! Часом я навіть не помічаю краєвидів навколо. Дивно, та коли мені здалося, що я побачив пса, то раптом блискавично сяйнуло все, кожна дрібниця, ніби я щойно — на світанні — вирушив у дорогу. Однак була вже п’ята година вечора (це я добре пам’ятаю), березневого вечора, сповненого незбагненно-теплого, ніби молочного сяйва; подібна весняна погода зазвичай огортає все навкруги після тривалої зливи. Небо немов роздивляється землю крізь хмару пилку (однак для пилку ще зарано), а повітря ж таке чистеньке, з ніжно-білим прозорим серпанком; жодної іншої пори року такого не побачиш! Часом я уявляю, що це молоко струменіє з іще щільно закритих бросток на деревах, немовби сама природа світиться, перш ніж розквітчатись. Хтозна, певно, є цьому явищу й інші причини — скажімо, глід, що квітує на насипу посередині автостради; та навряд чи поодинокі кущики здатні на подібне неземне сяяння. Пригадую, що машин тоді було досить багато, але рух не затримувався, всі витискали до 120 км/год, тож якби пес перебіг автостраду, то катастрофи було б не уникнути. І все ж він таки перебіг автостраду повністю, — хтось мені це сказав, певно, отой ненормальний на ровері. Я не встиг запитати, що зі своїм залізяччям він забув на автостраді; до речі, велосипедист таки примудрився впасти, і тоді сів на узбіччі — його коліно кривавило, а він все повторював: «Він перебіг, він перебіг!». Певно, я дивився тоді в інший бік. Хай там як, а якщо пес і справді перебіг автостраду, то він мав бути страшенно прудким і вертким, і це справді диво, що не трапилося катастрофи.

Отже, того дня я був уважнішим, аніж зазвичай. Можливо, тому, що після зустрічі з журналісткою вже не хотів гратись у вигадки чи вмикати «Радіо Рахіль» (я часто так роблю, коли хочу поміркувати чи відпочити, не витрачаючи коштів). У них чудовий фольклорний репертуар, а ще вони розповідають про свята з дивними назвами: Пурим, Песах, Шабат... Розмовляють із учнями єврейських шкіл, де програма та сама, що й у звичайних школах, із тими самим атестатами наприкінці навчання, та все ж має бути якась відмінність — адже ці діти не бояться говорити про свою віру і розповідають про неї впевнено, майже радісно. І це так відрізняється від дурощів, що їх крутять на інших станціях — тих, які щоранку слухала Жермена, з обов’язковими гороскопом і порадами косметолога, рекламою і запитаннями про політику випадковому перехожому, який знається на цій дурні не більше за мене, адже щодня бачить лише паркан у кінці свого садка (якщо він у нього є) або свої нашмаровані черевики. «Радіо Рахіль» несло щось високе — ніби молочне світло бруньок линуло радіохвилями. Якби в мене були діти, то я хотів би, щоб вони народились євреями — через усім відомий розум цього народу, а ще тому, що досить часто євреї кажуть дуже дивні речі. Скажімо, кілька днів тому я чув, як один рабин заявив: «Антисемітизм — це не наша проблема. Це проблема інших». Так само я міг би сказати, що блохи — проблема не моя, а Жермени. І чекаючи на вирішення, терпіти укуси щодня.

Отже, про пса я написав до «Родинної газети» — це ж дуже важливе дискусійне питання! Наше суспільство стурбоване долею тварин — тож, я переконаний, відповідь не забариться. А щойно мій лист надрукують, я надішлю копію чорнявій журналістці. Стаття у журналі «Ніжність» теж уже вийде, напевно. Гадаю, та журналістка не зможе мене забути — так само і я не забуду пса, який біг при сяйві бруньок. Для неї я був таким собі видінням, як і вона для мене. Я в цьому переконаний. Треба, однак, щоби це видіння протривало довше, ніж свято Пурим чи молочний весняний серпанок. І, сидячи у кабіні посеред залитої кров’ю бійні, я смакуватиму це безугавне життєдайне проміння...