День пса

Мій ровер

Уночі, незважаючи на біль у коліні, я стоїчно терпів безсоння. Еге ж, цей факт варто занотувати! Певно, завдячую цим павукові, що неподалік від ліжка ткав павутиння. Кілька тижнів тому, вдень гасаючи на ровері автострадою, а вночі шукаючи і не знаходячи сну, я пережив переляк. «Павук на стелі» — найінтимніша неуникна реалія мого існування, і мені було важко змиритися з присутністю тварюки із плоті і крові (якщо так можна назвати комаху, позбавлену соків і жиру). Я скаженів від павука — авжеж, скаженів! — хіба що депресія вже не вважається різновидом божевілля. Хай там як, а в певних проявах депресія подібна до павука, що тче свою павоть: поволі, час від часу відпочиваючи, щоб залози виробили удосталь ниток. А тут ідеться не про нитки — про грандіозну плутаницю слідів, яка хоч і теж зазнає періодів спокою, все ж неодмінно розкрилюється у справжню бурю. І щоденний кількагодинний лет автострадою із застосуванням усіх м’язів і сили волі не в змозі зцілити від недуги, що має такі симптоми: не знати, чого ти хочеш, куди прямуєш, як слід поводитися, прагнути розчавити думки, неначе шкідливу комаху, хотіти торкнутись землі, трави, бруку, свого взуття, довго жувати хліб, повністю відчуваючи його смак (хоча сам смак хліба вписується у коло умоглядних образів, і слово «смак» ніби в’їдається в мозок, а слово «хліб» ніби обвалює розум у тісті, мов величезну сосиску), не виходити з теплої ванни, благаючи воду порятувати вас, подіяти на всі пори вашого тіла, пити теплу і мильну воду, лизати мило, немов антидот, сподіваючись виблювати; а ще скажено мастурбувати, вигинаючи тіло як противагу духовному болю, випинаючи орган, що несе так звану «сексуальну» втіху (хоча коріння цієї втіхи у мозку, і коли програму перевантажено, насолоди просто не буде); а ще постійно думати, в що ти вбрався, що ти їси, чого торкаєшся, чим сереш — думати м’язами, щелепами, жовнами, сфінктерами, докладати думки усюди, де мозок безсилий, де контролювати їх неможливо, і виштовхувати їх на периферію тіла, викарбовуючи їх на власній шкірі.

У подібному стані з’ява звичайного павучка може вивести вас із рівноваги.

Павук, що з’явився тієї ночі, був чарівний: вузьке, трохи видовжене тільце, тонесенькі довжелезні лапки, що ніжно, немовби зважуючи вагу, температуру і невидимий рух повітря, обмацували його і креслили обриси майбутнього павутиння з повагою і своєрідним знанням таємничих границь, яким переповнене саме життя (усе життя, включаючи й смерть). Від цього неквапного самотнього танцю, коли лапки мляво віддавалися на поталу тяжінню, залежав у далекій перспективі успіх усіх ловів. А у короткій перспективі ткалася невидима — та все ж реальна — нитка, адже час від часу павук зупинявся, підбирав під себе довгі лапки, немов піднімаючи рибальську сіть, потім розкидав їх круг себе і підгинав трохи вгору; вочевидь, без міцного єднання цієї звірюки зі стелею це було б неможливо.

Я припустив, що, отак повільно балансуючи, павук хотів встановити зв’язок з однією із ніжок ліжка, наблизитися до мого обличчя, а може — хтозна — і побігати ним. На мить у мене виникла спокуса нейтралізувати тварюку, убивши її або зачинивши в коробці. Та поміркувавши, я зрозумів, що це неможливо: тактику відступу павуки розраховують так само філігранно, як і решту своїх дротоходських маневрів. До того ж, ця особина була надто гарною — або ж я роздивлявся її надто довго. Тож я вирішив зачекати, поспостерігати іще, намітивши не ворушитися, якщо обличчям відчую до смішного малу вагу істоти, бентежні пестощі її лапок. І я заснув під павутинням, забувши про ризик укусу, відчуваючи тільки біль у коліні й уявляючи, що павук згори заповзято провокував той біль — пульсуючи, ніби серце.

Коли ж я прокинувся вранці, павук завис точно над моїм обличчям. Варто було дихнути сильніше — і він гойднувся б, а може й упав би мені на чоло. Я побачив у цьому добрий знак: мені вдалося приручити чудовисько, яке, приваблене теплом голови, навмисно змінило точку розташування. Тепер я також почувався прив’язаним: невловиме ніби потрапило у тенета променів мого обличчя.

Здається, мені відомо, звідки це світло: у своєму коліні я відчував звіра — серце, що колотилось усередині рани. Пес поранив мене — точніше, ота його з’ява на автостраді. Я різко натиснув на гальма — і полетів із ровера. Того дня нагода померти постала для мене немовби щось звичне. Певно, це була найзручніша з нагод, якої я вже давно чекав. Та я не помер. Замість смерті отримав рану, що болісно ворушиться, мовби звір. І вперше за досить тривалий час я можу зібратися з думками.

Колись — до того, як у мене з’явився ровер — зібрати думки докупи здавалося нездійсненним завданням. Потім проблема знайшла вирішення у вигляді ровера, самотнього лету на ровері автострадою — неначе цілюще зілля від душевного розладу, корінням яке, на мою думку, сягає не так часу після звільнення з магазинчика «Привіт, фрукти!», як Дня народження Серджо, тобто кількома днями по тому. Саме тоді, повідомивши всіх про втрату роботи, я залишився без орієнтирів.

Та мить, коли я облаяв мадам Лупе — адміністраторку «Привіт, фруктів!» — стала найщасливішою у моєму житті. Без сумніву, саме це дало мені сил негайно підвести риску під чималим відрізком життя. Відрізком, що — відколи тато залишив мене — складався з більш-менш понадливих підробітків. Моє ж особисте життя зводилося до целібату, позначеного кількома зляганнями у закутках ґей-клубів і саун. Жодного разу я не привів нікого до кімнати, яку знімав на сьомому поверсі хмарочоса у Північному кварталі Брюсселя; до мене потрапляв хіба хтось із друзів з психологічними негараздами — терпляче вислуховуючи їх і даючи їм щирі поради, я миттю ставив їх на ноги. Те, що траплялося потім, не заслуговувало на назву ані інтрижки, ані — тим паче — любовних стосунків. Примхи — не більше.

«Давно ж уже ви наливаєтесь жиром за мій рахунок!», — гаркнув я, озирнувши начальницю знизу вгору. Мадам Лупе — відвислі щоки, ноги зі здутими венами, боксерські лабети з пальчиками-сосисками, ніби списаними з дитячого малюнка — гладшала мало не щодня. Як не дивно, крамувала вона тільки фруктами — у корзинах, коробках і елегантних гірках, які я створював на замовлення з май­стерністю, на мою нескромну думку неперевершеною. «Ви ж лишень погляньте на себе! — додав я, кивнувши спершу на її пузо, а там і на писок. — Достоту груша, поставлена на яблуко! Авжеж, добірні великі фрукти, мадам Лупе, нічого не скажеш — але ж гнилі усередині! Гнилі, так, гнилі!» І з цими словами випорснув весь мій гнів, поки я свердлив адміністраторку поглядом, прикипівши до її кругленьких оченят, — поглядом, що за місяці приниження набув убивчої сили.

Усе почалося із зауважень щодо мого вбрання. Спочатку їй не сподобалися прикраси — ті, що їх майструвала Лаура: запинка із маленьким сапфіром, кручений срібний кульчик, ланцюжок, прикрашений розплющеними цвяхами. Потім настала черга індійської прозорої лляної сорочки, яку я носив на голе тіло. Можливо, Лупе просто були не до вподоби гомосексуали — або ж тільки такі, як я, типові, прикметні, легко впізнавані. Гадаю, вона була б не проти присутності вусатого мачо у шкіряному одязі — на кшталт Серджо. І не засудила б променистий погляд Ігнація, його ранню плішину і вишуканий фірмовий костюм. Однак ні Ігнацій, ні Серджо не вміли робити із пляшки шампанського й фруктів — ананасів і ківі, інжиру і манго, хурми і гранатів, груш і бананів, яблук і винограду (залежно від сезону) — несамовитих або вишуканих гірок (залежно від клієнта й замовлення): для коханої жінки, на день секретаря, для холу готелю, у ложу для зірки, на весільний подарунок, на різдвяну оздобу... Ані Ігнацій, ані Серджо не відкопали б на ринках усі ці оригінальні предмети — плетені кошики, металеві ліхтарики, абажури, китайські вази, індонезійські шкатулки, мандоліну, мідний казанок, віяло зі справжнього пір’я, — що так дивували клієнтів і викликали стійке бажання повернутися ще. Зрештою, можливо, ні Ігнацій, ні Серджо також не розтопили б жорстоке серце мадам Лупе. Та в їхніх зручних робочих норках таких Лупе немає — а якщо навіть і є, то вони просто губляться в масі людей, заклопотаних створенням програм або модного одягу, у розплідниках ділків і знакомитих продавців, у яких (бо вони не вилазять з костюмів й краваток) про орієнтацію не питають.

Одяг був тільки приводом. Гадаю, насправді мадам Лупе дратувала моя зграбність, а головне — вміння давати лад фруктам. Відколи я з’явився в крамниці, обсяг продажів різко зріс, і обсяг тіла адміністраторки — як на диво — зростав паралельно. Вона була в тому віці, коли ілюзії зникають разом з густим волоссям. Авжеж, жінки також втрачають волосся, і на комірці чорної сукні мадам Лупе його завжди було удосталь; утім, я мав би сказати «чорних суконь», бо мені здавалося, що нестримне зростання ваги щодня вимагало нового розміру. Я ненавиджу потворність, не переношу її! Найпрекрасніші чоловіки у будь-якому місті, країні — ба на всій планеті! — гомосексуали, і так повелося ще з греків, себто велося завжди. Наш погляд не звик до потворності і недбальства. Ми дбаємо про себе: виняток з цього правила мені не відомий — принаймні з-поміж моїх друзів таких немає. Хай там як, а мадам Лупе зневажала вроду так само, як я — страшків. Тож ми були приречені на сварку. І найгіршим — о, це засмучує мене і досі! — було те, що адміністраторка зберегла альбом, до якого вклеювала світлини моїх творінь. Певно, на нього вона досі ловить нових клієнтів, примушуючи думати, ніби мій наступник не менш геніальний, ніж я.

А втім, усе має кінець — навіть хист еквілібриста і міцніша за сталевий прут мораль. Дрібні тимчасові підробітки, роль хлопа, що завжди стане на ноги, чарівна здатність до нескінченного пристосування... Та одного дня, коли мадам Лупе викидає тебе, мов собаку, кортить відкритися друзям, оголитись нарешті, хоч раз, уголос сказати про халепу одразу, а не за кілька тижнів, коли вже зручно облаштувався на новому місці. І на дні народження Серджо, коли розлили аперитив, я не стримався. «Знаєте, а я нагримав на Лупе — і отримав таку насолоду!.. Лише уявіть, я їй сказав...» І всі зачаровано слухали мене з келихами в руках: досі я розтуляв вуста хіба щоби висміяти нескінченний шерег своїх попередніх начальників, посміятися за їхніми спинами — та щоб у мене знайшлися яйця відкрито напасти на одного з них, тим паче на Лупе, чий примітивний садизм я імітував бездоганно!.. Я апетитно всотував несподівану повагу до себе — вона компенсувала десятки інших вечірок, коли я манірився перед людцями; тож, ніби додаючи приписку до заповіту, я зауважив: «І миттю зостався без роботи...». Усмішки стривожено заклякли, а я вів собі далі: «...на що, щиро кажучи, мені плювати!». Що ж, нічого нового у цьому не було, і я відчув, що розмови потечуть, як завжди — та зненацька із моїх вуст квапливо пролунала фраза, і поки я встиг збагнути, що сталося, затремтіла у колі гостей, мов викинута з акваріума рибка: «Більше я не шукатиму. Годі цих змін! Досить подавати резюме, щоразу перекроєне залежно від посади!». Звісно, потім я розповів те, про що завжди мовчав: про загальний контекст моєї особистої катастрофи, зазначивши, що слід обов’язково зважати на те, що два роки тому батько вигнав мене з дому; а якщо точніше, то він сказав: «Або ти живеш нормально, як всі, або забирайся і не повертайся ніколи!». — «Нормально, як всі — це означає успішно складати іспити, мати роботу, подружку, потім одружитись і розплодити дітей — розумієте?», — провокативним тоном пояснював я Серджо й іншим друзям. Хтось засміявся, решта були збентежені. Лаура співчутливо нахилилася до мене: «Слухай, Філе, а ти ж ніколи мені про батька не казав...». — «Люба моя Лауро, — сказав я, — якщо я ніколи не розповідаю про себе, це не означає, що в мене немає проблем, як у решти людей». Я обвів їх очима й продовжив: «Коли тебе викидають із дому, без грошей на навчання, еге ж, майже голого, так триває і далі, не завершується ніколи, варто раз зійти з рейок — і це назавжди, і не варто сподіватися, що хтось знову поставить вас на них, — ні, ви обов’язково натрапите на мадам Лупе або на людей, які через певний час збайдужіють до вас. Взяти хоч вас — хіба я вам потрібний? Та й мені не потрібний ніхто! Ніхто!». Приголомшені друзі не відводили від мене очей. Що вони могли? Я ж бо нікого не потребував! Я це кілька разів повторив, і навіть Лаура оніміла й заклякла — Лаура, яка зазвичай ніжно торкалася моєї щоки чи гладила по волоссю, коли їй здавалося, що мені це треба. Їхньої дружби було достатньо, аби я публічно зізнався в тому, що мене звільнено і що я вже давно став у своїй родині паршивою вівцею. До того моменту вони вірили в мене, вірили, що я завжди знайду вихід, що раз-у-раз ставатиму на ноги, не зважаючи ні на що... Але тоді, у квартирі Серджо, їхнє безсилля обпекло мене. Я ж на них ніколи не тиснув, ніколи не нав’язував своїх гризот — натомість був тим, кому можна довіритись удень і вночі. І коли настала моя черга — не залишилося нікого. Що ж, це було природно. Роками я рятував своє життя через інших, тамуючи чужі рани — а насправді всією вагою свого співчуття тиснув на друзів. Моя відкритість вже стала прислів’ям — але насправді була криком відчаю, подарунком у яскравій упаковці, що його ніхто не насмілювався розгорнути і який віддавав безнадією. І коли безнадія заповнила вітальню Серджо, коли я тихо і скромно розчахнув душу і всі побачили там усередині плоть, що тремтіла, посічена шрамами, — мовчання друзів було мені вироком. Люди, яких я вважав близькими, насправді були ними випадково, неодноразово довівши свою шляхетність, готовність прийти на допомогу; відчував, що я для них особливий, не просто здібний декоратор, не лише цап-відбувайло для мадам Лупе й інших рабовласників, які підступно називали себе працедавцями. Ігнацій і Серджо, що мали стабільне життя і розкішний триб, не мали ані часу, ані бажання на співчуття; Лаура також співчувала лише через пересит — коли запаморочення від успіху її творів загрожувало до смерті здушити її чи роздути в ній кулю пихи, що спаплюжила б її ніжний образ. Тож, цікавлячись мною, вона очищалась турботою, усмішкою — і з полегшенням відчувала, що це опускає її униз, до звичайних смертних. Ось що я збагнув тоді, на святі у Серджо. Мене осяяла думка: відтепер я нікому не допомагатиму — і на безсилля друзів відповідатиму своїм безсиллям!

Пес теж не мав на кого розраховувати. Та пам’ятаю, що нас зібралося із півдюжини — тих, хто хотіли його врятувати. Криками, жестами, стривоженим перешіптуванням край автостради ми щосили демонстрували своє безмежне — мов саме небо — безсилля. Були там дві жінки — перша вирішила не виходити з авта, а її приятелька-гладуха була дуже збентежена — і двоє чоловіків: дядько у чорному светрі і низенький далекобійник, що зістрибнув зі своєї фури і махав автівкам, щоб зупинялися. Гадаю, була там іще якась жінка, але на неї я не звернув уваги. Найбільше в пам’яті закарбувався далекобійник — перший, кого я побачив, як впав. Спочатку мені здалося, що він привертає увагу до мене, бо я досить довго лежав на землі, не в змозі перебороти біль у коліні. Та насправді — як і кожен із тих, хто зупинився, — він помітив собаку.

Чому ж я упав? Чи — радше — яка загадкова сила притягнула мій погляд ліворуч, до пса, що мчав уздовж насипу посередині автостради? Адже між нами досі нещадно гуділи авто. Зазвичай я дивлюся просто перед собою. Тому зробив висновок, що вже був готовий побачити пса, повернути до нього погляд, руки й кермо, спровокувавши неочікуване болісне падіння. Напевно, під час попередніх поїздок я, не усвідомлюючи цього, досягнув дна зневіри, що супроводжувалось погіршенням стану мого психічного здоров’я. Після дня народження Серджо, заявивши, що втратив роботу, я скочив на ровер і кинувся на автостраду. Еге ж, того ж таки вечора, хмеліючи від свободи і насиченого дощем повітря — і щовечора після того. Спершу я катався вночі, тримаючись правого краю, на смузі для термінової зупинки, призначеної для автомобілів «швидкої» і тих, хто зламався. Я мчав так, як зазвичай п’ють або накачують себе наркотою: очікуючи моменту, коли сп’яніння від надходження кисню у кров поєднається з гуркотом автівок і я впаду у непевний стан, коли кайф набирає подоби однорідного плаского сірого шляху; цей гостинець мав витіснити скажений вир похмурих думок — просто його усунути! Звикнувши, я став потроху ухилятись ліворуч, наближаючись до автівок, що тепер майже торкались мене, відчайдушно сигналячи, але швидкість залишала їхні скиглення далеко позаду. Пізніше я вирішив кататись удень, аби мене бачили — а може й арештовували б, хто­зна; а у випадку рецидиву — бо я впертий, і рецидив річ цілком реальна — мене штрафувала б поліція, викликали б у суд, соромили б перед людьми. Цей додатковий ризик перетворив мої цілющі пригоди мало не на політичний маніфест, на виклик владі, які дозволили зведення автострад, знищивши стежки, зручні для прогулянок ровером і пахучі алеї з дерев і живоплоту, забруднивши повітря, звівши на пси спілкування — кожен тепер був замкнений у власній коробочці на колесах, яка ліпше, ніж будь-який інший витвір нинішніх технологій, наслідує форму труни. Цим автотрунам я протиставляв ніжне порипування ровера, змащений олією рух його м’язів, прозорість розуму, прив’язаного до чіткої прямої лінії, куди не мали права заїжджати автівки — лінії ризику, що тягнулась уздовж загального, всім дозволеного шляху.

У Серджо я заявив, що відчув насолоду, облаявши адміністраторку «Привіт, фруктів!». І коли того ж вечора стрибнув на ровер і гайнув на автостраду, я був упевнений, що насолода триватиме далі. Насправді ж, несподівано залишивши друзів, я покинув товариство людей, які мали роботу й причину, аби зібратись і повеселитися. І, тиснучи на педалі, самотній уночі, я реготав — атож, реготав, уявляючи їхні скорбні коментарі і легкий сором, легший за піт, який змивався ввечері під душем. Невдовзі — вже наступного дня — осідлавши ровер, я зрозумів, що не зможу потішатися самотужки, не в силах кинути людям в обличчя свою зверхню зневагу. Крутити педалі — нелегка праця, подібна до скаженого творення чогось усередині мене, чогось безформного, зухвалого і водночас крихкого — мов моремур серед розбурханих хвиль. Але твориться це на сірому тлі шосейної смуги — немає ні моря, ні явної небезпеки — то нащо крутити, заради кого?! Нині мені здається, що я сів на ровер, аби не вбити себе, тобто усвідомивши свою слабкість, — і метою пригоди було якнайдовше тиснути на педалі, з неможливістю, достатньою, аби навіть думка про самогубство щезла! Та щойно відчувши себе урятованим, я побачив собаку — і перед очима постали добровільні перегони не на життя, а на смерть. Тієї ж миті я поточився.

Більше на ровер я не сідав. Рана поволі затягувалась. Учора відпав струпик, а по краях побрижилась шкіра — ніби невидима нитка стягнула її навколо щілини з відкритою пурпуровою плоттю, що нагадувала відкрите портмоне. Шрам не зникатиме довго — можливо, збережеться аж до смерті, а померти я хочу років у вісімдесят, як і всі. Як і всі, я щодня гнатиму від себе думку про смерть. Скоро переконуватиму себе, що мої лиха — ніщо порівняно з негараздами безробітних мого віку. А може, вони — ці біди — незрівнянно більші... Оскаженілий пес, що мчить, достоту один із тих механічних зайців, яких пускають перед зграєю гончих. Різниця у тому, що гончих немає, ніхто його не переслідував, ніхто не цікавився ним... І для нас — ще молодих, здорових, розкішних, наділених досить високим ай-кью — не так вже й погано мчати щодуху без переслідувачів, не відчуваючи, що тебе хтось шукає, що до тебе байдуже всім, навіть найкращим друзям. То куди ж ми несемося?! Й навіщо? У жодній із автівок, що їх могутній і байдужий діловий Гольфстрім щодня кудись рухає, для нас не знаходиться місця. Кому, скажіть, захочеться зупинитися заради вочевидь пропащої справи?

Учора до мене навідалася Лаура. Каже, що я досі тягну за собою осуд батька, а у широкому сенсі — тягар Заходу, що його в пам’ять про греків звуть «демократичним», хоча він і досі намагається витіснити з лав суспільства гомосексуалів. «Але навіщо засмучуватися через його реакцію? — вмовляла Лаура. — Чому б, навпаки, не порадіти їй, не побачити в ній поштовх до самостійного розвитку — і не побудувати просто під носами і бородами усіх цих тос­кних резонерів своє суспільство, хай і на марґінесі, але подібне до сім’ї?» Саме такий світик легкодухих фантазерів збирався у Серджо. «Повертайся, Філе, не гай часу — повертайся до нас!» Лаура замовкла і почепила мені на шию ланцюжок, прикрашений вісьмома розплющеними цвяхами, що утворювали зірку і в центрі яких сяяв опа́л. Мереживо, подібне до павучка...