День пса

Немає ради

Коли мені виповнилося дванадцять, ми з Ніко — а йому тоді вже було шістнадцять — влаштували засідку на козуль. Ніко був значно старшим, рославим і сухоребрим; у профіль він вже тоді скидався на хижого птаха — але його сміх, легкий іронічний сміх одразу руйнував цей образ; і хоча ці два прикметники видаються мені надто банальними для опису сміху Ніко, все ж я переконана, що саме звичайні заяложені слова вживають, коли не можна пригадати, як точно лунав голос або інтонація чи який вираз був на обличчі. Мені хочеться думати, що Ніко весь час мене до чогось примушував. Сміятися. Плентатися за ним у лісі. Збирати мертвих качок і зайців і міцно тримати скривавлені тушки, відчуваючи їхню вагу.

Мені кортіло побачити, як конає козуля. Щойно ми облаштувалися у своєму спостережному пункті на великій сосні, як зі смужки лісу в напрямку вільного простору перед нами з’явилась козуля. Травиця там колосилася густо — однак козуля не нахилялася до землі, щоби трошки щипнути. Вона прямувала до нас, аж раптом різко зупинилась усього за кілька метрах і зирнула в наш бік. То була доросла тварина з літньою рудою шерстю і подібними на два ножі ріжками. «Чудова здобич», — зі смутком подумала я і обернулася, щоб бачити погляд козулі тільки в очах Ніко. А він, поклавши приклад рушниці на опертя нашої вежки, непорушно вдивлявся в тварину. Мені коштувало неймовірних зусиль, щоб не закричати, не заплескати у долоні, не відстрашити смерть. Сперта тиша нагадувала кулю у зарядженій рушниці. Десь верескнув птах, і козуля граційно повела шиєю, а потім повільно, так і не щипнувши ані травинки, стрибнула в бік лісу. Тварина сховалась у затінку.

«Не зміг натиснути на гачок», — зізнався Ніко, глянувши на мене із замилуванням і бентежним відчуттям провини. І тоді я зрозуміла, що мої непорушність і мовчання не прирекли, а врятували козулю. Бо якби я зробила хоч один рух, якби крикнула — втеча її неодмінно викликала б відповідний рефлекс мисливця. Я заслужила повагу улюбленого кузена — і втратила нагоду зазирнути в очі смерті.

Коли Анна вискнула, що край автостради жене самотній собака, я миттю відчула жахливу вагу у руках — мапа, яку я тривала перед собою, ніби перетворилася на скривавлену здобич. У пам’яті одразу сплили Ніко й вага його тіла, коли я востаннє притуляла його до себе...

Анна зупинилася на узбіччі. «Врятуймо його!», — гукнула вона з екзальтованістю, звичною для рідкісних митей, коли вона виходить зі ступору. Анна хутко вилізла із автівки, а я не ворушилась, і ми заклякли — вона назовні, я усередині, — виглядаючи того пса. Але він зник. Я відчинила дверцята і крикнула, що немає ради — саме цей вислів часто використовував Ніко: «Бач, нема на те ради...». Не думаю, що він висловлювався так до нашого весілля — бо як тоді пояснити, що він не стрілив в козулю? Ні, він казав так уже наприкінці життя, коли рак відібрав усі його сили. Почули ми це від нього і того дня, коли він заслабнув так, що навіть склянку до вуст піднести не міг. Саме тоді я побачила, що моя мужність зникає, як вода у сухій землі. Від неї просто не залишилося нічого! Тож я сіла поруч із ним і попросила думати про Ядро сили, яку він носив у собі — незнищенне Ядро, у яке ми двоє вірили більше, ніж в Бога або Диявола. Чесно кажучи, вже кілька років ми вірили тільки в цей життєдайний безликий запал з усіма належними з’явами й емоційними ускладненнями, у щось, чия чиста енергія була безмежно більша за надто тісні категорії добра і зла. Жити залежно від цього Ядра було дуже просто — це відключало почуття провини; у більшості людей іде ціле життя на те, щоби цього досягнути, — і часом вони досягають. Нам із Ніко знадобилося півжиття — без сумніву, через рак. Авжеж, саме рак став нашим спільником, дозволив такий абсурд, як вірність у шлюбі — адже кожен із нас, знаючи, що спільний час швидко стече, вже не намагався підтримувати кохання мізерними засобами, якими насичені довідники із сімейної психології; це завдання перебрала на себе хвороба — саме вона, керуючи нашими рухами, розкладом, задумами, дала змогу уникнути шаленої гонитви за щастям і занурення в нього. Ми зростали на чорному тлі — тож життя залишало нам розмаїття барв. Розфарбоване — отже, успішне. Моє життя мало колір щік Ніко, коли він прокидався посеред ночі, колір оптимістичних плакатів у коридорі лікарні, коли я чекала на завершення сеансу хіміотерапії, колір згадки про те, як, спостерігаючи за розвитком недуги, я відчувала катастрофічне скорочення відведеного нам часу. Минуле, навпаки, мінилося різними барвами, і я не раз у гіркі хвилини згадувала помилувану нами козулю, вінець на її голові і сонце на її лискучих боках. Я почувалася надзвичайною жінкою — не через здатність на самозречення, ні, через свободу, яку матеріальні труднощі домішували до моїх суджень, пам’яті і думок. Обов’язки зводилися до невпинного лікування, до прагнення скидатися гідно ззовні, аби убезпечити себе від вторгнення чужаків: достатньо було тільки хвороби, щоби заповнити потрібну для сімейної ідилії квоту упорядкованості і вагомості. З Ніко все решта перетворювалося на суцільну свободу — у радощах, гніві, гіркоті й надії, залежно від дня. Кожна емоція мала свій чистий колір — не ту тьмяну масть, що її вічне прагнення рівноваги надає найменшому запалові у звичайних подружжях.

Я сіла побіля Ніко, аж раптом побачила, як його безсила рука упала, не дотягнувшись до склянки; тоді я сказала: «Ніко, коханий, будь ласка, зосередься на Ядрі... Адже воно ще живе, хоч ти вже й не хочеш розмовляти... Поворушися трошки — і я побачу, що ти зрозумів». Я тримала його за руку і чекала, що він стисне її — так Ніко підтвердив би свою віру, на якій усі ці болісні місяці трималася наша мужність. Його рука не ворушилася — вона ніби померла в моїй долоні. Однак Ніко заговорив — звернувся до мене глухим стомленим голосом, повільно вгризаючись у мій замріяний ідеалізм: «Кохана... коли вже не можеш... піднести склянку до вуст... то нема чого вірити... у Ядро...». Мовив — і заплющив очі. Потім розплющив їх, проте вже не дивився на мене — Ніко неначе байдуже розглядав відблиски сонця на шторах; здавалося, якась думка заважає йому, заплутавшись десь у густих зморшках утоми. І він мовив: «Нема на те ради...».

Тієї ночі мені наснилося, як він стоїть на березі річки — а я на протилежному. Я через річку гукнула: «Ніко!». І він поглянув на мене так само дивно, як і тоді, коли мовив «Нема на те ради...» І погляд його пройшов крізь мене, наче я була зовсім прозора.

Усе, що я робила потім — тобто відколи Ніко помер або відколи його погляд збайдужів остаточно (бо помер він лише через два дні), — робила, аби звести нанівець проміжок в часі, коли Ядро раптом зникло, залишивши мене наодинці з промовкою «Нема на те ради...» Я не замикалася ні на статусі удови, ні на існуванні Анни — я не тиснула на неї вагою матері-одиначки, всіма забутої жінки. Так, саме забутої, залишеної. І в першу чергу чоловіком. Жінки, яка гнівилася на нього за те, що залишив її сам-на-сам із рахунками, які слід було сплачувати, запобіжниками, що їх треба міняти, дитиною, яка потребувала виховання, і рішеннями, що необхідно було приймати. А найбільше вона гнівилася на спогад про той дуже короткий момент, коли світло в очах Ніко згасло. Я мала взяти десь сили, якось заповнити — посмертно і остаточно — проміжок часу, коли віра залишила нас.

Тож я вирішила стати корисною. Запропонувала свої послуги Асоціації удів. Виконувала там обов’язки секретарки, брала участь у підготовці «Бюлетеня пожиття», навідувалася до самотніх жінок і допомагала їм не заблукати в адміністративних і побутових нетрях нового статусу, намагалася підбадьорити їх. Серед іншого вчилася поратися в будинку, піклуватися про сад, вести банківські рахунки й організовувати свій день так, як (вважається) може лише чоловік. Лише не могла примусити себе водити автівку Ніко — досі не розумію чому. Невдовзі у мене з’явилося власне авто — але й до сьогодні кермує ним Анна. А втім, вона нечасто мене возить, бо кварталом я пересуваюся переважно пішки, а коли треба далі — то на метро. Закупки я зазвичай сполучаю з візитами. У День пса ми з Анною їхали до вдови, чий чоловік загинув у автокатастрофі, а за одним разом хотіли подивитися новий «Садовий центр», зведений на 4-му виїзді з автостради.

На мою думку, пес, якого Анна змалювала таким жалюгідним, колись теж був комусь потрібний. Коли треба було, він гавкав, охороняв вхідні двері, створював ілюзію добробуту й захисту — чи, навпаки, надто вразливий, схильний до пестощів пес заповнив лакуну в житті його власника. Ніко помер — і я мала змінитися: перетворитися на когось корисного. Завдяки Асоціації удів і клопотам по господарству, позбавленому чоловіка, це було не так уже й складно. Мене наводили за приклад! Насправді ж я намагалася утекти. Тікала від Анни, від її внутрішньої порожнечі. А вона їла все більше. Жерла, мов навіжена! За кілька місяців набрала вісім кілограмів.

Варто було набратися сміливості, взятися за Анну, схопити її за руку, обійняти, допомогти. Однак Анна мені такої нагоди не давала. Ще дитиною, коли я підносила до її ротика ложечку, вона прагнула їсти сама, без мене, із пожадливістю, єдиною метою якої був харч. А коли ми гралися разом, її захоплювала лише гра, моя ж присутність була інструментом, завдяки якому Анна задовольняла бажання вигравати і захват від програшу. І якби довелося шукати (згідно з не вартими довіри гіпотезами альтернативної медицини) психічну причину раку Ніко — щось на кшталт утрати рівноваги в родинному мікрокосмі, — то я була б схильна назвати передчасну і страхітливу автономію цієї дитини або ж мою нездатність годувати її груддю ще від народження.

У всіх жінок є молоко. Усі жінки можуть годувати груддю. Достатньо трохи терпіння й любові. Ні, я не шукаю собі виправдання — так само, як тоді лікарі і медсестри не шукали причину, — чого це раптом у мене не виявилось ані краплини терпіння й любові і молоко не йшло. Однак у мене було таке велике бажання! Бажання зробити все правильно, стати доброю матір’ю — або хоча б просто матір’ю. Бажання подарувати світові новий доказ глибоко природного походження любові. Якби Анна народилась інвалідом, виконати це завдання було б простіше. Слабких природно любити; для мене було природно ходити за Ніко, а після його смерті вислуховувати удів і давати поради. Однак Анна народжувалася дванадцять годин, Анна виснажила, розірвала мене, прирекла на лежання на весь час перебування у пологовому будинку, на зверхні коментарі медсестер, які силували мене сісти, щоб я поїла, які вимагали, аби я давала раду із сечовим міхуром; Анна залишила в мені вирви, не вичавивши з мене ані краплини; Анна позбавила мене бажання ще раз давати життя. Крім того, вона виявилася міцною. Ця гарна вересклива дитина зі страхітливою швидкістю випорожнювала пляшечки і ніч вважала за день. Пізніше дівчинкою вона відмовлялася залишати шкільне подвір’я, коли я приходила о четвертій. Не хотіла, щоб я була на врученні табелів і на шкільних виставах, де вона грала головні ролі. Ніколи не розповідала мені про свій день, забувала всміхнутись уранці і поцілувати увечері. Приховувала від мене свої негаразди. «Якби я відкрилася, ти хвилювалася б». Навіть моя турбота була для неї нестерпною. Гадаю, любила вона лише Ніко. І відкривала себе тільки йому. Мої ласки, мої слова стікали з неї, наче вода з качиного пір’я. Та коли я побачила, як вона зі щасливою усмішкою тулиться до Ніко, гортаючи книжку або дивлячись телевізор, то зрозуміла, що сильною (або, радше, погордливою) вона була виключно щодо мене. І що зворотнім боком світу для неї були слабкість і турботливість її батька.

Того дня, коли Анна помітила пса, я зауважила край шляху і понад мапою, яку тримала перед собою, лише деревце — вишукане, ажурне, що ніби зверталося до мене з насипу в центрі шосе. Одне з тих весняних див, що розквітають задовго до того, як інші дерева почнуть розпускати листя. Виходити з автівки я не хотіла — просто милувалася хмаринкою білих квітів, що зникали щоразу, як повз пролітало авто, і знову, щоразу з’являлися неушкодженими. Навколо себе я відчувала збудженість людей, що зупинялися через пса. Я не належала до цієї групи, та все ж їхня присутність ніби огортала мене хмаринкою світлих пелюсток. Коли Ніко лягав до лікарні на хіміотерапію, а я мусила терпеливо чекати у коридорі, то роззиралась і помічала, як між людьми твориться плетиво взаємин. Спостерігала за їхніми жестами, вслухалась у їхні слова так, як дивляться в зоряне небо у серпні — далекі і при цьому такі неймовірно близькі зорі кидають сяйво на драми, що кояться на землі. І я казала собі: якщо у коридорі лікарні щось станеться, то всі об’єднаються, стануть братами і сестрами. Тоді слово «Ніко» зблисне, наче зірка — мертва холодна планета, що, як не дивно, сяє і заспокоює людські душі.

Пригадую, про що подумала, коли вже вдома трагедія зненацька вбралася в личину мертвого Ніко: хто ж тепер мене розсмішить?! «Точно не Анна, — безмежно зневірена, мовила я, — це ж просто безсиле дитя жіночого роду». І ця думка, напевно, лягла в основу її обжерства — так, ніби їй постійно кортіло заповнити місце, яким вона колись сміялася разом із Ніко, співала з ним одну із тих дивних пісень, що їх вони вигадували разом. Анна завжди була дуже дивною. Я так хотіла, щоби вона взяла шлюб, щоби хтось піклувався про неї і її надмірні кілограми, наглядав за нею і всіма її таємницями. Атож — хтось мав полюбити її так, як Ніко любив мене, і звільнити мене від неї.

Часом я майже впевнена, що Анна без мене жила б щасливіше — що якби померла я, то вона зажила б по-справжньому. Цю думку я виношую вже давно — можливо, відколи Анна впала мені меж ніг, а то й раніше, коли плавала у животі. Моє ж молоко відмовлялося текти для неї. Так само слова і жести. Треба було знайти спосіб померти в її очах, зникнути раз і назавжди. Можливо, того дня — Дня пса — там, на автостраді, я так і зробила, коли сказала: «Нема на те ради». Якщо подумати, то сказати треба було саме це, та й вона мала почути це, щоб показати своє справжнє обличчя: завзятої дівчини, що забуває про матір, кваплячись допомогти покинутій тваринці. О, як вона подивилася на мене! Там, у недосяжних мені небесах, їй, напевно, явився батько. Від мене ж він ховається, невидимий, закритий шерегою панн у жалобі.

О, всі ці нудні удовиці! Своїми бідами вони обмінювались у теплій матриці Асоціації, хоча достатньо було б придивитися до роботи сантехніка й електрика, самім потурбувати банкіра і чорнороба, що копав їм грядки. Атож, достатньо було одного: змужніти. Та для них це було занадто, вони воліли віддати будинки в руки найманих робітників, залишати рахунки несплаченими, не зважати на безлад у квітнику — тільки би чийсь голос обпинав їхню самотність, чиясь рука заколисувала їхні страхи. Чи є в цьому краю недієздатних хоч одна жінка, що, як і я, ногою пне в землю лопату, рукою ж вмикає двигун, жінка, здатна при цьому весь день залишатися гарною — ні для кого, тільки для себе? Чи є в цілому всесвіті хоч одна істота — байдуже, тварина, людина — з якою я могла б розділити своє Ядро так, як ділять навпіл свіжий інжир? Господь — це інжир, чом би й ні! Пригадую, як одного разу цим чорним від сонця плодом, таким білим і соковитим всередині ще на початку нашого шлюбу у ресторані почастував мене Ніко. Йому життя давалося краще за мене. Завжди замовляв щось екзотичне, тішився, коли ділився звичайним фруктом. До речі, Ніко не зважав на чужі незгоди, відвертався від лінивих, похнюплених, ущипливих і холеричних. Весь час прагнув тішитися ще більше і радіти разом зі мною. Це мораль сильних, відважних, хто інстинктивно відає свою долю. Його життю судилося бути недовгим, але насиченим — гадаю, він про це знав, чи принаймні щось у ньому це передчувало. Еге ж, Ядро! Він стоїть перед моїми очима. Унікальний, рідкісний плід, з ніжним сім’ям, пахучою м’якоттю, чорний зовні і білий всередині. Він повністю опинився б у мене в роті — якби тільки я припинила базікати з жінками, які (радше за звичкою, ніж через горе) відмовляються від благодаті егоїзму і важкої праці, коли слід забруднити руки. До дідька їх — усіх тих, кому доведеться звернутися до мене, які скиглитимуть, мов діти, мовби покинуті тваринки! Досить мені вже бути втіленням мудрощів, жінкою, на силу і досвід якої сподіваються! Віддавшись на волю сирен хандри, вигадую собі нову роль — нова́чки, хмурнішаю і порожнію. Таким чином втрачаю Ніко, втрачаю згадку про його сміх і загадкову силу, якою він напував Анну.

Анна... Плід роздувся, йому стало тісно під шкіркою, він ніби жадібно пив вуста, що його їли. Маленька чорно-біла душа, що болісно прокидалася. У День Пса я помітила квіти на деревцях там, де вона бачила ошалілого звіра. Анно, дитинко моя, другий бік всесвіту!

Перш ніж я приєднаюся до Ніко, мені будуть даровані дні самоти — і багато прекрасних дерев. Тож мій погляд матиме куди летіти. Можливо, в мить смерті я знову побачу козулю у світанкових променях. Та навіть якщо козуля не повернеться, я — я точно змінилася! Пес, якого я не помітила, перетнув мій шлях — і відтоді я нарешті почуваюся матір’ю: я народила Анну, відвернувшись від неї! Своєю відмовою подивитися на пса я повернула їй владу. Відтепер вона може жити сама. Бо все в мені постає і горлає: «Нема на те ради!».