День пса

Штучна парасолька у вершках

Довго ти нагадував мені того пса, якого приблизно півроку тому я бачила на автостраді: паніка і самотність оглушили і осліпили бідолашну тваринку. Тієї миті мені стало боляче — і я подумала: це через пса. А потім збагнула, що боліло мені через тебе, через зміни, яких ти зазнав. І я зупинила автівку. О, як я кричала — «Сюди! До мене!» — так відчайдушно, з таким сподіванням, що собака мені відповість, що примчить до мене й стрибне на груди! Однак я була безсила. Горлала, волала, ридала. А він усе мчав — шалено мчав далі.

Того Дня Пса я їхала на нашу зустріч — ту саму, що мала стати останньою і яку я заздалегідь називала «­спіткання-прощання». На мені був червоний плащ — твій улюб­лений. Дорогою я у стотисячний раз вирішила покинути тебе, позбутися загрози, яка одну за одною зносила мої захисні споруди, залишаючи мене оголеною і вразливою — здихатися Великого Кохання.

У наших краях навіть о теплій порі року вода холодна. Багато років я щоліта проводжу на узбережжі. І щоранку купаюся. Щоранку одне й те саме: дивовижа холодних хвиль. Чи радше випробування — воно й утворює дивовижу. Заходити — мов іти на голгофу. Заходити у холодні хвилі означає тривале і голе стояння під вітром і вдивляння у брижі: щоранку один і той самий страх, один і той самий погляд у ворожу, але невимовно прекрасну масу води. Набриднувши вітру, я нарешті входжу у хвилі. Краще — бо завдання виявляється менш складним — обирати штормові дні. Те ж стосується і Великого Кохання: чи віддаватимуться йому, якщо воно не набуватиме дикої і безіменної подоби? У штормові дні я легко входжу у хвилі. Холод миттєво впивається в мене, подих переривається, серце заходиться божевільним биттям. І тоді я верещу, розмахую руками й ногами, щосили страждаю, розриваючись між бажанням негайно вибігти із води і прагненням плисти вперед, аби іще раз пізнати мить переходу: коротку мить, коли сп’яніння стає реальним, а кровообіг, пожвавившись, занурює вас у стан, подібний до екзальтації. Незабаром починається дія наркотичного холоду. Тілом розливається раювання — таке потужне, що від насолоди можна навіть померти, дозволивши хвилям безугавно гратися тілом аж до остаточного виснаження. Важливо вчасно вийти із цього стану. Мить виходу передбачити так само складно, як п’яниці нелегко визначити момент, коли варто порвати з пиятикою. Завершивши надто рано, не досягаєш стану сп’яніння і виходиш мокрий, із відчуттям зіпсутого дня. Завершивши надто пізно, ризикуєш переохолодитися і тремтіти цілу добу, незважаючи на гарячий душ і жагучу каву. Авжеж, коли холод досягає самих кісток, уже запізно. Запал спадає, лишається тільки мізерне бажання зігрітися щонайшвидше.

Ось чому того дня — Дня Пса — я їхала на зустріч, яку називала «спіткання-прощання»; я ніби виходила із холодних хвиль, що мало не кров витесали із мене, надаючи нових сил і лише чекаючи слушної нагоди, аби розлити по вас міць оніміння. Я знаю такі моменти. Чоловікам, натомість, вони невідомі, тож я мушу нести це знання до них.

О, щодо тебе, то ти точно потрапив на зустріч — упевнено, достоту до власної ванної увійшов. А може, це просто так здається мені, аби вгамувати збентеженість своїм героїзмом: часто це єдине, що мені залишається, коли щось закінчується і я намагаюся вийти з історії. Треба залишити кохання, поки воно ще борсається у вашій крові. Потім буде запізно, залишаться тільки несамовитий холод і смуток приреченості.

Побачивши того собаку, я одразу подумала про тебе, про те, ким ти став би, щойно я промовила б слова розриву, вийшла б, не озирнувшись, із крижаної води, що стала мені мов наркотик, мов кара, мов сміх серед крові. Ти, покинутий, кинувся б бігти — і біг би поперед смерті, осліплий, оглушений, і біль вгризався б тобі у скроні, затуманюючи погляд.

Насправді нічого цього ти не зробив. Зробив це собака — і, певною мірою, я. Я залишала — і ставала покинутою. Буває й таке.

Серед ілюстрацій я спробувала знайти щось, подібне до образу пса на шляху. І не виявила нічого схожого у книжках, подарованих тобою, відколи ти отримав посаду бібліотекаря у Музеї сучасного мистецтва. Хіба оце: картину Фріди Кало з оленям, що біжить, поштрикане стрілами. І хоча йдеться про іншу тварину, і рану видно, і кров струменіє, все ж схожість наочна: вперто лишатися на ногах серед небезпеки і бігти, опинившись на порозі смерті. «Померти на бігу» — вдала характеристика тварин, зображених на сільських картинах. Якщо поміркувати, пес з автостради близький цій упольованій дичині, уся краса і сила якої являються в мить її смерті. Я дбайливо оберігаю цей образ — для мене він не менш символічний ніж примітивний розпис: він несе у собі екзорцизм і молитву.

«Бігти, щодуху бігти — тільки уникнути б Великого Кохання!»

Я виплакала очі в твоїх обіймах — ридала, наче дурепа, зворушена несподіваним усвідомленням: я — дивовижна жертва, гідна широкоформатного кіно про кохання і достатньо вродлива, аби зібрати усі можливі «Оскари». Оргазм — а за ним зразу сльози. Я й не підозрювала, що в мені стільки сліз, такий невичерпний запас плачів. Я не знала, звідки вони беруться. Побачивши того пса, я зрозуміла. Колись мене покинули. Хтось покинув. І відтоді я покидаю усіх.

Насолода завжди до наших послуг — барвистий вибух у дусі «техніколор» саме тоді, коли дуже кортить. Ми здатні отримати її одним махом, притулившись до стінки, спустивши одяг. Або пригальмовувати її, все більше й більше руйнуючи лад на ліжку. Варто призупинити м’які рухи рук, язиків, стегон — цей рух, що оманою накочує. Стримати, відступити, знову піти уперед, і так сходинка за сходинкою — щось величезне народжувалось у мені, кипіння охоплювало всі кінцівки, пальці і ноги кам’яніли, подих слабшав, зовсім зникав, зупинявся, я ніби опинялася на морському дні, де все непорушне. Я була мертва. І готова відроджуватися. Налита соком, мов пуп’янок за секунду до розкриття. Весна, зафільмована у пришвидшеному темпі — усі могили розкривалися на перший янгольський поклик, гребля впала від першого ж удару, бомба знищила ціле місто — разом із мурами, будинками, перетинками між кімнатами, шухлядами всередині меблів, потрощивши на друзки найдорожчі предмети, коштовності, засушені квіти, парфуми, спаливши світлини, листи і книжки, звівши усе до стану пергамену, паперу, що рветься за найменшого доторку, мертвого листя, що розсипається пилом навіть від тихого погуку.

На тому румовищі гучнішав твій голос. Серед повної тиші, повної непорушності моєї щойно воскреслої плоті — ти щось промовляв. А я була така гола, з такою вразливою оголеною душею, що сльози чвиркнули фонтаном, і разом із ними стікали стіни, перегородки, літери, перли — останній прах. І вже ніщо не захищало мене, не обмежувало — я перетворилася на порожнечу, де лунав твій голос, мов Дух Святий над водою у перший день творення[8].

Тривати довго так не могло. Якщо ви не Бог, то не вийде безкарно відтворювати творення світу щотижня.

Я намагалася звести мури — і сипала запитаннями. Просила точно описати твої відчуття — аби я була не лише їх джерелом, але й свідком. Але ти волів діяти мовчки. Просто сказав, що я завузька і тобі це до вподоби. Одного дня твоє обличчя зіщулилося, мов у хлопчика, що забився, і ти простогнав тихенько: «Я такий маленький, такий маленький...». І тоді я зрозуміла, що й ти також дістався до свого дна, пірнув в криницю до сонця, яке тремтіло на поверхні чорної непрозорої води.

Я злякалася. «Хіба є в мені щось особливе?», — замислилась я, відсуваючись від тебе. І тієї миті випадково помітила себе у дзеркалі, що стояло навпроти нас. Я бачила себе природною, не підготовленою, заскочила себе з рішучим і водночас переляканим виразом обличчя — і мені перехопило подих, я скам’яніла від захвату. Несподівано я відкрила себе такою, якою мене бачив ти. І тоді зрозуміла, чому ти так не любив, коли я віддалялась, і чому завжди корилась тобі. Через Велике Кохання мій погляд перетворився на твій — і я покохала себе.

Опісля пса я була така збентежена, що хотіла повністю віддатися цій емоції — чи радше мені здалося, що такій об’єктивно банальній речі, як кохання (що обов’язково має кінець), не знайшлося б місця по завершенню несамовитого бігу пса. Жахливий вир закрутив мій мозок. Мені здалося, що, коли вдасться залишитися сам-на-сам із цим виром, дозволивши йому поволі минути, конче зостанеться щось подібне на одкровення. Тож замість шукати тебе у звичному бістро, де ми розійшлися, я подалась до кіно. Нічого не зрозуміла, стрічка видалась дурнуватою. Я сиділа перед екраном, не чіпаючи свій внутрішній вир, просто сиділа у повній темряві серед людей, яких турбувало щось геть інакше, сиділа, щиро прагнучи, щоби сила ілюзії звільнила мене від твоєї влади, неусипної уваги до мене, твого світогляду, що підступно просякнув кожну мою клітину, кожну мить мого життя. Я хотіла збутися влади того, що розбурхав у мені собака, знайти міцне Ядро зневіри, що охопила мене і яку на початках я пов’язувала з моментом, який переживала — миттю завершення кохання.

Наприкінці фільму я вийшла з кіно, так і не знайшовши ані того міцного Ядра, ані відповіді на запитання: звідки взялася моя зневіра? Я просто бачила перед собою цю фразу: одного дня мене залишили. Причому це твердження не підкріплювалося жодним спогадом, нічим конкретним, хіба що усвідомленням того, що ти давно — дуже давно — чекаєш на мене на місці нашої зустрічі. Певно, вихилив вже два пива — як мінімум два — і пішов розлючений або смутний. Гадаю, таки розлючений — це тобі більше личить, саме таким я безліч разів тебе зустрічала, а тепер мені до твоєї люті байдуже. Отже, поки я прямувала до автівки, припаркованої у двохстах метрах від кінотеатру, то усвідомлювала відсутність спогадів, окрім припущень щодо твоєї зневіри. Починався дощ — прозорий дощик, який зробив світло від ліхтарів жовтішим, а фасади будинків — темнішими. І раптом, коли я збиралася хутко перетинати вулицю, спостерігаючи за миготінням якогось кумедного чоловічка, я відчула, як усередині мене також миготить світло, подібне до сигналу тривоги. Це світло набуло форми не спогаду, а одного факту, про який мені розповідала мати: після мого народження вона страждала через депресію і найняла голландську годувальницю на ім’я Ліве, що з безмежною відданістю взялася за мене. Коли Ліве довелося терміново залишити нас, щоби піклуватися про власного брата, який потрапив до аварії, мені було дев’ять місяців. Зненацька позбавлена годувальниці, я, хоч і була безпам’ятною дитинкою, все ж, якщо поміркувати, відчула себе покинутою — принаймні це був випадок, гідний уваги, особливо якщо зважити, що потім я вдало відтворювала його, розвинувши дивовижну здатність у певний момент, не озираючись, залишати щось чи когось. «Необхідність — закон», — таким було одне з головних правил мого життя. Стосовно мене необхідність була не зовнішньою — скажімо, як для годувальниці необхідність квапитися до ліжка потерпілого брата, — а внутрішньою: скажімо, кінець якогось кохання. Щойно з’являються ознаки кінця, я відмовляюся тамувати спрагу з джерел, із яких щойно черпала втіху. Спалюю листи, позбавляюся фото, вимикаю телефон, щезаю з дому якомога на довше. На моїй землі ностальгії місця немає. Горе чарує мене натомість холодним голим краєвидом, у який я заходжу сама, не бажаючи журитися щодо своєї долі, повторюючи, що я обрала її сама — ця думка ніби повинна припалити будь-яку рану.

Я зробила вибір: покинути тебе. Ішлося про раціональне рішення, спричинене висотою хвиль, за яким — за моєю доброю звичкою — жалю не було. То чому ж я відчула шок, побачивши того пса? Чому одразу згадала тебе? Чому цей образ досі невпинно переслідує мене, а разом із ним (і саме це вбиває мене) спогади про твої руки, довгі пещені руки на моєму обличчі, про твій голос, глухуватий, що ніби от-от перескочить на інший регістр, бездоганний і недосяжний голос, який завжди здавався мені нашим — майстерною сумішшю наших голосів... чому?

Хтось колись залишив мене. І я шукала далі, за Ліве, за хворою матінкою, за дитинством — шукала і не знаходила. У чому я впевнена — так це в тому, що ніхто не пестив мене так, як ти, з такою ніжністю, вправністю, що виводила на моє обличчя суму почуттів усього тіла. Коли ти тримав моє обличчя в своїх руках — ти ніби тримав усе. Вклавши пальця мені до вуст, просунувши язика мені у вухо, ти відверто трахав мене — відтак, це було приголомшливіше аніж кохатись у ліжку. Цей «лицевий» (якщо так можна сказати) оргазм ми могли отримати будь-де — в авті, у глибині ресторану — не привертаючи уваги. Повільне, потаємне наближення до оргазму, «робота» над ним давала мені змогу гостро усвідомити все навкруги. Замість повернути мене до центру самої себе — як це зазвичай буває під час тілесних утіх — владні рухи моїм обличчям відкривали мене зовнішньому світові з такою різкістю, що я мало не впадала в екстаз. Якось, коли ми взялися одне до одного у автівці, тьмяно освітлена біла лоджія відділилася від одного з фасадів на площі і буквально підійшла до мене, ніби запрошуючи оселити в собі мій розумі — адже, коли ти торкався мого обличчя, розум довільно метушився в усі боки. Саме тоді, коли твої вуста притулилися до моїх повік, примусивши примружити очі, я відчула, як переношусь до вишуканої вітрини — світлі дерев’яні панелі приємно виблискували на тлі сірих меблів — і кілька хвилин палаю у м’якому світлі абажура.

А втім, сталося непорозуміння. Ти кілька разів повторював, що кохаєш мене дужче, ніж я кохаю тебе. Що я дозволяю собі кохати, що захищаю себе від надто сильних емоцій, а тим часом ти... завжди напоготові, завжди у трансі, сповнений сподівань і зневіри... Усе це правдою не було: я зрозуміла це, щойно на шосе побачила пса. Я — той пес, а ти — його господар. Я плакала через того пса. Яка дурня, Боже! Співчуття або спідка зневіри. Фундаментальні почуття маскують румовище. Хтось колись покинув мене. Кохання... Кохання завжди покидає вас — хай навіть на мить. Еге ж — воно покидає вас від початку, у момент найвищої втіхи! Навіть тоді, коли сонце пірнає в криниці, під чорною поверхнею вод завжди знайдеться покинутий пес.

Мені кортіло стиснути того пса в обіймах, вирвати його з пазурів смерті, прочитати в його очах вічну вдячність. І позбутися плями на все життя — опікуватися ним із властивою мені турботливістю. Щодня бути вірною псові — годуючи його, вигулюючи, пестячи, розмовляючи з ним упівголоса або гучно гукаючи, вимагаючи в нього покори; і все це до смерті, поки сили не залишать тварину, що колись боролася за виживання на автостраді. Авжеж, я хотіла стати весталкою його відчаю, підтримувати у ньому вогонь, шанувати стражденне тіло і м’язи, що колись обов’язково зів’януть. І коли для пса прийде час смерті, саме я, притискаючи його до грудей, допоможу собаці перетнути поріг і довго плакатиму, достоту як плакала по нашому з тобою коханню: з невимовним і велетенським горем, що очистило мене своєю таїною.

Наприкінці фільму, коли спалахнуло світло, дехто із глядачів надто швидко підвівся і вийшов із застиглим поглядом. Решта лишилися на місцях — із червоними очима і приклавши хусточки до носів. А я вже не знала, на якому я світі, хто я така, чи сподобалася мені ця повчальна стрічка. Я й досі не можу второпати, обожнюю я чи ненавиджу спогад про наші міцно сплетені тіла.

Щодо тебе — я впевнена, твої справи йдуть добре. Учора я випадково зустріла тебе у крамниці пластинок. Ми випили разом кави. Ні, ми вже не кохаємо одне одного — це усвідомлений факт, ми з полегшенням визнали, що в цій історії поставлено крапку. І ти додав, що сподіваєшся побачитися ще раз — уже як найкращі друзі. «Ти мені дуже подобаєшся», — сказав ти, і це почуття (якщо це можна так назвати) нібито виправдовувало твоє бажання час від часу бачитися зі мною в майбутньому: ходити разом у кіно і разом випивати. Аби продовжувати затишок змови, досягнутої впродовж напруженої боротьби двох тіл, аби ви́пробувати контакт, позбавлений небезпеки тіл, яким уже нічим поділитися одне з одним. Ну, щось таке.

Чи були ми щирі, чи ми просто грали заради форми — достоту, коли додають формулу ввічливості до і так майстерно складеного листа? Ніщо не заспокоїть ліпше ніж прекрасні почуття. У цьому плані наш розрив можна було назвати зразковим. У День Пса я не з’явилася на побачення, яке сама ж тобі і призначила. Наступного дня обмін листами вичерпав те, що залишалося від нашого спротиву, й у кількох млявих словах ми померли, так і не зустрівшись. Нарешті, вчора в кафе, впевнені у собі, господарі ситуації, ми розклали навколо себе похоронні вінки, оздоблені врочистими словами і бундючними зізнаннями у посмертній шанобі. «О, це було просто чудово!», «Ніхто не розуміє мене краще за тебе», «Треба зустрітися ще», «О, так! Чому б ні?». Нікчемні пластирі на пухирі... Хіба може один каліка розраховувати на іншого, не менш убогого?

Якби ти побачив того пса, то зрозумів би. Горлай досхочу. Я — недосяжна, я — напівбожевільна, я скаженію від смутку і горя. Отакий спід. Зверхній бік — чітко зрозуміла, начебто нескладна операція, яку ми віднедавна нібито намагаємося провернути: замінити кохання на дружбу. Кумедна пересадка, їй-Богу! Скільки існують чоловіки і жінки — такого ще не бувало. Невже ми вважаємо себе піонерами, першопрохідцями, представниками нового людства? Учора ввечері у кафе, поки я по-дружньому відвертала від тебе вуста, по радіо транслювали нову гру: треба було освідчитися сміттєвому баку. «О моє сміттячко, твої округлі форми... сп’яніння, що криється у твоїх неохопних боках...» І ти, оглушений моєю присутністю, саме тієї митті розвів для обіймів руки: вони ніби показували широту моїх стегон, а твої розчепірені пальці з такою пристрастю збирали всі розміри мого тіла, що мені, яка сиділа навпроти, відділена пластиковим столиком і меню з різновидами морозива, здалося, буцімто там, у твоїх руках, тремтить прозорий двійник мого тіла, примара Великого Кохання. І ти мовив: «Знаєш... Ніхто, чуєш, ніхто тебе в мене не забере». Я відвертала вуста, груди стискалися, сльози я намагалася втримати, випалюючи цигарку за цигаркою — аж раптом у мені задрижало зрадницьке пищання, глас заперечення: «О Велике Кохання! Гробарю мого розуму, гумору, самого мого життя, Звалищу романтики, Смітнику вишуканий і намарний... Проклинаю тебе навік!». Мені закортіло зненацька розплющити недопалок, розреготатись тобі в обличчя і замовити одне з цих морозив, з якого сповзатимуть рідкий шоколад і вершки, прикрашені маленькою іграшковою парасолькою.