День пса

Битва із янголом

Дивно, але снів про того пса я ще не бачив, хоча видіння його шаленого бігу мене не полишає ані на мить. А втім, своїх снів я не пам’ятаю. Тоді, коли тільки прийняв сан, вони повнили мої ночі й думки, і рятувала від снів лишень робота. Нині ж мій телефон дзвонить усе раніше й раніше. Скоро мені виповниться шістдесят, у мене цервікоартроз, постійний біль у спині, а ще я маю п’ять парафій, входжу до складу чотирьох наглядових рад на заводах, трьох парафіяльних рад і двох товариств допомоги недужим.

Із усіх біблійних історій найдорожча для мене та, де йдеться про боротьбу Якова з янголом. У миті сумнівів я подумки повертаюсь до неї — ніби саме тут криється таємниця мого покликання. Щоразу, перечитуючи оті рядки, відкриваю для себе нові й нові риси того дивовижного чоловіка, що якось уночі зважився на боротьбу — сил на яку йому вочевидь бракувало — і зрештою отримав від Бога право на зміну свого імені: «Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом і з людьми, і подужав»[1].

Цілу зиму мої дух і тіло противилися проханням людей, однак у серці моєму, залишеному сонцем, весь час — мов у дереві, де нуртує холодне і тверде сі́м’я — лунали одні й ті самі молитовні слова: «Господи, як же звати мене насправді?!».

Та нині я знаю. Минулого понеділка, щойно я вздрів того пса на автостраді, як одразу почув ім’я, що ніби чекало на мене. Ошалілий загублений пес, який мчить так, ніби за ним женеться сама смерть, — ось хто я такий!

Сьогодні я зауважив, що янгол поранив Якова у «суглоб стегна»[2] — цей вислів прямо натякає на чоловічу силу; буцімто, щоби служити Богові, слід позбутися потенції. І це безсилля — подвійне, адже жодне ім’я не квапиться заступати те, яке було раніше. Я — священик, а не чернець, тож імені я не змінював, і під час миропомазання прийняв лише рану, а не визнання. І якщо монастирі дійсно є останніми бастіонами Церкви, хоча двері їхні відкриті так само широко, як і двері парафій — то лише тому, що там знаходять притулок чоловіки і жінки, які, приймаючи сан, змінюють і свої імена. Ми ж, парафіяльні священики, маємо лишень одне обличчя — достоту як вірні, які слухають нас. Кожен носить ім’я, раз і назавжди дане батьками, які хрестять дітлахів іменами, що хотіли би мати самі. Гадаю, саме так я отримав ім’я «Жан» — імення улюбленого апостола, який, під час останньої вечері, поклав голову Ісусові на груди. Паства кличе мене абатом Жаном або месьє абатом. Однак, на відміну від чоловіків, які стають мені за братів, коли приходять і сідають переді мною в церкві, я сили не маю — її забрав Бог, а я її віддав йому, і не знав жодної жінки, принаймні у тому сенсі, в якому слово «знати» вживається в Біблії: пізнати тілесно.

Софія не відвідувала мес. Тридцять років тому — але тоді вона тільки-но народилася — вона, певно, ходила би туди, як і всі. Тоді зміну пір року вгадували за церковним календарем. Кожна неділя була новим етапом, провести парафію через який мусив я, пастор; кожна неділя для всієї громади позначала зміну доби — від Адвенту до Різдва, від Великого посту до Великодня, від Вознесіння до Трійці. У моєму храмі мене завжди оточували порядні люди із плоті і крові — і серед них ніколи не бракувало негідників, дурних і байдужих, із тих, кого вигнав із храму Христос. Нині залишилися тільки байдужі — а ще кілька фанатиків, чий запал межує із істерією. Людство, позбавлене сили. Що ж, зрештою, я отримав тих парафіян, на яких завжди заслуговував, — відображення того, на кого перетворився сам.

Софія ж не була такою, як решта. І коли намагаюся визначити — якою ж саме вона не була, — приходить нав’язливий образ пса із автостради: ця жінка відрізнялася від інших так само, як оцей пес від решти псів або як псалом 22-й (що його шепотів Ісус на хресті)[3] від будь-якої папської булли. Намагаючись окреслити цю відмінність, я відчуваю її зв’язок із чимось надзвичайно тонким, непомітним на перший погляд.

Уявімо дві абсолютно однакові лискучі мушлі. Я беру їх у руки, і одна — певно, тому, що я тримаю її у лівій руці, — нібито віддає сильнішою присутністю. І саме її я покладу до кишені, саме її випадково розіб’ю згодом. І якщо я поміняю мушлі місцями — навіть у правій руці вона гучніше закликатиме до моєї уваги. Тож другу я викидаю, залишаю мушлю, що причарувала мене, що наповнила мене силою. А трохи згодом — скажімо, за день, — я перевертаю її і роздивляюся пильніше. І помічаю подряпину, недосконалість, рану, де збирається бруд і куди лине погляд, — і хочеться зазирнути у саме серце мушлі, куди ані бруд, ані погляд проникнути не може.

Дивно, що, намагаючись визначити Софію, я говорю про мушлі, хоча перед тим згадував про пса і псалом. Просто мушлі начебто простіші за живих істот і людей і зовні — але лише зовні — видаються менш небезпечними, аніж псалми, що здатні розщепити вас надвоє, дати відчути себе слабкими, неначе дитина або чоловік, якого щойно залишила кохана жінка.

Кілька років тому (тоді священики ще мали змогу поїхати у відпустку, не сплюндрувавши парафію пошуками тимчасового заступника) я провів два тижні в Нормандії. Там на пляжі я підібрав гальку, на нижньому боці якої (верхній був бездоганно гладеньким) побачив явний грубий розкол — вузький по краях, широкий і покручений посередині. Знайшовши цю мушлю — чи радше коли вона потрапила нібито випадково мені під руку, подряпавши долоню невидимими зазубринами, — я спочатку тримав її горизонтально і був причарований нею: у моїй долоні лежала загадкова, глибинна посмішка мінералу, який змінювала колір щоразу, як сонце затуляла хмаринка; цноти в її нерівностях і мережаному зуб’ї було не менше, ніж у вустах, що розтулялися, коли я підносив до них оплатку. «Усмішка Господа» — зворушено подумав я і подався далі блукати собі уздовж хвиль. Повернувшись до себе, поклав гальку перед образом Діви, на якому щовечора спалахували відблиски від червоної воскової свічки.

Невдовзі після зникнення Софії — тобто кілька тижнів тому — я відчув потребу зігріти усмішку у своїй руці, підбадьоритися. Коли розімкнув пальці, камінь стояв на моїй руці вертикально. І я раптом збагнув: я тримав те, що досі було недоступне для мене — жіночу піхву, ­рожево-набубнявілу, зіткану зі складок, витонченого мережива; цю піхву я міг пестити, навіть лизати, бо якщо палець був занадто товстий, аби проникнути в неї, то язик легко прокладав собі шлях, зігріваючи краї розрізу, закруглені хвилями, мов готичний фриз, затемнений часом.

Я так докладно зупиняюся на цьому камені лише тому, що нині він нагадує мені про Софію і той період життя, що скидався на Царство Боже на землі. А поява пса, який сліпо блукав автострадою, — навпаки — вказувала тільки на неї, достоту як у псалмі 22-му лунає відчай тих, кого залишив Господь: «Я — мов вода, яка витікає, і кістки мої всі трощаться; серце моє — мовби віск, що стікає у нетрі мої; у роті пересихає, немов глина зсохла, і прилипає язик до щелепи...».

Той пес, напевно, уже помер і розклався — там, десь окрай шляху. І смерть, на мій погляд, мала би бути єдиним виходом у такій безнадії, у болісній самоті, недоступній іншим. Бо жоден із нас так і не зміг допомогти собаці. На автостраді тоді було три-чотири особи, максимум п’ять — якщо зважати на оту товсту дівулю, яка люто схопила мене за руку саме тієї миті, як мимо пробігав пес. Певно, вона цього навіть і не помітила. А може, також думала про невідворотну смерть цієї тварини. Здається, ані вона, ані я — жоден із нас не міг уявити жахливу аварію, яку міг спричинити пес, бігаючи отак поміж автівок. Скидалося на те, що смерть якогось пса важила більше, ніж загибель двох людей. Трупи завжди здавалися мені легшими, аніж живі чоловіки або жінки, натомість залишені і недбалі могили тварин тяжіли невимовною вагою. Ні, я ніколи не носив небіжчиків. Проте бачив чимало — покійних парафіян усіх віків і різних вдач. Відійшовши, вони легшали, ставали ніби несуттєвими і зовсім нецікавими: просто оболонка, позбавлена вмісту, конверт без послання. Навіть та, яка за життя мала такі пишні перса, що мені ставало млосно, коли вона до мене притулялася — навіть моя мати на смертному ложі видалася мені спорожнілою, і дивний рівчачок, що раптом проклав собі шлях між двома персами, обернувши їх на два звичайні предмети, назавжди відокремлені одне від одного і, як мені уявлялося, порожні й лункі (я міг би в цьому переконатися, якби мав змогу схопити їх і потрусити, мов бубонцями в мить Підношення дарів під час меси). Дорослих смерть ніби зменшувала, робила прозорими — і лише цей невибагливий факт, звичайнісіньке спостереження, був вагомим аргументом на доказ існування душі: якщо вага небіжчика так відрізняється від ваги живої людини, то хіба не очевидно — з тіла витікає щось, що надавало йому значення?

Скільки важить людська душа? «Тягар мій легкий» — казав Ісус[4]. Душа тварини — а я, незважаючи на вчення церкви, не сумніваюся у тому, що тварини наділені душами, — не важча за душу Христа; зрештою, певною мірою, як і душа дитини — явище досить ефемерне, яке триває не довше, аніж, власне, дитинство: душа, прив’язана до певного проміжку часу. Діти, як і тварини, після смерті страшенно важчають. Маленький Люка, син Фовілів, хоч і був самі шкіра й кості, важив, мов шмат свинцю. Я знаю, бо піднімав його на прохання матері, яка хотіла підкласти хлопчикові мережану подушку під голівку. Він був такий важкий, ніби рух, що був його змістом, ота енергія, зав­жди готова летіти, бігти, кидатися до першого стрічного, раптом урізана під колесами лихача, зник і повернув тілу хлопчика справжню вагу. Вагу, яка у житті приходить до хлопчиків — о, я пам’ятаю це добре! — з їхньою першою мастурбацією, а до дівчаток, гадаю, із менструацією; напевно, вона є вислідом не душі, а сексу — хіба що це не одне й те саме. Авжеж, це напевно одне й те саме — принаймні це пояснило б, чому коханці завжди почуваються зважнілими після злягання. Можливо також, що смерть тварин і дітей — це незначна, дрібна смерть, адже вони не опираються, так само як не опираюся і я, коли відчуваю молитву, що піднімається з мене. «Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями»[5]. Людину, що чинить молитву, смерть забирає миттєво, одним вправним рухом.

Софія захопила мене цілковито, щойно з’явилася. То був січневий ранок, і перед церквою Святого Роха валили старі обрізані верби. Я спостерігав за цим забиттям, а вона постала за мною і мовила гаряче: «Месьє абате, навіщо рубають верби?!». До того я її жодного разу не бачив. Вона була трохи вища за мене, набагато молодша, з пухкими щічками, дещо завузькими брунатними очима, через які здавалося, ніби вона весь час усміхалася. Однак тоді Софія вочевидь була в розпачі: коли вона вимовила «Месьє абате», її голос ніби завмер. А найняті комуною робітники, і оком не кліпнувши, продовжували валити дерева — вереск пилки відділяв їх від нас.

«Бо вони старі», — з важким серцем відповів я, усвідомивши біль, який пробудило в мені запитання незнайомки: адже я теж любив ці дерева, адже на мене теж тиснув чималий вік. «Та навіть якщо вони упадуть, нікому ж не задіють шкоди, — схвильовано вела далі жінка, — вони ж невеликі... А от їхній полиск — його вже не повернути... Ви розумієте?» Звісно, я розумів. Тендітний золотавий, немов сплетений із шовку полиск, що з’являвся з кожним промінчиком сонця, який проходив через листя тих старих верб, вкривав собою траву, каміння, навіть саме повітря; це світло врочисто стелилося низько, радіючи своєму приниженню, таке напрочуд людське — жодне інше дерево не могло мати подібний полиск. Проте навколо була зима, вербовий полиск був лише спогадом, ностальгією, над якою взяли гору час, а також рішення комуни висадити на цьому місці тополі. «Тополі? — здивувалася жінка. — Оті зверхні рослини, листя яких недосяжне і тріпоче лише на втіху небес?» І я занімів, приголомшений зневагою, що пролунала в її згадці про небо. Щічки її почервоніли, очі блищали. Мені здалося, що вербовий полиск для неї те саме, що кохання, яке добігає кінця, край, який залишаєш, берег, із якого пливеш до протилежного берега. І я подумав, що вона, напевно, чекала від мене слів, які допомогли б їй переплисти. Зрештою, саме в цьому й полягала моя роль, моє покликання як святого отця. Тож я сказав: «Світло линутиме з небес — і буде гарно... Уявіть лишень: шурхіт тополиного листя, мов шурхіт новеньких купюр із хрусткого шовку». Але сумнів із її обличчя не зник. Очі її сумували за вербами, за їхнім мертвим полиском, який забрала зима, і за обіцянками листків, залишених на поталу робітників. Дівчина не відводила очей від глибокого непоправного порізу, виїденого пилкою в кожній вербі — він відділяв крону від стовбура і клав горілиць понівечену рослину. Тож я додав: «Тополі так швидко ростуть...». — «Кому захочеться лягати при цьому новому світлі», — закинула дівчина. Спати... Справді, улітку по неділях деякі люди лягали відпочити під вербами — м’яка травичка під ними сприяла тихій сієсті. Зрештою, це був громадський парк, де, після смеркання присівши на одну-єдину лавку, я бачив закоханих, що блукали, мов хисткі кораблі, які боязко слідували за флагманом церкви. І все ж ніколи в житті слово «лягати» не поставало переді мною з такою очевидністю сенсу. Я раптом збагнув, що ми, священики, якщо й лягаємо, то тільки щоби поспати або померти.

«Тоді ми підемо, — зауважив я, — підемо далі, у пошуках нового світла». І, щойно вимовивши ці слова, я подумав, що цій жінці відчайдушно бракує когось, хто поставить її на ноги, хто допоможе їй відновити не лише метафізичну, але й просту фізичну вертикаль у житті. Вона й справді була не в найкращому стані — трохи зігнута, ніби під вагою болю, який гніздився у неї в грудях. Поведінка її — несвідомо, звісно, для неї — нагадувала стан отих верб, що їх спилювали і які хилилися поволі, тихо вмираючи, мовби істоти, і так надто близькі до землі.

Щоб розважити незнайомку, я розповів їй легенду про святого Роха, молитви якого колись дуже давно захищали цей край від чуми. Цей прочанин, що жив у чотирнадцятому столітті, дорогою до Риму дивним чином зціливши чумних, несподівано занедужав сам і заховався у лісі; там за його одужанням стежив орел, а песик щодня приносив йому свіжого хліба. Пізніше він знову пустився у прощу, та був зупинений, звинувачений у шпигунстві й помер у в’язниці. Дівчину, здається, приголомшив сумний кінець обранця Бога. Вона захотіла зайти до присвяченої Рохові церкви. Зізналася, що не раз штовхала двері — та щоразу вони виявлялися зачиненими. З чого я виснував, що до меси вона не ходила, адже лише під час меси церкву було відчинено для усіх. Я вийняв ключі із кишені. Пояснив, що церкву зведено у романському стилі і що містилися у ній деякі коштовні речі — наприклад, поліхромна статуя святого Роха із псом, витвір дуже простий, але не менш давній, ніж барокова мармурова оздоба вівтаря. Ці прикраси, що з’явилися значно пізніше самої будівлі, уникли модних реконструкцій лише завдяки моєму пильному оку. Адже більшість церков у нашій окрузі — нібито через повернення до первісної краси — позбавили оздоблення вісімнадцятого століття, яке, розвалюючись, лежало у різницях або у вежах, або ж те оздоблення покрали не вельми сумлінні архітектори-реставратори, прикрасивши ними свої вітальні або під’їзди.

Коли за нами на дбайливо змазаних мною завісах зачинилися важкі двері, враз стало холодно. Пані подалася вперед — ніби була сама. Я за її спиною (незнайомка затуляла мені вівтар) став на коліна. А вона так і стояла, виструнчившись, жодним жестом не вітаючи божество. Потім роззирнулася, широко розплющивши очі, ніби всотуючи храм у найменших деталях, — здавалося, розглядання повністю захопило її увагу. Експресію їй заміняли світло і тінь, що змінювалися залежно від того, чи оберталася Софія до вітражів, чи нахилялася до синьо-чорної плитки підлоги. Мене вона ніби не помічала, і я (у світському одязі, з коротко стриженим волоссям і незворушною маскою замість обличчя) відчув себе найхимернішою оздобою храму. Ось так, перед світлими й темними зонами, з яких ніби складалося тіло цієї жінки, я почувався чомусь пласким, достоту одна із плиток або дерев’яних ширм! Натомість статуя святого Роха, який вічно однією рукою вказував на бубон чуми на своєму коліні, а другою тримав посох прочанина, раптом ніби засяяла дитячою радістю; біля ніг святого відряджений Господом пес світився усмішкою, не випускаючи з пащі кусня хліба. Собака... Авжеж, я був саме цим добрим наївним створінням, що аж тремтіло від задуму врятувати свого ближнього; я ніс іншому втішні слова — теплий м’якуш і золотаву скоринку; і я мусив виконати свою місію з цією жінкою теж!

А сьогодні пес на голій автостраді важко кидав уперед напружені м’язи лап і тяжко сопів серед майже апокаліптичного гулу. «Елі, Елі, лама сабахтані...» Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене покинув?!

Ми побачилися знову. Не на месі, яку вона не відвідувала, а в приходській книгозбірні, що по неділях відкрита для всіх від десятої до пообіддя і міститься у будинку кюре біля церкви; це велика будівля вісімнадцятого століття — стіни складені з цегли й прикрашені похмурими кам’яними ланцюгами. Я займаю лише другий поверх, де розташована й зала для зборів, а перший повністю відведено для книжок. О пів на дванадцяту, завершивши месу і розкланявшись із паствою на ґанку церкви, я зазвичай кілька хвилин проводжу у бібліотеці — радше гуляю нею, аніж риюся серед книжок. Тут я зустрічаю іншу частину вірян, не таких посидючих, які під приводом потреби здати або взяти книжку залишають службу; трапляються тут мені й інші місцеві жителі, які вже давно вважають церкву лише історичним пам’ятником, однак продовжують навідуватися до храму читання, що процвітає під її боком.

Софія мала би бути однією з них. І якось у неділю, невдовзі після вигублення верб, погода стояла морозна й суха, березень лише починався. Я терпляче відпустив гріхи двом або трьом парафіянкам, які намагалися втягнути мене в пересуди, і пішов додому, навіть не звернувши уваги на книголюбів. Я перебрався і вийшов у старій курточці, озброєний вилами. На дворі взявся збирати рештки, залишені робітниками з комуни, і швидко накидав купу вищу за себе — справжню вежу з повітря і трісок, що спалахнула так само весело, як і опудало із соломи.

І у мить, коли полум’я шугнуло вгору, з’явилася вона. Руки Софії були зайняті книжками — вона немов поверталася з ринку; книжок було не одна і не дві, вона ледве втримувала їх у руках і під пахвами — ніби великий врожай, що загрожував впасти при кожному її кроці. Софія помітила мене через легку завісу диму і полум’я, що струменіло все вище і вище — певно, складалося враження, буцімто я, неушкоджений дивним чином, стояв посеред вогнища. «О! — сказала вона. — Ви тут!» Сказала так, ніби шукала мене. На мить вона завмерла, немов прислухаючись. Потім підборіддям вказала на свою книжкову ношу. «От і мені буде меса...», — мовила вона дуже просто. І за тоном її голосу, легкого і водночас гортанного, я чомусь подумав, що така меса зводить нанівець мою, попередню. «Мене звати Софією!», — прокричала вона, вже відходячи; ніби саме звучання її імення могло не звести між нами стіну, а розпалити інше багаття.

Відтоді я бачив Софію щонеділі. Після недільної служби відбувалася інша меса: я помічав її серед етажерок, за стійкою видачі книжок під суворим наглядом бібліотекарки обмінювався з Софією кількома словами, потім ми виходили разом, робили кілька кроків, розходилися нарешті — адже так було треба. І щоразу була літургія — певний уривок із книжки, який Софія щотижня занотовувала до блокнотика, з яким не розлучалась ніколи. Цей блокнотик мав картату обкладинку і сторінки з дешевого, майже сірого паперу. Та коли Софія виймала його з торбинки, щоб зачитати мені кілька речень, він здавався мені дорогоціннішим за релікварій із золота або срібла, необхіднішим за монументальну Біблію, оправлену в тиснену шкіру, що в церкві покоїться на позолоченому поставці. Останній виконано у вигляді орла з розправленими крилами, датується він вісімнадцятим століттям — це один із тих предметів, що змушує мене щоразу зачиняти церкву після меси. Коли Софія читала вголос зі свого простенького блокнота, вона випростовувалася, спина її ставала прямою, немов у вершниці, а руки нагадували орлині крила — такі ж елегантні і сильні, готові до злету і водночас до виголошення, офірування Слова.

Одного дня з блокнотика постала історія однієї дитини, єврейської дівчинки, яку в концентраційному таборі солдат кинув на дріт під напругою. Дівчинку звали Магдою, і я добре запам’ятав ці слова: «Магда зависла в повітрі... Ніби метелик, що зачепився за срібну лозу». «Це Синтія Озік, — серйозним тоном, підвівши від блокнота голову, сказала Софія, — одна американська єврейка»[6]. Пригадую, я подумав тоді, що, справді, лише жінка та ще й єврейка могла б використовувати подібні о́брази, щоб описати те, що мені особисто здалося спотвореною оповіддю про Розп’яття. Я зрозумів, що жінка, яка написала літургію про геноцид, квапилася, мов Марія Магдалена, до могили з ароматними оліями у руках: замість відвернути наш погляд від пекла, вона з любов’ю вводила нас до нього, примушувала брати з собою це чорне сяйво — достоту як літнього дня, відпочиваючи на травичці, ми всотуємо невинне мерехтіння верб.

Отже, була історія Магди. Були й інші літургії, пронизливі або тихі — залежало це від дня. Пригадую текст Кафки — напевно, сновиддя, бо відбувалася дія у гроті, куди не потрапляло сонячне світло, але, як не дивно, каверну заливало сяйво нестерпної сили. Текст звучав так: «Веслував я по озеру...». Ішлося в історії про тишу, про весляра, всі зусилля якого було спрямовано на вслухання в цю тишу, подібну до поживного плоду. До того дня я й гадки не мав, що Кафка створив хоча б один безтурботний текст.

Відтоді щоразу, як під час меси хтось із парафіян — як це нині заведено — коментував слова, почуті із кафедри, щоразу, як чийсь грубий голос тлумачив Євангеліє, домішуючи політику уряду щодо політичних біженців, полемічні питання абортів або повернення боргів країнами третього світу, я згадував тишу Кафки, подібну до поживного плоду. І коли у церкві, яку Реставраційна комісія заповнила ліхтарями, щоб підкреслити її дивовижну оздобу, я переводив очі з обличчя на обличчя, залиті яскравим світлом прожекторів, обличчя, виставлені на загальний огляд і навіть під час молитви ніби заплямовані самовтіхою, я сумував за вигаданим гротом Кафки і за добою, коли романські склепіння пропускали всередину храму якомога менше світла — там мало, що можна було буквально «зануритися» у молитву, виплакатися досхочу, забувши про решту світу, ревіти, заплющивши очі, широко роззявивши рот, захлинувшись безгучним воланням. «А Ти, Господи, не віддаляйся, Допомого моя, поспіши ж мені на оборону!»[7]

Пес. Покинутий пес. Покинутість — дивна річ. Щойно кохане обличчя стає доступним, нам кортить прогнати його: воно стає набридливим, примушує вас відчувати абсурдну залежність, відчувати, що Господь — це ще не все. Чи, радше, що Господь, у якого вірите саме ви — ще не все, і відкриває цю істину вам саме це кохане обличчя, заборонений жіночий лик. А коли кохане обличчя щезає, кортить повернути собі владу над ним, жерти його поглядом, ковтати його, мов проскуру, знову пити із нього, мов зі священного джерела.

Щонеділі упродовж року я бачив Софію. Окрім текстів, дбайливо переписаних до блокнота, нічого про неї не знав. Наші стосунки можна назвати чисто літературними — себто літургійними. Звісно, вона прагнула цього не менше за мене, прагнула зберегти зв’язок, який міг би тривати вічно. Вічність — це пора року, де немає дерев. Коли наступної зими висадили юні тополі, Софія зникла. Я казав собі, що вона могла захворіти, що її стримували родинні обов’язки. У моїй уяві вона — як і я — замешкувала сама, і з рідних мала хіба стару тітку, з якою інколи пила чай, достоту як я, навідуючи недужих.

Наступної неділі вона не з’явилася. Третьої неділі мене так гризла зажура, що я наважився попросити у бібліотекарки її картку, сказавши, що пані звати Софією, і описавши її зовнішність. Не знайшлося жодної картки. Щотижня за стійкою книгозбірні з’являлися нові волонтери, тож визначити особу за зовнішніми рисами було дуже складно. А оскільки на службу Софія не ходила, то особисто її не знав ніхто. Навіть у містечку вона не з’являлася — принаймні у книгарні і бакалійній крамниці її не бачили. Переміщення Софії можна було визначити лише за нашою бібліотекою — слід визнати, досить багатою.

Вона не приходила, тож я став молитися. Молився, щоб вона повернулася. Щоби відкрила ще раз для мене поставець своїх рук. Щоби ще раз прочитала рядки, нашкрябані у блокноті. Щоби, зрештою, знову стояла прямо, як навчили її книжки — достатньо прямо, аби без страху читати книжки, з яких промовляє не Господь, а чоло­віки і жінки, жах і мовчанка. «Софіє, Софіє, навіщо ти мене по­кинула?!»

Потім я залишав молитву, і замість неї щонеділі після служби сідав до авта і навідувався до інших парафіяльних бібліотек. Поступово мої пошуки розширилися на будні та на районні бібліотеки — усе залежало від напрямків робочих поїздок. Я об’їхав увесь край і знов повернувся до молитов, але вже інших: не за те, щоб Софія повернулася, але щоб Господь відкрив мені моє справжнє ім’я, моє місце на цій землі — як зробив це для Якова. Щоби Він явив мені лик свій!

Минулого понеділка на автостраді мені трапився той заблукалий пес. І жменька людей — чоловіків і жінок — що збентежено обговорювали його ошалілий лет. Чого, власне, хотіло від мене це товсте дівча, що хапнуло мене за руку, коли собака пробіг мимо нас, чого хотіло це щокате, мов херувим, дівчисько?! Вона боляче схопила мене за лікоть — я мало не заволав; це було надто інтимно, жорстоко, але це відчуття зникло за мить: оце й усе, що лишалося мені від жінок. Навколо гуділи автівки — так само абсурдно, як і поскрипування мікрофонів у моїй оновленій церкві, коли вони вловлюють і відбивають теревені парафіян, їхню стурбованість «бідами світу, нашим Святим Отцем, миром у нашій Церкві». І от поміж них з’являється Божий лик: старий оскаженілий звір, собака без погляду, що колись сяяв із його душі, святий Рох, покинутий янголом без хліба й води.

Реінкарнація — це реальність якщо й не духовна, то бодай психічна: наше життя — це лише низка реінкарнацій, і та, що явилася мені минулого понеділка на автостраді у вигляді пса, дарує мені нові зачарування і болі, подібні до тих, що звідав раніше. Можливо, далі піду я сам, як той пес, сам супроти смерті, яка давно вже чигає на мене, полечу зі сліпим шаленством, що личить старості більше, аніж зразкове смирення. Бо у моєму віці слова «Елі, Елі, лама сабахтані» вже достатньо зрозумілі, аби збагнути, що найвідповідальнішої миті не буде ні Господа, ні навіть тіні миршавого янгола, як на початку життя, коли ти Яков і стаєш Ізраїлем. Ні, не буде нічого, жодної допомоги, хіба кілька людців зберуться уздовж дороги і перегукуватимуться безладно і безпорадно...