День пса

Вічний спокій

Я сказала мамі, що бачила пса, який мчав уздовж автостради. Я сказала: «О, диви, загублений пес! Певно, скажений! Мамо!». Відреагувала вона не одразу — дивилася на мапу, аби бачити, де з’їхати з автостради, щоби потрапити до нового «Садового центру» чи — хтозна — чергової вдови. Я пригальмувала і зупинила «Ауді» — авжеж, стареньку татову «Ауді» — на узбіччі. Коли я вийшла, пес уже зник, а повз із шаленою швидкістю в три ряди мчали автівки, і я подумала, що день цей несе нам загрозу. Серце шалено билося — так буває, коли я переїм; ще до того, як помітила пса, уявляла, як біжу за нашим автом і не відстаю, біжу до виснаження і миттю худну від бігу. Це єдине, про що я думаю, коли сиджу разом із мамою в «Ауді»: як схуднути?! І я бачу, як біжу, біжу до виснаження, біжу на смерть. Ясна річ, я уявляю, що більше нічого не їм — та коли на думку спадає наступний обід, стікаю слиною і обіцяю собі щипнути всього потроху, скуштувати мінімум, однак це марно: варто мені скуштувати шматочок — і я з’їдаю усе; щойно почавши, зупинитись не можу. І я кажу собі: «Усе пропало, мені це ніколи не вдасться»; — і, краєм ока зир­каючи на маму, що мляво подзьобує страви, милуючись собою у велике дзеркало за столом, я продовжую їсти. Коли ми сідаємо за стіл, мама завжди намагається посадити мене спиною до дзеркала — а може, хтозна, це я сама раз і назавжди обрала це місце, бо відображатися в ньому мені не до душі. Смакуючи, ми майже не розмовляємо, однак мама на мене навіть не дивиться, ніколи не дивиться; ні, їй кортить уловити себе у дзеркалі, тож її погляд лине ліворуч, повз мене, або праворуч, і вона поправляє зачіску або легенько підморгує, ніби хоче перевірити... до речі, що саме? Що направду вродлива? О, це не про неї — інакше чоловіки осадили би наш будинок! Ні, вона просто хоче упевнитися, що досі жива, що житиме ще певний час.

А мені нема чого перевіряти. Тому я їм. Мені тьмариться перед очима, варто переступити чітко означену межу — півкартоплини, трохи спаржі, малесенький шматочок м’ясця, авжеж, без соусу! І я беру все, беру, не зупиняючись, накладаю собі до тарілки чотири–п’ять разів. Коли підводжуся, відламую від плитки шоколаду в шухляді — так, аби мама не бачила, — а потім беру ще і ще, часом з’їдаю всю плитку! І тоді думки зникають, лише серце, поки я їм, колотиться-шаленіє, ніби змушене докладати неймовірних зусиль. Я кажу собі, що все одно вже нічого не вдієш, тож намащую маслом окраєць, кладу зверху сир — і запихаю собі у пащеку; потім беру кусень торта — атож, вона продовжує пекти торти так, ніби тато і досі з нами!..

І весь час мене мучить бажання схуднути, а коли сідаю за кермо «Ауді» — бігти поруч з машиною. Звісно, той пес мусить бути худезним — покинутий пес, що ніяк не зупиниться. Усім на нього начхати, мамі також. «Не звертай уваги, — сказала вона. — Нема на те ради». І зирнула на мене; певно, вигляд я мала дивний — червоні очі, стиснуті міцно щелепи; так буває щоразу, коли мушу боротися з нею і заздалегідь знаю, що вона візьме гору. «Можна подумати, ти й справді сподіваєшся урятувати того собаку!», — заявила вона глузливо; а може, вона й справді сміялася, від щирого серця, однак її веселощі були сиротливі, вона їх ні з ким не ділила, ніби не бачила, що я була не на її боці — і все ж я теж намагалася вдавати радість, хоч і залишалася відстороненою. Край автостради стояв телефонний апарат — гадаю, варто було комусь подзвонити щодо собаки, і я вголос сказала про це. Пояснила, що слід не допустити, щоби пес спричинив аварію — і доклала зусиль, яскраво змальовуючи можливу трагедію. Та щойно я заговорила, вдалась у важливі для мене деталі, як на обличчі мами з’явився вираз глибокої нудьги або страждання — і мені здалося, що я досить незграбно змальовую ситуацію, що переконати її ніколи не вдасться, що суть зводиться до нікому не цікавої бідолашної тваринки. Мама вважає, що ради на те немає — так і сказала. Вона не думає, що варто дзвонити і викликати допомогу ні псові, ні мені (мене могли б забрати і примусити худнути, поки не стане запізно і моє серце не вистрибне з грудей, а живіт не провалиться усередину). Не знаю, як вдавалося мамі триматися у формі — себто бути худою, жвавою і завжди готовою прислужитися іншим. Якби я захворіла, як тато колись, то була б негайно оточена турботою. Та я тільки гладшала — і все. Життя цього псюри значно простіше за татове, ще коли тато був живий: він жене, щоб урятуватись, і знає, що робить. Я ж прагнула якогось великого лиха, яке спростило б усе, хотіла, щоб хтось зацікавився мною, спитав би, скільки пігулок проносного приймаю, скільки пляшечок заспокійливого сиропу купую щомісяця в різних аптеках. Я хотіла, щоб мені допомагали заснути, щоб приборкували моє серце, коли я лягаю у ліжко, або ж пояснювали, що зробити, аби виригати все з’їдене за обідом; мені кортіло, щоби казали, що я не потвора, щоб пояснили, що саме казати перукарці, аби вона стригла мене інакше, й іншим людям, щоб вони не зверталися до мене «месьє», бо в мене коротка зачіска, постава вантажника, маленькі груди і страх ходити так, як зазвичай ходять усі дівчата...

Утім смію виказати свій смуток, адже мамі так добре. Контраст був би надто жахливим — зрештою, після смерті тата нікого, крім мене, у неї немає; тільки я жеру її торти, поливаю галявину, кермую татовим автом. Зі мною просто мусило трапитися щось виняткове! Люди мусили зробити мені боляче, щоби ранила себе не тільки я. Щоби мама побила мене — і залишила край автостради. Тоді я — схудла і ошаліла — бігла б, а люди — багато людей — зупинялися б, дивилися б зі сльозами на очах і казали б: «Її обов’язково врятують». Можливо, мене ніхто і не врятував би, однак принаймні вони мене побачили б — хоч раз перед смертю, — згадали б про мене, і залишилася б згадка, болісна згадка, здатна перевернути життя, примусити замислитись і змінитися на краще. Можливо, повз випадково проходитиме фотограф, і моє фото з’явиться у газетах: «Покинута юнка у пошуках порятунку на автостраді». Або ж фото аварії, що сталася б через мене. Страшної аварії, з численними пораненими і кількома загиблими — кров, усюди кров! Просто слід, залишений мною. А може, мене врятував би якийсь поліціант — о, тоді я точно мала би бути худою, ні, радше стрункою, дуже стрункою, а ще блідою; і він узяв би мене на руки і раптом помітив би, що я зовсім не хлопець. І нігті в мене були б гарні, а не погризені, і волосся довге — хоча мама завжди казала, що мені так не личить, адже в мене воно надто тонке, тоді як її густому білявому волоссю годиться бути довгим...

Бігти, нестися сторчголов — оце я можу! У мене велика здатність до опору — ночами часом не сплю. Бігти — ось що мені потрібно, а не нидіти при столі разом із мамою! Коли я сиджу отак біля столу перед нею, то почуваюся заляканим домашнім собакою, що покірно опускає плечі й на все дає згоду. Безвідмовний пес. Він не виказує ні радості, ні люті — тільки покору, вдаючи задоволення, добрий гумор; саме таким треба бути, аби йому сподобатися.

Уночі мені пекло очі. Хотілося спати — так, як сплять усі, — хотілося забути про себе, кинути, мов камінь у воду, без опору і без зайвих хвиль на поверхні. Але так бути не могло. Найтихіший пташиний крик, ледь чутне поскрипування підлоги, найменше шерхотання думок — і я не могла склепити повік, і моє серце мало не розривалося на шматки, і в животі важчало, і очі пекло: мов дві жарини, де кров б’ється, неначе молот у кузні. На ранок мене знаходили сліпою — чи майже сліпою. Від утоми мене хитало, очі наповнювалися сльозами. Мені кортіло бути вродливою, сильною, подобатися тату — а він, певно ж, бачить мене звідти, де він там є! Тато був гарний і сильний — ще до того, як захворів; делікатні недоліки зазвичай додають чоловікові чар: він мав дещо завеликі вуха і надто густі вії. Атож, найбільше я хотіла подобатися йому, широко розплющувати — як він — на світ чисті, замулені очі, тихі, мов озеро високо в горах. Під пишними заростями вій татові очі виблискували темною кригою. Ці очі ніби навіки були приліплені до скелі. Мої ж були теплими і живими, мов імпульсивні тваринки, піщані змійки або лиси. Злі очі звіра. Невинні очі тварини. «Невинне творіння!» Так зазвичай казала мама, коли я дратувала її лінощами або іншими недоліками: скажімо, коли не могла правильно попрасувати блузку чи прийняти замість неї повідомлення на телефоні, коли — по сорок разів на день — дзвонили у справах Асоціації удів. Часом мені здавалося, що слово «невинна» вона вживала свідомо, щоби не вжити інше — «дурепа».

Кілька місяців тому — одразу по смерті тата — я помітила, що мій зір погіршився. Одного дня мама попросила передати їй черпак, а я подала руку — ніби окремий чужий предмет, руку, яку взяла другою рукою. «Тримай!», — сказала я. І я була вдячна мамі за те, що вона розсміялась і попросила залишити руку у спокої — не варто було занурювати її в суп. Я аж засмутилася: мені кортіло, аби мамина рука взяла мою — міцно і радісно, як вона зазвичай бере овочі, перш ніж почистити їх, помити і посолити, розпалити вогонь, перемішати усе, спробувати на смак і, зрештою, нагодувати родину. Або те, що від неї лишилося. Адже тато помер.

Завдяки мамі я не опеклася, бо швидко прибрала руку. Тоді я вирішила щодня робити вправи для очей. Раніше тато щовечора полоскав горло. Веселе було булькотіння, глухий такий спів — авжеж, горлянка співала, бо він робив це, наспівуючи. Часом я також полоскала горло теплою водою. І ми разом співали, вибулькуючи. Мені було так смішно, що зрештою я випльовувала воду в дзеркало у ванній кімнаті.

Мамі сорок, мені двадцять. Я не вмію жити сама — так вона каже. Реагую дивно і їм забагато. Ось що каже мама після татової смерті. «Він помер. Помер. Це доконаний факт», — каже вона і дивиться на себе у дзеркало. Та я знаю, що він десь тут, позирає на мене, любить мене. Спостерігає за світом, видивляється, чи не прийде хлопець, який забере мене. І звідти, з неба, він робить коридор зі своїх рук, які розкидає, мов сфінкс, — коридор, до якого линуть усі хороші хлопчики, а в кінці коридору чекаю я, без мами, я — така вродлива й струнка, а ще з довгим волоссям, ага!

Тож я чекаю. На чоловіка. Скажімо, на архітектора, який примусив би мене покинути маму і збудувати десь в іншому місці власне гніздечко. А якщо він не прийде сам — що ж, за ним піду я. Прийду несвідомо — як тоді, коли схопила за руку чоловіка край автостради. Мама залишилася в автомобілі, а стояла поруч із іншими, що зупинилися через пса. Не всі в одному місці, ні — нас було троє: чоловік із чорним круглим комірцем, юнка у яскраво-червоному і я; інші були далі — якийсь тип вийшов із вантажівки, другий сидів (дивна річ!) поруч зі своїм ровером. Той, що опинився біля мене, скидався на вайлуватого старця. О, хотіла б я подібного чоловіка, не тендітного, міцного, який примушував би мене гарувати і ніколи мене не торкався б! Ніхто не повинен мене торкатися, адже те, що навколо моїх м’язів, надто огидне, надто м’яке, тож хтось мусив би бути зі мною злим — через кохання до мене, через те, що має голодити мене і лупцювати щовечора, аби я заснула. Уві сні я буваю вродлива — вкрите синцями обличчя, туго напнута шкіра на кістках, що виступають. Уві сні я могла б нарешті розвести ноги. І він узяв би мене. Брав би мене щоночі, багато разів за ніч. І я не відчувала б нічого.

Часом, коли я залишаюся з мамою, то уявляю себе покійною. Коли ремигаю навпроти неї чи керую «Ауді» разом із нею, немовби спостерігаю збоку за власним похороном — достоту як дивилася на погребання тата. На моєму похороні ніхто не сумує, ніхто за мною не шкодує — ніхто, навіть мама. Можливо, вона радіє — еге ж, однією проблемою менше. Тепер, уявляючи мертвого пса, бачу спершу тварину на автостраді; нікому немає до неї діла, на неї уваги звертають не більше, аніж на купу сміття. А я під’їхала на великій швидкості на татовій «Ауді». Авжеж, мама вчепилася в мапу. А я вчепилася у кермо, я могла нарешті робити те, чого справді хотіла. Тож я зупинилася і, оскільки вона сідати за кермо не хотіла, то залишилась усередині разом із непотрібною наразі мапою — і хай тепер ображається і ненавидить мене! А я хочу побачити мертвого пса! Мамі я сказала б, що це загублений собака, що власник у відчаї шукає його, тож слід з’ясувати, кому він належить. Ні, — зі звичним похмурим виглядом сказала б мама, — це пес, якого покинули навмисне, який нічого не вартий, порожній каркас, а не пес, якого ніхто не шукає і ніколи вже не шукатиме. Та я її вже не слухала б, я перетнула б автостраду з ризиком для життя, з ризиком приєднатися до непорушного тіла пса. Добігши до нього, я побачила б кров, зупинилася б, відчувши страх — страх підходити ближче, торкатися нашийника і шукати ім’я собаки. На мить мені не стало б сміливості підійти і перевернути тіло, щоб перевірити нашийник. І я на себе сердилася б. І питала б себе, чому мама така переконана, що власник собаки не засмутиться через його зникнення. І подумала б, що, напевно, вона не засмутилася б, якби померла я. Вона така холодна, бо не любить кров, не любить нічого такого, бо вже отримала свою дозу — те, що сталося з татом, — і більше місця для крові у ній немає. А я упевнена, що господар шукатиме пса, що не заспокоїться, поки не довідається про його долю. Тому, пірнувши в гудіння автівок, я поквапилася б до мертвого пса, перевернула б його і побачила би своє ім’я: «Анна». Отже, це сука на прізвисько Анна. Тезка. Тоді я піду, скажу, що Анна померла, а потім з’явиться хтось, хто пояснить, що це була наймиліша істота на світі, розумна і вишукана, і хтось ридатиме, відмовлятиметься повірити у її смерть, хтось напише книжку про Анну і її смерть...

А тим часом собака, можливо, й не мертвий. Він так гнав! Аж раптом залишив лінію бігу уздовж земляного насипу посеред автостради і перетяв три смуги щільного руху. Ми зачаровано дивилися на його неймовірну майстерність: він із шаленою швидкістю виляв між автівок — ніби сам інстинкт нашіптував йому на вухо шлях порятунку. Я загорлала й схопила за лікоть чоловіка в чорному светрі, що також не міг відвести від пса очей. Тієї миті я вже не думала про ризик нещасного випадку для водіїв. Боялася лише крові пса і його агонії. Не хотіла побачити, як його зіб’є авто — і все ж дивилася, не відводила невинних очей, очей звіреняти. І рука моя боляче стискала руку незнайомого чоловіка. Уся моя лють вчепилася у цю руку! Поруч якась жінка істерично волала: «Ходи! Сюди!». А пес, помітивши нас, різко звернув і кинувся на узбіччя, де пробіг повз далекобійника і хлопця, що сидів поруч із ровером. Я побачила, як далекобійник схилився над ровером, юнак підвівся, але знову упав. Собака мчав, мов навіжений, автівки сигналили, пса кликали до себе насипи і кущі, а жінка продовжувала репетувати: «Ходи! Сюди!» — однак він нічого не бачив, йому не спадало на думку підбігти до нас чи гайнути у поле — він просто, підстрибуючи, зник на обрії.

Чоловік поруч поглянув на мене із добротою — добротою, що адресувалася не мені і не моїй руці, яка шукала його руку, хоч я того й не хотіла, добротою твердою, ідеалістичною, що не потребувала нікого. Він сказав: «Я подзвоню», — і рушив до найближчого автомату за сотню метрів від нас. Я зиркнула на жінку в червоному, вона ридала, схрестивши руки на грудях, ніби прагнучи задушити себе. Я зробила до неї декілька кроків — і одразу помітила, що їй я також не потрібна. Вона була надто вродлива, щоб мати у комусь потребу. Тоді я повернулася до авта, і мама сказала: «Нема на те ради». Бідолашна матуся, — подумала я, і одразу після цих слів відчула свободу; я була вільна — просто тому, що перестала ненавидіти і жаліти її, боротися проти неї. Бідолашна матуся не знає, що раду можна дати всьому, навіть коли надія зникає з обрію разом із силуетом знесиленої тварини. Я ж притуляю суку до себе й кажу їй: «Ходи сюди, Анно, я тут, я з тобою! Не бійся, зіронько, ти врятуєшся, розумниця ти моя!». Лише я — одна серед усіх цих людей, що стривожено перемовляються і вдають, ніби шукають спосіб допомогти — лише я несу у серці Анну. Тепер в мене м’язи такі ж міцні, як і в неї, мене веде уперед інстинкт, я знаю, що в неї все вийде — я знаю! І я не плачу, я вже не слабка тиха дівчина, у мене сталеві м’язи, сильні легені й пекельна воля. А ще є терпіння — терпіння бігти, поки не знайдеться вихід. Авжеж, коли побачать, що я — слухаючись лише інстинкту і залишаючи за собою вир емоцій і подив — звертаю з автостради, мені кричатимуть вслід. У цьому акті бігу, коли м’язи видовжуються, коли стегна стають такими прекрасними, а мордочка — лагідною і розумною, є краса і сила. Не знаю, чи зможу я вмерти, але я біжу не на життя, а на смерть, впевнена, як і раніше. Я біжу до власника, до чоловіка мого життя, який завжди мене кохав, який розуміє мене, шукає мене і скоро увійде в тунель, що його там, нагорі — чи тут, унизу, байдуже, будь-де — утворює мій тато, розкинувши руки, мов сфінкс. Мій біг причаровує всіх і обов’язково приверне увагу якогось чоловіка — хай навіть мені судилося померти: бо, помітивши моє бездушне тіло край автостради після сміливого бігу, він наблизиться, ледве переступивши через страх крові, ніжно переверне мене і прочитає ім’я: «Анна». Так він знатиме, що я померла, намагаючись наздогнати його.