Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

_{ЮРІЙ СМОЛИЧ}

_{Революція і література — нероздільні. Буремні героїчні дні Великого Жовтня — початок нової, соціалістичної епохи в історії людства — це і живлюще джерело, першопочаток нової літератури нового світу. Молоді творці, письменники першого призову П. Тичина, В. Еллан, П. Панч, А. Головко, В. Сосюра, Остап Вишня, О. Довженко, Ю. Яновський, торували шляхи радянського мистецтва, своїми пошуками і звершеннями утверджували його новий естетичний ідеал, нове ідейне спрямування, новий зміст і нові форми. «Порядком творчої практики, — підсумовував з висоти п'ятдесятиріччя Жовтня Юрій Смолич, — це питання стояло перед кожним літератором ї кожного дня: що писати і як писати, щоб література якнайкраще прислужилася справі революції. І відповідь потрібна була невідкладна, негайна — не завтра, а тільки сьогодні»} [1] _.

_{Художнє осмислення революційних перетворень життя завжди було в основі змісту радянської літератури. Це всеохоплююче завдання визначило й увесь напрям, характер суспільно-творчого буття учасника і свідка становлення нового суспільства і нової людини, одного з фундаторів української радянської прози Юрія Корнійовича Смолича. Невтомний трудівник літератури, що вперше виступив на сторінках періодики саме 1917 р. І всі твори присвятив сучасності, вже наприкінці життєвого шляху так сформулював своє творче кредо: «Я починав з сучасної теми: в роки, коли я починав, громадянська війна та роки одразу по ній і були сучасністю, а в творчості — сучасною темою. Цій темі я залишився, сказати б, вірним чи не всі півстоліття моєї творчої роботи, дарма що за плином часу сучасна на ті часи тема перетворилася на історико-революційну. А поза тим я й далі вважаю її сучасною, тобто надзвичайно важливою в нашій дійсності. Адже це тема початку нашого післяжовтневого, радянського соціалістичного життя, і відтворювати його для наступних поколінь — аж до нашої молоді в сьогоденні — ідейна справа найпершої ваги… Ніщо з історії Жовтневої революції та з життя покоління, що її творило, не може бути забуте»} [2] _.

_{Життя і боротьба покоління революції незмінно перебували у центрі творчої уваги митця, до яких би жанрових форм він не звертався: соціально-побутової повісті, роману-памфлета, пригодницького роману, детективу, науково-фантастичного роману, роману виховання, памфлета, історико-революційного, автобіографічного роману, есе, літературного портрета, різних форм мемуарної прози. Письменник виняткової творчої енергії, він постійно розширював аспекти відтворення панорами загальнонародного життя революційної епохи, він значною мірою збагатив проблемно-тематичні, жанрово-стильові, сюжетно-композиційні можливості української прози.}

_{Юрій Корнійович Смолич народився 7 липня (за н. ст.) 1900 р. в місті Умані, в сім'ї вчителів. Його дитячі і юнацькі роки минали в Умані, Стародубі, Білій Церкві, Глухові, Кам'янці-Подільському. З 1913 р. живе у Жмеринці, де й закінчує 1918 р. гімназію. Тут він виступає з першими літературними спробами, редагує рукописний журнал «Штрихи», бере участь у самодіяльному драматичному гуртку.}

_{По закінченні гімназії Ю. Смолич вступає до Київського комерційного інституту. Тікаючи від загрози гетьманської мобілізації, залишає інститут. У Жмеринці у «Добровільному загоні по боротьбі з висипним тифом» він працює санітаром, лікпомом, начальником моргу. Тоді ж Ю. Смолич став актором Червоноармійського театру-студії, з 1922 р. — у театрі ім. Івана Франка. У 1924–1928 рр. працює інспектором театрів Головполітпросвіти Наркомосу УРСР, редагує журнали «Сільський театр» (1926–1929), «Універсальний журнал» (1928–1929), пізніше — «Літературний журнал» (1936–1939), журнал «Україна» (1943–1950).}

_{Ю. Смолич активно виступає з театральними рецензіями, оглядами, статтями, пише одноактівки («Гамбург на барикадах», 1927, «Веселі книгоноші», «Товариш Жінка», «Причал Малютка»). 1925 р. виходить книжка Ю. Смолича «Драмгурток у робітничому клубі». Вже після смерті письменника (26 серпня 1976 р.) було опубліковано книжку статей, рецензій і нарисів 20-х років «Про театр» (К., «Мистецтво», 1977).}

_{Чимало років віддав Ю. Смолич найактивнішій діяльності на ниві театрального мистецтва як драматург, актор, критик, режисер, організатор нового театру. Однак у вирішальний для себе момент митець приймає остаточне рішення: «Я вибираю літературу». Цьому вибору письменник лишився вірним назавжди. З найменших літ, згадував Ю. Смолич в «Автобиографии», — захоплювався читанням, де поряд з Жюлем Берном, Майн Рідом, Купером, Буссенаром, були Гоголь і Достоєвський, «зачитувався кожним новим твором Горького і Короленка. Чимало віршів Пушкіна і Шевченка я знав напам'ять з того віку, коли не вмів ще читати»} [3] _{. Захоплення літературою, вважав митець, стало поштовхом до непереборного бажання писати самому. Саме для формування художньої самосвідомості Смолича з його виробленою, сказати б, «літературною», манерою письма мало таке серйозне значення оволодіння надбанням класики. Час громадянського і творчого самоутвердження молодого митця припадає на період боротьби за перемогу Жовтня на Україні. В тих умовах традиції Бєлінського і Добролюбова, Шевченка і Франка, Рилєєва і Некрасова у свідомості юнака збагачувалися «революційним Поетичним словом» — «Дванадцятьма» О. Блока, «Лівим маршем» В. Маяковського. «Голосом революції взагалі і голосом революції в українській літературі зокрема і особливо» стали для Ю. Смолича «Удари молота і серця» В. Еллана, «Плуг» та «Псалом залізу» П. Тичини: «Поезії Тичини і Еллана повели мене і на реальну творчу путь, зміцнивши, конкретизувавши, а далі і реалізуючи моє власне тяжіння до літературної творчості. Вони прямо і безпосередньо допомогли й формуванню мого громадянського світогляду… повели до свідомого і активного жадання віддати і себе, і працю свою, і творчість на посильну участь у комуністичному будівництві, на ствердження комуністичного світогляду… На цьому здобула для мене виразність і конкретність і сама концепція: революція і література»} [4] _.

_{Ю. Смолич активно і успішно починає опановувати водночас різні жанри прози: 1924 р. в Харкові виходить, за редакцією В. Еллана, оповідання «Кінець міста, за базаром», збірки «Неділі й понеділки» (1927), «П'ять оповідань» (1930). За соціально-побутовою проблематикою, творчою манерою ці твори середини 20-х років близькі до конкретно-реалістичної стильової течії тогочасної прози — П. Панча («Там, де верби над ставом», «Гнізда старі»), О. Копиленка («Кара-Круча»), Г. Косинки («На золотих богів»), А. Головка («Дівчина з шляху», «Червона хустина»), І. Микитенка («Брати»), Ю. Яновського («Байгород»). У відомій характеристиці основних тенденцій ранньої української прози О. І. Білецький традиційному шляху «ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірші, з піклуванням про звукову іиструментовку, з музичністю композиції» протиставляє шлях прози як «особливої стихії словесного мистецтва… яка одмітна проти лірики самим способом сприймання дійсності, особливою «іронічною» (іронія може бути і співчутлива) об'єктивністю, особливим ритмом, несхожим на ритм віршів… чіткої, точної — «класичної» прози»} [5] _.

_{Зрозуміло, в тих умовах йшлося насамперед про перспективи розвитку прози «класичного» типу, «властивої великим задумам, великим побудуванням», тобто прози розповідно-зображувальної, аналітичної. Ю. Смолич з перших кроків визначив своє місце серед прозаїків-«сюжетників», яких вабила найперше «сучасна сюжетність» (за його власним визначенням уже 70-х років), «публіцистичність, сатиричне забарвлення». Суспільні проблеми 20-х років розроблялися без спеціального заглиблення в індивідуально-психологічні подробиці поведінки персонажів, із виразним наголосом на соціально-публіцистичному началі. Заперечуючи пасивність, статичність як риси «старого» мистецтва, Ю. Смолич виступає за літературу «дійову, конструктивну, динамічну», за підкреслену гостроту сюжетів (протиставлення «заводу» і «базару», «неділі» і «понеділка», героїки Перекопу і буднів непу), де виявляють себе натури цілісні, сильні (кулеметник Павло у «Переможці», Маконя у «Чабанових казаннях»).}

_{Найпомітніший серед уміщених у збірці твір «Хома» (1926»). Складні питання доби відбудови, переходу від героїки боїв до буденної мирної праці, Долі представників старої інтелігенції, складнощі становлення нового: її світосприймання розкриваються у повісті за допомогою внутрішніх монологів, прямої мови, гострих суперечок, відвертих сповідей, марень героя, цитації його листів, подорожніх нотаток, оцінок інших персонажів. Хома — один з тих інтелігентів, що їм «завжди боліло село»; «споглядання селянської стріхи, дядька в смердючому кожусі» штовхало «до романтики», «невиразного протесту». Ця фальшива романтика приводить його до табору «зелених», яких він вважав борцями «в ім'я нації своєї». Лише значно пізніше усвідомив «отаман Хома, на прізвище Архангел» цю свою помилку, чесно, хоробро воюючи на боці червоних.}

_{Тепер «постала інша доба й руба поставила нові складні питання». За роки мирного життя, праці на будівництві Хома «вріс у нове життя», «теперішній Хома мислив себе» своїм у цьому житті. А проте він не відчуває радості від життя, «геройства праці», стає байдужим, внутрішньо спустошеним. Психологія індивідуалізму заважає йому перебороти суперечності буднів: «Я не звик до колективу, я поза його традиціями… Я звик сам наодинці перетравлювати свою жуйку».}

_{Зовсім інше ставлення до життя, революції, справжньої героїки трудових буднів притаманне товаришеві Хоми по будівництву електростанції, колишньому комбригу Миколі Шпаковському: «… Наша сучасність, бачу я, тобі зовсім незрозуміла. Вона чужа тобі, Хомо, хоч лив ти і за неї кров. Ти — поет… Революцію ти розумієш як поезію… Змагання в бою, тріск кулемета, смерть і постійну руйнацію… Отож не революціонер ти й не друг ти революції… Не за революцію бився ти, Хомо, а тільки за руйнацію… Та не така вона для нас. Для нас революція — будень. Наша мета — перебудова світу… Бої, руйнації, краса змагання чи марудна буденна робота будівництва — то тільки різні шляхи, всі потрібні, всі рівноцінні…»}

_{Питання про справжню красу, життєву мету, долю інтелігенції у будівництві нового світу, переборення нею чужих впливів було поставлено самим життям. Відповіді на ці гострі питання шукав Ю. Смолич, шукала вся молода радянська література. Отож потрібні були нові герої, справжні творці життя, і при цьому герої багатогранно, переконливо змальовані. Потрібний був й ширший погляд на дійсність, глибокий аналіз закономірностей життя, суспільних конфліктів. Потрібний був синтез. «Ця можливість синтезу, — писав О. І. Білецький, — гадаємо, вистигає і в українській літературі, і черговим завданням наших письменників буде спроба створити новий революційний роман»} [6] _.

_{Зрозуміло тому, що саме створення нового роману стало завданням доби. «Основною, і найважливішою, формою в художньо-літературній продукції, — підсумовує свої погляди на розвиток і завдання окремих жанрів Ю. Смолич, — я вважаю саме роман, тобто твір, який сюжетно і фабульно спроможний охопити й вичерпати задум, що полонив тебе, якнайповніше і якнайвиразніше розкрити перед читачем і людські образи, що хвилюють тебе, і соціальні процеси, котрі заволоділи твоєю увагою»} [7] _{. В українській прозі другої половини 20-х років з'явилися такі романи широкого соціального звучання, як «Бур'ян» А. Головка, «Фальшива Мельпомена» Ю. Смолича, «Майстер корабля» і «Чотири шаблі» Ю. Яновського, «Роман міжгір'я» Івана Ле, «Народжується місто» О. Копиленка, «Шурган» П. Капельгородського та ін.}

_{Це був шлях органічного, розвитку жанру. Разом із тим у 20-х роках було здійснено ряд спроб штучного прискорення цього процесу (під впливом лефівсько-конструктивістських концепцій), заповнення прогалин «урбаністської різножанровості». Таким дещо форсованим видається тепер детективний жанр в українській прозі 20-х років у творчості Ю, Смолича. та його тодішніх літературних однодумців (серед них О. Досвітній, автор творів з проблем міжнародного революційного руху «Американці», «Хто?», «Нас було троє»). Сам письменник пізніше згадував: «Я зухвало намірився на роман, щоправда — пригодницький. Цим і покладено початок серії романів, пригодницько-науково-фантастичних». Йдеться конкретно про роман «Останній Ейджевуд» (1926). Важливість проблематики (загроза імперіалістичної агресії проти Країни Рад, вирішальний бій проти американських імперіалістів) не врятовує, проте, твору, де карколомні пригоди радянських розвідників немовби унаочнюють самодостатнє експериментаторство, штучну конструкцію сюжету. На жаль, схематизмом, використанням традиційних сюжетних «блоків» детективу позначений й роман «Четверта причина» (1930)} [8] _.

_{Та нагадуючи про недоліки цих, підкреслимо ще раз, перших в українській радянській прозі зразків пригодницької літератури, нового детективу, треба враховувати принаймні два істотні момента. Вже на цьому специфічному матеріалі Ю. Смолич прагне підійти до відтворення шляхів молодої, української інтелігенції в революцію, «в період зламу епох». Адже, зазначав пізніше сам письменник, із творів попередників майже нічого не можна дізнатись про шляхи формування — «не завжди прості, а найчастіше зовсім не прості. — української інтелігенції в перші пожовтневі часи, саме — в найскладніший період революційних зламів»} [9] _{. Це питання набирало концептуального значення в творчості митця, адже відтворення процесів радянських першопочатків формування української інтелігенції багато в чому визначало характер і спрямування всього подальшого культурного процесу.}

_{Крім того, йдеться про виразне ідеологічне спрямування, утвердження основоположних принципів радянського буття, заразом гостре сатиричне заперечення, викриття — всього того, що заважає справі реалізації революційних ідеалів, насамперед сил міжнародної імперіалістичної реакції, ворожих народові ідеології і практики українського буржуазного націоналізму. В одному ряду з творами П. Тичини («Відповідь землякам»), М. Бажана («Розмова сердець»), П. Панча («Голубі ешелони»), Я. Качури («Чад»), Остапа Вишні, В. Сосюри, М. Рильського стоять книжки сатиричного циклу Ю. Смолича, що являють собою новий жанровий різновид української радянської прози.}

_{Цикл сатирично-публіцистичних творів, політичних памфлетів за своєю сутністю, відкриває повість «Півтори людини» (1927). Повість має перехідний характер, тут ще не знайдено рівноваги між розгортанням детективної фабули (замахи, викрадення таємниць, стрілянина і т. Ін.) і спробами розкрити будівничий пафос перетворення життя.}

_{Наступний сатиричний роман письменника «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)», опублікований 1928 р., поєднує гостровикривальний пафос політичного памфлета з елементами психологічної прози. Композиція твору охоплює історію заснування і цілковитого розвалу петлюрівської організації, що замаскувалася, обравши легальну форму театральної трупи (верховоди її виходять з таких міркувань: «… кому ж, як не артистам, втиснутися в довір'я більшовиків, що в них же театр у такій само пошані, як і кулемет… По-друге, акторство — це така професія, що до неї найлегше рук прикласти, зовсім її не знаючи»). Ю. Смолич послідовно використовує зброю сатиричного загострення, вбивчого сарказму чи ущипливої іронії для демаскування справжнього обличчя українського буржуазного націоналізму, викриття приреченості, безперспективності цих антинародних дій.}

_{Характеризуючи особливості задуму і розгортання дії сатиричного роману, Майк Йогансен писав: «Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому плані… Оперетковість, фальшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організацій. Позери, що вимахують картонним мечем, законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю»} [10] _.

_{Ю. Смолич наголошує: сама радянська дійсність, сила впливу живої реальності руйнують буржуазно-націоналістичні ілюзії, розвіюють «серпанок дурної середньовічної романтики». Це показано, зокрема, на прикладі еволюції Котигорошка, в його підкреслено-пафосних розмовах-сутичках з Марусею, ентузіасткою «справжньої боротьби за давніші ідеали»; ідейне навантаження їхніх суперечок у загальній структурі виділяється композиційно — вони завершують, підсумовують кожний з розділів твору. Водночас всеосяжна іронічна інтонація не тільки викриває «романтичні химери» служителів «фальшивої Мельпомени», а й створює своєрідну інерцію стилю, неправомірно забарвлює подекуди й образи представників нового світу. Завдяки цьому, показавши нікчемність класового ворога, автор (за його власним визнанням уже на початку 50-х років) був позбавлений можливості «розкриття змісту ідей, які протистоять ідеології буржуазного націоналізму… показу самої боротьби народу проти ворожої ідеології…»} [11] _.

_{У «Фальшивій Мельпомені» молодий прозаїк в умовній художній формі реалізує задум «показати в рамках однієї книги всю гаму відтінків умонастроїв інтелігенції, обманутої буржуазними націоналістами»} [12] _{, розкрити чинники соціального плану, що формують її поведінку та світовідчуття (своєю проблематикою й підкреслено «експериментальною» формою до цих творів Ю. Смолича наближаються «Інтелігент» А. Скрипника, «Голландія» Д. Бузька). Цю лінію продовжує наступний його роман «По той бік серця» (1930), що має подвійний — теж сатирично багатозначний — підзаголовок-автокоментар: «Неймовірні, і дедалі — неймовірніші, пригоди парубка з променистими очима та його побратима з великим заростом на лобі. Роман-хроніка з життя одного мого знайомого». Поширений у тодішній прозі мотив показу роздвоєння натури дрібнобуржуазного інтелігента Ю. Смолич переосмислює, доводить до краю, до буквального роздвоєння, «розщеплення» героя, «одного знайомого». Цей мотив у принципі відомий як у зарубіжній (А. Шаміссо, Р.-Л. Стівенсон), так і вітчизняній літературі (Достоєвський, Горький).}

_{Клим — «парубок з двійком бездонних, вічно променистих очей. Вони грали райдугою повного спектра й дивилися так далеко, що присутнім робилося моторошно». Проте раз у раз виявляється, що цей сучасний Кандід фактично не бачить навколишнього життя, не розуміє реальності. За десять буремних років він встигає «всім владам щиросердо служити», а тепер він є «членом і активістом нового життя». Головним об'єктом сатиричного викриття виступає в калейдоскопічній зливі пригод його «побратим» Клим Шестипалий. Цей «двійник» — «з віспою й вітром подзьобаним обличчям без лоба, з дегенеративним заростом майже до перенісся» — «з діда-прадіда дрібний власник», з діда-прадіда свинопас, що прагне будь-що «вийти з свиней на чоловіка». Куркуленко, войовничий міщанин, пристосуванець-перекотиполе, він живе за принципом «краще я вдарю, ніж мене битимуть», має виняткові здібності «щасливо виплутуватися з складної ситуації з найбільшим для себе зиском».}

_{Революція викинула цього запеклого ворога за межі батьківщини, та він «непотоплюваний»: «повернувся в Берлін і почав тут будувати Україну», відкриває кав'ярню «Мрія на чужині» з сумнівною репутацією. Майстерно використовуючи сарказм, іронію, письменник дає узагальнюючу характеристику націоналістичним запроданцям, прислужникам різних чужоземних господарів: «Многогранні здібності цього чоловіка були очевидні. Невже це той чолов'яга, що якихось п'ять-шість років тому пас свині десь в українському селі — Бережанах чи Занудинцях?.. Дай тільки їм ходу, розсунь тільки їхні занудинські обрії, простели від них шляхи в Європу — і скільки власників кав'ярень, завхазів, національних діячів, лікпомів і комендантів контррозвідок в офіцерському рангу, без права на цей ранг, або штукарів, що закладають бомби в роялі, — постачать вони на світову арену!»}

_{Точність сатиричного прицілу викриття цих кривавих ворогів, що в Берліні прикрашають себе «фашистськими хрестиками, вдало переробленими з старого тризуба», створює навіть своєрідну проекцію на наші часи — до сучасних кривавих «штукарів» міжнародного імперіалістичного тероризму, найманих «солдатів удачі». Втім, шкода, що молодий автор у цьому творі не використав усіх можливостей для остаточного демаскування реальної небезпеки носіїв буржуазно-націоналістичної ідеології, зменшуючи, так би мовити, калібр своєї зброї — від сатири до іронічної посмішки, гумористичного анекдоту, комізму ситуацій тощо… В третій частині роману поступово знімається уявне протиставлення — «двійники», «побратими» зводяться в одну постать. Та певна недооцінка сил цього ворога виявляється у штучно полегшеному фіналі — сцені цілком випадкової загибелі Клима Шестипалого на аеродромі, після чого від персонажа лишилася лише «легенька пара… хмарка випаровань… чи камінь парою дихав після холодної ночі, чи випарувався кінський послід…». Тому не можна не погодитися з критичними зауваженнями дослідників творчості прозаїка (Є. Старинкевич, В. Піскунов) щодо певної непослідовності автора у використанні різних можливостей зброї сміху для демаскування підступного класового ворога.}

_{Новий твір публіцистичної прози Юрія Смолича — роман-памфлет «Сорок вісім годин. Книга про те, що було, що мало бути, що могло бути і чого не було» (1933), порівняно з попередніми творами письменника, відзначається цілісним характером, реалістичною основою композиції, чіткістю і послідовністю проведеного до кінця протиставлення двох світів. Це було зразу ж відзначено критикою. В доповіді на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників І. Кулик підкреслив знаменну рису його творчої еволюції: «У новому романі «Сорок вісім годин» Смолич з усією рішучістю зосереджує увагу на класовій пильності, протиставляє наше радянське соціалістичне будівництво системі капіталістичної експлуатації»} [13] _.

_{Абсолютно новим і для митця, і для нашої прози був самий пафос твору, його радісний, життєствердний, мажорний тон, що відповідав самій атмосфері оновленого життя, великим успіхам соціалістичного будівництва. Цей оптимістичний пафос відзначив І. Сенченко, що сам переживав у цей час творчий злам: «… Роман «Сорок вісім годин», річ найбільш оригінальна з того, що з'явилося в ті роки в українській прозі. Це була книга, в якій стопився найніжніший ліризм з феєрверком гротесків… Мабуть, ніколи раніше романіст не писав з таким натхненням, як у ті дні. Роман «Сорок вісім годин» — сяюча книга. Вона красива сонячним ентузіазмом радянського народу»} [14] _.

_{Принциповою новизною відзначається й сама побудова твору, про що автор прямо повідав читачам, полемічно зіставляючи його з власними творами і звичними шаблонами критики: «Це не роман, дарма, що тут є і жінка, і любов, і смерть. Цс й не збірка новел, дарма, що тут безліч самостійних ситуацій, самостійних персонажів та самостійних пригод. Але це так само й не трактат чи науковий виклад, дарма, що тут до біса наукового матеріалу та ще більше ненаукової риторики. Проте це й не літературне ревю, дарма, що тут чимало фейлетонів і ще більше оглядів. Це також і не хитроумна містифікація…»}

_{Справді, всі ці елементи структури можна побачити в книзі. Величезний фрагментарний матеріал вкрай різноманітного політичного характеру, актуальна на той час газетна інформація про життя різних країн світу, про розподіл і перерозподіл сфер впливу, про кризові явища у капіталістичному світі — аж до індексів видобутку нафти і перспектив виробництва штучного каучуку — підпорядкований головній авторській думці, контрастному зіставленню розвитку соціалістичного суспільства і кризи світу капіталізму. Дві доби подорожі поїздом за маршрутом Москва — Одеса немовби концентрують сюжетну дію, в центрі якої розповідь про трьох «безробітних» мільйонерів — мосьє Абеля, сера Ейбла і містера Хо, що заснували акціонерну компанію «AXA» з метою вивчення й освоєння радянського ринку, збуту своїх застарілих товарів.}

_{Знайомство з радянською дійсністю розвіює ілюзії акціонерів-мільйонерів, вони починають вбачати в успіхах ненависного їм радянського суспільства смертельну загрозу самому існуванню світу капіталізму. Страх, ненависть керують тепер їхніми діями, вони виступають за припинення торгівлі, бойкот Країни Рад і замість мирної торгової компанії засновують «інтернаціональний концерн війни».}

_{Сьогодні, враховуючи наш історичний досвід, слід віддати належне точності передбачення і узагальнення, притаманного справжньому мистецтву.}

_{Поетика контрасту визначає побудову твору. Ю. Смолич так охарактеризував художню інтерпретацію опановуваного ним матеріалу: «Я скомпонував зміст книги, ідучи, власне, за перенесеним у літературу принципом політичного плаката: виразність композиції, ударна деталь, гротеск для негативних образів» (Розмова з читачем, с. 75). Повнота уявлення про радянську дійсність, перспективи її розвитку виникає як наслідок проведеного до кінця структурного принципу. Світ соціалізму — криза капіталізму. Харків і Чікаго. ХТЗ і заводи Форда. Три мільйонери — три радянські робітники — три представники робітництва капіталістичних країн. Смерть банкіра Пірпонта Бетлехема — і народження дитини робітницею-комсомолкою Зіною Козуйок: «Сорок вісім годин. Це винятково важкі пологи… Життя народжується в муках…»}

_{Реалістична за своїм наповненням символіка зіставлень, чіткість і послідовність розгортання публіцистичного сюжету, активна авторська позиція, безпосередньо виявлена в образі автора, у розлогих промовах Смолича-гіда, — усе це так чи інакше працює на розкриття загальної ідеї твору, сприяє утвердженню в ньому неминучості поступу соціалізму. Втім, обрана письменником манера оповіді дещо звужувала можливості змалювання індивідуальних характерів у всій повноті їхнього самовияву позитивні персонажі не так протидіють, як протистоять негативним, вони не показані в русі саморозвитку. Та при всьому тому досвід роботи над твором мав принципове значення для подальшого розвитку письменницької майстерності Ю. Смолича. Він говорив: «В прийомах компонування роману, в окремих його частинах я використовував якнайширше всі жанри публіцистики — памфлет, огляд, фейлетон, статтю, гумореску, нарис, скетч… Роман… мені, письменникові, дав дуже багато. Після цієї книги я став публіцистом: публіцистичні статті, памфлети і фейлетони, які я написав з того часу, — все це запліднено «екзерсисами» в романі «Сорок вісім годин» (Розмова з читачем, с. 76–77).}

_{Плідним було й звертання Ю. Смолича у цей період до наукової фантастики. В російській літературі вже набули визнання такі твори, як «Аеліта», «Гіперболоїд інженера Гаріна» О. Толстого, «Людина-амфібія», «Голова професора Доуеля» О. Бєляєва, в українській же прозі цей жанр ще тільки формувався («Фантастичне оповідання» І. Сенченка, «Ідуть роботарі» В. Владка, «Червона ракета» П. Лісового, «Кришталевий край» Д. Бузька). Для Смолича характерне виразне бажання розвинути цей жанр в українській прозі і водночас розвінчати (інколи шляхом пародіювання) вироблені штампи буржуазної фантастики.}

_{Романи, що складають трилогію «Прекрасні катастрофи», — «Господарство доктора Гальванеску» (1929), «Що було потім» (1934), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), — в широкому плані об'єднані проблемою долі науки в сучасному світі, взаємозв'язку розвитку науки і суспільного прогресу. Прогрес науки служить людству лише тоді, коли науково-технічні звершення використовуються в ім'я щастя і здоров'я людей, в ім'я миру і життя на землі.}

_{Як відомо, у нашій сучасній науковій фантастиці технічні ідеї та гіпотези вже не є самодостатніми величинами, на першому плані постають суспільно-моральні питання, філософське осмислення конфліктів і проблем дійсності. Фантастичні «допущення», екстраполяція можливих змін, гіперболізація того, що намічається у житті чи лише припускається, дозволяють — у широких межах реалістичного мистецтва — моделювати ситуації, що не вписуються в рамки емпірики, ставити уявні експерименти, які виходять за межі «здорового глузду», уявлень про можливе і неможливе. Наука в трилогії Ю. Смолича стає предметом безпосередньо. гр художнього зображення, відтворюється в образах учених (радянських і зарубіжних) та їхніх ідей, причому відчутно змінюється образний лад, сюжетобудова, стиль. Науково-фантастичні романи Ю. Смолича репрезентують на певному етапі розвитку різновиди жанру: роман-застереження («Господарство доктора Гальванеску») з наголосом на проблемі відповідальності вчених, необхідності законодавчого та морального регулювання їхньої діяльності; роман науково-прогностичного плану («Що було потім»); роман соціально-прогностичного плану, роман-утопія («Ще одна прекрасна катастрофа») з наголосом на перспективі позитивного розв'язання соціальних проблем.}

_{У «Господарстві доктора Гальванеску» фантастична фабула, пригодницький план є засобами розкриття реальності проблеми гостросоціального плану. Страхітливі експерименти мракобіса від науки спрямовані на те, щоб можливості «біоконструювання» використати для перетворення людей на безсловесних роботів, позбавлених волі і свідомості, «спростити людський організм» до «організму рослини».}

_{У романі поставлена проблема відповідальності людей науки, тих сил, що визначають її розвиток, за характер використання досягнень науково-технічного прогресу, необхідність боротьби проти того, щоб видатні винаходи вчених не ставали в руках реакційних кіл капіталістичного суспільства загрозою для людини, а сьогодні — тотальною загрозою існуванню життя на Землі. У цьому можна вбачати актуальне звучання фантастики митця, погляди якого висловлює в романі молода радянська дослідниця Сахно: «Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе!»}

_{За принципом широкого соціально-історичного протиставлення розгортається дія наступного роману трилогії — «Що було потім». У центрі сюжету вже не герой-одинак, а науковий колектив на чолі з професором Тамбовським. Докорінно відрізняються й методи діяльності вчених, утверджується моральна і наукова перевага радянської науки. Наукову проблему — розгадку таємниці винаходу Гальванеску — успішно розв'язано. Проте йдеться не лише про конкретні досягнення хірургії чи фізіології. Утверджується перемога нашого світогляду, нашого способу життя, гуманістичних засад радянської науки.}

_{Питання взаємодії суспільства і науки в іншому аспекті постає у творі «Ще одна прекрасна катастрофа». Індійський учений Нен-Сагор засновує новітнє «сонячне місто» — Геліополь, засобами геліотерапії і всеохоплюючої профілактики створює покоління нових гармонійних і дужих «сонячних людей». Поступово вчений починає усвідомлювати, що використання досягнень науки в інтересах людини в умовах колоніального режиму в тодішній Індії неможливе без здійснення «соціальної профілактики» — «соціалістичної організації життя, побуту і праці». Закономірно, що Нен-Сагор, переживши крах своїх утопічних ілюзій, опиняється у відкритому конфлікті з колоніальними властями та їхніми прислужниками від «науки», стає на бік національно-визвольного руху. Катастрофа Нен-Сагора «прекрасна», бо вона є відмовою від аполітизму і розкриває справжню перспективу розвитку науки, соціального прогресу.}

_{О. І. Білецький, аналізуючи процеси розвитку української прози в 20-ті роки, відзначав, зокрема, й внесок Ю. Смолича у становлення науково-фантастичного жанру, «майстерність розповіді, «інтерес до сюжету, до інтриги і фантазії» — це «книги, які увійшли в історію нашої літератури»} [15] _{. У творчості митця художній пошук стає плідним тоді, коли взаємопов'язані завдання жанротворчі, стильові пошуки — з розкриттям боротьби ідей у живих взаєминах людей.}

_{Набутий. художній досвід давав, письменникові змогу вирішувати масштабніші творчі завдання. Від умовності ситуацій, вигаданих персонажів Ю. Смолич рішуче й остаточно переходить до осмислення і художнього відтворення реальних соціальних-конфліктів, життєвої конкретики подій та образів.}

_{Для середини 30-х років знаменним було звертання літератури до перших революційних днів, утвердження завоювань Жовтня на українській землі. Письменники на реальній основі подій революції і громадянської війни широко відтворюють епічну картину боротьби за перемогу нового ладу, формування нового героя нової дійсності: «Вершники» Ю. Яновського, «Мати» А. Головка, «Облога ночі» П. Панча, «Гроза» А. Шияна, «Чужу ниву жала» К. Гордієнка, кіноповість О. Довженка «Щорс», трагедія «Загибель ескадри» О. Корнійчука, твори С. Скляренка, Н. Рибака, О. Десняка та багатьох інших.}

_{Серед цих творів помітне місце займає трилогія Ю. Смолича «Дитинство» (1937), «Наші тайни» (1936), «Вісімнадцятилітні» (1938). Своєрідність трилогії визначалася як специфікою життєвого матеріалу, покладеного в її основу, так і оригінальністю задуму. Послідовно заперечуючи спроби трактувати трилогію як твір автобіографічний, письменник наголошував, що головним для нього було «осмислити життя молодого покоління моїх сучасників», показати, «хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Розмова з читачем, 114–115)…}

_{Олесь Гончар проникливо відзначав органічне злиття життєвого матеріалу з суто людською особистістю автора, що притаманне саме трилогії, де «якось особливо вільно, довірливо, невимушено вилилась душа письменника, його вдача, його юнацькі думи та чисте почуття приязні й дружби у ставленні до своїх ровесників, товаришів по гімназії. В юнацькій трилогії Смолича в інтелектуальному блиску постав перед нами письменник мислячий, дотепний, часто іронічний щодо себе й до інших… Смолич-белетрист відкрив перед нами в цікавій захоплюючій формі світ, до того не знайомий, отих провінційних гімназистів та їхніх вчителів, що почували себе органічною часткою народного життя і котрі вже з ранніх літ прагнули обрати для себе дорогу чесної праці, віддатись внутрішньому покликанню, патріотичному служінню народові» (Про Юрія Смолича, с. 50–51).}

_{Тут цілком справедливо наголошено на відтворенні у трилогії шляхів, духовного досвіду покоління, широкого кола сучасників автора. Саме тому використання добре відомого і пережитого матеріалу, фактів і подій, що являють, за висловом С. Шаховського, «частину передтворчої біографії» Юрія Смолича, не лише надають оповіді характеру реалістичної точності й переконливості, а й стають основою широких узагальнень, передають самий глибинний зміст життя народу.}

_{Три частини книги відтворюють у хронологічній послідовності становлення характеру героїв. Найменша за обсягом повість «Дитинство» охоплює найбільший час — до десяти років (приблизно 1902–1912 рр.), роман «Наші тайни» — три роки першої світової війни і час Жовтня (1914–1917), найбільший за обсягом роман «Вісімнадцятилітні» — лише один буремний 1918-й.}

_{Поява творів, героєм яких виступає дитина, на думку дослідників, є свідченням високого рівня розвитку літератури, становлення реалістичного методу. Доказом цього в російській класичній літературі є славнозвісна трилогія Льва Толстого, твори Аксакова, Герцена, Гаріна-Михайловського, Короленка, Буніна. Звертання до образу дитини пов'язане з удосконаленням психологічного аналізу, що створює передумови для розкриття дитячої душі, діалектики формування особистості. У радянській літературі (трилогія М. Горького «Дитинство», «В людях», «Мої університети», «Дитинство Микити» О. Толстого, «Біліє парус одинокий» В. Катаєва) емоційний, внутрішній світ дитини розкривається у зв'язку із змалюванням впливу і оточення на її розвиток, дія розгортається в період рішучих соціальних зрушень, життя поступово зіштовхує її з контрастами, проявом суспільних суперечностей.}

_{Ю. Смолич, використовуючи досвід попередників, про що він неодноразово згадував, уважно придивляючись до роботи сучасних йому письменників над проблемно-тематичним матеріалом, спільним для них, був першопрохідцем і в розробці цього жанрового різновиду прози в українській літературі.}

_{У повісті «Дитинство» розповідь ведеться від імені малого, хлопчика Юри (на початку твору — трирічного), безпосереднє сприйняття якого коригується дорослим і досвідченим оповідачем. Дитинство героя характерне для родини трудового інтелігента передреволюційної доби. При цьому події не завжди належать біографії героя (чи й самого автора), вони можуть бути привнесені ззовні (чи створені уявою), проте автору завжди належить духовна історія героя, події його внутрішнього життя. Тут постає складне завдання поєднати наївність дитячого сприйняття з масштабом і вагомістю подій та фактів самої дійсності. Від того, наскільки органічно збігаються точки зору дорослого оповідача і героя-хлопчика, залежить правда, переконливість характеру. Тут є певні вікові невідповідності. Так, хлопчик, що чув уже про «бої бурських інсургентів»> чомусь з дивовижною наївністю ототожнює повідомлення про загибель «руських солдатів» у боях у Маньчжурії з можливою пропажею його олов'яних солдатиків. На часткові, та все ж відчутні прорахунки вказували вже рецензенти першого видання повісті. Вимогливий до себе, автор уважно працював над текстом, однак окремі вияви самодостатньої «мовно-стилістичної гри», на жаль, залишилися.}

_{Життя малого Юри, спочатку обмежене родинним колом, іграми, з товаришами, книжками про індійців і благородних лицарів, одержує дедалі відчутніші імпульси «великого» світу. Суспільні події, смислу яких ще не розуміє малий Юра, стають факторами формування його характеру, визначають його симпатії до скривджених і знедолених. Він починає замислюватися, чому існують багаті і бідні, що таке «страйк», «безпорядки». Серед найсильніших вражень — погром, вчинений чорносотенцями, спогад про п'ятьох повішених страйкарів-робітників. Це стає визначальним фінальним підсумком, запорукою подальшого духовного зростання: «… Мов зблиск, мов вибух — упав на нього цей вічний жахливий образ. Білий сніг, і чорне згарище, безлад погромленого містечка і високі стовбури ярмаркової гойдалки, і п'ять мотузок, туго напнутих під страшною вагою… Юра мерщій розплющив очі, вхопив повні груди повітря і відкинувся навзнак… Ні! Жити треба було й далі. Неодмінно треба було жити далі. Жити! На злість драгунам, городовикам і губернаторам. Жити! Щоб повісити на мотузці — їх. Щоб їх не було… Юра заплакав. Гірко і радісно. Дитинство кінчилось. Починалося життя».}

_{Так, починалося життя, коли для адекватного показу розвитку його процесів, зростання людської особистості письменник уже не може оперувати старими масштабами, виробленими зразками. Ширші завдання вимагали інших принципів організації художнього цілого. Змінюється кут зору на події, замість одного центрального героя виступає нерозчленоване (напочатку), підкреслено колективне «ми», що має уособити сучасне авторові покоління на вирішальному історичному зламі життя народу. Для нього найважливішим є розвиток самої центральної ідеї твору, заради чого функції оповідача не пов'язані з кимось одним із цих юнаків. При цьому, вказував сам Ю. Смолич, герої «мають своїх прототипів, хоча окремі персонажі і є збірними»; «кожний персонаж, навіть народжений справді з живої особи — є узагальненим» (Розмова з читачем, с. 120–121).}

_{«Ми» — це одинадцять юнаків-гімназистів, футбольна команда, «ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники»: «… Ми були футболісти одної команди… Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас… Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік». Ось вони: «Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Нальчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербии і Макар. Одинадцятеро. Як один».}

_{Ці центральні персонажі твору розкриваються у своїй індивідуальній сутності поступово, в міру ідейного загартування, соціального розшарування, під впливом подій війни, гострих конфліктів політичного розвитку напередодні Жовтня. Виразно і переконливо показана еволюція героїв, поступовий процес розкриття ними «тайн життя»: «Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше… З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними й нерозгаданими, такими манливими і такими моторошними тайнами».}

_{Юнаки-гімназисти шукають відповіді на ті проблеми, що висуває перед ними життя, прагнуть розгадати його «тайни», починають бачити «життя — яке воно є». Кривавий трагізм імперіалістичної війни швидко розвіє ура-патріотичні ілюзії, війна залишає свій тяжкий слід у житті кожної родини, на фронті гине «правий хавбек» Вася Жайворонок… Кожен гімназист шукає відповіді на складні політичні, соціальні, морально-етичні питання, шукає вже на різних шляхах.}

_{Організація матеріалу в творі, що відбиває процес становлення, формування колективного героя, зумовлює постійне перенесення уваги з одного на іншого сюжетно рівноправного персонажа. При цьому виразність і визначеність індивідуальних характеристик досягається насамперед за допомогою виділення визначальної риси лейтмотивного плану, що позначається на поведінці, діях, мові персонажа, найчастіше з гумористичним відтінком. Ось син орловського робітника, розважливий і зосереджений Ваня Зілов: «… вже така була в нього звичка — ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався». Левко Репетюк, батько якого мав двадцять десятин і тримав десять наймитів, — «капітан нашої команди і наш центр-форвард… Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, — такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком».}

_{Це — характеристика початкового для розвитку романної дії періоду, «… проте тут вже намічено не лише суто індивідуальні риси портрета, поведінки, а й зародки соціально-психологічного обличчя. Поступово, в умовах війни юнаки дорослішають, тепер їхні зустрічі, збірні сцени, обговорення, зібрання, полілоги виявляють уже не колишню єдність «ми», а явні суперечності, полярні оцінки, взаємовиключні думки. Дуже точно письменник датує загострення цих суперечливостей періодом Лютневої революції, коли після повалення самодержавства на Україні особливо гостро постало питання про шляхи дальшого розвитку. Виникає сутичка в розмові про майбутнє, про війну і життя. Рішучий розрив «команди» стався під час першої «всенародної демонстрації» — до нового життя юнаки пішли під різними прапорами, обравши різні шляхи. «… Наша компанія все ж таки розкололася… Під жовто-блакитний пішли, крім Репетюка, Теменко, Туровський, Сербии, Кульчицький. Під червоним зостався Зілов, Потапчук, Макар, Піркес… Компанія була розбита перший раз у житті. Ми глянули нишком один на одного і зразу одвернулися геть… Два прапори звивалися й тріпотіли попереду нас».}

_{Фактичний розрив стає усвідомленням полярних політичних позицій, ідеологічних поглядів, що виявлялося вже під час бурхливих зборів у гімназії.}

_{«— Але ж ми… — почав був хтось.}

_{— Ні! — сказав Зілов. — Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..».}

_{Зрозуміло, це поки що декларація, але герої відчувають, що «прийшло життя, вдарило нас, роздерло пелену юнацьких тайн», поставило перед вирішальним вибором. Тут очевидний складний процес становлення особистості, загартування, виховання класової свідомості. Бійцями революції стають Іван Зілов, Шая Піркес, селянський хлопець Потапчук, дочка машиніста Катря Крос, Стах Кульчицький, Микола Макар. Свою ідейну зрілість вони виявляють у фінальних епізодах бою червоногвардійського загону проти юнкерів.}

_{Батальні картини займають центральне місце в розгортанні дії третього роману — «Вісімнадцятилітні». Це зрозуміло, адже йдеться-про Україну 1918 р. — період кайзерівської окупації після Брестського миру, гетьманщину, петлюрівщину, героїчну боротьбу революційного народу за торжество ідей Жовтня, проти інтервентів І Націоналістичної контрреволюції Роман закінчується мажорним розділом, що змальовує переможний бій комсомольського загону з гайдамаками.}

_{Цей ідейний акцент — комсомольський загін, комсомольський батальйон — мав принципове значення, стверджував думку про шлях, обраний українською молоддю в цей вирішальний період, шлях участі у всенародній боротьбі за перемогу влади Рад. Ю. Смолич уперше в українській літературі (в один час із створенням «Як гартувалася сталь» М. Островського, «Педагогічної поеми» А. Макаренка) переконливо показав шляхи молоді в революції, у вирі громадянської війни, шляхи формування і гартування молодої революційної інтелігенції. Важливим у трилогії є те, що, розкриваючи особливо складні моменти еволюції молодих героїв, письменник сюжетно виправдано вводить у дію представників ленінської партії.}

_{Для композиції заключного роману трилогії, що відтворює багато історичних, політичних подій того динамічного часу, десятки епізодів збройних сутичок, боїв, засідок, нападів, переслідувань, суттєво важливим є розширення соціального простору, де в полі зору автора не тільки «команда» гімназистів, а й весь народ, широкий суспільний фон. Роман справді епічного звучання не перетворюється на історичну хроніку, цьому сприяє особлива увага до розвитку сюжетних ліній, пов'язаних із гостродраматичною долею таких типових героїв часу, як поручик Вацлав Парчевський, що переходить на бік революційного народу, як молода Катря Крос, що мужньо витримує нелюдські катування і не видає нікого на допиті, з одного боку, і викриття плутаного шляху, закономірного краху активної націоналістки, що опанувала науку соціальної демагогії і звичайнісінької брехні, Антоніни Полубатченко, — з другого.}

_{Трилогія Ю. Смолича, безперечно, є вершиною його творчості довоєнного періоду, здобутком усієї української радянської прози.}

_{За проблемно-тематичним характером, способом відтворення революційного минулого молодого радянського мистецтва до трилогії примикає автобіографічна повість «Театр невідомого актора» (1940). Поєднуючи риси спогадів, мемуарів, проблемно-публіцистичного нарису з питань театрального мистецтва, новелістичного циклу, твір, як формулював автор свій задум, — це «розповідь про театр на зламі двох епох — про старий театр віч-на-віч з новим світом та новий театр віч-на-віч з світом старим». У розділах-новелах повісті йдеться про формування нового мистецтва: новий репертуар, нового героя, новий естетичний ідеал, нового глядача, нового актора, новий театр. Тут своєрідно висвітлено й проблему народності нашого мистецтва, органічного зв'язку революційної маси з творенням цього мистецтва, високої відповідальності й глибокої поваги до митців: «Червоноармійці жадали мистецтва більше, як чистої сорочки. Бійці ставали струнко, коли артисти проходили повз них».}

_{Із глибокою симпатією змальовані образи «мецената театру», командира бронепоїзда «Верный», бойового червоного моряка Князьковського, талановитої актриси старого театру Олександри Іванівни, начальника агітпоїзда товариша Моржева, піаніста Нізвольського, який під обстрілом грає для червоноармійців Шопена. Твір про становлення радянського мистецтва, формування культурних смаків бійців та будівничих революції, а водночас — про формування нового покоління української творчої інтелігенції, зберігає своє значення й сьогодні.}

_{За розвитком «внутрішнього сюжету» цей твір продовжують написані через десятиліття повість у новелах «Gaudeamus igitur…» (1975) та книга мемуарів «Я вибираю літературу» (1970).}

_{У роки Великої Вітчизняної війни Ю. Смолич всі сили віддає справі боротьби проти фашистських загарбників. Його творчість цього періоду значна за обсягом, це насамперед збірки оповідань «Народ воює»(1941), «Новели» (1942), «Битва», «Мирні люди» (1943) та ін., систематичні виступи в пресі, роман «Вони не пройшли» (1944–1945). Кращі новели воєнного часу, позитивні герої роману, чиї долі будуть висвітлені далі в романі «Ми разом були в бою» (1948), розкривають джерела патріотизму радянського народу, його витримку і героїзм у смертельному двобої з ворогом.}

_{У післявоєнні роки гучно лунає голос письменника, патріота, інтернаціоналіста, на захист миру, проти імперіалістичних паліїв нової війни (збірки «Після війни» — 1948, «Вороги людства та їх найманці» — 1953). Широко відомі гострі публіцистичні виступи Ю. Смолича проти найманців заокеанської реакції — українських буржуазних націоналістів.}

_{Ю. Смолич належав до числа тих митців старшого покоління (його треба згадати поряд з П. Тичиною, М. Рильським, М. Бажаном), які щедро ділилися своїм багатющим творчим досвідом, передавали його літературній молоді, невтомно дбали про її виховання. Його «Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953), «Разговор с читателем и писателем» (1960), «Про хороше в людях» (разом з М. Рильським, 1965 р.) — своєрідні цікаві й цінні книжки, які розкривають мистецькі «секрети», містять у собі аналіз як власного творчого шляху, так і процесів розвитку нашої прози, творчості багатьох її представників.}

_{У різних жанрах, напрямах працює у повоєнні десятиліття Юрій Смолич — романіст, публіцист, редактор, вихователь творчої молоді, один із керівників Спілки письменників України. Та найважливішим, найдорожчим для себе вважав він створення двох нових великих циклів — історико-революційної романістики і мемуаристики.}

_{Першим з циклу історико-революційних романів широкого епічного плану був «Світанок над морем» (1953). В основу роману лягли справжні події — боротьба за визволення в 1919 р. Одеси від іноземних загарбників. У цьому творі письменник прагне ширше охопити історичний матеріал, піднестися до великих узагальнень, відобразити народну боротьбу за світле майбутнє.}

_{Однак історична канва сама по собі ще не стає сюжетом, просте слідування фактам історії не створює фактів мистецтва, не дає естетичної правди. За допомогою узагальнення і конкретизації історичних явищ письменник зображує типові характери в типових для даної епохи і суспільного середовища обставинах, які у своїх провідних рисах визначаються конкретно-історичною обстановкою; тому хід історичних подій, що відтворюються в повіствуванні, визначає і організацію самого сюжету.}

_{Композиційним принципом, що характеризує радянську історичну прозу взагалі, є такий добір і такий показ найважливіших подій епохи, який розкриває неминучість перемоги передового, прогресивного, загальну і реальну перспективу руху. В системі образів такого роману відображується співвідношення непримиренних сил, історичній приреченості реакційних сил протидіє всенародна сила більшовизму, рух найширших народних мас, очолюваний комуністами.}

_{З величезного матеріалу історії Одеси в роки інтервенції і громадянської війни, до краю насиченого боротьбою, суперечностями, Ю. Смолич виділяє основну ланку, яка допомагає глибоко розкрити суть відображуваних реальних подій. Письменник головну увагу приділив пролетарській Одесі, діяльності більшовицького підпілля. Поринувши в стихію героїчної боротьби, добре орієнтуючись у фактах і подіях, Ю. Смолич говорить про найбільш істотні етапи роботи підпілля — об'єднання комуністичних сил, організацію загального страйку, перевибори Рад робітничих і солдатських депутатів за умов жорстоких переслідувань. Яскраво, темпераментно написані фінальні сцени відкритого виступу Ради і переможної збройної боротьби трудящих.}

_{Розповідаючи про події громадянської війни, Ю. Смолич закономірно звертається до тих персонажів, що реально існували, до справжніх організаторів і героїв боротьби. Такими є образи Жанни Лябурб і Жака Елліна, керівників славнозвісної Іноземної колегії підпільного обкому. Діяльність Іноземної колегії серед французьких солдатів і матросів, вплив революційної боротьби, ідей більшовиків призвели до того, що армія інтервентів стала небоєздатною, солдати відмовлялися виступати проти своїх братів по класу, протестуючи проти антинародної війни в Росії.}

_{Багато уваги приділено в романі образові Миколи Яасточкіна (партійна кличка російського пролетаря більшовика Івана Федоровича Смирнова), який за завданням партії об'єднує і спрямовує роботу підпільного обкому, готує збройне повстання. Відповідно до особливостей задуму і самого характеру обдарування письменника, що тяжіє до романтики таємної боротьби, певної аваитюрності сюжету, на перший план висувається постать Котовського. Він відіграв величезну роль у формуванні й озброєнні бойових дружин і загонів одеських робітників. Проникаючи в табір ворога, Котовський здобував цінну інформацію про задуми інтервентів і білогвардійців.}

_{Створюючи образ Котовського, письменник іде на деяке порушення «правди факту» в ім'я вищої і узагальнюючої правди мистецтва — автор зміщує хронологічну послідовність подій. Але якщо відступи у даному разі не порушують логіки історії, сприяють закінченості характеристики образу Котовського і художньо виправдані, то ряд відходів від правди подій при зображенні ворожого табору іноді руйнують художню тканину повіствування, позбавляють його життєвої вірогідності,}

_{Ю. Смолич переконливо змальовує розстановку сил у громадянській війні на півдні України, широко і детально показує світ ворогів — інтервентів, націоналістів, білогвардійців, передає атмосферу приреченості табору контрреволюції. Галерея образів контрреволюції досить численна. Своє ставлення до цих осіб письменник виявляє уже в самому виборі засобів зображення: викриваючи ворога і його дії, Ю. Смолич використовує засоби сатири, іронії, як правило, досягаючи при цьому значного художнього ефекту.}

_{Однак кожний жанр має свою специфіку; історичний роман, очевидно, не дає такого простору для загострення образу, вимагає більш об'єктивних рис для змалювання персонажа. Отож надмірне захоплення автора прийомом сатиричного викриття часом збіднює образи, а відтак зменшує ідейно-художню силу розвінчання запеклих ворогів революції. Окремі елементи поетики, побудови роману Ю. Смолича (як і наступної дилогії) викликали далеко не однозначну оцінку з боку критики і письменників. Так, Олесь Гончар слушно підкреслював, що «надмірна гротесковість і навіть фейлетонність знижували художній рівень» зображення тоді, коли «йшлось про події, що якраз вимагали суворого реалізму в шолоховському дусі» (Про Юрія Смолича, с. 51). Не зайвим буде сказати, що Ю. Смолич прислухався до критики, громадської думки й прагнув органічно поєднати викриття різноманітних ворогів Жовтня і життєствердний пафос зображення сил революційного народу.}

_{Свідченням цього стали епічні романи «Мир хатам, війна палацам» (окреме видання 1958 р.), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960), що складають дилогію «Рік народження 1917» (видання 1967 р.). Письменник разом з такими видатними митцями, як А. Головко («Артем Гармаш», книга третя), М. Стельмах («Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль»), О. Гончар («Таврія», «Перекоп») звернувся до широких художніх узагальнень, творення своєрідного історичного роману про революційну сучасність, шляхи перемоги Жовтня, хоча кожен митець йшов своїм шляхом.}

_{Прагнення дати правдиву і рельєфну картину підготовки Жовтня, боротьби за перемогу ленінських ідей на Україні зумовило рух дослідницької думки — ретроспекцію від 1919 р. («Світанок над морем») до квітня — липня 1917 р. («Мир хатам, війна палацам»). Письменник опановує величезний історичний матеріал. «Разом з тим чимало епізодів і деталей дають відчути, що автор, поза всім, — живий свідок і учасник багатьох описуваних подій, що в дилогії наявне безпосереднє, особисте знання складного матеріалу, що став основою твору. Смолич, таким чином, уперше в українській літературі взявся за історично-конкретне й «деталізоване», знизу й догори, відтворення складного перебігу революційних подій на Україні в 1917 і 1918 рр. І загалом вдало доніс його внутрішні закономірності, стрімкість, драматизм»} [16] _.

_{Узагальнення, відчуття руху. Історії створює вже сама композиція, роману з підкресленою увагою, др художнього часо-простору. Великого змістового значення набуває поділ за. розділами з точними «дороговказами»., за місяцями: «Квітень», «Квітень, 2» — аж до «Січень», «Січень, 2».}

_{Це дає змогу простежити за процесом революціонізації широких народних мас і ходом соціалістичної революції — від початку подолання ілюзій лютого 1917 р. до січневого повстання робітників «Арсеналу», встановлення Радянської влади. Водночас зміна вимірів художнього простору, послідовне розширення місця безпосередньої дії (Київ — Бородняка, загалом сільська. Україна — фронт) передає і бурхливу боротьбу революційних пролетаріїв» і заворушення на селі, пошуки «мужицької правди», чекання, «чи надріжуть…», і зростання революційних настроїв серед солдатів в окопах. Так поступово перед читачем постає Україна, репрезентована надзвичайно широким колом дійових осіб. Послідовно, докладно простежується історія кількох родин (доктора Драгомирецького, робітників Колиберди і Бриля, селянина Оксентія Нечипорука). Але узагальнююча авторська думка, що виступає як організуюче начало публіцистичного роману, надає творові необхідної панорамності, риси «сімейного» роману перетворює на якості «роману суспільства» — широкого історико-соціального полотна.}

_{Рух складного, розгалуженого сюжету підкорений закономірностям розвитку історичного процесу в його винятковій складності й драматизмі, цьому, зокрема, сприяє послідовне використання образів-лейтмотивів (образ Києва, пісня тощо). В центрі уваги прозаїка — проблема «духовного випрямлення», зростання, ідейного загартування трудящих, що стають активними творцями нового світу. Глибоко і багато в чому по-новому порівняно з попередниками — вирішується керівна роль більшовицької партії у згуртуванні й організації мас, висвітлюється боротьба за правильне розв'язання національного питання, проти лівацьких перекручень вульгаризаторів і опортуністів, проти підлої ідеології і кривавої практики українських буржуазних націоналістів, проти всіх сил старого світу. Сюжетно рівноправні й образи представників народу, створені авторською уявою, й відомих діячів: (серед них — А. Іванов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, Є. Бош, Я. Гамарник, М. Подвойський та інші керівники більшовиків України).}

_{Гострота історичного конфлікту, справжня аналітичність твору виникає як наслідок зображення всього спектра політичних сил, що діяли на Україні, партій, соціальних груп, ідейних напрямів. Великою заслугою Смолича-письменника є розкриття історичної приреченості контрреволюційних сил, розвінчування, осміювання фальшивих «батьків нації» — Грушевського, Петлюри, Винниченка, Шептицького, інших «великих» і малих ворогів, трудящих мас. Типологія образів сатиричного плану тут базується на застосуванні прийомів пародійного переосмислення, що сприяє більшій переконливості й виразності малюнка.}

_{Естетична дія соціально-публіцистичного роману багато в чому визначається характером фінальних сцен. Саме тому узагальнюючого значення набувають змальовані в дилогії сцени зустрічей кращих. представників української інтелігенції В. Затонського, Ю. Коцюбинського, В. Примакова з В. І. Леніним. Тут виникає велика, перспектива революційного творення як справа народу, як воля народу, його майбуття. Досягнення Ю:. Смолича в галузі історико-революційної прози, безперечно, належать до здобутків усієї нашої багатонаціональної літератури й сьогодні сприяють плідному розвиткові публіцистичного начала загалом й політичного роману як перспективного жанрового різновиду сучасного роману.}

_{Аналізуючи основні стильові тенденції у сучасній українській прозі, А. М. Новиченко обгрунтовано відзначає «красномовну, дотепну, часом парадоксальну манеру вислову з навмисним зіткненням різних стилістичних планів (патетика, іронія, лірика, документальна «діловитість»)», притаманну прозі Ю. Смолича, де «виразне тяжіння до публіцистичності в усій художній структурі твору поєднується з інтенсивно культивованим мистецтвом розповідати, в якому охоче використовуються, крім неодмінної «гострої сюжетності», різноманітні засоби умовності гротеск, гіпербола, сміливі композиційні нововведення тощо»} [17] _.

_{«Інтерес до минулого, — зазначає Ч. Айтматов, — пов'язаний з відповідальністю за майбутнє»} [18] _{. З’ясувати зв’язок часів, показати наші життєдайні традиції, художньо узагальнити набутий за десятиріччя досвід — означає для митця водночас виявити насущні проблеми сучасного розвитку, етапи боротьби за утвердження майбутнього, перспективи розвитку мистецтва. Наслідком багаторічних роздумів Ю. Смолича про перші кроки молодого радянського мистецтва, його драматичний, через подолання об'єктивних і суб'єктивних складностів, розвиток, діяльність літературних угруповань (насамперед тих, до яких він належав, — «Гарту», Вапліте, «техно-мистецької групи «А»), про друзів і однодумців у житті й мистецтві стали книжки «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969), «Розповіді про неспокій немає кінця» (1972), «Мої сучасники» (1978). Це теж твори новаторські й не лише в межах мистецької біографії письменника-новатора, айв масштабах усієї радянської літератури. Пристрасно-схвильована авторська позиція, величезна інформативність, пізнавальний «заряд» побудованих за асоціативним принципом «розповідей» про літературне життя 20-30-х років одного з «тогочасників і учасників перших приступів до української літератури радянського періоду» визначають цінність цих мемуарних книжок, їхнє звучання і значення. (Це, зрозуміло, не означає однак й замовчування наявних тут однобічних оцінок, суперечливих думок і характеристик, тлумачень, що вимагають теоретичних корективів.)}

_{Новаторські за проблематикою, своєю жанровою природою, визначальними стильовими принципами твори видатного майстра збагатили скарбницю мистецтва соціалістичного реалізму. Сергій Баруздін мав усі підстави стверджувати: «Юрій Смолич — історія української і всієї нашої багатонаціональної літератури. Людина, яка прийшла в українську літературу на зорі її розвитку, так багато зробила для неї, що, мабуть, зараз навіть оцінити це важко. Його книги лягли в серце не тільки українських і російських читачів, а й читачів усіх республік нашої країни та багатьох країн світу» (Про Юрія Смолича, с. 85).}

_{«Нашому поколінню припало прекрасне життя!» — ці слова одного з героїв Юрія Смолича ніби розкривають внутрішній зміст творчості видатного майстра, Героя Соціалістичної Праці, одного з «покоління революції», чиї талановиті книги, написані за півсторіччя натхненної праці, є гордістю багатонаціональної радянської літератури.}

_{«Література — чудовий, хоч і винятково відповідальний шлях служіння своєму народові і найкращим ідеям сучасності, — писав Юрій Смолич в автобіографії. — Я мрію своїми книгами якось, у якійсь, хай незначній частині, відобразити життя мого покоління — в дитинстві, отроцтві, юності і в зрілі роки — на шляхах, які так прекрасно відкриває йому в майбутнє боротьба разом зі своїм народом за побудову комунізму». І митець здійснив свою мрію.}

_{В. Г. Бєляєв}