Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

ПЕРШЕ СЕРПНЯ ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ЧОТИРНАДЦЯТОГО РОКУ

Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як цупко держиться на ній тоді черевик!

В газеті писалося про Сараєво[126], про знедолену й скривджену Сербію, про вірнопідданчі почуття руського народу, про загрозу світовій цивілізації від варвара-шваба.

Читання газети відбулося прилюдно — на футбольному полі. Десятеро юнаків з розхристаними грудьми, у чорних трусах та синіх з червоними комірами фуфайках, обступили одинадцятого, зодягнутого так само. Він високо тримав газету, щойно одержану від хлопця-газетяра. Він був схвильований, і голос його тремтів та вібрував на неприродно високих нотах піднесення. Тихе, прозоре і непорушне літнє надвечір'я було вже тої пори. Сонце сідало, і останнє його проміння ледь на мить затрималося ще на самісіньких верхів'ях пірамідальних тополь, що оточували наше футбольне поле. Від другого, супротивного, гола хутко тупотіли сюди одинадцять пар голих ніг. То, сполошена несподіваною перервою в грі, бігла сюди ворожа команда.

Аудиторія тим часом розросталася щосекунди. Від залізничної колії бігли службовці блокпоста і робітники, що ремонтували насип. З солдатських казарм — наш плац був на військовому майдані стрілецького полку — бігли групками і поодинці кашовари, пекарі, аптекарі та інші полкові службовці, що в цю годину не бували на муштрі. З офіцерських корпусів, розташованих по той бік шосе, вийшли в кисейних маревах хатніх пеньюарів дами офіцерських сердець. Натовп на військовому майдані притягував до себе всіх. Ці дні були такі тривожні і повні несподіванок.

Туровський читав. Він читав із швидкістю, максимально можливою, але чудово й метко маневруючи серед усіх крапок, ком та інших розділових знаків. Знак оклику в його вимові жив. Він майже бринів як самостійний звук. Лекції латині не пішли для Туровського намарне. Ось уже він міг користати з них у житті. Римську літературу викладав у нас інспектор гімназії, педант і деспот, але великий аматор декламації, академіст Богуславський. «Квоускве-тандем, Катіліна!..»[127] «Дедалюс-інтереа…»[128] Туровський скандував: «Великий русский народ!», «Доблестная русская армия!», «Мы, божией милостию!», «Непобедимая!», «Священная!», «Боголюби-вая!», «С нами бог!..» Ми почували, як хвилі високого патріотизму б'ють нас одна по одній і мало не звалюють з ніг своєю істеричною запамороливістю. Голови наші йшли обертом, нори тремтіли від молодечого ентузіазму. Буде війна!

О! Ми знали, що таке війна. Нас навіть вчено цього протягом восьми років з підручника Іловайського[129]. Війна — щедре джерело слави для вітчизни. Крім того, це ж прекрасна і захоплююча пригода. Скільки надзвичайних образів, скільки прекрасних асоціацій! Бури. П'єр Безухов[130] Генерал Кондратенко[131]. Порт-Артур. І сніг, що засипає відступаючу французьку армію[132].

— Урррааа!!! — вибухнули ми. І це було надзвичайне «ура!». Це не було те «вра», яке ми кричали в гімназії на честь «пустого уроку». Це не було й те «гіп-гіп-ура», яке ми виголошували традиційно на знак перемоги на футбольному полі. Це не було також і те «ура», яке ми горлали в перервах між лекціями, в черговій бійці бурських повстанців проти британського регулярного війська. Це було справжнє «ура». Це було доросле «ура». І ми були горді з цього. Кашовари, пекарі в синіх фартушках і аптекарі в білих халатах — справжні, дорослі військові — кричали це «ура» разом з нами. І це «ура» рівняло нас. Це «ура» робило нас дорослими.

Матчеві не судилося закінчитися. Треба було вертатися до міста, треба було бігти на залізничну станцію — осередок і центр усього громадського життя[133]. Там щось, очевидно, мало відбутися.

Ми накинули на плечі наші шинелі, які носили завжди наопашки — щоб з-під них красувати широкими грудьми спортсменів, — і з звичайними співами рушили до міста. Коли назустріч нам траплялися гуртки солдатів чи офіцерів, що, навпаки, поспішали з міста до казарм, ми уривали спів і вибухали гучним одчайдушним «ура». Ми — одинадцятеро — йшли в ряд широким строєм, на всю широчінь вузенької вулички передмістя. Ми перегородили її впоперек. Розпанахані груди, кашкети на потилицях, по вітру чуби. Найстаршому з нас ледве доходив сімнадцятий рік. Але більшість були ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники. І ми були футболісти одної команди[134]. Ми несли зараз в собі надзвичайне піднесення після фізичної радості гри і після нового, не знаного ще, духовного екстазу. І мимоволі кожний з нас одинадцятьох молодечо милувався з десятьох інших. Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас. Ми не могли вже жити один без одного і за межами футбольного поля. Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік.

От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.

Васька Жайворонок — наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:

Серця наші холонули, голови паленіли. Прекрасні батальні образи буйно вирували в наших уявах. Бої. Стрілянина. Вогонь. Дим. Кров. Смерть. «Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…»[135] і ми — попереду, на конях, із закривавленими шаблями в руках. Ми мчимо, кричимо і трощимо ворога. Ворог подоланий. Він біжить. Ми перемагаємо. Ми — герої.

Героїзм в нас ріс. Нам забивало дух. Ми робилися зухваліші. Жадібно й хижо ми позирали по сторонах. Ми шукали нагоди, причини, приводу. Нам треба було якось виявити свою снагу, свій екстаз. Нам треба було зразу, негайно, тут же вчинити щось героїчне…

І Васька Жайворонок — чорний, лишаїстий, мікроскопічний хавбек — насмілився. Коли нам трапилася назустріч якась самітна дівчина, що боязко пробиралася попід парканом, тікаючи від нашої орави стороною, Васька раптом зірвався з місця і з диким бойовим покликом кинувся до дівчини і обняв її.

Це було з Ваською Жайворонком перший раз у житті. Васьці Жайворонку не було ще п'ятнадцяти років. Він був чистий, з душею ніжною, ліричною і соромливою. Любовна тайна лякала його.

За інших обставин Васька Жайворонок ніколи б і нізащо не наважився на такий вчинок. Він вмер би з сорому, ганьби і огиди до себе. Але ж оголошено війну і треба бути мужнім. Треба бути героєм. Треба бути мужчиною.

Дівчина висмикнула праву руку, розмахнулася і так затопила Ваську по морді, що він упав. То була здорова, років на п'ять старша від Васьки, селянка з передмістя. Днів два після її удару у Васьки боліло ліве вухо. Це отруїло йому радощі перших днів оголошення війни.

Васька схопився і прожогом кинувся наздоганяти нас. Весело зустрівши першу половину цієї пригоди і Васьчин героїзм, ми великодушно вдали, що другої половини, Васьчиної ганьби, ми не побачили. Дівчина довго надсилала нам навздогін верескливі й довжелезні побажання. Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи. Але він закинув кашкет ще далі набакир і хвацько реготав та недвозначно підморгував з виглядом старого й дійшлого донжуана. Ліва щока його була майже фіалкова. Ми вдарили приспів:

Так ми вступили у війну.

«40 ЧЕЛОВЕК ИЛИ 8 ЛОШАДЕЙ»

Другого ж дня всі чотири стрілецькі полки, що стояли за мирного часу в нашому прикордонному місті, вирушали на фронт.

На розлогому військовому плацу перед гарнізонним собором — на нашому футбольному полі — величезним каре вишикувалося десять тисяч стрільців пішої стрілецької дивізії.

Посередині каре, на вільному полі плацу, як мушина крапка на шибці вікна, стояв крихітний аналой. На ньому лежали євангеліє[136] і хрест. Перед аналоєм — тоненький ставник з товстелезною, «річною», восковою свічкою. Надвечір'я знову стояло тихе та літнє, повітря завмерло. Свічка горіла, і вогник її покрученою, ледь тріпотливою цівкою кіптяви тягся догори. Піп махав кадилом, і густі хмари пахучого з перепаленої смірни диму знімалися, немов із самої землі, і тихою пеленою ліниво злітали догори. Там, за п'ять метрів над землею, важкий дим спинявся і простилався знову поземно, немовби вінчаючи куполом аналой. Натовп прощальників стояв напружений, нерухомий і німий. Молебень доходив до кінця. Піп віддав кадило служникові і зняв руки догори:

— Премудрость прости, услышим святого, евангелия чтение, мир всем!..

І як стій десять тисяч солдатів клякнули. Вони похилили голови, спершися лобами на свої гвинтівки в правій руці, їхня амуніція забряжчала тисячами тихих дзвоників. З шурханням клякли позаду них десять тисяч прощальників.

— Спа-си го-о-споди лю-у-ди твоя и благослови до-стоя-а-ние твоє…

За нашими плечима, з жіночого натовпу, тут і там, сплеснув придушений, несміливий плач.

… побе-еды благоверному императору на-а-а…

На кінчику носа Васьки Жайворонка тремтіла крапелька. Вона більшала, більшала і, нарешті одірвавшись, упала йому на штани. Шая Піркес із червоного став білий з жовтими плямами. Ми перезирнулися. Але ми бачили один одного погано. Вогка заслона застилала нам зір.

— Слухай, — прошепотів, невідомо до кого саме, Ваня Зілов, як ти думаєш, це може бути, щоб на війні вбили стільки солдатів, як отут є? Га? Не саме цих і не зразу всіх, а взагалі?

Йому ніхто не відповів. На його запитання взагалі не обов'язково було відповідати. Це вже така була в нього звичка — ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався.

— … И твое-е сохраня-а-я крестом твоим жи-и-и-и-тельство…

Тепер натовп заплакав весь. Шелест плачу і зітхання, здавалося, знявся з натовпу і спинився над ним у повітрі. Так з рясним пурханням крил знімається з очеретів сполохана зграя пернатих і на мить застигає в височині.

Сивий генерал хвацько звівся з коліна і незадоволеним, сердитим оком повів на людей. Вони псували весь парад. Хіба ж годиться виряджати солдатів на війну з плачем і побиванням? Треба кричати «ура!» і підкидати вгору капелюхи. Генерал подав ад'ютантові короткий знак. Чотири полкові оркестри гучно вдарили: «Коль славен наш господь в Сионе[137]…»

Генерал нахилився ще і обтрусив двома пальцями порох з правого коліна, замащеного порохом муштрового плацу. Потім відійшов набік, на своє місце, — приймати парад. Чотири полки мали пройти повз нього церемоніальним маршем, простуючи до військової рампи[138]. Там чекали вже на них ешелони.

І вони пройшли. Один в один, нога в ногу, випнувши груди, вибиваючи церемоніальний крок, звихнувши голови і «поїдаючи» очима генерала з його почтом, — десять тисяч стрільців. Кожній роті генерал брав на честь і гукав: «Орли!» І орли вибухали надприродним «ура!». Шеренга наглянсованих чобіт блискала після них, збиваючи куряву важкими кроками церемоніального маршу. Вони пройшли повз генерала, завернули за ріг, перейшли залізничну колію, пройшли на військову рампу і за номерами розсілися по червоних вагонах із свіжим білим написом: «40 человек или 8 лошадей». Ешелон за ешелоном рушали вони від рампи. Туди, на захід, на війну. На фронт. Ешелон за ешелоном, вагон за вагоном. З зухвалими співами, молодецьким підсвистуванням, одчайдушними вигуками, тупотінням ніг у танці, моторними схлипуваннями гармошки. «40 человек или 8 лошадей».

Вслід за полками рушила і патріотична маніфестація.

Ми примістилися на деревах проти перону військової рампи. Крім усього іншого, ми прийшли сюди ще й проводжати наших друзів. В кожному полку у нас було багато друзів між солдатами й вольнопьорами[139]. Адже кожний полк мав свою футбольну команду.

— Дев'ята рота, третій взвод! — вигукував Жайворонок, що звисав з крайньої гілляки нашої трибуни — крислатого старезного дуба, і всі ми вибухали надсадним «ура!», що покривало навіть мідь невгавних оркестрів. В третьому взводі дев'ятої роти був найкращий голкіпер нашого міста — вольнопьор Лебеденко. Вагон проплив повз нас, і з сорока облич одне всміхалося до нас особливо радісно, а руки махали особливо заповзято. То був Лебеденко.

— П'ятнадцята рота, другий взвод!

— Ура-а-а!

То проплив у рамці із восьми кінських голів прекрасний рефері, єфрейтор Вахмянін.

На пероні вирували прощальні вигуки, зойки і сміх. Міські дами розкидали з кошиків пачки з цигарками, яблука, цукерки, пиріжки. Хор залізничної церкви під керівництвом гіркого п'яниці, гладкого регента Хочбихто, відспівував кожному ешелонові якийсь спеціальний патетичний викрутас, подібний до музикального туша. Невгавно, по-великодньому, гули дзвони військового собору. Міський авторитет, громадський діяч і приміський поміщик та покоритель сердець, пан Збігнев Казимирович Заремба кожному ешелонові виголошував промову. Він зичив солдатам мужності й перемоги, вітчизні — слави та процвітання, цареві — многі літа. Він запевняв солдатів, що за два тижні, коли вони повернуться вже сюди переможцями, розтрощивши зухвалого ворога, почнеться нове, прекрасне, надзвичайне і безнещасне життя.

Вітька Воропаєв, наш другий бек, сидів на нижній гілляці насуплений. Він заздрив.

— Який жаль, — шепотів він, — що війна так скоро скінчиться, а мені ще нема навіть шістнадцяти років…

Йому було дуже шкода, що він не встигне повоювати. Вася Теменко — його нерозлучний друг — як і завжди, сидів поруч. Він не сказав нічого, тільки зітхнув. Людини, мовчазнішої від Васі Теменка, на світі взагалі, мабуть, не було.

— Третя рота, перший взвод!

В першому взводі третьої роти був найкращий форвард нашого міста та, мабуть, і цілого Правобережжя, капітан полкової команди, рядовий стрілець Ворм. Диким, одчайдушним лементом зустріли ми вагон першого взводу:

— Ура!

Наш Ворм їхав на фронт.

— Ура Ворму, найпершому футболістові!

Ворм сидів на порозі вагона, звісивши ноги. Його товариші з першого взводу висувалися з вагона і махали кашкетами назустріч нашому оглушному лементові. Але Ворм не ворухнувся. Він дивився набік і вниз. З його очей одна по одній котилися тихі сльози.

А втім, можливо, що це нам тільки здалося. За секунду отвір дверей блимнув і зник разом із Вормом і товаришами. Тільки білий напис ще мигтів якийсь час: «40 человек или 8 лошадей» — це було все, що залишилося нам від любого Ворма.

— Ти не знаєш, чого плакав Ворм? — запитав Ваня Зілов.

Йому, як і завжди, ніхто нічого не відповів.

НАШІ ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ

Насамперед ми кинулися до спорожнілих казарм.

Ми оббігали роту за ротою, батальйон за батальйоном. Ми ковзалися на ковзкій долівці і перегукувалися з кінця в кінець. Гучна луна лящала в тонких, зеленавих шибках дрібнопогратованих широких вікон. Ми нишпорили по кутках і закутках. Ми залазили до спорожнілих цейхгаузів. Леле! Скільки було там ще скарбів для нас! Порожні патрони. Несправні підсумки. Старі кокарди. Призові ціхи. Браковані казанки. Поіржавілі манерки. Бляхи до поясів. Нарешті — піхотинські лопатки і кайла. Ми хапали ці речі, видирали один з одного, билися. Потім викидали через вікна в бур'ян, щоб пізніше прийти і забрати ці дорогоцінні знаки солдатського, тобто дорослого, побуту та війни. Обшукавши одну казарму, ми перебігали до другої.

Не брав участі в нашому абордажі один тільки Левко Репетюк — капітан нашої команди і наш центрфорвард. Він був найстарший з-поміж нас. Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, — такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком. Крім того, він упадав біля нашої гімназичної красуні, Ліди Морайлової. Репетюк почистив тужурку від глини, причепурив волосся за допомогою гребінця, щіточки й дзеркальця, які завжди носив при собі, і, закуривши «офіцерську» (10 копійок десяток, а ми всі дозволяли собі курити тільки десяток за 3 копійки), — просто з військової рампи рушив од нас геть.

В полковій кравецькій майстерні ми знайшли цілу купу старих цивільних «головних уборів». Тут були сукняні кашкети, смушкові шапки, солом'яні брилі. Гора — сотні і тисячі різноманітних «головних уборів». В них колись, призиваючись, прийшли новобранці до полку. В них, відбувши службу, вони мали повернутися додому. А тим часом два роки старі шапки висіли під нумерами на стінах кравецької майстерні. Не раз, мабуть, потрапляючи до майстерні залатати роздертий на муштрі мундир, спинявся солдат перед своєю шапкою і сумно зітхав. Ця шапка була для нього втіленням волі й незалежності.

Видобувшись на високу залізну грубу, як з високого берега в глибоку воду, ми один по одному плигали і поринали в гору головних уборів. Це було надзвичайно весело! Можна було справді поринути, сховавшися зовсім в купі каштетів, і в той же час м'яко гойдатися на пружних хвилях крисів, каркасів та околичок.

Потім Володька Кашин знайшов бовванчика — отакого розсувного стовпчика, на який надягають кашкета шапкарі, коли їм треба його трохи роздати проти мірки. Шапкарське мистецтво було зразу ж випробуване на практиці. Ми настромляли на бовванчика старі кашкети, розкручували гвинт проти міри, аж поки шапки лопалися й дерлися. Гучне «ура!» вітало трагічну загибель кожного чергового кашкета.

Ми переполовинили сот кілька кашкетів. Це була надзвичайна втіха. Геній руйнації і нищення опанував нас.

Нарешті на путі нам трапився патронний погріб. На дерев'яній підлозі просто купами було накидано патронів, без обойм. Справжні, начинені, бойові патрони. «Ура!» Ми кинулися набивати наші ненажерливі кишені. Ми напихали за пазуху, набирали в шапки, зав'язували внизу холоші штанів і насипали їх до пояса патронами. Потім важкі, ледве рухаючись, ледве пересуваючи ноги під вагою багатьох фунтів металу й пороху, ми вилазили назад по драбині. Вийшовши, ми повертали за ріг, щоб вийти на дорогу.

За рогом стояло чоловіка з десять солдатів з гвинтівками. Це була команда, зоставлена вартувати казарми. Один по одному ми потрапляли простісінько в їхні обійми.

Нас потрусили, відібрали патрони і, вистроївши, повели до міста, в поліцію.

Перспектива потрапити до поліції була жахлива. Це були часи міністра освіти Кассо[140]. Гімназист, що потрапляв до поліції, більше до гімназії не повертався. Але ж розкрадання патронів за воєнного часу! О, ми знали вже про закони воєнного часу, та ще й в прифронтовій зоні! Нам ввижалися вже військово-польові суди, тюрма і розстріл. В кожному разі, виключення з гімназії було справді гарантоване.

Броиька Кульчицький позирав навколо загнаним вовком. Він був з найстарших між нами. Йому йшов сімнадцятий рік. Крім того, результати арешту були для нього найзагрозливіші: за неуспіхи в науках та переуспіхи в поведінці Броніслава Кульчицького вже виключали з двох гімназій. Тепер «вовчого» білета йому не минути[141]. Ми знали всі й Броньчиного батька. Старий машиніст шмагав ременем свого сина до зомління за кожну найменшу провину. Дарма що син його вже намагався підкручувати вуса.

І Бронька наважився. Коли ми переходили місток через рівчак, що відділяв територію полку від приміської слободи, він раптом, не попередивши нікого з товаришів, кинувся навтікача. Солдати з несподіванки змішались. Як миші, ми чкурнули врозтіч. Міцні, треновані ноги футболістів за секунду винесли нас за сотню кроків, на другу вулицю.

Але тут ми спинилися. Дикі й одчайдушні крики позаду спинили нас. Ми перезирнулися. Нас було дев'ять. Десятого — Жайворонка — не було. Йому не пощастило. Його одного перехопили солдати.

Справді, за сто кроків позаду він пручався в руках п'ятьох. Він був засуджений на загибель.

— Вперед! — скомандував Зілов. — Віра!

І Зілов кинувся рятувати Ваську. Ми повернулися назад і кинулися за Зіловим.

Тепер з солдатами ми збилися груди в груди. Їх було менше, але вони були старші й дужчі. Крім того, у них була зброя. Але, признатися, ця зброя їм тільки заважала. Вони, звичайно, не бралися її вживати, але й не наважувалися пустити з рук. Зате ми їх не милували. Ми били їх кулаками, ногами, камінням. Жайворонок був відбитий. Ще хвилина — і солдати не витримали. Прикриваючись гвинтівками, вони відступили за місток. Град каменюк сипався їм навздогін.

Відігнавши їх за рівчак, ми повернулися і знову вдарили навтікача. Поки солдати не одумались або не наробили гвалту! На розі ми наздогнали Нальчицького. Він не брав участі в бою. Він не був певний за його результати і не наваживсь удруге рискувати своєю свободою.

КАВАЛЬЄ, АНГАЖЕ ВО ДАМ![142]

Тим часом громадянство нашого міста знайшло спосіб виявити свій патріотичний ентузіазм в цілком організованій формі громадської акції. Про це можна було довідатися з величезних афіш, що вкрили всі паркани за два чи три дні. Афіші сповіщали про улаштування «величезного балу — бій серпантина і конфетті, два оркестри музики, танці до ранку, буфет з міцними напоями, бенефіції на користь Червоного Хреста приймаються з подякою». Але найцікавіше було аж внизу афіші, перед самим підписом «Відповідальний розпорядник Збігнев Казимирович Заремба». Там чорним шрифтом притулилися два рядки — два несподівані, — дивні, неправдоподібні й запаморочливі рядки: «Вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів…»

Це було надприродне! «Правила поведения», які були записані в учнівському квитку кожного вихованця середніх учбових закладів, зовсім недвозначно попереджали цих вихованців, що їм дозволяється ходити по вулицях не пізніше сьомої години вечора, що їм забороняється відвідувати будь-які публічні місця і кінематографи, а бувати в театрах вони можуть на виставах класичних драматичних п'єс, та й то лише в супроводі батьків і з спеціальним на кожний окремий раз писаним дозволом директора[143] гімназії. В цьому ж параграфі вихованцям середніх учбових закладів категорично заборонялося також «ношение усов и бороды, а также всякого рода холодного и огнестрельного оружия» та «встречи, прогулки, а ровно совместное пребывание на улицах и в закрытых помещениях с лицами другого пола вне наблюдения родителей или лиц, особо их заменяющих»… Такі були часи міністра освіти Кассо. І раптом «вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів». Це була подія!

Цілком зрозуміло, що на бал ми з'явилися всі одинадцятеро.

Це був перший бал, на якому ми, гімназисти, були присутні на рівних правах з іншими громадянами. Нам було дозволено танцювати, розмовляти з особами іншої статі і навіть заходити до буфету пити лимонад і сідати там в присутності директора та вчителів гімназії. А втім, директор дуже скоро з балу зник, за ним розійшлися по домах і інші педагоги. Навіть гроза «внешкольного надзора», наш надзиратель Іван Петрович Петропович, прозваний відповідно до його професії просто Піль («піль!»), о дванадцятій годині вдав, ніби він уже не бачить жодного гімназиста, і рушив додому спати. Гімназисти уперше в житті були залишені на себе самих. На ознаку такої виняткової події Вітька Воропаєв у перерві між танцями, коли в буфеті було особливо людно, підійшов до шинквасу і гучно проголосив:

— Чарку горілки і, будь ласка, якнайбільшу!

Коли вдарили перші звуки танцю, табун кавалерів зірвався і покотився по паркету в різні боки. Кожний спинявся перед дамою, яка вражала його, і низько їй вклонявся. Це значило, що він запрошує її до танцю. Вона підводилась і клала руку йому на плече. Ніжні чи пристрасні звуки танцю підхоплювали пару, і, влившися в загальне коло, пара починала томно і чопорно кружляти по залі.

Танцювали тих часів здебільшого вальс, а також інші бальні та різні характерні танці. Хеавата, падеспань, падекатр, венгерка, краков'як, полька, мазур, котильйон, кокетка — оце їх назви, але хто їх знає, чим вони, крім мелодії, відрізняються один від одного.

Тут нарешті можна зрозуміти, чому організатори балу подбали про дозвіл прийти на бал гімназистам. Потрібні були кавалери. Наші кавалери — офіцери наших полків — позавчора виїхали. «Тил» ще не був утворений, і нових офіцерів з тиловими штабами ще не було. Танцювати не було кому. Але розрахунки організаторів були марні. Гімназистів танцювало дуже мало. Більшість не вміли зовсім, а хто й умів — не наважувався в незвичній обстановці не тільки запросити даму до танцю, а й забалакати до неї. З нашої команди футболістів танцював один Воропаєв. Танці були його стихія. Він метеликом пурхав від дами до дами. По черзі з самим паном Зарембою він диригував.

— Гран рон! — репетував він. — Кавальє, ангаже во дам! Турне!

Ми товпилися при порозі, заздро позираючи на нашого бравого товариша. То ніжна, то пристрасна мелодія вальсу колихала залу, і з тихим шурхотом пропливали повз нас пара за парою. Пан Заремба з панією Загржембіцькою, Воропаєв з дочкою самого директора (!), телеграфіст Пук з гімназичною красунею Лідою Морайловою, ще троє кадетів, сини командирів полків, з нашими кращими гімназистками. Пропливаючи повз нас, кадети копилили губу і кидали на нас презирливим, аристократичним оком. За браком військових в цю годину воєнного ентузіазму країни, вони почували себе справжніми героями серед нас, жалюгідних штафірок.

Левко Репетюк стояв червоний, лихий і нервово смикав золотий ланцюжок свого пенсне. Прекрасні складки на його штанах здригались і морщились. Він ревнував зрадливу Ліду до телеграфіста Пука. Коло Репетюка стояли Темеико, Зілов, Жайворонок, Туровський. Вони не вміли танцювати і тому гнівно балакали про те, як це в таку пору, коли там, за вісімдесят кілометрів, ллється кров героїв за вітчизну, тут ці підлі лобуряки шаркають ногами по паркету і ганебно розкошують.

Трохи осторонь стояли Сербин і Макар.

Високий, стрункий, чорнявий, з очима гарячими і носом тонким, Хрисанф Сербин стояв, схрестивши руки на грудях, в позі принаймні лорда Байрона[144]. Він глибоко зневажав танці. Крім того, він зневажав жінок. Ще зневажав він поета Пушкіна за те, що той оспівував «ніжки і перса», замість підносити голос своєї поетичної музи за ідеї людства і громадськості.

Сербин Хрисанф був похмурий і скептичний юнак. До людей він підходив з упередженням. До «лишних людей» він причисляв не лише Рудіна та Лаврецького[145], як того вимагав підручник словесності Сіповського[146], а й самого Сіповського. За це учитель словесності, той же інспектор Богуславський[147], поставив йому одиницю і залишив у карцері на вісім годин. Лівий інсайд із Сербина був прекрасний.

Поруч із Сербиним стояв Коля Макар. Це був зовні цілковитий контраст до Сербина. Білявий, з веснянкуватим, дуже неправильним обличчям, негарний. Але він був найкращий у нашому місті лівий край. Крім того, Макар був книжник. До нової, нечитаної книжки він аж тремтів. Він читав завжди і скрізь. Вдома, в перерві між таймами, в убиральні, під час обіду, на всіх лекціях. За це мав двійки і постійно сидів у карцері. Правда, в карцері він знову собі читав.

В особі Макара було дивне і рідкісне поєднання книжника і спортсмена. Книжка і футбол — цим, либонь, вичерпувалося для Макара все його п'ятнадцятилітнє життя. От і зараз він тримав під пахвою книжечку, тоскно позираючи своїми водянистими, м'якими й добрими очима, де б йому знайти куточок, де б йому притулитися й гортати сторінки.

Сербин, теж досить старанний читець, взяв у Макара книжку і розгорнув її. Це був Ніцше. «Так говорил Заратустра»[148]. Між сторінок товстенького томика, замість закладки, було засунуто ще тоненьку брошурку. Це був Нат Пінкертон — «Тайна старой мельницы».

До проходу, де стояли ми всі, хутко проштовхалися Кашин і Кульчицький.

— Хлопці! — захоплено зашепотів Кашин. — Після балу виходити всім разом. Будемо бити кадетів!

— За що? — поцікавився Зілов.

— Щоб не задавалися.

Всі підтяглися і повели плечима. Бити — так бити! Репетюк мовчки кивнув головою, не одриваючи очей від Ліди і Пука. Він придумував, як би разом з кадетами пристукнути й цього клятого телеграфіста.

Шая Піркес самітно бродив по задніх кімнатах. Мелодія танців його дратувала, виконання цієї мелодії обурювало.

— Ненавиджу! — шепотів Шая, тікаючи в найдальші кімнати, куди звуки оркестру майже не досягали.

Шая був музика, скрипач. Ах, скрипку і музику Шая так любив! Як добре б піти зараз додому, взяти скрипку і заграти щось ніжне й тужне! А потім лягти лицем у подушку і навіть поплакати трошки…

Але це було неможливо. Щойно підходив уже Кашин і сповістив, що після балу виходити всім разом, бо треба бити кадетів. Раз треба, то треба. Шая не спитав — за що. Товариське вирішення виконується свято.

Нарешті вдарив марш. Бал закінчився. Ми вийшли перші і притаїлися за рогом. Кадети з'явилися незабаром разом з їхніми дамами. То були гімназистки. Серця наші залила хвиля образи, ревнощів і люті. Рівною лавою ми відокремилися від стіни і миттю зімкнули коло. Кадети з дамами опинилися всередині. Переляканих дам ми галантно попросили почекати тут. Кадетів ми завели за ріг. Там ми запропонували їм скинути пояси з мідними бляхами і висипати з кишень всі металеві речі. Вони понуро виложили ножі, ключі й мідні п'ятаки. Ми так само скинули на купу все, чим в запалі бійки можна було поранитися. Після того Кашин гукнув «віра!», і ми почали їх бити.

Бійка відбувалася похапцем і з додержанням абсолютної тиші. За рогом стояв поліцай, і потрапити в його лапи не було ні в наших, ні в кадетських інтересах. Ми молотили один одного, зціпивши зуби. Тільки тихе зойкання, приглушений хрип і тяжке сопіння порушували інколи цю напружену й урочисту тишу. Кадети були старші за нас, відгодованіші й дебеліші. Але нас було більше. За п'ять хвилин вони лежали, зарившися носом у пісок, і нишком хлипали.

— Майна! — дав відбій Кашин.

Биття ту ж мить урвалось. Ми звели кадетів на ноги. Вигляд їхній був мало презентабельний. Сорочки були роздерті, погони зірвані, фізіономії рясніли синцями й саднами. З носів струмила кров.

— Будете? — грізно запитав їх Кашин.

— Ні…

Але тут ми всі враз здригнулись і зовсім принишкли. Щось дивне, якийсь чудний, не чуваний досі звук вразив нас.

Ми звели голови й прислухалися. Звук повторився. Він линув звідкілясь здалеку, з-за самого обрію, здавалося — з другого боку земної кулі. Це було якесь негучне, ледве чутне, але дуже протяжне, рокотливе гарчання. Тембр його був дуже низький, майже невіддільний від самої низької, густої тиші задушливої серпневої ночі. Але за ним відчувалася величезна напруга і могутність. Від цього гарчання здавалося, що саме повітря здригалося й тремтіло.

— Важкі гармати… — сказав один з кадетів.

— Хіба гармату так далеко чути? — прошепотів Зілов.

Йому ніхто не відповів. Ми стояли занімілі, притихши й не рухаючись, щоб не сполохати ці чудні звуки. Тільки серця наші колотилися чимдуж і в грудях намотувався клубок чудного, не знаного ще, велетенського й незрозумілого піднесення…

Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше. Здається — сім кілометрів радіусом по виднокругу. З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними моторошними тайнами.

Велика, манлива й моторошна тайна гарчала з-за обріїв до нас.

ПЕРШИЙ ЗИСК ОД ВІЙНИ З НІМЦЯМИ

До початку навчального року в гімназії залишалося якихось три-чотири дні. Приміські гімназисти почали з'їжджатися: «передержки» вже тривали[149] кілька днів.

Сербин і Макар мали передержки з німецької мови. За інтенсивним тренуванням і матчами цього літа, звісно, не лишилося часу на німецькі вокабули та винятки. Хіба до деклінацій та кон'югацій було, коли треба було відбути цілу низку найвідповідальніших міжміських змагань в гонитві за «очками», які давали право пройти в літові команди?

В класній кімнаті, в якій здавали передержки з німецької мови, було нудно і тоскно. Чоловіка сорок гімназистів різних класів понуро підперли кулаками зблідлі вилиці. Під грудьми, там, у цій такій таємничій чутливій западині між ребрами, у кожного щось немовби тремтіло, нило і лячно завмирало. За великим столом посередині сиділа сама Ельфріда Карлівна, наша німкеня, та двоє її асистентів. Вона була, яка завжди, сувора, невблаганна, вимоглива і справедлива. Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії[150] — Мопс, Вахмістр, Піль, Чир і Фріда. Директор, інспектор, позашкільний надзиратель, латиніст і вона. Вона покликала до столу вже шостого і з п'ятьох попередніх не пропустила жодного.

— Микола Макар! — розітнулося раптом від столу.

Ельфріда Карлівна викотила свої гудзикоподібні оченятка і прип'яла їх до Макарової постаті.

Макар сіпнувся і зірвався на рівні ноги. Бокль[151] і Нік Картер злетіли з парти і хряснули на підлогу. Макар хутко нахиливсь і підняв книжку. Коли він розігнувся, лице його було таке ж бліде і жовтаве під рясним ластовинням. Навіть від раптового нахилу кров не відсвіжила його. Макар обсмикнув тужурку і тихими, непевними кроками, забираючи трохи вперед лівим боком (звичка від довголітнього грання лівим краєм), посунув між партами до столу. Обличчя його було сумне й безнадійне. Треба було іти складати іспит і провалюватися. Двері класу раптом розчинились. На порозі з'явилася височенна, ставна й огрядна постать інспектора Богуславського. Ми, як один, зірвалися на рівні ноги. Що за чорт? Чого це інспектора притаскало на німецьку передержку? Невже він збирається особисто асистувати? Тоді це загибель…

Богуславський привітався до вчителів і звернувся до гімназистів.

— Панове! — сказав він. по короткій паузі. — Ми переживаємо зараз надзвичайні дні… Можете сісти…

З глухим рокотом ми завалились назад на парти. Тридцять пар легенів зітхнули з полегшенням. Було очевидно, що інспектор прийшов сюди не з наміром особисто вислуховувати німецькі відмінки та винятки. Він мав виконати якусь більш високу місію. Він прокашлявся і почав:

— Наша дорога вітчизна, наш улюблений і обожнюваний монарх…

Добрих п'ять хвилин Богуславський виголошував патетичну патріотичну промову. Вахмістром ми його звали не лише за його кремезну постать, а й за відповідне, цілком гідне такого чину, поводження з своїми вихованцями. Крім того, справжній вахмістр жандармського ескадрону, що стояв у нашому місті, Кошевенко, був схожий на нього і лицем, і постаттю, немов його рідний брат, так само, як інспектор, був схожий на справжнього вахмістра в методах виховання своїх підлеглих. З нашого інспектора був рідкий, навіть на часи Кассо, держиморда. А втім, у цю хвилину він був навдивовижу лагідний і піднесений. Високим штилем і тоненьким, ніяк не відповідним до його величезної постаті, голоском він прокричав нам про божий промисел, про силу царя-богоносця.

Все це було нам дуже добре відомо. Академіст Богуславський мав нахил до літератури, і саме він був автором відомої кожному середньошкільникові брошури «Трехсотлетие дома Романовых». В рік святкування трьохсотліття[152] її роздавали по всіх гімназіях Російської імперії всім учням. Ми — учні гімназії, де інспекторував сам автор, — повинні були вивчати прокляту брошуру напам'ять і назубок.

Після патетичного і досить абстрактного вірнопідданчого вступу Богуславський виклав нарешті і мету своєї появи. Війна почалася, бої точилися вже на прикордонні, наше доблесне військо розпочало переможний наступ, але й перемоги на війні не даються дурно. Шлях перемог теж встилається трупами і тілами ранених. Держава, проте, ще не встигла приготуватися до війни, яку їй так нагло і зухвало накинув її підлий ворог, шваб. Тому зараз вона жде якнайширшої допомоги від самого населення, сповненого найвищих вірнопідданчих почуттів та найгарячішого патріотичного ентузіазму. Сьогодні, не пізніш як через три-чотири години, мають прибути до нашого міста ешелони з першими пораненими. Ціле місто вже встало на ноги. Громадські комітети вже організують зустріч дорогих героїв — готують харчі, білизну тощо. Потрібні лише руки, які нагодують нещасних страдників, допоможуть від зворушеного і вдячного населення. Бути цими руками від імені міських комітетів інспектор пропонував саме нам, гімназистам старших класів.

— Ура-а-а! — гримнули ми у відповідь, так що шибки у вікнах забряжчали. Коротким знаком вказівного пальця — це був його звичайний жест — інспектор спинив наш ентузіазм.

— Отже, господа, всі, хто воліє послужити царю і отечеству, — а хто не воліє (інспектор стенув плечима), того ми неволити не будемо, — через три години мусять прибути до комендатури військової рампи.

З милою посмішкою інспектор повернувся до Ельфріди Карлівни.

— Я сподіваюся, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви встигнете за ці три години відпустити всіх ваших «клієнтів»?..

Ельфріда Карлівна невдоволено знизала плечима і розвела руками. Пропустити за три години тридцять чоловік, які протягом цього року, та й всіх попередніх років, нічого не робили з німецької мови, — це, звичайно, недостатньо. Але якщо гер інспектор того вимагає… Ельфріда Карлівна запнулася. Вона погано знала російську мову і, не дібравши потрібного слова, переходила завжди на німецьку. Так зробила вона й цього разу. Про свою згоду зробити так, як інспектор того вимагає, вона заявила вже по-німецькому.

— Не інспектор, — нетерпляче перебив Богуславський, — а інтереси нашої дорогої вітчизни!

По класу поміж учнів пройшов тихий, ледь-ледь чутний шелест. В інспекторовій мові тепер уже цілком виразно бриніла нотка виклику до його колеги, вчительки німецької мови. В чому ж річ? Ми нічого не розуміли.

— Крім того, — тоненький, писклявий голосок інспектора на цей раз бадьорився зовсім недвозначно, — крім того, я гадаю, що висловлювання німецькою мовою ви могли б залишити виключно для годин вашої лекції, в межах програм, затверджених міністерством народної освіти. Я гадаю, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви вправитеся покінчити з усіма за годину-півтори. В такий, знаєте, час, як ми переживаємо… А ви чого тут стоїте? — побачив він раптом бліде воскове Макарове обличчя. — Ви екзаменуєтеся? Вже скінчили? Можете сісти.

Кивнувши головою, Богуславський тоненько кашлянув і виплив геть.

Тепер ми мали індульгенцію на всі невивчені німецькі деклінації та кон'югації принаймні до дня закінчення війни. Вже ніхто з нас ніколи не знатиме німецької мови.

ВІЙНА СПРАВДІ ПОЧИНАЄТЬСЯ

А втім, війна і, зокрема, ешелони з першими раненими полегшили іспити не лише з німецької мови. Богуславський обійшов також інші класи і скрізь запропонував покінчити з іспитами протягом години. Залишених за неуспішність на другий рік майже не було. Навіть ті п'ятеро, яких встигла проекзаменувати і провалити Ельфріда Карлівна, були пізніш амністовані педагогічною радою і переведені до слідуючого класу.

Веселою оравою видерлися ми через годину з гімназичних класів і коридорів на широку й вільну вулицю. Сербин і Макар склали німецьку передержку. Жайворонок і Зілов — латинську. Кульчицький — з математики. Воропаєв, Теменко і Кашин — і з латині, і з математики. Все це було радісно і несподівано.

Майже повним складом нашої команди, на чолі з самим капітаном Репетюком, ми рушили на «банкет до Банке». Разом з нами туди ж сунули й інші групи ощасливлених гімназистів.

Кондитерська Банке була нашим улюбленим пристановищем. По-перше, це було єдине прилюдне місце, куди дозволялося заходити гімназистам, — до ресторанів, пивниць абощо вхід нам був абсолютно заборонений.

По-друге, всі ці ласощі в кондитерській Елізи Францівни Банке були справді надзвичайно смачні. Вона була кондитерка старої школи марципанів, банкухенів і конфітур.

По-третє, сама Еліза Францівна та її три доньки-близнята — біляві, рум'яні й пухнасті Труда, Еліза і Марія — були такі привітні, ласкаві й доброзичливі! Вони дозволяли гімназистам закурювати в залі кав'ярні і самі в цей час поглядали через вікно, чи не наближається з вулиці Вахмістр, Мопс або Піль.

Словом, кондитерська Елізи Францівни Банке була одним із дуже небагатьох місць відпочинку наших пригноблених гімназистських душ.

— Вітаю панів гімназистів! — з сильним акцентом і дещо калічачи російську мову, всміхнулася назустріч нам Еліза Францівна. — Я бачу, пани гімназисти щасливо покінчили з екзаменами?

Ми відповіли зливою радісних вигуків, привітань і подяк і кинулися займати вільні столики: Труда, Еліза й Марія вже поспішали з тістечками.

— Свіженькі наполеони, панове!.. А я рекомендую вам марципан!.. Ні, ні, візьміть краще мікадо! — кожна з сестер вихваляла якийсь гатунок тістечок, автором якого була вона в пекарні позаду кондитерської.

Ми накинулись і на наполеони, і на марципани, і на мікадо. В кондитерській зробилося метушливо й галасливо. Ми почували себе справжніми, дорослими, повноцінними громадянами. Суспільство і держава покликали нас на допомогу. Значить, вони потребують нас. Значить, без нас вони не могли б обійтися. Чорт забери, але ми почували себе вже справжніми героями! Немовби ми оце мали йти помагати не на харчовому пункті, а на фронт — наражатися на небезпеки боїв.

Макар, який, крім книжок і футболу, мав ще й третій інтерес у житті — рожеве пухнасте личко шістнадцятилітньої Труди Банке, — відокремився від компанії і аврукав із своїм «предметом» в кутку біля прилавка. Очі його іскрилися м'яким сяйвом, кінчики вух пашіли, і губи вигиналися непевною та соромливою рурочкою. Одначе його ляси сьогодні не мали великого успіху. Обличчя Трудине, як і інших Банке, було тихе, сумовите, заклопотане, без звичайних вогників веселощів. Не розваживши сердешної дівчини, Макар повернувся до нас.

— Чого це Труда, та й всі інші, сьогодні такі кислі? — поцікавився хтось із нас.

— Взагалі, вони заклопотані долею їхнього дядька, що живе в Берліні. Він призовного віку, і його, мабуть, покличуть на війну.

— О!? — зацікавився Воропаєв. — Хіба Банке — німецькі підданці?

— Ні, вони взагалі російські підданці, але їхній дядько живе в Берліні і підданець німецький.

Капітан Роиоткж закопилив губу і зневажливо смикнув себе за ланцюжок пенсне.

— Я дивуюся з вас, сер, — примружився він до Макара, що ви підтримуєте такі близькі й «ніжні» знайомства з особами, які мають у Берліні дядьків, німецьких підданців. Га, сер?

Репетюк мав звичку звертатися до всіх на «ви», вважаючи це за ознаку найкращого тону. Крім того, в хвилини, на його погляд, особливо урочисті, він уживав тону трохи підвищено фальшуватого і називав усіх — сер, містер, мілорд, кабальєро, сеньйор тощо. Думка, яку він щойно висловив, у процесі висловлення сподобалась йому самому. Справді, як це так — водитися з дівчатами-німкенями, які мають дядька німецького підданця! Він же піде в німецьку армію і буде убивати наших! Карамба!

— Що трапилося, панове? — запитала Еліза Францівна і кивнула своїм дочкам. — Біжіть же, дітки, і кінчайте мерщій! — Потім вона знову повернулася до нас, чекаючи відповіді на своє запитання.

Але останнє своє речення, адресоване до дочок, вона, як і завжди в прямій розмові з ними, проказала голосно по-німецькому.

Репетюк раптом зблід. Золоте пенсне заплигало на його носі і, зірвавшись, повисло на золотому ланцюжку. Він зробив три кроки і спинився перед прилавком просто перед враженою Елізою Францівною — в позі, в якій щойно стояв перед нами інспектор Богуславський, і заговорив майже точно його словами.

— А трапилося те, — закричав він, підплигнувши, і голос його забринів верескливо, — що я попросив би вас не висловлюватися тут по-німецькому! Або відправляйтеся собі до чортового батька і до вашого дядька в Берліні!..

Кондитерська — наша дорога й улюблена кондитерська — захилиталася і закрутилася, немовби їй зробилося млосно. Прилавок, таця з пиріжками, кругляки тортів, бонбоньєрки з цукерками та високі скляні циліндри з різнобарвними сиропами до зельтерської — неодмінні свідки нашого дитинства, наших юнацьких радощів — попливли довкола нас в чудному й огидному млосному танці. Вони ховали від нас своє лице, їм було соромно глянути нам у вічі.

Еліза Францівна стояла за прилавком нерухома. Але її вуста не всміхались, як завжди, привітною посмішкою. Вони кривились і розпадались, даремно вона силкувалася звести їх і стулити. Її обличчя зробилося враз сіре, безбарвне і старе. Труда, Еліза і Марія застигли біля неї німі й бліді.

Страшний шарварок знявся в кондитерській. Півсотні гімназистів, що сиділи в залі, всі враз зірвалися, заговорили, засперечалися, загукали. Хтось штовхнув стільця, і він загримів на кахляній підлозі!

Потім усі ми рушили з кондитерської геть. На порозі Репетюк ще спинився і прокричав, що «нашої ноги» тут більше не буде. Ми тислися в двері, поспішаючи на свіже повітря, а головне — зникнути з очей Елізи Францівни та її трьох дочок. Личка Труди, Елізи й Марії ще промайнули востаннє крізь лиск вітрини — з широкими, нерозуміючими очима і засльозеними щоками. Ми одвернулися, щоб їх не бачити.

На вулиці Воропаєв запропонував вистроїтися і військовим строєм рушити на військову рампу. Його пропозицію зустріли з перебільшеним ентузіазмом — за зухвалу поведінку нам треба було сховатися з своїм душевним збентеженням. Ми вишикувались, а довкола нас уже ріс натовп міських роззяв та обідраних вуличних хлопчаків.

— Кроком… руш! — подав команду Репетюк.

П'ятдесят юнацьких підошов вдарили об брук. Брук задзвенів, і вуличкою покотилася гулка луна. Точнісінько така, як і від справжнього солдатського кроку, коли, маршируючи, «дає ногу» загін. Це було здорово! Ще дзвінкіше вдарили ми другою підошвою.

— Ать-два! — командував Репетюк. — Песельники, давай!

Високий, баритональний інфантильний басок Туровського жбурнув угору звичайний заспів. Він заспівав хапливо і охоче, радий розраді душевного замішання:

Він виводив мотив недбало, а слова — старанно, особливо пильнуючи «чистоту прононсу» солдатського діалекту.

Матвій Туровський був наш неперевершений співун і неодмінний заспівувач. Його репертуар був невичерпний. Він знав сто сорок українських пісень, дев'яносто російських, п'ятдесят польських, п'ятнадцять німецьких, десять молдаванських, п'ять французьких і одну латинську. Крім того, він знав усі церковні кантати. Але, зрозуміло, в таку хвилину він вибрав заспівати тільки нашого моторного й зухвалого «Чорного ворона»…

Ми в захваті підхопили приспів:

Вузенькою, кривою і брудною вуличкою провінціального міста південно-західного краю ми простували на військову рамну з співами та посвистом, немов на широку арену життя.

ВОЛЕН ЗІ РАУХЕН?[153]

Коли ми вийшли з вулиці на залізничну колію проти військової рампи, перше, що ми побачили, то був довгий червоний ешелон біля перону. Чорт забери, ми спізнилися.

Порушивши стрій, ми кинулися бігцем до ешелону.

Проте, ще не добігши кроків з п'ятдесят, ми були вражені ще дужче. Коло ешелону, в натовпі цікавих городян, селянок та вуличної дітвори, рясно плямилися військові мундири й кашкети. Але що ж то були за мундири та кашкети? Це зовсім не були знайомі нам гімнастерки хакі та такі ж хакі безкозирки. Всі військові були зодягнуті в акуратні сіро-бла-китні тужурки, і на головах у них були високі, трубчасті, трохи загнуті наперед кепі.

— Хлопці! Німці! — закричав у шаленому захопленні Жайворонок і, мов куля, вирвався наперед.

— Не німці, а австріяки! — поправив його Кашин, теж прискоривши біг скільки міг.

Вони були наші найкращі бігуни, і ми ледве поспівали за ними.

Дійсно, натовп цікавих купчився і юрмився довкола кількохсот австрійських солдатів. Це були перші полонені[154].

З почуттям гордощів наблизилися ми до переможеного ворога. Немовби це саме ми, а не хтось інший, полонили цих австрійських солдатів.

Сторожі коло ешелону з полоненими було обмаль. Вийшовши з вагонів, полонені поводились, як кому з них хотілося. Вони прогулювалися, заводили розмови з городянами, ходили на базарчик, недалеко від рампи. Взагалі вони почували себе чудово.

Зілов, Сербин і Туровський нагледіли трьох, що відокремилися від решти і притулилися під парканом по другий бік перону. Вони стояли осторонь від натовпу і, здавалося, мріяли, спершись широкими спинами на паркан. Вони поглядали на розжеврілий від призахідного сонця горизонт і, здається, сумували. Там, на заході, куди ховалося вечірнє сонце, зосталася їхня батьківщина.

Зілов, Сербин і Туровський спинилися перед цими трьома.

— Волен зі… зі… — Туровський розгубився. Він забув, як по-німецькому «курити».

— Раухен! — підказав Зілов.

— Волен зі раухен?

Ближчий з австрійців кивнув головою і потягся до портсигара.

— Ван унд во гат ман зі гефанген геномен? (Де й коли вас заполонено?) — Туровський вважався у нас в класі за найкращого «німця», і йому дуже кортіло вперше в житті забалакати до справжнього німця з Німеччини і козирнути перед ним своїми знаннями з німецької мови.

Німці поглянули на нього непорозуміло і соромливо стиснули плечима.

Туровський почервонів і повторив своє запитання. Невже ж таки він говорить неправильно? Чи, може, в нього такий поганий прононс? Німці перезирнулися, немов шукаючи один в одного допомоги й поради.

Нарешті старший з-поміж них, той, що перший взяв цигарку з Сербинового портсигара, соромливо всміхнувся до Туровського.

— Даруйте, пане, але ж по-німецькому ми не втнемо, — сказав він мовою ніяк не німецькою, а зрозумілою нам од першого до останнього слова. Ми, вихованці російської гімназії, чули, проте, довкола себе в нашому місті найбільше саме цю мову.

Розгублені, не знаючи, що відповісти «німцеві», хлопці відійшли, дурнувато перезираючись.

— Слухай, — промовив Сербин, — але ж вони теж говорять по-руському. — Сербин був син міської бібліотекарки.

— Це не по-руському, а по-нашому, — поправив Туровський, сам син містечкового урядовця-поштовика, — по-мало-російському…

Зілов, син робітника з Орловської губернії, мовчав, абсолютно спантеличений. Нарешті він поставив своє чергове запитання:

— Як же це так, хлопці! І наші, і їхні солдати говорять одною мовою?

«ЗА ГОРАМИ ЕСТЬ ТО МЕСТО, ГДЕ КИПЕЛ КРОВАВЫЙ БОЙ»

Ешелони з пораненими не прибували до пізнього вечора, їх затримано десь на полустанку, за десять кілометрів. Попереду на захід проходили ешелони з частинами, що перекидалися на фронт. Точилися завзяті бої на прикордонні. Австрійська армія перейшла на нашу територію.

Ми ходили групками, плече в плече, і тихо, але схвильовано, розмовляли. Кілька цьогорічних абітурієнтів нашої гімназії уже подалися до військових шкіл. І військові школи вже переведено на воєнний стан. Замість трьох років, в них треба вчитися всього кілька місяців. За півроку вони будуть вже справжніми дорослими людьми, а також і героями. Щасливі!

Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка — вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.

Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.

Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне — треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.

Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.

Директор хвилювався. Він оглянув нас коротко й махнув рукою. На напутню промову йому вже не лишалося часу: під семафором біля першої будки раптом з'явилися три вогневі крапки. То були три ліхтарі на грудях паровоза. Вони росли і більшали. Перший ешелон підходив.

Директор махнув рукою.

— Господа! Послужим же вере, царю и отечеству! — Він почував себе генералом Скобелєвим[155] на білому коні.

— Ура! — перекотилося по наших лавах схвильовано й глухо.

— Вра! — невлад несамовитим зойком вирвався голос Кашина і злякано урвався.

— Кашин, — цілком автоматично прогугнявив директор, — когда начнутся занятия, вы отсидите без обеда пять часов…

Кінець його речення пропав у гуркоті поїзда. Промайнув паровоз з шифром «С-815». Закоптіле обличчя під чорним кашкетом з двома срібними галунами — помічник машиніста Шумейко. Поїзд вела бригада нашого депо. Пропливла довга валка червоних вагонів з знайомими написами «40 человек или 8 лошадей».

Нас трусила дрібна нервова дрож. Зуби цокали від піднесення й хвилювання. В кінці перону оркестр ударив урочисто й молодецьки.

ЖИТТЯ — ЯКЕ ВОНО Є

Для евакуації перших ранених в тил ще не було спеціальних санітарних поїздів. Подано звичайні порожняки з-під військових ешелонів. Кілька годин тому вони приставили до кінцевої передфронтової станції чергові армійські частини. По сорок людей та восьмеро коней на вагон. Тепер вони верталися по нову партію. Їх і використали під ранених.

Схвильовані, піднесені, розбурхані, під грім оркестру ми кинулися до вагонів. Серця наші тремтіли і завмирали. Зараз ми побачимо героїв, справжніх живих героїв, що пролили кров свою за «веру, царя и отечество». Оркестр виконував молитовні акорди «Коль славен». Ніяково спинилися ми на дверях вагонів…

Вагони зустріли нас чорним проваллям своєї страшної глибини. Світла в вагонах не було. І з цієї невідомої, незрозумілої, моторошної темноти ніхто не вийшов нам назустріч. Немовби там, в цій моторошній глибині й темноті, нікого й не було.

Там не було нікого, але там було щось. Щось таке, від чого наші піднесені серця враз упали, а розбурхані душі знітилися. Там щось ворушилося, хлипало, стогнало, хрипіло, ридало й проклинало. Злива проклять — ціла злива проклять передусім — зустріла нас на порозі цих вагонів муки й смерті.

Ми відступили, ми відсахнулися назад.

Біля паровоза, з жмутом клоччя в руках, стояв помічник Шумейко. Молодий хлопець-кочегар тримав маслянку з довгим тонким дзьобом. З неуважно нахиленого носика масло капало на землю великими чорними краплями.

Кочегар і Шумейко дивилися на нас, на поїзд, на вагони вздовж перону. Вони були бліді — сажа й вугільний порох не перемагали блідості.

… Як скотину… — прошепотів хлопець-кочегар. ні до кого, але нам назустріч. — Привезли… одвоювали і… як скотину… Там таке!

Шумейко скинувся і гнівно зиркнув.

— А туди ти їх… з власного бажання возив?.. Солдатів! — Він схопився і хутко поліз на паровоз. — Козубенко! — озирнувся він ще. — Маслянку як тримаєш! Масло капає! Гляди!

Мало хто з патріотичних зустрічальників того першого ешелону зостався зустрічати і другий, що підійшов і став на другій колії через півгодини. До ранку цих ешелонів так стало в ряд вісім. Над територією військової рампи. немов бринів якийсь чудний інструмент на одній, найнижчій ноті. То зливалися в один звук стогони, зойки і божевільний лемент з чорних отворів вагонів. Це бриніння — глупої, тихої серпневої ночі — було чути за кілометр від ешелонів…

До ранку від двохсот гімназистів та гімназисток на рампі залишилося не більше трьох десятків. З наших між ними були Піркес, Туровський, Зілов, Сербин і Макар.

Ми зустріли ранок зелені, схудлі, з гарячими очима, що запали в глибини орбіт. Рукава наші були закачані, і руки по лікоть були в чорній загусклій крові. Ми прожили ніч, і це була жахлива, але прекрасна ніч. Кілька годин тому, ще тільки вчора ввечері, ми були просто чуднуваті заповзяті чотирнадцятилітні хлопчаки, розпалені химерами про не відомі ще нам тайни життя. Минула одна ніч, — ми навіть не спали, — але ми не були вже тільки хлопчиками.

ХАЙ ЖИВЕ ПОДВИГ!

Матч з Одесою — зі збірною командою одеських середніх шкіл — відбувався своєчасно. Тридцятого серпня, за два дні до початку навчального року. Це був щорічний традиційний прощальний канікулярний матч.

Точно о четвертій двадцять розітнувся перший (довгий) свисток рефері. Це значило, що туалет уже мав бути зовсім закінчений: збризнуте холодним душем тіло розтерте турецьким рушником, буци зашнуровані, змочена носова хустка пов'язана на голову. Сині з червоними комірами фуфайки і чорні труси — це ми. Червоні з чорними комірами фуфайки і білі труси — це одесити.

Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.

З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення — від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, — завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.

Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.

— Орел! — сказав Репетюк.

— Решка! — відгукнувся капітан одеської команди.

Срібна монета злітала високо догори, підкинута вправною рукою рефері. Потім вона падала. Хто вигравав, той вибирав гол. Етика нашого часу вимагала вибирати не кращий, а гірший — проти сонця. Вся процедура зустрічі й вибору гола забирала якраз одну хвилину й тридцять секунд. Ще тридцять секунд йшли на те, щоб, відскандувавши традиційне «гіп-ура, гіп-ура, гіп-ура-ура-ура!» — розбігтися на місця до початку. Точно о четвертій тридцять завмерлу тишу поля розтинав короткий, збурний і різкий, як удар бича, свисток. Матч розпочато.

Починали цього разу ми. Репетюк злегка підкинув м'яч наліво Сербинові. Сербин, немов знехотя і ліниво, перекинув його з ноги на ногу, потім ударив перед собою вгору. Два своїх зроблено, і ворожий інсайд кинувсь йому під ноги. Але Сербин підхопив м'яч головою і легко переніс його через ворога. Потім враз, несподіваним для його юного, ще не змужнілого тіла, сильним шутом послав м'яч далеко через поле на правий край. Це був наш звичайний початок. Тепер на правому краю Кашин, прийнявши Сербинового паса, мав провести м'яч по краю, майже до корнерного прапорця, унеможливлюючи тим офсайд, і звідтіля давати зрізаний пас під гол. Репетюк і Сербин налітали на пас. Макар ішов зліва, трохи позаду, Кульчицький тримався ще далі — він мав підбирати одбпті м'ячі й шутувати по голу через голови ворожого захисту. А трьох вдалих пасів Кашина — один був гарантований гол.

Товаришу! Чи граєте ви у футбол? В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло. Він виховує ціле тіло — від пружності пальців ніг і до швидкості ока. Він гартує людину на все її дальше життя. Прекрасний, незабутній футбол!

Матч був для нас невдалий. Він закінчився три — один, і не на нашу користь. Дарма що на чужому полі, одесити наклепали нам. Вони були дужчі за нас. Крім того, вони були в глибшому тилу.

А втім, найперша причина була не та. Найперша причина була в тому, що ми грали неповним складом. Троє з нашої команди на матч не прийшли. Це було неймовірно, нечувано, надприродно, але це було так. Їх довелося замінити запасними. Запасні були гірші, і їх було тільки двоє. Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.

Зілов, Жайворонок і Воропаєв напередодні матчу таємно подалися добровольцями на фронт.

СТАРЕНЬКА АЛЬМА-МАТЕР ПРИГОЛУБЛЮЄ НАС

Першого вересня тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року зранку заторочив безперестанний дощ.

Це був дощ на межі літа й осені. Він був по-літньому теплий та лінивий, але й по-осінньому дрібний, дошкульний і густий. Мжичка сіялася з усіх небесних сит Цілий світ заплутався у хмарі, і вона повила його сивою й мокрою пеленою.

Ми йшли до гімназії. Канікули скінчилися. Був перший день нового навчального року. Далі, після цього дня, один в один попливуть інші дні, ціла смуга — аж триста днів Малиніних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих[156]. Зате цей, перший, день — наш.

Як приємно цього дня знову — після двох місяців вакацій — побачитися із старими шкільними товаришами!

Але цього року ми йшли до гімназії вже з іншими почуттями. Наступний рік мав бути якийсь зовсім інший. Де вже тут до гімназичної муштри, до позашкільного догляду, одиниць, нотацій та безобідів! Війна! Світ став інший, і ми стали інші. Має бути якась інша й гімназія!

Дощ невгавав. І дарма, що було ще зовсім по-літньому тепло: доводилося брати наопашки шинелі, щоб не змокнути. Носити шинелі наопашки гімназистам суворо заборонялось, і не варт було наражатись на небезпеку. Перебігши швиденько вулицю та палісадник перед гімназією, де дощ, здавалося, падав дужчий і густіший, — гімназисти розчиняли двері і вскакували з дощу до сухого, розлогого і розкішного гімназичного вестибюля. Обабіч сходів на мармурових розкішних постаментах стояли дешевенькі гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя. Між ними, якраз під годинником, стояв Піль.

Піль стояв рівно, виструнчений, заклавши руку за спину. В лівій руці він тримав книжечку, в правій — олівець. Вдягнутий був він у вузькі сині штани й чорну тужурку з орлами на мідних ґудзиках. Піль був лисий впень, тільки ріденьке пасемце чорного волоссячка перерізало його череп надвоє, зализане від лівого вуха до правого. Підборіддя його було чисто виголене, але з-під носа збігали тоненькі, як шнурочки до черевиків, чорні-чорні вусики і химерно в'юнилися довкола блідого й вузького рота. Коли Піль стояв, його права нога безперестану дриґала коліном. Вона завмирала тільки тоді, як у кінці коридора з'являвся директор. Це було як пульсування, як биття гімназичного серця.

Вісім років щонайменше вчився гімназист у гімназії. Вісім років поза стінами гімназії його гімназичним життям безроздільно володів Піль. Вісім років щоранку, приходячи до гімназії, перше, що бачив гімназист, була постать Піля під годинником, між Пушкіним і Гоголем. Піль дриґав правою ногою і покусував кінчик чорного вусика. І серце гімназиста стискалося і тремтіло, як овечий хвіст. Це стояла й чатувала на його гімназистську душу розплата. Іван Петрович Петропович був надзиратель, головний виконавець позашкільного догляду. За все, що накоїв гімназист вчора поза гімназією, — ходив п'ять на восьму по місту, не вклонився педагогові, читав Пінкєртона, курив, переодягнутий заскочив до кіно, — за все, за все він матиме сьогодні відплату тут, з рук Піля…

Сьогодні Піль стояв на тому ж місці. Його права нога здригалася, лівий кінчик вуса був затиснутий між зубів. Гімназисти проходили повз нього — всі чотири сотні — і, на мить спиняючись, перехилялися в попереку надвоє. Це був уклін Пілеві. Їх щодня діставав Піль чотириста. За невід-давання уклону належало карцеру дві години. Піль відповідав на уклін коротким поморгом повік. Обличчя його було кам'яне, як і в Пушкіна та Гоголя обабіч, нога його здригалася. Його очі поковзом пробігали по ґудзиках шинелі. Шинель має бути застебнута на всі ґудзики. Але ж сьогодні ще літо. В застебнутих шинелях парко. Вони ж тільки замість плащів. Крім того — війна. Все має бути якесь інше, не таке, як раніш, і гімназисти одвішують свої уклони в шинелях, розстебнутих навстіж, і вже принаймні з розстебнутим коміром.

Нога Піля здригається, вус лізе між бліді тонкі губи, з-під носа цідиться тільки три слова — три тихі, спокійні і байдужі слова:

— Кульчицький три години… Сербин дві години. Кашин година… Теменко шість годин…

Прізвища всіх чотирьохсот гімназистів Піль знає напам'ять. За кожний незастебнутий ґудзик належить одна година карцера.

Ошелешені, ми проходимо до роздягалки. Невже цьому правда? А війна? А те щось «нове», що мало відтепер початися? Ми кидаємося до класу. Може, це помилка? Ні. Це правда. Це не омана. З сорока учнів вже тридцять тут. І майже всі тридцятеро дістали хто дві, хто три, а хто і всі шість — за всі шість незастебнутих ґудзиків — годин. Як же це так? Піль зоставив нас без обіду? Тих, до кого директор вже звертався: «Господа, послужим вере, царю и отечеству!»?! Тих, що от уже кілька днів і ночей не виходять з військової рампи, годують солдатів, ходять біля ранених, допомагають лікарям, по лікті барбаються в гною і солдатській крові?! Тих, що з-поміж них троє подалися на фронт добровольцями? За незастебнутий ґудзик? Так само, як торік? Це неможливо!

Клас гув, мов кубло роздратованих джмелів.

Наше схвилювання було таке велике, що навіть така видатна подія нашого життя, як недавня втеча на фронт трьох товаришів, якось в цю хвилину відсунулася на другий план. Гімназія гомоніла й гула.

Нарешті оглушне калатання розбитого дзвона сповістило про початок молебня. Вистроївшись лавами по двоє, ми рушили до церкви.

ГІМНАЗИЧНА ІСТОРІЯ

По закінченні молебня директор раптом вийшов на середину церкви.

— Господа! — просюсюкав він. — Папрашю цетыре старсих класса отнюдь не расходиться и выстроиться перед храмом.

Він сюсюкав, гугнявив і шепелявив. Крім того, він був трохи недорікуватий і гундосий. В його роті був величезний, проти міри, язик, і він весь час бовтався між зубів, заважаючи членороздільній мові. Коли директор гнівався і репетував — а інакше він рідко поводився й висловлювався, — язик вилазив у нього між зубів, і цілий фонтан слини летів просто в обличчя сердешного об'єкта гніву. Директор був уже не молодий чоловік, років за п'ятдесят, і прожиті роки відзначилися на його фізіономії глибочезними зморшками згори донизу. Разом з одвислою нижньою губою та гидливо опущеними кутками рота це й робило його обличчя достоту схожим на мопса. Дебела постать з широкими грудьми, широко розведеними ногами та сутулими плечима блискуче доповнювала цю надзвичайну схожість. За все це і прозвано його — Мопс. А втім, його справжнє ім'я було мало чим краще. Звали його Іродіон Онисифорович. Ми вимовляли Ірод Семафорович.

Пропозиція директора холодом стиснула наші серця. Що трапилося?

Можна було бачити, як півтораста гімназистів — учні чотирьох старших класів, юнаки чотирнадцяти — двадцяти років — зблідли як один. Тихо вийшли з церкви, на широкому коридорі вистроїлися в каре. Кожний клас становив одну сторону каре. До середини ввійшли директор і інспектор. Решта педагогів скупчились на порозі церкви.

— Господа! — вдруге почав директор. — Перст божий указал на годину, в каковую мы живем…

Кров поволі вертала на наші фізіономії. Голови підводилися, і плечі вин ростову валися. Хотілося зітхнути на повні груди. Директор збирався виголосити промову з приводу війни, тільки й усього.

Але марні були наші сподіванки, що на цьому буде кінець. Покінчивши з патетичним вступом, директор перейшов до висновків — практичних і конкретних. Він сказав про те, що нині, в годину найбільшого напруження всіх національних сил, перше, чим має реагувати гімназія на великі події, — це піднесенням і зміцненням дисципліни. В перші дні після оголошення війни він, виявляється, мав уже нагоду спостерігати деякий занепад дисципліни і деякі ознаки розкладу моральності гімназистів. І він заявив, що цього він в гімназії не потерпить.

— Не потерплю! — це й були останні слова його промови. Після них він трохи відступив, і його місце зайняв інспектор з довгим аркушем паперу в руках. Верескливим своїм голоском кастрата кремезний інспектор оголосив список усіх тих учнів, які протягом останнього місяця вакацій були ким-не-будь з педагогічного персоналу запримічені в недодержанні дисципліни. Одночасно він сповіщав і кількість годин карцеру на спокуту зазначених провин.

Коли інспектор закінчив читання кондуїтного списку, директор знову його відсторонив і вийшов наперед сам. Обличчя його зробилося лиховісне, голова пішла в плечі, нижня губа одвисла мало не на хрест святого Володимира[157], що теліпався в нього на горлі. Зимним холодом війнуло по наших лавах. Ми стояли, виструнчившись, не маючи права ні перемінити ноги, ні повести головою на занімілій шиї. Ми бачили з самої повадки, що Мопс наготував нам щось страшне.

— Парчевський… — ніжно промуркотів директор. Тихий шелест перейшов по наших шеренгах. Лави нашого, п'ятого, класу роздалися, і наперед ступив високий, стрункий і красивий юнак. Одежа якось особливо охайно і навіть чепурно облягала його торс. Це був молодий, але цілком вже сформований мужчина. Парчевському був уже вісімнадцятий рік. В двох чи трьох класах він затримався через незлагоди з латиною і математикою.

— Грачівський! — прогугнявив директор з нотками закоханості в голосі.

Лави нашого класу роздалися вдруге, і з них вийшла наперед друга жертва.

Директор витримав свої дві хвилини, милуючися з жертви.

— Польовик! — зойкнув він оскаженіло, і ми зрозуміли, що Польовик був третій і останній.

З лав шостого класу вийшов присадкуватий, огрядний хлопчина.

Одну секунду директор озирав трійцю з ніг до голови налитими кров'ю очима. Потім губи його розтулилися:

— Мерзавцы! Негодяи! Вон!

Директор простяг руку з випростаним указовим перстом Наше каре роздалося, утворивши неширокий прохід по коридору. Парчевський, Грачівський і Польовик посиніли, колихнулись на місці і тихо рушили. Немов сомнамбули, з поглядами нерухомими, невидющими і потойбічними, вони пройшли через прохід в каре, між плечей своїх товаришів. І вони пішли по коридору через весь довжелезний, нескінченний коридор до сходів в кінці, що вели на перший поверх, до виходу. Їхні постаті віддалялися, губили виразність ліній, втрачали рельєфи і поступово ставали лише темними силуетами на фоні блідого неба за вікном. Потім силуети пішли вниз по сходах. Зникли ноги, потім по пояс, потім по плечі, нарешті й голова. Вони немов пішли в землю.

Лише тоді директор опустив свою руку. Він обернувся до нас і зарепетував:

— Так будет с каждым преступником! Марш по местам!

Тихо ми розійшлися по класах. Тихо розсілися по місцях.

Парчевського, Грачівського та Польовика було вигнано з «вовчими» білетами. Тобто без права вступу до будь-якої іншої середньої школи. Вигнано, отже, на все життя.

Про причини ми довідалися вже від нашого класного наставника. На них хтось доніс, що вони пили горілку на недавньому патріотичному балі. Федір Євгенович Мерцальський, наш молодий математик і класний наставник, розповідаючи, червонів і хмурився. Вся ця історія «з підвищенням дисципліни» і особливо оце вигнання вразили його не менше від нас. Він був з молодшого покоління педагогів, сам нещодавно закінчив університет і всяке вигнання, тим паче з «вовчим» білетом, вважав за непоправний злочин. І от йому, членові педагогічної ради, довелося й самому стати учасником цього злочину. Він червонів, хмурився і відвертався.

Федір Євгенович поінформував нас також, що будинок нашої гімназії реквізують під військовий госпіталь і наша гімназія переходить через три дні на другу зміну в приміщення жіночої гімназії, а далі, очевидно, буде евакуйована в глиб Росії. За інших умов це повідомлення викликало б ціле заворушення в нашому запліснявілому гімназичному житті. Але сьогодні ми на нього майже не реагували.

Спішно покінчивши з своїми обов'язками, схвильований Федір Євгенович відпустив нас.

«ДРУЗЬЯ, ПОД БУРЕЮ РЕВУЩИЕ»

Увечері ми зібралися в Піркеса.

Квартира Шаї Піркеса мала особливі вигоди для наших конспіративних зібрань — після сьомої години вечора.

По-перше, Шая жив сам. І без батьків, і не на учнівській квартирі[158]. Він жив у родичів. Таким чином, його квартира була вільна і від батьківського, і від позашкільного нагляду. Піль не мав права заходити до неї, раз родичі відповідали за учня, як батьки. Але Шаїні «родичі» були фіктивні. Це були звичайні однофамільці. Отже, до Шаї їм не було ніякого діла. Але через те, що були вони люди в місті дуже шановані (вони мали великий колоніальний магазин, і гімназичне начальство завжди брало в ньому набір «на книжку»), то на них не падало й найменшої підозри гімназичного начальства.

По-друге, сама позиція Піркесової квартири була надзвичайно вигідна. З вулиці було абсолютно неможливо простежити, чи заходив хто до Шаї. Шаїна кімната містилася в глибині двору, в кінці довгого коридора. Але ходів до неї було аж три: через двір з вулиці, через отой колоніальний магазин і через вікно, що виходило на задвірки до сусідньої асенізаційної команди. Колоніальний магазин був відкритий до одинадцятої, а в двір асенізаційної команди ні Піль, ні Вахмістр не наважувалися заходити. Отже, після одинадцятої ми розходилися від Шаї саме цим шляхом.

Шаї Піркесові було шістнадцять років. Це був трохи завеликий вік для п'ятого класу, але затримався Шая не через неуспіхи. Шая був талановитий, здібний і освічений юнак. Затримався Шая через процентну норму[159]. Він не мав грошей, щоб заплатити хабара, і мусив перед вступом до гімназії чекати кілька років, поки для нього звільниться випадкова єврейська вакансія. Коли Шаї пощастило-таки вступити до гімназії, він також почав заробляти лекціями. От уже три роки — з третього класу — Шая жив самостійно, сам утримуючи себе і сам виплачуючи гроші за право навчання.

Самостійність та «цілковита дорослість» ІІІаїного життя надзвичайно імпонували нам. В Шаїній кімнаті з ранку до вечора товклися товариші. Вранці тут відсиджувалися втікачі від лекцій, екстемпорале та «письменных ответов». Від обіду до пізньої ночі тут завжди хтось був, хтось приходив і хтось виходив. Нерідко хтось залишався й ночувати на проваленому «верблюді» в кутку. Шаїна кімната була три сажні на чотири. В ній стояло Шаїне ліжко, канапа «верблюд» навпроти, стіл і один стілець. На стіні висіла карта всесвіту, портрет Шаїної матері і в чорному сап'яновому футлярі — скрипка. Шая Піркес, як і його старший брат Герш, був скрипач.

Першим того вечора прийшов до Піркеса Макар. Ніколи не замикана кімната була порожня. Шая ще не повертався з лекції. Їх він мав три, і всі в різних кінцях міста. Макар вийняв з кишені книжку і повалився на ліжко. Це був Дарвін[160], заложений випуском Шерлока Холмса.

А втім, зачитатися Макарові не дали. Незабаром з'явилися Сербин, Туровський і Репетюк.

Настрій був пригнічений. Друзі розмістилися по двоє на ліжку та верблюді і, лежачи, мовчки курили. Невеселі думки бродили в юнацьких головах.

Після місяця високого нервового і психічного піднесення це був перший день раптового і цілковитого занепаду. З верховин захоплення та ентузіазму — в безодню депресії та іпохондрії. З радощів, невиразних передчуттів, хвилюючих сподівань та гарячої віри — в провалля зневіри, безнадійності та одчаю. Як у холодну воду.

— Ех! — хруснув пальцями Туровський. — Не хочеться й жити!..

Йому ніхто не відповів. Жити справді не хотілося.

Туровський гірко всміхнувся. Ха! Прагнення діяльності! Покрутилися три дні біля ранених, погодували їх з ложки, допомогли випорожнитися і — вже увірували в свою дорослість та рівність.

— Я більше на військову рампу доглядати ранених не піду…

Двері розчинились, і з'явилися Кашин і Теменко. Вони принесли новини. Парчевський, не заходячи додому, сів на поїзд і поїхав до Києва. Там у нього жив брат. З своїм свідоцтвом за чотири класи він вирішив вступити до армії вольнопьором другого розряду.

— А як же Грачівський і Польовик?

У Кашина були вичерпні інформації:

— Польовик повертається на село. А Грачівського хтось обіцяв улаштувати конторником у депо.

Біля дев'ятої з'явився після лекції і сам Піркес.

— О! — скрикнув він з такими інтонаціями, немовби й справді ніяк не сподівався побачити нас усіх, — «Друзья, под бурею ревущие!» Га-га!

«Друзья, под бурею ревущие» — так прозвав Піркес наші збіговиська в нього.

Не діставши ніякої відповіді на своє привітання, хазяїн скинув шинель і, за браком іншого місця, сів на стіл. Голову він звісив на груди і похмуро втупився очима в долівку.

Так з добрих п'ятнадцять хвилин тривала мовчанка. Похмура і гірка мовчанка. Чорні думки кволо ворушилися в юнацьких головах.

Потім Піркес раптом зіскочив на підлогу і підійшов до стіни. Він зняв сап'яновий футляр, розкрив його і обережно й любовно вийняв із нього скрипку. Ми заворушилися. Піркес гратиме!

Взагалі Шая не любив грати при людях. Даремно було про це його просити. Він грав тільки на самоті. Але інколи він брав скрипку і грав при всіх. Це траплялося з Шаєю в хвилини особливих душевних зворушень. Це значило, що Шая цілком занурився в себе, «заліз у пляшку» і почуває себе зовсім «на самоті». Він володів цим оригінальним і завидним умінням — бути «на самоті» серед людей, серед гамору і шарварку.

Але й на цей раз нам не довелося почути Шаїну гру. Вікно раптом розчахнулося і знадвору до кімнати ввалився Бронька Кульчицький. З помітним жалкуванням Шая поклав скрипку назад і повісив футляр на стіну.

Вигляд Кульчицького, проте, свідчив, що він зараз пережив щось і з'явився з якимсь цікавим повідомленням. Шинель була на ньому розстебнута, волосся злиплося від поту, в руках він тримав великий велосипедний ацетиленовий ліхтар.

— Ой, дайте мені льоду! — він ламався завжди, навіть у найщиріші свої хвилини. — О, був понт!

Одначе це було сказано так, що ми зразу зрозуміли, що дійсно трапився якийсь «понт». Затинаючися, кривляючися, з недоречними приказками і дурним ламанням мови, пересипаючи її своїми вигаданими, незрозумілими словами, Кульчицький розповів, що з ним трапилося.

А трапилося ось що. Після сьогоднішнього цілоденного дощу місто вкрилося цілими озерами калюж. Вирушаючи в свою нічну мандрівку, Кульчицький вирішив захопити з собою ліхтар. Він мав іти найбруднішими вуличками околиці, щоб не потрапити на очі Пілеві або інспекторові, які в ці години саме никали по темних закутках, полюючи за порушниками гімназичних правил. І от, уже перейшовши залізничну колію, що перетинала наше місто надвоє, Кульчицький раптом ніс до носа зіткнувся з самим директором…

— Я пізнав його вже по ліхтарю.

«Пізнати Мопса по ліхтарю» на нашому гімназичному діалекті означало помітити його тільки тоді, як тікати було вже пізно. Справа в тому, що сам директор виходив на полювання рідко, і тільки в темні ночі або поки місяць ще не зійшов. Його мисливською зброєю був кишеньковий електричний ліхтарик. Запримітивши поночі якусь підозрілу постать, що скидалася на гімназиста, директор тихо наближався і за два кроки враз стріляв променем ліхтарика просто в обличчя підозрілій особі. Так було і цього разу. В темній постаті, що підкрадалася до нього, Кульчицький з жахом пізнав директора.

І от тієї секунди, коли ще не родилося проміння з директорового ліхтаря, а Кульчицький вже відчув, як директорів палець ковзнув по денцю ліхтарика до кнопки, — тієї ж секунди Кульчицький раптом відкинув заслонку свого ліхтаря. Обидва промені спалахнули водночас.

Але світло від ацетиленової форсунки було значно дужче, ніж кволе проміння потайної лампочки. Директор став перед Кульчицький в усій своїй красі, а Кульчицький зостався невидимий для нього.

Це Кульчицький збагнув тієї ж секунди і з своєї переваги скористався несподіваним способом.

— Що за сволоч така лізе з світлом до чужої морди? — загорлав він.

— Бросьте фонарь! — . засичав захлинаючись директор.

— Сам брось, а то я зараз тобі в морду дам!

І, довго не думавши, з прокльонами та нецензурною лайкою, Кульчицький вибив з рук директора його ліхтарик.

— Городовой! — зарепетував директор.

На сусідній вулиці сполохано відгукнувся сюрчок нічного сторожа. Тоді Кульчицький кинувся навтікача. Прикриваючись промінням свого ліхтаря, як панцером, він відступив кілька кроків, а потім пустився щосили…

Ми стояли зовсім ошелешені. Розповідь Кульчицького приголомшила нас. Випадок був зовсім не чуваний. Директорові кинуто в лице, що він сволоч, його вилаяно останніми словами, в нього вибито з рук ліхтар Господи, як він може за це поквитатися! Вигнати з гімназії? «Вовчий» білет? Ні. Це мало. Він засадить у тюрьму?

— Ти певний, що він тебе не впізнав?

— Питаєшся! — заламався Кульчицький. — Я ходу, а він тільки: «Гарадовой, гарадовой, дерзите, ловице, остановицесь!» Аякже, приходь завтра я тобі стану!

— Молодця, Бронька! — резюмував Кашин. — Принаймні хоч за бідних хлопців помстився. Хай тепер знає клятий Мопс!

Одначе Піркес зразу ж висловив зовсім протилежну думку.

— А я гадаю, хлопці, все це дуже по-дурному вийшло!

— Я згодний з Піркесом, — відгукнувся й Репетюк. — Тепер Мопс зробиться ще лютіший.

— І взагалі, — підтримав їх Туровський, — лайкою і хуліганством нікому нічого не доведеш. Як на мене, то все це просто свинство!

Спалахнула суперечка і сварка. За Кульчицького вступилися Кашин, Сербин і Макар. Мопса ж просто в очі вилаяно сволоччю! Це ж така розкіш! Кульчицький блаженно посміхався Він вже уявляв собі, як завтра загримить його слава по цілій гімназії від першого до восьмого класу.

В самісінький розпал суперечки, коли, позривавшися, ми сіпали один одного за петельки і в кімнаті завис страшний шарварок, двері раптом відчинились і на порозі з'явився Грачівський.

Поява Грачівського була зовсім несподівана. Досі він ніколи не заходив до Піркеса. Компанія Парчевського, до якої належав Грачівський, вважала нас за малюків і трималася осторонь нас. Вони більше товаришували з старшокласниками.

Грачівський розчинив двері і нерішуче зупинився на порозі. Ми всі замовкли. Піркес поспішив йому назустріч.

— Заходь, Грачівський, заходь! От здорово, що прийшов! — ляснув він його по плечах.

Ми з зацікавленням і співчуттям зазирали Грачівському в обличчя.

Кожен хотів виказати бідному хлопцеві свою прихильність і дружні почуття.

— Ну? Як? Нічого! Що надумав? Як батьки? Кажуть, на залізницю поступаєш?

Грачівський був трохи блідий, але загалом наче спокійний. Він соромливо м'яв кашкета й покусував губи.

— Ви пробачте мені, Піркес, — уклонився він. — Я раніше до вас ніколи не заходив, але, розумієте… мені нікуди подітися… Я не можу піти додому… батько мене вб'є, а мати… помре… у неї, знаєте, хвороба серця… Ви дозволите мені сьогодні у вас переночувати?

— Ну, що за питання! — засміявся своїм горловим сміхом Піркес. — Ви можете жити тут до вашого повноліття!

Грачівський скинув шинель і заходив по кімнаті, потираючи руки й кулячися від холоду, дарма що в трьох кубічних сажнях Піркесової кімнати стояла страшенна задуха і жарота. На лівому виску його невпинно тіпався живчик. Ми всі мовчали. Було незручно приставати до Грачівського з запитаннями. Ми закурили, і хмари тютюнового диму за клубочилися вгору, до високої стелі, полохаючи там тіні і коливаючи хащі павутиння. Мовчанка тривала так кілька хвилин.

Раптом Піркес встав і підійшов до стіни. Він узяв футляр і вийняв скрипку. Лице в нього пашіло, руки злегка тремтіли. Бажання грати сьогодні вже вдруге захопило Шаю. Він спинився серед кімнати і торкнув струни пальцем. Напружений, тремтливий звук родився з-під пальця. Невидющим «самітним» поглядом Шая заблукав по стінах і по наших лицях. Нарешті він піймав якусь крапку на стіні. Прикипівши до цієї крапки очима, Шая тихо перебирав струни, настроюючи скрипку. Ми принишкли.

ПРО ЩО СПІВАЛА СКРИПКА

Шая змахнув смичком, взяв акорд, подумав якусь мить і, нарешті, заграв. Тужні і ревні звуки зринули з-під Шаїного смичка.

Шая ніколи не говорив, що він грає. Прекрасний, зворушливий репертуар Шаї здебільшого так і зостався для нас безіменним, проте сповненим най щиріших хвилювань. Ми не знали — добре чи погано, з погляду техніки, контрапункту та інших техномузичних таємниць, виконував свої п'єси Шая. Наша музична освіта обмежувалася лекціями співів у двох перших класах гімназії. Але ми знали, що Шая грав геніально, бо з-поміж нас не було жодного, кого б Шаїна музика не зворушила до сліз.

Вона зворушувала навіть манірне й перекривлячене серце Броньки Кульчицького.

Музичний настрій Шаї був смуток. Веселі, радісні ноти рідко бриніли з-під Шаїного смичка. Танцювальних мотивів він майже не знав. Зате його ліричний репертуар був невичерпний.

Шая грав, стоячи серед кімнати. Він фіксував зір на якійсь йому одному видимій крапці. Здавалося, між ним, його очима та цією крапкою утворювалася якась чисто матеріальна сув'язь. Голову Шая низько схиляв, і довге, рівне волосся спадало йому на лице. Інколи Шая змахував головою, і волосся тоді, злетівши вгору, знову спадало на лоб.

Шаїна скрипка журно підспівує, тихо хлипає і захлинається рясними печальними сльозами. Тужним голосом співає вона, і кличе кудись, і сумно обіцяє там щось невідоме, незрозуміле і таємниче. З молитовним, трагічним пафосом вона несе свої обіцянки туди, на найвищі верхів'я спокуси. Вона манить, вона вабить, вона причаровує. І вона захоплює… І враз спокуслива пісня уривається, скрипка зойкає з одчаєм, і все падає вниз, стрімголов — у прірву, в безодню.

Але тут настає катастрофа. Помахи смичка раптом міняються. З дрібних і пошарпаних вони враз змінюються на широкі, сильні, просторі й розтяжні. Кожний помах смичка креслить величезні півкола, він валить перепони, він руйнує перешкоди, він стирає межі, він обіймає півсвіту. Великий — величезний і неосяжний — світ зринає тоді з-під Шаїного смичка перед наші очі. Такий виразний, такий рельєфний, такий зрозумілий і близький. Такий — бачений… Але мить — і це все зникло, розсипалося й розметалося. Недобачене, неосягнуте і навіть незапам'ятоване…

Що це було? Світ? Життя? Смерть? Безмежність?

Невідомо.

Це було все, але це було й ніщо. Це була тайна.

Втім, ми знали, що Шая грає тільки про себе і про нас. Про «вовчі» білети, про жорстокість директора, про наші юнацькі болі і кривди…

Піркес скінчив. Він одірвав востаннє від грифа смичок і опустив руку вниз. Ми мовчали — зворушені, збуджені й стурбовані.

— Ненавиджу!.. — сказав Піркес тихо, сердито стукнувши віком скрипкового футляра.

Мовчки ми почали розходитися. Кульчицький і Сербин вийшли через магазин. Репетюк, Макар, Теменко і Кашин — через двір. Туровський виплигнув через вікно. Йому путь лежала через асенізаційний обоз.

Піркес з Грачівський зосталися вдвох. Грачівському був приділений «верблюд». Він скинув тужурку й накрився шинеллю. З Шаїного кутка вже шелестів рівний, глибокий подих. Стомлений Шая вже спав. Грачівський вийняв цигарку й закурив. Його сухі, запалені очі невідривно дивилися на червоний вогник цигарки. Він курив жадібно й сквапно. Очі пронизували темноту, немов мусили там, крізь неї, неодмінно щось побачити. Але нічого не було видно. Темнота була чорна й порожня. Як чорний та порожній мав настати для Грачівського його завтрашній день.

А післязавтрашній? А все дальше життя?

Грачівський не міг уявити собі свій завтрашній день. До ранку він не заснув.

У Броньки Кульчицького, Сербинового сусіда, були ще якісь нічні справи в місті, і Сербин рушив додому сам. Він жив по той бік залізничної колії, і шлях його лежав через широкий насип з мереживом привокзальних колій, залитих яскравим електричним світлом. Тут видно було в усі боки на півкілометра. Це було і погано і добре. Найменший небезпечний крок — і можна потрапити на очі інспекторові чи наглядачеві.

Сербин звернув за валку порожніх класних вагонів і зійшов з колії на приколійну стежку. Тут за довгими чорними силуетами великих пульманів[161] було ще самітніше, ще темніше. Зате просто в вічі вдарив Сербину зеленавий, мертвий кругляк повного місяця на сході.

Дощ перестав. Небо очистилось, і на ньому не затрималося й жодної хмаринки. Воно було глибоко-синє й трохи зеленкувате від місяця. Воно дихало широким спокоєм, далекою прозорістю і ледь холоднуватою післядощовою вільготою. Розкішна південна вереснева ніч! Вона немов дзвенить ніж ним, м'яким, високим, аж не чутним для вуха, голосом скрип кової струни.

В грудях Сербина тремтіло й захлиналося. Ах, як манить ота таємнича далечінь як ваблять ці невиразності тіней! Як хвилюють оці повні незрозумілих, але звабних і спокусливих обіцянок, приглушені, але якісь такі значущі й проймаючі звуки ночі! Як забиває дух! Як колотиться серце! Яке прекрасне й надзвичайне життя чекає його в майбутньому.

Скільки обіцяє, як манить місячна ніч на п'ятнадцятому році життя!.

Від повноти почувань, бажань та відчуттів у Сербина мало не закрутилася голова.

Але йому не пощастило пережити їх до краю. Зненацька якийсь тихий звук народився за десять кроків. Немов рипнула жужелиця, під чиєюсь обережною підошвою. Сербин здригнувся. Його погляд сторожко метнувся вбік.

Тієї ж секунди Сербин відплигнув назад, в тінь від вагона, і, метко обернувшись, кинувся тікати. За десять кроків від нього в тіні вагонів тихо підкрадалася невиразна, темна постать. Злодій? Бандит? Ні — Піль.

Побачивши, що «засипався», Піль вискочив на освітлене місце.

— Стійте! загорлав він — Стійте! Я вас пізнав! Стійте!.. ський!.. чук!.. енко!.. ов!

Піль свято вірив, що коли б одне з цих закінчень відповідало прізвищу втікача, то втікач-гімназист був би такий дурний, що спинився. Сербин — прізвище якого до того ж закінчувалося на «ин» — тільки припустив дужче. Піль постояв одну секунду, зміряв на око відстань і, змахнувши своєю палицею, раптом понісся навздогін.

— Стійте! — репетував він — Я все одно вас записав! Погоня тривала хвилин зо дві. Сербин перебіг насип.

Піль за ним. Сербин, пригнувшись, пірнув під вагон. Піль, не задумавшись, зробив те ж саме. Сербин скотився котком з насипу Піль завагався тільки на мить і скочив на місток. Змахнувши руками, він з двосажневої височини сплигнув просто на стежку, що бігла під насипом. Сербин саме озирнувсь і бачив, як його тіло зметнулося вгору і на мить немовби застигло на фоні залитого місячним сяйвом неба. Ноги Піля розчепірились, як ножиці, руки розкинулись на боки, і поли чорної накидки-пелерини пустилися по вітру, немов крукові крила. Тепер Піль біг Сербинові навперейми і відстань між ними зменшилася вдвоє.

Тоді Сербин зібрав усі свої сили, всю свою снагу лівого інсайда. Гравій свистів під його ногами. Він рискнув і побіг навпростець до того місця, де стежка, виринувши з-під містка, перебігши «полосу отчуждения», вливалася до вулички між садибами передмістя Своїм маневром він вигадував сажнів п'ять, але рискував потрапити Пілеві до рук. На щастя, він прослизнув від нього кроків за десять і пірнув у гущавину зелені темного передмістя. Тут жили машиністи, кондуктори, техніки. Їхні мікроскопічні садибки з мікроскопічними особнячками — на дві, три кімнатки — тіснилися вздовж перевулків. Сербинова мати, вдова, залізнична бібліотекарка, наймала тут квартиру.

Завернувши за останній ріг перед домом, Сербин на мить спинився. Тут, на розі, в маленькому білому домику з верандою, завитою виноградом, жила Катря Крос — дочка машиніста Кроса, струнка п'ятнадцятилітня гімназисточка, з тінями під очима й невеличкими прищиками на лобі. От уже два роки, з третього класу, Хрисанф Захарович Сербин був мовчазно, але патетично закоханий у Катрю Крос… Дійшовши до хвіртки, Сербин спинився і, звівши очі на вікна білого домика, зітхнув. Там, за блакитними віконницями, живе Катря! Прекрасна Катря! Що вона робить зараз? Вчить уроки? Ні, вже пізно. Вона, мабуть, спить. Сербин ще раз зітхнув — ще глибше і ще трагічніше. Жодна душа на світі не знала про потайну пристрасть гордого й потайливого Хрисанфа Захаровича.

І раптом Сербин аж сіпнувся з несподіванки. Тихий, ніжний, чарівний і грайливий голос — так має бриніти райська музика — раптом задзвенів якраз над його головою.

— Де це ви так пізно ходите?..

На паркані, якраз над самісінькою головою Сербина, сиділа сама Катря Крос або її мара. По той бік паркана глухо гарчав Катрин цепний пес, Карачун.

Серце Сербина тріпотнулося, потім ще раз тріпотнулося, пристануло, захололо і спинилося зовсім.

«Катре… — хотів він прошепотіти. — Це… ви?..»

Але тут трапилося страшне. З-за рогу враз щось вискочило і кинулося просто до Сербина. Катрина мара тихо зойкнула й провалилася за паркан, шорстко хряпнувши підошвами по дошках. Сербин підскочив з несподіванки й шарпнувся вбік. З розгону він ляпнувся обома ногами просто в глибоку калюжу. Ціла хмара бризок сплеснула звідти, немовби воліючи прийти на допомогу сердешному юнакові й оборонити його від злого нападника. З переляканим криком Піль відскочив назад.

Цього було досить. Виплигнувши з калюжі, Сербин кинувся вздовж паркана, в глибину вулички, геть від свого дому.

— Стійте! — лементував Піль. — Стійте!

Але Сербин вже підбіг до високого паркана із старих шпал, який відділяв вулицю від території залізниці, і, підскочивши, повис на руках.

— … ський!.. енко!.. чук!

Піль підбіг до паркана тої ж секунди, як ноги Сербина вже перемахнули на той бік.

— … ов! Я вас пізнав!

Але то була вже навіть не загроза, а скоріше несміливе й принижене благання.

КОНСПЕКТ ФІЗИКИ КРАЄВИЧА[162]

Пригода з Кульчицький мала, проте, зовсім несподіваний фінал.

Поліцай, що прибіг на крики директора та свистки нічного сторожа, прудкого злочинця вже не піймав, але з погоні повернувся не з порожніми руками. Він приніс директорові невеличку, грубеньку книжечку, без оправи.

— Так што, дозвольте доложить, ваше превосходительство, изволил потерять, который беглец!

Тікавши від директора, сам того не помітивши, Кульчицький загубив книжечку, яку ніс під пахвою.

Директор жадібно вихопив її з рук поліцая і мерщій скерував промінь свого ліхтарика на першу сторінку. Це був конспект фізики Краєвича. Але марно шукав він на обкладинці, на титул ці та на сторінках книжки. Ніде не було підпису її власника. Конспекти до підручників були у нас суворо заборонені і, про всякий випадок, їх ніхто ніколи не підписував. Замість жаданого підпису, були на сторінках книжки такі написи: «Сия книга принадлежит, никуда не убежит, кто возьмет ее без спроса, тот останется без носа». Або: «Смотрю в книгу и вижу фигу». Або ще: «Я дурак». Це були перли дотепності Кульчицького. Таж фізику по Краєвичу викладають в усіх чотирьох старших класах гімназії — і в п'ятому, і в шостому, і в сьомому, і в восьмому! Власник загубленого конспекту, директорів кривдник, був учнем одного з чотирьох старших класів. Оце й усі його прикмети!..

Коли вранці другого дня ми зійшлися до гімназії, то вже наперед було видно, що щось вистигає. Піль стояв під годинником між бюстами Пушкіна і Гоголя і дриґав ногою якось особливо зловісно й загрозливо. Біля кожного класу стояв класний наставник, чого взагалі ніколи не бувало. Швейцар Юхим, відставний драгунський унтер, нафабрив вуса і відповідав погордливим мовчанням на всі запити про те, що трапилося і що має статися.

Все це не віщувало нічого доброго.

І справді, після молитви повторилася вчорашня історія. Правда, трохи по-інакшому. Нас не вистроювали в каре перед дверима церкви. Класи розійшлися по своїх кімнатах Але слідом за учнями до класних кімнат увійшли їхні класні наставники і сіли на свої місця на кафедрах. Було урочисто й моторошно.

— Що трапилося, Федоре Євгеновичу? — наважилися ми запитати Мерцальського.

Федір Євгенович застережливо підніс пальця і полохливо глянув на двері, дарма що питалися ми його і так ледве чутно.

— Тсс! — похмуро кинув він. — Зараз прийде Іродіон Онисифорович і буде балакати з вами.

Наші серця з запаморочливою швидкістю перемістилися з грудей кудись у самісінькі п'ятки.

Двері сусіднього, шостого, класу рипнули, ми почули тупіт сорока пар ніг, що пересувалися, і гуркіт двадцяти парт, що відкривалися. То звівся на рівні ноги клас комусь назустріч.

Завмерши, ми прислухалися. Директор щось говорив. Потім він спинився. Була довга, немов передсмертна година, пауза. Потім директор заговорив знову Голосніше, загрозливіше, лютіше. І знову пауза. І після неї раптом крик — страшний крик, якесь скажене репетування. Директор лютував…

На першій парті хтось хлипнув, далі почувся чудний шурхіт і стукіт від падіння. Потім скрикнув і зірвався Федір Євгенович. По класу перебіг легкий гомін. Едмунд Хавчак — наш перший учень, тупий, дурний, але цілком акредитований тихоня, якому нічого було й боятися, — не витримав і зомлів від перестраху…

— Виведіть його! — наказав Мерцальський.

Десятеро охочих вивести зомлілого і таким чином самим вийти і зникнути кинулися до Хавчака.

— Стійте, — спинив їх Мерцальський. — Тільки двоє Туровський і Грінштейн, зробіть ви.

Хлопці з жалем розійшлися Ощасливлені Туровський і Грінштейн підхопили півживе тіло Хавчака й весело потягли його з класу.

За хвилину двері рвучко розчахнулися і на порозі з'явився директор. Сорок пар ніг шурхнули по підлозі, двадцять парт стукнули кришками. Ми зірвались як один, виструнчились і завмерли.

На секунду директор затримався біля порога. Потім поволі, стиха, перевалюючися з ноги на ногу, рушив від порога до нас в глибину класу. Кутки його губ одвисли, нижня губа вип'ялася далеко наперед і відпала, очі пішли глибоко під лоб і звідти, з глибини орбіт, поблискували жовтими мінливими вогниками. Вони нишпорили по наших обличчях. Директор шукав.

Ми блідли, нам забивало дух, по спині сповзали холодні й гидкі хробаки, з чола стікав холодний піт, ноги німіли, серце терпло, немовби його й зовсім не було. Ах! Якби ж то знепритомніти! Як заздрив кожний із нас проклятому Хавчакові. Везе ж цим першим учням!

Нарешті, коли ми вже зовсім задихнулися і нам уже не було чим дихати, директор роззявив свою пащу:

— Владельца этой книги я прошу незамедлительно выйти сюда!

Сорок чоловіка тихо зітхнули й понурили голови. Тихо зітхнув та понурив голову разом з іншими й Кульчицький. Ніщо не могло зовні виказати його. Він був такий же блідий та синій, як і всі.

— Ну? — захлинався в слині директор. Ми мовчали. Кульчицький мовчав.

— Голови вверх! — скомандував директор. Слухняно ми підвели голови догори.

Витримати його погляд не було сили. Але й одвернутися, спустити очі, навіть блимнути було неможливо. Тепер за це можна було вилетіти з гімназії.

— Ну? — заревів директор.

Ми мовчали. Зелені кола розпливалися перед очима. Директорові очиці двоїлися, троїлися, множилися. Він сам був уже не один, а два, три, безліч. І невідомо було, котрий же з тих багатьох був справжній директор.

Ми мовчали.

— Весь класс сегодня без обеда три часа!

Ми мовчали.

— Мерзавцы! Выгоню всех вон!

Ми мовчали.

БАТЬКИ І ДІТИ

Того ж вечора відбулися екстрені збори батьківського комітету.

Наша гімназія була глибоко провінціальна гімназія. В ній не було ні «аристократичних» традицій старих шкіл, ні «прогресивного лібералізму» столичних «новаторів». Велике околишнє панство та визначні урядовці гребували нашою гімназією. Великі поміщики та визначні інженери відсилали своїх синів до київських чи одеських привілейованих шкіл, старше офіцерство — до кадетських корпусів. В батьківському комітеті нашої гімназії не було, отже, ні генералів, ні директорів заводів, ні хліборобських тузів. Комітет складався з залізничних касирів, міських торговців, урядовців дрібних державних інституцій, дрібнозаможних хуторян, посесорів, бухгалтерів, колійних майстрів, обер-кондукторів, машиністів, збіднілих шляхтичів. Головою комітету був наш міський голова, власник міських аптек, купець першої гільдії, Добротворський. В президії комітету, окрім нього, числився шляхтич, поміщик та ділок, пан Заремба, піп військового собору Ліляківський, удова-бібліотекарка залізничної бібліотеки Сербина та залізничний машиніст Кульчицький. Перебування в президії комітету машиніста Кульчицького розцінювалось як вияв демократизму.

Машиністові Кульчицькому було вже п'ятдесят п'ять років, п'ять років він був уже на пенсії і в своїй невеличкій садибці на передмісті розводив яблука високих гатунків і плодючі племена бджіл. Його мед і щепи славилися на ціле місто. Але була в машиніста Кульчицького й ще одна прикмета, яка вирізняла його з-поміж усіх інших смертних людей і оповивала ім'я його романтичною загадковістю. Машиніст Кульчицький був скарбошукайло. Знайти скарб — це була мрія всього попереднього життя Кульчицького. Він дивився на манометр, і йому здавалося, що то горнятко із золотими турецькими монетами. Він брався за ручку свистка, і йому ввижалося, що то крива козацька шаблюка з діамантами гаптованим ефесом. Він одвертався до котла і аж здригався, стільки подібне було горно котла до казкового чавунчика з гайдамацького сховища. Машиніст Кульчицький знав усі легендарні місця переховування скарбів. Він шукав польські скарби під Баром[163] і Копайгородом[164], турецькі — під Кам'янцем і Хотином[165], гайдамацькі — під Немировом[166] і Летичевом[167], козацькі — між Джурином[168] і Шаргородом[169]. Він мав плани, карти, оракули. Він зготував у власній кузні всю зброю і машинерію для копацьких робіт. У нього були лопати, кайла, ломи, спеціальні дзюбки та беги, спеціальні свердла й триметрові шила — для промацування й прошивання верхніх шарів грунту. Він вивчив напам'ять чисто всі замовний, нашепти й слова, яких бояться чорти й скривджені душі, що охороняють з того світу скарби. Він осяг всі тонкощі чаклунства над папоротниками, придорожниками, гостролистами й нічним цвітом, що, як відомо, товаришують із скарбищами і вказують втаємниченій людині путь до льохів краще від усяких планів і оракулів. На своє «полювання» старий машиніст Кульчицький вирушав що темної чверті місяця, як того вимагають приписи скарбошукацтва.

Щодо виховання своїх дітей — а їх було в машиніста Кульчицького двоє: наш товариш Бронек і молодший Стах, — старий скарбошукайло визнавав лише один метод — ремінь. Цим виховавчим способом він впливав на своїх синів мало не до їхнього повноліття.

Засідання батьківського комітету відкрив Іродіон Онисифорович. Всі члени ради сиділи довкола великого столу в кабінеті директора гімназії, інші члени комітету розташувалися на розставлених амфітеатром стільцях попід стінами.

— Милостивые государи й милостивые государыни!

Іродіон Онисифорович сказав урочисту промову. Він скаржився на дітей, що зростають неслухняними, непоштивими, розбещеними, розпутними і, нарешті, злочинними. Вони ж ходять по вулицях після сьомої вечора, гуляють із гімназистками, курять тютюн. Вони нарешті наважуються зухвало зняти руку на свого наставника і вихователя… Тут Іродіон Онисифорович коротко, розповів комітетові про свою нічну пригоду, прикрасивши її на свою користь, певна річ, ніяк не гірше від того, як прикрашав її на свою користь другий її, не відомий досі, учасник — Бронька Кульчицький.

Комітет вислухав директора мляво. Кожний з батьків учнів старших класів мав підстави підозрівати свого сина, і це дуже турбувало його. Ну що як директорові пощастить виявити злочинця і це буде саме його син?

Це ж негайне виключення з гімназії. «Вовчий» білет! Ох, хоч би вже не признавалися!

Бібліотекарка Сербина сиділа мовчазна й сумовита. Її син був учень п'ятого класу, і вона мала всі підстави побоюватися, чи не він є цей самий злочинець. Адже вчора її Христя повернувся дуже пізно і був такий стурбований та нервовий. Він пояснював, що за ним гнався Іван Петрович. Чи не збрехав він? Ну що, коли це він і це стане відомо? Серце матері стискалося млосно й холонуло від жахливих передчуттів.

А проте старій Сербиновій було журно не тільки від тих страшних передчуттів. Їй було сумно ще й тому, що була вона культурна, начитана й освічена людина. І вона чудово розуміла, який толк може бути з виховання дітей, коли вихованням цим керують троє — виродок, солдафон і шпиг. І ще журніше робилося старій матері, що розуміє вона це і не може нікому, нікому ні одного слова про це сказати. Бо за кожне таке слово критики чи тільки сумніву її проженуть із залізничної бібліотеки і не вислужить вона свої двадцять карбованців пенсії, до якої зосталося їй усього тільки три роки… І сиділа вона журлива, мовчазна та безсловесна.

На директорову промову відгукнувся, власне, один тільки з батьків. Це був молодший машиніст Шумейко. Дарма що син Шумейка вчився тільки в першому класі і йому, отже, нічого не загрожувало, Шумейко взяв слово:

— Ваше превосходительство! — сказав він. — Даруйте мені за сміливість, але я дозволю собі сказати от що Виховання наших дітей ми доручили вам, і не ви у нас, а ми у вас повинні запитати, чому ж це наші діти ростуть, як висловлюєтеся ви, ваше превосходительство, оболтусами і хуліганами.

— Господин машинист! — зайшовся оскаженілий директор. Він розтулив рота для запальної тиради на захист ображеної гідності свого генеральського мундира, але зразу ж рота гучно затулив. Шумейко — це ж був «монстр» і «анфан терібль»[170] батьківського комітету, залізничного вузла і всього нашого міста. Жодне непорозуміння в місті чи на залізниці не могло обійтися без його неодмінної участі. У начальника служби тяги, а також у жандармського ротмістра, барона Ользе, Шумейко був на приміті як «червоний», а поміж людей був навіть поговір, що він належить до партії соціал-демократів більшовиків…[171] Боронити проти такого честь генеральського мундира — це тільки принижувати й плямити себе. І директор зробив усе, щоб підкреслити, що промови Шумейка він взагалі не чув. Його раптом схопив страшний нежить, і він три хвилини кашляв і сякав свій одвислий синій ніс.

Директор вимагав від комітету надзвичайних повноважень для суворих дисциплінарних заходів на цей випадок і, крім того, загальної санкції від батьківського комітету на застосування найширшої програми суворого впливу на дітей — відповідно до загальних умов воєнного часу і, зокрема, близькості нашого міста до фронтової зони.

ДВАДЦЯТЬ АЙСТР І ОДНА ХРИЗАНТЕМА

Зміст засідання батьківського комітету став відомий нам негайно ж, звичайним способом.

Директорів кабінет містився на першому поверсі під церквою, якраз під вівтарем. Душник у стіні біля директорового крісла в кабінеті та душник біля бокового жертовника у вівтарі з'єднувалися широкою вертикальною продуховиною. Кожнісіньке слово з кабінету резонувало через душник до вівтаря, і, навпаки, кожнісеньке слово з вівтаря та співи з церкви резонували до директорового кабінету Сидівши в своєму кріслі на початку відправи, директор завжди чув, що відбувається в церкві. Ми завжди дивувались, як він, сам викладач фізики й математики, так ніколи й не домислився, що звук потрапляє не тільки з вівтаря до його кабінету, але й з кабінету до вівтаря також.

Цього разу біля душника у вівтарі просиділи весь вечір Сербин і Кульчицький. Коли голова батьківського комітету почав своє заключне слово, друзі вислизнули до темного коридора, тихо замкнули двері вівтаря і крадькома чкурнули в другий кінець до сходів над дзвіницею. Вийти з гімназії звичайним способом, тобто через двері, бодай чорного ходу, було неможливо. Там вартував триклятий унтер Юхим. Так само неможливо було прослизнути до першого поверху, щоб виплигнути на вулицю з вікна якогось темного класу. Коридор першого поверху був освітлений, і там весь час вештався Піль. Отже, вихід був один. Трудний і рискований, але…

Щоб потрапити з другого поверху нишком на землю і за стіни гімназії, треба було насамперед лізти вгору, на церковну дзвіницю. З дзвіниці, крізь віконце у невеличкому куполі, втікачі потрапляли на дах гімназії і водостоком — на землю.

Сербин і Кульчицький проробили всю путь з віртуозною швидкістю й бездоганністю. За дві хвилини вони були вже на землі і сторожко прислухалися. Пересвідчившись, що скрізь було спокійно і їх не помічено, вони насунули кашкети до очей, вбрали голови між плечі і щосили побігли через двір. Оця двадцятиметрова пустеля двору була, безперечно, найнебезпечнішим місцем — з вікон гімназії двір був видний як на долоні.

Але й ця перебіжка кінчилася щасливо.

— Він таки дізнається й вижене тебе, Бронько! — оддихавши, резюмував Сербин своє перше враження від підслуханого засідання комітету й виступу директора.

— А раньше! — зухвало циркнув крізь зуби Кульчицький.

Вираз «раньше» і «а раньше» Бронька позичив з одеського діалекту, і означав він всякий вияв самовпевненості, зневаги та вищості. «А раньше» означало — «ніколи», та ще і з знаком оклику: «Ніколи!»

Кульчицький поводився зовні дуже безтурботно й по-молодецькому, але там: «усередині», тоскно стискалося його серце і полохливо скиміло «під ложечкою». Ху, як же йому було гидко і кепсько на душі!

Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! — беззвучно молився про себе Кульчицький і марновірно намагався проказати цю свою молитву зряду п'ять раз. Ще змалку встановилася в нього така прикмета, що за кожне надзвичайне бажання, щоб воно здійснилося, треба молитися п'ять раз зряду. За бажання менш значне можна молитися чотири рази. За дрібне, незначне бажання, щоб не докучати богові, годилося молитися не більше трьох раз. Ця забобонна система мала психологічне підґрунтя десь, певне, в самих ідеалах гімназистського щастя — в «отметках» — п'ятірці, четвірці та трійці. «Хоч би ніхто не виказав! Господи! Хоч би ніхто не виказав!» — докінчив Кульчицький п'ятий тур мовчазної молитви і, відбувши його, відносно заспокоївся. В «закон божий», церкву та ікони Кульчицький не вірив з другого класу гімназії, але в трудних випадках життя все ж таки вдавався до молитви.

Сербин завернув за ріг і пустився майже бігом. Було вже пізно, а він хотів повернутися до приходу матері з комітету. Але вже майже добігши до дому, Сербин раптом спинився. Якусь мить він вагався. Потім стиха побрів назад.

Не дійшовши рогу, він став перед домом машиніста Кроса. В домі було тихо, але крізь паркан пробивалися вогники. Щоб краще роздивитися, Сербин перейшов на другий бік вулички і звівся навшпиньки.

Ніч була темна, місяць ще не зійшов. Кімната Каїрі Крос була яскраво освітлена, але порожня, вікно широко розчинене надвір. Сусіднє вікно було зачинене, але крізь скло видно було цілу родину Кросів довкола столу. Родина Кросів вечеряла. Сербинове серце тріпотнулося. Катря Крос сиділа між батьком і матір'ю. От вона схилила голову і щось жує. От простягла руку і щось узяла.

Що? Ага, сіль.

Серце Сербина билося дужче і дужче.

— Катря… тихо прошепотів Сербин, немовби там, за вікном, дівчина могла його почути. Але ні! Саме тому і шепотів Сербин, що знав напевне, що там, за зачиненим вікном, дівчина почути його ніяк не може.

Сербин відхилив хвіртку і прослизнув у двір. Назустріч йому з ґанку почулося загрозливе гарчання.

— Карачун! Пс-с-с! — прошепотів Сербин, і добрий собака, впізнавши сусіда, ласкаво відстукав своє привітання хвостом по дошках помосту.

Сербин перестрибнув низенький штахет і опинився в палісаднику. Його зустріли клумби, залиті хвилями збляклих кольорами й млявих пахощами, але таких чарівних ніжністю ліній і рисунка, осінніх квітів. Їх виковали дбайливі рученята прекрасної Катрі. Голова Сербина наморочилася. Він нахилився над грядкою хризантем і протяг до них тремтливу руку. Квіти немов самі потяглися до рук і раптом з пітьми грядки обпекли їх коротким, гарячим і шорстким доторком.

Злякано здригнувшись, Сербин одсмикнув руку назад. Кропива? Незайманиця? Чи, може, гадюка?

Але тривога була фальшива. То був просто Карачун. Він стрибнув у палісадник слідом за Сербиним, поліз на грядку і попік Сербину руку своїм гарячим, шершавим собачим язиком.

За півхвилини два десятки червоногарячих айстр були вже зірвані. Се-рбин поспішив назад. На ходу він швиденько обкусував стеблини, рівняючи квіти в букет. За браком мотузочка він зв'язав цей букет стеблиною двадцять першої, білої хризантеми. Її голівка ніжно звисла з боку букета, немов коштовна застібка, немов та ніжна біла чистота, яка вершила палкість червоногарячого юнацького кохання…

Сербин підстрибнув і, вхопившись за лутку вікна, підтягся на руках. Букет він тримав у зубах. Карачун також подерся за ним на вікно і, дряпаючи лапами поперед Сербина, тикав своїм холодним і ласкавим собачим носом Сербину під коліна. Сербин простяг руку, вхопив склянку, що стояла біля графина, і встромив туди свою скромну, але неоціненну офіру богині краси. Голова Сербина пішла обертом. Йому здавалося, що він зараз помре.

І раптом сталося щось страшне. Там, за дверима, що вели сюди, до Катриної кімнати, зненацька сплеснув і забринів голос. Катря співала. Вона, повечерявши, йшла спати і співала. От вона взялася за ручку дверей, і двері тихо рипнули.

Серце Сербина йокнуло з жаху і впало кудись у безодню, у прірву. І слідом за своїм перестрашеним серцем упав і сам Сербин — з лутки вікна простісінько на спину бідолашному Карачунові. Так падає налите яблуко, коли його зриває поривом раптового вітру. Сердешний собака жалісно заскавчав.

Не тямлячи себе, Сербин викотився у хвіртку, перебіг вулицю і побіг щосили. Немовби всі жахи життя і смерті гналися за ним. Кров його шалено пульсувала, і п'ятки ляскали нижче купера.

Але за ним ніхто не гнався. Тільки Карачун заходився довгим, здивованим і обуреним гавкотом. Катря Крос стояла темним обрисом в ясному чотирикутнику вікна. Вона то виглядала у двір, то поглядала на букет. Брівки її були зведені здивовано, але щічки шарілися густим дівочим рум'янцем.

ВІЙНУ ОГОЛОШЕНО!

Репресії почалися другого ж ранку.

Після молитви Вахмістр оповістив учнів трьох старших класів — п'ятого, шостого та сьомого, що за згодою батьківського комітету ці класи виділені на особливе становище і до них буде застосована надзвичайна програма дисциплінарного виховання. На восьмий клас ця програма не поширювалася. Восьмому класові лишалося півроку до закінчення, а в зв'язку з війною щось поговорювали про прискорений випуск.

В зовсім категоричній формі Вахмістр заявив, що нахабний злочинець так чи інакше буде виявлений. А виявлений буде вигнаний за Парчевським і його компанією. Тим часом, поки він не буде виявлений, всі три класи щодня зоставатимуться in corpore[172] на дві години без обіду. Крім того, поки не буде виказано злочинця, всім учням трьох старших класів дозволялося ходити по вулицях не до сьомої, а лише до шостої, як учням перших трьох класів: підготовчого, першого й другого.

Вчинком Кульчицького всі були незадоволені. Мало хто захищав його. Загальна товариська думка рішуче засудила його дурне «молодецтво». Але, звісна річ, не виникало й думки про те, щоб його виказати і тим звільнитися від важких, дошкульних репресій. Виказати товариша — це було абсолютно неможливо, просто неприродно з погляду гімназиста. Вчинок товариша можна осудити, можна накласти на товариша якусь товариську кару й покуту, можна побити його, але виказати — ні! Це була справа честі й чесності. Не виказували навіть «перші учні». Навіть відомі з молодших класів «навуходоносори» — і ті після третього чи четвертого класу остаточно позбувалися свого пороку, гірко навчені за навуходоносорство в молодших класах. З цього погляду Кульчицький міг бути цілком спокійний. Його не викаже навіть сам перший учень Едмунд Хавчак, боягуз і підлипайло.

Історія гімназій нашого часу знає страждання цілого класу за провину одного як явище звичайне і буденне. І страждання цілого колективу за одного виховували провинця, як ніяка дисципліна, ніяка кара і репресія. Особливо, коли покритий вчинок товариська думка сама засуджувала. Адже в такому разі цей звичайний вияв товариської етики доводилося приймати як милостиню. Здебільшого провинці не витримували. Провинець ішов до начальства і сам признавався в своєму злочині, просячи звільнити від кари цілий товариський колектив.

Кульчицький почував себе дуже і дуже погано. Вигнати його могли тільки з «вовчим» білетом. Отже, життя розбите. Крім того, старий скарбошукайло, дарма що в сина вже засівалися вуса, спустить йому штани і всипле стільки, що доведеться мачусі відкачувати бідного хлопця водою.

В цьому пригніченому душевному стані Бронька не пішов навіть перекурити на великій перемінці і залишився в класі, похмуро колупаючи свою парту. Раптом до нього підійшов Піркес.

— Слухай, Броніслав, — сказав Шая. — Ти мене не обдуриш. Я вже по морді бачу, що ти збираєшся робити. Ти ждеш, щоб усі хлопці пішли, а тоді ти нишком до директора — признаватися?

Кульчицький почервонів так, що не стало видно навіть його рясного ластовиння.

— Ти це, будь ласка, покинь! суворо закричав на нього Шая. — Тебе виженуть з «вовчим» білетом Ти це прекрасно знаєш Ідіотизм який! Краще вже ми відсидимо ті дві години, хоч би й цілий рік!

Кульчицький почервонів ще дужче і відвернувся Піркес розкрив рота ще, щоб вичитати Кульчицькому за його замір на «ідіотське благородство» та «дурацьке рицарство», але в цю хвилину до класу вскочив збуджений і захеканий Кашин.

Привели! — репетував він в ажитації — Жандарми! — Задихнувшись, він сів на підлогу.

— Кого привели? Які жандарми? Зілов! Воропаєв! І Жайворонок!

Кашин не брехав. Внизу під годинником, між погруддями Пушкіна і Гоголя, на звичайному місці Піля, стояли наші товариші, наші втікачі, наші герої Зілов, Воропаєв і Жайворонок.

Ми збилися тісним кільцем на радіусі в десять метрів. Підійти ближче ми не наважувалися Піль стояв поруч, лихий і злорадісний. Кожний крок ближче коштував би не менше години без обіду.

Одначе Зілов, Воропаєв та Жайворонок і самі старались наших поглядів уникати. Вони понурилися і опустили очі додолу.

Нам була шкода товаришів. Раз їх повернуто з жандармами, то на них чекала якась велика кара Але ми були й сердиті на них Вони ж підвели нас і зганьбили Ми ж так роз раховували, що з них будуть герої.

Двері учительської в цю мить розчинились і на порозі став директор Його м'яка хода була нечутна на кахляній підлозі.

— Любуєтесь?.. — закурликав він лагідно й ніжно. Ми не відповідали, і він нашої відповіді не ждав.

— Картинка отменная, достойная кисти лучших художников… Мерзавцы! Негодяи! Хулиганы! — зарепетував він.

Пролементувавши, що втечу на фронт зовсім не можна розцінювати як вияв юнацького патріотизму, а тільки як свавілля та розбещеність, яким не місце в гімназії, директор запропонував нашим героям забиратися геть і до вирішення педагогічної ради в гімназію не потикатися. Навздогін сердешним хлопцям він ще прокричав, що сподівається, що ці негідні розпутники будуть вигнані назавжди.

Ми збиралися вже хутчій тікати по класах, але директор спинив нас коротким помахом руки:

— Ни с места!

Ми стали. Він зробив до кас ще два, невидимі й нечутні, страшні кроки. — Надумались? Ми мовчали.

— Кто был сей ночной мерзавец?

Ми мовчали.

— Ах, не надумались! Прекрасно!

Захлинаючися й заливаючися слиною, він повідомив нас про чергові, встановлені ним, репресії. На цілий рік наперед касувалися всякі дозволи до театру чи кіно, навіть під доглядом батьків «или лиц, особо их заменяющих». На різдвяні канікули три старші класи не відпускалися — вони мали приходити щодня і відсиджувати присуджені їм щоденні дві години. Кожний, хто матиме більше трьох незадовільних «отметок» за перше півріччя, буде з гімназії звільнятися за неуспішність.

— Марш по классам, прохвосты!

Але найтяжчу й найдошкульнішу кару директор приховав аж на кінець цього третього дня від часу запровадження найширшої програми суворого виховного впливу. І ця кара, навіть для нас, була несподівана своєю надлюдською жорстокістю. Після чергового й безрезультатного запиту: «Ну, что, надумались?» — директор повідомив нас, що педагогічна рада, з огляду на погані успіхи та погану поведінку учнів трьох старших класів, розглядатиме на найближчому засіданні питання про те, щоб цього року не звільняти нікого в цих класах від платні за право навчання…

Отже, відповідати за неслухняність цілого класу, що покривав злочин одного провинця, мали особи найбільш беззахисні, які не мають ні чиновних батьків, ні впливових дядьків, що поклопоталися б за їхню долю. Відповідати мають «кухарчині діти». Оті самі славнозвісні кухарчині діти!

Від річних ста карбованців за право навчання їх звільнювано ніяк не з добросердості гімназичного начальства. Їх звільнювано виключно коштом заходів і самодіяльності самої учнівської й батьківської корпорації. Кошти здобували від благодійних літературно-вокально-музичних вечірок, балів та базарів.

Удар по «кухарчиних дітях» в нашій, відносно демократичній своїм складом учнів, гімназії — це був удар такий сильний, що від нього достеменно затремтіли ми всі. І Ми зрозуміли, що нам справді оголошено війну.

МИ ПРИЙМАЄМО ВИКЛИК

Війна!

Це огидне слово прийшло невідомо звідки. Трудно було б встановити, хто перший його сказав. Але, народившись, воно облетіло всі класи, цілу гімназію.

Це був останній день нашого перебування у своєму будинку. Завтра ми вже мали йти на другу зміну — від другої до шостої — до будинку жіночої гімназії.

Директор зробив свій останній обхід з цим жахливим повідомленням про незвільнення від платні за право навчання після останньої, п'ятої, лекції. Тепер нам зоставалося ще відсидіти дві години щоденного від учора безобіду. Тільки директор зник по сходах до першого поверху, ми висипали всі в коридор. Ми були приголомшені.

Нехай дві години щоденного безобіду. Це можна стерпіти хоч цілий рік. Нехай касуються дозволи на відвідування театрів і кіно. Без цього можна прожити. Нехай також нас ганьблять скороченням вечірніх годин з сьомої до шостої. Нехай звільнятимуть кожного, хто матиме більше ніж три двійки. Нехай не відпускають нас на різдво. Нехай що завгодно. Але ж не звільнити від платні за навчання, це вже зовсім інше! Цього стерпіти неможливо. Після цього і все інше, всі інші репресії — і ті дві години безобіду, і заборона театрів, і скорочення вечірніх годин, і загрози вигнання за неуспішність, і невиїзд на різдво — тоді все це також стає нестерпне, незносне, неможливе. Ми повинні цього не припустити!

Розбурхані, ми висипали в коридор. Нас було сто двадцять, і від цього було легше. Сто двадцять — це ж сила народу! За такою силою почуваєш і себе самого сильніше. Ми поглядали один на одного, перегукувалися і почували, як заляканість наша зникає, як обурення наше росте. Так родиться зухвалість, безоглядність одчаю.

Саме тоді й народилося це слово.

Насамперед з грімливим ляскотом покотилися додолу, на лунку кахляну підлогу, бляшані баки з-під кип'яченої води. Звук був гучний, дошкульний і дражливий. Тоді загуркотіли перекинуті класні дошки й кафедри. Це було без вищання бляхи, але ще грімливіше, ще гучніше, ще завзятіше! В унісон цьому вже треба було кричати на гвалт, лементувати, як сп'янілому, репетувати, як зарізаному. І ми закричали, залементували, зарепетували. В убиральні хтось відкрив крани. Вода залила підлогу убиральні, перелилася через поріг і потекла по кахляній підлозі між двох стін коридора, як між високих берегів.

Співи, подібні до звірячого реву, рев, подібний до співів, вигуки, пищання, зойки, гвалт і прокльони — все це злилося в один суцільний ґвалт і розгардіяш. Із свистом і репетом, по кісточки у воді, ми кинулися геть до сходів униз.

Поки ми збігали по сходах униз, вода допливла вже коридором до площадки сходів на другому поверсі. На мить потік немовби спинився й застиг на ребрі. Але вода прибувала, її рівень піднімався, водяна межа на прузі немов росла, розбухала й напиналася. І враз, переломившися через край площадки, тонкою і прозорою широкою пеленою водопаду перелилася вниз, на перший поверх.

— Ніагара![174] — зустрів водопад вибух божевільного запаморочення.

Але напруга першого перелину відразу спала і суцільна пелена водопаду зразу ж розбилася на безліч окремих тоненьких струмків. Вони задзюрчали простісінько на гіпсові голови двох класиків унизу.

— Рятуйте! Пушкіна й Гоголя потопили!

З реготом, вереском і свистом ми вибігли надвір. Назустріч нам з різних кінців гімназичного двору бігли сполошені гімназичні сторожі й двірники.

Одно з вікон другого поверху було навстіж розчинене. На підвіконні на цілий свій велетенський зріст стояв інспектор. Його писклявий голос загрозливо розтинав повітря.

— Назад! Стойте! Все видел! Всех записал! Назад!

Насунувши на лоби кашкети і встромивши голови між плечі, ми перебігали двір, палісадник, вулицю і зникали за рогом…

Одбігши кроків сто, ми нарешті спинились. Груди наші поривно здіймалися, серця скажено колотилися, дихання вилітало з хрипом і присвистом. Ми були бліді, і очі наші перелякано ширилися. Бойовий запал вже зник. Де поділися одчайдушне піднесення й захват юнацької непокори? Ми були перелякані, нещасні й жалюгідні. Невже-таки все це і справді було? Невже цьому правда, що оце ми погромили класи та затопили гімназію водою? Як же це сталося? Як ми могли наважитися на таке? Ми поглядали один на одного роз гублено, шукаючи співчуття, підтримки й виправдання.

— Що ж воно тепер буде?

На душі було холодно й гидко. Ах, якби можна було заплющити очі, а потім розплющити і побачити, що це все був лише сон, лише кошмарний передранковий сон.

— Хлопці! Що ж нам тепер буде?

Дехто ще намагався бадьоритися. Дехто ще зухвало посміхався блідими вустами. Дехто молодецьки циркав крізь зуби й хвацьки зсував кашкет на потилицю — з білого, зрошеного холодним потом лоба… Але всі мовчали. Всі потуплялися. Відповідь була ясна…

Гімназія зосталася там, позаду, погромлена, потрощена й затоплена водою. На площадці біля сходів на другий поверх похилився на свій мармуровий п'єдестал підмочений гіпсовий бюст Пушкіна. Він похилився, і з порожніх гіпсових орбіт його стікали великі, молочно-білі, гіпсові сльози

ВСЕРЙОЗ І НАДОВГО

Поступово, проте досить швидко, війна набувала несподіваних форм.

По-перше, самі людські й територіальні масштаби війни зростали неждано і колосально. З невеличкого австро-сербського інциденту спалахнув величезний світовий конфлікт Про Сербію, через яку немовбито й спалахнула війна, невдовзі й зовсім забуто. За якихось півтора місяця майже всі європейські держави були втягнені у війну.

По-друге, потроху почали окреслюватися й масштаби часові.

Газети ще писали про швидку, негайну перемогу, але заходи до дальшого провадження війни тепер уже свідчили за передбачення чималих часових масштабів. На фронт уже бігли не самі тільки вагони з написами «40 человек или 8 лошадей». На фронт везли вже не тільки людей, не тільки коней, не тільки снаряди та санітарні тачанки. Тепер повз вікна наших будинків, що виходили впрост на румуно-австрійську колію, день і ніч безперестану везли ешелонами дерево, цеглу, цемент, землечерпалки та інженерні батальйони.

Потрібні були окопи, бліндажі, бараки. Потрібні були під'їзні колії і шосе. За військовими ешелонами пішли валки вантажні, за вантажними пішли поїзди з артілями копачів, мулярів, каменярів. Фронт — це щось таке відразу неуявне, умовне, абстрактне — тепер набирав цілком уявних, конкретних, виразних і реальних форм, ба й географічних контурів. Фронт став немовби нововідкритою країною. Він мав своє місце і навіть свою поштову адресу.

Війна заповнила все. Здавалося, в світі не залишалося нічого, що було б поза війною.

Щовечора ми виряджали чергові маршові батальйони на фронт. Вони приїздили на військову рампу нашого міста з усіх кінців величезної Російської імперії. Вони діставали обід — борщ і кашу — з похідних кухонь рампи, швидкою чергою проходили через етапну баню, похапцем одягали чисту білизну і мерщій сідали у вагони. Двері з написом «40 человек или 8 лошадей» розсувалися, щоб прийняти їх.

Ми кричали «ура!», поки тікав повз перон останній вагон. Ми кричали «ура!» і махали кашкетами навздогін героям. Ми кричали «ура!» і не могли стримати сліз.

Не нам грав оркестр, не нам махали кашкетами, не нам кричали «ура!». Не нам бути героями! Прокляте неповноліття і юність!

ВСІ ЗА ОДНОГО

Історія з Нальчицьким, репресіями та погромом гімназії закінчилася, проте, швидше, ніж можна було чекати.

Другого дня вранці сталася подія, що змішала все і поставила шкереберть всі вирішення.

Годині о десятій ранку Репетюк і Макар переходили залізничну колію, простуючи з передмістя до міста. Вони йшли серйозні, мовчазні й урочисті. Репетюк ішов з головою, гордо закинутою назад. Макар ішов поруч, соромливо знітившися й зігнувшися. Він почував себе мізерним, жалюгідним пігмеєм.

Справа в тому, що Репетюк щойно остаточно вирішив розпорядитися своєю дальшою долею. Він вирішив з гімназією покінчити й піти самому, поки його не вигнали з кондуїтною атестацією. Мавши сімнадцять років, він вирішив забрати документи і (гаразд, що батьків його тут не було й жив він на учнівській квартирі), сфальшувавши згоду батьків, податися до армії вольнопьором другого розряду.

«Гімназію, — втішав він свої мимовільні потаємні жалкування, — я завжди встигну закінчити й після війни. І тоді до мене, колишнього військового, а може… — серце солодко завмирало, — а може, й героя, хай тоді посміють ці сеньйори так до мене ставитися. Я скажу: «Сер, де ви були, коли я за вас кров проливав на фронті? Я герой, мілорд, а ви тилова криса й жалюгідний директоришка провінціальної гімназії!»

Репетюкові аж перехопило дух, і він мусив на мить спинитися, щоб не задихнутись.

Макар мусив спинитися теж. Він майже не впізнавав Репетюка. Складка на його штанах була бездоганна, як ніколи, золоте пенсне полискувало особливо хвацько. Гостре відчуття власної мізерності кололо сердешного Макара.

Репетюк і Макар простували зараз до бібліотеки. Репетюк вирішив іти до армії, і треба було повернути книжки до бібліотеки. Репетюка турбував не стільки самий обов'язок повернути взяту книжку, як три карбованці застави, які можна було одержати назад. Щодо Макара, то до бібліотеки він ладний був іти коли завгодно і з ким завгодно. Та й наспів час і йому замінити книжки. Ніцше, Бокля й Дарвіна можна було віддати. Треба було пошукати Фіхте[175], Гегеля[176], Шопенгауера[177]. Взагалі ж Макар мріяв десь роздобути (в нашій бібліотеці цього не було) Платона[178], Арістотеля[179] і Декарта[180].

І от, коли Макар з Репетюком уже майже підійшли до бібліотеки, яка містилася в павільйоні старої вокзальної будівлі, тут же, на території залізничної колії, їхню увагу спинила юрба людей біля паровоза, віддалік на сусідній колії, проти вокзального перону. З юрби чути було схвильовані вигуки, суперечку і чийсь начальницький голос, що порядкував.

Коли Репетюк з Макаром підбігли близько, натовп якраз розступився і з нього двоє носильників вивели під руки юнака. У юнака підгинались ноги, він заточувався, падав — півпритомний, півживий. Він був такий блідий і жовтий, що Макар з Репетюком не зразу впізнали в юнакові Шаю Піркеса. Вони кинулися до нього, нарешті впізнавши.

— Піркес!

— Що вам, Піркес!

— Ти живий?

Піркес звів на товаришів мутні, півмертві очі.

— Не я… Грачівський… він там… сам…

Перед паровозом, впоперек рейки, на два кроки спереду, лежала невиразна, безформна купа. Її не можна було й розгледіти з першого погляду. Далі, зовсім осторонь, лежав денцем донизу гімназичний кашкет. Синій кашкет з білими кантами та срібним гербом спереду — дві пальмові гілочки та ініціали гімназії між ними. Ініціали були виламані. Вигнаний з гімназії мав право доносити кашкет, але не мав права носити герб з ініціалами.

І ОДИН ЗА ВСІХ

Грачівського ховали самі його батьки.

Гімназистам було суворо заборонено бути на похороні. Заборона на цей раз була навіть і не від директора. Заборона була від ротмістра жандармського ескадрону, що порядкував у місті і в залізничному районі. Тепер, за воєнного часу, він був комендантом міста. Наказ коменданта міста, ротмістра жандармерії, барона Ользе попереджав, що кожна особа не з родини й родичів родини самогубця, яка дозволить собі піти за труною, буде відповідати згідно з чинними у прифронтовій смузі законами воєнного часу.

Ми проводжали труну товариша здаля.

Путь на кладовище була по Одеській вулиці, повз залізничну колію на Одесу. Колія була на високому й широкому насипу. Там, на насипу, на околиці міста, де Одеська вулиця вже кінчалася і від неї вбік відхилялася тиха, зелена приміська Цвинтарна вуличка, там зібралися ми, товариші. Поміж чорної гімназичної форми та синіх кашкетів з білими кантами було рясно зелених штанів і чорних кашкетів учнів залізничної школи та вищого початкового міського училища. Залізничні техніки і «внучки»[181] [182]— наші непримиренні вороги, які били кожного гімназиста, коли він потрапляв один і беззахисний до їхніх рук, і яким ми, гімназисти, відплачували точнісінько так само, — ці «вороги» прийшли до нас розділити наше горе, наше обурення й нашу небезпеку. Ми тихо балакали й залюбки частували один одного цигарками.

А ще поміж інших блідо маячив пожмаканий, злинялий, блакитний, аж білий, старий, «заслужений» студентський кашкет. Це був кашкет Митька Ізвольського. Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент[183]. Років з десять він кочував а факультету до факультету. Аж нарешті за «безпорядки» його викинуто з університету і вислано з столиці «по месту жительства». Він жив з приватних лекцій, з переписування театральних ролей та з інших випадкових заробітків.

Звідси, з високого насипу, було видно майже все наше місто. Залізничний насип, розтинаючи місто, панував над ним. Це був величезний залізничний вузол. Тепер у тиловій воєнній зоні це був видатний зафронтовий комунікаційний пункт. В центрі була станція — розкішний, найкращий вокзал-палац. На три боки від нього, виринаючи раптом з мережива привокзальних колій, розбігалися три радіуси залізничних напрямків: на Одесу, на Київ, до австро-румунського кордону. Одеська колія вибігала просто в степ — у широкі, горбкуваті поля, де-не-де поцятковані невеличкими перелісками, де-не-де покраяні глибокими химерно покрученими ярами. Це був уже край Поділля — край, піднятий відрогами Карпат.

Ми стояли на повороті одеського насипу і похмуро дивилися перед собою. Міста ми не бачили. Ми надто пильно й гостро придивлялися до однієї точки, звідки мала з'явитися похоронна процесія.

— Везуть!

Але в цей час інше притягло до себе нашу увагу. По колії, від вокзалу, простували сюди, до нас, дві високі ставні постаті. При боці у них були шаблі, через груди жовтогарячі шнури. Це було двоє жандармів. Тихий шелест пройшов між нами. Кілька чоловік непомітно зникли з насипу на другий бік.

Жандарми наближалися. До нас вони мали підійти хвилини на дві раніше, ніж похоронний повоз промине нас вулицею. Тепер ми вже розпізнавали їхні лиця. Це був вахмістр Кошевенко і другий, не відомий нам рядовий. Син вахмістра Кошевенка вчився в другому класі нашої гімназії. Ми стояли і дивилися. Ми були зовсім непорушні, ми завмерли.

Жандарми пройшли крізь наші лави, як у розчинені двері. Вони не моргнули на нас і оком. Вони підійшли до Митьки Ізвольського і спинилися. Митька дивився на них і ліниво курив.

— Господин Ізвольський, — привітно відкозиряв вахмістр Кошевенко, — так што їх благородіє, господин ротмістер, кличуть вас до себе.

— Для чого? — поцікавився Митька, помовчавши якусь мить.

— Не могу знать! — весело відкозиряв вахмістр. А відкозирявши, він зовсім недвозначно підморгнув своєму компаньйонові. Другий жандарм клацнув закаблуками і став по другий бік Митьки.

Митька двома затяжками докурив цигарку й кинув недокурок на пісок. Потім він знизав плечима і, подивившись на нас, розвів руками. Це мало означати: «Як бачите!» Після того він рушив. Жандарми пішли по обидві сторони від нього. Проходячи повз нас, вахмістр Кошевенко, немов знехотя, немов ні до кого, кинув:

— А господам гімназистам я б радив розійтися по домах…

Митьчин арешт не був для нас новиною. Митька був «неблагонадійний», під наглядом поліції. Його арештовувано з метою «профілактичною». Перед різними громадськими актами і державними подіями. Перед днем царської коронації, перед земським з'їздом, перед проїздом государя імператора через нашу станцію. Останній раз Митьку арештували; за два дні до оголошення війни. Всякий раз, коли Митька проходив через місто в супроводі двох жандармів, городяни мали всі підстави сподіватися за день-два якихось визначних подій. Цей гороскоп був абсолютно несхибний.

Але довго розмірковувати над Митьчиним арештом ми вже й не могли. Траурні дроги з тілом Грачівського наближалися.

Траурний похід був такий.

Попереду, кроків на сто, йшли двоє поліцаїв. Між ними й траурними дрогами місце було абсолютно порожнє. Не було ні пона, ні півчої, ні дичка. Тільки старий церковний сторож ніс невеличкий мідний хрестик на довгому держаку. Самогубцю, згідно з законом церкви, ховали без релігійного обряду. На дрогах стояла довга, закрита віком чорна труна. На ній лежало кілька віночків з безсмертників чи айстр. Позаду труни за дрогами йшла стара, згорблена жінка.

Це було все. Все, — коли не рахувати ще двох поліцаїв з лівого боку та двох з правого. Кроків за двісті позаду, немовби нічого спільного з похороном не маючи, по тротуару йшли ще чоловік з десять жандармів. Вони байдуже позирали по сторонах, позіхали й курили, вдаючи, що вийшли взагалі, так собі — пройтися.

Між Туровським і Ссрбипим стояв на насипу молодий робітник в робочій одежі й засмальцьованій кепці. Він заломив кепку на потилицю й протяжно свиснув.

— Диви! — засміявся він, і сміх його прозвучав дивним, різким дисонансом серед загальної похмурої й траурної мовчанки. — Диви-но, помпа яка! Шість гачків і аж десятеро оселедців! Що він революціонер був, чи що?

Ми всі глянули на невідомого хлопця. Його сміх вколов нас. Сміх ображав пам'ять мертвого товариша. Але, крім того, цей невідомий замурзаний хлопець вимовив вільно й голосно страшне, заборонене слово. Слово, яке можна було вимовляти тільки нишком, тільки пошепки, попереду озирнувшись навкруги! І слова цього ми, власне, не розуміли. Це було не відоме нам слово. Ми не знали, що воно означає. Ми тільки знали, що за ним ховається щось загрозливе, щось заборонене, але й щось привабливе…

— Хто це такий? — запитав пошепки Сербин, киваючи на хлопця в кепці і підозріливо на нього поглядаючи.

— Хто його зна…

— Це з Пеньків, змінний кочегар з С-815, Козубенко.

Хлопеиь тим часом перемістив свою кепку з потилиці на очі.

— Іч, сволочі! — процідив він. — Сюди поглядають. Не вороти до них, хлопці, фотографій.

Потім хлопець обернувся до Туровського й торкнув його за плече:

— Чуєш? А що він написав у посмертній записці?

— Він написав «будь проклята гімназія»…

Хлопець помовчав якусь мить, немов чекаючи, чи не буде ще чогось далі. Ми глянули йому під кепку й побачили, що очі його почервоніли й зволожились. Тепла хвиля пройшла від цього невідомого хлопця до кожного з нас. Ми почували, що сльози лоскочуть і нам у підгорлі.

— Ви що? — запитав Піркес, нахмурившись.

Але хлопець вже заспокоївся, і очі його були сухі.

— Воно, виходить, і вам, гімназистам, також не з медом, — проказав він.

Ми промовчали. Похоронна процесія тим часом пройшла. На вулиці стало порожньо. На душі було пусто. Грачівського поховано. Грачівського вже не було…

— А як ви, господа гімназисти, про війну?

Зразу йому ніхто нічого не відказав. Запитання було несподіване, не зв'язане з попереднім і якесь, здавалося, недоречне.

— Що про війну? — обізвався нарешті Васька Жайворонок і враз почервонів.

— Та отак, про війну? Як воно там і до чого?

Репетюк зсунув брови, поправив пенсне і заявив, що інший звільнений з гімназії, Парчевський, вже пішов на війну. Крім того, от він, Репетюк, також думає податися… до флоту.

— Парчевського я знаю. Пустяшний хлопець! — відказав наш співрозмовець. — Але я, сказати б, не про те…

Він не пояснив, про що ж саме він. Помовчавши якийсь час, він попросив у Репетюка цигарку і, закуривши, зібрався рушати.

— Ну, я пішов. Всі вони такі, що ротмістри, що директори гімназій. Воювати, конєшно, не їм приходиться…

З цими словами парубок зник по другий бік насипу.

Ми стояли, не знаючи, що нам робити. Нікуди не хотілося йти. Грачівського поховано. Мова невідомого парубка була чудна й незрозуміла.

— Хлопці! — запитав раптом Зілов. — Чи не здалося вам, що отой хлопець, кочегар, так говорить, немовби він проти війни?

Як завжди, Зілову ніхто нічого не відказав…

Смерть Грачівського вичерпала всю справу з злочином Кульчицького. І злочин, і товариську впертість гімназистів, і самий погром гімназії враз забуто. Гімназію не закрито, всі інші репресії припинено, навіть знято всі не відбуті ще безобіди. Директор та інспектор на якийсь час зробилися лагідні й доброзичливі. Репетюк, зустрінутий о пів На восьму на вулиці з цигаркою, був відпущений всього з невеличкою нотацією.

МИ ГОРЛАЄМО «УРА!» ПОШЕПКИ

Імена Малафеева, Сосіонова та Цигаикова — збіглих гімназистів інших прифронтових гімназій, що вже дістали «Георгіїв»[184] за особисту хоробрість, — тепер не сходили з наших вуст. Ми пишалися нашими колегами і заздрили їм. Нам було соромно, що ми сидимо тут, а не йдемо, подібно до них, на фронт Для подвигу і геройства. Васька Жайворонок, який після своєї невдалої втечі зробився похмурий, вперто запевняв пас, що він, будьте певні, втече вдруге, і, будьте певні, на цей раз його вже не повернуть.

Зілов і Воропаєв на це мовчали. В них, здається, охолов запал до фронтових пригод.

Одного ранку була лекція історії. Ми любили лекції історії не так за самий предмет, як за його викладача. Історію викладав нам молодий, що тільки цього року закінчив університет, учитель. Він ще не звик почувати себе педагогом, соромився своєї влади над нами, не знав, як йому триматися, і через те був у цілковитій підлеглості нам. Інспектора та директора він боявся ще дужче за нас. Нам це надзвичайно імпонувало. Пізніше ми довідались, що в білому білеті[185] Аркадія Петровича були якісь непорозуміння і це було основною причиною його страху перед начальством.

Сьогодні на лекцію Аркадій Петрович з'явився збуджений і схвильований. Він ішов шпарко, маяв полами сюртука, загрібав ногами й розмахував журналом. Така була його звичайна манера ходити. Але сьогодні всі його рухи були особливо рвучкі й нестримні.

Ввійшовши до класу, він жбурнув журнал на вікно і забігав між дошкою й кафедрою, потираючи свою лису, як пень, дарма що всього двадцятип'ятирічну, голову.

— Друзі! — проголосив він. — Ми з вами культуртрегери![186] Правда, вам ще далеченько до культуртрегерства, але ви — майбутні культуртрегери! Воропаєв! — перебивав він собі самому за виробленою вже учительською звичкою. — Поясніть, що таке культуртрегери! Культуртрегери, — негайно ж, не чекаючи, поки Воропаєв зведеться, випростається й розкриє рота для відповіді, відповідав він сам собі, цілком певний, що це говорить зовсім і не він, а якраз Воропаєв, — культуртрегери — це люди освічені, які озброєні широкими гуманітарними, а також прикладними знаннями, і які цю освіту і знання поширюють серед цілого загалу. Ми повинні віддати на служіння фронтові, компатріотам, що борються за нашу вітчизну, свої знання й умілості духовного порядку. Жайворонок! Скажіть, які такі знання та умілості ми причисляємо до знань та умілостей духовного порядку?

Словом, діло було таке. Аркадій Петрович придумав утворити щось подібне до «гімназичного театру», яким би ми обслуговували маршові батальйони, що простують на фронт, та ранених, які вертають з фронту або лежать у численних вже госпіталях нашого міста. Аркадій Петрович пропонував, не гаючи й хвилини, вияснити, хто бажає і хто може взяти в цьому ділі участь.

Бажали, звичайно, всі. Ідея Аркадія Петровича нас захопила надзвичайно. Оце діло, так діло! Нарешті й ми допоможемо фронтові справжнім прекрасним ділом. Крім того, ми ж будемо «артистами»!

Чорт забирай! Невже ж таки й ми потрапимо вільно до театру, і не тільки в ролі прихованих, переодягнутих глядачів, а самих акторів, цих таємних і незвичайних людей з таким надзвичайним, загадковим і привабним життям?

В самий розпал підведення артистичних балансів раптом звівся Воропаєв і попросив собі слова.

— Аркадію Петровичу, — сказав він. — А як же буде з жіночими ролями? Невже жінок гратимемо теж ми? Це ж не цікаво, Аркадію Петровичу…

Дійсно, це було нецікаво. Ми всі пам'ятали, як років два тому на річному гімназичному вечорі була виставлена силами учнів старших класів якась дія з комедії Гоголя «Ревізор», і Ганну Андріївну та Марію Антонівну грали гімназисти шостого класу Раківський і Пухінсон. Дарма, що були вони справді зовнішності дещо жіночої, це було все ж таки зовсім не цікаво.

Аркадій Петрович підбіг до дверей, визирнув у коридор, чи там кого, нема, причинив двері щільніше, потім підбіг до передніх парт і, по-змовницькому мружачи очі, покивав нам пальцем, запрошуючи присунутися ближче.

— Бачите, друзі мої, ви самі знаєте, що закони Кассо забороняють улаштування спільних вистав вихованцями мужських і жіночих закладів. Коли вчився в гімназії я, тоді було вільніше і ми такі вистави влаштовували. Але ж тепер, ви самі розумієте… Отже, доведеться нам грати жіночі ролі, звичайно, самим…

— Ну…

З розчарованим і сердитим бурчанням ми відлинули від Аркадія Петровича. Але Аркадій Петрович замахав руками і заморгав повіками:

— Тссс! Тссс! Тихо, прошу вас, друзі мої!..

Потім він побіг до дверей утретє і, встановивши, що там усе безпечно, повернувся до нас навшпиньках з виразом обличчя конспіративним до крайніх меж.

— Але, друзі мої, ми зробимо так… Та тихо ж, Кашин, не сопіть мені в вухо! Директор може почуть!.. Ми зробимо так. Жіночі ролі готуватимуть, звичайно, наші хлопці… Та стійте ж, стійте, які-бо ви неврастеніки! Репетюк, поясніть, що таке неврастеніки… Але одночасно, нишком, десь на приватній квартирі, ми репетируватимемо п'єси з справжніми жінками. Ну, так, звісно — гімназистками, а то ж з якими? Потім, коли все буде готове, ми покажемо спектакль директорові. Хлопці, які виконуватимуть жіночі ролі, гратимуть навмисне погано. Спектаклі немовби повинні будуть через те зірватися. Макар, подивіться, там нікого нема в коридорі? Тут, немов випадково, виявляється в жіночій гімназії гімназистки, що уміють грати ці ролі, — про це я вже умовився з учительками жіночої гімназії. Вони запропонують. Директор відмовить. Ми підемо до військового коменданта міста — ми ж хочемо обслуговувати госпіталі й фронт! Потім комендант напише до учбової округи або й до міністерства. Словом… ви ж розумієте!..

Ми розуміли. Ми присунулися до Аркадія Петровича тісним кільцем. Ми підхопили його на руки, і за секунду, віючи фалдами мундира, Аркадій Петрович злетів високо під стелю.

— Тсс! Тихо, прошу вас! Друзі мої! — махав він руками й ногами. — Що ви? Покиньте! Я зоставлю вас без обіду!

Але ми піймали його і жбурнули ще вище. Аркадій Петрович змушений був виставити руки наперед, щоб не розбити обличчя об стелю.

— Ради бога! Прошу вас! Кульчицький! Я поставлю вам одиницю!

— Васька! На стрьому!

Васька Жайворонок побіг до дверей вартувати.

Тепер, від охороною дозору, ми ловили бідолаху Аркадія Петровича і знову підкидали його. Вигукувати не можна було, і ми тільки широко роззявляли роти, лементуючи «ура!» самим рухом щелепів. Аркадій Петрович був весь у крейді, ґудзики його-штанів повідривалися, і з-під поли звисала відстебнута підтяжка.

МУЗИ І БОГИНІ ВІДВІДУЮТЬ НАС

Витівка Аркадія Петровича розквітла цвітом буйним і рясним. «Гімназичний театр по обслуговуванню фронтових частин і тилових військових інституцій» — так офіціально названо його — обіцяв бути справді цікавим заходом. Його програма була широка й різноманітна. В перерви, надто під час великої перерви, гімназія ставала подібна чи то до куліс оперової студії, чи то до палат божевільного дому. З усіх класів, з усіх кутків неслися арпеджіо, гами і рулади. Квартетисти наладжували скрипки, струнники пробували акорди, солісти брали верхнє «мі», декламатори горлали патетичні заклики патріотичних поем. Затуркані учителі, затиснувши вуха, притьмом перебігали по коридорах і мерщій ховалися до учительської. Один лише Аркадій Петрович, віючи фалдами мундира, літав по коридорах з кінця в кінець. Він призначав репетиції, лаявся з старостами кожного виду мистецтва, роздавав нові матеріали для розучування. Його голене обличчя було щасливе і мокре від поту.

Драматичний відділ нашого театру був особливо дорогий серцю Аркадія Петровича. Здається, за юнацьких років він мріяв бути актором. В кожному разі, режисерські обов'язки в драматичному відділі нашого театру взяв він на себе. Готувалося два чи три невеличкі драматичні етюди та повний спектакль гоголівського «Ревізора».

Марію Антонівну та Ганну Андріївну грали в спектаклі про око людське гімназисти, але насправді готували ці дві ролі дві гімназистки — Валя і Аля Вахлакови. Валя була тоненька й ловкенька, з величезними сірими очима п'ятикласниця. Аля — висока й огрядна семикласниця. Репетиції відбувалися потай, на квартирі матері Вахлакових, Варвари Власівни, учительки жіночої гімназії.

Дім Вахлакових був відомий в місті як безладне й невиразне «ліберальницьке» огнище. Вахлакових звали просто Вахлаки. І це, безперечно, відповідало істині. Голова родини, Аполлон Кузьмич Вахлаков, також якнайбільше відповідав своєму власному найменню. Це було чудне й несподіване поєднання Аполлона[187] і Кузьми. Він був ветеринарний лікар і служив у повіті, лиш зрідка наїжджаючи додому. В квартирі він не мав навіть своєї власної кімнати. Коли він приїздив, то спав на канапі в їдальні, розкидаючи свої шкарпетки по кришці рояля, вішаючи мокрий рушник на дорогу бронзову статую Венери Мілоської[188] в кутку та застромляючи зубну щітку за врубелівського «Диявола»[189], що висів над канапою на стіні. Шкарпетки, рушник і зубна щітка так і не прибиралися весь час перебування Аполлона Кузьмича дома. А проте вони залишалися там же і після його від'їзду, забуті власником і не помічені ніким із членів родини, аж поки не звертав на них уваги хтось із численних і постійних гостей.

Гості в домі Вахлакових не переводилися. Але це були не звичайні гості в традиційному розумінні гостювання за тих часів. Гостей Вахлакови ніколи не кликали, ніколи не влаштовували для них ні чаїв, ні обідів, ні вечер. До Вахлакових приходили всі, хто хотів, коли хотів і до кого завгодно. Гості приходили, дзвонили, їм відчиняв хтось, хто був ближче до вхідних дверей — з хазяїв чи таких же гостей, — вони роздягались або й не роздягались в передпокої і йшли, куди їм було потрібно, в одну з чотирьох кімнат приміщення. В одній кімнаті, розміром в залізничне купе, жила сама Варвара Власівна, в другій, такого ж розміру, її син, наш однокласник, Пантелеймон (Пантелеймон Аполлонович!), в третій — дві згаданих дочки Вахлакових, а в четвертій, величезних масштабів залі, було все інше — їдальня, вітальня, кімната для приїжджих тощо. Тут стояв великий під клейонкою стіл, рояль, канапа, вищезгадана статуя Венери Мілоської і кругла вішалка з скриньками під калоші й гачками для парасоль. Була ще в домі півтемна прохідна кухня. В ній стояла керосинка і самовар. Кожний з гостей, хто б він не був, хоч би невідома, вперше бачена людина, міг прийти, поставити собі самовар, розігріти на керосинці їжу, яку знайшов би в каструлях, і, нікого не питаючись, все це з'їсти. Ввечері, коли хтось з родини Вахлакових відчував раптом голод, він ішов теж до кухні і заглядав до каструль. Там ніколи вже нічого не бувало.

— Мамо! — гукала тоді через всю квартиру Валя. — А де ж котлети? Вони, здається ж, зосталися від обіду?

— Не знаю! — ледве чулося з материного купе. Варвара Власівна переверталась на другий бік, не відриваючись від книжки, що ніколи не випадала з її рук. Їй також вже хотілося їсти, але їй треба було ще дочитати дві сторінки, і вона була певна, що за цей час з їжею якось влаштується.

Котлети не знаходилися. Валя напинала на плечі хустку і бігла до бакалійки по ковбасу. Хтось з випадкових і невідомих гостей в цей час роздував Пантелеймоновим чоботом самовар. Якщо ні в Алі, ні у Валі, ні в самої Варвари Власівни не знаходилося грошей на ковбасу, гроші негайно ж реквізувалися в гостя, що потрапляв під руку.

І самітним, несподіваним виродком жив у цьому царстві безтурботності його молодший представник, наш однокашник Пантелеймон. Він зневажав жінок, курив отакенні цибухи з махорки і цілком занурився у вивчення будови людського тіла. Він мріяв бути лікарем. І не «конячим», як батько, а справжнім людським. Якщо він і відривався від сторінок анатомії, то лише в тому випадку, коли хтось з гостей пропонував організувати пульку. Пантелеймон був заядлий преферансист.

Ми ввійшли в дім Вахлакових перший раз, червоніючи й соромлячись. Зілов перекинув вішалку з скриньками для калош і гачками для зонтиків. Теменко віддавив ногу Валі, яка відчиняла нам двері. Це ж уперше ми виходили самостійно «в світ», у чужий дім, в іншу родину. А головне — коло нас і між нас зовсім вільно пурхала Валя і величаво плавала Аля — дівчата, гімназистки, особи іншої статі. Будь-які зносини з цією іншою статтю за законами Кассо були нам абсолютно й найсуворіше заборонені. Ми росли справжніми дикунами й вахлаками.

Коли вішалка, перекинута Зіловим, була спільними зусиллями встановлена на місце, а Валина нога, віддавлена Теменком, більш-менш заспокоїлася, ми всі незграбно й вимушено поприлипали до стін у великій залі квартири Вахлакових, чекаючи на початок репетиції, Аля раптом кинула на Сербина голубими білками своїх завжди примружених і тьмяних очей.

— Ах, це ви й є Сербин! — заінтриговано придивилася вона до нього. — Я знаю, це ви закохані в Катрю Крос!

Сербин мало не впав. І стіл, і рояль, і вішалка з зонтиками, і Венера Мілоська, і сама Аля звилися довкола нього в химерному канкані. Він закоханий у Катрю Крос! Це сказано щойно голосно і при всіх. Господи! Він же був певний, що це відомо тільки йому самому, та й то наодинці, а весь інший світ не довідається про це ніде, ніколи й ні за яких обставин. Закоханий! Таж саме звучання цього слова ганебне для гімназиста п'ятого класу й лівого інсайда футбольної команди! Сором! Ганьба!! Кінець світу!!!

Коли за досить довгий час Сербин нарешті сяк-так очуняв, він постарався ввімкнути себе знову в навколишній світ і несміливо роздивився навкруги. Серце його дубіло від уяви тих змін, що віднині мали статися довкола нього і в його житті. Але навдивовижу все було незмінне й ціле. Кінця світу не відбулося. Сербин стояв один під стіною, прикипівши до неї, здавалося, назавжди. Товариші таки покинули його, вони відсахнулися від нього. Зілов зовсім зник. Туровський і Кашин сиділи на канапі, Кульчицький і Теменко стояли коло рояля. Але між Туровським і Кашиним сиділа тоненька й маленька Валя. Її кавалери один перед одним лізли із шкіри, щоб привернути до себе її увагу. Кульчицький перехилився Алі через плече і щось нашіптував їй стиха. Аля червоніла, сміялася, томно мружила очі і грозила Кульчицькому пальчиком. А Теменко — так, так, стидкий відлюдок Теменко, що мав грати лікаря-німця без слів, — тупцював з другого від Алі боку і все намагався ввернути й собі якесь цікаве і, почувалося, недвозначне слівце. Кульчицький з-за спини пригрожував йому кулаком.

Сербин схрестив руки на грудях і з печальним презирством, з трагедійним виразом ображеної гідності кинув довкола своїм орлиним поглядом. Але ні на його гідність та презирство, ні на його самого ніхто не звертав ніякої уваги. Всі були зайняті своїми ділами. Сербин пройшовся по кімнаті й кашлянув… Потім підійшов і постояв коло Валі з Туровським і Кашиним. Потім коло Алі з Кульчицьким і Теменком. Він кашлянув ще раз, надіючися ще раз звернути на себе Алину увагу. Але Аля була захоплена розмовою з Кульчицьким.

Сербин вийшов у коридорчик і кухню. У кухні під тягою стояв наставлений самовар. За нього забули, і він пригас. На табуретці поруч лежав самітний Пантелеймонів чобіт. Сербин вхопив чобіт і почав озвіріло помпувати, роздмухувати жар…

Мельпомена[190] оселилася серед нас. Негайно ж вона почала виводити в світ і своїх подружок. Венера[191] прибігла перша. О, ці вже стародавні музи й богині! Вони ніколи не ходять по одній…

НЕСПОДІВАНИЙ ПЕРСОНАЖ

Макар і Жайворонок не брали ніякої участі в нашому гімназичному театрі. Перший заявив себе абсолютно бездарним до всіх видів і жанрів мистецтва, другий назвав їх недоречними дурницями й дитячими забавками.

Макар і Жайворонок бродили по місту до сьомої, а після сьомої валялись у Піркеса на його ліжку і «верблюді». Самого Піркеса тепер вдома майже ніколи не бувало. Крім лекцій, йому доводилося тепер бігати ще й на репетиції квартету. З спеціального дозволу директора репетиції відбувалися до десятої вечора.

Тому Жайворонок і Макар були дуже здивовані, коли, підходячи якось до дверей Піркесової кімнати, вони почули тихі й зажурні рулади його смичка. Піркес грав.

Але Піркес був не один. Проти нього на «верблюді», тісно стуливши коліна, застромивши між них стулені долоні й нахилившись наперед, сиділа дівчина. Її очі були теж втуплені в Піркесове обличчя. Це була зовсім не відома нам дівчина, очевидно, навіть не місцева. Їй було років шістнадцять-сімнадцять, вона була чорнява, смуглява і гарна.

Макар і Жайворонок розгублено застопорилися на порозі. Піркес помітив їх, одірвав смичок від грифа — звуки раптом і неприємно урвались — і помаяв над головою на знак привітання.

— От, знайомтеся, — дещо неприродно весело прокричав Піркес. — Це Мірель. А це мої товариші, Макар і Жайворонок. Макар — це наш філософ. Га-га-га! — і Піркес ляснув обох товаришів по спині.

Не встаючи, дівчина висмикнула праву руку з-між колін і простягла її по черзі Макарові й Жайворонкові. Ті потисли її і скромно відійшли в інший куток.

Якийсь час панувало незручне й вимушене мовчання. Піркес заходив по кімнаті, явно хвилюючись. Дівчина сиділа не рухаючись і спостерігала спокійним поглядом за метушливою фігурою хазяїна.

— Так от, розумієте, хлопці, — нарешті спинився й заговорив знову Піркес. — Мірель — біженка. З-під Холма[192]. Батьків її вбито. Брат десь є, але вона не знає де. Вона приїхала сюди, бо думала, що тут живе її двоюрідний брат. Але він виїхав ще торік і невідомо куди…

— І в мене нема нікого на світі, — почувся раптом милозвучний, але спокійний голос.

Макар і Жайворонок здригнулись. Вони ніяк не сподівалися, що дівчина враз заговорить. Чомусь їм здавалося, що ця дівчина повинна собі мовчати.

Дівчина кашлянула і сіла рівніше.

— Я одна на світі, — ще раз вимовила вона. — Я приїхала сюди тому, що тут багато тилових установ. Тут легко заробити.

Піркес зірвався й підбіг до Макара з Жайворонком.

— Їй жити ніде і нема на це грошей, вона буде жити тут. — Він кивнув на «верблюда». — Але… — Тут фізіономія Піркеса зробилася раптом люта і страшна. — Але коли хтось з товаришів щось там почне говорити, то хай знає, що я йому розвалю голову і… І повибиваю зуби, — не знайшов він страшнішої загрози. — Хай знають!

— Чого ви так хвилюєтеся? — стенула плечима Мірель. Макар і Жайворонок ніяково перезирнулися.

— Які дурниці! — прокашлявся Макар. — Ну, звичайно!.. Взагалі…

— Ще б пак! Які дурниці… — відгукнувся так само недоречно й Жайворонок.

Проте вони відразу ж уявили собі, що хвилювання й загрози Піркеса зовсім не безпідставні. Хлопці, звичайно, почнуть говорити всяке. Ну, хіба ж стримаєш Броньку Куль-чицького або того ж Воропаєва?.. Навряд тільки, щоб Піркес розвалив голову й повибивав зуби Воропаєву.

Воропаєв куди дужчий від Піркеса…

Щоб заповнити якось незручну паузу, що знову запала, Макар відкашлявся ще раз і звернувся до дівчини:

— А взагалі, яку роботу ви хочете… знайти? Ви маєте якусь професію? Ви сестра?

— Ні, я не маю професії.

Піркес схопив футляр, розкрив його, дістав скрипку, торкнув її струни, потім знову поклав скрипку у футляр і футляр повісив на стіну. Потім він знову закружляв по хаті, то червоніючи, то бліднучи.

— Піркес, — сказала Мірель, — вам же треба йти на лекцію і на репетицію.

Піркес підплигнув, схопив шапку з цвяшка, насунув її на голову і, не промовивши й слова, вискочив за двері.

— Він якийсь… ненормальний!.. — стенула плечима Мірель і раптом весело, дзвінко і зовсім по-дитячому зареготала.

Макар зразу втратив інтерес до дівчини. Вона сміється так весело. Значить… Макар потягся за книжкою, яку залишив, прийшовши, на столі.

Але книжку перехопила Мірель. Вона раптом скочила на підлогу, зробила два коротенькі танцювальні «на» і наблизилася до столу якраз тоді, як Макар потягся по книжку, й розгорнула її.

— «Іммануїл Кант»[193], — прочитала вона. — Це ваш директор гімназії? О, він, мабуть, дуже розумний чоловік, коли пише такі великі книжки.

Тут Мірель помітила некліпний, зачарований, заворожений погляд Жайворонка на собі. Вона засміялася знову і раптом вдарила Жайворонка книжкою по голові.

— Агу-агу-агусіньки! — проспівала вона, нахилившися до нього й витягши губи рурочкою, як до маленької дитини.

Жайворонок почервонів. Аж заблищали сльози на його очах.

А втім, можливо, що сльози були і від іншої причини. Адже Мірель таки здорово бахнула його Іммануїлом Кантом по голові.

ЖЕНЩИНА В БІЛОМУ

Вслід за Аркадієм Петровичем і інші наші педагоги взялися до діяльності «на оборону».

Інспектор, бувши словесником, тобто викладачем російської мови та літератури в чотирьох старших класах, вирішив насамперед організувати низку літературних рефератів — на теми високі й прекрасні, що сприяли б вихованню в гімназистах «любви к отечеству и народной гордости». Писати й читати реферати мали самі гімназисти, найздібніші учні в словесності.

Перший реферат читав Репетюк. Опонентами Богуславський призначив Воропаєва і Хавчака. Виступати в дебатах мав право кожний.

Ми були схвильовані. Реферат! Опоненти! Дебати! Самі вже ці слова були чогось варті. Вони були для нас уперше чувані. Вони звучали так, що до них неможливо було не почувати пошани. Це були слова цілком дорослі. В той вечір, на який був призначений реферат, наша тісненька актова зала була повнісінька. Чотири старші класи з'явилися всі до одного чоловіка. Педагоги були в мундирах. Директор — у капелюсі з трьома рогами.

Фу, чорт, це було просто надзвичайно!

Але це було не тільки надзвичайно, це було ще й неправдоподібно! Тема реферата була «Русская женщина и война». Ви розумієте? Мало того, що «війна», але ще й «женщина». Особа іншої, забороненої учневі середньої школи, статі!..

Репетюк, видимо, хвилювався. Ще б пак не хвилюватися! Педагоги, батьківський комітет, навіть сам почесний попечитель гімназії, багатющий поміщик граф Гейден, сидять у перших рядах, у парадних мундирах, у білих рукавичках, і бороди їхні пахнуть фіксатуаром. Репетюк вийшов на кафедру блідий, і кінчики його пальців тремтіли, коли він розгортав свої сторінки. На висках у нього був піт. Але ж складка — складка на нових штанях-кльош — була абсолютно бездоганна. Вона починалася десь аж під тужуркою і спадала вниз рівною, точно перпендикулярною до площини підлоги лінією. Репетюк поправив пенсне. Воно блиснуло білими скельцями і жовтим золотом проти сяйва канделябрів. Потім Репетюк пригладив волосся і кашлянув. В залі була така тиша, якої в гімназії взагалі бути не може.

— Господа! — голосно сказав Репетюк. Голос його злегка вібрував. — Знаєте ли вы русскую женщину?..

Він спинився, немов чекаючи на нашу відповідь. Фу ти, чорт, це було кумедно! Ми відчували себе незручно. Що за дурацьке запитання, справді? Звичайно ж, женщини — чи руської, чи французької — ми не знаємо. Гімназистам же заборонено зустрічатися з женщинами «вне присутствия родителей или лиц, особо их заменяющих».

— Любите ли вы ее?..

Що? Любимо? Кого? Женщину?! Нас кинуло в жар. Хіба ж можна таке питатися?.. Глухий шелест перекотився залою Як він насмілився? Завтра його, мабуть, виженуть…

Репетюк ще раз поправив пенсне. Обличчя його зоставалося бліде, холодне й серйозне.

— Я позволю себе утверждать, что вы ее знате, что вы ее горячо любите… Ведь это ваша мать… Ведь это ваша сестра…

Ми просто ахнули. Ну й сучий же син! Почесний попечитель, граф Гейден, розвів руки в білих рукавичках і раптом захлопав долоню об долоню. Ах, значить, можна навіть ляскати, немов у театрі! Краса! Ми заплескали і заревіли:

— Браво!

— Біс! Бі-і-і-іс! — підхопили камчадали[194].

Репетюк посміхнувся. Обличчя його було вже нормальне — рожеве. Складка на брюках — як напнута струна.

Директор підвівся і махнув рукою. Оплески, «браво» і «біс» урвалися ту ж мить, навіть без відлунку.

— Господа, — прогугнявив директор. — Прошу не забывать, что вы отнюдь не в театре. Попрошу выражать свои восторги в пределах приличия, без присущих театральной галерке выкриков… Засим, — він обернувся до Репетюка, — прошу продолжать.

Ромстюк заговорив рівним і дзвінким голосом. Цитати великих письменників так і посипалися з його вуст. Тургенев, Достоєвський, Гончаров, Пушкін, Карамзін. Три чверті Репетюкового реферата написали саме вони. Репетюк наводив уривки прози, зачитував драматичні діалоги, декламував поеми. Русская женщина! Виходить, ми справді знали її, окрім матері й сестри. Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей…[195] Правильно. Всіх їх ми знали. Правда, були це немовби й не зовсім справжні женщини. Не живі, а тільки описані. Крім того — вигадані. Може, їх насправді й зовсім не було і по могло бути. Але…

Ми слухали Репетюка, затамувавши дух, як ніколи не слухали ні одної гімназичної лекції. Він змалював руську женщину в образі захватному, але кроткому й ніжному. Вона може знищити вас, спалити вогнем своїх почуттів, але вона здатна обожнювати вас, вона здатна на високу і прекрасну самопожертву. От вам Віра з роману «Обрыв», от вам Ліза з роману «Дворянское гнездо». Але хіба на жертву руська женщина здатна тільки в ім'я особи і особистого? Ні! Репетюк твердив інше. Руська женщина жертвує собою в ім'я загального добра. В ім'я ідеї. В ім'я отечества. В ім'я людства. Вона радо за це піде на муки й страждання! Хіба дружина не посилає чоловіка на війну? Хіба сестра не соромить брата, що він досі не пішов ще боронити цивілізацію від варвара-шваба? Хіба мати не хрестить сина, не благословляє його, відправляючи на подвиг, на фронт?..

Граф Гейден вийняв блакитну хустку і на мить підніс до очей. Потім він коротко висякався. Тоді всі педагоги також дістали хусточки. Директор ворушив вусами. Ми сиділи, роззявивши роти.

Серце Хрисанфа Сербина то холодом скорчувалося, то роздималося від раптових гарячих хвиль. Ліза, Віра, Марфінька, Татьяна, Неточка,[196] Марія, Соня, Настасія… Які прекрасні імена! Чому від самих цих імен вже стискається серце і потім в нього б'є такою гарячою хвилею; Аглая, ще одна Ліза, Мері,[197] Маша,[198] Софія[199]. А Катря? Катря Крос… Катря Крос теж може бути руською женщиною, кротко страждати, палко любити і жертвувати собою. Мила, мила, дорога і прекрасна руська женщина, Катря Крос!..

Фінал Репетюкового реферата був сповнений зворушливого ліризму й патетичної пристрасті. Прекрасним образом руської «жеищини в білому» кінчив він свою кантату.

Бій. Ураганна артилерійська підготовка. Шалена атака. Безпощадна рукопашна бійка. На стогони, зойки й передсмертні хрипи спускається ніч. Вона віщує раненим героям тільки смерть, самотню й болючу… Але тут з'являються руські женщини в білих одежах. На білих хусточках у них червоні хрести. Вони схиляються до ранених, до страдників, приречених на муки й загибель… Німецький кулемет рокоче. Снаряди розриваються довкола. Але біла женщина не випускає руки того, хто відходить за отечество в інший світ. Вона умирає разом з ним, пробита варварською німецькою кулею…

Сербин зробив вигляд, що в нього щось випало з рук, і хутко нахилився. Це треба було зробити конче. Треба було сховати обличчя. Сльози бігли по щоках, і ніяка сила не могла стримати їх… Він пережив щойно самопожертовну загибель Катрі Крос там, на полі брані, в білій одежі, над тілом загиблого героя. А цей герой був не хто інший, як він сам — Сербин Хрисанф…

І ЩЕ ОДНА СМЕРТЬ

Звістка про цю смерть була найнесподіваніша.

Ми були у Вахлакових. Репетиція початкової сцени першої дії була в самому розпалі. Ми сиділи в їдальні, випинаючи животи й надимаючи щоки, що мало символізувати цілковиту життєву самостійність, статечність та провінціальну обмеженість всіх тих земляків, поштмейстерів та інших чиновницьких персонажів гоголівської комедії. Семикласник Теплицький — найогрядніший з-поміж усіх гімназистів нашої гімназії, за що й дістав роль городничого, — входив із кухні в розстебнутій шинелі, яка символізувала халат, і гарчав своїм проспіваним на херувимській церковним баском:

— Я пригласил вас, господа, чтоб сообщить вам пренеприятное известие…

Фраза ця йому ніяк не давалася. Він проказував її так, немовби щойно за одним духом відспівав стократне великопісне «господи помилуй», і тепер, хапнувши повітря на повні легені, всю снагу своїх легенів вклав у це останнє, сто перше, форте. Аркадій Петрович сердився, хвилювався і завертав його назад.

І от, коли Теплицький вже в десятий раз виходив з кухні, запинав поли шинелі, насуплювався і гарчав свою злощасну фразу, а ми позіхали з нудоти або переглядалися з не зайнятими в цій сцені Валею і Алею, — раптом в передпокої сильно і довго задзвонив дзвоник.

Дзвонив Піркес.

Він відштовхнув Туровського і побіг просто в їдальню, до всіх. Це було дивно. Досі Піркес, не зайнятий в «Ревізорі», не був ще ніколи у Вахлакових і розположення кімнат не було йому відоме. Але він біг просто на голоси.

— Скинь калоші! — гукнув йому Туровський, але Піркес цього не почув.

У калошах, шинелі та шапці Піркес вбіг просто до їдальні і спинився посередині, перед нами, лупаючи очима і віддихуючи. Він біг надто шпарко і тепер не міг вимовити й слова.

— Що трапилося? — зірвалися ми всі, відчуваючи, що справді трапилося щось визначне.

Піркес із свистом втяг у груди повітря і нарешті здобув сяку-таку змогу заговорити.

— Вмер Кассо! — вистрілив він просто на нас. Ми справді мало не попадали поранені.

— Телеграма! — прохрипів Піркес і простяг вечірню газету. На першій сторінці, на першій же шпальті, в широкій чорній рамці було те траурне сповіщення:

«Министерство народного просвещения с глубокой скорбью извещает о смерти его превосходительства господина министра…»

Це був факт. Кассо вмер. «Господин министр народного просвещения…»

Кульчицький молитовно звів очі догори й побожно перехрестився.

— Царство йому небесне…

Це й був той самий незначний поштовх, якого треба було, щоб розрядити атмосферу. Ми завили й повалилися хто куди. На канапу, на крісла, на стільці, на рояль. Кашин гепнувся просто на підлогу й задриґав ногами. Ми качалися, хапалися за боки, підтримували схоплені спазмом животи, молотили один одного кулаками, вили, вищали і ревно плакали рясними солоними сльозами. Ми лементували, зривалися й стрибали, немов навіжені чи радєтєлі[200]. Такого реготу ніхто з нас не знав ще за своє життя.

— Кассо вмер! Господи, як же не зареготати!

Валя з Алею зайшлися зовсім, і переляканий Аркадій Петрович одливав їх водою. Варвара Власівна вибігла з свого купе з недочитаною книжкою в руках і, зовсім спантеличена, закам'яніла на порозі. Пантелеймон з анатомією в руках прибіг із своєї кімнати і тепер бігав поміж нас від одного до другого. Він хапав кожного за плечі, трусив і, захлинаючися, заздрісно допитувався:

— Чого ж ти смієшся? Чого ж ти смієшся? Ну, скажи, і я буду сміятися…

Ніхто йому нічого не міг сказати. Тоді він жбурнув анатомію у куток, повалився на канапу, впоперек, поверх Туровського, Теплицького, Теменка і Сербина, і завив зовсім диким, нелюдським реготом.

Аполлон Кузьмич — він тільки сьогодні приїхав з повіту і зараз у кухні ставив самовар — вибіг з Пантелеймоновим чоботом у руках і кинувся до хатньої аптечки, що висіла тут же, на стіні, коло Венери Мілоської. Він загримів пуделочками, пакетичками і пляшечками. Але там не було нічого, крім соди, мухоморів та калігіперманганікум. Аполлон Кузьмич зареготав і знову зник у кухні.

Нарешті сяк чи так ми пересміялися. Регіт вщух. Ми валялися по своїх місцях, знесилені. Постогнуючи, ми потирали животи, втирали сльози й віддихували з хрипом. На душі було радісно й весело. Кассо вмер. Чорт побери, повинно початися нове життя.

Тут тільки виявилося, що Піркес так досі й не зняв калош та шинелі і не познайомився з господарями. Його представили. Валя і Аля були дуже захоплені цим новим знайомством. Про Піркеса та його гру на скрипці стільки говорено в жіночій гімназії.

— Ви заграєте нам? — томно мружилась Аля.

— Хочете, я вам буду акомпанувати? — щурилася Валя. Аполлон Кузьмич з'явився знову, тягнучи свого чемодана.

Посеред кімнати він його розкрив і одну по одній почав виймати звідтіля білі пляшки з прозорою рідиною всередині.

— Ну, гімназьори! — виголосив він. — З такого приводу вам треба випити!

В прозорих пляшках був спирт, одержаний щойно Аполлоном Кузьмичем для якихось таємничих ветеринарних цілей. Дике «ура!» зустріло цю пропозицію.

А втім, горілки ще майже ніхто з нас не умів пити. Розведений водою з самовара і розлитий по медичних банках спирт ошпарив нам горла і вигнав очі на лоб. На щастя, котлет, зоставлених від обіду, ще ніхто не встиг з'їсти, і ми кинулися ковтати шматки січеного м'яса, щоб здобути знову змогу дихати й жити.

Аполлон Кузьмич підняв перший тост:

— За вічну непам'ять Кассо!

Піркес відповів йому з таким же викрутасом:

— За многая літа — нам!

По третій Аполлон Кузьмич відмовився нам давати. Третю він випив сам.

— По третій, — сказав він, — доп'єте, коли будете ветеринарами.

А проте з нас було досить і двох медичних баночок на брата. Правда, оп'яніння було трошки перебільшене. Саме відчуття першого в житті сп'яніння кидало в бажання по-форсувати трошки і вдати п'яного ще дужче. Крім того, самий привід до пиття вже сам п'янив без усякої допомоги спиртного.

Ми лементували, махали руками й не слухали одне одного. Про репетицію давно забуто. Аркадій Петрович з Варварою Власівною зникли. Вони побігли до гімназії чи до когось із колег.

— Ходімо, хлопці! — запропонував хтось, і ми кинулися до шинелей і калош.

Куди? Чого? По що? Все одно. Куди завгодно. З сміхом, вигуками і репетом ми висипали на вулицю. Піркес, Туровський, Сербин, Кульчицький, Кашин, Зілов і навіть Пантелеймон Вахлаков. Морозна, присипана першою порошею, синювата місячна ніч зустріла нас. Від такої ночі стало ще краще, ще радісніше, ще п'янкіше.

Галасуючи, похитуючися та петляючи ногами, немовби ми й справді були до краю п'яні, ми пішли невідомо куди, просто серед вулиці, дарма що було вже далеко після сьомої і на кожному кроці ми рискували зустріти інспектора. Що нам інспектор, коли Кассо вмер, коли ми щойно випили по дві медичні баночки на брата і коли нам так весело й хороше жить?!

Туровський, наш заспівувач, затяг веселої і п'яної:

Ми підхопили:

Раптом на розі назустріч нам розітнувся інший, не менш оглушливий і дикий рев. Сірі гімназистські шинелі метнулися до нас.

— Ура!

— Ур-р-р-а-а-а!

То були Репетюк і Воропаєв. Довідавшися про смерть Кассо, вони теж побігли до Вахлакових.

На розі головної вулиці яскравим електричним світлом сяяли дві вітрини кондитерської Банке. За склом, на вікні, на довгих деках лежали наполеони, еклери та марципани. В округлих паперових коробках в сяйві білих паперових кружев покоїлися великі горіхові й бісквітні торти. Мікадо темно полискували проти яскравих електричних лампочок. Ах, як добре було б зараз, на ознаку такої визначної події, зайти до кондитерської і замовити Елізі, Труді й Марії по п'ять асорті на брата і по дві склянки зельтерської води.

Ми мерщій одвернулися й поспішили швидше зникнути за рогом. Кондитерську Банке ми проминали тепер з важким, сердитим серцем.

Раптом Зілов схопив Репетюка за рукав.

— Репетюк! — сказав він, і голос його чомусь затремтів. — Репетюк, а що, коли б ви пішли зараз до кондитерської й перепросили б стару Банке?

Репетюк подивився на Зілова й почервонів так, що його стало шкода. Пенсне затремтіло на його носі.

— Сер!.. — почав він був згорда, але замовк. — Ходім! — раптом вигукнув він і, не чекаючи на нас, побіг через вулицю до кондитерської. Двері розчинилися, і він зник у хмарі пари, що вийшла з пекарні йому назустріч. Ми кинулися за ним.

Фрау Банке стояла за конторкою й підраховувала виторг. Еліза, Труда й Марія прибирали на столиках. Була вже дванадцята година, і був час зачиняти. В кондитерській не було вже нікого. Наша поява була подібна до сходу сонця з західної сторони. Еліза, Труда й Марія випросталися і зблідли, ганчірки, якими вони витирали столики, повипадали у них з рук на підлогу. Вони дивились на нас перелякано і готові були заплакати. Фрау Банке підняла окуляри на лоб і дивилась на нас мутнявими після окулярів очима. Руки її затрусились.

Репетюк підійшов до конторки і скинув кашкет.

— Мадам! — сказав він. — Ви не подумайте, що я зараз п'яний… Я прошу вас простити, що я…

Він затнувся, хитнувся, і тут трапився скандал: він п'яно гикнув. Але ми вже лізли всі на прилавок і навперейми тиснули руку старій німкені. Ми кричали:

— Простіть? Забудьте! Це ненавмисне! Він більше не буде! А Кассо вмер! Як ваше здоров'я?

Еліза, Труда й Марія стояли позаду нас, шарпали нас за хлястики шинелей і заливалися рясними сльозами.

Вечір закінчився чудово. Двері кондитерської були замкнені, штори спущені, і протягом цілої години ми бенкетували в гостях у Банке та її трьох дочок. Ми їли наполеони, марципани, еклери і горіхові торти. Ми пили зельтерську, каву і лимонад. Еліза, Труда й Марія носилися довкола з тарілками і навперейми припрошували нас. Фрау Банке частувала нас своїми грубезними цигарками «Дюбек лимонний». Ми знищили незчисленну, зворушливу кількість пирожних, але фрау Банке категорично відмовилася записати це нам наборг. Це вона частувала нас на знак нашого замирення…

Мас, проте, було тільки десятеро. Одного з нас в цей час не було. Саме зараз, коли ми десятеро заїдали й запивали тут розкішними ласощами наш «мир з німцями», одинадцятий з нас, затиснувшись між великі кубічні паки сіна, фуражним ешелоном линув на захід, на фронт. Він їхав на «війну з німцями».

Васька Жайворонок таки подався на фронт удруге, і на цей раз йому пощастило здійснити свою мрію. За місяць ми дістали листівку з штемпелем «Діюча армія», в якій доброволець пішого пластунського полку сповіщав нас, що був уже двічі в розвідці і раз навіть у рукопашному бою.

ГРОМАДЯНИ ЗЕМЛІ РУСЬКОЇ

Два роки війни минули один в один.

Дивізія, яка довоєнного часу стояла постоєм у нашому місті, оті стрілецькі полки, які ми виряджали на фронт другого дня по оголошенні війни, — ця дивізія в серпні місяці тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року загинула вся, до одного чоловіка, в зашморгу Мазурських боліт. Десять тисяч наклали своїми життями в зрадливих поліських трясовинах. Під ними була хлюпка, хистка — засмоктлива й смердюча — киселиця гружавини. Над ними було бліде осіннє небо із мертвотною веселкою барв нічного бойовища: зелені спалахи ракет, червоні траєкторії важких снарядів, жовті розриви шрапнелей. Позаду і попереду — як непорушна пелена з чорного диму, білого вогню та жовтої землі — стояла «вогнева завіса» з сорокадвосантиметрових «чемоданів».

Вона стояла три доби, і три доби вона гарчала та гриміла надприродним залізнодинамітним шумом. З нашої дивізії врятувалися лише поранені в попередніх боях, яких вивезено напередодні утворення зашморгу. Між урятованими був і форвард Ворм. За день до знищення дивізії йому відірвало снарядом обидві ноги. Це зберегло йому життя. Проте форвард Ворм уже ніколи не буде форвардом і ніколи більше не заб'є нікому жодного гола…

В родині кожного з нас за ці два роки також з'явилися траур або печаль. У Зілова з двох старших братів, що пішли на війну, один був убитий під Равою-Руською[202], а другий потрапив до полону під Белостоком[203]. Герш Піркес, Шаї Піркеса брат, дістав кулю в легені й довічний туберкульоз у боях за Верховину[204]. Теменків брат був поранений і, видужавши, повернувся до армії вдруге. Сербинів дядько — авіатор — був підбитий на розвідці проти Коломиї[205] і разом із своєю машиною згорів у повітрі, не долетівши до землі. З чотирьох братів Макара — артилериста, кіннотника, піхотинця й санітара — один загинув, другий був поранений. Кіннотник був зарубаний угорськими гусарами, санітара підстрелено під час підбирання ранених. Кашинів двоюрідний брат під Ерзерумом, на турецькому фронті[206], одморозив обидві ноги й обидві руки. Якщо в інших з нас не було між братами вбитих чи ранених, то це, мабуть, тільки тому, що вони братів зовсім не мали…

Наше місто за цей час також зазнало величезних змін. Воно зробилося більше вчетверо, а населенням розрослося увосьмеро. Воно рясно обплуталося під'їзними коліями і обросло вподовж їх різними військовими слобідками і городками: артилерійський городок, госпітальний городок, інтендантський городок, городок військовополоненський. Воно забудувалося нескінченними кварталами бараків — з подвійних, просипаних вугіллям, диктових стін, пофарбованих у захисно-зеленкуватий колір. Воно пропахло смолистим духом свіжої соснової дошки, солдатських чобіт і йодоформу та смородом залитих креозотом незчисленних солдатських клозетів. Навкруги місто оперезалося суцільним кільцем військових кладовищ з дрібними тоненькими хрестиками. На кожний хрестик госпітальна трунарня, за точним приписом уставу внутрішньої служби, відпускала соснової рейки двадцять два вершки, залізної бляшки міліметрової (для напису) три вершки на чотири і цвяхів різних — чотири лоти.

Наш футбольний плац уже не існував. Він був суціль забудований довжелезними бараками з виходами до одного, ще довшого, поперечного. Цей поперечний стояв вподовж залізничної колії, і вподовж колійна стіна в нього розкривалася.

Це був центральний приймально-сортувальний пункт Червоного Хреста. Сюди фронтові летучки підвозили всіх ранених. З поперечного барака, за характером поранення — голова, легені, шлунок, руки, ноги, — ранених розносили по подовжніх бараках. А вже звідси їх розбирали різні госпіталі чи санітарні поїзди — земсоюзу, «союзу городов»[207] тощо. В футбол ми грали тепер рідко — з випадковими командами з видужуючих або полонених. Ми мали маленький плацик на території військовополоненського городка, за містом.

Втім, ми самі змінилися за цей час не менше. Репетюкові було вже по вісімнадцятому році. Переступали за вісімнадцять і Кульчицький з Піркесом. Їх наздоганяли Воропаєв з Теменком. Навіть наймолодшим — Туровському, Зілову і Сєрбину — доходив і минав шістнадцятий рік.

У самій гімназії також сталися за цей час неабиякі зміни: ходити по вулицях дозволено до восьмої години і не заборонялося шити шинелі з солдатського сукна.

Наносні шістнадцятого року — якраз, коли доходив другий рік війни, — трапилася в нашому гімназичному житті ще надзвичайної ваги подія. Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів[208] для допомоги в збиранні врожаю удовам та дружинам запасних. Запис до загонів був добровільний.

Ми були схвильовані. Нас кликано до справжньої, реальної і дорослої участі в загальному громадському житті. До нас з приводу цього звертаються навіть із спеціальним закликом.

Заклик був голосно прочитаний після молитви просто в церкві. Його читав інспектор:

— «… Исполним долг перед дорогой родиной. Граждане земли русской, отечество призывает вас!»

Це ми — громадяни землі руської! Це нас кличе отечество!

Інспектор скінчив. На останніх словах він забрав надто високо, і його вихолощений голосок пустив хрипкого дитячого півника. Він стояв на церковному амвоні, де завжди стоїть тільки піп.

— Спаси господи! — гукнув з свого місця директор.

Ми всі стали навколішки, похилили голови й затягли церковно-патріотичну кантату:

— «… Побе-е-ды благоверному императору на-а-ше-му…»

І враз з нашої пам'яті сплив перед очі нам образ хвильний і зворушливий. Тихе літнє надвечір'я. Повітря немов стоїть і ні шелесне. Вгорі тихо пропливають сріблясті й ніжні пасомка баб'ячого літа. Нижче — кучерявиться хмарками пахучий сивий димок. То кадить кадилом піп. Десять тисяч солдатів стоять навколішки. Неквапними солдатськими голосами вони тягнуть слова патріотично-церковної кантати:

— «… На сопротивные да-а-аруя, и твое-е…»

Не доводиться, звичайно, й говорити, що до кінця першого ж дня всі до одного старшокласники записалися добровольцями до загону «польових робіт». Записався навіть перший учень, син костьольного органіста, Хавчак. З трьох старших класів це становило понад сто чоловік.

Такій надзвичайній активності чимало сприяло ще й те, що до кінця першого дня стало відомо, що на начальника «гімназичного загону польових робіт» призначено Аркадія Петровича. Це обіцяло чимало цікавого і віщувало цілковиту волю в табірному житті.

Звістка про призначення Аркадія Петровича була зустрінута черговим великим «ура!» — з тупотом ніг і громом парт. Кашин, Теменко і Воропаєв розплатилися за всіх по три години без обіду.

ГАУДЕАМУС ІГІТУР, ЮВЕНЕС ДУМ СУМУС[209]

В другій половині червня наш загін справді вирушив на польові роботи.

Правда, в загоні вже не було ста чоловік. На день виїзду загін налічував усього тридцятеро юнаків. Три чверті відпали передостанньої хвилини. Кожний з добровольців мав принести гімназичному начальству писану згоду від батьків. Чоловік з п'ятдесят такої згоди роздобути не змогли. Ще чоловік з двадцять, як виявилося, були самі хлібороби. Батьки їхні обробляли грунти, і синівські руки були потрібні на полі і вдома.

Щодо нашої команди футболістів, то ми всі десятеро, чесно чи не чесно, дістали згоду від батьків і ввійшли до загону «in corpore»[210]. Ввійшов навіть Репетюк, дарма що був він селянин. Його батьки теж дали дозвіл на від'їзд сина на польові роботи.

Серед нашої команди з віддавніх городян, та й цілого загону, тільки один Репетюк і був селянин. Отже, на відміну від нас усіх, він умів прекрасно відрізнити пшеницю від жита або просо від гречки. Він умів жати, косити, в'язати, возити, молотити. Він розумівся на всіх тонкощах і таємницях сільськогосподарського виробничого процесу. Від цього і без того високий авторитет старшого від усіх нас і капітана нашої команди Репетюка зріс до неосяжних високостей. На представлення Аркадія Петровича директор затвердив Репетюка старостою загону й помічником Аркадія Петровича.

Репетюкове вирішення їхати з загоном всіх нас, звичайно, і зрадувало, і здивувало.

— Як же тебе пускають батьки, коли у вас у самих дома хліборобське хазяйство?

На це Репетюк знизував плечима, дещо роздратовано, але дещо й самозадоволено:

— Ах, джентльмени! Що значить «пускають»? Я не кишак, і мені вже дев'ятнадцятий рік. Коли хочете знати, мої мілорди, то не я в батьків питаюся, а вони в мене. Вони темні й неосвічені мужики. Що я їм скажу, тому так і бути. Я їм сказав, що на польові роботи я мушу їхати неодмінно. І все. Крім того, кабальєро; що значить «хазяйство»? Бачили ви коли-небудь справжнє «хазяйство»? А ми справжні хазяї, а не якісь там гольтіпаки. Моя присутність вдома потрібна більше для фасону. В батька двадцять десятин, але влітку у нас завжди працює більше як десятеро наймитів.

— Але де ж тепер взяти наймитів? Адже людей не вистачає? Мабуть, і ваші наймити пішли на фронт? — запитав Сербин.

— Звичайно, пішли. Але ж, замість них, роблять тепер полонені австріяки. У нас круглий рік робить п'ятеро. А влітку і всі десять.

— Чому ж, — здивувався Зілов, — цих полонених не пошлють і до родин запасних?

Репетюк поблажливо потріпав Зілова по плечу:

— Ех, містер, містер! Гімназичний курс не навчив вас практичного життя. Таж полонених треба і нагодувати, і зодягти, а крім того, ще й заплатити за них державі податок? Вкумекали, сер?

Зілов вкумекав.

— А найголовніше, — закінчив Репетюк, — за компанію й циган завіситься. Для мене товариство — це найперша річ. Чи ви воліли б, щоб я поїхав додому і розвалив компанію?

Ми виїздили рано-рано, на світанку.

День мав бути прихмарний, прохолодний. Густа роса впала за ніч і тепер стікала рідкими, але великими краплями з гущавини садів, через високі паркани на тротуари, під ноги нам. Ми поспішали з різних кінців міста до збірного пункту — гімназичного подвір'я.

В дворі вже стояли три вози і метушився Аркадій Петрович з сторожами й сторожихами. На вози вони накладали господарське начиння нашого загону.

Село, до якого виряджали наш загін, було кілометрів за двадцять убік до Дністра. Воно звалося Бидлівці.

Точно о сьомій всі збори до від'їзду були закінчені. На ґанок гімназії вийшов інспектор.

— Ну, господа, щасливої дороги! — пропищав він з висоти свого вежного зросту. — Ми з Іродіоном Онисифоро-вичем будемо навідуватися до вас. Приймете нас у гості?

— Будь ласка! Просимо! Ждемо! — ґречно загомоніли ми вголос.

— Щоб тебе в дорозі возом переїхало! — додали ми стиха.

Вози рушили з місця, деренчали бляшаними чайниками та відрами. Ми рушили за возами. Двадцять верст до села ми, звісно, мали пройти пішки. Раптом, уже коло воріт, Кашин схопився й спинив нашу процесію.

— Хлопці! — скрикнув він. — Макара забули! Макара нема.

Ми роздивилися, Макара і справді не було. Опізнився чи зрадив? Саме тієї хвилини, як ми збиралися вирішати це питання, хвіртка розчинилась і до подвір'я вскочив захеканий Макар. В правій руці він тримав футбольний м'яч, у лівій — добрий пакунок грубезних книжок. Макар, найфанатичніший наш футболіст, був у нас охоронцем м'яча. Він його латав, мастив касторкою, надував і заклеював камери. Щодо книжок, то, певна річ, без хоч невеличкої бібліотеки Макар не міг би виїхати за межі міста на два місяці.

— Ура, Макар! — зустріли ми його. — А де ж твої речі, Макар?

— Розумієш, — заметушився запеклий книжник-футболіст, — взагалі, я не встиг. Поки я зібрав книжки, дивлюсь — без п'ятнадцяти сьома, я скоріше за м'яч і сюди…

Макарова інформація була, звісно, зустрінута гомеричним реготом.

— Як же ти спатимеш, Макар, без ковдри?

— О! — Макар, виявляється, по дорозі сюди встиг вже про це подумати. — Взагалі, це дурниці! На селі, знаєте, є така штука, зветься половою, в неї можна заритися по шию, і буде тепло, як під периною! Крім того ж, взагалі сіно, солома і таке інше. А білизни, взагалі, більше одної пари й не потрібно. Там же, кажуть, під боком став — пішов, значить, і виправ собі підштаники…

Інспектор спустився з ганку й підійшов до Макара теж. Його заінтригував пудовий пакунок з книжками.

— Що це за книжки? — поцікавився він.

— Взагалі, так собі, знаєте, книжки…

— Белетристика? Підручники?

— Ну да, знаєте, і белетристика, і підручники, взагалі!

— Ану, розв'яжіть.

Гомін незадоволення пройшов по нашій лаві. «Що це, огляд? Трус?»

— Розв'язуйте, розв'язуйте! — підохотив інспектор вже цілком офіціальним, інспекторським тоном.

Макар знехотя підкорився. Він розв'язав шворку, і стовпчик книжок розсипався по крилу ґанку. Інспектор висмикнув з купи кілька. Це була непогана колекція гуманістів середніх та ідеалістів нових віків з кількома безперечно рідкісними екземплярами. Поміж них були перемішані окремі книжки Конан-Дойля[211], Бусенара[212] і Жакомо[213]. Одначе особливу увагу інспектора привернули: Юм — «Исследование о человеческом разуме»[214], Спенсер «Основные начала»[215] і Арістотель «Этика»[216]. На його обличчі відбилося відразу і здивування, і поблажлива зверхність:

— Невже ви, Макар, думаєте, що розумієте ці книжки?

— Я ще не читав їх, Юрію Семеновичу…

— І не читайте…

Макар промовчав.

Інспектор раптом кинув бровами на очі. Книжка, яку він висмикнув щойно, не вподобалась йому.

— А це мені доведеться у вас забрати…

— Юрію Семеновичу!

— Да, да! Одержите, як закінчите гімназію.

То було: Герцен — «Кто виноват?»[217].

— Але ж це белетристика, Юрію Семеновичу.

— Це нічого не значить.

— Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…

— А чия?

Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!

Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.

За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!

Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині:

За чотири години путі похриплими, надірваними голосами ми переспівали достоту весь наш гімназичний пісенний репертуар. Заспівували Аркадій Петрович і наш неодмінний співець Матьожа Туровський.

НОВІ ЗЕМЛІ ВІТАЮТЬ НАС

Ми спинилися на пагорбі.

Звідси, з узвишшя, ми бачили світ довкола нас великим радіусом кілометрів на двадцять. До обріїв, скільки сягало око, чергувалися картатою плахтою луки, поля і толоки. Де-не-де їх несподівано розтинав байрак з хаотичним розчепір'ям ярів, приярків і переярків. Де-не-де хвильною стіною здіймався грабовий перелісок з молодим зрубом. Який широкий простір! Яке вільне й непережитне почуття простору!

Впрост перед нами, в глибокій балці лежав величезний і чистий став. Він був до півкілометра завширшки і кілометрів два завдовжки. Він кінчався греблею, млином і вузенькою річечкою. Але за півкілометра річка знову розпливалася великим плесом трохи меншого, широкого й чистого ставу. Потім знову була гребля, був млин, і витікала вузенька річечка. І так — скільки бачило око, без кінця, поки третій чи четвертий став не зникав за зворотом розлогої, широченної балки. Став, гребля, млин, річечка, став — так майже колом оперізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев. На вершині горба, в гущавині садів і в плямах широких доріг, біліли й синіли хати під стріхами. То були Бидлівці. Ху, як це було прекрасно!

В цей час з-за вигибу узвозу, просто до нас, виринула доволі кремезна, дарма що юна, постать. На голові в неї був гімназичний кашкет.

— О! Мілорд, а ви якими судьбами тут?!

Весело оскирюючись, до нас підійшов однокласник Потапчук.

— Драстуйте, Аркадію Петровичу! — скинув він кашкет до педагога. — Здорові, хлопці! — привітався він і до нас, вдаривши найближчих своїм здоровенним кулаком по плечах.

Зустріти серед невідомих полів і ланів, під неосяжним і вільним небозводом, у гарячих променях літнього сонця свого шкільного товариша — це особливо весело і приємно. Ми оточили Потапчука з радісними вигуками й замолотили його кулаками всі враз. Сердега насилу видерся.

Петро Потапчук, незважаючи на свою дебелу й кремезну, несподівану для сімнадцяти років, постать, був у нас в класі малопомітною особою. Не позначаючися видатними здібностями, він був, проте, всупереч гімназичним традиціям, дуже ретельний до навчання. Майже щороку його виключали з гімназії за «невзнос платы за право учения». Ї щоразу, поблукавши тижнів зо два вигнаним з гімназії, Потапчук повертався нарешті коштом спеціальних благодійних вечорів або ще через якийсь принагідний випадок. Був Потапчук одним з найбідніших учнів нашого класу. Він навіть не мав ніколи власних підручників і користувався тут також з ласки товаришів. Його мати, удова, мала в Слобідці мікроскопічну хатку з мікроскопічним коло неї городом. Щодо землі, то стара Потапчукова мала її всього півморга за три кілометри від села.

Поява Потапчука тут, далеко від міста, була нам надзвичайно приємна. А втім, треба сказати, особливу радість виказав Макар.

— Хлопці! — мало не зайшовся він. — Це ж чудово! Потапчук — одинадцятий! Він непоганий футболіст! Звичайно, взагалі, трохи доведеться підтренувати. Ми перекинемо Воропаєва на місце Жайворонка, а Потапчук стане за першого бека. Га?

— Гайта-вйо! Вішта вйо! — засмикали віжками наші фурмани і, порипуючи загальмованими колесами, наші вози покотили узвозом униз, у балку, до ставу, до греблі й млина. З веселими вигуками, зраджуючи нашу семикласницьку дорослість, ми раптом кинулися попереду возів наввипередки. Село бігло назустріч нам — з усіма своїми вулицями, майданами, садками, обійстями та будівлями.

Ми були мандрівники, навігатори, сміливі мореплавці, і це якийсь невідомий острів сплив назустріч нам із надр океану, з тайни. Не позначений досі на карті, він трапився нам на нашому морському шляху. Дивне, невідоме плем'я заселяє цей острів. Ми перші мусимо відкрити і вивчити його.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ І ПЕРША НІЧ

Перший наш хліборобський день нам. довелося робити на полі в сільського старости.

Сільський староста був дука на ціле село. Він не був сам запасний, не мав таких і поміж родичів. Навіть синів у нього на війні не було, бо був від першої жінки бездітний, а друга породила йому чотирьох дочок. Ці чотири дочки — ситі й огрядні дівки — разом із найнятими женцями могли легко і швидко впоратися на десятидесятинному старостівському грунті. Допомагати їм не було ніяких підстав. Але дарма, ми мусили почати нашу роботу саме тут.

Справа в тому, що ніхто з селян, жодна з дружин запасних, допомагати яким ми приїхали, не погодилася пустити нас до себе на роботу…

«І що вони можуть, отакі шмаркачі? — простісінько нам у вічі говорили вони. — Таж вони тільки хліб попсують. Там того жита чи й вжнуть, а вже руки собі повжинають та ноги повикошують!..» Закінчувалися, такі фрази глузливим реготом і вже зовсім не пристойними епітетами на нашу адресу. Ми були збентежені, засоромлені й обурені.

Отут і прийшов нам на допомогу сільський староста. Він вважав це за свій обов'язок як представник місцевої влади. Адже за це могла йому десь потім від когось вийти якась подяка. Та й що гріха таїти, варт було рискнути півморгом для нашого навчання, щоб потім, вдвоє швидше обробившись за нашою допомогою, послати дочок на поденне. Адже робочі руки були дорогі, і найбідніші вдови та запасні любісінько віддавали з урожаю третій сніп. А до війни він сам платив десятий і навіть п'ятнадцятий.

Ми вирушили в поле на світанку другого дня.

Була четверта година, і щойно розвиднювалося. Дерева й кущі стояли довкола тихі й непорушні, похилившись додолу важкими, росою набряклими вітами. Метушилися й гомоніли по дворах і серед вулиці величезні зграї горобців. Лінивою ходою виходили за ворота корови, здіймали голови догори й довго та гучно мукали. Потім спускали голови до землі й тихо брели за чередою. Незчисленні півні перегукувалися з усіх кінців привітальними й радісними криками. Їх перегукувалося щонайменше кількасот, але з-посеред тих кількохсот голосів не було й двох подібних між собою.

Ми йшли, кулячися й здригаючись від вранішнього холодку. На лівому плечі в кожного, обгорнутий жмутом сіна, лежав серп, за очкуром стирчав дебелий тесаний юрок. Ми мали жати й в'язати. В ті часи на Поділлі і пшеницю, і жито неодмінно жали. Косили лише ячмінь та овес. Позаду нас ішли четверо старостиних дочок і двоє чи троє його найманих женців. Вони голосно перебалакувалися між собою і жирували із стрічними парубками. Їхня горлова, подільська вимова бриніла твердо і дзвінко.

Зілов уважно прислухався до балачок позаду.

— Ви помітили, хлопці, — за якийсь час заговорив він, — як чудно вони говорять? Я щось погано їх розумію…

— Чому «чудно»? — здивувався Потапчук. — І всі селяни тут, у нас на Поділлі, так говорять. Що ж тут незрозумілого?

— Тобі добре, ти сам селянин… Яке це справді свинство! Довкола нас селяни, вони, так би мовити, годують нас, а в гімназії нам навіть не викладається української мови!

— А пам'ятаєш, Зілов, — скрикнув Сербин, — як ми зустріли перших полонених на військовій рампі? І Матьожка тоді теж був, пам'ятаєш? Вони теж говорили так само?

— Нічого дивного, сер! — озвався і Репетюк. — То були галичани. І під Австрією, і під Росією живе чимало українців. Це трагедія України, кабальєро…

Вулиця скінчилася, і ми вийшли за село. По ярах, схилах і погорбах, скільки бачило око, до самого горизонту, схованого за ламаними й гнутими лініями горбистих обріїв, скрізь половіли врожайні, стиглі жита. Благенький вранішній вітрець вдаряв то тут, то там по верхах полів і плямив дрібними нервовими брижами величезний розлогий і спокійний ландшафт. Враз червона заграва просто нас на сході зблякла й зблідла. Ту ж мить гарячий вогонь вдарив нам у вічі і попік зіниці.

Коли за мить ми розмружилися — з-за обрію просто в вічі нам било щедрим промінням нестерпно яскраве сонце. Воно залило все довкола своїми скісними ще, але незмінно могутніми променями і вмить запанувало над усім. Воно проникало навіть у груди, в серце людини. Воно роздимало груди живою радістю і примушувало серце битися дужче, чіткіше й голосніше…

Старостине поле було зразу за сільською околицею. Наше навчання почалося при перших же проміннях вранішнього сонця. Інструктори — Репетюк та Потапчук — побрали серпи і швидко пройшлися один за одним вздовж приділеної нам полоси. Серпи свистіли в їхніх руках, і з тихим шелестом падало позаду їх ізжовкле, тучне жито. З сусідньої ділянки, де розташувалися найняті жниці, почулися здивовані вигуки:

— Матінко моя, таж за ними й не вгнатися!

Наука почалася. Затиснувши міцно серпа у правій руці, треба було нахилитися і впоротися кінцем серпа в тісну гущавину стеблин, описавши велике півколо. В цім півколі, тобто тепер в середині серпа, мало бути рівно стільки стеблин, скільки може в цей час охопити розтулена жменя лівої руки. А також скільки стеблин, стиснутих тісно, може, не напружуючися надто, переполоснути в своєму зворотному рухові пилясте лезо серпа. Після того треба вижате пасмо перекинути рівно, не розсипавши, через ліве плече і кинути на стерню позаду себе. Крім того, щоб не спинятися й не наздоганяти потім себе самого, треба навчитися слідкувати за своїми ногами. Їх треба пересувати в такт зажинові, переступаючи лівою на першому і правою на другому, зворотному, рухові руки. Зажинати треба вершків на два від землі. З женця, що зажинає при корені, глузують, що він «цирульник». Женця, який лишає високу стерню, дражнять «патлатим».

Треба сказать, що весь цей процес здається складним тільки по-писаному. Насправді нічого складного в ньому нема. За півгодини вже кожний з пас опанував секрет зажину. Правда, за ці півгодини ми далеко відстали від жниць, які йшли сусідньою полосою. Ми вижали якраз половину того, що вижали за цей час чотири старостині дочки. Втім, у другі півгодини ми, тридцятеро, вже вправилися вирівнятися з ними чотирма, дарма що десятеро з нас закривавили собі руки, а Макар начисто відтяв собі м'якуш лівої долоні.

Зате ще за півгодини ми раптом з жахом відчули, що це вже край і далі робити несила. Руки горіли, голова гула, в'язи розламувало. Найгірше ж було — нахилятися. Поперек реагував страшним і зовсім нестерпним болем. Кістки, здавалося, зійшли з своїх місць, вони терлися одна до одної, і кістяк щосекунди загрожував розсипатися.

Першим, як йому здалося, дезертирував Сербин. Сонце пекло немилосердно, губи зсохлися, в очах пішли темні брижі. Сербин відкинув серп і навкарачках поплазував у рівчак.

Але рівчак уже був зайнятий. Там лежали Зілов і Аркадій Петрович.

— Розумієш! — застогнав Зілов назустріч. — Це, очевидно, працюють якісь інші м'язи. Я можу гупати молотом по ковадлу щодня три-чотири години вряд, а тут за дві години мене розломило просто надвоє.

Тоді Сербин, не криючися, витер сльози.

— Я повернуся додому. Хай йому чорт! Так і буду білоручкою! Хай! Що я можу зробити? — він схлипнув і заплакав. — Мені руки зараз повідпадають. А спина про… просто… спу… пу…

Аркадій Петрович застогнав і розплющив очі.

— Друзі, — прохрипів він, — будь ласка, намочіть мені рушника свіженькою водою… в мене голова розвалюється… І я сам не зможу… ніяк…

Зілов взяв рушника і, постогнуючи, поліз з рівчака на поле. Вода була в тикві на сусідній ниві. Сербин посунувся і собі. Лежати він, виявляється, теж не міг. Коли він рухався, поперек не так дошкуляв.

Коли вони з Зіловим відійшли до п'ятнадцятки, під якою стояли тикви, там були дві жниці. Вони жадібно пили воду, заломивши голови й перехиливши тикви до рота. Тоненькі струмочки води жваво бігли по шиї, по грудях за пазуху.

— Йой! — верещали молодиці, немовби їх хтось лоскотав, і розтирали сорочкою патьоки води по гарячих, розчервонілих тілах.

Зілов з Сербиним напилися й собі аналогічним способом і намочили Аркадієві Петровичу рушника. Молодиці поглядали на них скоса, грайливо посміхаючись:

— Йой, біднесенькі, як вони заморилися, бігме!

Силкуючись потрапити їм у тон і відповідати їхньою ж мовою, Зілов солідно й недбало відказав, що вони зовсім і не заморилися, а просто н їхнього начальника від сонця заболіла голова, і вони прийшли намочити ганчірку.

— Ая! ая! Там вже чи голова, чи не голова, а попервах переболіти кожному тра! — і молодиці весело, проте співчутливо, зареготали. — А й молодесенькі ж ви які! Чим воно там і робити? — і старша з молодиць поплескала Зілова по плечах і помацала йому груди. Її рука неждано зустріла дебелі, витренувані й загартовані м'язи спортсмена й коваля. — Йой! — здивувалася вона. — Таж воно здорове яке!

В цих словах було і здивування, і пошана, і ще щось незрозуміле, але хвилююче. Зілов відчув раптом, як невідь із чого він червоніє.

Молодиця підперла щоку рукою і зажурилася:

— Отакий і Савка мій був перед тим, як його на війну забрато. Виссали вже з нього, мабуть, і соки, й молоки. Йой, горенько мені бідній, і що ж то я буду робити? Нікому за мене дбати, нікому мене й пригортати. Горпино! — гукнула вона до другої молодиці. — Ти Савку мого пам'ятаєш? Ото леґінь був! Га?

— Був… пам'ятаю, — ліниво відказала подруга. Її увагу забрало зараз зовсім інше. Її зацікавили постоли на ногах у Сербина. Їхавши на польові роботи, Сербин пішов на ярмарок і купив собі справжні, хороші, міцні й красиві селянські постоли.

— Іч, постоли які! — заздро протягла молодиця. — Що добрі, що дебелі! І мені б по нозі саме впору! — Вона поглянула на свої босі ноги і закотила спідницю до колін, милуючися з своїх литок, м'язистих, смуглявих і міцних. — Виміняй, парубче, постоли, га?

Сербин зустрів її пильний і гострий погляд, якийсь чудний і таємний з-під примружених повік, і розгубився. Він не знав, що сказати. Він розумів, що це жарт.

— Ну да, — нарешті знайшовся він. — А що ж мені буде? Молодиця пустила бісики з очей:

— До неділі і босий походиш, а в неділю на вулицю вийдеш: нащо тобі постоли, коли біля тебе така файна молодиця в постолах буде? — Вона крутнулася на місці, грайливо притопнувши босими ногами. — Чи я тобі не красна?..

Вона не докінчила. Сербин глянув на неї. Він відчув, що червоніє — як рожа, як мак, як сама кров. Ху, чорт, він ніколи й не думав, що в нього так багато цієї самої крові!

Молодиці зайшлися сміхом і, війнувши спідницями, зникли за копою.

Коли туман одлинув з Сербинових очей, він глянув на Зілова.

— Га? — спитав він.

— Ну да… — відказав Зілов.

І раптом вони відчули, що їм зовсім не боліли попереки, не шуміло в головах. Вони не почували найменшої втоми. Навпаки, їм так хотілося робити, рухатися, діяти. Забувши віднести Аркадію Петровичу рушник, вони похапали серпи й кинулися до полоси. Не перепочиваючи, вони жали до снідання.

Перший робітничий день довелося закінчити раніше, ніж сподівалися. До третьої години всі наші женці, за винятком лише Потапчука, вибули з строю і звалилися з ніг. За нормою ми мали робити до п'ятої години.

Розбиті, виснажені, ледве тягнучи ноги, але щасливі й горді, ми повернулися до села.

Перший день закінчено з непоганими для початку показниками. Чотири копи ми все ж таки поставили. Це двісті сорок снопів. Пересічно по десять на брата. Правда, молодиці повижинали за цей час по копі. Але ж це було тільки вшестеро проти нас. Ура! На відзнаку нашої перемоги ми ввійшли до села з піснею. Але, добравшися додому, ми враз охляли й підупали. Пісня забрала останні наші сили. Ми ледве переступили поріг.

Жити мали ми в місцевій школі. З чотирьох її класів було винесено парти і просто на підлогу накидано горами сіна. Це й було наше «умеблювання» — наші ліжка, наші крісла і стільці. Кожний одгорнув собі купку сіна й кинув на неї простирадло, ковдру і клунок. Це була його постіль і взагалі його куток. Ми розмістилися в трьох класах по десятеро, а четвертий зайняв Аркадій Петрович. Їдальня була' влаштована в коридорі. Вздовж вікон ми зсунули вузькі і довгі класні столи.

Наше повернення з поля вітали густою парою два казани — з борщем і з кашею. Дека з накраяним свіжим житнім хлібом, тридцять бляшаних мисочок і тридцять запашних новеньких липових ложок лежали довкола них. Аромат їжі вдарив нам у зморені голови і сп'янив, як ефір.

Їсти! Ах, як хотілося їсти!

Але перед тим, перед їжею, перед обідом, треба було хоч на секунду спочити. Отак — кинутися на гору пахучого сіна, простягтися горілиць і розкинутися на м'якому змореними, змученими, виснаженими членами. Руки, ноги, крижі, в'язи і поперек! Ох, поперек насамперед! Бідний нещасний поперек! Примружити очі й замовкнути. Не говорити, не чути! Ні, не спати і не дрімати навіть, а так тільки — примружити очі і глибоко зітхнути…

Куховарка марно бігала коло нас, марно гукала і штурхала нас попід боки. Майже ніхто з нас так рано й не звівся. Розкішний борщ, чудова каша захололи й застигли. До них ніхто й не торкнувся.

Тільки ввечері чи вночі, — а може, то було і не тої, а зовсім іншої ночі, — словом, коли вже в класі було зовсім поночі, Кульчицький і Воропаєв раптом почали нас будити. Вони бродили серед нас, наступали нам на ноги, зачіпалися, падали через наші тіла і хихикали. Вони хапали кожного з нас по черзі, трусили, щось шепотіли у вуха, дихали просто в лице гарячим схвильованим диханням, сіпали за руки й ноги, лоскотали під ребрами. Вони розповідали щось хвилююче й стидне. Серце починало сполохано колотитися. Але втома брала своє. Серце слабло, образи поринали в туман, ми тільки мукали, мотали головами, дриґали ногами, одбивалися від напасників і валилися знову на сіно. Вони не були вони, вони не були реальні, вони — снилися. То був тільки сон. І все зникало, потопало й гинуло в чорному, непереборному, всемогутньому сні. Ніч тривала безконечна, як вічність, і промайнула коротко, як мить.

ЖИТТЯ ВЛАШТОВУЄ НАМ ЗУСТРІЧ

Не минуло й тижня, як ставлення до нашого загону в селі змінилось докорінно.

За цей час кожний з нас пересічно досяг половини рівня роботи справжнього найманого женця. Це означало, що нас тридцятеро могли легко замінити п'ятнадцятьох кваліфікованих женців.

Тепер щоранку, вдосвіта, ми прокидалися в своїй школі, немов у баштах обложеної фортеці. Гомінкий і галасливий натовп жіноцтва оточував наш дім. Жінки стукали в двері, сварилися між собою й лізли у відчинені з ночі вікна наших класів. Коли невиспаний Аркадій Петрович з'являвся на ґанку, протираючи свої посоловілі очі, швидкий жіночий натовп кидався до нього й шалено збивав його з ніг. Переляканий Аркадій Петрович рятувався тільки тим, що чіплявся за поручні і не давав себе одірвати від східців. Один проти півсотні або й більше жінок він був абсолютно безпорадний.

Жінки репетували:

— Паноньку! До мене сьогодні!

— Господин начальник, ви учора мені обіцяли!

— Паничику ріднесенький, мені б хоч би з п'ятеро! їй же богу, пшениця повисипається! Перестояла вже!

— Бреше вона! їй невістка з дітьми помагає!

— Собака бреше, а ти за нею!

— А різала-порола! Думаєш, як твоєму «єгорія»[219] пришпилили, так ти вже сама главна на все село? А в мого он обидві ноги прострелені!

— Бо він у тебе самостріл, а мій геройством заслужив.

— Самостріл? І-і-і-і!

Інші — багатші — тихенько пробиралися з заднього ходу або влазили через вікна і втискували нам до рук різ>ні подарунки. Тут були і курчатка, і свіженькі яєчка, і гусочки, і качечки, і палянички, і глечики з суницями, і сметана, і масло, і інші ласощі сільського меню.

— А сніданок який я вам, хлопці мої, зберу! Яєчні насмажу, молока напряжу, молодесенької цибульки накришу, а суниць у мене ціле цеберко! Будеш їв, скільки тобі заманеться! І шовковиця є, кислички вже достигають! Хлопчики мої гімназистики! Ходіть до мене, допоможіть бідній удові.

Наше товариське вирішення було — допомагати в першу чергу найбіднішим. Отже, приймати подарунки було поміж нас суворо заборонено. Так само заборонялося користатися з ласки хазяйок і ласувати їхніми сніданками, обідами та полуденками. Ми були на казенних харчах. Виходячи вранці, ми випивали по кухлику молока з житнім хлібом. Біля десятої ми снідали на полі принесеним із собою розігрітим тут же кулешем. О другій ми полуднували салом та цибулею. О п'ятій ми кінчали роботу й верталися обідати додому.

Звісно, ми категорично відмовлялися від подарунків, які приносили нам до школи, але треба признатися, що на полі ми хутко звикли не гребувати запропонованим нам їстівним. Під час роботи юнацький апетит сягав звірячої ненажерливості, а казенний пайок був все ж таки доволі обмежений та одноманітний. Крім того, був то вже час продовольчих труднощів, і в місті ми вже жили на хлібних та цукрових картках. Вареники з вишнями, молода картопля з колотухою або борщ із курчам — ласощі, які пропонували нам в деяких хатах, — все це дуже спокушало нас, і не завжди щастило нам додержати об'єктивної безсторонності у виконанні черги. Багатше жіноцтво хутко навчилося купувати пас, ще звечора підмовивши на паляниці та коржі.

Другого дня після розподілу загону на три артілі, щойно визволивши Аркадія Петровича з верескливого й гарячого жіночого натовпу, Зілов поспішав до своєї артілі, що ладналася вже вирушати на поле. Раптом у півтемних сінях він наштовхнувся на якусь жіночу постать, що причаїлася біля дверей. Зілов перепросив і хотів був рушити далі. Але жінка спинила його, схопивши за руку.

— Паничу, — прошепотіла вона, — зробіть так, щоб хоча б кілька хлопців до мене пустили сьогодні.

— Я ніякий панич! — сердито відсторонився Зілов, якого звертання «паничу» дуже ображало. — Ви можете казати до мене так, як говорите до своїх хлопців на селі: «парубче». Крім того, я нічого зробити не можу. Є черга. Запишіться в чергу. Коли надійде ваша черга, ми прийдемо й вижнемо вашу пшеницю…

— Таж висиплеться ж, паничику, висиплеться… парубче!..

Поміж них раптом з'явився Кульчицький. Він проходив через сіни і почув останні слова молодиці. Вільно й впевнено він обняв жінку за плечі й на мить пригорнув до себе.

— Як твоє прізвище, кажи мерщій! — прошепотів він.

— Стецюра Вівдя, — таким же шепотом відказала жінка.

— Прийдемо… — кивнув Кульчицький, — іди на вулицю і чекай, зараз виходимо…

Коли Зілов вбіг до кімнати, Кульчицький саме гукав:

— Ну, швидше, швидше, хлопці, перша артіль вже пішла. Рушаємо на парах!

— До кого ми йдемо? — запитав Зілов.

— До Стецюри Вівді, — хитрим оком кинув на нього Кульчицький, Зілов почервонів.

— Слухай, Кульчицький! — сказав він. — Адже це свинство. Сьогодні черга не Стецюри. Ми приїхали сюди не чорті для чого, а обслуговувати дружин запасних!

— Дурень! — зареготав Кульчицький. — От іменно: обслуговувати дружин запасних. Фраєр! — І, зареготавши знову, Кульчицький висолопив Зілову язика…

Кульчицький, Воропаєв і Репетюк верталися того дня додому окремо від артілі, аж увечері. З поля вони пішли відразу не на обід, а завернули до хазяйської хати напитися води. З кухлями води їх зустріли там красуня Стецюра Вівдя та її сестра Мотря, така ж солдатка, як і вона.

За п'ять хвилин тут же нагодилася й жвавенька та весела сусідка, молодиця років двадцяти, якій, виявляється, теж треба було б дістати хлопців на поле позачергово…

Було, отже, пізно, коли приятелі вибралися на вулицю. Сутеніло. Жовто-фіалкова заграва на заході блідла й половіла. З різних кутків села зринали, злітали високо і раптом уривалися широкі, високі й надривні дівочі співи. То дівчата верталися щойно з поля, з жнив. Хати Стецюр були в завулку. Завулок вибігав на невеличкий майданчик з криницею в центрі та традиційними колодками трохи осторонь. Наші приятелі побачили на колодках кілька невиразних у півсмерку постатей і червоні жарини цигарок. То були, мабуть, хлопці, парубки чи діди. Проминаючи їх, Репетюк, Воропаєв і Кульчицький, за сільським звичаєм, скинули кашкети і привіталися. Курці на колодках промовчали. Не спиняючись, приятелі прискорили ходу. Але тут раптом з колодок почулося, безперечно, адресоване до них:

— Гей! Мой! Зачекайте!

Особливої чемності в тоні поклику не було. Репетюк, Воропаєв і Кульчицький перезирнулися.

— Побіжимо? — прошепотів Кульчицький.

Але поклик наздогнав їх удруге, і на цей раз надто категоричний і змістом, і тоном:

— Сказано: почекайте. Чи ковінькою по ногах кидати? Виходу не було. Приятелі спинилися.

— Підійдіть сюди!

Секунду повагавшись, хлопці мусили виконати цей наказ, щоб приховати свій переляк. Спроквола вони рушили до колодок, до півдесятка вогників у сутінку.

— Битимуть… — прошепотів Кульчицький посинілими губами. — Бачили, як ми від Стецюр виходили…

За три кроки від колодок приятелі спинилися.

— Добрий вечір, — повторив Репетюк.

Темні постаті на колодках знову промовчали. Тепер вже було видно, що то солдати. Можна було розібрати сіруватість їхніх гімнастерок, ґудзики погонів на плечах, кокарди на кашкетах. Всі як один вони держали руки на широких білих косинках. Вони були ранені. Наші приятелі зітхнули легше. Небезпека не була вже така велика. Адже в кожного з ворогів було тільки по одній руці. Мовчанка тривала з півхвилини. Потім один із солдатів — він був трохи гаркавий — хрипко й сердито прокричав:

— Ви от що, хлопці, хоч ви собі й гімназисти, а коли до наших молодиць будете бігати, так глядіть — ноги поперебиваємо!

В цей час в тіні вулиці раптом з'явилася ще якась постать. Вона привіталася, підійшла ближче і весело повторила своє привітання. То був Потапчук.

— Перезнайомилися вже? — кивнув він на наших приятелів та на солдатів. — Ото й добре!

Поміж солдатів почулося пирхання:

— Та не дуже-то й познайомилися! А ти, Петре, звідки? Чого поночі бродиш? Чи до Килинки вирядився?

Сміх зазвучав удруге, але тепер це був уже веселий і товариський сміх.

Потапчук був тут своя людина.

За дві хвилини наші приятелі сиділи вже на колодках, впереміжку з солдатами, і частували нових знайомих «льогкими» цигарками. Зав'язувалися балачки.

— А де це вас поранено, землячки? — з пошаною кивнув на білі косинки Воропаєв. — Аж чудно, усіх однаково — у праву руку?

Тепер уже зовсім щирий і веселий сміх відповів на це запитання. Гумористичні вигуки акомпанували йому:

— «Чемойданом» гахнуло!.. Отакий з німця стрілок, усіх однаково поцілив!.. Він навмисне праві руки відстрілює! Ха-ха-ха!..

Гаркавий, що обіцяв поперебивати ноги, нарешті підсумував загальні веселощі:

— Таж вони самостріли…

— А в тебе хто стріляв?

— Таж не ти, мабуть. Сам прострелив.

Регіт залящав голосно і довго. Вояки-самостріли аж качалися на колодках.

Для ввічливості наші приятелі також вдали, що посміхаються. Проте особливого потягу до сміху вони не відчули. Бачити самострілів їм довелося вперше. Тим паче чути, як вони сміються й хваляться зі свого вчинку. Адже самострільство, тобто ухиляння від війни, це ж не що інше, як найтяжчий вияв зради вітчизні.

— А як же з війною до побідного кінця? — несміливо поцікавився Воропаєв.

— Шукав циган кінця в кільця… — прилинула з темноти невесела й лінива відповідь.

Дружний регіт, проте, завершив і цю приказку. Компанія самострілів була нівроку смішлива.

Пересміявшись, гаркавий заговорив знову. На цей раз мова його була зовсім приятельська.

— От ви, хлопці, гімназисти, значиться… тобто, виходить, грамотні… Може, почитаєте нам, що це воно отут пишеться? Га? На базарі я вчора, значиться, був… — Він скинув кашкет і вийняв з нього акуратно згорнутий вчетверо папірець. Обережно розгорнувши, він простяг його Репетюкові. Потім, немов передумавши, одсмикнув руку і передав його Потапчу-кові. — Прочитай, Петре! Іду це я, значиться, по базару, коли це хлопець, такий з себе миршавенький, тиць мені до рук і гарчить: «Прочитаєш, землячок, другому передаси». А я, конешно, неграмотний…

Потапчук узяв папірця і розгорнув його. Затягтися цигаркою, він на мить кинув коротким червонуватим спалахом на дрібні рядки впоперек друкованого папірця. При цьому спалахові можна було встигнути прочитати тільки один горішній неповний рядок у правому кутку. В ньому було:

Потапчук затягся ще раз, і другий спалах вилупив із пітьми другий, друкований великими чорними літерами рядок:

А внизу сторінки, теж чорними літерами, було:

Репетюк, що сидів поруч з Потапчуком і заглядав через його плече в папірець, схопив міцно Потапчука за руку:

— Слухай! Це прокламація! Ти знаєш, що таке прокламація?

— Що? — Потапчук спокійно згорнув папірця і поклав його собі до кишені. — Темно! — сказав він до всіх. — Не вчитати. Мабуть, лист якийсь. Приходь, Якове, завтра на вулицю раніш, я тобі розберу.

Хлопці нарешті рушили додому, розпрощавшись із своїми новими знайомими. Потапчук теж пішов ночувати до школи.

Завтра у нього на своєму полі роботи не було, і він вирішив піти з нашою артіллю.

— Чортзна-що таке! — загарячкував Воропаєв як тільки зникли за рогом вулиці вогники солдатських цигарок. — Ганьба! Самостріли! Боягузи! Зрадники! Німецькі запроданці!

— І чого б я кип'ятився? — здивувався Кульчицький. — Ти що, комендант міста? Жонаті хлопці! Таких баб покидали! Та якби от Вівдя була б мені жінка, а я на війні…

— Ти дурень! — розсердився Воропаєв. — Ми патріоти і мусимо піти до волості й заявити на них.

МИ МОВЧИМО

Другого ранку наша команда працювала кілометрів за два від села, на полі у Вівдиної сусідки. Календар нашої команди вже цілком перейшов до рук наших донжуанів.

Але не те зараз хвилювало нас. Навіть Зілов — найнетерпиміший з-поміж нас до донжуанського принципу обслуговування жінок запасних — і той сьогодні забув сперечатися на цю тему. Ми були надто зайняті обговоренням учорашньої прокламації.

Під проводом нашої веселої й жвавої хазяйки ми щойно прийшли на поле і ладналися вже ставати до роботи, коли це Репетюк спинив усіх нас:

— Стривайте, джентельмени! Зараз містер Потапчук покаже вам цікаву штуковину!

Ми згрудились довкола Потапчука. Він вийняв прокламацію, розгорнув її і прочитав від дошки до дошки. Ми слухали з роззявленими ротами й викоченими очима. Нам аж заціпило від подиву.

Добра половина з нас, треба признатися, досі навіть не чули про існування таких речей, як «прокламація», «нелегальна література», «підпільна робота». Туровський, Сербин і Кашин мали сміливість тут же признатися в цьому. Вони насамперед запитали — а що ж таке, власне, прокламація? Одначе потреба пояснення відпала зразу ж сама собою, тільки-но почав читати її Потапчук.

«Пролетарии всех стран… народы, которых убивают и разоряют… товарищи… без аннексий и контрибуций…» — ці не вживані в нашому гімназичному лексиконі фрази й слова хвилювали насамперед своєю забороненістю!

Це були гімназисти сьомого класу класичної гімназії міністерства народної освіти. Нас непогано навчено історії руських царів по Іловайському, теорії словесності — по Сіповському, психології й логіки — по професору Челпанову[220]. Ми досконально опанували секрет хрії[221] [222], непогано писали «рассуждения» на «вільні» теми, наприклад: «О непротивлении злу» або й на курсові, наприклад: «Лишние люди в сочинениях И. С. Тургенева». Ми розбиралися в тонкощах поезії Древнього Риму і почували себе між анапестів, хореїв і чотиристопних ямбів затишно й мило, як серед старих і привітних друзів. Ми читали вже а лівр увер[223] по-німецькому і по-французькому. Ми знали напам'ять всі тексти з катехізису, а також усі літургії та єктенії. Ми навіть дещо розумілися в алгебрі, геометрії та фізиці — в межах курсів Кисельова або Краєвича. Нас усього цього вчено щодня п'ять годин, за сто карбованців річної плати, під невсипущим наглядом директора, інспектора і доглядача. Але ніде, ніколи ні словом ніхто не обізвався до нас про якісь суспільні явища, про взаємини між колами суспільства, про суспільство взагалі. І от

Прокламація відповідала, на кого падає відповідальність. Вона говорила, що позаду тих, хто розпалив світову пожежу, стоять панівні класи. Вона зверталася до трудівників міст і сіл з закликом не вірити своїм урядам, які кличуть знищити мілітаризм свого ворога. Тільки сам народ може знищити мілітаризм у своїй державі. Той трудовий народ, що гине на позиціях, обороняючи інтереси панівних класів, і за спиною якого в тилу ховаються ці панівні класи і багатії…

— А що таке «анексія»? — задихнувшися, запитав Зілов.

Піркес реагував експансивно:

— Правильно! Кому ця війна потрібна? Ненавиджу!

Воропаєв аж зблід.

— Що?! — зарепетував він. — Так по-твоєму, скоритися німецькому варварові? — він випнув груди і готовий вже був засукати рукава.

— Ну, покинь! — розсердився раптом Макар. — І Кант, і Гегель були німці!

— Іди ти, філософ! Війна до побідного кінця!

— Авжеж! — підтримав Кашин.

Над полем враз вибухнув ґвалт дзвінких юнацьких голосів. Ми сперечались, намагаючись перекричати один одного:

— Так і треба! Молодці революціонери!

— Дурак! Це просто свинство! Вони — німецькі шпигуни!

— Ти сам дурак! Це — соціалісти!

— І справді, два роки різанини, розору, руйнації!

— А зверніть увагу на народ…

— Контрибуція — це зрозуміло. А от — анексія…

— Ненавиджу!

— Хай буде мир!

— Геть німецьких запроданців!

Бронька Кульчицький один, власне, не брав ніякої участі в суперечках і вигуках. Але гармидер йому дуже імпонував. Він був великий прихильник галасу, гамору й тарараму. Він упав на спину, качався по землі і, задравши ноги догори, щосили репетував:

— Ой, малахольні! Ой, понт! Ура!

Наша хазяйка стояла осторонь, смішливо пхикала і, стидаючись, затулялася рукавом.

Справді, з нас-таки, мабуть, була непогана гумористична картина. Рано-вранці в перших проміннях сонця, під широким куполом чистого й прозорого небозводу, серед буйних та хвилястих просторів золотавих пшеничних полів — купка галасливих нестримних юнаків. Це було, мабуть, подібне до зграйки горобців, що шмигнули на купку просипаного зерна, пометушилися, поцвірінчали, погомоніли й пурхнули урозтіч, щоб зникнути назовсім в голубизні погожого дня.

Хазяйка раптом випростала руки в бік дороги.

— До нас щось їде, — сказала вона.

Ми озирнулися. Між високими житами, мов човен у піні прибою, поринав і виринав чорний міський фаетон.

— То, мабуть, не до нас, — відмахнувся хтось, одвертаючись, готовий продовжувати суперечку.

— Ба ні, саме до нас. Дорогою — он кудою б йому їхати тра, а воно ж навпрошки, суголовком їде. А я, саме до нас. Бігме!

— Хлопці! — враз аж присів Теменко. — Та то ж гімназичні коні. Вахмістр!

Справді. Тепер уже не було сумніву. До нас їхав гімназичний фаетон, і в ньому сидів інспектор.

— Приїхав-таки сукин син! Приймайте гостей! Ми похапали серпи й шухнули до межі.

— Зажинай, хлопці, метко. А то підійде, а ми перед непочатим стоїмо.

Десять серпів із свистом врізалися в жито. Високе стебління війнуло повним важким колосом і з тихим поскрипом піддалося шорсткому лезу серпів.

— Буржуй проклятий! — бурмотів Макар, похапцем засуваючи під сорочку якусь принесену з собою книжку. Навчений гірким досвідом, він уважав за краще не потрапляти з книжкою інспекторові на очі.

— А ви, Макаре, не вживайте слів, яких не розумієте! — відгукнувся з другого кінця лави Репетюк. — Буржуа — це зовсім не лайливе слово, а навпаки. Буржуа — так у Франції звуть кожну практичну, з достатком людину, що вміє…

— А я кажу — буржуй…

— Просто сволоч!

— Натравити б на нього соціалістів…

Жито хилилося й рипіло під нашими серпами. Уже за нами була полоса. Хазяйка й Потапчук ішли по ній з юрками й крутили перевесла. Вони мали за нами в'язати. Коли інспекторів фаетон спинився край межі, ми вже пройшли лавою сажнів десять по вузькій бідняцькій полосі. Ми вдали, що, зайняті роботою, ніби навіть не чули, як він під'їхав.

— Здравствуйте, господа! — проверещав, виходячи з фаетона, інспектор.

Ми зробили вигляд, що здригнулися від несподіванки, випростались, озирнулись і привітно, навіть захоплено, поспішили йому назустріч.

— Прекрасно! Прекрасно! — пищав інспектор. — Це ви вже стільки сьогодні викосили? Тобто, я хотів сказати, вижали. Молодці! Чудово!

Мій зробили вигляд, що дуже улещені і навіть ніяковіємо від комплімента.

— Як же ви тут поживаєте? Га? — інспектор силкувався, щоб його слова бриніли якнайменш офіціально. — Розпустилися, мабуть, тут, га? Аркадія Петровича не слухаєте?

Нарешті інспектор висловив бажання подивитись, як ми жнемо. Ми стали лавою і пішли полосою.

— Надзвичайно! Прекрасно! — заохочував він нас. — Це що таке — жито чи пшениця?

— Овес! — раптом вирвався Кульчицький, що став зухвалішим у сільському привіллі. Ми всі подавилися сміхом.

— Чудово! — декламував інспектор. — Надзвичайно!

Ми мало не лопалися від напруги стриманого сміху. На наше щастя, високе жито ховало наші розшарілі обличчя.

Нарешті інспекторові це набридло. Він сказав, що буде з нами снідати, а тим часом трохи спочине з дороги під «копною». «Копною» він називав п'ятнадцятку. Там, під п'ятнадцяткою, лежали купою наші тужурки, барильце з водою та клунок з їстівним. Інспектор відійшов. Ми легко зітхнули і, стиха кленучи, жали собі далі.

Так проминуло хвилин з п'ять. Раптом Кашин, що глянув з-під руки назад убік до інспектора, аж присів і пополотнів.

— Хлопці! — скоріше прохрипів, аніж прошепотів він. — Прокламація!..

Ми всі озирнулися до п'ятнадцятки. Лютий мороз вдарив нам по спинах і аж стягнув шкуру до хребців. Позаду, там, під п'ятнадцяткою, стояв, випроставшися на весь свій велетенський зріст, інспектор і тримав близько перед лицем невеличкий чотирикутник білого паперу. То була прокламація. Потапчук забув її сховати. Він просто покинув її поверх своєї тужурки, приваливши чимось, щоб не здуло вітром.

Інспектор кінчив читати і опустив руку з папірцем униз:

— Дежурный! — заверещав він так, що чути було, мабуть, аж під селом. — Кто дежурный?

Ми злякано перезирнулися. Хто ж був дежурний? Чорт побери, всупереч правилам розпорядку, ми ніколи не призначали дежурного.

— Хто ж піде? Кому піти? Репетюк, ви староста…

Але інспектор сам допоміг нам вийти з прикрого становища.

— Все сюда! — завищав він.

Спустивши серпи й похиливши голови, ми неквапом наблизилися.

— Эт-та что? — інспектор тримав прокламацію в лівій руці і правою колотив по зібганому папірцю. — Эт-та что такое, я вас спрашиваю?

Ми мовчали.

— Прокламация против войны?

Ми мовчали.

— Где вы се взяли?

Ми мовчали.

— Я вас спрашиваю, где вы взяли эту гадость?

Ми так само стояли і мовчали.

— Вы будете отвечать?

Ми мовчали.

— Кто не ответит мне сейчас, тот может считать себя с этой минуты исключенным из гимназии!

Тоді раптом виступив наперед Зілов.

— Ми… — він зашпурхнувся на першому ж слові, але зразу відкашляв і більш-менш щасливо закінчив своє речення. — Ми її знайшли, Юрію Семеновичу. По дорозі, як ішли сюди.

— Ложь! — обірвав інспектор. — Кто вам ее дал?

Ми мовчали.

— Такие вещи не находят. Их знают, у кого берут. Кто вам ее дал?

Ми все ж таки мовчали.

— Прекрасно! — Інспектор зжмакав і сховав до кишені злощасну прокламацію і рушив до фаетона. — Прекрасно!

Це вже не було те «прекрасно», яке він говорив нам десять хвилин перед тим, милуючись з нашої роботи. Це було лиховісне й страшне «прекрасно».

— Вскочили!.. Оце понт! — спробував поламатися Кульчицький, але в нього нічого не вийшло, і він замовк.

Весела й жвава наша хазяйка стояла поруч з нами і перелякано та стурбовано зазирала нам усім по черзі в очі.

— Біднесенькі мої, що ж тепера будете робити? Таж то, мабуть, Яків Юринчуків вам її, оту прокламацію, підкинув. Га? Чи ж правда, Петре? Він їх тут усім роздає. Проти війни, абощо! А я, а я, проти війни ж!

— Він! — Потапчук хитнув головою.

— І ви знали, що він вам давав?.. Сер?..

І на Репетюкове запитання Потапчук теж мовчки кивнув головою.

— Він — революціонер?

Потапчук кивнув і Зілову…

ЖИТТЯ ОБСТУПАЄ НАС З УСІХ БОКІВ

В найбільший розпал жнив зайшла раптом довга й нудна негода. Дощі вдарили відразу грозами, потім розсипалися нескінченною мжичкою й сльотою. Сиві і мляві хмари немов назовсім спустилися на землю й назавжди простелилися по полях важкими й паркими туманами. Щедрий врожай опинився під загрозою. Не зняті ще хліба полягли, місцями їх прибив град, у низинах поля затоплено водою й занесло мулом. Дороги роз'юшилися, мов баговиння. Роботи в полі тим часом припинилися.

Ми опинились ув'язнені в мурах нашої школи за суцільною сіткою дрібного дошкульного дощу: ми не мали ні шинелей, ні калош. Високі чоботи мав тільки Левко Репетюк. Він негайно ж їх взув і зник невідомо куди. Втім, догадатися було неважко. Ще кілька днів тому Репетюк захоплено розповідав, що за півверсти від села живе місцевий дідич і що в нього аж четверо дочок: єпархіалка, гімназистка, курсистка та найстарша — «на виданні». Ясна річ! Капітан Репетюк подався до «вищого світу».

Цей ганебний вчинок був нами засуджений як зрада товариства, як підле заплямування славних традицій жінофобського гімназичного рицарства. Він вартий був презирства і покарання.

Проте дійшлий капітан Репетюк вправився «купити» нас раніше, ніж ми зібралися зняти його на глум і ганьбу. Вранці другого ж дня він прокинувся перший і загримів на цілу нашу кімнату:

— Прокидайтеся, джентльмени! Я маю переказати вам спокусливу пропозицію!

Ми неохоче продирали очі й сідали на своїх сінниках:

— Ну, що там ще таке?

— Так от, мілорди! Не далі, як за півверсти від нашого дикого й некультурного села ростуть розкішні сади, струмлять чудові ручаї і височіє прекрасний кришталевий палац!..

— А в палаці тім сушаться мокрі спідниці… — єхидно підкинув Макар, що свою любов до філософії та футболу сполучав з найгарячішим обстоюванням наших парубоцьких традицій.

— Ви не помилилися, сер! — не залишаючи свого фіглярського тону, відгукнувся Репетюк. — І ці самі мокрі спідниці, тобто мадемуазель Ася, сеньйорита Нюся, фрекен Тося та міс Муся, просили мене переказати вам, кабальєро, таке: сьогодні ми на поле знову не підемо, і от, виконуючи свій християнський обов'язок і воліючи відвернути нас з стезі лінощів, спокуси і розпусти, згадані вище мокрі спідниці запрошують вас усіх, не виключаючи й нечемного дикуна, нашого милого грубіяна, графа Макара, на чотири гатунки морозива — вершкового, шоколадного, вишневого та малинового, а також на келих молодого порічкового вина власних підвалів. Бажаючі, крім того, мають право смоктати цукерки, гризти печиво, жувати пиріжки і їсти медові мазурки. Що накажете відповісти мокрим спідницям, мої панове?

Ми були куплені. Морозиво чотирьох гатунків, порічкове вино, мазурки! Ми кинулися прати сорочки, пришивати ґудзики та прасувати штани холостяцьким способом: спочатку штани примочувалися, потім їх розпинали на підлозі, тоді привалювали сінником і зверху вміщався сам власник, виконуючи власною вагою роль холодного праса. І тільки тоді, як весь туалет вже був, власне, закінчений і навіть черевики наглянсовані, як дзеркало, — ми згадали про найголовніше. Адже до поміщицького фільварку було з кілометр, дощ сипав четвертий день, грязюка була до колін, а калоші були тільки у Воропаєва. Переправляти всіх за допомогою Воропаєвих калош та Репетюкових чобіт, тобто двоє іде туди і один вертає назад, приносячи другу пару, — на це потрібно було б добрих три години.

Одначе втрачати чотири гатунки морозива через таку дурницю було шкода, і вихід був негайно ж знайдений. Ми позакачували штани до колін, черевики взяли під пахви, а звичайнісінькі чували за примітивним селянським способом були перетворені на чудові плащі з капюшонами.

Вже починало сутеніти, коли, причепурені таким способом, ми підійшли до поміщицької садиби. Наша команда була майже в повному зборі — бракувало лише Нальчицького та Макара. Бронька, хизуючись, заявив, що він «зневажає аристократію і не бачить потреби витрачати цілий вечір, а може, й ще не один день, на діставання того, що він в першої-ліпшої солдатки матиме негайно без ніяких прелюдій та інтродукцій». Макар на наші запросини тільки смикнув плечем і, забравши невеликий томик у шкіряній оправі, усамітнився під грубкою на сіннику.

Репетюк, як уже зовсім своя в цих краях людина, повів нас через сад і на терасу. Назустріч нам з покоїв випурхнуло четверо дівчат в платтях чотирьох барв спектра — синьому, зеленому, фіалковому і червоному. То й були Ася, Нюся, Тося і Муся. Ася бігла попереду, ляскаючи в долоні. Вона була наймолодша, їй сповнилось щойно чотирнадцять років. Муся посувалась позаду — спроквола і немов роблячи ласку. Вона була найстарша. Вона була «на виданні». Їй було вже не менш як двадцять років. Ми затопталися на місці, ніяково підштовхуючи один одного, і незграбно шаркали босими ногами, розляпуючи грязюку далеко довкола себе по підлозі. Ми ж були вахлаки й неотеси, виховані в гімназії у суворій ізоляції від товариства і жіночої статі. Ася вже підбігла була до нас, але, вздрівши нашу ніяковість, зніяковіла й сама і, зашарівшись, сховалася мерщій за спини сестер. Втім, командував парадом Репетюк.

— Леді і джентльмени! — проголосив він. — Судьба играет человеком, і от вона звела й нас докупи тут, в цих ясних луках та прохолодних дібровах. Будьмо ж як пастухи і пастушки! Оці монстри, — Репетюк кинув рукою на нашу шеренгу з мішками на головах та черевиками під пахвами, — і є ті високородні джентльмени, про яких я вже мав щастя доповідати вашим вельможностям. Кабальєро Кашин, чи не скинете ви вашого шановного циліндра, віконт Потапчук, чи не зробите ви реверанса вашими лаковими черевиками?

— Ах, надзвичайно! Це так цікаво! Марія Карпівна Полубатченко! — першою простягла руку і назвала себе та про котру ми вже знали, що її звуть Мусею.

— Дуже приємно. Антоніна Полубатченко, — відрекомендувалася із стриманою посмішкою та, поправляючи пенсне друга, тобто Тося. — У нас у Києві я не бачила ще таких плащів! Це, мабуть, нова паризька мода?

— Полубатченко! — назвалася третя, Нюся.

— Ася! — зробила кніксен і пирснула четверта.

Це було немов гасло, і всі четверо вони покотилися реготом. Видовище з нашої команди було справді, мабуть, сміху гідне. Ми радо заіржали теж. Сміх розвіяв ніяковість, і зразу стало мило. Ася затанцювала на одній нозі і показала нам язика. Нюся вжахнулася і затулила лице руками. Тося поблажливо примружилася крізь пенсне, а Муся закалатала у дзвіночок, скликаючи всю прислугу з мисками, водою і рушниками. Вздовж тераси ми виставили стільці і сіли мити ноги та взуватися. Розмова спалахнула жвава і невимушена.

— Це надзвичайно! — вражалася Муся з того, скільки грязюки вміщалося в кожного з нас на двох ногах.

— У нас в Києві, — сказала Тося, — цілу весну і осінь можна ходити без калош!

Тут мимоволі ми звернули увагу на мову сестри. Правда, Мусина мова, якщо не лічити рясних «надзвичайно» та «ах, як це цікаво», нічим, власне, не відзначалася. Вона говорила так само й тією ж мовою, що й ми між собою. Але Тосина мова була примітна для нас по-інакшому. То була точнісінько та сама мова, яку досі в місті ми чували на базарі від молочниць та на залізниці від робітників чи нижчого службового персоналу. Точнісінько та, якою заспівував пісень Туровський. Точнісінько та, якою говорили тут до нас селяни і якою й ми намагалися відповідати їм. Точнісінько та сама, але трохи немовби й не така. Тосина мова була дещо складніша, охайніша і менше зрозуміла. І Тося говорила нею, смакуючи, пильнуючи звучних слів та красивих зворотів.

— Як інтересно ви говорите! — сказав Зілов і почервонів.

— Звичайна українська літературна мова! — вдавано недбало відгукнулася Тося, задоволено полискуючи своїм пенсне.

— Потапчук! — незадоволено гукнув Зілов. — От ти скільки вже обіцяв навчити нас як слід селянської, тобто української, мови і все ніяк не зберешся. Аж незручно перед селянами: калічимо їхню мову, немовби з них сміємось. Це свинство!

— Та! — відмахнувся Потапчук. — Який же з мене навчатель! Я тільки по-мужицькому. От панночка Антоніна Карпівна…

Тося аж зашарілася:

— Але ж, панове, ви таки неодмінно повинні говорити по-українському! І зовсім не тому тільки, що не зрозуміють вас мужики. Яка вульгаризація! А справи рідного краю, самобутності культури, прийдешнього нашого народу! У нас, у Києві, в українській громаді[224], скільки хочете професорів, лікарів, артистів та письменників! Ви багато читаєте українських книжок?..

Це була для нас іще одна новина.

— Хіба є книжки, писані українською мовою?

— Аякже! У нас у Києві є кілька українських бібліотек! Тільки зараз вони зовсім нелегальні, бо ж тепер українська преса й література заборонені…

— Заборонені?!

Це вже нам абсолютно заімпонувало. Раз заборонено, значить, чогось варто. І вже принаймні — цікаво. Наприклад, Арцибашев[225], «Яма» Купріна[226]. Хіба ж нецікаве хтось буде забороняти? А заборонений же плід ще від Адама[227] й Єви[228] — найсолодший… Втім, ми недаремно тримали вже от у цих самих руках прокламацію. Тут також бриніло цим словом — хвильним і загадковим словом — «революційне!». Революційне! Не треба було бути професором формальної логіки Челпановим, щоб розсудити так: все революційне — заборонене, все українське — теж заборонене, отже, все українське — революційне?.. Так розсудили негайно ж ми — вихованці челпанівських філософем… І ми зажадали негайно ж вкусити забороненого. Ми зажадали писаних забороненою мовою книжок.

Муся тим часом виказувала неприховане незадоволення. Увага до сестри її, правда, не дуже турбувала — адже Воропаєв та Репетюк трималися біля неї невідступно. Але її дратувала сама тема наших захоплених з Тосею розмов.

— Фі! — кривилася вона, коли крізь компліменти Воропаєва та нашіптування Репетюка до неї долинали слова з гурту коло Тосі. — Фі! Подумаєш, як цікаво! Українофілка! Терпіти не можу цієї хохломанії! А ще курсистка…

— А ви не курсистка?

— Цього ще б бракувало! Не цікаво! Я вийду заміж і буду господарювати тут, у маєтку. Нехай вже Тоська побавиться.

Тим часом Тося вже винесла на терасу цілу купу різнокаліберних книжок. На хвилину Тосі пощастило навіть відірвати від Мусі Репетюка і всунути йому дві невеличкі брошурки, за що дістала від сестри лиховісний погляд.

Роздавши книжки, Тося показала тим, хто на тому не розумівся, особливості українського правопису й прононсу на письмі руською абеткою. Зілов негайно ж засвідчив свої абсолютні незнання. До того ж український прононс йому давався зовсім погано. Тося була вражена: він же цікавився більше від усіх.

— Я думаю, — червоніючи, виправдувався Зілов, — це тому, що я погано розумію тс, що я читаю. От коли ви говорите, то це інша справа: я тоді чую звучання і розумію зміст, а сам…

— Ну, це дурниці! Раз ви українець…

— Я не українець…

— Як не «українець?» — здивувалася Тося.

— Я руський. Мій батько з Орловської губернії.

— Для чого ж тоді ви хочете знати українську мову!?

Зілов почервонів. Він не вмів дати вичерпну відповідь на це запитання. Для чого? Просто так. Скрізь же довкола бринить ця мова. Батькові товариші по роботі — всі ті слюсарі, кочегари, машиністи — між собою вживають саме цієї мови. Селяни тільки тією мовою і говорять. Потім, ця мова чомусь заборонена. Крім того… крім того, Зілов не звик, щоб йому ставили запитання. Він більше звик питатися сам і відповіді на свої запитання не діставати. Тим-то він промовчав і на Тосине запитання не відповів.

Тося на відповідь недовго й чекала. Вона й так заволоділа вже загальною увагою, і це її приємно хвилювало. Шаріючися і раз у раз поправляючи пенсне, що ніяк не хотіло триматися на її гостренькому носику, вона говорила швидко і запально, засипаючи нас горою нечуваних відомостей.

— У нас у Києві, — хвилювалася вона, — до останнього часу видавалося кілька газет і журналів українською мовою. Тепер, з початку війни, вони заборонені. Було кілька українських видавництв, але й їх, певна річ, тепер ліквідовано. Був величезний театр з всесвітньовідомими артистами. А скільки було аматорських капел, хорів та співочих товариств! Потім — музей! Рідне мистецтво, незважаючи на обмеження цензури, саме розквітало перед війною! Наша нація!.. Наша культура!..

Ми всі мовчали, і Тося говорила сама. Хто б міг таке подумати! Ми слухали, затамувавши дихання. Муся кидала на сестру погляди злісні й похмурі. Тосина мова привернула увагу вже й Воропаєва з Репетюком — вона розповідала вже про студентство, університетське життя, українофільський рух, легальні земляцтва та нелегальні громади, революційні настрої.

— У нас у Києві… націоналісти… соціалісти… анархісти, революціонери…

Ми знали — «соціалістами», або ж «скубентами», поліцаї та двірники обзивали студентів. Анархісти, або ж «експропріатори», то були відчайдушні урвиголови, мабуть, вигнані з гімназії з «вовчими» білетами — в чорних плащах, чорних ширококрисих капелюхах і з бомбами в руках. Революціонери ж і революція…

Воропаєву нарешті пощастило прохопитися крізь рясні і швидкі слова Тосиної мови:

— Ат! — скривився він. — Ми й «сами з усами». Начиталися ми вже й ваших революціонерських прокламацій. Чорт знає, що таке!..

— Прокламація! Яка прокламація? Це дуже цікаво! Тося, Нюся і Ася, ба навіть Муся, були надзвичайно зацікавлені.

Ми зам'ялися, не знаючи, як нам бути, але Воропаєва вже пізно було стримувати. Він розповів і про Якова, і про інспектора, і про самий антивоєнний зміст прокламації. Ася і Нюся дивились на нас захоплено, як на героїв. Навіть Муся кілька разів прошепотіла своє «надзвичайно!». Тося тим часом розпалилася знов.

— О! — захлиналась вона. — У нас у Києві маса всяких революційних нелегальних, тобто підпільних, організацій і партій. Є соціалісти-революціонери[229] українські, соціалі-сти-революціонери російські, є анархісти-синдикалісти[230], бундівці[231], «Поалей-Ціон»[232]. Потім соціал-демократи. Дуже багато! Є й українські соціал-демократи[233]. І кожна партія має свою власну програму! Вони всі, — Тося знизила голос свій до шепоту і озирнулась, чи нема близько покоївок, — вони всі проти царя…

— Ну, добре, — встряла Муся, — це дуже цікаво. Але ж проти війни! В цей час! Це надзвичайно!

— Проти війни, — підхопила Тося, — я знаю, то ціммервальдці[234]. Теж, здається, така партія або фракція у партії. Вони збиралися в нейтральній Швейцарії, у місті Ціммервальді. У нас у Києві теж були такі прокламації. А ти, Муська, взагалі нічого не розумієш! Ну, що з того, що проти війни? Це — пораженці. У нас у Києві…

— Як «що»? Росія повинна перемогти в цій війні…

— І нічого ти не розумієш! Зовсім навпаки. Нехай краще вона потерпить поразку, і тоді…

Ми похололи. Воропаєв позеленів. Нехай — за війну, нехай — проти війни, але ж — щоб перемогла Німеччина?!

— Це зрада! — зірвався Воропаєв.

— Це надзвичайно! Та як ти смієш?!! — зірвалася й Муся. Тося зірвалася теж, бліднучи й поправляючи пенсне.

— Я дуже просила б вас, дорога сестро, — вона завжди переходила на «ви» в хвилини суперечок і сварок із сестрами, — я дуже просила б вас бути культурною і залишити нарешті цей мужицький тон…

— Ти дура!

— Ти сама дура!

— Ти ідіотка!

— Сама!

— А ще курсистка!

— Та вже ж не «соломенная невеста»!

Муся аж затупотіла ногами й заплакала від безсилої злості. Ми всі посхоплювалися і оточили сестер, готових кинутися одна на одну, благаючи їх не сваритися «через політику».

— Маріє Карпівно! Антоніно Карпівно!

Тося заспокоїлася перша і, пересмикнувши плечима, відійшла геть:

— Теж мені! Подумаєш! І чого вона накинулася на мене? У нас у Києві кожному студентові відомо, які є політичні партії і навіть які їхні програми. Кожному ж дурневі відомо, що є пораженці, так при чому тут я? Ціммервальдці он закликають армії повернути зброю проти своїх же урядів і робити у себе революцію — так мені за них відповідати? Або українські есери хочуть перемоги німців, щоб приєднати Україну до Австрії — так я винна?..

Муся звелася і демонстративно проголосила якнайгучніше:

— Панове! Будь ласка! Морозиво чекає на нас! Нюся! Ася! Частуйте своїх кавалерів!

Вона взяла під руку Воропаєва і пішла. Репетюк негайно ж запропонував руку Тосі. Муся, безперечно, віддавала перевагу Воропаєву, і, на злість їй, ідучи до столу, він був винятково галантний коло Тосі і навіть підкреслено забалакав до неї по-українському.

Ми не примусили припрошувати нас удруге і миттю розсілися довкола столу.

Раптом з-за рогу будинку враз розітнувся страшний галас і крик. Принаймні півста верескливих жіночих голосів лементували заповзято, всі враз і на найвищих нотах можливої гами. Ми кинулися в кінець тераси, звідкіля було видно двір за рогом будинку. Муся замахала руками, намагаючись нас затримати й заспокоїти.

— Заспокойтеся, панове! Дурниці! Це баби. Солдатки. Вони мало не щодня приходять сюди влаштовувати концерти! — і Муся затулила вуха рожевими пальчиками з золотими каблучками.

— Пана! Хай пан сам вийде! Не хочемо попихачів! Хай з паном будемо балакати!

З глибини двору просто до поміщицького дому сунула величенька, більше півста, жіноцька юрба. Жінки збуджено махали руками, били кулаками об долоні й підпирали руками боки. Всі їхні вигуки були адресовані до худенької й миршавенької фігури навпроти них. Це був піддідок, з голеним підборіддям та довгими жовтими вусами вниз, у синьому кашкеті, білому парусовому піджаку й високих чоботях. В руці він тримав батіжок. Жіноцька юрба наступала на нього, і він відступав перед нею, задкував сюди, до дому, розкарячуючися й широко розкидаючи руки, немовби хотів спинити жінок і штовхнути їх назад. Це був, безперечно, економ або управитель. Жінки не хотіли балакати з ним, вони вимагали самого пана.

— Ах! — сплеснула руками й закотила очі Нюся. — А татуньо спить! Вони ж його розбудять!

— Нехай пан вийдуть! Нехай сам пан!

— Дівчата! — гримнула Муся на покоївок, що стояли розгублені й бліді, визираючи у двір. — Біжіть же, скажіть же, щоб вони перестали ж. Татко спить!

Дівчата метнулись, війнули керсетками й вибігли в сад. Звідти через хвірточку вони проскочили у двір і тут же, коло штахета, спинилися, злякано притулившись у сутінку до дерев і цікаво з-поза них визираючи. Близько до юрби вони підходити не наважувалися.

— Пана! — лементували жінки. — Пана! На…

І враз зробилося зовсім тихо. Жіночі зойки урвалися на півслові. Руки їхні опустилися. Управитель обернувся довкола своєї осі і підтюпцем побіг сюди, до дому, до надвірного ґанку. Там, на гайку, стояв високий ставний чоловік з підстриженими вусами й довгим волоссям, в шовковій розстебнутій сорочці й накинутому зверху яскравому, перського малюнка, халаті. То був пан — Асин, Нюсин, Тосин і Мусин тато. Лівою рукою він притримував поли халата, в правій, спущеній униз, тримав короткий, оздоблений перламутром та сріблом, стек.

— Що там таке сталося? — заговорив пан і позіхнув. Він так солодко дрімав перед вечерею. Так добре спиться надвечір, і от ці навісні скандалістки перешкодили йому. — Кажіть же, що там таке?

Жінки мовчали. Було чудно дивитися зараз на них, які щойно так галасували та зчиняли такий шарварок. Вони стояли тихі, потупивши очі, спустивши голови, переступаючи з ноги на ногу, перебираючи пальцями фартухи чи запаски. Вони не сміли заговорити… Руки їхні були чорні від землі. Лиця чорні — від вітру й сонця, очі — від думок, печалі й турбот. Тіла їхні були худі, сухорляві й бліді — вони світили крізь рам'я кофт і сорочок. Вони тяжко працювали ціле своє життя. Але говорити вони не вміли і не сміли…

Пан насмішкувато звів брови і вдарив себе стеком вздовж ноги.

— Ну?

Управитель перехилився надвоє і підбіг до ґанку. За п'ять кроків він скинув кашкет й одмахнув його вбік у широкому, поштивому, приземному уклоні. Його довгі вуса ворушилися й плигали. Його губи чи то жували, чи то тремтіли з переляку.

— Прошу пана… — почав був він, але пан спинив його, злегка стукнувши стеком по плечу.

— Зажди, Петровичу! Нехай скажуть самі.

На цей раз в голосі пана вже не звучало післядрімотної солодкої знемоги. Голос пана став твердий, дзвінкий і гучний.

Лава жінок здригнулась і потроху почала посуватися назад.

Але вона зразу ж і спинилася. Позаду їх раптом пролунав насмішкуватий і зухвалий, трохи гаркавий чоловічий голос:

— Що ж, цокотухи, накричали, навищали, нахвалилися, та й по тому? Вони, ваше благородіє, до вас із просьбою, значиться, прийшли.

Жінки спинилися, і пап глянув поверх їхніх голів туди, звідки зринув несподіваний чоловічий голос.

— А це ж хто за всіх озивається? — неголосно запитав він.

— Я… — так само неголосно відповів гаркавий чоловічий голос.

— Хто «я?» — голосніше перепитав він.

— Таж я, — голосніше відповів і голос. — Яків…

— Яків? Ну, вийди сюди, Якове! Ближче. Щоб мені тебе побачити, який такий ти єси?

Жіночий гурт здригнувся і роздався посередині. Крізь прохід, не поспішаючи, неохоче й немов соромливо, вийшов трохи наперед знайомий вже нам солдат Яків Юринчук. Він спинився серед двору і глянув спідлоба. Пан кілька секунд поляскував стеком об полу халата, скоса позираючи на Якова. Потім він вийняв портсигар, дістав цигарку і, не поспішаючи, прикурив від сірника, похапцем і запобігливо піднесеного управителем. Аж тоді він знову обернувся до Якова:

— Тобі, Якове, скільки ще на побивці бути зосталося?

Яків знизав плечима й не відповів. Дивився він кудись повз панову голову, на піддашок ґанку.

— Га? — перепитав пан.

— Тижнів зо два, — неохоче буркнув Яків.

— Два тижні? Ого! Що ж, набридло тут, чи що, знову заманулося на позиції, в окопи, на фронт?

— Мені не на фронт, — так само неохоче мугикнув Яків, — мені в слабосильну ще, а тоді на муштру.

— Ага? А можна просто на фронт. Можна! Я тобі можу в цьому допомогти. От завтра буду в місті, зайду до коменданта. Комендантом у нас барон Ользе, чи що? Ага, прекрасно, він мій родич якраз. Прекрасно! Я тобі можу це влаштувати! Можу!

Яків опустив голову й прикипів поглядом до носка правого чобота. Він роздивлявся цей носок з усіх боків: зверху — з рантів, знизу — з підошви.

— Хочеш, Якове?

Поміж жінок пройшов тихий шелест. Кілька жінок тихо схлипнули й шморгнули носами. Яків мовчав. Пан потяг пахучий дим у себе й видихнув його довгою тоненькою цівочкою.

— Га? Чи в тебе ще поле не скошене зосталося? Га? Ну, нічого. Мої австріяки тобі його за один день приберуть.

Яків враз скинув голову догори і випростався.

— Отож, ваше благородіє, ми того й прийшли. Неможливо, ваше благородіє, за таку ціну австріяків пускати. Та ж сиротам бідним…

Стек пана свиснув у повітрі і щосили врізався в широку барвисту полу його перського халата.

— Мовчать! — скрикнув піп.

Шая Піркес відхилився від балюстради, за якою стояли ми.

— Ходім! Я не можу тут… Ненавиджу…

— Але ж у чому річ?

— Що вони зробили?

— Тихо, хлопці! — цикнув на нас Репетюк.

Але рух і човгання ногами на терасі не пройшли повз панову увагу. Він кинув оком у наш бік. Його обличчя розпливлося привітною молодецькою посмішкою.

— А, здрастє, господа! — махнув він до нас рукою, переходячи зразу на російську мову. — Помешали мы вам? Уж простите, хозяйство!

Наступаючи один одному на ноги, ми мерщій потовпилися вглиб. Нам зробилося враз так соромно і так гидко! Провалитися б на цьому самому місці! І якого чорта ми приперлися сюди! Задкуючи й тиснучись за ріг тераси, ми ще чули вже спокійніші умовляльні панові слова: «Ну, йдіть, ідіть з богом. Бачите, гості в моїх дочок… Не можу я зараз з вами балакати. Іншим разом колись. А Якова не слухайте. Баламута він. Собі погано зробить і вас під халепу підведе… Ідіть! А не хочете, я й зовсім австрійців відіслати можу. Хай хліб стоїть і висипається. Мені що? Хліб ваш. Своїх дітей годувати будете…»

— Господа! — защебетала Тося, теж, як і батько, перейшовши на руську мову. — Прошу, господа! Что ж вы? Еще мороженого!

— Але в чому ж справа? Що таке сталося? — поцікавився Зілов.

— Ах, ви знаєте, вони такі неможливі, ці солдатки! Татко стільки турбується про них, і от, маєте, яка подяка!..

Словом, справа була така. Як відомо, царський уряд охоче віддавав полонених у приватні руки, на роботи, на село, їх треба було годувати, сплачувати за них до казни платню. Звичайно, незаможна частина села не мала змоги наймати такого робітника, бо ж утримувати його потім треба було весь рік. Їх наймали заможні господарі і особливо поміщики. У великих маєтках були цілі табори військовополонених робітників. Поміщики оброблялися самі цією робочою силою, а також спекулювали на ній. Вони відпускали полонених на поля солдаток, які не могли самі вправитися з жнивами. Споловини або за третій сніп полонені збирали бідацький врожай на користь панові. Під проводом солдата Якова, а може, й ним підбурені, прийшли незаможні солдатки до пана просити знизити платню за «австріяків».

— Як же це так! — не стримався Зілов. — Їхні чоловіки на фронті кров ллють, а тут…

Муся вдала, що їй нічого не чути, і голосніше защебетала до Воропаєва.

— Ви неодмінно мусите влаштувати величезний бал. Я приїду до вас, і ми з вами станцюємо мазура! Ах, я так люблю мазур!.. Надзвичайно!

Сербин сіпнув Репетюка за лікоть:

— Слухай, Репетюк, це ж справді яка гидота!

— Що «гидота»? — сердито озвався Репетюк, незадоволений, що його одривають від Тосі, на яку він уже остаточно проміняв зрадливу Мусю. — Що?

— Ну, це, з жінками запасних… Хіба так можна?..

— Ідіть ви, сер, к чорту! Що ви розумієте в господарських справах?

— Мужички, — додала й Тося, — вони завжди незадоволені.

— Панове! — щебетала Муся. — Чому ви не п'єте «вина? Це порічки! Ася, Нюся, Тося, ви погано частуєте своїх сусідів. Дівчата! Накладіть паничам ще морозива!

Ми мовчки й похмуро ткнулися в блюдечка з морозивом. Морозиво було зовсім не таке вже смачне й солодке. Ася і Нюся пурхали довкола нас, припрошуючи й частуючи цукерками, печивом і марципанами. Муся наказала покоївкам принести грамофон і тепер з Воропаєвим перебирала пластинки, вибираючи кращого мазура.

Враз хтось із нас помітив, що Потапчука між нами не було. Його місце було порожнє, і морозиво, розтанувши, перелилося через блюдце. Де подівся Потапчук?

Він стояв блідий і жовтий під час усієї сцени з солдатками, потім тихо зійшов у сад і нишком попростував до воріт. Вийшовши за ворота, він не пішов дорогою, а рушив навпростець до села межею. Він ішов тихо, зачіпаючись і зісковзуючи просто в грязюку, немовби не бачив у себе під ногами.

Зілов перший зійшов з тераси шукати Потапчука. За ним, один по одному, нишком втекли в сад Піркес, Сербин і Туровський. Серед кущів порічок і аґрусу Потапчука не було. Було зовсім поночі. Хлопці стрибали через рівчак і виходили в поле. На терасі залишилися Репетюк, Воропаєв, Кашин і Теменко. Кашин похмуро мовчав. Воропаєв танцював з Мусею мазура. Теменко мовчки дудлив молоде порічкове вино, Репетюк патетично декламував вірші якогось милого Тосиному серцю поета…

Наздогнати Потапчука пощастило аж під селом.

Ми вирівнялися з ним мовчки і так само мовчки, не перекинувшись й словом, рушили разом, побравшись за руки.

Була вже ніч. Було зовсім темно. Зілов смоктав цигарку за цигаркою, і часті та короткі червонуваті спалахи ледь-ледь відсвітлювали його схвильоване лице.

Раптом Піркес, що йшов з правого краю, злякано скрикнув і відсахнувся:

— Хто це?

Груди в груди він зіткнувся з якимось стрічним.

— Це я…

— Макар!

І справді, то був Макар.

— Чого це ти бродиш тут поночі й по калюжах?

— А ви чого? Я вийшов трохи прогулятися.

Це було дуже смішно — вийти прогулятися вночі, по коліна в багні після дощу, — і ми весело зареготали. Але Макар був у настрої піднесеному і зворушеному:

— Ви розумієте, хлопці? — Крізь темінь ночі ми відгадували, як він притискає руки собі до грудей. — Ви розумієте? Я щойно дочитав Гегеля! Взагалі, це надзвичайно! Абсолютна ідея, що знаходить собі здійснення в світі! Це ж не є щось нерухоме, це ж не є якась, взагалі, застигла субстанція. Це — тільки початок, що вічно живе і постійно розвивається. Ви розумієте? І взагалі, все абсолютне це ж є зовсім не стан! Ні! Це є процес! Ви розумієте?

Ми промовчали. Здається, ми не розуміли. Макар не звернув на це уваги й захлинався далі:

— Це взагалі! Тепер візьмемо, скажімо, історію. Взагалі, мета історії — свобода. І здійснюється вона через зміну історичної судьби різних народів чи держав, що з них кожна, взагалі, в свій час є носієм абсолютного розуму. Ви розумієте? Отже, взагалі, все розумне дійсне, а все дійсне розумне! Ви розумієте?

— Ну, це навряд! — відгукнувся Зілов. — Значить, розумно, що третій рік уже війна, а поміщик Полубатченко знущається з солдатських дружин? Це розумно?

Макар аж зайшовся під несподіванки і обурення:

— Ти вульгаризуєш! Це свинство! Ти ж розумієш? Розумне — дійсне, бо рано чи пізно, а має, взагалі, здійснитися. Метод гегелівської логіки, який він зве діалектикою…

— Та ну тебе! — відмахнувся хтось. — Ти давно вже гуляєш?

— Кілька хвилин. І суть цього методу…

— А о котрій годині ти вийшов з дому?

— О восьмій рівно… взагалі, полягає в тому…

Ми вибухли щирим реготом. Зараз було після десятої. Захоплений діалектикою Гегеля, Макар пробігав по багнюці і під дощем дві години, не помітивши ні багнюки, ні дощу, ні самого часу.

— Хлопці всі дома? — запитав хтось, пересміявшись.

— Всі. Тобто, взагалі, всі, але Кульчицький подався до тої… ну, взагалі, туди…

До тої… туди… Це значило: до Стецюр, до сестер Вівді і Мотрі… Це вам не діалектика Гегеля в Макаровій інтерпретації! Женщина! Не взагалі — абстрактна, теоретична, літературна — женщина! А чорнява Вівдя і чорноока Мотря. Кульчицький знову пішов до одної з них. Ми схвильовано примовкли.

Враз нічна тімень здригнулась, ще раз здригнулась і вслід за тим тихо розквітло блідаве світло, вирізьблюючи довкола нас з ночі контури присадкуватих хат, стрімких журавлів і кучерявих дерев. Ми звели погляди вгору. Хмари роздерлися впоперек через цілий небозвід, і крізь цю колосальну вирву скотилося на нас і на все довкола м'яке, холодне й мертве місячне проміння.

Ах, місячне проміння! Воно тільки дужче роздмухує хвилювання, посіяне в грудях згадкою про женщину.

— Чуєш, Макаре! — урвав нарешті наше мовчання Туровський. — От ти стільки перечитав філософів. Як там той…, великі уми розглядають цю саму справу?..

Він не сказав, яку саме справу, але це й не було потрібне. Його запитання було зрозуміле нам усім. Він хотів почути відповідь на запитання про тайну, яка хвилювала, яка манила й мучила нас…

Макар розгублено мовчав. Він не мав що відповісти. Великі уми ніде й словом не обзивалися про цю справу. І невідомо чому. Одне з двох. Або це надто складна справа, і їм самим її не розв'язати. Або, навпаки, ця справа була надто проста і розв'язувати тут, власне кажучи, і нічого…

Проте Макар промовчав ще й тому, що було йому соромно. Любовної тайни він стидався…

Місяць сховався знову. Знову запала пітьма. Ми були вже біля школи. Туровський насвистував якоїсь журної і любовної…

НАША ДІВЧИНА

Нарешті стали нам відомі й результати історії з прокламацією, яку відібрав у нас інспектор на полі Вівдиної сусідки. З відомостями про результати цієї історії неждано з'явилася… Мірель.

Поява Мірель справді була абсолютно несподівана. Останній рік бачити її доводилося випадково й дуже рідко. Рік тому, захоплені найщирішими почуттями, ми вирішили вирвати її з обіймів рокованої їй загибелі. Ми вирішили знайти їй якусь роботу або ж влаштувати її вчитися. Дівчина дала на це згоду. Ми понесли до Шаї все, що, на нашу думку, мало сприяти влаштуванню біженки Мірель. Ми натягали одежі від сестер, грошей від власних мізерних достатків, наївних книжок — від Чарської[235] до Тургенєва. Ми мріяли, як Мірель потім вступить до гімназії, складе іспит до жіночих курсів і буде зубною лікаркою. Один перед одним ми бралися викладати Мірель арифметику (Шая), географію (Туровський), алгебру (Сербин), психологію й логіку (Макар). Потім ми хапалися за латинську мову — адже на зубного лікаря треба було складати іспит за чотири класи гімназії. Але Мірель арифметику вже знала (вона була в торговій школі), географією не цікавилася, на уроках алгебри засинала, а з латинських слів до неї доходили тільки двозначні, як на російську мову, звучання, і вона починала реготати.

Словом, перші два місяці все цікавило Мірель своєю новизною. Третій місяць вона вже занудилася. На початку ж четвертого місяця, повернувшись якось з уроків, Шая знайшов на столі брудний клаптик паперу з неохайними каракулями літер.

«Прощай, Шая! Ви всі добрі хлопці, але занадто розумні. Я стала на роботу офіціанткою в офіцерський ресторан. Там є що їсти і платять гроші…»

І от неждано Мірель з'явилася в нашому селі з новинами з міста. Вона під'їхала поштовою бричкою до школи, виплигнула і вскочила до коридора саме тієї хвилини, як ми сідали обідати.

— Здорові, розумники! Я також буду їсти борщ із кашею. А це що за голомозий?

Голомозий — це був Аркадій Петрович. Знайомство з Мірель він прийняв досить холодно. Стримано вклонившись, він встав із-за столу і збирався піти до себе.

— Мірель?! — здивувалися ми. — А ви чого сюди?

— Мене прислали ваші хлопці розповісти про діло з тою вашою прокламацією! Ой, наробили галасу на цілий світ!

Почувши, що йдеться за прокламацію, Аркадій Петрович до своєї кімнати не пішов і повернувся до столу.

Ми тісно оточили Мірель і закидали її запитаннями. Як з прокламацією? Що там вирішили в гімназії? Чи заявив Вахмістр баронові Ользе? І чому, власне, з цим повідомленням приїхала Мірель, а не хтось з товаришів?

Приїхала повідомити нас Мірель з причини дуже простої. Довкола міста розпочато дуже гарячі пошуки дезертирів з фронту, яких розвелося по селах і в лісах багато, і на виїзд із міста треба було діставати, навіть і гімназистам, спеціальні перепустки. Це правило не поширювалося на жіноцтво, і, звичайно, важко було б знайти іншу, окрім Мірель, дівчину, яка б взялася нас сповістити. Щодо історії з прокламацією, то до барона Ользе Вахмістр не вдавався. Педагогічна рада вирішила не розголошувати всієї цієї історії, яка, на думку педагогічної ради, компрометувала насамперед саму дирекцію гімназії. Вирішення, отже, було такс: Аркадію Петровичу робилося зауваження і в помічники до нього присилалося Ні-ля, а всім членам команди, в якій виявлено прокламацію, зменшувався бал за поведінку в першій чверті наступного навчального року. Але поскільки в нашій команді був помічений Потапчук, що не був зовсім членом загону, і поскільки відомо, що він сам житель цього села, то появу прокламації в нашій команді зв'язано саме з ним. І Потапчука вирішено з гімназії виключити та заборонити нам зустрічатися з ним.

Ми вислухали повідомлення похмурі і злі.

Присилають Піля! Хо! Хай їде. Та ні один з нас не залишиться тут разом із Пілем. Тільки він приїде, ми всі захворіємо на дизентерію і повернемося додому. Але що ж робити з Потапчуком?

— Єрунда! — відмахнувся Воропаєв. — Потапчук піде до директора і скаже, що це не він. Він може конкретно вказати, що прокламацію дав нам отой дурень, Яків!

— Ти думаєш, що Потапчук на це погодиться? — іронічно сказав Піркес. — Він чесний хлопець і скоріше дасть себе вигнати з гімназії.

— Ну й дурень! Тоді ми самі мусимо піти до директора і заявити це. Нарешті ми можемо піти до самого Ользе.

Репетюк не міг пробачити Воропаєву його залицяння до Мусі і тому зрадів нагоді шпигнути:

— Та це ж значить іти й ябедничати! Фі, мілорд!

Воропаєва кинуло в жар. Його серце теж не було вільне від ревнощів.

— Ви сучий син! — озлився він. — Це якби я пішов і сказав Мопсові правду, що це не хто інший, як саме ви притягли в нашу команду Потапчука з цією ідіотською прокламацією, тоді б це було ябедництво. Але цей Яків не наш, не гімназист, якийсь солдат, та ще, мабуть, самостріл або дезертир. Вішати таких треба, а не панькатися з ними! Що ж, через нього своєму хлопцеві гинути?

Ми всі зірвалися і заговорили враз. А втім, ми не сперечалися. Воропаєва не підтримав ніхто. Ми всі були обурені з його пропозиції, що йшла, безперечно, проти наших уявлень про честь та проти традицій товариськості. Але й Потапчука треба було якось рятувати. Ми кричали всі враз, розмахуючи руками, і кип'ятилися, не знаючи, власне, чого саме. Аркадій Петрович кричав і кип'ятився разом з нами. А проте саме він подав пропозицію, яка помирила тим часом усіх.

— Панове! — сказав він. — Найкраще було б притягти сюди Потапчука і самого солдата Якова? Га? Як ви гадаєте?

На цьому й порішили. Кашин махнув на слободу до Потапчука. Зілов, що вже звідкілясь знав і хату Юринчука, пішов по нього.

Мірель тим часом зникла. Пообіцявши, що за обідом вона сповістить ще щось надзвичайно цікаве й важливе, вона попросилася тим часом з дороги помитись, і Кульчицький повів її до умивалки. Проходячи повз Сербина, який сидів край столу, Мірель встигла дати йому «грушки» і розтріпати й без того скуйовджене волосся:

— А я твою Катю вчора зустріла! Красива зробилася баришня!

Сербин не почервонів, а просто посинів від сорому. Чортова Мірель! Як вона сміє! При всіх! Ну, постривай! Сказати про Катрю!.. Ах, Катря! Сербинове серце стислося, тріпонулося і ще раз стислося. В Катрю Крос Сербин був закоханий безповоротно…

Ми розсілися за столом і, поки там що, взялися наминати казенний борщ із кашею.

Мірель забарилася в умивалці. Ми доїли борщ із кашею і потопали в хмарах їдкого подільського бакуну. В тих же гарячих тонах ми закінчували дебати про Потапчука, Якова і прокламацію.

Хрисанф Захарович Сербин враз відчув якийсь дивний неспокій. Що за чорт? Де так забарилася Мірель? Він встав і неквапом вийшов у двір. Двері до умивалки були причинені щільно. Ага, то ж Мірель, мабуть, і зачинилася, щоб не було видно з двору, як вона собі там умивається. Сербина це зовсім не обходило, і він пішов геть, повз умивалку. Він подумав, що варт піти в сад, залізти на вишню. Мабуть, там, у вишняку, вже й Кульчицький сидить. Сербин завернув за ріг умивалки й зіп'явся на перелаз, що був через тин до саду.

Те, що було далі, відбувалося, правда, за участю Хрисанфа Захаровича, але, їй-право, Сербин був тут ні при чому І він не міг би пояснити, як все це сталося Бо все це сталося просто так, само по собі.

Ставши на перелаз, його права нога враз спинилася. Потім ліва, замість перекинутися через тин, враз відступила назад і зіп'ялася на пальці. Тоді права теж спустилася на землю, по цей бік перелазу і теж, подібно до лівої, зіп'ялася навшпиньки. Ноги Сербина повернули його назад і принесли тихо до дверей умивалки. Тіло його припало до дверей. Очі його найшли шпаринку між нещільними дошками. Вони глянули досередини.

Що побачив там його зір?

В умивалці був присмерк. Вона була без вікон, і тепер її освітлювали лише довгі й гострі леза сонячних променів, що пронизали її крізь шпари між дошками благеньких, розхитаних стін. Але присмерк був такий, що в ньому можна було зовсім добре роздивлятися. До того ж Мірель і Кульчицький були якраз у промені, що пробивався з-під даху. Мірель відкидувала назад, на плечі, своє чорне кучеряве волосся. Воно розпатлалося. Кульчицький раптом обійняв Мірель і припав своїм обличчям до її обличчя. Серце і дихання Сербина спинилося. Мірель підняла руку й раптом скуйовдила Кульчицькому чуб, точнісінько так, як п'ятнадцять хвилин тому вона зробила це Сербинові.

Сербин одхилився від дверей і щосили вдарив у них плечем. Поганенький гачок вилетів з рами разом з петлями. Сербин перекотився через поріг, і гримнув просто під ноги Мірель. З легким зойком переляку Мірель відсахнулася Кульчицький від несподіванки відплигнув аж у куток. Але Сербин наздогнав його там другої ж секунди. Він підплигнув і вхопив значно вищого Кульчицького за плечі. Він потрусив його, потім щосили затопив кулаком в обличчя. Потім вони обоє впали додолу.

Кульчицький був на два роки старший, на голову вищий і, головне, вдвоє дужчий від Сербина. Це показала третя ж секунда боротьби. Він підім'яв під себе худенького Сербина і придавив коліном до землі. Потім, звільнивши праву руку, він загилив йому два ляпаси, кожний удвоє дужчий за щойно одержаний. Після того він укліщився в Сербинове волосся і, міцно затиснувши його в кулаку, почав щосили товкти Сербииовою головою об тверду земляну долівку.

Якусь мить Мірель застигла непорушна. Несподіванка вразила її. Але вона зразу ж очуняла і кинулася геть.

— Гей! — ґвалтувала вона. — Сюди! Велике б'є малого! Сюди!

Ми покидали цигарки й вибігли в двір. Осатанілого Кульчицького довго несила було вгамувати. Він видирався, лаявся, всіх кляв і нахвалявся з Сербина випустити душу. На решті Репетюк, що був дужчий від нього, дав йому по шиї, і він заспокоївся. Півпритомного й залитого кров'ю Сербина довелося одливати водою. Обмивати й приводити його до притомності заходилася сама Мірель.

Причина бійки, одначе, так нікому й не стала відома її знали тільки Сербин, Мірель та Кульчицький. Всі троє вперто відмовчувалися на всі наші розпити. Нарешті ми махнули рукою й відійшли. До того ж повернулися Кашин і Зілов. Потапчука дома не було. Солдат Яків, вислухавши від Зілова, в чому річ, дуже зажурився, але сказав, що вважає за краще до нас у школу не приходити — навіщо, щоб люди бачили, а прийде завтра на поле, на якому ми робитимемо Отже все відкладалося на завтра.

Піркес, Туровський, Зілов, Кашин та Макар зібралися коло Сербина. В вишняку, між густих порічкових та агрусових кущів, ми вмостилися кружка. Сербин лежав у центрі на шинелі, Мірель крутилася біля нього, стараючись чим-небудь догодити сердешному хлопцеві. Нарешті кров з носа текти перестала, ухо переболіло і всі лікувальні процедури можна було припинити. Але зразу ж вона зірвалася знову:

— Таж я забула сказати найголовніше! Жайворонка раненого назад привезли!

— Що? Жайворонка привезли раненого?!

Оце була новина! Васька Жайворонок ранений. Васька Жайворонок — справжній герой! Васька — миршавий, лишаястий, правий хавбек! Наш товариш, Васька! З яким стільки переграно матчів, стільки наодержувано «колів» за латинські винятки, стільки відсиджено нескінченних годин безобідів! І цей Васька — пшик, штифт, найменший поміж нас — він уже ранений! Він уже солдат, герой, ветеран війни!..

— Куди ж він ранений? Чи важко?

Жайворонок був ранений у груди. У праву легеню. Здається, ще в руку. Чи важко, про те Мірель не знала. Вона його не бачила. Мабуть, ні, бо його не відсилають у глибокий тил, у громадські лікарні. Його зоставлено у польовому військовому госпіталі в нашому ж місті. Мірель привезла від нього привіт бекам, хавбекам та форвардам і прохання його відвідати. Дуже хотілося правому хавбекові побачитися з своєю командою.

Ми вирішили їхати до міста найближчої ж неділі. Неодмінно. Побачитися з Жайворонком! Хай там що? Коли перепустки нам відмовлять видати, ми прослизнемо якось і без них. Ваську Жайворонка, нашого товариша, правого хавбека і героя світової війни, ми мусили відвідати за всяку ціну!

Був уже пізній вечір. В небі затеплилися великі й яскраві південні зорі. Ми лежали в вишняку, під кущами аґрусу і порічок, горілиць і дивились у бездонну, чорну порожнечу неба. Ху, яка неосяжна, неуявна і страшна була вона — чорна, бездонна порожнеча неба! Але яка була вона й привабна, знадлива, манлива! Непереможно спокуслива! Загадкова, таємнича й хвильна! І така неуявна, як сама майбутність, як прийдешнє життя — юнакові.

Ми лежали тісно, і нам було тепло і затишно в свіжій порожнечі передсерпневої ночі. Мірель сиділа в центрі, випроставши ноги, худенька й струнка. Ми, немов проміння від зірки, лежали від неї радіусами, головами до середини. Наші голови, одна коло одної, покоїлися на колінах Мірель. Чорт їх знає, як вони там вміщалися, півдюжини голів, на цих гостреньких колінках та мініатюрних стегнах худенької дівчини.

Ніч була тиха, спокійна й прекрасна. Цикади строчили в траві. Інколи зринав чийсь голос — запитання, відповідь, зітхання. Він зринав коротко і швидко вщухав. Туровський стиха підспівував журних пісень. Звуки були глухі, м'які, далекі, наче якісь відокремлені. Немовби вони існували десь самі по собі, десь окремо від землі, від усього живого світу. Вони були незначні, непотрібні й неправдоподібні… Вам знайоме таке почуття, любий читачу?

Потім ми всі поснули.

Тільки Мірель ще довго не спала. Вона сиділа струнко і рівно, щоб не сполохати наш сон. Її руки пестили наші голови, її очі, широкі й розкриті, прикулися до чорної небесної глибизни. Її зір немовби хотів проглянути аж туди, в саму незрозумілу й моторошну тайну безконечності…

СВІТ ІСНУЄ ДЛЯ НАС

Зустріч з солдатом Яковом відбулася на гармані край села. На цім гармані (власне, це був звичайний тік, бо молотити ми мали найпримітивнішим способом — ціпами) ми мали обмолотити наших «клієнтів» із цього кутка села: Стецюр Вівдю і Мотрю, їхню сусідку та ще одну молодицю, що мешкала трохи віддаля.

На цей раз наша команда з'явилася на роботу не зовсім у повному складі. Не було Репетюка, Воропаєва та Нальчицького. Воропаєва та Кульчицького Аркадію Петровичу довелося тимчасово перекинути до іншої команди нашого загону. В ній трапилося масове захворювання на холерину, вибуло з строю щось чоловіка з п'ять, і потрібно було більш-менш порівняти сили. Що ж до Репетюка, то його невихід на роботу був цілком самовільний. Він вийшов із школи разом з нами, але, дійшовши до роздоріжжя, повідомив, що на роботу не піде, бо має зовсім пильну справу до… сеньйорити Тосі.

— Я, мілорди, обіцяв сеньйориті Тосі допомогти дещо по господарству! — пояснив він, трохи червоніючи. — Отже, як джентльмен…

Якийсь час ми дивилися йому вслід.

— Нашому капітанові, — сказав Зілов, — за всяку ціну кортить вийти й самому в поміщики.

— Губа не дура! — відгукнувся Каїпип.

— Цілком законне бажання, — пирхнув Піркес. — Хто має десять, той хоче двадцять…

— Дурниці, — відгукнувся Туровський. — Він просто боїться, щоб Воропаєв теж не відпросився в тої команди і не відбив йому на злість і Тосю. — Репетюк! — раптом загукав він у долоні, — глядіть, он Воропаєв попереду вас навпрошки побіг!

Ми зареготали, і Репетюк, озирнувшись, посварився до нас кулаком.

Солдат Яків чекав нас на гармані. Він присів під плотом і курив цигарку. Назустріч нам він звівся і, кинувши недокурок, розтолочив його босою ногою.

— Здравія желаю! — козирнув він. — Таке, значиться, виходить діло. Петрові, значиться, розплачуватися за всіх. Петра жаль, Петро хлопець настоящий. — Яків помовчав якийсь час, немов ждучи нашої згоди, і тоді закінчив: — Це ви молодці, господа гімназисти, що не хочете на свого виказувати. І що на мене виказувати не хочете — теж молодці. Тільки це, виходить, вже дурно…

— Чому? — поцікавилися ми.

— Об'явитися, виходить, треба…

— Кому об'явитися?

— Таж мені — кому ще? Петро на мене нехай і скаже.

— А як же ви?

— Я?.. Та мені воно немов однаково…

— Вас же тоді заарештують!

Яків помовчав якийсь час. На вустах його грала крива й невиразна посмішка.

— Якось обійдеться, — нарешті сказав він. — Не заарештують. Втечу.

— Втечете? Дезертируєте?

Яків знову замовк. Він підвів голову й коротко, але пильно поглянув кожному в вічі… Тоді знову посміхнувся:

— Дезертир я й так…

Ми всі семеро кинули на нього наші погляди. Яків спокійно, і немов не про нього йшла мова, витримав їх.

— Сьогодні вночі, значиться, й подамся звідціля. Однаково облава завтра буде, відомості в нас такі, значиться, є. Так що про мене тепер що завгодно говорити можна…

Ми мовчали. Ми дивились у землю. Тільки зрідка хтось миттю кліпав оком на солдата, що стояв проти нас. Яків був босий, в піхотинській безкозирці, в роздертій гімнастерці без пояса. Ми мовчали. Перед нами стояв… дезертир. Тобто людина, що ухиляється від святого й почесного обов'язку боронити проти супостата віру, царя і отечество. Людина, що ухиляється від обов'язку боронити віру, царя і отечество, є дезертир, зрадник, найтяжчий злочинець. Негідник! Без суда і слідства він має бути повішений. Такий закон воєнного часу.

— Слухайте, Якове, — запитав нарешті і зразу ж відкашлявся Зілов. — Ви, Якове, революціонер?.. Соціаліст?

— Чого? — не добрав зразу Яків.

— Ви революціонер і соціаліст, Якове?

— А! — збагнув Яків. — Ні. Я дезертир… Осточортіло! — топнув він раптом ногою об витолочений тік. — Остобісіло! Кому воно потрібно? Наш брат солдат гине! За кого? Діти наші отут із злиднів пропадають! Для чого? Наших молодиць такі от, як ви, субчики, портять! А поміщик он на фронт не йде! Жиріє собі, черево відпускає! Ну!!! — посатанів раптом він. — Глядіть, іродове плем'я, віддячимо ми ще вам! Фронтовики вам цього не подарують!..

Яків погрозив кулаком кудись у повітря, відвернувшись до шляху, по якому в напрямі до поміщицької садиби зник Репетюк.

— Значить, ви не соціаліст… — повторив Зілов.

— Неграмотний я. Раз проти війни, значиться, діло хороше… — Тут Яків враз спохватився: — А щодо Петра, то так, значиться, і порішили: нехай на мене виказує, бачили вони мене, гади! Дурний я їм до рук датися! З тим, значиться, хлопці, і прощайте! Хороші ви хлопці! Я про гімназистів інакше думав. Мабуть, і паничі не всі однакові…

Серйозно і урочисто Яків потис кожному з нас по черзі руку.

— Зразу і… підете? — несміливо запитав Піркес.

— А що? Тільки баба вкине, значиться, в торбинку сала та хліба окраєць. Здравія желаю!

Яків зробив крок і ще спинився. На вустах у нього грала бліда посмішка:

— А нащот баб, так ви, хлопці, того, самі понімаєте. Не маленькі. Воно, звісно, буває, що баба без чоловіка й заслабнути може, зовсім спортитися. Которі є, так просто розуму збуваються. Право слово! Так що той… Але, значиться, старих людей та дітей шанувати ж треба! Понятно?

Він зробив знову крок і спинився ще раз. Одвернувшися вбік і трохи почервонівши, він кинув ще тихо й невиразно:

— Тільки просю я вас, ви же той… моєї Одарки, значиться, не займайте…

Він переплигнув через пліт і зник у гущавині сусідського саду.

Ми стояли пригнічені і чомусь не наважувалися глянути один на одного. В саду за плотом зник дезертир. Зрадник віри, царя і отечества. «Господи! Преблагий господи! Ниспошли нам благодать духа твоего святаго, дарствующего и укрепляющего душевные наши силы… Возросли мы создателю во славу, церкви на утешение, царю и отечеству на пользу…»

Ми побрали ціпи і взялися молотити. Сестри Стецюри, їхня сусідка та четверта солдатка вже наносили нам цілу гору снопів. Ми розбилися на дві групи, в чотири ціпи кожна. Макар — Піркес — Зілов — Туровський. Кашин — Теменко — Сербин — Вівдя. Інші жінки згрібали й підкидали снопи.

«За віру, царя і отечество». Це ж було щось найпатетичніше, щось молитовне: «Отче наш, іже єси». Нам подаровано це в гімназії як недоторкану святиню, як символ віри[236], як латинські винятки, як слова на «ять»[237], і це вимагалося запам'ятати на «п'ять» — назавжди, на ціле життя. Але ніхто ніколи й не думав над тим, чи треба ж його розуміти. Хіба треба розуміти, чому й для чого кожна з латинських дієвідмін має свої виключення? Має, та й вже. Які тут можуть бути «чому» та «для чого»? Так написано в граматиці Виноградова.

Але ж під ритм гупання ціпів, під ритм праці недоторкане, єдине і неподільне гасло раптом розпалося на свої складові частини: «За віру — гуп, за царя — гуп і за отечество — гуп, гуп!» Чорт забирай, але від такої махінації кожна з частин почала враз жити самостійно. Оце — віра! Оце — цар. Оце — отечество. Гуп!

— Ви не пам'ятаєте? — крикнув Зілов, гупнувши й поспішаючи проказати все, що йому потрібно, на трьох вільних для нього тактах роботи. — У нас в класі є ще хтось, хто вірує в бога?

Запитання Зілова було слушне. За наших часів віру звичайно губилося з другого-третього класу гімназії. До старших класів її доносили лише окремі, фанатичні, з релігійних родин, одинаки. З вірою розлучалися легко, непомітно і, власне, неусвідомлено. Просто починали нудитися обов'язком ходити до церкви, починали манкірувати відвідування вранішньої молитви, обдурювати законоучителя, вигадувати непристойні слова під мотиви молитов та кантат і таке інше. До п'ятого класу майже не залишалося вже «віруючих», але поміж «невіруючих» не було, певна річ, ні одного освіченого атеїста. Віра — це було для нас щось таке, про що взагалі не варто думати. Щось на кшталт латинської мови або учнівського квитка з записаними там правилами поведінки й кормами покарань за порушення їх.

— Здається, — відгукнувся з другого току Сербин, теж поспішаючи вміститися з відповіддю у вільні три такти, — здається, в бога вірує Хавчак.

— Хавчак-дурак! — проскандував Туровський під два такти.

— Гегель, — скрикнув Макар, використовуючи свої три такти, — розглядає релігію як другу сферу абсолютного духу!

— Що це значить? — один після одного, гупнувши свій такт, запитали Піркес та Зілов.

— О! — Макар захлинувся. — У нього це чудово виходить! Взагалі Гегель каже, що коли бог абсолютне єство, то все ж таки він не «існує» взагалі, а він «утворюється». Ви розумієте?.. Людина сама утворює собі бога…

— Значить, — гукнув Піркес, — справді безглуздо боротися за віру, коли ти її не маєш?

— Коли розуміти її як символ… — почав був Макар, але він непевно розтяг мову і не вклався в свої три такти.

— Що значить символ? — гукнув Піркес. — Єрунда! Ненавиджу!

Над гарманом пливла вже хмара пороху. Ми працювали заповзято. Сонце стояло високо й пекло немилосердно.

Опівдні жінки сповістили, що час вже полуднувати й перепочити. Ми кинулися додолу на прохолодну землю. Наші сорочки, сорочки жінок були мокрі, як з річки, і облипали тіло, як хлющі. Ми полягали в тіні під плотом і взялися полуднувати. Казенний хліб та сало моментально зникало в наших зголоднілих пащах. За ними пішов борщ сестер Стецюр, вареники їхньої сусідки та коржі з маком і медом четвертої солдатки. Дві години по обіді нам належало спочити, а тоді три години праці, і шабаш.

Жінки гостинно й турботливо частували нас. Ми були робітники. Кожний з'їдений вареник — це добре змолочений сніп. Крім того, і самі по собі жінки були добрі й хороші. З них були, мабуть, прекрасні дружини і ще кращі матері. Вони були ще молоді — найстаршій не було й тридцяти років, але трудне, клопітне, запрацьоване й злиденне життя, а також сонце й вітер у полі вже засмалили шкіру їхніх лиць і бризнули зморшками попід очі. Очі у Вівді й Мотрі були чорні, в їхньої сусідки сині, а четвертої солдатки — карі.

— Їжте, мої хороші, — приговорювали вони. — Кушайте на здоровлячко!

— Призволяйте, абисьте здорові були! До роботи гарячі парубки!

— Там такі, мабуть, і до дівчат! Ми злегка почервоніли.

Нарешті обід скінчено, жінки прибрали посуд і пішли спочити по хатах. Ми простяглися під плотом.

ТРІУМФ ПРАВОГО ХАВБЕКА

У неділю ми щасливо пробралися до міста.

Для цього ми вирушили з села ще в суботу звечора, вночі наблизилися до околиць міста і вдосвіта, ще ген до зорі, відомими тільки нам переярками та перелісками, що безпосередньо примикали до садів і задвірків, прослизнули повз пікети георгіївських кавалерів, що саме вирушали до околишніх сіл ловити дезертирів.

Васька Жайворонок був у хірургічному стаціонарі військово-польового лазарету. Стаціонар розташований був у колишніх казармах стрілецького полку довкола муштрового плацу. Того самого плацу, де було й наше футбольне поле. Легеневий відділ стаціонару містився якраз у тій роті, де два роки тому ми так заповзято дерли надвоє старі солдатські головні убори. Ми тоді бавилися в війну, мріяли бойовищами і прагнули руйнації. Васька дико і захоплено вищав, коли з тріскотом роздиралися кашкети й брилі.

Назустріч нам вийшла чергова сестра-жалібниця. Вона була вся в білому, з червоним хрестом на грудях. З-під білої хустки на висках вибивалися два кучеряві й ніжні пасомка попелястого волосся. Обличчя її було зблідле й матове від безсонних ночей і пряної задухи хірургічних палат. Рум'янець цвів у неї не на щоках і не на скронях, а під очима й коло перенісся. То був рум'янець утоми й виснаження. Очі були ясні, блакитні і глибокі, але повиті серпанком відчуження й самотності. Дарма що сестра була зовсім молода — ну, двадцять — двадцять два роки — там, десь у самій глибині зіниць, жила в ній якась зневіра й гіркота. Сестра польового лазарету. Саме та руська женщина, про яку минулого року прочитав нам реферат Левко Репетюк.

— Жайворонок? — перепитала сестра. — Офіцер чи рядовий?

— Доброволець. Вольноопределяющийся.

Ми дивились на сестру — на її зблідле обличчя, на її хворобливий рум'янець, на її втомлені очі — з пошаною і захопленням. Вона була краща від нас. Ми були тільки гімназисти. Вона побувала на позиціях, можливо, під кулями. Вона ходила серед небезпеки і жаху. Вона жила для того, щоб тамувати болі, одвертати муки, відгонити від солдатів смерть…

На наші захоплені погляди сестра відповіла короткою й ласкавою посмішкою.

Жайворонок, дарма що був тільки доброволець і вольноопределяющийся, лежав в офіцерській палаті. Він був георгіївський кавалер, і для нього зроблено виняток. Сестра запропонувала поводитися тихо, багато з раненим не балакати, не втомлювати його, не хвилювати, не говорити йому нічого нежданого і за десять хвилин піти собі геть. Тихо, навшпиньках, пішли ми за нею по коридору. Її м'які капці на певстяних підошвах ледве шорхали по ковзкому асфальту долівки. В широкому коридорі, де раніше так затишно пахло солдатським борщем, печеним хлібом і махоркою, тепер били в ніс їдкі й дошкульні пахощі йодоформу, карболки й ефіру.

Перед третіми дверима сестра спинилась, озирнулась, тихо блимнула довжелезними віями, зробила виразні й промовисті очі, — щоб ще раз ми прочитали в них повторення всього, щойно нам сказаного, — і поклала палець на уста. Це були якраз двері до того цейхгауза, де ми дерли тоді шапки. Ми теж спинились, і дух нам перехопило. Зараз ми побачимо й привітаємо нашого героя, Ваську Жайворонка, правого хавбека. Нашого лишаястого втікача, що повернувся з тріумфом до рідного міста і на рідні місця. Як привітати його? Сказати привітальну промову? Лайнути якимсь патетичним нецензурним словом?.. Сестра відчинила двері, оступилася й пропустила нас уперед.

Жайворонок лежав на вузькому солдатському ліжку, ліворуч, під залізною грубою. З цієї груби ми — і Васька з нами — два роки тому плигали вниз і поринали в хвилі старих солдатських головних уборів. Повіки Жайворонка були стулені, але він не спав. Худа, тоненька права рука, випростана з-під ковдри, м'яла ріжок простирадла. Жайворонок був такий худий, змарнілий і жовтий, що відразу ми його і не впізнали.

На рип дверей Жайворонок скинув повіки. Він не ждав, і в його зіницях спалахнули тепло і блиск. Але зразу ж його погляд померк. Очі зробилися маленькі, тьмяні і якісь нетутешні. Сестра нахилилася над ним і поправила йому простирадло.

— Сідайте, хлопці, — тихо прошепотів він і ще тихше застогнав. — Спасибі, що прийшли…

Стогін повторився. Жайворонок стогнав після кожного другого слова. Пізніше ми зрозуміли, що то він не стогнав, то хрипіло йому в грудях від кожного видиху. То клекотіли кров і гній у рані.

Несміливо ми посідали на табуретках довкола. Жайворонок мовчав, заплющивши очі й відкинувшись на подушку Мовчали й ми. Ми розгубилися й не знали, що говорити і що діяти. Сказати привітальну промову? Вилаяти нецензурним словом? Збентежено ми м'яли паші кашкети. Ми соромились і Жайворонка, і сестри, і один одного. Сестра — мила, лагідна жінка в білому — втомлено й підбадьорливо позирала на нас. Вона кивала нам головою — говоріть, можете говорити, тільки нехай не говорить сам! Але ми не знали, що говорити. Ми ж прийшли до Жайворонка, до свого однокашника й дорогого товариша, але от, прийшовши, ми побачили цього худого, аж чорного юнака з заплющеними очима й такими моторошними хрипами в грудях. Це не був правий хавбек, невтомний лишаястий Васька. Це був хтось інший Між нами і цим раненим юнаком лежала величезна й широченна життєва смуга: фронт, небезпека, відвага, страж дання…

Віддихавши, Жайворонок поворушив пальцями і' знову розплющив очі. Його рука торкнулася Макарових колін На Макарових колінах лежала нерозлучна, завжди неодмінна при ньому книжка. Жайворонкові пальці намацали її. Він потяг її до себе і поглянув на заголовок.

— Гегель… — прочитав він і захрипів, — феноменологія., хр-хр… духу… Це ти мені… хр-хр… приніс почитати.

— Ні. — Макар сховав книжку. — Це я взагалі.

Жайворонок блідо всміхнувся. Він згадав Макарову пристрасть до книжок. Він заплющив очі, і пальці руки знову побігли по бережку простирадла.

— Де тебе поранено? — відкашлявши, немов готуючись відповідати на лекції, проказав Піркес, але зразу ж захрип. Від Жайворонкових хрипів йому дерло у горлі.

— Легені, — прошепотів Жайворонок, — і рука…

— Ні, — поправив Зілов, — він питається, в якому бою ти поранений…

— Перемишль… А як там… хр-хр… гімназія… Вахмістр, Піль?

— Вольноопределяющийся! — втрутилася сестра і докірливо похитала до нас головою. — Ви не балакайте. Вам не можна. Ви собі слухайте… А ви йому розповідайте.

Ми не чули цього. Ми нічого не чули. І нічого не бачили. Жах пройняв нас. Ми дивилися туди, повз ліве Васьчине око, повз ліве вухо, туди, на ліве плече. Права Васьчина рука невпинно все посувалася вздовж бережка простирадла туди й назад, перебираючи кромку тонкими й сухими пальчиками. Туди й назад. А ліва… А де ж була ліва? Ковдра сповзла і оголила ліве Васьчине плече. Там руки не було. Замість неї на плечі було намотано марлю, вату й лігнін. Лівої руки не було зовсім…

Жайворонок заплющив очі і випростався. Ніг у маленького Жайворонка було дві, і під лазаретною ковдрою вони були дивно довгі й тонкі. На щоки Жайворонка впали фіолетові, синюваті, безконтурні тіні. Над верхньою губою, з кожного боку над куточками губ, росло в Жайворонка по п'ять чи десять волосинок. Стільки ж росло їх на підборідді і на кутах щелепів коло вух. Волосинки були м'які, рівні й безколірні. Васька Жайворонок ще ні разу в житті не голився — навіть жартома. Але лівої руки и Васьки Жайворонка вже не було.

Раптом із сусіднього ліжка зарипів якийсь чудний і чужий голос. Ми озирнулися туди. Скорчившись під простирадлом, весь забинтований, лежав там якийсь рудий і патланий чоловік. Очі його горіли, руда чуприна розсипалася по подушці, вуса були прим'яті бинтом. Він підморгував нам з-під пов'язки й кривлявся.

— Пусте, так його так! Поправиться, так його інакше! Мені он обидві, трам-тарарам, легені прострілено! Ще повоюємо з чортовими, мать-перемать, німцями!

— Поручик! — тихо, але суворо сказала сестра, миттю глянувши на наші червоні лиця з розгубленими очима, яким нікуди було подітися від сорому. — Вважайте, поручику, тут женщина. І діти…

Мила, мила, сердешна сестра!..

Але поручик вже її не слухав. Він заповнив своїм шорстким голосом цілу палату. Гидко лаючись, мішаючи прокльони з соромітностями, а інколи встромляючи між них і звичайні людські слова, він розповів нам про те, хто він такий, Де він народився, де вчився, що робив до війни, коли пішов воювати, де був поранений, коли видужає і як поїде на поправку додому, в якесь провінціальне місто на Дону, і як він там за час побивки вип'є всю горілку і позбавить невинності всіх дівчат від шістнадцяти до двадцяти двох років віком. Вся ця розповідь ледь-ледь умістилася в приділені нам для побачення десять хвилин. Сестра нагадала нам, що час минув і треба дати раненому спокій.

Жайворонок лежав так само випростаний, і в грудях його за кожним подихом схлипувало, немовби туди було встромлено дитячу свистульку. Ми підійшли до нього по одному і тихо потиснули йому його єдину, суху, почорнілу руку.

Жайворонок на мить розплющив очі й привітно кивнув до нас повіками. Рот його скривився, немовби у посмішку. Боже! Який дорослий був уже Васька Жайворонок! Які глибокі зморшки досвіду й життєвого знання залягли довкола його хлопчачого рота!..

— Ну, кабальєро, видужуйте швидше! — весело побажав Репетюк, червоніючи й полискуючи пенсне.

— Ага!.. — прошепотів Жайворонок. — Ще заграємо з Одесою… Наклепаємо карантинщикам…

Що ж, вірно! Васька Жайворонок ще заграє в футбол. Заграє і без руки. Для чого йому рука? Він хавбек, а не голкіпер. Принаймні не зробить генца…

Поспішаючи, штовхаючися й віддавлюючи один одному ноги, ми потовпилися до виходу. Рудий поручик гукав нам навздогін.

— Адьє, господа гімназисти! Кидайте, трам-тарарам, гімназію і йдіть бити німця, трам-тарарам!..

В коридорі сестра зупинила нас.

— Ви знаєте його батьків?

— Так. А що?

— Треба викликати їх негайно…

— Хіба йому зараз погано? — запитав Репетюк.

— Погано? — женщина в білому якусь мить лагідно й уважно дивилася на нас. Зневіра й гіркота її очей були в цю хвилину особливо виразні. — Так. Погано. До вечора він не доживе.

Ми стояли вже на порозі, і крізь розчинені двері знадвору, з військового плацу й футбольного поля дивився на нас ясний і радісний осінній день. Дерева стояли пожовклі. Повітря було прозоре й дзвінке. Сонце — яскраве, нежарке й ласкаве.

І раптом все — і яскраве сонце, і синє небо, і прозоре повітря, і стрімкі тополі, і жовтаве листя дерев — геть усе враз зробилося не те, інакше, не таке, яким було півхвилини тому. Жайворонок до вечора не доживе. Хто це сказав? Правий хавбек, лишаястий і чорний Васька Жайворонок — до вечора не доживе? Той Жайворонок, що так здорово водив по краю, метко подавав штрафні і був мастак робити «чесні» підніжки? Це неможливо! Цього не може бути! До вечора? До якого вечора?

Під ґанком стояв Макар. Він вийшов з палати трохи раніш. Він стояв схилившись і хутко-хутко тер собі долонями обличчя, відхукуючи та пирхаючи, немовби він умивався.

— Що ти робиш, Макаре?

Макар плакав. Він не вмів ще плакати по-дорослому і тому плакав так, як це доводилося робити в дитинстві. Він пирхав і розтирав сльози по щоках. Дивно, чого ж плакав Макар? Адже він вийшов раніше і не чув слів сестри про те, що Жайворонок до вечора не доживе.

— Макаре… ти чув? Жайворонок до вечора не доживе.

Макар зірвався, заплакав уголос, ні, не заплакав, а завив, немов пес, загув, немов автомобільна сирена, і побіг геть від нас через плац.

Ми вклонилися сестрі і пішли. Ми попростували вздовж розподілкових бараків, побудованих на нашому футбольному полі. Східна половина поля забудована не була, і тут навіть зосталися сліди колись білих крейдяних ліній. Ми пройшли крізь гол, через голкіперський майданчик, перетяли штрафну площадку. Отут, на лінії півзахисту, і стояв правий хавбек Жайворонок. Він ішов у парі з правим краєм, Кашиним. Він вів для Кашина м'яч, а Кашип тим часом прикривав напад. Потім вони пасували по краю між собою і Кашин робив шута під гол Репетюкові чи Сербиноні.

За що ж загинув правий хавбек, Васька Жайворонок?

Ми йшли й мовчали. Жайворонок до вечора не доживе. Ми знали, що таке смерть. От цими юнацькими руками кожний з нас виніс з вагонів не одну сотню трупів. Але ж то були трупи взагалі, а це мав бути труп Васьки Жайворонка, нашого правого хавбека.

Старий телеграфіст Жайворонок візьме увечері газету і впівголоса промурмоче під ніс прізвища убитих, поранених і загиблих безвісти. Там він прочитає також, що георгіївський кавалер, доброволець і вольноопределяющийся Жайворонок Василь, його син, помер від ран у військово-польовому госпіталі…

I Васька Жайворонок ляже в могилу — між півсотнею таких же, як він, нижніх чинів. І годі буде його з-поміж них відрізнити. Якби ж хоч була в нього ліва рука! Тоді була б, може, сяка-така відзнака. Тепер вже про це можна сказати. На лівій Жайворонковій руці було розпеченою голкою випечено і чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.». Але це зовсім не значило «Василь Жайворонок». Тепер, як лівої Васьчиної руки вже нема, а сам Васька все одно завтра вмре, можна відкрити і його смертний секрет. «В. Ж.» — це Волосюк Женя. Гімназистка сьомого класу. Це була його смертна тайна. Її не знала Женя Волосюк, її не знав ніхто. Правда, ми всі її знали, та й Жені Волосюк це також було відомо, але ж це була Васьчина смертна тайна, і ніхто ніколи не показав би йому, що його смертна тайна відома. Кожний же з нас мав свою смертну тайну — хіба може не мати її гімназист, — і недоторканність смертної тайни треба шанувати… Ваську віднесуть у могилу і віддадуть тайні смерті разом з смертною тайною, тільки що без лівої руки з ініціалом «В. Ж.».

І раптом дивне незрозуміле почуття охопило кожного з нас. Нам же не треба було вмирати. Ми доживемо і до вечора, і до завтра. Ми житимемо ще багато, багато днів і років. І навряд щоб колись нам довелося вмирати. Ми будемо жити, грати у футбол, потаємно кохати Женю Волосюк, Катрю Крос, Ліду Морайлову, Алю й Валю Вахлакових, Мірель, Вівдю і Мотрю, оцю сестру — прекрасну женщину в білому! Ми будемо рухатися, робити, діяти, бігати, танцювати, співати…

— І ми заспівали.

Високо в прозорий і насичений сонцем простір осіннього неба жбурнув Туровський наш тужний і зухвалий заспів:

Так, ми були живі. І будемо!

І ми бачили цю руку. Це була рука Васьки Жайворонка. Тонка, суха, схудла, аж чорна. Чорний ворон ніс її в дзьобі, і ми виразно бачили, що біля ліктя розпеченою голкою випечено, а потім чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.»…

Ридаючи, схлипуючи й заливаючись сльозами — зухвало і радісно, з відчаєм і вірою, з відчайною вірою в наше довге й нескінченне прекрасне майбутнє життя, — ми йшли й горлали з присвистом і хвацьким прикриком ненависні слова нашої улюбленої пісні:

СМИРНО! СЛУШАЙ МОЮ КОМАНДУ!

Восени тисяча дев'ятсот шістнадцятого року ми почали наш передостанній — сьомий — клас.

Сьомий та восьмий класи — це, безперечно, найгірша пора гімназичного життя. Адже найважче доживати останні роки і дні неволі. Але сьомий та восьмий класи — це заразом і найкраща пора гімназичного життя. Адже вони сповнені юнацьких пристрасних мрій про майбутнє. Університет! Синій кашкет з блакитною околичкою!

Восени дев'ятсот шістнадцятого року два старші класи прифронтових, неевакуйованих гімназій були воєнізовані[238].

Повідомлення про воєнізацію ми дістали першого ж дня, зразу після переднавчального молебня.

Віднині ми — сотня юнаків, від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років віком, сьомий та восьмий класи Н-ської класичної гімназії міністерства народної освіти, — залічувалися першим і другим взводом дев'яносто шостої етапної роти.

Директор стояв на порозі нашої невеличкої рекреаційної зали, яка служила нам одночасно і за «похідну» гімназичну церкву. Він був не в гаптованому мундирі, а в звичайній чиновницькій тужурці, без наполеонівської трикутки, і навіть на руках не мав білих рукавичок. За порогом, позаду директорової спини, невиразно туманіла якась сірувато-зеленава постать. Кінчивши своє повідомлення, директор відступив крок убік і з своєю звичайною театральною величавістю кинув рукою за поріг:

— Вот. Честь имею представить, ваш ротный командир, герой и инвалид войны, засим кавалер ордена святого Георгия, штабс-капитан Деревянко. Прошу любить и жаловать!

Штабс-капітан Дерев'янко був вайлуватий солдафон з лінивими очима і обвислими донизу обсмоктаними рудими вусами. Вся його військова амуніція розбовтано звисала з плечей поверх мішкуватого офіцерського кітеля. Штабс-капітан Дерев'янко ступив через поріг і, неголосно закашлявши й подавившися вусом, привітався:

— Здрасте, господа гимназисты!

— Здрасте… здрав-жлам… наше поважання…

Штабс-капітан Дерев'янко подавився другим вусом і трохи почервонів:

— Ну, отвечать ротному командиру мы научимося опосля, а теперича давайте построимся. Умеете?

— Звичайно! Ще б пак! — дещо ображено відгукнулись ми. Три ж роки ми були в «потешных», потім три роки нам викладав сокольську гімнастику[239] поручик Бакрадзе.

Штабс-капітан Дерев'янко трохи соромився. Видно було, що в такому освіченому й високому товаристві, як гімназисти старших класів, йому доводилося бути вперше. Він намагався висловлюватися «вольною» мовою, але це йому погано вдавалося. Підпрапорщик Дерев'янко дійшов штабс-капітанського чину вже за часів війни.

Ми вистроїлися вздовж стіни й затихли. Штабс-капітан Дерев'янко ліниво й незграбно пройшовся по залі, нудно позираючи повз наші голови у вікно. Його рудуваті козацькі вуса ворушилися невпинно, немов там вовтузилася комашня. Дійшовши лівого флангу, штабс-капітан Дерев'янко враз дзвінко клацнув закаблуками й моторно обернувся «кругом». Чорт побери, але це був уже не він! Де поділася ота лінькуватість, вайлуватість і незграбність? Ноги штабс-капітана пружинили, плечі розвернулися, очі розкидали іскри, навіть кітель рівно й елегантно обтягав його дебелий і мужній, дарма що й опасистий, торс. Ми не встигли кліпнути очима, як на місці вайлуватого зауряд-чиновника стояв уже бравий служака-муштровик, молодецьки підкручуючи бравий вус.

— Господа гимназисты! — скрикнув не своїм голосом штабс-капітан Дерев'янко. Це був металевого тембру голос ротного командира. Ми насторожились.

— Смирна-а-а-а-а! — зарепетував ротний командир.

Якась невідома сила раптом ударила нас ізсередини, випростала, напружила, приклеїла руки до боків і клацнула закаблуками — точнісінько, як ото щойно зробив сам штабс-капітан Дерев'янко. Ми виструнчились і заніміли.

— Ссе пра-во-го флангу на пер-торой расечи-тайсь!

Нас було близько ста, і ні один з нас не помилився. Капітанові вуса лізли вгору від неприхованого задоволення. Фізіономія директора сяяла гордістю, немовбито саме він і навчив нас цієї прекрасної військової муштри.

— Ряды сдвой!.. Ать-два!

Ми виконували перестроювання бездоганно.

— Сомкнись!.. Смирно!.. Молодцы!

— Рад-старат-ваш-скородь!

Нашій відповіді могла б позаздрити навіть зведена рота гвардійських вольнопьорів. Штабс-капітан Дерев'янко обер нувся до директора і чемно до нього відкозиряв. Директор передав йому достойно вихованих юнаків. Фізіономія директора зовсім потопла в щасливих зморшках і радісній слині Навіть сіпнулося його праве плече — правій руці закортіло відкозиряти капітанові.

— Вольно!..

Ми стали «вольно», і штабс-капітан Дерев'янко коротко поінформував. нас, яким чином буде здійснюватися наша воєнізація. Через те, що нам треба було докінчувати нашу гімназичну науку, нам, отже, дозволялося в казармі не жити Ми мали приходити туди лише на навчання: муштра, маршировка, гімнастика, рукопашний бій, гвинтівка, граната ручні прийоми, стрільба, караул. А також і словесність уста ви польової і внутрішньої служби.

Все цс мало відбуватися щодня, окрім неділь, а також церковних свят і царських тезоіменитств. Смирно!

Штабс-капітан Дерев'янко вистроїв нас по чотири і вивів у двір. Ми мали негайно ж строєм пройти до роти й дістати гвинтівки. Кожний діставав за номером гвинтівку, яку й мав розбирати, чистити, доглядати. На ніч їх ставили в козли і лишали під охороною бородатих ополченців, наших віднині колег.

В роті приміщення третього взводу вже чекало на нас Залізні солдатські ліжка, на яких нам не треба було спати, були розсунуті попід самі стіни. Тепер солдатський дортуар виглядав немов величезна зала. Її асфальтова долівка була чисто вимита й побризкана карболкою. Величезний портрет «государя императора Николая Александровича» висів на стіні якраз проти вхідних дверей. В другому кутку висіла таких же розмірів ікона Георгія Побєдопосця із списом у руці та драконом під ногами. Маленька зеленавого скла лампадка неп гасимо тріпотіла вогником перед нею. В широкому проході між ліжками стояло і лежало різне гімнастичне та учбове причандалля. Турнік, паралелі, кобила, козел, кілька великих рам з почепленими до них напханими соломою мішками. Ці мішки ми мали колоти, немов живі німецькі животи.

Окремо, під стіною, в козлах, стояли чорні японські карабінки з пригвинченими широкими штиками.

Вітька Воропаєв зробив крок уперед і, виструнчившись перед командиром, хвацьки відкозиряв:

— Дозвольте сказать, вашекородь!

— Кажіть!

— Так що прохання, вашкородь! — рапортував Воронаєв з усією майстерністю стройової витяжки. — Ми просимо ви строїти нас з гвинтівками і провести маршем через місто Ми вміємо давати ногу і обіцяємо не підкачати, вашскородь!

Штабс-капітан Дерев'янко посміхнувся. Він був задоволений із своїх майбутніх учнів.

— Стройся! — гукнув Дерев'янко. — Смир-но!

Тісним, парадним строєм, з гвинтівками на лівому плечі ми виходили через півгодини на головну вулицю нашого міста. Підошви наші молотили брук, ноги майже не згиналися в колінах, живіт втягнутий, груди випнуті, голови назад. Зграї вуличних хлопчаків зустрічали нас здивованими й вітальними вигуками. Прохожі на тротуарах спинялися Гімназистки вражено ширили очі.

— Ногу! — репетував осатаніло штабс-капітан Дерев'янко. — Ножку! Ать-два-три!.. Левой!.. Левой!.. Левой!.

І ми давали «ножку». Ми грохкали лівими підборами щосили об збите та вищерблене каміння головної вулиці.

Ми давали ногу, ми відбивали крок, ми задирали голови ще вище, ми відмахували правою рукою щонайдальше, скільки могли. Японські карабінки муляли нам наші незвичні шістнадцятилітні плечі. Широкі леза штиків коливалися й блискали проти сонця вище наших голів. Ми входили зімкнутим строєм у чуже, щойно завойоване місто. Позаду дим і кров. Позаду бій. Тут вітальні крики. Розчулені сльози. Зашарілі дівочі личка. Вони кидають троянди свого захоплення під ноги нам — героям. Ми — герої! Генерал Суворов на Чортовому мості[240]. Скобелев на білому коні, сер Френч[241], Козьма Крючков[242], осавул Єпіфанцев, Володя Малафеев, Васька Жайворонок…

Вітька Воропаєв на правому флангу — високий, стрункий і ставний — стріпував білими кучерями й ніс на своїх повних губах розкішну посмішку бойового переможця та неперевершеного бального диригента.

Поруч з ним Теменко зовсім почервонів. На тротуарах траплялися знайомі, і перед ними чогось було надзвичайно соромно. Зате третій від флангу — Кульчицький — розплачувався за всіх і молодецьки ламав зір до дівчат. Макар ішов, замислившись і гублячи ногу. Його обличчя було невиразне і якесь нетутешнє. Старики Гегель і Кант марширували поруч із ним. Зразу за Гегелем і Кантом ішов Зілов. Він також був зосереджений і похмурий. Сотні запитань народжувалися й роїлися в його голові, але запитати було нікого. Крім того, в строю балачки заборонено. Потім ішли й інші. Оборонці Порт-Артура, герої Севастополя, балканські повстанці, трансваальські інсургенти. Потім — розгублений Туровський, зніяковілий Сербин, молодцюватий Кашин, сердитий Потапчук. Нарешті похнюплений, похмурий Піркес.

Левко Репетюк ішов окремо. Штабс-капітан Дерев'янко призначив його на «отдєльонного». Репетюк був без гвинтівки. Замість того при боці в нього була шабля. Це було особливо кумедно: синій гімназичний кашкет з білими кантами, срібний герб — дві пальмові гілочки з ініціалами поміж них — і шабля!

Ми відбиваємо крок, багнети похитуються, і публіка на тротуарах дивиться на нас. Яка хвилина! Два роки, від першого дня війни, ми мріяли про цю хвилину. Ми йдемо захищати віру, царя і отечество! Гуп-гуп-гуп-гуп! За віру — гуп! За царя — гуп! За отечество — гуп! І ще раз — гуп! В чотири ціпи. Макаре, що кажуть твої філософи про віру, царя і отечество? Солдат Яків таки втік. Він дезертир. Його ловлять георгіївські кавалери. Вася Жайворонок — теж георгіївський кавалер. Він уже вмер. Він віддав своє життя за віру, царя і отечество. Ножку! Левой! Левой! Левой! Гімназистки на тротуарах, безсумнівно, закохаються в кожного з нас. Вони будуть писати нам на фронт листи «о любви к отечеству и народной гордости». Вони в'язатимуть теплі панчохи і посилатимуть нам. Але ж — де Катря Крос? Чому немає Катрі Крос? Ах, ні — он і вона. Серце Сербина захлинулося. Випнути груди! Підтягти живіт! Рівніше ногу! Голову вище! Левой! Левой! Левой!

Але тут Макар побачив Сербина, Сербин глянув на Туровського, Туровський на Піркеса, і всі вчотирьох вони побачили, що й Зілов дивиться на них. Тоді вони мерщій розвели погляди в різні боки. За сім років гімназії вони вже так добре навчилися розуміти один одного з півпогляду.

В ЗАДНЬОМУ ПОКОЇ

Бронька Кульчицький раптом, на очах у всіх нас, почав нестримно багатіти. Насамперед на ньому з'явився новий кашкет з невеличкими, але товстими, офіцерського фасону, полями — віддавня Броньчина мрія. Потім на військову муштру він почав ходити в новеньких хромових чоботях з тупими носками «вера». Далі він одягся в новенький сукняний костюм, замшеві рукавички і, нарешті, в довгу до п'ят, немов кавалерійську, шинель. Крім того, він придбав собі годинник «Мозер», срібний півфунтовий портсигар, флакон найдорожчих духів «Коті» і ще безліч різних дрібниць для туалету чи просто для забавки.

Ми були до краю заінтриговані. У Броньки Кульчицького ніколи не бувало за душею й трьох копійок на півдесятка цигарок «Сальве». З року в рік він живився тільки з ласки товаришів мізерними «бичками». Тепер же він курив тільки люльку — справжній «Кліпер» з янтарним мундштуком — і мав запас англійського «Кепстену» фунтів два. На всі наші запитання Кульчицький тільки таємничо підморгував, як завжди, ламаючи та калічачи людську мову:

— Купіл іменіє мойо вам почтєніє! Десять тисяч десятин чистого повітря в городському садочку під лавочкою. Мілості прашю ік нашему шалашю. Фунджу сьогодні на світовий рекорд! Дядя будя ламать фасон!

«Дядею» Кульчицький поштиво звав себе самого.

Охочих на безплатний «фундьож» завжди знаходилося до біса, і ми веселим гуртом валили до кіоску «восточных сладостей» — знищувати рахат-лукум, косхалву та шербет.

Втім, довгий час Бронька, звичайно, не витримав мовчанки, і адреса його «імєнія» стала відома всім. Бронька Кульчицький грав з прапорщиками в очко.

Охочих спробувати щастя з'явилося чимало. Одначе для першого разу Кульчицький погодився взяти з собою тільки трьох — Кашина, Воропаєва і Теменка. Хлопцям дуже кортіло виграти. Кашин — син колійного майстра — був чистий голодранець, але через свою малоуспішність не мав приватних репетицій. Теменко — син сільського учителя — не був заможніший, а для репетицій він був надто мовчазний і ледачий. Щодо Воропаєва, то в нього, першого танцюриста та бального диригента, були витрати і на себе, і на своїх дам.

Гра відбувалася в таємному картярському притулку, в задньому покої «кав'ярні» пана Сапєжка. Перед експедицією туди Бронька Кульчицький знайшов потрібним прочитати новакам картярського мистецтва коротеньку повчальну лекцію.

— Коли ти хочеш піти додому з монеткою, — повчав Кульчицький, — вдавай, що ти п'яний в дошку, але не заводься і не хвилюйся. Нехай прапорщики хвилюються і по банку шпарять. Ти собі папіроску кури і по марці, по другій — все одно п'яний програє, а тверезий виграє. Це вже гра така: очко. Тільки для тверезих.

Наука була недовга, нескладна, проте в вищій мірі відповідальна. Але від Броньчиних правил одгонило чимсь не зовсім добрим, і Теменко завагався:

— Чорт його, хлопці, зна, незручно якось. Бігме! Вони п'яні, а ми тверезі…

— Ой, держіть мене, яку мораль розвів! — Бронька був щиро обурений. — Що ми, передьоржку робимо, чи що? Махлюємо?

— Передьоржку не передьоржку, але…

— А раз не передьоржку, то й амба! Вони грають, а не ми за них. Дорослі люди, а не малюки.

Воропаєв і Кашин схилялись до погляду Кульчицького. При вході до притону хлопців перестрів сам пан Сапєжко:

— Йой! Матка боска Ченстоховська![243]

Голова в пана Сапєжка затрусилася, синій пропитий ніс затремтів, і руки обурено сплеснули вгору, звідти з одчаєм впавши на лису голову. Він не був задоволений з приходу гімназистів.

— Тилько прошен я вас, паньство гімназьялісти! Якби цось сен стало, нех кажди пан гімназьяліста жуца тераз карти, нєх бегнє прентко до кав'ярні і нех тшимасєн за дзєвчента!

Воропаєв стенув плечима:

— Чудак ви, пане Сапежку! В салон ви нас пускаєте спокійно! Дарма що кожний пійманий тут гімназист коштує вам двадцять п'ять карбованців штрафу…

Пан Сапєжко навіть образився:

— Йой! Які пан розумни, так мне аж нєвигоднє тераз з паном розмавяць! На завєдєніє я мам собє паньствови патент. А за гру в карти — пан вє, цо то ест час воєнньї: пєнць лят царскей хати, а за такі, як пан, цєлента — пшинаймнє дзєсьонць…

— Треба ж давати хабар поліції…

— Йой! Нєх бендзе здрова! Ми з паном приставом, як дзецко з мамон. Але нєх пан вє: сон еще жандажі, сон еще пан комендант войскови!.. Чи мне ж пан розкаже годоваць цале славне православне войсько? Не, я юж прошен панув гімназьялістув: скоро зарепетуєн на гвалт, так нєх кажди жуца карти і тшимасєн за Сонькен, за Манькен. Онє юж бендон пільноваць!

В картярській кімнаті було чоловіка з десятеро офіцерів.

Бронька панібратськи привітався до кількох. З-поміж інших вирізнялися тільки двоє. Один з них був козацький хорунжий з срібними погонами і двома «Георгіями». Другий був явний тиловий пшют. Він сидів в розстебнутому, мирного часу, синьому мундирі з погонами підпоручика. Він був чисто виголений, з миколаївськими бачками, обличчя його було припудрене, і пахощі дорогих парфумів сотилися від його мундира.

— Підпоручик Гора-Гораєвський, ад'ютант коменданта міста, — поінформував пошепки Кульчицький. — Кожного фраєра за півгодини сухим випускає… Ну ж бо, хлопці, ворушись!

Зауваження Кульчицького відносилося до Кашина і Теменка.

Від незвичної обстановки вони зніяковіли. Вони тупцювали біля порога, не знаючи, куди діти кашкети, пальта і себе самих. Зате Вітька Воропаєв поводився прекрасно. Він підійшов до столу і впевнено присунув до себе стільця:

— Прошу карту й мені!

Досвід танцювального диригента — це ж неабищо! Теменко з заздрістю поглянув на Воропаєва. Обсмикнувши куці гімназичні тужурки, кленучи трійним кляттям свою соромливість і насамперед ці ж таки гімназичні тужурки, Кашин і Теменко теж підійшли до столу й несміливо попросили карту.

— Карту! Ще! Чотири збоку! Розводящий! Перебор! Стучу! Очко! Ваших нет! — Ніяких інших слів, окрім цих, у кімнаті й не чути було. Вони були ні до чого. Треба було набрати двадцять одне очко, і більше нічого. Це було навіть моторошно.

На окремому столику під стіною стояли пляшки з коньяком, тарілки з закускою та піднос з накраяним лимоном. Всі були напідпитку: розстебнутий комір, примружені повіки, пригасла цигарка, забута Б кутку губ, і рясний попіл на фалдах френча.

Воропаєв, Кашин, а за ними й Теменко почали грати. Скода вони позирали на Броньку. Кульчицький грав майстерно: на першу карту він навіть не подивився. Він ударив по банку і — щоб усі бачили — програв щось карбованців з двадцять. Престиж був набутий. Тепер можна було з зневажливим виглядом колупати по марці, немовби чекаючи на справжню карту. За півгодини програна двадцятка була повернута. Ще за півгодини взято зверх півста.

Робити вигляд, що ти п'єш, а насправді не пити нічого, було не так-то й легко. Проте Кульчицький і з цим вправлявся майстерно. Він наливав чарку, ставив поруч із порожньою сусідовою, потім раптом хапав, перехиляв хутко в горлянку і ставив назад порожню. Зате сусідова була тепер повна. Воропаєв і Теменко показали себе прекрасними учнями. Метод Кульчицького вони поступово опановували. Кашину ця наука давалася гірше. Йому довелося випити одну чарку, потім ще одну, потім ще і ще. Десь коло другої години ночі його вже відтягли й поклали відсиплятися поруч із якимсь капітаном.

Під ранок Горі-Гораєвському грати набридло. Крім того, він був у виграші і не хотів би покласти гроші назад. А в цей час раптом двері відчинилися і привалило ще чоловіка з десять свіженьких, тверезих і грошовитих артилеристів. Гора-Гораєвський позіхнув і запропонував півгодинки перепочити. Його негайно ж підтримав Кульчицький. Хорунжий і двоє прапорщиків приєдналися до них.

— Маньїфік![244] — підморгнув хорунжий. — Можна перейти по сусідству?

Гора-Гораєвський гидливо скривився. Він також був п'яний, але чудово володів собою. Оп'яніння було видно тільки з того, що він був білий, мов свічка. Пропозиція козацького героя не імпонувала йому.

— Я пропоную краще, панове, до тридцять сьомого лазарету. Сьогодні діжурять там Клава, Марія Кирилівна, Вірочка та Пупс. — Він прицмокнув і клацнув пальцями. — Га? Що скажете, панове?

Словом, вирішено рушати до сестер тридцять сьомого госпіталю. Йшли Гора, двоє прапорщиків, Кульчицький і Воропаєв. Теменко вирішив зостатися трохи ще. Йому почала йти карта.

П'яну компанію привітав надворі присмерк осіннього ранку. Було годин шість. Сіяв дощ, і все довкола було вогке, слизьке і противне. Головною вулицею, в напрямку до вантажної станції тихо, повільно й байдужно посувався нескінченний обоз. Він ішов туди безперестанку вже третій рік. Вози під брезентом, вози без брезенту, тачанки. Мокрі фурмани сиділи, скулившися під козирками, й попахкували люлечками. Інші брели за возами й безстрасно лаялись. На компанію офіцерів ніхто з них не звернув уваги. Козиряти? Хай йому! Це фронт, а не бульвар у губернському місті.

І враз — неждано і чудно для ранку — сплеснули мідні звуки оркестру. Вони виникли просто з туману, з осінньої мряки, з дрібного й густого дощу. Вони проглинули гуркіт обозу, розірвали самий обоз і гучно вийшли на головну вулицю. До військової рампи простував маршовий батальйон. Тисячі дві солдатів ішли строєм. На чолі кожної полу-роти йшов її командир. Це від'їздило на фронт поповнення якогось полку. Дві перші роти були молодесенькі юнаки. Між ними не було старшого від дев'ятнадцяти років. Вони трималися струнко і відбивали крок. Дві другі роти були суспіль бородаті. Вони йшли, човгаючи величезними чобітьми. Бороди їхні дивилися в землю. Але оркестр грав веселий марш «Морського короля». Оркестрові було все одно: бородаті чи безвусі, шоста година вечора чи ранку. На війні нема ні бородатих, ні безвусих, ні ранків, ні вечорів. Офіцери стали струнко і віддали прапорові честь.

Тримаючи руку біля козирка, Гора-Гораєвський скривив свої тонкі й безколірні губи:

— Які бучні похорони… По четвертому розряду…

Пропустивши батальйон, компанія звернула на залізничну колію, до лазаретів.

Броньки Кульчицького з компанією не було. Він своєчасно змився. Він був проти такого марнотратства. Він уже знав, що значить піти до сестер у компанії Гори-Гораєвського. Це — вино, шоколад, помаранчі. Карбованців двадцять п'ять вилетить у трубу. Для чого? Бронька тихо повернув назад…

Теменко вийшов рівно о пів на восьму. О восьмій же починалася муштра. Лишалося тільки півгодини, щоб встигнути до роти.

Ранок був вогкий, слизький, але Теменкові дихалося приємно. Справді ж, так приємно після безсонної, прокуреної й пропитої ночі вийти на свіжий вітер і потягти в легені вогкість осіннього ранку. Крім того, в кишені в Теменка пухлилася пачечка асигнацій. Небагато, правда, кабованців з п'ятдесят. Але ж учора ввечері там була тільки десятка.

Теменко легко перестрибнув через калюжі. Він же нікого не обмахлював. І ніяких передьоржок. Вони ж грають, а не ми за них. Дорослі люди — не малюки. І грошей же у них до чорта! Бігме!

Голова Теменка була трохи важкувата, а в роті було кисло, очі поколювало піском. Але, загалом, йому було легко і весело.

ОСОБА ІНШОЇ СТАТІ

Останню лекцію Шая кінчав об одинадцятій. Сина аптекаря він готував з математики, мов і всіх інших предметів. Шая вийшов на ґанок і випростав плечі. Було поночі. Сіялася мжичка, паровози гули глухо, небо було близьке, шинель смерділа собакою — була осінь.

Будинок стояв довгий, білий, слизький проти чорної забаюреної базарної площі, немов брила криги над каламутним плесом. На другому ґанку бовваніла ще одна, невиразна і темна, постать.

Шая поставив комір і одчайдушно пірнув у сльоту і мряку.

— Піркес?! — почулося з другого ґанку. — Піркес, це ви?

Шая став. З другого ґанку до нього збігла дівоча постать.

Це була Катря Крос.

— Здрастуйте! Ви додому? Так нам до алейки разом. Півдороги ви можете не мокнути. — Катря підняла парасолю, клацнула замком, і широкий чорний купол звився у них над головами.

— Дякую! — вони пішли. — Що ви тут робите?

— Те саме, що й ви. Через стіну від аптекаря живе кондитер. Його дочка ніяк не може опанувати мов, математики та й усіх інших предметів. Вона, мабуть, забагато їсть булочок і пиріжків…

Катря засміялась, і Шая щось промимрив від себе. Він ще не освоївся і не знав, як поводитись. З дівчатами, тобто з особами жіночої статі, він не був говіркий. Якийсь час вони йшли мовчки. Дрібні й часті краплі рясно шаруділи по чорному і тугому куполу над ними.

— Скільки ви берете з аптекаря?

— П'ятнадцять…

— А з кондитера?

— Дванадцять.

Мовчанка запала знову — довга й безвихідна. Шая морщився, еонів і червонів. Він ховав підборіддя в комір шинелі, ховав ніс. Чорт же його знає, про що говорити з дівчатами! Особливо коли вперше. З Катрею він балакав уперше. За три-чотири роки знайомства він тільки скидав кашкет при зустрічі.

— У начальника станції мені платять двадцять п'ять! Правда, в машиніста Пивоварова я маю лекцію за десять…

— Ви маєте аж чотири лекції?

— А що? Одну треба на обід, другу на квартиру, а ще ж треба заплатити за право навчання!

— Я й забула! У вас же нема батьків…

Це сказано надто палко, із щирим співчуттям у голосі. Від цього знову стало ніяково, і можливість теми для розмови тепер розвіялась остаточно.

Мовчки вони проминули квартал або й два. Теми для розмови вже не варто було й шукати. Мовчання було таке довге, що заговорити тепер було б уже просто незручно… Але ж Катрі доконче треба було розбалакатися! Вона позирала на Шаю підбадьорливо й клично. Вона посміхалася до нього з темноти. Шая мучився і мовчав. Проминули третій квартал. Тоді Катря зітхнула й наважилася сама.

— У вас, — сказала Катря, — більша половина гімназистів-старшокласників мають лекції, а от у нас ніхто майже не має. В нашому класі маю тільки я.

Яка це мука! От поруч з тобою іде дівчина. Хороша, гарненька й приємна дівчина. Вона хоче з тобою розбалакатися. Вона зиркає на тебе. І зараз, у цю хвилину, вона щось собі думає. Мабуть, яке ж ти безпорадне вайло!.. Але що ж ти можеш зробити, коли от уже вісім років тебе акуратно справляють у карцер за найменшу спробу побачитися й побалакати з особою іншої статі!..

— А що у вас зараз проходять по філософській пропедевтиці? — нарешті знайшовся Шая, і його зросив піт.

Хвала богові! Це був уже благословенний ріг алейки, де Катрі треба було звертати праворуч, а Шаї ліворуч. Шая мерщій виринув з-під мокрого чорного купола зонтика. Велика крапля скотилася з мокрого чорного верху і влучила Шаї за комір, на гарячу спітнілу спину. Але Катря схопила Шаю за руку.

— Слухайте, Піркес!

— Ну, до побачення. Мені вже ліворуч…

— Слухайте, — наважилася Катря знову, — Піркес! Я так хотіла вас розпитати. Вас вважають за найрозумнішого на цілу гімназію…

Шая почервонів так, що це було помітно навіть у темряві осінньої ночі. Він устромив руки до кишені, потім вийняв їх і знову встромив. Це — навмисне? Жарти? Глум? В цю хвилину він уважав себе за цілковитого ідіота.

— У вас, може, це не так, — поспішно заговорила Катря. — Але у нас це просто неможливо. Це просто жах! Ходім-те, я теж піду з вами через місто. Ви розумієте, про що ми між собою говоримо? Тільки про прапорщиків і георгіївських кавалерів. «Кавалерів» — яке ідіотське слово! Немов не на війні, а в танцкласі. Але ж ми почали це хоч з четвертого класу, а зараз приготовишки і ті закохуються в малолітніх добровольців. А другокласниці вже бігають за земгусарами! Ви читали Достоєвського?

— Мугу! — буркнув Шая.

— Ви розумієте, у нас ніхто нічого не читає. На уроках ми шепочемося про те, хто з яким офіцером знайомий або чия пасія блондин, а чия брюнет! Між уроками ми говоримо про те ж саме, тільки вже голосно. Крім того, ми ще й пишемо одна одній листи про те ж саме! Це ж жах! Ви читали Мопассана[245]?

Вони ввійшли в алейку, і тут раптом сильний протяг жбурнув на них густою мжичкою і загорнув їм пальта тісно довкола ніг. Щоб не впасти, Катря повинна була взяти Шаю під руку. Вони майже сховалися під чорним куполом зонтика. Там, під куполом, було тепло і затишно. Правда, купол був невеличкий, і треба було йти тісно, зовсім тісно. Алейка слалася перед ними довга й порожня. На ній не було ні душі. В таку погоду не виходив навіть Піль. Вони були зовсім самі. Тільки обабіч чорніли мокрі осінні паркани.

— Ви чули, — Катря шепотіла зовсім близько. — Минулого тижня у Вінниці роззброїли цілу роту інженерного батальйону і, кажуть, закували всіх у кайдани. То всі як один були студенти політехніки. Вони не схотіли їхати на фронт. Як це вам подобається? А в Петрограді робітники ходять по вулиці з криками «Хліба і миру!». Це може бути? Чи брехня? Правда, дядя, у мене дядя матрос, знаєте, писав нам з Кронштадта: справді, там продуктів не вистачає. Що ж це буде? Війна, війна і війна! Хіба ж так можна жити? Ви читали Толстого?

Шая розсердився:

— «Непротивление злу»! Ідіотизм! Хіба ж це можливо не противитися злу?

— Але й ви теж не противитеся! Війна. Це ж зло.

Шая мовчав і сопів. Катря на мить вистромила голову з-під зонтика, щоб просвіжитися: було жарко. Але дощ із вітром ударив ій просто в лице. Брр! Алейка була пустинна, нікого: тільки дощ, вітер і мокрі паркани обабіч.

— Ну, скажіть же, Піркес! Ви Толстого читали всього?

Шая підозріливо поглянув на супутницю:

— Ви вважаєте себе за толстовку?

Катря сердито сіпнула плечима:

— Так жити не можна. Треба інакше. Але — як? Хто скаже — як?

— Ви толстовка?

— Ах, та йдіть ви собі! Ну, звичайно, ні! Толстовці могли бути до дев'ятсот чотирнадцятого року. Війна почалась — і всіх толстовців… ну… ну, вбито. Ви читали Ключевського[246]? І Овсянникова-Куликовського[247]? А Соловйова[248]?

Дощ посипав шпарко і рясніше. Він підсікав скоса і хльостав по ногах. Зонтик треба було похилити проти вітру і скулитися під куполом ще тісніше — рука в руку, плече в плече. Шая вже кілька разів намагався заговорити, але Катря говорила збуджено і не давала йому прохопитися й словом. Вона аж тремтіла:

— Раніше, ще не так давно, я гадала, що я маленька і дурненька, а всі інші — такі дорослі й розумні. Тепер я бачу, що всі — і маленькі, і дурненькі, дарма що дорослі. Ніхто нічого не знає. Анічогісінько! І всі чогось бояться. Живуть якісь прибиті. Чи ви читали…

— Є такі, що й не бояться! — Шаї насилу пощастило перебити Катрину мову.

— Хто?

— Хто? Революціонери.

Порив вітру вщух, дощову хвилю урвало. Катря мовчала. Тільки тісніше притулилася до Шаїного плеча і перестала тремтіти. Шая хрипло відкашлявся.

— Я знаю… — нарешті сказала Катря. — Анархісти… Есери… Есдеки…

— Меншовики й більшовики…

— Ну, от, бачите, так багато! Революціонери, а між собою не згодні… Хіба це годиться, щоб революціонери були між собою не згодні? Значить, хтось із них справжній революціонер, а решта просто так… політичні партії. От я розмовляла з Митею Ізвольським…

— Він дурило! — перехопив Шая. — Він просто ліберал. І вічний студент. А революціонери не такі.

— А які? Я хотіла б побачити бодай одного! Ви читали…

Але тут Шая перебив знову і підхопив її останню фразу:

— Ви читали марксистів, Крос? Наприклад, журнал «Образование»[249]? В жовтих таких обкладинках?

Катря замовкла. Вона почервоніла. І так сильно, що Шая мусив від неї відхилитися: під куполом зонта стало парко і задушно.

До кінця алейки вони дійшли мовчки. Марксисти… Хто ж це такі — марксисти? Катря зітхнула. Розпитатися було соромно.

Біля входу до тунелю Катря спинилася. Тут вона хотіла попрощатися.

— Я проведу вас! — сказав Шая.

Катря не сказала нічого, і тепер вже Шая сам перший взяв її під руку.

— Ах! — притулилася Катря. — Коли б швидше кінчалася війна!

Шая знову розсердився і навіть покинув Катрину руку.

— Ви думаєте, що тільки в війні справа? Ви думаєте, що війна скінчиться і все буде вже гаразд? Так думає й наш історик, Аркадій Петрович, що буде рай на землі. Єрунда! Згадайте краще, як було до війни. Так буде, й коли вона скінчиться… Все. Ми з вами бігатимемо по лекціях, мене, як єврея, не приймуть до університету, Збігнев Казимирович придбає собі на воєнні прибутки Гніванську рафінарню[250], Потапчук з матір'ю здохнуть з голоду на своїм півморзі, солдата Якова зашлють на Сибір…

— Хто це — солдат Яків?..

— Ат! Що «зміниться» після війни? Тільки те, що половина людей буде каліками, а друга — сиротами і вдовами! Єрунда! Ненавиджу!

— А ви читали, Піркес, Берту Зутнер «Долой оружие»?[251]

— Ат! — Шая розсердився зовсім. — Знаєте, Крос, я вам дам краще дещо з марксистів!

Катря схопила Шаїну руку:

— Дайте, Піркес! — Вони стояли вже перед хвірткою до Катриного подвір'я, за високим мокрим парканом світилося одне вікно. Мати не спала: вона чекала на Катрусю. — Неодмінно дайте, Піркес. Я така вам вдячна! Ви знаєте, Піркес, так хочеться… Іди геть, Карачун! Теж мені — лизатися…

Вона не сказала, що хочеться, пустила Шаїну руку, штовхнула хвіртку…

— А то… — вона майже схлипнула, — а то я не знаю навіть, що то таке «марксисти»…

Шая залишився сам в тісній вуличці, між двох довгих і нескінченних парканів з старих залізничних шпал. Паркани були мокрі, аж чорні. Між ними було тихо й задушливо. Праворуч від Крос мешкав Сербин. У нього світилося. Ліворуч була садиба Кульчицького. Вікна будинку були темні. Шая поглянув угору. Важкі хмари пливли низько, вони вурдилися, кублилися, звивалися — чорні, сиві і сині. Дощ мав знову вдарити от-от. ІЗ грудях скімлило — чи то передчуття, чи то сподівання. Щось мало бути! Життя було попереду. Шая розправив груди і зухвало скинув кашкет. Велика, немов масна, крапля зірвалася з гілки і важко довбонула Шаю у маківку. Шая мерщій надів кашкет, встромив голову між плечі, поставив комір, сунув руки до кишень і мерщій закрокував геть.

ОДИНИЦІ ВОЄННОГО ЧАСУ

В гімназії було тепер без просвітку нудно.

Після чотирьох годин вранішньої муштри ми приходили на лекції зморені, не встигши приготувати уроків, сповнені зовсім інших інтересів. Ну, що там у тому Овідії Назоні, в уявних сферичних фігурах з ще більш уявними тангенсами їхніх умовних кіл або в байках історії православної християнської церкви, коли щойно сьогодні ми опанували перебіжку цепом, розібрали і зібрали японський станковий кулемет і протягом цілої години практикувалися в колотті уявних німецьких животів, тобто старих солдатських матраців, почеплених до учбової рами?

Дисципліна в старших класах занепала. Без обіду нас не зоставляли, бо не було коли відсиджувати безобідні години.

А проте директор добрав іншого способу дошкуляти нам. За допомогою Піля він розпочав широку планову боротьбу з недозволеною, а інколи нелегальною літературою, що невідомо звідки почала проникати до гімназії. Так був виявлений і знищений «Кобзар» Шевченка, «Что делать?» Чернишевського, «Исповедь» Толстого та ціла пака маленьких зелених брошурок. Треба відзначити, що до виявлених українських книжок Піль причетний не був. Побачивши у когось з гімназистів українське видання, він тільки одвертався і тихо казав: «Сховайте».

Зате він розстарався у восьмому класі на перший том «Капитала» Маркса і ще на якусь, зовсім нелегальну, закордонного видання, брошурку.

Найкумедніше в усій цій справі було те, що Коля Макар, найзаядливіший на цілу гімназію книжник, так ні разу й не попався директорові. Макар навчився носити заборонені книжки «на собі» — за бортом тужурки, догори ногами. Він так і читав їх нишком на лекціях, не виймаючи з-за борта, тільки розстебнувши поли та скосивши очі собі на живіт. Він захоплювався тепер Платоном і Спенсером.

Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін[252]. Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.

Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…

Кашин бігав очима, червонів і намагався перевернути все це на жарт. І Воропаєв з Кульчицький жартують, бо нічого такого зовсім не було. І Гора-Гораєвський тільки жартував, щоб усіх насмішити. І сам Кашин на те дав свою згоду, з Горою наперед умовившись, щоб пожартувати…

— А от учора, — нарешті щастило йому звести розмову на інше, — сміху було! Іду я по вулиці з Горою-Гораєвським, коли це двоє жандармів Митьку Ізвольського тягнуть.

— Ізвольського, — компетентно відгукнувся Воропаєв, — вишлють на Сибір. Мені Гора говорив. Такий, розумієте, сукин син! Він розводив агітацію в маршових батальйонах. Позавчора, розумієте, таке на рампі було! Десятьох маршистів жандармам прийшлося застрелити…

— Та що ти кажеш? Розкажи!..

Всі зацікавлено потіснилися до Воропаєва. Тільки Зілов та ще Потапчук залишилися на місці. Зілов глянув на Потапчука, Потапчук на Зілова, і вони зразу ж розвели очі в різні сторони. Зілов з Потапчуком могли б дуже докладно розповісти про ці події. Але вони мали, мабуть, причини мовчати.

Втім, розповідь була перервана при самому початку. Прозвучав другий дзвінок, перемінка кінчилася, двері відчинились, і на порозі з'явився Ян Казимирович. Ми зірвалися з місць.

Ян Казимирович був наш новий викладач німецької мови й літератури. Ельфріду Карлівну з гімназії звільнено. Вона була справжня німкеня з Прибалтійського краю.

Ян Казимирович був поляк, біженець з російської, захопленої німецьким військом, частини Царства Польського. Десь у Піотрокові[253] Ян Казимирович мав салон куафери. Як це трапилося, що він зайняв пост педагога, цього ніхто не знав і розгадати не міг.

Для нас лекції Яна Казимировича були найкращою розвагою. Яну Казимировичу було сімдесят років, і він страждав старечим слабоум'ям. Він не умів розрізнити, що добре, що погане, що робиться щиро, що навмисне. На його лекціях ми веселилися як могли. Ми танцювали ойру, грали в очко, даючи карту й Яну Казимировичу, виходили з класу без дозволу, влаштовували чемпіонат французької боротьби. Коли боролися такі силачі, як, скажімо, Зілов проти Кашина, всі кидали свої справи й сходилися серед класу кружка. Ян Казимирович залишався один, самотній, на кафедрі. Ніхто не обзивався до нього, ніхто не виходив відповідати, ніхто не відгукувався на його виклики. Понудьгувавши якийсь час, попозіхавши й попочухавши собі праву брівку, Ян Казимирович спускався з кафедри і собі втискувався в коло спостерігачів боротьби. Скоро він захоплювався не гірше від інших. Всі штовхалися, штовхався й він, всі сперечалися, сперечався й він, всі кричали, кричав і він. Він метушився довкола борців, як найзапекліший «болельщик»:

— Неправильно! Ножку! Ножку! — кип'ятився він, помітивши, що один з борців вдався до забороненого прийому. — Локші йому! Неправильно! Заберіть ногу, а то я поставлю вам одиницю!

І справді, розгніваний, він біг до кафедри, хапав журнал і вліплював нечесному борцеві одиницю за знання німецької мови і літератури. Ці одиниці звалися в нас «одиницями воєнного часу».

ПЕРШИЙ НАРЯД

Про події на військовій рампі, про заколот у маршовому батальйоні та про відношення до цього студента Митьки Ізвольського Зілов з Потапчуком і справді могли б розповісти чимало. Вони самі були безпосередніми учасниками цих подій.

Було це позавчора вранці, в неділю. Потапчук прийшов до Зілова, що був у нас відомим знавцем фізики в обсязі дещо більшому проти підручника Краєвича в справах різних анодів, катодів, омів, вольтів, ватів і амперів. Вони сіли до столу і розгорнули зошити.

Але саме тої секунди вхідні двері розчинилися і до кімнати вскочив хлопець з чорним від вугілля обличчям та в засмальцьованій робочій одежі. Це був відомий вже нам кочегар з С-815 Федір Козубенко, машиніста Крзубенка син.

— Швидше! — відсапнув Козубенко. — Шукай батькового сундучка… напхай їжі… біжімо…

— Що трапилося? — не зрозумів Зілов. — Який сундучок? Кому їжі? Куди біжімо?

Але в Козубенка, видно, зовсім не було часу, та й говорити йому було важко. Він кинувся до комори. Старий сундучок машиніста, в який він бере з собою в поїздку їжу, стояв тут же, за порогом. Федір схопив його й витрусив якесь барахло, що було всередині.

— Хліба… якийсь глечик… насип борщу… абощо! — скомандував він.

Не розпитуючи, збагнувши, що справа надто спішна, Зілов кинувся до кухні. За мить він повернувся з окрайцем хліба та мискою квашеної капусти.

— Здорово! — Федір засунув це всередину й гримнув вічком. — Швидше шинель і шапку!

— Але що таке?..

— Швидше! За мною! По дорозі розповім! — і Федір кинувся з хати.

Похапавши шинелі, Зілов і Потапчук кинулися за ним. За хвірткою вони наздогнали Федора. Проте, побачивши Потапчука, Федір раптом спинився.

— Це хто? — сполохано запитав він.

— Це свій хлопець. Але ж я не знаю, в чому справа…

Федір повагався секунду. Потім він махнув рукою. Слова Зілова вже заспокоїли його.

— Швидше… Не будемо бігти, поки у місті. Крючок зразу перехопить… мерщій до колії, а там уже вдаримо щодуху… Цей хлопець, може, також знадобиться…

І поки вони йшли хвилини три широкою Дворянською, далі Привокзальною вулицею, Федір Козубенко встиг розповісти хлопцям, в чому була справа і для чого був потрібний машиністів сундучок і сам Зілов.

Вранці на військову рампу прибув якийсь маршовий батальйон. Невідомо ще зараз, як це трапилося, — чи приїхав він вже розпропагований, чи це була робота місцевих, можливо, що саме так, бо Митьку Ізвольського крючки піймали недалеко від самої рампи, — а тільки маршовий батальйон раптом відмовився їхати на фронт. На дверях вагонів, впоперек через «40 человек или 8 лошадей», вони написали крейдою: «Довольно! Мы не хотим воевать за буржуев и помещиков!» Комендант рампи вислав свою сотню під гвинтівкою — стерти написи і загнати маршистів до вагонів Але комендантська сотня була затюкана, забрьохана гряззю і закидана кінськими кізяками Тоді комендант викликав батальйон георгіївських кавалерів, що стояв постоєм у дванадцятому полку Батальйон оточив ешелон і обстріляв беззбройних маршистів. Десятьох вбито, сорок два поранено, маршистів загнано по вагонах, і вагони запломбовано, як вантажі. Комендант дав наказ негайно рушати. Але тут виявилося, що ешелон був без паровоза. Шумейко відчепив свого С-815, одвів у депо і залив топку Коли в машиністській діжурці довідалися про події, кочегари й машиністи, які були у діжурці, викликані в наряд під військові ешелони, вирішили й собі підтримати солдатів Вони похапали свої сундучки й розбіглися геть з діжурки. Ешелон, правда, поїхав на фронт Комендант викликав діжурний паровоз залізничного батальйону Але вияв солідарності робітників став відомий маршистам Коли поїзд рушив, запломбовані маршисти висувалися у віконечка і кричали назад: «Спасибі робітникам за підтримку! Підтримайте нас, а ми підтримаємо вас! На фронт ми їдемо брататися!» Жандарми відповідали пострілами по вікнах…

Тепер треба було рятувати тих, що порозбігалися з діжурки. Шестеро кочегарів, шестеро помічників і шестеро машиністів. Всі вісімнадцятеро, а з ними й Шумейко з Козубенком, будуть віддані до польового суду. Мурманом тут не обійдеться[254]. Розстріл!..

Порятувати справу можна було так. Конторник з машиністської також зник тоді з усіма. Зараз його вже жандарми піймали і повели. Він, звичайно, скоро оговтається і викаже. Персонально кожного він не знає, певна річ, але ж у нього є наряди з номерами викликаних паровозів і, можливо, навіть прізвищами їх водіїв. Дістати книгу нарядів і знищити будь-що!

Зілов, Козубенко, Потапчук вийшли на колію, і тепер уже можна було побігти. Вони пустилися бігцем праворуч, до депо.

Там, позаду депо, на волочиській колії, під парканом із старих шпал притулилася довга цегляна будівля — машиністська діжурка. Кінець свого плану Федір докінчував вже на бігу:

— Ми зробимо так… Пам'ятаєш, у машиністській дві зали?.. Тепер в одній ми, військовий транспорт… а в другій — пасажирський і спеціального призначення… Тепер зали стіною дерев'яною по коридору розділені… повна ізоляція… І клозети навіть окремі, не так, як ото раніше спільний був, тільки що з двох віддільчиків. Але ж віддільчики один від одного так і зосталися не до верху дерев'яною перебіркою перегороджені… Розумієш?.. Жандарми тільки двері військового транспорту стережуть… Ти підеш просто до пасажирського… Той жандарм, що на розі стоїть, тебе зразу пропустить… Скажеш: «Батькові під поїзд їжу несу». Та він сам побачить і не спитає… Ти в пасажирську… а тоді в клозет… а тоді через перебірку, а тоді до столу… книгу з нарядами схопиш… І назад… Цей хлопець хай з тобою разом підійде… для понту… жандармові баки заб'є… Він ще тобі гукне: «Ваня, мовляв, гляди, швидше, а то ми спізнимося…» — там кудись, самі придумаєте… І хай стоїть, немов справді жде… Ну, от… Зробиш, Іване?

— Зроблю…

Вони добігли до депо, і тут годилося знову перейти на спокійну й рівну ходу. Вони пішли, намагаючись притишити скажене биття сердець.

Федір біля паркана матеріального складу спинився.

— Ну, хлопці, рушай… Швидше треба, поки жандарми не хопилися нарядів… Я зостануся тут… А то вартовий ще побачить… Значить, Ванечка, виручай… Хлопці і робочі тобі цього не забудуть… Я, значить, виглядати буду… Коли трапиться скандал якийсь… ну, словом, не пощастить тобі… побачу, що тебе крючки вхопили, або… от, на годинник глядітиму… пройде десять хвилин, а тебе нема… Тоді я так зроблю… Просто вискочу і кинуся на цього жандарма… Він зніме тарарам… почне від мене відбиватися… Інші йому на допомогу побіжать… А ти вже тоді, гляди, сам собі раду давай і ходу…

— Ну, — відмахнувся Зілов. — Такого не буде. Та й жандарм тебе зразу пристрелить.

— Нехай стріляє… тільки ти наряди принеси… Ну, гайда… Ідіть, хлопці!.. Хороші ви хлопці!.. Ідіть!..

Ваня з Потапчуком тихо вийшли з-за рогу. Спокійною, неквапливою ходою вони попростували по колії. За рогом справді стояв жандарм, на першому ґанку діжурки — другий. Це було смішно. Там же не було нікого. Навіщо ця оголена шабля? Перебалакуючися, Зілов з Потапчуком наблизились до першого жандарма.

— Розумієш, — казав Зілов, — вольти — це одиниці напруги, вати — одиниці потужності, а ампери — одиниці самої сили струму. Отже, ніколи не треба плутати…

— Вам куди? — гукнув до них жандарм.

— Га? — здивовано обернувся Зілов. — Куди нам? До машиністської… Батькові сундучок несу…

— До військово-транспортної? — схопився жандарм.

— Ні. Пасажирської. А що?

— Нічого. Йдіть… — одвернувся він, зразу втративши всякий інтерес. Жаль, жаль, коли б ці батькові діти йшли до військово-транспортної, він би їх зразу зацапав, і тоді пожалуйте батечка, а там за хвостик і всіх…

Зілов і Потапчук пройшли повз другого жандарма. Руки їхні були холодні, спини впріли, лиця пополотніли. Прокляті лиця! Жандарм же може побачити. Він же може зацікавитися — а чого це господа гімназисти такі бліді?.. Господи, господи, пронеси, господи!..

Одначе другий жандарм ковзнув по них порожнім поглядом і позіхнув. Гімназисти несли батькові-машиністові в дорогу їжу — нічого особливого. Півгодини тому дівчинка якась теж батькові сундучок понесла…

Зілов сказав:

— Зараз, зараз, чекай хвилину… — І хутчій побіг на другий ганок. В пасажирській діжурці було майже порожньо. Які там пасажирські поїзди, коли зразу й фронт? Двоє спало на лавах, один сидів біля столу і пив з бляшаного чайника чай. Зілов поставив сундучок на лаву і шмигнув у бічні двері. Там був довгий коридор із стінами, заклеєними розписами, графіками, якимись планами і наказами. В кінці були дверцята до вбиральні. Зілов підбіг і шарпнув…

Жах! Двері були зачинені. В убиральні хтось був. Холодний піт потік з лиця за комір, по грудях, аж на живіт. Жандарми, допитавши конторника, можуть повернутися щохвилини. А за десять хвилин, не дочекавшись Зілова, Федір кинеться на жандарма і марно віддасть свою волю і своє життя…

Зілов облизав сухі губи й озирнувся. Коридор був справді перегороджений надвоє. Іншого шляху до сусідньої діжурки не було. Тоді він посіпав двері вбиральні ще і тихо, але жалісно, запищав:

— Дядінька… дядінька, будь ласка, швидше… У мене живіт болить… Я татові їсти приніс, а мені живіт як заболить… Дядінька, я вас дуже прошу…

Зілов прислухався. За дверима було тихо й непорушно.

І враз Зілова рясно зросило гарячим потом. Дурень! Ідіот! Кретин! Двері ж зачинені з цього боку… Там же нікого нема!

Зілов відкинув колодку і вскочив до вбиральні. Кретин,! Ідіот! Дурень! Правильно, перебірка зроблена не до стелі. Він підплигнув і вхопився за її пруг руками. Дурень! Ідіот! Кретин! Він підтягся на м'язах, закинув ліву ногу й прехопився на той бік, до сусіднього віддільчика клозета. То вже був клозет військово-транспортної діжурки.

В порожній залі було непривітно і навіть моторошно. І зразу було видно, що люди звідси пішли нещодавно, несподівано, похапцем. Забута пачка махорки і розгорнута книжечка цигаркового паперу. Огризок ковбаси. Склянка з чаєм. Зілов мимоволі торкнув склянку рукою. Вона була ледь-ледь тепленька. Немов жива. Хтось щойно з неї пив. Якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин. Зілов здригнувся і відсмикнув руку.

На столі конторника було безладдя й бруд. Чорнило в одбитому денці пляшки. Обсмиканий, обшмаганий, заляпаний настільний папір. Дві-три відомості. Ордерні книги — на гас, клоччя, пемзу… Книга нарядів…

Книга нарядів!

Зілов її вхопив і розгорнув на останньому листку. Наряд номер чотириста сорок два, другого листопада, машиністові Квятківському, помічнику Шумейкові, кочегару Козубенкові, паровоз С-815…

За десять секунд Зілов ліз уже через перебірку назад. Там, на прузі перебірки, він на мить спинився і вперше перевів дух на повні груди. Як глибоко зітхнулося! Як вільно! Весела, урочиста радість танцювала й співала там, десь усередині, немов у животі, як у танцювальній залі. Він сплигнув. Коридор, — розписи, графіки, накази; зала — двоє сплять, один п'є чай; сінці, ґанок. Зілов вийшов на ґанок повагом і роздивився навкруги.

Потапчук ждав на тому ж місці. На першому ґанку стояв жандарм. З оголеною шаблею. Другий стояв на розі матеріального складу. З-за рогу вистромився хтось. То Федір Козубенко. Він помітив Зілова і нетерпляче тупцював.

Не поспішаючи, Потапчук і Зілов пішли назад. Повз другого жандарма, повз першого.

— Ти ж тільки зрозумій! Вольтів стовп це є простісіньке сполучення багатьох елементів. Коли, скажімо, взяти звичайний елемент Леклянше[255]…

Фу ти чорт, як хочеться висолопити язика цьому напиндюченому жандармові! Радість танцює, співає, галасує, немов п'яна. Бліде Федорове лице визирає з-за рогу.

— Ну, як? Як??? — благають його очі.

Зілов неквапно підходить до рогу. Очі його блищать, грають, випромінюють світло. До таких очей не треба ніяких пояснень. Федорове обличчя рожевіє.

— Наряди? — вже просто так, для проформи, хрипить він, хапаючи Зілова за руки.

Зілов мовчки — говорити він не може, такий же шум: радість співає, лементує, витинає гопака — хлопає себе по животу. Живіт гуде дивним дерев'яним звуком. Книга нарядів разом із своєю грубезною казенною оправою тут, під сорочкою. Он як здорово вибивати по ній барабанний дріб — тра-та-та-та, гоп-са-са!

— Ванечка… друг… милий… товаришок…

Але Зілов нарешті не витримує. Годі, він вже далі не може! За десять хвилин він пережив ціле справжнє і доросле життя. Більше він не може! Годі!!! Радості, радості — веселій, урочистій і п'яній радості — дайте широку дорогу! Гей, розступіться, ви!

І Зілов раптом озирнувся.

— Дядя! — гукнув він.

Жандарм на розі здригнувся і глянув. Тьху! Краще б його очі не бачили. Цей паршивий гімназист висолопив йому язика і аж присів від переляку, радості й грубіянства! Фу, аж непристойно! От гукнути б зараз когось і одтарабанити до директора. Хай поставить йому отметку… Тоді б знав…

— Тс!.. — шарпає Зілова Козубенко. — Дурак! Провалиш!

Вони зриваються і летять. Вітер свище в ушах, б'є в обличчя, вищить довкола, як недорізане порося. Калюжі розступаються перед ними і розлітаються хмарами рясних бризок по сторонах. Стрічні відсторонюються і кленуть. Кілька собак біжать за ними навздогін і хапають вже їх за п'ятки…

СВІТ ОБСТУПАЄ НАС

Аркадія Петровича тим часом опанувала нова витівка. Розклад серед гімназистів болів йому. Розклад серед гімназистів допікав йому. Розклад серед гімназистів сушив йому серце і голову.

Освіта! Прекрасне прийдешнє! «Сейте разумное, доброе, вечное. Сейте! Спасибо вам скажет сердечное русский народ!»[256] Аркадій Петрович не міг знести занепаду нашої моральності. Карти, пиятика, розпуста, лінощі, неробство, хуліганство! Треба щось робити. Треба вживати заходів. Треба рятувати. Інакше пропаде все: «і розумне, і добре, і вічне».

І Аркадій Петрович вирішив утворити літературний гурток.

Існування будь-яких гуртків у стінах або й поза стінами навчального закладу для учнів середніх шкіл заборонялося категорично. Гімназист мусить вивчити й відповісти учителеві урок. Більше нічого. Нічого там заводити викрутаси і крамолу!.. Отже, сама ідея утворення літературного гуртка це був, безсумнівно, акт крамольний. А заборонений плід такий солодкий! На перші збори нашого літературного гуртка прийшов навіть Бронька Кульчицький.

Нас зустріли Аля і Валя. Збори гуртка мали відбуватися у Вахлакових. Аля мружилася. Валя кулилася. Було затишно і приємно. Хотілося залізти в найдальший куток канапи, поруч із Валею або й Алею, і слухати. І нічого не говорити. І голову прихилити Алі або Валі на плече. За вікном дощ, листопад, мряка і холод. А тут тепло, горить лампа під зеленим абажуром, і Алине або й Валине плече таке затишне і таке ласкаве…

Втім, пас було аж одинадцять, а Аля з Валею — це тільки дві. В кращому разі на їхні плечі можна було прихилити максимум чотири голови…

І от, ввійшовши до загальної кімнати, ми раптом побачили ще один дівочий профіль. Ще одна гімназисточка, в зеленому форменому платтячку з білим комірцем, сиділа поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою. Вона вдавала, що захоплено читає. Бо вона дуже засоромилася, коли до кімнати зразу ввійшло стільки молодих людей.

У Сербина затремтіли йоги, і йому зробилося майже млосно. В фотелі зовсім поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою, сидів не хто інший як Катря Крос… Катря Крос!.. Зовсім поруч з Венерою Мілоською! Які ідіоти були ці древні греки! Що цей гіпсовий істукан проти справжньої і живої Ка грі Крос! Звісно, якби вони знали Катрю Крос…

Сербин почервонів, затремтів і тихо вийшов в кімнату до Пантелеймона. Він стидався! Нізащо! Нізащо в світі він не підійшов би привітатися до Катрі Крос! Нізащо…

Так воно й вийшло. Всі підійшли, привіталися і познайомилися. Катря встала, покинула книжку і, стидаючись, ледь-ледь потиснула кожному руку. А Сербин не підійшов. Катря і Сербин, тільки вони й знали, що вони так і не познайомились.

Аркадій Петрович сказав коротеньку промову про завдання літературного гуртка, про «разумное, доброе и вечное», про «спасибо», котре скаже нам руський народ. Гурток мав читати руських класиків і тут же їх обговорювати. Тургенєв, Достоєвський, Толстой. Можна ще й Гончарова. Скажімо, «Обрыв». Почати Аркадій Петрович запропонував хоч би з Тургенєва.

Читати і обговорювати Тургенева було, звісно, нуднувато. Адже кожний з нас перечитав його не пізніше п'ятого класу. Навіть Воропаєв і той читав чи то «Отцы», чи то «Дети». Навіть Кашин, який, окрім видань «Развлечения»[257], не читав нічого, і той якось помилково проглянув «Записки охотника», у виданні Ситіна[258] вони були надруковані таким же шрифтом, як і Нат Пінкертон. Але з пропозицією Аркадія Петровича погодилися всі. Читати так читати. Репетюк і Піркес поклали голови на плечі Алі. Кашин і Воропаєв — Валі. Туровський і Кульчицький влаштувалися обабіч Катрі Крос. Сербин тихо вийшов з Пантелеймонової кімнати і притулився в кутку за Венерою. Серце йому колотилося.

Читали «Отцы и дети». Читав сам Аркадій Петрович. Базаров! Нігілісти!..

— Глядіть! — сказав Туровський. — Які були раніше покоління молоді! їх хвилювали різні питання й проблеми. Чи є бог? Яка мета життя? Що таке безконечність? Що таке любов??.. — Катря спалахнула, і на Туровського вдарив від неї теплий, аж гарячий струмінь.

— Дурень! — відгукнувся Піркес. — Ще б цього нам бракувало! Війна! Загибають мільйони людей, світ скоро загине! А ми будемо сперечатися про бога, мету життя та безконечність! Га-га-га! От, дурило!

Аркадій Петрович схопився за книжку.

— Власне, ми говоримо не по темі, панове! Я пропоную звернути вашу увагу на… характеристики героїв… І… І їхні суперечки з батьками.

Від прохання звернути увагу на характеристику зразу ж зробилося нудніше. Ну, да: Хорь — практик, Калинич — ідеаліст…[259] Здається, починало відгонити лекцією словесності.

Макарові вперше у житті доводилося не читати самому, а слухати. І це прикувало його увагу. Базаров, безперечно, непоганий хлопець. Хоча, взагалі, нігілісти дурні. З нічого не може нічого й бути. Нігілісти — ніщо. Людина не може тільки заперечувати. Людина повинна щось і стверджувати. А що стверджує він, Макар? Га? Макар навіть розгубився. Фу ти, чорт! Він, здається, не стверджує нічого. Втім, він нічого й не заперечує. От тобі й раз! Як же це так?!

Тут Потапчук перервав читання. Опис життя братів Кірсанових, тургенєвських поміщиків, йому не вподобався. Цей ледар з англійськими манерами!

— Чорта! Яке дурацьке життя!

— Життя! — зневажливо відгукнувся Репетюк. — Ви розумієте, містер, що таке життя? — Репетюк щойно якраз захоплено заздрив життю англізованого поміщикового брата.

І якого, власне, чорта ці мілорди ламаються? Жили б собі та й жили. Таке прекрасне життя! Маєток, господарство, безплатний кріпак-робітник. Ще чого треба?! Піркес теж відгукнувся з свого закутка.

— Життя!.. — підхопив він. — Я теж хочу жити… Але я зовсім не хочу такого життя, яке зараз є… Ненавиджу!

— А якого б тобі захотілося? — іронічно закинув Туровський.

— От якого. Океани і материки. Ніяких держав, ніяких кордонів! Одна країна! Жодних релігій, націй чи там рас. Ненавиджу! А втім, нехай навіть будуть. І нації, і раси. Що з того, що негр чорний? Що з того, що в китайця косі очі? Человек — это звучит гордо!..[260]

— Человеки, — буркнув Зілов, — теж бувають різні. Є Піркес — одеський банкір, і є Піркес Шая, який не має ні батька, ні банку. Він має тільки власний розум, руки та ще, може, скрипку…

— Ах, ІІІаїчко, заграйте нам, будь ласка, сьогодні! Шая кинув оком на Валю і не озвався. Він говорив далі:

— Я хочу такого життя, щоб банкіра Піркеса також не було. Я його ненавиджу. Але мені не треба і його банку. Ми зробимо так. Наша земна куля буйно і яскраво зеленіє. То рясніють наші жита. Ми їх будемо їсти. В гущавині хлібів розкидано великі кам'яниці. Високі димарі курять чорним димом. То наші заводи. На них ми робимо штани, черевики і плуги. Довкола заподів, в хащах зелених садів, над смарагдовими озерами в просторих білих будинках живемо ми. Це наші міста і села…

— Ви живете в них і граєте на скрипці… — Репетюк глузливо засміявся. — Яка ідилія, сер!

Але Піркес раптом розсердився:

— Так! На скрипці! Ідилія! Я бажаю її не для себе тільки, а для всіх!

— Дуже дякую, мілорд, але за мене не турбуйтеся!

— Хто не хоче, той може піти!

— Куди, сер? Ви ж заволоділи цілою земною кулею!

— Чорт з вами! Тим часом можете взяти собі половину!

— Красненько дякую, лорд. А я вже й не знав, що мені робити! Не жити ж разом із вами в вашому житті «для всіх». Однаково — для дурнів, розумних, ледарів, нероб чи працьовитих…

— Брехня! Ледарів ми виженемо до вашої половини!

— А ми зробимо з них армію, і вони нам завоюють ваші сади, білі доми і смарагдові річки!

Піркес секунду мовчав. Потім похмуро огризнувся:

— А ми вам не дамо! Ми будемо оборонятися.

— Так би ви зразу й казали, мілорд! Ви просто мрієте анархічними експропріаціями.

Піркес подивився на Репетюка. Він хотів йому сказати щось гостре й дошкульне. Але раптом передумав і махнув рукою:

— Ну, годі… сер, чи як вас там — граф! Я просто пожартував. Так набридла ця проклята війна і дратує…

— Та кинь ти нарешті Шаю! — розсердився тепер вже Воропаєв. — Невже ти досі не можеш зрозуміти, що це остання війна?

— Чому «остання»? Мені здається, ця війна скінчиться тільки тоді, коли вже не буде кому воювати. Але нехай вона навіть і скінчиться. Так тоді почнеться якась друга… Хіба можливо, щоб не було війни, коли є уряди й держави? У кожного з них свої інтереси. Вони пересваряться знову. Ненавиджу! От коли б влаштувати таку війну проти самих воєн…

— Ха-ха-ха!

— Власне, проти тих, кому ці війни потрібні…

— У вас непогана пам'ять, Піркес! — для більшої іронічності Воропаєв перейшов на «ви». — Ви непогано з пам'яті шпарите прокламацію, яку ми влітку…

— Тихо! Тихо! Я вас дуже прошу! — Аркадій Петрович замахав руками і заметушився. — На бога! Я вас прошу!

— Шая має рацію! — відгукнувся зразу Туровський.

— Село зруйноване! — захвилювався Потапчук. — Робити нікому! Люди гинуть…

Сербин теж вистромився з-за Венери Мілоської:

— Стільки крові! Стільки страждань! Стільки сиріт і калік!

— Війна! — Макар зірвався і замахав руками. — Війна — це, взагалі, найбільша логічна нісенітниця! Це, взагалі, найбільший моральний злочин! Це, взагалі, абсолютний нонсенс! — Він був блідий, і прозорі очі його ширилися.

Зілов мовчав. Він поглядав на всіх і на кожного і мовчав. Останнім часом він зробився якийсь мовчазний. Він навіть перестав ставити свої вічні запитання, немовби всі відповіді були вже відомі йому наперед.

В передпокої гучно хряпнули вихідні двері. То, знайшовши нарешті калоші, накивав п'ятами організатор літературного вечора, Аркадій Петрович. Він натягав шинель на ходу.

На цьому й закінчився наш перший літературний вечір.

Ми вийшли, розділившись на дві групи. Воропаєв, Кульчицький, Кашин і Теменко пішли раніш. Вони простували до пана Сапєжка. Годилося розвіятись. Гора-Гораєвський вже, мабуть, держав банк…

Останніми пішли Сербин і Туровський. Туровський теж розшарівся. Він пристрасно шепотів своєму другові:

— Ти ж розумієш, вона така… така чарівна. Ти розумієш… я не знаю, як тобі це сказати… але ж ти розумієш…

Сербин поклав йому руку на плече і потиснув:

— Добре… Не треба…

— Що?..

Туровський глянув на друга. Ніч була темна, і треба було прихилитися, щоб роздивитись обличчя сусіда. Вони мало не зіткнулися носами. Крізь темінь ночі йому назустріч блиснули очі друга — холодним, ворожим поглядом. Обличчя друга було бліде. Воно аж світилося крізь темряву.

— Що?.. Ти?? І ти теж?!

— Облиш…

О! Горе друзям, ураженим в серце однією чарівницею!..

Позаду всіх поплентався Макар. Він розмишляв. Філософи обступили його з усіх боків. Але, що за чорт, він, здається, просто заплутався серед них. Він нічого не розуміє! Що коїться на землі? Він почуває себе вихідцем з того світу! Що за чорт?!

ГЕРОЇ НАШОЇ ГІМНАЗІЇ

Невдовзі був улаштований вечір «героїв нашої гімназії». Він мав складатися з чотирьох частин: вступна промова директора, вокально-музичний відділ, танцювальний антракт і вечеря героїв-абітурієнтів з педагогічним персоналом. Нам — не абітурієнтам ще і не героям — замість вечері видавалося по бутерброду, по дві карамельки та по одному медовому прянику.

Вечір відбувався в тому самому коридорі, що правив нам поперемінно і за церкву, і за рекреаційну залу, і за клас. Були поставлені лави, а в кутку зроблено підвищення з кафедрою. На кафедрі стояв директор, у перших рядах сиділи герої-абітурієнти, які нагодилися на цей час в наше місто — чоловік п'ятнадцять. Далі сиділи ми. Директор був у гаптованому золотом мундирі, в білих рукавичках і тримав трикутку просто перед собою. Промова директора блищала перлами ораторської майстерності: наша гімназія виконала свій обов'язок перед вітчизною і виконуватиме його так само славно і далі. Вісімдесят п'ять офіцерів, п'ятнадцять вільноопредєляющихся, четверо малолітніх добровольців! Двадцять п'ять георгіївських кавалерів! Десять кавалерів третього ступеня! Троє — другого і один — слухайте, слухайте — повний, всіх чотирьох ступенів — славний георгіївський герой! Гордість директорового серця! Гордість нашої гімназії! Гордість «цілої матушки Росії». Слава йому і ура!

— Ура! — охоче відповіла зала. В задніх рядах, де сиділи ми, старшокласники, сплеснув короткий, але щирий сміх.

Сміятися було з чого. З першої лави звівся і хвацьки дзенькнув шпорами бравий стрункий кавалерійський підпоручик. Чотири хрести горіли на його грудях, на жовто-чорних стрічках. Це був Парчевський.

Директор зійшов з кафедри, підбіг до героя, вхопив його руку своїми обома і гаряче потрусив. Він висловлював славному героєві своє захоплення і свої вітання. Георгіївські хрести вже знедійснили «вовчий» білет, і директор висловив свою тверду віру в те, що другого ж дня по закінченні війни бравий офіцер — «мы, хе-хе, не можем, конечно, поручиться, что к тому времени он не будет уже полным генералом», — бравий офіцер «зайдет меж важными державными делами сюда, в свою старую гимназию», — і хто ж буде сумніватися, що загартованому самим життям славному героєві зовсім легко буде скласти іспит і на повний атестат…

Парчевський дзенькнув шпорами, вклонився і сів.

Директор повернувся на кафедру й докінчив свою промову. Зоставалася ще її траурна, сумна частина, із ста чотирьох вояків, вихованих нашою гімназією, десятеро полонено або пропали безвісти, сорок зазнало поранень або контузій, а двадцятеро… двадцятеро на полі брані… поклали живот свій на олтар…

Ми всі звелися і стали струнко.

— Ве-е-е-чная па-а-а-мять. Двадцятеро…

— Ве-е-е-чная па-а-а-а-а-мять. Двадцятеро!

— Ве-е-е-чная па-а-мять.

Ми сіли знову. Двадцятеро! Ну, да. Іваницький, Андрущенко, Полторак, Крепсюков, Тюша, Жук, Кацман, Пржемуцький, Миколюк, Дзига, Муфтель, Жайворонок, Грачівський… Ах, ні! Грачівський, ні! Він не в рахунок двадцятьох. Він навіть не двадцять перший. Він просто так. Сам по собі. Окремо. Про нього ніхто не згадує тут. Його ніхто не вітатиме. Ніхто не пропонуватиме йому одержати просто так атестат за всі вісім класів гімназії. Навіть оцю вічну пам'ять проспівано не йому. — Він же поклав живот свій не на олтар, а просто на залізничні рейки…

Ми вирішили піти з вечора геть. Хай йому грець! Вокально-музична частина, танцювальний антракт, а вечеряти ж нам не дадуть… Ми почекали, поки скінчив директор, і потислися гуртом до виходу.

— Стійте, хлопці! — наздогнав нас хтось. Це був Парчевський.

— Куди ви?

— Та ну його к монахам! Тебе вечерею годуватимуть, а нам по бутерброду…

Парчевський зареготав — невже по бутерброду?

Ми спинилися і спідлоба позирали на колишнього нашого однокашника і товариша. За ці три роки нам рідко доводилося його зустрічати — тільки мелькома, як приїздив він на поправки після поранень. Про що нам забалакати з ним зараз? Згадати минуле? Як його вигнано? Розпитати про фронт? Ану його! Ми стояли й незручно мовчали. Парчевський теж почував себе ні в сих ні в тих. Нарешті заговорив Репетюк:

— Слухайте, поручику, я дивуюсь з вас, право… Як це ви так можете: голівкою прикивуєте, ніжками пристукуєте, шпориками придзвонюєте… А три роки тому він вас, сер, отут сволоччю лаяв, ногами тупотів… Та я б на вашому місці…

— Та я б йому в морду! — розлютився раптом Кульчицький.

Парчевський пустив тонкий струмок диму з люлечки, яку курив, і секунду подумав.

— Ось що, хлопці, — потому сказав він. — Де б нам з вами зараз добренько буцнути? Мені б треба сьогодні десь пропити тисячу…

— До пана Сапєжка! — скрикнув Кульчицький.

— Можна б до сестер… — зашарівся Воропаєв.

Легеньке пожвавлення прошаруділо поміж нас. Ми придивилися до Парчевського. Ні, він не такий уже й чужий. Щось старе, товариське світиться ще з-під цього френча, між чотирьох «Георгіїв»…

— А вечеря ж як? — поцікавився Теменко. — Там же Мопс готується тост сказати і цілуватися до тебе лізтиме. Бігме!

— Хай він знаєте що? — Парчевський вилаявся. — Так до пана Сапєжка чи до сестер?

— Хлопці! — згадав раптом Воропаєв. — Таж сьогодні у георгіївських кавалерів бал! Всіх же гімназисток забрали! Гора — головний розпорядник! Газу, значить, буде — Волга!

— А десь і очечко притулиться! Лафа! — Кульчицький задоволено потер руки.

— Що ж, — розсудив Парчевський. — Пропозиція слушна. У георгіївців неп'яних б'ють. Ходім до нас!

На сходах нас наздогнав інспектор:

— Господин Парчевський, господин Парчевський! Куда ж это вы? Сейчас будет ужин с педагогическим персоналом!

Парчевський спинився на передостанній приступці сходів. Він натягав на ліву руку сіру замшеву рукавичку. Скоса, через плече, через свій золотий підпоручницький погон, він кинув оком на інспектора. Що йому був Вахмістр? Йому самому зробилося смішно. Він навіть пирхнув, але зараз же стримався.

— Пра-а-астите, гаспа-а-а-дин инспектор, — пшютовським гвардійським тоном з легким ґрасуванням «р» сказав він, — и па-а-апра-а-асите за меня пра-а-щения у ва-а-ших коллег. Но меня ждут мои друзья!..

З холодним уклоном в бік інспектора Парчевський зробив широкий жест в наш бік.

Ми викотилися за-двсрі, як яблука з перекинутого кошика. Оце врізав, так врізав! Го-го-го-го-го! Оце так ужарив!.. Ні, він таки хлопець свій.

Регочучи і шіравляючись у дотепах, ми попростували до залізничної аудиторії, де сьогодні був черговий військовий бал. Черговий військовий бал! Щодня десь у місті були військові бали.

Залізнична аудиторія знаходилася на території залізниці, поміж колій. Нам довелося пробиратися до неї між довгих ешелонів і паровозів під парами. Військова рампа і вантажна станція давно вже не справлялися самі з військовими ешелонами і вантажами. Маршові батальйони відправляли тепер просто від пасажирської. Сюди прибувала й частина санітарних поїздів центрально-російських маршрутів. В Карпатах зараз точилися завзяті бої. Кожний день коштував десятків тисяч людських життів і мільйонів грошей. Біля пасажирського перону стояли два ешелони з донськими козаками. Вищала гармонь, підбумкував бубон і форкали коні. По другий бік вокзалу на довгих пульманівських платформах розташувався із своїм вогневим хазяйством артилерійський дивізіон. Двадцятидюймові гармати, ящики з снарядами, прожектори без брезентів стояли там — просто мрячного, дощовитого, осіннього неба. Людські фігурки в тоненьких шинельках кулилися між ними. Довжелезні валки земгородів вистроїлися біля закордонного павільйону станції. Від них відгонило йодоформом, карболкою і креозотом. Двері хряскали раз у раз, і уривки стогонів виринали звідти і зразу танули тут, у вогкому повітрі листопадової ночі.

Перед дверима аудиторії стояв величезний натовп солдатів. Тут були і донці з вошивими чубами, і артилеристи в благеньких літніх шинельках, і санітари з земгородських валок, і якісь піхотинці з маршових батальйонів.

Солдати стояли похмурі і злі. Вони збігалися сюди, до аудиторії, на яскраве світло її ліхтарів, на привабні звуки танців, що бриніли за високими заскленими дверима. Але їх до танцзалу не пускали. Бал був офіцерський. Заходити нижнім чинам суворо заборонялося. Похмуро й неохоче розступився натовп перед Парчевський і нашою юрбою. Передні виструнчилися й відкозиряли погонам і «георгіям» Вацека. Ми пройшли за ним, одвертаючись і ховаючи очі. За ці роки ми ще не привчилися перемагати почуття сорому перед людьми, що їхали умирати на фронт, стояли тут під дощем, і їх не пускали навіть туди всередину — вшкварити останнього гопака…

Бал був у самому розпалі. Гримів комендантський оркестр. Той самий, що виряджав на позиції маршистів. Батальйонам, які від'їздили на фронт після дев'ятої вечора, тепер доводилося рушати навіть без прощального маршу і «Боже, царя храни». Оркестр шкварив тустепи. Півсотні пар звивалися, кружляли і метлялися посередині. Від георгіївських хрестів мерехтіло в очах. Ми рушили насамперед до буфету. Бал був уже напідпитку. Треба було негайно ж його наздогнати.

— Буфетник! — гукнув Парчевський.

— Чого зволите, вашекородь?

— По склянці коньяку кожному з нас!

— Єсть, вашекородь!

— І запам'ятайте, будь ласка! Ви бачите цих гімназистів, що зо мною?

— Так точно, вашекородь!

— Кожний з них має право прийти сюди, до буфету, і пити та їсти все, що йому забажається! Ви запам'ятали кожного в обличчя?

— Буде спольнено, вашекородь! Не зводьте безпокоїться, вашекородь!

Парчевський вийняв з гаманця і кинув на шинквас п'ять асигнацій по сто карбованців. Якраз стільки, скільки виробляв за рік на своїх лекціях Шая Піркес. Вдвоє більше, як діставав Туровський річно від свого батька-поштаря. В п'ять разів більше, як давало річного прибутку все господарство Потапчука в селі Бидлівці.

Коньяк вдарив у кров, і зразу зробилося тепло й затишно. В голові попливли ніжні вальси, пристрасні танго, запаморочливі тустепи. Вищав корнет-а-пістон, підвивала флейта, чвакали тарілки, бухкав барабан, захлинався гобой, гавкали тромбони, валторна виводила дико і самотньо. В обіймах прапорщиків, хорунжих і земгусарів пропливали жінки з закоханими лицями. Ах, їм так хотілося ласки, поцілунків і мужчин. Мужчини на світі перевелися. Їх можна було дістати тільки тут, на балу, та й то на дуже короткий час…

Диригували балом кавалерійський корнет і Збігнев Казимирович Заремба. Збігнев Казимирович був тепер не у фраку. Йому дуже личив новий мундир, синє галіфе і срібні шпори. О, срібні шпори для мазура — це найперша річ! Збігнев Казимирович працював в інтендантстві. Третім диригентом був зразу ж призначений Вітька Воропаєв. Він був широковідомий — від Гнівані до Деражні[261] і від Копайгорода до Вапнярки[262] — як найкращий танцюрист.

Бронька негайно ж пішов шукати Гору з компанією. Він знайшов їх кулісами театральної зали. Чоловік двадцять прапорщиків, земгусарів, інтендантів і князів з «дикої» дивізії[263] розташувалися в бутафорських фотелях стилю «ампір»[264]. Посередині стояв рояль. На його чорній лискучій кришці Гора держав банк. Бронька на око визначив, що в банку не менше як п'ятсот карбованців. Звір на бал зайшов крупний. Інтенданти, «дикі князі»! З небувалим тремтінням Бронька попросив собі карту. Земгусари й інтенданти скептично й недружелюбно оглянули його гімназичний мундир.

В кутку біля оркестру сиділа Катря Крос. Вона була печальна: Шаї не було, а вона так хотіла б його побачити… Сербинові і Туровському кров ударила в обличчя. От вже не сподівалися! Туровський уклонився. Сербин чи то вклонився, чи то ні. Адже вони офіціально навіть і не були знайомі. Катря спалахнула. Вона кивнула, затулилася віялком і одвернулася… Сербин! Ах, Сербин! Милий!..

— Слухай! — запропонував раптом Сербин. — Ходім вип'ємо ще.

Туровський згодився. Він зробився такий же похмурий, як і його друг. Катря затулилася віялком і одвернулася. Ну, звичайно, вона не схотіла відповісти на його уклін. Вона любить Сербина…

По дорозі Сербин заскочив до убиральні. Він примочив і пригладив волосся на висках. І глянув до дзеркала — ні, все гаразд! Але ж вона одвернулася! Що ж, він їй, очевидно, просто противний. Вона ж любить Туровського! Туровський признався тоді сам… Ну й нехай! Сербин став перед дзеркалом, трагічно нахмуривши брови! Ну, звичайно! Ще б пак! Хто ж полюбить таку пику! Волосся чорне, ніс немов дзьоб, щоки завалилися в середину рота. Привид з того світу! Тьху! Звичайно, Туровський же такий рожевий, великі блакитні очі. Такі завжди до серця дівчатам!.. Сербин починав ненавидіти свого друга. Він зрозумів це і трохи засоромився. Він сам собі став бридкий.

З огидою він ще раз глянув у дзеркало. Там, за дверима, в залі гриміли бубни модної ойри. Мимоволі руки взялися в боки і викинулася наперед ліва нога. Тра-та-та-та! Тай-тай-та! Ламцидрица-ойра-ойра! Ламцидрица! Ойра! Ой-ра! Сербин пройшовся перед трюмо туром жвавої ойри. Чорт побери, як чудово виходило! Так що ж? Так чого ж? Якого чорта? Чому не йдеш туди, не запрошуєш Катрі? Не ведеш її в танок, пристрасний і палкий? Чого? Телепень, вахлак і бевзь?! Сербин навіть ударив себе по щоці. У, сучий син! Такий здоровий, а… соромиться до дівчини підійти…

— Ти що? — Туровський затурбувався за друга й повернувся до убиральні. — Тобі недобре?

— Ну, що ти? Просто так! Ламцидрица-ойра-ойра!

Друзі повернулися до буфету. В компанії кількох прапорщиків там пив коньяк Кашин. Він був уже п'яний. Ні Бронька, ні Воропаєв не дали йому десяти карбованців. Він не міг спробувати щастя. А сьогодні, сьогодні йому неодмінно б пощастило. Така вже в нього прикмета є. Він навіть пробував вже взяти десятку в буфетника. З тих п'ятисот, що віддав Парчевський. Але буфетник не дав… Такого наказу йому не було. І де запропав цей самий Парчевський? Він би дав двадцять п'ять. Що йому? Для товариша він зробить все. Не те, що Бронька і Вітька. Сволочі! Скнари! Гімназисти!.. Кашин ненавидів гімназистів. Він любив прапорщиків.

— Мишенько! Дай я тебе поцілую! — Він поліз цілуватися до одного з сусідів, похмурого, неврастенічного прапорщика. — Люблю офіцерів! Дай поцілуємося. Все одно і нам цього року на фронт… Поцілуй мене, Мишенько!

Він був правий. Ще рік — і, напнувши прапорщицькі погони, поїдемо на фронт і ми. Війні все одно ні кінця ні краю!.. Сто чотири солдати дала наша гімназія. Вона дасть іще сто чотири. І всі покладемо свій живот на олтар…

Прапорщик слухняно поцілував Кашина і раптом заплакав.

Вчинився шарварок. Всі кинулися його втішати.

— Мишко! Мишенько! Що тобі? Що з тобою?..

— Трупи… холодно… смерть… Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!

Мишенька плакав і по-дитячому прихлипував. Правда, він і був ще дитина. Йому ще не сповнилося навіть дев'ятнадцяти років.

Сербин з Туровський взялися за коньяк. Сльози розчулили, зворушили їх. Вони любили один одного. Вони ж друзі. Що може бути краще від друга? Нічого? Друг — над усе! Після третьої чарки вони теж почали цілуватися.

— Матьожко, друг!

— Христе, друже мій єдиний… Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!

Треба було тут же зробити для друга щось велике, величезне. Пожертвувати собою. Наложити життям. Віддати йому все. В крайньому разі зробити якесь признання. Однаково скоро всьому край!

— Хрисанф! Я падлюка!..

— Це я падлюка, Матвію!.. Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!

Вони випили по шостій.

— Ти розумієш… я тобі скажу…

— Ні, я скажу!.. Я падлюка, а ти…

Сербин хотів затулили йому рота. Але Туровський видерся:

— Я падлюка!.. Я люблю її… Але вона — твоя! Вона прекрасна! Я від ступ а юси!.. Я піду! Коли хочеш, я завтра застрелюся…

Туровський впав на коліна. Склянка і шість чарок коньяку вирували в ньому. Йому хотілося бити земні поклони і молитися. Прапорщики реготали. Кашин стукав пляшкою об стіл і лаяв гімназистів. Сербин лежав у Туровського на грудях. Вони заливали один одного слізьми. Вони ридали. Вони благали один одного. Вони хотіли цілувати один одному руки. Мишенька зверху поливав їхні голови своїми слізьми. Він обіймав їх обох…

Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!

Репетюк з Теменком випадково потрапили в кімнату бібліотеки. Вони зразу ж пожалкували. Вийти з бібліотеки вже змоги не було. Високий, худий, розпатланий прапорщик стояв по той бік дверей з револьвером в руках і нікого назад не випускав. Очі його горіли навіженим вогнем. Схоже було, що він збожеволів…

Втім, поки що він був ще при своєму розумі. Просто він нюхнув марафету трохи проти норми. За годину-дві він заспокоїться і зморений засне.

Тим часом він збирав до бібліотеки всіх, які були на балу, цивільних, а також земгусарів. Він вистроював їх попід шафами з книжками. Туди ж пхнув він і Теменка з Репетю-ком. Він оголосив, що зараз буде всіх по черзі розстрілювати.

— Сволочі! — репетував він, розмахуючи браунінгом. — Падлюки! В тилу окопалися! А ми за вас кров проливаємо? Німцям продаєте нас? Співайте: «Боже, царя храни!»

Земгусари, кілька залізничників, телеграфіст Пук, Теменко з Репетюком мовчали. Було тоскно. А що коли справді почне стріляти? Нанюханому — що? Прапорщик звів браунінг.

— Ну?.. Раз… два…

Всі заспівали враз, але невлад і невголос.

— Неправильно!.. Брешете!.. Одставить!

Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!

Сербин з Туровським знову вибралися до зали. Вони випили вже по склянці і по дванадцять чарок. В величезній залі їх кидало від стінки до стінки. Їм ледве щастило підтримувати один одного.

В залі було зовсім порожньо. Крізь п'яний дим ледве просвічували вогники електричних канделябрів. Попід стінами в залі щільно сиділи тоскні й сумні фігури жінок. Вони сиділи одна коло одної і ждали кавалерів. Оркестр гримів, але уші його не чули. В голові гуло й гриміло куди дужче. Танцювали якісь три чи чотири пари. Воропаєв, Збігнев Казимирович і ще якийсь миршавий земгусарик. Вони втрьох намагалися збити куряву за всіх. Більше кавалерів у залі не було. Дами сиділи сумні і тоскні. Навіть тут не було вже мужчин. От були і нема — зникли. Вони п'яні.

Сербин і Туровський простували через залу в куток, де сиділа Катря. Але це було зовсім не так просто. Разів п'ять вони впали. Коньяк бавився ними, немов човнами шторм. Вони упали вшосте і звалили з ніг Збігнева Казимировича з його дамою. Але от нарешті і вона. Ага — ламцидрица, ой-ра, ой-ра! Здрасте, наше вам!.

Катря забилася в куток. Господи, що таке? Що трапилося? Вона сиділа собі. Танцювати пс кликав ніхто. Вона виглядала Піркеса. Він же досі так і не приніс їй книжок!.. Яка ж вона дурна! Розговорилася перед ним. А тепер він, мабуть, глузує, що вона дурненька. Ах! Якби оце не стільки людей довкола, — їй же богу, заплакала б!.. А он і Сербин… Сербин! Господи! Який же гарний! Стрункий, чорнявий, ніс орлиний. І чого він такий соромливий? А може, гордий? А може, просто зневажає її? Вона ж така негарна… Оті прокляті прищики… І раптом він! Невже п'яний? Господи, Христя! Христечко!

Сербин випростався і тупнув ногою.

— Ви!.. — гукнув він. — Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра! Ви! — поправився він ще раз, бо п'яні вуха не чули і здавалося, що він сказав пошепки. — Ви дура! Чого ви так дивитеся на мене?!

Більше він нічого не сказав. Сльози потекли у нього з очей. Він осліп, занімів і задихнувся. Туровський плакав у нього на плечі. Геть! Геть! Швидше геть звідси!

Вони пропливли до буфету. Шторм дужчав і дужчав.

Мишенька все плакав.

Рспетюкові й Теменкові нарешті пощастило видертися. Вони проспівали «боже царя», «спаси господи», «слався, слався». Прапорщик розмахував револьвером і майже щохвилини запихав собі до носа нову порцію білого порошку. Так могло тягтися до ранку. На щастя, до бібліотеки заглянув Парчевський. Він зрозумів, у чому справа, ще на порозі. Він бахнув прапорщикові в ухо, і той простелився на підлозі.

Потім прапорщика тягли до вихідних дверей. Земгусари штурхали його чобітьми. Парчевський зірвав йому «георгія» з грудей. Хтось розбив йому ніс. Прапорщик бив себе в груди і ревів як недорізаний, ревів страшним голосом, навіжено і без слів:

— Мене?.. В морду?.. Прапорщика лейб-гвардії Кексгольмського полку? Пристреліть мене, або я вас уб'ю!.. Уб'ю… Розстріляю!.. Шпиги! Німецькі запроданці! М'ясоєдо-ви, Сухомлинови![265] Продали Росію! На Распутіпа проміняли! Сепаратисти! Бий!

Його й били.

На гамір і шарварок з-за лаштунків вискочив Кульчицький. Проте це він тільки так удав, що вискочив на гамір і шарварок. Насправді ж він вже давно шукав способу вислизнути з картярської кімнати. Він виграв. Він виграв, може, з півтисячі. І він не хотів програвати. Йому це було невигідно. Краще швидше піти. Спасибі цьому занюханому ідіотові, він під пристойною приключкою таки вислизнув…

В залі було порожньо. Оркестр гримів. Ой-ра! Ой-ра! Танцювало пар п'ять. В кутку, біля оркестру, сиділа Катря Крос. Обличчя в неї було таке печальне, печальне, аж Кульчицькому зробилося жаль її. Засумувала дівчинка. Бідна! В кишені у Броньки лежало півтисячі — стільки заробляє уроками Шая за рік, — і настрій у Броньки через те був прекрасний, дарма що досі він не випив і малесенької чарочки. Бідна дівчинка! Сумує. Треба її розважити. Броньці дуже хотілося зробити комусь щось приємне. Та й, між нами кажучи, коли придивитися добре, то Катря й справді, їй-право, була зовсім непогана. Тоненька, струнка! Це вам не Сонька чи Маруська з салону пана Сапєжка…

Кульчицький підійшов і розшаркався. Ойра скінчилась, і попливли ніжні, трохи тужні, але такі спокійні такти вальсу.

— Дозвольте вас, Катрусю, на один тур?

Господи! Перший неп'яний! І як ласкаво говорить. «Катрусю»! Це не те, що той… дурак… дурою обізвав… І за що! Бридкий, гидкий! Ну і хай! Ніколи, ніколи не згадаю навіть. Візьму і забуду! А з Кульчицький буду танцювати. На злість! Хай бачить! Нехай!

Катря поклала Кульчицькому руку на плече, і вони закружляли в ніжних млосних турах вальсу…

Макара, Зілова і Піркеса на балу не було.

Макар взагалі не прийшов, навіть на вечір героїв-гімназистів. Десь, певне, він прикорнув над якоюсь книжкою.

Зілов на вечорі був, але просто звідти рушив додому. На бал він відмовився йти. Він сказав, що матері погано і йому треба бути вдома.

Піркес на бал прийшов з усіма. Але, випивши перший стакан коньяку, він зразу засумував. Це з Піркесом бувало завжди. Досить було йому випити трохи спиртного, і він зразу ж вдавався в журбу і його починало тягти до скрипки. Тут він побачив Катрю. Чорт забери! Та він же обіцяв їй принести сьогодні книжку. Забув! Скандал! Тікай, поки тебе не помітили! Він миттю одягся і вислизнув надвір. Мерщій він поспішав додому. Скрипку! Мелодії самі звучали в Шаїній душі. Такі тужливі, тягучі й безконечні… Скрипку! Скрипку! Скрипку!..

Десь серед ночі — було вже по першій годині — Макар раптом виповз надвір. Власне, він не виповз, а скоріше вибіг. Він навіть забув загасити в своїй кімнаті світло. Він забув замкнути двері на ключ. Вони так і залишилися розчинені. Вітер стукав ними, стукав, поки не вийшов Макарів батько, старий інвалід-машиніст і, кленучи невдалих дітей, наложив клямку.

Макар вибіг на колію. Він ішов хутко й розмахував руками. Він балакав сам до себе. Очі його ширилися й прозорішали. Він був блідий. Він був страшенно схвильований. Він проминав ешелони, санітарні валки, вантажні поїзди. Він плигав просто з шпали на шпалу. Назустріч йому між колій залізниці нескінченним ключем посувалася якась піша частина в похідному порядку. Гвинтівки були на ремені, шинелі підтикані, докучливо бряжчали бляшані казанки. Солдати харкали, лаялись. Макар їх не побачив і не почув. Він біг все далі, все вперед.

Аж у місті в нього вперше виникла думка: а куди ж він іде? Куди? І для чого?.. Не йти Макар не міг. Він мусив іти. Для чого — цього він не відав. І куди — він не відав також… Хоча що ж, — можна зайти хоч би й до Шаї. Він же оце за рогом і живе. Вірно! Макар зрадів. Таж саме до Шаї йому, й треба було!

Дарма, що було вже пізно, Шая не спав — крізь щілини дверей сотилося світло. Втім, Макар і не знав, пізно зараз чи рано. Він над цим просто не думав. Він шарпнув Шаїні двері. Вони були зачинені. Тоді він постукав.

Двері тихо відчинились, і звідти показалася Шаїна голова. Макар не ждав уже, поки. Шая покажеться увесь.

— Шаїчко! — кинувся він. — Ти розумієш, Шаїчко…

Але Шая раптом спинив його. Він вийшов до коридора і обережно причинив за собою двері.

— Тихо, Макар! Слухай, Макар, будь другом… Розумієш? Ти завтра до мене зайдеш… Гаразд?.. Розумієш…

— Але чому?! — обурився раптом Макар. — Я мушу тобі розповісти! Я зараз прочитав…

— Ти це мені завтра розповіси, — Шая взяв його за руку і відвів набік, далі від дверей. — Розумієш, тобі я це можу сказати… У мене ночує… один студент… Розумієш, він втік. Він нелегальний. Розумієш? Він не хоче, щоб його будь-хто бачив. Це товариш брата… Гсрш дав йому мою адресу… Я тобі завтра розповім. Тобі це я можу розповісти… Він втік від арешту. Соціал-демократ. Ти чув?.. Ну, так я тебе прошу…

Макар вийшов. Ніч була темна. Ліхтарі в місті не світилися. Щоночі бродять по небу німецькі «цепеліни» Соціал-демократ. Ну, звичайно, Макар розуміє, що він не хоче, щоб його бачили. Але ж йому, Макарові, так хотілося б подивишся на соціал-демократа! Який збіг обставин! Але ж кому розповісти? Соціал-демократа Макар досі не бачив ніколи.

За рогом, Макар знав, мешкав Зілов. Макар перебіг вулицю й рипнув хвірткою. У Зілова теж світилося. Макар підбіг до вікна й дрібно постукав у лутку. Світло в кімнаті мигнуло. Чути було, як гримнув відсунутий стілець. Хтось пройшов повз вікно. Потім брязнула клямка дверей.

— Хто там? — спитав голос Зілова.

— Це я, Ваню…

— Ах, це ти, Макар? — клямка впала. — Тільки, будь ласка, тихо, у мене зовсім хвора мати. Вона щойно заснула..

— Я тихо, тихо, я зовсім тихо…

Зіп'явшись навшпиньки, притиснувши руки до грудей і навіть розкривши рота, Макар тихо пробрався за Зіловим через кухоньку. В кухоньці за переділкою спала хвора мати Зілова. Вони ввійшли до кімнати. Ліжко було застелене і зім'яте. Лампа стояла на стільці біля ліжка. Коло неї розгорнута книжка. Зілов лежав у ліжку й читав.

Макар сів на другий стілець. Він не скинув кашкета, не розстебнув шинелі, не зняв навіть калош. Очі його розширилися, руки він притискав до грудей.

— Ваню, — прошепотів він. — Слухай, Ваню…

— Що трапилося, Макаре?

— Взагалі, Ваню… я щойно прочитав… я щойно прочитав… Ти розумієш… — Макар задихався. Він надто шпарко біг. А може, те, що він прочитав, було надто значне.

Зілов криво всміхнувся. Звичайно, на його місці всміхнувся б кожний. Що ж Макарові й робити, як не читати? Знову, мабуть, якийсь гуманіст нових віків.

— Я прочитав… я прочитав… я не можу тобі розповісти… Це, розумієш… Я тільки тепер… Ах, який же я був дурний! Я й не знав… Тільки тепер я розумію…

— Що ж ти прочитав?

Але Макар не відповів. Його прозорі очі раптом набули осмислення. Вони щось побачили й прикипіли до цього. Макарів погляд непорушно прикипів до книги, що лежала біля ліжка коло лампи. За поглядом він і весь потягся туди. Він ухопив книжку й підніс її близько до своїх прозорих очей:

— І ти… І в тебе… А… а звідки ти взяв? — Він був ошелешений.

— А ти?

— Я… розумієш… я не знаю… я не помітив… мабуть, десь випадково…

— Між своїх книжок?

— Так, так…

Зілов засміявся:

— Ну добре. Це я тобі підкинув.

— Ти?

— Я. Ми вирішили спробувати наших хлопців. Почали з тебе. Я бачу, ми, здається, не промахнулися…

— Ти? Ти? А звідки ти?

Зілов нахмурив брови і зробив заперечний знак:

— Це я тобі поки не скажу. Потім. Значить, хороша книжка?

— Тобто, ти розумієш… взагалі… нічого подібного взагалі нема… Цс цілий світ… ти розумієш.

Зілов посміхався. Він був задоволений. Козубенко дістав доручення організації розвідати настрої поміж гімназистів старших класів. Можливо, були такі, яких можна привернути до організації. Через Зілова він вирішив прозондувати кількох. Насамперед Макара. Це нічого, що він зачитаний, книжник. Це навіть добре…

Зілов скрутив цигарку й простяг Макарові порттабак:

— На, скрути…

Макар неуважно взяв тютюн і почав крутити цигарку. Руки його тремтіли, тютюн розсипався, очі розширялися. Він був блідий. Стоси книжок перечитав Макар за своє сім-надцятилітнє життя, але такої книжки він ще не читав…

Така собі брошурка на сірому папері, сто сторінок тісного шрифту. От точнісінько така, як ото лежить під лампою коло ліжка. Ну й брошурка! Яка брошурка! Вона перевернула все! Чисто все! Вона перевернула в Макаровій голові все прочитане раніш. Вона перевернула й самого Макара догори головою. Ну й книжка! З здивуванням, з радістю, з жахом дивився своїми прозорими широкими очима Макар на «Комуністичний Маніфест»…

«Призрак бродит по Европе, призрак коммунизма…»

Макар навіть здалеку міг розібрати цей перший рядок.

НЕ ТРЕБА СОНЦЯ

День був несподіваний для листопада.

Зрання ще трохи мрячило — ніч була дощовита і вітрова, — але вже на дев'яту хмарна запона розкололася. Крізь розколину світилася ясна, немов чисто вимита, ледь злиняла блакить. Розколина довшала й ширшала. Блакить густішала й темнішала. Вона стала зовсім синя. І враз на неї не стало змоги глядіти. Вона заіскрилася, спалахнула, запалала. То вишило сонце в розколину межи хмар.

Сербин прокинувся пізно. Очі важко було розплющити, у висках нило, в потилицю щось гупало від кожного необережного повороту. А як гидко в роті і на зубах. Коньяк, шампанське, чиста горілка, лікери і знову коньяк. Господи, яке свинство! І як це людина може влити в себе таку кількість усієї цієї мерзоти? Швидке до крана — швидке холодної води, мила і шорсткий селянський рушник! Сонце таке тепле й ласкаве. Пити більше ніколи не треба. Навіщо? Це ж так противно! Брр!.. Ах, так — Катря Крос! Ну, да. Тоді, звичайно…

Настрій зразу підупав. Сонячні промені були зовсім вже не такі й ласкаві. Звичайні, холодні, безрадісні промені осіннього сонця. Сербин домився тихо й безрадісно. Катря його не любила. Тепер це вже був факт. Туровський признався, що він любить… І…

Ах, Катре! Ви розбили Сербинове серце. Дивіться — він навіть напився з горя, дарма що горілка йому відворотна й бридка. Для чого це ви зробили, холодна, неприступна дівчино?! Цей юнак буде тепер так мучитися і страждати! Чи відомі вам, холодна, неприступна дівчино, муки нерозділеного кохання? Чи плакали ви безсонними ночами в жарку подушку, Катре? Чи, може, ви просто досвідчена, жорстока кокетка? Ах, Катре, Катре, вам же тільки сімнадцять років!

Сербин домився і тихо вийшов до сусідньої кімнати. Матері вже не було. Вона пішла на роботу, до своєї бібліотеки. Це чудесно! Настрій трохи покращав. Вона завжди в таких випадках плаче. Бідна мама! В неї ж таке хворе й нервове серце. Ніколи, ніколи! Але на сумлінні щось є. Чи він учора щось там не наробив? Треба зараз же заскочити розпитатися до Кульчицького, — він же мешкає поруч, зразу за… за… ну, да поруч, зразу за Катрею Крос. Крое! Катрею! І чорт з нею! Можна навіть язика показати… Кульчицький мусить знати. Він був тверезий, він же грав у карти — він пам'ятає все.

Сербин взяв кашкет і вийшов у двір. Ах, яка чудова година! Без пальта, а майже жарко. Їй-право, пече! Літо! А прозорість! На небі ні хмаринки. Фу, чорт! Хай там що, а життя все ж таки хороше! Вона ще довідається, вона ще пожаліє! От через рік піде Сербин на фронт, потім повернеться героєм. Як Парчевський! Поручик і чотири «георгії». П'ятсот карбованців буфетникові за один вечір. За горілку і коньяк. Фу, гидота. Ні, він повернеться таким героєм, що через його геройство, скажімо, закінчиться війна. Він переможе, він винайде такий спосіб, він скаже всім їм таке слово — таке слово, що примирить всіх! Хай тоді вона пожалкує! Він буде найвідоміша в місті людина. Ха, в місті! В цілому світі!.. Хай позаздрить тоді. Він проїздитиме поїздом, вона прибіжить, звичайно, на вокзал — хоч би подивитися на нього. Вона стане в кутку і заплаче. Їй буде так гірко. Вона зрозуміє тоді, як помилялася вона, яка була неправа… А тут всі вітають його, обіймають, цілують. Навіть незнайомі і ті б'ються за те, щоб потиснути йому руку. Як американському президентові в день його народження. А вона стоятиме н кутку й гірко плакатиме… І от він тоді відштовхне всіх геть, люди розступляться перед ним, і він просто пройде до неї. Вона перелякано дивитиметься на нього. Що він хоче робити? Горло Сербину залоскотали сльози — він був зворушений, він передчував свою безмірну великодушність і благородство. Він же підійде просто до неї. Він візьме її за руку. Рука тремтітиме і буде мокра від сліз: Катря забула хустинку дома і обтирала сльози просто долонею. Він візьме її за руку і скаже їй… Що він їй скаже?.. Він скаже: «Витріть сльози, не плачте…» Ах, ні! Він скаже коротко, просто і зрозуміло. Отак гляне на неї і скаже: «Катре, я вас все ж таки люблю…»

Щоб не заплакати, Сербин мусив спинитися і потягти повітря в легені глибоко-глибоко. Він проминув уже паркан машиніста Кроса і стояв перед дверима хати Кульчицького.

Бронька був дома. Власне, він ще спав. Коли Сербин зайшов до його кімнати, він тільки потягся під ковдрою. Він хряпнув кістьми й помахав ручкою з-за подушки. Бронька повернувся додому ще куди пізніше від Сербина. В нього були свої справи. Він прийшов, коли був уже повний день. Він прийшов усього годин чотири тому.

— Слухай, Бронько… — Сербин присів на край ліжка. Постіль була гаряча, розпарена, пітна. — Ти не пам'ятаєш, Бронько, чи я там чого вчора не наробив? Розумієш, таке почуття, немовби щось таке, якась немов неприємність…

Бронька закурив цигарку й хрипло відкашляв. Він, правда, не пив, але ніч була безсонна й трудна. Зате треба признатися — щаслива нічка. П'ятсот чистого виграшу! Хоч купуй собі власну хату! А що б ви думали — і купить. А то з тим старим скарбошукайлом, будь він проклятий, хоч він і батько… Але гроші — це не все. Ще є відчуття якогось задоволення… Ах, да! Чорт побери! Мало не забув! Правильно! Бронька радісно й грайливо засміявся:

— Ні, нічого такого я не пам'ятаю… Офіцер той, заню-ханий, тебе не побив? Ні? Тоді нічого не пам'ятаю.

Власне, Бронька нічого такого й не намагався згадати. Морочити голову! Йому було що згадувати й без того. П'ятсот лежали під подушкою. А крім того, хе-хе-хе.

— Розумієш, Хрнсапфе, от була дяді лафа! Такі дєлішки…

Словом, Бропьчину розповідь треба переповісти своїми словами. В мові Кульчицького було надто багато нецензурних слів. Що ж до цієї пригоди, яку розповів він щойно Сербинові, — звично ламаючись, хтиво підхихикуючи та солодко звиваючись під паркою, гарячою, пітною ковдрою, — то на цей раз в його розповіді не було й одного друкованого слова.

Діло було так. Станцювавши вальс, Бронька остаточно вирішив, що його партнерша — дівчина на світовий рекорд, і дивно, як це він на неї досі так мало звертав уваги. Він узяв Катрю під руку і провів по залі після танцю. Катря горнулася до Броньчиного плеча. Їй було так гірко і самітно. Її так ображено. І хто? Людина, через яку вона стільки безсонних ночей проплакала в гарячу подушку. Христе! Милий Христечко! Ні, не милий — гидкий, противний, проклятий! Вона не хоче його знати!.. Бронька погладив дівчинці руку — вона чогось така печальна! Катря відчула подяку і симпатію. Він такий добрий. І почуваєш себе біля нього міцніше. На його руку можна спертися, йому можна довіритися. Але зоставатися на балі вона вже не могла. Вона запропонувала Кульчицькому піти додому. Вони ж якраз сусіди!

Ще допомагаючи їй одягтися, Бронька ніжно погладив їй плече й потиснув руку. Катря відповіла. Чому не відповісти? Він такий милий і добрий. Коли вони вийшли надвір, листопадовий вітер зустрів їх і зразу ж поліз за горжетку. Брр, який вітер холодний після безсонної ночі! Бронька підсунув їй свої руки. Його руки були теплі. Краще теплі руки, ніж холодний вітер. Коли вони минули колію і зайшли за ріг матеріального складу, Бронька раптом нахилився і поцілував Катрю в ліву щоку. Катря схопилася. Як він сміє? Що за жарти! Хамство!.. Але губи були в Броньки теплі і м'які. Над губою лоскотали молоді вусики. І так якось він впевнено і міцно поцілував. Катрю так, мабуть, ще ніхто не цілував.

Коли вони проминули депо, Катря вже відповідала на Броньчині поцілунки. Вона була така бідна. Їй було так жалко себе. Її так ображено. І хто? Сербин! Якого вона так любить. Чи пак любила. Тепер уже ні! Тепер вона нікого не любить і нікого не буде любити. Нікого й ніколи…

Сербин дивився на Броньку. Знову ламається чортів ламака! Знову брехні та хизи! Але серце стислося і в грудях занило. Жах липким холодом пройшов по волоссю, по шиї, по спині. Цього не може бути! Катря!.. Дівчинко!.. Люба! Проклята! Бридка!.. Убити Броньку!

На комоді стояло дзеркало. Велике і важке. Провалити голову зовсім легко. А он ще краще — молоток. Зелені кола пішли у Сербина перед очима. Вони спіралями викручувалися звідкілясь із кутка і лізли просто на Сербина. Одне за одним — як хвилі, як море, як млость.

Сербин надів кашкет і вийшов. Кульчицький щось кричав навздогін. Сонце світило яскраво і тепло. Сербин пройшов повз Катрину хвіртку, повз особнячок машиніста Кроса, повз широке венеціанське вікно. Там, за вікном, на білому ліжку з блакитними бантиками, ще спала Катря. Огида скорчила Сербинові горло, груди, цілого. Він проминув свій дім і пішов просто в садочок. В саму глибину, аж під паркан. Там він став і сперся лобом на темпу й зеленкувату від цвілі дошку паркана.

Жити не було ніякого сенсу. Падлюка! Сербин неодмінно уб'є його. А потім себе. У нього є вдома австрійський карабін. Воропаєв пропонує заміняти його на німецький «зауер» з додачею двадцяти карбованців. Двадцять карбованців Сербин якраз винен Кульчицькому. Він жбурне йому їх у морду і застрелить з німецького «зауера».

Сербин зірвався. Очі його палали сухим полум'ям. Він підбіг до паркана і підплигнув. За мить він уже сидів на ньому. Ще за мить він уже сплигнув на той бік. Він упав просто на купу сухого листя, зразу за будою Карачуна. Карачун здивовано визирнув з буди. Він не гавкав. Чого йому гавкати? Цього сусіда він знав. Це ж той, що плигає через паркани, ламає айстри і ставить їх його хазяйці на вікно. Карачун виліз із буди і, ліниво помахуючи хвостом, пішов назустріч. Він був все ж таки здивований. Адже тут айстр не було. Айстри в квітнику. А тут тільки буда та купа сухого листя. Карачун на ній інколи спочиває й гріється на сонці.

Сербин упав на купу листя і зарився в нього з головою… Воно було зверху сухе. Сонце вже просушило його. А всередині воно було вогкувате, пріле і духмяне. Осінь же. Воно не може вже висохнути просто неба на осінньому сонці.

О небо! Не треба неба! Не треба сонця! Нічого не треба. Тільки смерті. О господи, пошли смерть бідному шістнадцятилітньому юнакові. Пошли. Її ж у тебе так багато!..

Карачун лизнув холодні пальці Сербина своїм теплим і шершавим собачим язиком…

ТРЕТЬОГО БЕРЕЗНЯ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ

Третього березня день був звичайний, передвесняний. Сонця не було. Під високою примарною оболонкою небозводу, одна одну випереджаючи, низько і сквапно пропливали, пробігали й кублилися пошматовані кудласті хмарки. Вітер з заходу дув поривчасто й непостійно — то тепліший, то холодніший, але вогкий і пронизливий. Сніги танули дружно, але приховано: зверху був сніг і лід — ніздрюватими хрупкими скоринками, а зісподу стояла вода і рудувата мерзла кашка.

Ми сходилися до гімназії притьмом. Зранку до двадцятої ми були на стрільбищі, два кілометри за містом. Ми опановували кулемет — японський, зразка 1914 року. Першим пристрілював сьогодні Піркес. Запах пороху, тріскотня кулемета та загальний весняний неспокій зморив і виснажив нас. Але й ці дні були такі незвичайні, такі несподівані і тривожні! В світі коїлося щось чудне й таємниче. Газети вже кілька днів не приходили. Прямі дроти були в розпорядженні ставки. Вісті звідусіль доходили лише чутками та від робітників іскрового телеграфу. В Петрограді відбувалося щось загадкове і хвильне. Двадцять шостого вибухли страйки і немовбито сталися заколоти в самому війську. Двадцять сьомого був царський указ про розпуск Думи[266]. Двадцять восьмого був утворений якийсь Тимчасовий комітет. Першого — Совет рабочих и солдатских депутатов. Крім того, немовбито арештовувалося самих міністрів. Це вже було неймовірно, незрозуміло, моторошно і чортзна-як цікаво! Адже і в нашому місті раптом з'явилися на вулицях рясні поліційні й жандармські патрулі. Городовики вже не стояли по одному на розі, а ходили по чотири з п'ятим унтером на чолі. Робітники з депо й вагонних майстерень все намагалися зійтися до гурту — то на військовій рампі, то на вантажній станції, то в самому депо. Але кінні жандарми щоразу пильнували їх саме там і, посвистуючи нагаями, розганяли всіх. Йшла поголоска, що робітники все ж таки десь умудрялися влаштовувати якісь зібрання таємно. Немовбито був у робітників якийсь підпільний комітет.

Дві перші лекції — закон божий і латина — ми заповзято обмірковували ці надзвичайні події. Даремно отець Іван благав когось вийти до кафедри й відповісти йому урок з історії церкви. Ми тільки одмахувалися. Де вже там до історії чи до церкви! Такі події. Страйк! Заколот! Мітинг! Громадяни! Самі слова які хвильні й значущі! Латиніст махнув рукою і, захопивши Ціцерона, пішов з класу з половини лекції. Але третьою лекцією мав бути інспектор.

Ми мерщій перекурили, дзвінок продзвонив, ми посідали на місця і поприсували до себе Сіповського. Події подіями, а Богуславський ганятиме нас зараз до сьомого поту по курсу словесності, витягатиме з нас жили руської поезії, садовитиме на палю — «на кол» — за незнання «отечественої» літератури. Перед лекціями інспектора завжди бувало моторошно і тоскно.

Нарешті двері розчинилися, і ми всі зірвались, щоб завмерти і виструнчитися. Але то був не Богуславський. До класу хулгко ввійшов Зілов. На перших двох лекціях його не було.

Зілов був просто з двору. Він був у кашкеті і розстебнутій шинелі. Незрозуміло було, як же йому пощастило прослизнути повз швейцара і Піля. З-під кашкета на лоб Зілову звисало мокре й злипле волосся. Піт стікав по висках. Дихання вихоплювалося з шумом і присвистом. Він довго і шпарко звідкілясь біг. В руці Зілов бгав папірець. Трьома кроками він переплигнув вільну від парт просторінь класу і скочив на кафедру.

— Хлопці! — сказав Зілов, задихаючись. — Царя нема!..

— Що? — гукнув хтось.

Зілов скинув кашкет, одвинув назад скуйовджене й мокре волосся і коротко передихнув:

— Микола Другий зрікся престолу…[267] Ось його маніфест… Мені дав Трушицький з іскрового телеграфу… — Зілов показав зібганий папірець і зразу почав його поспішно розгладжувати на кафедрі. І тут ми раптом побачили, що до третього ґудзика гімназичної шинелі Зілова наспіх і неакуратно прив'язано обривок вузенької червоної стрічечки.

«В тяжелую годину ниспосланных русскому народу великих страданий… дабы облегчить народу нашему единение и сплочение… Признали мы за благо… отречься от престола… Передаем наследие наше… брату нашему… Михаилу Александровичу…»

Ми слухали ошелешені. Що таке? Зрікся? Перестав бути царем? Це була історична подія! В які дні судилося жити нам!

Зілов скінчив. Руки в нього тремтіли. Він ніяк не міг скласти папірець і сунути його до кишені. Але коли він вийняв руку назад, вона не була порожня. В ній була довга й тоненька пожмакана червона стрічка. Зілов вихопив її і хутко-хутко почав дерти на дрібні шматки. Ми мовчали. В класі було тихо, немовби лекція Богуславського вже почалася. Обривки червоної стрічки Зілов кидав на перші парти. Звідти їх перекидали на другу, на третю, на цілий клас. По шматочку кожному — пришпилити на груди, обмотати довкола ґудзика. Раптом з останньої парти зірвався Воропаєв і побіг проходом між партами. Він скочив на кафедру. Назустріч йому Зілов простиг останній червоний обривок. Воропаєв схопив його і обернувся до класу. Обличчя його схвильовано заша-рілося. Пальці, поспішаючи, обкручували ґудзик червоною стрічечкою.

— Господа! — гукнув Воропаєв, і голос його вібрував. — Господа!.. Нехай цей великодушний вчинок назавжди залишиться в нашій пам'яті…

Дехто невпевнено вигукнув «ура!».

— І хай же живе наш молодий государ імператор, Михаїл Другий[268]… Боже, царя храни-и-и… — Воропаєв заспівав.

Зілов стояв білий як стінка. Він не чекав цього співу. На третьому ґудзику в нього, і вже в кожного з нас, в кожного з співців «боже, царя…», червоним цвітом цвіли обривки його вузенької червоної стрічки.

Двері розчинилися вдруге, і на порозі став інспектор. Він глянув на клас, і спів погустішав та зміцнів — заспівали майже всі. Стулені губи Зілова посиніли й тремтіли. Воропаєв притиснув руки до боків і стояв струнко. Похиливши голову, інспектор почекав, поки ми докінчили куплет. Тоді він зробив два широкі кроки і схвильовано зійшов на кафедру. Зілов і Воропаєв пішли на свої місця. Зілов був білий і схудлий. Воропаєв був червоний і урочистий. Немов це саме він і «помазав» на царство царя Михайла Другого…

Цілу хвилину — то була одна з найдовших у нашому житті — Богуславський водив по класу очима, пильно придивляючись до нас. Він хотів пройти своїм водянистим безколірним поглядом крізь наші застебнуті на п'ять ґудзиків тужурки, крізь наші груди, просто в серця. Але червоні стрічки на третіх ґудзиках перепинили його погляд. Один по одному всі сорок перелічив він треті ґудзики. Навіть в Едмунда Хавчака на третьому ґудзику цвів червоний бантик. Обличчя інспектора мінилося щохвилини. Відразу воно червоніло; потім воно блідло, по тому чоло зрошував піт Після того він знову шарівся. Нарешті він звів праву руку і випростав указовий перст. Поволі і важко він окреслив перстом коло по лінії рівня третього ґудзика гімназичних тужурок, що були перед його очима.

— Зніміть! — наказав він. Ми здригнулись.

Інспектор опустив руку, відхилився і побіг поглядом по наших лицях. Але ми скосили зір і зробили широкі, невинні й благонадійні невидющі очі. Тепер ми бачили двох, трьох, чотирьох інспекторів.

— Зняти… негайно ж, — пропищали знову чотири інспектори.

Ми не рухалися. Ми закам'яніли. Було невимовно страшно. Так проминула друга з найдовших хвилин нашого життя. Здавалося, вона ніколи вже не скінчиться.

Нарешті інспектор заговорив знову. Це був голос тихий, лагідний, догідливий і улесливий. Так говорить дядя до свого любимого, але неслухняного небожа:

— Господа, — говорив дядя, — я дуже рекомендую вам гаразд порозмислити над тим, що ви робите… Ви стоїте на межі того, щоб зробити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок… — він помовчав кілька секунд. — Вважайте, господа… — голос його здригнувся, — вважайте, господа, адже ще нічого напевне невідомо…

Ми не рухалися. Тяжко страждаючи, зітхнув Хавчак. Ми мовчали. Так проминула третя з найдовших хвилин нашого життя.

Інспектор зійшов з кафедри і зробив крок до дверей. На порозі він спинився:

— Занять зараз не буде, — сказав він. Голос його був надтріснутий і сиплий. — Я пропоную вам порозмислити цю годину, а на тій перемінці… ми побалакаємо… ще…

Він вийшов. Стомлені, вимучені, знесилені, ми впали на наші місця.

Цар Микола Другий зрікся престолу. Ми його трошки знали — царя Миколу Другого. Він був точнісінько такий, яким мальовано його на портретах: середнього зросту, пригладжене з лівим проділом волосся, руда борідка, прозорі блакитнуваті очі, беззмістовна посмішка на вустах. Щороку він проїздив через нашу станцію. Тоді з усіх вподовж колійних і привокзальних вулиць виселяли всіх мешканців, вікна домів, що виходили на залізничну колію, забивали дошками навхрест і шпалерами — спиною до колії й царського поїзда, обличчям сюди, до забитих навхрест вікон, — на довгі кілометри вистроювалися всі чотири наші стрілецькі полки. В самій будівлі нашого вокзалу були спеціальні розкішні царські покої. Проїжджаючи, Микола Другий неодмінно з'їдав на нашому вокзалі шашлик. Ploro якось славетно на всю Російську імперію умів готувати сам власник буфету і всіх інших буфетів нашої залізниці, татарин Кабутаєв. За цей шашлик Микола Другий подарував татаринові Кабутаєву брильянтовий… хрестик на шию. Подаючи щороку черговий шашлик до столу Миколі Другому, правовірний мусульманин Кабутаєв одягав на шию, поверх комірця і галстука, царський подарунок — брильянтовий хрест…

Червоні стрічки годилося б зняти з ґудзиків. Не варто було робити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок. І взагалі до чого червоні стрічки, коли один цар іде і приходить другий? Воропаєв стрічечку відстебнув…

Але раз довелося побачити Миколу Другого і нам. Це було кілька років тому, навесні. Вранці ми прийшли до гімназії, як завжди. Раптом по класах забігали класні надзирателі. Уроки на сьогодні відмінялися. Всім нам до одного пропонувалося йти до перукарень і стригти черепа наголо. ІІотім нас вистроїли в гімназичному дворі. Вистрижені голови наші купалися в теплому промінні весняного сонця. Директор виходив на ґанок і патетично викликав: «Здрасьте, мои гимназисты!» — «Здрам-жлам-ваш-императ-величество!» — горлали ми. «Как проходит ваша жизнь и учение?» — «Покорно благодарим ваш-императ-величество!» — «Учитесь і растите на славу Родине». — «Рады стараться, ваш-императ-величество!» — «До свидания, дети!» — «Ура!» Ми підкидали кашкети вгору й бігли вздовж фронту немовби за від'їжджаючим поїздом… Після обіду нас приведено на вокзал і вистроєно. Нарешті підійшов поїзд. З царського вагона вийшов опасистий, дебелий сивий чолов'яга, весь в орденах і лампасах. Він щось сказав, звернувшись до нашого фронту. «Здрам-жлам-ваш-императ-всличество!» — захватно відповіли ми. Ми забули, що цар же рудий, а не сивий. То був тільки міністр царского двору, Фредерікс[269]. Тоді на приступці вагона з'явився справді Микола. Він кап-у-кап був схожий на свої портрети. «Ур-р-ра-а-а!» — одчайдушно зарепетували ми. Микола Другий приклав руку до козирка і посміхнувся. Гімназичні кашкети рясно злетіли в небо. Хвилини дві Микола тримав руку біля козирка й ворушив губами. Він щось намагався нам сказати. Можливо, якраз ті запитання, які так ретельно вивчав з нами директор. Але це було неможливо — ми горлали «ура!» безперестану і шпурляли кашкетами вгору. Микола махнув рукою і пішов у вагон… Коли поїзд рушив і ми нарешті перестали кричати «ура!», ми раптом побачили директора. Він стояв під ліхтарем і заливався рясними сльозами. Немовби йому щойно виставлено «три» за поведінку. Група підлабузників і підлипайл тіснилася довкола нього. «Що з вами, Іродіоне Онисифоровичу?» — сам мало не плакав Едмуид Хавчак. Директор поклав руку Хавчакові на стрижену голову, шморгнув носом і спробував обтерти сльози хустинкою:

— Детки, детки, — прохлипав директор, — вы еще столь молодые, а уже сподобились увидеть сей прекрасный лик. А мне только на пятдесят пятом году жизни выпало счастье лицезреть нашого царя-богоносца!.. — Він молитовно звів засльозені очі догори. — Господи, ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром…

Ні, знімати червону стрічку не годилося!

Але, поки ми пробували розмислити над усіма подіями і словами інспектора, нова поява ошелешила нас. Двері розчинилися втретє, і на порозі з'явився якийсь чоловік у чорній шинелі і з руденькою борідкою. Кінець світу! Чужі люди почали заходити до гімназії і просто в шинелях і калошах вдиратися до класів. Через ліве плече і спіраллю довкола лівої руки у чоловіка в чорній шинелі була обкручена, немов аксельбант, широчезна й довжелезна червона бинда. Петлиці на шинелі були блакитні — студентські.

Не переступаючи порога, студент змахнув правою рукою.

— Товариші! — гукнув він.

— Урррааа! — заревли ми диким, надприродним ревом йому назустріч.

По-перше, то був Митька Ізвольський. Ми знали всі, що три місяці тому його заарештовано і він зник. По-друге, на плечі й довкола руки в нього були широчезні червоні бинди. Такі самі червоні, як і наші стрічечки на третіх ґудзиках. По-третє, це був справжній чоловік, із справжнього світу, звідти, де люди живуть повним життям, а не тільки учать уроки і дістають одиниці. Ось хто розповість, з'ясує і розтлумачить нам усе, чисто все. Ось хто порадить нам, чи важити нам усім майбутнім життям для непоправного кроку І, нарешті, з порога класу нам кинуте якесь несподіване, надзвичайне, вперше чуване слово:

— Товариші!

Ми — товариші! Це до нас сказано — товариші. Сам Митька Ізвольський назвав нас товаришами! Ура!!!

— Товариші гімназисти! — гукнув Ізвольський. — Виходьте всі на вулицю!.. Приєднуйтесь до повсталого народу!.. В Петрограді революція!

Серця наші тьохнули. Революція!

— Кровожерливому самодержавству кінець! — вигукував Митька Ізвольський. — Хай живе свобода!

Лавиною ми рушили до дверей з усіх інших класів вже висипали на коридор. Педагоги полохливо й розгублено тулилися до стін. Митька Ізвольський підбігав до кожних дверей і вигукував свій заклик. Очі його горіли, волосся, борода й червона бинда розвівалися.

— На вулицю!.. Маніфестацію!.. Демонстрацію!.. Ура!.. Було весело, захватно й незрозуміло. В грудях захлиналося й завмирало.

На чолі з Митькою Ізвольський ми посипалися на вулицю. На під'їзді ми підхопили Митьку й понесли попереду на плечах з одчайдушним лементом і свистом. Митька стояв, розмахуючи руками, і теж щось репетував. Але чути його вже не було. Кашкет він загубив.

Раптом з гімназичних воріт виринуло кілька постатей. Вони бігли просто до пас. Попереду були Федір Козубенко і Стах Кульчицький. Стах був молодший Броньчин брат. З гімназією йому не поталанило, він уже два роки працював у депо за слюсарського учня. Відносини між братами були досить чудні вони майже ніколи не бачилися, коли ж і зустрічались ненароком, то негайно ж закачували рукава і починали один одного лушпарити Бронька зневажав брата-«босяка», Стах відплачував ненавистю до «карандаша-задаваки» За Федором і Стахом бігло ще чоловік п'ять молодих робітників.

— Робітники! — заревів Митька, спиняючи нас і їх величним помахом руки. — Пролетаріате! Революційна інтелігенція іде, щоб плече в плече умерти на барикадах за свободу!..

— Ура! — завищали ми.

Федір, Стах та інші робітники зірвали кашкети і замахали до нас. Федір вхопився за штахет і підтягся вгору. За мить він вже стояв на прузі. Він махнув рукою, і крики довкола притихли.

— Хлопці! — гукнув Федір. — Місто повис поліції і жандармів! Петроградські робочі вже розквиталися з своїми! Наші з депо і вагонних майстерень вже почали обеззброювати барбосів і фараонів! Хто з вас не боїться!..

Вибух обурення не дав йому докінчити… Ми — боїмось? Федір сплигнув додолу і побіг. Ми кинулися слідом. Крик, свист, лемент бігли за нами вслід. На бігу Федір про щось перегукувався з Зіловим і Стахом Кульчицький.

І от коли ми всією оравою завернули за ріг, ми раптом побачили тих, кого роззброювати кликав Федір Козубенко. Від залізничного тунелю просто до нас ішли п'ятеро поліцаїв. Четверо йшло по двоє, а п'ятий, унтер, попереду і трохи збоку. Бляхи їхні блищали. Шаблі гриміли по тротуару.

Ми стали враз. Ми враз заніміли.

Поліцаї простували до нас. Їхній вигляд здавався рішучим і войовничим — шаблюки, револьвери, свистки. Правда, їх було п'ятеро, а нас принаймні півста. Втім, півста патронів до наганів у них, безперечно, знайшлося б…

— А як же їх роззброїти, раз вони озброєні? — запитав хтось.

— Якби не були вони озброєні, то не треба було б їх і роззброювати! — сердито огризнувся Федір.

Кілька чоловік засміялися.

Поліцаї тихо посувалися назустріч нам. Втім, тепер ми вже бачили, що вигляд у них не стільки войовничий, скільки розгублений. Зречення царя, мабуть, переполошило і їх. Раптом вони спинилися. До нас їм залишилося кроків з п'ятнадцять.

— Гей! — гукнув старший поліцай. — По какому такому польиому праву?.. Разойдись!.. Толпами больше одного собираться ис полагается!.. — Він помацав на грудях, чи на місці його сюрчок, і позирнув на своїх товаришів. І вони, і ми нерішуче затупцювали.

— Як же його? — тоскно прошепотів хтось.

Всі мовчали. Ніхто не знав, «як же його». Федір стояв, тісно стуливши губи й насунувши кепку на самі брови. Руки він тримав у кишенях. Стах нетерпляче сіпав його за рукав. Зілов і Піркес стиха, але пристрасно перешіптувалися. Потім вони нахилилися до Федора з двох боків. Вопи пропонували цих тим часом проминути, сісти на візників і гнати до нашої роти по японські карабіни. Правда, карабінки були порожні: всі патрони ми вистріляли сьогодні на стрільбищі. Митька Ізвольський раптом вихопив з кишені штанів мікроскопічний дамський браунінг. Наша юрба, стиха шаркаючи, поволі почала відступати назад.

І враз, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Потапчук. Його широка спина в ветхій задрипаній шинельці спинилася перед нашим фронтом на мить. Потім, розмахуючи довгими руками, що мало не по лікоть стирчали з коротких і тісних рукавів, він хутко пішов просто до городовиків. Наші ряди колихнулися. Ми шумно хапнули повітря і затамували видих. Зараз мало статися щось — щось непоправне на ціле майбутнє життя. Городовики не рухалися, вичікуючи.

Коли Потапчук був уже на два кроки від унтера, той раптом метнувся рукою до шаблі і сквапно відступив крок назад. Але Потапчук був уже поруч. Не спиняючись, просто з ходу, він широко розмахнувся і вгилив поліцаєві дзвінкого ляща. Шапка з бляхою підлетіла вгору, впала і покотилася по землі. Дебелий унтер хитнувся вхопився за щоку і повалився спиною на паркан.

Скрик, зойк, ні, рев вибухнув з півста грудей, і ми вже були поруч з Потапчуком. Мордастий і вусатий унтер стояв струнко, лиш похитуючися від ударів то в правий, то в лівий бік. Один по одному, зліва і справа, Потапчук, дав йому ще чотири ляпаси. Потім він вхопив сюрчок, смикнув і видер прищіпку разом із м'ясом шинелі.

З ревом і лайкою ми оточили інших чотирьох. Бліді, тремтливими руками вони відстібували кобури з револьверами і скидали через голови портупеї шабель. Перша шабля дісталась восьмикласникові Теплицькому, тому, що грав городничого в нашому гімназичному театрі. Федір Козубенко вхопив першого револьвера. Інші револьвери схопили Стах і двоє інших робітників. Шаблі начепили Митька Ізвольський, Кашин, Кульчицький і ще хтось.

— «Отречемся от старого ми-и-ра…»[270] — Ізвольський заспівав, і голоси робітників негайно ж підхопили. Ми приєдналися невлад, як хто умів. Зрештою, мотив був знайомий — це ж був гімн союзниці Франції. Ми рушили хутко, підтюпцем, в бік до головної вулиці.

П'ятеро роззброєних, простоволосих і обсмиканих людей в чорних розстебнутих шинелях — колишніх поліцаїв — оторопіло дивилися нам услід.

Ми співали. І в грудях співали й плакали наші серця.

УРА! ДА ЗДРАВСТВУЕТ СВОБОДА!

Сьомого березня ми зібралися на всегімназичне «віче». Це були перші в нашому житті — в житті кожного з нас, та і взагалі мало не в двохсотлітньому житті російської гімназії — збори гімназистів. Якби влаштувати таке зібрання ми спробували ще тиждень тому, наша гімназія була б негайно закрита, ми всі до одного були б виключені, а баламути-призвідці дістали б «вовчі» білети. І от минув тільки тиждень, і ми — сто дев'яносто друге покоління російських гімназистів — вільно і урочисто зійшлися на перше всегімназичне зібрання.

Правда, цей тиждень це не був тиждень. Це був місяць, і рік, вік. За цей тиждень ми пережили ціле життя і — яке ж і повне, барвисте та змістовне! Зречення царя третього березня — то ж була тільки скромна прелюдія до дальших, цілком запаморочливих подій.

Насамперед ми, гімназисти тобто, до того вихованці середніх учбових закладів міністерства народної освіти, враз тепер ставали дорослими і справжніми людьми. Ми раптом почали брати повноправну участь у житті. Ми навіть таким чи сяким чином почали впливати на хід і розвиток самого життя.

Прилучившись до робітників депо та вагонних майстерень, ми протягом кількох годин роззброїли всю поліцію нашого міста. До кабінету ісправника серед інших, разом з Федором Козубенком, Стахом Кульчицький та простоволосим, розпатланим Митькою Ізвольський, ввійшли і Піркес, Зілов, Кашин та Кульчицький Бронька. Ісправник стояв у кутку біля вікна, і руді вуса його посіпувалися. Митька Ізвольський заявив, що він соціаліст-інтернаціоналіст[271], і ім'ям революційного народу запропонував йому здати зброю і ключі. Що за ключі — невідомо. Очевидно, мова була про ключі від міської брами. В історії Іловайського такі ключі від упокореного міста неодмінно діставав кожний історичний переможець. Такі ключі були і в Новгороді, і в Суздалі, і в Києві, і в Переяславі. Навіть Наполеон дістав такого ключа від погорілої Москви… Ісправник пополотнів, і руки його затремтіли. Він вийняв із столу браунінг і відстебнув портупею. Револьвер і шаблю він поклав на стіл. Потім добув з кишені зв'язку ключиків на вічному нікелевому колечку і кинув їх зверху. То були ключики від його комода, шафок, шухлядок, шкатулок та всякого хатнього начиння. Митька Ізвольський почервонів. Трапилося непорозуміння. Але розтлумачувати його було ще більш незручно. І соціал-інтернаціоналіст знайшов вихід. Браунінг він поклав до кишені, шаблю передав Кульчицькому, а колечко з ключиками велично й урочисто простяг ісправникові:

— Революційний народ повалив самодержавство, поліцейському режимові і сатрапії — кінець. Але народ вертає вам вашу особисту власність… Ви вільні! Ідіть!

Ісправник пересмикнув плечима, скулився і пішов до вихідних дверей, на які вказував йому невблаганний перст розпатланого і цілком задоволеного з себе Митьки Ізвольського.

Після поліції черга була за жандармерією. Але тут обійшлося й без нашої участі. Ротмістра Ользе, вахмістра Кошевенка і цілий ескадрон було обеззброєно силами робітників і авіаційного парку під керівництвом бортмеханіка Ласка. Барон Ользе особистої волі, проте, з рук Ласка не дістав і був ув'язнений до його ж комендантської каталажки, з якої авіатори щойно випустили всіх заарештованих.

Того ж таки вечора в місті утворено «народну міліцію революційного порядку». До неї записалися насамперед ми всі, потім учні залізничної школи і городського училища, кілька дрібних поштових та казначейських чиновників, а також і більша частина обеззброєних городовиків. Кожному з нас було видано шаблю, кобуру з наганом солдатського зразка і на ліву руку — широку червону бинду. Другою, вужчою, биндою ми вже з власної ініціативи обгорнули околички гімназичних кашкетів і вже поверх неї пришпилили на місце гімназичні герби. Начальником міліції Митька Ізвольський домігся від Ласка призначити його як жертву царської сваволі і поліційного режиму. Ми ходили по вулицях уночі, а також і вдень, і зверталися до прохожих, де їх збиралося більше як двоє.

— Громадяни! Додержуйте революційного порядку! Другого ж дня в місті почала видаватися й газета. То був, власне, інформаційний бюлетень, який за три дні, як було вибрано виконавчий комітет, перетворено на «Вісті виконавчого комітету». Газетка друкувалася в друкареньці, де до того не друкувалося нічого, крім театральних афіш, аптечних сигнатурок та гімназичних бальників. Для такого акту, як газета, друкарня, отож, не була технічно підготована. Ми — гімназисти старших класів — взяли на себе коректу, випуск і збирання матеріалів. Експедицію і розклейку газети на стінах і стовпах було покладено на гімназистів молодших класів.

Але найбільшим нашим переживанням були, безперечно, вибори тимчасового виконавчого комітету міського самоврядування. Вони відбулися шостого ввечері. Кінематограф «Міраж» був набитий тисячами людей. Довкола по двох перехресних вулицях вирувало море. Залізничники, солдати, торговці, інтелігенція, приміські селяни, майстрові — тут були всі. Все місто вийшло на вулиці й зійшлося сюди, до дверей «Міражу». Бідному кінематографові загрожувала загибель. Він мав бути зметений з лиця землі напором ентузіазму революційного народу. Власник кінематографа, старий Олексійчук, бігав, патлаючи волосся:

— Стільці, мої стільці! По руб двадцять платив за кожний довоєнного времені!

Нам було доручено підтримувати порядок. Ми вистроювали шпалерами людей вздовж тротуарів, розганяли вуличних хлопчиків, надсадними. — голосами з вулиці до вулиці ми вимагали додержувати революційного порядку.

А втім, все це зовсім не було смішно тоді. Старі люди довкола нас плакали. Сльози текли й по щоках першого народного караулу. На наших очах творилась історія. Залізничний оркестр в чергу з комендантським виконували поперемінно «Марсельєзу» і «Варшав'янку»[272]. Десятки червоних прапорів прикрашали збляклі й вогкі стіни кінематографа «Міраж».

Збігнев Казимирович Заремба повним голосом підспівував «Марсельєзу» по-французькому. Всі били в долоні, вилазили на стільці, кричали «браво!» і «ура!». Митька Ізвольський — раніше просто старий студент і «піднадзорний», а тепер, виявляється, соціал-інтернаціоналіст — ходив без кашкета, і волосся його буйно розвівалося на вітрі. Кашкет він загубив ще під час першого роззброєння городовиків і вдавав, що досі не мав часу про це згадати. На заквітчану й прикрашену червоним ситцем сцену зійшов військовий лікар Іщенко.

— Народне зібрання нашого міста будемо вважати за відкрите! — гукнув він щосили. — Від імені партії соціал-демократів…

— Ура! — несамовитим ревом відгукнулася зала, за нею фойє, потім вулиця і, нарешті, здавалося, все місто.

Півгодини тяглася процедура виборів виконавчого комітету та інших органів тимчасового самоврядування — і півгодини, не змовкаючи, гриміло довкола кінематографа «Міраж» і по околишніх вулицях страшне, надприродне «ура!»… До виконавчого комітету були обрані і Митька Ізвольський, і доктор Іщенко, і Збігнев Казимирович Заремба, і Аркадій Петрович, і машиніст Козубенко, Федора Козубенка батько, і Варвара Власівна Вахлакова (да здравствует свободная женщина!), і залізничний касир Воропаєв, і багато інших відомих і поважних у місті людей. Головою виконкому був обраний доктор Іщенко.

Доктора Іщенко ми підхопили на руки і понесли. Попереду посувалися Кашин і Кульчицький Бронька, розмахуючи оголеними шаблями й розчищаючи дорогу. Доктор Іщенко сидів на спині в Пантелеймона Вахлакова. Воропаєв, Теменко, Сербин та інші підтримували його з боків. Митька Ізвольський кричав:

— Геть самодержавство!

— Геть! Долой! — ревів натовп.

— Да здравствует свободная Россия!

— Урррааа!

Так вийшли ми на вулицю. Море людських голів кипіло перед нами. Кашкети летіли вгору, нам махали хустинками, зонтиками, просто руками. Появу доктора Іщенка вітали, як друге пришестя. Люди кричали, співали, плакали. В горлі збиралися сльози, і повікам несила було їх затримати — вони стікали по щоках, вони зрошували груди, вони рясно капали додолу. Було весело, страшно і патетично. А головне — світ враз зробився такий близький і люди такі рідні. Незнайомих у місті не стало. Всі знали одне одного. Всі посміхались одне до одного. Так хотілося одне одного любити!

Ну, певне: що ж і починалося тепер, як не царство свободи, щастя й любові!

Доктора Іщенка ми, не спускаючи з плечей, цілу ніч носили з мітингу на мітинг. Ми побували і в вагонних майстернях, і в клубі прикажчиків, і на зборах кондукторів, і в авіаційному парку, і в депо, і на вантажній станції, і в госпіталях, і на військовій рампі.

І от сьомого ми нарешті рушили до гімназії на наше всегімназичне «віче».

З третього березня ми в гімназії не були. Просто з фасаду, з-над парадного ходу, ще здалеку, нас привітав довгий червоний стяг, розшитий срібними позументами:

Цей напис не де-небудь, а на гімназії, на мурах нашої альма-матер. Серця паші затремтіли. Ми рушили через парадний хід.

В роздягальні, над дверима до коридорів, був розпластаний другий, червоно-срібний, плакат:

Ми вийшли до коридора. На всю стіну зали, що правила нам і за рекреаційну, розстилався величезний, гаптований золотом по червоному, транспарант:

Нам перейняло дихання, і ми переступили поріг нашого класу. Над кафедрою — перед очима цілого класу — висіла широка червона стрічка з написом:

Ми впізнали Аркадія Петровича. Це постарався він. Вибраний учора до тимчасового виконавчого комітету, він дістав у ньому портфель нагляду за справами освітніми. Негайно він роздобув сорок метрів червоного нансуку і двісті метрів шовкового позументу. Варвара Власівна організувала гімназисток, і за ніч всі чотири лозунги були готові.

Ми привітали Аркадія Петровича теплим, вдячним «ура!». Вигук «ура!» зробився за ці дні найбільш поширеним висловом нашої мови.

Порядок денний перших в історії гімназії гімназичних зборів був такий:

1. Вибори тимчасового гімназичного учнівського комітету.

2. Вигнання інспектора класів, Юрія Семеновича Богуславського, прозваного Вахмістром.

На кафедру зійшов восьмикласник Каплун.

— Товариші! — сказав він. — Збори революційних гімназистів нашої гімназії будемо вважати за відкриті. Для ведення зборів від імені восьмого класу пропоную президію…

Ми вже не кричали «ура!». Сил більше вже не було. Криком «ура!» вже несила було висловити той захват, який ми почували. Свобода — це було прекрасно! Зараз ми виберемо президію, потім ми будемо урочисто засідати. Як цілком дорослі. Та де там — дорослі? Адже тиждень тому і дорослим таке не було приступне. Ми виберемо з-поміж нас же самих наших власних же товаришів, які й керуватимуть нами всіма, які й будуть мало не найвищою владою в гімназії… Де вже тут до криків «ура»!

До учнівського революційного комітету — так ми його найменували — було обрано семеро. Від восьмого класу — Каплун і Столяров, від нашого — Піркес і Репетюк, від шостого, п'ятого і четвертого по одному — Кружицький, Кабутаєв, Рябошапка… Чотири молодші класи своїх представників до комітету не мали. Головою комітету був обраний Каплун.

З першим питанням покінчено, і перших наших обранців ми привітали урочистими громовими оплесками.

Коли оплески стихли, Каплун знову підвівся. Він просив тиші. Він її дістав негайно. Ніякий Піль, Вахмістр, ба й Мопс не змогли б так хутко заспокоїти дві сотні гімназистів, зібраних до одної кімнати. Адже просив тиші наш перший представник.

Коли в залі зробилося абсолютно тихо, Каплун сказав:

— Товариші! Три дні тому революційний народ обеззброїв всіх унтерів і вахмістрів царської поліції. Але революційний народ в праві покликати нас з вами до суворої відповідальності перед свободою і революцією. Бо в захопленні й захваті перших днів ми проминули обеззброїти жандармського вахмістра, приставленого до нас самих!

Зала загула й зачовгала ногами.

Каплун звів руку вдруге, просячи уваги й тиші.

— Які обвинувачення ми маємо до інспектора нашої гімназії, Юрія Семеновича Богуславського? Я скажу коротко, товариші. Він — жандарм, шпиг і тиран. Цього доволі, ці обвинувачення ми кидаємо йому в лице.

Каплун змахнув рукою і випростав палець в напрямі до дверей. Мимоволі ми всі кинули туди погляди. Там, за великою скляною шибкою, заглянути до якої з коридора міг тільки один височенний Богуславський, — там, за шибкою, стояло в повітрі обличчя. Це був він, Богуславський. Це було його широке м'ясисте обличчя з маленькими безколірними очицями. Він дивився сюди, на нас, на двісті гімназистів його гімназії, що зібралися сюди для того, щоб викинути з гімназії його.

Чудні почуття в цю хвилину заворушилися в наших серцях. Ми відчули свою силу, і нам раптом зробилося інспектора шкода. От справді скільки років мучив і утискував нас оцей чоловік, скільки горя й лиха зазнали ми від нього, а от зібралися ми його виганяти, і раптом у наших серцях заворушилося до нього співчуття. Адже — революція! Так хотілося всіх людей любити, всім прощати, бути великодушними. Так хотілося забути кривди, виправдати гріх. Адже такий був тоді лад: Кассо, старий режим, самодержавство…

Крім того, чотири роки тому ця особа надрукувала знамениту книгу, яку, як ви пригадуєте, видавано кожному з нас для виховання в нас високих, вірнопідданчих і царелюбних почуттів! Хіба можемо ми стерпіти, щоб автор «Трехсотлетия дома Романовых» керував нами й виховував синів свободного народу?!

Хтось пирхнув, хтось запротестував, але його зразу ж втихомирено.

— Долой! — сплеснуло кілька вигуків з різних кінців.

— Долой! — підхопили ми всі, загоряючись люттю.

Хвилинне почуття жалості зникло враз. Ми знову гостро ненавиділи осоружного інспектора. Ми позривалися з місць і, обернувшись до дверей, простісінько в цю ненависну пику, розплющену там, за скляною шибкою, кричали наше двістіголосе «долой!».

Інспекторова фізіономія дивилася ще якийсь час і зникла. Тої ж секунди двері відчинилися. Ми аж заніміли. Невже?

Але ввійшов не він. Шпарко перебираючи коротенькими ніжками, розмахуючи руками й полискуючи зопрілим лисим черепом, до зали вбіг Аркадій Петрович. Бігцем він дістався до трибуни і підняв проти нас обидві руки.

Неохоче ми змовкли. Педагогам вхід на наші збори був заборонений. Але це був Аркадій Петрович. З ним ми жили в мирі та злагоді. Крім того, він був обраний до міського виконавчого комітету. Він був народний представник.

— Господа! Товариші! — скрикнув Аркадій Петрович, поспішаючи й затинаючись. Він був дуже схвильований. — Громадяни! Я прошу дозволити мені зробити вам заяву від нашого тимчасового революційного комітету…

Ми стихли зовсім. Тимчасовий революційний виконавчий комітет мав зробити нам якусь заяву! Це було цікаво. Дивіться, що робиться на світі! Нам, гімназистам, бажав зробити заяву сам виконавчий комітет! Народні представники! Ті самі, кого вибирали під нашим почесним караулом!

— Господа! — заторохкотів Аркадій Петрович. — Наш тимчасовий революційний виконавчий комітет, довідавшись про ваш намір негайно звільнити з посади інспектора гімназії Юрія Семеновича Вахмістра, чи пак, тьху, чорт, ні-ні, тьху-тьху! — Аркадій Петрович замахав руками, ногами й головою, одмахуючись від необачної помилки й зрікаючися її, — Вахмістра Семеновича Богуславського! Фу ти, чорт! — Ми покотилися реготом. — Господа! Увага, увага! Я вас прошу! Будь ласка, тихше! Воропаєв, не кричіть, будь ласка! Кашин, я вас зоставлю без обіду! Громадяни! Товариші!

Нарешті ми заспокоїлись і Аркадій Петрович здобув можливість кінчити свою заяву.

— Так от, революційний комітет, звичайно, покладається на вашу революційну совість, але від себе вважає за потрібне просити вас бути розважливими й розсудливими в розв'язанні цієї справи, поскільки… поскільки, за абсолютно точними й перевіреними даними, громадянин Юрій Семенович Богуславський є член партії трудовиків[273]. Отже, звичайно, як ви бачите, так би мовити…

Аж от коли в нашій залі настала цілковита, абсолютна тиша. Ми змовкли й закам'яніли. Член партії! Вахмістр! Автор «Трехсотлетия дома Романовых», організатор позашкільного догляду за гімназистами, той, що вилучив у нас антивоєнну прокламацію! Той, що наказував нам зняти червоні бантики третього березня! Що за чорт?!

— Провокація! — раптом гукнув Піркес ззаду.

— Піррркес!!! — зойкнув Аркадій Петрович, загиливши долонею об кафедру і аж підскочивши на місці. — Як ви смієте говорити це представникові революційного комітету? Я вас зоставлю без… Тобто це контрреволюція, господа!

Ми розійшлися зовсім тихо і не співаючи «Марсельєзи».

ПІД ДВОМА ПРАПОРАМИ

Дванадцятого березня старого стилю в нашому місті було свято повалення самодержавства. Була призначена всенародна демонстрація, загальноміський мітинг і парад. В параді, крім батальйону георгіївських кавалерів, авіаційного парку, зведеного полку слабосильних команд видужуючих і тилових поповнень, які трапилися на цей час у місті, мали взяти участь і ми — дев'яносто шоста етапна рота гімназистів.

З восьмої години ранку ми були вже в роті. Прийдешні події надто хвилювали нас. Демонстрація — перша в нашому, та хіба ж тільки в нашому, житті демонстрація і — парад! Ми маємо пройти через місто церемоніальним маршем. Ми!

Ми з'явилися до роти в старанно наглянсованих чоботях, шинелі забрані під ремені, на лакованих поясах з великими нікельованими гімназичними застібками — солдатські патронники. Ми накинулися на наші японські карабінки з клоччям, олеонафтом і тертою цеглою. Наші гвинтівки повинні були блищати, як золото і срібло. Ми повинні були «показать»! В кутку стояв уже прибитий до щойно зрубаного молодого грабка наш новий червоний гімназичний стяг — віднині наш прекрасний революційний прапор. Ми мали освятити його на сьогоднішньому всенародному святі повсталого народу.

«Свет и свобода прежде всего» — цвіли на нансуковому полотнищі літери з церковного позументу.

Останніми — вже дещо припізнившись — прибігли захекані Репетюк, Теменко і восьмикласник Теплицький. Теменко ніс довге держално з прапором, замотаним у рогожу. Притримуючи свою фельдфебельську шаблю, Репетюк скочив на купу старих матраців, що служили нам замість німецьких животів під час вправ з багнетами.

— Панове! — гукнув він голосно і підвищено.

Ми негайно ж обступили його. Нас привернув не тільки дзвінкий ораторський вигук, а й інше! Репетюк гукав не по-російському, як звичайно, а по-українському.

— Панове товариство! Ненависний царат повалено. У Києві утворено національну раду[274], що порядкуватиме долею українського народу! Слава ж нашій національній українській раді, панове товариство!

— Слава! — охоче підтримали його. — Слава! — Була ще особлива приємність — вигукувати це нове «слава» замість звичного вже «ура». Це нагадувало Запорозьку Січ і картину Рєпіна[275].

Репетюк вихопив з рук Теменка держално з прапором і почав здирати з нього рогожу.

— Так от, панове! Ми підемо на парад під цим національним прапором.

Рештки обідраної рогожі спали, Репетюк підніс держално догори й крутнув ним кілька разів. Довгий двоколірний — жовто-блакитний — стяг мляво розкрутився з держална.

«Хай живе вільна Україна!» — було вишито на ньому червоним гарусом..

— Слава! — закричали Теменко й Теплицький.

З ініціативи Каплуна вирішено було нести обидва прапори попереду роти поруч. Червоний поніс Столяров. Жовто-блакитний — Теменко.

Ми вистроїлися. Червоні бинди оперізували наші кашкети, червоні міліцейські пов'язки були на лівих рукавах, червоні стрічки звисали з багнетів. Репетюк дав ногу, два прапори здригнулись попереду, і ми рушили до міста.

День був прекрасний, сонячний. Небо було синє і чисте. Снігу вже зовсім не було. Зате скільки було грязюки! Наші наглянсовані чоботи моментально вкрилися грязюкою до половини. Ми давали ногу захоплено, і фонтани бризок злітали з-під наших підошов навкруги. І ми були дорослі. Ми марширували простісінько в наше життя. Піркес завжди мріяв бути скрипачем. Зілов — інженером шляхів. Макарова віддавня мрія — закінчити Сорбонну[276]. Потапчук волів би бути агрономом. Кашин — авіатором або моряком. Потаємним прагненням Пантелеймона Вахлакова було зробитися лікарем жіночих хвороб. Хрисанф Сербин був приховано й несміливо закоханий у прекрасний і печальний образ Чайльд Гарольда…[277] Два прапори тріпотіли і звивалися попереду наших струнких рядів. Нас вітали, нам махали хустками, нам кричали «ура!» і «слава!». Немовбито саме ми й зробили всеросійську революцію. Так к чорту ж скрипалів, Сорбонну, агрономію і Чайльд-Гарольда! Ми хотіли бути тільки революціонерами! Який жаль, що революцію вже, власне, зроблено. Вже не треба ні перестукуватися в камерах централів, ні ходити сибірським етапом, ні співати: «Эй, баргузин, пошевеливай вал…»[278]

Густий гомін, хвилясте море голів з рясними сплесками стягів, прапорів і транспарантів ударили на нас, коли ми нарешті стали на горбі, де Нова вулиця широким гирлом своїм вливалася в Ярмарковий майдан. Величезний майдан був повнісінький народу. Посередині вже вистроювалося каре військових частин. І враз ми побачили, що сплески прапорів і тут були не однакові. В загальній масі червоного різкою плямою вирізнялася невеличка група прапорів жовто-блакитних і ще менша чорних.

— Що то за чорні корогви? — стиха поцікавився Туровський. — Це траур?

— Це анархісти, — відповів йому Макар.

Анархісти! Виявляється, в нашому місті були свої власні анархісти! Хто б міг таке подумати! Про анархістів нам навіть читати не доводилося. Про них траплялося чувати лише переповідки, та й то пошепки і з оглядкою. Одчайдушні урвиголови. Істоти надзвичайні, надлюдські, надприродні. Зневажливі очі, погляд зухвалий. Чорні сомбреро, чорні плащі, чорні косоворотки. Револьвери, бомби і півмаски. Аж завмирало серце…

Раптом, пробившися крізь юрбу, до нас наблизилося кілька чоловіка. Попереду йшов солдат з петличками іскровика. Через високу папаху звисала у нього широка жовто-блакитна стрічка.

— Слава українському прапорові! — гукнув він назустріч нам. Підійшовши ближче, він поінформував: — Ми до вас, громадяни гімназисти, депутацією. Всі українські демонстрації і частини збираються разом, окремо. Отож просимо, значить, і вас до гурту! — піп кинув рукою туди, де скупчилося десятків зо два жовто-блакитних стягів.

— Струнко! подав команду Репетюк, ладнаючись повести роту в указаному напрямі. Але команда його не досягла наших рядів, і самі ряди наші враз розламалися й розсипалися.

Рясні вигуки сплеснули назустріч команді:

— Дозвольте!.. Куди? На якій підставі?.. Я не хочу! Од-ставить!.. Що за чорт?!

Вітька Воропаєв голосно зареготав. Кульчицький заіржав. Репетюка кинуло в жар, і пенсне заплигало на його носі.

З рядів, взявши гвинтівку до ноги, вийшов Каплун.

— Товаришу! — звернувся він до іскровика з жовто-блакитною стрічкою. — Я гадаю, ми мусимо пройти просто до військових частин. Ми не цивільна демонстрація, а рота воєнізованих.

— Отож! — гукнув хтось із депутації. — Україна повинна мати свою «самостійну» армію.

Наші ряди розпалися зовсім. Ми оточили депутацію. Нас оточила юрба демонстранті». Всі засперечалися.

— Я сам руський! — кип'ятився Кашин. — Якого чорта я піду туди? Це ідіотизм!

— Ти сам ідіот! — образився Туровський. — І ти зовсім не руський. Ти просто несвідомий. З діда-прадіда ти живеш на Україні…

— Аз бабки-прабабки ми старовіри. Йолоп!

— Ми підемо під червоним прапором! — виступив Зілов. — Під тим прапором, під яким петроградські робітники зняли повстання.

— Добродію! — аж захлинувся Репетюк. — В Петрограді живуть росіяни. А тут Україна! Ми мусимо іти під самостійним українським прапором!

— Порядок, товариші! Стройся! — гукнув Столяров. — Ми підемо під нашим загальногімназичним прапором. Хай хто хоче, той іде собі окремо!

Ця фраза, власне, й розв'язала суперечку.

— Чудово! — закричав Репетюк. — Ми й підемо окремо. — Він нервово поправив на собі амуніцію. — Гей! — гукнув він. — Українці, гуртуйтесь до нашого прапора!

Втім, наша компанія все ж таки розкололася… Під жовто-блакитним пішли, крім Репетюка, Теменко, Туровський, Сербин, Кульчицький. Під червоним зосталися Зілов, Потапчук, Макар, Піркес, а також Воропаєв і Кашин.

Зілов, Макар, Піркес, Воропаєв, Потапчук, Кашин — тут. Репетюк, Теменко, Туровський, Сербин, Кульчицький — там. Компанія була розбита перший раз у житті. Ми глянули нишком один на одного і зразу одвернулися геть і вдарили підошвами дужче. Грязь приснула рясно на всі боки. Була ж весна. Два прапори звивалися й тріпотіли попереду нас.

Мов уві сні, ми пропливли далі на свої місця. Майдан і загін демонстрантів пливли повз нас, вирилися і кружляли, немов нереальні, неправдоподібні. Прапори вихрилися й лопотіли на весняному вітрі. Під прапором з гаслом «Робітнича молодь вмре за соціальну революцію» ми побачили Федора Козубенка. Він був у шкуратянці, підперезаний ременем і з маузером біля пояса. Він стояв на чолі невеличкого, чоловік з п'ятдесят, загону. Все то були юнаки — здебільшого знайомі нам учні залізничної школи чи учні та підмайстри з депо й вагонних майстерень. Там був Стах, там стояла поруч з Федором і якась дівчина. Серед усіх хлопців вона була одна… Чорт побери, значить, у Козубенка був цілий загін молоді, яка заявляла, що вона вмре за соціальну революцію! Ах, чорт, чому це ми не здогадалися написати на прапорі, що ми вмремо?!

Федір Козубенко глузливо й люто закричав до нас, сварячись кулаком:

— Що ж ви, карандаші, надвоє перервалися? Кишка не витримала?! Ех!.

Ми сховали очі і відвернулися.

Там, куди ми одвернулися, наші погляди зустріли жіноче обличчя, що посміхалося до нас з-під червоного капелюшка. Під капелюшком тріпав вітер чорні кучері і полискувало пенсне. То була панна Полубатченко. Вона стояла в гурті різномастому й барвистому. Кілька хуторян у празникових свитках, кілька скромно зодягнених дам з червоними бантами на капелюшках, багато військових урядовців, двоє-троє бородатих студентів. І ще — двійко очей, що так і пронизували нашу лаву, кожного з нас. Ми озирнулися і впіймали їх. То були маленькі, водянисті очі інспектора Богуславського. Він помітив наші погляди і одвернувся. Величезний стяг покривав своїм полотнищем всю цю купку людей. «В боротьбі здобудеш ти право собі» — було розмальовано на ньому. Але тут чорні оксамитові крила раптом пурхнули просто до нас, здригаючись і лопочучи вгорі. Зараз ми мали побачити справжніх анархістів! Похмурий, стрункий юнак справді в чорній косоворотці і з величезними кучерями без шапки спирався на держално чорної корогви. «Анархия — мать порядка!» — шумів чорний птах над ним. Та ба! Знайомі лиця. Перукар Ронька! Аптекарський учень Шенснолевич. Напівбожевільна дівчина, два роки тому вигнана з гімназії за скандальне для гімназистки шостого класу народження дитини.

На трибуні згрудився весь виконавчий комітет. Вони мали приймати перший парад революції. Доктор Іщенко, Митька Ізвольський, Збігпео Казимирович Заремба, машиніст Козубенко, Варвара Власівна Вахлакова — з якоюсь недочитаною книжкою під пахвою, залізничний касир Воропаєв. За ними робітнича рада: Шумейко, Ласко, голова ради — токар по металу Буцький.

Нарешті був і парад. Це була, власне, одна хвилина. Церемоніальним маршем — карбована, важка хода, голови вгору, плечі широко розкинуті — треба було перейти Ярмарковий майдан повз трибуну один раз. Кілька оркестрів — комендантський, залізничний, ще якийсь — невпинно виконували «Марсельєзу». Марширувати треба було під «Вставай, подымайся…».

Це було незвично, але надзвичайно піднесено. Першими пройшли георгіївські кавалери. Короткий змах сотень правих рукавів, чорний блиск сотень халяв з-під шинелей, голови — до трибуни, доктор Іщенко з руками рупором до рота і тисяч не «ура!» на відповідь. Потім пройшло тилове поповнення. Потім пройшов авіапарк. Потім видужуючі. Нарешті — ми. Червоний взвод. За ним жовто-блакитний. Після нас ішла піврота іскровиків, теж під жовто-блакитним прапором. Змах правих рукавів, очі до трибуни. Доктор Іщенко — хай живе свобода! Ура! Слава! — і тільки короткий чорний зблиск з-під сірих гімназичних шинелей. Червоні бинди на наших багнетах дрібно тріпотіли..

Революція була прекрасна! Від «Марсельєзи» груди сповнювалися захватом, а серце — слізьми. Епоху скінчено. Оця трибуна з доктором Іщенком була на її межі. Тепер починалася нова. Наше життя розквітло на грані. Леле! Яке ж то прекрасне прийдешнє чекає на нас попереду там!.

З трибуни робітничої ради кожну частину вітають змахом великого червоного стяга. «Пролетарі всіх країн!..» — гукає Шумейко, «Солдата, робітники й селяни!..» — підхоплює Ласко. «Революційне юнацтво!» — це вже просто до нас кінчає токар Буцький.

Привітання котяться вздовж трибун і далі — з-під прапорів делегацій.

Під трибуною стоїть Аркадій Петрович. Колосальний червоний бант цвіте в нього на грудях.

— Сепаратисты! Мальчишки! Мазепинцы! — всвердлюється він своїм голоском у вигук «слава!» жовто-блакитного взводу.

ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ

Що справа з сепаратним виступом на параді на тому не закінчилася, це було зрозуміло кожному. Але щоб вона мала отакі наслідки, цього, звісно, ніхто чекати не міг.

Другого дня вранці при вході до гімназії, на порозі роздягалки нас зустріла чорна класна дошка. Густими крейдяними літерами на ній було накреслено:

Зала гула й шаруділа, немов вулик. Дві сотні старших гімназистів збудоражено перебалакувалися й перегукувалися з кінця в кінець. Мета надзвичайних загальних зборів зрозуміла всім. Репетюк, Теменко і Теплицький, зібравши довкола себе гурт, шушукалися и кутку. Воропаєв розглагольствував у натовпі п'яти— та шестикласників. Він обурювався і лютував. Хавчак, брати Крепковські та ще кілька шляхтичів стояли під стінкою, мовчазно й зневажливо схрестивши руки і ноги. Це була їхня звичайна поведенція — презирливо, схрестивши руки та ноги, мовчазно спертися на стінку. Вони причисляли себе до породи вищих людей.

На кафедру зійшов Каплун. Біля нього розмістилися інші члени комітету: Столяров, Піркес, Кружицький, Кабутаєв і Рябошапка. В залі стало абсолютно тихо.

Коротко Каплун поінформував про вчорашній інцидент учнів четвертого та п'ятого класів, які на параді не були. Потім він перейшов до суті справи. УРК — учнівський революційний комітет, — розглянувши й обговоривши вчорашні події на своєму екстреному засіданні сьогодні вранці, вбачив у цьому наявність двох не гідних громадян свободної Росії вчинків. Сформування окремого взводу та його дефілювання під окремим прапором є не що інше як розкол громадської єдності, отже, розбиття молодих сил революції. Принесення Репеткжом окремого прапора, тобто обдумана підготовка сепаратного виступу, не може бути розцінене інакше, як антигромадський, отже, в умовах свободної Росії, антиреволюційний вчинок. УРК ухвалив:

запропонувати всегімназичному вічу громадським осудом заплямувати поведінку Репетюка. З почесної посади заступника голови УРК Репетюка усунути.

Каплун скінчив.

В залі стояла тиша ще глибша, як перед початком Зала заніміла. Оце було так!..

На кафедру, перебігши проходом між парт, скочив Репетюк. Він був блідий, пенсне його тремтіло.

— Панове! — скрикнув він, і голос його був вищий і голосніший, як було б треба. — Я прошу вас мати на увазі, що дарма, що я член комітету і заступник його голови, а крім того, виходить, — він злісно посміхнувся, — також і підсудний, мене не було навіть покликано на це засідання комітету. Отже, — гукнув він, — я не голосував за таку постанову комітету!

— Я також не голосував! — гучно пробасив Рябошапка, роблячи крок уперед.

Зала тихо зашаруділа. Мимоволі, хто й зна чого саме, всі погляди кинулися на Кружицького. Він стояв поруч з Рябо-шапкою. Кружицький стенув плечима і криво всміхнувся:

— Я мусив скоритися більшості…

Тоді раптом вибухнув галас і шарварок. Всі заговорили враз. Всі закричали. Всі затупотіли ногами й застукали покришками парт:

— Єрунда!.. Що за деспотизм!.. Аж занадто!.. К чорту з такими постановами!

— Тихо, товариші! — вдарив долонею по кафедрі Каплун.

Всі стихли.

Тільки Воропаєв щось бурмотів у кутку біля погруддя Пушкіна. Гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя покинули свої розкішні мармурові п'єдестали в вестибюлі мужської гімназії і прийшли за нами сюди, в приміщення гімназії жіночої. На поганеньких дерев'яних підставках розмістилися вони скромненько обабіч дверей до цього найбільшого класу-зали. Воропаєв сів на останню парту. Пушкін стояв поруч з ним. Відкинувшись, Воропаєв сперся Пушкіну на груди. Він буркотів безперестанку, незадоволено, але не вголос.

— Тихо, товариші! — крикнув Каплун. — Я прошу мати на увазі, що постанову цю ухвалили не випадкові зайди з вулиці, а учнівський революційний комітет який ви самі й обрали!.

— Ну й комітетик ми собі обрали, — не вголос, але чутно пробурмотів Воропаєв.

Каплун підвищив голос, щоб заглушити це бурчання.

— І цей комітет, товариші…

— Геть комітет, раз він такі постанови ухвалює!

Це зарепетував Кашин.

— Геть! — загорлав мовчазний Теменко.

— Ф'юююю! — пронизливо засвистів Туровський, застромивши два пальці між зубів.

Каплун зблід і трохи відступився. Він підніс руку вгору.

— Звичайно, товариші, ви в праві вибрати собі другий. І я мушу заявити…

— Ні! — розітнулося раптом від стінки. — О ні! Для чого ж другий? — то подав голос котрийсь із братів Кремлівських. — Для чого ж вибирати знову другий комітет? Адже українці та поляки в комітеті не голосували за таку ідіотську постанову. Для чого ж нам їх переобирати?

— Ви хочете сказати… — спалахнув Каплун.

— О так, прошс пана, я хочу сказати саме це! — Кремлівський відрубав ці слова і одвернувся, ще тісніше стуливши руки на грудях. Його брат і Едмунд Хавчак точнісінько повторили всю його міміку, немовби оці слова сказали саме вони.

Каплун для чогось надів кашкет і почав застібати шинель. Пальці хибили, і ґудзики не застібалися.

— Дійсно! — раптом вирвався Воропаєв. — Щось вони починають уже порядкувати не тільки справами нашого комітету, а й взагалі України!

На мить стало тихо. Хто? Воропаєв? Про кого? Про Україну?

— Насильство! Деспотизм! — зарепетував Кашин.

— Вони хочуть собі на користь обернути свободную Росію?

Воропаєв зірвався, розмахом руки закликаючи його послухати:

— Дійсно! Яке вони мають право утискувати волю українців? Це чортзна-що!

І знову на секунду стало тихо. Надто несподівані були слова Воропаєва.

Гвалт вибухнув ще і виплеснувся за всякі межі ймовірності. Каплун підняв комір шинелі і насунув кашкет на ніс. Немовби комір і кашкет могли відгородити його.

За шибкою дверей в коридорі маячило широке круглясте обличчя. То височів Богуславський. Йому вхід на учнівські збори був заборонений. Але він сумлінно виконував свої інспекторські обов'язки. Тепер він виконував їх мовчки.

Він ні на кого не кричав, нікого не зоставляв без обіду, нікого не обшукував. Він тільки ображено мовчав і кружляв очима, Очі його то звужувалися, то ширшали. Коли він був незадоволений, вони ширшали. Коли ж дійсність балувала його якоюсь втіхою — його очі вузилися.

Інсиекторове обличчя висіло в шибці дверей, туманіючи й мінячися за нерівностями скла, і очі його звужувалися.

Столяров уже хвилин кілька махав руками, вимагаючи спокою й тиші. Але це було намарне. Тишу і спокій було втрачено остаточно, здавалося — повік. Ми ревли, ми захлиналися, ми заходилися в запалі. Зілов сплигнув на першу парту. Він тупотів по лункій шухляді закаблуками, він махав кашкетом, він роздирався від крику. Нарешті на нього звернули увагу.

— Товариші! — прохрипів нарешті Зілов, зовсім втративши голос. — Товариші! Ми вимагаємо, щоб Воропаєв був негайно вигнаний звідси! Геть з наших зборів! З нашого товариства! З нашої гімназії. Ми вимагаємо!!!

— Хто «ми»? — єхидно спитав Воропаєв.

— Ми всі! Революційна молодь! Ми всі вимагаємо!

До кафедри враз кинулися всі. Кожному доконче треба було сказати щось, крикнути, щось проголосити. Але всіх випередив Репетюк.

Репетюк затарабанив по кафедрі щойно в гармидері відламаною ніжкою від стільця.

— Панове товариство! Панове добродійство! Хвилинку! Я голосую! — Зала притихла. — Хто за те, щоб Воропаєва негайно ж викинути з нашої гімназії?

Зала відлинула і загарчала.

— Хто за це, прошу піднести руки вгору!

Стало зовсім тихо. Але здавалося, в кімнаті гуде відбиття двох сотень юнацьких сердець.

Машинально Каплун і Піркес звели руки догори. Сплеснуло ще кілька десятків рук в різних кінцях. Столяров. Зілов. Макар. Але дві сотні розгубилися. Було надто несподівано. Вони не чекали. Вони не розібралися ще в думках і почуттях.

— Мало! — гукнув Репетюк. — Тепер, панове добродійство, я ставлю на голосування другу пропозицію. — Репетюків голос знову забряжчав і задеренчав вище й голосніше, як було б треба. — Хто, панове, за те, щоб викинути з гімназії Каплуна., Піркеса і… всіх євреїв…

Аж от коли настало стовпотворіння вавілонське. Бо це вже був і не галас, і не шарварок, і не рев. Першим підкинув руку Воропаєв. Брати Кремиковські. Едмунд Хавчак. Теменко. Підкинули інші. Підкинув Кульчицький. Підкинув Кашин.

Але Кашин зразу ж відсмикнув її назад. Тоді, озирнувшись, відсмикнув і Кульчицький.

— Вигнати!

Репетюк вдруге загилив ніжкою стільця по кафедрі.

— Не смієш!!! — Макар зірвався несамовитий. Він був аж зелений. Губи його трусилися. Очі дико кружляли. — Ти не смієш так! Падлюка! Замовкни! — Він пошпурив у Репетюка книгою, яку тримав у руках. Але вона не долетіла і впала на підлогу.

Потапчук, білий як крейда, похитуючись і шарячи в повітрі руками, немов невидющий, пішов до кафедри. За ним кинувся Сербин. Він схлипував і хутко облизував сльози. Хтось біг із другою ніжкою від поламаного стільця.

— Назад! — зойкнув Воропаєв. Він був поруч Репетюка.

Але ззаду вже підбігли інші. Макар істерично кричав. Зілов підходив до Репетюка з правої руки. В цей час Сербин спереду штовхнув Репетюка в груди. Але Репетюк був куди дужчий, і Сербин сам відлетів назад. Зате Потапчук вже хапав Репетюка за плече.

— Назад! — вдруге залементував Воропаєв.

Сербин почував, що він зараз вмре. Репетюк! Левко Репетюк! Невже він! Їй-богу, це можна вмерти. Центрфорвард. П'ять років в парі на футбольному полі!.. Жах здавлював Сербину горло. Плюнути в ці очі. Вистрілити б в це лице…

«Бах!» — гучно вдарив постріл.

І враз все завмерло. Тільки там, позаду, біля дверей, сплеснуло й посипалося на підлогу оскалля розбитого, розкришеного твердого гіпсу.

Пушкіна не було. Погруддя, власне, залишилося. Але на гіпсових плечах вже не було гіпсової голови. Куля влучила в гіпсову шию. Шматки гіпсу посипалися до порога.

Ми завмерли і заніміли. Постріл! Скільки пострілів ми вже чули за наше куценьке юнацьке життя! Скільки пострілів зробив вже кожний з нас там, на стрільбищі за містом! І все ж таки оце зараз, щойно, прозвучав перший, зовсім перший постріл в нашому житті…

Всі відсахнулися. Вітька Воропаєв стояв білий з посинілими вустами. Рука з револьвером нервово здригалася. В нього таки був із собою в кишені «зауер» Той самий, що він пропонував Сербину міняти на карабін Він стріляв для остраху. Щоб спинити й відкинути натовп назад. Він цілив на метр вище — і влучив у нашого старого гіпсового Пушкіна…

— Ой, я не можу! — завив раптом Кульчицький. — Дантес![279]

Кілька чоловік спробували зареготати. Втім, з того нічого не вийшло.

Каплун і Піркес, насунувши кашкети й поставивши коміри, бліді й схудлі, виходили до коридора. Повз осиротілого самітного Гоголя, повз Богуславського — очі Богуславського звужувалися — вони пішли до роздягалки, до сіней, надвір. Вони пішли з гімназії.

На порозі роздягалки стояв Піль. Тиждень тому — на другий же день існування учнівського революційного комітету — посаду надзирателя було скасовано. Піль перестав бути Пілем, він зробився просто Іваном Петровичем Петроповичем і виконував обов'язки діловода гімназії та учителя співів і каліграфії в молодших класах. Але сила багаторічної звички була така, що за хвилину до кожного дзвінка перед перервою він зривався з-за письмового столу і вибігав із своєї канцелярії. Він біг до роздягалки і ставав там під годинником.

Він стояв, покусував свій лівий тоненький, як шнурок від черевиків, вусик, як стояв і покусував його двадцять років свого життя. І ліва його нога здригалася й тремтіла в коліні, як здригалася й тремтіла вона протягом цих двадцяти років. Можливо лиш, що протягом цих двадцяти років нога посіпувалася в коліні не таким швидким темпом — повільніше. Але ж протягом цих двадцяти років ще ніхто, ніколи і ні разу в мурах гімназії не стріляв із пістолета.

Ми мовчки розходилися. Гіпсові останки Олександра Сергійовича Пушкіна хрумтіли під нашими ногами. Микола Васильович Гоголь проводжав нас поглядом порожнім і невидющим, але похмурим і сумним.

САМІ!

Ввечері ми зібралися в кімнаті у Піркеса.

Дальші події минулого дня були такі.

Першим прибіг до нас Аркадій Петрович. Величезний червоний бант квітував на його грудях. Він захлинався й розмахував руками.

— Ви неправі! І ви неправі! І ви неправі також! — він тикав у груди кожному.

— Хто ж тоді правий? — похмуро поцікавився Потапчук.

Правим Аркадій Петрович уважав себе самого. Він негайно розподілив нас усіх. на українців, євреїв та росіян, і його точка зору була така: українці, взагалі українці, не-ПразІ, бо проявили жахливий сепаратизм, особливо злочинний перед лицем війни: євреї, взагалі євреї, неправі, бо виступили з вимогами, надто образливими не тільки для українців, а й для всіх росіян…

— Виходить… — сердито крикнув Зілов, — що правий Воропаєв?..

— Так! — Аркадій Петрович аж зайшовся. — Тобто я хотів сказати — ні! Зілов, ви, будь ласка, мене не збивайте! Послідовна руська людина…

— … Прямує до «Союза русского народа»…[280] — запально відгукнувся Зілов.

— Зілов!!! — Аркадій Петрович загилив долонею по столу. — Замовкніть! Я вас зоставлю без обі… тобто я хотів сказати, ви нечесно полемізуєте! Руські, власне, малороси, тобто я хотів сказати — українці!..

— Українці! Українці! — зірвався раптом Макар. Він усе ще був блідий і позеленілий. — Взагалі українці! Чи не можна б розглядати кожного окремо, а не валити всіх до одної купи, взагалі! Всі українці не відповідають за кожного Репетюка…

— Вірно! Я теж українець! — крикнув Сербин. — Але…

— Господа! Громадяни! — патетично сплеснув руками Аркадій Петрович. — 3 яких пір ви почали одхрещуватися від товариської відповідальності за вчинки кожного з вас? Я не пізнаю вас, Зілов, і вас, Макар! — Аркадій Петрович заломив руки і закотив очі. — Ви вже починаєте називати прізвища ваших товаришів і виказувати їх начальству. Ганьба! Зупиніться! Я не вимагаю від вас цього! І Зілова я не чув! Фі!..

Макар ніяково сів. Він нікого не збирався виказувати, але що ж таке виходить? Він розгубився. Зілов пробурмотів щось зухвале, але й він був збентежений. Справді ж, про роль в усіх подіях Репетюка та Воропаєва було відомо тільки нам самим. Ніхто цього не знав. А раз так, то є ж елементарні правила товариськості: гімназист ніколи не викаже товариша, хай там хоч що!..

Потім з'явився Богуславський. Після сьомого березня він появився вперше. Який же він лагідний та розважливий! Його голосок бринів ніжно й ласкаво. Він обороняв і українців, і євреїв. І ті, і ті були праві. І ті, і ті погарячкували. Все це зопалу. Все це заповзятість і молодощі. Все це ще виправиться. От і сам він, Юрій Семенович Богуславський, — хіба він не гарячкував, не помилявся змолоду? Го-го! Ще й скільки! Всі живі люди помиляються. І помилки тільки свідчать про живість і активність людини. Замолоду Юрій Семенович, виявляється, брав участь у студентських бешкетах проти уряду і був за це взятий під нагляд поліції. Щоб реабілітувати себе, йому от і довелося на-писати оту горезвісну брошурку, хай їй всячина, — «Трехсотлетие дома Романовых». Але, тим легалізувавшись, він здобув змогу вступити до підпільної партії соціалістів-революціонерів. Одначе, і в ній вже бувши, він не уник інших помилок свого життя. Скажімо, згадати оту прокламацію, яку йому як інспекторові гімназії довелося відібрати цього літа в групи гімназистів на польових роботах. Безперечно, він повинен був її сконфіскувати, бо то ж була противоєнна прокламація, а соціалісти-революціонери за війну до побідного кінця. Але, мусить признатися, він тут дещо передав куті меду. Людина не може не помилятися, і треба вміти бути толерантним і вміти прощати помилки…

Він говорив півгодини. Ми неуважно слухали його. Зміст його промови мало зворушував пас. Куди більшої уваги варте було те, що інспектор гімназії, Юрій Семенович Богуславськнй, на прізвисько Вахмістр, на цей раз говорив до нас… українською мовою.

Це вперше в стінах нашої гімназії українська мова бриніла з кафедри, з вуст нашого педагога і вихователя.

Потім коло ґанку гімназії загурчало авто. Переляканий Піль ввів до класу Збігнева Казимировича Зарембу. Він був у військовій формі, з інтендантськими погонами, з шаблею при боці і револьвером при другому. Срібні шпори ніжно схлипували щокроку. Червона бинда обмотувала його лівий рукав. Подія вже стала відома тимчасовому виконавчому комітетові. Комітет послав до нас свого представника.

— Це то є, що то є, проше панув! — вхопився Збігнев Казимирович за свою лису голову, зійшовши на трибуну. Такі ґречні хлопці, такі кавалери, і така прикросць!

Нам трохи одлягло. Пана Зарембу ми так звикли бачити в ролі першого танцюриста й першого бального диригента, що всяка інша роль в його виконанні могла бути прийнята тільки як комедійна. Нам було смішно з пана Заремби. Потроху ми починали посміхатися, потім пирхати, нарешті, реготали вголос. Пан Заремба промовляв дуже пристрасно. Він крутився на місці, притоптував каблуками, придзвонював шпорами, примахував руками. Ну, зовсім танцював мазура. Схаменувшись від нашого реготу, Збігнев Казимирович нарешті притримав руки та ноги і виголосив свою пропозицію: справу вигнання євреїв ми мусимо переголосу вати.

— Тимчасовий виконавчий комітет тішить себе надією, проше панув, що мої слова врозумлять вас, товариші. Ви, молоді громадяни і такі ґречні кавалери, скористали вже з наданого вам тимчасовою революцією права вільного голосування. Але сталася прикрість! Тепер скористайте з вільного права другий раз, щоб скасувати вашу першу, тимчасову постанову. Нєх вигнані пшийдуть назад…

— Слухайте! — гукнув Зілов. — Невже ви не розумієте, що ваша пропозиція така ж ганебна, як і наш вчинок? Таж коли ви пропонуєте голосувати, отже, значить, ви припускаєте можливість двох вирішень. Це — нерозуміння й контрреволюційне викривлення ідей свободи!..

Збігнев Казимирович образився, продзвонив шпорами до дверей, сів в авто і загурчав.

Тоді раптом в гімназії з'явився високий худорлявий чоловік з запалими щоками, чорними вусами і сивинками на скронях. Він був у довгополому рудому пальті і на голові мав кашкет з двома срібними позументами та срібним же паровозиком спереду. Це був машиніст другого класу Шумейко.

— Товариші! — сказав він, зійшовши на кафедру. — Мене прислала до вас наша Рада робітничих і солдатських депутатів… поскільки тут у вас вийшов такий скандал і конфуз. Стидно, хлопці! А ще образовані! Дураки ви! Це я вам кажу, а ви мене знаєте!

Хто ж не знав машиніста Шумейка? Після відомого заколоту в маршовому батальйоні, що відмовився їхати на фронт, Шумейко мусив взагалі з міста зникнути. То ж саме він і мав вести ешелон. То його С-815 стояв попереду під парами. То він відчепився від ешелону, одвів паровоз у депо і загасив топку. То він подав знак до машиністської діжурки. То він організував викрадення книги нарядів — через кочегара Козубенка Федора… На другий же день після повалення царату Шумейко з'явився до міста. Втім, як стало тепер відомо, Шумейко з міста й не тікав — він переховувався на конспіративній квартирі, готуючи в залізничному вузлі страйк і антивоєнний виступ. Машиніст Шумейко був членом підпільного комітету соціал-демократів більшовиків.

— Так от, хлопці! Половина нашого міста — це євреї! Поміж них є такий же пролетаріат, та й такі ж буржуї, як і проміж руських! Ех, ви! Якийсь сучий син, якийсь панок засунувся проміж вас і баламутить, буржуйське щеня, псує нам дітей трудового народу! Ви, хлопці, не повинні терпіти проміж себе таких субчикїв. Вони розкладають і руйнують вас. Женіть їх геть!

Машиніст Шумейко ніяких пропозицій нам не робив. Він сказав, що ми самі наробили бешкету, самі маємо його й ліквідувати. Він закликав негайно ж розв'язати справу так, як підказує нам наше революційне сумління. Самі! Розберіться, зрозумійте і знайдіть вихід. Тоді прийдіть до нас і розкажіть, що ви надумали. І коли надумаєте ви по-пролетарському, ми допоможемо вам.

— Тільки ж знайте, батькові діти! — кінчив він. — Антисемітизм — це теж зброя реакції і контрреволюції. І ми, пролетаріат, цю зброю у ворога видеремо з рук і поламаємо…

Ах, як болісно ми відчували свою мізерність! Як гірко і огидно було нам…

— Ех! — Сербин потягся, хряснув кістьми й журно зітхнув. — Якби от отак прокинутися завтра і — нічого того й не було! Просто сон, кошмар…

— Ні! Це прекрасно! Принаймні тепер видно кожного, який він є! — заперечив Піркес.

— Взагалі, — відгукнувся Макар, — нічого особливого. Це лиш демонстрація одної з найбільш яскравих суперечностей феодально-капіталістичного суспільства, утвореного на основі експлуатації людини людиною і на поневоленні державою міцнішої нації слабших і дрібніших націй…

Ми всі озирнулися на Макара й глянули йому на руки. Але Макарові руки були в його власних кишенях. Ніякої книжки навдивовижу у нього в руках не було. Він цитував з пам'яті.

— Але ж ми… — почав був хтось.

— Ні! — сказав Зілов. — Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..

«Самі! — так сказав машиніст Шумейко. — Самі розберіться, зрозумійте і знайдіть собі вихід». Добре. Ми спробуємо самі.

Але ж — товариськість! Священна гімназистська традиція! Не виказувати ні правого, ні винного! Ні доброго, ні злого! Ні друга, ні ворога! Один за всіх, і всі за одного! Хіба не вмер під паровозом Грачівський? Хіба ж не міг він виказати, що горілку пив Воропаєв, і «вовчий» білет тоді б обминув його?

Закон товариськості світив нам як єдина правда нашого темного гімназичного життя.

Ми були друзі. Ми були побратими. Всі за одного! Через вісім років гімназичних огидних буднів, через вісім років юнацьких радощів і печалей, через вісім найкращих в житті людини років — ми пронесли нашу прекрасну дружбу… А може, Зілов правий? Може, то була ніяка дружба? Тільки футбольна команда? Вести по краю, пас під гол, шут? І — все? А хіба ми не відсиджували один за одного в карцері? Не страждали всі за провину одного? Не підказували на уроках математики? Не списували латинських екстемпорале? Не кидалися за одного проти вдесятеро дужчої зграї п'яних хуліганів?.. Але от вдарила по нас — по нашому товариству, по нашій дружбі — перша справжня життєва подія і — що ж?

— А може, ми — тобто ти, він, я, — ми були праві і раніш? Адже у священному додержуванні нашої хлопчачої юнацької правди ми — тобто ти, він, я, — не виказували ні друга, ні ворога — ворогові? Бо ж пілі, вахмістри, мопси, кошевенки та барони ользе — ті, що вимагали від нас виказувати, — вони ж були вороги. Ми не виказували ворогам!.. А тепер — тепер революція. Життя має належати нам. Адже Шумейко не ворог нам, і ми для нього не вороги! Стривайте, але хто ж це — нас, нам, ми?..

Ми знали історію православної церкви, середні віки, Грецію, Рим. Ми цитували Ціцерона і вміли скандувати Овідія Назона. Ми розумілися на сферичних тілах і вміли оперувати логарифмами. Альфонса Доде[281] ми перекладали а лівр увер. Індукцію та дедукцію ми «превзошли» в психології[282]. Але от прийшло життя, вдарило нас, роздерло пелену юнацьких тайн, і, виявляється, ми ні чорта не розуміємо…

Вирішіть самі!

Зілов нарешті встав і запаленими очима оглянув усіх.

— Хлопці, — сказав він хрипло і задушевно. — Слухайте, хлопці! Ми завтра прийдемо і запропонуємо всім хлопцям сказати Репетюкові та Воропаєву, щоб вони пішли собі з гімназії геть, а то… а то ми візьмемо й виженемо їх самі…

— А коли більшість не погодиться? — простогнав Сербин.

— Або не погодяться вони? — так само відгукнувся Туровський.

Зілов захвилювався, і кров вдарила йому в лице:

— Тоді ми самі, хай нас буде менше, підемо до Ради робітничих і солдатських депутатів, до товариша Шумейка, і скажемо, що ми вимагаємо цього. Самі!

— Правильно!.. — скрикнули враз Потапчук і Піркес.

— Правильно!

— Взагалі… це… дійсно… правильно… — згодився Макар. На жаль, його пам'ять у цю хвилину не змогла добрати на цей випадок цитати ні в кого з філософів нових і старих віків.

ТРИ ЗАЛПИ

Наприкінці квітня ми ховали Мірель.

День був прозорий, дзвінкий і ароматний. Чисте небо, теплінь, радісний хід перших пташок. Рясне листя, щойно народжене з глейкої брості. Зелене і м'яке, воно ще пахло смолою. Квітували тюльпани, фіалки, нарциси й перський бузок. Завтра вже мали розквітнути каштани й акація. З чорної ріллі, з-за міста, без вітру плив гострий і пряний дух. Весна була щира, щедра й буйна. Так буває тільки у нас на півдні.

Мірель покохала прапорщика. Він присягався в коханні теж і обіцяв оженитись. Потім покинув. А тепер в неї мала бути дитина…

Труна стояла на марах, віко було зняте, і Мірель востаннє, мертвими очима дивилася в височину, в безмежність. Вона немовби приглядалася до своєї дороги туди — у безвість, в нікуди. Очі Мірель були розплющені, лише примружені. Застрелившись, вона упала навзнак, попік їй ніхто не закрив, і вони лишилися відкриті. Погляд вмер, але очі зосталися. Вони були чорні, мутні й моторошні, як прірва.

За що вмерла Мірель?

Ми йшли за марами натовпом, похиливши голови, ступаючи в ритм запряженим у мари чорним кобилам. Кобил вели двоє фігурантів у чорних лівреях і чорних циліндрах з срібними позументами.

На перехресті Одеської та Привокзальної, з-за рогу раптом вийшла Катря Крос. Вона йшла нам назустріч і спинилась. Якусь мить вона затрималась на тротуарі, розглядаючи нашу процесію. В петлиці її жакета палала махрова червона троянда. Катря зійшла на брук і пішла поруч з нами.

Ми зніяковіли. Чого? Вона, мабуть, думала, що ми ховаємо когось з товаришів гімназистів. Як відповісти, коли вона спитає — кого?

Кульчицький, проте, стурбувався з інших причин. Коли другого вечора після тої знаменитої в Катриному житті ночі він знову прийшов до Катрі, Катря раптом ударила його по щоці і прогнала геть з очей навіки.

Сербин і Туровський почервоніли й одвернулися. Туровський одвернувся від Сербина, Сербин відвернувся від Кульчицького. Кульчицький відвернувся від Катрі Крос.

Втім, Кульчицький зразу ж перший почав шукати стежку із заміщання.

— Ах, так! — згадав він. — Америка оголосила війну Німеччині[283]. Ви чули?

— Тепер нехай німець начувається! — охоче відгукнувся Кашин. Присутність дівчини бентежила його за будь-яких обставин. — Ще два тижні — і ми переможемо.

Аякже! — Піркес зареготав коротко й ніяково. — Вчора на річці Стоход німці розбили і взяли в полон нашу сорокатисячну армію.

— А Тимчасовий уряд,[284] —закашлявся Теменко, — видав заклик про право поляків на самовизначення і про утворення окремої Польської держави. Бігме!

— І в гімназіях Київської округи дозволено викладати українською мовою, а також спеціальне українознавство. — Це прошепотів Туровський.

— Самі відозви! — відгукнувся Потапчук, сердито розглядаючи Катрин профіль. — До селян теж видано відозву, щоб вони не займали поміщицької землі, а хто займатиме, того під суд. Не дадуть селянам землі міністри-поміщики.

— Хай не будуть дурнями! — розсердився Зілов. — І відозв не слухають. Он робітники явочним порядком встановлюють восьмигодинний день. — Зілова дратувало, що присутність Катрі його соромить.

— Бігме! — мовчазний Теменко почував особливо гостру потребу заховати своє замішання в балачку. — У Вінниці вже формуються спеціальні польські легіони.

— Та що ти кажеш? А яка ж у них буде форма?

Бронька Кульчицький згадав, що він католик, отже, немовби й поляк. Звісно, поки що, поки не скінчиться війна, він не збирався вступати до польських легіонів, проте поінформуватися, про всякий випадок, не заважало. А що коли форма в польських легіонерів справді буде гарна й показна? Якісь там кунтуші, ментики, китиці?!

Всі помовчали, скоса поглядаючи на Катрю. Катря йшла, похиливши голову, ні на кого не дивлячись, ні про кого не розпитуючи. Губи її були стулені, червона троянда похитувалася в петлиці… Мірель лежала навзнак, байдуже змруживши свої чорні очі до неба.

Сербин трохи повернувся і сказав так, щоб Катря неодмінно почула:

— Скрізь по всіх містах утворюються спілки середньошкільників. Ми теж організуємо таку спілку у нас…

Тоді нарешті Туровський наважився і обернувся просто до Катрі:

— Ви вступите до такої нашої спілки, Катре?

Він промовив це навіть трохи зухвало. Замішання треба ж було кудись діти.

Катря глянула на нього одним оком скоса.

— А Кульчицький, — прошепотіла вона, — там теж буде?..

Туровському перейняло дух. Кульчицький? Так значить — Кульчицький? А як же Сербин? Що за чорт…

— Ну, так… аякже… — втрачаючи грунт під ногами, пробуркотів він. — Всі… всі… будемо там.

— Тоді. я не буду! — сказала Катря і відвернулася.

Серце Сербина враз немовби розірвалося. Принаймні воно різко вдарило і потім перестало існувати. Втім, через кілька секунд воно, навпаки, почало колотитися весело й сильно. Мила Катре! Зілов ішов поруч із Катрею. Відвернувшись від Туровського, Катря повернулася до нього. Він зустрів її стурбованим і серйозним поглядом.

— А до нас, — прошепотів він, — підете, Катре? Козубенко організує робітничу юнацьку спілку. Кульчицького ми не приймемо.

— Піду! — відповіла Катря. — Тільки ж я не робітниця?

— Це все одно. Ми учимось, але ж батьки наші робітники!

На кладовищі могила вже чекала готова. Ми зняли труну з дрог і поставили на купу землі. Піркес скинув кашкета і випростався над Міреллю. Ми згрудилися довкола.

Шая говорив довго і сумно. Він розповів нам життя Мірелі — розповів так, немов сам його бачив. Він розповів про невеличке містечко на межі Польщі і Білорусії, про годинникаря і його четверту дочку. Він розповів, що то був двадцять п'ятий годинникар у містечку, де всіх годинників було тільки двадцять чотири. Він розповів про дитинство маленької Мірелі між паршивих кошенят і здохлих собак. Там знайшла вона свій гумор і веселощі, проти яких були слабші й не встояли ні смерть батька, ні трахома братів, ні сама війна, біженство, голод. Шая сказав, що жити так далі не можна. Таке життя треба пофарбувати, приробити до нього ручку — і викинути. Життя треба собі справити нове, зовсім нове — без приточок, підшивок і нових ґудзиків до старих дір, як наші перелицьовані штани.

Катря плакала. Вона промокала сльози хусточкою коло самих очей. Ми теж плакали. Ми тільки ховалися за Катрину спину, щоб вона не побачила наших сліз.

Мірель лежала тихо і поглядала в безкрає небо. Ти, Мірель, з'явилась невідомо звідки і от уже відходиш знову невідь куди. Яке тобі було до нас діло? Ніякого. Втім, ми ж тебе любили, Мірель. На кого ти нас покидаєш?

Ти була нашою гіркотою, Мірель. Нашим першим юнацьким розчаруванням.

Макар і Сербин підняли віко. Піркес узяв молоток і довгі цвяхи. Катря хутко нахилилась і поцілувала Мірель в її холодний, синій лоб. Потім вона заспішила пальцями коло грудей. Вона шукала квітку. Висмикнувши її з петлички, вона встромила її мертвій у волосся. Червона махрова троянда запалала в чорних кучерях Мірелі. Ми взяли труну і посунули її до краю ями, Мірель хитнулася в своїй останній постелі, голова її струснулася, і вона кивнула нам. Віко впало зверху і закрило все назавжди…

Коли труна стала на дно й брили глини застукали рясно і густо по домовині, Туровський подав тихий і короткий знак… Ми вийняли з кишень револьвери: браунінги, «зауери», парабелуми, «стеєри» — яких тільки револьверів не мали гімназисти за часів війни! — і раз по раз тричі випалили просто в небесну височінь, просто в страшну безмежність неба, трьома печальними, жалобними залпами..

ЧЕРЕПИ І КОСТІ

І от війна спалахнула знову.

Шістнадцятого червня Керенський[285] видав свого знаменного наказа:

«Воины! Отечество в опасности!. В полном сознании великой ответственности… ваш вождь… Офицеры и солдаты» Приказываю вам — вперед!..»

Літературним стилем це було дуже подібне до маніфесту про зречення царя Миколи. А втім, цей наказ і був фактичним кінцем керенщини і Керенського. Адже через два дні — вісімнадцятого — півмільйона демонстрантів пройшли вулицями Петрограда з транспарантами: «Вся влада Радам!»

А фронт уже гарчав. Важкі гармати били так страшно, що жалісно схлипували шибки і ціла небесна просторінь гула і здригалася, немов осіння хуга в степу.

Фронтові підступи заворушилися й загуркотіли. По шосе і воєнних трактах ніч і день невпинно бігли фуражні обози, санітарні повози, реквізовані селянські підводи з бородатими резервістами-ополченцями. Вони були в селянських штанях, постолах і кожушках на плечах. Тільки солдатський картуз із хрестиком на крисах виказував їхню приналежність до армії. Вони сиділи на возах, звісивши ноги через драбиняки, як сиділи і їздили вони от уже сорок років щоліта в косовицю на поле. І між колін, як руків'я кіс, вони тримали довгі й заіржавілі однозарядні берданки.

По волочиській колії побігли нескінченні ланцюги червоних вагонів. На чорному полі в куточку, де вагарі відзначають крейдою назву станції та найменування вантажу, намальований білою емалевою фарбою красувався людський череп на двох схрещених кістках. Такі емблеми малюють на залізних дверях розподілкових шаф електричного струму. Тільки замість «40 человек или 8 лошадей» там буває підписано: «Смертельно». Чорні кармазинові прапори з сріблом гаптованими черепами й кістьми тріпалися по вітру попереду ешелонів, встромлені в груди паровозів. Вітер бавився чорними полотнищами і роздирав важкий кармазин, як ситець, на стьожки та гноття. Страшні емблеми смерті були нашиті й на лівому рукаві в кожного солдата. То їхали штурмові батальйони смерті.

Останніми проїхали батальйони: «Христа-спасителя», «Одеси-мами» і прапорщика Бочкарьової.

Батальйон «Христа-спасителя» був сформований з монахів, семінаристів і загулялих попів. Ряси їхні були підкачані на кшталт французьких шинелей, довге волосся було нестрижене, на грудях теліпалися наперсні хрести. Їхній чорний прапор був зроблений в формі церковної хоругви. Батальйон був озброєний шаблями, а в марші попереду несли хрест і кропило з кропильницею. На станціях монахи виходили на перон і служили молебні.

Батальйон «Одсса-мама» був сформований в Одесі з апашів і злодіїв. Прапор батальйону був справлений з темно-малинових, майже чорних портьєр, спеціально для цієї мети, кажуть, вкрадених з кабінету градоначальника серед білого дня під час засідання в цьому кабінеті одеського тимчасового виконавчого комітету, думку якого про доцільність формувати батальйон уркаганів, переказують, запитав Керенський. Комітет схвалив од усього серця підтримати прохання свободних урків.

Втім, військового обмундирування солдатам «Одеси-мами», про всякий випадок, не видали. Їм пообіцяли видати його вже на лінії вогню. Так само не видали їм і гвинтівок, мабуть, справедливо вважаючи це за марнотратство, — кожний-бо ракло міг сам собі десь розстаратися на гвинтівку Отже, батальйон їхав, тим часом озброєний лиш фінками і власними шпалерами. Але такого одіяння, яке було на солдатах батальйону смерті одеських «альош», ніколи не придумав би й сам режисер Черноблер з кінофабрики Ханжонкова[286]. Тут були піжони в шовкових циліндрах, але по пояс голі і в штанях з рихмушками. Були «денді» в лакових черевиках, але без штанів і в футбольних трусиках та купальних халатах. Були «ферти» босі, але в мистецьки запрасованих візиточних брюках і дамських трикотажних кофточках Були «фендрики» в широченних бриджах, але без чобіт і з солідними котелками на головах Були «блоти» в матроських тільниках. Були «жлоби» в кожушках.

З громогласним співом — «Альошя-шя, возьмі пол-тона ніже, брось Адесу вспамінать» — ешелон батальйону смерті підкотив просто під пасажирський вокзал Поїзд спинився, «альоші» вискочили з вагонів — вагони, до речі, у них були тільки класні, а для командування навіть м'які — і кинулися у вокзал. Насамперед вони зірвали вітрину з фотографіями, що висіла на стіні в багажному відділі під написом. «Бережіться поїзних злодіїв!» Потім вони вдарили в буфет і за п'ятнадцять хвилин очистили його весь, разом із касою та срібними ложечками.

Коли ешелон нарешті рушив, «альоші» ще довго махали з вікон кепками, циліндрами і дамськими панамами. «Дерібасівська», «Рівочка», «Молдаваночка» та «Сім-сорок» ще довго дзвеніли в прозорім повітрі літнього дня, волочачися за поїздом «Одеса-мама».

Нарешті надвечір підкотив І батальйон смерті прапорщика Бочкарьової. На паровозі лопотів чорний прапор ажурного шовку з оторочкою з чорних брюссельських мережив. Срібний череп і білі кості були вицяцькувані бісером. Це був перший жіночий батальйон, той самий, що чотири місяці пізніше ніс варту в Зимовому палаці в ніч падіння Тимчасового уряду й абшиту самого Керенського. Три сотні блондинок, брюнеток і шатенок висипали на перон. Власний батальйонний оркестр виконував ніжні полонези всуміш з пристрасними кадрилями та «Марсельєзою». Весь міський гарнізон ринувся до військової рампи.

Вночі прийшло перше повідомлення. В бою під Нараювкою наша армія розбила австрійців, полонивши триста офіцерів, вісімнадцять тисяч солдатів і захопивши двадцять дев'ять важких гармат. О першій годині вночі маніфестація з факелами, ліхтарями й страсними свічечками, застромленими в горілчані пляшечки без дна, з співами «Марсельєзи» і портретами Керенського, під церковне подзвіння рушила довкола міста. Сполохані пси валували й рвалися з припон, збентежені півні розгублено кукурікали, гайвороння кружляло вгорі, схвильовано й заклопотано гегочучи. Попереду демонстрантів з плакатом, чорним і відзначеним моторошною емблемою з черепа і кісток та написом: «Мы умираєм за свободную Россию», — йшов член нашого тимчасового комітету, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди, Аркадій Петрович… Ніч була прозора, зоряна й місячна. Але нічне повітря гуло, здригалося і схлипувало. То там, на заході, ніч і день безперестанку били німецькі «берти», гупали сорокадвохсантиметрові «чемодани», вибухали в одну мить сотні фугасів і тисячі шрапнельних снарядів…

Останні місяці війни немовби й не було. Вона відійшла собі вдалечінь, в тумани, в абстракцію. На фронтах було відносно спокійно. Куди бурхливіше було тут, у тилу, всередині країни. Була ж свобода! Революція!

І от — знову війна.

І на цей раз, здається, мали воювати й ми. Ще шістнадцятого ввечері комендантські вістові обійшли всіх нас — з великою прошнурованою та пропечатаною книгою.

Це була книга наказів по гарнізону нашого міста. На її сторінці тридцять сьомій під наказом номер двадцять нам, допризовникам дев'яносто шостої етапної роти, пропонувалося за дві години прибути до роти, в чому й розписатися тут же під текстом наказу.

Були літні канікули. Ми були відпущені і з гімназії, і з роти. Ми мали з'явитися ще тільки через два місяці. І скликати нас мав директор, Іродіон Онисифорович. І от — вістові, книга військових наказів і підписи коменданта поручика Гори-Гораєвського та командира роти дев'яносто шість штабс-капітана Дерев'янка…

Серця паші стиснулися. Призов? Мобілізація? Фронт?

Цей час, а надто останній тиждень, події всередині країни були такі надзвичайні і значущі! Підготовка до Установчих зборів провадилася прискорено її помпезно[287]. Паркани й мури цвіли величезними афішами. Транспаранти оперізували все, що можна було оперезати: дерева, ліхтарі, стовпи, а також самих людей. «Голосуйте за список номер такий-то!» — кричало до вас все: і афіші, і транспаранти, і плакати, і незчисленні оратори на нескінченних мітингах. Ми, гімназисти, виконували все і для всіх. Ми розклеювали афіші для есерів, малювали плакати партії народної свободи, чіпляли через вулиці транспаранти есдеків-меншовиків, розкидали летучки есдеків-більшовиків, після того закликали на мітинг федералістів.[288].

Втім, це ще було не все. Українська Центральна рада видала свій перший універсал.

Юрій Семенович Богуславський, наш колишній інспектор, прозваний Вахмістром, тепер уже не був ні інспектором, ні вахмістром. Він спішно виїхав до Києва представником до Центральної ради…

Ми — гімназисти — ретельно розучували «Не пора, не пора!», «Ще не вмерла», «Ми гайдамаки» — нові, не відомі досі навіть Туровському, пісні і бродили по місту з карнав-ками на користь утворення міської української бібліотеки.

Проте і для кожного з нас, зокрема, це літо минуло в діяльності гарячковій, патетичній і такій неждано новій.

Туровський і Теменко з головою занурилися у справи організації міської «Просвіти»[289]. Вони мали керувати в ній секцією молоді, з якої під орудою Івана Петровича Петроповича мав бути утворений національний хор. Туровський мав вести в ньому першого баса. Теменко розраховував у драматичному гуртку «Просвіти» дістати ролі Гриця, Петра й Івана.

Сербин ще навесні був обраний секретарем міської організації середньошкільників. Організація! Таж саме це йому й було потрібне! Він зрозумів, що все життя йому бракувало якраз організації. Молодь мусить жити тісно, дружно, об'єднана спільними інтересами! Інтересами своєї юнацької організації. Сербин скликав засідання, улаштовував збори, писав протоколи, листувався з київським центром.

Макар остаточно закинув залізничну бібліотеку. Там нічого вже було читати. Він виписав з Петрограда «Историю России» С. M. Соловйова і з Парижа через Стокгольм «Histoir ge Rewolution franзaise» Мішле[290] — і абсолютно ізолювався від миру сього над дванадцятьма тисячами сторінок, написаних різними мовами.

Кульчицький грав по великій. Гора-Гораєвський, призначений тепер замість барона Ользе комендантом міста, не вважав за можливе ходити до притулку пана Сапєжка і тому влаштовував грища у себе дома. Кульчицький грав між командирами полків, головними лікарями госпіталю, головними інтендантами та земгусарами з еполетами не нижче полковницьких. Треба признатися, грати стало важко. Витримки, якої було досить для прапорщиків з гімназичної лави, не вистачало проти кадрових офіцерів, провінціальних поміщиків та синків столичних фабрикантів. Кульчицький програвав і ходив чорний, як безмісячна ніч.

Зілов поступово набував високої слюсарської кваліфікації. Обминувши учнівський верстат, він став зразу підслюсарем на капітальний паровозний ремонт. Сяк-так це забезпечувало йому, матері і сестричці харчі до початку занять у гімназії. Що мало бути після того, Зілов уявляв досить туманно. Щовечора по роботі, від шостої до восьмої, за столиком під улюбленою абрикосою в садочку в Зілова збиралося чоловіка десять паровозоремонтних підручних, віком від шістнадцяти до вісімнадцяти. Верховодив поміж них брат Броньки Кульчицького — Кульчицький Стах.

Через два дні на третій, повертаючи з чергового рейсу С-815, на заняття приходив і Козубенко Федір. Інколи, соромлячись, заходила і тихенько сідала в кутку Катря Крос.

То були сходки ініціативної групи для утворення спілки робітничої молоді, робітників-підлітків — ні назви, ні статуту придумано не було. І не про це навіть на сходках ішла мова. Мова йшла про війну, про економічні взаємини держав, про міждержавні політичні альянси, про дипломатичні союзи та інші високі й світові матерії. Втім, особливий інтерес слухачів викликали повідомлення Зілова й Козубенка про те, що таке анексія і контрибуція, які є політичні партії та котрі з них за і котрі проти війни. Тут Козубенко неодмінно виймав пожовклий, потріпаний і на згинах протертий папірець, обережно розгортав його і ще раз, не поспішаючи, перечитував. То була перша відозва Ціммервальдської конференції. Більшовицька частина соціал-демократії — це була єдина в цілому світі партія, яка послідовно від першого дня війни виступала проти імперіалістичної війни, ні на які поступки за три роки не пішла і, навпаки, піднесла гасло перетворення війни імперіалістичної на війну класову.

— Так от, — згортав Козубенко папірець і знову обережно ховав його до записної книжечки. — Що ж таке є війна класова? На це найкращу відповідь дає нам той же товариш Ленін. А саме…

Саме на такій мові того вечора хвіртка з вулиці розчинилась і в двір, човгаючи солдатськими чобітьми, ввійшов вістовий.

— Котрий тут буде Зілов Іван?

— Я! — сказав Зілов.

Десятеро хлопців теж звелися і зблідли. Катря Крос дрібно затремтіла. Подібно було, що Зілова мали заарештувати.

Але то було тільки згадане вище повідомлення. Через дві години, тобто о дев'ятій вечора, з'явитися до етапної роти дев'яносто шість.

Призов? Мобілізація? Війна?

Хто ж був правий? Революція — це єдиний спосіб покінчити з війною, отже — нехай живе революція? Чи революція — це єдиний спосіб довести війну до переможного кінця, отже — нехай живе революція також?

Зілов розписався в великій прошнурованій і пропечатаній книзі. На наказі було написано: «секретно», — і військовозобов'язаний Зілов під загрозою воєнно-польового суду, не мав права сказати про те, в чому він розписався, жодній живій душі на світі. Тому він розповів це товаришам аж тоді, як вістовий, клацнувши закаблуками, зник за хвірткою…

ПЕРШИЙ ОБОВ'ЯЗОК

Ми бігли до роти з усіх кінців міста.

Ми були схвильовані.

Таки довелося, значить, і нам!

Ми кидали матерів, що заламували руки й падали непритомні. Похмурі батьки виходили провести нас на ґанки. Заплакані сестри бігли за нами до рогу. Чи ж відпустять до від'їзду, бодай попрощатися?

Серця билися, як на порозі незнаного. Передчуття, невідомість, хвильний образ тайни прийдешнього стискали їх.

Наші матері, проте, даремно зомлівали. Батьки могли не хмуритися і сестри не плакати. Ніхто ще не збирався посилати нас на позиції. Нас покликано для виконання інших обов'язків. Жорстокі й криваві бої вдарили по цілому фронту. Тисячі ранених падали щогодини. Величезні стаціонари нашого міста неспроможні були прийняти всіх. Під ударні госпіталі пішли всі, які були в місті, бараки, казарми й кінематографи. Нашу роту допризовників послано в розпорядження Червоного Хреста. Ми мали зустрічати летучки, що прибували просто з фронту, приймати з них ранених і розподіляти їх: легких — у бараки, важких — у стаціонари, середніх — у санітарні поїзди для відправки вглиб. Три роки тому ми вже виконували точнісінько це. Тоді ми прийшли самі, покликані патріотичним ентузіазмом. Тепер на наш патріотизм розраховувати не доводилося. Вирішено за краще нас просто мобілізувати. А втім, все це, і насамперед «секретність» цього, то був лиш надмірний ентузіазм нового комендантського ад'ютанта — вольноопределяющегося Віктора Воропаєва.

Вітька Воропаєв, залишивши на нашу вимогу гімназію, негайно вступив вольнопьором до армії, відбув місяць на фронті і оце щойно поручик Гора по-приятельськи витяг його до себе ад'ютантом. Тепер проводження всіх балів у нашому місті було покладено виключно на Воропаєва. Збігнев Казимирович Заремба місяць тому виїхав до Польщі головним інтендантом сформованого у Вінниці польського легіону.

Левко Репетюк теж залишив гімназію на нашу вимогу. Він подався до Вінницької школи прапорщиків і в грудні мав уже бути офіцером.

Летучки почали прибувати вночі. Вони прибували з інтервалами в сорок-п'ятдесят хвилин. Дільницю обслуговували чотири валки, а ранених не бракувало й на двадцять. Отже, летучку треба було зразу звільняти, щоб вона могла негайно ж повернути назад. Таким чином, за сорок хвилин треба було вправитися з десятьма пульманами. Це триста-чотириста чоловік. Нас було шістдесят. Десятьох забрала кухня, десятеро пішли в бараки, решта сорок приймали валки — по чотири чоловіка на вагон.

Летучка підходила — ми вже ждали її з носилками біля ніг. Поїзд ставав, і, похапавши носилки, ми кидалися до вагонів. Розподілом керувала тільки сестра. Лікарі були зайняті в бараках — там була зроблена похідна хірургічна.

Сестра, яка керувала розподілом, мусила поглянути на кожного раненого. Ранених у летучці було триста, носилок двадцять, а хвилин тільки сорок. Але то була досвідчена бойова сестра. Вона вимагала тільки одного — кожні носилки мусять пройти повз неї. Вона стояла під ліхтарем. Триста ранених — триста носилок одна по одній — густою чергою дефілювали мимо. Вона відкидала простирадло і кидала блискавичний погляд на розпростерте тіло Тоді слідуюче, тоді третє…

— Барак! — гукала вона. — Госпіталь!.. Вглиб!

І ми кидалися з носилками до бараків, до висланих госпіталями двоколок і машин, до глибинних санітарних ешелонів, що вистроїлися в кількості не менше десяти по другий бік військової рампи. Потім, з порожніми носилками, ми бігцем поспішали назад до летучки.

Прибула друга летучка. Потім третя. Над ранок прибула четверта. Після неї підкотила п'ята. То була та, що п'ять годин тому вже приїздила першою. Вона була заляпана кров'ю. Нових ранених доводилося класти на неприбрані після перших конки.

— Я не можу більше… — простогнав Сербин. — Коли кінець крові, каліцтву і смерті? Коли?!

Коли народ вирве революцію з рук міністрів-поміщиків! — відгукнувся Піркес. Він працював з Сербиним у парі, Сербин ішов попереду носилок, він — позаду.

Але носилки затримались, і задня пара — Кашин і Кульчицький — наскочила Піркесові на потилицю і теж примушена була спинитися.

— Та ну вас! Швидше! — розсердився Кашин. Але тут він почув Піркесові слова і остаточно розлютився. — Дурак! — закричав він. — Як ти смієш? Війна буде до переможного кінця…

— Лам-ци-дриця-гоп-ця-ця! — відгукнувся й Кульчицький. — Ану-бо, швидше, а то цей, — він кивнув на раненого з розкраяним черепом, — зараз перекинеться…

В цю хвилину вже і йому в спину наскочили носилки з Зіловим і Макаром.

— Ти сам дурак! — спалахнув Шая. — Запам'ятай на все життя: я проти вашої дурацької війни! Проти! Проти! Проти!

— Ти не смієш!

— Більшовики, — встряв Зілов, — теж проти цієї війни, але вони за справедливу війну проти капіталістів… класову війну…

— Плювати мені! — відгукнувся Кульчицький.

— А мені на тебе! Сволоч ти!

— Ти сам сволоч!

— Падлюка!

— Іди ти!..

— Мерзотник!

— Причепився чорті-чого! Ідіот!

— Я тобі в морду дам!

— Братики!.. — простогнав ранений. — Братики, несіть уже… змилуйтеся… одходю… нехай вже… Хоч коло дохтура вмру…

Та пробку помітила вже сестра. Двома стрибками вона була коло нас.

— Швидше! Без балачок! — тукнула вона. — Госпіталь! Вглиб! А цього в барак!

Ми похапали носилки й розбіглися в три кінці.

ОСТАННІ ГІМНАЗИСТИ

Фінальний матч цього сезону нам довелося грати пізно. Дерева вже стояли голі, повітря було холодне, але погода ясна. Осінь цього року затрималася. Був кінець жовтня.

В нашій команді відбулися великі зміни. Було введено двоє нових. На центр замість Репетюка став Теменко. Кульчицький перейшов в беки на місце Воропаєва. На капітана був обраний перший ентузіаст футболу Сербин Хрисанф.

Грати матч, проте, довелося тільки десятьом. Кульчицький раптом не прийшов. Він повідомив, що захворів. Це було дуже дивно, бо годину тому ми всі його бачили немовби живим і здоровим. Він повертався з міста, похмуро посвистуючи. Матч був із збірною одинадцяткою військовополонених чехів, розташованих у нашому місті.

Власне, весь цей матч — то була тільки данина любимій традиції. Обставини зовсім не були такі, щоб улаштовувати матчі й віддаватися спортові. Щоденно життя частувало новинами, фактами і подіями. І то були новини надзвичайні, факти приголомшливі і події майже неправдоподібні.

Перший Київської округи з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів вирішив передати всю владу Радам. Другий з'їзд козацьких частин прифронтової смуги ухвалив підтримувати Тимчасовий уряд. Третій з'їзд українських військових організацій визнав за єдину державну на Україні владу — Центральну раду…

Рефері засвистав, і ми вистроїлися по середній лінії. Новий центр, мовчазний і тихий Теменко, став ногою на м'яч. Морозець ніжно пощипував голі колінка й розстебнуті груди. Оркестру не було. Глядачів було зовсім мало. Дві сотні видужуючих на костурах, десяток сестер-жалібниць, півтора десятка санітарів і тільки купка рідних болільників — залізничних робітників. Серце стискалося смутно і тоскно. Де ви, прекрасні матчі минулих років?

Ми були готові. Ми глянули на рефері і кинули оком один на одного. Голкіпер Піркес, беки Туровський і… І нікого. Далі Зілов, Кашин, Потапчук, Семенко, Сербин і Макар Стара гвардія прекрасних футболістів. От ми і знову всі разом. От ми і знову кожний на своєму місці. Рефері подасть знак, ми почнемо, і радість мужнього, організованого грища поведе нас вперед, все вперед, на ворожий гол! Все буде так само, як і раніш. Серця стислися смутно.

Рефері засвистав. Теменко передав Сербину. Сербин перекинув з ноги на ногу і переслав сильним шутом Кашину на правий край. Лінія чехів ударила на нас. Вони були слабші, ми бадьорили себе, але гралося в'яло й нервово. На голкіперському майданчику, під самісінькими ворожими ворітьми, Теменко раптом зробив генц. Туровський марно прикривав напад, щоб Воропаєв одбнв м'яча, — Воропаєва ж зовсім не було. Тоді брав Зілов, виносив далеко наперед — Репетюкові, але центр не приймав, бо в Теменка був зовсім інший норов. Паса мусив приймати Сербин. Але коли він перекидав Жайворонкові, то м'яча перехоплював чеський напад, бо Потапчук, що був тепер на місці Жайворонка, був не меткий і за короткою пасовкою не встигав. Перший тайм кінчився один — нуль на користь чехів.

Ми загорнулися в шинелі й стали за вітром, під санітарний барак. Ми не смоктали лимонів — які там лимони! — і, хоча ніхто не дозволив собі напитися води, наша спортсменська дисципліна так підупала, що ми дістали кисети й запалили махру. Холодний вітер міцнів, з заходу наповзали кудласті хмари. На ніч можна було сподіватися негоди. Ми тихо й незлостиво перелаювалися. Були всі підстави програти й другий тайм.

Останнім до гурту підійшов Піркес. Він простував через поле з якимсь солдатом.

— Пізнаєте? — кинув на нього рукою Шая. — Го-го! Невже ніхто не пізнає?

Але ми впізнали. З ним був Яків. Солдат Яків Юринчук із Бидлівців. Дезертир віри, царя і отечества. Він був у шинелі, ватяній папасі з кокардою, але зовсім без погонів. Темні смуги невигорілого на сонці сукна відзначали місця, де погони колись були. За плечима, на ремені через груди, висіла в нього гвинтівка.

— М'ячика, значиться, ганяєте? — посміхнувся солдат Яків. — Ну, і що?

Ми кинулися до нього і тісно обступили з усіх боків. Кожному хотілося потиснути руку, зазирнути в очі, вдарити по плечу…

— Якове! Га-га!.. Хіба ви знову солдат?.. Де ви були? Як вам тоді пощастило?

Потапчук обняв його і почервонів:

— Яша! Яшко! Ти живий!

Яків посміхнувся і відповідав усім не то іронічно, не то соромливо.

— Живий, значиться!.. Не впіймали тоді: місяців з п'ять по лісах з хлопцями блукали… Самі, значиться, з'явилися, як революція, конешно, проізошла. Думали, прийшов, значиться, кінець! А воно, бач, яке діло… міністри з буржуями і до революції, значиться, присобачилися… Та тепер вже діло по-інакшому обертається. Не розщот фронтовикам гвинтівки кидати і по домівках розходитися. — Яків поправив ремінь і пересунув гвинтівку на плечі зручніше, — У фронтовиків думка, значиться, й самого Керенського, коли що, потрусити…

Ми вислухали це спокійно. Ми вже чували: «Без анексій і контрибуцій», «сепаратний мир», а також і «геть міністрів-капіталістів!»

— Вони кажуть, — знову заговорив Яків, сердито потоптавшись на місці й похукавши на змерзлі руки, — вони, значиться, кажуть: «Обороняйте революцію від німців!» Хо! А про саму революцію вони виражаються, що її німці підкинули, значиться, нам у запломбованому вагоні. Хо! Чого ж тоді її, революцію, від німців боронити, раз по-їхньому виходить, що вона й сама німецька? Ха!

— Га-га-га! — дружно зареготали видужуючі на костурах та санітари, що оточували нас кільцем. — Га-га-га! Туди твою бабушку, щоб не дригалася!

— На чорта, — розсердився Яків, — вона нам, панська революція? Як ми собі свою, солдатську й пролетарську, зробимо!..

— В «Окопной правде»[291], — підхопив Зілов, тісніше запинаючи поли шинелі проти вітру, — хороша стаття є про те, що солдатам ворожих армій воювати не між собою треба, а всім разом проти тих, кому ця війна потрібна: проти фабрикантів та поміщиків.

— Атож! Мир хижинам, війна двірцям! — компетентно відгукнувся хтось із натовпу.

— І Рада робітничих та солдатських депутатів…

— Та ти вище стань, а то не чутно! — гукнув знову хтось позаду. — Вилазь, вилазь вище, хай всі послухають! — загуло в натовпі довкола.

Стати не було на що і, підтримуваний кількома плечима, Зілов просто зіп'явся на футбольний м'яч. Все ж таки це було вище проти всіх на цілу голову. Почався мітинг…

Ввечері справді вдарив дощ.

Але ще до дощу, на останній лекції — була тригонометрія — до гімназії раптом з'явився штабс-капітан Дерев'янко.

Він ввійшов до класу просто серед лекції, — не спитавшись і грюкаючи чобітьми. Ми зірвалися «струнко». Він недбало кинув двома пальцями до козирка.

— Гражданин учитель, так що я повинен оцей самий ваш урок припинити…

Потім він клацнув закаблуками і обернувся до нас, хвацьки підтягаючи амуніцію. А була на ньому повна похідна офіцерська збруя: шабля, револьвер, планшетка з компасом, бінокль, термос і порттабак.

— Рота! — скрикнув. він на дзвінкому шепоті. — Смирно! Слухай мою команду!

Спокійно, без розмов, ми мали вийти з класів, спуститися в роздягалку, одягти шинелі і вистроїтися в гімназичному дворі. Далі, по чотири в ряд, околишніми темними вуличками, без жодних балачок, без куріння цигарок, пильнуючи абсолютної тиші й ладу, ми мали обійти передмістям і пройти до себе в етапну роту дев'яносто шість.

— Отечество, свобода і комісар Тимчасового уряду кличуть вас під гвинтівку! — закінчив наш ротний командир. — Понятно?

— Так точно, господин капитан!

Але капітан зашипів, озираючись на вікна.

— Тихо, чорти полосаті! Не на параді, душа з вас геть! У місті об'явлено стан облоги! На ципочках — арш!

Тихо, навшпиньках, але даючи крок «на місці», затамувавши дух, ми рушили з класу чергою. Всередині щось обірвалося, впало і потягло страшним тягарем униз повз нас, теж навшпиньках, тільки що не даючи кроку, пробирався тихий і блідий Федір Євгенович Мерцальський. Під ліктем у нього був журнал і підручник Кисельова. Він шмигнув повз нашу чергу і пірнув мерщій униз по сходах. Піфагорові штани, чортова драбина та всі інші теореми й аксіоми, здавалося, пішли за ним із нашого життя — навік.

Навшпиньках, мовчазні й бліді, ми пройшли крізь гімназію. Було тихо. Було абсолютно тихо. Ніколи ще, за всі сто дев'яносто два роки існування російської гімназії, в її стінах не було такої мертвої тиші. Двері всіх класів були розчинені, і на порогах стояли завмерлі педагоги. З-за їхніх спин визирали грона стрижених дитячих голів. Вони були з очима, широко розведеними, і ротами, розтуленими ще ширше. Вони не дихали.

Під годинником в роздягалці стояв Піль. І це було неправдоподібно, але, присягаємось, це було так: він стояв зовсім рівно, і ноги його не здригалися під колінками. Він був білий як смерть.

Надворі справді періщив дощ.

Втім, з дев'яноста трьох нас до роти дійшло, заледве півста. Чотири десятки — в темряві ночі, в шумі дощу — загубилися невідомо де…

Події, які примусили міського комісара Тимчасового уряду покликати під гвинтівку навіть нас, неповнолітніх гімназистів, були, проте, цілком поважні.

З Петрограда надходили відомості, для комісара ніяк не втішні. Робітники вимагали передати владу Радам, і з дня на день можна було сподіватися збройного виступу В Києві українська Центральна рада утворила «комітет охорони революції». Партії, які підтримували Тимчасовий уряд, утворили «комітет порятунку революції». Більшовики організували ревком. Робітники «Арсеналу» були готові до повстання. Але комісар Тимчасового уряду стягував з фронту вірні урядові козацькі частини, штурмові батальйони смерті, а також юнкерів офіцерських шкіл. І от у Вінниці — між Києвом і фронтом спалахнуло повстання збільшовизованого п'ятнадцятого полку. Він виступив на підтримку утвореного у Вінниці більшовицького ревкому. Вірні урядові юнкери і штурмові батальйони ударили на ревком і його військо. Кілька годин вже тривав жорстокий артилерійський бій.

В нашому місті гарнізон був вірний Тимчасовому урядові. То була комендантська рота поручика Гори-Гораєвського і георгіївські кавалери поручика Парчевського. Рота служби іскрового телеграфу підтримувала українську Центральну раду Але авіаційний парк викликав у комісара небезпідставні побоювання — там же верховодив більшовик Ласко. Ще гірше було з залізничними робітниками. Їх у місті було над п'ять тисяч. І хоча частина депо, розпропагована «Просвітою» і націоналістичними партіями, стояла за Центральну раду, робітники вагонних майстерень підтримували більшовиків.

Пан комісар міста мусив усе це зважити. Ще сотня багнетів, вірних Тимчасовому урядові, мовиться про гімназистів, звичайно, не була зайва.

Був вечір. Дощ перейшов уже на холодну і сльотну мряку. Вогке й змерзле місто причаїлося в сподіванні невідомих і тривожних подій.

Вокзал у центрі палав яскравими огнями. Там, у розкішних царських покоях, екстрено засідала Рада робітничих і солдатських депутатів під головуванням токаря Буцького разом із представниками громадських організацій та делегатами фронту. Результат мав бути один: або комітет порятунку, або ревком… В суміжній залі першого класу один коло одного тісно, один одному в потилицю, стояли солдати, робітники і городяни. Вони чекали на вирішення. На трьох вхідних до царських покоїв дверях, на три сторони, стояли три кулемети системи «максим» з трьома кулеметниками біля кожного. Проти кожного кулемета, просто грудьми на люфу, стояли юрби роззяв. Адже дев'ятеро кулеметників, перехрещені патронними стрічками і з бомбами при боці, то ж були — Лисичко, Ветерков, Куць, Збарек, Запорожець, Міхно, Мадюда, Іванов жонатий та Іванов нежонатий — всім же відомі стро-галі, слюсарі й теслі з вагонних майстерень. Під страшними стрічками, бомбами і наганами у них же були звичайні цивільні пальта, засмальцьовані піджаки. Це були перші червоногвардійці[292], яких бачило наше місто.

Територія авіапарку і територія вагонних майстерень потопали в цілковитій темряві. Завбачливі бортмеханік Ласко і машиніст Шумейко наказали тут електричне світло виключити. Лише по залізничних коліях, що розтинали й смужили вагонний парк, та вздовж насипу від авіапарку до залитого світлом вокзалу блимали несміливі й мізерні гасові каганці. То світилися сигнали на семафорах і розвилках. На один бік світло од них спадало зелене, на другий — червоне.

Ще ніколи так тихо не було над нашою станцією. Навіть коли налітали німецькі повітряні розвідники. Паровози не вигукували, маневровики не гриміли буферами, транзити не гуркотіли колесами на розвилках…

І тільки з трьох сторін здаля порушувано цей урочистий і моторошний супокій. Від військової рампи долинали удари кінських копит об дерев'яні вагонні долівки, і противна гармошка, захлинаючись і заздрячи, розповідала про те, як «ехал из ярмарки ухарь-купец, ухарь-купець, удалой молодец». Там стояв транзитний ешелон донців. Він послав своїх делегатів на засідання нашої Ради заявити, що донці присягли Тимчасовому урядові і присяги своєї не зламають… З другого краю, далеко з-за міста, раз по раз, по чотири вряд, чулися глухі з довгим і гуркітливим залізним відлунком гарматні удари. Але нони були не звідти, звідки ми звикли вже чути артилерійську луну. Гармати били не з заходу. Гармати били зі сходу. Вони били не з фронту. Вони били з тилу. З глибини самої країни. Це було чудно і лячно… То панцирники батальйонів смерті і юнкерів обстрілювали вінницький ревком і повсталий за Ради п'ятнадцятий піший полк.

З третьої сторони, з півдня, з бессарабських узгір'їв, здіймалася вгору, у височінь, рожевогаряча заграва на чверть небосхилу. То догоряв якийсь підпалений селянами панський маєток. Заграва стояла бліда, німа і непорушна, немов здійнялася і стала навік.

А втім, найголовніше було інше.

Між фронтом і нашим містом був розташований виведений з позицій на спочинок другий гвардійський корпус на шістдесят тисяч багнетів. Ї от на чолі з більшовицьким солдатським комітетом Кексгольмський та Волинський полки прямували сюди, щоб захопити наш залізничний, вирішальний для південного заходу вузол, підстримати повсталий Вінницький полк і рушити на Київ, на допомогу київським робітникам…

В закуті між вагонними майстернями та передмістям Вугольник в пітьмі ворушились якісь тіні, метушились люди — буяло притаєне і притишене, невідоме життя. З пригашеними ліхтарями тихо під'їхав паровоз. Він підкотив вагон і знову обережно, немов навпомацки, відійшов. Засув клацнув, ролик рипнув, двері гримнули, і серед приглушеного шепоту багатьох схвильованих голосів щось забряжчало рясно й знайомо. Так може дзвеніти тільки зброя.

То машиніст Шумейко приставив від авіапарку вагон із сотнею гвинтівок, патронами і гранатами. Червоногвардійці потай озброювалися.

В кутку біля блокпоста тіснився молодняцький гурток. Козубенко і Стах зібрали свою двадцятку й інформували про плани дій. Було майже поночі, все довкола принишкло. Козубенко шепотів, і далеко зі сходу раз по раз, чотири рази вряд, негучно схрипувала сталева гарматна луна… Непереможний внутрішній трепет сповнював кожного юнака.

Гурток стояв тісно. Поміж чорних та рудих просмальцьованих робітничих ватянок та полупальт блідо ясніли три сірі гімназичні шинелі. Козубенко жестикулював тільки лівою рукою, а права підтримувала на ремені гвинтівку з довгим тригранним багнетом. До багнета, як у значкового пішого взводу, був прикріплений трикутний прапорець. Коли чиясь цигарка, затиснута в кулаку, проривалася крізь жменю коротким неясним спалахом, — тоді на мить в оточенні скупчених і насторожених безвусих облич вирізьблювався і червоний трикутник з білими поспішними літерами:

— Але ж ми війни не хочемо. Ми хочемо миру! — непевно прошепотів хтось невидимий з темноти.

— Вірно! — погодився Козубенко. — А де ж той мир?

— За мир треба воювати, — сказав Зілов.

— Лютневу революцію, — сказав Козубенко, — теж зробили солдати і робітники, але буржуазія скористалася й сіла знову нам же на карк…

— Хлопці! — раптом схопився Потапчук. — Я пропоную насамперед піти обеззброїти гімназистів.

— Ну от! — відмахнувся Козубенко.

— Ненавиджу! Кому це потрібно? Ми прийшли не гратися, а битися за Ради й ревком!

— А я думаю, — сказав знову Зілов, — Потапчук говорить до ладу. Гімназисти, звичайно, розбіжаться й самі, але ж там сотня японських карабінок і тисяч п'ять патронів до. них.

— О! Правильно! — ляснув їх по плечах Козубенко. — Я зараз запитаю Олександра Івановича.

— Може, — спинив його хтось, — перечекати, що вирішать на вокзалі?

— Дурне! Таж тоді вже буде пізно!

Козубенко повернувся з Шумейком. Шумейко був підперезаний поверх демісезонного драпового пальта-кльош солдатським пояском з бляхою. При боці він підтримував незвичний маузер. Він уважно вислухав Козубенка, Зілова й Потапчука.

— Добре, хлоп'ята, надумали. Сто гвинтівок та п'ять тисяч патронів нам он як потрібні… Таж опасаюсь я, хлоп'ята, одного: їх сотня, а вас двадцятеро.

Піркес зневажливо пирхнув.

— Олександре Івановичу! — сказав Зілов. — Яка ж там сотня, коли от трое нас тут? І скільки розбіглося ще? А скільки ще не наважується?

Шумейко глянув на Зілова, на Піркеса, на Потапчука і раптом зареготав. Але — тихо, пошепки, самими вустами.

— Мазурики! — покрутив він Зілова за вухо. — Вам це, конєшно, краще знати. Одначе я теж так само думаю. Та тільки друга біда, хлопці: стрілянини ніяк знімати не годиться. Паніка вдарить. А на вокзалі Рада з Васею Буцьким сидить! Комендантська рота та георгіївці тільки на те й чекають, щоб наших похапать. Ні, хлопці, і не просіть!

— Таж сто гвинтівок і патронів же п'ять тисяч! — змолився Козубенко.

— У нас же гвинтівок тільки сотня, — печально сказав Стах. — А гвардії ми б і тисячу набрали…

— Олександре Івановичу! — зашепотів Козубенко. — От хрест святий чи, тьху ти на нього, без хреста, просто їй-богу, чи як його там, хай мене грім поб'є! Без пострілу! Просто на психологію! З маузера мене застрелите, коли спартачу!

Всі замовкли. Тільки швидко дихали. Було темно. Гармати зі сходу били так само — методично й розмірено — раз по раз, по чотири вряд.

— Крім того, — сказав Зілов. — Це ж три кілометри від станції. Паровозом ви нас до волочиського блока підвезете, а там ми пішака туди й назад. Право слово, Олександре Івановичу!

Шумейко мовчав. Він дослухавсь. Він роздумував. Сто гвинтівок і п'ять тисяч патронів! Це ж сотня червоногвардійців!

— Ну, Козубенко, гляди! Не подивлюся, що в батька твого за помічника три роки їздив. З маузера тебе застрелю. От із цього. Паняй на тендер!

Двадцятеро юнаків скинули гвинтівки за плечі й весело подерлися на тендер з усіх боків. Піркес ліз, сердито лаючись і комусь докоряючи. Він уважав це за гру. Він волів би негайно на барикади, на бій — за революцію, за Ради, за ревком. Як умирали паризькі комунари у тисяча вісімсот сімдесят першому році.

Шумейко дав хід, і паровоз обережно рушив уперед. На тендері з-під ніг посипалося вугілля, вітер дув рвучко і віддирав поли пальт, а зверху було похмуре, темне і вогке небо. Місто пропливало далеко в чорних обрисах і дрібних цятках ліхтарів. У вікнах домів майже ніде не світилося Станція була за тополями військової рампи, і її світла сюди видно не було. Потім рампа скінчилася, поплив мур матеріального дворища, і з-за нього рясно визорілися незчисленні вогники військових госпіталів.

Раптом паровоз страшно струснувся, немов зіп'явся на диби, і став. Хлопці вхопилися один за одного і всі разом посипалися на вугілля. Шумейко дав несподіване, аварійне «стоп».

— Що трапилося? Що таке?

Але тільки змовкли поршні, інші звуки вдарили сюди, на паровоз, звідти, з темноти. То були рясні людські вигуки. Шумейко стояв на приступці, світячи запаленим клоччям, як факелом. Назустріч тремтливому полум'ю забагрянилися обличчя і заблищали багнети. Паровоз стояв, оточений натовпом озброєних робітників, майстрів з авіапарку та невідомих різноодіжних солдатів.

— Шумейко! Ти?

— Я.

— Ну, щастя, що став, а то б стріляли!

На паровоз поліз молодик у шкуратянці й авіаторському чорному пиріжку. Це був бортмеханік Ласко.

В руці він тримав звичайний кондукторський ліхтар.

— Жодного паровоза під парами в депо. А ти це куди? З хлопцями?

Шумейко пояснив.

— Повертай назад. Наказ ревкому тобі: поїхати до Гніванського мосту!

— Це ж вісімнадцять кілометрів!

— Авжеж! Ближче б було — пішки дійшли б.

Справа була така. Військо Тимчасового уряду, що обложило Вінницю, довідалося про рух двох гвардійських полків, керованих більшовиками. Вони посадовили юнкерів на броньовик і погнали його до мосту через Буг. Коли попсувати міст, тоді гвардійцям пішки та плавом перебиратися ген скільки часу. За цей час юнкери і батальйони смерті та козаки встигнуть покінчити з ревкомом і повсталим п'ятнадцятим полком. Треба було сідати на паровоз і гнати кур'єром туди — не-допустити юнкерню до мосту.

— Ну, хлопці, злазь з паровоза! — гукнув до козубенківців Шумейко. — Таке діло: буду повертать. Чи той! У тебе людей скільки? Може, заберемо і цих?

— Наших півста. А ваших чоловіка з тридцять є та ще пристало фронтовиків з госпіталів усяких видужуючих — чоловік сорок. Навіть персонал медичний є! — Ласко весело запишався. — Доктор наш, Іщенко, не забув, сестрицю-добровольця з бинтами й йодом прислав. І гвинтівок у нас сотня, і кулеметів три. Гімназистів треба негайно роззброїти. У вас же гвинтівок тільки сто?

— Командир! — гукнув голос знизу ображено і сумно. — Кулеметів у нас треба щитати тільки два: третій, чортова душа, якийсь японський!

— Як так, то й так! — не роздумуючи, вирішив Шумейко. — Злазьте, хлоп'ята. Гуляйте далі пішки. Тільки глядіть, щоб гвинтівок принесли сто і без жодного пострілу!

— Гей, слухайте! — гукнули зразу вниз Зілов і Потапчук. — Хто про кулемет казав? У вас що, японських патронів нема? Так зараз будуть.

— Та патронів, їх чорті-скільки є! — ще ображеніше і ще сумніше відгукнувся невидимий. — Та машинка сама з якимсь секретом. Кулеметників у нас, бач, нема. Ну, з «максимкою», звісно, справимося. А от до цього ніхто й не втямить, як його приступитися. Японська якась машинка!.. Думка є покинути його тут…

Піркес скочив із приступки на землю і рушив до невидимого на голос, навмання. Серце його заколотилося схвильовано й тривожно.

— Не треба кидати. Де ви? — він впіймав когось за рукав. — Де кулемет? Я японський знаю. Покажіть сюди. Присвітіть, будь ласка, товаришу Шумейко!

Шумейко вихопив нового клоччя, вмочив у гас і запалив просто з жару топки. Факел спалахнув ясно і тріпотливо.

Так. Це був він. Новенький станковий «япончик» зразка тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. З нього ще ніхто ніколи не стріляв. Точно з такого кулемета ми вправлялися в стрілянині на стрільбищі. Шая навіть розбирав його і чистив.

— Він! — сказав Шая і аж задихнувся від хвилювання. — Я їду з вами. А де патрони?

— Чи ба, хлопче! — гукнув хтось із темноти, — Значить, разом?

— Якове, це ви?

— Атож… Керенському будемо сипати!

— Швидше, швидше! Гаятися часу нема.

Шумейко побіг запалити ліхтарі. Без ліхтарів у далеку путь рушати було небезпечно. Козубенківці тим часом вже позлазили. Хлопці Ласка обліпили паровоз, як виноградні ягоди в гроні. Вони обсіли тендер, тіснилися в машиністській будці, розмістилися на містку довкола паровоза. Багнети настовбурчилися їжаком. Шая примостив кулемета під грудьми паровоза — люфою просто туди, вперед, у невідомість, у небезпеку. Ліхтарі засвітились, і за схрещеними лезами променів і Шая, і кулемет сховалися невидимі. За Шаїною спиною, ховаючись від стрічного вітру, притулилася тоненька фігурка, єдина тут поміж червоногвардійців жіноча постать. Це була дівчина з великою сумкою на ремені через плече і маленьким червоним хрестиком на білій пов'язці через лівий рукав. Милосердна сестра-доброволець, прислана завбачливим лікарем, більшовиком Іщенко.

— Давай!

Шумейко дав хід, паровоз скреготнув, рушив, зразу набрав ходу і за хвилину майнув за ріг військової рампи. Ще за хвилину він проминув міст біля одинадцятого полку…

— Піркес! — Шая здригнувся. — Піркес, це ви?..

Вітер бив просто в груди, свистів у вухах, деренчав спинками ліхтарів, вищав між шлангів у пожежному ящику. Людський голос почути було неможливо. Тим паче — жіночий. Але ж цей голос був надто близько — тут, поруч, за спиною — і вуста дівчини припали Шаї майже до щоки.

— Крос?!

— Ах, Піркес! Я така рада… що й ви тут! — прокричала дівчина, притулившись до Шаїної щоки, бо інакше не було чути. — А то самій мені… було навіть… якось моторошно… відразу…

Шая радісно зареготав, зареготав на повний голос, але то був немовби шепіт: паровоз гуркотів, гримів і, хитаючись, як на хвилях, линув шістдесят кілометрів за годину.

— Що? — не дочула й перепитала Катря.

— Нічого! — вітер зривав слова з самих вуст і кидав їх невідомо куди, десь, мабуть, у поле, за десятки кілометрів. — Нічого! Я… просто… засміявся… — відповів Шая так само, як говорила вона, майже притулившись устами до щоки.

— Але Шая стриматися не зміг і притулив губи до щоки вже й зовсім тісно…

Короткими стрибками паровоз переплигнув кілька розвилок, і блискавичним фейерверком мигнула мимо станційка Браїлів[293]. Довкола знову була тільки чорна і глупа ніч. Паровоз майже безперестанку подавав сигнали, і свисток ревів. Але тут спереду, під грудьми паровоза, гудіння майже не було чути — вітер зривав гуд із свистка і жбурляв геть назад далекою туманною луною. Шая ледве тримався, вкліщившися ногами в поручні й руками в ребра вузенької площадки. Втім, він на мить звільнив-таки руку, знайшов Катрину і потис.

— Ви пробачте, — прокричав він, — Крос… що я тоді… восени… так і не приніс вам… обіцяних книжок…

Катря відповіла на потиск і притулилася до його щоки.

— Нічого! — почув він. — Я дістала сама… У Колі Макара… А ви читали… щойно на вокзалі… розкидано відозви… київських… більшовиків?..

— Га?

— Готується… повстання… «Арсеналу»!..[294]

Вихор раптом спав, і стало чути, як стугоніли колеса на стиках рейок, паровоз враз зменшив швидкість. Від раптової зміни ритму Шая мало не скотився на полотно. Катрині руки вчасно підхопили його за поли шинелі…

Кампанію роззброєння було виконано так.

Коли сірі обриси казармених будівель забовваніли з ночі, туманно мерехтячи запітнілими вікнами, Зілов з Потапчуком пішли вперед. Козубенко з іншими хлопцями йшли позаду, кроків сорок оддаля, невидимі в темряві осінньої ночі. Дощ знову почав накрапати.

На ґанку роти стояв вартовий.

— Хто йде? — полохливо скрикнув він і зразу оступився назад. То був Пантелеймон Вахлаков. Він змок, змерз і взагалі не був пристосований до військового й самостійного життя. Вигляд у нього був жалюгідний і мало войовничий. Він страшно зрадів, пізнавши товаришів. — О! Хлопці! Ну, слава богу! А ми думали, ви теж утекли! Чоловік тридцять втекло… Ну його к чорту! — мало не заплакав він. — Може б, справді додому піти? Ви як думаєте, хлопці?

Зілов і Потапчук пройшли повз нього. Тоді миттю підскочили ззаду, затулили рота й скрутили руки назад. Сердешний Пантелеймон тільки гикнув і негайно ж зомлів від несподіванки й переляку. Хлопці поклали його на ґанку і рушили всередину.

Казарма була яскраво освітлена. Сотня чистеньких японських карабінок стояла в козлах під стіною одна в одну. Ціла гора бляшанок з патронами висилася поруч. Двоє вартових крокували вздовж — туди й сюди. То були старший Кремпковський і Хавчак. Решта згрудилася посередині. Вони зсунули старі матраци — мішки, які ми кололи замість німецьких животів, — і лежали на них, нероздягнуті, в шинелях і з патронниками на поясах.

Рота гімназистів була в стані тривоги й бойової готовності. Тісним гуртком збилися півста новоспечених солдатів. За вікнами казарми була ніч, невідомість і недалека гарматна стрілянина. Гімназисти курили і пошепки стривожено перешіптувалися.

Зілов смикнув гвинтівку з-за плеча і скинув її на руку.

— Гей! — гукнув він і не впізнав сам свого враз загрубілого й захриплого голосу. — Ні кроку з місця! Хто зробить крок до гвинтівок — стрілятиму!

Як один, всі скочили і сполошено притулилися один до одного. Хавчак зойкнув, кинув рушницю і впав.

Але тут всі впізнали Зілова, і цілий вибух найдобірнішої лайки полинув на його голову:

— Ідіот!.. Що за жарти!.. Сволоч!.. Як ти смієш? В морду йому!

— Їй-богу! — загорлав Зілов знову, остаточно чужим і невпізнанним голосом. — Я серйозно! Ні кроку до рушниць!

Але тепер уже всі й самі зрозуміли, що щось не так. З коридора раптом один за одним вбігли чоловік двадцять озброєних і, вистроївшись півколом, теж скинули гвинтівки на руку.

Спантеличено й злякано гімназисти відступили і збилися ще тісніш. Гвинтівки стояли в козлах. При боці в них були тесаки. На грудях кожний мав якусь розетку. Розетки були жовто-блакитні, біло-малинові, навіть триколірні і червоні. Вони були за Центральну раду, за Річ Посполиту[295], за конституційну монархію чи за республіку взагалі і об'єдналися для оборони Тимчасового уряду. Два десятки гвинтівок дивилися на них — вони відступали назад і полотніли. Втім, страшні були й не гвинтівки. Страшніше було інше. Проти них, попереду тих, стояв Ваня Зілов — однокашник, колега, свій…

Зілов стояв білий і закусивши нижню губу. З-під козирка він похмуро оглядав усіх. За ним стояв Потапчук, теж з гвинтівкою на руку, весь червоний, і одвертав очі набік. Він ніяковів. Он же Теменко, Кашин, Туровський… Кілька годин тому Туровський підказував же йому, Потапчуку, що таке тангенс, котангенс і як вичислити обсяг і поверхню сферичних тіл…

Сербина, Макара і Кульчицького Броніслава в гурті гімназистів не було.

— Руки вгору! — прохрипів Зілов. Гімназисти підняли руки вгору і опустили голови.

Але в цей час всі здригнулись і двадцять затворів клацнули поспішно як один. Там, за перегородкою, що відділяла унтер-офіцерський закут, раптом розітнувся брязкіт розбитого скла. То штабс-капітан Дерев'янко вибив шибку і втік У ніч.

Сотня гвинтівок і п'ять тисяч патронів були здобуті хлопцями Козубенка без жодного пострілу, як наказав червоногвардійський командир, машиніст Шумейко.

БАТЬКІВЩИНА

Тепер принаймні він знав, що він дезертир. Отакий, як, скажімо, солдат Яків.

Ні, не такий. Солдат Яків дезертирував із царської армії, не схотівши брати участь у війні поміщиків і капіталістів. А з якої армії і від яких гасел дезертирував він? Це достеменно не було йому відомо.

А трапилося все це так.

Коли, вийшовши тихо з гімназії, рота обережно поринула в завулки передмістя, Сербин раптом помітив, як хтось — у тумані та мряці він не зміг навіть розібрати, хто саме, — тихо відійшов від рядів, спинився біля тополі і розстебнув шинель. І Сербина враз обсипало сухим жаром і облило холодним потом. Він зрозумів. Це було навмисне. Тому нічого не було потрібно. Він тільки вдавав, щоб, прикрившись цим… утекти. Потім ще хтось раптом схилився до ноги, немовби в нього розв'язався шнурок на черевику. Сербин простежив за ним одним оком. Той пропустив всі ряди — клятий шнурочок все не зав'язувався; ряди пройшли, а він так і залишився в тумані позаду.

І, нарешті, просто перед ним крокували Зілов, Піркес і Потапчук. Вони йшли, нахилившись один до одного, і пошепки перебалакувалися. В цей час перед ними був місток між слободою і територією дев'ятого полку. На цьому містку ми колись билися з солдатами, що хотіли арештувати нас за грабунок патронів. Місток був вузький, тільки на двох у ряд. Треба було на ходу перестроюватися по двоє. Зілов, Піркес і Потапчук немов загаялися. Вони затопталися на місці, і задні немовби відшовхнули їх. Вони відійшли набік, немовби для того, щоб усіх переждати. Але збоку були кущі глоду. Вони прихилилися за них, а потім їхні шинелі метнулися в завулок — до міста, назад…

Перше Сербинове бажання було — кинутися й собі. За ними. Назад. Він навіть зробив крок убік. Але зразу ж він і спинився. Вони ж його не покликали?..

Йому аж у горлі зробилося солоно.

Нізащо! Нізащо він не піде напрошуватись! Нехай!

І тоді він наважився сам. Приключки він довго не шукав. Він ужив щойно вивіреного способу. Він теж нахилився зав'язати черевики. Але тут він побачив, що він же в чоботях і зав'язувати не було чого. Тоді він випростався, відійшов до тополі і розстебнув шинель.

Він був один, сам — завжди сам! — і довкола було тихе, темне, поснуле чи причаєне місто. Навіть не валували пси. Фу, чорт, як на світі самітно жити!

Отже, він — дезертир. В першу ж годину покликання до військових обов'язків. В ім'я чого він дезертирував?

Сербин зосередився і присилував себе згадати всі аргументи солдата Якова, єдиного дезертира, якого він знав. «Осточортіло… Остобісіло… кому воно потрібно… поміщик на фронт не йде… жиріє і багатіє… без анексій і контрибуцій… Нам ця війна без інтересу…» Це були слова Якова. Сербину вони були холодні. Він просто був проти війни. Він не міг цього зносити — руїна, знищення, страждання, кров, смерть. Годі! Йому ж тільки сімнадцять років! Він хоче жить! І щоб довкола теж було життя! Правда, він знав, власне, він відчував, що на світі, в житті людини, є — мусить принаймні бути — щось таке, велике, прекрасне й найважливіше, за що людина може руйнувати, згодна страждати, навіть піде на смерть. Це безперечно. Але — що?

За що, скажімо, вмер би він — Сербин Хрисанф?

От Зілов, Піркес і Потапчук, вони вже знають — за що! Вони ж пішли. Не покликали, чорти!..

Втім, Сербин догадувався, куди вони пішли. Вони з цим і не ховалися, власне. Скільки вже днів вони розповідали про те, що залізничники організовують Червону Гвардію для оборони Рад, і вони думають до неї записатися. Отже, Червона Гвардія? Це Сербину не зовсім було зрозуміло. Росія — це він знав. Україна — також, здається, було зрозуміло. Монархія і республіка — в цьому він, безперечно, розбирався. Потім, значить, народність і демократія — ще б пак! Сербин ненавидів всю цю зграю буржуазії — всіх тих поміщиків, фабрикантів і особливо дворян та аристократію. Він за робітників і селян. Це безперечно. За революцію!.. Ага! Оце ж воно й є! За революцію! За революцію він може піти і на страждання, і навіть — в горлі стислося, — навіть на смерть. Барикади, руїни, страждання, він — і над ним тріпотить по вітру прапор. Гранати вибухають, кулі свистять, вогонь і дим! І він падає, пробитий коло серця. Друзі підхоплюють його. Музика… Ні, де ж на барикадах музика? Він просто каже: «Друзі, я вмер за революцію!» І от останнє зітхання… Бідна, бідна мама, її Христя вмер… Ах, мама! Вона ж зостанеться одна, сама. А вона так любить свого Христю. І вона ж уже старіє. Хто нагодує її, хто потурбується, як вона постаріє та заслабне? Хто закриє їй очі, коли вона вмре?

Мами зробилося так жалко, що Сербин зрозумів, що нікуди і ні за кого він вмирати не піде.

Він дезертир.

Сповнений зневаги, презирства й огиди до себе самого, Сербин рушив назад. «Тобі, Хрисанфе Захаровичу, так і вмерти вічним гімназистом!»

На вокзалі була страшенна тіснота. Перони були забиті юрбами солдатів різних частин і родів зброї. Адже щоп'ятнадцять хвилин до перону підкочував новий поїзд чи ешелон. На Москву і на Петроград відтягувалися з фронту війська. На всіх входах і виходах вокзалу чатували козацькі патрулі. До третього березня дев'ятсот сімнадцятого року вони були вірні цареві. Тепер вони були вірні Тимчасовому урядові. В залі першого класу було стовпотворіння вавілонське. В сусідніх царських покоях засідала Рада. Там вирішалося надзвичайне питання. Питання, від якого зразу мало змінитися все, все зробитися іншим і інакшим. Комітет порятунку чи ревком! Тимчасовий уряд чи Ради! Коаліція чи більшовики! Війна чи мир! Народу набилося так тісно, що ніде було пройти. Люди стояли одне коло одного в задусі й парі — і ждали. Солдати, робітники, інші громадяни.

Біля самісінького входу до зали Сербин враз наштовхнувся на Броньку Кульчицького. Він сидів на лаві з якимись речами поруч. Як радісно побачити свого! Значить, і Бронька Кульчицький втік? Ах, ні! Він же захворів і не був ні на матчі, ні в класі, ні там..

— Здоров! — підійшов Сербин. — Ну, що нового чувати?

Кульчицький був похмурий і злий. Крім того, він був незадоволений з появи Ссрбипа.

— Нового?.. Есть такие слухи, что Николай Второй заделался царем на станции Попелюхи…

— Та ні, я серйозно…

— Серйозно ж.

— А куди ж це ти тепер вибрався? Це бідони твої?

— Мої. Грошей, ти знаєш, скільки потрібно? Вагон грошей! Взяв я, значить, у батька меду два бідони. Завезу до Києва, продам. Там продовольча криза, і за кожний бідон мішок керенок дадуть. Буду спекулянчити.

— А що ж ти сказав батькові?.. Для чого тобі мед?

— Нічого не сказав… Пішов до льоху і взяв.

Помовчали.

— У тебе ж стільки грошей було…

— Було. А тепер ноль цєлих. Хто ж тепер в карти гуля? Революцію, фраери, захищають. А нащо вона їм? Карасі…

Зала гула тихо, але незадоволено. Тепер це вже стало ясно всім: у Раду пролізли чужі. Всякі там трудовики, федералісти, поступовці[296], меншовики. Продали Раду кровопивцям і Керенському. Розігнати її! Щось робітників і солдатів у ній мало. Все більше канцеляристи. Отут нехай засідання роблять. Просто у залі. Серед нас! Серед солдатів і робітників!

В кутку біля дверей до дамської убиральні був зроблений невеличкий поміст, запнутий короткою завісою, наспіх змайстрованою з штофних портьєр із царських покоїв. То член виконкому, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди Аркадій Петрович наближав мистецтво до мас і низів. Щовечора для солдатів і взагалі для всього вільного народу тут відбувалися короткі «летучі» концерти. Але сьогодні актори Аркадія Петровича раптом самі обернулися на солдатів. Вони взяли гвинтівки і стали на сторожі. Аркадій Петрович теж стояв на сторожі своїх обов'язків. Піль був посадовлений до акомпанементу, Аля і Валя Вахлакови вистроїлися в ряд з Аркадієм Петровичем на авансцені.

Аркадій Петрович простягав руки вперед до зали, очі його спинялися, брови трагічно збігали вгору під саму лисину:

стогнав Аркадій Петрович.

схлипували Аля і Валя.

Усі втрьох вони щодуху скрикували. Лисина Аркадія Петровича бралася від того рясним потом.

Валя мерзлякувато кулилася і з мукою давала на це свою згоду.

Що могла Аля проти цього вдіяти? Вона тільки щулилася й добиралася басовитих нот.

дискантом вібрував Аркадій Петрович. Він благав. Він готовий був стати навколішки, прослатися під ноги. Аби повірили:

Він робив описовий жест на захід, в бік фронту:

Піль натискав педалі і брав патетичний мажорний акорд…

Від цього було так соромно, що Сербин поспішив вийти геть.

В тунелях, у багажній залі, в залі третього класу — скрізь відбувалися невеличкі й короткі мітинги. То промовляв солдат, то робітник, але найбільше промовців було з телеграфістів, панків з червоними хрестами на рукавах чи в кашкетах з кокардами міністерства народної освіти. Вони закликали до спокою й революційного порядку. В кутку біля білетних кас третього класу в натовпі солдатів з білими бинтами по околичках кашкетів та жовто-блакитними петличками на ковнірах — то були частини Центральної ради — Сербин раптом побачив сіру гімназичну шинель. З її кишень густо стирчали газети, брошури й книжки. Макар!

Макар промовляв.

— Товариші! — промовляв він. — Буржуазія навмисне роздмухує національний шовінізм. Вона хоче розколоти лави трудящих. Тільки пролетарський інтернаціоналізм може вивести людство з тупика світових суперечностей, міждержавних незлагод і імперіалістичних воєн! Українські соціал-демократи і українські соціал-революціонери такі ж неправі, як і російські есдеки, російські есери чи єврейські бундівці. Тільки більшовики, вимагаючи передати всю владу робітничим Радам…

Його мову, здається, мітинг розумів не дуже. Але з Макара попервах було досить і того, що він сам себе розумів нарешті зовсім добре. Він навіть ні разу не сказав свого «взагалі».

Сербин відчув, як йому стає холодно, як замерзають і терпнуть ноги. Революція! Єдиний порив народного протесту! Свобода, рівність і братерство! І раптом більшовики, меншовики, есдеки українські, есери українські, есери російські. Ще й єврейські бундівці!

— Господи! Я нічогісінько не розумію! — він вхопився за голову і мало не з плачем кинувся геть.

Але рев натовпу в цю секунду спинив його.

— Геть! — заревів натовп з двоколірними петличками. — Геть більшовиків!

Макар якось немовби підплигнув і зразу зник — потонув у юрбі. Його смикнули за ноги й стягли з лави геть. Потім кілька кулаків і козацьких нагаїв зметнулися догори і впали униз. Макара почали бити.

Сербину потемніло в очах. Він захитався і, нічого перед собою. не бачачи, кинувся товаришеві на допомогу…

Солдат Яків Юринчук лежав ліворуч від мосту. Йому було добре видно міст і кроків з тисячу залізничної колії. За тисячу кроків колія губилася в переліску. За переліском була станція Гнівань. Високі прокурені димарі висилися там з гущавини дерев. Навпроти станції була цукроварня.

На станції тихо, немов пошепки, чахкав паровоз. Юнкери прибули вже з півгодини.

І от Яків раптом побачив їх.

Вони знялися враз з гущавини кущів і, дико закричавши, побігли до мосту. Чотири «льюїси» враз загуркотіли часто і близько, їхній приціл упав уже на наш берег, майже по лінії нашого цепу. Юнкери бігли й кричали: «Слава». Це була українізована школа прапорщиків, що підтримувала Центральну раду. Сили Центральної ради з'єдналися з силами комісара Тимчасового уряду проти більшовиків.

Центральна рада вже видала і другий, і третій універсали. Вона не хотіла сваритися з Тимчасовим урядом. Вона сподівалася дістати пристойну автономію з рук Установчих зборів.

Юнкери не добігли до мосту кроків з двадцять і залягли. Їх зустрів рясний вогонь. Двоє залишилися на полотні. Але Шая спізнився. Він натиснув спуск аж тоді, як це вже не було потрібно, — юнкери лежали вже в приколійному рівчаку.

Шая спізнився тому, що саме в цю мить, від криків «слава», раптом подумав про те, що це ж біжить саме та школа прапорщиків, в якій перебуває і Левко Репетюк. З прокляттям на свою неуважність Шая урвав запізнілу чергу.

Але тут юнкери відкрили скажену стрілянину. Торохкотіло чотири «льюїси», пачками били щонайменше три сотні рушниць.

Солдат Яків зойкнув і припав за кущем. Цівка крові зачервоніла з-під рукава на раптом недвижну праву руку. Наш цеп сидів в окопах. Але ж ці окопи були пристосовані для того, щоб приймати бій з заходу, а юнкери били зі сходу. Вони били окопам у тил. Катря перебігла з-за куща ззаду і впала поруч з Яковом. Хутко-хутко вона почала розрізати рукав, що на очах намокав темним і парким… Куля була дум-дум…

«Цікаво, — подумав Шая, — хто ж кого поцілить: я Репетюка чи Репетюк мене?»

Юнкери зірвалися і побігли знов. Гвинтівки вони тримали в лівих руках, а правими розмахували над головами.

В правих були затиснуті гранати. «Льюїси» татакали невмовчно. Наші правофлангові «максимки» гаряче вдарили по мосту. Три юнкери беркицьнули, один з них ковзнув під поручні і шубовснув у річку. Лівий фланг мовчав. Тепер вже йому треба було ждати: перші дві ферми були в профілі власного цепу, — адже окопи грудьми дивились на захід, а не на схід… Друга сотня юнкерів знялася з рівчака й побігла вслід за першою.

І от тут, в цю секунду, Катрі, схиленій над пораненим, Яковом Юринчуком, зробилося страшно. Вона зрозуміла: втративши десятків зо два людей, три чи чотири сотні юнкерів перебіжать цей коротенький міст через цю жалюгідну вузеньку річечку. Нехай тоді кожний із них кине одну гранату, і від усього чсрвоногвардійського загону не залишиться й душі. І Катря на мить озирнулась.

Але Катря не побачила того, що насправді було позаду: ні грабового зрубу, ні піскуватого згірка, ні села Демидівки віддаля. Замість усього того Катя раптом уздріла, що позад їхнього ріденького цепу неначе стоїть, створюючи їм тил, другий цеп — могутній і незліченний. Катря знала в обличчя мало не кожного робітника вагонних майстерень — і от вона могла би присягти, що там, у другому цепу, вони були всі до одного. І не тільки вагонні майстерні з токарем Буцьким. Разом з ними було й депо. Он же був машиніст Шумейко, молодий кочегар Козубенко, слюсарський учень Кульчицький Стах. Потім ще і ще — цих машиністів, помічників, слюсарів і ремонтників Катря чудово знала, либонь, кожного на прізвище. Потім був авіаційний парк на чолі з бортмеханіком Ласком. Потім Катря побачила Ваню Зілова з старим батьком, а з старою матір'ю — Петра Потапчука. Далі був Макар з усіма трьома братами — раненим, полоненим і вбитим, а також із старим батьком-інвалідом, що проїздив на паровозі кочегаром, помічником і машиністом сорок один рік…

Але позаду другого цепу було ще щось — і серце Катрине зробилося велике, як цілий світ Там далі, де ото немовби мало собі бути прибузьке село Демидівка, — там стрімко висилося у величезних і невимірних контурах і обсягах щось надзвичайне, щось прекрасне, щось велетенське, щось таке, про що важко було навіть подумати, що таке надзвичайне, прекрасне і велетенське може бути!.

Але, товариші, отже, воно є. Це надзвичайне, прекрасне і велетенське існує. І це вже дійсність.

Катря кинула тільки короткий погляд, але розглянула все до найменших деталей і зрозуміла, що то таке. Вона тільки не встигла оформити свою думку в слово. Бо найкоротше слово, яким можна визначити це «щось», має аж дев'ять літер.

— Одарку… — прохрипів поруч солдат Яків Юринчук, — Одарку там побачите… може… колись… А прокламацію тую… я, значиться, приніс… від робітників… з Петею… Потапчуком була у нас згода… За владу Рад…

Катря кивнула, — юнкери якраз вибігли на третю ферму, — і в цей час Піркес натиснув спуск і заспівав.

Ніколи ще так весело не було Шаї Піркесові.

«Япончик» рвався з рук, вихлопи били в лице, гуркіт перестав бути чутний, юнкери-сипалися з ферми просто в воду, було тихо, як ніч, і тільки Шая співав високим і гучним — вищим і гучнішим за весь світ — голосом:

Він співав чорного ворона, чорний ворон вився просто перед ним, і він випускав стрічку за стрічкою просто в навісну, прокляту птицю — нехай не змахує своїми чорними крилами над нашим ясним і прекрасним життям…

Куля вдарила Шаю просто в груди. Він підплигнув і звалився навзнак.

Але червоногвардійці виплигнули з окопів, і все, що зосталося ще на мить від Шаїної свідомості, заповнилося веселим і могутнім криком контратаки, і останнє, що він побачив, була Катря, яка припала до його кулемета, — і «япончик» бився, тремтів і гуркотів довгою чергою випалів у її руках.

Юнкери повернули й побігли назад.