Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ЛЮТОГО ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТОГО РОКУ

Кінець!

Він був один — їх четверо: карабіни напоготові, на них широкі тесаки, при поясах по чотири гранати і величезні сталеві каски над сіро-зеленавими шинелями. А за парканом, уздовж вулиці, їх сунула вже ціла орава — волокли кулемети, котили бомбомет, прогуркотіла мортира. Вони йшли валом і зразу ж заливали все навкруги — звичне, рідне, своє — чужим і незнаним: чужий одяг, чужа зброя, вигуки команди чужою, незрозумілою мовою. І цілий світ довкола враз став невпізнанний, наче не свій.

— Форвертс![298] — підштовхнув прикладом найближчий, коли Козубенко на мить затримався біля хвіртки. Якби ж то не проти чотирьох карабінів, а просто на кулаки!

Ранок був вогкий, пронизливий, але хмари от-от мали вже розійтися, і тоді визирне сонце — тепле, яскраве, березневе. Земля лежала окіл чорна й масна — сніг залишався ще тільки по рівчаках та у затінках.

Сталося це так. Коли колона окупантів перетяла колію і вони з Шумейком, кочегар і машиніст, покинувши непотрібний вже паровоз, побігли у цеп, червоногвардійці саме залишали насип і відступали до міста. Треба було поспішати, поки до станції не прорвався німецький панцирник, — тоді він відріже червоногвардійців від частин, що відходили на північ, у Браїлівські ліси. Їх бігло тільки сімнадцять: вісім гвинтівок, шість наганів і в інших гранати. Вздовж залізниці якийсь очманілий фурман гнав візок геть від небезпеки. Шумейко порубав посторонки, скочив на коня і помчав назад. Він гукнув, що майне тільки на хвилинку до ревкому, спалить папери і зразу ж наздожене. І червоногвардійці побігли просто через сади, униз — до шляху на Станіславчик[299]. Козубенко навмання плигнув через якийсь паркан, і, як навмисне, це якраз був тітчин садок. А хвора мати от уже скільки днів ночувала в сестри. Він мусив поцілувати матір на прощання!.. Козубенко зразу побачив перед криницею цих чотирьох — вони вже зайшли до садків, іззаду, з ярів. Він метнувся мерщій геть, та четверо забігли і збоку, і спереду, навперейми. Не треба було кидатися за сараї, а бігти до хвіртки навпростець — він устиг би випередити цих чотирьох малюків!

— Форвертс! — підштовхнули його ззаду вдруге.

Козубенко обтер чоло рукавом, і на щоці зостався чорний вугільний слід: Козубенко був просто з паровоза, в засмальцьованій робі, і кашкета загубив не знати й де. Лють тисла серце. Паршиві молокососи, хлопчаки — ці величезні каски навіть не трималися на їхніх дитячих головах! Але машиніста з Щ-17-17, Миколу Кияшицького, вони прошили просто надвоє, куль з півста в живіт, коли він кинувся один навпроти їхнього кулемета. Хто ж його знав, що німці підуть обходом по шосе? Треба було бігти не сюди, а на той бік київського насипу…

В цій частіші міста було вже зовсім тихо. Німецькі, власне австрійські панцирники щойно проїхали на станцію і розтяли місто надвоє. Ця половина була вже в руках окупантів. В тій — ще трималися червоногвардійці і червоний батальйон залізничного полку. Там же зостався й ревком. Вони були всі разом, всі свої вкупі, з гвинтівками в руках — від заздрощів можна заплакати! Вони б'ються і з зброєю в руках відійдуть у ліс, а його от зараз розстріляють під першою ж високою стінкою… Австрійські кулемети стояли вже на насипу — чотири чи п'ять — і в один голос поливали той бік рясним свинцевим дощем. Мортира гавкала інколи, зрідка. Гармати били гей далі, кілометрів за три: панцирники пройшли на київську лінію і тепер гатили на Браїлівський ліс… Невже ж нема способу утекти? Шарпнути в котрогось гвинтівку, переколоти інших і — ходу? На Станіславчик?

Козубенко озирнувся миттю з-під брів. Один ішов попереду, два по боках, четвертий позаду. Один багнет впирався йому в поперек, два інших підколювали під ребра, передній австрієць похилив карабіна дулом вниз. Спробувати хіба?

Вулиця вже не була порожня. Проклята — широка й простора — Шуазелівська вулиця! З-за парканів вже визирали сполошені жителі. Хвиля бою перекотилася, і вони виглядали — що там і як? Несміливо, нерішуче виходили і на вулицю. Он — соборний регент Хочбихто, без піджака, п'яний, з олівцем у руках. З дня закінчення духовної школи він бере олівця до рук тільки для того, щоб записати собі в пульку або на вістах. Цілу ніч він різався в преферанс і от черговим «виходящим» вибіг на вулицю глянути, з чого б ото стрілянина? Перша австрійська лава вже пройшла, тепер проходила й друга. Групками по три, по чотири чоловіка австрійці виникали раптом просто з-за спин сполоханих мешканців, просто з садків, де кожний кущик був відомий і дітям, і дідам: австрійці проходили околиці наскрізь, шпортаючи в зарослях кущів, зазираючи похапцем до кожного приміщення. Регент Хочбихто стояв з роззявленим ротом і кліпав очима: пулька була тисяча, самогону цідилося без ліку, просто із змійовика, — і він ніяк не міг збагнути, звідки австрійці, чому австрійці, коли йому достоту було відомо, що живе він в колишній Російській імперії, від кордонів Австро-Угорщини сто один кілометр? А втім, він одразу й заспокоївся. Він домислився, що це, мабуть, гралося пульку в вагонному купе — немарно ж хитало і кидало цілу ніч — і тепер, очевидно, поїзд прийшов до Підволочиська[300]. Він лапнув мерщій по кишенях за паспортом, але саме покликано з вікна — Петро Андрійович сів на семи бубнах без двох, — і Хочбихто мерщій похитав геть. Отже, і п'яного регента Козубенко бачив востаннє. Скільки себе пам'ятав, Козубенко знав і цього соборного регента — отак без піджака, п'яного, з олівцем у руках.

На розі Гімназичної стояла купка гімназистів. Вони йшли до гімназії, і непередбачений переворот захопив їх на половині путі. Адже вчора ввечері німці стояли ще на кордоні. Вони пустили вночі десяток панцирників, а ешелони з піхотою прибули до блокпоста запломбовані, немов вантажні маршрути. Значить, телеграф був також в руках у «Центральної зради»[301]. Прокляті націоналісти!

Туман порідшав, і сонце от-от вже мало визирнути між хмар.

І нагло кров ударила Козубенкові в лице. Тепер гімназисти, звісно, візьмуть його на глум. Аякже, ведуть Козубенка! Того самого Козубенка, що роззброював їх, коли вони під командою бравого штабс-капітана Дерев'янка готувались обороняти уряд Керенського. Того, що верховодив хлопцями на залізниці. Того, що присилав більшовицьких комісарів — малописьменних і некультурних мастильників — у їхню цивілізовану гімназію! Голову спілки робітничої молоді! Ні! Далі він не піде! Розстрілюйте тут!

— Цурюк![302] — перехопив його рух той, що йшов з правого боку, і підколов багнетом під ребро. — Цурюк! — перелякано підхопили всі інші. Підхопили писклявими, дитячими голосами. Така ганьба!

Цих гімназистів Козубенко добре знав. Сербин — це той, що весь час носиться з тою буржуйською спілкою середньошкільників. Макар — непоганий хлопець, але безповоротно зачитаний в Кантах і Гегелях. Туровський — ну, що з того, що знає всіх пісень, які тільки є на світі? А он і Кульчицький — цікаво, коли ж це він устиг знову зробитися гімназистом, як ще чотири дні тому Козубенко зустрічав його в формі з червоною зіркою на кашкеті. Значить, так само, як ото зимою ходив з шликом у «вільних козаках»[303]? Дезертир, перевертень, покруч! А брат його, слюсар Стаська, побіг он разом з цепом червоногвардійців. Чи не перейняли і його отам, коло містка? Адже Стаху прострелено ногу, і він шкандибає. Бідний Стах…

Лють знову зіжмакала Козубенкове серце. Скільки є сволоти, навіть поміж своїх. Він пішов прямо на гімназистів, і австрійці ледве встигали за ним.

— Гей! — закричав він, змахнувши кулаком. — Чого ж ви стоїте? Ваша бере! Біжіть ведіть по хатах австріяків — виказуйте, продавайте народ німцям і вашій Центральній зраді!

— Гальт![304] — заспішили австрійці. — Гальт! Цурюк! — Вони заклацали затворами. — Гальт!

Гімназисти збилися тісно. Полохливо вони притулилися один до одного.

— Ми не ябеди! — мало не плачучи, гукнув Сербин.

— Дурак! — аж зблід і замахав руками Макар. Він ладний був кинутися на Козубенка з кулаками за таке зухвальство й образу.

Але в цю мить вже інше відвернуло увагу австрійців. В кінці вулиці — там, коло проїзного під насипом тунелю, — враз затріщали безладні й сквапні постріли. Тоді залящали вигуки і зринув прудкий тупіт кінських копит. Секунда — і просто з тунелю, просто сюди вискочило двоє верхівців. Вони припали за кінськими шиями і гнали з усіх сил. Злива пострілів перестріла їх.

Козубенкові конвоїри не встигли прикласти гвинтівок до плечей, вони тільки вперли їх в боки — і випал за випалом вдарив назустріч втікачам.

— Гальт! Гальт! Гальт!

Передній кінь зметнувся і кинувся вбік, на Гімназичну вулицю. Але саме на розі він зразу ж і впав. Їздець перелетів через голову і схопився на рівні за три кроки попереду. Він шарпнувся геть — бігти вздовж високих парканів. Та кулі наздогнали його, і він простелився ниць — здригнувся, перевернувся горілиць і закляк.

Це врятувало другого верхівця. Він проскочив у цю мить далі по Шуазелівській, до міста на Станіславчик. То був Шумейко, Олександр Іванович. Козубенко радісно закричав — верхівець уже був за садами й будівлями, — але три багнети вперлися Козубенкові в груди. Четвертий австрієць підійшов до забитого і копнув його чоботом під ребро.

То був голова ревкому — слюсар Буцький. Козубенко затремтів дрібно і тоскно. Голова ревкому, слюсар Буцький, вже на світі не жив…

В цей час по цепу австрійців передано якийсь наказ. Австрійці спинилися, взяли гвинтівки до ноги і вийняли цигарки.

— Гімназисти? — запитав котрийсь з них.

— Йя! Йяволь!

— Пан з котрої класи?

— Аус дер лецтеи клясс…[305]

— Ми також. Тільки он Юзек, — австрієць кивнув на того, що зостався біля Козубеика, — з передостанньої. Мали сі дипльомувати сей рік. Пан палить? Перепрошую. Прошу пана…

Це не були, власне, австрійці. Це були стрільці так званої Української галицької армії[306], що її сформовано в Австрії з галицької молоді — «рятували соборну Україну від більшовиків».

І враз запанувала незручна мовчанка. Гімназистів було четверо і четверо. Четверо російських і четверо австрійських. Про Австро-Угорщину російські гімназисти з підручника Іванова[307] знали: це «лоскутна» імперія Франца-Йосифа Габсбурга[308] — країна переважно гірська, клімат у різних частинах не однаковий, флора середземноморська, чорноморська й балтійська, фауна палеарктична[309], населення вісімдесят дві і три чверті людини на квадратний кілометр. Про російських гімназистів австрійським гімназистам було відомо: вони також навчаються закону божого, історії, географії, чотирьох мов, математики, ба й філософської пропедевтики теж. Вони складають іспити, провалюються на переекзаменовках, дістають одиниці й сідають у карцер.

Розмова не зав'язувалася. Чотири гімназисти стояли з книжками під пахвами — вони йшли собі до гімназії, і, коли б не цей переворот, вони б зараз сиділи над латинським екстемпорале. Це було, безперечно, соромно, і вони почували себе пігмеями. Четверо інших гімназистів стояли в сталевих касках з гвинтівками в руках: вони ввійшли до міста з боєм і щойно забили голову ревкому, слюсаря Буцького, — он він лежить горілиць. І вони почували себе переможцями-завойовниками.

Один з австрійців поправив німецьку каску на голові і неголосно заспівав: «Не пора, не пора, не пора…»[310]

Туровський знав і цю пісню. Він же був перший співака на цілу гімназію, в церковному хорі перший бас.

— За що ви його?.. — насмілився Сербин, кивнувши на Козубенка.

Другий австрієць взяв у Макара з рук книжку і спробував прочитати перші рядки. Але по-російському язик йому не ламався. Він засміявся і віддав книжку Макарові назад.

— По-кацапський, — сердито сказав він, — тепера най пан забуває. Ниньки по-український студіюватимете!

— Більшовик! — знехотя відказав на Сербинове запитання третій австрієць. — Сі переховував, сі хоронив…

— «Довершилась Україні кривда стара…» — підтяг і Туровський.

Тоді наперед висунувся Макар. Його бліде, веснянкувате обличчя було зовсім біле, і ластовиння тепер виступало, як намальоване навмисне. Він аж зіп'явся навшпиньки і притис руки до грудей чимдуж. Та Сербин мерщій відсунув його назад і заступив. Макар міг зіпсувати все — адже він заговорить зараз по-російському, і ще не відомо, як галичани-легіонери реагуватимуть на це. При владі червоних Макар вільно розмовляв по-українському, але при Центральній раді він висловлювався принципіально тільки по-російському. За це його двічі побили сотники і хорунжі.

— Це помилка! — скрикнув Сербин.

— Дер іртум! — прохопився-таки Макар. — Ер іст кайн більшовик![311]

Бронька Кульчицький сіпнув Сербина за рукав.

— Але ж…

— Мовчи! — прошипів Сербин. — Він же з нашого міста… він залізничник… свій… Це помилка! — гукнув він до австрійців. — Він українець!

— «Най пропаде незгоди та тяжка мара…» — наспівував далі Туровський.

Козубенко випростався, губи його затремтіли. Він знову обтер чоло рукавом і зробив чорний чубик на своїй русявій голові. В грудях заскиміло тоскно і млосно. Це ж зрада! Так рятуються боягузи! То ж не він сказав, що він не більшовик.

— Доправди? — нерішуче перепитали австрійці. — Пан є українець?

Серце гупало і завмирало. Ні! Козубенко не може прийняти заступництво в такій формі. Ні, ні! Нехай розстріляють зразу ж тут, під цією стінкою бакалійної крамнички! Кров ударила в голову, і він уже розтулив уста.

Та зненацька — ніяк неждано саме тут і тепер — зовсім близько, на початку вулиці, де звертала дорога на Ставіславчик, раптом гучно сплеснули звуки духового військового оркестру. Гармати ще гупали раз у раз на київській лінії, кулемети ще гуркотіли за вокзалом, гвинтівки ще били пачками з Нового Плану[312], а несподіваний оркестр вже виконував «Ще не вмерла»[313]. Музики наближалися, мов напливали, і неквапний, але рясний тупіт сотень кінських копит линув густо сюди вслід за гучною мелодією.

Хвилина — і з-за рогу виїхали лави кіннотників. Гімназисти і всі озирнулися туди.

Тоді Козубенко враз випростався і з усієї сили влучив кулаком найближчого австріяку и потилицю. Каска злетіла, і з гуркотом гвинтівки та брязкотом манерок австрієць гепнувся ниць. Але Козубенко цього вже не бачив, а тільки чув. Ще долинуло до нього клацання кількох затворів, злякані зойки «гальт!» — він підскочив вгору і вже скотився на чорну грузьку землю по той бік паркана. Кілька куль з хрускотом пронизали зотлілі дошки паркана — над самим вухом і вище голови. Хтось вхопився за верх і хряпав важкими підошвами по дошках. Козубенко схопився на ноги і кинувся наосліп що було сил.

Кілька стовбурів, купка голих колючих кущів, садовий ослінчик — все це майнуло вихором повз Козубенка, він перестрибнув широку помийну яму — і вже знову перед ним був паркан. Він перестрибнув і цей, і чорний кудлатий собака вхопив його за литку, та з твердої халяви зуби сприснули. Серед невеличкого подвір'ячка застиг розгублений, переляканий дідок. Козубенко відштовхнув його, куля дзизнула — і з брязкотом посипалося оскалля з вікна, він забіг за сарайчик. Ще паркан, ще стрибок, ще подвір'я. Садки були один в один, вузькі і тісні — Козубенко перебіг їх і, може, аж у п'ятому зрозумів, що кулі вже не свистять над його головою, постріли стихли і вигуків «гальт» не чутно…

Гімназисти збилися в купу і притулилися один до одного. Але австрійцям було не до них. Та австрійців і взагалі не було, — вони бігли вздовж паркана, вони стріляли, вони зникли за брамою подвір'я.

Кіннотники тим часом широким строєм виїхали на Шуазелівську вулицю. Попереду на вороному огирі вихилявся отаман з довгими сивими вусами. За ним везли прапор — величезний, жовто-блакитний, з золотим тризубом на вершку. Оркестранти похитувалися в новеньких синіх жупанах. Козаки були в широких шароварах, і на спину їм звисали довгі червоні шлики. Зима пролинула немарно: з-під кожної папахи звисав уже на лоба тонкий, мов вус, звивистий оселедець.

— Льонька! — заверещав раптом Бронька Кульчицький.

— Репетюк!

Попереду другої сотні гарцював молодий і стрункий старшина. Шаровари на ньому були червоні, шлик з золотою китицею, жупан з рукавами назад. Старшина зиркнув на крик, поправив пенсне на широкому ланцюжку, стиснув губи, щоб задоволено не посміхнутися, і притримав коня на якусь мить. Тоді оперіщив його нагаєм і вибасував із лави набік. Кінь ступив на тротуар і став перед гімназистами.

— Мілорди! — привітався Репетюк, і вдоволена посмішка нарешті зрадила його. — Сервус! Усе свої? Мсьє Туровський? Кабальєро Макар? ї ви, мій сеньйоре Бронька? Все ще зудите граматику?

— Ти був у Галичині? А Воропаєв? А чому ти без оселедця?

Рік тому, у перші дні Лютневої революції[314], вигнаний товаришами з гімназії за антисемітизм, Левко Репетюк закінчив школу прапорщиків. Тепер він був хорунжий, і» на лівому рукаві в нього вигаптувано розкішний золотий тризуб і кут.

Репетюк зашарівся і посміхнувся презирливо. Перед ним були тільки хлопчаки-гімназисти. Вони все ходять у клас, зудять історію церкви та неправильні французькі дієслова. А він вже півроку не злазить з коня в походах і боях за неньку Україну. Він нахилився з сідла і оперіщив нагаєм мертве тіло, що лежало впоперек тротуару перед ним.

— Хо! «Товариш» Буцький? Більшовицький главковерх! Адьє-лю-лю, привіт вашій бабушці! — Репетюк спрямував коня просто на труп. Та кінь вигнувся і обережно переступив через мертвого. — Моє поважання, джентльмени! Але поспішаю за полком. Приходьте на вокзал — частую німецьким пивом, майне герн!..[315]

… Козубенко прихилився до яблуні і зітхнув якнайглибше. Серце гупало, груди стискало, ноги тремтіли. Він прислухався. Кров колотила в скроні, і в вухах лящало. Але він просто відчув — довкола стояла цілковита тиша, погоні не було. Радість ударила в груди й пішла з серця гарячими хвилями. Значить, він таки втік! Сам утік, а не як-небудь. Прекрасно жити на світі!.. Він озирнувся. Садок мерехтів у весняних променях сонця — порожній і тихий. І це якраз був садок слюсаря Буцького. Слюсаря Буцького вбито. І машиніста Кияшицького теж. А Стах? Його ж поцілили в ногу. Інтервенція перемогла!.. Козубенко сховав обличчя в лікоть і заридав. Коротко і вголос. Потім зразу утерся й глянув навкруги. Садок був маленький і вбогий — точнісінько, як у Козубенкового батька на Пеньках. На чиншових графа Гейдена грунтах — сім вишень, гірка черешня, дві яблуні і горіх. Тепер граф Гейден повернеться з окупантами. Все, очевидно, повернеться. Поміщики, офіцери, царський режим, городовики… Козубенко не стримався і засміявся. Ні, такого не може бути, щоб все повернулося знов. Хіба ж на це згодяться люди?.. Він розсунув кущі аґрусу, щоб не поламати гілля, — Буцький дуже кохався в аґрусі і порічках — і вийшов на стежку. Бузок уже ряснів бруньками, земля під йогами лежала чорна й масна; короткі зелені хвостики дс-не-де вже пронизали її: проліски, ряст. Зими пжс не було. Сонце стояло високе і тепле. Козубенко спинився. Вирішення треба було приймати негайно — пробиратися через фронт до своїх чи лишатися тут і шукати підпільну явку?

Явки Козубенко не мав. Він не повинен був залишатися в підпіллі. Він мав відступати помічником машиніста на панцирнику «Більшовик». Це вперше кочегар Козубенко мав їхати помічником. В перший рейс. Ех!

Козубенко оббив глей з чобіт і рішуче попростував до хвіртки. Хіба він не знайде явку в рідному місті, де залізниця, депо, вагонні майстерні і кожний третій, без сумніву, свій?

На веранді хатинки Буцького на довгих мотузках сушилася мокра білизна. Жіноча спідниця, два дитячі ліфчики, кальсони і сорочка. Ніколи, ніколи вже не одягне цих кальсонів та сорочки слюсар Буцький, перший в рідному місті ревкомівський голова! Будьте ви прокляті, інтервенти — окупанти з Центральною зрадою разом! Але Козубенко живий, він не боїться вас, і він ще житиме на своїй землі господарем власного життя!

Хвіртка виходила на Старопоштовий завулок. Він забіжить до тітки, змиє бруд, перебереться в якусь одежину, довідається про матір, скаже, що зостався-таки… зостався, от чорт!

Він штовхнув хвіртку сердито, нарозчах і мало не збив з ніг дівчину, що поспішала вузьким тротуаром попід парканом. — От чорт! Вибачайте…

Дівчина плигала на одній нозі, другу забиту вона схопила за ступню обома руками — ребро хвіртки хряснуло просто під кісточку. Козубенко не бачив ні дівчини, ні вулиці, ні власних рук — так ще йому ніколи не доводилося червоніти. Уразити дівчину — така ганьба! Ну, чого вона стоїть і не йде собі геть? Невже-таки не може ступити? Може, зламав ногу? От халепа!

Над силу Козубенко звів очі і глянув нишком, скоса.

Дівчина стояла, мов чапля, — уражена нога так і застигла в повітрі. Запаска, плахта, керсетка, а з вінка — ціла галантерейна крамниця різноколірних барвистих стрічок… Ще не змовкли гармати, ще не висохла червоногвардійська кров на шпалах і баласті, а вже женихатися, зрадницьке кодло з «Просвіти»? Лють мало не кинула Козубенка в млость — земля попливла з-під його ніг разом з парканом, хвірткою, садком Буцького та цілим Старопоштовим завулком. Він глянув просто і гостро, щоб запам'ятати це прокляте лице.

Широкі, вражені, повні обурення й гніву очі — нічого більше він не побачив.

— Козубенко!.. Ти?.. Зостався?!

— Катря?..

— Я.

«З ЛЮДСЬКОГО ХЕЦУ, З ПАНСЬКОГО ПЄЦУ»[316]

Квітень був саме в розквіті.

Квітнуло все. Сади стояли в тумані білого цвіту — черешень, вишень і перших яблунь. На вулицях каштан вже запалював свої білі свічки.

Луки визорило фіалковим — фіалка, сон, павині вічка, — і вже спалахнув перший літній жовтий цвіт: кульбабка, козелець.

В лісі розквітала конвалія, дикий нарцис і перша весняна кашка. Самий ліс стояв ніжний, ясно-зелений, неправдоподібний, яким буває всього два-три дні наприкінці квітня, щойно вибринівши. А поля лежали повнокровні, яскраві, соковито-зелені. І весь світ був зелено-білий під синьогарячим шатром просторого весняного неба.

Село Бидлівці, як і кожне подільське село, розташувалося на пагорбі, спадаючи слободами в долини, до ставів. Розлогі зелені поля облягали його звідусіль. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита. Поля кільцем обступив грабовий ліс. За лісом знову були поля. Але тут земля була гірша: грунти здебільшого невдобні — на вигорбах, у ярах, на мочарах, — і бур'ян тут пер нахабно, не знати й звідки. І грунти ці лежали за багато гонів від села. То були хлопські землі. Під селом земля належала панові Полубатченкові.

Але зима цього року була справжня — сніжна й морозяна, весна неквапна й тепла, більшовики встигли роздати насіння з усіх — і панських, і державних — комор ще восени, і тепер зеленіли густо і озимі сходи, і прорість ярини — однаково на тощих селянських чи ситих панських грунтах. Пан повернувся щойно у квітні на засіяні більшовицьким зерном поля.

Було вже нерано, стояв будень, але такий рух і колотнеча у Бидлівцях бували лише на свята, та й те — по врожаї, об осені. З усіх кутків люди сходилися до вулиць і вулицями простували на майдан, немовби до церкви…

На майдані, просто на толиці, простелені були рядна і великі просмолені військові брезенти. Збіжжя купами височіло на полотнищах — пшениця, ячмінь, жито. Люди зносили його клунками, цебрами, ночвами. Окремо тягли лантухами просо і гречку — їх зсипали осторонь, просто на тік, зразу коло бараболі. Пророслу бараболю наказували нести назад. У самісінькому серці майдану, коло ваги, на фурах, лежали пухлі сувої і менші оберемки свинячого сала. Сало приймалося не тонше, як у три пальці, — з проростом наказували нести назад. Коло кожного рядна стояв німець з багнетом на гвинтівці. Вздовж вулиць німці бігали по двоє, заскакували у двори і гатили прикладами та штрикали багнетами неспритних. Під цвинтарем в сірих чохлах мирно дрімали чотири кольти і ще восьмеро німців коло них. Німецькі офіцери згрудилися довкола ваги, з записниками метушилися зопрілі «свої»: урядова комісія від Центральної ради. Треба було негайно накидати Центральній раді мільйон пудів самої пшениці — розплачуватися за «звільнення України від більшовиків». Мільйон — то був перший внесок. Ще їх мало бути п'ятдесят дев'ять. Хто вже здав своє — ставав осторонь, дивився у квитанцію і мовчав. Було тихо.

Громадський товарчий, Микифор Маложон, землі, як відомо, не мав, але й йому комісія виписала ячменю двадцять кіло. Микифор позичив по людях і приніс у власній з тіла сорочці. З-під сивої гуньки світили Микифорові голі ребра. Микифор висипав, струсив сорочку — почав вдягатися. Вага показала двадцять одне кіло Микифорового ячменю.

— Не інак, — скривився Микифор, — як вошей добавилося кіло.

— Грубіян! — гукнув урядовець. — Забирай кіло назад!

— Гах! — вдарив Микифор гунькою об землю. — Різало-пороло! Хай з мого кіла буде кому гила! Дарую пану отаману Петлюрі[317] на перепічку — з мого хецу, з німецького пєцу!

Микифор накинув гуньку наопашки і пішов геть.

— Вас загт ер?[318] — поцікавився майор, що порядкував прийманням хліба.

— Він сказав… — з мовчазного натовпу, теж по-німецькому, відгукнувся Степан Юринчук, молодий фронтовик, щойно з полону. — Він зичив вам, пане майоре, доброго здоров'я і приємного апетиту, коли ваша ласка!

Натовп загув. Жінки заголосили.

Сонце припікало вже зовсім по-літньому. Над горизонтом на заході клубочилися хмарки — по обіді треба було ждати дощу. Весна стояла сонячна й дощовита — сподівалися на врожайний рік.

В зборні, у земельному комітеті, на лавах попід стінами тісно сиділо чоловіка з двадцять. Ще десятеро стовпилися при порозі. Земельний комітет засідав. Курили люто терпкий бакун-самосад — і дарма що всі чотири вікна стояли розчинені, двері навпроти теж — протягу ніякого не було і дим хмарами стелився в жароті й задусі. В шкільному садку поруч, у вільготі вишняка й верболозу, співав пізній соловей. Пан Полубатченко стояв посередині, цупко розставивши ноги й похитуючися на каблуках. Він був у парусиновому піджаку, а й те під пахвами пропотів.

— Ну, то ж як буде, панове громадо? — скинув Полубатченко парусинового картузика і обтер спітнілий лоб. — Яке ваше буде слово? Вдаримо по руках та й зап'ємо могорич? На десять хат по відру поставлю. Самого браїлівського перваку! — він прицмокнув і смачно обтер вус. — По два на п'ятнадцять хат! — вдарив він у полу. — Хай моє пропада — для добрих людей не жалко. Я на лихе не пам'ятний.

Стало тихо. Мовчали всі.

Пан Полубатченко обтер піт ще раз і почав з іншого кінця:

— Послухайте ось мене, люди добрі, сюди. Підвели вас, люди добрі, «товариші». У нечесне, протизаконне діло утягли. А де вони зараз, оті «товариші»? У Брянських лісах — вовк їм товариш, тьху, тьху, прости господи, на їх розбишацькі голови! Чи ж вам тепер за них до одвіту ставать? Що? — пан звів очі догори. — Перед богом, то вже сам бог на страшному суді розсудить. А перед паном — ні. Я ж таки чоловік. Та й влада тепер у нас справжня стала — хліборобська. Не пан я тепер, а добродій. І ви добродії, люди добрі. Добро діяти, значить, маємо. І діла наші проміж себе по-доброму маємо вирішать. Що ти кажеш, Омельку?

Омелько нічого не казав. Всі мовчали.

— Ви ж таки хлібороби, — вдарив себе долонями в груди Полубатченко. — На землі ж сидите, з землі хліб їсте, і діти ваші своїх дітей на землі родитимуть. Розкиньте розумом — тут же, як у задачник глянути! Що?

Зборня мовчала.

Полубатченко обтер піт.

— Ви ж таки з діда-прадіда хазяї! Ну, де ж таке чуване-видане, щоб землю задурно дістати? Купувать її, рідну, треба. І батьки ваші, і діди купували. Куповане — то своє. Кревне. І закон його-захистить. Хіба ж я її десь задурно потяг? Двадцять год вже, як в пана П'ясоцького відкупив. А батько мій грунт он за лісом держав, чотири десятини і морг. Старі люди іще згадують. О, діду Панкрате, таж ви пам'ятаєте? Що?.. А тепер перехотілося мені хазяйнувати. Дочки в мене вже дорослі. Ту заміж, ту вчити, а третій ще чогось треба. Виїду у Київ, завод буду ставити. Що? Та коли б не такий час, то за мої грунти по тисячі миколаївських за десятину узяти б узяв! Не земля ж — парник. Що?

— Земля хороша! — зітхнув дід Панкратій. — Сита…

— Та вже ж, та вже ж! — зрадів і схопився пан Полубатченко. Він підбіг до діда Паикратія і вхопив його за плечі. — Сита! Он яка зеленіє!

Всі подивилися за рукою пана у вікно. Крізь листя дерев і контури хат виднілися далекі обриси поля. Зеленого, соковитого.

Дід Панкратій ще раз зітхнув. Пан Полубатченко раптом зіп'явся навшпиньки і, озираючись, відійшов від вікна. Змовницьки нахилився до людей.

— Чи ви думаєте, — зашепотів він, — німці дурний хліб вам отак і подарують? Відберуть! Усе одно відберуть. Пропаде ваш врожай! Вони на власність, ох, які строгі! А власного — ні, не займуть! Це у них строго. Що?

Люди завовтузилися, шумно перевели дихання.

— По руках? У полу бить? Сто по сто лопаток від десятини, а я — могорич? Що?

— А як же воно буде з націоналізованим? — тоскно запитав хтось від дверей. — То їсть, реманент, значить, усякий, ну, і вопче…

Пан Полубатченко прнтис руки до грудей лагідно й миролюбно.

— Людоньки добрі! Ну, де ж таке чуване-видане? Чи господь за грабунки не карає? Ну, трапилося, підбили вас лихі люди, злодіяки, «товариші». Я чоловік на лихе не пам'ятний. Слова не скажу. І карателів ніяких не покличу. Самі знесете — в кого моя борона, в кого плуг, в кого соломорізка. Усе. Знесете — тоді й купите. Вам же воно до землі потрібне. Громадою купите. А мені земля тепер без інтересу — спродаюсь весь.

У дверях раптом сталася невеличка колотнеча. Хтось протискався знадвору, поспішно розштовхуючи людей.

— Що? — поглянув туди пан. — Ти чого, Петровичу?

То був метушливий піддідок, з голеним підборіддям і довгими жовтими вусами, зодягнутий точнісінько, як сам Полубатченко. То був Полубатченків управитель Петрович Він нарешті протовпився просто по людських ногах, скинув картуз і, поштиво перехилившися надвоє, задріботів через хату до пана. Обличчя управителеве було схвильоване і стривожене. Підбігши до Полубатченка, він тихо і швидко залопотів йому на вухо — задиханий, притримуючи серце рукою.

Всі завмерли, намагаючись і собі вловити слівце з Петровичевої мови. Та марно — Петрович шепотів.

Але з самого пайового обличчя стало видко, що новини, принесені Петровичем, надзвичайні. Панове обличчя мінялося просто на очах. Відразу пан трохи зблід, і очі його зробилися мало не круглі. Він навіть знесилено сів. Потім він почав червоніти. Потроху з рожевого до налитого синьою кров'ю. Повіки почали лупати Піт з лоба він обтер тричі. Нарешті він випростався, зітхнув на повні груди, аж затріщав піджак під пахвами, і перехрестився широко і повільно.

Люди чекали, затамувавши дихання, навіть покидали смалити люльки.

Пан Полубатченко випростався і подивився кудись у куток поверх людських голів. Очі його були прозорі, безвиразні, немов нічого не бачили перед собою. Рішуче він надів картуз і сховав хустку до кишені.

— Кха! відкашлявся він. — Так от! Передумав я. Ні садиби, ні поля продавати не буду. Сам господарюватиму Що? — Люди мовчки розступилися, і на порозі Полубатченко ще спинився. — А награбоване щоб до вечора в економії було. Все! — Потім він повернувся ще раз. — І до палацу щоб позносили чисто все. І меблі, і дзеркала, і посуд. І дзиґарі з музикою щоб увечері на місці були! Що?! — він прокричав це, знову налившися синьою кров'ю.

Потім пан Полубатченко повернувся і швидко закрокував. Петрович задріботів трохи позаду.

В зборні ще ніколи так тихо не було. Соловей у шкільному садку вже не співав, але коники стрекотіли в траві шпарко і дзвінко. Люди сиділи зблідлі й розгублені. Ніхто не курив. Всі не відривали очей від спини пана Полубатченка. Він зник за рогом монопольки. Він простував на майдан.

— Мати божа! — прошепотів дід Панкратій. — І що ж воно там таке трапилося?

На дзвіниці раптом ударив великий дзвін, і тоді закалатав, загурчав часто, тривожно, неспинно. Били на сполох.

Одну секунду в зборні панувала ще тиша, тоскна й немов нескінченна. Але зразу ж люди схопилися і кинулися до дверей, на вулицю, мерщій на майдан.

На майдан вже збіглося всеньке село.

Люди тіснилися до церковної брами. Перед кулеметами в чохлах рота німців вишикувалася з гвинтівками на караул. Піп в облаченії стояв на церковному ґанку. Поруч з ним гайдамацький старшина тримав папір у руках. Німецький майор сидів трохи осторонь, теж на ґанку. Дзвін калатав часто і страшно, мов на пожежу. Натовп німо стовбичив ні в сих. ні в тих. Чоловіки були похмурі й зблідлі. Жінки витирали очі. Навіть діти і ті не гасали, а принишкли, збившися в гурт. А дзвін все бив і бив. Вже піп махав до дзвіниці хрестом. Вже десяток найголосистіших гукали угору паламареві годі. Вже цілий натовп махав до дзвіниці руками, хустками й брилями. А паламар усе калатав. Дзвін бив і бив. Нарешті якийсь гайдамака поліз на дзвіницю і відтяг здурілого паламаря. Але то був і не паламар. Паламаря десь не знайшлося, і піп послав калатати Микифора Маложоиа. І Микифор Маложон калатав на гвалт, з усієї сили, оскаженіло, немов жадав підняти на сполох, скликати сюди на гвалт, на майдан до рідного села, цілий світ. Гайдамака через силу відтаскав збожеволілого діда від бевкала.

І коли стало тихо, гайдамацький старшина розгорнув папір. Все заніміло. Тільки Микифор Маложон кректав і тяжко відсапував, злазячи по драбині з дзвіниці. Старшина раптом передумав і передав папірець попові.

Піп благословив народ на три сторони, прехрестився сам і почав читати немов євангеліє.

День був — тридцяте квітня. То була грамота про настановлення над землями, добрами й людом — «задля осягнення ладу, спокою і добробуту» — пана гетьмана всея України, на ймення Павло Скоропадський[319].

Півча проспівала «многая літа». Потім старшина сказав співати «Ще не вмерла». Натовп переступав з ноги на ногу. Чоловіки мовчали. Жінки схлипували нишком. «Ще не вмерла» ніхто не знав. Микифор Маложон сидів на останньому щаблику дзвіничної драбини і смалив цибуха, цвиркаючи крізь зуби. Якийсь гайдамака[320] підбіг до нього, щоб звести на ноги, коли співають національний гімн, але Микифор враз аж посинів і вхопив каменюку, що лежала коло його босої ноги.

— Не підходь, бо вб'ю! — залементував він.

Сонце перейшло вже через полудень…

Земельний комітет розганяли аж надвечір.

Гайдамацький старшина, двоє його сердюків[321], німецький лейтенант і четверо солдатів пішли по хатах — скликати президію. Головою земкому був старий Коротко Гнат, матрос дев'ятсотого року. Секретарем — фронтовик Степан Юринчук. Скарбником — дід Панкратій Юшек. Їх привели до зборні по одному. Вивіски «Земельний комітет села Бидлівці, на Поділлі» над дверима вже не було.

Гайдамацький старшина сів писати протокол і затребував печатку, касу й папери.

Печатку дістав з кишені, обдув з неї крихітки махорки і поклав на стіл Степан Юринчук. В касі було три лопатки[322], вісімнадцять керенок, сто крон, сорок марок, двадцять карбованців миколаївськими асигнаціями і на чотири карбованці дріб'язку срібла. Старшина написав розписку, що ці гроші прийнято для передачі до державної скарбниці його ясновельможності пана гетьмана. Паперів у шафі ніяких не було. Старшина розсердився і затребував списки негайно.

— Які списки? — глянув з-під брів Гнат Коротко.

— Списки, які ти власноручно складав на переділ панської землі і розподіл майбутнього з цієї землі урожаю між безземельними й малоземельними селянами села Бидлівці!

— Нема таких списків, — понурившись, сказав Коротко.

Старшина звівся і вдарив старого по щоці. Гната хитнуло, він заточився, але німецький лейтенант вдарив його в другу щоку, і Гнат встояв на ногах. Він нагнувся, підняв шапку і втер кров з губи.

— Списки в мене вдома, — сказав він тихо.

Зборню запечатали і пішли на обійстя до Коротка. Гурт з кількох десятків селян мовчки йшов кроків з сорок позаду. Діти бігли обабіч попід тинами.

На обійсті в Коротка стояла халупа, повітка й саж на дві свині. Під повіткою, перекинуті догори полозом, лежали ґринджоли.

— Ну? — гримнув старшина.

— Забув… де… — зашерхлим голосом прохрипів Гнат. — Шукайте.

Гнат був удівець. Жив тільки з сином удвох. Сімнадцятилітній Іванко м'яв у руці картуз. Губи в нього були білі й тремтіли.

Перешукали в скрині, на пєцу і в пєцу. Знайшли подерту білизну, матроський «увольнительный билет», безкозирку з георгіївськими стрічками і потріпану книжечку «Арифметика Киселева». В пєцу були щербаті горщики й зола. В коморі — цебро ячменю, мішок бараболі та сала кілограмів зо три. Під ногами плутався кошлатий Рябко.

— Де списки?! — заверещав старшина.

— Не дам! — сказав Гнат голосно. Сердюки і німці нишпорили у повітці й в садку. Люди стояли за ворітьми, виглядали з-за ліси. — От перед усім народом — не дам!

Німецький унтер виструнчився перед лейтенантом. В руці він тримав солдатський наган і десять коробок з патронами до нього. Загорнуте в шмаття, це лежало на яворі в шпаківні. Ще за хвилину сердюк приніс німецький карабін. Він лежав у бур'янах. Лейтенант кивнув і одвернувся.

— Під стінку! — загорлав старшина.

Сердюки штовхнули Гната під стінку. Німецькі солдати клацнули затворами. Гнат зблід і набрав у легені повно повітря. Потім він звів руку і поманив до себе Іванка. Другою рукою він розстібав тремтливо ґудзики. Коли Іванко, затинаючися, підійшов, Гнат скинув стару матроську тужурку і кинув на плечі Іванкові. Іванкові було й справді холодно — він кулився і тремтів, зуби цокотіли. Тужурка була для Іванка завелика, але добра тужурка — ще років з п'ятнадцять тому була вона з добротного чорного гвардійського сукна. Тепер зосталася сама основа — лискуча, мов церата, нитки на петлях були білі.

Залп грохнув, і старий Гнат Коротко впав. Він впав уперед, простигши руки до народу. Коли руки скинулися догори, сорочка розстебнулася — на грудях широко розкинув крила великий орел. На лівій руці був так само висмалений синій якір, оповитий гадюкою, мов канатом.

За перелазом люди стояли мовчки, діти принишкли, жінки не плакали.

Коли німці з сердюками пішли, люди тихо ввійшли у двір, по одному проходили повз Гната Коротка і, прощаючись, цілували його в якір. Потім підходили до Іванка. Чоловіки тисли йому руку, жінки цілували в чоло, дівчата в плече.

Іванко все вдягав батькову тужурку в рукава, але руки хибили і не потрапляли. У внутрішній кишені хрумтів складений учетверо папірець — то й були Гнатові списки. Гнат носив списки завжди при собі.

Німці раптом повернулися і підпалили хату з чотирьох кінців…

Дощ, як і думалося, впав зразу ж після сонця. Він хутко загасив вогонь. Згоріла лише повітка, а на хатинці — стріха, та обгоріли кутні стояни. Та ще ґринджоли, бо їх сердюки порубали на розпалку…

Цілу ніч усе село шукало Іванка — зогріти, приголубити сиротину: ні рідних, ні кревних у Гната з Іванком у селі не було. Але Іванко не міг бути серед людей. І він не міг піти з свого двору. Він забився у буду на городі і там перележав до світанку, сухими очима ковтаючи непроглядний нічний морок. Рябко лежав у ногах. Коли сіно вже не гріло тремтливого тіла, Іванко розстібав тужурку і пригортав до тіла Рябка. Собака посапував і лизав гарячим язиком холодні Іванкові руки. Дощ перестав, і десятки солов'їв оспівували тихе село з усіх кутків.

Як зійшло сонце, Іванко вийшов у садок. Іванко був худий, аж чорний. Очі дивилися спокійно й пронизливо. Сонце світило просто в лице — тепле й сліпуче. Йому назустріч все довкола співало — птахи, бджоли, комашня. Садок стояв радісний і щасливий, щойно вимитий. І був він мов щасливе вінчання. Дві тополі спинилися на воротях — урочисті та статечні, мов заїжджі свати. Навпроти, стидаючися, похилилася наречена — яблунька, в шатах пишних та білих. Поруч виструнчився і жених — кучерявий і рожевий абрикос. А довкола стояли дружки — веселі, заквітчані вишеньки. І під ноги їм вже кинуто весільний килимок — хто перший ступить, той і в подружжі перший: зелена лучка вбирала око соковитістю барв. Дух від лучки йшов сильний, запаморочливий, дужчий за вишню, за абрикос і тополю, — лука пахла чорноземом.

Але ще дужче смерділо горілим.

Іванко ввійшов між ті стіни, що були вчора його хатиною. Черепки хрумтіли під ногами. Іванко знайшов клунок і поклав у нього дріб'язок. «Увольнительный матросский билет» лежав долі, Іванко підняв його, обтер і сунув до кишені. Потім надів шапку і взяв старого Коротка ціпок.

Рябко зрозумів і жалісно заскавчав. Іванко сердито пхнув його ногою, але, відійшовши до воріт, обернувся й посвистав. З радісним вищанням Рябко кинувся Іванкові під ноги. Іванко насунув шапку на очі і, не озираючися, мерщій закрокував від свого обійстя. Геть. Рябко закрутив хвостом і побіг попереду.

— Іванку! — розітнулося ту ж мить. І босі ноги сквапно залопотіли позаду.

— Куди ж ти, Іванку?

Іванко потупивсь і мовчав. Рябко сів коло ніг, вичікуючи.

Дівчина дивилася широкими очима, і в очах її було все — і здивування, і жалість, і образа, і горе, і жах. Очі були карі. Вона зразу ж потупилася, тільки Іванко звів свій погляд на неї. Вона перекинула косу на груди і взялася торсати кінчики.

— А як же… батько… старий Гнат?

— Люди поховають… — перемовчавши, сказав Іванко. — Юшеки забрали обрядити, Юринчук Степан труну теше. А я не можу…

Мовчали. Дівчина дихала коротко й часто, Іван глибоко й повільно. На акаціях вздовж вулиці дружно гули джемелі. Рябко замітав хвостом стежку.

— А… я? — нарешті пересилила себе дівчина і скулилась зовсім.

Мовчали.

— Назовсім?..

Іванко переклав торбу з плеча на плече.

— Назовсім?

— Повернуся…

Дівочі плечі затремтіли:

— Коли?

Іванко мовчав.

— Куди ж ти йдеш?

Іванко мовчав.

Дівчина припала головою до тополі й заплакала вголос. Рябко й собі тихенько скавчав.

— Галю…

Дівчина скинулася — зразу ж радісна та усміхнена, сльози тремтіли тільки на віях.

— Не підеш?

— Я повернуся…

— Хутко?

— Авжеж. Таке довго не буде. Люди не стерплять.

— В лісовики підеш?

— Тра…

Тепер вже дівчина не соромилася і припала парубкові до грудей. Вона пригорталася, вона голубила йому щоки, поцілувала його в плече.

— В батька… — прошепотіла вона нарешті, — під ґанком обрізи лежать… І дві цини з патронами.

— Ану… винеси-но… один…

— Іди до шляху. Біля фігури почекай. Зразу й винесу…

Дівчина пригорнулася ще на мить і зникла за бузком у садку. Іванко штовхнув Рябка і рушив.

На шляху, під фигурою, він чекав недовго. Галя під фартухом принесла короткий обріз з російської гвинтівки і дві жмені патронів. Крім того, вона сунула в торбу хустинку із сіллю — за сіль у дорозі виміняєш і хліба, і молока…

День був — перший майський. Травень надходив пишний, ранній — за тижнів два вже мала бути і перша косовиця. Іванко йшов обочиною вздовж шляху, і молодий пирій лоскотав йому кісточки. В великому світі Іванко був немовби один. Безкрає, синє, сліпуче шатро розкинулося над ним, зелені поля простиралися, вигиналися, горбилися, здіймалися обаполи — до крайнеба. Світ був зелений і синій, він пахнув чорноземом і сонячним теплом. Іванко прямував убік до станції.

За першим ліском, коло ручаю, де Тиврівський шлях перетинав Могилівський, Іванко мерщій збіг з дороги і заховався під місток. Півгодини гуркотіли над ним через місток великі й важкі фургони військового обозу. Іванко нарахував вісімдесят. Вони були навантажені лантухами з цукром. З Джуринської або Деребчинської цукроварні[323] німці вивозили цукор до залізниці.

За другим ліском Іванко напився з придорожньої кринички. Рябко жадібно хлебтав з калюжі біля риштака. Потім Іванко намацав торбинку з сіллю і поклав крихітку собі на язик, грудочку він кинув і Рябку. Собака понюхав, лизнув раз, тоді докірливо поглянув вгору на хазяїна і, заметлявши хвостом, жалісно заскавчав. З учорашнього ранку Іванко нічого не їв. Враз з-за лісу закуріло, і Іванко мерщій сплигнув у переярок за горбком. Шляхом від станції посувалася велика військова частина. Мадярські кірасири розтяглися маршем більше як на кілометр. То був батальйон, а може, й полк. На фургонах лежали кулемети, позаду гуркотіли вісім шестидюймівок. По селах та містечках над Дністром розводилися додаткові гарнізони.

Перед третім ліском Іванко вирішив перепочити — в голові мутилося, гарячий піт заливав рясно з голови до ніг. Іванко зійшов з стежки під чагарник і знесилено сів. Рябко постояв, крутячи хвостом, потім зітхнув і згорнувся кубельцем біля його ніг. В цю хвилину за кущами глоду й байбарису щось таке замиготіло синім і біленьким, а за мить на стежку кроків з двісті віддаля, раптом вийшла жінка в синій спідниці та білій кофтинці. Вона простувала якраз до Іванка.

Тепер вже було видно, що це зовсім молоде дівчатко — років вісімнадцяти, які Іванко. В лівій руці вона несла вузлик у червоній хусточці, в правій тримала лозинку. Дівчина йшла наспівуючи і лозинкою обтинала стрімкі колокольці на крайці вздовж стежки. Рябко нащулив вуха і тихо загарчав.

Тої секунди, як дівчина зрівнялася з Іванком, Рябко зірвався і з загрозливим гавкотом кинувся дівчині назустріч.

— Цить! — гукнув Іванко, схоплюючись й собі.

З несподіванки дівчина аж пополотніла, і лозинка випала в неї з руки.

— Ану, цить! — гримнув Іванко ще раз і зопалу потяг собаку ціпком попід ребра. Ображено завищавши, Рябко відскочив геть.

— День добрий! — ніяково буркнув Іванко.

— Зд… здрастуйте. — Дівчина ще не очуняла від переляку, і червоний вузлик тремтів у спущеній вниз руці. Іванко бачив тільки вузлик — звісна річ: в таких вузликах беруть у дорогу снідання чи полудник. Іванкові ніздрі навіть затріпотіли, і він ковтнув перешерхлим горлом: у вузлику ж був, безперечно, хліб, крашанки, а може, й шматок сала! Синя спідниця, біла матроска, ноги взуті в черевики, — сите панське кодло, буржуйське щеня!..

— Дайте мені… хліба… — муркнув Іванко і тяжко почервонів.

— Хліба? — розгубилася дівчина. — Нема в мене хліба…

— А ото? — Іванко сердито насупився і тицьнув пальцем до вузлика.

Рука дівчини здригнулася, і вона відсмикнула руку з вузликом мерщій за спину.

— То не хліб… то не… то собі так…

Але тут трапилася несподіванка. Вказуючи пальцем на вузлик, Іванко надто звів руку, і обріз, який він притискав ліктем під бушлатом, раптом з брязкотом гепнувся додолу, йому до ніг.

Дівчина сахнулася і зблідла знов. Тепер вже в неї посиніли й губи. Сумніву не було — перед нею стояв лісовик, бандит, і прохання хліба — то була лише зачіпка: зараз він почне її грабувати. Дівчина захапалася і тремтячими руками мерщій висмикнула з-за пазухи гаманець.

— Нате… нате! — зашепотіла вона, притискаючи лівою рукою вузлик до грудей, а правою тицяючи гаманець Іванкові до рук. — Тут є дві керенки і… миколаївськими копійок шістдесят… Візьміть! Більше я нічого не маю! Я вас прошу!

Іванко випростався, піднявши обріза, і тепер стояв розгублений — з обрізом в одній руці й гаманцем у другій.

— Нащо мені гроші?.. — зовсім стерявся він. — Хіба в лісі гроші?.. Я з учора не ївши… Хліба б мені шматок… — Його очі знову впіймали той вузлик у червоній хустинці.

Дівчина знову похапцем відсмикнула вузлик назад. Але ріжок хустки зачепився за пряжку паска, вузлик розв'язався, і на стежку між нею та Іванком раптом сипонули жужмом невеличкі папірці. Вітер зразу ж підхопив один і покотив ним до окопу. Закрутивши хвоста, з веселим гавкотом Рябко кинувся навздогін.

— Ой! — вжахнулася дівчина і нахилилася мерщій. Але вітер уже ворушив купою, і вона похапцем присіла, накривши папірці полою спідниці.

Іванко наздогнав папірець і наступив на нього ногою. Він нахилився його підняти, та руки були зайняті, — і він тим часом машинально сунув гаманця до кишені бушлата. Випроставшися, він підніс розгорнутий папірець до очей. Папірець був подрукований густо і дрібно. Іванко почав уголос, по складах:

— Хто це написав? — суворим оком скинувся на дівчину Іванко. Вона вже звелася і старанно зав'язувала у хустку свої папірці.

— Більшовики! — сіпнула дівчина плечем і зразу ж глянула Іванкові просто в лице.

Іванко зніяковів.

— Та їх же немає… — сказав він по паузі.

— Є! — вже весело відказала дівчина. — Тільки до них дорогу треба знати…

Іванко помовчав. Папірець був довгий, і йому соромно було й далі читати по складах.

— Нащо тобі стільки? — кивнув він ще на вузлик і зітхнув: хліба у вузлику, отже, не було.

— Людям роздавати.

Іванко згорнув папірця вчетверо і обережно поклав його до середньої кишені — туди, де лежав список бидлівських незаможників та батраків.

— І куди ж ти йдеш?

— У село Бидлівці.

— Бре?

— Правда.

— Там же німці з гайдамаками. Тільки вчора забирали хліб…

— Да? — перепитала дівчина. — Саме добре. Того й іду. Нехай люди почитають. То ж про німців з гайдамаками й писано.

— Не боїшся?

Дівчина почервоніла і не відказала.

— Ти той… на куток за цвинтар іди. Поспитай Кривунів. Біля Коротка погорілої хати. Вчора німці спалили. Кривунову Гальку спитай. Тебе як звуть?

— Катря.

— Скажеш Гальці: Іван Коротко уклін переказав. Вона тобі й розкаже, кому папірці твої пороздавать. Там є такі, що інтересуються Хай до Степана Юринчука відведе, того, що його брата восени юнкери забили. Скажеш: Іванко так сказав.

Іванко зробив кілька кроків до лісу, але спинився. Рябко присів і замітав стежку хвостом.

— Слухай, — потупився Іванко, — а ти, як тебе, Катре, не знаєш, де тут, у лісі чи де, такі люди є, котрі… словом, щоб проти німців чи там проти Петлюри або ж гетьмана?

— До Дністра іди! — весело відгукнулася Катря. — Під Шайгород у ліси. На Хом'яково напрям держи. Прокламацію їм покажеш!

— Чого? — не зрозумів Іванко.

— Ну, папірець той, що взяв, покажеш, скажеш — більшовики передали! Зрозумів?

Грабові стовбури зійшлися, і Іванкова постать зникла між них, як у воді. Ще раз гавкнув Рябко — і ліс затих.

«СОЗДАТЕЛЮ ВО СЛАВУ, ЦЕРКВИ И ОТЕЧЕСТВУ НА ПОЛЬЗУ»

Двері широко розчинилися, і всі заніміли на порозі, приголомшені.

Старої гімназіальної учительської не впізнав би й сам сторож Іохим. А він же тут від дня заснування гімназії стирав порох з чорнильниць.

Кругластого столу під чорною клейонкою, протертою навбереги поколіннями класних журналів, «недельных сведений» та кондуїтів посеред кімнати не було. Не було — разом з замащеним чорнилом непристойним малюнком, якого видряпав Бронька Кульчицький ще в третьому класі, коли він нишком проскочив до учительської, відпросившися з великодньої літургії до вітру, — разом з величезною плескатою чорнильницею, якою старий цнотник Іохим щоранку соромливо прикривав безсмертний витвір Броньчиної нестримної фантазії. З цієї чорнильниці виставлено десятки тисяч одиниць, тисячі двійок, зроблено сотні записів до кондуїта, підписано десятки виключень з гімназії… На сірій стіні з нудотним триколірним бордюром[324], домальованим у тисяча дев'ятсот тринадцятому році з нагоди трьохсотліття дому Романових, не висіла німа фізична карта обох півкуль: по тридцять восьмому меридіану вона була стерта, і на ній відсутні були Москва, Таганрог, Дамаск і озеро Тана в Абіссінії, зате в Чорному морі було безліч невідкритих островів, утворених мухами, що живилися з учительських сніданків… І де поділися три жовті шафи-близнюки навпроти вікон, під стіною праворуч? В першій зберігалися кондуїти, журнали і щоденники. В другій — зошити з переказами, хріями та екстемпорале. А в третій на полицях розкладені були всякі недозволені речі, відібрані в гімназистів під час уроків і які мали бути повернуті не раніше як після закінчення гімназії. Фотографія гімназистки Катрі Крос, належна Сербину. «Малороссийский песенник» Туровського. Золоте пенсне Репетюка. Флакон парфумів Воропаєва. Саморобний електроліхтарик Зілова. Нотний зошит Піркеса. Альбом порнографічних листівок, відібраний в Броньки Кульчицького ще в підготовчому класі. А також сорок сім книжок, сконфіскованих в Миколи Макара за дев'ять років перебування в гімназії: Пінкертон, Бокль, Чернишевський, Нік Картер, Спенсер, Форель[325], Конан-Дойль, Толстой, Вербицька[326], Шевченко, Кант, Арцибашев, Ніцше, Михайловський[327], Гегель та багато інших.

Дев'ять років гімназії проквітували, промайнули, і от вже їх також не було. Їх винесено геть разом з картою, журналами, зошитами і трьома шафами-близнюками. І старий сторож Іохим байдуже замів після них підлогу.

— Абітурієнтіс апропінквантібус гімназіум фуере естет…[328] — першим заговорив Макар. Тепер, за гетьманщини, він уважав за найкраще висловлюватися мертвою мовою древніх — латиною. По його блідому веснянкуватому обличчю, як завжди, перебігала несмілива, соромлива посмішка.

Бронька Кульчицький охоче підхопив:

— Біте-дріте! — зафіглярував він. — Антре, с'іль ву пле! Макар-теля пасе, пан льон-тре, вже-упрів!..

Під напором задніх передні змушені були переступити поріг.

Займаючи мало не цілу величезну кімнату, великим «покоєм», під білими крохмальними скатертинами аж до землі, закам'яніли три довгі й пишні столи. Білого фарфору тарелі матово полискували проти тремтливого світла сотні свічок — високі бронзові канделябри тримали їх кожний по дев'ять. Букети білих троянд розсипалися з стрімких, вигнутих, мов лебедині шиї, ваз, і ніжні пелюстки примхливих квіток трепетали між холодом ваз і теплом вогню. Зелені, жовті й червоні пляшки — високі, присадкуваті, ребрасті й опуклі — визирали крізь грона букетів серед стовпища бокалів, склянок, стопок, келишків і чарок. Досвідчене око миттю відрізняло поміж них і фальсифікований угорський токай, і роблений в Бреслау[329] ямайський ром, і червоний румунський кисляк, і цілу колекцію французьких та іспанських лікерів — шартрез, тріпльсек, бенедиктин та інші крігс-сурогати німецького виробу. В опецькуватих прозорих карафках ледь синюватими відблисками іскрився й натуральний подільський цукровий первак. Далі починалися вже чудеса кулінарії.

Тут була і тонесенько настругана ніздрювата бірзульська бринза, і ніжно-рожева прозора білоцерківська шинка, і щедро накраяна соковита крижопільська ковбаса, і перламутрові скибки вапнярського сала, і смажені бидлівські карасі, і печені деражнянські линки, і перші межирівські раки, і ямпільські квашені яблука, і могилівські солоні огірки, і багато ще — і смаженого, і пряженого. Пара тремтливими кільчиками пробивалася між пелюстками троянд, здіймаючися з дек, завалених рум'яними пирогами — очевидно, з курячою печінкою та капустою. Окремо парував бігос.

Шая Піркес похитнувся і вхопився за чийсь рукав. Вісім місяців тому, в бою червоногвардійців проти юнкерів, він був прострелений в груди навиліт і досі не міг одужати як слід.

Отець Іван, законоучитель, відкотив рукава шовкової бузкового кольору парадної ряси і благословив страви:

— Во ім'я отця і сина… Сідайте, панове, чого там, охолоне! — і він сів перший праворуч від чільного місця, навпроти бігосу.

Варто було провчитися в гімназії дев'ять років — з усіма її одиницями, педелями, катехізисами, позашкільними доглядами та латинським синтаксисом, — щоб потрапити на такий розкішний випускний бенкет. Це була достойна відплата за всі протягом дев'яти років години карцеру і безобідів.

Благоговійно притихнувши, соромливо оступаючися, обережно й чемно погримуючи стільцями, приголомшені і зніяковілі абітурієнти розмістилися довкола столів. Було тихо. Якщо хто й наважувався заговорити, то тільки пошепки.

— То… ветчина? — загикуючись, схвильовано прошепотів Макар.

— Шинка… — прохрипів пригнічений Піркес. Востаннє він бачив її на вітрині ковбасної ще в перший рік імперіалістичної війни. Він щойно перейшов тоді до п'ятого класу.

Чільне місце посів молодий директор гімназії. Старий директор, Іродіон Онисифорович Лошакевич, революції не пережив. Після повалення самодержавства він почав в'янути, чахнути і невдовзі тихо помер. Його молодий наступник за цей рік мужньо провів корабель гімназії і через керенщину, і через Жовтневий переворот, і через панування Центральної ради, і через час совдепів, і виростив гетьманщині тридцятеро молодих мужів[330]. З фаху він був латиніст, знавець древніх класиків і мертвої старовини — тепер він викладав ще й історію України за Аркасом[331].

— Панове абітурієнти! — проголосив директор, поправив пенсне і глянув навкруги. — Сербин, чого ви стовбичите?

Сьогодні вас ніхто не зоставить без місця. Навіть я, хоча й добре знаю, що промови Ціцерона проти Катіліни ви так досі й не знаєте!

— Го-го-го! — зареготав отець Іван.

— Панове абітурієнти! — почав урочисту промову директор із схвильованим тремтінням у голосі, як того вчено його ще в Ніжинському ліцеї[332]. — Панове абітурієнти! Гаряче хвилювання сповнює мою душу і серце вщерть. Ви переживаєте зараз надзвичайні хвилини вашого життя. І ми, ваші направники і навчателі, переживаємо їх з вами разом. Мине ще кілька годин — мине в нашій з вами задушевній, дружній бесіді — і ваші змужнілі груди не тиснутимуть завузькі вже для вас, юних мужів, борти гімназичних мундирів!..

Бронька Кульчицький пригладив і підкрутив вусики.

Але про мундири — то був тільки прийом ораторського мистецтва. Гімназичні мундири зносилися ще в перші роки імперіалістичної війни. Досі гімназичний мундир зберігся лише в першого учня, Едмупда Хавчака.

Перед директором гімназії сиділо тридцятеро молодиків в одежі мальовничій і різноманітній. Переважали потріпані офіцерські френчі всіх кроїв, кольорів і фасонів. То були френчі старших братів, батьків чи шуряків — забитих, поранених чи демобілізованих. Не менше було й захисних солдатських гімнастерок. Їх вимінювалося на тютюн, самогонку та сірники. Але добра половина сиділа в одежі, не властивій ні солдатам, ні офіцерам старої російської армії. Тут були і австрійські однобортні тужурки, і німецькі мундири, і румунські кітелі, навіть бельгійські авіаторські пуловери. Здавалося, що це зійшлися недобитки розтрощених армій — старі рубаки і бойові поплічники, — щоб за товариською бесідою спогадати дні юності й звитяжних боїв. Бронька Кульчицький був зодягнутий у коротенький жупанець і широченні сині бриджі — весь в лампасах, галунах, кантах і наличках. Докінчуючи гімназичну науку, він одночасно служив у військовій комендатурі старшим писарем. За цей рік він встиг уже зробити деяку військову кар'єру. За панування Центральної ради він був каптенармусом у батальйоні залізничної охорони і спекулював цигарками од Вінниці до Могильова. За часів совдепів він був телефоністом в штабі третього залізничного полку і ходив з офіцерським наганом та чотирма бомбами. Після повороту Центральної ради з німецькою та австро-угорською окупаційною армією він зробився урядовцем для доручень при канцелярії отамана-квартирмейстера і носив папаху з блакитним шликом і з золотими позументами. Коли наставала зміна влади. Бронька напинав стару гімназичну шинель, брав загальний зошит в кишеню і тихо з'являвся до гімназії — сісти на своє місце, на останню парту, в лівому кутку біля вікна.

— Що, за цей час багато врубали з тригонометрії? питався він у свого сусіда, Володьки Кашина. — А з латини? Йолки-палки! Хто це такий Овідій, Ціцерон? Ах, Назон! А Ціцерон? Що? Ще й історія України? Якої України? Ах, цієї! За цими переворотами ніколи й гімназію закінчити…

— Панове абітурієнти! — журно оглянув директор барвисте збіговисько. — Не під легку годину судилося вам бути юними. О, ве! Чотири роки ревли гармати, і на олтарі Марса, ненажерливого бога війни, мало не кожний з вас втратив батька, брата чи кревного. Ваша юність минула без чистих радощів, без невинних утіх. Ваше молоде життя зусюди оточували лише горе, страждання, муки і смерть. Але…

Що ж, за дев'ять років гімназисти звикли протягом сорока п'яти академічних хвилин слухати все, що б їм не говорилося з кафедри. Треба тільки зробити уважне обличчя, вперти очі педагогові в перенісся — і тоді можна роздумувати собі про що завгодно, не слухаючи нічого, але щохвилини будучи готовим слово в слово повторити останнє речення.

— Але згадайте древніх троянців, панове абітурієнти! Згадайте мужнього Леоніда біля Фермопіл[333], Артаксеркса[334], Аттілу[335], Александра Македонського![336] Тепер життя належить вам!..

— Квоускве тандем, о Катіліна, абутере пацієнціа ностра? — прошепотів Макар, тоскно позираючи на буженину навпроти. — Квандіу![337]

Нарешті директор проголосив перший тост. Це був тост за виплеканих, на зміну Артаксерксу, Аттілі, Александру Македонському, його гімназією мужів, яким віднині належало життя: їм зичилося процвітати собі на користь, батькам на радість, а ясновельможному пану гетьману всея України, зіпертому «на збройну міць та безсмертний дух німецького народу», — на славу.

— Слава і гох! — закінчив він.

— Ура! — одностайно і радісно відгукнулися абітурієнти і налили мерщій і келихи, і стопки, і чарки. Скло задзвеніло, питво заструміло, ножі й виделки забряжчали — відразу ж зробилося затишно й мило. Буженина виявилася ніжності надзвичайної, про білоцерківську шинку нічого й казати, а щодо вапнярського сала, то воно просто тануло на язику, бо було з льохи, годованої виключно кукурудзою. Отець Іван відмовився від промови і натомість запропонував випити під «многая літа»: треба було ковтнути і проспівати «многая літа», не вдихнувши. Крім самого законоучителя, на цей фортель виявився спроможним тільки сторож Іохим — він стояв на порозі в старому унтер-офіцерському миколаївському мундирі і кінчиком довгого жовтого вуса витирав сльозу. Діставши шмат крижопільскої ковбаси, він соромливо відвернувся в куток і закушував, повернувшись спиною до присутніх.

Саме в цю секунду двері враз широко розчинилися і на порозі одна за одною з'явилися три постаті.

— Ура! — зарепетували абітурієнти мов навіжені.

На порозі стали троє офіцерів. Сторож Іохим обсмикнув свій миколаївський мундир і зробив «струнко». В кавалерійському мундирі з чотирма «Георгіями» був поручик. В синьому жупані та в пенсне — хорунжий. В хакі при повній похідній викладці, з триколірним кутом на рукаві — піхотинський прапорщик.

— Вацек! Льонька! Віктор!

Офіцери дружно дзенькнули шпорами і попростували до чільного місця. Вони потисли руки директорові, привіталися до педагогів, поцілували руки учителькам.

— Моє поважання! — ґречно нахиляв голову Вацлав Парчевський, поручик.

— Честь! — брав на честь Левко Репетюк, хорунжий.

— Здравія желаю! — дзенькав шпорами Віктор Воропаєв, піхотинський прапор.

Двері розчинилися знову, і ввійшло троє козаків-вістових з чималенькими кошиками в руках. В одному були штофи з чеською слив'янкою, в другому — полумірки з австрійським коньяком, в третьому — пляшки угорського шампанського.

— Я піду! — зірвався Піркес, але молода німкеня, тобто нова учителька німецької мови, здивовано затримала його за руку. — Пустіть! Я піду. Потапчук, ти залишаєшся тут?

Потапчук гаряче зашарівся. Його величезна і кремезна постать почала помалу зводитися теж. Звичайно, за одним столом з офіцерами він не хотів зоставатись. Хай воно їм пропаде — і їство, і питво! Але їх обох зразу ж схопили з усіх боків і посадили назад. Туровський змахнув камертоном і заспівав:

Десяток голосів охоче підхопив заспів. Зразу ж приєдналося ще десятеро. Тоді заспівав і дехто з педагогів. У німкені був, виявляється, чудесний м'який контральто. Пісня була трохи смутна, але ж від неї робилося так затишно і тепло в грудях. Вацек, Левко і Вітька були, безперечно, молодці. Здогадатися прийти на випускний вечір! Це просто' подарунок старим товаришам. Що з того, що Вацек три роки перебував на фронті, тричі поранений і має чотири «георгії»? — Що з того, що Репетюка і Воропаєва півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, самі товариші вигнали з гімназії за реакційність та антисемітизм? Це ж було так давно, а головне — вони все ж таки старі гімназьори, свої хлопці. Скільки років висиділи поруч, скільки двійок одержано разом, скільки відсиджено годин карцеру! По чарках полився австрійський коньяк. Аглаю Вікентіївну, молоду німкеню, теж уговорили випити келишок токаю. Вістові ганяли довкола столу; мов тхори. Корки угорського шампанського захлопали.

Левко Репетюк нарешті скинув папаху з шликом. Він підніс келих високо вгору. Сполохані вогники ста свічок тріпотіли тремтливо, і сотні відблисків іскрилися в пінястому шампанському.

— Джентльмени! — блиснув Репетюк скельцями пенсне. — Панове добродійство! Цей келих я пропоную випити за нас усіх — віднині змужнілих діячів неньки України!

З гучним «віват»!» келих був перехилений. З рук трьох вістових вино запінилося в келихах знову. Тоді звівся поручик Парчевський.

— А я, — неголосно і дивлячись униз, сказав він урочисто, — я пропоную другий келих випити за тих наших товаришів, яких вже з нами немає!

Усі звелися мовчки і похилили голови.

— Я п'ю за сердегу Грачівського — його з нами немає…

Так, Грачівського вже не було. Вигнаний з гімназії одночасно з Парчевським з «вовчим» білетом, він покінчив з життям під колесами паровоза Щ-31-48.

— Я п'ю за Ваську Жайворонка — його з нами нема…

Васька Жайворонок втік на фронт з п'ятого класу, дістав «георгія» і загинув смертельно поранений в бою за Перемишль.

— Я п'ю…

Одного по одному Парчевський перерахував товаришів — однокашників і однокласників, — які вже встигли віддати своє юне життя ненажерливому молоху[339] імперіалістичної війни. Малолітні добровольці і прапорщики воєнного часу. Келихи перехилили до дна і посідали мовчки. Сумно все ж таки починало жити їх покоління.

Але тут звівся Макар.

— Товариші! — сказав він і, як завжди, зразу ж засоромився і захвилювався. — Взагалі… ми все ж таки тут ще не всі взагалі… Я маю на увазі нашого товариша Івана Зілова..

Зілова теж не було. Ваня Зілов цього року. вже не вчився. Минулого року через матеріальну скруту він змушений був залишити гімназію і тепер працював слюсарем у паровозному депо. Про випускний вечір він знав — товариші ходили кликати його. Але Зілов робив на аварійному ремонті, і сьогодні вночі його бригада чергувала.

Парчевський трохи здвигнув бровами. Зілова, звісно, він чудово пам'ятав. Гарний гімнаст, прекрасний футболіст і взагалі в гімназії був немов непоганий хлопець. Але чортів Ванька плутався минулого року з тими червоногвардійцями! Наплювать! Для старих товаришів Вацек готовий що завгодно зробити. Він може навіть роздобути Ваню Зілова, нехай там хоч що. Для нього, військового коменданта міста, нема нічого неможливого.

— Григорук!

— Слухаю, пане коменданте!

— Пшол у комендатуру, візьми двоє козаків, котись у депо, арештуй слюсаря Зілова і щоб за півгодини разом із ним був мені тут! Пшол!

Наказ був зустрінутий громом оплесків. Аглая Вікентіївна, правда, докірливо похитала головою — їй було шкода Зілова: несподіваний арешт мав налякати його. Але саме взялися до слив'янки — і чарки задзвеніли знов.

Тепер усі були вже, безперечно, напідпитку Молодому директору хтось ненавмисне обірвав орден святої Анни[340], француженці вилили на плаття чарку коньяку Спробували заспівати «Гаудеамус», але це було більше схоже на рев, аніж на спів, і Матьожа Туровський відмовився диригувати. Збори розпалися на гуртки, і кожний з них зажив самостійним життям. Біля Аглаї Вікентіївни був центральний гурток — найтверезіших. Поручик Парчевський наввипередки з Бронькою Кульчицьким і математиком Мерцальським оправлялися в галантних дотепах, спрямованих на оволодіння коли не серцем, то принаймні увагою молодої і красивої учительки Директор заволодів хорунжим Репетюком — вони провадили дискусію на державно-політичні теми. «Сер, — казав до директора хорунжий Репетюк, — візьміть, мілорд, таке буденне явище, як звичайний селянський український віз. Чи замислювалися ви коли, мсьє, над тим, чому всі, нехай майже всі, його частини мають німецькі назвиська? Га, майн гер? Штельваг, мутра, унд зо вайтер? Що ви, сеньйор, на це скажете?..» Прапорщик Воропаєв та інспектор Аркадій Петрович присунули до себе пиво, і на тій підставі, що вони обидва вважали себе «югоросами», Воропаєв конфіденціально розповідав про те, що не мине й тижня, як він уже покине до чортової бабушки цю ідіотську Україну і подасться до Краснова[341] на Дон… Сербин Хрисанф зібрав довкола себе чималий гурток і пристрасно вимагав дати йому нарешті вичерпні роз'яснення, яка така істотна і принципіальна різниця поміж всіма різновидами сучасних юнацьких організацій — спілкою підлітків, спілкою молоді, спілкою робітничої молоді, спілкою соціалістичної молоді і, нарешті, спілкою соціалістичної робітничої молоді? Піркес дивився на нього похмуро і мовчав… В кінці столу, довкола отця Івана, згуртувалися всі, хто ще не наївся і не напився як слід. Усі межирівські раки, деражнянські линки, могилівські яблука та бидлівські карасики були зсунуті туди. Пили тільки коньяк — багато, але принципіально: щоразу здравицю вимагалося виголошувати іншою мовою: «Будьте здоровы, будьмо, прозіт, ляхайм…» В запасі були ще всі європейські мови, а також значна частина східних. Отець Іван запевняв, що «двунадесять языков» наполеонівського нашестя для нього тільки закуска — він починає відчувати вплив спиртного лише після «вавілонського стовпотворіння», а одного разу він допився до мови пітекантропуса[342], поскільки людських мов, точно обрахованих за словником, уже забракувало… Потапчук в колі учителів розповідав, що в них на селі і йому, Потапчуку з матір'ю, прирізали з земель пана Полубатченка півморга. Тепер, отже, в нього якраз морг, і він зовсім певний, що, впоравшися з врожаєм, зможе на осінь поїхати до Києва, до політехнікуму: він конче вирішив учитися на агронома… Вища школа, університет, студентське життя! Тема вибухла, і розмова зробилася загальною. Великий боже! Дев'ять років тільки ж про це й мріялося! Негайно об'явилося п'ятнадцять майбутніх інженерів, п'ятеро юристів, троє лікарів, троє агрономів. Філологом виявив бажання зробитися тільки один Кашин — його щойно загітував до того отець Іван своїм лінгвістичним способом вживання горілки. Втім, хіба важливо було, ким бути після університету? Важливо було — в університеті бути. Студентське життя! Привільне, безшабашне і романтичне! Товариства, земляцтва, богема! «Юность» Чирикова[343], «Студенты» Гаріна[344], «Дни нашей жизни» Леоніда Андрєєва[345]. Миляга Онуфрій — прекрасний вічний студент! Ах, синій кашкет з блакитною околичкою!.. Макар один не брав участі в загальних розмовах, суперечках і мріях. Він усамітнився в кутку і присунув до себе канделябр. Макар завжди носив з собою якусь книжечку, куди б він не йшов, — в житті так багато ще треба було перечитати! Зараз перед ним була брошурка «Эрфуртская программа»[346]… Слив'янка доходила кінця, і дехто вже взявся до лікерів.

— Так що дозвольте доповісти, пане коменданте! То їсть, привели, которий заарештований!

Позаду вістових, в мерехтливому сутінку біля порога, між двох оголених шаблюк темніла невиразна постать. Але вона зразу ж зробила крок уперед і вийшла в смугу тріпотливого сяйва канделябрів. Це був Зілов. Конвоїри й собі зробили крок. Оголені леза шаблюк полискували матово і рожево — вогні свічок віддзеркалювалися в них довгими тонкими смугами.

Іван Зілов був середній на зріст, широкоплечий і м'язистий хлопець. Руки в нього були дещо довгуваті, таз вузький. Йому йшов дев'ятнадцятий рік, але здаля він виглядав значно старшим. Зате зблизька, побачивши його широкі блакитні очі і м'які губи, йому не можна було дати більше сімнадцяти. Ледь рудувате волосся набігало гострим кутиком на високий лоб, і коли б Зілов не стриг його завжди під машинку, в цьому місці був би вихор чи ковтун. Зілов був у коротких з широкими рудими халявами німецьких чоботях і в руці тримав шкіряний кашкет. Під тужуркою виднілася синя ситцева сорочка. Колір і матеріал штанів і тужурки визначити вже було неможливо — вони просмальцювалися і провуглилися до нитки. На скроні в Зілова коротко й часто пульсувала жилка.

— В ножни! — гукнув Парчевський до конвоїрів. — Кругом! Марш!

Кілька рук уже схопили Зілова, збираючись качати. Але Зілов відсторонився і підійшов до столу.

— Здрастуйте! — кивнув він до педагогів, тоді повернувся до Парчевського. — Пане поручику, значить, ви це… жартома?

— Кинь, Ванька! — посміхнувся Парчевський. — Не бачиш, куди прийшов? Твоє здоров'я! Наздоганяй!

— Я вип'ю. — Зілов прийняв стопку і ковтнув її зразу, як чарку. Потім поставив на стіл і взяв з чиєїсь простягненої руки бутерброд. — А ти, Вацлав, все ж таки дурень! — Парчевський знехотя скривився. — Коли б я був твоїм начальником, я б погнав тебе на гауптвахту… — Зілов прийняв другу стопку і підніс до вуст. Груди його часто здіймалися, рука злегка тремтіла, він був схвильований. — Ваше здоров'я, панове педагоги, панове старшинство і всі друзі!

— Ура! — Тост прийняли всі, і чарки забряжчали знову.

— А тепер я мушу йти.

Проте з дужих рук Потапчука і Кашина не так легко було видертися.

— Сер! — гукнув Репетюк. — Вацеку нічого не варто заарештувати вас удруге. Отже, вважайте, мілорд. До того ж арешт ще не знято. Чи так, пане поручику?

— Ви маєте рацію, хорунжий. На арештованого чекає допит.

Аглая Вікентіївна заявила про бажання познайомитися з цим маленьким вуглярем. Вона викладала в гімназії тільки два місяці і Зілова бачила вперше. Ваню привели і посадили поруч.

— Пробачте, — почервонів Зілов. — Але ж я весь у сажі й мастилі. Я боюсь, що забрудню вашу сукню…

— Ну, що ви?.. Але справді, для чого ви обрали собі таку… брудну професію? Ви ж пішли з сьомого класу? Значить, ви могли б стати на роботу конторником, телеграфістом, чи що? Я уявляла вас собі зовсім не таким!

— Уявляли?.. Не таким!

— Атож. Ваші товариші стільки про вас розповідали. — Аглая Вікентіївна нахилилась ближче і потяглася через стіл до вази з яблуками. — Олександр Іванович просив переказати вам від нього вітання…

— Що? — Зілов кинув оком і зразу примовк. Потім схопився і нахилився присувати вазу. — Що сказали?

— Олександр Іванович вітає!.. Пане хорунжий, будь ласка, передайте мені ножик.

Зілов поставив вазу і почав вибирати собі яблуко. Очі його дивилися вбік, примружені і зосереджені, немов відсутні. Раптом він зареготав. Аглая Вікентіївна здивовано звела до нього ліву брову, потім непорозуміло глянула на Парчевського і пробачливо посміхнулася: він такий чудний…

Зілов підвівся:

— Тоді, панове, дозвольте мені скинути цей піджак. Сорочка принаймні чиста. — Він смикнув з плечей робу і метко пошпурив її через плече. — Гей ти, козаче, держи!

Репетюків вістовий підхопив її з льоту і браво відкозиряв.

— Воропаєв! — гукнув Зілоц. — Вікторе! Я згодний випити мирову! — Він налив два келихи і простяг один прапорщику Воропаєву.

Злегка зашарівшися, Воропаєв підвівся.

— Браво! — зринуло з усіх боків.

Хвилинку Зілов і Воропаєв стояли один проти одного. Зілов — широко усміхнений, з келихом в руках. Воропаєв — дедалі дужче шаріючись.

— Пий. Він тобі паровоз їхати на Дон відремонтує!

Всі зачмихали.

Півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, за контрреволюційний випад Зілов вимагав виключити Воропаєва з гімназії. Цього Воропаєв не подарує ніколи Зілову. Але зараз було незручно: Аглая Вікентіївна дивилася, непорозуміло посміхаючись, — ще почне розпитувати, в чому річ. Воропаєв мерщій простяг руку і взяв келих.

— Гірко! Брудершафт!

Зілов і Воропаєв змушені були поцілуватися. Туровський вихопив свого камертона і задав тон:

— Ре-ля-сі!

— Олександр Іванович здоровий? — гукнув Зілов, схилившися до Аглаї Вікентіївни. Він прикладав долоні до вух, бо гамір і шарварок вже сягав свого апогею.

— У нього температура тридцять вісім! — так само відповіла вона.

— Це було і минулого місяця! — розчаровано здивувався Зілов.

— Але він сподівається, що до кінця цього місяця в нього буде не менше як сорок три — сорок п'ять…

Зілов свиснув і щасливо зареготав. Дарма що така температура не тільки могла загрожувати здоров'ю їх спільного знайомого, а, безперечно, мала б його спопелити, це не викликало ні в нього, ні в Аглаї Вікентіївни ніякого хвилювання. Зілов обійняв хорунжого Репетюка за плечі:

— Левко! Мир! Ми ж таки з тобою старі футболісти. Капітан Репетюк, я прошу мені пробачити, що я тоді вас так образив, коли ми викидали вас із гімназії, сер!

— Але ж, прошу, сер, — відхилився трохи Репетюк. — Між джентльменів…

— Пий, джентльмен! — і Зілов тицьнув йому кухоль пива наполовину з лікером шартрез.

Тепер уже в кімнаті завис суцільний п'яний гвалт. Свічки догоряли, і довгі язики полум'я танцювали і вихилялися, мов сп'янілі. Вони чаділи, і кіптява осипалася на скатертини і пелюстки білих зіжмаканих троянд. Хтось здогадався свічки гасити, і тоді раптом стало видно, що за вікном уже загоряється ранок. Отець Іван хропів у кутку, підклавши під голову промащену робу Зілова. Було душно, і всі з галасом посунули до коридора, надвір.

Край неба на сході палав золотом і червінцям.

— Четверта година, — сказав Піркес, похитнувшись на порозі, — о шостій вже треба бути на матеріальному складі. Сьогодні вісім вагонів дров…

— Різані чи двополінки?

— Двополінки, — зітхнув Шая. — Якби ж то хоч через день отак вечеряти, то й з двополінками неважко було б впоратися… Сьогодні у нас що?

Піркес снідав у понеділок, обідав у вівторок, а вечеряв у середу. Він, Сербин, Макар, Потапчук, Туровський і ще кілька товаришів ходили підробляти на матеріальний залізничний склад — подавати вугілля на естакаду, розвантажувати дрова, дошки чи шпали. За вагон вони одержували десять крон. Фунт чорного хліба коштував півтори крони.

— А почому ж гребете з вагона? — поцікавився Бронька.

— По десять.

Кульчицького це обурило вкрай:

— От сучі сини, обдирали! Та ви малахольні, чи що? На військовій рампі день у день двадцять-тридцять вагонів під зерно подають. По двадцять п'ять кусків за вагон. От йолопи! Смалім! Я вас в два щоти до роботи приставлю! Ну? їй-бо, двадцять п'ять! Чого вирячилися?

— Спасибі, — сказав Потапчук, бо всі інші похмуро мовчали. — Але німцям ми хліба вантажити не будемо.

— Ну й шлапаки. Думаєте, вас німці полякаються і хліба не візьмуть? Голодранці-патріоти!

— Дурак! — захвилювався Макар. — Хіба ти не розумієш, взагалі…

— Бувай, — сказав Шая. — Вже пів на шосту…

Товариші хряпнули хвірткою у Сербинів двір — вирішено забігти до Сербина полити гарячі голови студеною водою. З подвір'я машиніста Кроса поруч невдоволеним гавкотом обізвався старий цепний пес Карачун. З гілля вишні бризнуло росою.

— Я перший! — і всі пустилися наввипередки до криниці.

Сонце вже підбилося ген над тополі. Воно було сліпуче і тепле. Назустріч йому пашіло вільготою нічних рос з густої трави, рясного листя, городяної соковитої порослі. А поросль була кольориста і багата — темні гостриці цибулі, блакитні пуп'янки капусти, зелене картопляне бадилля, ясні вінички моркви та буряку, чорна брость помідорів, сині візерунки огірків, лапаті плями кабаку. Все це пахло землею і хлібом.

Небо було синє, жодної хмари — високо в небі стояв шуліка.

СТРАЙК

Паровоз стояв у бурхливій хмарі і страшно ревів. Це був С-815.

Він стояв недвижний, на одинадцятій проти депо — в самому центрі привокзальних колій, — всі відливи відкрито, перегріта пара виривалася з них з оглушним шипінням і свистом, вона клубочилася, шумувала й вирувала. Руків'я сигналу було також відведене, і з головки гудка видирався нестримний струмінь, сповняючи все на багато кілометрів окіл могутнім, пронизливим ревом. Але ні в будці, ні на тендері, ані близько паровоза нікого не було: ні машиніста, ні помічника, ані кочегара. Топку щойно залито, регулятор відкрито, відливи відчинено, руків'я сигналу замкнуто намертво — паровоз випускав усі пари, і бригада його залишила.

Та напруження пари хутко дійшло межі. Напруга спала враз, тоді почала спадати далі — більше й швидше. Шипіння й гуд притихли — паровоз захрип і почав затихати зовсім. І тоді стало чути, як звідусіль — з депо, з товарної, з пасажирської, з естакади, з матеріального дворища, з маневрових і запасних колій, звідусіль — його закликові відповідали сотні інших паровозів. Голосисто і дружно лементували на відповідь різноголосі «Ов», «Щ», «Пп», «К», «М», «С» — уривчасто, але довго й нестримно, — тривогу. З паровозного кладовища надсадливо верещала кукушка серії «Ь».

Довкола — на колії, на перонах, на переходах і під'їздах, скрізь — не було нікого, була пустка. Тільки з службових дверей на широкий перон пасажирської раптом вибіг черговий по станції, розмахуючи своїм червоним кашкетом, але й він не знав, для чого він вибіг, і, надівши кашкет, мерщій зник. З одеської колії прогуркотів через міст маневровик, з несподіваною для нього кур'єрською швидкістю промайнув повз вокзал і, репетуючи безперестанку, зник по київській чи волочиській.

Уздовж перону, гуркочучи сотнею підкованих чобіт, бряцаючи півсотнею манерок, хутко пробіг взвод німецьких піхотинців — п'ятеро останніх волокли кулемети. І саме в цю хвилину високо на водонапірній вежі депо, на драбинці, що провадила на її дах, з'явилася невеличка фігурка. По щаблях вона здобулась на самісінький гребінь — найвища точка над усією залізничною територією — і почала прив'язувати до громовика широке червоне полотнище. Внизу вітру не було, але там, високо над землею, вітер був, він тріпав полотнище, він видирав його з рук, і фігурка — там, угорі на драбинці, — похитувалася опинаючись. Паровози ревли звідусіль, невпинно й тривожно, вже до них приєдналось рохкання гудка з вагонних майстерень, вже приєдналося й вищання сирени з депо. З насипу проти станції, в заулки від переїздів і виходів до колії розбігалися робітники групками і поодинці — геть від вокзалу, геть від станції, геть від залізниці.

В цю хвилину і німецький лейтенант помітив фігурку з червоним прапором угорі на водонапірній вежі. Він підвів руку і спинив взвод. П'ятдесят гвинтівок скинулися вгору, п'ятдесят випалів злилися в один залп. Але всі п'ятдесят схибили. Чоловічок на вежі і далі хитався проти вітру на останньому щаблику, тримаючись за громовий шпиль. Тоді лейтенант повідомив дистанцію, і п'ятеро снайперів звели рамки на двісті п'ятдесят. На п'ятому пострілі чоловічок на вежі похитнувся. Він вхопився за стяг і шарпнув його до себе. Знамено напнулося, і прив'язаний щойно кінець не витримав — він одірвався. Вітер кинув знамено назустріч чоловікові, знамено огорнуло чоловіка, миттю спеленало його в червоне, червона фігурка відокремилася від щаблів і стрімголов упала вниз, викресливши на мить на мурі вежі тріпотливу й вогнисту в промінні сонця червону лінію. Лейтенант вигукнув наказ, і взвод загримів чобітьми далі — в бік товарної станції. Паровози ревли дружно й тривожно. Страйк почався.

Страйкувала тяга, рух, колія, ремонт, матеріальна служба. Щохвилини треба було чекати, що застрайкує й телеграф.

Козубенко перебіг десять колій і тільки тоді озирнувся на свій паровоз. С-815 ледве маячив крізь пару. Серце стислося жалем і образою: який це жах — заливати топку, псувати і отак без догляду кидати свій паровоз! Рев рідного гудка роздирав серце. Козубенко побіг швидше у депо.

Козубенко перетупотів через гучний залізний поворотний міст і вскочив до одної з брам.

— Ваня! — гукнув він занадто голосно, і луна залящала десятьма відгомонами під розлогими скляними куполами.

Зілов уже на нього чекав. Клоччям він обтирав руки. З траншей довкола виплигували слюсарі. Вони виплазовували й з-під паровозних черев, спускалися з котлів, сплигували з тендерів. Вони хапали клоччя, обтирали руки і гомоніли всі разом, один перед одним, і не можна було розібрати — що саме. Роздатник вистромив голову з свого віконця і перелякано лементував: «Інструмент здавайте, інструмент здавайте, я ж потім буду відповідать!»

Козубенко приклав долоні до рота і гукнув, обертаючися на всі боки:

— У вагонних майстернях мітинг! Депо гуртується в другій галереї, третій прольоті Всі як один на мітинг!

Але почути і розібрати ці слова могли тільки найближчі: луна кинула мову під купол, і там вона ще довго лящала, перегукуючися з краю в край. Тоді Зілов вхопив грудку крейди і накреслив на тендері, що стояв у брамі номер два: «Всі — до майстерень!»

Вони вибігли. Зілов на ходу натягав свою австрійську тужурку. Сирена над депо надсадно вищала, гудок з майстерень гув низько і оглушно, паровози ревли з усіх кінців — здавалося, весь світ перегукувався тривожними, збурливими голосами. Козубенко кинув оком праворуч, де на одинадцятій, в сивому тумані, останнім криком ще хрипів його С-815. Попід муром матеріального дворища вони попростували до майстерень. Через мур тут і там плигали робітники, з воріт вони вибігали гуртками, із селища Угольник сунув цілий натовп — це ті, що змінилися вчора і сьогодні не виходили на роботу. Всі простували туди ж, в напрямі до вагонних майстерень.

Хапаючись, Зілов розповідав Козубенкові, біжачи:

— Розумієш, це якась, мабуть, провокація! Хіба ти не чув? Сьогодні вночі. Начальнику дільниці, потім інженеру Сірошевському і вагареві Гордієнкові Матвію, ну, гетьманському комісару відділу, — всі вікна вщент…

— Хулігани!

— Ні! Розумієш, і скрізь на стінах поналіплювали такі емблеми з чорного паперу: рука і пальцем указує кудись. Чорна рука…

— Що за єрунда! То ж така кінокартина була, пам'ятаєш? Бандити якісь на місці злочину чорну руку ліпили. «Чорна рука» — так і картина звалася.

— Я думаю — провокація!

Територія біля товарної станції була забита ешелонами… Контора начальника вже страйкувала — путівки транзитам не видавалися, семафори закрито теж. Біля паровозів юрмилися робітники, перегукуючись з машиністами. Машиністи просили випустити їх до кінцевих станцій — вони приїдуть додому і страйкуватимуть теж, у них же залишилися там і діти, і жінки. Кондукторські бригади нерішуче тупцювали тут же з дорожніми скриньками в руках: їх щойно зняли з тормозів пікети страйкарів. Худенький блондин у захисній гімнастерці, конторник Вікторович, — всі знали, що він один з організаторів страйку, — перебігав від бригади до бригади, від паровоза до паровоза і закликав усіх бути спокійними, терпляче перечекати трохи: зараз на мітингу в майстернях має бути вирішено все.

Осторонь на запасних коліях стояло кілька запломбованих ешелонів. Густі цепи німецьких солдатів, у сталевих шоломах, з гранатами при поясах, з гвинтівками напоготові, оточували їх. То були хлібні маршрути до Німеччини.

У подвір'ї майстерень було повно народу. Депо прийшло організовано, колійні сходилися по одному, службовці контор держалися групками, поїзники, які сьогодні були не на роботі, прийшли з жінками і навіть з дітьми. Із розтулених на скляному даху галерей вікон викотився гомін багатьох сот голосів. З широко розчинених дверей першої галереї бив хвилею не зовсім рівний, але рясноголосий спів — на півтону нижче і на півтакту повільніше, ніж треба:

Назустріч Козубеикові й Зілову ішли двоє — високий, довгий, немов навмисне розтягнутий, похмурий парубок і маленький, жилавий і жвавий юнак. Юнак весело розмахував кашкетом. На ліву ногу він трохи шкандибав. Ще здалека він радісно закричав, б'ючи себе по стегнах та пританцьовуючи:

— Цінь, цінь, та-ра-ра, усюди діра, та нікуди вилізти! Ех!

Ліва нога погано, слухалася і відбрикувала набік. Він докірливо похитав до неї» роловою і жартівливим ударом поставив її на місце:

— Хоч ти й нога, а розуму в тебе чортма! Здорові були, з забастовкою!

Це був Стах Кульчнцькии, слюсарський учень. Ногу йому поранено навесні в бою, коли цеп червоногвардійців стримував німецький наступ від Поста-Подільського. Другий був Зіновій Золотар — молодий токар з вагонних майстерень. Він похмуро привітався. Обличчя в нього застигло, ображене і смутне. Втім, такий вже був постійний, притаманний йому вираз. Зіновій Золотар був меланхолік. З Стахом вони нерозлучно приятелювали, незважаючи на протилежність характерів та різницю в літах: Стахові допіру пішов вісімнадцятий, Золотареві минав двадцятий.

— Тут на тебе вже з півгодини чекає якась панночка, — похмуро вимовив Золотар. — В окулярах.

— На мене? — здивувався Козубенко. — Панночка? Що за єрунда! Знову хахи строїте!

— Ат! — образився Золотар.

— Побий мене бог! — чмихнув Стах. — В пенсне! І каже, що негайно треба, бо вона від молоді і про страйк. А по-українському чеше, як актриса! Просто вірш!

Хвиля співу від галереї ширшала і дужчала. Прилучалися жіночі голоси, і їм щастило підняти знижені півтону:

Біля трансформаторної будки справді чекала дівчина. Вона була в синьому береті і в синьому костюмі. Горло стискував високий англійський комірець. На вузькому переніссі цупко трималося модне пенсне без оправи. Вона ступила назустріч.

— Добродій Козубенко! Я маю певні відомості, що ви єсьте головою спілки молоді на залізниці?

— То й що?

— Моє прізвище Полубатченко, на ім'я Антоніна, курсистка-медичка. Я єсть заступник голови повітової юнацької спілки. Будьмо знайомі.

Козубенко обережно взяв простягнуту руку в сірій замшевій рукавичці. Він трохи розгубився — з дівчатами, та ще в рукавичках, розмовляти треба якось спеціально. Стах сховався за спиною в Козубенка, смішливо пирхав і сіпав його за поясок.

— Я маю до вас справу, пане-товаришу!

— Кажіть.

Але обличчя дівчини раптом спалахнуло здивуванням.

— Перепрошую! Добродію Зілов? Невже це ви? Чому ви робітник? Хіба ви не скінчили гімназії? Але ж я дуже рада побачити вас! Ви мене пізнаєте? Антоніна Полубатченко. В шістнадцятому році, коли ви були у Бидлівцях на польових роботах…

— Пробачте! — відсторонився Зілов, густо зашарівши-ся, — Але в мене руки брудні, і я замащу вам рукавички. Я з роботи.

— В чому ваша справа? — запитав Козубенко. — Вибачайте, але ми поспішаємо на мітинг. У нас, знаєте, страйк…

— Отож-то! — Антоніна Полубатченко хутко стягла рукавички, зжмакала і сунула їх до кишені. — Страйк, як і кожна громадська акція, потребує якнайбільше організованості громадських сил і ресурсів — насамперед. Повітовий юнацький комітет і вирішив негайно ж запровадити об'єднання всіх юнацьких організацій. Цілком очевидно, що достигають видатні суспільні події. Українська молодь повинна тісно згуртуватися під прапором юнацької спілки. Самостійники беруть над національним юнацьким рухом протекторат…

— Само… що? — похмуро перепитав Золотар.

— Самостійники. Тобто поборники незалежної української державності…

— Це вроді як наші «Курені» та «Просвіти»? — ще похмуріше перепитав Золотар.

— Так, так, прошу вас, — зраділа Антоніна Полубатченко. — З юнацькою секцією «Просвіти» ми вже домовилися, вона входить до повітової юнацької спілки цілком.

«Курені» та «Просвіти» — то були шовіністичні організації залізничників, утворювані міністерством шляхів у противагу професійній спілці. Це з'їзд «Куренів» у квітні місяці саботував і зривав з'їзд залізничників у Києві. Це з цих «Куренів» призначалися й гетьманські комісари по всіх залізничних відділках та інституціях.

— Чого ж ви хочете від нас? — запитав Козубенко, дивлячись повз пенсне Антоніни Полубатченко кудись на двері першої галереї. Там докінчували третій куплет, і спів уже захопив увесь натовп:

— Президія повітової юнацької спілки уповноважила мене запропонувати й вашому Союзу робітничої соціалістичної молоді[349] ввійти в об'єднання юнацьких організацій.

Всі мовчали.

— Але, — перевів нарешті Козубенко погляд на кінчики черевиків Антоніни Полубатченко, — але ж чи вам, пані, відомо, що наш союз ми звемо Союз робітничої молоді… Третій Інтернаціонал?

— То що? — знизала плечима дівчина. — Ви утворите в вашому союзі національні секції, і українська секція ввійде в наше об'єднання.

— Т… так, — сказав Козубенко, і знову запало мовчання.

— Прощайте!..

Він поклав руки на плечі Золотареві й Зілову, що стояли обабіч, крутнув їх і так швидко рушив з місця, що Стах, який ховався в нього за спиною, враз опинився просто перед Анто-ніною Полубатченко. Це був страшенний конфуз: саме в цю секунду Стах, ще за спиною в Козубенка, висолопив їй язика, скривив гримасу і склав дулю. Язика він встиг хутко ковтнути, палець із дулі висмикнути, але рука так і зосталася неприродно простягнута вперед з випростаним указовим пальцем.

— Що ви? — сахнулася розгублена панночка, мимоволі хапаючись оком в напрямі, куди вказував Стахів палець. Палець указував на трансформаторну будку. На сірих сталевих дверях був чітко вималюваний череп на двох схрещених кістках.

— Зніміть пенсне! — прохрипів Стах із жахом. — Негайно! — Мимоволі панночка зірвала з носа пенсне. — Це трансформаторна будка. Вас може ударити током в десять тисяч вольт!

Стах крутнувся на місці і пошкандибав навздогін за товаришами. Дотеп н'е був з першосортних, але Стах утішав себе тим, що в дурниках зостався не він. Обличчя в представника повітової юнацької спілки, курсистки-медички Антоніни Полубатченко, взялося густо-червоними і синіми плямами. Вона мерщій наділа пенсне, похапцем натягла рукавички і швидко закрокувала геть.

Мітинг в галереї саме почався.

Народу зійшлося щонайменше тисячі три, але тиша панувала така, що чути було цвірінчання горобців з даху. В кутку на помості стояв районний комітет професійної спілки службовців, майстрових і робітників правобережних залізниць — у повному складі. Конторник Вікторович тихим, але дзвінким і пристрасним голосом читав вимоги до міністерства шляхів:

— «Ми вимагаємо негайно сплатити затримане за чотири місяці утримання. Ми вимагаємо збільшити хлібний пайок. Ми вимагаємо додержувати восьми— і шестигодинного рабо-чого дня. Ми вимагаємо визнати і затвердити нашу професійну спілку…»

Коли він скінчив, грім оплесків довго не вщухав, перекочуючися з кутка в куток.

— Голосувати! — сплеснули з усіх боків вигуки, і вже руки нетерпляче потяглися вгору.

Голова районного комітету, машиніст Страновський, вийшов наперед.

— Зараз ми проголосуємо! — гукнув він. — Але попереду я повинен дати слово представнику головного комітету нашої спілки.

Вибух оплесків зустрів невеличкого чоловічка в формі движеиця. Це було здорово — спілка, значить, немарно існувала: от вона надіслала на страйк і свого представника. Оплески були дружні, заохочувальні.

Представник дорожнього комітету не сподівався на таке і трохи розгубився. Він зняв окуляри і протер їх носовичком. Потім поторсав свою невеличку борідку.

— Громадяни залізничники! — гукнув він. — Я, власне кажучи, командирований від головного комітету не до вас, а до Одеси! — Легкий гомін розчарування перебіг по лавах. — Але страйк захопив мене якраз на вашій станції, і я прийшов сюди до вас. Я не буду казати вам промови. Коли дозволите, я зачитаю вам резолюцію, яку щойно вчора ухвалив головний державний комітет.

Шумливий рух і радісні вигуки знову заохотили його. Головний дорожній комітет, центральне керівництво професійним рухом, отже, було тут, з робітничою масою. Три тисячі вичікувально й напружено подалися вперед.

Хвилюючись, представник розгорнув великий папір і прочитав:

— «Враховуючи фактичний стан справи і визнаючи, що страйк, як спосіб боротьби, загрожує в цей час руїнницькими наслідками для професійного будівництва, оголосити всім членам союзу про безумовну неприпустимість страйку…»

Хвилюючись, він знову згорнув свій папір, бо він уже закінчив.

Але в галереї і далі стояла абсолютна, напружена тиша. Три тисячі людей затамували дихання. Що? Головний дорожній комітет не тільки не підтримував страйку, а забороняв його?.. Не рухаючись, непорозуміло люди кидали погляди на своїх сусідів. Що ж це таке?.. Було так тихо, що далекі, сторонні звуки звідти, з-за стін, з-поза дворища, з колій, вільно линули сюди, до галереї, крізь розчинені широкі вікна в даху. І то були несподівані, дивні тут звуки. Хрипко ревли корови, тремтливо мекали вівці, рохкали й верещали кабани. Немовби село було зразу поруч, за муром залізничного дворища, немовби з далеких полів хлібороби пригнали сюди свої табуни, і от вже зараз мали широко розчинитися двері і лави селян ввійдуть, щоб заповнити другий і третій вільний прольот… То на волочиській колії стояли маршрути з худобою для Німеччини. Паровози щойно покинули їх, водоноси й товарчі розбіглися хто куди. Був страйк.

Тоді з президії раптом вихопився юркий і розтріпаний чоловічок. Чорні вусики він обсмикував униз. Це був конторник Головатько — курінний отаман і голова «Просвіти».

— Я повноважний заявити, — заторохтів він, — від «Куреня» і «Просвіти», що для всіх щирих українців самостійна українська державність над усе, і тому… се і те — залізничники цілком і беззаперечно поділяють позицію головного комітету, панове добродійство!

Голова зборів, машиніст Страновський, стояв поруч, спустивши голову низько на груди і звівши плечі високо догори, руки він впер в боки, і його довга борода тріпотіла на протягу. Раптом він випростався.

— За наші вимоги?!

Тисячі рук, мов одна, сплеснули догори.

— За пропозицію головного комітету?

Гомін і шелест покотився зібранням з краю в край — кожний повертався і роздивлявся навкруги. Сплеснув сміх. Жодної руки піднесено не було.

— А де ж той самий «Курінь»? — глузливо і високо гукнув хтось іздаля.

— Вони не покинули роботи… се і те, і вони не могли прийти! — заверещав Головатько, сіпаючи вуса вниз.

— Ганьба! — залементувала зала. — Геть штрейкбрехерів!

Стах заклав чотири пальці в рот і свиснув, як у степу. Але Страновський знову підвів руку вгору:

— Нехай же представник так і перекаже своєму комітету. А тепер, товариші, дозвольте наш районний комітет професійної спілки оголосити страйковим комітетом!

— Ура! — закричав від дверей Золотар, і його вигук зразу ж підхопили десятки й сотні голосів.

Сонце вже схилилося на захід, а мітинг не кінчався. Страйковий комітет доповідав про форми проведення страйку і роль кожного відділку. Страйковий комітет попереджав про можливі випадки провокацій. Пожежники, електрики, службовці продуктових крамниць і медичний персонал повинні стати на свої місця — вони мали брати участь у страйку, працюючи. Пікети страйкарів мали позмінно бути і в майстернях, і в депо, і на матеріальному дворищі. На всіх відділках мали постійно чергувати функціонери комітету для роз'яснень робітникам.

Зілова призначено черговим у депо, і він негайно вирушив на свій пост.

Сонце щойно сіло, місто огортали тихі літні сутінки.

То тут, то там уздовж колій спалахували вже шеренгами ліхтарі. На заході небо було ще рожеве по горизонту, а трохи вище — яскрава блакить. Колії були тихі й порожні. Величезні ешелони стояли мертві й непорушні, немов величезний вагонний парк і кладовище мертвих паровозів. Рідкі перехожі пробиралися поспішно й полохливо. Через кожні сто кроків — скрізь — стояли німецькі патрулі. Кілька німецьких солдатів без зброї, з невеличкими цеберками і паками папірців у руках посувалися повільно від ліхтаря до ліхтаря. Вони розклеювали оголошення.

Під одним з ліхтарів, приглядаючись до щойно наклеєного оголошення, стояв Піркес. Зілов мовчки потис йому руку і теж спинився. Папірець був ще вогкий, і розібрати було важко. Вони змогли прочитати тільки чорний шрифт:

Мовчки вони пішли далі разом. Сутінки щохвилини густішали. Силует вокзалу навпроти раптом спалахнув тисячею вогнів. І це було так чудно — він стояв вогнистий і розкішний, мов різдвяна ялинка. Величезний, гомінкий, найбільший в країні вокзал був тихий, як хутір у степу: кур'єри не підкочували, не гуркотіли важкі товарні маршрути, не чути було й гудків, навіть сигнальний дзвін на пероні коло службових дверей не відбивав повісток і відходів — не було ні перших, ні других, ні третіх дзвінків. Ріжки стрілочників мовчали. Це було моторошно, як смерть.

— Що ж, — задумливо мовив Зілов, — якщо страйк затягнеться, то доведеться братися до… руйнації колії…

— Слухай! — згадав раптом Піркес. — Ти чув про «Чорну руку»? Сьогодні мені запропонували вступити до організації «Чорна рука»…

— Що?! — Зілов аж спинився. — Тобі? «Чорна рука»?

Але тут інше відвернуло їхню увагу. Між колій просто на них тісним ладом прямував великий загін солдатів. Це не були німці — на солдатах були гімнастерки, і багнети на гвинтівках полискували тонкі та гострі. Трохи осторонь ішов командир, помахуючи в повітрі коротким стеком.

— Вацек Парчевський, — прошепотів Піркес, — з своєю комендантською сотнею… — Він зробив рух, щоб сховатися в тінь, але вже було пізно.

— Алло! — гукнув Парчевський. — Хлопці? Привіт! Ви це куди?

Він підійшов до Зілова з Піркесом і спинився, пропускаючи своїх солдатів повз себе.

— Сотня! — гукнув він, коли остання шеренга відійшла кроків із двадцять. — Стій! — Сотня закам'яніла. — До ноги!.. Вільно!.. Можна покурить… Здорові! — він простяг товаришам руку. — Тебе, Зілов, я з випускного вечора так і не бачив. Закуримо? Життя наше мотузяне… Страйкуєш?

Він вийняв шкіряний портсигар і почастував. Закурили мовчки. Мовчки стояли. Парчевський часто спльовував набік. При кожному спаласі його цигарки чотири георгіївські хрести полискували на лівій половині його кітеля.

— Куди це ти… вирядився з сотнею? — запитав нарешті Зілов. — Коли це не воєнна таємниця?

Парчевський мовчав і спльовував набік.

— Таємниця, — сказав він по паузі. — Іду на ваш мітинг… Арештувати страйковий комітет.

Зілов затягся, Піркес подув на вогник цигарки!

— Батька там твого… нема? — запитав Зілов згодом. Парчевський відкинув голову і пустив кілька кілець угору.

Повітря було таке спокійне, що кільця тихо попливли одне за одним і розтанули в темряві.

— На мітингу? Ні. Він сидить дома. Мати не пустила, — всміхнувся Парчевський. — А ти чого ж тут? Не на мітингу? Коли не таємниця…

— Таємниця. З доручення страйкового комітету я йду організовувати боротьбу з штрейкбрехерами.

— Так-с…

Докурили мовчки. Парчевський затоптав цигарку і поправив на собі амуніцію.

— От що, хлопці, — сказав він нарешті півголосом, помахуючи стеком у повітрі, — поспішати мені нікуди. З сотнею я ще хвилин з п'ятнадцять тюпатиму до майстерень. Ну, й на те, щоб оточити галереї, потрібно буде хвилин з п'ять, може, сім. Що?

— Нічого… — прошепотів Піркес. Голос його тремтів.

— Сотня! — гукнув Парчевський. — Струнко! Кроком… — він потис за плечі Піркеса й Зілова і злегка їх підштовхнув. — Руш!

Довгі леза прожекторів раптом розтяли вже потемніле небо, перебігли швидко небозводом з краю в край, на мить схрестилися і знову розійшлися. Один з променів майнув через привокзальні будівлі, на секунду спинився на вершку водонапірної вежі — там, де одну мить тріпотів сьогодні червоний прапор, — ковзнув униз по стіні, немов відзначаючи лінію падіння завинутого в червоний саван героя, і згас. Німці вартували.

Коли сотня коменданта міста, поручика Парчевського, оточила мітинг залізничників-страйкарів з метою захопити й арештувати страйковий комітет з наказу командувача австро-німецького гарнізону, — страйкового комітету в галереях вагонних майстерень вже не було: попереджений, він щойно зник у темені ночі, в тісних і глухих закапелках передмістя У гольник. Мітинг розходився.

«ПОТРІБНІ ДІВЧАТА З ЗНАННЯМ УКРАЇНСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ МОВ»

Зілов і Катря зійшли на пагорб і тут на хвилину спинились.

Місто зосталось позаду. Але в сяйві сонячного блиску воно лежало яскраве і різьблене, дарма що за п'ять кілометрів. Водонапірна вежа, костьольна дзвіниця, димар електрички і купол вокзалу височіли з стовпища будівель і кучугур садів тремтливими, але яскравими силуетами. Три мачти радіостанції протинали небосхил над ними і також, здавалось, дрібно вібрували. На шпилі вокзалу злегка тріпотів жовто-блакитний стяг.

Таким яскраво й виразно видимим не бувало місто ніколи. Навіть морозяного зимового дня воно залягало, постійно повите фіалковим і рудуватим серпанком пари і диму. Тепер же дим мляво клубочивсь лише з димаря електрички. Це було не живе місто, а сама панорама — мальовнича й мовчазна. Ні гудків паровозів, ні відгомонів з депо, ні стукоту моторів з естакади, ні клацання буферів з запасних колій і парків. Місто було німе.

Це було журно й тривожно.

— Хтось іде, — сказала Катря, — і, здається, військовий. — Вона мерщій підійшла до Зілова, взяла його під руку і поклала йому голову на плече.

Справді, стежкою вгору на пагорб прямував австрійський патруль — два солдати з гвинтівками за плечима. Вони стерегли підступи до міста навіть удень. Зілов обійняв Катрю за стан і схилив свою голову зверху на Катрину. Під рукою тріпотів у диханні гнучкий дівочий торс, волосся пахло простим милом і молодою шкірою. Серце в Зілова забилося частіше й гучніше.

— Не хвилюйтеся, — мовила Катря тихо. — Пусте… Який чудовий краєвид! — млосно й дзвінко сказала вона. Патруль був уже в двадцяти метрах.

Краєвид і справді був чудовий. Вся райдуга барв грала перед очима, внизу. Густо-зелені луки, плантації червоногарячих маків, жовті крайки шляху з густизни баранків, сині смуги лісу на горизонті, руді глинища вздовж залізничного насипу, густо-блакитні осоки понад струмком, чорна рілля у яру. Над усе половіли жита — з правої руки, і ясно зеленіли сходи на бурякових плантаціях — ліворуч.

Патруль підійшов, і, обминаючи закохану пару, солдати вигукнули собі на сміх якесь брутальне слівце. Катря обійняла Зілова теж і сховала обличчя в нього на грудях. Адже для закоханих світ неприсутній. З-під руки Катря зірко стежила за патрулем.

Коли солдатські спини зникли за поворотом до насипу, Катря випросталась і тихо засміялась.

— Ви читали Золя[351], Зілов? Це, як його, забула назву! Ах, чорт!.. Ловіть! — раптом скрикнула вона і, зірвавшись, кинулася бігцем з горбка. — Не наздоженете! Не наздоженете! — Вона прудко летіла просто вниз, де під схилом починався грабовий перелісок.

Зілов змахнув руками, підстрибнув і вихором кинувся навздогін. Катрин дзвінкий сміх пурхав попереду нього, немов окремо, відірвавшись і відставши від дівчини.

Але наздогнав Катрю він тільки аж на узліссі. Вона впала в моріг — висока трава враз поглинула її, тільки залишила шматок білої матроски — і не могла вже сміятися, задихана, затиснувши серце. Зілов стояв над нею, тяжко відсапуючи.

— Чудово! — нарешті змогла вимовити Катря. — Ви теж любите бігати? Завтра, як повернемось, приходьте до Вахлакових, будемо грати в горюдуба. Гаразд? Прийдете? — Катря звелася, обтрушуючи травинки. — І Шурка буде. Здається, для вас це не байдуже? — кокетливо зиркнула вона. Але Зілов сердито почервонів. Що йому Шурка? Катря заляскала в долоні. — Ага, ага! За горою вовк, вовк. Сірі, білі, волохаті — скоріше до хати! — І, знову зірвавшись, стрімголов ринулася в гущавину грабової зарослі.

Під високим старим грабом, одиноким в цій молодій гущавині, Катря спинилася і почекала на Зілова. Коли він підійшов, вона взяла його за руку.

— Ну, давайте. Сорок. Напрям на яр. З правої руки має бути кущ шипшини. З лівої — «под лежачий камень вода не течет». Раз, два, три, чотири…

Вони пішли об руку, як на прогулянці, рівним неквапним кроком.

— Тридцять дев'ять, сорок. А де ж?.. Ага, ми взяли трохи вбік. Бачите?

— Так. Дуже просто.

Вони звернули вліво і спинилися над великим каменем, що виступав з землі. Це був, очевидно, вершок великої підземної скелі. Вузенький струмочок обтікав його, вигинаючись майже зашморгом. Катря відступила крок, розігналася і перестрибнула рівчачок.

— Ось і він!

Зілов перестрибнув і собі. Вони спинилися над трухлявим пнем старого граба. На хвилинку обоє замовкли. В лісі було тихо. Ледь-ледь шаруділи верхів'я грабків та де-не-де порипували, схрестившися, молоді стовбури. Катря сіла і нахилилася над пеньком.

— А що, як там гадюка! Брр! — зірвалася вона. — Я не можу! Нізащо! Суньте ви!

Зілов усміхнувся і, схилившися, просунув руку в корчі під пеньком.

— Єсть!

Він добув невеличку бляшаночку з-під ментоло-евкаліптових таблеток «Вальда». Знявши покришку, він вийняв вчетверо згорнутий папірець. Катря нахилилася йому через плече, нетерпляче витягуючи шию. Зілов розгорнув.

Впоперек папірця було всього кілька рядків. Якби не написано їх поспішним письмом та хімічним олівцем, то найбільше були б вони подібні до оголошення на останній сторінці газети, там, де дрібним шрифтом друкуються попит і пропозиція праці:

— Хі! — чмихнула Катря. — Я знаю!.. Що за єрунда? Чи він відкриває біржу праці для гувернанток?

— Очевидно, — нахмурився Зілов, — мова йде про Аглаю Вікентіївну. Ну, і про вас. Але — скільки? Мабуть, необмежено, коли він не пише числа. Більше ви ні за кого не можете поручитися?.. А Можальська? Ну да — Шурка?

Катря нахмурилася теж.

— Н-н-не можу сказати… Як для чого. Німецьку вона знає, як кожний, закінчивши гімназію… У неї, здається, по-німецькому «три».

— Шкода. «Три» не годиться. А у вас?

— У мене кругле «п'ять», — навіть ображено скинула Катря бровами.

— Тоді я пишу. Не будемо тратити часу.

Вони сіли долі, і Зілов добув з кишені блокнот і олівець. В хащах глоду кілька разів просвистала іволга. Ще якийсь невідомий птах шипів і прицмокував десь у верховітті. Катря почала рвати суниці, яких на зеленому барвінковому килимі галявинки довкола було безліч — червоних і соковитих. Вона клала їх у рот по одній.

— Значить, так… — Зілов насупив брови, але це йому вдавалося погано, бо брови в нього росли невиразні і зморщок між ними іще не було, і замислено послинив графіт.

— Прізвища, як ви гадаєте, перерахувати? Чи, може, на всякий випадок, не треба?

— Ну, єрунда! Все одно вже. Та й інакше він не знатиме, хто ж зостався. Цих, на всякий випадок, не треба…

— Ну, звичайно!.. Значить, «Страновський, Вікторович, Червинський…». Слухайте, Катре, ви б заспівали, чи що? Все ж таки, знаєте…

Катря поклала велику золотаво-червону суницю до рота і відкинулась навзнак.

— «Зелененький барвіночок стелиться низенько…»[352] — голос в неї був приємний, низького тембру, але несформований, дівочий, контральто. Голову, співаючи, вона відкидала назад, немов птах.

— «А мій милий чорнобривий горнеться близенько…» Про меншовиків, будь ласка, не забудьте… «Ой, ще, ще, ще — ще ближче!»

— Чого ж ви замовкли? Співайте!

— «Зелененький барвіночку, стелися ще нижче…» Не забудьте про «Чорну руку»… «Ой мій милий, чорнобривий, присунься ще ближче…»

Катря співала і крутила головою на всі боки. Звідси, з-за пенька та каменя, це було дуже. зручно, — лишаючись непомітним, можна було бачити через галявину метрів на сто.

«Ой, ще, ще… ще ближче!»

Десь з хащів глоду Катриному співу почала вторити іволга.

Катря заспівала:

— «Ах, зачем эта ночь так была хороша? Не томилась бы грудь, не страдала душа…»[353]

— Все?

— Все, — сказала і Катря. — «А она на любовь смотрит так холодно…» Хочете суниць? Це я для вас назбирала. — Вона простягла жменю, повну запашних ягідок, і висипала Зілову в рот зразу всю.

— М-м-м… Я задихнуся! — Він над силу ковтнув. Катря звелася, перестрибнула струмок і стала на камінь.

Уважно вона роздивилася навкруги. Ліс стояв тихий, крізь стовбури де-не-дс просвічували зелені вруна.

— Чудово! Можете класти… Ви читали, такий єсть український письменник Франко?

Зілов акуратно згорнув папірець, втис його у бляшаночку і поклав її на місце.

— Катре!..

— Що?

— Ні… Нічого… — Зілов зітхнув.

— «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний — подивися, дівчинонько, який я моторний…»[354]

Заливаючися в два голоси, вони вийшли з ліска на дорогу і звернули праворуч, на захід. В цьому місці на перехресті стояв роздоріжний стовпчик. На дощечці в той бік, куди вони рушили, стояло: «Бидлівці, 18 верст».

Але зразу ж, з-за повороту, назустріч їм виїхала бричка. Двоє гетьманських стражників, вартових, сиділи в ній — з гвинтівками за плечима, шаблями при боці, револьверами на поясах.

— Стій! — гукнули вони разом, рвучко спиняючи сивого огиря.

Зілов і Катря стали.

— Хто такі і куди?

— По хліб, пане добродію, по харчі! — заквапилася Катря прохальним, жебрацьким тоненьким голоском і вся враз зробилася якась менша й тонша. — На базарі нічогісінько, живемо по-городському, своїх городів не маємо…

— Подсведчіньє! — буркнув той, що намагався говорити по-російському. Звертався він виключно до Зілова, з-під брів оглядаючи його косоворотку, захисного кольору штани і якогось «бувшого» кольору кашкет. На Катрю він і не глянув.

Зілов, не поспішаючи, переклав згорнутий чувал з-під лівої руки під праву і добув з кишені папірець. Стражник кинув бровами на очі і величаво його розгорнув. То була студентська посвідка п'ятнадцятого червня поточного року зачисленого на математичний факультет Київського університету святого Володимира[355] Миколи Ферапонтовича Макара. З'явитися до початку семестру, як свідчив студентський білет, Микола Ферапонтович Макар — рік народження тисяча дев'ятсотий, православний, парубок — мав першого вересня цього року.

Стражник ударяв по конях, біда заторохкотіла геть, і, загорлавши пісню ще дужче, Зілов з Катрею рушили шляхом униз.

— Ким би ви хотіли бути, Зілов? — запитала Катря, коли пісня була доспівана.

Зілов відгукнувся зразу:

— Я буду полярним дослідником! Звичайно, — зразу ж Перебив він себе, — вже тоді… потім, після революції, коли буде Радянська влада.

— Полярним дослідником?!

— Розумієте, — загорівся Зілов, але зразу ж зніяковів, — це дуже цікаво. І страшенно потрібно, — негайно ж додав він. — Полярні країни — це ж єдина біла пляма на земній кулі. І саме там сховані секрети кліматів, пір року, взагалі погоди. І це не тільки романтика, тобто зовсім не романтика, — мерщій виправився він, — і не просто «чиста наука». Прикладне значення полярних досліджень… От візьміть, скажімо, Кука[356], Дежнєва[357], Нансена[358], Макарова[359], Берінга[360]…

— Брр!.. — пересмикнула плечима Катря, — Півроку ніч, вічний лід, хуртовини, айсберги… Ви це давно вирішили?

— Так. Ви ж знаєте, мого батька заслано жандармами на Мурман? Я зацікавився північчю, почав читати і тоді побачив…

— Брр! — ще раз здригнулась Катря. — Нізащо! А я…

Бидлівські стави блиснули гарячою синьою лускою вже далеко після полудня. Катря з Зіловим були в поросі, червоні від сонця і мокрі від спеки, але збуджені й завзяті. І вони знали тепер одне про одного все докладно — куди більше, ніж за попередні роки знайомства. За три години вони наговорилися й насперечалися досхочу. Тепер Зілову було відомо, що Катря терпіти не може Каутського[361], що на природничий факультет вона вступить цього ж таки року, будь там що, що найкращий поет все ж таки Пушкін, що «Капіталу»[362] Катря прочитала тільки перший том, та й те зовсім не до кінця, що в місячні ночі чомусь так сумно, але прекрасно і хочеться вчинити щось велике-велике, а найкраща квітка поміж усіх квіток — резеда: скромна і ніжно пахне. Що Наполеон[363] був зовсім не геній, а просто нахаба і сатрап, що найбільше щастя для жінки — це бути матір'ю, що Шевченка Катря знає мало не всього: їй його ще змалку проказував напам'ять батько, а батькові так само дід. Що Шурка Можальська таки буде завтра у Вахлакових і Катрі точно відомо, хто в неї закоханий, що Козубенко, безперечно, член партії, але нікому, навіть своїм, цього не говорить, і це просто єрунда так секретничати між своїх і — багато іншого. А Катрі стало відомо, що Зілов, як це не дивно, Каутського взагалі не читав, що про вищу освіту зараз можна тільки мріяти, та й те наодинці, вночі, коли лягаєш спати, що поезія взагалі єрунда, що «Капітал» легше починати зразу з другої частини, що велике-велике хочеться робити повсякчас, а зовсім не в самі місячні ночі, що квіти потрібні тільки бджолам, що Наполеон був солдат і політик і повчитись в нього є чого, що зводити роль жінки в суспільстві виключно до ролі матері — це злочин і домострой[364], що до Вахлакових завтра Зілов не має часу йти, а на те, в кого закохана Шурка Можальська, йому наплювать, що коли Козубенко й член партії, але ховається з цим, то це його справа, і він, безперечно, правий, і дивно, що Катря — сама член наполовину нелегального соробмолу[365] — так легковажно ставиться до справ підпільної конспірації, і досить з неї того, що вона знає Олександра Івановича — і багато іншого… Вони остаточно похрипли і вже перекричати одне одного не могли.

У Бидлівці вони ввійшли не з шляху — до «погорілої хати» Гната Коротка, де Катря через Галю Кривунову зв'язувалася з Степаном Юринчуком, а над ставами, Слободою. В кутку за слобідською школою, вже на вигоні, була хата Петра Потапчука. Вони звернули просто до неї. І не тому, що кортіло побачити шкільного приятеля, а тому, що вирішено було з Степаном Юринчуком безпосередньо не зустрічетися. Так вимагав Олександр Іванович Шумейко. Потапчук же учився в місті, і нічого підозрілого не буде в тому, що до нього завітають міські товариші.

Потапчук зустрів їх на порозі своєї похилої хатинки. Руки в нього були зайняті — він клепав косу. Завтра-позавтра вже заходили жнива, і свій морг з панського поля він таки викосить! Приятелів він вітав карколомними «на» якогось невідомого, але експресивного дикого танцю. Крім білих селянських штанів, на ньому більше нічого не було. Зате торс його був золотаво-брунатний, з синім вилиском, м'язи під матовою шкірою переливались і випинались, бігали і тремтіли, мов живі створіння.

— Ура! — гукнув він. — Ну, розказуйте, що там із страйком? Я немов від світу відрізаний, новини тільки через дядьків і молочниць. Мамо! Винесіть-но глечик кислого молока, нехай з дороги нап'ються! Зараз я зіллю вам умитися коло криниці. Мила, правда, в мене нема — треба піском. Ти, Ванька, скидай до чорта сорочку. А вас, Катрусю, мені дуже шкода, але не наважуюсь такого запропонувати. Втім, може, плюнемо на забобони, шануючи клімат і взагалі природу? Тоді…

Катря почервоніла, і всі ніяково, але весело зареготали.

Проте жаданого кислого молока Катрі й Зілову не довелося ковтнути.

Саме в цю секунду у двір ускочив захеканий Гараська, Потапчуків менший брат, розмахуючи руками і ледве видираючи з горла захриплі вигуки.

— Німці… гетьманці… карателі… кіньми заскочили… оточили село… по хатах… зброю шукають… І за поміщицький реманент… уже скачуть… на Слободу…

Потапчук кинув косу і схопився на рівні.

— Бре?.. Я тоді, мабуть, у ліс!.. Реманент я з Степаном та Коротком відбирав!.. Мамо! Кидайте гуньку! Та у вікно! Швидше! Скажете, зрання ще на станцію подався! Та ну вас, може, й не прийдуть, ще рано плакати!.. Слухайте, а як же вам? Ой, не треба і вам тут лишатися! Біжімо у ліс! Ні, краще йдіть понад ставом до млина, немов із села геть…

Він нап'яв гуньку наопашки і стрибнув через перелаз. До переліска було з добрий кілометр, і через голу толоку.

— Біжіть же мерщій до млина!

Поли гуньки віяли за ним позаду, мов крила сполоханого птаха. З сусіднього двору теж вискочив якийсь дядько і метнувся вслід за Потапчуком. Ще за мить уже через вигін до ліска бігло постатей із п'ять. Чоловіки й парубки вважали за краще не потрапляти німцям і карателям на очі. Сусідська дівчина щось гукала навздогін втікачам високим істеричним голоском. Сполохана квочка заходилася на гвалт серед вулиці. Зілов і Катря вибігли за ворота, щоб устигнути до ставків.

Але було вже запізно. З-за дубняка, з гори, на дорозі від села враз з'явились п'ятнадцять чи двадцять верхівців. По дорозі вниз вони бігли риссю просто сюди, на Слободу. Стара Потапчукова стояла серед двору з глечиком молока в лівій руці і правою низала на грудях дрібиенькі-дрібненькі хрестики.

— Слава Йсу, слава Йсу, слава Йсу… — безупинно ворушилися її старечі вуста: з переляку вона сплутала, яку їй читати молитву.

— Не встигнете! — зашипів Гараська на Катрю й Зілова. — Переймуть… біжіть вже до школи… під стріху лізьте… на горище хід є…

Зілов і Катря стрімголов полетіли через вулицю, поки відстань між кіннотниками і шкільною хатою була ще не в погляді з гори. На щастя, це було тільки кроків із сто. Вони з розгону перестрибнули низьку кам'яну огорожу і вдарилися об стіну. Стіна школи з цього боку здіймалася глуха — без вікон і дверей, — вихід був тільки на той бік, у двір. Огинати велику хату не було часу. Зілов став плечима до стінки і підставив Катрі долоні човником на коліні, як то роблять маленьким верхівцям, щоб допомогти їм сісти на коня.

— Мерщій на плечі, вчепіться за бантину, он щілина на горище, може, проліземо. Скоріш!..

— А ви?

— Та ну!

Катря скочила на плечі, руки якраз обхопили бантину, вона підтяглась на руках, але гімнаст з неї був абиякий, вона зразу ж обвисла і зашкрябала без пуття носками по стіні. Та Зілов враз дуже підплигнув і так штовхнув її знизу, що вона підлетіла і головою запоролася просто в солому. Зате тепер було куди сперти коліна. І Зілов уже сидів поруч із нею, — він підплигнув з землі вдруге, мов до трапеції, і йому досить було вхопитися кінчиками пальців за бантину. Крізь щілину під стріхою вони над силу пропхалися на горище. Тої ж секунди коні промчали повз те місце, де вони щойно були.

— Як бачите, — іронічно прошипів Зілов, — і футбол з атлетикою можуть стати інколи людям в пригоді!.. — Тільки півгодини тому вони кричали одне на одного в суперечці про це. Катря засуджувала і відкидала всякий спорт, а надто футбол, вважаючи це за привілей для кретинів і нероб. Старий футболіст і трохи не з колиски спортсмен, Зілов мало не зненавидів Катрю за такі думки. Саме на цьому він і зірвав собі голос у суперечці.

Катря не сказала нічого Вона була надто задихана, та й сильно боліла нога в тому місці, куди Зілов заїхав їй кулаками, а потерти уражене місце було якось незручно. В поросі й павутинні горища не було видно нічого, і зразу повен рот набилося глини й якогось ні'р'я Катря присунулася до краю і почала розсувати дірочку в соломі. Поле зору розстилалося звідси широке — на три боки.

П'ятеро кіннотників гнали через вигін до переліска. Але втікачів уже видно не було — вони встигли добігти до лісу. Решта кіннотників спинилася і слухала, що їм говорив їхній командир. Це були «свої», гайдамаки, з довжелезними нагаями, прив'язаними до зап'ясть. Старшина кінчив, і вони повернули назад, у Слободу. Проминувши школу по вулиці, вони завернули за ріг і раптом затупотіли зовсім близько, по той бік хати. Почулися перегукування, лайки й команда.

— Сюди… вони в'їхали в шкільний двір, — прошепотіла Катря. — Треба тікати. Це за нами…

— Пізно, — буркнув Зілов. — Коли й вискочити, то вулиці ми вже не перебіжимо… Може, десь можна заритися в солому?.. — Він поплазував на животі через горище на другий бік — на бік, що у двір. Його притягувала щілина в стрісі і лезо сонячного проміння, що пробивалося крізь неї Катря сполохано щось шепотіла йому, але він спинився тільки годі, як щілина була вже просто перед його оком.

Зілов з Катрею помилилися. Безпосередньо їм поки що нічого не загрожувало. Кіннотники заїхали у двір зовсім не тому, що буцім помітили втікачів. Просто шкільний двір був найбільший, і вони заїхали сюди розташуватися. Козаки сплигнули на землю, зразу ж розкульбачували, путали коней і пускали їх пастись. Спиною до школи посеред двору стояв, уже злізши з коня, й старшина. Це був стрункий хорунжий в елегантній одежі, лакових чоботях, із стеком у руці. До воріт в цю хвилину підкотив парний фаетон з фурманом-австрійцем на передку. Фаетон спинився, козаки стали струнко, і з фаетона легко виплигнув опецькуватий, з рудуватими бакенами австрійський офіцер. Він недбало віддав честь на привітання козаків. За ним виліз з фаетона поміщик Полубатченко. За хвилину під'їхало ще з десятеро вершників-австрійців і між них на вороному жеребці, з поцяцькованим ясно-блакитним тільником — управитель Петрович. Всі рушили в двір, і стрункий хорунжий поспішив їм назустріч.

— Репетюк! — прошепотіла Катря, що підповзла теж і дивилася крізь солому поруч Зілова.

Справді, то був Репетюк. Золоте пенсне на широкому ланцюжку полискувало проти сонця, торс облягав тісно елегантний френч з золотими закарвашами, на рукаві блищав великий парчевий тризуб, на кургузій мазепинці — синя бляшка з жовтим левом, зіпертим передніми лапами на скалу. Він взяв на честь австрійському офіцерові, клацнув шпорами і потис руку панові Полубатченкові. Петровичу він злегка кивнув.

Сім років просидів Зілов з Репетюком в одному класі. П'ять років вони не розлучалися на футбольному полі — Зілов був лівий хавбек, Репетюк центр-форвард і капітан команди. На матчах він ішов у парі з правим інсайдом Потапчуком. Зілов знав і розумів кожний рух Репетюкового тіла. От він хильнув коротко головою наліво — це він щось ґречно сказав офіцерові. От він повів плечима, немов струшуючи щось, — це він чогось нервувався. Ось він напружив враз стегна і підкинув вгору рамена — зараз він крикне щось сердите або ж хвальне.

— По хатах! — гукнув Репетюк до виструнчених козаків. — Кроком руш!

Козаки скинули гвинтівки на плечі і рушили з двору геть.

Катря облизала сухі губи зашерхлим язиком.

— Фу, як хочеться пити… Як вам подобається Льонечка?.. Що ж ми будемо далі робити?..

Зілов не міг відповісти нічого. Вилізти з горища, поки у дворі люди або принаймні поки западе ніч, змоги ніякої не було. Пити хотілося справді страшенно. Але, очевидно, без цього доведеться обійтися ще не одну годину. Сонце пекло немилосердно, солома даху пашіла, як гаряче залізо, задуха під стріхою аж гусла, порох забивав ніс і горло, очі роз'їдало, одежа облипла — було зле.

Потроху у двір почали зводити людей. Це були самі чоловіки. Діди, старші чоловіки, парубки і підлітки. Їх заводили у двір і лишали посередині, в колі австрійців, просто неба, просто сонця, у спеці червневого дня. Репетюк з австрійським офіцером та Полубатченком зникли в приміщенні школи. Під дверима, на приступці, сидів старий учитель, сивенький і похилий дідок, очі в нього сльозилися, він раз у раз витирав їх лацканом чесучевого піджака.

— Вишні!.. — тихо прошепотіла Катря. — Вишні он, подивіться…

Шкільний садок довкола попід парканом обсаджений був кучерявими вишеньками. Вродило цього року багато — дерева стояли більше червоні, ніж зелені: соковиті кислі й холоднуваті ягоди рясно вкрили гілля. Під вишнями були цілі зарослі порічок і малини. Вони стояли немов у червоному шумовинні. Було літо. Червона ягода забивала все.

Степана Юринчука ввели двоє козаків… Він був у самій сорочці, розпанаханій на грудях, босий і без шапки. За ним вели діда Микифора Маложона.

За годину в дворі було мов на сході. Чоловіка з вісімдесят селян жарилися посередині на сонці. Один хлопець уже зомлів, і його обливали водою біля криниці, сивенький учитель метушився коло нього з нашатирним спиртом. Кілька австрійців стояли за ворітьми, не підпускаючи близько жінок і дітей. Діти й жінки трималися оддаля, за вигином дороги, звідки з горба видно було середину шкільного подвір'я. Гомін і плач доносив інколи звідти вітерець.

— Я все одно не витримаю, — прошепотіла Катря. — Мені вже, здається, крутиться голова. Якщо я зомлію, то, значить, я тут і вмру.

— Нічого вам не зробиться! — сердито огризнувся Зілов. Серце Зілова етнелося, і він мало не заплакав — було так безпорадно, і груди давила лють.

Нарешті на ґанок вийшов австрійський майор, за ним Репетюк і Полубатченко. Козаки й австрійці виструнчилися. Було козаків душ тридцять, австрійців замалим менше. Чотири кулемети стояли в чотирьох кутках двору, спрямовані всі в центр, на групу селян. Денщик вибіг за майором і поставив на ґанку під дашком маленький складаний стільчик. Майор сів. Полубатченкові Петрович виніс дерев'яний дзиґлик. Репетюк вийшов наперед і став на горішній приступці сходів. В руках він тримав паку паперів. Сільський отаман-староста — високий худий дядько з довжелезною чорною бородою, колишній, ще царських часів, старшина, а тепер делегат з'їзду хліборобів у Києві[366] — теж вийшов на східці. Він скинув шапку і вклонився всім.

Промова отаманова була недовга. Він проголосив лише, що бог повелів на землі бути ладу й порядку і хто того не держиться, той прийме кару після страшного суду.

Тоді блиснув скельцями пенсне і розгорнув свої папери хорунжий Репетюк.

— Панове громадо! — вигукнув він, як перед військовим строєм. — Ім'ям Української держави та її верховного провідця, йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України, та від ім'я командування дружньої імператорсько-королівської, сполученої австро-німець. кої армії, її офіцер кінної служби штабу дійових сил сьомої угорської кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа, начальник карного австро-українського загону, майор Бела Кадель просить повідомити вам таке.

Зміст повідомлення був дещо коротший. Його хорунжий Репетюк зачитав із своїх папірців. В результаті трусу, вчиненого з'єднаними силами австро-гетьманського карного загону, в селян села Бидлівці виявлено прихованої, всупереч наказу про роззброєння, зброї — два кулемети «максим», один кулемет кольт, гвинтівок руських дванадцять, австрійських сорок дві, німецьких десять, японських чотири, револьверів різних систем двадцять три, обрізів сорок. Прізвища держателів цієї зброї Репетюк оголосив зразу ж. Крім того, до розграбованої під час «влади бузувірів-більшовиків» економії сільського господаря, пана добродія Полубатченка, ще й досі не Повернуто: лобогрійок дві, плугів дев'ять, маслобойок чотири, борін сім, культиватор один, центрофуг три, кіс вісімдесят, грабель сорок, лопат п'ятдесят сім, серпів сто дванадцять, відер тридцять два, ламп «летюча миша» тридцять три; а також меблів з панських покоїв — свічадо одне, дзиґарі одні, дзиґликів чотири, килимів вісімнадцять, і розбито рояль системи «брати Мізє». Отже, не відшкодовано разом на суму вісім тисяч триста два карбованці сорок копійок в золотій миколаївській валюті…

— Свічадо, воно розбилося… — гукнув Микифор Маложон.

— Що? — спинився Репетюк.

— Свічадо, кажу, розбилося того ж таки дня, як його й брато, — зітхнув Микифор Маложон. — Я його тільки у двір і виніс, їй-бо, присяй-бо, нехай мене грім поб'є, щоб люди, сказати б, повеселилися, то їсть, глянули б кожний на своє, так сказать, отраженіє… Прихилив, значить, до дверей, а двері хтось як штовхне, — воно, значить, як гепне, ну, й вдрізки, різало-пороло, просто самий тобі пісок…

— Мовчать! — гукнув Репетюк.

Кара на людей накладалася така. За перехованця зброї все село відповідало австрійському командуванню, що держало лад і спокій в цій місцевості, контрибуцією в десять тисяч австрійських крон та п'ять тисяч пудів фуражу понад план хлібоздачі австро-німецьким комісіям. Вісім тисяч триста два карбованці миколаївських село мало виложити панові Полубатченкові або грішми, або зерном із своїх грунтів, на які в кого є купча, зроблена до жовтня місяця тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Крім того, кожний, хто брав участь у розграбуванні економії пана Полубатченка «під час влади бузувірів-більшовиків», за списком хорунжого Репетюка, мав дістати зразу ж десять шомполів, а в кого відібрано зброю — двадцять п'ять. Решту ще не виявленої зброї пропонувалося знести до ранку, тоді буде другий трус, і в кого й після того виявиться зброя, того забиратиметься до міста, у в'язницю, згідно з законами держави, на строк від шести місяців і до шести років…

Почалася екзекуція.

Репетюк викликав людей за списком. Люди виходили, скидали штани, закочували сорочки і лягали на колоду перед ґанком. Руки зав'язувалося мотузкою під колодою. Вартові з шомполами ставали по обидва боки. Бунчужний рахував. Після трьох-чотирьох вишмаганих екзекутори змінювалися. Обтиракзчи піт, вони відходили набік, висушували об моріжок закривавлені шомполи і встромляли їх у гвинтівки. Зойки і лемент звідти, з гори, де стояли жінки й діти, були куди дужчі за стогони й скрики шмаганих тут. Люди зціплювали зуби, люди закушували губи, люди ковтали язики. І тільки схлипували враз в момент удару, бо руки ж зв'язано, і проклятий ніс Не було як затулити, щоб він мовчав.

Панові Полубатченкові стало погано, і Петрович разом із бородатим отаманом під руки відвели його в школу.

Шомполи посвистували, люди ставали самі в чергу, хто не міг звестися сам, того відтаскували до криниці. Старий учитель лежав у траві коло свого ґанку ниць, затулившись руками, і старечі плечі його дрижали й сіпалися.

Зілов намагався не дивитися в двір, він дивився на паркан, на зелень, на вишні, алей там було червоно — від ягід. І йому вже зовсім не хотілося пити, хоча в голову й стукало жаром, а в горлі і грудях горіло сухим вогнем. У кутку під стріхою лагідно аврукали голуби.

Катря зомліла.

Селян у дворі все прибувало. Австрійці та вартові зводили їх потроху, по одному, по двоє. Десь вже під захід сонця привели зразу п'ятьох. То були ті, що тікали з Слободи до переліска. Потапчук ішов останнім — гунька наопашки, тіло мокре й лискуче від поту. Він побачив Репетюка і хотів одвернутися.

Але Репетюк теж помітив його.

— Хо, мілорд? — привітав він його мляво невиразною, втомленою усмішкою. Три години вже стояв Репетюк на ногах, очманілий від спеки, від крику, від одноманітності. Він захрип, вигукуючи прізвища і кількість присуджених шомполів, — Сервус! — Потім він пошукав у списках і криво всміхнувся. — Доведеться вам скидати штани, містер Потапчук Петро Полікарпович! — вигукнув він. — Десять за економію, двадцять п'ять за гвинтівку системи «маузер». Скидайте ваші «шальвари», сер!..

Тіло в Потапчука було золотаво-брунатне тільки від пояса вгору. Від пояса вниз воно було матово-біле, не займане сонцем.

Репетюк чемно відвернувся, коли його, центра-форварда, правий інсайд простягся долілиць на колоді.

Зілов спробував поторсати Катрю — вона лежала, мов нежива. Що ж робити? Він знав, що зомлілих треба відливати водою. А коли не відлити? Зілов у медицині був цілковитий профан. Господи! Що ж його робити?..

На пагорбі за дорогою жінки билися в припадках на землі. Діти товклися довкола них і розтинали повітря одчайдушним репетом. Старий учитель стояв, прихилившись до одвірка, і його вуса мокро вилискували. Микифор Маложон саме зводився з колоди, затягаючи очкура на скривавленій спині. Потапчукове півбрунатне, півбіле тіло, тепер суціль червоне, лежало непорушно біля криниці в калюжі. Майор Бела Кадель сидів, одвернувшись до шляху, пихкаючи синім димом з чорної угорської сигаретки. Репетюк обтирав лоб хусточкою з жовтою крайкою і синіми волошками по кутках.

Австрійські солдати стояли окіл двору, похилившися на гвинтівки, бліді та понурі…

«ЧОРНА РУКА» І «ЧЕРВОНЕ КОЛО»

До ложі «Чорної руки» Піркес, одначе, вирішив не вступати. Справді, це було просто смішно. Зміст анонімного листа, який Піркес одержав від таємничої «ложі», не викликав ніякої поваги.

«Брате Піркес Шая! Для всемогутньої Ложі нема таємниць! Ложа знає, де Ти дістав кулю в груди, Ложа знає, що Ти носиш в собі розум Змія, серце Лева і жало Оси! Ложа кличе Тебе — іди до нас! Чорна Рука — це Ложа Чорної Народної Помсти! Чорна рука вразить Диявола в саме серце! Коли ти згодний, — виходячи на вулицю, замасти крейдою лівий рукав, — Ложа тебе знайде. Хай простягнеться Чорна Рука Народної Помсти над нашою закривавленою Землею!»

Це відгонило пінкертонівщиною, американськими кінофільмами і оперетковою романтикою. А разом з биттям вікон, мащенням дверних ручок калом та непристойними акростихами на парканах скидалося на звичайне хуліганство.

Піркес відкинув пропозицію, але сам утворив «Червоне коло».

Трапилося це так.

В понеділок уранці він раптом одержав повідомлення про звільнення. Їдальня «Вишневий сад», де досі від третьої дня до третьої ночі він грав під брязкіт ножів і виделок «Сім-сорок», «Молдаваночку», «Рівочку» та «Дерібасівську» — за п'ять миколаївських копійок від кожного корка чернятинського пива, — раптом закрилась. Від сьогодні вона вже обернулася на «Кафе артілі безробітних офіцерів російської армії». Офіціанти, продавці, кухарі — мали бути самі тільки офіцери. Скрипаль-тапер також став непотрібний. Його заступав офіцерський квартет під керівництвом колишнього полкового капельмейстера. В розрахунок Піркесу пропонувалося або двадцять австрійських крон, або десять обідів з «дежурных» страв. Піркес вибрав обіди. Що він їстиме на одинадцятий день, він поки що не міг собі уявити. Приватних уроків не було, на біржі безробітних числилося понад три тисячі, залізничники страйкували, урядовцям не платили, утримання вже три місяці, крамниці теж позачинялися — купувати не було кому і не було що. Кондицій поза містом також не траплялося — не вихованням дітей клопоталися зараз поміщики. Але на десять днів Піркес був тим часом забезпечений.

Він надів кашкет і рушив їсти «дежурный» обід.

Перед виходом з «алейки» на територію залізниці Пірке-сову увагу притягла група, що простувала назустріч до міста. Двоє австрійських солдатів конвоювали двох дівчат Цих дівчат Піркес знав. Одна була гімназистка Шура Можальська. Друга — боса, в блакитному злинялому платтячку, з вигорілим скуйовдженим волоссям — була п'ятнадцятилітня дочка колійного сторожа з першої кілометрової будки на волочиській колії, прозвана Одуванчик за її непокірне, вихрасте волосся, що завжди стирчало на всі боки, мов перекинутий стіжок. Побачивши Піркеса, Можальська почервоніла, але зразу ж тріпонула своїми розкішними кучерями і проминула Піркеса павиною ходою, ще й замуркотівши під ніс якийсь веселий визивний мотив:

— За що це їх? — запитав Піркес в босоногих хлопчаків, що бігли позаду гуртком.

долинуло ще, і тупіт чотирьох важких солдатських чобіт ковтнув кінець бравурної мелодії.

— За підписні листи! — охоче відгукнулися хлопчаки.

Дівчата ходили по квартирах городян, збираючи гроші на харчування дітей залізничників-страйкарів.

В цю хвилину зовсім близько з залізничної колії раптом розітнувся свисток паровоза. Піркес аж здригнувся. Паровозні гудки були тепер на рідкість. Від товарної станції котив поїзд з паровозом «Щ». Тої секунди, як паровоз проминав високий паркан біля пакгаузів, враз цілий фейерверк каміння, цурпалків та болтів злетів з-за паркана і градом заторохтів по машиністській будці й по стінках вагонів — і оскалля скла посипалося на гравій путі. Піркес встиг побачити, як штрейкбрехер-машиніст, присівши навкарачки, полохливо визирав з-за розтрощеного віконця. За хвилину десяток ніг затупотів асфальтом «алейки», і кілька хлопців кинулися врозтіч навтікача. Двоє з них стрибнули через штахет і гупнули на землю просто навпроти Піркеса. Високий і худий — Зіновій Золотар, за ним маленький та жвавий — Стах Нальчицький.

— Ех, ти! — гукав Стах. — Кров бурякова, душа часникова! Казав же тобі, попереду кидати треба, а ти, поки зібрався, якраз у хвіст і потрапив. Сидить, надувається, три дні в два чоботи взувається!..

Піркес підійшов і привітався:

— Війна, хлопці?

— Війна не війна, а заслужив — по морді на!

Вони пішли втрьох. Золотар був понурий, як завжди.

— Ат! — ображено бурчав він. — І діла ніякого, а кінця-краю теж не видать. Морду комусь побить дійствительно треба…

На паркані навпроти депо висіло якесь свіже оголошення. Вони підійшли й прочитали. Це було повідомлення німецького коменданта про арешт першого страйкового комітету і загроза, що «другий буде виявлений і висланий в концтабори, а третій розстріляний без суду». Підписано: «Комендант І — К залоги, полковник фон Таймо». «І» та «К» означало «імператорської та королівської», тобто австро-німецької.

— Ік! — жартуючи, гикнув Стах. — Гляди, Таймо, жнеться тобі, як ми тебе згадаємо…

Піркес вийняв з кишені олівець — це був обламок канцелярського червоного олівця, яким він, ще працювавши в їдальні, відзначав хрестиками на стінці, щоб його не обшахрав буфетник, кількість поданих до столів пивних пляшок. Піркес зиркнув праворуч і ліворуч — довкола і близько нікого не було — і миттю жирно окреслив у червоне коло підпис фон Таймо. Потім навскоси через оголошення хутко надписав:

«Полковник Таймо засуджений на розстріл».

З-за рогу в цю хвилину вилетів чорний лаковий кабріолет. Під тонкою срібною сіткою плавною інохіддю йшов славетний арабський жеребець із стаєнь графа Гейдена. Хлопці мерщій відсунулися від паркана. Кабріолет майнув мимо них. В ньому сидів сивий, з безліччю орденських стрічечок на грудях, австрійський офіцер і поруч з ним молода учителька німецької мови в гімназії, Аглая Вікентіївна.

— Іч, шкура… — флегматично кинув крізь зуби Золотар.

— Нема такого дерева, щоб на нього птиці не сідали, — почав Стах і вже розкрив був рота, щоб встругнути щось веселе і не зовсім пристойне, та Піркес його зразу перебив.

— От що, хлопці, — сказав Піркес, затинаючись і хвилюючись, — так далі не можна! Треба утворити бойову дружину. Дістанемо бомбу і кинемо в Таймо. Ми назвемо дружину «Червоне коло», — раптом придумав Піркес. — 3 одного боку це буде коло червоних друзів, а з другого — хто потрапить у це коло, тому…

Але Стах раптом споважнів:

— Постривай, голубе. Не лізь попереду батька в пекло. Є на світі старші люди, їм краще знати, що й до чого… Поспитатись треба, тоді…

— Ат! — розсердився Піркес і, не попрощавшися, пішов геть.

Схвильований, цілком поглинутий своєю ідеєю, поспішав Піркес до «Кафе безробітних офіцерів». Проходячи повз книжкову крамницю, він, проте, на хвилинку затримався. Портрети гетьмана Скоропадського та генерала Ейхгорна, що лежали на вітрині, спинили його увагу. Він вагався мить, потім мерщій зайшов до крамниці. За дві останні крони він придбав обидва і, скрутивши їх трубкою, повагом подався до кафе.

У кафе було ще порожньо. Біля рояля, на звичному Піркесовому місці, стояло аж чотири пюпітри. Полковий капельмейстер і чотири музиканти розкладали ноти та інструменти. За буфетом, розгладжуючи нафабрені вуса, точнісінько, як це він робив на параді перед полком, стояв полковник Самойлович. За касою сидів штабс-капітан Дерев'янко. Чотири прапорщики з білими серветками через лівий рукав вишикувалися біля дверей до кухні, чекаючи на відвідувачів. Верхню одежу біля вішалки приймав інтендантський чиновник Міклашевський.

З двох десятків столиків зайняті були тільки два. За одним регент Хочбихто з трьома приятелями грав у преферанс — пляшки з пивом стояли на окремому столику. За другим обідав на самоті начальник міської комендантської сотні поручик Парчевський. Піркес завагався, потім тихо сів за крайній столик біля виходу.

Але Парчевський помітив його зразу і привітно замахав рукою.

— Алло, Піркес! — гукнув він. — Сідайте до мене. Така нудьга.

Піркес, зніяковівши, підійшов. Після вечора в день оголошення страйку він з Парчевським не зустрічався.

— Півдюжини! — гукнув Парчевський. — Пане прапорщику!..

— Нудно, — сказав Парчевський, розливши пиво. — Розкажіть що-небудь, Піркес… Ну, скажімо, про гімназію… — він закурив. — Як це було давно… Вам скільки років, Піркес?

— Дев'ятнадцять.

— А мені двадцять один… Втім, це безперечна помилка. Мені щонайменше п'ятдесят.

Піркес глянув в чотири «георгії» на його грудях.

— Вірно, — перехопив його погляд Парчевський. — І війна теж. Ці «георгії» я одержав, ще бувши вольнопьором. Я геройствував на злість «вовчому» білету. Що ж… — він криво посміхнувся, — «георгії» справді знедійснили «вовчий» білет: мене послали в офіцерську школу. Тоді я точно знав, що мені вісімнадцять років. І життя попереду мені здавалося таким нескінченним… Це, мабуть, того, що кожної хвилини меле могли вбити. Втім, і тепер щохвилини мене можуть вбити. Значить, не тс… Ну, розкажіть же що-небудь. Що ви читаєте? Філософів, як Макар? — Парчевський всміхнувся. — Макар все такий же? Все не трапляється його бачити. Ніцше, Кант і Пінкертон. Чи він засів тепер за Карла Маркса?

— Не знаю, — почервонів Піркес.

— А от я Карла Маркса не читав і не читатиму. Все одно не зрозумію! Ви ж знаєте, свідоцтво у мене за чотири класи… Після того навчився я ще рубати голови, ходити в розвідку, командувати півескадроном… Пийте! Пиво чудове.

Він знову налив два бокали темного й пінявого пива. Свій перехилив до дна і зразу ж налив третій. В цей час полковий капельмейстер змахнув паличкою, і квартет заграв модне аргентінське танго. Парчевський одсунув бокал і нахилився до Піркеса через стіл. Очі його були тоскно змружені.

— Слухайте, Піркес, в гімназії ви були відомі як найперший розумник… Та киньте, я не компліменти! Вам справді все зрозуміло, і ви знаєте все. Піркес, з'ясуйте мені все!

— Я не розумію… — знітився Піркес. — Я… Парчевський сердито відхилився і ковтнув третій бокал.

— Зате я розумію вас! — сказав він злісно. — Ви думаєте собі так: і чого він причепився, офіцеришка, браидахлист, золотопогонник! Гімназичний товариш знайшовся! Розпитує з провокаційною метою… Ну, скажіть, так же, так? Ні, — спинив він Піркеса, — не треба, не кажіть, знаю й сам… — Він відвернувся до вікна і засвистів під пристрасний смуток жагучої мелодії.

Піркес відкашлявся.

— Вірте, Парчевський, — відкашлявся він ще раз, — я сам зараз якийсь розгублений… все валиться з рук… в голові купи не держиться… Ви питаете, що я читаю? Га-га-га! Я не читаю нічого. Все сплуталось…

— Справді? — Парчевський жваво обернувся і уважно глянув на Піркеса. — Ні, ви не брешете… Шая! — раптом поклав він руку поверх Піркесової. — Шая! Мені дуже тяжко.

Квартет скінчив, і флейта урвала останню ноту враз.

— Пане прапорщику! — гукнув Парчевський. — Дайте карточку!

Потроху відвідувачів прибувало. Два столики зайняла компанія веселих і гомінких австрійських фендриків. За столом ліворуч шушукалися двоє спекулянтів. Дві проститутки пили лимонад за столиком біля вікна. Квартет заграв «Ваши пальцы пахнут ладаном»[368].

Парчевський зіпер обличчя на руки.

— Можливо, я трохи зарано почав воювати? З сімнадцяти років. Ви пам'ятаєте Жайворонка, Піркес?.. Він почав з чотирнадцяти. Шістнадцяти він загинув. З «Георгіями» на грудях. Кому це було потрібно?

Піркес завовтузився на стільці. Парчевський його спинив:

— Я знаю, що ви скажете, Шая. Не треба. Я знаю й те, що у вас зовсім не туберкульоз після сухого плевриту. І знаю, що цю кулю ви дістали під Гніванським мостом, в червоно-гвардійському загоні. «Георгія» вам за це ніхто не давав. Хочете мій один? — Парчевський поклав руку на свої чотири хрести. — Хочете всі? І той, що за Перемишль, і той, що за Раву-Руську, і за Стоход, і за карпатський прорив![369] От цією шаблею я зрубав тоді шістнадцять австрійських голів. Отаких самих, — він кивнув на фендриків за сусіднім столом. — Кому це потрібно? В ім'я чого?.. Бефстроганов, два рази, — кинув він прапорщику-офіціанту, що схилився з карточкою біля них. — А посвідку про плеврит вам видав доктор Крайвич — гінеколог, зауважте. На вашому місці я б спішно шукав терапевта. Крім того, Крайвич більшовик і підпільник. Державній варті це відомо. Не треба бліднути, Шая. Але на місці Крайвича я б не затримувався тут довше двох-трьох днів…

Квартет змовк, але в залі було вже доволі гомінко. Прийшли актори з театру мініатюр разом із своєю. примадонною, каскадною солісткою Колібрі. Вона справді була крихітна й мініатюрна, мов ліліпутка. Як і належить, чотири актори і дві актриси негайно ж зняли претензійний галас на цілий базар. З драматичного театру прийшов любовник Сокалов з дружиною, інженю Долімовою. Якийсь німецький лейтенант пив пиво удвох з своєю вівчаркою. Вівчарка сиділа на стільці, перед нею на столі стояв кухоль, і вона хлебтала пиво не Поспішаючи. Актриси мліли і стріляли очима на лейтенанта. Лейтенант презирливо не зважав.

Парчевський примружився і розглядав лейтенанта крізь кільця цигаркового диму.

— Німці, — ні до чого, просто так, сказав він, — запеклі вояки. Зараз на західному фронті у них успіхи. Чули про Маас і Верден?[370]

— Боюсь, — хрипко засміявся Піркес, — що вони програють на сході.

Парчевський подивився уважно, але нічого не сказав. Квартет заграв якусь шансонетку з репертуару Колібрі. Австрійські фендрики послали їй букет троянд. Вона кивала головою і кокетливо показувала зуби. Парчевський раптом перехилився до Піркеса через стіл.

— І потім, — швидко сказав він, — ви знаєте Зорю, Кагановича, Василенка. Топоркова і Торнбойма? Ну да, наш міський голова і члени міської управи. Приховані більшовики. Не сьогодні-завтра їх арештують.

Бефстроганов подали, і Парчевський розлив по бокалах четверту пляшку.

— Що є на солодке, пане прапорщику? — поцікавився він.

— Компот із свіжих фруктів, абрикосовий мус, малина в вершках, морозиво, кава, лікери, пане поручику! — відрапортував прапорщик.

— Малину в вершках. Вільно. Можете йти… Перед моїми «Георгіями», — засміявся Парчевський, — тягнуться не те що прапори[371], а навіть підполковники. Ви знаєте, що офіцерів з чотирма «Георгіями» в російській армії майже нікого нема?.. Ах, да, дуже цікаво! Ви чули? Хтось такий підрахував, що пересічне життя російського прапорщика було сімнадцять днів. А пересічне життя неповнолітніх добровольців — дев'ятнадцять окопних годин. Здорово! Я, мабуть, унікум, народився в сорочці. І ви знаєте, я абсолютно певний, що доживу до глибокої старості. От не можу собі уявити, яке ж буде моє життя не те що за десять років, а завтра, за півгодини. Але знаю, що житиму страшенно довго. І вмру вже від старості. Куля мене не візьме. Я заговорений. Ха-ха!..

Він виразно п'янів. Піркес майже не пив, і п'яту пляшку Парчевський докінчував сам.

— Шая! — він знову поклав свою руку поверх Піркесової і навіть ніжно потис її. — Шая, ну, будь ласка, з'ясуйте мені все. Ви ж були найрозумніший в гімназії. Ви знаєте, я вас не любив за це. Із заздрощів. Ви були мій конкурент. Я був найперший авторитет в усяких бешкетах, хуліганствах, хаях. А ви — своєю начитаністю, обізнаністю, розумом. Я ненавидів вас. Слово честі. Але я прошу вас…

В цю хвилину до столика поспішною і пружною ходою, притримуючи шаблю, підійшов поручик Ігель, ад'ютант сотні Парчевського. Він клацнув шпорами і виструнчився.

— Пане коменданте! — взяв він на честь. — Дозвольте доповісти?

— Да.

— Німецький комендант залізничного вузла, пан полковник фон Рейнгольц, та австрійський комендант залоги, пан полковник фон Таймо, просять пана українського коменданта, пана поручика Парчевського, негайно прибути до залізничного двірця у приміщення колишніх царських покоїв на нараду, а також для впізнання осіб, затриманих австро-німецькими караулами, які перебувають під вартою у приміщенні залізничної аудиторії. — Він клацнув шпорами ще раз і спустив руку.

Парчевський досадно скривився, але звівся враз.

— Я мушу йти, Шая, я дуже тебе прошу, приходь сюди вечеряти. Ну, годині так о десятій. Га? — він пристебнув портупею. — Випийте пива, пане поручику. Га? їй-богу, приходь. Так хочеться з тобою побалакати.

— Добре, Вацек, — сказав Шая, — я неодмінно прийду о десятій. Тільки за пиво платитимеш ти, бо в мене нема і не передбачається ні копійки, ні пфеніга, ні крейцера, ні шага, ні шеляга: в усіх наших сучасних валютах я банкрот.

Парчевський зареготав і вдарив Піркеса по спині.

— Пане поручику! Розплатіться, будь ласка, за мій обід І взагалі подбайте про відкриття тут в кафе для нас з вами постійного рахунку.

Він ще раз потис Піркесу руку і швидко вийшов на вулицю.

Шая зробив вигляд, що йому поспішати нікуди, і повільно доїв свою малину в вершках. Потім ще ліниво роздивився на Колібрі — вона відповіла коротким поглядом, — на фендриків, вже доволі п'яних, на вівчарку німецького лейтенанта. Біля столика регента Хочбихто він спинився на хвилинку і підрахував йому реміз.

Але, тільки вийшовши за двері кафе, Піркес майже побіг в напрямі до Київської вулиці. Треба було швидше на Пеньки. Треба було за всяку ціну негайно ж розшукати Козубенка. Що Козубенко був зв'язаний з підпільними більшовиками, що Козубенко був сам більшовик, про це Піркес догадувався. І про членів міської управи, і про доктора Крайвича треба було повідомити його негайно. Але ж доктор Крайвич! Піркес знав, що він був революційно настроєний, але, значить, він таки більшовик! Державна варта це знає, а Піркес цього не знав!

Козубенка вдома не було, і невідомо, коли він мав прийти.

— Він не приходить по два дні вряд, — журно зітхнула мати.

Піркес вибіг. Що ж його робити? Зілова в місті теж не було — він був у Дзялові, Іванківцях, Мурафі[372]: він організовував постачання харчів страйкарям. Катря Крос? Ні, біля неї все упадав якийсь фендрик, і — в шапочці а-ля мазепинка та з жовто-блакитною розеткою на грудях — вона щодня гуляла з ним по тінистих закутках у «Вишневому садку». Стах Кульчицький і Золотар? Але в Стаха можна було наскочити на його брата Броньку. Цей чортів перевертень вже красувавсь у мациювці польського легіонера: пан Заремба вербував добровольців у якісь польські легіони, і Бронька крутився в нього в писарчуках. «Пан писаж вуйска од можа до Бобруйська[373]», — рекомендувався він тепер, знайомлячися з дівчатами.

Очевидно, треба було йти просто до самого Крайвича. Але ж варта, безперечно, держала тепер його квартиру під невсипущим наглядом. Іти мужчині до лікаря-гінеколога… Фу, ти, чорт, ну й вибрав же він собі ідіотську спеціальність!

На розі Базарної захеканий Піркес раптом знову ніс до носа зіткнувся з Можальською. Вона була без конвоїрів і сама. Крутячи парасолькою за ремінець довкола пальця, вона наспівувала:

Піркес мало не збив її з ніг і, засоромившися, відступився:

— Вас випустили вже?

— Двадцять п'ять крон! — зареготала дівчина. — А звідки у мене гроші? Так вони сказали прийти завтра вранці і відсидіти два дні, бо сьогодні в жіночій камері ну зовсім немає місць! А листа я їм все ж таки не дала! Я його запхала в рот і по дорозі тихенько зжувала! — Вона зайшлася реготом, але зразу ж зробила гримасу. — Така гидота! Сині чорнила «алізарин»! А Одуванчика вони просто прогнали: я сказала, що це моя служниця! Ха-ха-ха! — Вона знов урвала сміх і сердито нахмурилась. — Все це мене абсолютно не торкається! І ваша революція теж! Але ж не можу я спокійно дивитися, як гинуть голодні діти! Пробачте! — вже спокійно сказала вона. — Ми ж з вами так і не знайомі. — Вона простягла руку. — Можальська. Ви, звичайно, знаєте мене. Я вас теж. Ви такий страшний — завжди серйозний і так хороше граєте на скрипці. Ходімте зараз до мене, вишні у нас лутовки, солодкі-солодкі! Я запишу всі прізвища, поки не забула, зроблю новий підписний лист, а ви заграєте щось з репертуару Вяльцевої[374]. Ввечері я оббігаю всіх і позбираю гроші, а завтра раненько піду і відсиджу їм їхні противні два дні…

— Слухайте, Можальська, — сказав Піркес, — ви бували коли в лікаря-гінеколога?

Можальська зробилася червона, така червона, що її руде волосся немов зблідло, — стало якесь попелясте, ясне.

— Тобто… — Піркес теж посинів враз, — тобто я хотів сказати… розумієте… не те… а… — Він розгубився вкрай, руки йому зробилися мокрі. — Я хотів… справа в тому… бачите… той…

Можальська враз заспокоїлася, і кров відлила від її лиця. Вона підібрала губи і коротким рухом відкинула волосся назад — воно вже знову палало, золотаво-руде, як мідяна стружка.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я ще ніколи не була у лікаря-гінеколога. Це для жіночих хвороб?

— Слухайте, Можальська! — взяв її Піркес за руку. — Ви мені пробачте. Потім я вам з'ясую, і все таке… Але зараз чи не могли б ви піти, ні, просто побігти, на Графську вулицю, тридцять два, до лікаря-гінеколога Крайвича, немов на прийом, і сказати йому, що державна варта і німці дізналися все про нього, а також про членів міської управи, відомих йому. І що йому жити тут ніяк не можна… Розумієте, я…

— Я розумію, — сказала Можальська. — Але лікарю треба платити за візит. У мене немає грошей. Позичте мені керенку або п'ять крон. Я вам віддам…

— Та що ви!.. Це ж не візит! Зовсім не треба, щоб він вас оглядав. Ви ввійдете і зразу скажете, що…

Можальська миттю крутнулася на одній нозі:

заспівала вона і хутко перебігла через вулицю. Ще мить — і вона зникла в провулку, що провадив на Графську…

Козубенка вдома не було, і справді невідомо було, коли ж він повернеться. Його щойно заарештував австрійський патруль і привів до залізничної аудиторії — кінотеатру на території залізниці, тепер тимчасово обернутого на велику гауптвахту.

Затриманих пересиджувало в аудиторії постійно чоловіка сто-півтораста. З дня страйку австрійські патрулі, не вміючи перевірити документи на місці, затримували кожного, хто чим-будь видавався їм підозрілим. Найбільше то були залізничники або люди в одежі, схожій на залізничну форму, — студенти, техніки, інженери. Чимало було і селян з околишніх сіл, головне — молодих, з гарними обличчями, яких вважали за переодягнених інтелігентів.

Козубенка штовхнули в темну залу кінотеатру, і двері зачинилися. Це був жах. Він саме йшов на засідання нового, щойно утвореного страйккому, членом якого був і він. Він ніс низку повідомлень від телеграфіста Полуника — таємничого зв'язкового по лінії. Телеграф страйкував, але Полуник включив електросіть своєї квартири до прямого дроту, а під ліжком у себе встановив зладнаний з різних частин апарат. Розпластавшися під матрацом, він приймав зведення і з Києва, і з Одеси, і з Могилева, і з Волочиська[375]. Зведення він передавав Козубенкові… Що ж тепер було робити? Як втекти? Адже коли й відпустять, то не раніше як за день-два…

З другого боку грубки чулася притишена розмова. Сперечалося двоє.

— Інфузорія їсть собі якусь билинку, — бубонів сумно один голос, — інфузорію ковтає якась комаха, комаху жере хробак, хробака з'їдає курка. Курка! І все це — смерть, смерть, смерть…

— Звичайно! — пристрасно захлинався другий голос, присвистуючи крізь щербатий зуб. — Звичайно! Взагалі ідеальної людини бути не може. Що таке ідеал і ідеальність? Це тільки філософська категорія, термін для вищої абстракції, мірило розуму у собі і взагалі. Але ж візьмімо історію віків. Перший приклад — Леонардо да Вінчі[376]…

— Я тебе чудово розумію, — ще більше посмутнів перший голос, — ти скажеш своїми філософськими категоріями, що смерть одної істоти продовжує життя іншим! Але курку хоче з'їсти людина! А друга людина видирає її в неї з рота. І люди затівають бійку між собою. Починається війна! Війна!

— … І абсолютну якість людини ми можемо оцінювати навіть з погляду абстрактних категорій. Ми маємо таке право! Я кажу взагалі. Леонардо да Вінчі був славнозвісний художник, творець наукового, тобто ідеального, анатомічного малярства. Він такий же видатний скульптор, архітектор, фізик, математик, механік, інженер. Він…

— … І люди починають вбивати, знищувати одне одного! Знову смерть, смерть, смерть! Я тебе чудово розумію! Ти скажеш — до того, як вмерти, людина встигає залишити своє потомство. І ти говориш, що це й є ідеальне безсмертя!..

— Він нарешті поет! Він безперестанний мандрівник! Він професор і педагог! Він хірург!..

— Але ж це зовсім ніяке безсмертя! Це — казка про білого бичка! Адже курка вмерла! І людина вмерла! Вмер індивідуум! Вмер я!

Один одного співрозмовники зовсім не слухали. Козубенко проплазував за грубку і намацав в темноті ноги обох.

— Здорові! — сказав він. — Хто тут із вас Сербин, а хто Макар?

— О! — здивувався Макар. — Це Козубенко.

— Козубенко? — зрадів Сербин. — Слухайте, втлумачте ви, будь ласка, цьому йолопу, що…

Але Козубенко запалив сірника і роздивлявся на книжечку, яку взяв з Макарових рук.

— Розумієте, — обурився Макар, — таке свинство, держать тут у темноті, зовсім неможливо читати!

Книжка була «Интегральное исчисление» — Макар же вступив на математичний факультет.

— За що це вас сюди? — поцікавився Козубенко.

Сербин сердито хмикнув:

— Ми йшли вдвох. Вони питають документи. І в нас нічого з собою нема. А вони ж ні слова не розуміють!.. Кажуть, зараз має бути якийсь огляд. Хай подивляться хоч на студентський кашкет. Правда, студентський кашкет тільки в нього, — кивнув Сербин на Макара, — зате в мене студентська тужурка, і я думаю…

В цей час люстри вгорі раптом яскраво спалахнули, ясне світло залляло залу, і тої ж хвилини головні двері широко розчинилися. Десяток австрійців з гвинтівками і за ними двоє офіцерів увійшли до зали. Зала зашаруділа, загуркотіла — всі зводилися на ноги.

— Ругік![377] — гукнув один з офіцерів і зразу перейшов на ламану російську мову. — Астаца по міста! — Він вийшов на середину. — Которий шилаєк імєєт претенція і которий шилаєк без документ, тот шилаєк виходит тут і строить себя один после один…

Люди затупотіли, загриміли чобітьми, зводячися й простуючи на середину. Козубенко вхопив Макара і Сербина за руки і потяг за грубку, в тінь.

— Слухайте, — пристрасно зашепотів він. — Я член нового підпільного страйккому, за годину я маю бути чорті-де на засіданні, за всяку ціну, у мене інформації з лінії. Тобі все одно: ти будеш читати оцю книжку, ти даси мені твого студентського кашкета, а ти твою тужурку — може, вони мене випустять. А ви свої особи не завтра, так післязавтра доведете — подасте йому зараз заяву, чи що. Швидше!

Він заступив куток і чекав, поки Сербин скине тужурку. Макарова шапка була вже в нього на голові.

— Ти кажи йому, — зашепотів Макар, — по-німецькому: іх біи айн шюлер, айн шюлер… Розумієш?

— Як, як?

Макар проказав ще раз.

— Іх бін, іх бін айн шюлер, айн шюлер, — кілька разів повторив Козубенко. — Гаразд! — Він зірвався і побіг до середини. Але раптом спинився і вернувся назад.

— Дай сюди! — вирвав він у Макара його книжку і, нарешті, затиснувся між інші «шилаєк, которий без документ», що оточували німецького лейтенанта.

Сербин в самій сорочці і Макар без кашкета несміливо підійшли і приєдналися до групи теж. Козубенко стояв попереду — так, що його було дуже добре видно лейтенантові, — збивши студентський кашкет на потилицю і зовсім заглибившися в сторінки розгорнутої книжки.

Коли лейтенант спинився перед Козубенком, очікуючи його претензії, той так був заглиблений у читання, що в першу секунду лейтенанта навіть не помітив. І тільки коли лейтенант торкнув його стеком по плечу, він скинув неуважний, зовсім відсутній погляд на нього — книжка запанувала над увагою студента цілком. Втім, побачивши свою нечемність, він почервонів і розшаркався перед лейтенантом.

— Розумієте! — постукав він по сторінках розгорнутої книги. — Чортівськи цікава штуковина! «Интегральное исчисление»! Красота! Одірватись не можу. Ах, пардон, пардон, — знову схопився і зашаркав, кланяючись і якнайгречніше посміхаючись. — Їх бін шулер, шулер, розумієте, не той, що в карти шулер, а айн шулер, студент, айн штудент… Я йшов, розумієте, учить урок, лекцію, розумієте, і документ, звичайно, зоставив дома, дома, розумієте — нах гаузе?

Лейтенант знизав плечима. Студент був, безсумнівно, якийсь придуркуватий.

— Геен зі нах гаузе, — сказав він недбало, переходячи далі. — Хто следуюшай?

Але заяви двох слідуючих, зроблених на приблизно правильній німецькій мові, про те, що вони теж студенти і просять їх відпустити додому, здивували лейтенанта. Він оглянув їх уважніше. Один був простоволосий, другий в самій спідній сорочці. Це було підозріло.

— Астаца на место, — сказав він, відходячи, — до прибитие пан начальник украинская варта.

Козубенко вискочив на вулицю і мало не побіг з усіх сил — було вже пів на десяту, вечірня зоря меркла, збори страйк-кому призначено на одинадцяту, а ще ж до того він, Зілов і Катря, комітет союзу молоді, мали говорити окремо з Шу-мейком. І все це мало бути аж три кілометри звідси, на кладовищі. Козубенко стримав себе і пішов не кваплячись, заломивши студентський кашкет набакир і розстебнувши тужурку, з виглядом людини, якій робити абсолютно нічого; «Интегральным исчислением» він помахував, немов віялком. Путь йому лежала через вокзальний перон, повний австрійців, німців, державної варти. Він то насвистував, то наспівував собі під ніс:

Біля службового виходу з вокзалу на перон Козубенкову увагу спинив великий натовп у залі багажного відділку. Всі стояли, заломивши голови, і дивилися кудись угору на стінку. Двоє вартових тягли довжелезну драбину. Кілька німецьких фельдс-жандармів метушилися, розганяючи юрбу. Козубенко глянув угору й собі.

На цій стінці, високо, щоб не дістати руками, завжди, скільки себе пам'ятав Козубенко, висіла велика вітрина і в ній багацько дрібних фотографій. Над вітриною був напис великими літерами: «Стережіться злодіїв!» То була вітрина з фотографіями відомих залізничних грабіжників.

Але зараз, замість засиджених мухами багатьох дрібних фотографічних карток, у вітрині «Стережіться злодіїв» висіло тільки два великі портрети: бравий генерал у черкесці і ще бравіший у німецькій касці з шпиндиком на маківці. Генерал Скоропадський та генерал Ейхгорн. Український гетьман та німецький правитель. Ім'я кожного під портретом було окреслено жирним червоним колом.

Козубенко чмихнув і мерщій подався геть.

«Я УЖЕ ДОМА, А ВЫ В ГОСТЯХ»

Збори страйккому призначено було на православному кладовищі, як і завжди, об одинадцятій. Але Козубенкові переказано прийти разом з усім комітетом соробмолу — ще Зілов і Крос — за півгодини раніше. Козубенко мав іти через поля зрошення, Зілов — садами Нового Плану, Крос — Цвинтарною вулицею.

Продиратися крізь сади поночі — це було немовби шукання скарбу за цвітом папороті. Паркани раптом виростали зовсім не там, де їм немовби належало бути. Невеличкі кущики нагло перекидалися на хати. Католицьке кладовище, яке треба було перейти, було величезне, старезне, заросле хащами чагарника. Але Зілов добре пам'ятав, що навхрест його розтинають дві широкі алеї, та от — аж піт його рясний брав — він натрапити на них так і не міг. Він брів від могилки до могилки, натикаючися на монументи й хрести, вдаряючись з розгону об мурування склепів, застрягаючи в хащах шипшини — чіпкої і лютої. Він подряпав руки в кров, упав разів десять. Було так темно, що коли б замружитися на мить, крутнутися на місці і тоді розплющитися, то можна б було спокійно вкладатися переспати на якійсь могилці — до ранку вже несила б було зорієнтуватися. Але Зілов твердо пам'ятав напрямок і вперто з нього не звертав. І, тільки вже переплигнувши через рів до православного кладовища, Зілов побачив, що він весь час ішов паралельно широкій алеї, достоту в двох кроках ліворуч.

— А ще готуємось у партизани! — в нападі самозневаги мало не скрикнув він. — А темної ночі не знайдемо дороги від хати до вбиральні!

Він з люттю і заздрістю поглянув на небо угорі. Ось тобі чудова карта, просто кишеньковий путівник, але ти ні в зуб ногою серед цих небесних ієрогліфів! Небо звисало чорне, щедро і густо всіяне міріадами зір. Тисячоліття жили покоління людей без дороговказів, без карт і без компасів, і нічого — робили собі свою історію. Кожнісіньке селянське хлопча і тепер читає з нічного неба, немов з високої гори в ясний день, а от стоїть він, слюсар Зілов з свідоцтвом за сім класів гімназії — і, крім Воза, або, як ще на нього кажуть, Великої Ведмедиці, нічого в цьому хаосі сузір'їв не розбере! І він почав думати про те, що соробмол негайно ж мусить поставити на гуртках вивчання карт, топографії та бодай схематичної астрографи.

І все ж таки до умовленого місця Зілов прийшов перший. Умовлене місце було проти каплиці, біля монумента з написом: «Я уже дома, а вьі в гостях». Такий був і сьогоднішній пароль.

Зілов сів на могилу і почав смоктати травинку — курити хотілось страшенно, але заборонено було категорично. Може, залізти у капличку і покурити там? В цей час у кінці стежки зарипів гравій, і чиясь постать, заступивши зорі, спроквола попростувала до каплички. Зілов причаївся за монументом.

— «Я уже дома», — прочитала постать, спинившися перед монументом, дарма що в темені ночі не тільки напису, а й самого монумента видно майже не було…

— «А вы в гостях», — відгукнувся Зілов, виходячи. — Здрастуйте, Олександре Івановичу!

То був Шумейко.

— Ху! — сів він на горбок. — Втомився я. Правду сказати, набридло за чотири місяці мотатися по лісах та ярах. Зате економічний ефект безперечний: за квартиру не треба платити. Ну, як справи, друже? — Він охопив Зілова за плечі і з сміхом притис. — Ну, доповідай! А де Козуб і Крос? У тебе, значить, цукроварні, у Крос австрійці, в Козубенка залізниця і зв'язок? А харчі?

— По місту благодійні пожертви, а по селах я. Крос я від цього зовсім звільнив.

— І правильно, з австрійками їй та Аглаї до біса мороки. Людей на цукроварнях знайшов? Є члени Спілки робітничої молоді? Може, були?

— В Ялтушкові знайшов… — Зілов звільнився з обіймів Шумейка і випростався. — Олександре Івановичу! Так єрунда получається. Не можна тільки самою молоддю мені обмежуватися. Цеховщина якась. І взагалі, розумієте… я заяву приніс, — він зашелестів папером із темноті.

— Заяву? — здивувався Шумейко. — Біда! Канцелярії я ще не влаштував. Ніяк не вирішу, де столи і друкарські машинки розставити, — заглузував він. — Чи в Тиврівському лісі, чи в Коростовецькому яру? Шафу, гадаю, у Межирові[378] на човні держать…

— Нічого смішного немає! — розсердився Зілов. — Для діла гірше, єрунда получається. В партійному комітеті ви ж буваєте раз у раз. Можна розглянути. Козубенко мене рекомендує. Вже й підпис на заяву дав…

Шумейко помовчав. Зілов хрустів папірцем.

— Скільки тобі років? — по паузі запитав Шумейко.

— Позавчора дев'ятнадцятий пішов.

— Ранувато ще в партію, — він помовчав ще, — та вже давай. Час такий, діла такі. Другим поручителем я сам буду. Тільки гляди мені!

— Олександре Івановичу! — Зілов ухопив Шумейка за руку і міцно її стис.

— Обережно! Пальці переламаєш! — скрикнув Шумейко. — Та ти просто борець!

— Я клянусь! Життям! Смертю! Усім! — Зілов раптом припав до Шумейка і поцілував його, не потрапивши в темноті, в ніс. — Ви розумієте… — він засоромився свого пориву й змовк.

— Я вже дома! — розітнулося в них над головами. То був Козубенко.

— А ми от гостюємо, — сказав Шумейко, ховаючи заяву Зілова у себе на грудях. — Сідай. Значить, Зілова до партії треба прийняти. І хай сьогодні ж бере зв'язок з військово-революційними комітетами по селах і Хуторах. Я тоді зараз і адреси дам. А на харчі та виявлення молоді по цукроварнях когось з інших твоїх малюків давай. Можна Стаха. Як ти гадаєш, кочегаре, га?

Козубенко сів.

— Розумієте, Олександре Івановичу, тут таке діло треба обговорити. Стах з Золотарем розказують про Піркеса — єсть такий колишній гімназист…

— Знаю. Той, що під Гніванським мостом? А що з ним?

— Та, розумієте, утворив якусь диверсійну групу, чи що, «Червоне коло» прозвав, вроді «Чорної руки», про яку вже мова була. От портрети Скоропадського і Ейхгорна у вітрину залізничних злодіїв повісив, сам бачив оце…

Шумейко засміявся.

— Піркеса варто використати. Хлопець хороший, хоча пролетарської закваски й не має. Членом Спілки робітничої молоді його зроби, тоді зразу до пуття прийде. Нехай би зброю шукали — купують, крадуть де хочуть, аби діставали. Золотар хай переховує. На цукроварні підбери когось із наших слюсарів, а Піркесом хай Стах займеться.

У цю хвилину з пітьми, мов з-під землі, виринула Катря.

— Ви? — спитала вона. — А це я! Тобто я хотіла сказати: я вже дома…

— Сідай, сідай, — забуркотів Шумейко, — гостею будеш, дівчинко! Ну, як там всякі діла? На туалети вистачає? Губну помадку одержала? Одеколон ще є?

Катря сіла на могилку між трьома, затиснувши схрещені долоні межи коліна. Раптом вона висмикнула руки і, впавши обличчям на долоні, заридала.

— Ото! — схопився Шумейко.

— Не можу! — схлипнула Катря. — Я не можу! Це ганьба, але я не можу!..

— Отакої… — звівся Козубенко. — Чого ти не можеш!

— Що хочете буду робити! — схлипнула Катря. — Прокламації самому Таймо під розписку понесу, бомби буду кидати, кулемет уже знаю — в бій можу йти. На шибеницю, як Перовська[379], піду… а… цього не можу… — Вона зітхала глибоко і схлипнено, як малі діти зітхають після сліз. — Якби ж то це свої люди були… а то ж… вороги… цілуватися починають… з руками лізуть… — Вона заридала знову і впала обличчям на могилу.

Мужчини понуро мовчали.

— Звільнити дівчину треба… — сказав після довгої мовчанки Шумейко. — Раз не може… діло ж таке…

Катря Крос з Аглаєю Вікентіївною — «дівчата з знанням української та німецької мови» — працювали серед австро-німецького гарнізону. Вони поширювали прокламації поміж солдатів. Для цього треба було встановити найкращі взаємини з офіцерами. Аглая з Катрею пурхали по кав'ярнях, балах, театрах — у веселих компаніях фендриків і лейтенантів.

Особливо мусили полюбляти вони пікніки з виїздами за місто — в місця розташування австро-німецьких частин; Вони весело хазяйнували з кошиками, повними їства й питва. Прокламації Шумейко постачав їм німецькі, угорські й українські. Життя їхнє було безперервні гулянки і веселощі.

— Слухай, — сказав Козубенко, — а може, ти спробуєш інакше, га? Вдягайся служницею і просто до солдатів іди, немов покоївка якогось інженера, абощо. Га?

— Добре! — схлипнула Катря. — Я спробую. Але я не знаю угорської мови. Значить, треба буде обмежитися німцями й галичанами?

— Тоді так і вирішимо, — сказав Шумейко. — Угрів Аглая — вона женщина досвідчена і в обиду себе не дасть — через офіцерів хай обробляє, а Катеринка, — він пригорнув Катрину голову і погладив їй чоло, — на німців і галичан перекинеться служницею. Гаразд?

— Гаразд! — кивнула Катря і ще раз схлипнула. Шумейко охопив своїми довгими руками всіх трьох і тісніше стулив докупи.

— Тепер, друзі, слухайте мене коротко сюди! — Він ще раз погладив Катрине волосся, і вона вдячно притулилася до його руки заплаканою щокою. — Не більшовики ми будемо, а дураки, якщо страйк не перевернемо на загальне повстання. Тсс-цить! Така у нас, більшовиків, думка, і ви, більшовицьке насіння, давайте нам допомагать на повний хід. Отже, три діла у нас зараз є. Одне — розгортати далі страйк, перекидати його з залізниці на всі усюди. Друге — австрійську й німецьку армію розвалювати до чортів собачих. Агітація, прокламації, псування і захоплення зброї та амуніції. Військовополонених німців, що повертаються додому, не забувати теж: їм прокламації — за революцію в Німеччині. І третє — готувати свою підпільну армію. На селах воєнно-революційні комітети, ВРК, а у пас тут, по службах, поміж робітників, просто вербовку почнемо…

За каплицею раптом щось хруснуло, і всі присіли за могилу, принишкнувши. З-за каплиці вийшов хтось високий й відкашлявся.

— Вілінський, — сказав Шумейко. — Страйкком вже починає сходитися. Одинадцята.

— Олександр? — пробасив високий.

— Я. Діло тут кінчаю. Зажди. Так от, друзі. Значить, порішили так. Кочегар, Козубенко тобто, у вас тепер вроді військового начальника. Що скаже, тому й бути. Він від партії доручення має. Йому весь секрет відомий. Зілов йому вроді помічником буде. Ви троє, комітет, — наші люди поміж молодих. Щоб союзу вашого не двадцять два, а двісті було. А ці двадцять два щоб орлами стали. Зрозуміли?.. Ну, розлітайтесь. Страйком уже пішов…

Справді, з усіх боків уже почали сходитися тихі, невиразні постаті. Ніч уже зайшла пізня, і темінь трохи прояснішала: зоряне світло дещо розсіювало пітьму.

— Постривай ще хвилину, дівчинко… — спинив Шумейко Катрю за рукав. — Просьба до тебе є… — Він примовкнув на секунду, немов зніяковів. — Ти там, як з дому йдеш, повз мою хатинку раз у раз проходиш… Тільки ж ти гляди! — зразу ж схопився він. — Щоб ніколи й на думці не мала за чимось у двір до мене зайти: око на себе наведеш! А ти отак… коли вгледиш колись, що Вірочка — ну, дочка моя, та ти знаєш — десь на вулиці у поросі бавиться, зроби ласку, підійди, серце, тихенько та й тицьни їй у ручки оце… Ну, і все! — Він тицьнув Катрі до рук невеличкий згорток. — Ну, ну, розлітайтесь швиденько! — гримнув він сердито і одвернувся.

Зілов і Катря рушили до виходу. Дружним хором стрекотіли цикади. Запаморочливо пахнув білий тютюн і ще якісь, медового цвіту, нічні квіти. Велика, ясна зоря враз покотилася чорним небом і згасла десь над заходом. Було душно, але Катря тремтіла.

— Катре, — прошепотів Зілов, — може, ми зробимо інакше? Ми дістанемо одежу австрійського солдата, я переодягнусь, прикинусь галичанином і стану замість вас. Крім того, здається, вдасться розпропагувати кількох галичан. Правда, вони націоналісти, але в цей момент…

— Покиньте, Зілов, — зняла його руку з свого плеча Катря, — ви самі чудово розумієте, що ніякий, хоч найспритніший, хлопець не спроможеться втертися в довір'я до інших хлопців так, як це легко зробить кожна звичайна дівчина. Але, правда, я піду краще просто до солдатів. Я вдягну українське вбрання, вони це люблять. Тільки ж глядіть, — вона засміялась просто й кокетливо, — не забудьте щодня постачати мені кілограмів зо два смачного насіння. Тут без насіння агітації не поведеш…

Вони зійшли на пагорб коло окописька, місто було вже близько, і вони взялися тісно під руки, немов двоє запізнілих закоханих. Край неба на сході почав червоніти, і рожеве сяйво зростало, збільшувалося просто на очах — от-от мав уже зійти пізній місяць. Довкола поволі знаходилися контури дерев, пагорбів і будівель. Десь далеко, може, аж у селі Жуківцях, дружно і люто валували пси. З поля віяв благенький вітерець. Пахощі свіжого хліба були тут ще виразніші. Здається, вже зацвітала й рання гречка.

— Давайте десь посидимо… — тихо запропонувала Катря, — так гарно… Скажіть, Зілов, ви читали, звичайно, «Анну Кареніну»?..

Зілов скинув тужурку і нап'яв її дівчині на плечі — Катря була в самій мадеполамовій матросці.

— Катре!

— Що?

— Ні… нічого…

Щербатий місяць виплив з-за обрію в своє рожеве сяйво і тихо став над горизонтом.

Катря поправила згорток — він розгорнувся. В згортку був гумовий цуцик з пищиком усередині, ярмарковий медяник у рожевій глазурі й картка з чотирма перебивними картинками: жовта кицька, букет павиних вічок, хатка над водою і соняшник у цвіту.

На кладовищі страйком уже зібрався весь. Пізнавали один одного з голосу. Прізвищ та імені і по батькові люди вже не мали. Шумейко був просто — Голова, Козубенко — Кочегар. Були ще — Машиніст перший, Машиніст другий, Слюсар з депо, Слюсар з майстерень, Запасний агент, Телеграфіст, Токар, Інженер, Конторник, Фельдшер, Складач поїздів та інші. Розсілися довкола Голови — на могилах, надгробках, по п'єдесталах монументів. Схід рожевів, і обриси хрестів, пам'ятників і капличок уже вирізьблювалися, скупчившись над колом схилених до середини — до Голови — голів. Перше слово Голова дав для інформації Кочегару.

Кочегар розповів про відомості, які дістав від телеграфіста з апаратом під подушкою. Одеса трималася, Роздільна, Бірзула й Вапнярка теж. Козятин допустив маневрову службу. Але в Києві після арешту страйкому багато машиністів стало до роботи.

— Ганьба! — загули довкола. — Ганьба!

— Держатися до кінця! — почулося від хреста з похилим серафимом на підніжжі.

— Щодня, — сказав Голова, — прибувають з Німеччини німецькі машиністи, з нашого депо вони вже вивели одинадцять паровозів.

— Псувати паровози треба! — долинуло з п'єдесталу «Я уже дома, а ви в гостях». Той, що сидів під ангелом з хрестом, гаряче його підтримав.

— А найгірше, — кінчив Голова, — є такі випадки, коли окремі службовці подають заяви, що німці прийшли та забрали їх на роботу немов силоміць. Відкрито штрейкбрехерувати вони бояться…

— Це з «Куренів» і «Просвіт». Знаємо! — загули довкола. — Вони й Центральну зраду приводили. І гетьманські комісари з них…

— Убивать! — крикнув хтось.

— Основне, — спокійно сказав Голова, — без насильства та ексцесів. Страйк треба обернути на загальний, і не можна підривати довір'я мас. Знищувати ворогів будемо під час збройного повстання, якщо таке буде…

— Повинно бути! — не вгамовувався той же голос.

— А тим часом, — так само спокійно сказав Голова, — я пропоную такі основи нашої пропаганди. Перше — краще бути безробітним, аніж працювати задурно. Друге — гроші одержувати, але на роботу не ставати до задоволення всіх вимог. Третє — до попередніх вимог додати ще одну — звільнити всіх арештованих у зв'язку з страйком, зокрема перший страйком…

Тиша й темрява навкруги зненацька розкололися й спалахнули. Тоді ще раз. І ще. Всі зірвалися з місць. Всі кинулися урозтіч. Але було пізно.

З-за кожного куща, монумента чи склепу стирчав уже широкий австрійський багнет. Скісне, несміливе ще, перше місячне проміння відблискувало на широких лезах жовтавим і зеленкуватим. Широким колом австрійці з гвинтівками на руку оточили все кладовище, і коло стягувалося тісніше й тісніше. Вони дали три попереджуючі залпи вгору, і тепер, стягаючи коло, йшли спроквола через могили й надгробки, інколи пострілюючи вгору то тут, то там. Страйком збився тісною групою під монументом «Я уже дома, а вы в гостях».

— Сторожа? — прошепотів Шумейко до Козубенка.

— В два яруси, — похмуро відказав той, — ні чорта не розумію. Вісім чоловік з чотирьох кінців. Очевидно, налапали в пітьмі й пов'язали…

Коло стислося вже так, що гостриці багнетів майже впиралися в людей. Сивоусий кірасирський майор підняв руку вгору і спинив своїх солдатів.

— Дас іст гемахт![380] — сказав по-німецькому і додав якесь незрозуміле угорське прокляття. Закінчив він, немов проказуючи урок, українською мовою. — Ім'ям командування східної сполученої імператорсько-королівської армії, з наказу командувача першого полку сьомої кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа Габсбурга, його екс-целенції полковника фон Таймо, я, майор Бела Кадель, заарештовую підпільний страйковий комітет залізничників. Запитання є? Претензії є? Дас іст гемахт! Геєн зі ругік![381] Спокійно, вперед!..

Залпи — один, другий, третій — розкраяли завмерлу тишу липневої ночі саме тої хвилини, як стомлені Катрині очі вже сонно замружилися в Зілова на плечі. Катря і Зілов зірвалися як стій. Місяць світив просто в вічі, і вже від нього були тіні —довгасті й невиразні. За залпами розітнулося ще кілька окремих пострілів, і тепер вже сумніву не було — з православного кладовища.

— Наші! — перехопило дух у Катрі. — Наші, Ваня! Біжім…

— Куди? — Зілов владно перехопив її руку. — Ви збожеволіли, Катре! Якщо це засідка, ми тут не допоможемо нічим…

— Але я не можу, я не можу, треба ж дізнатися, що і як…

— Секунду. Давайте обміркуємо…

Постріли припинилися вже, і Зілов з Катрею вирішили таке. Вони все ж підплазують якнайближче до кладовища, розвідають, в чому річ, і коли нещастя, зразу ж повідомлять у місто…

Але ще з гори, ще не вийшовши з затінку мурів окописька, вони вже мали змогу зрозуміти все. Внизу вулицею рота австрійців марширувала від кладовища з гвинтівками за плечима. Але вона йшла не похідним ладом, а перешикувавшися в два каре. В першому каре плечем до плеча, тісно, з руками, закрученими назад, і зв'язані мотузками по двоє — понуро йшли восьмеро юнаків. В сяйві місяця вже було видно не самі зеленкуваті плями лиць, а й вирізнялися кашкети, тужурки й інші прикмети: ясні канти телеграфістів, чорні кашкети вихованців технічної школи, засмальцьовані кепки слюсарських учнів. Зілов і Катря пізнавали кожного з постаті, з ходи, з деталей одежі — то були восьмеро товаришів соробмольців, що несли сьогодні сторожу довкола кладовища під час конспіративних зборів страйкому… В другому каре крокувало п'ятнадцятеро залізничників — до одного чоловіка весь страйкком другого скликання. Шумейко і Козубенко йшли в першому ряду крайні.

Зілов з Катрею збігли у долину поза хатами Цвинтарної вулиці — там, де вона вже виходить на Одеську. Тоді щодуху побігли вздовж насипу — мерщій до міста, попереду австрійців з арештованими. Треба було повідомити зараз же, і на бігу вони пригадували — кого ж? Чорт забирай! Партійних товаришів, крім Козубенка й Шумейка, вони не знали нікого. Доктор Крайвич вже з міста зник…

Піркес пов'язав галстук перед дзеркалом особливо дбайливо і акуратно, дарма що руки тремтіли і пальці раз у раз хибили. Непокірне волосся примочив водою з-під крана і старанно розчесав на англійський проділ. З тужурки струсив кожну порошинку. Аж тоді він поспішно вийшов і мало не побіг вулицею в напрямі до «Вишневого саду», до кафе безробітних офіцерів.

Кафе було повнісіньке. Як завжди, Хочбихто грав за середнім столиком у преферанс. Артисти мініатюр щойно прийшли з вистави, і Колібрі кокетувала вже в колі фендриків і лейтенантів. Начальник пошти пив пиво з начальником станції. Проститутки розсілися по одній в різних кутках. Бронька Кульчицький, з біло-малиновою стрічкою на лівому плечі, показував якісь фокуси з колодою краплених карт у колі двох австрійських сестер-жалібниць і двох дівчат н синіх беретах — з «юсів» при союзі українок[382]. Одну з них Піркес знав — то була Антоніна Полубатченко в своєму пенсне на широкому чорному шнурку. Він ґречно уклонився їй, відповів на Броньчин привітальний вигук якоюсь нісенітницею, але від участі в компанії тим часом утримався, сказавши, що підійде трохи згодом. Після того він попростував до столика в піші як завжди, на своєму улюбленому місці там сидів ІІарчснський. І, як завжди, він був сам. Піркеса він вітав коротким помахом руки:

— Здоров, Шая, що це тебе так довго не було видно? Сідай! Прапорщик, дайте ще бокал і пару пива.

— Вацек! — почав Піркес зразу, тільки глянувши, чи піхто їх не слухає. — У мене до тебе надзвичайна справа.

— Слухаю, — тихо відповів Парчевський. — Що?

— Надзвичайно важлива, розумієш?

Шая ковтнув пінявого пива і нахилився через стіл:

— Півгодини тому на православному кладовищі австрійці забрали повністю весь підпільний страйковий комітет.

Вацек звів брову і тихо вилаявся:

— Сволота! Вони вже нам теж не довіряють, мабуть. Вони не попередили ні мене, ні державну варту. Ну?

— Вацек! — сказав Піркес тихо, але урочисто, голос його тремтів, бо він, здається, ще ніколи в житті так не хвилювався. — Вацек! Друг! Ти повинен допомогти. Підпільний страйкком треба звільнити…

— Прапорщик! — гукнув Парчевський. — Ще пару! — Він не дивився на Піркеса, але Піркес бачив, скоріше відчував, що очі Парчевського змружені і все лице його застигло без поруху.

— Це… буде зрада… тобто для мене, я хочу сказати… — тихо промовив Парчевський, — це військово-польовий суд і… все таке, ти розумієш…

— Так, — твердо сказав Піркес, — все таке… Очевидно, розстріл, якщо твоя участь стане відома або якщо ти не встигнеш після того, як стане відомо, втекти…

— Прізвища? — тихо сказав Парчевський.

— Що?

— Прізвища арештованих? Членів страйкому?

Піркес повільно назвав усі п'ятнадцять.

— Ще раз, — попросив Парчевський, — і повільніше.

Піркес повторив повільніше.

Парчевський сидів змружившися, немов згадуючи щось до кожного прізвища.

— Так, — нарешті відказав він. — Але залізничників тут тільки чотирнадцять. Шумейко не залізничник. І взагалі — який це Шумейко? Був торік машиніст Шумейко, але він відступив з червоними. Який же це?

— Той самий, — твердо сказав Піркес, і в грудях у нього захололо. — Він тут на підпільній роботі…

Парчевський дивився на Піркеса довго-довго, здавалось, без кінця, прозорими невидющими очима.

— Де вони? — нарешті спитав він.

— В австрійській комендатурі.

Парчевський випив бокал і забарабанив пальцями по столу. Дивився він кудись вбік, немов слухаючи квартет. Гралося:

Піркес сидів зелений. Довкола бряжчали виделки і дзвеніли склянки. Крізь відчинені вікна струмив аромат нічних квітів.

— Шумейка, — сказав Парчевський, — мені здається, я зможу звільнити негайно. Про інших зараз я ще нічого не скажу. Треба придумати. Не ручуся. Якби ж я був не військовим комендантом, а начальником варти! Завтра я тобі скажу. Тут, в цю ж пору, як і завжди.

— А Шумейко?

— Це ми зробимо так… Прапорщик! Накажіть, щоб вістовий подав негайно мені коня. Ну, да! Як ви не розумієте? Подзвоніть по телефону у комендатуру!.. Значить, ми зробимо так… Шумейко звільнений з залізниці ще навесні, після відходу червоних. Скільки не шукатимуть австрійці його у списках, вони не знайдуть — у них є тільки списки службовців на день страйку. Я зараз же скачу до себе у комендатуру й дзвоню Таймо. Поскільки поміж арештованих є невідома людина — бо, мабуть, Шумейко взагалі відмовиться назвати своє ім'я і навряд щоб інші його виказали, — я зразу ж затребую надіслати його до мене для встановлення особи… Далі все залежатиме від тебе і… взагалі від вас усіх…

— Ну-ну?

— Я пошлю по нього тільки одного козака, звичайно, озброєного — це вже начувайтеся… Підберу якогось сучого сина, якому, коли що, то й морду наклепати не жалко. Єсть у мене там кілька колишніх городовиків. Тільки глядіть же — пс убивать: німці візьмуть десять заложників — страйкарів! Він вестиме Шумейка від станції «алейкою», потім Центральною вулицею, потім Графською — до комендатури… Ти зрозумів?

— Так… — прошепотів Піркес. — Коли?

— Очевидно, не далі, як за годину, ну, дві…

— Коня подано, пане поручику! — відрапортував прапорщик-офіціант.

— Спасибі, прапорщик! Іду. Запишіть все це на мій рахунок. Адьє!

Прощаючись і тиснучи Піркесу руку, Парчевський ще нахилився до його вуха на мить:

— І щоб ти знав: це кафе зовсім ніяке не кафе. В артілі безробітних офіцерів на двадцять столиків кафе вісімдесят три члени. Я не був у льохах з продуктами, але думаю, що там є не тільки гвинтівки, а й кулемети. Ти мене зрозумів? Щохвилини…

— Зрозумів, — сказав Піркес. — Скачи! Я розповім про це. А завтра в цю ж пору тут?.. Бувай, Вацек! Милий! — потис Піркес Парчевському руку. — Он у тебе один з твоїх «Георгіїв» на ниточці держиться — зараз загубиш…

Хвилин з п'ятнадцять Піркес жирував ще в компанії австрійських сестер, Антоніни Полубатченко з подругою та Броиьки Кульчицького. З Полубатченко він згадував Бидлівці у шістнадцятому році, милягу Репетюка і чудія Макара. У Броньки він взяв карти з рук і показав фокус з шісткою треф, яку він знаходив де завгодно. Австрійським сестрам він пообіцяв заграти на скрипці, бо вони виявилися меломанками. Аж після того він щось таке згадав і заквапився, умовившися з усіма зустрічатися тут щодня і разом ходити до театру.

Видершися на вулицю, він стрімголов полетів на передмістя Кавказ — до Стаха Кульчицького і Зіновія Золотаря. Все інше відбулося точно так, як він договорився з Парчевський.

Годині о четвертій в. ночі, коли вже й небо почало бліднути і до світанку зоставалося вже зовсім мало, Стах і Золотар, що сиділи за парканом в садку Зілова, побачили дві постаті, які простували посеред вулиці від станції сюди вниз. Одна з постатей була з гвинтівкою в руці. Вона йшла ззаду.

Тої секунди, як передня постать проминула цей ріг паркана, з гілля явора, що розпластав свої віти через паркан над вулицею, враз щось темне й важке каменем упало просто на голову тому, що йшов ззаду з гвинтівкою в руках. То був Зілов. Він просто сів верхи на живіт козакові і охопив його горло руками. Тої ж секунди Стах і Золотар вискочили з хвіртки і впали зверху. Козак не вимовив і слова. Чи то був приголомшений, чи то просто з несподіванки зомлів.

— Миляги! — розчулився Шумейко.

Козака спеленали мотузом з ніг до голови, на рота наклали кляп. Гвинтівку, шаблю і патрони Золотар негайно ж реквізував. На все це пішло не більше двох хвилин. Ї всі кинулися навтікача.

За рогом їх зустріла Катря — вона стояла на сторожі.

ЗА «ПЕРШИЙ» СНІП

Люди стояли понуро і мовчали.

Толока кінчалася зразу за селом, а далі вже були золоті лани — широкі, розлогі, суцільні. Вони простилалися від лісу й до лісу, а згір'ям спадали до слобідських ставів — може, з двісті моргів, колосок в колосок. Пшениця стояла, мов хащі, росла й тучна — ситий колос звисав обважнілий, стебло похилилося, от-от переломиться: воно вже взялося червоним золотом перестою. Це були ті самі панські грунти, що восени більшовицьким зерном засіяла сільська громада.

Люди стояли мовчазні, бо говорити не було про що. Дядьки дивилися в землю, баби ховали в хустинки мокрі лиця. В гуртку дівчат осторонь перебігав шепіт — нечутний, як подув вітерцю. Дівчата були з граблями — вони саме йшли громадити друге сіно на «людській» луці біля ставка. Пшеницею котилася тиха хвиля, і стебління шелестіло, мов папір. Сонце пішло вже на дугу.

Полубатченко скочив з фаетона і метушився на межі. Він то вертався до поля, то знову підбігав до людей — термосив їх, хапав за груди, сіпав молодиць за рукава.

— Людоньки добрі! — давила його астма. — Таж сиплеться, глядіть, сиплеться, людоньки добрі! О! — Він вертався до межі і знову зривав колос, сухий з червоно-чорним загаром. — Таж ви таки люди! Майте серце!.. Що?

Люди мовчали. Дід Панкратій Юшек журно зітхнув:

— Дійствительно сиплеться…

Піт падав дощем з упрілого Полубатченкового чола.

— Людоньки добрі… Християни православні… Дід Панкратій змахнув з кислого ока сльозу:

— Гріх такий… Хліб!

Край шляху, вздовж столітніх лип, був лише невеличкий зажин. З десяток полукіпків вишикувалися хрестами. На дві економічеські фури кілька австрійських полонених накладали снопи. Коло них порядкував сам Петрович. Він гукав везти зразу на тік — молотити, віяти, зсипати в чували.

— Людоньки добрі!

Полубатченко скочив у фаетон, став на підніжку, оглянув усіх. Перед ним було ціле село. Восьмеро австрійців-кіраси-рів, сторожа з економії стояли довкола фаетона, зіпершися на гвинтівки, похнюплені й кислі.

— Не волієте за гроші і харч, — загукав Полубатченко, — хай! Хлібом даю! П'ятий сніп беріть!.. Людоньки добрі, де ви таке бачили — п'ятий!

— За своє? — глузливо обізвався хтось.

— За яке «своє»? За яке таке «своє»? Що? На моїх грунтах? Награбованим насінням?

— Нашими руками!..

— За це й п'ятий сніп. П'ятий! До війни ж за десятий ішли.

— Дзуськи!..

— Четвертий! Чуєте? Хай мене смерть візьме! Нате четвертий! Тільки — бо сиплеться ж!

— Ой, сиплеться ж, сиплеться…

— Забирайте четвертий! — Полубатченко махнув рукою і зійшов з підніжки. За четвертий. Хай п'ють його кров. Хай зло торжествує. Він чоловік добрий. — Ну?

Панкратій Юшек сопів. Люди не ворухнулися. Полубатченко зняв картуз, витер піт, висякався, прочхавсь.

— Ідоли ви, а не люди… Ідоли, прости господи…

У гуртку дівчат приснуло сміхом і зразу ж ущухло.

Тоді вийшов отаман-староста — худий і високий чолов'яга, з чорною лапатою бородою. Він скинув шапку і вклонився до всіх.

Дід Панкратій Юшек зітхнув і заплямкав губами. Четвертий сніп! Від копи п'ятнадцятка! Ай-яй-яй!

Отаман вклонився на чотири сторони і миролюбно почав:

— Слава Йсу!

— Навіки слава… — прошелестіло з гурту.

— Я полагаю, люди добрі, земля вона божеська… І хліб божеський теж…

— Глядіть! — гукнуло ззаду. — Я думав — Полубатченко, а воно Саваоф![383]

Тихий регіт перебіг поміж людей. Баби зацитькали. Отаман кинув оком гостро й пронизливо:

— Степан?

— Я… А що?

— Нічого. Гляди, Юринчук!.. По-божеському, — закричав він враз, — і людям чинити тра…

В натовпі загомоніло, загуло. Люди заворушилися.

— А в шомполи — теж по-божеськи?..

— Опіум для народу!

— Хай і третій, німець однак забере!

— Правильно! — перекричав усіх горластий отаман. — І я що кажу? Пан і третій дадуть! Як у графа Гейдена у Межи-рові! За третій сніп! Правильно я кажу, ваше високородіє?

Полубатченко махнув рукою і повісив голову. Хай вже й третій. Сиплеться ж. Все одно пропаде.

— Дають пан третій! Молодиці, чуєте? Гей, дядьки! Дівчата! Ставаймо за третій сніп! Гріх же який — обсипається хліб. Голодом пропадемо!

— Та ми вже на своєму обробилися. Вже!

— Що «на своєму»? Голь нещадима! Нема за що й рукою учепить! До Миколая[384] вижремо. А зима, а весна? А сіяти що будете?

— Очі замилюєш! — закричав знову Степан Юринчук. — Годі вже! Людська земля! Людьми засіяна! І за другий не станемо. Тільки за первий! Хай пан первий сніп віддадуть!

Натовп вибух реготом. Дівчата аж заверещали. Первий сніп! Насмішив.

— Гляди мені, Степане! — вирвався знову Полубатченко. — Насмішиш!

Дід Панкратій Юшек раптом ринувся уперед, розштовхав людей і став поруч отамана. Сива борода його скакала й кучмилася.

— Православні! — заторохтів він, кваплячись і затинаючись по-стариківському. — Гей, дядьки! Мужиківське діло яке? З хлібом бути — жити, без хліба — гибель прийде! Не робіть гріха! Сімдесят год на світі прожив — про третій сніп ще не чував. Не женіть хліб від себе…

— Куди брешеш, старе? — розлютувався раптом Микифор Маложон. Досі він стояв тихо під липкою і курив цибуха, немов усе його не обходило. Його таки й не обходило, він був товарчий. — Куди писка загинаєш? Га? Не будемо хліба збирати! Хай собі сиплеться! Все одно німці заберуть, стонадцять болячок їм у куди завгодно! Не хочемо для німця хліб збирать! Самі виздихаємо, нехай і німець з голоду здохне! — Маложон зроду не говорив так довго і, впрівши, змовк.

Натовп посунувся ближче. Баби вже гомоніли. Дядьки дихали важко і тихо кляли. Отаман знову перекричав усіх:

— Люди добрі, а ми в пана ручательство випросимо. Нехай пан поручиться перед громадою. Нехай би з німецькими офіцерами договір такий уклав. Щоб не брати, значить, по реквізиції. Тільки щоб за гроші купувати в людей. Мужику — що? Зібрати хліб і спродати! А там хай купує хто хоч. Чи свої, чи німець, чи який француз за границею. Аби хліб. Аби гроші.

Натовп зашумів, завирував. Вже почулися ухвальні вигуки. Вже кілька дядьків, запинаючи кожушки, пробивалися наперед, гукаючи, що на роботу треба ставати, що хліб святий, що мужицька правда у закромі. Отаман перешіптувався з Полубатченком. Перешіптувався мить і зразу ж гукав до натовпу назустріч:

— Пан таке ручательство дадуть. За гроші братимуть німці хліб. Чи празду я кажу, ваше високородіє!

Але Полубатченко відповісти не встиг. Степан Юринчук метнувся до фаетона і скочив на підніжку.

— Громадяни! — загукав він. — Дядьки! Полубатченко відштовхнув його і мерщій закричав сам:

— Буде таке ручательство! Ставайте, люди добрі! За третій сніп. Ну? А то з міста залізничників-страйкарів гукну. Вони тепер безробітні. Залюбки стануть, скосять усе. Повз ваші руки хліб піде!

— Брехня! — гукнув Степан. — Ой, брехня! Не вірте, селяни! Не підуть робітники на таке! Вони й своїх штрейкбрехерів б'ють! Брехня!

— Це я брешу? — аж зайшовся Полубатченко.

Але Степан не глянув на нього. Він знову скочив на приступку фаетона. Він зірвав свій потріпаний солдатський кашкет і замахав:

— Дядьки! Хто з хлібом, той в силі! У нас хліб однак реквізицією заберуть! А пан свого німцям за грошики спродає! Нам голод і безправство, панові — гроші й достатки, а німець підхарчується — нас лупцюватиме чимдуж! Я кажу — не ставати, не давати німцям хліба!

— Мовчать! — зарепетував Полубатченко. — Мовчать!

— Хай хліб пропаде.

Сход загуркотів, закричали баби. Хто ззаду не дочував, тисся тепер між передні, до фаетона. Микифор Маложон з-під липки вигукував прокльони, довгі й страшні. Петро Потапчук виринув з натовпу і гукав, склавши долоні рупором коло рота:

— Хліб, що вивозять до Німеччини, іде на користь ворогам народу! Із себе дерем шкуру собі ж на ярмо! Залізничники вже понад місяць страйкують! Берімо приклад з робітників!

— Мовчать! — репетував Полубатченко.

Степан Юринчук замахав обома руками:

— Розходьтеся, люди! По своїх ділах! Не слухаймо пана та його підбріхувачів! Не слухаймо того, від чиєї руки рубці на спині ще не загоїлися!

— Взять! — оскаженів Полубатченко. — Взять! — Він виплигнув на сидіння ногами. — Солдати! Зольдатен! Взять! Немен зі! Арештуйте! Негайно!

Кірасири здригнулись, немов прокидаючись від сну. Одні переступили з ноги на ногу, інші зробили нерішучий крок.

— Зольдатен! Зольдатен! — репетував Полубатченко, і астма вже не давила його. — Большевікен взять! Большевікен! — він тицяв пальцем Степанові в спину. — Цього! Його! Взять!

Кірасири посунулися, підійшли. Натовп на хвилинку стих. Потім знову загув. Степанова дівчина, висока Софія, заголосила і вхопила одного кірасира за тужурку. Маложон біг від липи.

— Яке таке право? — гукав він. — Трясця на ваших дітей!

— Взять! Взять!

Степан іще раз виринув над головами людей і закричав через силу, через останню змогу:

— Не займати панські лани!!! Люди! Гей!

Та кірасири вже оточили його, неквапом крутячи руки за спину. Сорочка на Степанових грудях тріснула і роздерлася до очкура.

В цю хвилину страшний вереск заглушив усе. Такий вереск, що сахнулися всі люди, не тільки кірасири. Змовк навіть Микифор Маложон. Дід Панкратій сів долі і затулив вуха руками. В Полубатченка звалився картуз з мокрої голови. П'ятдесят дівчат, лементуючи на повні легені, бігли до фаетона з граблями навзмах.

Галька Кривунова добігла перша і була б розколола Полубатченкові голову, коли б Потапчук вчасно не перехопив її за стан.

— Не вбивай! — гукнув він. — Всіх спалять німці! Всіх!

Але інші дівчата вже оточили кірасирів. Вони видирали в них гвинтівки, вони м'яли їм боки, накладали по шиї. Ховаючи голови межи плечі, кірасири тікали геть — в пшеницю, до шляху, під липи, до бур'янів. Дівочий вереск краяв повітря. З зажину поруч обидві фури гнали геть чвалом. Сполошені коні гризли вудила; Возії марно намагалися стримати їх. Півсотні грабель колихались над юрбою.

Степан Юринчук був відбитий і стояв тепер в гурті дівчат, оточений ними з усіх боків. Він витирав рукавом зблідле чоло і всміхався.

Потапчук жестикулював у гурті схвильованих дядьків. Він говорив про страйк на залізниці, про те, що робітники відмовляються робити на німців, що ешелони з хлібом і худобою стоять уже місяць без руху, що треба походом іти на станцію відбирати заграбований хліб, що люди скрізь повстають — і під Ялтушковим[385], і під Ушицею[386], і під Літином[387], а не сьогодні-завтра триста сіл з усього Поділля підуть проти австрійців і німців. І треба бути напоготові. Дядьки хвилювалися і гули. Баби причитували й тужили. Дівчата вже стихли, і Степан жартував то до одної, то до другої. Раптом стихли і всі.

Микифор Маложон стояв на межі і щось гукав. Він вказував рукою туди, де шлях виринав з вибалка понад ставом.

Всі глянули в той бік, і всі примовкли.

На шляху від ставу, від млина, куріло сивою хмарою. І попереду куряви чвалом бігло кілька вершників у сірих тужурках, з гострими кепі на головах. То були кінні австрійці.

— Звідки їх чорт наніс?

Натовп ущух, натовп змовк, дехто вже подався назад до толоки — через толоку на село. Кірасири визирали з пшениці. Боязко вони вибиралися геть. Обсмикували тужурки, підтягали амуніцію. В одних лиця були аж люті, інші ніяково всміхалися. Дід Паикратій Юшек звівся з землі і хрестився, забувши скинути шапку:

— Мати божа… мати божа… гріх який…

Верхівці були вже близько. Їх було семеро — один попереду, інші по два в ряд. Карабіни підплигували їм за плечима. В останнього біля сідла був ручний кулемет.

Пан Полубатченко так і стояв ногами на сидінні. Він зняв руки догори, назустріч верхівцям, він замахав кашкетом, він кликав їх мерщій сюди. Петрович вже біг до шляху межею навпростець — перейняти верхівців. Дівчата сипонули врозтіч через толоку. Степан і Потапчук задкували теж. Вони озиралися — до окопу було далеко.

Верхівці звернули з шляху, і коні м'яко зачвалали толокою. Верхівці підскакали до натовпу щільно і з чвалу спинили коней враз.

— Что такой? — гукнув передній, ламаючи російську мову. Він був угр. — Что случили?

Кірасири вийшли наперед. Верхівці також були кірасири — з одного корпусу: «25» значилось у них також на кепі збоку. Передній був з зіркою капрала. Він заговорив по-угорськи до своїх — швидко і гаркаво. Полубатченкові вартові відповідали знехотя, похмурі й роздосадувані. Капрал зареготав і раптом замахав рукою до дівчат, що спинилися віддаля, ближче до сільського окопу.

— Девушка, девушка! — загукав він. — Чок, чок![388]

Інші верхівці позаду нього теж засміялись. Ніяково засміялися й Полубатченкові вартові.

Полубатченко зліз з фаетона і хутко пішов до капрала.

Але капрал спинив його помахом руки. Потім він звівся на стремені і загукав у натовп дядьків, ламаючи мову, калічачи її своєю важкою угорською вимовою.

— Ах, плохо! — загукав він. — Ах, плохо! Пашему пускал немца приводит нас до себя? Пашему царь-гетман пазволил исделат на себя? Пашему не держал своя власть? Пашему бальшевик ухадил? Не нада хлеб-помещик убирал! Не нада нам давал! Оружжа надо забират! Пушка, гвер, машингевер нада! Рабочий на станция памагат нада. Страйк нада! Ура революция! Ура бальшевик!

Він зареготав, смикнув уздечку, звів коня дибки і враз обернув його на задніх ногах. Кінь стрибнув вбік, потім ще раз вбік. Інші верхівці повернули й своїх. Капрал змахнув кепі до дівчат.

— Чок! — гукнув він. — Чок, ланьом кіш![389] — І всі семеро зірвалися з місця кар'єром геть. Вони перебігли шлях, повернули перед селом в боковинку і помчали понад селом, дорогою на Попівці.

— Провокація! — захлинувся Полубатченко. — Стрілять! Стрілять, я кажу!

Один з Полубатченкових кірасирів скинув гвинтівку до плеча і неквапом примірився — високо на вершки тополь. Там, над своїми гніздами, сиділи граки. Він примірявся старанно, постріл вдарив, і один грак каменем упав вздовж тополі. Діти оравою кинулися до бур'янів його шукати.

Люди стояли тихі, приголомшені. Тільки Микифор Маложон заливався хрипким, прокуреним сміхом.

Хитаючись, Полубатченко підійшов до фаетона. Він штурхнув фурмана кулаком у спину і впав на подушки.

— До економії! — гукнув він.

Натовп розступився, коні шурхнули до шляху. Але вони пробігли заледве десять ступенів. Полубатченко звівся на рівні і загилив фурмана у потилицю знов.

— Повертай, — гукав він. — Повертай! До міста. Просто на станцію! Вперед!

Фурман осадив, повернув коні, і фаетон покотив в хмарі куряви. Полубатченко стояв на весь зріст і погрожував кулаком.

— Німцям віддам хліб на корені! — лементував він. — На корені! Хай хоть коням спашуть! Хай!

— Не хвилювайс, не хвилювайс! — засміявся кірасир. Той, що стріляв на грака. — Псувай серце, псувай кров. Все одно ти пропадат…

Курява проглинула фаетон. Тільки чувся ще тупіт баских огирів. Натовп стояв ні в сих ні в тих. Микифор Маложон кляв довгим, віртуозним прокляттям.

— Як тебе звати? — спитав Юринчук в кірасира.

— Абрагам Цріні, — осміхнувся той і вдарив Юринчука по плечу. — Біжи, дівчина сорочка зашиват! Ох, твоя дівчина, ой-йой-йой, крепкий, смілий — камрад дівчина, ой-йой-йой!

Панська економія була півкілометра на захід за селом, під горою. Треба було пройти через гребельку між двох рибо-плідних ставків. Полубатченко в них викохував дзеркальних коропів, золотих карасів, срібного окуня. Степан Юринчук із Петром Потапчуком не раз, парубкуючи, ходили уночі за добичею з ставків. Кожен ступінь був їм знайомий достоту. І поночі вони йшли впевнено, мов удень.

Ніч була чорна, безмісячна. До місяця було ще ген з півгодини. Степан із Петром перейшли греблю і глянули на панський дім. Вже не світилося. Вони звернули від брами у двір і пішли обережно вздовж обори. Тихо похропували коні на оброті. Біля ліси, що відокремлювала папський двір, вони спинилися. Степан коротко й тихо засвистів.

Свист у відповідь прилинув негайно ж.

— Абрагам? — тихо запитав Степан. — Цріні?

За лісою виріс силует з гвинтівкою за плечима.

— Стефан? Можна…

Степан із Петром переплигнули через перелаз.

Цріні вартував сьогодні панський двір уночі.

Всі троє тихо пройшли в глиб подвір'я. Біля стайні коні переступали й побрякували збруєю. Тихо гомоніли два чи три голоси Пахло молодим зерном. Два вози стояли запряжені На них лежав вантаж. Петро помацав чувал. Дрібне, тверде зерно промацувалося через шорстку тканину мішка. На возах були чували з зерном.

— По вісім центнер на віз, — сказав Цріні. — Все, що вчора покосит, сьогодні помолотит…

— А як же вирішили з тобою? — почав був Степан.

— Не хвилювайс! — торкнув його Цріні. — Свій мене зв'язайт, сам буде спасайт. Сідайт, поїзжайт…

Возії-полонені тихо засміялись.

Степан поліз на передок одного воза. Петро — другого.

Абрагам Цріні похлопав його по коліну.

Коні рушили, і вози злегка зарипіли. Потім тихо, по гною і соломі, покотилися вниз до воріт За ворітьми вже небезпеки не було — кожному вільно їхати шляхом, хоча б і вночі. Ворота тихо рипнули вже позаду.

Вижатий хліб вирішено відвезти залізничникам-страйкарям.

ФРЕЙЛЕЙН КАТЕРИНА КРОС, ДОЧКА МАШИНІСТА КРОСА

Катрго ввели, і вона спинилась зразу біля порога.

Серце стисло гіркотою і жалем — яке ж то знайоме, знане й рідне було все навкруги! Оці низькі скляні шафи попід стінами з ладними рядками книжок енциклопедії Брокгауза і Єфрона[390] та нескінченним безладдям стосів учнівських зошитів. Три великі глобуси зверху на шафах: фізичний, політичний і третій, чорний в густизні білого цятовиння, — проекції нічного неба. За ними велике коло електрофора Гольца[391] — учбового приладу для добуття струму статичної електрики. Поруч дві лейденські банки і трухлявий, вищерблений мамонтовий зуб. Позаду на стіні, у важкій багетній рамі, висів до березня минулого року портрет царя Миколи Другого, на весь зріст, у полковницькому мундирі. Третього березня Катря власними руками вирізала його з рами. Тепер, замість одного портрета, в рамі було три менші — Вільгельм Гогенцоллерн[392], Франц-Йосиф Габсбург поруч угорі і Павло Скоропадський під ними унизу. Три царі замість одного.»

А втім, споглядати довго Катрі не дали. На місці начальниці жіночої гімназії сидів дебелий сивоусий австрійський майор. Поруч з ним — в елегантному цивільному вбранні, але з доброю військовою виправкою — стояв міцний і осанистий мужчина. Катря знала його і в цивільній, і у військовій одежі — то був начальник державної варти, полковник Будогос.

— Підійдіть ближче! — різко гукнув він.

Катря ступила кілька кроків і стала перед столом. Старий майор роздивлявся на неї, мружачи очі й ворушачи лівим усом. Він смоктав цукерку.

— Прехтіг![393] — кивнув він. — Капіталь![394] Ви знаєте, де ви є?

Катря заперечно похитала головою.

— О! — зрадів майор. — Фрейлейн розуміє німецьку мову. Капіталь!

Катря почервоніла й закусила губу. Вона ж вирішила не говорити ні слова! А от цей чортів пронира вже дізнався, що вона розуміє німецьку мову.

— Фрейлейн у контррозвідці, — люб'язно сказав майор. Катря змовчала. В грудях скиміло тоскно і журно. Порятунку, отже, вже не було.

— Ваше прізвище, ім'я і національність? — поцікавився майор ввічливо й ґречно.

Катря дивилася через його голову на портрети трьох царів.

— Прізвище, ім'я, по батькові і національність! — гукнув Будогос. — Ну?

— О, найн, найн! — замирливо спинив його майор. — Нехай пан полковник не хвилюється. Фрейлейн розуміє німецьку мову, вона зараз відповість.

Катря мовчала.

— Катерина Крос, дочка машиніста Кроса, українка, — відповів сам собі, перечекавши, майор. — Капіталь!.. Фрейлейн Катерина Крос знає, що в зоні розташування австро-угорської східної армії зараз діє військовий стан?.. — Майор знов перечекав якийсь час і, перехопивши Катрин погляд на електрофорній машині Гольца, відповів сам, немов це в нього питався полковник Будогос. — Так!.. Чи не буде пан полковник такий ласкавий зачитати фрейлейн Катерина Крос закон військового часу її, фрейлейн Катерина Крос, рідною українською мовою?..

Полковник взяв з столу аркушик блакитного паперу — Катря впізнала: то було оголошення, розліплене скрізь по парканах у місті от уже скільки часу, — і, відставивши далеко від очей, як це роблять далекозорі люди, почав читати — патетично і трохи в ніс. Праву руку він заклав у кишеню брюк. З-під відкоченої поли піджака визирнула елегантна кобура малесенького браунінга, пристебнута до бокової пряжки на брюках. В оголошенні тому перераховувалися різні можливі провини та злочини — від кишенькової крадіжки аж до замаху на їх величності цісаря Габсбурга та імператора Гогенцоллерна — і кари, встановлені за ці провини командуванням східної окупаційної армії. Злочинів було безліч, розподілених на пакти під римськими цифрами, параграфи під цифрами арабськими та пункти під абеткою. Кар було тільки три. За злочини чисто морального сенсу — повішення, за злочини, в яких завбачено політичний сенс, — розстріл. В окремих випадках, при наявності зм'якшувальних обставин, практикувалася й третя кара — вислання за межі української, йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея держави — на примусові праці, в концтабори Німеччини та Австро-Угорщини.

— Фрейлейн Катерина Крос відоме це оголошення? — ласкаво поцікавився майор, коли полковник Будогос закінчив.

Катря не відповіла. Вона дивилася на крайню шафу. Там, за склом ажурних дверцят, в стосі учнівських зошитів вона раптом вгледіла один — акуратно загорнутий в блакитний глянцевий папір, і зсередини, від промокашки, звисала з нього синя стрічечка з картонною картинкою на кінці: букетик павиних вічок. То був її, Катрі Крос, зошит із словесності. В ньому, в цьому зошиті, — вона це відразу ж згадала, — вона написала твір на тему: «Образ жінки у творах російських класиків». Вона в основу брала Анну Кареніну, Лізу, Марфіньку, Віру і Татьяну…

— Ну? — гукнув Будогос. Катря мовчала.

Тоді майор поклав собі в рот цукерку, яку вийняв з горішньої кишеньки свого кітеля, і посміхнувся ще ласкавіше.

— Фрейлейн Катерина Крос, українка, дочка машиніста Кроса, — проказав він привітно, — піймана на тому, як вона вела приятельські розмови з нижніми чинами шостого полку кірасирської дивізії цісаря Франца-Йосифа, яка розташована військовим постоєм у місті з прилеглими до нього околицями. Фрейлейн Катерина Крос, українка, дочка машиніста Кроса, роздавала в руки солдатам, а також підкидала в приміщення казарм шостого полку кірасирської цісаря Франца-Йосифа дивізії прокламації, писані українською, німецькою та угорською мовами, відповідно до національного складу солдатів дивізії. Капіталь!.. Рівночасно в розмовах з окремими солдатами та унтер-офіцерами шостого полку фрейлейн Катерина Крос розпитувала про місця розташування частин всієї східної армії, кількість солдатів у частинах, кількість озброєння, ба навіть кількість патронів, які видаються кожному солдату дивізії при відрядженні в карні експедиції по повіту та губернії для втихомирення селянських бунтів та інших заколотів, як-от: на цукроварнях, залізничних вузлах, лісових розробітках і таке інше… Вас?

Полковник Будогос відвернувся до вікна, нетерпляче постукуючи підбором по паркету. За вікном схилилися віти яблунь гімназичного саду. Яблука були ще маленькі, завбільшки з горіх, але їх було так рясно, що вже й зараз віти пружно похилилися під тягарем.

— Фрейлейн Катерина Крос визнає себе винною в цьому? Катря мовчала.

Майор поклав палець на кнопку дзвінка і потис. На порозі негайно виріс кірасир і цокнув закаблуками.

— Фрейлейн Антоніну Полубатченко! — кивнув йому майор.

Катря гидливо скривилася, і короткий, дошкульний дрож перебіг усім її тілом, цілим єством.

Двері рипнули, і до кімнати ввійшла Антоніна Полубатченко. Вона була без берета, зато в кітелі січовика з унтер-офіцерськими личками на комірі. Пенсне було на короткому ланцюжку з золотим гачком за вухо. Вона спинилася і зробила по-військовому «струнко».

— Добридень, фрейлейн! — привітно закивав їй майор. — Фрейлейн дбайливо зробила обшук?

— Так, пане майоре! — рапортувала по-військовому Антоніна Полубатченко. — Сім прокламацій, клаптик паперу з трьома літерами ВРК і довкола цифри з літерами і записка інтимного змісту…

— Інтимна записка? Капіталь!

— ВРК, — встряв Будогос, — це, інакше кажучи, «військово-революційні комітети». Тобто ті самі банди, про які я вже доповідав вам, пане майоре, що утворюються підпільно по селах з різного зброду й «товарищей»…

— Йя, йя! — закивав майор. — Що було в інтимній записці, фрейлейн?

— Вона при справі, пане майоре! «Катре! Я вас люблю, але ніколи не наважуся сказати це вам просто в вічі. Може, ви скажете мені, чи любите ви мене?»

— Капіталь! Автор? Без підпису? Зер гут! Передайте в шифрувальну частину пану полковнику. Але — обшук? Фрейлейн дбайливо зробила обшук? Фрейлейн розуміє, що я мав на увазі? Фрейлейн з фаху медичка, і їй повинно бути зрозумілим? Ніхт вар?

— Йяволь, пане майоре! — злегка почервоніла Антоніна Полубатченко. — Обшук зроблено дбайливо.

— Фрейлейн може йти!

Антоніна Полубатченко зробила кругом і вийшла.

Катря стояла, похиливши голову на груди. Їй було тоскно і гірко. Серце мліло й стискалося в передчуттях. Холод обіймав його, холод пронизував наскрізь, холод — нестерпний і терпкий, як задуха. Чоло і руки змокріли. Але враз перед млосними очима, там, десь всередині, виник раптовий образ… Один, другий, третій. Вона побачила — там, десь усередині, побачила — рідні обличчя: Зілов, Козубенко, Шумейко, чудний Шая Піркес і цей кумедний Стах… Вона відчула — зовсім реально, фізично відчула — шорсткий доторк неголеної Шумейкової щоки. Там, на темному кладовищі, на могилі під пам'ятником «Я уже дома, а вы в гостях», і той цуцик-пищик та пряник і перебивні картинки… Вона звела очі і подивилася просто на майора.

— Від кого фрейлейн одержала прокламації? — запитав майор, вже без ласкавих викрутасів і витівок.

Катря мовчала і дивилася майору в лице.

— Хто поширює аналогічні прокламації по селах і цукроварнях? Хто підкидає їх у вагони частинам, що повертаються на західний фронт?

Катря мовчала. Вона дивилася майору просто в лице.

— Що фрейлейн знає про повстання, готоване на перші дні серпня місяця?

— Ти будеш говорити, стерво? — заревів полковник Будогос, загиливши кулаком по столу. Очі його налилися кров'ю.

— Найн, найн! Не треба! — спинив його майор. — Фрейлейн треба віддати на ніч солдатам — чи, може, вона буде говорити сама?

Катря ледве встояла на ногах, страшно затремтівши душею.

— Ні, — відповіла вона, і жодний м'яз не затремтів на обличчі. — Фрейлейн не буде говорити…

Мовчання тривало ціле життя…

Полковник Будогос швидко писав олівцем у своєму блокноті. Майор перегортав папку з справами, що лежала весь час перед ним на столі. Муха билася об скло вікна, і так хотілося вікно розчинити і припинити її дзижчання.

Майор закрив папку, дістав цукерку і поклав її в рот. Потім звівся, взяв кепі з вікна і вийняв з нього лайкові рукавички. Кепі він надів. Поволі він почав натягати ліву рукавичку. Будогос докінчив писати, видер аркушик з блокнота і подзвонив. Ввійшов кірасир, і полковник віддав йому папірець.

Коли двері за вістовим зачинилися, майор вийшов з-за столу і став перед Катрею. Чоботи в нього були лакові, і спереду на халявах блищали срібні кокарди.

— Ще три запитання маю до фрейлейн, — сказав він, галантно клацнувши шпорами. — Дозволяю фрейлейн на них не відповідати. Гут?

Катря мовчала і роздивлялась на ланцюжок від годинника майора на животі. Власне, то тільки очі прикипіли невидющим поглядом до лискучої цятки, а бачила Катря в цю хвилину чомусь розлогий пейзаж зі схилу горба: зелені луки, червоні маки, синій ліс на горизонті, блакитні осоки над струмком і над усе — полові жита з правої руки та зелені сходи бурякових плантацій ліворуч. Високо в небі бринів невидимий жайворонок.

— Запитання перше, — сказав майор, — фрейлейн є член якоїсь партії?

— Ні! — раптом відказала Катря.

— О, капіталь! Фрейлейн здобуває втрачену мову. Прехтіг! — майор з смаком застебнув ґудзик на лівій рукавичці і взявся натягати праву рукавичку. — Значить, фрейлейн є анархістка?

— Ні, — відрубала Катря. Майор їй вже набрид. — Я позапартійна, але ви читали Леніна?

Майор відступив крок назад. Він хутко натяг на праву руку рукавичку і знову зробив крок уперед. Розмахнувшися, він з усієї сили ударив Катрю рукою в рукавичці в обличчя.

Світ захитався весь, і Катря впала навзнак.

«ВРАГУ НЕ СДАЕТСЯ НАШ ГОРДЫЙ «ВАРЯГ»…» [395]

Операцією керував сам полковник фон Таймо.

Сонце виринуло десь біля п'ятої, і на шпилі вокзалу зразу ж звився кірасирський штандарт. Тої ж секунди з панцирника проти станції вдарила гармата. Снаряд перерохкав через місто і впав десь близько — чути було гучний розрив. І негайно ж з усіх кінців затрубили, заграли, засвистіли ротні і зводні ріжки. З висоти насипу коло вокзалу високо й тремтливо засурмили в небо вісім срібних полкових фанфар. Триногу зчинено ефектно й бучно, як на параді.

Тої ж секунди три тисячі кірасирів побігли вздовж вулиць міста. По двоє вони заскакували до кожного подвір'я, торохкотіли в двері і прожогом вдиралися в сполошені доми. Вони заганяли переляканих, очманілих спросоння жінок та дітей у кутки, хапали з ліжок ще не опритомнілих після сну чоловіків та юнаків і, приставивши багнети до грудей, наказували одягатися протягом двох хвилин. Хто не встигав, того тягли на вулицю півроздягнутими. І зразу ж кидалися до сусідньої хати. Неспритних кірасирів фендрики й унтери підганяли стеками, неспритних городян кірасири гатили прикладами гвинтівок. Діти здіймали лемент, жінки заламували у відчаї руки і падали через пороги. Несподіваність і брутальність наскоку свідчила, що має бути щось жахливе.

Всіх чоловіків та юнаків тим часом зганяли до перехресть. На перехрестях патрулі прикладами шикували їх у шеренги. Люди були без піджаків, в розстебнутих сорочках, босі, з незачесаним волоссям і без кашкетів. Кірасири шикували людей по чотири в ряд, і тісні ряди негайно ж замикали в каре. Півголих, ошалілих жінок і дітей, коли ті пробували наблизитися до каре, вони відганяли ударами чобіт, а коли хтось у відчаї був надто настирливий, то давали вгору попередливі постріли. Над містом, затихлим і сонним у першому рожевому сяйві урочистого серпневого ранку, торохкотів невгавний дріб безладних пострілів звідусіль.

Коли в кварталі не зоставалося вже ні одного мужчини чи підлітка, лейтенанти гукали команду, і каре рушало геть. Каре йшли з усіх боків — невеличкі по двадцять чоловіка і величезні по кількасот людей. Вони виливалися з провулків передмість у більші вулиці, з вулиць — на широкі шляхи і простували всі в один бік — до розташування військових казарм поза містом.

Плац дев'ятого стрілецького полку ще ніколи не був такий. Все мужське населення міста і передмість — може, п'ятнадцять тисяч чоловіка, босих, півголих і простоволосих — загатили величезний майдан густо і щільно, один коло одного. З дадів казармених корпусів, що з трьох боків оточували плац, десятки кулеметів дивилися дулами вниз, у юрбу. З четвертого боку — на залізничній колії — стояли в ряд чотири панцирні поїзди — кулеметами на плац, жерлами гармат на місто.

Полковник фон Таймо, полковник Будогос, начальник залізничної дільниці інженер Сірошевський, гетьманський комісар роздатчик Гордієнко, отаман штрейкбрехерського «Куреня» конторник Головатько і цілий ряд німецьких, австрійських та гетьманських офіцерів зійшли на ґанок військового собору. Поміж них був і Парчевський. Меткий ад'ютант подав полковнику мегафон, полковник фон Таймо, приклавши його до вуст, закричав у натовп сам, без тлумачів:

— Слюшайт, люд, все! І переказуйт бистро-бистро, тот, кто не слюшайт!.. Катері залізний дорожник, отходяйт на левий сторона, которї нейт — остайт правий!.. Время давайт десят минуйт!.. Одинайцат нейт!.. Одинайцат — бить приклад і нагайка все!.. Я сказаль…

За кілька хвилин переташування було виконане. На лівій стороні стояв менший гурт — тисяч з п'ять залізничних робітників та службовців. Полковник фон Таймо знову приклав мегафон до рота:

— Член третий подпольний страйковий комитет п'ятнайдцат человек виходяйт все тут, к мой нога!

Натовп затих. Все затихло. Залізничники понуро тупцювали. Сонце підбилося вже ген високо і пекло непокриті голови.

— Іщо раз! — гукнув полковник фон Таймо — П'ятка йдцат человек третий страйкком виходяйт передом, к мой нога!..

Шелест перебіг лавами натовпу. Хтось щось гукнув. Хтось цикнув на нього. Сотні вголос зітхнули.

— Хай виходять! — зарепетував чийсь істеричний голос іззаду. — За п'ятнадцять пропадати всім!

— Хай виходять!.. Хай знають, як бунтувати народ!.. — підхопило ще кілька голосів там і тут… — Хай не йдуть проти неньки України!

Але натовп стояв. На хвилину десь усередині утворилася колотнеча — здається, хтось пробивався, але передні лави зімкнулися щільно і не пропустили. Дзвінкий молодечий голос враз вирвався десь із флангу — тремтливий і фальцетний.

Він не доспівав. Кілька кірасирів вже пронизали натовп у тому місці, і остання нота першого рядка пісні згинула в хриплому зойкові затуленого рота. Натовп враз загув, заворушився, завирував.

— Гальт! — заревів мегафон.

— А-а-а! — заглушила його команда.

Кірасири виструнчились і перехопили гвинтівки на руку. Кулеметники біля двох кулеметів на ґанку церкви заторохтіли цинами і потягли з них довгі сувої патронних стрічок.

— Третий раз, — гукнув полковник фон Таймо. — П'ятнайдцят человек виходяйт сюда! Один минута!

Гомін враз упав. Натовп занімів і закам'янів. Секунду п'ять тисяч стояли без поруху. Але другої секунди передні лави розірвалися, і з натовпу видерся чоловік в розстебнутій сорочці, з розпатланою бородою. Він вибіг наперед і став на першому східці ґанку, здійнявши обидві руки догори.

— Більшовики, члени страйккому, виходять! — гукнув він. — За праве, за робітниче діло! Десять загине, повстане тисяча!

Він опустив руки і виструнчивсь обличчям до натовпу. То був Шумейко. Його захопили знову — на конспіративній квартирі.

Тиша була тільки момент. Тоді враз знялася буря, і натовп оскаженів. Гукали всі, і невідомо було, що саме гукали. Руки здіймалися вгору, кулаки погрожували. Хтось несамовито кричав «ура!». Хтось засилав прокляття. Десь знову виник і урвався спів. Здавалося, хтось плакав вголос. І в цей час ще троє вийшли з натовпу і стали поруч з Шумейком. То були слюсар Іонов, токар Ловський, інженер Чигиринський. Натовп гув, натовп шаленів, і тільки кулеметна черга, випущена над головами натовпу, встановила спокій.

І тоді члени страйккому один по одному почали виходити вперед. Першим вибіг худенький і сутулий хлопчак — телеграфіст Полуник. Він був у своєму кашкеті з великими полями і жовтими кантами, але босий, в самих шкарпетках.

— Я не більшовик! — гукав він невідомо до кого. — Я не більшовик, я взагалі позапартійний… але, дозвольте, я вийду теж…

Потім вийшли один за одним ще кілька. Всього перед бароном Таймо стояло десять чоловіка.

Коли натовп сяк-так заспокоївсь і затих, полковник Таймо кивнув полковнику Будогосу.

Полковник Будогос став поруч з папером у руках. Він прочитав поіменно список третього підпільного страйккому — прізвища всіх п'ятнадцяти були відомі контррозвідці. Десятеро на оклик Будогоса відгукнулися — «єсть!». П'ять інших — то була фракція меншовиків — поволі вийшли, похнюплені і прибиті. Взвод кірасирів оточив страйкком і взяв гвинтівки на руку.

Полковник Таймо ще раз підніс до рота мегафон.

— Хто желайт на робота — на правий сторона, хто не желайт на робота — на левий сторона!..

Тільки вчора був виданий гетьманським урядом закон про заборону страйків і покарання за участь в них, як за участь у протидержавному бунті.

Наперед виступив начальник дільниці, інженер Сірошевський. Він оголосив, що всі ті залізничники, що перейдуть праворуч, негайно ж повинні з'явитися на свої робочі місця і стати до виконання своїх обов'язків. Всі ті, що перейдуть ліворуч, уважаються звільненими від дня оголошення страйку з занесенням у чорний реєстр…

В цей час паровоз з німецьким машиністом подав на колію біля плацу состав з дванадцяти арештантських вагонів. Одинадцять були повні — з-за ґрат визирали рясно обличчя людей. Варта відгонила їх загрозами. Дванадцятий був порожній. В десяти вагонах були «злочинці» з усього повіту: селяни, піймані на потраві по поміщицьких землях чи на порубці у державних лісах; боржники хлібоздачі німецького плану й несплатники контрибуцій за заколоти, або непослух австрійській владі, чи підпал панського майна; демобілізовані фронтовики, що не здали. зброї; інтелігенти, що непоштиво висловились на адресу імператора Вільгельма, цісаря Франца-Йосифа чи гетьмана Скоропадського В одинадцятому вагоні були в повному складі два попередні страйккоми «Злочинців» вивозили до концтаборів у Німеччину.

Двері дванадцятого — першого від паровоза — розчинилися, і в каре із взводу кірасирів з гвинтівками на руку члени третього страйккому ввійшли по східцях, один за одним.

Останнім ввійшов Шумейко. Він раптом хутко обернувся на горішній приступці і, звівши руку, гукнув на повний голос назад, на плац:

— Товариші! За владу Ра…

Кірасир ударив його прикладом в груди, і, заточившися, Шумейко впав у тамбур. Двері вагона хряснули, і клацнув замок.

На лівій стороні, поміж тих, що не схотіли ставати на роботу і, отже, були звільнені, стояли й Зілов, Стах та Золотар. Поруч з ними був Макар. Макар був син машиніста і тому причислив себе до залізничників. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного.

Великий і потужний паровоз «С» підкотив замість маневровика і, клацнувши буферами, став на чолі арештантського поїзда.

І враз, тільки клацнули буфери, тільки хитнуло состав від удару, — з вікон дванадцятого вагона зринув дружний і гучний спів:

Кірасири заметушилися. Таймо з церковного ганку щось гукав у мегафон. Пронизливо заверещав кондукторський сюрчок. Паровоз коротко і тривожно гукнув.

Зілов міг би присягти, що з-за ґрат одинадцятого вагона визирнуло обличчя Козубенка. Він простягав руку крізь грати і махав. Паровоз рвонув, і поїзд рушив з місця. Але натовп також не стояв. Він хилитнувся, він вдарив, як хвиля, — цеп кірасирів розірвався, й натовп рушив теж услід за поїздом. Люди махали руками, люди кричали, люди зривали з себе сорочки і бігли, махаючи сорочками над головами. Зілов, Стах, Золотар і Макар побігли теж — замахали руками, замахали зірваними сорочками і заспівали. Але спів линув вже з усіх вагонів:

Арештантський поїзд співав.

Кірасири метушилися вздовж вагонів. Вони нашвидкуруч прикладалися і стріляли по вікнах. Біля вікон вже не було людей. Але поїзд співав. Могутній спів виринав з темних віконних отворів, як із надр самої землі. І натовп уже заспівав теж. Спів покотився великим плацом від краю до краю. Люди бігли, люди співали з усіх сил. Пальба потрясала повітря. Люди падали. Але схоплювалися і, плачучи, бігли за поїздом знов. І знову співали.

Поїзд уже набрав швидкості. Вагони вже промигтіли. Вже пропливав і останній вагон. То був вагон з фронтовиками-матросами. Весело, голосисто, з присвистом і тупотом із темних провалів вікон гримів дружній, многоголосий матроський хор:

Поїзд уже зник за кілометровою будкою, а спів все ще бринів, усе ще висів у повітрі, все ще вирував. Його давно вже не було, але він усе ще був.

ІНТЕГРАЛЬНЕ ЧИСЛЕННЯ

Пасажирський, за розкладом, відходив у сім сімнадцять.

І точно в сім п'ятнадцять ударив другий дзвінок.

Несамовите «ура!» вибухнуло з вікон другого від паровоза вагона третього класу. Проводжаючі на пероні негайно йому відповіли. Але «ура!» було таке гучне, веселе й одчайдушне, що його підхопили й пасажири сусідніх вагонів. «Ура!» прокотилося по перону, тоді з перону на перон, тоді прохопилося й у вокзал — з зали до зали, з одного станційного приміщення до другого.

Пасажирський номер тридцять два був перший пасажирський після мало не двомісячного страйку.

В другому від паровоза вагоні виїздив з міста гурт молодих студентів-новаків, першокурсників. Вони поспішали на свій перший у житті семестр. Заняття по вищих школах у Києві починалося післязавтра. Їхали Сербин, Туровський, Теменко, Вахлаков. З курсисток — Шура та Іса.

— «Кинем об землю… — змахнув руками Туровський, тільки «ура» трохи вщухло, — лихом, журбою…»

— «Щоб наша доля… — залюбки і гучно підхопили всі зразу, — нас не цуралась…»

Пісня затопила перон зухвалими молодими голосами.

Очевидно, був третій дзвінок, був сюрчок обер-кондуктора, був і гудок паровоза — нічого цього за піснею вже чути не було. Поїзд враз рушив, проводжаючі дівчата з вереском побігли вздовж поїзда, зметнулися хусточки, хтось кинув букетик жовтогарячої жоржини. Кульчицький і Кашин махали кашкетами, Піркес був без шапки і махав рукою, в глибині перону стояв Вацек Парчевський — як завжди, елегантний і стрункий — і махав жовтою замшевою рукавичкою. Саме в цю секунду, розштовхуючи всіх, віддавлюючи всім ноги, під крики, зойки і лайку через перон перелетів Макар.

— Почекайте! — репетував він. — Хлопці! Я з вами! Весь поїзд зареготав, перон зареготав, з другого вагона вибухнув просто рев, і Туровський вже кинувся до тормоза Вестінгауза[396] — краще заплатити штраф, аніж забути на станції товариша. Але Макар був старий футболіст, форвард, ще й лівий край, а поїзд з правої руки, — Макар наздогнав останній вагон, вхопився за поруччя, ноги його мелькнули її повітрі, і він плигнув на площадку.

— Ура! — знову вибухнуло з вікон другого вагона. І поїзд зник за поворотом…

— Поїхали, — сказав Парчевський, підходячи до гурту.

— Поїхали, — відповів Піркес роздратовано і сердито.

— Ти можеш, — всміхнувся Парчевський, — за зиму підробити на лекціях, і тоді…

— Ти теж, — зовсім розсердився Піркес, — можеш піти у відставку з орденами і пенсією, і тоді…

— Ой, малахольні! — перебив їх Кульчицький. — Завели лавру! Невже ото охота знову до зубрьожки? А раньше? Я вирішив насамперед підробити монету!

— Какао з Волочиська? — поцікавився Парчевський.

— Ні. Срібні портсигари з Одеси, а до Волочиська чорнослив і мед.

— Гляди! — криво всміхнувся Парчевський. — Попадешся моїй заставі — відберу і посадовлю!

— Хе! Не лякай — нові штани купуватимеш! У мене польська посвідка на екстериторіальність.

— А підданство?

— Наплювать! Місія — паньствова, кость слоньова, матка боска з Ченстохова!..

— А ти? — Піркес звернувся до Кашина, щоб покінчити нарешті з Броньчиним ламанням. — А ти, Володька?

— Ану вас всіх до чорта! — Кашин насунув кашкет до брів і хутко закрокував у другий бік.

— Що це з ним таке?..

У вагоні була бісова тіснота. Там, де плацкарти відзначали три місця, розташовувалося щонайменше шість пасажирів. Люди сиділи на своїх речах, товпилися в проходах, забили тамбури. В захопленому студентами купе, крім них усіх, сиділо ще троє молодих німецьких добровольців. Дівчатам, правда, віддали найкращі місця: їх закинули на полиці для багажу, і дві дівочі голови — золоті кучері Шури та чорні коси їси, — звісившися, заглядали вниз.

В центрі уваги був Макар. Він таки пробився через весь поїзд, і щойно його зустрінуто третім «ура!». Скрізь і завжди Макар неодмінно запізнювався. Він не спізнювався тільки на футбольні матчі та в бібліотеку. Але всіх цікавило інше — де ж дістав Макар грошей на поїздку і життя в Києві?

Відповідь була коротка і вичерпна. Ніяких грошей Макар так і не дістав. Він їхав з трьома кронами й п'ятьма марками в кишені. Цього було досить завтра на обід. Післязавтра — в перший день семестру — все одно не буде часу пообідати. А на третій день Макар був певний, що знайде роботу: лекції, якась переписка, може, в бібліотеці. В крайньому разі — чорноробом на залізниці. Речей в Макара з собою також не було. Який сенс щось брати з собою, коли не маєш перспектив на житло? Так і носитися по місту з чемоданом? Та й чемодана і того, що до чемодана накладають, у Макара теж, власне кажучи, нічого не було. Він захопив тільки пару книжок і руїнник, в який були замотані книжки.

Макар їхав до університету святого Володимира на математичний. Теменко і Туровський — до «українського народного» на філологічний. Сербин вступив у комерційний інститут[397]. Вахлаков у медичний — бути лікарем він мріяв ще з третього класу гімназії. Шура та Іса їхали на вищі жіночі курси — природничий[398]. Заспівали: «Быстры, как волны, все дни нашей жизни»[399]. Непотріпані, ще новенькі студентські кашкети заломилися набакир.

Вечір поволі спадав, і на поля за вікнами поїзда тихо лягав синій серпневий присмерк.

Юність зосталася позаду — отам, де мерехтіли ще електричні сузір'я рідної станції. Життя от-от тільки мало початися — десь там, невідомо де, попереду. Воно мало вийти назустріч поїзду — незнане й прекрасне. І швидкий поїзд мужньо линув просто в хвильну невідомість, хто й зна куди.

Іса володіла чудовою властивістю сперечатися зразу з кількома і в той же час слухати ще кількох. Сперечалася вона скрізь і завжди. В цю хвилину вона сперечалася з Туровський і Теменком. Темою було недавнє повстання австрійської галицької дивізії в районі Могилева. Галицькі солдати роздали гвинтівки та кулемети селянам, а самі рушили до кордону — додому. Теменко й Туровський обстоювали, що повстання дивізії — це був акт національного єднання наддністрянських українців з українцями наддніпрянськими.

— Тоді, — гукала Іса, — скажіть мені, будь ласка, чому повстають наші, наддніпрянські, селяни не тільки проти німецького насильства та грабіжництва, але й проти влади гетьмана, тобто української влади? І ці повстання придушують ті ж таки наддністрянські українці, тобто галичани, як це мало місце на тому тижні під Ямполем з цією ж самою галицькою дивізією? Що? — Вона гатила кулаком по полиці, струшуючи пил на голови своїм опонентам.

— Тихо, товариші! — кинувся до Іси Сербин, киваючи та моргаючи на німецьких військовоопредєляющихся на лаві внизу. — Ви ж бачите, німці? Вони весь час прислухаються!

— Ай! — відмахнулася Іса. — Вони нічого не розуміють!..

Туровський і Теменко знизили тон. Вони доводили Ici, що це тому, що проти гетьмана всі, весь український народ, і вони, Туровський з Теменком, також, бо українському народу потрібна поміщицька земля і демократія, а їм, Туровському з Теменком, українська самобутність та самостійність. І всі ці повстання виникають за демократичний український лад, і тому проти гетьмана; і вони, Теменко з Туровським, також проти гетьмана, але за Центральну раду, яку чоргоні німці розігнали, і нехай Іса буде певна, що прийде час, і годі…

— Але ж німців, — зарепетувала Іса, — хто привів? Хіба не Центральна рада?

Сербин знову зацитькав, замахав руками і мерщій поспішив назад до вікна. Хай йому чорт! Набридло все це! Гетьман, німці, Центральна рада — політика, політичність, політиканство. Хай політику роблять міністри, дипломати, всякі там політичні діячі. Він, Сербин Хрисанф, — студент першого курсу залізнично-експлуатаційного відділу технічного факультету Київського комерційного інституту[400], і його справа здати за цей рік «мінімум» з п'яти дисциплін: статистику за Воблим[401], вищу математику за Граве[402], політекономію за Желєзновим[403], неорганічну хімію, забув за ким, і ще — економічну політику та комерційну арифметику. В його, Сербина Хрисанфа, розпорядженні тільки чотири роки. І він, Сербин Хрисанф, не має права втрачати жодного року, жодного дня. Він повинен учитися. Хіба не на нього, не для того, щоб Христя став інженером шляхівництва, його стара мати дев'ять років гнула спину над конторкою в бібліотеці, а дома псувала очі над штопанням його шкарпеток і кальсонів? Край! Так далі бути не може! Христі вже вісімнадцять років. Він уже мужчина — Хрисанф Захарович!

Вечірня зірка — здається, то була Венера — відбивалася в очах Шурки двома вогниками — рудим і зеленим. Сербин підвів голову — так, щоб Шурчині локони лоскотали йому щоку.

Але ця чортова Іса ще й досі не вгомонилася. Вона сперечалася ще про повстання селян в старокостянтинівських слободах, Авратині та Базалійську. Про повстання на цукроварнях під містечком Ялтушковом. Про повстання в Проскурівському повіті. Про всі повстання, які сталися за минулий місяць. Поділля починало ворушитися. А втім, Ici було відомо і про неспокій по всій Україні. На Волині систематично виловлювали й нищили гетьманських вартових та німецькі патрулі. На Київщині почалися заколоти в районі Сквири, в Таращанському повіті. А на Чернігівщині розгортався вже цілий партизанський рух… На думку їси, німцям робилося на Вкраїні зле.

Ні, Іса була зовсім божевільна! Вахлаков зірвався і заспівав на весь голос:

Туровський негайно ж відгукнувся і схопився диригувати:

І тоді троє німецьких вольноопределяющихся раптом схопилися на рівні ноги, зірвали з голів каштети і, змахнувши ними догори, патетично підхопили спів:

— Колеген! — гукнув один з німців, як тільки змовк останній акорд. — Лібе колеген! Кан йеманд фон інен дейтш шпрехен?[404]

— Йа! Йа! Йа! — відгукнулися всі. — Іх кан… Іх ферштее!.. Айн венін…[405]

— Вір зінд аух штудентен![406] — вдарив себе в груди вольнопьор і зашарівся. — Фон Кенігсберг!..[407]

— Фон Гейдельберг![408] — схопився другий.

— Фон Геттінген![409] — схопився третій.

— Фон Київ! — гукнув за всіх Вахлаков.

На очах у німецьких студентів блищали сльози. Всім стало ніяково. І всі кинулися тиснути один одному руки та плескати один одного по плечах і спині.

Німецьких студентів звали Ганс Бруне, Фрідріх Кюлов та Отто Штірмахер. Щоб потиснути руки Ici та Шурці, їм доводилося тягтися на треті полиці. Іса негайно ж зажадала, щоб сини Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена виклали їй свої погляди на економічні передумови сватової війни.

Туровський і Теменко, одначе, не дали їм на те змоги, накинувшись на Ганса Бруне, Фрідріха Кюлова та Отто Штірмахера з запевненнями, що «поступова і щира українська інтелігенція» і не мислить собі майбутнього неньки України та розвитку української самобутньої культури без найтісніших взаємин з віковою німецькою культурою.

Але й на це відповісти не дав Сербин, вимагаючи докладної розповіді про німецьких корпорантів[410], студентські дуелі та свято «великого кухля» в Гейдельберзькому університеті[411].

Та Вахлаков перебив і Сербина, вимагаючи категоричної і негайної відповіді — медики німецькі студенти чи не медики?

Тоді Ганс Бруне, Фрідріх Кюлов та Отто Штірмахер вихопили з рюкзаків по пляшці коньяку, а від баклаг відгвинтили манерки. Ганс Бруне запропонував випити брудершафт.

Блідий серп молодого місяця вже спустився над самий горизонт, пічні тіні довгасто впали від місяця до вікна купе, і невідомо було — не розпізнати — лежать вони через поля, ліси, чагарники чи дику піщану пустелю: в тінях пізнього місяця можна було бачити все. Близився ранок. Але в студентському купе другого від паровоза вагона не замовкали вигуки, співи й суперечки.

І Ганс Бруне, і Фрідріх Кюлов, і Отто Штірмахер — всі троє були філологи. Макар знову мало не знепритомнів. Класицизм! Романтизм! Реалізм! І він, мов з кручі в воду, сторч головою кинувся в суперечку.

Бій спалахнув неабиякий. Німці визнавали лише романтичну філософію Фіхте[412] і Шеллінга[413]. Макар вхопився за критику романтизму Гегелем і бив німців матеріалістичними позиціями Фейєрбаха[414]. Тоді німці покликали на допомогу старика Канта. Але Макар не здав і обрушив на них цілу лавину цитат з Енгельса і Маркса. Німці зманеврували і, залишивши тим часом на боці питання природи, суспільства та економіки, пішли обхідним маневром через культуру, все намагаючись пробитися на манівці мистецтва.

В палких суперечках ніякої участі не брала Шурка. Це було зовсім неправдоподібно, але Шурка була тиха й сумна. Вона лежала на своїй багажній полиці, звісивши золоті патли вниз і прикипівши відсутнім поглядом до чорного пейзажу за вікном.

— Колеге! — гукнув їй Ганс Бруне. — Чому колега сумує, мовчить і не бере участі в нашій діалектиці?

Шурка одірвала погляд від чорних мерехтливих тіней за вікном і коротко глянула на Бруне.

— Не хочу, — сказала вона, і в голосі її бриніла образа, — німецька філософія, німецька література, німецьке мистецтво, німецька культура — Німеччина над усе! Ну й задавайтеся, будь ласка! Але якого чорта ви з вашою філософією приперлися сюди душити й нищити наш нещасний народ? Чи розстріли та шибениці теж прерогатива високих культур? — Шурка схлипнула й відвернулася.

Всі змовкли, стало ніяково і страшно. Чортова Шурка, вона наговорила необдуманих дурниць.

Але Ганс Бруне зірвався і вхопив Шурчину руку. На очах в нього знову блищали сльози. Він був характеру чутливого і зворушливого.

— Фрейлейн! — скрикнув він. — Колеген! Швестер!.. — Він пустив Шурчину руку, впав обличчям в долоні і сів назад на лаву.

Аж тепер, уперше з хвилини від'їзду, в купе запала абсолютна тиша. Кюлов і Штірмахер потупилися, всі схвильовано переглядалися.

Але то була тільки секунда. Бруне одірвав руки від обличчя. Він зашарівся і засоромлено всміхнувся.

— Пробачте… пробачте… — прошепотів він. — Але ви сказали таке болісне… таке вразливе… Колеген! — зашепотів він пристрасно й збуджено. — Колеген! Життя трагічне! Тільки смерть проста, а життя складне! Колеген! Ми тяжко страждаємо! Колеген! Ми ваші друзі!

І Ганс Бруне зсунув усіх тісніше, а сам сів посередині. Хвилюючись і затинаючись, він розповів таке.

Бруне, Кюлов і Штірмахер — молоді студенти з бідних інтелігентських родин, покликані до армії тільки минулого року, але вже загартовані в боях під Верденом, — два місяці тому з потріпаною на західному фронті дивізією перекинуті були на відпочинок на Україну. Про Україну їм багато говорили офіцери перед цим переїздом. Україна, говорили вони, то дружня держава, яка продає зголоднілій Німеччині хліб, а Німеччина в подяку за це допомагає їй вигнати за її межі «розбишак-більшовиків» та побудувати самостійне життя великого українського народу, щойно звільненого з-під кормиги вікового гніту. Так говорили їм офіцери і політичні діячі. З цим приїхали Бруне, Кюлов та Штірмахер, молоді студенти, яким за кілька тижнів іти вже до офіцерської школи… Але вони не просто приїхали на Україну — вони йшли з жорстокими боями: більшовики не хотіли віддати без бою країну. Втім, півмільйонна австро-німецька та українська націоналістична армії Україну зайняли. Бруне, Кюлов і Штірмахер пишалися з того, що вони брали участь в «здобутті волі поневоленому народу». Так, думали вони, лорд Байрон загинув за волю нової Греції[415]. І от два місяці вони живуть у «звільненій країні». За цей час Бруне в карній експедиції був тричі, Кюлов та Штірмахер по чотири рази. В розташуванні їх дивізії Бруне за цей час підрахував одинадцять невеличких повстань і одне велике, що захопило цілий повіт і під час придушення коштувало Німеччині сорока одного солдата. Повісили й розстріляли вони кількасот селян. І це все той же самий народ, «звільняти» який від більшовиків вони прийшли. І…

Тут Бруне урочисто підняв руку і кинув очима догори, немов шукав ствердження від самого бога:

— І народ ваш правий!

Далі Бруне, Кюлов та Штірмахер мовчати вже не могли. Вони бачили, що багацько солдатів їхньої дивізії думають так само, як і вони. Але ж вони були найкультурніші з-поміж усіх — студенти-філологи і філософи! І вони вирішили втрутитися в справу несправедливого покривдження українського народу.

Брупе попросив заступити тісніше його від дверей і вийняв з внутрішньої кишені акуратно згорнутий папір. Він просив колег і товаришів прослухати, що пін зачитає.

Хвилюючися, Бруне зачитав. То була довга й докладна реляція трьох вільнооиредєляющихся імператорської драгунської дивізії, студентів-філологів Ганса Бруне, Фрідріха Кюлова та Отто Штірмахера до йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України. В цьому проханні три німецькі студенти, вихованці старих університетів Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена, подавали глибокошановному монархові глибокий і точний аналіз суспільної ситуації в його країні. Студенти-філологи першого курсу доводили, що в усіх повстаннях, заколотах та заворушеннях всередині українського народу — проти своєї власної волі винна сама гетьманська держава. Високі ідеї зганьблюються і викриваються самим урядництвом пана гетьмана та урядовцями німецького інтендантства. Як же народу українському, патетично, з знаком оклику запитували студенти в пана гетьмана, як же цьому народу не хвилюватися і не сподіватися, коли всі чиновники вельмишановного гетьмана крадуть?! Адже всі поміщики намагаються скористатися з присутності німецької збройної сили і розквитатися з народом, що в захваті та піднесенні перших днів революції зруйнував їй добробут. Студенти-філологи першого курсу Кенігсберзького, Гейдельберзького і Геттінгенського університетів звертали на все це увагу вельмишановного пана гетьмана всея України і висловлювали йому свою певність, що коли пан гетьман зверне на це свою ласкаву увагу та ласкаву увагу найвищого німецького командування і припинить ці безчинства, то зникнуть причини до незадоволення українського народу і урядом пана гетьмана, і німецькою армією. Нижче вони подавали свою адресу — номер дивізії, полку й ескадрону. Щохвилини пан гетьман міг покликати їх для подання докладних пояснень…

Сміятися було незручно, та й сміятися не було чого — Бруне, Кюлов і Штірмахер були, мабуть, добросерді хлопці. Шурка спустила руку з своєї полиці вниз і погладила Ганса Бруне по голові. Туровський і Теменко посміхалися ніяково, але з почуттям безперечної вищості над цими студентиками з Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена. От тобі й найстаріші в світі університети! Ні, Макар, ти собі як хочеш, а ми поїдемо вчитися краще вже до Києва!..

Сербин засоромився вкрай і мерщій відвернувся до вікна.

За вікном був уже майже день. Навіть сонце вже десь було, але по той бік поїзда, і тільки скісне проміння спадало на жовту стерню десь там далеко, за довжелезними тінями вагонів. Вранішня прохолода була насичена ароматами глиці, чорнозему, прілого сіна, гречки. Але поля й переліски враз урвалися і почалися будівлі. То були пригороди — до Києва зоставалося десять хвилин.

Німецькі студенти-солдати вже закидали рюкзаки за плечі. Ганс Бруне тремтливими пальцями згорнув папір і обережно сховав його до кишені. Дивізія відрядила їх до Києва по вагони з піднаряддям до чобіт, і вони вирішили скористати поїздку для великої місії. Сьогодні ж своє прохання вони віднесуть до канцелярії пана гетьмана.

Розпрощалися, одначе, сердечно. Бруне, Кюлов і Штірмахер, про всякий випадок, запам'ятали адреси товаришів там, дома, на їх рідній станції — вони ж поверталися туди за два-три дні, відбувши командировку.

Поїзд забряжчав буферами і став.

Київ! Це був Київ!

Студентство! Університет! Нове життя!

Дужим гомоном і гамором перон зустрів поїзд. Гукали пасажири, перегукувалися залізничні службовці, гули паровози, сюрчали кондукторські сюрчки. Але над усе були рясні й одчайдушні вигуки газетярів. Вони гукали:

— Екстрене повідомлення! Щойно з Москви! Замах на Леніна![416] В більшовицького вождя стріляла есерка Каплан!..

Макар виплигнув на перон через вікно і вхопив газетяря за плечі.

— Брешеш! — прохрипів він. — Ти брешеш! Леніна! Стріляла? Але ж він живий? Живий? Таж кажи — живий?..

Переляканий газетяр верещав, публіка кинулася розбороняти, утворився шарварок. Всі говорили, всі гули. Невідомо було, хто кого хотів бити, і, власне, — за що. І взагалі — чи дозволяється бити дитину? Втім, Макар нікого не бив. І він не розумів, чого від нього хотіли. Хтось подав здогад, що це божевільний. Жінки кинулися з натовпу геть. З'явилися двоє німецьких патрулів і повели Макара до комендатури.

Примірник газети, одначе, залишився в Макара в руках. І тепер, ідучи між двох патрулів, Макар похапцем бігав очима по шпальтах, забувши про весь світ. Свої дві книжки и рушнику — «Інтегральне числення» та «Держава і революція»[417], де «Революція» та «Ленін», про всякий випадок, було одірвано, — Макар також забув у вагоні.

УКРАЇНА МОЯ, ХЛІБОРОДНАЯ

До світанку було ще ген далеко. Ліс стояв тихий і мовчазний як буває це тільки в спокійні години передрання. Коники вже примовкли, птаство ще спало, навіть листя не тріпотіло на верховіттях. Темінь стояла сіра й безбарвна.

І дарма, що тут, на узліссі, грабиняк ріс не надто густий, пробиратися між дерев було трудно й клопітно; зраджував зір, відстань обманювала, і стовбур виникав раптом просто перед тобою, саме тоді, як ти гадав, що до нього ще кілька кроків. Разів зо три Зілов уже наштовхнувся на дерево і вдарився лобом. Стиха кленучи, кулячися та здригаючись від ранкової свіжості, він посувався поволі. Особливо заважала важка торба за плечима та довга й незручна піхотинська гвинтівка в руках. Враз він спинився, і серце в нього пристануло і завмерло.

Стовбур, об який він щойно торкнувся правою щокою, тихо відхилився вбік, а тоді знову хитнувся і вдруге вдарив його в лице. І кора, шорхнувши по щоці, зоставила чудне, фальшиве відчуття — така кора 'не буває. Зілов спинився і простяг руку вперед.

Дрож, глибоке внутрішнє тремтіння прохопило Зілова з ніг до голови. Стовбур знову відхитнувся від його доторку, і це був зовсім і не стовбур. В руці Зілов тримав шорстку холошу штанів і закостеніле тіло під нею. В руці Зілова була людська нога — високо в повітрі, окремо від землі…

В темряві нічного лісу його очі насилу ухопили темний силует. Він тихо похитувався перед очима. Але зразу за цим силуетом був ще один такий же, а далі — можливо, ще один.

— Австрійська робота, — зітхнув Зілов, — з якого ж це села? Сьогодні ж пошлемо розвідку…

Але гаятися Зілов не міг. Він уклав мертвих в ряд, на мить застиг над тілами похилений, з кашкетом у руці — віддав шану, — тоді закинув торбу за плечі, стис гвинтівку і рушив далі.

За кілька кроків вже западав вибалок, і тут зовсім пояснішало — роздивитися можна було кроків на сорок навкруги. Десь унизу тихо муркотів струмок. Зілов пішов униз, на голос струмка. Лісова криничка мала бути зразу ж у долині, у байраці.

— Питьпадьом-питьпадьом! — сплеснув раптом від кринички несподіваний тут перепелиний поклик.

Зілов спинився і відповів так само:

— Питьпадьом!..

Тоді дві постаті зразу звелися з трави. В сивих сутінках, тут, у балці, зблизька їх можна було роздивитися добре. Це було двоє дівчат.

— Зілов? — прошепотіла котрась з них.

— Галя? Одуванчик?

— Ми.

Зілов кинув торбу на землю, поставив гвинтівку і важко передихнув. Дівчата по черзі торкнулися його руки.

— Ти чого так тремтиш? — хрипким, немов після сну, голоском підлітка поцікавилася та, до котрої він сказав «Одуванчик».

— Так… — Він присів на цямриння і закурив.

Вогник спалахнув на секунду, і короткий рожевий спалах вирізьбив з сутінок два дівочі обличчя. Майже дитяче Одуванчика — з безбровими припухлими сонними очима, з шорсткими, непокірними, безколірними патлами підстриженого стіжком волосся. Доросле, спокійне, повновиде, з тонкими чорними бровами, пов'язане дівоцькою хустинкою, — Галине.

— Ну, давайте, — сказала Галя, — нема часу. Повернутися тра, бачте, ще вдосвіта…

Зілов розв'язав торбу і почав пачками добувати з неї книжки. Це були тоненькі брошури на сірому обгортковому папері.

— А що саме? — нахилилася через плече Галя.

— Ленін… «Більшовики про землю»…[418]

— Саме що треба! — Галя навіть сплеснула руками.

Зав'язавши хустинку тісними кінчиками під підборіддям, вона полізла за пазуху і ніяково спинилася перед Зіловим. З пазухи вона вийняла невеличкий вузлик…

— Іванкові… — почервоніла вона, — гостинця передасте Іванкові?

— Давай! — Зілов узяв. Навпомацки він визначив у вузлику два пиріжки і п'ять яблук. — А сказати що?

— Пхі! Нічого не казати! — Вона пересмикнула кінчики хустинки під підборіддям. — То я піду! — Але, зробивши крок, вона ще спинилася і зиркнула через плече. — А мені той… нічого не переказав?

— Поцілувати сказав… Щоб я тебе поцілував від його імені…

Галя чмихнула в хустинку і побігла до стежки. Незабаром її постать зникла в ліщині.

Розвиднювалося. Темінь ночі немов сіла на землю, і вгорі вже був ясний вранішній небозвід. Над лісом праворуч вже трохи рожевіло.

Одуванчик теж завинулася в хустку. В цій маминій хустці та кофті вона достоту скидалася на сільську дівчину, і ніхто ніколи не став би заперечувати проти того, що вона оце простує до міста на базар і в торбі в неї паляниці, крашанки та пшоно.

— Ну, в городі що там і як? — запитав Зілов.

— У кіно вчора була! — губи в Одуванчика зразу ж розшили захопленою посмішкою. — Віра Холодная![419] І-і-і! Він її як ухопить за руку і як зашипить до неї: «Ти моя!», а вона тільки блиць його по морді і говорить тоді: «Нахал! И как это вы смеете! И потом, граф, я ж вас совсьом не люблю!» — Одуванчику аж затамувало дух. Очі зробилися круглі, і обличчя зблідло. — Як зробимо вже революцію і в гімназіях будуть учити безплатно, зразу ж навчуся на кіноактрису і гратиму драми на дві серії…

— Я не про те… — всміхнувся Зілов. — Стах мені переказував щось?

Одуванчик зітхнула, розлучаючись з образами Лисенко[420] і Мозжухіна[421].

— Післязавтра, сказав, буде там, де від церкви шопа на захід під яблунею. — Вона нахилилася і взяла свою торбу, заміряючись іти. — Ага! Ще! — Вона спинилася. — Ще таке казав, що сам післязавтра до ладу розповість. Оце…

— Що «оце»?

— Ну, саме це… у Росії, під більшовиками тобто, незабаром з'їзд має бути…

— Не казав — який?

— Ну, цей же, — здивувалася Одуванчик, — тобто наш Союзів робітничої і селянської молоді! І у Києві, — згадала вона і заквапилася, — союз наш уже інакше себе прозвав…

— Інакше? — вразило Зілова. — Як же інакше?

— Прозвалися «сокоммол» чи «коммол». Сказав — сам до ладу розповість. Коммол.

— Ну, йди! Йди мерщій! — махнув Зілов рукою. — Гальчина торба у ліщині буде… Сокоммол?

— Ага! Чи коммол… А ми, значить, коммольці будемо… Хі!

За хвилину силует дівчинки — дещо зігнутий, з торбою за плечима — зник у ліщині. Зілов залишився сам.

Край лісу, на горбику, Зілов на хвилинку присів. У долині внизу лежали картаті поля. Жовта стерня немов димилася легкою парою. Де-не-де по клаптях полів височіли ще рудуваті полукіпки — возовиця ще не кінчилася, хліб підгнивав. По дорозі на Коростовці пливла курява — котився віз. За дорогою між стернею там і тут прохоплювалися брунатні полоси достигаючої гречки. Вже жовтіли далі й баштани. Під горизонтом на захід простилався соковитий килим цукрових плантацій. Врожай на буряки цього року мав бути добрий. Але — хто ж його забере? Невже, як і хліб, — німці? А в Росії — голод. Якби той хліб, що забрали німці, та був у своїх, у Росії!

Коммол — це, очевидно, мало значити «комуністична молодь». Союз комуністичної молоді — сокоммол. Вірно. А то — і в есерів соробмол, і в меншовиків соробмол. А потім, комунізм — це ж і є остаточна, довершена форма соціалізму. Паризька. комуна! Значить — до кінця. Не на життя, а на смерть. За комунізм!

З'їзд робітничо-селянської молоді у Москві!..[422] Десь там, близько-близько, е Радянська Росія, і в ній пролетарська молодь організовує свій союз! Радянська Росія! Вона є.

Серце заколотилось схвильовано. Але зразу ж зробилося журно і в грудях тоскно занило.

І Зілов зрозумів. Журно і тоскно було від думок про Катрю. От уже два тижні, як Катрю перевезено до Києва, в Лук'янівську в'язницю[423]. Катря так і не виказала, хто давав їй прокламації, хто посилав на агітацію до німецьких та австрійських частин. Серце в Зілова стислося журбою і болем. Мила Катря! Смілива дівчина, чудовий товариш, відданий соробмолець! Коммолець Катря!.. Невже — повісять? Чи, може, як Козубенка, Шумейка та інших — до концтабору в Німеччину?

Мила Катря!

Сонце враз бризнуло просто в праву щоку. Зілов замружився і солодко потягся — після безсонної ночі. Неохоче він звівся на рівні. Ранок настав, треба було ховатися до лісу.

У лісі Зілов жив уже понад два тижні. Сталося це так.

Одного вечора до нього прибіг задиханий, схвильований Піркес. Щойно його викликав спішно до офіцерського кафе Парчевський і переказав катастрофічні новини. Таємний відділ київської державної варти та австро-німецька контррозвідка виявили по всьому Поділлю підпільні організації і воєнно-революційні повстанкоми по цукроварнях і селах.

Сьогодні ввечері у Вінниці мала відбутися підпільна нарада більшовицьких комітетів, і варта та австро-німці ладналися її захопити. Одночасно мало бути проведено підготовану теж на сьогодні загальну ліквідацію всіх виявлених більшовиків та й інших неблагонадійних для гетьманської влади елементів. Сотню Парчевського варта притягала для облави також. Копії списків Парчевський щойно одержав. По станції і місту — дев'ятнадцять більшовиків та кілька діячів різних інших партій…

Зілов з більшовиків-комітетчиків знав тільки одного. Замість Шумейка він був тепер зв'язаний з електромонтером Марченком. Підпілля вимагало суворої конспірації. І от — проклята варта та контррозвідка знали всіх. Ось, з її рук, перед Зіловим лежав повний список його старших товаришів — керівників підготовки до повстання. Дев'ятнадцять! Це після того, як десятки наложили головами весною, десятки поїхали до концтаборів після страйку! Зілов ніколи не сподіваної, що організацій така вже велика знов. Зараз її мали ліквідувати. Вісімнадцятим у списку був і сам Зілов. Комітетом він ще не був прийнятий до партії. Але контррозвідка його вже прийняла…

Роздумувати не було часу. Стах і Золотар побігли по квартирах всіх за списком вряд. Піркес побіг попередити інших — не більшовиків. Зілов метнувся до Марченка.

Марченка на роботі не було. Дома теж. «Він поїхав щойно до Вінниці», — сказала дружина. Зілов прибіг на вокзал: пасажирський відійшов десять хвилин тому. Зілов вчепився на якийсь паровоз, що з Товарної йшов резервом по київській колії. В Гнівані він наздогнав пасажирський. В пасажирському Марченка не було: він поїхав якимсь товарним. Пасажирський привіз Зілова до Вінниці. Зілов вибіг з вокзалу і став серед вулиці. Куди йти? Де підпільний з'їзд? Де знайти хоч би одного товариша-більшовика? Як попередити? Австрійський жандарм вже стежив підозрілим оком за чудним робітником — в засмальцьованій тужурці, без шапки, з розпатланим волоссям, посеред вулиці.

Але гинути доводилось все одно. Зілов підійшов просто до якогось слюсаря, що з водогінними кранами під пахвою переходив у цей час вулицю.

— Товаришу! — сказав Зілов. — Вір мені. Нещастя! Зараз десь тут німці та варта мають захопити підпільну більшовицьку нараду. Скажи, де хоч один більшовик? Треба попередити!..

Але австрійський жандарм вже стояв за їх спиною. Боязко озираючись, слюсар з водогінними кранами під пахвою відійшов геть. Дійшовши до тротуару, він кинувся бігти в провулок. Побіг попередити? Знає когось? Чи, може, просто злякався?..

Жандарм штовхнув Зілова, Зілов висмикнув рукав і пішов просто в напрямку до міста, просто вулицею, між трамвайними коліями. Трамваї бігли туди, бігли назустріч. Зілов ішов між коліями, між вагонами, він забув, що був ще на світі тротуар. Де, де, де міг бути у незнайомому місті невідомий більшовик?

І от біля самого мосту з Замостя до міста він спинився і тихо відійшов набік геть. Він зійшов на тротуар і став, зіпершися на афішну тумбу. Натовп на тротуарах зростав і повільно посувався назустріч…

Через міст ішла процесія. Тісне каре австрійських солдатів з гвинтівками на руку. В цьому каре друге — вартові з гвинтівками на руку. В другому третє — гайдамаки з голими шаблями. В третьому каре було ще й четверте — плече до плеча якісь цивільні з кепками на очі, з револьверами на рівні очей. Сот п'ять австрійців, вартових і агентів! А всередині чотирьох каре — кілька десятків різної зовнішності людей. Марченко крокував у четвертому ряді…

Підпільна більшовицька нарада була арештована вся…

Зілов насилу відірвав плечі від тумби й пішов навмання. Потім він звернув у завулок. Потім він перейшов через базар. У рундуку він купив розсипних цигарок «Ада». Хлопці-папіросники гукали: «Папиросы «Ада», «Ада»! Закурить их нада, нада!» Зілов вийшов через передмістя у поле і звернув проти сонця на захід. Вечоріло.

Без шапки, з десятьма цигарками «Ада» в кишені, Зілов пішов у ліси…

Це було вже два тижні тому…

Зілов ішов навпростець, обминаючи вибалок, де вночі натрапив на повішених. Вибалок був при дорозі — очевидно, проїздила австрійська карна частина. Зілов зійшов на пагорб, у саму гущавину лісу. За півгодини ходу крізь густизну дубиння та грабиняка блиснуло назустріч просвітами великої галявини. Сонце підбилося вже ген понад ліс. Зілов глянув пильно окіл галявини і тоді вийшов сам.

В центрі галявини — так, що звідти добре було видно підступи з усіх боків, — горіло велике багаття. На двох підпірках лежали шомполи, і з них звисав великий і лискучий жерстяний чайник. Четверо сиділи й лежали довкола. Це й були партизани Степана Юринчука.

Зілов у загоні був п'ятий. Сам Степан — шостий. Зараз Юринчука на галявині не було: він ходив раз у раз на село, додому, гуртував фронтовиків і бідняцьких синів — партизанські резерви.

На час Степанової відсутності отамана заступав другий фронтовик — тихий і лагідний Костя, без двох пальців на ліній руці і без правого вуха. Їх ще на фронті відрубав німецький улан. Костя завжди посміхався ніжними блакитними очима і соромливо посіпував верхньою губою. Був Костя по місцевий — латиш. Загорнувшись у шинель без хлястика, притиснувши гвинтівку до грудей, Костя лежав горілиць і замріяно споглядав прозорі перисті хмари високо угорі.

Поруч з Костею, у ватяній тужурці й ватяній папасі, сидів Ян — австрієць з військовополонених. Він утік, у ліси, коли команди військовополонених австрійців почали перекидати на італійський фронт. На фотографії, яку Ян зберігав за підкладкою папахи, він був у глаже з чорним метеликом і в тірольці з чорним широким шнурком, обличчя виголене чисто і акуратно. Зараз на підборідді в нього кучерявилася тритижнева борідка. Він сидів понуро і колупав ножиком з-під нігтів.

Третій бук зодягнутий у синій жупан і офіцерську папаху. Це був збіглий гетьманський сердюк, колишній синьожупанник з полонених[424]. Вахромей Кияш. Чотири гранати теліпалися на животі в Кияша, при боці козацька гнута шабля, німецький карабін. лежав на колінах.

Четвертим був Коротко Іван.

— Іванко! — гукнув Зілов. Передала тобі Галя от…

Іванко наблизився і, зашарівшися, взяв вузлик. Кияш гучно зареготав і підморгнув Іванкові недвозначно й похабно. Потім виловчився і штрикнув його кіпцем гвинтівки в живіт.

— Маладай шелаек! — ліниво прогугнявив і Ян. — Докон пшекрасні краля перехова сен од кавалерув? Хцеми ласки і кохання всє ми…

— Бросьте. Это невеста! — мрійно простяг Костя, не міняючи пози і не відриваючи зору від небозводу. — Вань, это ты? — Голос в нього був несподіваний — бас.

— Я… На узліссі коло шляху п'ятеро повішених… Селян.

— Та ну? Хто? — Всі звели голови або підійшли. — П'ятеро?

— Запишем, — зітхнув Костя, — еще пять… — Він говорив по-російському, твердо й дбайливо, з невеличким акцентом.

Постійно Костя був у партизанів за ад'ютанта. Він же вів і канцелярію. Канцелярія — то була невеличка книжечка в чорній цератовій обгортці. Костя занотовував до неї всі, які ставали відомі, факти розстрілів, повішень, мордувань. На своєму правому відрубаному вухові Костя поклявся зробити повний розрахунок: за розстріляного розстрілювати п'ять, за повішеного — десять. Вся лічба була «в офіцерах».

Чайник раптом засопів, зашипів, забулькотів, і кришка на ньому підстрибнула.

— Приехали! — сказав Костя, беручи через поля шинелі чайник з вогню.

В цю секунду раптом ударив далекий вибух і лісом із вибалка перекотилася довга луна. Всі враз схопилися.

— Гармата? — прошепотів Іванко.

— Пушка! — відповів Костя, обережно ставлячи чайник у золу. — Три дюйма.

Гарматний постріл розлігся вдруге, тоді зразу втрете і вчетверте. Всі завмерли. Гвинтівки самі собою лягли під лікоть.

— За вітром, з заходу, — розсудив Кияш. — І недалеко. Верстов за п'ять.

— Три версты, — сказв Костя. — Завтрака не будет. Отменяется. Коротко Иван — к шляху. Ждать возле кринички. Чаю взять в баклажку. Шагом марш. Остальные, — сказав він, нахиляючись за чайником, — двигаемся через пять минут, цепью. — Костя поглянув на годинник на руці. — Операция — разведка. Чай пить всем.

Іванко зник у лісі.

За п'ять хвилин — Костя стежив по годиннику — інші теж поринули в гущавину. Багаття тихо догоряло, вгору звивався димок. На місті табору більше не зосталося нічого, партизани все своє носили при собі. Порожній чайник Костя прив'язував під торбою за спиною.

На узліссі Іванко вже чекав. Він лежав за лісовим окопом, визираючи в долину. Гарматні постріли повторювалися вже тричі по чотири вряд. Били з чотирьох номерів. Коли всі вийшли з лісу на окоп, за горбом, що вінчав долину, загримів, не поспішаючи, кольт і зразу ж другий.

— Он! — сказав Іванко, зводячи руку.

Справді, з-за горба тихо в небо звивався чорний густий дим. Так горить солома, стара, іржава й пріла мерва з стріх.

— У нас… — прошепотів Іванко.

— Да. Это Быдловцы, — ствердив Костя. — Горят.

— Он, он! — майже закричав Іванко, знову скидаючи руку. — Біжить! Щось біжить. Конем…

Інстинктивно всі присіли за окоп. Голови повернулися праворуч, на шлях.

Не далі, як за півкілометра, в хмарі куряви, сюди, просто під ліс, сказав вершник.

— Приготовиться! — скомандував Костя. Затвори клацнули. — Зилов и Кияш в долину — взять живьем!

Зілов і Кияш побігли поза ліщиною до дороги. Вершник був уже виразно помітний. Кінь — селянський, верхівець сидів без сідла, ноги стирчали люшнями — босі.

— Та це ж! — Іванко аж захлинувся. — Та це ж дід… Маложон Микифор… з нашого села… Наш товарчий, — пояснив він Кості. — Їй-право, він!

— Пошли и мы! Ян остается дозорным. — Костя звівся, і вони з Іванком побігли слідом за Зіловим та Кияшем у долину.

Микифор Маложон скотився котком, просто під ноги партизанам. Він став на ноги, але сказати не міг нічого — тільки водив очима. Груди здіймалися часто, із присвистом.

— Куди? — термосив його Іванко. — Куди ви, діду? Що воно там? У нас горить?..

Микифор Маложон нарешті віддихав. Але, перевівши дух і здобувши дар мови, він вибухнув довжелезною, нескінченною лайкою. В бога, в богоматір, ангелів, архангелів, апостолів, угодників і святих.

— Дед, — нарешті спинив його Костя, — кончай скорее. Что произошло?

— Німці! передихнув Микифор. — Маму їхню мордує, трясни їхній матері, пай би кожного правцем перед жінкою поставило, щоб їм на світ божий не дихнути, чортове насіння…

Справа стояла така. З бурякових плантацій Полубатченко зажадав дві третини. П'ятнадцять тисяч пудів! Сход приставав на третину. Полубатчснко й слухати не схотів. Він звелів своїм австрійцям, і поїш забрали заводіяк — діда Панкратія Юшека й Степана Юринчука, що саме нагодився в ту йору до села. Та тут селяни збунтувалися, напали на австрійців, і діда Панкратія а Степаном Юринчуком відбили. А в австрійців відібрали шість гвинтівок і один револьвер. Вночі ж з станції прискакав каральний загін кірасирів. Вони оточили село і зігнали всіх людей на майдан. Командир наказав везти п'ятнадцять тисяч пудів до панських комор. А тим часом здати зброю, яка є в селі: він визначив сто гвинтівок і два кулемети. За годину, сказав, запалить село з чотирьох кінців… За годину панські комори зосталися порожні, гвинтівок принесли три, та й ті без затворів. Тоді командир зажадав ще й контрибуції п'ятдесят тисяч. Не діставши, вів вивів солдатів із села і вдарив з гармат. Тепер Бидлівці горіли з чотирьох кінців.

Особливо допекли Микифорові кулемети. Він був обурений вкрай…

— І де це він, нехрещена сука, отаке взяв! — бив Микифор себе в поли. — Нема в нас кулеметів. Коли б були, то хіба їх не знайшов би Степан? Нема кулеметів, матері його сто чортів у одне місце. Де ж їх йому взяти? Га?!

Партизани стояли понурі й мовчазні.

— Піду й я у ліс, — вдарив Микифор Маложон шапкою в землю. — Буду жити, німця бити, вино пити! Га?

— Иди, — сказав Костя. — Вина не будет. Винтовку сам себе достанешь.

— А, ну да, — згодився Микифор. — Звісно, що сам. А вина хіба не вживаєте? — Він раптом заплакав в зашкарублий рукав гуньки. — І який же вже з мене товарчий, як усю череду ще на тому тижні до останньої корівки австріяк погнав на станцію! Нема вже в нас череди. Корівоньки мої ласкаві, — заголосив він. — Ой господи ж мій, господи! Усіх, чисто всіх забрано…

— Твоих сколько? — запитав Костя.

— Чого «моїх»?

— Ну, коров.

— Моїх? — Микифор закліпав заплаканими, зморщеними, старечими очима. — То їсть моїх корів? Які в мене корови? — обурився він. — Зроду не було?

— Він у нас товарчий, — пояснив Іванко. — Громадську череду пасе…

— Ще з японської війни, — охоче пояснив Микифор. — Так приймаєте, хлопці, га? Я ще такий, що го-го!..

— А куди ж ви оце, діду, скакали? — запитав Зілов.

— Таж до вас і скакав, у ліс. Як побачив, що горить село, — ну, думаю, тепер з мене тільки лісовик, і квит!

Різкий, гучний посвист згори, з окопу, урвав балачку. То був посвист на тривогу. Всі схопилися і кинулися вгору до лісу. Микифор тяг за вуздечку коня.

— Що таке?

Ян мовчки вказав рукою на згірок.

— За окоп! — гукнув Костя.

З пагорба риссю гнав кінний загін. Вітер змивав куряву зразу на гречку. Гвинтівки блищали в солдатів з-за плечей. Кінський тупіт вже долинав і сюди. Кіннотників було не менше ескадрону. То були кірасири. Вони скакали від Бидлівців.

— Порішили, — прошепотів Микифор, підповзаючи до всіх: він загнав коняку в гущавину, — і ваших нєту! Сучі сини! А дим, дим! Як горить!..

Дим здіймався відразу в небо, а тоді немов падав униз — важкий та хвилястий — і стелився з горба по стерні. Кірасири поспішали. Позаду торохкотіло два візки з важкими кулеметами кольт. Гармат не було видно.

— А что? — прошепотів Костя. — Может, ударить в хвост и отбить пулемет? — Зілову здалося, що завжди рівний і спокійний Костин басок переривався і тремтів.

Кулемет — то була Костина мрія. Він казав так: з нічого не можна й нічого зробити, але з небагато можна зробити псе. Він запевняв, що, коли б був один кулемет, він за тиждень зробив би з нього десять. За два тижні він обіцяв тоді здобути гарматну батарею, а за місяць партизанську армію на сто тисяч партизанів.

— Дурниця! — сказав Зілов. — Нас п'ятеро, чотири гвинтівки, обріз і маузер.

— Да, — зітхнув Костя.

Кірасири проскакали. Стало тихо. Вітерець приніс перший запах горілого. Зілов думав про Одуванчика. Де ж вона? У селі чи повернулась назад? Хоч би не перехопили кірасири.

Партизани спустилися вниз і пішли вздовж шляху. Вирішили обійти понад лісом якнайближче до Бидлівської Слободи. Від Слободи, з цього краю до лісу, було не більше як кілометр. Горілим пахло дужче і дужче. Вітер віяв яхраз просто в лице. Микифор кляв шкапу — вести її лісом було морочливо й важко. Попереду в розвідці йшов Іванко. Позаду за сто кроків ар'єргардом — плентався Кияш. Раптом Іванко сів — то був знак. Сісти — значить: увага!

Те, що притягло Іванкову увагу, зразу побачили всі. При дорозі під кущем глоду хтось сидів. Сіра, похила, самітна постать. Всі підійшли до Іванка і тоді вийшли на шлях. Постать сиділа не ворушачися. Костя вийняв маузер і пішов наперед.

— Эй! — гукнув він. — Кто?

Постать не ворухнулася.

— Руки вверх! — скомандував він.

Постать не ворухнулася.

Тоді Костя звів маузер і пішов просто на постать. Втім, за кілька кроків він маузер спустив і спинився. За хвилину підійшли всі.

На краю рівчака, біля дороги, сиділа жінка. Хустку на голові зав'язано кінчиками, як у молодиці. Обличчя — спухле, випростані з-під запаски босі ноги — сині й набряклі водою. На колінах у жінки, завинута в ганчір'я, лежала Дитина. Очі в неї були відкриті й непорушні, рот розтулений, і муха сиділа в куточку губ. Дитинка була мертва. Жінка дивилася дитині на лице, і очі її не кліпали, не ворушилися. Здавалося, не було такої сили, яка б спроможна була одірвати цей мертвий зір…

Партизани спинилися й скинули шапки. Жінка не ворухнулася. Іванко вийняв з торби окраєць хліба і поклав коло жінки на траву. Потім партизани постояли ще, переступаючи з ноги на ногу. Дід Микифор вголос зітхнув. Жінка не ворухнулася. Тихо, навшпиньках, партизани пішли геть.

В лісі було тихо, тільки вітер шурхотів верхів'ям та поскрипував інколи стовбур до стовбура. Перша осіння жовтизна обсипала дубиння і клени.

За поворотом Костя зненацька скинув шапку й закинув голову назад. Волосся, виявляється, було в нього довге, нестрижене. Несподіваним високим фальцетом він жбурнув угору надривний і зухвалий спів:

Це був не спів, а плач. Голосний лемент — з слізьми і риданням — на весь ліс, на весь світ.

Люди йшли понуро. Костя співав ридма, потім схлипнув і урвав. Довге волосся звисло йому на лице — він похилив голову на груди. Шапку він так і ніс у руці.

Раптом Іванко знову сів.

Всі кинулися з окопу в ліс.

Далеко на дорозі з'явилася біда. Вона швидко котила назустріч. Партизани принишкли. Біда проминула їх за двадцять кроків по дорозі. В біді сиділо двоє старих євреїв в лапсердаках і сірих парусових плащах. Ряба шкапинка трусила бідою по вибоях. Біда проїхала, хлопці звелися і знову пішли.

Враз позаду гучно розлігся рушничний випал. Всі спинилися й кинулися назад. Позаду ж ішов на варті Кияш.

Кроків двісті позаду хлопці побачили таке. Біда стояла серед шляху і коло неї обидва євреї з руками, тремтливо зведеними догори. Шкапа понуро спустила голову між ноги і щипала отавку. Кияш з гвинтівкою під пахвою діловито нишпорив у біді.

— Кияшко! — гукнув Зілов. — Кияшко! Що ти робиш?

Він вирвався наперед і підбіг до групи перший. Інші бігли позаду, за ним. Червоне Кияшкове обличчя зиркнуло з-за біди — веселе й ошкірене. Євреї затремтіли і звели руки ще вище — назустріч Зілову. Кияш кінцем шаблі колупав замок у чемодані.

Щось холодне вдарило Зілову просто в груди і пішло жаром в обличчя й по спині. Зараз мало щось трапитися жахне й непоправне. Просто на бігу він скинув гвинтівку до плеча і, майже не примірившися, вистрелив.

Кияш змахнув руками, немов здивовано глянув довкола, і звалився навзнак. Офіцерська папаха відкотилася у рівчак, Зілов став.

Луна пострілу покотилася лісом униз, і раптом повернулася знову назад, і тоді вдруге пішла вниз, і затихла в долині. Земля хиталася в Зілова під ногами, пливла, мов крига повесні, вигиналася і коливалася. Ліс пішов колом — і справа і зліва, — а був насправді тільки зліва. Туман напливав на очі. Ще ніколи не вбивав Зілов людини.

— Правильно! — прозвучав голос Кості поруч, але немов десь далеко, аж по той бік світу. — Это правильно.

Туман порідшав, і Зілов вже побачив, як Костя схилився, підняв Кияшеву гвинтівку і простяг її діду Микифору. Бомби він відв'язав від пояса і перечепив собі.

ЗА ЛІСАМИ, ЗА ДОЛАМИ, ЗА ВИСОКИМИ ГОРАМИ

Як завжди, Золотар прийшов перший.

Навіть самого Стаха ще не було. Стах шабашив о п'ятій і, очевидно, заскочив до контори: була субота і сподівалися на виплату. Золотар зайшов у садок.

— Дядю! — гукнув він у подвір'ячко. — Пане механік! Можна, я собі пару яблучок вирву?

Старий машиніст-інвалід Кульчицький, Стахів та Броньчин батько, висунувся з повітки, На обличчі в нього була дротяна сітка, голова й плечі замотані ганчір'ям. Зеленою гілочкою в правій руці він помахував навкруги. В лівій руці курився гніт. Старий саме брав осінній, гречаний мед. Стільники лежали гіркою серед двору. Два десятки вуликів усіх систем — від простої довбанки під стрішкою аж до берлепша й дзержона — вишикувалися рядками між кущів аґрусу та порічок під яблуньками й абрикосами.

— А, можна, можна, милості просю, голубок! — Старий закивав головою. — Наїдайся собі на здоров'ячко! — Він обережно знімав бджіл з пальців і пускав їх летіти. — Тільки ж гляди, щоб з двору не виносив! Хоч одне візьмеш у кишеню — дожену і наб'ю… Тю, дурна! — Він співчутливо похитав головою, знімаючи бджілку, що вжалила його в руку. — Я ж тобі зла, божа твар, не бажаю. Ай-яй-яй…

Старий підійшов до штахета, що відділяв палісадник від подвір'я, і вказав зеленою гілочкою:

— От тамечки рви, голубок. Циганку можеш, золоту ранету або ж антонівку. Тимофія теж. Мордочок скільки хоч. Фунтовку вирви одну. Або гіркий запах… Маргарита ось та сонця тільки не займай, голубок! Вони лічені. Маргарита сімнадцять, японського сонця три. — Старий зітхнув і похитав головою. — Така вже біда! Третій рік сонечко родить, а ніяк скоштувати не дадуть: не виспіє ще, а вже обносять. Мені б тільки встановити, яке воно на смак, а там… — Він махнув рукою. Потім таємниче нахилився до Золотаря через плече. — Я вже до неї, до яблуньки то їсть, таїнствений сигнал приладнав. Як секрет…

Старий переступив штахет і підійшов до молоденької яблуньки з трьома великими вогнисто-жовтими плодами. Він простяг руку і тихо торкнувся гілля.

Тої ж секунди оглушливий дзвін вибухнув з усіх боків. Калатало десь у хаті, деренчало під повіткою, дзвонило в кузні, і захлиналася сирена у собачій буді. Гримлячи цепом, з лютим гавкотом з буди вискочив Полкан, з кузні, розмахуючи молотком, виплигнув десятилітній Юрек, на ґанок вибігла сама пані Варвара, Стахова та Броньчина мачуха, з квартою паруючого окропу в руках. Все обійстя знято на сполох. За парканом у сусіди Кроса надривався Полканів брат Карачун. Собачий гавкіт, куряче кудкудакання, індичий блевкіт покотилися від двору до двору вздовж вулички, на обидва боки, на ціле передмістя Кавказ.

— Хе-хе-хе! — старий машиніст задоволено потирав покусані руки. — Відміняється! — замахав він гілкою до пані Варвари. — Маневри! Ученіє…

Полкан негайно ж поліз у будку назад, Юрек зник у кузні, пані Варвара, кленучи свою долю, повернулася на кухню.

— Як бачиш, голубок! Вночі й не підходь! Іди собі краще аж у той куток — циганка там або ж ранет… — помахуючи гілкою, старий пошкандибав до повітки. На порозі він ще спинився. — А що це вашого заводіяки не видать? Зілов, питаюся, Іван де? У тюрягу ще не сів? І про Козубенкового синка нічого не чуть? Сидить собі у концтаборі? О-хо-хо! Молоді, гарячі… — він махнув рукою і зник. Рої бджіл метнулися за ним у півсмерк повітки.

Золотар зірвав півдесятка ранетів і ліг горілиць у траву.

Отава була вже прижовкла й присохла, у верховіттях дерев теж золотився осінній лист, виноградна лоза на веранді у Кроса стояла яскраво-червона з фіолетовими бережками. Зате небо було прозоре, повітря терпке, і західне сонце стелило над землею м'яке пестливе тепло.

Золотар відкусив сніжно-білу м'якоть ранета, заплющив очі і заспівав:

— Завів! — розітнулося над ним. — Умер козак і лежить, та нікому затужить… — Стах стояв над Золотарем, привітно й глузливо всміхаючися. Він був весь у мастилі й мазуті. — Лежи. Піду в будуар туалет робити! — Він побіг до повітки, де знадвору висів бляшаний умивальник. — Здорові, тату! — гукнув він під повітку. — Невже живі? А я думав, якась бджола вже ковтнула! «Ой були в кума бджоли…»[426] — заспівав він, але зразу ж урвав і почав пирхати під умивальником.

Коли Стах докінчив туалет і, простягтися поруч Золотаря, взявся до яблук, Полкан загавкав — і в двір увійшов Шля Пір тес. За ним позаду йшов іще хтось.

— Хто то? — сів Стах. — Яке він має право?.. Голова ялова! — засичав він, коли Піркес наблизився. — Ти кого це сюди привів? Ти думаєш, як тобі дозволено з нами зв'язок тримати, то…

— Та це ж Кашин…

— Бачу, що Кашин, а не машин! Для чого? Підведе під пень кашляти…

— Не бійтесь, будь ласка, — почервонів злегка Кашин, — до нього долинули останні Стахові слова. — Я все одно знаю, хто «Червоно коло»…

— Га?

Всі змовкли. Золотар звівся на лікті. Кашин посміхався.

— Яке такс «коло»? — нарешті муркнув Стах. — Що за таке «коло»? — Він вколов Піркеса швидким, але лихим поглядом. — То він собі «коло», а до чого тут ми?

Піркес коротко засміявся і сів навкарачки.

— Він сам дізнався, що я підписувався «Червоне коло». Сам дізнався і про вас. Оце до мене прийшов. Єрунда! Я його знаю. І потім… — Піркес зареготав знов, — він сам «Чорна рука».

Золотар гриз яблука одне за одним, з хрускотом, і шпурляв качани у вулики через кущі.

— Облиш! — кинув Стах. — Полякаєш бджіл. Яка така «рука»?

— Та годі! — розсердився Піркес. — Тепер вже все одно. Все одно він знає. І «Чорна рука» — то він…Стах завовтузився у траві — йому заважала якась грудка. Потім поліз до кишені по махорку, але згадав, що батько в повітці, і поклав капшук назад.

— Спасибі кумі, що кума добра… Скільки вас?

— Кого?

— Таж отих рук… чорних?

Піркес реготав:

— Стільки ж, як «Червоних кіл».

— Я один, — відповів Кашин і теж сів.

— Непонятно! — насупився Стах. — Це ж така організація «Чорна рука»?

— Ага! — пробуркотів Кашин, беручи ранет. — Тільки уся організація — я сам.

— І зразу був сам?

— І зразу сам. Весь час сам.

— Начальнику дільниці вікна бив сам?

— Ага…

— Дверні ручки в німецькій комендатурі мастив?

— Ага…

— І німецького офіцера дьогтем облив сам?

— Сам. Я йому ще морду набив… німчурі проклятій!

— Понятно! — сказав Стах. — Натруси, Зіновій, ранеток. — Потім він упав лицем у траву і почав реготати, хвицаючи ногами. — Ой, держіть мене, не можу! Пацани!

Золотар і Піркес реготали теж. Сміявся й Кашин. — Кашин був здоровий, плечистий юнак, з широкими грудьми й м'язистою шиєю. На передмісті Кавказ він славився першим хуліганом. Його боялися всі дівчата та й, правду сказати, хлопці.

— Ех, правий край! — ляснув його по спині Піркес. В футбольній команді, де Піркес грав за голкіпера, Кашин грав правого края. Футболіст він був прекрасний. — «Чорна рука»! — Піркес зареготав знову. — З Пінкертона взяв?

— З кінематографа. Минулого року картина така була.

В цей час хвіртка на вулицю хряснула, Полкан забрехав і, плигаючи через штахет, вулики, кущі аґрусу, в садок метнулося дівча — в короткій дитячій спідниці, з стриженою вихрастою білою головою.

— Одуванчик!

Одуванчик перестрибнула грядку з кабаками і впала в траву між Піркесом і Золотарем. Вона задихалася і ледве могла говорити.

— Гальку… забрали… з бідонами… господи…

Коли вона сяк-так віддихнула, вона переповіла все докладно. Івана Коротка Галя возила бідонами прокламації до Зілова в ліс. Сьогодні вранці її чекала засідка. Одуванчик аж затиналася, очі — сині ґудзики — були круглі, волосся вихрами стирчало сюди і туди. Вона доказувала до кінця, тоді починала спочатку, доказувала до кінця і починала знов. Стах не сказав нічого, він сидів, охопивши ноги й сперши підборіддя на коліна.

Після вислання Козубенка, після втечі Зілова Стах став головою соробмолу. Він був уже нелегальний голова — з дня загальної ліквідації соробмол був заборонений. Але й соробмольців уже майже не було: шкільні канікули кінчилися. Техніки поїхали учитись до Одеси, молодь з депо і вагонних майстерень після страйку, арешту на кладовищі, розгрому на плаці дев'ятого полку, звільнення з робати за чорними списками — за дорученням комітету — розійшлися по селах. Козубенко був у концтаборі в Австрії, Катря у Лук'янівській тюрмі, Зілов сидів у лісі. В місті залишилися Стах, Золотар та Одуванчик. Галя була в зв'язку. Галі, значить, тепер не було. Сердешна дівчина!

Стах сердито глянув на Кашина і благально сказав:

— Понімаєш, Володя, коли ти схочеш, ми й тебе до себе приймемо… але зараз, понімаєш, таке діло — ні саньми, ні колісьми — понімаєш, хруснуло, як горіх, шуснуло, як у міх… Відійди під ту яблуню, ми тут самі перекинемося. Ти от з Шаєю поки там погомони…

Кашин сіпнув плечима і ображено звівся.

— Все одно я вже чув… І все одно все знаю. Ну, прокламації перевозите, що ж таке? Дураки, їй-богу…

Коли Піркес з Кашиним відійшли, Стах сказав:

— Що ж нам тепер робити?

— Насамперед повідомити Зілова, — запропонував Золотар. — Ще налякають Гальку, і вона викаже, де той ліс. Нехай партизани переходять кудись-інде.

— Ну, звичайно, Одуванчик зараз сяде на поїзд, поїде на Пост[427] і збігає до лісу. Збігаєш, Одуванчик?

— Збігаю. От тільки одійду трохи. Яблука можна їсти?

— Можна. Ну, а далі що?

Далі справді невідомо, що мало бути. Найгірше було те, що з дня загальної ліквідації у місті, на залізниці та по околишніх селах всякий зв'язок з більшовицькою підпільною організацією у соробмольців урвався остаточно. Це був жах. Довкола були сотні й тисячі людей, товаришів, поплічників у роботі, про кожного ти ж знав, що німця й гетьмана він ненавидить, як і ти, а може, й більше, десь тут, можливо, поруч, за стіною, в сусідньому домику, в цю хвилину вже засідає новий підпільний більшовицький комітет — він збирає в вузол усі нитки підпільної підготовки повстання, — і не знати де, і не могти признатися самим, і не мати права ні в кого розпитатися!

Золотар ліг на спину і заклав руки під голову. Перед ним були тільки віти яблунь, пригнуті, обважнілі під рясними червоними плодами, і крізь віти — синє передвечірнє небо.

— Треба б знову страйк… — тоскно протяг він. Тільки щоб загальний — і на залізниці, і скрізь… Робітник дуже сердитий на німця…

Стах відгукнувся роздратовано й глузливо:

— Ну да! Ухвалимо зараз і доручимо Володьці Кашину, щоб він його завтра за допомогою «Чорної руки» зробив. Або й Піркесові через «Червоне коло». Вилізу на вокзальний шпиль і зарепетую: «Пробі! Давайте загальний страйк!..»

— А що ти думаєш, — журно зітхнув Золотар. — Буває, що й так можна. Мені доручіть — полізу і закричу. І смішки нічого строїти.

Стах люто вилаявся:

— Ех, ці «Просвіти» та «Курені»! Вони скрізь шпигунів мають і самі для німців шпигують. Через них усіх більшовиків німці взяли! Провокатори!

— Що таке провокатори? — запитала Одуванчик.

— «Просвіти» й «Курені»! — відрубав Стах. — Оце й є провокатори. Лисом підшиті, а вовком підбиті. В ноги кланяються і в п'яти кусають. Пойняла?.. — він гукнув Піркеса і, коли той підійшов, запитав: — Від Парчевського нічого цікавого не почув?

— Нічого особливого. Від дирдевара він дістав секретний пакет…

— Дирдевара?

— Директора державної варти. На вісімдесят вісім козаків з його сотні у варті секретні матеріали є. Неблагонадійні. Хто у більшовиків служив, хто економії розбивав, хто що. Вацек натякнув, що серед них якусь агітацію повести можна.

— Красота! — Стах аж підскочив. — Ти дивись! А кажеш — «нічого особливого»! Одуванчик! До козаків у сотню підеш?

— Піду. А що робити?

Але Стах замовк і скептично оглянув вугласту дитячу фігурку Одуванчика. Одуванчик почервоніла.

— Ні, — сказав Стах. — Маленька ти. Засміють. Тут не прокламаціями треба, тут з живим словом… — Він важко подумав якийсь час. Коли він роздумував, він морщив брови, лоб, ніс, все лице збігалося в нього в напружені важкі зморшки. — Я думаю, — сказав він, — воно варто було б комусь у ту сотню козаком вступити. Га? — Він зрадів з своєї думки і засяяв. — І потихеньку там, га? Крапля часто падає — камінь довбає. Га?

— Єрунда! — відрубав Піркес. — Це якби так у німецький полк. А це — комендантська сотня. Єрунда!

— Що «єрунда»? Сотня! Сто чоловіка! І зброя на руках! А коли раптом щось — ціла ж сотня, гляди! Військо! Я думаю — Вані Зілову треба сказати: нехай з своїх когось підішле. Геніальна мисль!

На цьому й порішили. Сьогодні ж уночі Одуванчик мала передати цю ідею Зілову.

Потім Піркес розповів, що Парчевський переказав йому одну його розмову з начальником варти. Якось після загальної ліквідації в балачці з Парчевським начальник варти назвав станцію «довідкове бюро». На запитання Парчевського він, сміючись, пояснив, що це вже в нього така виробилася звичка, бо весь час він сидить над секретними матеріалами розшукного відділу, а підпільники-більшовики нашу станцію звуть саме «довідкове бюро», бо вона є явкою для підпільників цілого Поділля. Кожний новий підпільник за одержанням призначення повинен з'явитися до «довідкового бюро», тобто на нашу станцію. І начальник варти бідкався, що вислідити це підпільне «довідкове бюро» так досі й не пощастило, дарма що вся станція вже вщерть наповнена шпигунами.

Це повідомлення надзвичайно схвалювало всіх. В Одуванчика волосся стало сторч і очі зробилися круглі й некліпливі. Стах танцював на своїй кривій нозі:

— Довідатися б, хлопці мої, га? Це ж зразу натрапимо на когось з більшовиків. Самі зв'яжемось і його попередимо, їмо довкола шинки!

Почали судити й рядити. Одуванчик пропонувала, що вона підходитиме до кожної людини на станції і стиха проказуватиме в неї за спиною, немовби й не до неї: «А я (дядю чи тьотю), знаю, що ви довідкове бюро». Хто озирнеться, той, значить, і є… Золотар робив у цьому проекті варіанти. Він пропонував прикинутися п'яним, тинятися по станції, бити себе в груди і гукати: «Я довідкове бюро, я довідкове бюро!» Або: «Де тут довідкове бюро, до тут довідкове бюро?» Підпільник з «довідкового бюро» мав би його неодмінно помітити, здогадатися, що тут щось по так, і якимось способом проявити себе перед Золотарем адже раз він підпільник, то, безперечно, людина розумна.

— А от ти, — журно зітхнув Стах, — з дураків вийшов, а в розумні не попав…

Піркес запропонував розклеїти скрізь такі повідомлення: «Бюро, шпики вас шукають!» Цим принаймні попереджалося підпільників про небезпеку.

Пропозиції, одна перед одною, були наївні й безглузді — з одчаю і зопалу. Всі примовкли і зажурилися. Що його робити? Де, де, де був підпільний більшовицький комітет?

Від початку інтервенції минуло півроку. Боротьба не вщухала ні на один день. І раз у раз — провали, поразки, розгром. Реквізиції, контрибуції, екзекуції, заслання, шибениці, розстріли — терор день у день. Але боротьба точилася і далі по всіх усюдах великої України. Події лише останніх днів Катеринослав[428], Тараща[429], Сквира[430], Холодний Яр[431], Кривий Ріг[432], Донецький басейн — про це навіть коротко згадувалося в газетах. Народ не мирився, народ повставав, увесь! Хлопці навіть всміхнулися. Ні, ні, революція не загинула ще. І не загине ніколи. Адже там, за лісами, за долами, за високими горами, цвіте-розцвітає, пишним цвітом розквітає не казка, не мрія, а більшовицька, пролетарська держава, Радянська Росія!

І від самої думки про те, що є на світі Радянська Росія, великий російський радянський народ, враз робилося радісно, спокійно і певно. Що ж, якщо підпільного більшовицького комітету не розшукати, треба тим часом діяти на власний розсуд.

І вирішення прийняли негайно ж. Розвалювати й далі армію окупантів — це насамперед. Прокламації писати теж самим — од руки — і підкидати австрійським солдатам. Про Радянську Росію, про війну війні, про «Солдате! Поверни штик проти своїх генералів!», «Мир хижинам, война дворцам!».

В самий розпал завзятих суперечок про гасла для прокламацій раптом ззаду, з-за паркана, сплеснув розгніваний жіночий крик:

— Ах ви ж, шибеники, шелихвости, шмаркачі!

За парканом, на повитій виноградом веранді машиніста Кроса, стояла жінка Кроса, Катрина мати. Рукава в неї були засукані, руки мокрі — вона щось робила по господарству, мабуть, прала. Вона сварилася кулаком сюди, через паркан, до компанії під яблунею.

— Шушукаєтеся все! Знову затіваєте щось! Погибелі на вас, урвиголів, нема! А дівчонку для чого з ума зводите? Звели вже одну! — вона заплакала, утираючися ліктем. — Чия ти така є? — залементувала вона. — Зараз мені кажи. Я твоєму батькові сама побіжу скажу! Хай тобі задере спідницю та всипле!

Одуванчик засовалася по траві, зиркаючи, куди б їй мерщій утекти.

— Ну! Кому я кажу? Тікай мені зараз звідціля, задрипанка! А то як піду… — Вона зробила крок з веранди до паркана.

— Справді, хлопці! — Стах завовтузився. — Ану, тікай, Одуванчик! Це така, що… та й до Зілова в ліс тобі вже пора…

З повітки вийшов старий Кульчицький і дивився, що воно за крик. З сусідкою він був не в ладах через поросят, що підкопували йому яблуні.

— Пані Крос! — загукав він. — А яке таке вам діло, що у мене в дворі робиться? Чи ви й до мене в хату порядки наводити прийдете? А яке таке, спитаюся я, право…

Але стара Крос уже збігла з ґанку під самісінький паркан. Вона припала до замшілих дощок і зашепотіла хутко-хутко, схлипуючи й затинаючися, крізь шпарину:

— Хлопчики! Милі мої хлопчики! Любі ви мої діточки! Порішіть німця проклятого! Віддячте за мою Катрусеньку!..

Треба було зникати.

Хлопці повставали і пішли до воріт, гукнувши на Кашина. Одуванчик зірвалася і побігла перша. Вона прошмигнула у хвіртку саме тоді, як хвіртка розчинилася і в двір ступив Бронька Кульчицький.

— Хто? Пардон! Але-пасе! — оступився він. — Це що за П'єретта[433]? Брате Станіславе Казимировичу! Чи не даму вашого серця сполохав мій невчасний прихід? Ату, тю-тю-тю, держи, лови, займай, переймай! — затупотів він ногами вслід дівчині, що майнула бігцем у провулок. — Здоров, Шая і вся шайка! Мамо! — гукнув він. — Золотар у дворі, ховайте у льох молоко, а то скисне! Пшепрашам, пардон, еншульдіген зі, куди ж це вас змело? Пропозиція — очко під одкритим небом. У батька вимантачим кварту сидру? Лафа!

— Ніколи, розумієш, — перепросив, ніяковіючи, Шая. — Я цс до тебе й приходив. Але зараз же скоро сьома, а перепустки в мопс після сьомої ходити, ти ж знаєш, нема. — Він похапцем нотне руку Бронці і шмигнув у хвіртку.

Шая вийшов на колію і прискорив кроки. Було вже по сьомій. Потрапляти на ніч до австрійської комендатури охоти не було. Через пустинну територію перед вокзалом Шая майже перебіг. Вокзал був тихий, перони порожні. Пасажирські вже пройшли, кур'єрські мали бути аж під північ. Ліворуч переїзду, під військовою рампою, стояли довгі ешелони. Вітер приносив від них сморід гною і гнилої соломи. Ревли корови, рохкали свині, мекала вівця. То стояли транспорта з товаром до Німеччини.

На вулицях у місті теж запанувала вже пустка, крамниці з важким гуркотом штор зачинялися. Патрулі походжали по бруку і свистіли довгим пронизливим свистом. Піркес прошмигнув до себе у двір саме перед носом патруля, що вже хотів його затримати.

В кімнатці у Шаї стояв присмерк.

Бідна була Шаїна кімнатка. Ліжко, навпроти провалений диван — верблюд, як звали його за часів гімназії, на стіні портрет сумної чорнявої жінки — Шаїна мати. Навпроти довгий чорний футляр…

Шая підійшов і торкнув футляр пальцем. А може, заграти зараз Бетховена[434]? Це ж таки вирішено: на вступних іспитах до консерваторії він гратиме неодмінно Бетховена. Радянська Росія є. Значить, буде і Радянська Україна. До першої ж радянської консерваторії, в Києві чи в Одесі, Шая піде на екзамен. Цікаво, чи є вже в Москві радянська консерваторія? Безсумнівно. Раз диктатура пролетаріату — все належить самому народові. Земля, заводи, культура і мистецтво. Все життя!.. Шаю враз обсипало жаром. Диктатура пролетаріату! Мажорний ключ… форте… патетична симфонія… Так, так, він, Шая Піркес, створить зараз такий опус: диктатура пролетаріату!.. Мерщій він ухопив футляр і висмикнув скрипку. Смичок вже був у правій руці.

В двері за спиною хтось постукав несміливо й тихо.

— Да! — опустив Шая скрипку.

Двері розчинилися, і на порозі став юнак — невідомий юнак — в потріпаній російській шинелі з піднятим коміром. На голові була папаха до самих брів.

— Що таке? — спитав Шая. — В чому річ? — Юнак був якийсь чудний, очі його метушилися під папахою.

— Шпрехен зі дейтш? — прошепотів юнак і причинив за собою двері. — Зінд зі Піркес Шая?

— Йя! — розгубився Шая. — Йяволь. Їх шпрехе. Їх бін Шая Піркес…

— Їх бін Ганс Бруне… О майи гот! Зольдат дес… найн, найн, іх біп айи штудент… фон Кенігсберг… дер філолог…

Він тремтів весь, і губи його були сині. Шая дав йому води, посадив і запропонував цигарку.

Студент Ганс Бруне заспокоївся і розповів. Він прийшов до Шаї, бо більше йому не було куди йти. І він просить колегу Піркеса йому простити, якщо цим він завдасть якоїсь прикрості. Але Піркесову адресу йому дали Піркесові товариші, колеги, українські студенти, з якими він мав щасливу нагоду познайомитися в поїзді, Ніколяс Макар, Крісанф Сербин. Ганс Бруне висловлював свою радість з того, що має честь, нехай і за таких негарних обставин, познайомитися з колегою Піркесом. А негарні обставини тому, що коли хтось вислідив, як він зайшов сюди, то й на колегу Піркеса — він, Ганс Бруне, ніколи собі цього не подарує — він накликав біду. Справа в тому, що Ганс Бруне вже півроку не студент, а солдат і доброволець імператорської армії, п'ятого драгунського полку, третього ескадрону. Але в цю хвилину він, Ганс Бруне, вже й не солдат імператорської армії, він — дезертир. Так, так, і нехай колега Піркес просто вкаже йому на двері і прожене геть, якщо боїться відповідальності за переховання дезертира. І тоді студент і філолог Ганс Бруне піде і здасться комендатурі — нехай його розстріляють завтра на світанку.

Тут Ганс Бруне почав знову тремтіти, і Піркес знову подав йому води. Поли шинелі в Ганса Бруне розсунулися, і під ними Піркес побачив справді німецький драгунський мундир.

Далі Ганс Бруне розповів таке. Він з двома товаришами, солдатами-студентами Фрідріхом Кюловим і Отто Штірмахером подали ясновельможному пану гетьману української держави петицію, в якій звертали монархову увагу на деякі неподобства, котрі впали в око проникливим молодим філологам з Кенігсберга, Гейдельберга і Геттінгена. За кілька днів усіх трьох філологів викликав до себе полковий командир. Він звелів їм зірвати наплічники і повідомив, що вони віддаються до польового суду за зраду батьківщини. Сьогодні на світанку їх переводили з гауптвахти до тюрми — о дванадцятій мав бути і суд… Дисциплінарний батальйон, каторга, а може, і розстріл? А в Кенігсбергу в Ганса Бруне є й фатер, і мутср. Лібес мютерхен!.. Очевидно, колега Піркес теж має мютерхен?…

Ганс Бруне впав обличчям на руки і заридав. Але зразу ж він урвав плач. Плакати було пізно.

Ганс Бруне наважився і кинувся тікати. Йому пощастило заплутати погоню у ярах і переярках. До вечора він просидів там. Надвечір в якогось проїжджого селянина він виміняв свою нову німецьку шинель на оцю подерту російської армії і пробрався до міста. Йому треба було знайти Шаю Піркеса. Нехай колега Піркес йому простить. Або нехай іде зараз і виказує на нього комендатурі. Ганс Бруне стійко прийме все…

— От що, Ганс Бруне, — сказав Шая, — до Німеччини, додому вам вже ніколи не вертатися. В кожному разі, поки не буде в Німеччині революції, якщо, звичайно, така передбачається…

— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.

— Сьогодні ви, Ганс Бруне, переспите у мене, тут…

— О, дайке зер, данко зер, лібер колеге!

— А завтра… завтра і ви підете в ліс. В ліс, розумієте, Ганс Бруне?

— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.

— В ліс. До тих, хто збирає свої сили битися проти гетьмана і німецької окупаційної армії. Розумієте, колего Ганс Бруне?

Ганс Бруне знову закивав. Аякже! «Розбійники» Шіллера. Карл Моор![435] Він розумів!

ПІДПИСАВ НАРОДНИЙ ЧОЛОВІК

Парчевський їхав верхи попереду.

Кінь біг спокійною риссю, шкіра сідла порипувала, амуніція бряжчала ритмічно, на вибоях шабля коротко брязкала об шпору. Десятеро козаків його сотні, по двоє в ряд, скакали зразу за ним. А вже зовсім позаду у жовтій ресорній бричці трусилися й двоє агітаторів від «Просвіти»: студентка Антоніна Полубатченко і конторник Максим Головатько. Головатько мав репрезентувати «український національний рух на залізниці», Полубатченко — «рух української національної молоді».

Вони переїхали греблю і затупотіли шляхом до села. Бидлівські сади вже кучугурилися окіл білої з зеленою банею дзвіниці. Вишняки стояли брунатні, ясно жовтіли тополі, червоніли клени, тільки акації ще зеленіли листям. Ішов жовтень.

Кінь Парчевського хропнув ніздрями і повів вухом, — на якусь незначну частку він стишив ритм ходи. Парчевський підвів голову і потяг у себе повітря. Зустрічний, західний, від села вітерець кинув в обличчя пахом паленого і горілого. І зразу ж стало видно, що листя на крайніх від шляху садках не зелене, не жовте і не червоне. Воно було зів'яле, чорне і висло з гілок зіжмаканим, скрученим лахміттям. Чимало дерев стояли й зовсім голі.

Вони в'їхали в село і зразу ж — праворуч і ліворуч — побачили погорілі хати, клуні й чорну засмалену траву.

Парчевський осадив коня, і весь кортеж за ним теж спинився. На кількох згарищах — там, де були хати, — між обгорілих стоянів та почорнілих глиняних стій тупцювало кілька похилих постатей з лопатами й вилами в руках. Вони спроквола розгрібали попелища, щось шукаючи там і беручи. Якийсь дядько тягнув з-під купи вугілля обсмалені ночви, стара жінка обтріпувала недогорілий шматок, рядна, молодиця з немовлям на руках розгрібала попіл біля розваленої печі. На печі, над душником, був намальований червінькою і синькою калиновий цвіт і окремо півник. На другому попелищі кілька дітваків збирали у цебро черепки й бляшанки.

Біля третього згарища стояв невеличкий натовп з кількох чоловік і жінок. Парчевський спинився саме коло них, але ніхто з людей не ворухнувся й не поглянув у його бік. Люди стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядом до попелища.

Ця хата згоріла вщент, і стіни її були зруйновані. Замість хати лежала лише купа вугілля, головешок і сміття. Тільки два стояни височіли над чорною купою: один зовсім цілий, ледь вкритий кіптявою, другий зламаний і розмочалений на половині, немов від удару снаряда.

Поверх купи вугілля, обличчям у попіл, униз, розпустивши поли кожуха й так само широко розкинувши руки, немов обіймаючи все попелище й захищаючи його своїм тілом, лежав чоловік. Шапки на ньому не було. Він був сивий. З закачаних холош стирчали босі ступні.

— Хто це? — спитав Парчевський.

Йому не відповіли.

Пальці рук закляклого чоловіка глибоко вхряслися в попіл і сміття. І він був нерухомий зовсім, тільки вітерець перебирав злегка білі волосинки на потилиці.

— Хто то? — перепитав знову Парчевський.

— Німці… — нарешті байдуже, порожньо відгукнувся хтось. — Австріяки…

— Я питаюся, хто то лежить?

І знову відповідь прилинула лише по довгій паузі:

— А Юшек… Панкратій…

— Побивається?

— Вмер.

Кінь щулив вуха і роздував ніздрі. Нетерпляче він переступав з ноги на ногу. Козаки стояли ззаду півколом, і коні їх гупали копитами по чорній витолоченій землі. Бричка спинилася далі, на дорозі.

— Чого ж він вмер? — запитав хтось з козаків. — Закатували альбо вчадів?

— Для чого вчадів? — відповів хтось, так само тихо, так само порожньо. — З горя помер…

Парчевський торкнув коня і рушив геть. Козаки і бричка теж посунули за ним ступою.

Вигорів весь куток села від шляху до церкви. В двох чи трьох місцях серед дороги були воронки від снарядів, і їх доводилося об'їздити.

На вулиці і в подвір'ях людей не було — де-де з-за сліпеньких вікон визирали миттю і зразу ж ховалися жіночі обличчя. Убитих чоловіків, жінок і дітей — було в селі сім; поранених — одинадцять.

Коло церкви чекав староста з кількома статечними дядьками, Дядьки були в свитах і з зеленими поясами поверх: була сьогодні неділя, і в церкві нещодавно скінчилася літургія. Тепер ще бриніло тихе мінорне подзвіння — відправлялося сім панахид.

Дядьки скинули шапки, а староста, підійшовши близько, простяг Парчевському руку.

— З щасливим приїздом, пане добродію, — сказав він, — з святою неділею. — Потім він поліз за пазуху і вийняв прим'ятий брудний клапоть сірого цукрового паперу. Він обережно розгладив його і поштиво простяг Парчевському. — От, господин офіцер, дозвольте представить: оце тільки-тільки у самій церкві з муру зірвали. От шибеники-урвиголови більшовики, погибелі на них так і нема!..

Парчевський взяв папір, він був на одному боці густо списаний хімічним олівцем — нерівними, ламаними друкованими літерами:

— Жах! Жах! Який жах! — простогнала Антоніна Полубатченко, звівшися на фаетоні і заглядаючи Парчевському через плече. — Ви гляньте, як він калічить нашу бідну й прекрасну українську мову! Це можна робити тільки навмисне, щоб викликати до неї огиду й насмішки! Я певна, що це хтось зробив умисне. Наші бидлівські селяни говорять чудовою й чистою мовою! Це якийсь зайда-більшовик!

— Та де! — махнув рукою староста. — Наш-таки сучий син, гольтіпака, старого Моголчука синок: із письма знати, та й олівця признали люди всі. Вже до нього ходили десяцькі — втік, десь до лісу подався. Таке чортове насіння! Батька зараз шмагати будемо. Може, дасте ваших козаків двоє — шомполом воно дужче допече.

Антоніна Полубатченко сердито пересмикнула плечима і відвернулась.

— Збирайте людей! — гукнув Головатько. — Будемо робити сход!

Староста почухав потилицю і надів шапку. Дядьки сплюнули і полізли по кисети.

— Не прийдуть люди, — потупився староста, торсаючи свою чорну, лапату бороду, — де ви бачили, щоб прийшли? Після такої секуції? Ні!.. А яке діло, пробачайте, — він знову скинув шапку й вклонився, — до нашого сходу є?

Головатько злісно тупнув ногою.

— Тобі добре відомо ще заздалегідь! Від повітового старости ще коли був тобі універсал!

Староста оступився і заспішив:

— Ага! Так-так! Так ви, тобто, виходить, про теє… аякже, аякже!..

— Клич сюди зразу ж людей!

Староста зам'явся, потім пішов був, тоді знову спинився. Дядьки топталися разом із ним.

— Вибачайте, але, — насмілився староста нарешті, — але полагать треба… не прийдуть, котрі, значить, то єсть голить-ба… Хіба що статечні хазяї, тії, звісно, треба помагать… А потім ті, що погоріли вранці… Конєшно ж, не прийдуть…

— Клич, хто прийде! — оскаженів зовсім Головатько.

Староста з дядьками метнулись мерщій геть. Парчевський вже був у зборні. Козаки виносили стіл і ослони на майданчик перед ґанком розправи. Парчевський сів на обшарпаний, заляпаний чорнилом стіл і закурив. У брудну шибку, настирливо дзижчачи, билася велика осіння муха. Було нудно і тоскно. Паленим смерділо аж сюди.

— Невчасно ми приїхали! — ввійшов Головатько, шпурляючи новенький жовтий австрійський портфель на ослін. — Хоч би ж який чорт попередив про цю карну експедицію. Ви, пане старшино, се і те, повинні б були знати про такі речі!

Парчевський знизав плечима і відвернувся. Німці ж його не інформують про свої плани. І взагалі його діло військове: про політичний стан повіту шановний агітатор міг би дістати інформацію в начальника варти. Його, військового коменданта, це не торкається.

— От якщо сход, у відповідь на заклик агітаторів, почне агітаторів бити, — нудьгуючи, посміхнувся Парчевський, — от тоді з своїми козаками я боронитиму життя й недоторканність повноважних громадських представників.

Головатько спалахнув, ударив кулаком по столу, але передумав і не сказав нічого. Він тільки перебіг разів зо три по кімнаті впоперек, злісно й нервово смикаючи себе за вусики вниз. Нарешті він спинився перед Полубатченко, що, люто нахмурившися, засіла в куток.

— Я гадаю, — злісно зашипів він, — мені доведеться виступати одному! Те, що ви дочка Полубатчеика, що вас люди знають, се і те, досі, ми вважали, має піти нам на користь! Але тепер, коли за вашого батька спалили й сплюндрували село, хоч би там погоріли й самі голодранці, — тепер це для «ас ні в якому разі не на користь, а, се і те, тільки на… загибель справи! Ви не будете виступати!

— Навпаки! — так само злісно відгукнулася Полубатченко. — Я буду виступати!

— Дозвольте! — забризкав слиною Головатько. — Але ж, се і те…

Парчевський вийшов на ґанок. На майданчику перед розправою було вже чоловіка з двадцять дітвори. Двоє калік теж припленталися попереду всіх, сіли під тином і виставили на стежку перед собою свої корячки. Побачивши Парчевського, вони затягли в один голос: «Подайте — не минайте…» Парчевський гукнув бунчужному доглядати порядку, а сам завернув за ріг хати, в садок. Він пройшов у самий кінець, туди, де крислаті яблуні хилили свої віти під великі шатра старих верб вздовж тину, і сів на пень. Елегантні чоботи були замащені в глей, і, вийнявши шаблю з піхов, він кінчиком леза почав обчищати ранти.

За попередньою розміткою повітового старости, Парчевський мав повернутися з села Бидлівці не менше як з двадцятьма прихильно до йогомосці пана гетьмана настроєними охочекомонними козаками для повітового «куреня» «хліборобів». Козаки повинні були бути віком від сімнадцяти до сорока років у власній, справній, військового зразка одежі, на власних ситих конях, з запасом харчів на три дні. Кожний із них повинен був бути «щирим українцем, свідомим інтересів української самостійної держави та потреби оборони святих принципів власності і порядку». Майновий мінімум для права бути охочекомонником був визначений у дві десятини.

Справи німецької армії на західному фронті гіршали. Неофіціально ширилися також і поголоски про якийсь неспокій в самій Німеччині та дружній з нею Австро-Угорщині. Офіціально поширювалася версія про «збільшення прерогатив української державної незалежності в зв'язку з остаточним викоріненням духу більшовизму». Словом, німці вже пішли на те, що дозволили гетьману формувати свою армію — з «надійних» і «вірних державі» заможних елементів, — яка мала стати в допомогу німецьким та австро-угорським окупаційним частинам.

Чи був щирим, свідомим, надійним і вірним державі заможним елементом він, вигнаний з «вовчим» білетом із гімназії, кавалер чотирьох хрестів святого Георгія, тричі поранений за віру, царя і отечество, син машиніста Парчевського, Парчевський Вацлав?

За тином було вже поле — сіра, зів'яла толока, руда зогнила стерня, великий клин пирію та бур'янихи. Час, ой час вже підняти цей грунт! Цієї осені плуг не торкнувся землі під озимину. З-поза лісу вітер приніс відгомін далекого паровозного гудка. То пройшов поїзд на Волочиськ. Дуже можливо, що то їхав Парчевського батько: вранці мати збирала йому сундучок. Перед виїздом батько завжди довго сопів і буркотів прокльони, а вертаючись, вигонив усіх жінок до сусідньої кімнати і, зоставшися з сином удвох, довго, люто й непристойно кляв синівські чотири «георгії». Він був машиніст другого класу і їздив з товарними маршрутами до кордону — хліб, цукор, худоба, а тепер уже пішли верстати з заводів, залізний брухт, мідні крани від водопроводу, шкіряні паси. Не було товарного маршруту й без трьох-чотирьох вагонів «живого вантажу» — засланців у табори й шахти.

З майданчика від розправи долинув гомін і вигуки. Сход, мабуть, зійшовся. Цей ідіот і мерзотник Головатько вже промовляв від імені «держави, партії та громади». А чим кращий від нього був він, Парчевський Вацлав, комендант і начальник сотні йогомосці ясновельможного пана гетьмана исея?.. Чорт побери всі чотири «георгії», хто ж йому, нарешті, відповість — що, як, до чого і чому.

Парчевський встав і змахнув шаблею, щоб закласти її до піхов та йти. Але на мить він затримав гостре лезо вгорі, а тоді з усієї сили махнув ним по пню. Лезо впоролося глибоко, і ефес навіть вирвався з руки. Кілька секунд він вібрував дрібним і швидким тремтінням напруги.

З великим зусиллям, обома руками Парчевський витяг шаблю з пня і, заклавши її в піхви, рушив до зборні назад.

Навдивовижу народом аж захряс цілий майданчик. Люди стояли тісно до самого ґанку, поспиналися на паркан. Діти обсіли дах пожежної шопи. Промовляла Полубатченко. Вона була без пенсне. Головатько стояв поруч, обтираючи чоло від поту, — він, видно, промовляти вже скінчив.

— Добродії хлібороби! — гукала курсистка-медичка, член «юсу», союзу українок, кола поступових хліборобів, партії самостійників. Добродії хлібороби, господарі нашої великої української землі! Ви не дивіться, що я дочка вашого пана, за якого вам списано спини шомполами, стягнуто контрибуції, а нині й спалено! Не дочка я йому після цього, і не батько після цього мені він! Але я — ваша дочка!..

Гомінець у натовпі вщух, а тоді сплеснув дужче і побіг від краю у край.

Головатько сіпав вусики вниз. Парчевський присунувся ближче і став на приступці ґанку. Хитра бестія була з панночки Антоніни!..

Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, кричала далі про те, що право мати власну землю, на ній власний хліб і за нього власні гроші може оборонити лише власна держава, а власна держава це може здійснити тільки через власну, а не найману армію, якщо вона, ця армія, буде складатися з самих щирих українців, і не якихось там злиднів-голодранців, а з статечних хліборобів-власників. Отже, Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, закінчила свою промову закликом до всіх щирих українців та статечних хліборобів-власників іти до «охочекомонної армії самостійної України» або посилати до неї своїх синів-соколів.

Кілька дядьків у червоних і зелених поясах, що стояли в першому ряді, загукали «слава!», але мерщій заховались у юрбі.

Парчевський вийняв олівець і записник. Він був військовий, і промови — то була не його справа. Його справа була — записати охочекомонних, вишикувати їх у лад і відвести до війська.

Староста звівся з-за столу і прочитав список тих свідомих і заможних хліборобів-власників, які вже зголосилися на заклик ясновельможного пана гетьмана всея. У списку було троє. Син Явтуха Головчука, десять десятин, онук Тадея Місі, дванадцять десятин, та сам Варфоломей Дзбан, вісім десятин. Всі троє «соколів» у новеньких чорних чумарках вийшли наперед громади і вклонилися Головатькові, Полубатченко та Парчевському.

Головатько засіпав свої вусики і звіром глянув на бородатого старосту. Староста мерщій заховав очі за свій папірець.

— Всі?

— Всі.

— Ні! Не всі!

Натовп зашумів і озирнувся. Ззаду крізь натовп протовплювався до ґанку гурток парубків — чоловіка сім або десять. І здебільшого були вони всі в зношеній військовій одежі й солдатських кашкетах без кокард.

— Не всі! — гукали вони. — Не всі! Нехай пан повітовий представник упише й нас до списку. Бажаємо до охочекомонного війська!

Вони вийшли наперед і зійшли на приступку ґанку. З першого погляду було видно, що чи не всі вони були демобілізовані солдати-фронтовики.

— Бажаємо до охочекомонного війська! — вигукнули вони влад, вишикувавшися вздовж східців.

Натовп загомонів і зашумів. Сплеснули вигуки й жарти.

— Стріляні!.. Оце військо!..

— Ще не навоювались!..

— Юринчукова армія!.. Гвардійонці!..

Тоді один з фронтовиків відокремився від інших, зійшов на ґанок і, майстерно клацнувши закаблуками, віддав на честь Парчевському. Перед Головатьком він витягся у фрунт.

— Дозвольте заявити претензію, пане добродію, найстарший начальник!

Головатько вдоволено почервонів.

— Слухаю, козаче! — розправив неквапно він вусики вниз. — Говори!

Претензія, виголошена від імені дев'ятьох парубків села Бидлівці, була така. Сповнені гарячого патріотизму і свідомості своїх обов'язків перед ненькою Україною та її верховним правителем, ясновельможним паном гетьманом, а також розпалені невгасимим жаданням боронити права братів-хліборобів — ці дев'ятеро соколів бажали стати в лави охочекомонного гетьманського війська. З таким бажанням вони й вдалися були до пана сільського старости у відповідь на оповіщений у селі заклик ясновельможного пана гетьмана. Але пан староста не записав їх до списку, посилаючися на умови, які визначали неодмінний майновий стан охочекомонних щонайменше у дві десятини власної землі. А жоден з фронтовиків не мав такої власності. Найбагатший з-поміж них володів лише одною десятиною. Соколи-патріоти й апелювали тепер до пана добродія найстаршого начальника. Головатько смикнув вусики донизу й замислився.

— Пане Головатьку, — сіпнула його Полубатченко, — треба дозволити, пан повітовий староста дозволить, я певна цього.

— Хведю! — сіпнув крайнього з парубків дідок із юрби, жалісно кліпаючи сльозавими старечими очима. — Хведю, а чого б ото тобі знову пнутися у ті москалі! Чи не навоювався вже за царя?..

— Пустіть! — висмикнув рукава парубок. — Пустіть-но, діду Василю! Казали ж вам — нам тільки б зброю дали, а тоді…

— Дезинтьори! — зітхнув дід, закивавши борідкою. — Ох, дезинтьори…

ПІарчевський чув цю розмову — він стояв біля сходів. Він мусив би… він мусив би, як старшина армії і комендант… Він глянув скоса на нарубка, тоді на всіх інших, вийняв портсигар і закурив.

Головатько тим часом м'явся і нерішуче тупцював. Він говорив парубкові се і те. що сам він вирішити таке не правомочний, що він просить написати заяву по формі, що він цю заяву негайно передасть панові повітовому старості і що зразу ж пришле відповідь, а тоді…

З села вирушили аж надвечір.

Попереду їхав Парчевський. За ним п'ятеро його козаків. Далі п'ятеро охочекомонників — їх таки назбирали до вечора п'ять. Далі знову п'ятеро козаків. Брички з Головатьком і Полубатченко не було. Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, вирішила відвідати свого тата, перебути вдома день-два і запросила до себе й добродія Головатька провести вечір і відпочити ніч.

Позаду за козаками сунув натовп — батьки, жінки та Діти охочекомонників, староста, діди, баби. Піп з дияконом ішли теж. Кілька дядьків у зелених поясах — Місі, Дзбан, Головчук — несли ікону і корогву.

За околицею похід став. Баби поплакали.

Тоді бунчужний подав знак, і козаки вдарили пісню. Охочекомонники п'яними голосами — вони були вже п'яні вкрай — підхопили її й собі. Парчевський гукнув команду, і коні перейшли на рись.

Але тої хвилини, коли загін перебіг греблю і вирівнявся з краєм лісу, коні раптом шарахнули й звелися дибки. Тріскучий стрекіт схопився з узлісся, а тоді знову і знову. Короткі й швидкі вогники побігли вздовж лісового окопу. По загону стріляли частим огнем.

Кінь Парчевського зробив великий стрибок, поклав вуха і метнувся з місця учвал. Кулі засвистіли через голову рясно, але зразу ж випали зосталися зовсім позаду. Кінь ніс кар'єром дорогою вздовж понад лісом. Вітер бив у груди, в обличчя, і кашкет Парчевського зостався десь там, коло греблі.

Може, за кілометр, де дорога звертала за плантації буряку, Парчевський нарешті спинився.

Постріли сплескували тепер вже рідко і далеко. Звідси, з пагорба, було добре видно до греблі й до узлісся назад. Козаки Парчевського, розсипавшись невлад, скакали полем у різні боки, урозтіч. П'ятеро охочекомонників, всі в ряд, гнали щодуху мерщій назад до села. Потім один з них звалився з коня, і, віючи нестриженою гривою, кінь поскакав попереду всіх — сам.

Парчевський злегка торкнув боки коневі шпорами і поїхав ступою. Козаки, розсипавшися віялом, тепер знову з поля скакали до нього. Він мусив їх почекати. Було соромно командирові загону зостатися простоволосим. Та не вертатися ж за кашкетом під постріли знов! Партизанів залягло небагато, але серед них були стрільці.

Парчевський пустив повід і похилив голову на груди. Свіжий вітерець тріпав сколошканий чуб. «Георгії» тихо побрязкували на мундирі. Вечір вже заходив, сутеніло, з полів пахло гнилим соняшниковим бадиллям і холодною осінньою землею.

Парчевський насвистував під ніс невеселим, повільним, неуважним ритмом:

Потім він поправив розтріпаний чуб.

— Будь я проклятий, якщо це не Зілов! І забубонів під ніс:

Козаки по одному наздоганяли командира і мовчки, тихо шикувалися ззаду. Парчевський не озирався на них.

НЕ ШУКАЙ ДОЛІ, А ШУКАЙ ВОЛІ

Побачення призначено серед білого дня, в людному місці, просто в «Вишневому саду» — крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки. Вдень, поміж, людей, не ховаючися — то й була найкраща схованка, як того вчили старі, випробувані правила конспірації, вичитані з журналу «Былое»[437].

Відповідний до цього мав бути і одяг. Золотар обрядився в цупкого шовку блакитну руську сорочку, шиту чорним гарусом по вилогах та маніжці, з високим коміром на чотири ґудзики на петельках. Це була його єдина празникова одіж — на свят-вечір, на Великдень та на смерть. Чоботи з набором довелося позичати в людей, але такої ноги, як у Золотаря, не було ні в кого з парубків у вагонних майстернях, і тепер передки тисли Золотареві так, що ноги терпли аж до колін. Стах одяг батькову «англіканку» з відкладним комірцем і підв'язав горло, як і належить до англійського комірця, шовковим шнурочком з бомбочками на кінцях. Поверх він нап'яв ще й батькового весільного піджачка — з сірого у дрібну клітинку «столетника». І піджак, і сорочку, і шнурок, і широкий пояс з нікелевими оздобами — все довелось потягти нишком із мачушиної скрині вдосвіта, коли ще всі в хаті спали. І тільки Пірксс раптом з'явився, як і завжди, — без кашкета, в старій гімназичній тужурці, ще й з розхристаними грудьми: верхні ґудзики на тужурці не сходилися.

— Шая! — вжахнувся, вздрівши його, Золотар. — Таж ти такий, як і завсігди! — Він тяжко скривився, підбираючи під себе ноги: прокляті чоботи з набором тисли як на заказ.

— І добре! — огризнувся Піркес. — Я ж тут вештаюся щодня, і мене знають як облупленого. Коли б вирядився якимсь опудалом, це зразу впало б в око всім… Одуванчика я все ж таки, про всякий випадок, поставив біля входу: коли побачить щось там таке, вмить буде тут… — Він сів поруч приятелів, на крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки.

— Знову за рибу гроші! — відмахнувся Стах. — Та коли б під арешт, то на кий чорт їм отаку комедію строїти! Листи, побачення, конспірація! Прийшли б уночі та й побрали б, як усіх. Ясно.

— Ат! — розсердився Золотар. — Може б, я роззувся? їй-право, ну, так же тисне, так тисне — просто як на злість! Я чоботи скину, а ноги триматиму під лавою і вставати не буду. Хлопці, га?

— Жирафа! — спочутливо поглянув Стах на Золотаря і на його ноги в чоботях з набором. — Ну, як вона підійде, ти що — сидітимеш, як барон? Таж до панночки, вітаючись, звестися треба і закаблуками цокнути. Перетерпи вже в ім'я ідеї свєтськую жизнь…

Золотар підібрав ноги і захитався з боку на бік, тихцем постогнуючи.

Вчора на квартиру до Піркеса якийсь вуличний хлопчик приніс раптом листа. Конверт був рожевий з малиновими бережками і сильно пах гіацинтом. Це був лист з дівочих рук. Хлопчак-посланець тицьнув його до рук Піркесові і тут же похвалився, що за передачу листа дістав наперед цілу крону. Він зразу показав і сорок гелерів решти — шістдесят він уже потратив на цигарки. По дві мадярські сигарети стирчало в нього за кожним вухом, п'яту він ще курив. Сумніву не було.

Піркес знизав плечима і розірвав конверт. На такому ж рожевому листочку з малиновим бережком було всього кілька рядків:

«Знайома з шістнадцятого року на польових роботах» — то могла бути тільки Антоніна Полубатченко.

В шістнадцятому році загін юнаків-гімназистів у селі Бид-лівці збирав урожай з полів призваних на фронт ополченців та запасних. Що могло бути потрібно Антоніні Полубатченко від Піркеса, а тим паче від Стаха й Золотаря? І так таємниче?

Провокація! Піркес негайно ж побіг шукати товаришів.

Одначе, порадившися, вирішили запрошення прийняти. Полубатченко була в Вінниці одним з керівників юнацької спілки. Цілком очевидно, що це був якийсь дипломатичний крок.

Хлопчак-посланець заробив дві крони, і місце та умови побачення через нього, отже, встановлено…

— Пів на дванадцяту! — промимрив Піркес, поглянувши на годинник на руці в якогось перехожого. — Або вона зараз прийде, або зараз прибіжить Одуванчик і скаже, що державна варта підходить вже до воріт… Тоді ми тікатимемо за ті он кущі, просто до клозета, а за клозетом паркан, «зайцями» проломлений, і вихід просто в завулок…

— Моє поважання! — розітнулося якраз звідтіля, з-за кущів.

Всі троє схопилися. Золотар тяжко зойкнув — прокляті передки різонули, як ножем. Перед ними стояла Полубатченко без пенсне і короткозоро мружилася.

Втім, Полубатченко була немовби і не Полубатченко. Перед ними стояла покоївка з заможного дому. Сіра сукня, білий фартушок з приколкою, на голову накинута дешевенька фулярова шалька — модного кольору «танго» в зелені розводи. В руках вона тримала кошик з помідорами і бутлем молока. Полубатченко теж законспірувалася.

— Слухайте! — зніяковів Піркес і зразу ж розсердився на себе за це. — Що це все означає?.. Ідіотський маскарад… Весілля Фігаро… І все таке… І взагалі я вас не розумію.

— Сідайте, — сказала, зиркнувши на всі боки, Полубатченко, — і нехай хтось з панів добродіїв удає залицяння до мене! Швидше! Бачите, хтось іде! — вона раптом кокетливо захихикала і жеманно присіла на крайчик ослона.

Піркес пирхнув і відсунувся. Стах сидів аж на другому кінці, біля Полубатченко зостався Золотар. Він підібгав ноги далі під лаву і тихо застогнав.

— Ми будемо балакати так, — скоромовкою кинула ще Полубатченко, — немов просто собі жируємо. Від позавчора я нелегальна!

Піркес і Стах вражено скинулися до неї. Навіть Золотар забув за свої ноги і дивився на поміщицьку дочку, розкривши очі і рота. Але стежкою до ослона знову наближалася якась парочка.

— Чого ж ви мовчите? — зашипіла Полубатченко. — Залицяйтесь же до мене, прошу вас!.. Хи-хи, — заманірничала вона мерщій сама, запинаючися в шальку. — Осінь цього року така гарна… але мені треба поспішати… хазяйка в мене така люта… І вирахує з жалування три рублі. Ах! — Вона навіть прихилилася Золотареві до плеча. Парочка пройшла.

— Непонятно, — зібрав Стах усе своє лице в зосереджені зморшки, — розкажіть до ладу!

Але Полубатченко наперед, немов запоруку, виклала всі свої козирі. Скоромовкою, поки близько нікого не було, вона сповістила:

— Про всіх вас мені відомо абсолютно все. І як роззброювали гімназистів, і хто минулого року виступав з червоногвардійцями, і що соробмол провадив навесні нелегальну роботу, і що ваш засланий голова, Козубенко, більшовик, і що в страйку брали участь всі, і взагалі — все. І що з Кат-рею Крос були всі добре знайомі. Бідна, бідна дівчина — її віддали до військового суду і, очевидно, повісять. Але ж непримиренна боротьба — це, знаєте, така річ…

— А чого ж… — перебив її Стах, — нелегальні ви? Адже…

Полубатченко перекокетувала до Золотаря, поки повз них пройшла якась нянька з дитиною на руках, і тоді швиденько розповіла й про це. Після убивства генерала Ейхгорна німці зовсім озвіріли, треба чекати нових утисків і репресій. Навіть Головатько і той позавчора, про всякий випадок, з міста зник, дарма що діяч зовсім лояльний. Очевидно, і юнацька спілка, дарма що вона позапартійна, буде незабаром заборонена теж. Про всякий випадок, і вона, Полубатченко, з Вінниці виїхала і від позавчора вважає себе за нелегальну. А батька свого, поміщика, вона, як відомо, зреклась.

— Ви чули про це?

Стах, Піркес та Золотар про це нічого не чули.

Зреклась. Прилюдно, на селянському сході в самих Бидлівцях. Хлібороби, протофіси та інші магнати підтримують гетьмана й гетьманат. А гетьман, будь він віднині проклятий, орієнтується тепер на відновлення «единой и неделимой» Росії. Продає неньку Україну за свій дурацький престол. І не престол, а так собі, звичайнісіньке генерал-губернаторство. Який же він в біса український монарх з історичною булавою в руках? Всі щирі українці, яким болить справа самобутності української нації та державної самостійності неньки України, не стерплять цього! Отже, цілком зрозуміло, що єднання чисто всіх опозиційних до гетьманщини сил — то запорука на перемогу. Тим-то вона й запросила на це побачення панів-товаришів, колишніх соробмольців. І вона закликає їх під стяг українського визвольного руху. А що породив її батько-поміщик, вона просить навіки забути. Віднині вона тільки дочка неньки України і борець за її незалежність!..

— І я не сама, — закінчила Полубатченко, перекокетувавши ще, поки хтось проминув їх алейкою, — я говорю до вас від імені щирої української молоді, від імені повітової спілки юнацтва. Нас аж тридцять сім таких, що підуть боротися проти гетьманського ярма! А… вас скільки? Тих, що були в соробмолі до його закриття… І котрі й зараз готові до боротьби?..

Стах, Золотар і Піркес мовчали.

— Га? — раптом скинувся Стах: він сидів, похилившися, пильно зайнятий тим, що роздивлявся на гравію стежки якогось зелененького жучка. — Скільки нас? Сто двадцять чотири. Орел до орла.

Тепер примовкла й Полубатченко. Вона навіть забула вихилятися в своєму вдаваному кокетуванні.

— Сто двадцять чотири? — нарешті прошепотіла вона. — А… а українців поміж них… скільки?

— Сто дев'ятнадцять! — і не моргнув Стах. — Ні, брешу, тільки сто вісімнадцять. Один від туберкульозу помер. Дозволите? — Він нахилився до кошика і вибрав собі соковитий червоний помідор. — Страсть як уважаю помідори! — Він сильно закусив лискучий бочок і бризнув соком на всі боки.

— Ну, що ти? — обурився Піркес. — Звичайно, сто дев'ятнадцять. А… Несюдихата Тарас?

— З Несюдихатою буде сто дев'ятнадцять, — сумирно погодився Стах, сьорбнувши холодну запашну юшку помідора. — Вчора, знаєте, тільки прийняли, — пояснив він Полубатченко.

Золотар виловчився і штурхнув Стаха під лавою ногою. Але від удару затерплу ногу аж скорчило, і він схопився зойкнувши.

— Що з вами? — злякалася Полубатченко.

— Ат! — розгубився Золотар. — Болить… нога. І голова, знаєте…

Полубатченко примовкла. Сто двадцять чотири! Такого вона не сподівалася. Це ж такий, виходить, паритет… Тим паче, що говорила вона зовсім не від імені тридцяти семи, а всього, може, сімох. Для більшої імпозантності вона трохи перебільшила. Коли припустити, що й тут перебільшено, ну, скажімо… разів у п'ять, то й тоді… Але Полубатченко зразу ж опанувала себе і поквапилася заявити, як вона надзвичайно рада, що лапи свідомого юнацтва такі численні.

І негайно ж вона запропонувала домовитися про конвенцію і альянс. Умови: взаємне довір'я, спільність дій, підпільна боротьба. Платформа: геть гетьмана, вільна Україна, Установчі українські збори.

Людей в міському саду прибувало. Була неділя, і в передобідню пору городяни виходили прогулятися. Піркес уже двічі мусив уставати й відповідати на привітання знайомих. Регент Хочбихто пройшов до кафе перехилити передобідній кухоль пива і пошукати партнерів на вечірній преферанс. Компанія покоївки робилась недоречною.

— Що ж, — сказав Стах, доїдаючи другий помідор, — ваші пропозиції, панно-товаришко, надзвичайно важливі. Гуртом і батька добре бити. А не то що якогось гетьмана. Але буде, звісно, так, як того громада забажає.

— Тобто? — не зрозуміла Полубатченко.

— Ми ж, бачите, тільки представники, — з'ясував Піркес, — ви ж розумієте, ми повинні доповісти всім нашим, обговорити, обсудити, а тоді…

— Звичайно, звичайно! — згодилася Полубатченко. — Я розумію. Але ж справа не терпить. Давайте не зволікати.

— Певна річ!

Домовилися зустрітися за тиждень. Полубатченко запнулася в свою шальку і взяла кошик. По черзі хлопці потисли їй руку. Стах зняв кашкета і зробив широкий реверанс. Навіть Золотар притупнув чобітьми, тихо постогнуючи від болю. Піркесу Полубатченко кивнула особливо привітно.

— Я така рада, що ми будемо вкупі! Пам'ятаєте Бидлівці? Як ви приходили до нас слухати грамофон і ласувати конфітурами? А Воропаєв? А Репетюк? А де ж тепер колега Зілов? Він не кінчив гімназії і пішов у депо? Який жаль!

— Він поїхав до Києва, — охоче поінформував Піркес, — здаватиме до політехнікуму.

— Ах! Скажіть! Я така рада! Шкода тільки, що він не візьме участі в нашій боротьбі! А я, — махнула Полубатченко рукою, — так і забула за мої курси! Хіба до науки тепер? Коли ненька Україна, громадські справи, боротьба…

— Дозволите? — взяв Стах з кошика третій помідор.

Полубатченко пішла. Хлопці знову сіли на лаву. Піркес змруженими очима стежив за силуетом, що зникав за кущами бузку. Золотар вхопився за йоги, стогнучи й кленучи. Стах надув щоки, і з його горла вилетів якийсь протяжний звук — не то стогін, не то сміх.

— Не доберу тільки, — простогнав Золотар, щось мудруючи коло своїх чобіт, — і для чого це ти набрехав про те, що нас аж сто двадцять чотири? Де ж ми їй візьмемо стільки народу, як до діла прийде? Ще й Несюди чи Нетудихату якогось вигадали…

— Високе до неба… — почав поволі зводитися Стах, аж вп'явшися в Золотаря лихим, розлюченим поглядом, немов тут же збирався Золотаря бити, — а дурне як… Та ти розумієш…

Аж тут не стерпів і Золотар. Він зірвався на рівні й замахав своїми довжелезними руками:

— Ти, будь ласка, характеру тут не показуй! Дурневі ясно, який тут вопрос! Тридцять сім їх чоловіка, чи п'ятеро, яку нас?

Стах із жалем і жахом дивився на Золотаря якийсь час, тоді перевів очі на Піркеса, шукаючи співчуття.

Піркес сидів похмурий, схилившись на бильце ослона, вплутавши пальці в волосся.

— Розумієш… — роздратовано сказав він, — сволоч ця баба. І «юси» її сволочі всі, поміщицькі та попівські синки. Але ж справді — проти гетьмана і вона. І сила якась на їхньому боці є. Ще хто його знає, яка на всіх нас чекає доля…

— Доля? — застогнав Стах. — А вагонні майстерні? А депо? А Юринчук же там, на селі? А Зілов у лісі? І не може ж бути, щоб не було десь і більшовицького комітету? Революція буде! А тобі — тільки доля!

— Іди ти до чорта! — вдарив кулаком Піркес і навіть схопився з ослона. — Хіба я тобі щось проти революції кажу? Я кажу — може, не відкидати зараз нікого, хто з нами на спілку йде? Може, дипломатами треба бути? Тепер, зараз, в такому стані? А там буде видно…

— Сволочі! — вхопився за голову Стах. — З ким дипломатію? Хто за ними є? Піп з псалтирем та пан з нагаєм?

З глитаями у спілку кличеш? Сволоч ти, коли так! Щоб замість гетьмана знову Центральна рада стала? А німців хіба не Центральна рада привела! Так з цією радою нам у спілку?

Стах розчервонівся, і шнурок з бомбочками збився йому на потилицю. Сквапно він почав лапати себе по кишенях. З внутрішньої кишені вихопив свій записник у потріпаній чорній цератовій палітурці. Тремтячими пальцями він гортав сторінки. Нарешті знайшов, що шукав, і, вийнявши, обережно поклав на долоню.

Це була вирізка з газети — стара, пожовкла і замащена. Колись її складалося вчетверо, і на місцях заломів вона потерлася. Але з другого боку, навхрест, по протертих місцях була акуратно підклеєна махорковим папером. На обтріпаному горішньому бережку змоченим хімічним олівцем було дрібно помічено: «газета «Правда»[438] за 1918 год, № 9, от 13 янв.».

— Це, — аж захрип Стах, — ти забув? З чим Червона гвардія навесні вставала? Забув? — Він тицяв долонею Піркесові просто в лице.

— Ху! — з полегшенням зітхнув Золотар. Він нарешті скинув обидва чоботи і тепер блаженно всміхався, ворушачи пальцями в прожовклих онучках. — Ану, дай.

Стах сунув вирізку Золотареві під ніс, але зразу ж відсмикнув руку назад.

— Читай, сволоч, так! В руки не дам! Ще порвеш…

Це була невеличка замітка:

Золотар читав повільно, наморщивши лоба й ворушачи устами. Стах терпляче чекав, але вирізки в руки не давав. Золотар дочитав до кінця, всміхнувся Стахові в лице і з задоволенням простяг далеко впоперек стежки свої роззуті ноги.

— Що ж, — з насолодою сказав він, — тепер, як чоботи не тиснуть, і мені понятно: пі-і-і-шла вона, стерво вчорашнє, ік чортам собачим! З усякою буржуйською дипломатією заразом!

— Зіньку! — аж просяяв Стах. — Друг ти мій самий правильний! — Він засовався на місці і навіть сплеснув руками, чи то щоб обійняти Золотаря, чи то щоб загилити йому по спині. Втім, праву руку він мерщій сунув до кишені. — На, закури! — тицьнув він Золотареві кисет.

Піркес усміхнувся ніяково, патлаючи і без того розпатлане волосся.

— Ну, а це… — не знаходив він зразу що сказати, — а що ми їй скажемо, яку відповідь від ста двадцяти чотирьох наших хлопців дамо?

— Ат! — скипів Золотар. — Як «що»? Так і скажемо: душевно б, панно баришня, раді, тільки не згодні. Виходили з «Вишневого саду» так.

Попереду йшов Золотар, на обличчі в нього блукала блаженна, щаслива посмішка: він був босий, прокляті чоботи він ніс під пахвами. Під ніс він собі бурмотів щось про дипломатію та вузькі чоботи на ногах. Стах і Піркес ішли разом. Стах шепотів Піркесу щось про те, що він придумав одне діло, ну, таке діло, що закрутить в носі і меншовику з есером, і буржую з офіцером, а головне — німцю! Зовсім позаду підстрибувала то на одній, то на другій нозі Одуванчик. Ноги в неї зовсім стерпли, поки вона стояла на тій варті біля воріт. І що далі — вона відставала більше та більше. Адже біля кожної афіші на паркані вона неодмінно повинна була спинитися. Господи, і чого тільки не показували по тих кінематографах щасливим людям, які мали в кишені крону, щоб заплатити за білет. І «Соньку — Золотую Ручку»[440] з Вірою Холодною, і «Розбите кохання» з Мозжухіним та Лисенко, і «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером[441]. Он зимою, за часів совдепів, більшовики всіх чисто безплатно пускали до кіно…

— Стах! — спитав раптом Піркес. — А ким ти збираєшся бути потім, ну, після революції?

— Як «ким»! — здивувався Стах. — Самим собою!

І зразу він розсердився:

— Спочатку треба революцію зробити, а тоді вже думати, ким кому бути! Не шукай долі, а шукай волі! Чи не чув, як каже народ?

ПРОДОВОЛЬЧИЙ ПОЇЗД У НІМЕЧЧИНУ

Темінь ночі сприяла над усе.

Всі три віконця — і те, що впрост на насип, і ті, що вздовж колії, — вони позапинали ряднами. Знадвору, проте, й так піхто по зміг би підійти: будочників цепний пес сидів зразу за порогом, на кожний невиразний шелест у лісі відповідаючи загрозливим гарчанням. Крім того, на самому насипу вартувала старша будочникова дочка, п'ятнадцятилітня Варка, пильно вдивляючись у вогні полустанка на другому кілометрі.

Ніч надворі була тиха, безвітряна, аж густа — і тут, за причиненими дверима, за щільно запнутими вікнами, в тісній кімнатці колійної будки стояла важка, нестерпна задуха. Старий, сивоусий будочник, його молода повновида дружина сиділи поруч на великому, на півхати, сімейному ліжку, обтираючи щохвилини піт з змокрілих червоних облич. Маленька Олечка стояла біля батькових колін — з ротом, роззявленим широко, з очима аж круглими — і свого зачарованого дитячого погляду от уже з півгодини так і не могла відірвати від цих несподіваних чужих дядів з чудними червоними пов'язками на обличчях та від купи прекрасних лискучих цяцьок перед ними на столі. Їй було страшно — вона тулилася то до матері, то до батька, але її брала цікавість — і вона вже не раз пробувала тихенько присунутися ближче до столу. Тоді старий будочник сердито на неї гукав, хапаючи за худеньке плічко.

— А куди? Знову пішла? Це підходь близько, бо зараз вб'є!..

— І в кого воно таке невсидюче вродилося? — хапала тоді Ольку й мати, тихо осміхаючися до мовчазних гостей.

Гості мовчали і смалили цигарки, щедро пускаючи дим з-під широких червоних півмасок з вузенькими щілинками для очей. Стіл був завалений різними речами: невеличкою гіркою лежали звичайні аварійні залізничні петарди і великою купою запальні бомби в бляшаних футлярах та німецькі ручні гранати — всього шістнадцять штук.

Старий будочник пом'явся якийсь час і нарешті наважився:

— Може б, той… — несміливо кивнув він на стіл, — може б, воно не слід було б курити… Га? Як-не-як піроксилін, та й бомба, — це ж, сказати б, взривчатое вещество… Неровен час…

— Телят боятися — волів не вкрасти, — чмихнув той, що був низенький і присадкуватий, а як ходив, то шкандибав на ліву ногу. — Чи в камінь головою, чи каменем у голову!

— Як сказать, — крутнув головою будочник, — не для вмерти, мабуть, ото вирядилися, а для жити!

— Вірно, дяденька, примітили. То я просто забрехався, зроду такий — і только, і хвалько. Як та каша гречана, що хвалиться, ніби з коров'ячим маслом так і народилася.

Старий будочник посміхнувся в сиві вуса:

— Старого інваліда-машиніста Нальчицького синок будете?

— Га?

— От на ймення тільки не пригадаю — не то Владислав, не то Броніслав… На хрестинах ваших гуляв у батька вашого. Помічником я тоді ще по молодості літ їздив…

— Станіслав, — муркнув Стах, — а Броніслав — то старший брат. Перехильнули, мабуть, дяденька, на хрестинах — таке з немовляти вийшло, хоч назад йому мову відбирай: де баюра, там і він з вудкою.

— Та невже? — спочутливо покивав головою будочник. — Казимиру Сигізмундовичу неприємність. Добрий був машиніст. Ї чоловік нічого собі, правильний — бджоли любив розводити і щепи викохував. Порається ще?.. По батьковій вдачі і вас признав — батько у вас теж як до мови, то в сусіди не позичає…

— Такий вже наш рід: кожне батько, кожне й дід…

— Ат! — стяг з очей червону маску і кинув її сердито на стіл Золотар. — Жарко, промокла вся…

Собака за порогом коротко загарчав. Золотар схопився і зробив крок до дверей. Від поруху вогник каганця заблимав, і по стіні заплигали довгі, покривлені тіні.

— То нічого, — сказав будочник, — то він на мишу. На чужого чоловіка Сірко не так гарчить. — Будочник звівся крекчучи. — Піду й собі гляну на вогні. — Він узяв ліхтар, засвітив його трісочкою від каганця і вийшов, грюкнувши дверима.

Стах підійшов до кутка і перемацав ще раз знаряддя, яке стояло там, — три ломи, три кайла, три ключі. Потім знову сів і вийняв цигарку.

— Не страшно хіба? — запитала будочникова дружина, осміхаючися.

— На печі страшно, як у лісі вовки виють…

— То правда, — засміялася жінка. — Олько, не підходь^ кому кажу?

Стах перехопив дівчинку і поставив її поміж колін. Маску він теж уже зняв. Злегка він зробив дівчинці «грушки». Дівчинка засміялася. Стах ухопив її за чубчик:

— Як тебе звать?

— Ай! — скрикнула дівчинка.

— Хіба Ай! А мама казали — Олька?

Дівчинка залилася веселим сміхом. Стах посадив її на коліна і загойдав.

— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик: одчепися, мій гаплик… Ану, проказуй та тільки ж скоро: наша перепеличка мала й невеличка під полукіпком випідпадьомкалася…

Дівчинка зайшлася реготом.

— Перепелицька… випід… Не мозу! — заляскала вона в долоні.

Стах відкрив рота, щоб затараторити ще якусь скоромовку, та двері рвучко відчинилися, і будочник швидко ступив через поріг. За ним, торсаючи хусточку на голові, вскочила Варка — шустра й метка.

— Засвітив… — почав був будочник, віддихаючись, та вже Варка перебила його:

— Вже… кліпає… раз засвітив… тоді вдруге і третє… Вже!..

Стах, Золотар, Піркес — він був третій — схопились і кинулись в куток до знаряддя. Піркес вхопив в оберемок усе і з натугою скинув собі на плечі.

З усім знаряддям вони мерщій попростували до дверей.

— Стійте ж, — перепинив їх старий будочник, — хлопці, що ж ви?.. Як умовились!.. — Він перепинив їм шлях до дверей, простягаючи в'язку мотузок. Руки в нього тремтіли. Жінка його заметушилася, дрібно хрестячись.

Піркес сердито буркнув щось і скинув ломи на долівку.

— Мерщій!

Всі втрьох вхопили мотузки, сквапно розкручуючи звиви. Будочник простягся на ліжку, жінка, осміхаючись і немов соромлячись, нерішуче сіла поруч.

— Господи, гріх такий!..

Золотар накинув їй петлю через плечі і швидко затяг зашморг через груди.

— Руки, руки… — прошепотіла вона, часто дихаючи йому в лице, — руки ж обкрутіть, а тоді усю довкола, щоб встати не можна було…

Піркес тим часом вже обкручував будочника з ніг до голови, мов ковбасу. Стах, вагаючися, держав мотуз над маленькою Олечкою.

— Треба, треба! Крутіть! — захвилювався будочник. — А то скажуть: мале ж на Пост збігати могло, чого ви її не послали? Крутіть, хай хоч як, а крутіть…

— Гляди, — посміхнувся й Стах, — плакати, Олечко, не будеш? Вранці ляльку тобі принесу… І цукерок… аж дві… Тихо лежи, я легенько… — Він обкрутив злегка дівчинку мотузком і попробував, чи не ріже де. Черга прийшла до Варки.

— А може, мене не треба? — змолилася дівчина. — Я з вами піду! їй-богу? А тоді в лісі й пересиджу… Га? Немовби й вдома не була? Га? Будьте такі ласкаві…

Дівчині дуже хотілося побігти зразу ж назад, туди, на насип.

— Хай! — вирішив будочник за всіх. — Тоді за годину на полустанок побіжить… — Він покрутив головою, щоб розширити мотузку довкола шиї. — І немов людей сповістить… Роти ж, роти позатикайте клоччям… он там, у кутку…

За хвилину Стах, Золотар і Піркес були вже надворі. Варка притримала Сірка, і, згинаючися під важкою ношею знаряддя та бомб, вони побігли вгору на насип. Варка нагнала їх зразу ж.

— Давайте, я понесу! — Вона взяла в Піркеса ключі, і вони побігли вчотирьох.

Зліва з насипу було видно увесь полустанок. Червоні й зелені цяточки семафорів, освітлені вікна Поста, чотири жовтуваті перонні ліхтарі. Високий ліхтар біля блока то спалахував, то пригасав. Він блимав тричі вряд, тоді засвічувався на якийсь час і знову блимав тричі. Так і умовлено з агентом на Посту: тільки з станції буде повістка, що німецький маршрут пущений на головну, він почне блимати тричі вряд ліхтарем біля Поста.

Миттю Стах глянув І в правий бік. Там не було нічого. Там чорною запоною стояла ніч — чорне небо, чорний насип, чорний ліс. Лиш місцями проти зір полискували невиразно рейки. Дві пари рейок — туди, в чорну ніч, на захід, на Волочиськ, до австро-угорського кордону, до Німеччини. Туди, як в чорну пащу, провалювалися всі маршрути — з хлібом, з цукром, з худобою, з усяким народним добром.

— Тут! — прошепотів Золотар. — От і стик. — Він обережно поклав долі мішок з бомбами і схопив з Піркесових плечей кайло і лом.

Втрьох вони схилилися над стиком. Кожний чув биття свого і ще двох сердець. Ніч була душна, але хлопців трохи морозило. Варка запропонувала принести ліхтар і присвітити, та Стах на неї тільки цикнув.

Розгвинтити треба було тільки один стик. Тоді вибити кілька костилів, підважити і одвести рейку набік, бодай на два вершки. Два ключі клацнули об гайки. Золотар вхопив кайло і почав вибивати костилі. В тиші ночі звуки падали, як вибухи, — здавалося, їх було чути навколо за кілометр. Піт лив, як дощ, залізо лежало тверде й невковирне. Варка вхопила лом і почала гупати в шпали коло костилів, трощити пахучу сосну. Це придумано правильно — тепер костилі можна було одвертати набік. Золотар теж вхопився за лом. Перша гайка цокнула й покотилася. Треба було поспішати. П'ятнадцять-двадцять хвилин — і маршрут буде на полустанку. Ще три хвилини — і він тут.

Петарди! — прошепотів Стах. — Ми покладемо метрів сто вгорі… Яка тут швидкість, на цьому уклоні? Відповіла Варка:

— Від полустанка він набирає вже до тридцяти кілометрів…

— Значить, він перекинеться просто під схил!.. Біжи закладай петарди.

Кондукторська бригада їхала німецька. Але паровоз вели машиніст, помічник і кочегар з депо: старий Парчевський, Волков, Дзюбенко. Як вибухне петарда, вони мали плигати: і паровоза геть — так умовлено ще завчасу.

Піркес зник ліворуч тільки смутно маячив його ясніший за ніч силует. Потім силует зник. Стах кректів коло гайок. Золотар відважував і вивертав костилі. Варка довбала й витрощувала шпали — на щастя, вони були вкрай гнилі.

— Гляди! — прошепотів Золотар до Варки. — Як кінчимо, щоб зразу ж бігла у ліс. А то як піймають…

— … то поведуть до війця, до того, що дім з гратами, панотця, — відгукнувся й Стах, крекчучи коло гайки.

Варка хихикнула. Ще одна гайка дзенькнула і покотилася. Варка хихикала — їй було смішно, і цокотіли зуби. Вона розтрощила вже три шпали. Під великий палець правої ноги вона загнала скіпочку, але. мовчала, лиш інколи придавлюючи палець лівою ступнею — щоб не так пекло.

Покінчивши з гайками, Стах кинув ключ і, вхопивши кайло, побіг до Золотаря. Той порався біля шостого костиля.

— Ото й досі? — аж розсердився він. — Создав тебе бог і ніс висякав! — Він ударив по сьомому. Але зразу ж покинув кайло і вхопив лом. Як і Варка, він почав трощити під костилем гнилу шпалу. — Кублиться, як та квочка з курчатами!..

Враз зовсім поруч, за лісом, несподіваним і довгим криком закричав паровоз. І зразу ж луна перекотила крик через голови і ударила в схили вапняку за насипом. Поїзд проминав останню будку перед полустанком. Ще дві хвилини — і він буде на полустанку. Через лісові хащі прорвалося дрібним дробом швидке й ритмічне стукотіння коліс, Воно наближалося швидко й гучно. Паровоз вдруге кинув у чорну задуху ночі довгий тремтливий свисток. Це був «Щ».

Піркес виринув з, темряви — дихання видиралося в нього з горла із свистом, він тримався рукою за груди.

— Підходить… Одинадцять! — порахував він місця від костилів. — Господи, мало! Не встигнемо… — Поїзд виринув з-за повороту перед полустанком і гучно зашипів: машиніст пустив пару. — Не встигнемо більше. Давайте спробуємо підважити… — Він вхопив лом.

Дванадцятий костиль випав. Стах і Золотар, вхопивши ломи, підбігли до звільненого вже біля стику кінця.

— Разом! Ну!

Вони підклали ломи і спробували підважити рейку. Вона не посувалася.

— Ще раз!

Варка вхопила кайло і зачепила за кінець рейки. Вчотирьох вони натисли ще раз. Рейка лежала непорушна.

Поїзд стояв на полустанку, втомлено чахкав паровоз, крізь тишу ночі долинав перегук двох голосів — очевидно, кондукторів.

— Ще! — кинувся Золотар. — Ще кілька костилів треба вибити! — Стах, Піркес і Варка побігли за ним.

Вони накинулися на шпали осатаніло. Ломи здіймалися вгору і падали удар за ударом в гнилизну дерева біля костилів, випереджаючи один одного. Тріски злітали високо вгору і били в лице. Вони роздовбали ще шість шпал за якихось дві хвилини. Тоді взялися вигинати костилі. І зразу ж побігли в кінець до стику.

Тепер їхня напруга увінчалася успіхом. Під тиском ломів й кайла рейка хитнулася і немов відповзла трохи набік. Стах зразу ж тицьнув у місце стику кінець лома — лом провалився й застряв.

— Ще! Ану разом! — майже закричав він.

Вони напружилися з усіх сил, напружилися довгим, здавалося, нескінченним напруженням і немов попливли за рейкою самі — рейка відчутно посунулася вбік, може, на цілий вершок, а може, й на два. В кожному разі, тепер колесо паровоза не могло вже потрапити на неї — воно мало піти вбік, на шпалу. Паровоз на полустанку крикнув коротко і пронизливо, сюрчок кондуктора також перекотила через насип луна, з труби вдарило кілька разів хутко й гучно клубами диму, і зразу ж часто зачахкали поршні. Поїзд рушив.

— Бери бомби! З насипу вниз! — закричав Золотар вже на повний голос. Стах біг з бомбами, тісно притуливши мішок до грудей, щоб вони не трусились.

В цю хвилину вже не стало нічого чути за стукотінням коліс — поїзд із швидкістю тридцять кілометрів котився з уклону і вже рівнявся з будкою.

— Петарди! — встиг лише гукнути Стах. І саме в цю секунду кілька сухих випалів злились в один.

Слідуючої хвилини враз вибухло стільки звуків, стільки різних звуків, що вони немов вдарилися один об один, один одного збиваючи й знищуючи. Відразу це був скрегіт металу і хрускіт розтрощеного дерева, але зараз же стався сильний і короткий металевий брязкіт, і в ту ж мить вибухло потужне, скажене шипіння — вереск пари, що видиралася з щілин. Потім довгий, нескінченний брязкіт буферів — з початку поїзда в самий кінець — закінчив усе. Тільки пара вищала ще десь попереду та страшно кричав людський голос — страшно і голосно, немов у порожнечі або в тиші.

Золотар нахилився над мішком і змахнув бомбою над головою.

— А люди? — почув він голос Варки.

— Німці! — закричав він. — Окупанти! — пошпурив він. — Вороги!

Блиснуло коротко й страшно, і гучний вибух розкраяв і тишу, і чорну піч.

Стах розмахнувся теж, і другий вибух розітнувся секундою пізніше. Короткий спалах вогню видер з ночі темний обрис нахиленого набік паровоза, два червоні вагони один на одному: PZnD, значилося крейдою на кожному, Prowiantzug nach Deutschland. Золотар розмахнувся втретє, і Стах зразу ж кинув ще дві. В цей час і Піркес уже розмахнувся і кинув, але його бомба впала кроків двадцять попереду. Її вибух кинув вихором повітря й землі просто в лице. Золотар відчув, що лоб йому заливає чимсь гарячим і швидким. Він обтер лоб і протер очі рукою. На лобі запекло: його поранило скаллям бомби у лоб.

— Біжімо! — підбіг Стах. — Горить!

Темінь ночі довкола розбитого поїзда немов порідшала. В прольоті між паровозом і купою перекинутих вагонів світилося. Язик полум'я раптом виплигнув звідтіля, і вибух іскор приснув угору. Запальні бомби дійшли свого — поїзд починав горіти.

Тої ж хвилини вдарило кілька пострілів, і кулі задзижчали десь високо через ліс. Варта поїзда опам'яталася після першої несподіванки і схопилася стріляти в темінь ночі навмання. Стрільці не могли зразу визначити, навіть з якого боку був ворог. Стах розмахнувся і кинув ще гранату. Вона розірвалася з гучним вибухом.

Зразу за будкою вони звернули на дорогу і звідти у долину. В низині всі звуки враз немов відійшли далі — зробилися тихші та м'якші. Шипіння пари вже майже кінчилося. Зграї птахів, сполошені гуркотом вибухів і стріляниною, метушилися з пронизливими криками угорі. В селі за лісом часто бив церковний дзвін — на гвалт.

Вони бігли так, що давило в грудях і затискало серце. Кров заливала Золотареві очі, і він не міг ніяк її стерти з лиця. Постріли все пахкали позаду — кумедні й безпомічні, мов дитячі. Рожева заграва здіймалася з-за лісу, мов передсвітанок, і в ній тремтіла хвиляста лінія лісових верхів'їв.

Долиною йшов вітерець, і він приніс пах горілого зерна. Окупанти не їстимуть заграбованого хліба!..

СТУДЕНТИ

Це була перша в житті студента Сербина сходка[442]. Студентська сходка!

Хрисанф Сербин мріяв студентською сходкою з третього класу гімназії. Старостат! Земляцтва! Нелегальні гуртки!

Амфітеатр аудиторії «В» вирував і шумував. На нижніх ослонах метушилися молодики — вчорашні гімназисти — в новеньких тужурках з золотими вензелями на зеленому бархатному полі наплічників. На горішніх позаду — десь там, під самісінькою стелею, — в гімнастерках і френчах, з «Георгіями» на грудях, з чорними пов'язками на порубаних обличчях, з порожніми рукавами чи на костурах тісно засіли демобілізовані. Біля кафедри внизу збилися старі студенти. В їх натовпі переважали косоворотки й обтріпані тужурки без погонів. Ї всі гукали враз, всі намагалися перекричати всіх, і гамір видирався крізь двері в коридор, а там зустрічали його оплесками, схвальними вигуками чи ревом осуду всі ті, що вже не змогли вміститися в аудиторії.

Промовляти намагався молодий бородатий студент.

— Ми вимагаємо твердої влади! — репетував він і гатив кулаком об стіл.

— К чортовій матері! — ревів гурт від вікон. — За що боролись?!

— Твердої влади! — вже вищав бородатий молодик. — Інакше знову анархія! А за анархією чорна реакція!

— Ура! — лементували з нижніх ослонів, і коридор з-за дверей відповідав свистом і оплесками.

— Росія гине! — гукали офіцерські френчі з-під стелі. — Ми лили за неї кров!

— На світі є тільки одна Росія! Радянська Росія! — відповідали вигуки з гурту внизу. — А ви лили кров за царя і сестер-жалібниць!

Регіт вибухнув і гучно покотив з амфітеатру до коридора.

На стінці позаду кафедри, пришпилений за один ріг, теліпався великий квадрат фанери з фіолетовим чорнильним написом навскоси: «Вільгельм зрікся престолу!»[443] В кутку на чорній дошці крейдою хтось написав: «Хай живе революція в Німеччині!»[444] Гетьманська грамота, сьогоднішня, свіжа грамота про те, що пан гетьман всея України закликає свій вірний народ відновити колишню єдину Росію, висіла зразу ж поруч. Невеличкий, пожмаканий аркуш газети — то був черговий номер нелегального «Киевского коммуниста»[445] — передавався з рук в руки, з ослона на ослін. Перший аншлаг був: «Да здравствует мировая революция!» Другий: «Вместе с красными германскими солдатами против германских офицеров и капиталистов!»

Бородатий молодик уже відчаявся перекричати всіх. Він сплигнув з кафедри. На його місці був інший — з обличчям підлітка, з гусарською виправкою і в піхотинському френчі.

— Наше покоління, — закричав він, — лягло трупом на фронті! — Він з усієї сили ударив себе руками в вузькі груди. — Наша кров затоптана чобітьми! Наші рани запльовано! Я питаюся вас — доки, о росіяни?! — Він здійняв над головою руки і помахав ними якийсь час, потім раптом упав обличчям на пюпітр і забився в конвульсіях.

На кафедрі був уже інший. Він посміхнувся, і аудиторія майже притихла.

— Колеги! — сказав студент зовсім спокійно. — Ми ухилилися від теми. Ми не обговорюємо зараз судьби Росії. Ми обговорюємо тільки закриття паном гетьманом вищих шкіл. — Враз він пристрасно випростався за пюпітром. — І ми протестуємо! Ми не виконаємо гетьманського наказу! Ми будемо вчитися далі!..

— Ура! — розітнулося з нижніх ослонів. Оплески зустріли вигук і за дверима в коридорі.

Втім, на кафедрі стояв уже четвертий студент. Це був штабс-капітан з густим рядом орденських стрічок на грудях.

— Господа! — скрикнув він. — Сини вітчизни! Сини єдиної, неділимої Росії! Ми залишаємо інститут! Хай вчаться білобілетники, як вони провчилися вже чотири роки священної війни! — Сміх і оплески затопили штабс-капітана. — Господа офицеры! — зойкнув він і перекричав-таки всіх. — Господа офицеры! Прошу встать! Его превосходительство генерал Скоропадский…

Офіцери встали, на них зашикали з нижніх ослонів, від вікон розітнувся дружний свист, з коридора гукали «ганьба!», хтось згори пошпурив костуром, і він упав просто перед штабс-капітаном, грюкнувши об пюпітр. Але ще хтось дзвінко заспівав, і зразу ж зринув спів — під гуркіт ослонів, під оплески і під дружний протест:

Сербин вислизнув у коридор, і його зразу ж відкинуло хвилею натовпу до сходів униз.

— Товариші! — гукнув хтось знизу, з вестибюля. — До святого Володимира! Університет уже закритий, і в Ботанічному[446] загальноміська сходка! Ми будемо протестувати! Геть з нашого інституту офіцерню!

Сербин кинувся вниз, але й тут його відкинуло набік. З аудиторії «Б», з аудиторії «А», з хімічної аудиторії лилися потоки людей. Але потоки зразу ж розлилися — гупаючи чобітьми, з аудиторії «В» виходили вишикувані лави. Штабс-капітан ішов попереду, студентський кашкет збився йому на потилицю, він вимахував правою рукою і чітко відбивав крок.

— Ать-два… ать-два! — пронизливо рахував він. — На месте! Левой! Левой! — Підошви грохкали, десятки підошов грохкали, гуркіт підошов забивав усі інші звуки. Сходи, нарешті, пощастило звільнити. — Прямо! — зарепетував штабс-капітан. — Арш!

По чотири в ряд колона затупотіла униз сходами.

— Равнение! — гукав штабс-капітан. — Равнение!

Десятки юнаків в офіцерській, в студентській одежі крокували за ним. Вони йшли в казарми. Захищати гетьмана. Генерал Скоропадський кликав їх відновляти царську Росію. Вони старанно відбивали крок. Хтось з верхньої площадки сипав їм на голови крейду. Оплески, свист, вигуки — все змішалося в суцільний гвалт. По чотири в ряд вони вийшли на Бібіковський бульвар[447] з парадних дверей інституту.

— Скатертю дорога! — дружно гукали з вікон четвертого і третього поверху, з аудиторій. — Геть білу гвардію![448] Каледінці! Корніловці![449] Чорна сотня! Архангел Гавриїл![450]

Штабс-капітан скинув голову догори, кашкет звалився з потилиці, але він його не підняв. Він посварився кулаком вгору — який жаль, що зброя була ще десь там, у казармах.

— Господа офицеры, смирно! — гукнув він.

Він вишикував свою команду вздовж тротуару. З вікон інституту линув сміх, дотепи і погрози. Нарешті хтось там заспівав, і всі, регочучи, підхопили спів.

Під свист, тюкання і регіт офіцери-студенти рушили вниз по бульвару, в бік до Жилянської[452]. Штабс-капітанів студентський кашкет лежав якийсь час у рівчаку, потім його хтось підхопив ногою, підбив угору, тоді другий, тоді третій — і за кілька хвилин від новенького кашкета зостався тільки лаковий козирок.

Групи студентів перебігали бульвар — до Ботанічного саду: там десь, коло університету святого Володимира, мав бути загальноміський студентський мітинг протесту. Посередині бульвару бігли студенти з жовто-блакитними розетками на грудях — то були студенти «українського народного університету» — і розкидали якісь невеличкі метелики. Сербин схопив один.

Винниченко[453], Петлюра, Макаренко[454], Андрієвський[455], Швець[456], іменуючи себе «Директорією українського національного союзу»[457], закликали всіх повставати і скидати гетьмана.

«Дивно! — подумав Сербин. — Але ж Петлюра та Винниченко й прийшли з німцями на Україну навесні?..»

— На мітинг до святого Володимира! — гукали з рогу Нестеровської[458], і разом з усім студентським натовпом Сербин побіг вздовж бульвару до Володимирської. На тому боці бульвару студенти ставали на плечі один одному і дерлися просто через високий червоний мур у Ботанічний сад.

Але враз, перед самим вже рогом Володимирської, всі мусили спинитися. Бульвар упоперек був перегороджений цепом офіцерів з гвинтівками в руках.

— Стій! Стій! — гукали вони. — Стій! Ні один чоловік не пройде!

Всі спинилися, і Сербин спинився теж. Офіцери тримали гвинтівки на руку, і багнети полискували на рівні грудей.

— Сербин! — гукнув хтось із цепу. — Здоров, Хрисанф!

То був Воропаєв. У сірій шинелі, з ременями навхрест, на лівому рукаві трикутний біло-синьо-червоний шеврон. Він тримав гвинтівку на руку і майже торкався багнетом Серби-нових грудей.

— Вітька? Хіба ти не на Дону?[459]

— Незабаром!.. Я в Астраханській офіцерській дружині. Заходь у казарми. Бульварно-Кудрявська[460], дванадцять…

Під тиском зростаючого натовпу офіцерський цеп відступив назад. Але посередині натовп вже розірвав цеп і кинувся за ріг на Володимирську. З прокляттями, лайкою і погрозами офіцери бігли позаду, розмахуючи гвинтівками.

— Ти не йди! — спинив Воропаєв Сербина за руку. — Я думаю, буде стрілянина…

Різкий вигук команди урвав його мову.

— Це-е-е-еп! — гукав командир з-за рогу, від педагогічного музею[461]. — До бою!.. Готуйсь!..

Воропаєв пустив Сербина, притьмом клацнув затвором і відбіг назад, під крислаті каштани. Лапастий, червоний і жовтий лист зрідка падав на землю під ноги. Було майже тихо.

З брами університетського подвір'я, з-за високих університетських колонад на Володимирську вулицю виливався великий гурт. До нього приєднувалися ті, що бігли з бульвару володимирцям назустріч. Гурт вийшов чоловіка двісті, відразу ж він зріс до трьохсот, за кілька секунд уже був він не менше півтисячі.

Демонстрація зійшла на брук і повернула лицем сюди, до рогу бульвару. Макар стояв у першій же лаві. Іса розмахувала руками і кликала до себе ще когось. Сербин зірвався і побіг назустріч мерщій.

— Розійтись! — загукав офіцер від музею. — Наказую студентам розійтись! — Він приклав до рота долоні трубкою. — Ще раз: розійтись!

Сотні студентських кашкетів колихнулися, і демонстрація хутко рушила назустріч цепу.

— Геть контрреволюцію! — зринув з лав дзвінкий дівочий голос. — Нехай живуть совдепи!

Червоний прапор враз немов вибухнув з гурту і огненним язиком затріпотів над головами демонстрантів.

— Плі! — заверещав офіцер від музею. — Плі! Плі!

Три залпи, один за одним, роздерли повітря поземними смугами синього диму.

І зразу ж синій дим звився вгору і зник.

Сербин вхопився за голову і прихилився до стіни.

— Пак… пак… пак… — тріснуло ще кілька окремих пострілів.

Демонстрація шарахнула. Студенти плигали через паркан Миколаївського скверу[463], бігли вулицею до Караваєвської[464], дехто кинувся до університетської брами[465]. Але кілька вже зосталося там — посеред бруку, розкинувшися непорушно чи звиваючися в муках поранення.

Сербин бачив, як Макар упав, потім звівся, потім знову упав.

Перестрибуючи стовпчики й живопліт бульвару, Сербин побіг до полеглих мерщій. Зліва, вздовж вулиці, з гвинтівками на руку, бігли офіцери, щось репетуючи, когось кленучи. Бородатий студент в окулярах, в розстебнутій чорній шинелі, стояв серед купи тіл з піднятими вгору руками.

— Медики! — гукав він. — Медиків старших курсів прошу не розбігатись! Ноші візьміть в анатомці! У сторожа Серафима, там марля, вата і бинти! Не забудьте, його звуть Серафим! Вата, марля й бинти! Серафим!

Іса лежала ниць. Сербин схопив її за плечі і перевернув горілиць. Зуби були вишкірені, очі скляні — її вбито наповал. Поруч страшно кричала дівчина, обома руками затискуючи прострелений живіт. Бородатий медик здирав з неї сквапно цупку шевйотову спідницю. Зойки, стогін і плач зринали звідусіль. Макар сидів, скулившися, на краю тротуару — купа книжок розсипалася по цементних плитах. Правою рукою Макар затискав ліву. З рукава додолу крапало рясними червоними краплями. Сербин підбіг і схопив його під пахви.

— Не можу… — прошепотів Макар. — Взагалі… — не можу… — Він винувато посміхнувся. — Мені, розумієш, крутиться голова… — Він раптом зовсім пожовк, обважнів і нахилився навзнак, на тротуар. — Книжки… — прошепотів він ще, — книжки… візьми… Їх треба віддать… до бібліотеки…

Тоді Сербин напружився з усіх сил, вхопив його просто в оберемок і побіг — на розі ж Фундуклеївської[466] була аптека. Ноги Макарові волочилися по землі.

Воропаєв стояв на своєму місці, спершися на стовбур каштана і спустивши гвинтівку до ноги. Він хутко курив і був зовсім блідий.

— Вітька! — закричав Сербин, і сльози бризнули йому з очей. — Сволоч! Кольку Макара убив!

Воропаєв одвернувся:

— Сам винний… Завжди був більшовиком…

Лапасте, червоне і жовте, листя падало зрідка і шаруділо під ногами, мов древній пергамент.

Згори, з Фундуклеївської, наближаючися, весело грав оркестр. І зразу ж стало чути ритмічне й громохке гупання тисяч чобіт… З-за рогу, перетинаючи Володимирську вулицю, вниз по Фундуклеївській марширувала велика німецька частина. Очевидно, полк.

Але шикування частин було незвичайне. Офіцери не йшли кожний попереду свого відділку — батальйону, роти чи рою. Всі офіцери — з погонами, аксельбантами і при зброї — чоловік, може, з сто, вишикувалися в шеренги і парадним, «гусячим», кроком завзято марширували на чолі полку. Оркестр награвав бравурне «Майне лібе Августхен, Августхен, Августхен», вісім барабанів гриміли, два прапори звивалися в офіцерів над головами. Один був штандарт полку, другий — триколірний національний німецький стяг, і на ньому золотом викаптувано: «Ес лебе майн фатерлянд!»[467]

Позаду шеренг офіцерів одною суцільною колоною — гуркіт чобіт переливався від краю до краю — йшли солдати. Великий червоний транспарант несли двоє перед колоною.

«Ес лебе ді революціон!»[468] — було виписано білою олійною фарбою на кумачі.

Солдати були без зброї і без патронташів. Унтери крокували вздовж колони по тротуару — з тесаками і кобурами револьверів на поясах.

Офіцери і солдати окупаційної армії йшли обирати «німецьку раду військових депутатів». В Німеччині почалося революційне повстання. Вітер котив униз до Хрещатика багато невеличких білих і рожевих папірців.

— Слухай, — сказав раптом Макар, — я вже можу сам… от тільки кров… а де мої книжки?

Один папірець підкотився і зачепився за Сербинову ногу. Сербин підняв його й прочитав. То була прокламація Київського військово-революційного комітету (більшовиків), яка закликала київський пролетаріат виступати на демонстрацію з приводу революції в Німеччині, разом з німецькими солдатами.

Десятки вартових та ще якихось непевної зовнішності людців у рудих кепках і горохових пальтах метушилися по вулиці, перебігаючи перед німецькою частиною від тротуару до тротуару. Так десятирічні шалапути-пустуни, гартуючи свою мужську хоробрість, перебігають дорогу перед автомобілем або трамваєм. Потім вони раптом падали на брук або зненацька стрибали вгору, змахуючи кепками і папахами проти вітру. Так діти хапають метеликів сачками.

Вартові та філери ганялися за папірцями, хапали їх, мерщій жмакали і пхали собі за пазуху, до кишень.

АГЛОМЕРАТ І КОНГЛОМЕРАТ

В Василькові[469] поїзд спинився під загрозливі вигуки і брязкіт зброї.

— Лягай! Лягай! Лягай!

Всі попадали ниць. Шурка, на правах жінки, визирнула крізь щілину відсунутих дверей.

Електрика не світила. Сліпуваті гасові ліхтарі та кіптяві плошки мерехтливою червонуватою загравою освітлювали перон. Сірі постаті, полискуючи зброєю, метушилися вздовж ешелону. Кулемети, дулами на поїзд, вишикувалися біля дверей і виходів з вокзалу.

— Сірожупанники![470] — пояснила Шурка. — Багато-багато…

Троє, держачи перед собою гвинтівки, вже дерлися до вагона.

— Офіцери й козаки — українські, руські, німецькі чи австрійські — виходь! Хто в цивільному, приготуйте документи!..

Студентські матрикули навдивовижу цілком задовольнили старшину. Але повернув він їх, скептично посміхаючися.

— Раджу, панове, злазити й повертатися назад. Поїзд далі не піде. Зв'язок тільки з Мотовилівкою[471], а далі невідомо що…

Васильків був останньою заставою гетьманських військ. Втім, тільки сплигнув старшина на перон, паровоз подав довгий гудок, і ешелон неквапом рушив від станції.

— Поїхали! — Шурка заляскала в долоні. У вагоні тепер стало зовсім вільно: три чверті пасажирів виявилися офіцерами та козаками, і їх усіх, як дезертирів з гетьманської армії, забрали патрулі сірожупанників.

Шурка замуркотіла собі під ніс:

Одначе за першою ж кілометровою будкою поїзд знову став.

Всі визирнули:

— Що таке?

Поїзд стояв серед глупої ночі, довкола зависла пітьма, і здавалося, високими стінами обабіч здіймався бір. Накрапав дощ.

Від паровоза чулися крики і лайки.

Огнів попереду не було, і машиніст відмовлявся їхати далі наосліп — на вірну катастрофу.

Гурт людей побіг до паровоза. Люди ці були в цивільному, але кожний тримав у руках маузер, наган чи гранату. Ці люди їхали в Білу Церкву до Петлюри. І вони пропонували машиністу на вибір — або їхати далі до Фастова[472], або вони негайно вкинуть його в топку.

Паровоз загув знову, і тоді раз у раз, майже безперестанку кричачи, ешелон поліз просто в пітьму, в ніч, навмання.

Сьогодні проти ночі мала відбутися загальна студентська мобілізація, і студенти шарахнули з столиці врозтіч.

Ні Сербин, ні Теменко, ні Туровський, ні тим паче Макар не бажали йти на смерть за пана гетьмана та його державу. Шурка покинула Київ теж — курси закрито, все закрито, місто обернулося на військовий табір, невійськовим діла не було, не було невійськовим і що їсти.

Земляцтво верталося назад, до рідних осель. Перший студентський рік не склався.

Погойдувало. Колеса відстукували дрібний ритм товарних вагонів.

— А все ж таки, — сказав Макар, і в темряві неосвітленого вагона всі відчули його тиху посмішку, — а все ж таки я встиг здати і інтеграли, і диференціали…

Він черкнув сірником. Ліва рука лежала в нього на косинці. Пачечку сірників він затискав між колін. Всі потяглися прикурювати. В короткому спалаху обличчя були довгасті й схудлі. Всі сиділи тісно на довгій і вузькій скрині з нетесаних соснових дощок. То була труна. В труні лежала Іса.

Враз з ночі, зліва і справа, сплеснув фейерверк пострілів, у стінки вагона вдарило кілька разів, дрібні трісочки посипалися на голови й плечі. Але поїзд лиш прискорив хід і полинув далі, здається, з уклону.

— Куріть в рукава! — нагримала Шурка. — Постріляють же до чортів собачих!

Обстріляли поїзд на цьому перегоні разів зо три.

Потім поїзд немовби спіткнувся і знову став.

Всі визирнули. Обабіч було чорно і сіяв дрібний дощ.

— Рушай! Рушай далі! — загукали з вагонів до паровоза. — Гаврило, крути!

Та поїзд уперто стояв.

Тоді хтось примітив крізь пітьму обрис будівлі. Ще хтось побачив полиск віконного скла. А посередині зовсім виразно виднівся мокрий сигнальний дзвін. Це була Мотовилівка. Білетна каса стояла розчинена, компостер вигинав чорну лебедину шию, на телеграфному апараті жужмом лежали стрічки, щеня фокстер'єр скиглило, зачинене у жіночій убиральні. Станція була темна, на станції нікого не було — її покинув навіть персонал.

Машиніст виліз на тендер, на купу вугілля і, приклавши долоні до рота, загукав навкруги:

— Агов! Агов! Люди добрі!

В густій мжичці луна перекотилася бором, млява і нешвидка. Ніхто не відповів. Добрих людей не було. Бір обабіч стояв чорний, моторошний і мовчазний.

Тоді пасажири зібрали короткий мітинг і вирішили їхати далі.

Машиніст на цей раз відмовився категорично і запропонував, що полізе в топку сам. Рації в цьому не було — без нього все одно не можна було їхати далі. Його почали купувати. За п'ять хвилин по ешелону зібрали півтори тисячі лопаток. Машиніст відмовився. Тоді ще за десять хвилин зібрали дві тисячі керенок. Він відмовився. Тоді зібрали тисячу марок і п'ятсот крон. Машиніст простелив кожух у тендері і сказав, що спатиме аж до ранку.

До ранку могло ще багато чого трапитися. Перегон же до Фастова був кілометрів з дванадцять. Студенти витягли труну з вагона, поклали на плечі і рушили по шпалах вперед. Колія стелилась під ногами, але чи лежить вона насипом, чи, навпаки, виїмкою, — цього видно не було. Небо звисало чорне, як сама ніч. Можна було робити тільки крок, тільки один крок, і далі вже був кінець. І був це кінець світу, бо не можна було повірити, що далі щось є, що в цій пітьмі щось існує, що взагалі на світі можливе світло, тепло і сухість.

Ішли крок по крокові, з шпали на шпалу. Дощ забивав очі, стікав за комір, промочував одяг наскрізь. Труна була важка, ребро натирало плечі. Макар і Шурка зміняли одне одного раз у раз.

— Коля! — сказала Шурка. — Ви б краще повернулись. Нехай рана нестрашна, в м'якоть, але ж таки це рана. Завтра ви поїдете нам услід…

— Я не розумію! — розсердився Макар. — Я, взагалі, не розумію… Ви хочете, щоб мене зробили гетьманцем?

— Ви поранені, вас не візьмуть.

— Ну, тоді мене посадять за демонстрацію в тюрму!

— Нема часу зараз садовити в тюрму!

— Тоді, взагалі, розстріляють! Я не розумію…

— Стій! — нагло закричало з ночі. Хто йде?

Всі спинилися і змовкли.

— Стрілятиму! Хто?

Звідки лунав голос, не можна було розібрати. Чи то він був спереду. Чи то він був ззаду. А можливо, що був і з котроїсь із двох інших сторін. І голос був не один.

— Хто? Хто? — підхопили голоси справа і зліва. — Стій! Хто? Та пальніть раз, другий — воно зразу й відповість!

— Не стріляйте! — гукнула Шурка. — Тут женщини!

Брудна лайка і сміх відповіли їй.

— Хто? — Десь у пітьмі клацнуло кілька затворів.

— Це похорон! — закричав Макар. — Ми несемо труну!..

— Що? — хтось вилаявся. — Руки вгору і йдіть поволі вперед!

— А труна? — захвилювався Макар.

Тоді нарешті зашаркали чоботи по гравію путі, і стало чути, як невидимі в пітьмі люди дихають часто і зовсім близько. Потім різко запахло мокрими солдатськими шинелями, і зненацька зовсім поруч із темряви виникли похилені багнети.

— Руки вгору!

— Хлопці, та тут справді труна!

— Що в труні?

— Покійник, — сказав Макар.

— Товаришка, — додала Шурка.

— Студентка, — пояснив Туровський.

— Забили вчора на демонстрації… — почав був і Сербин, але примовк.

Примовкли і всі — адже не було ще відомо, що це за люди і з чийого війська.

— Ми студенти, — тоді заговорила Шурка, — ми везли до рідного міста ховати померлу товаришку. Але поїзд раптом став. Далі, сказали, не піде. Ми вирішили мандрувати по шпалах пішака…

Довкола невидимі люди тихо побрязкували зброєю і мовчали. Вони, звичайно, не вірили. Хтось глузливо засміявся.

— Розумієте! — захвилювався Макар. — Осінь, мряка, тепло, взагалі… Тобто труп може розкладатися… І взагалі…

— Цить! — гримнув хтось. — У труні динаміт?

— Ну, що ви! — Шурка навіть засміялася. — Дівчина! Мертва дівчина. Їй-богу…

— Дзюба! — ліниво озвався хтось. — Візьми десяток козаків, одведи затриманих із труною на заставу. Нехай розбираються…

— Слухаю, пане-товаришу!

«Пане-товаришу»… Значить, це не були гетьманці. Гетьманці казали до офіцера «пане старшино».

— Добродії! — тоді заговорив Туровський. — Там, на Василькові, сірожупанників видимо-невидимо.

— Знаємо! — озвався той же. — Дзюба! Веди шпигунів…

— Ми зовсім не шпигуни! — образився Макар. — Розумієте, ми тікаємо від гетьманської мобілізації. Гетьман закрив університет і мобілізує студентів. А ми проти гетьмана взагалі…

— Годі! — гукнув той же невидимий. — Дзюба, веди! Тільки гляди, по дорозі не розстрілюйте — «язики» ж…

Приклади вперлися під спину, і доводилося йти. Студенти поклали труну знову на плечі і рушили. З колії треба було спускатися ліворуч униз і плигати через рівчак.

— От ідіотство, — прошепотіла Шурка, — якщо нас розстріляють як шпигунів…

— І взагалі, — обурився Макар, — взагалі, жалко, якщо розстріляють…

— Єрунда! — заспокоїв Сербин. — Таж труна, і в ній мрець, нам же зразу повірять…

— Угу! — Шурка була настроєна зовсім скептично. — Скажуть, що і труну, і мерця ми взяли лиш навмисне…

По спині перебіг холодок. Справді, ну, хто б ото таскався з покійником за двісті верст у такий час? Ніякого сумніву — невдале маскування…

Морозом поза шкірою пройшло вдруге, і Сербин почав думати про своє невдале життя. Вісімнадцять років мати сохла і чахла над працею, дев'ять років він бігав до гімназії — діставав двійки, сидів у карцері, до пізньої ночі ганяв по приватних уроках, щоб заробити зайвих двадцять карбованців, — все, щоб бути студентом, кінчити університет… І от — вчора його ледве не вбито на якійсь демонстрації. Сьогодні його мало не мобілізовано до якоїсь армії. А зараз і взагалі розстріляють — невідомо за що… Сербину не дали навіть побути дитиною. Чотири роки тому, першого серпня — господи, це ж п'ятий вже рік! — почалася війна і досі ніяк не скінчиться!.. Ну, і прекрасно — нехай швидше стріляють! До чортової матері з таким ідіотським життям!..

Крізь млу і мжичку блиснув сліпенький огонь. Два невеличкі чотирикутні віконця виникли нагло, не далі як за десять кроків. Десь зовсім близько форкали копі, багато коней, і гупали копитами, переступаючи.

В благеньких променях від вікон вже можна було трохи роздивитися. Очевидно, це була хата лісника. На дубку під стінкою сиділо кілька скулених постатей, зіпершися на гвинтівки.

— Це я, Дзюба, — сказав все той же голос. — Шпигунів привів. Сотник спить?

— Зайди…

Шмат стіни немов випав — то розчинилися двері, — і темна постать Дзюби — довга шинель, шапка з шликом на потилиці, крива шабля при боці — провалилася в ясний чотирикутник. Знову зробилося темно.

— Що? — запитав Сербин, торкнувшися Шурки: вона тремтіла, він. відчув, що й він тремтить.

— Нічого. Змерзла… Дощ…

Макар тихо, майже нечутно, нервово засміявся. Козаки на дубку під хатою спльовували і муркотіли тихі прокльони. Дощ майже вщух.

Дзюба негайно ж вернувся, і їх повели всіх зразу, разом із труною.

Посеред хати стояв стіл, на столі була розкладена карта, і на ній стояв каганець. Тріпотливо освітлював він старшину в синьому жупані, що схилився над картою через стіл. Чорна каракулева шапка з червоним довгим шликом лежала на лаві поруч. Револьвер старшина тримав у руці, зіпертій на стіл.

— О! — скрикнув Макар і знову тихо засміявся.

Всі спинилися теж, старшина підвів голову, блиснув скельцями пенсне і зразу ж загонисто зареготав.

То дійсно був Репетюк. Він навіть сів на лаву — сміх валив його з ніг.

— Мілорди! Що за чорт! І чому труна? Хто помер?

— Хіба ви петлюрівець? — здивувався Макар. — А я думав…

— Так! — Репетюк урвав сміх і звівся, нахмуривши брови, вилиці в нього злегка зашарілися. — Я сотник військ Директорії, що бореться проти гетьмана. А ви, джентльмени?.. Бунчужний, ви можете йти!

Дзюба зробив кругом і, спантеличено озираючися, вийшов. Тепер, як сторонніх не було, Репетюк скинув з обличчя офіціальний вираз.

— Ну, розказуйте мерщій. І хто в труні? Когось живого виносите? — Він вихопив шаблю з піхов і, підійшовши, застромив лезо під віко. Потім підважив його, із рипом гвіздків віко відкрилося. — Мертва… а чого це, сер, у вас рука на косинці?

Жваво, перебиваючи один одного, хлопці почали розповідати Репетюкові. Про Київ, про мобілізацію, про закриття шкіл, демонстрацію, смерть їси, поранення Макара, втечу, поїзд, Васильків, підозру в шпигунстві. Репетюк реготав. Шурка сиділа осторонь, викручуючи воду з промоклого волосся. Її золоті кучері від вологи зробилися майже чорні і облипали голову, мов напомаджені.

— Познайомте ж мене з Репетюком, — тихо сказала вона Сербину. — Незручно.

Її познайомили. Репетюк клацнув шпорами і поштиво схилився. Шурку Можальську, як і вона його, він знав з першого класу гімназії, але знайомитися їм справді не траплялося: вона була з іншої компанії.

Коли все нарешті було з'ясовано, Репетюк знову прибрав офіціальний тон і надів шапку, розправивши шлик.

— Так от, панове добродійство! — сказав він, і голос його злегка завібрував, немовби він збирався виголосити промову. — «Український національний союз» став на боротьбу проти гетьмана за самостійну неньку Україну. Ми кличемо всіх щирих українців до військ Директорії. Ви можете зараз же вступити до моєї сотні. І ми підемо боротись за націю вільних казаків!

— А як же німці? — поцікавився Макар. — Взагалі, я не розумію…

— З німцями Директорія складе угоду — вони додержуватимуть нейтралітету. В наші внутрішні справи їм нема потреби втручатися. Вони прийшли гнати з України більшовиків! І залишмо політику, мілорди! Ми повинні бути лицарями нашої неньки, і більше нічого. Потім партії між собою розберуться. А зараз ненька Україна гине! — він викрикнув це майже істерично.

— Але ж ми студенти… — непевно почав Сербин, та Репетюк його зразу ж перебив:

— Авжеж! І поки ми не займемо Київ, не проженемо гетьмана, університети не відкриваються!

Він змовк і почав застібати пояс, підчіплюючи кобуру. Всі мовчали також.

— Запам'ятайте ще! — скрикнув знов Репетюк. — Коли кінчимо наш бій, ми побачимо тоді, хто був не з нами, хто не хотів нашої перемоги!.. Бунчужний! — гукнув він.

Бунчужний Дзюба ввійшов. Знадвору до вікон поприлипали обличчя козаків. Знічев'я вони зазирали досередини — що там коїться таке в сотниковій хаті.

— Хай виведуть коня! — наказав Репетюк. — Вже скоро ранок.

— Ловко! — спинив його Тсменко. — Я йду… Всі щирі українці… Бігме!

— І я! — заломив кашкет набакир Туровський… — За неньку Україну!.. Христя! А ти? Коля?

— Слава неньці Україні! — гукнув Репетюк.

— Воювати… так же не хочеться воювати… — тоскно прошепотів Сербин. — А за Україну, що ж, звичайно… проти гетьмана… коли так…

Макар мовчав.

— Молодця! — вдарив Репетюк Сорбина по плечу. — Ми ж з тобою старі футболісти. П'ять років у парі на футбольному полі йшли! Можеш мені повірити. Тебе я призначаю сотенним писарем.

— Кінь під кульбакою! — виструнчився Дзюба.

— Чудово! Бунчужний! Видати зброю і шлики оцим трьом козакам. Вони вступили до нашої сотні.

Не глянувши на Макара, Репетюк пройшов до дверей. З порога він відкозиряв Шурі.

Справді, райок уже надійшов. Тихий, повільний і невиразний. Сиві тумани стелилися низько, поземно.

Шликів не було до чого чіпляти — кашкети ж були студентські, — і тим часом доводилося засувати їх у кишені. Бунчужний видав кожному гвинтівку й кулеметну стрічку а патронами. Хлопці взяли гвинтівки на ремінь і підняли трупу. Вирішили поховати Icy десь тут: і на захід і на схід залізнична колія була ще гетьманська. Макар з Шуркою мали й далі йти пішака.

Вони вийшли надвір. Окіл залягали чорні під паром поля, халупка стояла край дороги. Півкілометра далі починався виселок. Ближче праворуч була ліщина і за нею, очевидно, став чи річка.

— Ідіть до ліщини, — порадив хтось з козаків. — Там з учорашнього бою одна коло одної воронки, і копати не треба. Поставите у воронку, землею присиплете, от і вже.

В ліщині справді були сліди недавнього бою. Багато кущів розламано або викинуто з корінням, там і тут валялися підсумки, порожні стрічки. Неглибокі, тридюймові воронки траплялися тут і там. Вчора Петлюрині «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків[473]. За згірком справді текла річка.

Шурка вибрала воронку край ліщини, у вибалку. Вона була глибша за інші й примітна — над нею височіла розчепірена стара верба. Хлопці спустили труну на землю. Ранок був мрячний, пронизливий, з голови до ніг прохоплював дрож. Після безсонної ночі ломило голову. Шурка стояла, тісно запнувшися в своє пальто, — тільки два пасомки кучерів стріпувались з-під шляпки. Всі похапали лопати — тягло зогрітися і розім'яти застиглі кістки.

Дно воронки трохи розчистили, на дно встановили навскоси труну.

— Ну, Ico, спи, — сказала Шурка, — прощай!

Вона нахилилася, взяла жменю глини й кинула на труну. Тоді кожний також взяв грудку і кинув. Поривом вітру принесло дощ, і він заторохтів по труні.

— Треба б той… — зніяковів Сербин, — сказати щось чи заспівати, як це буває, я не знаю…

Всі подумали якийсь час. Говорити не було що. Шурка взяла лопату й копнула землі. Тоді Туровський зсунув кашкет на потилицю:

Всім стало незручно, але стиха всі підтягли теж — понуро, журно, немов і ховали вони саме ці слова, саме цю мелодію старої студентської пісні:

Шурка заплакала. Великі швидкі сльози потекли по мокрих щоках.

— Рано ти, Ico, померла… Прекрасна дівчина, тобі б жити й жити. Ці сволочі забили тебе. Нехай, нехай! їм це не минеться! — Шурка посварилася кулаком кудись назад. Потім вона підхопила спів на весь голос:

За п'ятнадцять хвилин на місці воронки виріс невеличкий горбок.

— Запам'ятати б, де… — тоскно сказала Шурка. — А що, як вербу цю зрубають?

— Все одно, — гірко сказав Макар, — завтра цього місця не знайти. Осінь, дощ… — Він махнув рукою.

— Пішли.

Край ліщини стали прощатися.

— Ну, козаки! — криво посміхнулася Шурка, і Сербин, Туровський та Теменко почервоніли всі враз. — Прощавайте, козаки. Була б хустка, подарувала б котромусь. Як у пісні тій… Неодмінно хустки треба…

Макар мовчки потис руку всім трьом. Потім вони з Шуркою перестрибнули через воронку і пішли.

— Зайди ж до мами! — гукнув Сербин. — Скажи, що я скоро. От тільки Київ візьмемо. Чуєш?

— Добре.

Макар з Шуркою зійшли з пагорба і пішли вздовж річки. Туман здіймався вгору — була, мабуть, вже восьма година. Шурка ховала підборіддя в піднятий комір. Макар тер здоровою рукою неголені щоки. Йшли похмурі й мовчазні. Так пройшли не менше версти.

— Дураки, — зітхнув нарешті Макар, — не розумію…

— Я теж чогось не розумію, — Озвалася Шурка. — З одного боку, вони проти гетьмана, але з другого… — я чогось не розумію!

— Розуміти, взагалі, нічого! обурився Макар. — Націоналістичний бунт! Як ви не розумієте! Націоналістична інтелігенція на чолі селянської власницької стихії. Все зрозуміло, і це агломерат, ні, конгломерат…

— Що таке агломерат і конгломерат?

Макар гнівно поглянув на Шурку.

— Ви ж скінчили гімназію, Можальська!

— Макар! — розітнулося раптом десь здалека ззаду. — Шура!

Вони спинились.

— Сербин? Чи хто?

То був Сербин. Він біг з пагорба, розмахуючи руками.

— Щось трапилося. Чи нам вертатись назад?

— Почекайте! — гукнув Сербин.

Він підбіг задиханий, притримуючи серце, довга піхотинська гвинтівка, взята на ремінь через плече, нещадно колотила його по клубах і попереку. Кілька секунд він не міг мовити й слова.

— Що таке?

Сербин гучно зітхнув і почав стягати гвинтівку через голову.

— Я піду з вами… — благально прошепотів він, немов чекав на рішучу відмову.

— А гвинтівка?

Сербин розмахнувся і пошпурив її геть униз, у річку. Гвинтівка шумно вдарила по воді і несподівано тихо й швидко зникла. Якусь мить ще розбігалися брижі туди та сюди. Потім їх знесла вода, і річка знову пливла собі далі, тиха й байдужа.

— Що це за річка? — запитав Макар. — Як вона зветься?

— Хто її зна… — Сербин розв'язав стрічку з патронами і кинув туди ж, у річку. Стрічка потопала повільно, не зразу, немов неохоче. Її вже встигло знести, а кіпці шворки все ще виднілися.

— Мені так страшно зробилося, коли ви пішли, — виправдуючись, криво посміхнувся Сербин, — так страшно, немов я сам у цілому світі… І потім — це ж Репетюк! Антисеміт, сволоч, каратель… Не може бути, щоб він за Україну! Або це якась інша Україна… я не знаю — така страшна…

Голос його затремтів.

Вони відвернулися від річки і закрокували берегом до ліска, що здіймався ліворуч, зразу за ліщиною.

Туман уже розсіявся і дощ перестав. Над річкою були піски, а далі земля лежала чорна, глейка і масна. В ліску на тім боці закувала зозуля.

— Осіння зозуля! Раз, два, три, чотири, п'ять… двадцять три, — порахувала Шурка. — Го-го! Ще жити й жити!

І вона неголосно замуркотіла собі під ніс веселу пісеньку.

НЕМ ІМПЕРІЯ![474]

Почалося це несподівано — вранці перед полуднем.

Капрал-кірасир вискочив з приміщення телеграфу — він був без пояса і без кепі. В руках він тримав депеші й апаратні стрічки. Він був розгублений і схвильований. Саме цієї хвилини з-за рогу Привокзальної вулиці вимарширував взвод кірасирів з молодим фендриком на чолі. Взвод ішов зміняти караули. Капрал вибіг на середину вулиці, на брук, і здійняв руки назустріч взводові. Вітер тріпав депешами, стрічки маяли й тріпотіли.

— Гальт! — закричав він. — Гальт!

Кірасири спинилися. Фендрик з лайкою замахнувся на здурілого капрала стеком. Та капрал відштовхнув фендрика і, знову здіймаючи руки, закричав до солдатів:

— Кірасири! Браття! Нем імператор! Нем імперія!.. Фендрик в цей час приловчився і оперіщив капрала стеком по спині.

Тоді капрал оскаженів. Він вихопив у фендрика стек і кинувся на нього. Взвод розсипав ряди і з вигуками обступив капрала з офіцером. Затуляючи руками від ударів голову, фендрик зігнувся, далі став на коліна, потім сів і, нарешті, зовсім упав. Капрал пошпурив геть потрощені рештки стека і миттю поздирав з фендрикового коміра усі лички з зірками та іншими офіцерськими відзнаками.

— Смерть йому! Смерть! — гукали кірасири довкола. — Революціон!

Капралові новини були одна одної значніші.

Армії Антанти[475] прорвали болгарський фронт. Болгарія попросила сепаратного миру. Для Австро-Угорщини тепер був відкритий шлях на південь. Але австрійська армія теж кинула зброю і пішла додому. Бо й самої Австро-Угорщини вже не було. Польські землі відокремилися. Серби й хорвати проголосили південно-слов'янську федерацію. Галичани заявили про єднання з великою Україною. Угорщина відокремилася як незалежна держава. Чехи повстали за самостійну республіку. Від величезного сполученого королівства залишилися самі коронні провінції, які й утворили тепер Австрію. Імперія розпалася, монархія агонізувала, останній Габсбург — Карл — вже два дні як заявив про зречення від престолу[476].

— Мадяри! — кричав капрал. — Батьки! Діти! Жони! Батьківщина кличе пас! Пощо воювати чужі землі? Нем імперія! Гура свобода!

— Революціон! Революціон! — загукали кірасири, потрясаючи гвинтівками. — Нем імперія! Нідер міт'м кріге![477] Мир. Я хочу миру!..

Це вже не був взвод, і це вже не були солдати австрійської армії, це були — угри, чехи, словаки, українці, хорвати, німці, поляки, євреї, цигани, це були сини, батьки, брати, чоловіки — з гвинтівками в руках.

Вони враз заспівали щонайменше двадцять пісень зразу: кожний тяг своєї — угр угорської, поляк польської, чех чеської. Мов п'яні, вони рушили вулицею вниз на чолі з капралом, що йшов без пояса і без кепі. Капрал крокував задом, здійнявши руки, віючи телеграфними стрічками по вітру. Він диригував усіма двадцятьма піснями враз. Хтось пальнув з гвинтівки в ліхтар. Тоді пальнули всі п'ятдесят. З оглушними співами, з безладною стріляниною вгору, мов навіжені, вони майже бігли, самі не знаючи куди і пощо.

Побитий, з розірваним коміром, фендрик стояв сторопілий на тротуарі, хтось з перехожих тицяв йому до рук його закаляне кепі, але він не бачив, не чув нічого, нічого не розумів. Очима, повними жаху, він дивився вздовж вулиці — вслід своєму, колишньому своєму, взводові…

Розкішний лаковий фаетон — то було ландо самого полковника фон Таймо — промчав вихором знизу Графської на Центральну вулицю. Біля дантиста Кирчика фурман згарячу осадив скакунів. Дама в манто й розкішному боа срібного песця стрибнула з ландо і побігла в браму через двір до старого облізлого флігеля. Вона моторно збігла ламаними східцями на другий поверх. Не постукавши, вона шарпнула двері, оббиті клапіттям чорної церати. Просто з порога вона гукнула в сутінок кімнатки:

— Швидше, хто тут є?!

Назустріч оклику, назустріч несподіваній гості з зім'ятого ліжка підвівся скуйовджений Піркес. Він лежав роздягнутий під ковдрою і був блідий.

— Аглая Вікентіївна? — витріщився він ошелешений.

— Швидше, вставайте, ах, чорт!

— Ви ж…

— Це навмисне! Швидше! — двома фразами вона з'ясувала все. — В австрійській армії зараз буде повстання. Більшовики спробують захопити владу.

— Аглая Вікентіївна, я не знав, що ви…

— І прекрасно! Зате я про вас знаю все. Швидше! Член комітету, який керує партизанами, якраз у партизанів. Але я знаю, що вам відомий ліс, де Зілов з партизанами. Їх негайно треба повідомити. Нехай ідуть просто до міста.

Тільки тут Аглая побачила, що Піркес аж прозорий, що він, очевидно, нездужає.

— Що з вами таке?

— Дурниці!.. — Піркес напнув на себе ковдру і сів на ліжку. — Невеличка кровотеча з легенів, розумієте, тебеце. Явку партизанів знає тільки Одуванчик…

— Знаю, така патлата дівчина. Зразу ж хай біжить!

— Я її негайно знайду. Але ж одверніться, я вас дуже прошу…

Аглая схопилася, одвернулась. Піркес скинув ковдру і звівся, але голова закрутилася, він захитався і, перекидаючи стілець, поточився на підлогу. Аглая підхопила його і посадовила.

— Ну, покріпіться, милий, покріпіться… Ах, чорт! Де у вас вода? Ні, ви нікуди не здатні! Яка адреса дівчини?

— Ні! — нарешті звівся Піркес. — Ні, вам вона не повірить. Я йду.

Аглая його підтримувала під руку і подавала частини туалету.

— Ви сядете в ландо… я довезу вас до Одуванчика… а тоді сама в комітет. Наші комітетчики вже розійшлися по селах і піднімають селян. Робітники готові. Якби ж дати зброю хоч сотні чи двом робітників! У повіті австрійців дивізія — якраз десять тисяч. Але офіцерів не більше п'ятисот, — оце й буде реальна ворожа сила. Ви, Піркес, зразу ж повернетесь сюди. Раз ви нездужаєте, ви будете зв'язковим.

Піркес був готовий. Підтримуваний Аглаєю, похитуючись, він вийшов до ландо.

Вулицею котила безкрая юрба австрійців — ще півгодини тому солдатів австро-угорської армії. Австрійці бігли по тротуарах і вулицею вниз. Вони гукали і зрідка пострілювали.

— Керкер![478] — гукали одні. — Командо![479] — гукали інші.

Одні бігли до ставки командування — роззброювати, арештовувати, нищити. Інші кликали до тюрми — випускати на волю арештантів.

— Прекрасно! — зраділа Аглая. — Половина звільнених з тюрми охоче візьметься до зброї! Жени! — штовхнула вона фурмана. — Щодуху жени! Вони можуть помітити, що ландо полковника Таймо, і нам тоді прийдеться пропадати!

Полохаючи юрбу, від станції скакав кінний кірасир. Груди його були розхристані, кепі набакир. Він розмахував оголеним палашем. Дзвінким, сильним баритоном він одчайдушно співав:

За чверть години Одуванчик плигнула на тормозну площадку поїзда, що рушав зі станції повз першу кілометрову будку на волочисько-могилівській колії. За чверть години вона мала бути на Подільському Посту, а звідти, якщо Варка дістане коней в Коростовцях[481], — кіньми, а ні — то просто бігцем ті п'ять кілометрів до Зілова в ліс.

Офіцерів, котрі знайшлися в ставці, солдати виволокли на вулицю з криком і посвистом. То були штабні ад'ютанти та інтендантські урядовці. З них здирали офіцерські відзнаки і відбирали револьвери й кортики разом з поясами. Потім всіх вишикували по восьмеро в ряд, взяли в каре і, закидаючи грязюкою, повели до тюрми.

Одначе тюрми вже не було. Її щойно розбив інший натовп. В'язні — залізничні робітники, селяни околишніх сіл, демобілізовані фронтовики, а з ними й злодії, та спекулянти — висипали на вулицю. Натовп приймав їх в обійми — підкидав угору, дарував їм тютюн, яблука, мадярські цигарки. Охоронники тюремної команди вже тягли хмиз, солому та потрощені дошки — палити тюрму.

Тоді штабних офіцерів роздягли голими і, захлинаючися реготом, пустили на чотири вітри. Офіцерську одежу розподілили між в'язнями, випущеними з тюрми. Тюрма тим часом вже палала.

Галька Кривунова теж вийшла з тюрми разом з усіма. Вона просиділа понад два тижні. Вона відбігла осторонь від юрби і роздивлялася. Вона нічого не розуміла. З тюрми звільняли самі австрійці — ті ж таки, що й засадили її туди. Окупанти. Вони били офіцерів і трощили тюрму. Очевидно, і в них революція. Значить, революція вже знову скрізь? Значить, у місті більшовики? Галька кинулася на базар. В місті вона знала тільки базар — сюди раз на тиждень вона приносила крашанки, сир чи масло. Базарна вулиця гуркотіла залізними шторами — крамарі рятували свої крамниці. Галька підбігла до рундука знайомої перекупки саме тоді, як та ладналася тікати додому, підібравши свої кошики.

— Тітонько! — загукала Галька. — А де ж більшовицький ревком? Чи ви не знаєте? Тамечки, мабуть, і мій Івась!..

— Більшовики! — зарепетувала торговка. — Переворот! Гвалт! Калавур! — Вона покинула свої кошики і, накрившися спідницями, щодуху побігла геть.

З усіх будинків вибігали кірасири — це ті, котрі стояли по місту постоєм, — з клуночками й сундучками. Вони були навіть без гвинтівок — на чорта вже та гвинтівка, коли мир, коли свобода, коли кінець війні! Вони бігли мерщій на вокзал — захопити місце в першому ж поїзді. До Австрії, за кордон, додому!..

Натовпи австрійців все йшли та йшли, — вся дивізія, тисячі солдатів висипали раптом на тісні вулички маленького містечка. З казарм підходили ще слабосильні команди, обозники, санітари, етапні компанії. Всі прямували до центру. Всі спішили до ставки. Але ставка була порожня — з вибитими вікнами та зірваними з петель дверима. Тоді натовп посунув на Графську вулицю — до особняків старших офіцерів, до квартири полковника Таймо. Але фон Таймо вже не було дома: він уже зник. З кількома ад'ютантами він сидів у вибалку за містом — на полях зрошення. Тоді натовп побіг до станції, на вокзал: там же був прямий дріт у всі кінці — до Києва, до Одеси, до Будапешта і Відня. Нем Відень! Нем імперія!

Вокзал уже був забитий людьми. Вони мусили розпитатися, довідатися, дізнатися. Бунт? Повстання? Революція? Яка революція? Чия влада тепер у місті? І що трапилося в Німеччині? Австро-Угорщини нема? А Німеччина є? Значить, Антанта перемогла весь світ? А коли ж прибудуть французи й англійці?

Скрізь — по залах, у тунелях, по переходах — вирували мітинги. Угорські, чеські, українські, німецькі, польські, ще якісь. Двунадесять язиків намагалися перекричати одне одного. В третьому класі залізничники браталися з солдатами колишньої окупаційної армії. Люди обіймали одне одного, ляскали по плечах, сміялися, кожний волів обмінятися чим-будь на пам'ять. Цигарниці, махоркові капшучки, каблучки з шрапнельних головок, мундштуки, ножички, олівці, портмоне, блокноти, кокарди передавалися з рук в руки. При тому гукали «ура!». В кутку продавали зайву білизну, ковдри, шинелі, патрони, гвинтівки. На чорта вже ті гвинтівки, коли був уже мир! ІІідср міт'м кріге! Фіналь!

Макар заміняв уже блокнот на пачку мадярок-цигарок, пачку цигарок на кортик з темляком, кортик на запалку, запалку на шматок мила, мило знову на блокнот. Його цілували, і він цілував теж. Його веснянкувате обличчя було бліде. Безперечно ж, була революція. От тільки невідомо, де і яка. Взагалі революція! Очевидно, в самій Німеччині. Тоді — це вже всесвітня революція. Завтра десь у Берліні, а може, й Парижі, утвориться всевітній ревком. І буде всесвітній комунізм! Макар протисся и кінець зали третього класу. Двадцять разів йому вже вдарили по раненій руці, і десять разів він мало не зомлів від раптового сильного болю. Нарешті він видерся на буфетний прилавок і замахав здоровою рукою.

— Товариші! Камраде! Геносе!

Ніколи в житті Макар не говорив промов. Лице його було бліде, ластовиння різко проступало на вилицях. Якийсь кірасир насунув Макарові на маківку своє кепі, а собі заломив на потилицю Макарів студентський кашкет.

— Геносе! Камрад! Додому! — Макар закричав, скільки міг добути сил з легенів і горла. — Нах гаузе! Домой! Ше суа! Домів! Домум!.. — То й була уся його промова. — Додому! — Він вигукував усіма мовами, які знав і яких не знав. Російською, українською, німецькою, угорською, чеською, польською і французькою, дарма що жодного француза і близько не було. Він гукав, на всякий випадок, і по-латинському. В вавілонському натовпі австрійської армії могли бути живі люди, яким зрозуміла була тільки ця мертва мова латинців.

Австрійці вже сунули до поїздів. З кур'єра на Львів — Чоп[482] — Будапешт — Відень вже викинули всіх пасажирів. Кірасири, обозні, етапні заповнили тісно кожний куток. Кому не було місця, той ліз на дах, сідав на буфери. В конторі начальника станції точилася бійка — якому полку, якому батальйонові попереду інших подавати ешелон.

Поштовий вагон, одначе, притяг загальну увагу. Урядовців вигнали на перон. Кірасири хапали великі шкіряні мішки і тут же пороли їх палашами й багнетами. Але в поштових мішках були тільки листи, а зовсім не гроші. Тоді кинулися до ладних диктових скринечок та акуратних білих торбинок — посилок. Їх розхоплювали і мерщій тікали геть. Якийсь сержант стояв серед натовпу і ідіотськи посміхався: посилка, яку він ухопив, була його власна — тільки вчора вранці він відправив її до Падебр своїй жінці: трохи сала, трохи цукру і трохи української ковбаси. Внизу ліворуч він написав свою поворотну адресу…

Парчевський вивів свою сотню на територію залізниці і розставив караул біля харчових баз, зерносховищ, товарних ешелонів. З десятком козаків він попрямував до казарм десятого полку — до щогл іскрового телеграфу. Австрійські зв'язківці-офіцери заперлися в павільйоні і не погоджувалися нікого пускати. Вони викликали Тернопіль, Львів, Чернівці, Будапешт, Відень, Берлін. Парчевський поклав козаків у цеп і відкрив огонь. Австрійці викинули білий прапор. З браунінгом у руці Парчевський звелів маніпулянтові сідати до апарата. Він наказав знайти негайно в ефірі Москву. Тільки в Москві, очевидно, можна було довідатися, що ж скоїлося в світі…

По шосе від Ружави, Браїлова, Северинівки, шляхами від, Станіславчика, Сербинівців, Жуківців, дорогами з Межирова, Тартака і Потоків[483] — з усіх боків, звідусіль сюди, до станції, нескінченними валками торохкотіли вже десятки і сотні селянських возів.

Австріяки грабують станцію!

Першими почали громити ешелони, що скупчилися на товарній. То були маршрути в адресу Берліна. Групи кірасирів з сокирами й ломами оточили їх. Один з козаків Парчевського спробував був дати попередливий постріл угору. Його схопили й розірвали на шматки. Сокирами, ломами чи просто прикладами рушниць колодки з вагонів збивали, і двері розсувалися на всю широчінь. У вагонах були мішки з цукром і зерном. Козаки Парчевського одійшли осторонь — важити життям за награбоване німцями їм не було охоти. Австрійці хапали мішки і тягли їх геть. Біля переїзду вже збилися селянські підводи. Самі підходити до ешелонів селяни не наважувалися. Мішок цукру відразу коштував сотню крон, за десять хвилин — п'ятдесят, за чверть години — двадцять. Через півгодини доводилось просити, щоб взяли за п'ять. Мішок зерна вже коштував крону — тільки за принос. Козаки Парчевського стояли осторонь і тяжко катувалися — кревне добро пливло повз їх руки. Стерпіти вони не могли. Вони кинулися грабувати й собі… В цей час волочиською колією ввійшли до міста і викликані Аглаєю Вікентіївною партизани.

Попереду отамани — старі фронтовики Степан Юринчук і Костя. Пояси їхні були обвішані разками російських і австрійських бомб. Далі виступав Микифор Маложон з великим із німецької гвинтівки обрізом. Потім ішли Потапчук, Іванко, Ганс Бруне, Ян, Абрагам Цріні і ще п'ятеро фронтовиків. Вони були з гвинтівками і кулеметними стрічками навхрест. За ними вистрибом бігла Одуванчик — її жовті патли стирчали їжаком. Позаду всіх ішов Зілов з телеграфістом Полупиком.

Телеграфіст Полупик пристав до партизанів щойно сьогодні вночі. Йому пощастило втекти з концтабору з-під Добшау. Два місяці він рубав там бір і точив смолу. Робили по шістнадцять годин на добу, а їли двічі на день — раз каву з сухарем і раз пісну зупу. Половина засланців, страйкарів-залізничників, лягли тифом, багатьох уже треба було не рахувати в живих. Але від Шумейка та Козубенка Полуник міг переказати вітання. З Козубснком він жив у одному ба-раці, і в бору не раз вони робили в парі. Козубеико був живий, здоровий і веселий, тільки що змучений і голодний. Вони навіть тікали разом. Але Козубсикові не пощастило — його перейняли. За першу втечу йому тепер, значить, всипали двадцять п'ять. Коли тікатиме вдруге — повісять. Так повісили вже двох одеських слюсарів, одного бірзульського кондуктора і ще якогось не з залізничників. Шумейко перебував на іншій дільниці: він робив на торуванні шляху. Але інколи їм щастило перегукнутися здаля. Робота була важка, життя було гірке, але найгірше допікали воші — Полуник виймав їх жменею з паху, з-під пахов. Сьогодні вранці його одежу в лісі урочисто спалили. Тепер Полуник був у селянському сіряку й пшеничному брилі. Він не голився з дня арешту страйккому, і тепер його юнацьке, дев'ятнадцятилітнє лице облямовувала ріденька й м'якенька перша борідка.

Партизани простували волочиською лінією. Біля першої кілометрової будки трапився інцидент. З дверей будки вискочила жінка і з лементом кинулася до партизанів. Костя вже вихопив маузера. Всі спинилися. Тільки Одуванчик зірвалася з місця і замірялася кинутись геть. Та було пізно — жінка впіймала її за спідницю і зразу ж вхопила за патли.

— Ах ти ж, паскуда! Пропаду на тебе нема! То була мати Одуванчика.

— Гражданка! — сказав Костя замирливо. — Поймите, ваша дочь — это дитятко революции. Оставьте, вы делаете ей больно… Ведь она молчит только потому, что стесняется нас… Оставьте, или я застрелю вас из маузера!

— Тільки спробуй! Я тобі стрельну! — і, осипаючи сердешного Одуванчика ударами, з гвалтом і вереском сувора мати потягла її додому, у будку. Одуванчик стисла зуби і не зойкнула й разу. Зате коли двері будки зачинилися за ними і назустріч, здіймаючи пасок, звівся ще й батько, Одуванчик так зарепетувала, що батькові руки мимоволі залишили пасок.

Костя поклав маузер в кобуру, зітхнув, і партизани рушили далі.

Назустріч кірасири бігли юрбами і поодинці. Бігли притьмом, щодуху, наввипередки. До людей з разками бомб, кулеметними стрічками навхрест та гвинтівками нікому не було жодного діла. В казармах дев'ятого полку — це ж відомо кожному кірасирові — була база кантин, тобто база, з якої постачалися спиртові напої офіцерській ресторації цілого корпусу.

Кантину негайно знайшли. Вона містилася в одній з казарм на військовому плацу проти церкви. Охорона вже встигла збити замки. Величезну залу казарми обернуто було на винний льох. Вподовж обох довших стін на козлах лежали великі барила, їх було щонайменше десятків зо три. На днищах білою фарбою значилося: «Ром», «Слив'янка», «Коньяк».

Якийсь здоровенний гевал вже вихопив револьвера і стрельнув у днище першої ж бочки. Тонкий струмінь бризнув з дірки. Кірасир сів долі і зловив струмінь у рот. Фонтан рому бив просто в горло. Швидко й жадібно ковтав кірасир. За кілька секунд він звівся. Очі йому налилися кров'ю, він заточувався, він змахнув руками і дико заверещав, танцюючи й плутаючи ногами. Він був п'яний вкрай.

Тоді всі, в кого були револьвери, кинулися до барил. Стрілянина потрясла казарму. Кожна бочка вибухала десятьма струменями, мов водограй. До них кинулися з манерками, баклагами, казанками. Інші підставляли до струменів роти. П'яних відштовхували, і вони падали тут же, засинаючи під барилами. Під цівкою був уже новий рот…

На вокзалі зненацька з'явилася група, подібна до військової частини. В ній були галичани з левами на мазепинках, кілька вартових, ще менше цивільних. Всього чоловіка з п'ятдесят. Групу вели конторник колійної служби Головатько і курсистка-медичка Антоніна Полубатченко. Есери пройшли на вокзал і з вигуками «руки вгору!» вдерлися до телеграфу. Телеграфісти покидали ключі і звели руки догори. Антоніна Полубатченко мружилася до кожного — вона була без пенсне. Але повстання телеграфістів не обходило — їх справа була залізниця: приймати й відправляти службові депеші. Головатько покрутився в телеграфній, не знаючи, що робити. Потім він гукнув своїх і рушив до міста, до будинку міської управи. Не дійшовши кварталу, есери розсипалися цепом і з вигуками «слава!» кинулися в багнети, Антоніна Полубатченко, спотикаючись, бігла позаду. Але наступові ніхто не виявив ніякого опору. За пізнім часом управа була вже порожня. Навіть кривий сторож Никодим побіг грабувати кантину. Ключі від управи винесла Никодимова семилітня онука Марийка.

— Тільки ж глядіть мені! — сказала Маринка сердито, точнісінько, як казан завжди Никодим. — Щоб не натоптали мені ото на паркеті. Спокою посетителями нема…

Тоді Головатько проголосив себе головою місцевого самоврядування. Антоніна Полубатченко наділа пенсне і написала відозву до населения. І гінці мерщій понесли її до друкарні. Одначе друкарня була замкнена: друкарі побігли на вокзал розпитатися, що діється, що таке трапилося на світі… Стах і Золотар разом з робітниками із вагонних майстерень тим часом вийшли на Київський тракт. Взявшися попід руки тісно, робітники стали впоперек через шосе. Вони загородили шлях, вони спиняли селянські вози, закликаючи не грабувати, а роззброювати кірасирів, братися за гвинтівки, формувати загони і повставати проти гетьмана. Та назустріч порожнім возам важко сунули валки вже повних возів — з цукром, зерном, майном. Обминаючи заставу, вози звертали на ріллю.

— Нехай відберем, що німець узяв! — стьобали коней дядьки. — Грабуй награбоване! — линуло далі невпинно по шосе.

— Робочі! — розсердився старий стрілочник Пономаренко. — Та до кого ж ото ми говоримо? Таж воно кожне возом їде, двома кіньми скаче! Таж це глитайня! Робочому чоловіку такий мужик до пари, котрий пішака по зарібках ходе!

Робітничі застави розійшлися.

В цей час рою кірасирів з червоними стрічками на кепі пощастило перейняти коменданта гарнізону, полковника фон Таймо, коли він з ад'ютантами пробирався з полів зрошення до сусідньої станції. Їх поставили під мурами церкви і під бойовий клекіт батальйонної сурми — урочисто розстріляли.

Юринчук з партизанами перейшли територію залізниці і ввійшли в місто.

Але на розі Графської Степан і Костя відплигнули назад, хапаючись за бомби.

— В канаву! В канаву! — скомандував Костя. — Ложись!

Це було саме вчасно.

З рогу, від фотографії Лернера, де був хід до «Вишневого саду», загриміли пачками постріли. Кулі вдарили в брук, в стіни будинків, задзижчали над головами. З «Вишневого саду» перебігали скулені постаті. З льоху кафе безробітних офіцерів викочували кулемети, з горища скидали гвинтівки, цини з патронами виймали з буфетних шаф. Над вивіскою «Кафе» звисав біло-синьо-червоний прапор.

Степан гукнув «рамка двісті!», і партизани відповіли дружним залпом…

Піркес задихався від люті й образи. Ім'ям комітету Аглая звеліла йому бути тут для зв'язку. І от вже скільки часу так ніхто за зв'язком і не приходив.

Та тої хвилини, коли Шая, хитаючись, звівся і вирішив залишити свій пост, двері розчинилися і, задиханий, ледве тримаючись на ногах, ввалився Макар. Знесилений, він впав на канапу.

— Розумієш, — ледве прошепотів він, — коли в гімназії щось траплялося значне, ми завжди бігли до тебе, Шая. Скажи, що треба зараз робити? Починається всесвітня революція! Розумієш?

— Да! — сказав Піркес. — Я тобі даю півгодини. Де хочеш, ти повинен розшукати Аглаю Вікентіївну. Вона, очевидно, в вагонних майстернях з більшовицьким комітетом гуртує робітників. Ти принесеш мені від неї вказівки.

Це ж три кілометри звідси! — змолився Макар. — За півгодини?

— Ти ж форвард! — обурився Піркес. Макар зірвався і зник.

Групи озброєних кірасирів проходили передмістями Пеньки, Угольник, Кавказ — з краю в край. Від часів страйку вони добре знали, де живуть машиністи, помічники, кочегари. Вони хапали їх і вели до депо. Вони примушували розпалювати паровози і виводити під ешелони. Їм треба було негайно їхати додому.

Ешелон за ешелоном рушали від закордонного павільйону, з військової рампи, з товарної станції. Під блокпостом поїзди ставали в чергу. Кірасири лізли до машиністської будки і нетерпляче сіпали гудок. Паровози ревли без угаву. Швидше, швидше проїзди — давай путь проїхати іншим! Додому, на батьківщину! З війною покінчено! Настав мир!

Кантина в дев'ятому полку була немов на місці катастрофи у повінь. Прострілені в бочках дірки ніхто не затуляв. Питво вільно й густо точилося додолу. Високий поріг відділяв залу від сіней, і страшна суміш рому, слив'янки та коньяку дурманним озером пінилася врівень з порогом. Тут і там у ній плавали трупи. Поснулих п'яниць ніхто не займав, і, впавши, вони потопали. Новоприбулі розбризкували чобітьми страшне питво. Інші брали відрами просто з підлоги.

Селяни тим часом уже насмілилися. Австрійці вже не були армією. Вони були точнісінько такі, як і свої солдати рік тому, коли покинули фронт і рушили по домах. На них можна було вже гримати й матюкати. Селяни заїздили возами просто на військовий плац. Сокирами вони рубали двері бараків. Через віконця під дахами просто на вози вони викидали паки білизни, в'язанки черевиків, оберемки тужурок і штанів.

Тут натрапив на Нальчицького Кашин.

— Ой, понт! — зрадів Бронька. — Лафа.

Вони опинилися в бараку з причандаллям батальйону зв'язку. Бронька вже начепив на себе десяток телефонних апаратів. У мішок він набирав якісь ножики, інструменти, кишенькові електричні ліхтарики. Кашин від нього не відставав. Броньчин мішок був повний — більше він уже не міг захопити. Він кидав ящики додолу і трощив їх ударами чобіт.

— Гіп-гіп-ура! — репетував він, виконуючи дикий танець на польових сумках, телефонних апаратах, друкарських машинках. Електричні ліхтарики, батарейки, якісь баночки хрумтіли в нього під ногами. В ящики, повні електричних лампочок, він просто плигав з розгону.

Півста озброєних робітників, керовані більшовицьким комітетом, тим часом вирушили з вагонних майстерень. Вони розкинулися цепом і йшли проти вокзалу. Зустрічні кірасири кидали зброю і в паніці тікали геть. Дітворі, що бігла ззаду за цепом, Аглая наказувала підбирати покинуту зброю і зносити всю докупи в депо. Комітет вирішив зайняти вокзал, роззброїти кірасирів і оголосити в місті владу ревкому.

В цей час, одбивши й розсіявши офіцерів, партизани Юринчука спинилися на розі проти кондитерської Банке, звідки видно було вздовж і впоперек місто в чотири кінці, їх зразу ж оточили кірасири, розпитуючи, хто вони за люди і що збираються громити.

Зілов став на придорожній стовпчик, спираючись на плече Юринчука.

— Товариші! — заговорив він. — Проти власної волі вас прислано сюди неволити й грабувати нас, таких же селян і робітників, як і ви! — він говорив по-українському і по-російському, Ганс Бруне перекладав по-німецькому. Абрагам Цріні — по-угорському. — Товариші! Настав вам час відшкодувати свій невільний злочин. Беріть знову зброю до рук, шикуйтесь в батальйони — допоможіть нам скинути владу гетьмана! Пролетарі всіх країн, єднайтеся проти світового імперіалізму!

— Нам же додому треба!.. — тоскно попросився хтось із юрби.

— Німці! — гукнув хтось. — Вони ж над нами зверху! А вони за вашого гетьмана…

— Німці… німці… — загув натовп. — Проти німця он яку силу треба мати! Німці!..

Робітники тим часом проминули вже депо і почали загинати фланги перед вокзалом. Волочиською колією, просто по шпалах межи рейок, гнав верхівець, припавши до луки.

— Стій! Стій! — перепинили йому шлях робітники. Верхівець осадив коня проти багнетів Стаха і Золотаря.

— Парчевський? — впізнала його Аглая. — Пане поручику?

— Робітники! — закричав Парчевський. — З Житомира, Бердичева і Козятина вирушили ешелони німецьких драгунів сюди, на приборкання австрійського бунту. Полк німецьких драгунів! За годину вони вже будуть тут. З моєї сотні я можу зібрати чоловіка з тридцять. Накажете виступити проти ешелонів в лоб чи зайняти оборонні позиції на підступах до міста?..

Натовп кірасирів довкола Зілова танув на очах. Вони розходилися на чотири боки. Вони не збиралися більше воювати. Куди там! Чотири роки! Навоювалися вже! Геть війну! Хай живе мир! Мерщій додому!

Вікно на другому поверсі над головою в Зілова розчинилося. Звідти висунувся соборний регент Хочбихто. Лице його було стривожене. В руках він тримав олівець — вони докінчували пульку в дантиста Кирчика. Побачивши знайоме обличчя, Хочбихто надзвичайно зрадів:

— Зілов! Добродію Зілов! — зарокотав він. — Що це таке в місті? Здається, якийсь переворот?

— Неизвестно! — сердито загукав Костя. — И приказываю закрыть окна! А то буду стрелять!

— Стихія! — махнув Зілов рукою. — Доведеться самим… Комітет стояв під ліхтарем біля залізничної аудиторії.

Треба було вирішати. Інші повідомлення були такі: австрійці повстали скрізь — від Одеси до прикордоння. Але це був звичайний бунт, масове дезертирство з грабунком, звичайний стихійний розклад деморалізованої армії. Завтра австрійці втечуть додому всі. Тим часом з Вінниці вже вирушив гетьманський офіцерський батальйон. За півгодини прибуде і полк німецьких драгунів.

Комітет вирішив, захопивши зброю, захопивши якомога більше зброї, розійтися мерщій по домах.

Голова комітету, механік Тихонов, махнув рукою:

— До швидкого побачення, товариші. Все одно гетьману тепер вже кликати півчу! Не завтра, так післязавтра і німцям кінець! Гвинтівки ховайте пильно. По дві гвинтівки, по три щоб кожний сховав. А вам спасибі, товаришу поручику! Машиніст Парчевський папаша вам буде? Хороший чоловік. Ну, розходься, нема чого вистоювати! Мітинг кінчено, концерту не буде!..

Неохоче люди посунули в різні боки.

Аглая повісила свою гвинтівку Тихонову на плече і почала обтріпувати й розправляти заляпане, зім'яте манто. Вона струсила боа, подула на нього проти волосу і акуратно поклала на плечі.

— Піду стрічати герн офіцірн, — криво всміхнулася вона. — Ех! Пропала моя карта австрійських дислокацій! Ціле ж літо… скільки лиха… ет!

Операція зірвалась, отже, операцію треба готувати знову. Аглаї Вікентіївні це було не впервину. Більшовичкою вона стала ще на студентській лаві, потім — арешт, заслання, втеча і довгі роки життя професіонала-революціонера, більшовицького підпільника-бойовика. З установленням гетьманщини на Україні — відрядження на підпільну роботу на залізниці півдня.

Вона кивнула Парчевському і мерщій задріботіла каблучками по перону вокзалу. Мжичка полискувала на волосинках її розкішного боа.

— В батька буваєте? — запитав Тихонов. — Так я зайду… — Потиснувши руку Парчевському, він також зник.

Парчевський залишився сам. Він потріпав коня по лискучій шиї. Кінь пирхнув і переступив з ноги на ногу. Близько нікого не було, і було зовсім тихо. Але довкола, звідусіль линули п'яні голоси, свист, стрілянина. Парчевський кинув повід і пустив коня ступою. Зашпурхаючися за рейки, кінь тихо побрів. Вацек звісив голову на груди і тихо засвистав під ніс:

Партизани відходили на захід по шосе. Партизанів стало менше. Ян втисся в якийсь ешелон і подався додому, в Тиса-Фюред під Дебреценом[484]. Громадський товарний села Бидлівці, Микифор Маложон, поліг славно в бою з офіцерами.

Зате партизани були вже не піші. Під Костею, Зіловим, Потапчуком, Іванком, Бруне та Полуником вигравали добрі угорські жеребці, відгодовані на вівсі подільських ланів. Якихось п'яних кірасирів з них довелося скинути, ще й набити. Далі торохтів важкий австрійський військовий віз з автоматичними гальмами. На ньому лежало з півста гвинтівок та стільки ж з патронами цин. Із купи гвинтівок на коней погукувала Галька Кривунова. А позаду важко грюкотіла по бруку круппівська польова тридюймівка[485]. Її купили за 150 крон. На лафеті та зарядному ящику сиділи фронтовики. На коні — Степан Юринчук, посмоктуючи велику угорську люльку з мідяною покришкою.

Партизани прямували у Северинівські ліси.

Позаду над містом і станцією стояла висока, на цілий небозвід, рожева заграва…

Стах з Золотарем перебігли через колію і сунули гвинтівки до Полкана у буду, в Стаховому дворі.

— Ех ти, жирафа! — тицьнув Стах Золотаря, коли той випростався нарешті на весь зріст, тицьнув сердито й боляче, немовбито саме Золотар був винний у всьому. Втім, Золотар і справді винувато посміхався. Стахові стало враз дуже шкода товариша. Він припав на секунду йому до плеча. Тоді відштовхнувся і люто вдарив шапкою об землю.

— Ех, лопнув обруч коло діжечки! Ходім, Зіньку, у дев'ятий полк, потягнем з кантини офіцерського рому! Вранці як попив чаю з моркви, так і досі…

З гуртоком і скреготом з київської колії просто на станцію влетів ешелон. З-під грудей паровоза, з усіх вагонних тамбурів і дверей стирчали кулемети. Трахкаючи буферами, поїзд спинився враз. Німці в шоломах миттю виплигнули на всі боки. Грізно й люто лунала команда.

За першим ешелоном влетів другий — проти вагонних майстерень.

Від ешелонів густі цепи колами побігли на станцію, на місто й на передмістя…

— Приїхали! — ледве видихнув Макар, вбігаючи до Піркеса в кімнату і знесилено падаючи на канапу. — Німці!.. Розумієш?..

Пожежі палахкотіли довкола скрізь. Горіла австрійська комендатура, горів штаб, догоряла тюрма, займалася лазня. В дев'ятому полку горіли розгромлені амуніційні склади. Прозорим синім спиртовим огнем палала корпусна кантина. Довкола неї було ясно як удень. Темні постаті метушилися тут і там з мішками та оберемками. Селянські вози гнали вчвал зокіл і від'їздили геть підтюпцем.

Посеред плацу стояв Сербин Хрисанф. Він був без шапки, і волосся його тріпав вітер. Ліворуч від нього лежала розбита цина. Праворуч була купа вистріляних патронів. Кілька гвинтівок валялися долі перед ним. Одну він тримав у руках. Він заганяв обойму в магазин, упирав гвинтівку в плече, приміряв її високо в небо — просто в зорі — і сіпав гашетку. Потім клацав затвором і стріляв знов. Патрон за патроном. Коли дуло гвинтівки ставало гарячим, він кидав гвинтівку і хапав іншу. Він смалив у небо постріл за пострілом — немов туди, в небо, в зорі, в нікуди, до чорта, в торічеллієву порожнечу[486] хотів вистріляти всі, які були в світі, патрони…

МИР

Той листопад був не кращий за інші листопади. Сіялися дощі, дув пронизливий західний вітер, інколи падав іній по вранішньому тумані і знову облягала мжичка та сльота.

Втім, і самий світ був туманний і невиразний, як негода, як пізня осінь.

Довгожданий кінець чотирилітній світовій війні, нарешті, прийшов. В Німеччині буяла революція. Австро-Угорщина розвалювалася на шматки. Америка почала вільно господарювати в усій Європі, в цілому світі.

По декотрих німецьких гарнізонах на Україні утворювалися солдатські ради. Гетьмана зате підтримувала тепер Антанта. Але Київ обложили п'ятдесят тисяч повстанців. Німецька армія немовби заявила нейтралітет і обіцяла визнати ту владу за дійсну, котра переможе. Гетьман озброював білу офіцерню. Петлюра гуртував куркульські загони. З кордонів Радянської Росії відкрила наступ Червона регулярна Армія. Від неї тікали і гетьманські, і петлюрівські полки. Україна була оголошена театром воєнних дій.

Телеграф від австро-німецького кордону приніс ще одну вість. В результаті конвенцій про обмін військовополоненими репатріація розпочалася ще навесні, але зараз, в дні революції в Німеччині, після розвалу Австро-Угорщини, нікому до конвенцій не було жодного діла. Військовополонені покинули свої табори і рушили мерщій додому, на батьківщину, до Росії — і зразу всі. Це були сотні тисяч.

До сорока тисяч уже сьогодні зібралося на австрійському кордоні проти магістралі на перший великий залізничний вузол.

Телеграф повідомляв: полонені штурмують ешелони, що йдуть від кордону вглиб, вони заповнюють пасажирські поїзди, забивають товарні маршрути, обсідають дахи й буфери. Поїздів не вистачає, годувати репатріантів нічим, нема де переховати їх від негоди й дощу. Телеграф вимагав: поїздів, вагонів, паровозів!

Тисячі і десятки тисяч репатріантів поспішали сюди — до великої станції. Вони не знали, що тут на них чекає пастка. А коли б і знали, однаково б пішли, бо не повірили б. А якби й повірили, то пішли б все одно. Адже позаду був тільки полон і тиф, а попереду — рідна хата!

І що б вони мали робити інакше?

Адже ззаду, з-за кордону, тисли нові й нові тисячі. Адже ті, що вже пройшли попереду, з'їли все, що було в тісному прикордонні. Адже вони не мали де сховати від осінньої негоди своє голе і хворе тіло. Адже чотири роки небачена батьківщина ввижалася вже їм. І жах дурної загибелі при самісінькому порозі чотири роки небаченого рідного дому давив кожного з них. Голод, холод, жах і останній, божевільний напад туги за батьківщиною гнав усе вперед, тільки вперед.

Вони йшли, і кожний крок по цій, чотири роки угноюваній їхньою кров'ю, землі лишав по собі печальний знак — посинілий, вошивий труп…

Воші! Тиф!

Десятки сигнальних військових ріжків засурмили тривогу з усіх кінців. Німецький гарнізон станції й міста за півгодини перешикувався на бойовий стан. Сунув страшний ворог — невблаганний, непереможний, невразливий ні для багнетів, ні для кулеметів, ні для гармат, проти якого була безсила й контррозвідка. Сунула епідемія — висипний тиф. Сунули полчища вошей.

За півгодини німецький гарнізон навантажився на підводи й машини і бойовим маршем рушив геть.

Гарнізон виїхав за околицю станції, на територію старих військових казарм. Там гарнізон став, вислав густі цепи, цепи щільно взяли казарми в кільце і десятками кулеметних дул вищирилися на всі боки, на всі чотири сторони — проти вошви.

Тисячі нещасних репатріантів вже заповнили станцію, залізничну територію, рушили до міста.

Притулку вони не просили. І навдивовижу вони не чинили ніякого насильства. Не ламали дверей, не били вікон, не кидалися на перехожих, не зривали з них теплої одежі. Вони тільки тупцювали довкола будинків, тоскно позираючи на ці розкішні оази тепла, світла й відпочинку в нескінченних, безвихідних пустелях їхніх страждань.

— Хліба! Будь ласка, крихітку хліба! І, коли можна, — окропу!..

Нещасні заповнили всі вулиці, скупчилися на перехрестях, згрудилися перед кожною хатою. Вони забивалися в кожнісінький закуток між двох будівель, де можна було затулитися від вітру й дощу. Вони тремтіли страшним, неспинним тремтінням — з голоду й холоду. Очі горіли страшним, несамовитим огнем. Тіло то пашіло жаром, то дубіло в смертному холоді.

— Окропу! Чогось теплого усередину!

Здогадливіші кидалися до маневрових паровозів. Вони заступали їм впоперек путь, спиняли і не відпускали, поки не висушували бака гарячої води…

На території залізниці зібралися основні маси полонених. Сюди ж прибували — щогодини, щопівгодини — нові партії. Залізниця манила. Залізниця гіпнотично приковувала до себе. Адже залізницею можна поїхати далі.

Краще не шукати тепла, краще не їсти й не пити. Краще сидіти каменем отут, де спиняються поїзди. Адже щохвилини може бути поїзд.

Може бути поїзд!

І вони сиділи. На залізничному насипу, просто голого неба. Під дощем і мрякою. На холодному листопаді. Боячись відійти, щоб не проґавити. Стомлені й виснажені або зламані нападом пропасниці, вони лягали тут же, в калюжі, спочити і, лігши, вже не вставали ніколи.

Територія залізниці всівалася трупом.

А поїздів бути не могло — і на північ, і на південь обидві магістралі були перерізані гетьмансько-петлюрівським фронтом…

Такий настав вечір.

Не зраджуючи звичаю, Сербин ішов на вокзал. Він уже знав, що телеграфний зв'язок по обох магістралях розірвано і на вокзалі нічого, окрім фантастичних вигадок, почути не можна. Він уже чув, що міські урядові установи раптом перестали існувати. Він бачив, що містом поспішно переходили гетьманські військові частини: гуркотіли риссю польові гармати, учвал скакала кіннота, піхота поспішала підтюпцем.

Перон вокзалу був тісно забитий людьми. Репатріанти стояли, сиділи, лежали — вони ждали поїзда, — і раз у раз треба було переступати через тіла, невідомо, живі чи вже мертві. Сербин протисся до перших дверей розкішного вокзального палацу.

В кутку під гострими спіралями батареї парового огрівання, один коло одного, один на одному, лежало чоловіка з десять — на просторіні в квадратний метр. Нещасні грілися. Натовп стояв над тілами щасливців, неспинно тремтів і глухо стогнав — із заздрощів і хтивого передчуття своєї пайки щастя. Ця пайка була суворо нормована: лежати під батареєю можна було порядком черги десять хвилин. Великий округлий циферблат електричних вокзальних дзиґарів світився високо угорі крізь туман отруйних людських випаровувань. Люди стояли, тремтячи, напружено звівши бліді обличчя догори, і гарячими очима стежили за стрілкою. Стрілка здригнулась і пересунулася на пункт. Десятеро миттю відсунули тіла своїх попередників і мерщій кинулися на підлогу — зайняти місце тепліше. На мить вибухла колотнеча — плеснули зойки, гримнула лайка, тріснула роздерта шинель, хтось хлипнув — і стихло. Десятеро чергових щасливців заніміли в екстазі сп'яніння теплом. Дев'ятеро попередників відплазували з понурою і тупою покорою. Така покора може бути тільки в людини, страждання якої вже вичерпало всі людські сили сповна. Нестатки? Біль? Горе? Мука? Це й є життя. Тепло? То було коротке хвилинне забуття — непритомність. Воно скінчилося. Всі дев'ятеро схопилися і мерщій побігли за двері, надвір — зайняти знову чергу в кінці хвоста. Десятий зостався на місці. Він був мертвий. Йому пощастило — він вмер у теплі. Йому марилися солодкі, радісні образи. Він вмер, хочучи жити.

Мертве тіло відсунули до дверей, на холод. Мертвому тепло ні до чого.

В глибині зали, біля проходу до «царських покоїв» — на звичайному місці, де збиралися місцеві жителі обмінятися свіжими новинами, — і зараз був невеличкий гурт людей. Назустріч Ссрбииові протислися Макар і Шура Можальська.

— Хрисанф! — закричав блідий Макар. — Ти розумієш? Треба щось робити![487]

Можальська схопила Сербина з другого боку:

— Влади нема ніякої! Клопотатися нікому! Всі боягузи й мерзотники! Мені нема діла до політики, але я не можу спокійно дивитися, як люди гинуть!..

Одуванчик вислизнула з натовпу теж і спинилася перед Макаром, Сербином і Можальською з очима, некліпними від жаху. Вона була навіть без хусточки, і мокре волосся облипало в неї на голові.

— У вокзальному пункті швидкої допомоги, — почав, затинаючися, Макар, — повинні бути ноші… ну, звичайні ноші, може, навіть кілька. Якщо забрати тих, що лежать надворі під дощем…

Всі зірвалися — Шурка, Сербин, Одуванчик, Макар, а з ними ще кілька залізничників — і кинулися крізь натовп мерщій туди, де був той пункт швидкої допомоги.

У тісній кімнатці швидкої допомоги було повію здорових і хворих. Старенький фельдшер стояв у кутку і тихо плакав, все протираючи й протираючи розбите пенсне. Нош у нього було чотири. Сербин став у парі з Шуркою, Макар з Одуванчиком. Інші ноші схопив ще хтось. Вирішили насамперед зібрати мертвих, щоб відокремити їх від живих.

Біля вокзального перону стояв порожній товарний вагон, і його негайно ж обернули на тимчасовий морг — мертвих треба було зносити сюди. За півгодини вагон був повний.

Тоді десь недалеко знайшли ще один і плечима підкотили до першого. Несподіваний маневровий паровоз підкотив ще три і поставив поруч. Нош працювало вже вісім. Звідки вони взялися, піхто ні в кого про тс не питав. Якісь люди — робітники, студенти, службовці — приходили і бралися носити мертвяків. І до півночі всі п'ять вагонів були повні мерців.

Але принесені до вагонів не були мертві всі. Поміж мертвих траплялися в тяжкому зомлінні. Що було робити з ними?

Проти вокзалу, на колії між проїзним тунелем і закордонними павільйонами, стояли чотири довгі фанерні бараки. Ще донедавна там містився австрійський охоронний взвод. Хтось приніс лом, і замки вирвали разом з клямками. Бараки були порожні. Вздовж, попід стінами, в них були широкі помости.

За кілька хвилин на помостах лягло сто. Ще згодом — під помостами друга сотня. Закордонний павільйон височів поруч, замкнений і темний. Двері вибили шпалою, як тараном. На підлозі могли вміститися покотом триста.

Люди з ношами з'являлися і клали. Поклавши — мерщій бігли по нового. Далеко не доводилося йти: на пероні, на коліях — скрізь лежали тіла. Сіявся дощ — дошкульний нічний осінній дощ. Було мокро, холодно й темно. Ноші з'являлися — і хворих клали в ряд. Дужчі приходили і лягали самі. Поруч з хворими лягали здорові. Вони присягалися, що в них тиф. Вони воліли захворіти, ніж пропадати надворі. Кілька дужчих репатріантів допомагали носити. Зморившися, вони лягали теж. Чотириста лягли покотом на кам'яній підлозі. Чотирьом тисячам бракувало місця ще.

В австрійських бараках валялися долі заіржавілі гвинтівки. Макар взяв одну, другу запропонував Сербинові. Вдвох вони ввійшли до кабінету начальника станції. Начальник стояв біля телефону — червоний, сердитий. Навпроти з браунінгом у руці сидів гетьманський офіцер — почорнілий, з божевільними очима. Начальник кричав у телефон, що паровозів у нього нема, що депо, очевидно, зараз повстане і нехай пан полковник прийде сюди і розстріляє його власною рукою — він війську його ясновельможності пана гетьмана співчуває від душі, але допомогти ніяк і нічим не може.

Офіцер глянув на Макара з Сербином. Його непритомний погляд ковзнув по гвинтівках. Ага! Значить, влада вже змінилася і це прийшли брати його! Флегматично він підніс браунінг до скроні і вистрілив. Разом з високим стільцем офіцерський труп звалився навзнак до порога.

Макар і Сербин переступили через труп.

— Пане Дунаєвський! — сказав Макар, — Розумієте? Ми повинні забрати під хворих на висипний тиф обидві пасажирські зали вокзалу.

— Ваше прізвище? — байдуже запитав начальник, беручи до рук олівець.

— Микола Макар.

— І Хрисанф Сербин.

— Завтра ви будете віддані до суду.

— Добре, — погодився Макар. І вони вийшли.

— Візьміть же мертвого з собою! — закричав начальник станції, але Сербину і Макару вже не було часу.

Втім, на цей раз вистачило й одної зали третього класу. Аж от де була та межа! На кахляній підлозі пасажирської зали лягли покотом чоловіка чотириста. І це вже були, мабуть, всі. Тисяча хворих лежала і мала над головою дах.

Але ж кожному хворому треба було ще подати води, закутати у власне дрантя, допомогти випорожнитися.

Пасажирську залу й закордонний павільйон прийняли на себе залізничники. Макар, Сербин, Шурка і Одуванчик побігли мерщій до австрійських бараків. Їх було четверо, і бараків чотири.

Сербину припав крайній від перону. Це був довгий і вузький барак. З кінця в кінець переділяв його посередині прохід, а обабіч попід стінами, на півметра від землі, був піл. Дві залізні грубки-румунки стояли на початку і в кінці проходу. На полу, головами до диктових стін, один коло одного, тісно лежали хворі. Під полом, головами до проходу, — тільки спітнілі маківки виднілися на землі — теж хворі. Двері відчинялися просто надвір, і з них клубочилася пара. Сербин вибіг на колію, спинив якийсь паровоз і приніс у полах шинелі антрациту. У грубках запалало, і зробилося краще.

Потім Сербин вийшов надвір і закурив. Було темно і тихо. Обаполи високого залізничного насипу, розтяте залізницею навпіл, лежало причаєне місто. Слизькою мрякою вилискували дахи будинків, голе віття дерев мережилося купами крізь туман, зрідка де-де блимав нічний вогник з далекого, невідомого вікна. Ген на околицях рясно валували пси. Від депо рудими плямами крізь морок туману просвічували кілька високих колійних ліхтарів.

Навпроти бараків бовваніли два величезні й довгі чорні силуети. Де-не-де крізь вузькі щілини вони проблискували сліпеньким, неясним світлом. Круглі куполи немов шапками накривали зверху кожну тінь, і ці велетенські шапки з тихим залізним скреготом поверталися з боку на бік. І немов довгі указові пальці стирчали з них просто в небо. То були гарматні жерла. Два гетьманські панцирники стояли між вокзалом і бараками.

Сербин дивився і не думав ні про що. Про віщо йому було думати? Він мав вісімнадцять років, і він тяжко стомився після ночі роботи. З чотирнадцяти років, від початку війни, Сербин жив у прифронтовій зоні, і вся імперіалістична війна всім своїм воєнним життям і всім почварлнвим і огидним побутом затилля перекочувалася туди й назад через його дитячі й юнацькі плечі. З чотирнадцяти років він жив серед страждань і смерті.

— Це ти, Хрисанф? — розітнулося в Сербина над головою.

Біля нього стояв Макар. Він також вийшов з барака дихнути свіжим повітрям.

— Ти не знаєш, — спитав він, — як, взагалі, лікувати висипний тиф, ну, і… взагалі, розумієш?

— Не знаю, — відказав, перемовчавши, Сербин. — Хвороби лікують лікарі…

— Дурак! — розсердився Макар. — А якщо лікарів і ліків немає? Тепер же війна!

Сербин обома руками здавив голову так, що яскраві кола спливли йому перед очі.

— Коли ж нарешті цьому край? Крові, мукам, смерті? Я хочу миру! — він рвонув комір гімнастерки і оголив груди на всю шир.

Макар схвильовано затупцював. Він притискав руки до грудей, і Сербин знав, що очі в нього ширяться і що він блідне.

— Ні християнство, — свистів він крізь свій виламаний зуб, — ні миролюбство! Ні втеча в своє «я»! Ніякий пацифізм! Ти розумієш? Потрібна війна — жорстока, невблаганна і кривава!.. Потрібна армія проти всіх армій!.. Війна проти війни!

— Мовчи! — посатанів Сербин, хапаючи Макара за плечі. — Знову війна!

Але й Макара вже несила було спинити. Він відштовхнув Сербина і вдарив себе обома руками у груди:

— І завтра я піду вчитися стріляти з гармати! Я теж буду стріляти, різати і колоти! Я за громадянську, класову війну!..

Темінь і тиша ночі враз тріснули, розірвалися і вибухли вдаром, гуркотом і вогнем. Червоні спалахи блискавкою видерли з ночі силует вокзалу, вершки тополь, ошмаття хмар угорі. І пітьма впала знову нагло — ще чорніша, а лютий вихор з скаженим вищанням пронісся через голови угорі.

Макар і Сербин кинулися бігцем, кожний до свого барака.

І ЗНОВУ — ТРИ ВЛАДИ

Панцирників на насипу було два.

І в темряві осінньої ночі їх силуети були чорні й величезні, а вежі — немов визубні середньовічної фортеці. Гарматні жерла поверталися праворуч і ліворуч, і тоді стовпи полум'я вибухали в ніч, короткою блискавкою вириваючи з пітьми чіткі контури, а на чорному небосхилі викреслюючи швидкий туманний слід. Постріл роздирав повітря, панцир гув, і зразу ж відповідав розрив. Розриви лягали не далі двох кілометрів. Ворог був зразу тут — і праворуч, і ліворуч. Його не було видно, не було чути, але він був. Його прикривала ніч. Гармати били по чотири вряд. І інтервали дедалі коротшали. Інтервалів вже майже не було.

І от, коли удари гармат вже злилися в безперервний оглушний грім канонади, з пітьми від депо вилетіла швидка тінь. З скреготом і гуркотом вона майнула повз вокзал. З свистом і вищанням пари швидкість шалено зростала. І тінь метнулася просто в крайній панцирник. У хряскоті та брязкоті розтрощеного й роздертого металу, у витті оскаженілої пари вдарив страшний і яскравий вибух — він вирвав з темряви на мить шифр С-815, але вдарив другий і третій вибух — в небо приснули зигзаги вогню: в велетенській секундній заграві корчило й жмакало великі листи товстого заліза, немов шматки папірців, — і враз стало темно й тихо, тільки вздовж вокзального перону з тихим дзеньканням рясно осипалося віконне скло.

Віддавши своє сталеве життя, паровоз С-815 вибив з ладу гетьманські панцирники.

І зразу ж з усіх боків — не здалека, куди гатили гармати, а тут же поруч, сто кроків у темінь, ніч ожила й загриміла сотнями пострілів. Невідомий ворог наступав із самого серця станції й міста — з депо.

Старий нічний сторож Кокоша вже біг уздовж вулиць робітничого селища. Він калатав у своє старе й розбите калатало з усіх сил. Він підбігав до кожного дому і гупав палицею у віконниці.

— Повстання! — гукав він. — Повстання!

Двері розчинялися, люди вибігали піводягнуті, наспіх напинаючи пальто, підперізуючися кулеметними стрічками, мерщій заганяючи обойми в магазин.

— Повстання! — лементував далі захриплий Кокоша. Гей, люди! Повстання! Ріжемо гетьмана!..

На переїзді, біля виходу з селища на полотно, слюсар Тихонов розмахував кондукторським ліхтарем.

— Сюди! — збирав він усіх. — У депо! Всі в депо!

— Повстання! — бриніло вже десь далеко. — Виходь, хто в бога вірує! Повстання!..

Дружно завалували пси. Вони захлиналися в оскаженілому гавкоті. Десь заспівав сполоханий півень. Йому відповів другий. Тоді третій. І заспівав кожний двір. Чиясь корова ревла десь віддаля — безперестанку і захлипуючися.

На поворотному крузі в яскравому світлі ліхтарів зібрався гурт. В його центрі стояв Козубенко. Він тяжко відсапував, груди здіймалися часто й рвучко. Це він, Козубенко, щойно вивів свій гарячий С-815, поставив його на центральну, відкрив регулятор, дав повну пару і справив залізними грудьми в гетьманські панцирники. Коліна штанів у Козубенка були розшматовані, долоні рук у крові, — він ледве вправився сплигнути. Але плигати він був мастак і впав щасливо на м'який баласт.

Гурттисся до Козубенка, йому трусили руки, його гладили по спині, його вітали, з ним здоровкалися, хто вперше бачив після цих чотирьох місяців. Козубенко важко дихав і ніяково посміхався. Раптом він ткнувся обличчям на чиєсь плече і тихо схлипнув.

— Паровоз… мій паровоз… машиністом зробив… а я його власною рукою…

— По місцях! — розітнулося. — По місцях!

Натовп шарахнув на боки — розсипався вздовж будівлі, вздовж довгої шеренги холодних паровозів, навмисне ще звечора вишикуваних, як залізний окіп. Люди припадали за колеса, вистромляли гвинтівки між буферами. Козубенко побіг теж, на бігу втираючися рукавом. Другою рукою він скидав карабін з-за плеча, але обдерта шкіра на долонях пекла, і він ніяк не вправлявся це зробити. Йому допоміг хтось, і він ліг під тендером між коліс. Від вокзалу з темряви відповідали пачками з-поза ешелону, що стояв перед залізничною аудиторією. То були галицькі усуси — «українські січові стрільці».[488] Півгодини тому вони прибули з Одеси. Робітничій делегації з гаслом «За владу Рад!» вони відповіли, що оборонятимуть українську державність. Козубенко примірився і почав стріляти просто в темінь, але над землею, щоб кулі летіли під вагони.

Кілька годин тому, з ешелоном репатріантів військовополонених, в гурті інших засланців повернулися з концтабору до рідного міста і Козубенко з Шумейком, звільнені раптовим вибухом революції на Угорщині.

Шумейко сидів зараз в конторі депо. Він був чорний, зарослий бородою — його не впізнати. Гвинтівки й патрони великими купами лежали на підлозі в кутку. Їх кожному, хто приходив, давали в необмеженій кількості. Зброї було скільки завгодно. Довкола Шумейка зібрався чималий гурт. Тут було керівництво повстанням. Всі обступили старенького машиніста Кукурішиика з дорожнім сундучком у руці. Він щойно привів поїзд з Одеси — отих галичан. Він розповідав одеські новини. В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки.[489]

— Які греки? — гукнув хтось.

— Чому французи?

— Англія — це ж чорті-де! — гарячкував якийсь кочегар. — За Ла-Маншем і На-де-Кале.[490] Я їздив туди кочегаром на «Трисвятителі».

— Не могу знать, — розгублено виправдувався Кукурішник, неначе винний у приїзді англійців, французів і греків саме він. — Не могу знать. Про Ла-Манш нічого не чув. А про це точно. Греки такі собі, тільки не одеські, а зовсім насправді — з-за моря, а французькі зуави — це так вони собі прозиваються — у малоросійських штанях…

— Та то, може, якийсь український театр?.. Всі зареготали. Але Шумейко спинив сміх.

— Нічого дивного, — сказав він. — Чутка така вже була. Капіталістична французька республіка. Як проти Німеччини, так чотири роки стріляли на західному фронті, а як проти робітників, то смалять німцям у підмогу. Буржуйська політика. Розкусили вже!

— У німців же проти нас зараз нейтралітет! — гукнув хтось.

— Як в уманських дурнів: з чужого воза беруть і на свій кладуть… Пождуть, поки французи підійдуть, а тоді…

Всі враз принишкли і перезирнулися. Оце була новина! Битися, значить, доводилося тепер проти всіх. Французи побили німців, а тепер з німцями проти нас! А тут ще й своїх гетьманців повні жмені… Люди поглянули один на одного з-під брів. Може, краще завчасу… розійтися?

Та Шумейко вдарив кулаком по столу.

— Постав сундучок! — гримнув він на Кукурішника. — Їхати зібрався, чи що? Буде й того, що вже приїхав, дурень старий! Не міг з тими галичанами під укіс звалитися? Бодай букси попалити? Топку ж можна було залити! — Кукурішник винувато кліпав очима, він схилився і поставив сундучок. — Машиніст! Ех!.. Дайте йому гвинтівку! На свою голову привіз!.. Тим паче, — вже спокійно сказав Шумейко до всіх, — гетьмана треба негайно погнати і взяти всю владу до своїх рук. Перерізати магістралі, щоб французам з німцями не об'єднатися!

Кукурішнику тицьнули гвинтівку до рук. Він тримав її, немов палицю, — ще ніколи в житті він не стріляв ні з чого, крім рогатки, та й то тільки змалку.

— Як же її?.. — безпорадно озирнувся і закліпав він. Хтось йому показав.

Шумейко звернувся до Тихонова, що саме ввійшов з кондукторським ліхтарем.

— Скільки нас є?

— Близько сотні, — відказав Тихонов, — а може, й усі двісті. Темно ж довкола, ніч. З селянами зв'язку ще нема. Знаю, що підходять, — Зілов же там комісарить, — але мовчать. Анігич! І разу не стрельнули. Мабуть, маневр. Панцирникам не показуються, чи що? Зв'язкових двічі засилав — як у воду.

— Пошли Кульчицького Стаха або Золотаря.

— В заставі обидва. За одинадцятим полком — щоб не в'їхало щось зненацька від Києва…

— Ага! — повеселішав Шумейко. — Так і треба: то мазурики! — Він ляснув долонею но столу. — Нам би зайняти вокзал — за всяку ціну вокзал! Тоді поженемо всі порожняки на Могилів. Звідти дванадцять тисяч бессарабських партизанів іде. Від Дністра до Дону проженемо німців — факт! Про офіцерську роту що чути і про комендантську сотню, га?

Офіцерська рота та комендантська сотня Парчевського — то був міський гетьманський гарнізон. Тихонов помовчав і смикнув плечем:

— Аглая проти них пішла.

— З ким?

— Таж… сама…

— Що ти мелеш дурне?

— Кажу ж! — розсердився й Тихонов. — Отак і пішла сама. На Парчевського в неї удочка є. Присягла, що роззброїть сама…

На ґанку раптом знявся шарварок, і крізь групу на порозі враз проскочив задиханий, схвильований телеграфіст.

— Товариші! — затинався він. — Товаришу Шумейко! Ешелон! З київської! Гніванський міст проминув! За півгодини буде тут! Якісь «січові стрільці»! Сорок два вагони состав! Вінниця передала! Правда…

— Не пускати! — звівся Шумейко. — Хто на київській, ти казав?

— Чотири чоловіка! — підбіг Тихонов. — Золотар, Стах… Кулемет кольт.

— Зірвати колію! — наказав Шумейко. — Дрезину![491] Динаміт!

Кілька чоловік зразу кинулися до динамітних скриньок тут же, в кутку. Всі вибігли на ґанок. Дрезини стояли поруч, під пожежним наметом. Це були ручні дрезини з великими маховиками. Двоє хлопців вже поскидали кожушки і стали до ручок. Враз постріли з цепу вздовж паровозів порідшали і тоді зовсім припинилися.

— Що таке?

— Не стріляйте! — десь бринів з темряви тоненький, зовсім дитячий голосок. — Не стріляйте! Я — своя…

Люди, лаючися, спускали гвинтівки. Що там за чорт?

З рудого туману в яскраве світло ліхтарів перед депо вибігла якась невиразна фігурка. Вона бігла сюди, звівши руки вгору і весь час кричачи. Це було дівча — без хустки, волосся стирчало віхтями довкола голови.

— Ади! — здивувався хтось. — Таж то будочникова з першої волочиської! Агій на тебе, дурне!

То була Одуванчик. Вона влетіла між люди, хапаючи всіх за гвинтівки, за рукава.

— Хто тут найстарший? — захлиналася вона. — Хто найстарший? Та хіба ж так можна воювати? Хто найстарший?! — Вона стала перед Шумейком і від здивування аж розкрила рот. — Дядя Шумейко! Таж звідки це ви? Хіба утекли? А наш Козубенко? Господи! — Вона вже побачила Козубенка і зразу ж кинулася до нього… — Ой, розказати ж треба, таке розказати! У нас там таке!..

— Де це у вас?

— Таж у нас, у коммолі…

— Стоп! — перебив Шумейко. — Не торохти! Чого сюди забігла? Бачиш — кулі літають, війна? Ану мені зараз додому!

Одуванчик замахала руками і заторохтіла знов. Добре, добре! Вона зараз собі піде! Тільки не додому, а в бараки — там вони збирають хворих на тиф військовополонених. Налякали її війною — пхі! Та хіба ж можна отак воювати? Таж всеньке депо заллято, як на іменини, світлом колійних ліхтарів, а австріяки-усуси сидять собі, як у кіно, а самих їх не видать! Таж треба якраз навпаки — нехай робітники будуть у темряві, а «усусів» освітлити якнайясніше! Вона навіть може зараз побігти на електричну до дяді Мотовенка — нехай включає ліхтарі навкіл аудиторії та виключає депо. А так хіба годиться розумним людям воювати? Звісно, вона собі зараз піде. Тільки аж ніяк не додому, а зовсім — до бараків, назад…

Гурт довкола примовкнув, зніяковів.

— Стратег! — почервонів Шумейко. — Хлопці! Таж дівка правду каже! Теж мені зібралися вояки! Молодця! — Він поторсав Одуванчика за злиплі віхті. — Військовий стратег! Гей! Телеграфіст! Дзвони зараз монтеру Мотовенкові на електричну — нехай гасить світло біля депо, нехай дає повний парадний до аудиторії — як на спектакль! — Він вхопив Одуванчика за худенькі плічка й міцно притис. — Поб'ємо гетьмана, тебе до пролетарської академії генерального штабу студентом пошлем! Стоп! Що — готово?

Дрезина під'їхала, дві скриньки з динамітом стояли на передку.

— Смаліть! За десять хвилин щоб були там. За п'ятнадцять щоб усі чули, як воно бахне. Рвіть просто насип! Гетьманський поїзд щоб сюди ие пройшов. Або пропадайте самі! Смаліть!

Хлопці змахнули ручками, маховик рипнув, дрезина пішла.

— Яз вами! — враз вирвалася Одуванчик і вже вчепилася ззаду за поміст. Секунда — і вона плигнула на дрезину. Хлопці качали з усіх сил — один иавхил, другий впрост, один вгору, другий вниз — і чорним маятником дрезина зникла в рудому тумані.

— Ну й метка! — розсміявся Шумейко, — Це з твоїх?

— Очевидно! Вже після мене, мабуть. — Козубенко всміхнувся теж, і йому враз стало мило й затишно отут, в осінній мряці, в передранішнім тумані, на дощі. — Мале ще, — звернувся він до Шумейка, — її хрестили, як я вже до школи пішов…

— Хлопці! — гукнув Шумейко. — Хтось бувший солдат, фронтовик тут є?.. Га? Невже й жодного немає? Саме старе і мале?

Всі мовчали. Нарешті віддаля відгукнувся хтось.

— У японську війну під Мукденом я був… в ногу поранили!

— От-от! — зрадів Шумейко. — Шкандибай, старичок, сюди! Стрілочник Пономаренко, чи що?

— Атож, я…

— Приймай команду, Пономаренко! Наказуй приладнати штики. — Шумейко висмикнув штик і почав пригвинчувати його до гвинтівки. — В атаку поведеш. Галичан виб'ємо врукопашну: тільки спалахне світло, засліпить очі, а ми тут з темряви, як чорти…

— Екхе! — відкашлявся старий Пономаренко. — Екхе-кхе!.. — Він сплюнув набік і розгладив вуса на підборіддя вниз… — По приказу вищого начальства… — Він відкашлявся нарешті і хрипко закричав — Команду прийняв єфрейтор двісті другого приамурського його світлості графа Суворова полка Пономаренко Ісидор! — Потім він зразу притих і, поставивши долоні трубкою до вуст, зашипів праворуч і ліворуч: — Значить, слухай мою команду: пригвинтіть штики… До рукопашного бою готуйсь!.. Браття-орли! Солдатушки-ребятушки! Прикладом бей, штиком колі, шаблею рубі! Куля — дура, штик — молодець! На японця, чи, тьху, за мною — арш!

Цеп вийшов з-за паровозів з гвинтівками на руку між колій. Стрілянина від аудиторії зразу ж зірвалася, наче вихоре Але тої ж секунди чорна пітьма враз каменем впала скрізь, і тоді нагло спалахнула гірлянда дугових ламп навколо аудиторії. Стрілянина ту ж мить розсипалася, розгубилася. Групи «усусів» були як на долоні. Але вони нічого не бачили — вони були зовсім сліпі!

— Вперед! — залементував Пономаренко. — Браття-орли! — Він побіг, злегка припадаючи на праву ногу.

Весь цеп хилитнувся і кинувся за ним.

В цей час з боку міста на переїзд кар'єром злетіла пара коней і фаетон. Чорне лакове ландо баскі огирі несли просто на цеп. І просто перед цепом огирі враз стали дибки і повалилися додолу: кулі поклали їх обох враз. Ландо перекинулось би, якби не вперлося в кінські тіла. З ландо виплигнула Аглая. За нею виліз поручик Парчевський. На плечі в нього теліпався один погон.

— Товариші! — гукнула Аглая цепу вже навздогін. — Офіцерська рота…

Крики атаки її заглушили…

Роззброювати гетьманський гарнізон Аглая пішла ще до півночі.

Навдивовижу на ґанку комендатури Аглаю ніхто не спинив. Не було вартового і в коридорі, коло дверей комендантського кабінету. Вагаючись, Аглая постукала.

— Увійдіть! — пролунало зсередини. То був, безперечно, голос Парчевського.

Аглая розчинила двері і стала на порозі.

Парчевський був у кабінеті сам. Він сидів у кріслі позаду письмового столу, відкинувшися на спинку й поклавши ноги перед собою на стіл. Кашкет був збитий на потилицю, шинель лежала перекинута через спинку стільця, немовби він… саме збирався кудись іти, але, сівши на хвилину, забувся. В руках була цигарка, і він пускав кільця диму до стелі.

— Пардон! — зірвався Парчевський, впізнавши Аглаю. — Аглая Вікентіївна! Ви? — Він зашарівся.

— Я. Що це ви робите? — Вона підійшла і, скинувши рукавичку, простягла йому руку.

— Хм! — Парчевський всміхнувся щиро й ніяково. — Чекаю оце, щоб мене хтось прийшов і арештував. Може, це ви й прийшли арештовувати? — Він навіть радісно схопився. — Будь ласка, мій револьвер, отам, у кутку, шабля, а оце…

— Облиште! — відштовхнула Аглая револьвер. — Роззброювати доведеться вам, а не вас.

— Кого?

— Офіцерську роту, що стоїть в одинадцятому полку.

Парчевський сів.

— Сідайте, будь ласка. В роті щонайменше шістдесят чоловік, а може, н сімдесят п'ять. Один з оцим браунінгом та отим палашем я навряд чи…

— Вацлаве Юрійовичу! — вдарила Аглая рукавичкою об край столу. — Після того, що ви робили для нас, після вашої заяви про готовність іти навіть на бій… Пам'ятаєте? Я маю підстави розраховувати на вас! Звичайно, якщо ви відмовляєтеся, тоді так і скажіть…

— Аглає Вікентіївно! — перебив її Парчевський стримано і серйозно. — Я прошу хвилинку уваги. Агітація, яку провадили ваші люди в моїй сотні, дала найкращі результати: от уже кілька годин, як я залишився сам, пардон — брешу: вдвох з. нестройовим фурманом Юзефом. Передчуваючи сьогодні вночі переворот і не бажаючи виступати на оборону гетьманського уряду, мої козаки, всі до одного, розбіглися хто куди. Дев'яносто один чоловік. Втекли навіть писар і кухар. Втік каптенармус. Втік конюх. Втекла баба Текля, що витирала порох у цім кабінеті. Ви бачите — порох? — Парчевський мазнув пальцем по чорнильниці і підніс його Аглаї до очей. — Комендантська сотня, комендант і взагалі вся місцева гетьманщина — це один я. Компрене?[492] Л'ета се муа! Держава — це я![493]

Якусь мить Аглая, примружившись, розглядала Парчевського. Її погляд м'яко ковзнув по збудженому обличчю офіцера. Потім вона не витримала. Вона чмихнула і впала в крісло. Регіт давив її. Парчевський стояв перед нею і посміхаючися, і хмурячися. Аглая нарешті пересміялася. Вона звелася знову, запинаючи своє манто.

— Ви маєте прекрасний наочний приклад марксистського твердження про те, що чекає вождів, коли вони одриваються від своїх мас! — ще розсміялася вона. — І взагалі прекрасно: через революційний саботаж мас вождь реакції покинутий напризволяще і реакційний уряд гине! Раджу вам усе ж таки зайнятися марксистською самоосвітою! — Аглая звелася і одягла рукавичку. — В такому разі, поручик Парчевський, ім'ям ревкому ви обеззброєні. Ваш револьвер!

Парчевський знову вийняв револьвер і ґречно простяг його Аглаї.

— Будь ласка. Куля в дулі, запобіжник зведений, обережно! А палаш?

Аглая взяла браунінг і знову сіла. Вона хвилювалась.

— Чому ви не попередили нас, що ваші козаки почали розбігатися?

Парчевський криво всміхнувся і закусив губу.

— Пардон! Але не маючи честі бути в рядах вашої партії комуністів-більшовиків, не ощасливлений і змогою знати ваші таємні адреси, конспіративні квартири, підпільні явки і як там ще у вас це зветься, я…

— Ну, не сердьтеся, Вацек! — Аглая звелася і поклала йому руку на плече. — Ми винні самі. Ви ж прекрасний і чесний хлопчина! — Вона тепло змружила очі, але зняла руку Парчевського з талії і вислизнула вбік. — Офіцерів роззброїмо ми самі. Накажіть вашому нещасному фурманові негайно ж подавати нам коней. Ландо Таймо ще живе?

Якусь мить Парчевський милувався енергійною, гарною дівчиною.

— Воно стоїть запряжене ще звечора. Як паровоз на парах! — Парчевський повернувся до коридора й гукнув: — Юзеф! Подавай під ґанок! — Вигук покотився гучно порожніми коридорами і залящав десь за розчиненими дверима. — Юзеф так і залишився разом з кіньми та ландо. Каже, жінка в Вороиовицях вже спородила знову, а він з дому над три роки. Вирішив залишитися парубком тут. Куди ми поїдемо? Охоче прокатаюся. Дозвольте взяти цю портьєру, щоб загорнути вам плечі? Іде дощ. Погони зрізати?

— Ні, ні! — мерщій спинила його руку з ножиком Аглая Вікентіївна. — Що ви? Зовсім навпаки! — Вона знову кокетливо змружила очі. — «Зірочки срібні, золотий погон!.. Саме це й добре, що ви… фараон…» — Вона проспівала це й засміялася. — Шкода тільки, що ви не полковник! Ну, та вже… Офіцери в роті вас знають добре? — Вона знову відштовхнула руку Парчевського від своєї талії. — Прекрасно! Ми поїдемо зараз до них. От вам ваш браунінг, у мене є свій.

— Візьміть собі! — всміхнувся Парчевський. — Хай буде і у вас два. На всякий випадок. А також на пам'ять від мене. Номер три-тринадцять-два нуля.

— Ні, ні! — сказала Аглая. — Подарунки — це потім! А зараз він може стати вам у пригоді! — Вона простягла браунінг Парчевському назад.

— Ах, дєтка! — відсторонився Парчевський. Потім він вийняв з обох кишень по браунінгу і навів їх на Аглаю. — Учитись вам треба, без краю учитись! Ну хіба можна роззброювати отак, як ви? — Він сховав браунінги до кишень штанів. Зате вийняв з кишень френча другу пару. — Я ніколи не ношу менше як чотири, окрім того, що в кобурі.

— Нахаба! — Аглая реготала червоніючи. — А я вам ще вірила! Ну, постривайте ж тепер! Я вам віддячу, заноза! Пішли!

Ландо вже загуркотіло по бруку під вікном. Вони вийшли в холодну й вогку ніч. Парчевський лишав усі двері навстіж, а меблі перекидав, немов у приміщенні пройшов погром.

— Кланяюсь, папі Аглайо! — весело привітав Аглаю Вікентіївну фурман Гаймо. — Ніч добра, веселий буде шпацір! Коні встояли — юх!

— Здоров, Юзеф! Пустиш коней, як зможуть. І не спинятися, нехай там хоч що!

— Слухам, пані! Гальоп! Вшистко єдно жицє бедно!.. Командо, гальт! — Коні здригнулись й нащулили вуха. — Тпрунь, тпрунь — форвертс!!! — Коні аж плигнули і рвонули з місця в кар'єр. Ландо заплигало за ними, мов гумовий м'яч. Туман завихрився обабіч, дрібна мжичка засікла просто в лице, немов скляна.

Притримуючи одне одного, Парчевський з Аглаєю обговорювали план дальшої поведінки та дій. Офіцерська рота складалася виключно з мобілізованих офіцерів. З сімдесяти п'яти п'ятдесят були місцеві і на три чверті прапорщики військового часу — діти залізничників, студенти та урядовці. Кадрові офіцери були лише на командних постах. Переважна більшість — байдуже чи й вороже настроєних до ідеї національної української державності в усяких можливих її формаціях. Проте була й досить значна група молодших — петлюрівської орієнтації. Ці тільки й чекали на переворот. Заводіякою поміж них був сотник Вакулинський.

Ландо хурчало чвалом через місто. Коні летіли, як стріли. Промайнув центр. Прострибали праворуч зіщулені, притихлі хатинки Київської вулиці. Ніхто не спиняв, місто було як мертве. Ліворуч на насипу коливалися туманні крізь мжичку ліхтарі. На фоні сивого неба виростали чорні визубні приполкових тополь. Перший поклик зустрів їх уже на території полку:

— Хто? I пароль?

— Комендант міста, поручик Парчевський! — Парчевський перехилився через борт і назвав тихо пароль. Патруль оступився. Це були два прапорщики з офіцерської роти. Вони дуже зраділи Парчевському.

— От чудово, що це ви, пане поручику! Наші вже зовсім змучились — і досі не сплять. Які там новини?

Ландо підкотило до освітленої казарми за плацом. На ґанку стовпилося чоловік з десять офіцерів. Вони були з гвинтівками в руках.

— Пане Парчевський! Поручику! Вацлав! — Приїзду гостя всі були надзвичайно раді. Оточивши Парчевського, чемно вклоняючись Аглаї, офіцери повели їх до казарми.

— Пан комендант міста! Господа офіцери!..

Офіцери зривалися з ліжок, на яких лежали в шинелях, і бігли назустріч. З-за дерев'яної фельдфебельської загородки виплив ротний командир, полковник Соловйов.

Парчевський привітно всміхався на всі боки. Рота була майже вся. В дозорах ходило, очевидно, не більше як десять-дванадцять чоловік. Гвинтівки лискучим штахетом вишикувалися в козлах коло порога.

— Вацлаве Юрійовичу! — привітався і Соловйов. — Ну, що там? Які новини? Розумієте, таке неподобство! Всі телефонні дроти хтось перерізав, і, звісно, до ранку ніхто не береться шукати, де їх пошкоджено. Ми абсолютно, ну, зрозумійте, абсолютно ні бе ні ме! Як там справи вашої української держави?

Парчевський відкозиряв і повів рукою в бік Аглаї. Офіцери поглядали на неї, не розуміючи присутності невідомої жінки в цю пору тут.

— Як бачите, — всміхнувся Парчевський. — Я зовсім запросто. Моя дружина! — клацнув він шпорами. — Аглая Вікентіївна Македон. Пардон, Парчевська…

Аглая мило всміхнулася, потискуючи руку полковнику, потім іще декому.

— Дуже приємно! — враз заспокоївся полковник. — Ваша дружина? Дуже приємно! А що це за постріли, стрілянина, скандал?

— Пусте! Репатріанти хотіли розгромити хлібні крамниці, — відмахнувся Парчевський, — ну, знаєте, і довелося трохи полякати… Запрошуйте ж, панове, сісти?

— Ах, пробачте! Аглає Вікентіївно! Наше похідне життя… Всі посідали на ліжка в ногах. Аглая сіла поруч з Парчевський і навіть трохи притулилася до його плеча. З її вуст не сходила чемна й мила посмішка гарної жінки, що добре знає ціну всім своїм якостям і якостям мужчин довкола також.

Парчевський потер руки і посміхнувся:

— Так от, панове, новини все ж таки є. І неабиякі. Я бачу, — він посміхнувся ще інтимніше, — вам дуже не терпиться їх почути? Не буду дратувати вашу цікавість. Розумієте, мої панове, — гетьмана… — він зробив паузу, і Аглая зиркнула по обличчях довкола, — гетьмана, мої панове, вже нема. Київ, здається, взято. Влада на Вкраїні належить, панове, Директорії…

Секунду була мовчанка.

— А французи? — зацікавився полковник Соловйов.

— Французи?.. — Парчевський не був підготовлений до цього запитання. — Французи, що ж… Розумієте! — зразу ж найшов він відповідь. — Французи також підтримуватимуть Директорію. Так, так! Щойно іскрова депеша! — Він полапав себе по кишенях, немов депеша була десь, але він забув її взяти з собою. — Ах, да! Я відправив її до німецького командування. Очевидно, і німці тепер стануть на оборону Директорії. Вони ж запевняли, що визнають владу, яка переможе. Так от, панове, Директорія, значить, перемогла…

Рух перебіг по тісних рядах офіцерів. Кілька справді реагували, не приховуючи задоволення. Сотник Вакулинський розправив вуса і підморгнув своїм двом сусідам. Фізіономія полковника Соловйова зоставалася пісна й невиразна. Йому однаково було і до гетьмана, і до Петлюри — він був за «єдиную и неделимую».

Але враз всі заговорили. Як же в місті? Яка влада? Ще гетьманова чи вже Директорії? Що робити офіцерській роті? Вони тепер петлюрівці? Чи взагалі ніхто? Чи, може, петлюрівці прийдуть роззброювати? А може, треба виступити на підтримку гетьманського ладу?

Парчевський посміхнувся скромно і стримано:

— Навряд чи маєте рацію, пане прапорщику! Французький десант уже висадився в Одесі! — знову експромтом збрехав він. — Батальйон зуавів і рота якихось чи то зулусів, чи то сенегальців, чорт їх там розбере, — всі вони негри, всі вони чорні. Словом, якийсь там колоніальний загін. Під час імперіалістичної війни на західному фронті, пригадуєте? Просто звірі!

Тепер уже всі позривалися з місць. Оце так новини! Сотник Вакулинський вже зібрав гурт своїх. Він уже захвилювався: дивіться, і французи підтримують Директорію! Слава! Аж тепер нарешті буде Україна самостійною! Сотник Вакулинський вже почував себе господарем держави.

— Хвилину уваги, панове! — попросив ще Парчевський. — Новини ще не всі. — Офіцери зразу ж змовкли і оточили його знов. — Я, коли ваша ласка, прийшов до вас немовби парламентером. — Парчевський жартівливо розвів руками. — Прямим дротом я щойно балакав з уповноваженим Директорії, цим самим, як його, ну, забув… Словом, справа в тому, — він посміхався праворуч і ліворуч, — що все військо Директорії виключно добровільне. Мобілізованих у них нема. Як, пригадуєте, було в Каледіна, у Корнілова або зараз на Дону? І мені доручено переказати вам, що від цієї хвилини кожний з панів старшин абсолютно вільний. Хто хоче, може негайно йти додому. Поручик М'якоша, на вас чекає наречена! Вася! А тобі, здається, за рогом, зразу на Київській? Прапорщик Луцький — і вам? — Парчевський приятельськи підморгнув до кількох офіцерів. — Отже, панове, ви вільні всі. — Гомін, вигуки не давали йому говорити. — Тихо, панове! Одну хвилинку! Зброю, будь ласка, залишайте тут. Брати зброю з собою я ні в якому разі не можу дозволити!

— Дозвольте! — скипів нарешті полковник Соловйов. — Але ж командир роти, здається, все ж таки я? Військове командування доручило мені…

Парчевський миттю глянув на Аглаю, тоді клацнув шпорами і виструнчився перед полковником:

— Пан полковник має на увазі гетьманське командування? Дозвольте рапортувати, пане полковнику! В результаті дій охочекомонної армії української Директорії в напрямі Києва і в напрямі Одеси військове командування армії гетьмана Скоропадського змушене капітулювати на милість переможця, про що прямим дротом щойно сповіщено мене, коменданта міста й залоги. Поручик Парчевський, кавалер чотирьох хрестів ордена святого Георгія!.. — Спустивши руку, Парчевський мило всміхнувся. — Ніколи й не думав, ваше високородіє, що ви такий щирий українець. Ах, да! — раптом згадав він. — Пане сотнику Вакулинський!

— Я! — вихопився сотник.

Парчевський знову козирнув. Мимоволі сотник теж підніс руку до кашкета.

— В телеграмі уповноваженого Директорії, — заговорив Парчевський тільки до нього, але так, щоб могли чути всі, — вказано, що ті з добродіїв старшини, які воліють добровільно стати на службу до війська Директорії, можуть залишитися тут. Командування ними мені наказано передоручити вам, пане сотнику Вакулинський.

— Слухаю, пане отамане! — гаркнув Вакулинський.

— Будь ласка, виявіть, хто бажає, і виставте з добровольців варту біля гвинтівок і ротного майна! Ви мене зрозуміли, пане сотнику Вакулинський?

— Зрозумів, пане залоговий отамане!

Аглая нишком потисла Парчевському руку. Від її лиця вдарило на нього жаром.

В казармі зчинився гармидер. Кілька офіцерів, що жили недалеко, на Київській вулиці, вже збирали свої манатки. Кілька інших розпитували Парчевського, чи не страшно буде зараз пройти до іншого кінця міста — на Новий План? Хтось гукав, що найкраще залишитися тут до ранку. Хтось бідкався, що він не місцевий і не може зразу ж побігти додому. Кілька вимагали не розпускати роти. Більшість стовпилася коло Парчевського, розпитуючи про деталі й подробиці новин. Парчевський відбріхувався, як умів. Він розповів, що французів два корпуси, що англійська ескадра з вісімнадцяти крейсерів і чотирьох дредноутів[494] і що з вагонного парку вже вирушили по десант ешелони-порожняки, отже, ждати їх треба не пізніше ранку. Полковник Соловйов у колі кількох кадрових штабс-капітанів чахкав, як паровоз, доводячи, що розходитися ніхто не має права, поки він не дістане відповідного наказу за номером, числом, підписами і відтиском державної печатки, — нехай німецької, нехай французької, англійської, зулуської чи «вашої Директорії» — йому однаково, один чорт.

Сотник Вакулинський підійшов до Парчевського і доповів, що добровільно до петлюрівської армії зголосилося сімнадцять старшин і караули біля гвинтівок та «огневого харчу», а також дозори довкола казарми він виставив з цих сімнадцятьох.

І саме в цю хвилину враз один за одним ударили чотири гарматні постріли. Всі змовкли й зірвалися з місць. Гарматні постріли знову вдарили — знову чотири, один за одним. Це було не далі чотирьох-п'яти кілометрів — з боку вокзалу.

— Рота! — розгублено скомандував Соловйов. Кілька прапорщиків вже бігли до козел по гвинтівки. Петлюрівські старшини біля козел взяли на руку.

Аглая схопила Парчевського за лікоть і потисла так, що він мало не зойкнув. Гарматні постріли били один за одним частіше й частіше, вони вже зливалися в один суціль, ний грім канонади. І лунко гуркотів панцир — то били пан цирники.

— Рота! Слухай мою команду! — зарепетував полковник Соловйов.

Тоді Парчевський плигнув на ліжко і підняв руку догори:

— Панове старшини! — гукнув він з усіх сил, перекриваючи загальний шарварок. — Ім'ям командування об'єднаними силами військ української Директорії — Симона Петлюри, французької армії — президента Річарда Пуанкаре[495] та морського десанту короля Англії, Георга Чотирнадцятого[496], я, комендант залоги, наказую: струнко!

Всі стихли і стали майже струнко. Директорія, Пуанкаре, король Георг! Гуркіт канонади ревів не перестаючи. Парчевський стояв блідий, рішучий. Аглая мило посміхалася до вишикуваного строю офіцерів навпроти неї. Вона ховала підборіддя в ніжне, розкішне боа. Парчевський стояв на ліжку, обома ногами на чиїйсь білій подушці, і посіпував литкою в елегантній лаковій халявці чобіт. Шпори побрязкували ніжно й стиха.

— Ось що, панове офіцери, — сказав він, — панцирники війська Директорії вже годину тому ввійшли до міста. Це воші пристрілюються навкруги. — Парчевський нахабно посміхнувся. — Розумієте? Треба ж дати довкола на села гасла, що влади гетьмана вже нема, потім — взагалі, розумієте, темно, ніч?.. Я мушу вертатися до свого поста. Прошу бути спокійно. Я обіцяю вам щогодини висилати кінного зв'язківця з пакетом — алюр три хрести. Але раджу вам, мої панове, лягати і спокійно спати.

Вже виходячи, Парчевський сказав Вакулинському:

— Пане сотнику, зброї не давайте нікому без мого розпорядження. Ви ж розумієте, зопалу хтось може… ну, ви мене розумієте! Якщо буде замах повалити владу Директорії з боку господ руських офіцерів — без жалю огонь!

— Слухаю, пане залоговий отамане!

— Маю честь!

Юзеф вдарив по конях, і ландо плигнуло з місця. Аглая від поштовху впала навзнак. Але вона й не збиралася зводитися. Регіт давив її.

— Пуанкаре… не Річард… а Раймонд! — захлиналася вона. — І чому король Георг — Чотирнадцятий?

Парчевський схилився до неї:

— Чорт же їх там розбере! Серйозно — Раймонд? — він сміявся беззвучно з дрібним нервовим тремтінням. — А королі, ще в гімназії вчили, Людовіки, Генріхи — неодмінно «надцяті»…

— Але яке ж ви брехло! І як це ви здорово придумали оголосити тих дурнів петлюрівцями!

— Аглає!.. — схопив її руку Парчевський. — Мила!..

— Облиште! — Аглая відвела руку. — Слухайте! Панцирники гриміли.

— Звідки вони?

— Не знаю. Ще звечора. З боку Одеси. Хотіли пробитися на Київ. Офіцери…

Страшний вибух враз струсив повітрям, на мить розірвавши чорну запону ночі зблиском огнистої заграви. І тої ж хвилини затріщали сотні гвинтівок.

— В депо! — гукнула Аглая Юзефу. — Зразу на переїзд, тоді хоч і по шпалах, але кар'єром в депо!

— Слухам! — донеслося від Юзефа. — Тпрунь-тпрунь форвертс!

Коні сіпнули, і ландо заплигало по брукові так, що Аглая з Парчевський впали і мусили вхопитися за якісь рейки на днищі. Один погон Парчевського зачепився за якийсь гак і обірвався.

Застава на київській колії лежала за мостом, якраз в тому місці, де колія круто звертає праворуч, огинаючи ліляківські грунти. Вдень з цього місця дугу колії видно кілометрів на п'ять, за полустанок Браїлів. Вночі звідти зоріють разки брайлівських ліхтарів та семафорні світляки. Але зараз і там було зовсім темно — полустанок загасив огні. Передрання було непроглядне і чорне, як сама піч. Мжичка сіялася рідка й дошкульна.

Стах і Золотар лежали тісно, та вогкість пронизувала до самих кісток. Шинелі набрякли і були мокрі наскрізь. Мокра отава обпікала колючим холодом руки й лице. Кулемет кольт стояв у головах з заплавленою стрічкою. Гвинтівку кожний тримав у руці.

Панцирники коло станції вже змовкли, був уже й вибух, тепер — то зринаючи, то прищухаючи, то рясно, то рідко — там пахкали окремі постріли. Тут було зовсім тихо.

— Бабахнуло, — зітхнув Стах, — як чорт у діжку! Динаміт підклали, чи що?

Всі прислухалися — ніч відповіла лункою перестрілкою. Уткнувшись у мокру отаву обличчям, Золотар бубонів монотонно й безперестанку:

— Ну, скажіть на милість, хлопці самі, — хіба отака чоловіку належиться від природи судьба? І щоб отак просто з дня сотворенія миру, сказати б, з колиски?.. Ще як вона мене, мама, груддю кормила, забула вона мене на вокзалі — з переселенців, кажуть, вона була. Хто її зна, де вона, і як її звать… Ну, от з того воно й пішло: нема і нема мені долі. Всиновив мене стрілочник з тої станції, так втаскала його лиха година під паровоз. У сирітському домі год зо три, по-моєму, я прожив — як ударить тоді пожежа! Огонь — страшно як, і дуже було жарко, хоч і ніч. Виніс мене хтось, поклав у лодку — будинок на березі річки, виходить, був — і знову, мабуть, за другими дітьми побіг, а лодка тихенько від берега і попливла. Небо зверху, і знову ж ніч. Селяни, мабуть, мене знайшли — гусей, згадую, чиїхось все пас, а їсти мені не давав ніхто. Взяв я тоді торбинку і пішов. Діда якогось сліпого по базарах водив. Бив він мене дуже і все мені очі вивернути замірявся — щоб і я сліпцем був, не знать і для чого. Учитель тоді до себе мене забрав. Хороший був такий собі учитель — борідка і пенсне. Садовив мене проти себе і все питав, «что делать» і чи він не «живой труп». Чудак був чолов'яга, а хороший. Уночі жандарми прийшли і забрали у тюрму… Тоді в сапожника вар я місив, у коваля міха роздимав, в магазині підлогу замітав, горшки якісь ліпив, черевики чистив за копійку… І отаке мені скрізь: тільки до хлібця від оселедця хвіст, зразу ж того хазяїна чи в тюрягу заберуть, чи сам богу душу віддасть, чи зіп'ється, чи від холери помре, а то й в сумашсдший дім поведуть. Нема все талану мені та й нема.

— Слухайте! — підхопився навколішки Стах. Всі звелися на лікті.

— Дрезина, — прошепотів Стах, — і сюди…

— Паровоз… І поїзд. Колеса стугонять! — заперечив Золотар.

Всі звелися вище і прислухалися. Обидва були праві. Ззаду, від станції, дрібно торохкотіла на стиках дрезина, спереду, від Гнівані до Браїлова, де далеко, чахкав паровоз і стугоніли колеса.

Хлопці схопилися.

— Стій! Стій! — загукали вони. — Хто такий?

Та Одуванчик вже виплигнула і повисла в Стаха на руці:

— Стасик! Там галичани приїхали, і такий бій, а ми з студентами і Можальською Шурою все тифозників носили й носили — тисяч з десять або п'ять, ну, може, дві, — повні бараки, на вокзалі, і просто скрізь…

— Пожди, Одуванчик! — Стах відсторонив її. — Що таке? На підмогу нам? Поїзд звідти якийсь преться, чи що?

— Динаміт привезли! — Обидва робітники вже несли велику і важку скриню. — Насип давайте зривати, щоб гетьманці не пройшли. Просто насип — Шумейко наказав — з рейками вже не встигнемо.

Вони поставили скрині, де стояли, і кинулися лопатами розгрібати баласт.

— Під кожну рейку по ящику! Чи ж воно вийде що? Всі кинулися до баласту — рити, підкопати рейки, підсунути ящики, запалити шнур — і вже.

— Маму його мордує! Огні засвітив!

Справді, через поле, під полустанком, раптом виник огонь. То був третій ліхтар, під паровозною трубою — поїзд світив одним ліхтарем. Він минав якраз полустанок, тихо, поповзом, важко чахкаючи.

У відблиску ліхтаря вгору інколи прохоплювалося пасмо диму з труби — мжичка прибивала дим до землі. Вперед від ліхтаря пронизало пітьму довге лезо жовтавого променя, і в ньому видно було, як повзла, посувалася попереду ще коротка чорна тінь.

— Панцирник!

Так. Перед ешелоном, кроків сто попереду, по тій же колії тихо посувався панцирник. Він ескортував ешелон.

Стах ухопив шнур і виміряв долоня до долоні. Тоді ударив до рейки німецьким багнетом і перерубав фітиль.

— Коротко! — зойкнув підривник. — Що ж ти наробив? По встигну відбігти — вибухом уб'є…

— А що ж, нехай бахкає, як ешелон проїде, кішці під хвіст? — Стах заховав півфітилн до кишені… — Не встигнеш без попа кості на цвинтар самі підуть!

— В підривних правилах… — ухопив Стаха за кишеню підривник.

— Правила, — відсторонився Стах, — за царського режиму друковані, а нам спішно революцію треба робить!

— Ат! — Золотар вихопив у Стаха бік форд[497]. — І не треба! Давай! Я однаково порішив у світі не жить…

Паровоз чахкав вже близько, панцирник був уже кроків за триста, букси під ним рипіли і тихо вищали.

— Пусти! — Вони боролися в темряві, дві постаті: коротка і довга. — За революцію треба жити, а ти умирати йдеш… Пусти! Мрачна душе! Чапля! Ну? — Золотар упав через Стахову ногу, і Стах уже підбіг і схилився над рейками. — Усі в цеп! — Він чиркнув запальничкою під полою пальта. — Стріляти залпами, коли плигатимуть з поїзда! І — ура! — Він нахилився і сунув вогонь униз. — Ваші їдуть, наші йдуть, наші ваших підвезуть!..

Вогнем ударило вгору, всі впали ниць, громом прибило до грунту, вихором перекотило з боку на бік, дощ з глини й піску сипонув зверху, як злива — коротка й рясна.

Коли Золотар звів голову, він нічого не бачив і не чув. Він потягся до кольта, Одуванчик присіла навкарачки. Було тихо, як ще ніколи не було. Панцирник спинився зовсім поруч — було чути, як в ньому шаркали підошви по чавунних плитах. Тоді брязнуло бляхою, панцирник лунко загув, і, розтинаючи принишклу тишу ночі, залунав голос, сердитий і захриплий.

— Хто? Матері вашій у три черги! Хто такий?

Він питався в ночі, немов то не вибух був щойно, а хтось постукав знадвору у хату і розбудив.

— Ім'ям української Директорії! Станція і місто в чиїх руках?

— Робочих! — дзвінко розітнувся Стахів голос. Стах був живий. Тепер уже видно було, як він тихо відплазовував від колії геть до кулемета. — Огонь!

— Помости! — гукнув другий голос десь далі, там, уздовж ешелону. — По конях, по конях, по конях!

Голос був відомий, знаний, знайомий.

Золотар натиснув спуск, і кольт гучно загуркотів. Та зразу ж черга й осіклася: тіні від панцирника метнулися раніш, і одна з них вистрелила кулемету в упор…

Зілов підходив до міста з південних околиць.

Сили повстанців були такі: двісті багнетів, шість кулеметів, гармата і сім чоловік кінної розвідки з Костею на чолі.

Операцією наступу керував Степан Юринчук. Він обіцяв здійснити якийсь відомий йому з імперіалістичної війни «тернопільський зашморг».

Групами по п'ятдесят чоловік селяни підійшли до кінців вулиць, що перетинали впоперек південні передмістя. Головний удар мав бути здійснений Шуазелівською — в лоб на тунелі й вокзал. Тут зосередили три кулемети, і повстанці всі, як один, були з старих фронтовиків. Гетьманські панцирники вже півгодини гатили в пустку чорної ночі навмання — розриви лягали в ряд десь з кілометр позаду, на ріллю. Треба було підійти тихо й атакувати джерела артилерійського вогню — гармати чи панцирники біля вокзалу на насипу. Кожний з лобової групи дістав в'язку ручних гранат. Ліва та права флангові групи мали завдання загнути фланги: ліва впереріз волочиській колії, на зв'язок з робітниками депо, права — на одеську колію, щоб перетяти й закубрити її. Робітники, за попередньою умовою, брали на себе весь київський напрям. Збройні сили гетьманців відомі не були: їх могло бути лише офіцерська та комендантська сотня, могло бути багато сотень чи полків — станція живилася з чотирьох магістралей, чотирьох могутніх, насичених різним військом і силою зброї, артерій. Німці, одначе, держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.

Кінна розвідка обмотала підкови коням ганчір'ям і тихо рушила в губу Шуазелівської вулиці, в чорну пащу причаєного, принишклого міста. Повстанці хотіли пройти до насипу нишком — без жодного пострілу, не виказуючи своїх сил.

Передмістя лежало тихе і мертве. Справа і зліва з густого туману зринали назустріч несподівані, спотворені мороком тіні будівель і дерев. Хатки випливали, мов хмарочоси, кущі громадилися, мов ліси, стовпи ліхтарів губилися в верховині, мов радіощогли.

На розі Гімназичної Костя раптом осадив коня.

— Внимание, — прошепотів він. — Тише… Всі стримали коней і перехилилися наперед.

Сумніву не було. З другого кінця вулиці, звідти, де виринала вона з-під віадука проїзного тунелю, линули звуки, в походженні яких не міг помилитись ніхто. Від вокзалу Шуазелівською вулицею вниз дріботіло багацько кінських копит. Коні йшли ступою — може, сотня, може, багато сот підків. Крізь густизну туману інколи чути було, як брязнуть піхви об стрем'я, як задзвенить гвинтівка, як лясне нагай.

— Назад! — прошепотів Зілов. — Заманути нижче й прийняти в три кулемети! А Юринчук — в картеч…

— А поселок? — загув Костин бас. — Рабочий народ? Мы ж разнесем к черту все эти хатки… Отставить!.. — Всі змовкли знову, і тепер уже було зовсім виразно чути, що копит — сотні, що йде ескадрон, може, полк, що за три хвилини він має бути на цьому місці, на розі Гімназичної. — Мы просто возьмем их сейчас на испуг! — майже вголос сказав Костя. — Мы поднимем сейчас такой крик, как будто нас тоже полтора эскадрона. Я крикну первый, и будем все кричать «ура!».

— Ні, — схопив його за руку Зілов. — Стривай!

І перше ніж хтось встиг щось йому відповісти, він раптом на повен голос, на всю силу легенів жбурнув у темінь ночі, назустріч невідомому й невидимому ворогу, зухвалий і веселий спів:

мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.

підхопили всі враз і з усіх сил, так що й коні шарахнули набік:

І тільки вони скінчили перший куплет і на секунду примовкли, щоб почути, як реагуватиме на їх спів там темна, невидима, ворожа сила, як враз звідти, з другого кінця вулиці, вдарив одвітний багатоголосий хор:

Розвідка розгубилась, хлопці схопили карабіни з-за пліч, дехто смикнув коня повертати назад.

— Черт! — вилаявся Костя. — Что за черт?

Спів урвався і там. Кіннота була вже зовсім близько. Пролунала команда «стій». Коней стримували, вони били копитами й форкали.

— Хто такі? — прилинуло з ночі, з туману, як з другої землі. — Хто такі?

Тоді Зілов приклав руку до рота і гукнув теж, надимаючи щоки, роблячи голос невідомо для чого низьким і басистим, як у Кості:

— Народ! Кидай зброю, гетьманське кодло! Армія українських повстанців взяла вас у кільце! Скоропадському смерть!..

Тоді в темряві ночі й осінньої мряки приснуло вигуками, хтось знову заспівав, хтось крикнув команду — знявся гомін. Десяток копит відокремився від загальної маси і риссю затупотів сюди. Костя вихопив маузер, Зілов, Бруне, Потапчук, Іванко, Цріні й Полуник клацнули затворами карабінів. З туману виринули вже коні, і передній вершник, розмахуючи шапкою з шликом, гукав:

— Не стріляйте! Геть Скоропадського! Ми — петлюрівці!..

Територію залізниці заливало яскраве світло — світилися всі густі шеренги міжколійних ліхтарів.

«Усуси» стояли під аудиторією, притиснуті до стіни. Вони збилися тісно, і було їх не менше як сот п'ять. Вони держали руки догори і були вже без поясів. Тільки офіцери ще демонстративно засували руки до кишень. Але робітники з гвинтівками на руку оточували «усусів». Шумейко, Козубєнко, Тихонов підбігали до кожного офіцера, і, погрожуючи наганом, — ім'ям ревкому і влади Рад примушували їх розстібати пояси з кобурами.

І саме в цей час по дошках переїзду з-за прохідного тунелю зненацька загуркотіло сотнею кінських підків. З оголеними щаблями просто сюди, до аудиторії, учвал скакала кіннота.

Робітничий цеп колихнувся, дехто кинувся вже до проходу за вокзал. Кіннота? Звідки кіннота? Чия кіннота? «Усусівські» офіцери вже гукали: «Хапай зброю, хапай!» Та раптом вершники перейшли з чвалу на рись, потім пролунала якась команда і, опустивши шаблі, закладаючи їх до піхов, вони з дощок переїзду захурчали впрост на перон. Попереду на чорному огирі басував командир.

— Слава неньці Україні! — закричав він до робітників.

Розгублено робітники опустили гвинтівки. «Усусів», що боронили владу гетьмана, роззброїли вони. І «славу!» гукано щойно немов до них. Але відповіли не вони, а «усуси». З папах у кіннотників звисали довжелезні шлики. Такі точно, як були в тих, що навесні привели німців на Україну… Петлюрівці!.. Що ж, націоналістам-«усусам» неважко з гетьманців перекинутися на петлюрівців…

— Вацек! — штовхнула Парчевського Аглая і миттю зірвала останній, що висів на ниточці, погон. — Вацек! Треба виходити із становища. Ну?

Парчевеький швидким і пружним військовим кроком мерщій підійшов до гайдамацького командира.

— Комендант міста, сотник Парчевеький! — виструнчився і взяв він на честь. — Дозвольте доповісти. Силами озброєних повсталих робітників гарнізонну офіцерську сотню знешкоджено, два невідомо чиї панцирники вибито з ладу, батальйон галицьких «січових стрільців» роззброєно, гетьманську владу повалено!.. — Тут Парчевеький придивився старшині в лице і запнувся: — Льоиька? Та чи це ти?

Репетюк відкинувся на сідлі. Скельця пенсне полискували з-під папахи з коротким, на очі, червоним шличком.

— Чорт мене побери, коли це не я! Маю честь, містер Парчевеький! Їй-право, можна подумати, що ми все ще в гімназії і під час пустого уроку бавимося у війну!.. Це здорово, Вацлаве, що й ви з нами! Особисто керували операцією, чи як?

— Репетюк! — муркнув Козубенко до Шумейка. — Той самий, що в Бидлівцях шомполував мужиків…

— Знаю, — сказав Шумейко, — і як єврейський погром у гімназії два роки тому робив, знаю…

— Яка несподівана зустріч, міледі! — Репетюк хвацько підкинув руку на честь. — Яким побитом, пані Аглає? Ніч, бій, війна! Ах, ви загуляли на вечорницях, моя прекрасна чарівнице, а ми з нашою війною стали на заваді вашим веселим втіхам? — Він перехилився через шию коня і підніс до вуст простягнуту вузьку руку. Браунінг Аглая переклала до лівої руки і заховала його за спину. Парчевеький висмикнув його і поклав собі до кишені.

— Так… — томно всміхнулася Аглая. — Який ви здогадливий! Але ж ви проконвоюєте мене додому, пане добродію, чи не так? — Вона кокетливо заховала підборіддя в пухнасте боа.

«Усуси» тим часом вже підперезалися і побрали гвинтівки. Вони були вже петлюрівцями і шикувалися попід стінами вздовж аудиторії. Командир підійшов з рапортом до Репетюка. Репетюк рушив уздовж фронту «усусів» і поздоровив їх з поваленням гетьманату та настановленням Директорії, що зняла прапор боротьби за «самостійну й соборну неньку Україну».

— Слава батькові головному отаманові Симону Петлюрі! — закричав він.

«Усуси» ще раз прокричали «слава!» і зразу ж заспівали:

Праворуч від депо, ліворуч з одеської колії, просто з-за насипу, від прохідного тунелю — спокійно, з гвинтівками на ремінь — з ранкових сутінків виходили цепи повстанців з загону Степана Юринчука. Зілов, Костя, Ганс Бруне, Іванко, Полуник, Потапчук та Абрагам Цріні з'їхалися кіньми на вокзальний перон. Біля вибитого вікна до телеграфу вони спинилися, і Полуник, не злазячи з коня, просто через розбите вікно закричав весело й лунко:

— Вася? Ліля Миронова? Товаришу Шкурський? Пане Моріяк? Телеграф працює! Комісар телеграфу — я!

І в цей час з службового ходу на перон вийшов великий гурт людей — з гвинтівками, з наганами і шаблями. Попереду йшов Головатько. Він привітав вершників і відрекомендувався комендантом станції від Директорії. Аитоніна Полубатченко — в блакитному німецькому френчі й малинових угорських галіфе — вийшла з Головатьком поруч. Вона була його ад'ютантом. Скулені, сполохані постаті репатріантів визирали крізь вікна, несміливо висувалися на перон, стовплювалися колом, вже шарпали за поли кіннотників і за рукава піших. Вони благали сказати їм, коли ж буде поїзд — якийсь поїзд — куди завгодно, аби мерщій геть звідсіля?

Світло ліхтарів на пероні жовкло і меркло. Зате навкіл яснішало й розвиднялося. Ночі вже не було. Неквапом надходив мрячний і мутний осінній день.

Зсередини станцію зайняли робітники. Південними околицями — селянські повстанці. Але з київської колії ввійшли петлюрівські гайдамаки, і з одеської — конторник Головатько з есерами привів загін «хліборобів», тепер петлюрівських зарізяк якогось батька Оскілка. Постоєм у місті стали роззброювані щойно «усуси». А німецький гарнізон за карантинним колом стояв, наїжачений кулеметами проти міста. Німці держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.

До ландо Таймо впряглися двоє гайдамаків на рудих жеребцях. Аглая, Парчевеький та командир «усусів» усілися і під ескортом сотні Репетюка рушили до міста — до комендатури.

Робітнича сотня, похиливши гвинтівки до землі, поволі колією верталась назад у депо. Знову чортів Петлюра став на дорозі з своїми гайдамаками! Скориставшись із всенародного повстання проти гетьмана, зіпершись на перевагу в цей час своїх збройних сил, гайдамаків та «січових стрільців», він прибирав владу до своїх рук. Точнісінько, як сімнадцятого року, коли народ повстав проти Тимчасового уряду Керенського, а Центральна рада за спиною повсталого народу проголосила себе владою на Україні… Отже, знову треба було ховати зброю до слушної години.

Робітники повертались в депо. Дехто сердито сміявся, але більшість понуро мовчала. Мовчав Шумейко, мовчав Тихонов, мовчав Козубенко. В віру, царя і отечество божився стрілочник Пономаренко.

З київської колії, з жовтизни туману в цю хвилину викотила дрезина. Вона під'їхала до гурту, і маховик спинився. На землю сплигнули Стах, Золотар, Піркес і Кашин. Козубенко з радісним криком кинувся до стільки часу не бачених дорогих товаришів. Шумейко теж звів руку для привітання. Але ще хтось п'ятий зостався лежати впоперек помосту дрезини під маховиком.

То була дівчинка з вихрастим жовтим волоссям. Вона лежала навзнак, горілиць. І між бровами зяяла в неї крихітна дірочка з околом згуслої чорної крові.

Робітники поскидали шапки.

— Як її звуть? — тихо спитав Шумейко.

— Одуванчик… — відказав Золотар.

— А ім'я?.. Прізвище як?..

Всі мовчали. Ніхто не знав. Завжди і повсякчас вона бігала тут скрізь — і в депо, і в майстернях, і на естакаді. Здається, будочника з першої волочиської. Одуванчик. Козубенко пригадує ще, як її хрестили. Стах жив поруч і, скільки пам'ятав себе, грався з нею в камінці, плювачки, палочку-стукалочку, потім у класи. Але прізвища її він не знав. Одуванчик.

Стрілочник Пономаренко вийняв з футляра сигнальний прапорець, розмотав і покрив дівоче воскове личко малесеньким червоним знаменом…

ЗАКОНИ ВОЄННОГО ЧАСУ

На третій день трапилася надзвичайна несподіванка. До барака увійшло четверо, виструнчилися по-військовому, цокнули підборами і взяли «на честь».

— Там што, дозвольте доложить! Честь імєєм явіться! Как ми єсть кадрові санітари, то прохаємо зачислить нас до іспольнєнія своїх обязанностей!

Сербин був ошелешений. Перед ним стояли четверо, які рапортували про свою появу, які прохали поставити їх на роботу, які виконання цієї роботи вважали за свій обов'язок. З-під чорних з жовтою смугою полоненських шинелей визирали чорні, ще миколаївські, окантовані червоним шнуром, засмальцьовані солдатські мундири. Подерті форменки покривали голови в трьох. Четвертий, найстарший, мав на голові ватяну папаху. Це були люди з того світу… І вони були санітари — кадрові санітари. Тобто — медики. Поміж двадцяти добровольців загону по боротьбі з висипним тифом були залізничники, гімназисти, студенти і актори, але медиків — медиків не було.

— Унтер-цер Сич! — рекомендувався перший, найстарший, у папасі.

— Рядовий Лелека! — відкозиряв другий.

«Пташина компанія», — майнула несподівана, перша за ці дні смішлива думка в Сербиновій голові.

— Рядовий Боцян! — рекомендувався третій.

— Рядовий Чорногуз!..

Сербину перестало бути смішно. Йому зробилося моторошно. Олівець заплигав у руці, і він глянув на виструнчених перед ним санітарів. Ні, вони не жартували. І вони самі навіть не розуміли цього чортівського збігу. Лелека був полтавець, Боцян — подолянин, Чорногуз — степовик. Лелека, боцям і чорногуз — це ж три назви однієї птиці: так кажуть на Україні — на Правобережжі, Підкарпатті та Лівобережжі — на нашого бузька. Містика! Так, так, Сербин уже пересвідчився давно, що життя — то була тільки божевільна фантасмагорія!..

— Здрам-жлам-ва-ско-ро-діє! — виструнчилися й гаркнули дружно чотири кадрові санітари…

Через півгодини Сич, Лелека, Боцян і Чорногуз знову з'явилися перед бараком. Але на цей раз їхня поява була ще ефектніша. Вони підкотили спеціальним поїздом — маневровий паровоз-кукушка і три порожні товарні вагони. На тендері майорів білий з червоним хрестом стяг, на дверях кожної теплушки незграбними крейдяними літерами красувався свіжий, яскравий напис: «Летучка Кр-ый Крест».

З-поза дверей визирали форменки Лелеки, Чорногуза і Боцяна.

Унтер-офіцер Сич скочив з тендера і відкозиряв:

— Так што, дозвольте доложить, во іспольнєніє пріказа, во главе летучки Красного Хреста, я відправляюсь залєзною дорогою в направлєніє назустрєч следовапію пленних, как єсть сведенія, що багацько коториє в горячці падають з поїздів, а также коториє вопче пруть собі пехтурою!..

Вік. зробив кругом, поліз на паровоз і гукнув машиністу:

— Атход!

Жодних наказів унтер-офіцеру Сичу Сербин не віддавав. В короткій розмові під час першої зустрічі він тільки невиразно сказав, що бракує людей, що хворих назбирали повно, стали коло них ходити, і тепер вже немає кому збирати нових, яких, проте, мабуть, не меншає. Справний служака, унтер-офіцер Сич, зрозумів цю мову як наказ, висловлений у делікатній формі.

Машиніст дав свисток, паровоз рушив, унтер-офіцер Сич ще раз взяв «на честь» Сербин, Макар і Шурка розгублено дивилися новоявленій летучці вслід, аж поки зникла вона за поворотом волочиської колії. Потім вони поглянули одне на одного. На серці раптом зробилося легко й бадьоро. Була летучка, були санітари, був справжній Червоний Хрест!

Дарма що гетьманську владу скинуто вже три дні тому, петлюрівська, проте, ще цілком не встановилася. Відрізані від Одеси, насідали якісь офіцерські полки. Вони хотіли пробитися чи то до Румунії, чи то до Галичини. Румуни намагалися через Дністер перекинутися на Україну. Ще хтось відступав із пастки під Києвом і поривався продертися до Денікіна на Дон. Петлюрівські панцирники то з'являлися на станцію, то пропадали. Гасали сюди і туди ешелони донців, астраханців, галичан. І кожний ешелон пробував встановити на станції власну владу. До репатріантів і тифозних бараків діла нікому не було.

Сич повернувся надвечір і рапортував:

— Так што, дозвольте доложить, двадцять два мертві, то єсть без признаков жизні, і в різних стадіях проістіканія хворості сто один. Отдельно задержан один питавшийся скриться по національності германець, которий дійствітельно ж дохтурь і виражається на руськом язике!

Він відступився, і з-поза його спини, між Лелекою і Чорногузом з карабінами в руках, показалася якась невідома постать.

Це був ставний і міцний чолов'яга з рудою борідкою і короткою люлькою в зубах. На плечах — німецька офіцерська шинель без жодних відзнак, на голові російський офіцерський кашкет з червоним хрестиком на білій кокарді. В руці він тримав елегантний шкіряний чемодан.

— Я протестую! — почав він зразу ж сам майже бездоганною російською мовою. Не давалися йому тільки відмінки та узгодження прикметників з іменниками. — Господин, добродій, чи товариш, я не знаю, хто ви, але ви, напевно, фельдшер або студент? Дуже добре. Я германський підданець, я військовополонений в Росія з тисяча дев'ятсот чотирнадцятий рік. Я чотири рік працював у російські військові лазарети, але тепер я вирішив їхати додому і маю на це моє повне право! Я протестую і буду скаржитись до німецький комендант і Центральна рада. — Він вийняв люльку з рота і вибив її об двері.

— Так што, дозвольте доложить! — рапортував Сич. — Усьо одно проміж нас та їхньою родіною, городом Вєной, появилося тепер нове государство, вроді Польща. Окроме того, в цей момент проісходіт стіхійноє бєдствіє, а в їхньому чемойдані імеється обнаковенний шприць і по предварительному подсчету сот кілька ампулок наркотічеських веществ морфія, кофеїна і прочїє какіє: По моєму сображенію, господін германський дохтурь не могли привезти це все з собою з Германії у плен. Так што оно вроде как би єсть похіщенноє їми у нас і являється тепер военной добичей вследствіє законов воєнного врем'я.

Сербин раптом відчув, що начальник, виявляється, тут не хто інший, а саме він і що в житті вирішати взагалі треба швидко і правильно.

— Ви мобілізовані! — сухо сказав він німецькому лікареві. — І ваші ампули теж. Потрудіться приступити до виконання ваших обов'язків негайно. Вас призначено на головного лікаря. З німецьким командуванням буду розмовляти я сам!..

— Так точно! — відкозиряв і Сич.

Доктор Розенкранц виявився, одначе, немов і непоганим чоловіком. За півгодини він уже примирився з своєю долею, запалив свіжу люльку, а з верхнього відділу свого елегантного чемодана вийняв лікарський білий халат.

Білий халат! Адже справді медикам треба ходити в білих халатах. Це був перший білий халат в цілому загоні санітарів-добровольців.

Крім білого халата, в чемодані доктора Розенкранца справді було повно ампул морфію та кофеїну, був ін'єктор, банка з ефіром і ціла колекція якихось флакончиків та блискучих пакетиків. Доктор Розенкранц одяг білий халат. Шурці він дав нести банку з ефіром і шприц. Сербин узяв чемоданчик — і перший медичний обхід рушив.

— Дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Обов'язок медика призиває мене, і я затримаюсь тут у вас на деякий час зовсім не тому, що ви мене мобілізуєте, а тому, що це є мій обов'язок! Старший санітар! — гукнув він цілком начальницьким тоном. — Будь ласка, я наказую вам протягом дві найближчі години приставити сюди білі халати відповідно до кількість всі, хто працює в епідемічний загін.

— Слухаю, господин дохтурь! — радісно відкозиряв Сич. — Будет ісполнено!

Він гукнув Лелеку, Чорногуза та Боцяна, і вони зникли.

Тим часом доктор Розенкранц запропонував зробити обхід. В бараках проти вокзалу, в закордонному павільйоні та залі третього класу лежало близько тисячі хворих і між ними — щойно поранені в бою повстанці.

Доктор Розенкранц спинявся перед кожним хворим чи пораненим, дезинфікував голку ін'єктора спиртом, одбивав голівку ампулки, всмоктував у шприц рідину і кивав Сербинові.

— Прошу! — наказував він. — Кофеїн. Серце єсть ослаблене. Перший черга — серце.

Сербин закочував хворому чи пораненому рукав, Шурка обтирала рамено ефіром, і доктор Розенкранц робив укол. Він робив ін'єкцію дуже метко і вправно, — хворі й поранені навіть не почували болю. Притомні з подякою позирали на лікаря. Вони зразу заспокоювались, і переставали стогнати. Вони бачили лікаря біля себе, вони діставали допомогу, про них дбали, — віра в життя знову поверталась до них. Вони тихо лягали на свої місця і більшість — особливо поранені — зразу засинали.

— Втрата крові, — пояснював доктор Розенкранц. — Організм надто ослаблений, але сон то єсть найкращий ескулап.

Але несподівано сталося страшне непорозуміння.

Сербин з Шуркою щойно поклали обережно одного зразу заснулого пораненого, коли це хтось злегка торкнув Сербина за шинель. То був найближчий сусіда. Він не був ні з поранених повстанців, ні з російських військовополонених-репатріантів, ані з залишків австро-угорської окупаційної армії. Це був цивільний громадянин, випадковий залізничний пасажир, що застряг на станції, потрапивши саме в меживладдя, коли жодних поїздів з Києва на Одесу не було. Він був з старих урядовців, очевидно, учителів, — про це свідчив оксамитовий кашкет з старорежимною кокардою. Він їхав не один — з ним була дружина та двойко малих дітей. Всі четверо вони лягли покотом першого дня. Другого ж ранку стара урядовцева дружина вмерла. Надвечір санітари забрали й трупики обох дітей. Старий урядовець зостався сам. Страшне горе він пережив стоїчно. Він не пролив і одної сльози. Він не дозволяв собі заплакати за трьома душами тут, де навколо вмирали сотні.

— Слухайте! — прошепотів він, вхопивши Сербина за руку, — слухайте! А я знаю, що то ви робите!

— Ну, то й що? — здивувався Сербин.

— Я знаю, — вперто повторив він, і в цьому «знаю» бриніла і хитра загадковість, і чудна загроза. — Я знаю… Ви… ви… — він притяг Сербина ще ближче і прошепотів ледве чутно, — ви труїте їх… — Потім він відхилився, щоб подивитися, яке враження справила його несподівана заява.

Доктор Розенкранц узяв його за зап'ястя і поклав йому руку на чоло.

— Заспокойтеся.

— Ні! Ви труїте! — ще голосніше засичав божевільний урядовець. — Я знаю!.. І я зараз скажу!.. Зараз скажу! Вголос! Нехай знають всі!..

Між півтисячі хворих сотня могла вставати й ходити. Напад скаженості вдесятеряє людські сили — з немічного і кволого він робить міцного й необорного. Двох санітарів і доктора вони за секунду розірвали б на шматки. Шурка зблідла. Божевільний вже роззявив рота для крику.

Але раптом він схопив доктора Розенкранца за руку.

— Слухайте! — зашепотів він знов, пристрасно і захлинаючися. — Слухайте! Я не скажу… Я буду мовчати… Але, будь ласка… будь ласка… слухайте… отруїть і мене!..

— Заспокойтеся! — почала була Шурка, але божевільний не дав їй говорити:

— Ні слова!.. Я буду кричати!.. Я заявлю!.. Отруїть мене, бо я буду кричати!

— Ми ж не труїмо, — спробував ще вплинути на нього Сербин. — Ви помилилися. Це камфора…

— Все одно! Я скажу, що ви труїли! Вони повірять мені, а не вам!.. Слухайте! Ні слова!

Він був щирий. Він хотів умерти. І він ішов на шантаж.

Раптом нещасний упав лицем Шурці на руки і заридав. Це були перші сльози після смерті його близьких. Він плакав рясними сльозами і вкривав Шурчині долоні поцілунками.

— Це дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Горе треба виплакати. З сухий горе буває божевілля, сказ. Пацієнт зараз знесилиться і засне…

Але доктор Розенкранц помилився. Виплакавшися, старик справді затих був на якийсь час, та тільки доктор Розенкранц ступив далі крок, він зразу ж схопився.

— Стійте! — гукнув він. — Я зараз закричу!

— Добре! — Доктор Розенкранц відбив кінчик ампули. — Заголіть йому рука! — Він витяг рідину з ампули в шприц.

Широкими завмерлими очима Шурка дивилася на доктора Розенкранца.

Але старий урядовець чудово розумівся на дозировці.

— Це мало… — похитав він головою.

Доктор Розенкранц слухняно відбив кінчик другої ампулки. Старий урядовець знову похитав головою.

— Три, — спокійно сказав він.

— Ви ж бачите, — потис плечима доктор Розенкранц, — ін'єктор маленький, і я зроблю другий укол.

Доктор Розенкранц метко підмінив ампулку і зробив другу ін'єкцію — кофеїну.

Якийсь час старий урядовець сидів недвижно. Очі його були широко розтулені, і глибоко в старих, ви цвілих зіницях жеврів жах. Він одкрив рота, кілька разів вряд хапнув повітря і з свистом потяг його у легені. Тоді ліг на спину і заплющив очі. «Спасибі!» — прошепотів він ще. Потім його обличчя закам'яніло, тільки з куточків очей, з-під повік, безперервним струмочком котилася сльоза по сльозі. Він прощався з життям. Він жалів за ним. Але він радів смерті. І він вірив, що вмер…

— Досить! — сказала Шурка. Вона була аж прозора, і губи в неї трусилися. — Я більше не можу! Хрисанф! Доктор! Я прошу вас — повернімося до барака!..

Доктор Розенкранц пробачливо посміхнувся.

— О бідний руський дівчина. Ваші нерви вже не витримують тільки простий медичний випадок… Одначе я також втомився! — Він склав шприц і закрив чемодан. Мовчки всі троє вийшли і пішли через туманну колію до бараків. У крайньому бараці, номер два, був відгороджений закуток, де стояла лава, стіл і дві табуретки. Це Сич з Лелекою, Боцяном і Чорногузом влаштували діжурку. Сич перестрів усіх на порозі барака.

— Так што, — рапортував він, — дозвольте доложить! За неімєнієм для медицинських, то єсть халатів білого краму, как-то: полотна, нансуку, мадеполаму, бязі абощо — довелось із'ять посредством реквізиції, на основанії законів воєнного врем'я, нові цукрові лантухи в колічествє двадцять п'ять. Госпожа актриса Колібрі вже прорізають дірки для голови та рук. Рядовиє Лелека, Чорногуз і Боцян отбил і в направлєніє базарю для подисканія веществ на предмет пришитія рукавєй…

— Сич! — сказала Шурка, пройшовши до діжурки за Розенкранцом. — Візьміть карабін і станьте на порозі!

— Слухаю! — схопив карабін Сич.

— Що?!

Доктор Розенкранц мерщій обернувся, люлька заплигала в нього між зубів.

— Пропустіть!

— Віноват, господин дохтурь! — Сич підняв карабін, загородивши двері впоперек. — Я очень ізвіняюсь, але ж поступив такий приказ.

— Що це означає? — доктор Розенкранц люто поглянув на Шурку. Його зелені очі спалахнули іскорками, руда борода стала мов віник. — Я вступив добровільно на боротьбу проти епідемія сипний тиф!

Шурка сіла на табурет, поставила лікті на стіл і поклала на долоні підборіддя. Вона була зовсім бліда, обличчя загострилося, як у мертвяка, але губи вже не трусилися.

— Доктор! — промовила Шурка тихо. — Ви зовсім не військовополонений. Ви з німецького гарнізону, що стоїть за карантином на території одинадцятого полку…

Сербин розгублено сів проти Шурки. Розенкранц з хрипом потяг з люльки нікотин. Сич на порозі тихо кашлянув у кулак.

— І ви справді притруювали хворих…

Зробилося зовсім тихо. Навіть нікотин у люльці доктора не харчав.

— Ви притруювали поранених! — майже скрикнула Шурка вдруге. — Коли ви підміняли ампулку, щоб впорснути тому божевільному, я зрозуміла, що ви так само метко робили раз у раз. Для чого це ви робили?

Сич знову кашлянув у кулак.

Доктор Розенкранц харкнув люлькою і презирливо посміхнувся:

— Ви діти, — сказав він. — Дуже добре. І, крім того, ніхто з вас не є медик. Ви нічого не розумієте в медицина. Ви діти!

Шурка зітхнула.

— Незрозуміло, — прошепотіла вона.

— Будь ласка, — сказав доктор Розенкранц. — Дуже добре. Я можу пояснити. Вони повинні були вмерти в тяжкі муки тифозна гарячка, а я давав їм получити своя смерть в солодкий забуття сон — в обійми морфей…

Йому стало важче говорити по-російському. Він почав ламати слова і в вимові виразніше забринів німецький акцент. Він був уже зовсім блідий, тільки на вилицях ще горіли червоні плями.

Сич кашлянув голосніше.

— Дозвольте доложить, — неголосно проказав він, — між народом іде така поголоска, що гермаиець, сказати б, сам з обдуманим намєренієм напустив на нашу руську армію тиф. Отак, як він придумав аеропланні стріли, пушку «берту»[500] або ж к примеру, задушливі гази. Щоб, значиться, як повернемось по домах, затруїти весь руський народ. Особливо як почалась тепер в Росії мировая революція і вообще большевизм. Тоді Росія, сказати б, уся вимре, і він подолає нас без війни… Опредільонний пішов такий слух…

— Стривайте! — Шурка зірвалася і, відштовхнувши Сича, вибігла геть. — Я зараз! Але не пускайте його йти!

Сич кинув гвинтівку на руку, клацнув затвором і застиг на порозі.

Шурка вибігла надвір і миттю перебігла колії до вокзалу. Мов навіжена, вскочила вона до зали третього класу. Від одного до другого вона обійшла всіх щойно померлих після уколів. Їх було одинадцять.

Шурка повернулася і тихо сіла на табурет. Груди її часто здіймалися. Блідий Сербин мовчав. Мовчав Сич на порозі. Мовчав доктор Розенкранц.

— Одинадцять… — нарешті вимовила Шурка. — Вони всі, як один, наші… повстанці, поранені щойно в бою.

— Він божевільний! — скрикнув Сербин.

— Яке людиноненависництво! — простогнала Шурка. — Але нащо? Для чого? Він хотів посіяти паніку! І не тільки серед цих нещасних, але таким чином серед повстанців, серед людей, які взяли зброю в руки!..

Сербин все ще дивився спантеличено і перелякано:

— Слухайте, — майже прошепотів він. — Це… лікарська помилка? Ви впорснули не те, що треба? Чи… чи ви — шпигун, який, прикинувшись лікарем, пробрався на територію, де діють повстанці, щоб розвідати сили, щоб…

Люлька доктора Розснкраица погасла. Він звівся, блідий, і презирливо кривлячи губи.

— Дуже добре, — сказав він і захрип, — дуже добре! Я не буду відповідать. Я вимагаю негайно відправити мене в розпорядження німецький гарнізон. Кожний, хто торкнеться мене палець, стане перед військовий суд німецька армія!..

Всі мовчали.

Сербин раптом звівся теж. В грудях у нього щось звивалося і скімлило. Він не знав, що таке довкола і сам хто він такий. Чи то він був мале дитинча, чи то дуже, дуже дорослий. Але він повинен був вирішувати швидко і категорично.

— Ні! — сказав він і здивувався з свого спокою. — Ні! Доктор Розенкранц, ми можемо передати вас тільки нашій владі… владі…

Він запнувся. Влади в місті не було.

— Дозвольте доложить, — кашлянув Сич з порога, — по законам воєнного врем'я… я предлагаю… германського дохтуря… арештувать…

Доктор Розенкранц вихопив люльку з рота, і очі його забігали на всі боки.

— Я вимагаю!.. — закричав він, і голос його зірвався на свист.

Але Сич кинув карабін на руку і клацнув затвором. Патронів у карабіні не було.

— Вперед! — загорлав Сич. — Вперед!

Він штовхнув доктора і впер йому дуло порожнього карабіна між плечі.

Доктор хитнувся і непевно зробив крок. Сич штовхнув двері, і клуби туману вкотилися в діжурку. Доктор ступив на поріг.

Коли двері зачинились, Сич раптом змахнув карабіном, і карабін впав диверсантові на голову. Приклад карабіна розколовся. Тіло доктора Розепкранца впало через поріг надвір.

— Посилки! — гукнув Сич. — До барака, которий морг!

КОЗИР-ДІВКА

Двері розчинилися, і на порозі стала жіноча постать.

Лампа стояла на столі, прикрита плескатим абажуром, і світло падало тільки додолу. Постать від плечей була в тіні.

Козубенко зірвався з місця, і всі інші замовкли. В маленькій кімнатці, де було чоловіка з п'ятнадцять і де щойно бринів притишений гомін багатьох голосів, враз зробилося зовсім тихо. Поволі, один по одному, всі також почали зводитися, де хто сидів — з ліжка, з лави, просто з підлоги.

Козубенкові руки метнулися за полу шинелі. Браунінг він завжди носив при собі. Але ж в сінях на варті стояв один, на ганку другий, за хвірткою третій Як вони сміли пропустити когось? Чи це була зрада? Пастка? Облава?

Він змружив очі й підняв абажур, щоб промінь світла впав на лице невідомої на порозі. Дівчат мало бути тільки дві, і от вони обидві сиділи поруч на лаві — будочникова Варка і тесляра Лопухова Марина.

Зібрання було конспіративне. Четвертого листопада на з'їзді соціалістичної робітничої та селянської молоді в Росії, у Москві, утворено Комуністичний Союз Молоді — комсомол. Соробмольці зійшлися обрати делегата до Києва — вимагати скликати з'їзд соробмольців і селянської молоді для утворення комсомолу й на Україні.

Постать переступила поріг і причинила двері. Тоненька дівоча постать, завинута в якесь лахміття з солдатської шинелі, залатаної цукровим мішком. Вона стала і, хитнувшися, прихилилась до одвірка.

— Катря! — чи то зойкнув, чи то простогнав Макар.

Козубенко метнувся і вхопив дівчину за плечі. Хтось зірвав абажур. То була Катря.

Сміючись, схлипуючи, щось гукаючи — забувши геть за саму конспірацію — всі кинулися до дівчини, до маленької дівочої постаті в Козубенка на руках.

— Мала!.. Мала!.. — горнув Козубенко її до грудей, гладив волосся, термосив. — Катря! Здорова, мала!

Але її вже в нього вихопили. Її обіймали інші, видирали один в одного, передавали з рук в руки, підіймали високо і, нарешті, посадовили на стіл.

— К… кат… ря! — загикуючись, припав лицем до її ніг Макар. — Ви… ви… живі?

— Конспірація! — опам'ятався Козубенко перший. — Тихо! Тихо!

Катря сиділа на краю стола, звісивши ноги, спершися долонями на стіл. Поли шинелі обвисли, і під ними вона була майже гола — в калошах на босу ногу, в лахмітті мужських кальсонів і жіночому ліфчику. Солдатський кашкет звалився з голови і лежав долі, давно розтоптаний. Волосся було врізано коротко, вище від плечей — чудових русявих Катриних кіс не було.

Катря не плакала і не сміялася. Обличчя її було непорушне і очі великі — такі великі вони в Катрі ніколи не були. Вона тихо ворушила вустами і поволі озиралася навкруги.

— Господи! — застогнав Золотар. — Яка ж ти худенька, Катре… Ат!

І всі аж тепер помітили, що Катрині ноги були мов два штурпачки, а долоні просто світилися. Верхню губу підтягло вгору під ніс, і вона ніяк не могла стулитися з спідньою, щоб закрити зуби.

Катрині очі спинилися на Козубеикові. Так, це був Козубенко — ясні очі, довгий чуб. А оце, блідий з повними жаху очима, — Коля Макар. Червоний хрест на білій стрічці оперізував його лівий рукав, як і в Золотаря. А то Стах, телеграфіст Полуник, Шая Піркес, — закам'янілий, напружений, мов готовий кинутися звідти, з кутка. І ще шестеро юнаків — вона знала кожного або на ймення, або з лиця. Тільки обох дівчат вона бачила вперше.

Катря звела руку і поклала її Зілову на лице.

— Зілов… — прошепотіла вона, — Ваня… Невже це ви?

— Катря! — так само прошепотів Зілов і стис її крихітну ручку в своїх великих й дужих долонях. — Що вони з вами зробили, Катре?! — Катрина ручка була тоненька, холодна й недвижна, долоні Зілова палали.

Глибоко й тремтливо, мов після ридання, Катря зітхнула. Так, це була правда — вона серед своїх.

— Вчора… — прошепотіла вона, — я вийшла в Києві з тюрми… Її погромили робітники…

— Тебе били там, Катре… катували? Катря не відказала на це.

— Я пішла на вокзал… у Києві, і мене привіз на тендері машиніст Кулешов. Я була присуджена до повішення…

Всі мовчали. Розпитувати не наважувавсь ніхто.

— От і все…

— Добре, — сказав Козубенко, — ти розповіси потім. Але як тебе пустили з дому… таку?

— Я не була дома, — прошепотіла Катря, — я пішла просто до Зілова, сюди…

Козубенко схопився і скинув з себе шинель.

— Тоді, мала, зразу ж підеш додому. Золотар! Або ні — ти, Громов, і ти, Воловицький! Ви одведете зараз же Катрю додому. — Він зняв Катрю з столу, скинув з її плечей лахміття і почав загортати її в свою довгополу шинель.

Катря відхилилася і відсторонила його руки.

— Ні, ні! Я не піду зараз додому. І, будь ласка, нічого не кажіть батькам… Я не хочу, — пояснила вона тихо з риданням у голосі, — щоб мене мати й батько побачили… отаку… Ї я боюсь, що вони мене… не пустять нікуди з дому, а я… не можу…

— Але, Катре!..

— Хіба я не можу… перебути тим часом у когось? — Вона благально озирнулася навкруги. — Ну, в когось хоч би трохи. Я помиюсь, поздоровшаю трохи, а далі… Мама ж буде плакати! — раптом коротко схлипнула і вона.

— Це правильно, — вирішив Зілов, — хай залишається тут. Тільки батькам сьогодні б треба сказати, що Катря жива, здорова і за деякий час приїде додому.

Катря вдячно всміхнулася Зілову.

Це була перша посмішка після п'яти місяців страшної тюрми, після катувань, мук, знущання. І ця посмішка була така, що кілька хлопців відвернулися, щоб сховати раптові сльози.

Тоді Варка й Марина підхопили Катрю і мерщій рушили на кухню. Там була вода, мило, там можна було знайти чогось попоїсти, там було ліжко, а Катрі треба було швидше лягти. Весь гурт тисся позаду до дверей кухні — закидали словами, кожному хотілося посміхнутись до дівчини, потиснути руку, пригорнути за плечі. Катря сторонилася.

— Я ж брудна… — тихо благала вона. На порозі Катря ще раз озирнулася.

— Я не призналася, звісно, ні про кого… — прошепотіла вона.

— Мала! — мало не заплакав Козубенко. — Цього ти б могла вже й не казати!..

Дівчата вийшли. Козубенко важко сів на стілець. Очі його були радісні, але губи стиснуті міцно й гнівно. Довкола всі радісно й збуджено гули.

— І за Катрю… — мовив Козубенко глухо, — вони знатимуть теж!.. Хлопці, — схопився він і тепер уже сяяв увесь. — Ах, хлопці! От вам яка наша дівчина! — І він вдарив кулаком по столу. — Позачергова пропозиція! Всі, в кого є, або хто може десь дістати якісь харчі — хліба, цукру, сала, молока — нести завтра вранці сюди: будемо підгодовувати Катрю!

Пропозицію зустріли гарячі обіцянки.

— І друге. В кого є якісь гроші — викладай сюди на стіл. Треба їй справити одежу, покликати лікаря тощо.

Всі негайно полізли до кишень.

Грошей, щоправда, знайшлося небагато. Кілька лопаток, ще менше марок і крон.

— Ат! — сказав Золотар. — Лікарів все одно в місті нема — на тифу або повтікали…

— І третє, — гукнув Козубенко, — таке: делегатом, коли буде скликано з'їзд, від нас обираємо тільки Катрю!

Всі руки зметнулися вгору, як одна.

Кухонні двері рипнули, і на порозі знову стала Катря. В руках вона тримала одну калошу, праву босу ногу підібгала під шинель. Поспішаючи і плутаючи пальцями, вона видирала устілку.

— От, — сказала вона, нарешті викинувши устілку і виймаючи з калоші акуратно згорнутий папірець — Це переписано від руки, бо просто привезено з Москви. Володимир Ілліч Ленін двадцять другого жовтня виступав там на об'єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради фабзавкомів і професійних спілок… Про Україну і окупантів…

Всі кинулися до неї, вона віддала папірець і причинила двері.

Козубенко розгладив папірець на столі, присунув лампу, і всі збилися купою довкола, зазираючи збоку чи через його плече.

На клаптику блакитної кальки дрібним письмом, очевидно, рисувальним пером, було виписано стисло і чітко. Тільки місцями калька відсиріла, і чорнило чи туш розпливлися в жовтавих плямах.

«… Англо-французы говорят: мы на Украину придем, но пока там еще нет наших оккупационных отрядов, вы, немцы, не уводите своих войск, а то власть на Украине возьмут рабочие и там также восторжествует Советская власть. Вот как они рассуждают, потому что они понимают, что буржуазия всех оккупированных стран: Финляндии, Украины и Польши — знает, что этой национальной буржуазии не продержаться и одного дня, если уйдут немецкие оккупационные войска, и поэтому буржуазия этих стран, которая вчера продавалась немцам, ездила на поклон к немецким империалистам и заключила с ними союз против своих рабочих, как делали украинские меньшевики и эсеры в Тифлисе, — она теперь всем перепродает свое отечество. Вчера продавали его немцам, а ныне продают англичанам и французам. Вот что происходит за кулисами, какие идут переторжки. Видя, что англо-французская буржуазия побеждает, они все идут на ее сторону и готовят сделки с англо-французским империализмом против нас, за наш счет».

— Так! — грюкнув Козубенко кулаком по столу. — Значить, з Одеси вони хочуть вдарити сюди, німцям, значить, на зміну?..

Всі спохмурніли й відповіли мовчанням: франко-грецький десант уже стояв в Одесі. Між Одесою і Києвом ще трималися німецькі гарнізони.

Стах зиркнув на Піркеса, Піркес на Золотаря, Золотар на Стаха. Вони згадали побачення з Полубатченко, свої суперечки. Головатьки й полубатченки вже торгували український народ Антанті.

— Ну, що ж, — обвів поглядом Козубенко всіх навкруги, — хай поткнуться і ці… Розвалили німцям армію, розвалимо і французам. В Німеччині вже революція. Постараємось, щоб у Франції бути їй якнайшвидше!.. Чи правду я кажу, хлопці, а чи ні? — він засміявся і вдруге поглянув на юнацькі обличчя довкола. — Хто знає французьку мову? Піркес? Макар?

Всі заговорили враз, загомоніли, загули.

Петлюрівщина теж робила чергову ставку на національний демократизм. Ради по промислових містах дозволялися, але ради — з представників усіх партій, і в першу чергу націоналістичних українських: есерів та самостійників. Головою такої «ради» на станції, вже стало відомо, мав бути конторник Головатько.

Більшовики, а з ними й комсомольці, не сьогодні-завтра повинні були знову піти в підпілля. Петлюрівська контррозвідка вже готувала арешти.

Соробмольців, — тепер уже незабаром комсомольців, — по залізниці та місту організація лічила вісімнадцять.

Розглянувши ще пропозицію Макара і Золотаря, зібрання почало по одному, по двоє розходитися. Золотар і Макар — добровольці санітарного загону від першого дня — пропонували всім соробмольцям стати в загін боротьби з висипним тифом. Вирішено було всім, хто не на роботі, а вчиться чи живе в батьків, просто з зборів іти до бараків і ставати до загону. Ті, що були на роботі, теж мали чергувати від зміни до зміни. До Києва повинен був негайно їхати Стах.

Катрю вирішили все ж таки не лишати в Зілова на квартирі — підозрілій, безперечно, для петлюрівської контррозвідки.

Катря стояла серед кухні, коли Козубенко з Зіловим увійшли. Вона вже помилася, і її трохи підгодували. Тепер вона приміряла одежу покійної матері Зілова. В широкій жіночій спідниці Катря потонула майже до плечей. Вона блідо всміхалася, сіпаючи шнурівку, — пояс спідниці огорнув її якраз двічі. Варка й Марина схилилися біля її ніг і підшивали пелену. Маленька сестра Зілова сиділа навпроти на скрині і, от-от готова заплакати, переляканими очицями видивлялася на Катрю.

— М… мама… — вказувала вона на чорну в білі цяточки спідницю.

— Буде й мамою, — тріпонув її Козубенко за чубок. — Почекай тільки, нехай трохи підросте!

Катря всміхнулася хлопцям назустріч, і це вже була її справжня, жива, Катрина посмішка. Очі стали ясні й хороші, щоки вже злегка зашарілися.

— Я така маленька… — засоромилася Катря, — і в спідниці вже одвикла ходити. Нас там… — вона раптом урвала, очі знову зробилися зосереджені й далекі, коло губ вирізьбилася глибока зморшка гіркоти. — Але, будь ласка, — зразу ж пересилила вона себе, — не подумайте, що я вже така хвора і нікуди не здатна. Завтра я зовсім одужаю! Слово честі! Та я й зовсім не хвора, а тільки змучена і втомилася. Потім така сльота надворі, вітер, дощ…

Підтримувана Варкою та Мариною, в кофтині матері Зілова та великій хустці поверх Катря рушила до дверей. Вона посередині, дівчата по боках — не було ніякого сумніву, що та стара бабуся шкандибала додому і молоді дівчата-онучки проводили її через калюжі й грязь. Козубенко й Зілов пішли провести до воріт.

Надворі було чорно, мрячно сіяла мжичка і вітер вдаряв короткими, хваткими поривами. Десь далеко, очевидно, під семафором на одеській, настирливо гув прихриплий «Ов».

Катря спинилася на ґанку і зітхнула глибоко й рвучко.

— Пам'ятаєте, Козубенко, — прошепотіла вона, — як навесні ви тікали від окупантів і мало не зламали мені ногу?.. — Катря, очевидно, посміхнулася, цього не було видно в темряві, але зразу ж урвала себе. — Ах, ні, я ж зовсім не про те… Господи! — аж скрикнула вона. — Невже ж таки цьому правда? Я зараз піду, куди мені треба, через місто по вулицях, схочу — лівим тротуаром, схочу — правим, дощ сипатиме мені в лице, навкруги будинки, ходять люди…

— Ну, людей, — посміхнувся і Козубенко, — старайтеся, дівчата, щоб небагато було. Особливо військових. Обминайте поза хатами.

— Господи! — ще раз затамувало Катрі дихання. — Я не в тюрмі!.. Я на волі., і з вами усіма… Милі ви мої! — Вона вхопила Варку й Марину, потім Козубенка, і руки її були вже немов зміцнілі, здорові.

Потім вона зробила ще крок і припала на груди Зілова, що стояв перед нею в темноті.

— Ваню! — прошепотіла вона. — Це ви?

Порив вітру налетів на них усіх і завихрив рясними краплями з дерев навкруги. Всі стояли тісно, затуляючи Катрю від вітру й дощу. Одинокий постріл вдарив десь здаля за базаром.

— Я жива! — здригнулась Катря. — Я жива. І ви всі. Яке прекрасне життя!.. Ходімте…

— Це я… написав вам тоді… записочку, Катре, — затинаючись, ледве чутно прошепотів Зілов Катрі в лице, — про це… пам'ятаєте… тоді, перед арештом…

— Так, так… — засміялася тихо й щасливо Катря, — ну, звичайно, ви… І записка, і все… Ідіть же, ідіть, ви застудитесь! Яка я щаслива!

Дівчата зникли за хвірткою. Зілов стояв на ґанку, і дощ сіяв йому за комір, на гаряче лице, на розстебнуті схвильовані груди. Катря була щаслива! Катря, яку били кулаками, шомполами, нагаями, топтали чобітьми й заливали гасом, щоб вона призналася й виказала товаришів. Вона була жива і була щаслива.

Одинокий постріл вдарив десь зблизька, паровоз усе ще гув під семафором, подужчав дощ. Зілов скинув руки, випростався весь так, що хряснули кістки, і бігцем перебіг двір. Жити таки справді було хороше.

Козубенко вже чекав у кімнаті. Він застібав шинель і підперізувався паском поверх, як солдат.

— Костю, — зустрів він Зілова, — комітет послав до Парчевського в сотню. Він буде ад'ютантом, а фактично — комісаром. В разі повстання він бере командування в свої руки. Половина козаків будуть наші, решта — барахольщики.

Але на Парчевського, звісна річ, не можна покладатися. — Він раптом засміявся і вдарив себе в поли. — Вирядили Костю — просто фасон, шик! Чоботи, брат, хромові, носки «вера» — в мадярського гусара за місце в поїзді взяли. Стару офіцерську шинель Тихонов власноручно придбав на базарі. Френч я йому свій празниковий віддав. Документи в нього на прапорщика Туруканіса, Волинського полку. Поголили чисто, волосся на англійський проділ, а Лглая Вікентіївна цілий флакон «Льорігап Коті» довоєнного часу на нього вилила. Такий ферт, подивився б — з реготу вмер! І все в ніс промовляє: пардон, мерсі, маю честь… От сміха!

— От здорово!.. — неуважно промовив Зілов… — Яка вона бідна, просто жах, і така хороша… — Він зразу ж засоромився і змовк.

— Да! — нахмурився й Козубенко, але зразу ж ніяково і радісно заусміхався і міцно притис Зілова за плечі, хитро моргнувши. Я, Виню, знаю все…

— Ііу, от… розгубився і зовсім зашарівся Зілов, — що, власне, ти можеш знати?..

— Взагалі, — засміявся Козубенко, — як каже Макар… Ну, що жити прекрасно, що… словом, прекрасно!.. Ех, Ваня! — вхопив він його раптом ще міцніше. — Ніхто, мабуть, крім нас, не знає, як прекрасно! Нашому поколінню припало прекрасне життя! Німців виженемо, французам не дамо ходу, головатьків з батьком Петлюрою і його куркульськими бандами знищенимо геть! А тоді дамо хліба голодній Росії і встановимо в нас, на Україні, Радянську владу теж! Та ти розумієш, що буде, коли ми встановимо і у пас владу Рад? Ти пробував уявити собі, що таке соціалізм і комунізм? Коли житимуть самі трудящі, без фабрикантів і капіталістів? Земля — селянам, заводи — пролетаріату? А я буду інженером-механіком і сконструюю надпотужний паровоз з економною топкою, максимум десять процентів непродуктивної втрати палива? Це, брат, можливо, — я це тобі кажу, — дай тільки нам владу до рук!

Козубенко навіть скинув шапку і сів до столу.

— Це ж, ти розумієш, збільшить запаси пального якраз на триста процентів! Тобто будуй залізниць в три рази більше, як зараз є! Всю країну вкриємо густою сіткою колій, як у Франції. Та що там Франція — зразу ж перебив він себе. — Ніякій Франції таке й не марилося. Ти ж розумієш: економний казан — це ж економія по всій промисловості! Заводів набудуємо, куди там старим кузням, що у нас по задвірках стоять. Величезні, з мільйонною продукцією!..

Козубенко раптом замислився і притих.

— Хоча, розумієш… — задумливо протяг він, — я ще остаточно не вирішив. Можливо, я механіку кину і на електрику піду. Пара як принцип уже відмирає. Минає вік парового казана. Майбутнє, звісно, за електрикою. І треба будувати величезні, ну, просто колосальні електростанції. Щоб подавати струм на великий довкола район. Треба всю країну розбити на такі райони, і в кожному районі свій електроцентр. На півмільйона, може, на мільйон кіловат — хіба я зараз знаю. Я це вирахую, коли повернуся додому. Ну, хто, хто, скажи ти мені, крім самого народу, крім пролетаріату, на таке спроможний? Та ніякий капіталіст чи там капіталістичний синдикат…

Він урвав себе знов, схопив шапку і почервонів:

— Фу ти чорт! Отак, як замрієшся!.. Ми з тобою зараз до Шумейка побіжимо. Цього папірця, — він вдарив себе по кишені, — що наша козир-дівка привезла, треба передати негайно до комітету. Я думаю, треба друкувати його і кидати поміж народом! Пішли.

Він підштовхнув Зілова і закрокував швидше до дверей. Взявшися за клямку, він спинився ще на хвилину.

— А може… може, мені інженером шляхівництва зробитись тоді? Залізниці — це ж нерви країни! Тут треба будувати без кінця! От ти, — він журно. зітхнув, — у гімназії був. Дуже я тобі заздрю. Молодець твій старий, що потяг з себе жили на твою науку. Ти підеш до університету і за чотири роки людиною станеш, а мені… Слухай, от з усією цією поганню покінчимо, ти мені, будь ласка, з алгеброю і язиками допоможи! — Він причинив двері і взяв Зілова за лацкан пальта. — Я тобі признаюся. Географія, геометрія, фізика там — це мені, ну, просто немов і раніш знав. А от язики та ще алгебра — сам ніяк не поверну. Я от і на паровоз коли йду, на поїздку, неодмінно з собою щось таке захоплю або просто так, завжди якась книжечка при мені. — Він поліз до кишені і звідти витяг обтріпаний, засмальцьований зошит. Першої сторінки в ньому не було. Це був підручник німецької мови Глейзера і Пецольда. — Бачиш? Іх габе, ду гаст, ер гат… Презенс, імперфектум і футурум — це я вже пройшов, а от, коли дійшло до кон'юнктива… Ну, пішли! — зітхнув він і сховав книжку назад до кишені. — Я думаю, можна буде й тепер між ділами трохи підзанятися. Треба бути готовим. Петлюрівців проженемо, і тоді що ж? Радянська влада повідкриває університети, і я на ту осінь екстерном піду…

Він розчинив двері, і холодний вогкий вітер зустрів їх зразу за порогом. Сльота була страшна.

Козубенко поставив комір і ще кінчав свою мисль:

— Я, розумієш, Ваню, от уже три роки, як кочегаром їздю. Був я, значить, в Одесі, в Києві, в Могилеві й у Волочиську. І я вже, брат, не такий, як три роки тому. Прямо скажу — людина я цивілізована. І життя вже бачу, як колію в рейсі перед собою, нехай і вночі. Де не побачу оком — догадуюсь, ну, просто відчуваю. Уклон де чи де підйом — з самого руху, отак тут, серединою, під серцем, розумію. Або ще — як колеса б'ють об стики, чи золотник як похитується… Отак і в усьому житті. Де знаєш, а де тебе просто середина твоя штовхає, веде… Ну, мовчок!

Вони вийшли на вулицю, а тепер треба було вже йти швидко і мовчки. Дощ ряснішав. Під семафором на одеській все ще гув «0°». То там, то тут — ближче, то далі — бухали поодинокі постріли. Може, когось грабували, може, бадьорили себе патрулі, може, просто розважалися з похмілля гайдамаки.

НЕВІДОМІ РЕПАТРІАНТИ

Похорон був печальний і короткий.

Кожну могилу розраховувалося на двадцять мерців, і могили були викопані в ряд — уздовж насипу крайньої запасної колії, в далекому за територією залізниці й міста тупику. Грунт тут, в глибині, залягав глинистий, м'який, верхній шар чорнозему сягав заледве півметра — і по рудих стінках могил він стікав тепер широкими чорними патьоками. Дощ звечора так і не вщухав — горбки глею розквасились і розпливлись.

Тіла померлих репатріантів пролежали в вагонах понад десять днів. Осінні тумани повзли від залізниці на місто з отруйним пахом розкладу й тліну. Щури табунами нишпорили довкола моргів, і пішла вже чутка, що вслід за висипним тифом іде чума.

Петлюрівська влада чинила по місту й селах довкола труси та арешти, провадила мобілізацію, реквізиції й облави, але справами репатріації не турбувалася. Делегатів загону добровольців-санітарів, які прийшли просити допомоги, прогнали геть і пригрозили розстріляти загін, якщо пошесні трупи не будуть знищені негайно самим загоном і яким завгодно способом.

Тоді робітнича Рада видала своєму представникові необмежені повноваження. В службі колійного ремонту реквізували сотню лопат. Слюсар Тихонов прийшов до гімназії й оголосив півтораста гімназистів середніх і старших класів мобілізованими. Півста зразу ж втекло. Тоді з'явився Козубенко з десятьма комсомольцями, озброєними гвинтівками.

Під конвоєм сотня гімназистів прибула на визначене місце увечері. Там палали вже розпалені Лелекою, Чорногузом і Боцяном великі багаття. Вони прожарювали землю, гріли й світили. В рудому туманному мареві сірі скулені дитячі фігурки взялись до роботи. Протягом ночі дві сотні дитячих і юнацьких рук і вирили ці півтора десятка братських могил…

Ранок був пізній — мрячний, дошкульний.

Нарешті Сич подав знак. Могили стояли розкриті одна в одну. Клацнули засуви вагонів-моргів. Гімназисти вишикувалися в довгу чергу. Кожну лопату тримали по двоє — один за кінець держална, другий за лезо. На дві лопати впоперек санітари клали мерця. Тоді четверо гімназистів повзли з ношею з насипу вниз. У могили складали штабелем в два ряди.

Вітер дув безнастанно — налітав стіною, штовхав у спину, закручував поли шинелі під коліньми. Гімназисти підковзувалися на мокрому глеї, падали в багнюку, оступалися в могили на купи мертвих тіл.

Сич ішов позаду з відерком і заливав могили білим вапном. Потім нашвидкуруч насипали горбки.

Слюсар Тихонов стояв із списком і виставляв хрестики проти прізвищ. Втім, хрестики шикувалися здебільшого проти порожніх граф. Більшість померлих була без документів, і прізвища їхні зосталися невідомі.

Коли вагони були вже порожні, а п'ятнадцять рудих і мокрих горбків вирівнялися в ряд, слюсар Тихонов підписав після списку: «І ще сто тридцять сім мертвих тіл невідомих репатріантів».

Сербин, Макар, Золотар, Козубенко і представник від гімназистів поставили свої підписи внизу. Якийсь час ще потопталися ніяково на місці, немовби ще щось таке треба було зробити. Стах потяг носом — його вже прохопив осінній нежить. Він кинув оком від краю до краю на ряд могил.

— Звання козаче, — буркнув він, — а життя собаче. Дожилися до того, що нема вже й нічого… — Він насунув кепку на самі брови, крутнувся на місці і пошкандибав мерщій геть.

Гімназисти зірвалися всі гуртом і побігли на насип, один перед одним плигаючи у вагони летучки.

Сербин скинув шапку і глянув навкруги. Але дощ сіяв рясно, холодний вітер тріпав спітніле волосся, голова боліла — і він шапку зразу ж надів. Праворуч і ліворуч, за межею, що відділяла міські грунти, простилалися чорні, незасіяні поля. Селяни не схотіли сіяти озимину для окупантів. Міські грунти лежали теж чорні, але — погорблені тисячами дрібних горбків, втикані нескінченними рядками маленьких дерев'яних хрестиків. З усіх боків, мало не колом, оперізували місто і станцію величезні розлогі гробовища. Росіяни, українці, татари, грузини, поляки… Робітники й селяни всіх націй Російської імперії покоїлися тут. З ними тісно поруч лежали й німці, угри, чехи, хорвати, румуни… Чотири роки імперіалістичної війни величезні прифронтові лазарети ховали тут вмерлих від ран. Їх убито за царя, імператора і короля… Перед війною тут стояли густі грабові ліси — вони майже колом облягали територію станції в міста. Змалку Сербин збирав у тих лісах чимало грибів. Але ліси зрубано і спалено в паровозних топках. З грабового обруб'я пороблено хрестики на могилки — дванадцять вершків на шістнадцять. На крайніх могилках хрестиків уже не було — Лелека, Чорногуз і Боцян спалили їх сьогодні за ніч, прогріваючи землю під могили репатріантів. Невідомих репатріантів… Невідомих репатріантів!

Тоска і лють стиснули вісімнадцятилітнє Сербинове серце. Козубенко торкнув його за руку:

— Ходім…

Вони запнули поли шинелей тісніше і подряпалися на насип.

«Кукушка» писнула, і летучка рушила. Могили й горбовища покривав туман.

«Кукушка» посапувала, вагони похитувало, гімназисти сиділи тісно на підлозі, кулячися в шинельках, хукаючи на замерзлі руки, тремтячи з холоду й виснажливої безсонної ночі. Сич у кутку смоктав з пляшки мутний і смердючий самогон.

Під семафором стояв довгий товарний маршрут. Вагони були запломбовані, і крейдою на них значилося: «Киев — Одесса, срочный возврат». На дахах вагонів і на буферах висіло повно народу з клунками і мішками. Пасажирські поїзди не ходили — люди пристосовувалися їздити хоч би як. Тепер вони кляли й лаялися, засилаючи прокляття до блокпоста навпроти: семафор був закритий, і доводилося чекати на сльоті й дощі. Летучка спинилася теж.

— Спекулянтів скільки, — сказав Золотар, — дивіться, все лантухи, торби та клунки. Очевидно, сіль, сало й сухі фрукти… Ат!

— Сухі фрукти… — звівся й став поруч Макар, — от би нам сухих фруктів, ми б наварили хворим компоту… А то все чорні сухарі та капуста…

— Коли б нам сир та масло, — чмихнув Стах, — то й вареників наварили б. Тільки що ж — борошна нема… Хлопці! — враз аж присів він від/зухвальства й захвату. — А що, коли б ми зараз та зробили облаву? Знімемо спекулянтів і перекидаємо мішечки до нас, у летучку Червоного Хреста? Їй-богу! У нас же одинадцять гвинтівок! Нехай хворі компоту посьорбають! Ваня? Зіновій? Козубенко? Хлопці?

Козубенко зсунув кашкет на потилицю і широко посміхнувся. Очі його вигравали завзяттям.

— Хлопці! — кинув він хутко і пошепки. — Бери гвинтівки! Вибіжимо зразу, побіжимо вздовж вагонів, затворами будемо клацати, і головне — знімай гвалт на всю губу! Санітари! — Сич, Лелека, Чорногуз, Боцян, Макар і Сербин оточили його. — Ви організуйте хлопців: будете цим порядкувати.

Штовхаючись і пересміхаючись, усі мерщій кинулися плигати з вагона. Але Козубенко раптом спинився.

— Стоп! — гукнув він. — Поправка! Хай тягають, спекулянтське кодло, самі. Ви тільки наглядайте. А гімназисти… Женіть гімназистів з вагонів. Хай розбирають лопати. Лопати на руку — оточити весь ешелон в густий цеп. Товаришу Сич, організуйте з гімназистів цеп довкола всього ешелону.

— Слухаю, господин рабочий! — звівся й відкозиряв Сич. — А, дозвольте доложить, коли-єжелі которий замірятиметься навтікача?

— Хай замахуються лопатами! Але тільки не бить!

— Слухаю! Будет ісполнєно, господин рабочий!

Через три хвилини страшний гвалт пронизав мряку звідусіль. Одинадцятеро з гвинтівками виринули раптом з обох сторін поїзда і побігли вздовж, клацаючи затворами.

— Злізай! Злізай! Злізай! — гукали вони. — Скидай лантухи! Облава!

В тумані й мжичці здавалося, що їх було не десятеро, а цілий батальйон. Тим паче, що зокола з сусідніх колій нісся такий же одчайдушний і загрозливий лемент. Сотня гімназистів, обступивши ешелон кільцем, розмахували лопатами і вищали на різні голоси.

На дахах поїзда вчинився шарварок і метушня. Спекулянти хапалися, пробували ховатися, тікати. Та марно — хто плигав на колію з торбою за плечима, зразу ж наштовхувався на довгу лопату навзмах. Він кидався далі — але й там виростала постать з лопатою на руку. В тумані, з переполоху, ніхто й не подумав, що то лопати. То були гвинтівки! Цілий полк оточив поїзд з спекулянтами! Сич бігав навколо по цепу і лементував захриплим пропитим солдатським голосом:

— Цеп! Слухай мою команду! З правого флангу! По спекулянтах — товсь!

Для більшої паніки Козубенко вистрілив раз у повітря. Вистрілити закортіло кожному — і пальба загриміла з усіх боків.

Люди, торби і лантухи посипалися з буферів і дахів на на сип і шпали. Від лантухів з борошном здіймалися хмари білої куряви. Оберемки сала гупали, мов тісто на під. Торби з сухими сливами, грушами й яблуками торохкотіли об рейки. Сіль шурхала в зашкарублих важких мішках. Макар, Сербин, Лелека, Чорногуз і Боцян підштовхували розгублених, переляканих спекулянтів у спини і підганяли їх до сусідньої летучки, погукуючи грізно й безапеляційно. Вже десятки мішків виростали купами на дверях теплушок летучки.

Козубенко передоручив команду Зілову, а сам біг щодуху на блокпост. Треба було або відкрити семафор, або нехай черговий агент спрямує летучку на бічні запасні путі, мерщій і далі від цього місця. Спекулянти могли очуматися, роздивитися й кинутися в бійку за своє барахло. За Козубенком біг і Тихонов, щедро лаючись, засилаючи всякі побажання на голови знахабнілих хлопчаків. Але його, члена робітничої Ради, знали на залізниці всі, і треба було рятувати справу. Треба було своїм авторитетом вплинути на чергового агента. Зрештою, робітнича Рада дала ж йому необмежені повноваження…

Біля одного з вагонів збилася невеличка купка. Кілька переляканих спекулянтів, кілька гімназистів з лопатами, з гвинтівками — Золотар, Піркес і Стах. Стах стояв у середині кола, весь зібгавшися, прихилившися, зсунувши кепку на чоло, і рука, що тримала гвинтівку, тремтіла. Проти Стаха — трохи блідий, застромивши руки в кишені добротної шинелі, над двома торбами стояв Стахів брат, Бронька Кульчицький. Він возив сіль і сало з Бірзули[501] до Волочиська, там продавав польським контрабандистам, купував какао і камінці для запальничок, віз до Києва і брав за них срібні портсигари й золоті п'ятірки. Зараз скрізь довкола щодня бували перевороти, і крутитися коло якоїсь армії не було жодної рації. Броньчина блідість вже сповзла з лиця, і він починав нахабно посміхатися.

— Ой, понт! — чмихнув він. — Зняли ярмарок на цілу неньку Україну! Ну, розступіться, я й пішки додому дійду. — Він ступив до своїх мішків. — Пусти! — штовхнув він брата ногою.

Стах засопів і знову став на попереднє місце.

— Що в тебе в мішках? — прохрипів він, зібгавшися ще більше.

— Свобода! — хизуючись, виклично чмихнув Бронька. — Повні мішки свободи! — Він копирснув ногою обидві торбини. Чоботи були в нього новенькі, хромові. На шинелі каракулевий комір. — Ганяю за свободою з власним мішком. Ану вас к свиням собачим, патріоти! Пусти-но!

Стах відштовхнув його руку і відступив крок. Він вперся чорним, пронизливим поглядом братові в очі. Бронька теж відступився і впер руки в боки. Нахабна посмішка перебігала в примружених очах і по скривлених губах. Так застигли вони на мить один проти одного — два брати. Один високий, ставний, глузливо-нахабний — старший. Другий маленький, шкутильгавий, розлючений — молодший.

— Неси мішки до отих вагонів, — прохрипів Стах, — для хворих на тиф полонених беремо…

— Аякже! — сіпнув головою Бронька. — Знайшли дурного! Для себе на буферах страждав!

— Неси… а то!..

— Хі! Налякав! Держіть мене ззаду, бо зараз упаду!.. Ану, пусти!

Груди Стахові важко здіймалися, на щелепах тремтіли набряклі кульки. Перед ним був його брат, його рідний брат, сип його батька. І це був старший брат, голова і верховода в хаті. Здоровий, розпаскуджений гевал. Сьогодні, як прийде Стах увечері додому, Бронька скрутить йому руки і так наб'є, що вранці Стах ледве дошкандибає до депо на роботу. Бувало таке вже частенько.

— Ат! — розсердився Золотар. — Вдар його раз…

Але Бронька вже випередив Золотареву пораду. Він розмахнувся і згори вниз ударив Стаха в обличчя.

Стах хитнувся, і Піркес вчасно встиг вихопити з його рук гвинтівку.

— Віддай! — закричав був Стах, але зразу ж забув за гвинтівку і з місця, немов на пружині, підплигнув угору. Його невеличкий, але міцний і гострий кулак з усього розмаху вгилився Броньці під ніс.

Бронька не сподівався на удар і, не втримавшися на ногах, гепнув навзнак.

— Поїхали! Поїхали! — загукав у цей час звідкілясь із туману голос Козубснка. — Сідай! — «Кукушка» свиснула. Семафор був закритий, але агент спрямував летучку на обхідні путі.

Бронька схопився, розлючений, оскаженілий.

— Покруч триклятий! — зойкнув Стах і вдарив Броньку вдруге в те ж саме місце.

Бронька хитнувся і знову упав. Він закричав диким репетом прокльони та брудну лайку і, вхопивши Стаха за ноги, сіпнув до себе. Стах упав зверху на нього. Вони звилися в тісний клубок і покотилися по гравію в рівчак.

— Сідай! — гукав десь Козубенко з туману. — Сідай! Якусь мить ноги Стаха і Броньки мелькали по черзі вгорі.

Бронька лаявся, Стах борюкався мовчки. Але образа і лють маленькому Стахові надали надзвичайних сил. Він вислизнув угору і скочив на рівні. Ще раз він затопив Броньці в вухо, тоді відійшов геть і сплюнув кров набік. Бронька, плачучи, сидів у рівчаку, руками по лікті в багнюці. Його франтувата шинель була закаляна вщент. Підошва елегантного чобота відірвалася і під носком вишкірила зуби.

Піркес вхопив Стаха за руку і потяг геть. Летучка вже рушила і заклацала буферами.

— Прийдеш додому, — верещав Бронька, — заб'ю! Рудий пес! Шкандиба!

Він раптом зірвався і кинувся до своїх мішків.

— На! На! — вищав він, штовхаючи торби носками. — На! Забирай! Ідол проклятий! Забирай! Каравул! Гвалт! Грабують!

Золотар нахилився до торбини з салом, підняв її з землі і кинув у вагон.

Стах з Піркесом якраз плигнули на тормоз останнього вагона. Але Золотареві вже було пізно доганяти.

Золотар закинув гвинтівку за плечі і, притишивши ходу, пішов спокійно вздовж ешелону. До станції було кілометрів зо два.

Спекулянти гукали йому лайку навздогін, але Золотар ні разу не озирнувся.

Він ішов помаленьку — довгастий і цибатий, — сердито бурмочучи щось собі під ніс.

ВОЛЯ НАРОДУ

Три німецькі ешелони вишикувалися один коло одного вздовж перону військової рампи. Паровозів під ешелонами не було.

На танку комендантського управління рампи стояли петлюрівський комендант, його ад'ютант і черговий залізничний агент. Перед ґанком — гурт німецьких офіцерів.

— П'ятнадцять хвилин! — гукнув сивоусий німецький полковник, і ліва рука його відкарбовувала всі наголоси короткими ударами долоні об ефес палаша. — П'ятнадцять хвилин, і жодної секунди більше! — Жили на його низькому лобі налилися синьою кров'ю. — За п'ятнадцять хвилин я викочую гармати і громлю в тріски все! — Він коротко кинув рукою навкруги і знову почав карбувати на ефесі. — Станцію, місто, всі брудні халупи ваших свинячих машиністів. Я скінчив.

Він справді скінчив і, клацнувши шпорами, повернувся на місці. Широкими кроками він рушив до офіцерського вагона.

Весь його штаб юрбою посунув за ним. Шпори дзенькали, палаші хльостали по довгих теплих шинелях.

Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли виструнчившись, блідий черговий агент розгублено тупцював, тоскно позираючи праворуч і ліворуч — як би йому втекти?

Робітники депо відмовилися подати паровози під ешелони німців, які верталися до Німеччини із зброєю в руках. В Німеччині буяло спартаківське повстання[502]. Кожна гвинтівка в руках німецького солдата — це був постріл у спину німецькій революції. Та й німецька зброя потрібна була українським робітникам і самим — отут.

Петлюрівський комендант кинувся до управління, до телефону. Ад'ютант стояв поруч із ним, так досі й забувши свою руку біля кашкета. Залізничний агент скористався з того і мерщій утік.

За десять хвилин — в розстебнутому пальті, з шапкою набакир — прибіг захеканий голова петлюрівської «залізничної ради» Головатько.

— Ви хто? — запитав його полковник, спустивши у вагоні вікно, і, немов неуважно, поглянув на годинник на своїй руці.

— Я Головатько… — скинув Головатько шапку, — цебто я голова… залізничної ради… Головатько…

— Так от, Головатько залізничної ради, — сказав полковник, — за три хвилини ви будете розстріляні! Пане лейтенанте, візьміть Головатька ради під караул!

Четверо солдатів вмить виросли спереду і ззаду. Головатько захитався, і синє лице його зросив піт. Загикуючися, б'ючи себе в груди, він почав благати полковника. Він доводив, що він не винен, що залізнична рада взагалі не винна, що всі «свідомі українці-залізничники», які стоять на сторожі інтересів української самостійної державності, глибоко шанують велику дружню Німеччину, її непереможну армію і, зокрема, її високошановний нейтралітет в справі боротьби «щирих українців за їх національне визволення»…

— Коротше! — гукнув полковник. — Вам зосталася одна хвилина.

— Залізнична рада віддала наказ подати вашій вельможності три найкращі паровози серії «С», але ж, прошу вашої ласки, пане полковнику, депо відмовляється виконати наказ ради! Там засіли прокляті більшовики, їх треба всіх перестріляти, ваша вельможність! Я благаю вас, ваша вельможність…

— Проженіть геть цього ідіота! — скривився полковник, — Я говоритиму тільки з представником депо! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. — І він гучно грюкнув широким вікном.

Комендант з ад'ютантом, притримуючи шаблі, кинулися до управління бігцем. Головатько розгублено озирнувся навкруги, тримаючи шапку в руках і не знаючи, що ж йому далі робити.

— Цурюк! — підштовхнув його вартовий прикладом. — Луф!

Тоді Головатько напнув шапку і тихо поплентався за комендантом услід.

Представник від депо прийшов не через п'ятнадцять, а через двадцять п'ять хвилин.

Він ішов неквапом, засунувши руки глибоко до кишень кожушка. На станції пакгаузу висіло якесь оголошення, і він спинився його перечитати. То була ще торішня об'ява про заборону ходити через залізничну колію стороннім особам. Під дверима блокпоста скиглило паршиве змерзле цуценя. Представник від депо спинився і жалісно поцмокав до нього. Лампівнику, що прочищав скло в ліхтарі, представник від депо запропонував закурити…

Полковник стояв біля вагона, нетерпляче похлопуючи знятою рукавичкою по лівій долоні.

Ви хто? — зустрів він представника від депо.

— Я машиніст Шумейко! — відповів представник і ввічливо підняв свій чорний каштет з срібним паровозиком попереду.

— Представник від депо?

— Еге, — сказав Шумейко, — хлопці переказували, що ви просили зайти до вас, немов справу якусь до робітників маєте?

Сині жили знову набрякли на лобі в полковника, але він стримав себе.

— Три паровози, — неголосно Відкарбував полковник, — мені потрібні негайно. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.

— Паровози холодні, — знизав плечима Шумейко. — Пану полковнику треба було повідомити з попередньої вузлової станції, тоді б ми наготовили завчасу. Адже пан полковник розуміє, що для того, щоб розігріти паровоз, треба годину, а то й дві. За півтори години ми можемо подати вам три паровози…

Полковник впер очі Шумейкові в перенісся. Шумейко ввічливо зустрів гострий погляд двох сірих, лютих очей. Полковник похлопав рукавичкою по долоні, потім застромив її за борт.

— Добре, — нарешті сказав він, — я згодний дати вам півтори години.

— Добре, — проказав і Шумейко, — півтори години — великий час. Ми сподіваємося, що цього буде досить, щоб скласти всі ваші гвинтівки, кулемети, патрони, гранати он там, під деревами. Гармати можна залишити на платформах — ми відчепимо платформи маневровиком. Холодну зброю теж треба скласти. Ми можемо залишити тільки один палаш особисто вам, як командирові регіменту, поскільки це..

— Взять! — зарепетував полковник. — Під караул! — Він зробився синій, і жили на лобі напнулися, мов мотузки.

Гримлячи гвинтівками, солдати оточили Шумейка. Шумейко ледь-ледь зблід.

— До тої пори, — спокійно промовив він, — поки я буду у вас під караулом, жодна душа не прийде до вас говорити про паровози. Якщо ви накажете розстріляти мене, залізнична колія до Волочиська буде зірвана в шести місцях. Подумайте, гер полковник. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.

Може, з хвилину полковник не міг вимовити й слова. Бліді ад'ютанти стовбичили перед ним, затамувавши дух. Шумейко поправив кашкет і знову засунув руки глибоко до кишень кожушка. Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли, виструнчившися і тремтячи, з долонями біля кашкетів.

— Під караул! — прошипів нарешті полковник. Четверо унтерів негайно ж оточили Шумейка. На мить сірі очиці полковника всвердлилися в лице коменданта. — Ви не влада! — просвистів він крізь зціплені зуби. — Ви… ви… собачий кал! — перекладач переклав це дуже точно. Комендант хитнувся і хутко засопів.

Шпори дзенькнули, і полковник зник у вагоні. За хвилину з вагона виплигнув сурмач і, звівши сурму вгору, пронизливо і довго засурмив. Десятки офіцерів уже бігли вздовж ешелонів, унтери свистіли в сюрчки. З гвинтівками в руках, застібаючи пояси, підтягуючи ремінці під касками, з вагонів сипалися солдати і бігли до перону, шикуючися в шеренги. Шумейко неквапом крокував до будівлі комендатури. Двері комендатури хряснули, і двоє унтерів вросли в землю біля ґанку.

Тим часом шеренги солдатів розділилися на взводи. З офіцерами на чолі взводи розбігалися по території військової рампи. Вони переладновувалися на короткі цепи, і цепи надали долі, залягаючи вздовж перонів. Перони були високі, врівень з підлогою вагонів, але за два метри вглиб вони поступово спадали нахилом униз. Таким чином, проти колії перон був подібний до широкого бруствера — бетонованого й брукованого. Солдати лягали на схилах і виставляли дула кулеметів з-за бруствера.

Військова рампа мала форму великого — з півкілометра кожний бік — рівнобічного трикутника. Вздовж кожного з трьох боків тягся перон-бруствер. Вподовж кожного перону проходили колії — києво-одеська, києво-волочиська і одесько-волочиська, — сполучаючися в кутах. Усередині рампи — в заглибині — під купинням високих дерев були будівлі комендатури, етапу й кухні. Та ще вздовж києво-одеської сторони на пероні рампи стояли чотири довгі диктові бараки етапних приміщень. Тепер вони були обернуті на лазарети з тифозниками-репатріантами.

За брустверами перонів, отже, навіть невеличкий гарнізон міг би витримати довгу облогу і обстріл значно переважаючих сил: підступи, територія залізниці окіл були відкриті широко і прострілювалися поперечним, а на кутах і подовжним огнем.

Тим часом упав і швидкий осінній вечір.

Депо — півкілометра поруч — було тихе й мовчазне. Паровози стояли холодні, робітників не було. В машиністській німецький загін знайшов лише старого сторожа-інваліда. Він вимітав сміття. Семафор проти волочиської колії горів червоним огнем.

Настала й ніч.

Це була тиха, причаєна, але повна прихованого напруженого життя піч.

Петлюрівські гайдамаки, групками по кілька чоловіка, метушилися нишком по робітничих передмістях від хати до хати. Вони шукали машиністів, кочегарів і кондукторів. Німецькі гарнізони в петлюрівській боротьбі проти залишків гетьманщини обіцяли Директорії держати нейтралітет. Але вони аж ніяк не проголошували нейтралітету в боротьбі проти ростучого партизанського більшовицького руху. А більшовицькі партизани щодень більше й більше дошкуляли петлюрівщині. Загроза німецького багнета — то, власне, й була єдина зброя петлюрівщипи проти повстанського руху. Через те Директорія воліла б затримати німецькі гарнізони. Одначе сваритися з німцями їй було не з руки. І петлюрівські гайдамаки побігли шукати паровозні бригади для німецьких ешелонів. Та робітничі передмістя були без людей. По хатах сиділи лише діти й жіноцтво. Залізничники розбіглися по приміських ярах.

Німецький гарнізон, забарикадований досі карантинним колом за містом, враз порушив карантин. В темені ночі невеличкими загонами німці рушили до міста з північних околиць. Тихцем вони займали вулицю за вулицею і виставляли застави на перехрестях. Гарнізон посувався на сполучення з своїми на військовій рампі. Територію вагонних майстерень нишком облягав тісний німецький цеп. Там, у дворищі майстерень, за високим цементним муром, зійшлися сотні робітників. Там збиралися бойові дружини робітничої самооборони. Вони мали гвинтівки, кулемети й гранати. В галереї другого прольоту розташувався штаб дружини — підпільний більшовицький комітет.

По чорних, розмитих осінньою сльотою путівцях на всі боки від міста вже мчали поспішні тривожні верхівці. То слюсарі, теслі, кочегари й мастильники поспішали до приміських слобід, до найближчих сіл. Вони влітали на майдани поснулих селищ, збивали колодки з церковних дзвіниць, і ніч оживала рвучким і стривоженим дзвоном — на ґвалт.

І сільські майдани вже гомінко заворушилися в темряві. Вже чорними шляхами до станції поспішали кіннотники без стремен і сідел, вже торохтіли вози, вже сунули піші колони з гвинтівками, обрізами, вилами.

Три височенні щогли військового іскровика гули короткими штормовими хвилями виклику. В скляній галереї кабіни мерехтіли невгавні снопики зелених і фіолетових спалахів. «Київ — Київ — Київ…» — кликав у простір військовий бездротовий телеграф. Кабіна телеграфу була захоплена німцями.

В телеграфній залі вокзалу «залізнична рада» в повному складі — стояла. Жовто-блакитні шеврони члени «ради», про всякий випадок, немов ненавмисне, прикривали полою пальта. Комендант станції, начальник дільниці та голова «ради», конторник Головатько, через плечі телеграфіста схилилися над апаратом прямого дроту — Одеса. «Штаб де л'арме франсе… штаб де л'арме… франсе… штаб де л'арме франсе…»— стукотів і стукотів телеграфіст, обтираючи лівою рукою спітнілий лоб.

— Ви стукайте, — прошепотів комендант станції, — штаб сполученого держав Антанти франко-грецького десанту…

— Але наш код… — почав був телеграфіст, та в цю хвилину апарат раптом чудно захолостів, струм зник і ключ застукотів глухо.

— Аварія… — Телеграфіст витер піт правою рукою. — Дріт… — він відхилився на стільці і зразу ж висунув шухляду свого столу. Звідти він дістав газетний згорток і зашарудів ним. Там була його вечеря — помідор і кавалок пшоняної крутої каші.

Телеграфний дріт був перетятий.

«Рада» мерщій потовпилася до дверей.

Головатько вибіг на перон — скоріше дрезину, аварійну бригаду, чергового майстра! Але вокзальні колії лежали порожні. Червоні вогники семафорів густо мерехтіли звідусюди крізь туман. В залізничному посьолку рясно валували сполошені гайдамаками пси. Здалеку, з усіх усюд, з пітьми чорної ночі глухо й шпарко били далекі церковні дзвони — на сполох. Головатько заплакав і, метучи полами розстебнутого пальта, побіг геть вокзальним пероном.

Осінній ночі — туманній і мрячній — надходив кінець.

Але ще вдосвіта вздовж німецького цепу, що залягав за києво-одеським пероном рампи, раптом рясно сплеснули поспішні й тривожні вигуки «гальт!».

Через колію, просто до ешелону, до вагона полковника, простував невеличкий озброєний загін. Чоловіка з десять ішли чітко, добре вимуштруваною ходою, міцно карбуючи важкий крок, бряцаючи зброєю, і командир осторонь зліва подавав команду повним голосом — несподіваним і різким у настороженій тиші.

— Чота-а… стій! — скомандував він, і загін, майстерно притопнувши каблуками, став.

Це був взвод петлюрівських козаків.

Командир взводу відокремився і віддав честь німецькому офіцеру. Доброю німецькою мовою петлюрівський старшина попросив дозволу бачити його скесляпцію командира полку — в негайній оперативній справі. Він просив пробачити йому і збудити його екселянцію гера командира полку.

Полковник, проте, не спав. Він вийшов з вагона — і старшина, хвацько виструнчившися, гукнув до своїх козаків: «Струнко!» Козаки шарпнулися, виструнчилися і завмерли, мов бездиханні. Старшина зробив крок наперед і рапортував, що машиністи, помічники, кочегари і три повні кондукторські бригади вже зібрані, гайдамацький конвой їх доставив допіру в депо і найбільше за годину п'ятнадцять хвилин гарячі паровози будуть подані під усі ешелони полку його екселяиції. Щодо залізничної колії до Волочиська, то по лінії віддано вже екстраординарний наказ про охорону — кожна станція виставить колійні вартові застави, а попереду першого ешелону звідси вирушить контрольний поїзд з баластом та охоронною сотнею козаків з регулярного війська «Української Народної Республіки». Старшина говорив дзвінко і чітко, дивився некліпно в сірі полковникові очі і в довгому рапорті, що тривав добрих дві хвилини, не зробив жодної помилки проти синтаксичних правил німецької мови. Прононс, правда, був у нього остзейський.

— Ваше прізвище? — запитав гер полковник.

— Хорунжий військ Української Народної Республіки, Костянтин Туруканіс, екселянція! — виструнчився ще раз бравий старшина.

— Де ви навчилися німецької мови? — поцікавився полковник.

— Виховувався замолоду в Берліні, екселянція! — рапортував старшина.

Полковник обдарував бравого старшину військ «Української Народної Республіки» благосклонною усмішкою.

— Перекажіть панові комендантові міста мою подяку за те, що ведення цієї справи він доручив… саме вам.

— Радий служити великій німецькій армії та її хоробрим полководцям! — гаркнув старшина. Потім він виструнчився знов і спитав дозволу переказати його екселянції прохання коменданта військ Директорії.

Комендант військ Директорії мав честь ласкаво просити його екселянцію гера командира полку негайно видати йому депутата від крамольників, машиніста Шумейка. Більшовик Шумейко буде розстріляний за півгодини, але перед тим військова контррозвідка «Української Народної Республіки» повинна витягти з нього імена всіх інших заколотників і бунтарів. В інтересах боротьби з анархією та більшовизмом комендант військ Директорії насмілювався пильно просити цього в його екселянції гера полковника.

— Йаволь! — недбало махнув рукою полковник. — Тільки нехай пан комендант доручить провадити допит саме вам, хорунжий.

Хорунжий ще раз виструнчився, відкарбував честь і прогорлав подяку. Шумейко був негайно виведений, і десяток гвинтівок схрестилися навкруги. Десятеро козаків вищирилися на нього люто і грізно. Похиливши головою, Шумейко пішов. Німецька варта відступилася, і конвой з гвинтівками на руку ступив з рампи на колію. Бравий хорунжий вихопив з кобури револьвер.

— Тільки ж глядіть, хлопці, — прошепотів Шумейко. — ведіть так аж до ліхтарів. Ну, а тамечки вже дамо ходу… Ну й мазурики! — не витримав-таки і тихо засміявся він.

— Мовчать! — зарепетував хорунжий.

Але тої же секунди трапилося щось зовсім несподіване. Один з грізних петлюрівських козаків враз з брязкотом кинув гвинтівку, прудко крутнувся на місці і, скинувши руки вгору, з призивним лементом побіг до німецького цепу назад.

— Прокляття! — зойкнув Костя, і раз за разом випалив йому вслід з револьвера три рази. — Ходу! — І конвой, разом з бранцем, з усіх сил кинувся бігцем через колію, в смузі світла ліхтарів.

Але Костя стріляв поспішаючи, і кулі його револьвера дзизнули десь високо вгорі. Збіглий козак уже був на пероні і впав просто полковнику до ніг.

— Феррат! — лементував він. — Зрада! Провокаціон! Стріляйте! Стріляйте! Держіть!..

Постріли вже гриміли. Кулі рясно свистіли втікачам навздогін. Десяток зібганих постатей щодуху зигзагами летіли з смуги світла геть — туди, на той бік широкого насипу.

В гурті сполошених німецьких офіцерів збіглий петлюрівський козак плазував навколішки, хапаючи полковника за поли і за халяви чобіт. Він захлинався і голосив, він затинався і вже десятий раз починав свою розповідь спочатку. Він був зовсім не петлюрівський козак, він був агент петлюрівської контррозвідки і з доручення контррозвідки висліджував у петлюрівському гарнізоні збільшовизований елемент. Але козаки, яким його екселянція гер полковник віддав машиніста-більшовика, були й зовсім не козаки. То були якісь невідомі йому люди, тільки переодягнуті в форму петлюрівських козаків. Він якраз взявся їх висліджувати, щоб встановити, хто ж вони такі і що заміряються вчинити, коли це трапилась оця от історія з машиністом-більшовиком. І він, як щирий петлюрівець, тобто як вірний слуга армії імператора Вільгельма, вирішив, вважав своїм обов'язком негайно повідомити його скселяицію, гера полковника, що це зрада, феррат, провокаціон. Нехай його екселянція зверне увагу, що він ризикував власним життям! Але ж машиніст-більшо-вик тепер утік і від гера полковника, і від петлюрівської контррозвідки…

Постаті втікачів вже перебігли світляну смугу і жодна з них не впала під пострілами. Щасливо вони зникли в темряві поза схилом насипу.

Обличчя полковника було багрове, сині жили тремтіли в нього на чолі. Вуса плигали, з рота летіла піна — сама піна, без мови, без слів. Він махав руками, він тупотів ногами, але потрібний наказ так і не міг видертися з його здавленої спазмом люті горлянки.

Втім, офіцери вже зрозуміли його й так. Гучна команда залунала вздовж цепу. Гвинтівки задзвеніли, затвори застукотіли, заторохтіли цини з кулеметними стрічками.

Але ще тої секунди, як Шумейко з комсомольцями зник за межею світла в пітьмі, принишклу тишу туманного передрання враз розітнуло різке свистливе шипіння. Швидкою дугою зметнулася в замрячене сиве небо ракета і мутно засяяла високо над територією залізниці спокійним зеленим огнем.

Ту ж мить все довкола зарокотало, загриміло, загуло. Сотні гвинтівок застрекотіли вздовж насипу, з боку міста. Повстанці-селяни, що залягли під покровом ночі вздовж насипу, вдарили цепом на києво-одеську сторону військової рампи. Кулемет загуркотів негайно з даху водонапірної вежі депо — він узяв під обстріл одесько-волочиську сторону. Вибухи гранат приніс вітер від вагонних майстерень — робітничі самооборонні дружини кинулися на німецький цеп, щоб прорвати його і взяти під обстріл києво-волочиську сторону.

Військова рампа з усіх трьох сторін вибухла десятками кулеметів кольта. Німці прийняли бій.

Сербин з Шуркою були в цю хвилину в першому бараку — вже кілька днів, як вони з Макаром і Золотарем перейшли сюди з бараків коло вокзалу. Зараз вони робили передранішній обхід хворих. Передрання — критична пора для тифозника. Саме в ці години з верховин сорокаградусної гарячки люди стрімголов падають у страшний холод переднебуття — на тридцять п'ятий і тридцять четвертий градус температури. Люди захлинаються в холодних струменях поту, непритомніють. Саме в ці передранішні години вмирають тифозники. Сербин з Шуркою вже винесли двох. Німці виставили карантин довкола тифозних бараків, і мертвих доводилося класти тут же, біля порога. В цю хвилину раптом все довкола спалахнуло рясною й гучною стріляниною.

Сербин з Шуркою кинулися до барака. І холодний жах охопив їх. Благенькі диктові стінки барака сухо потріскували, і барак був сповнений звуками коротких, але рясних хлопків, немов наспіх відкубрювалося десятки пляшок і пляшки стріляли тугими корками. Бараки були в зоні обстрілу з усіх трьох сторін. Лінія пробою пішла під стелею, але негайно ж різко впала нижче — майже на рівень помостів-полів. Плач, вигуки й зойки сповнили барак. Дужчі хворі зривалися й бігли геть, немічніші скочувалися на долівку. Непритомні лежали, як були, і вже не в одного з них був розкраяний череп.

Сербин і Шурка кинулися до полу. Вони хапали хворих за ноги, стягували у прохід між полами і по одному засували в тісну просторінь попід поли. Тоді вибігли надвір і мерщій побігли до другого барака поруч. Там чергував Макар сам. Активний кулеметний бій тривав по кілька хвилин, потім уривався на якийсь час, а тоді знову сплескував дужче й дужче. Так — то зростаючи, то стихаючи — бій невгавав.

Покінчивши з другим бараком, вони вже втрьох із Макаром щодуху побігли до третього, який стояв трохи віддаля, ближче до перону. Там чергував Золотар. Кулі рясно сипали на метр від землі, і бігти треба було, зовсім прихилившися, припадаючи до землі. Вже розвиднілося зовсім, і сонце намагалося прорвати запону хмар. Але туман плив низько і притискав до землі сиві переддощові сутінки.

Позиції німців були дуже зручні. Вони залягали за міцним бруствером. Крім того, вони мали багато кулеметів. На простороні вздовж тифозних бараків — метрів із п'ятдесят кулеметів виставлено шість. Позиції повстанців були з цього боку значно невигідніші. Вони залягали вздовж насипу, за його схилом. Окремі стрільці припали за колесами товарних вагонів, що валкою стояли на крайній колії. І кулеметів тут повстанці не мали.

Двері третього барака були розчинені навстіж, і впоперек через поріг лежав чоловік.

— Золотар! — скрикнула Шурка.

То був Золотар. Тоненька цівка крові стікала в нього з лоба по щоці. Куля черкнула скроню і довгою смужкою зрізала шкіру. Шурка вихопила хустку і притихла Золотареві до лиця. Але Золотар мотнув головою вліво і застогнав. Ліве плече його шинелі хутко намокало рудою плямою. Сербин кишеньковим ножиком розпоров рукав шинелі і гімнастерку. М'ясо на плечі було розшматоване, і з широкої рани стирчав матовий суглоб. Золотар кинув оком на рану і відвернувся.

— Ат! — простогнав він. — Пропало плече!..

Але пропадало не тільки плече. Бараки були тифозні, і перев'язувати рани не було чим. Макар мерщій скинув шинель, тужурку і почав дерти на собі сорочку. Пронизливий вогкий вітер враз огорнув оголений Макарів торс і вкрив його дрібними гусячими зморшками. Тремтячи й кулячися, Макар схилився до рани. Ніколи в житті ні він, ні Сербин, ні Шурка не перев'язували ран.

Одначе тепер стріляли тільки німці. Повстанці мовчали. Вони ж не могли стріляти на німців: їхні кулі летіли через голови німців туди, де тріпотів проти поривів вітру білий прапор з червоним хрестом. Вони не могли розстрілювати хворих у бараках…

Німці мали вдосталь зброї, німців захищав міцний бетонований бруствер, і вони прикривалися ще сотнями знесилених у тяжкій тифозній пропасниці тіл, і з-поза цих тіл, як з-поза живого бруствера, вони відкрили ураганний огонь на мовчазного супротивника.

Тоді повстанці враз звелися з-за насипу і закричали «ура!». З гвинтівками, обрізами та вилами в руках повстанці кинулися щодуху бігцем уперед. Півтораста метрів була тут завширшки територія залізниці, і їх треба було перебігти проти лінії огню, скерованого просто в упор.

«Ура!» — покотилося хвилями, і хвилі били штормово, одна за одною.

Виття десятків кулеметів зустріло атаку і проковтнуло крик.

Німецькі кулеметники лежали за схилом бруствера — по три-чотири солдати на кожний кулемет — і звиви вистріляних стрічок та гори порожніх цин височіли обабіч кожного кулемета. Німецькі кулеметники припали ще нижче за перон, і тільки носки чобіт гризли асфальт, в тремтливому напруженні соваючися по землі.

«Ура!» — прохоплювалося миттю крізь кулеметне виття, і лише кілька повстанців впали через рейки і шпали.

Цеп хвилею підкотився під перон, і тут повстанці виконали блискучий маневр. Вони підбігли до перону щільно, під самісінькі дула кулеметів, і раптом зникли, як один. Колія була порожня, і повстанців вже не було. Перон підносився над колією на цілий метр, німці лежали по цей бік на схилі. Повстанці, підбігши, присіли під перон, по той його бік.

Чудна тиша запала тепер скрізь. Повстанці не кричали «ура!», німецькі кулемети урвали гуркіт. Між кулеметними дулами і повстанським цепом тепер вже була відстань не більше трьох метрів — ь ось стирчав з-під перону багнет, от похитувалися блискучі вила. Ворог лежав зовсім тут — дістати багнетом і ударити прикладом. Але його не було, і стріляти вже не було на кого. Чудна тиша запала тут, і зразу стало чути, що боєм заллято все далі окіл — кулемети рокотали десь біля вагонних майстерень, на вежі депо, на вокзалі, на вулицях, на передмістях. Гвинтівки били пачками, залпами і вроздріб. Воював весь світ. Бій точився за кожний ступінь залізничної території й міста…

Тоді з-під перону крутою параболою зметнулася вгору граната і впала вниз. Вибух струсив повітря, і один кулемет перекинувся триногом догори. Друга граната злетіла зразу ж за першою. Тоді третя й четверта. Гранати з-під перону посипалися рясно.

І вслід за вибухами гранат цеп звівся знову враз. Прожогом повстанці виплигували на перон і кидалися до кулеметів. Один-два кулемети почали були черги, але по двох пострілах змовкли навік — повстанські вила й приклади кінчили з кулеметниками. Німецький цеп зірвався, і німці кинулися наосліп урозтіч хто куди. Німці кидали зброю, падали ниць, клякли навколішки і здіймали руки вгору. Повстанський цеп вихором перекотився через них — до центру рампи.

Військова рампа була здобута. Наступом з києво-одеської сторони і від депо керували Шумейко і Степан Юринчук. З києво-волочинської сторони одночасно вдерлися робітники вагонних майстерень з слюсарем Тихоновим.

Здобуття рампи і вирішило перемогу. Тут були основні сили німців, їхнє командування, зброя і патрони. Бій майже вщух, тільки на околицях ще рясніли постріли гвинтівок і зрідка гуркотів кулемет. Там роззброювали окремі загони німецького гарнізону.

Було вже ген за полудень. Дощ перестав.

Майже до вечора Макар, Сербин і Шурка збирали поранених на коліях і на рампі. Їм допомагали кілька повстанців. Шурка була поранена теж — граната вибила раму в барані, і рама звалилася Шурці на голову, порізавши оскаллям шию, плечі й лице. Кров юшила в неї з десятка дрібних порізів, але довкола крові було ще більше, і годі було розпізнати, де кров твоя, де чужа. Ранених клали долі в комендатурі. В етапній кухні під чайним казаном палав огонь, і тут улаштували хірургічну допомогу. Рани обмивалися гарячою водою і перев'язувалися шматтям з білизни пораненого. Треба було йоду, марлі, бинтів. Треба було хірурга — стулити глибоку рану, скласти розтрощені кістки, висмикнути скалля гранати з-під шкіри.

Тоді вирішили, що Шурка на якийсь час зостанеться сама, а Макар з Сербиним проберуться на вокзал до міста — куди завгодно і роздобудуть медикаментів і хірурга — де завгодно. Макар з Ссрбшшм взяли Золотаря і пішли.

Уздовж колії що пострілював інколи невідомо чий кулемет, і, перебігаючи, їм довелося раз у раз припадати до землі. Золотар глухо стогнав і все намагався заспівати якусь пісню. Гімнастерка на ньому по пояс зашкарубла примерзлою кров'ю. Жар сушив його, і рану рвало страшним болем. Коли Макар з Сербиним падали — Золотар від болю непритомнів.

За німецьким ешелоном, віддаля офіцерського вагона, поміж трупів лежав молодий лейтенант. Білий фокстер'єр з рудими підпалинами стояв над трупом і тихо скавчав.

Вздовж насипу Київською вулицею перебігали й проходили групи повстанців. Вони прямували всі до вокзалу. Це були робітники, селяни околишніх сіл, чимало й репатріантів в чорних пальтах з жовтими смугами. Репатріанти траплялися в гуртах повстанців поодинці, але йшли й окремими групами з власними командирами на чолі. Вони тримали німецькі гвинтівки в руках, і багацько з них тяжко тремтіли в нападі тифозної пропасниці. Але вони могли ще стояти на ногах — вони взяли зброю і пішли з усім народом. Чотири роки імперіалістичної війни вони гинули на фронті й страждали в полоні — за фабрики заводчиків, за землю поміщиків, за гроші банкірів — у чужій, не потрібній їм війні. Тепер війна була їхня — вони вирвали зброю з рук у ворога і стали до лав бійців.

Аптека на розі Базарної була зачинена. На стукіт не відгукувався ніхто. Макар з Сербиним нарешті висадили двері. В фарфоровій пляшці на полиці вони знайшли перекис водню і мерщій вилили Золотареві на плече. Пляшку з йодом вони засунули до кишені. Золотаря вони поклали на ослін, і тепер з ослоном, як з ношами, можна було навіть бігти. Вони побігли до вокзалу. Там, на вокзалі, стояв головний штаб повстання.

На Центральній вулиці шлях їм перетяв великий загін селянських повстанців. Повстанці були в гуньках, сіряках, кожушках, на головах — смушкові шапки, пшеничні брилі, солдатські кашкети. Вони були з обрізами, гвинтівками, вилами. Переважно — хлопці шістнадцяти чи сімнадцяти літ та дядьки й діди поважного віку. В середині гурту — без зброї, без касок і без погонів — крокувало з півста полонених німецьких солдатів. На чолі гурту на двох гвинтівках, мов транспарант, несли довгий і вузький килимок. Червоний в чорні смужки подільський килимок. Він був замість червоного прапора. Гурт дружно виводив:

На вулиці було вже повно народу. Люди люто сварилися кулаками до німців, люди махали шапками до повстанців, люди гукали привітання, і вже вся вулиця підхоплювала гучний приспів:

Зброю роздавали тут же, просто з возів. Вози стояли на кожному перехресті — повні німецьких гвинтівок, цин з патронами, палашів і гранат. Повстанці розхоплювали зброю миттю — брали по дві гвинтівки зразу. Вже вищала гармонь, і, б'ючи в поли, молоді хлопці відкарбовували гопак. Бубон бив десь у гурті з гармошками зовсім не в лад, але то було пусте — і кількість танцюристів щохвилини зростала. Танцювали десятки людей.

Перед дверима з вокзалу на перон Сербин з Макаром змушені були зупинитися — з дверей саме виводили роззброєних німців. Під пероном стояв довгий порожній ешелон з товарних вагонів — бранців садовили в поїзд.

Довгою чергою, по двоє в ряд, три-чотири сотні німців понуро човгали по перону. Вони йшли, зігнувшися, звісивши голови на груди, спустивши руки по боках. Їх уніформа, ще вчора новенька, була закаляна, зім'ята й подерта.

Посадка доходила кінця. До кожного вагона садовлено по сорок чоловіка, і стрілочник Пономаренко подавав їм високе цебро — «Ю.-З. ж. д.» — стояло на обручку — свіжої води. Тоді двері засувалися, важка кляма падала на скобель і конторник Вікторович підходив з шворками, пломбами й компостером. Шворка прохоплювала кляму і скобель, загиналася на чотири кінці, по два кінці прихоплювалися двома свинцевими шкаралупками, і конторник Вікторович клацав губами компостера. Новенька лискуча пломба повисла на дверях вагона. «Ю.-З. ж. д.» — лишав казенний знак на кожній пломбі компостер. Тихонов ішов уздовж ешелону з кавалком крейди у руці. В лівому кутку вагонів, там, де чорна дощечка, він, не поспішаючи, позначав: «За границю».

Колись розкішний вокзал стояв на себе самого не схожий. В залі третього класу лежали покотом тифозні. Тепер зала першого класу обернута була на хірургічний лазарет. На ношах, на лавах, на підлозі й довгих обідніх столах лежали поранені повстанці та німці. Віти величезних пальм простилалися понад ними. Тут же, під пальмами, завинувши пораненого в зірвану зі столу крохмальну скатертину, робили невідкладну хірургічну операцію. На другому кінці столу в цей час кілька повстанців, одсунувши йоги пораненого набік, вечеряли хлібом з цибулею і запивали солодким окропом. Лемент, зойки і стогін заповнювали залу вщерть.

До Макара і Сербина зразу ж метнулася назустріч дівчина в кожушку й сивій папасі. Замість пояса її підперізував марлевий бинт, і за ним стирчав чорний наган. Але рукава були закачані, і руки по лікті замащені в крові…

— В убиральню! — гукнула вона до Макара з Сербиним. — Скидайте з нього одежу всю догола! Коли зайнята ванна — просто під кран і швидше на стіл. Він буде на черзі дев'ятнадцятий. Доктор один. Коля! — раптом побачила вона. — Макар? І ви, Сербин? А це хто? Господи! Таж це Золотар!

— Катря… — прошепотів Сербин. — Ви?! — І аж тепер він відчув, що на ногах йому зовсім не встояти, що кров втекла десь з його тіла і він неживий, голова йде обертом від утоми за весь день, а перед тим ще за три тижні неспинної, безперервної і безсонної праці. Воші, кров, крики, смерть; Сич, Лелека, Чорногуз і Боцян; п'ятнадцять братських могил, доктор Розенкранц, Шурка, білий прапор з червоним хрестом…

— Ну, що ж ви! — штовхнула Катря. — Мерщій! Мерщій!

Макар з Сербиним рушили проходом між столів. Ноги вгиналися, і Сербин не йшов, а плив, не торкаючися підлоги. Світу не було, не було ніде нічого — був тільки шум. Але була й Катря — її не повішено, не розстріляно, вона живісінька. З наганом і марлевим бинтом замість пояса. І йому так ніхто й не сказав, що Катря жива, — йому, Сербину Хрисанфу, що кохав її палко ще з третього класу гімназії! Прапор з червоним хрестом тріпотів і звивався високо вгорі. Німці стріляли і на білий прапор, і на червоний хрест. Втім, все це був мир — війна закінчилася вже коли. Був Брестський мир[503], був мир на Заході, іще десь. Здається, у всьому світі. Війни вже не було, не було нічого — був тільки шум, самий шум, і він плив, вирував довкола Сербина — потойбічний, неправдоподібний…

— Ну? Що ж ви? — наздогнала їх в убиральні Катря знов. З широким німецьким багнетом вона нахилилася над Золотарем.

— Йоду… — прохрипів Сербин, — багато йоду треба… вати, марлі, бинтів. І, будь ласка, хірурга!.. Сорок, п'ятдесят ранених щонайменше… Шурка Можальська там сама… — Він був певний, що це говорив саме він, але голос був чужий, і мова бриніла десь далеко, окремо від нього — то говорив хтось інший, не він. Тоді він спробував повторити все ж таки все це ще сам… Катря була жива, і от він дивився на неї.

Катря різала багнетом на Золотареві шинель і штани. Швидко й метко вона здирала лахміття геть.

— Де це? — гукнула вона, але до Сербинової свідомості її голос доплив уже не скоро, може, за хвилину, може, за годину, а може, й після кризи, на вісімнадцятий день.

— На військовій рампі! — відказав Катрі Макар.

— Медикаменти у вагоні коло перону. Ми відбили в німців прекрасну аптеку… Коля! — гукнула вона, схопившись. — Піддержіть! Що це з ним?

Макар кинувся, та вже пізно. Сербин хилитнувся на місці, витягся, довгий і рівний, мов Золотар, і гримнувся, як закостенілий, вздовж лави з Золотарем.

Катря підбігла й сіпнула комір, оголюючи Сербинові груди. Його тіло палало і горіло вогнем.

— Господи! — скрикнула Катря, — таж в нього вже принаймні з тиждень висипний тиф!

Справді, груди непритомного Сербина вкривало рясне рожеве ряботиння.

ДЯДЬКИ

Спочатку люди лише нахвалялися.

— Гей, мой! — гукав хтось іззаду. — Ану, відступись!

— Хай мені ноги всохнуть, коли з місця зійду!

— І всохнуть!

Коні пирхали, плуги лежали на межі — лемешем догори.

— Виражайся! Виражайся! Власть тебе зразу в лад уведе! Вже тюряга за тобою плаче. Виражайся!

— Нема такої тюряги, щоб увесь народ до неї замкнуть!

— Зроблять!

— Германець уже зробив! А тепер сам кукає!

— Та й робити нічого! Де пан та глитай миром крутять, там і в своїй хаті тюрма!

— Тюрма народів! — гукнув той же голос ззаду. — А ми її в тріски рознесем.

— Вже розносив! Як панську економію грабували! Німці тобі повну матню шомполами наклали! Вже получив двадцять п'ять?

— П'ятдесят! — скипів голос. І меткий та шустрий дядько вискочив з гурту наперед. — Бре! П'ятдесят! — Він аж трусився, і губи йому зблідли. — П'ятдесят! Панськими молитвами, та й ти, мабуть, «подай господи» підкинув! На! На! Дивись! Дивись, сучий сину, доки тобі повилазить! Дивись!

Дядько вже скинув гуньку й висмикнув сорочку з штанів. Худа й ребриста його спина була списана навхрест рясними синіми рубцями від шомполів. По краях вони вже запали білими шрамами. Це був Василь Солдатенко. Його знали всі.

Хтось закашляв довго й люто, хтось плюнув, хтось засміявся.

Дядьки на межі відвели очі набік.

— Тьху, прости господи! Посоромився б, чей старий вже…

— Нема мені чого соромитися! — вдарив себе в груди Василь і зразу ж потяг гуньку на голі ребра, бо було холодно. — Такий і в труну ляжу! Як орден ношу!

— Німцями все ще страхаєш? — виступив Юринчук. — Підписуєшся, значить, під катами народу? — Він похмуро пересунув ватяну солдатську папаху з боку на бік. — Може, ми тобі мандат видамо, щоб до Антанти делегатом поїхати? Га? Он пан Петлюра на тебе тільки й чекає. Вже споряджається у Францію та Англію по другу окупацію бігти? Як, люди добрі? — озирнувся він весело назад, до своїх. — Видати добродію Місі до Антанти мандат? А ми тим часом земельку йому зоремо і засіємо. Га?

Сміх і насмішки сприснули гучно і щедро. Але люди сміялися хмуро і неохоче. Сміх був загрозливий і страшний.

Дядьки на межі перезирнулися і навіть поточилися трохи назад. Це були Тадей Міся, Явтух Головчук, Варфоломей Дзбан, Іван Гирин, Казимир Сірошевський. Поважні й статечні дядьки — окраса села. І гуньки вони носили ясно-сірого сукна, майже білі, з зеленими поясами поверх.

Тоді наперед вийшов і Григор Лях, староста. Свою чорну бороду він заправляв за викот кожуха — щоб не розвівало вітром. Промовляти він навчився хоч куди, і лице його, коли він говорив, залишалося спокійне, недвижне — він звик, щоб його уважно слухали всі.

— Я полагаю, православні християни, — неголосно сказав він, — що єсть така приказка, як старі люди кажуть: поспішиш — людей насмішиш. То їсть, невідомо воно ще, яке таке слово про землю наше нове государство скаже. Та й по-мужицькому нашому розусудку, — підвищив він трохи голос, — хіба ж таки зараз озиме сіяти час? Або, скажімо, під пар. Куди воно паруватиме, як сонце з кругу пішло і воздух холодний, все одно як у зимовий час? Пропадуть наші труда, православні християни. Так чи так, весни дожидатися тра. Нове государство скликатиме з селян і взагалі дядьків такий собі трудовий конгрес, вроді учредітельноє собраніє, і тоді від нього вийде й універсал, як, значить, мужикам бути з землею, і всякі інші вопроси. Конгрес, значить, землю мужику дасть, і я предлагаю, до конгресу ні межувати…

— Он куди верне! Чули! Брехав ще Керенський, та й вибрехався вже! — загуло з гурту від плугів дружно й гнівно.

— Правильно! — закричали дядьки від межі. — Так і агітатори ще коли на сході казали! Чекати, поки буде закон! А тоді, як закон скаже, що ж — так тому й бути, хоч би й зовсім крестьянина погнали з землі геть…

— Які агітатори? Які такі агітатори? — вихопився Солдатенко знову наперед. — Пана Полубатченка студентка-дочка?

— А чого ж! — загуло на межі. — Що батько поміщик — так вона його ж привселюдно, перед сходом, за німців зреклася. У самостійники пішла, сама собі тепер і якраз у власть увіходить…

Знявся шарварок — говорили всі враз, і розібрати щось було вже несила.

Ці грунти держали в оренді Міся, Дзбан і Головчук. П'ятнадцять десятин — під буряком, контрактованим северинівською цукроварнею. Тої зими, коли стояла влада більшовицьких ревкомів, і поміщицькі землі, і землі і сільських дукарів, і орендні грунти земельний відділ ревкому прирізав до села і розподілив між громадою. Тепер, як німців вигнано, сільська біднота рушила знову на більшовиками нарізані землі. Влада, яка віддавала землю незаможним селянам без викупів і негайно, — та влада і була народна. Зима наближалася — чи ж чекати, поки там пан Петлюра збере свій конгрес? Та ще — чий то буде конгрес і чи дасть він селянам землю, робітникам працю?

— Не треба нам конгресів! — гуло в гурті. — Нам землі треба! Земля селянам, фабрики робочим! Німців прогнали!

Юринчук підійшов до Варфоломея, Явтуха і Тадея на межі.

— Ви собі, — загукав він, — будете сіяти буряк, на северинівську спродувати та й багатіти? А нам — знову тільки на поденне бігати, за сорок копійок з ранку до вечора жом відгрібать? Біжіть ви на поденне, а ми тут сіятимемо гуртом!

Тадея Місю ухопив сказ. Він заверещав дико, розмахуючи руками і б'ючи себе в поли.

— Я любимого синочка до війська віддав! Він тепер кров проливає! А ви мене тут зобижаєте! І Варфоломей віддав сина, і Явтух! Ми — солдатські батьки!

— Чию кров проливає! Не свою — робітників і селян! В карателях десь бачили!

— Кому ти сина віддав? — закричав і Юринчук. — Директорії? Батькові Петлюрі! Тому, що німців привів?

.. — Власті віддав, яка є! З конем спорядив, одежу справив!»..

— Там у тебе ще коней! І скрипі повні. І засіки!

— Розкулачити жироїдів!

— Ану, оступися!

Тадей Міся штовхнув Юринчука в груди, але ослизнувся на грудці і впав.

— Гвалт! — зарепетував він. — Люди добрі! Грабують, убивають! Рятуйте!

— Голь нещадима! — поскаженів і Григор Лях. — На кого руки здіймаєш?

Він ухопив Юринчука за руку і потяг геть. Обличчя Ляхове вже не було ні спокійне, ні побожне. Він аж посинів і люто водив очима.

Юринчук сіпнув руку назад, шов на плечі тріснув, це його кинуло в лють, і він навідліг другою рукою відштовхнув старого Ляха.

Тоді підскочили Дзбан і Головчук. Гирин і Сірошевський хапалися за патериці. Міся вже звівся і тепер вищав на весь світ тоненьким баб'ячим вереском. Дядьки бігли і від плугів, і від межі. Всі гукали й розмахували руками. Юринчук і Лях уже вхопилися навпояски і виламували один одному спини. Обидва були високі й здорові. Головчук ухопив грудку і пошпурив навпроти натовпу. За ним нахилилися до грудок Гирин і Сірошевський. Але грудки вже хапали і коло плугів. І одна здоровенна каменюка вже поцілила Сірошевського у плече. Тоді він покинув грудки і з патерицею навзмах побіг до когось — один на один. Гирин молотив ковінькою Юринчука по спині.

Гвалт вибухнув над полем, і дядьки зійшлися на кулаки.

Зразу ж у селі на церкві вдарив дзвін.

Василь Солдатенко стояв ще віддаля. Він прислухався до дзвону, скинув шапку і перехрестився на подзвіння. Тоді надів шапку глибше, плюнув на руки і кинувся в бійку й собі.

— Бий самостійників! — намагався він перекричати всіх. — Бий, поки вони ще не посідали на наші плечі!

А дзвін вже закалатав, залунав — два рази швидко зряду, а тоді ще раз. Так дзвонили на оборону.

Бидлівська церква стояла на горбі, і чотирикутна кам'яна дзвіниця височіла над усім розлогим селом та його найближчими околицями. З амбразур четвертого ярусу поле зору простиралося широко навкруги: всі чотири сільські кутки, Слобода за ставками, три дороги — на захід, південь і схід. Такі були підступи до села. На помості під великим дзвоном тепер на тринозі стояв кулемет кольт, а попід балясами — цими з стрічками. Тун, на вершку дзвіниці, бидлівська сільська самооборона влаштувала свій дозорний пункт. Боронитися доводилося щодня і проти всього світу. Обминаючи залізницю та великі шляхи, пробиралися до кордону не роззброєні ще німецькі частини. Офіцери-карателі з'являлися зненацька учвал — вдаряли на село, грабували, вішали і зникали. Польські легіонери набігали з ярів — за набором католиків-«добровольців». Щоденно наскакували фуражири якихось отаманів з реквізицією. Гайдамацькі загони нишпорили від села до села. В лісах переховувалися банди збіглих австрійців. По дорогах бродили гурти розбишак… Гасел для ґвалту встановлено три. «На сполох» — тоді всеньке село, і діди, і жінки, мусили, хто з чим, мерщій збігатися на майдан. «На оборону» — тоді зброю хапали лише парубки, записані до сільського реєстру. І «на варту» — щоб хутко сходився до дзвіниці черговий на сьогодні куток, чоловіка з п'ятнадцять. Сторожу біля дзвона й кулемета постійно відбували по двоє.

Сьогодні чергували Потапчук та Іванко. Погуляти до них прийшла ще й Галька Кривунова. Хлопці припали за слупом, вгорнувшися в кожушки, Галька втулилася посередині, ще й примостилася головою Іванкові на праве плече. І вони сиділи, немов закинуті в піднебесся, і пливли на хиткому кораблі навпроти хмар без кінця і без краю.

— Ой! — замружилася Галька. — Ото так, мабуть, і веропланом летіти! Страх який! — Вона притулилася тісніше до Іванка. — А ти б, Іванку, веропланом полетів?

— А чого ж? — зразу згодився Іванко, пригортаючи Галю тісніше, щоб не лякалася. — Звісно, що полетів би. Як вийде мені строк до армії, я, може, в авіатори й попрошусь…

— Ну! — пхикнула Галя. — Туди ж, мабуть, самих панів приймають. А мужиків хіба у піхоту…

— А я до панської армії й не піду! — запишався Іванко. — Я знов до лісу втечу. А наша армія сама проти панів буде.

— Ех! — зітхнув Потапчук. — Скоро таке буде, що ніяких армій і зовсім не буде!

— Ото! — пхикнула Галька. — Хіба ж таке буде колись?

— А чого ж? — розхрабрився й Іванко. — Як панів та буржуїв вибити до ноги, то й не буде чого воювати. Народові ж нема чого проміж себе війну вести. Буде мир на весь мир!

Галька тихо засміялася і пригорнулась до Іванка. Їй було тепло, і про війну думати ніяк не хотілося. День у день накруги війна. То з німцями, то з австрійцями, то з гайдамаками. Хіба можливе ж таке, щоб війни не було?

— Як війна кінчиться, — журно сказав Потапчук, — я таки поїду до Києва і на агронома вивчуся. Цей рік за війною так і пропав…

— І довго воно вчитися? — поцікавилася Галька звідкілясь здаля, вже з-під Іваикового кожушка.

— Чотири роки, — зітхнув Потапчук, — а тепер, виходить, п'ять…

— І-і-і! — ліньки сахнулася Галька. — Аж чотири! І тоді знову до землі та у глей! Я б уже коли вчилася, то на таке, щоб тієї землі і не бачити. На щось легке, на городське…

— Дурна, — понуро сказав Потапчук, — і нічого ти не розумієш. Після революції всіх хліборобів перевчать на агрономів. Щоб не було гречкосіїв-гольтіпак, щоб культурно господарювати. На агрономів, на ветеринарів, зоологів, меліораторів…

— А що ж то воно таке? Зо-о…

— Ну… птицю викохувати, мочарі сушити…

— А дівчат, — визирнула Галька з-під поли кожушка, — після революції будуть на когось перевчати?

— А чого ж? І дівчат… — Втім, Потапчук це відказав непевно. Про майбутнє дівчат після революції він досі якось не подумав. — Після революції, — проте зразу ж найшов він відповідь, — буде повна рівність і рівноправство. Від кожного по змозі і кожному по потребі. Щоб усі були ситі й в достатках.

— Ой! — замружилася Галька, ховаючись під полу. — Хіба ж таке в світі буває?

— Досі, — відрубав Потапчук, — не було. А після революції буде. На те й революція. — Він раптом розсердився. — За це й Іванкового батька забито! За це й мені шомполами спину списали! За це старий Юшек на згарищі вмер! За це тисячі народу на фронтах гинуть!

Він схопився і визирнув між баляси. Навкруги було тихо. На підступах до села не було видно ніяких ворогів. Северинівським шляхом за околицю виїздило кілька возів — на поденне, возити буряк. Та ще на бурякових грунтах, край шляху, мурашів гурт дядьків і стояли коні. Туди зрання поїхали заорати плантації під бідняцькі грунти.

— Ти ж розумієш, — усівся знову Потапчук, — як воно буде після революції? Треба ж, щоб дуже багато усього було. І хліба, і одежі, і вугілля, і всього. Щоб на всіх вистачало, а не так, як тепер, на самих лише панів. І треба, щоб людина легко жила — не мучилася, не виснажувалася на чорній роботі. Щоб людьми всі люди були, а не самі тільки дуки. Землю усю заберем у панів, таж людей не зменшає — далі більшатиме… — Галька хихикнула під кожушком. — Значить треба, щоб там, де досі пуд родить, родило три. Вгноювання сівозміни, культура господарювання. Машинами робити будемо все. Орати, сіяти чи збирати…

— Як у пана тепер?

— Де там як у пана! — знову розсердився Потапчук. — Панові там таке й не снилося! Панів раптом десять тисяч, а народу як підніметься до діла, до своєї праці — це ж цілий мільйон… багато мільйонів! Сміятися з панської економії будемо!

— Гей! — скрикнув Іванко. — Ану, цитьте! — Він прислухався і визирнув з-під баляс.

Справді, рідкі пориви вітру немов приносили звідкілясь якийсь гук.

— Дивіться! — гукнула й Галька. — Ой лишенько! Он там-о!

Потапчук та Іванко вже й самі бачили. На межі коло плантації щось було негаразд. Гурт вирував, люди метушилися, немов бігали і вовтузилися. Уривки вигуків зринали й пропадали за вітром.

— Матінко моя! Б'ються! — схопилася Галька. — Побий мене сила божа, б'ються!

Потапчук уже схопився за мотуз до дзвона.

— Міся з Дзбаном, мабуть, орати не дають! Звели свою банду — дядькам наминають боки! Треба бігти розбороняти, а то ще повбивають! Скликаймо самооборону!

Він сіпнув мотуз, і бевкнув дзвін. Дзвін був на сорок пудів — на всю округу. Він вдарив другий раз поряд, а тоді окремо третій. Іванко чогось вхопився за кулемет. Потапчук закалатав знову. Два рази поряд, а тоді третій окремо. На оборону. «Парубки-самооборонці, хапайсь за гвинтівки і мерщій до церкви на майдан!»

Бійка на полі тим часом уже йшла повним ходом.

Старий Міся вже лежав долі, і Солдатенко товк його носом у вогку землю. Сіряк Місі був закаляний у чорнозем, і зелений пояс спав додолу — лежав поруч зеленим гадючим сувоєм. Головчук із Ляхом насіли на Юринчука. Обидва вони були здорові, а вдвох проти одного й поготів. Юринчук то видирався, то знову котився на землю. Вже шинель у нього тріснула і на плечах, і попід пахвами. Дзбана — гладкого й опецькуватого — трусили аж троє, а він усе стояв на ногах і стояв. Довгий Гирин гасав поміж гурту і ганяв людей патерицею. Сірошевський впіймав когось за чуба і таскав по землі — така вже була в нього звичка до волосся: як бив жінку, він завжди насамперед брався за коси. Зойки, вигуки, лайка зависали над полем, і вітром котило їх до села. З крайніх хат уже бігли ще якісь люди. Дзвін на церкві все калатав, і подзвіння гуло гучне і тривожне. Тільки коні стояли край дороги і спокійно пирхали, підбираючи бурякову гичку.

— Оце тобі Україна для українців! — товк Місю носом у грязюку старий Солдатенко. — Оце тобі твоя ненька! Оце тобі твоя «Просвіта»! Оце тобі твої плантації, бурякова душа! Щоб ти скис! Глитай! Душогуб! Ірод!

Міся захлипав і запросив пощади.

Суголовками від села вже бігли Потапчук, Іванко, а за ними ще з двадцять парубків із гвинтівками — самооборона. Вони гукали ще здаля — покинути, розійтись, заспокоїтись.

— А в дев'ятсот дев'ятому році, — репетував Солдатенко, — ти мені за поденне віддав? Сім карбованців сорок — всю лучку тобі хто косою відмахав, щоб тебе по ногах косою вжалило! — І Солдатенко знову взявся товкти Місю у грязь.

Міся присягав віддати і сім сорок.

Парубки вже підбігли й кинулися розбороняти.

Але розборонити було не так легко. Дядьки розводитися не хотіли. Вже в Місі з носа текла кров. Вже Сірошевський хукав на відбиті пальці. Гирин біг кудись наосліп у поле і лементував, колисаючи, мов дитину, вибиту руку.

Для остраху Потапчук разів кілька випалив угору.

Нарешті, відпльовуючись, відхаркуючись, проклинаючи супротивників і весь їхній рід, дядьки стали відходити і розминатися. Василя Солдатенка насилу відтягли четверо. Він роздирав на собі сорочку і нахвалявся колись таки вибити з чортового жироїда і серце, і дух. Старий Міся утирав кров рукавом своєї ясно-сірої гуньки і хлипав. Але, ставши на ноги й побачивши парубків із зброєю, він знову приосанився:

— Почекай, почекай, розбишако! Повернеться мій Іван! Він тобі всипле нагаєм і за себе, і за батька! Стерво, шомполами шмагоне!..

Солдатенко видерся від чотирьох і кинувся на Місю знову. Він устиг його збити з ніг і копирснути постолом у бік. Та його вже знову відтаскали.

Тепер усі стояли на витоптаному глею, і гамір був куди дужчий, як під час бійки. До дядьківських голосів прилучили свої й парубки. Вони розмахували гвинтівками і сварилися. Гиринів молодший син був теж у самообороні. Був і Сіро-шевського небіж. В самообороні були і хазяйські, і незаможницькі парубки. Тепер кожний кричав на інших і вступався за своїх.

Вже Сірошевського небіж хапався за затвор. Вже Гиринів син нахвалявся когось постріляти. Вже й до Юринчука хтось погрожував обрізом., Дзбан сам вихопив гвинтівку в когось із рук і кричав, що «відкриє огонь», якщо голодранці цієї хвилини не заберуться собі з його грунтів геть.

Тоді Солдатенко вихопився знов і, кленучи і бога і чорта, заявив, що от зразу ж таки і починає орати. Він поплював на руки і вхопив коней за вузду.

— Ньо! — закричав він, спрямовуючи упряж за межу.

Дзбан впер гвинтівку в черево й вистрілив. Куля дзизнула в Солдатенка над самісіньким вухом. Солдатенко вхопився за голову і закричав.

Тоді бахнуло ще кілька пострілів — зразу. Дзбан кинув гвинтівку і. додався тікати. З ним побіг і Головчук. Григор Лях сів на землю і накрив голову кожухом. Але Сірошевський і Міся підхопили його під руки і потягли мерщій геть. Кілька самооборонників побігли разом з ними.

Але вони відбігли кроків із сто — там був окіп — і зразу припали за окопом. І тоді вдарили пострілами звідтіля. Одна куля влучила Солдатенкові в ногу, і він сів. Тоді всі на межі теж мерщій впали — за вигорбки, за грудки. Постріли затріщали і з того, і з другого боку.

Коні шарпнулися геть і побігли кудись у поле, волочачи за собою оплужжя.

БОЙОВА ПЕРЕВІРКА

Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.

Ліхтар високо вгорі мутнів жовтою плямою в райдузі памороззя.

Парчевський хутко й коротко крокував у розпливчастій плямі світла під ліхтарем — десять кроків туди, десять кроків назад. Елегантна, світлого офіцерського сукна літня шинель тісно облягала його торс. Вузькі чоботи полискували гострими носками. Парчевський підкидав дрібні скам'янілі грудки. Він нервувався.

Хатки передмістя довкола чорними обрисами бовваніли в пітьмі.

— Вацлав! — прилинуло тихо з другого боку вулиці, з сутінку.

Парчевський скинувся — золотий тризуб на кашкеті блиснув —і, різко зробивши півоборот, він перейшов вулицю навпрост.

— Піркес? — спитав він коротко, і в нічній тиші його оклик прозвучав чітко й виразно.

— Тихше, будь ласка, — прошепотів голос ще не видимого Піркеса. — Ну як ти не розумієш… Під ліхтарем!

Постать Піркеса відокремилася від стінки заснулого будинку. Комір його шинелі був піднятий високо, кашкет він насунув на самісінький ніс.

— Прошу пробачення, — буркнув Парчевський вже не так голосно. — До ваших конспірацій я не здатний!.. Холодно! — потис він руку Піркссові. — Я тут замерз. — Він потер голі вуха рукавичкою. — Пішли?

Піркес потяг його за рукав ближче до будинків, і в тіні високих парканів вони швидко пішли. Парчевський все сіпав плечима і невдоволено хмикав.

Біля будинку синагоги вони спинились. Піркес глянув праворуч і ліворуч, тоді штовхнув хвіртку і мерщій пропустив Парчевського наперед.

— Чорт! — зразу ж вилаявся Парчевський, спіткнувшися об якусь грудку.

Піркес знайшов його спину в темряві і підштовхнув убік. Вони протислися між стіною і парканом і завернули за ріг. Піркес намацав клямку, і з тихим рипом відхилилися двері — війнуло теплом, і крізь другі двері шпариною засотилося світло. Піркес розчинив і їх.

Вони опинилися в кімнатці, освітленій недогарком шабасової свічки. Це була, очевидно, комірка синагогального сторожа. Стіл, дві табуретки, стара облізла кушетка з лахміттям коштовного жовтого штофу. На одній табуретці сидів Козубенко. На кушетці — Зілов і Стах. Вони звелися, щойно розчинилися двері.

— Зілов? — став на порозі Парчевський. — Кочегар Козубенко? І… здається, Кульчицький? Броніслава брат?

— Бачиш, Вацлаве… — зробив, посміхнувшися, Зілов крок. Але Парчевський перебив його.

— Я говоритиму тільки з самим комітетом!

— Ми і є комітет, товаришу Парчевський, — сказав Козубенко тихо. Слово «товаришу» він вимовив голосніше.

— Ви? — Парчевський посміхнувся.

— Ми. Комітет Спілки Комуністичної Молоді.

— Чудово! — засміявся Парчевський. — Але мені не потрібна Спілка Молоді! Я не збираюсь бавитися з Стасиком Кульчицьким або…

— Були такі, що бавились, — почервонів і завовтузився Стах, — та щось вже їх убавилось…

— Стоп! — спинив його Зілов. — Кинь справді, Вацек!

— Я ж говорив! — сердито скрикнув Піркес. — Я ж говорив!

— Не знаю, що ти там говорив! — урвав його Парчевський. — А киньте, будь ласка, ви! Це нарешті безглуздо! Я говоритиму з комітетом… дорослих більшовиків. Ви прекрасно знаєте, що мені відомі окремі члени комітету. Я знаю, що Шумейко, Тихонов…

— Ну, здрастуй, Парчевський! — розітнулося тоді зненацька.

Всі озирнулися, і Парчевський змовк. Дверцята в глибині комірки рипнули, і в їх вузенькому отворі стала висока кремезна постать Шумейка. Він беззвучно посміхався.

— Здоров, поручик Парчевський! — зробив два кроки і простяг руку Шумейко. — Здоров, коли так! — Потім він озирнувся до дверцят і гукнув — Тихонов, виходь вже й ти. Поговоримо з синком старого Парчевського. Я його, мазурика, ще отаким на нозі гойдав. Замолоду, — посміхнувся він знову до Парчевського, — я до твого батька вчащав: рибу ми з ним до Деражні їздили ловити. Він на вудку любитель, а я карасиків сачком…

Парчевський враз зніяковів і швидше кинув бровами на очі. Потім посміхнувся теж і, вийнявши руки з кишень, почав нервово стягати рукавички.

— Нічого! — взяв Шумейко руку в рукавичці. — Це ж собача шкура в тебе чужа, не своя.

В вузенькі дверцята, причинивши їх за собою, протисся Тихонов. Він підійшов до Парчевського і вдарив його по плечу:

— Парубок — герой! Ми з ним були б ще австріякам дали чосу, та, виходить, час тоді ще не наспів. — Він підморгнув Парчевському, а потім Стаху і Зілову.

Шумейко відсунув табуретку і сів коло столу. Минуло коротке мовчання.

— От ти, старого машиніста Парчевського син, — заговорив нарешті Шумейко, — ніяк не хочеш… До речі, тебе Вацлавом звати, чи як?

— Вацлав… — Парчевський раптом розгубився і не знав, куди йому подіти руки. Проти Шумейка він справді відчув себе зовсім хлопчиком. «Хіба він — комендант військової залоги? Чотири «георгії», чотири роки війни? Кочегар Шумейко — так, тоді він був молодий кочегар — справді гойдав його на коліні і приказував: «Гоп-гоп-гоца-ца, сіла баба на кота, поїхала до попа, попа нема дома…» Парчевський злегка почервонів, криво всміхнувся й приклав руки до вух — вони ще щеміли з морозу.

— От ти, Вацлаве, — говорив Шумейко, дбайливо відщипуючи пальцями нагар з шабасової свічки, — на глум береш повсігди нашу конспірацію. Це ти, герой, марно! От ми з тобою, скажімо, сидимо собі тут ладком і балакати будемо мирком, а раптом двері хрясь — і заскочить якась гайдамака: пожалуйте, старшина військ Директорії, за братания з більшовиками-розбишаками під військовий суд і розстріл! Не може цього буть. Бо від самого кінематографа «Міраж» ланцюжком попід парканами та поза хатами конспірація наша спокій наших з тобою таємничих балачок пильнує. Он як, поручик Парчевський.

— Я не проти конспірації, — немов перепрошуючи, посміхнувся Парчевський, — але мені треба говорити саме з вами, і тому…

— Або ще от така історія, — не дослухав його Шумейко. — Комендант військової залоги, старшина Парчевський, в великій шані й довір'ї у всяких там верховних командирів пана Симона Петлюри і всяких таких. І певний себе, і свого, сказати б, життєвого таланту старшина Парчевський просто он як! А більшовицька конспірація, може, іншої про це думки. Бо їй двері відчинені і туди, куди панові старшині та комендантові міста і носа не поткнути. На, брат, прочитай!

Шумейко вийняв з внутрішньої кишені пальта папірець і простяг його Парчевському через стіл.

Парчевський нахилився до свічки. Це був звичайний урядовий папірець, в лівому кутку стояв фіолетовий штамп: «Українська держава… МВС… Вінницький повітовий староста… 10 серпня 1918 року… № 3042… Вінниця, на Поділлі». Під заголовком «зовсім таємно» — «Панові подільському губерніальному старості» — писалося: «Комендантська сотня на чолі з її командиром, поручиком Парчсвським, не тільки не вживала заходів до припинення страйку, а навпаки, навіть сприяла страйкарям. Є всі підстави твердити, що втеча голови страйккому з-під арешту була організована за участю саме поручика Парчевського…» І далі ще щось…

Парчевський пересмикнув плечима і ніяково повів бровами.

— Правильно, — простежив за ним поглядом Шумейко, — це ще за гетьмана. Отже, немов твоїй батькові Петлюрі службі на користь?.. Тоді, коли ласка твоя, прочитай вже й оце… — Шумейко вийняв другого папірця і поклав поруч із першим на стіл.

Це був жовтий полінований бланк телеграми. Масними синіми — з-під копірки — літерами там було: «Кам'янець Київ МВС УНР 12 144/604 12/12 13 50-9133 5265…» — і так далі, чотири рядки великих чотиризначних чисел.

Парчевський запитливо глянув на Шумейка.

— Шифр! — ствердно кивнув той головою. — Місцевої контррозвідки шифр, батька отамана Симона Петлюри. Позавчора, двадцятого, о першій годині п'ятдесят хвилин з апарата «Юза»… Читай, брат, читай. — Він перегорнув жовтий бланк на другий бік.

На другому боці м'яким тушувальним олівцем було написано розшифровку: «Вельми ненадійна охоронна сотня командир Парчевський офіцер військового часу реєстрований № 2079».

— 2079, — пояснив Шумейко, — це підпис інформатора, а от «реєстрований» — це, брат, означає, що офіцер воєнного часу, поручик Парчевський, занесений у реєстрові списки контррозвідки як підозрілий елемент[504], і інформатор № 2079 пропонує на цю нагоду заглянути, кому слід, у ті списки, щоб поручика Парчевського розкрити до ноги. Второпав?

Парчевський криво посміхнувся і дивився на кінчик носка.

— Конспірація, Вацлаве Юровичу, і на тебе робить! Буде на телеграму відповідь — до нас потрапить, а далі — зась! Ха? У більшовиків, брат, свої люди скрізь. Бо й весь світ не сьогодні, так завтра буде більшовицький. От і ти. Комендант залоги військ УНР? Брехня! Ти, Вацлаве Юровичу, свій. І це нам так треба, щоб ти комендантом залоги й далі був. Второпав?

Парчевський зірвався, на вилицях в нього спалахнули рожеві плями:

— Не можу я далі! Кошки-мишки! П'ятнашки! Попсований телефон! Господин офіцер! Пан старшина! А я людиною хочу нарешті бути!

Шумейко спокійно — більше з ввічливості, ніж з потреби — звів брови.

— В сотні моїй, Олександре Івановичу, сто три козаки! — Парчевський хвилювався і жмакав між долонь рукавички. — Куди скажу, туди й підуть. Гарматний дивізіон — сам по зведеннях знаю — більшовик на більшовику. Гайдамацький курінь три сотні, а насправді сто шістдесят шабель. Офіцерську сотню розчислили по полках. Міліція — єрунда. Залізнична охорона кожній владі держатиме нейтралітет, аби спекулювати сіллю та золотом між Одесою і Волочиськом. Оце й весь гарнізон. Залога батька Петлюри! Через етапи й дивізія, буває, проходить, але ж в марші дивізія — нуль: десять кулеметів — і руки вгору! Хоч сьогодні давайте гасло: за успіх повстання рубатимете мені голову!

Шумейко почекав, поки Парчевський кінчив. Він позирав то на Тихонова, то на Козубенка. Потім, дивлячись собі в кисет з тютюном, немов і недбайливо, кинув:

— А як там у тебе той, новий твій, якийсь ад'ютант чи яка його должность?..

— Прапорщик Туруканіс? — здивувався Парчевський. — Вам вже й про нього відомо?

— Конспірація! — хитро примружився Шумейко. — Таке наше діло…

— Нічого… — знизав плечима Парчевський, — невиразний такий, але, здається, нічого хлопчина. Пустяковий, правда, гульвіса, ферт. Одеколон усе купує, підголює оселедець. Танцювальний вечір збирається влаштувати. Це пусте — коли проти мене піде, я його сам у себе в кабінеті роззброю.

— Угу, — мугикнув Шумейко, лизнувши язиком цигарковий папірець, — це дуже добре… — Очі його сміялися, уста були серйозні.

— А не хочете, — вдарив Парчевський долонею, — я можу і сам. По селах на гасло тільки й чекають. Надішлю в двадцять сіл двадцять моїх козаків — п'ять тисяч повстанців за три години буде! Як тоді, проти німців.

— Проти німців, — відгукнувся Тихонов, — повстанців із сіл гукали ми.

— І тепер гукніть! — скрикнув Парчевський. — Про це й мова!

— Добре, — сказав Шумейко і прикурив. Тоді раптом скинув очі впрост на Парчевського. — А чого це тобі, хлопче, такий нетерпець? Комендант залоги ти, почесна, сказати б, особа, такій посаді якийсь би старий полковник був би радий, а тобі, стривай, лише двадцять чи вже по двадцять першому році?

— Двадцять один, — подав голос з кушетки Піркес.

Парчевський сів і скинув кашкет. Потім сперся щоками на руки. Всі мовчали.

— Не знаю… — проказав по паузі Парчевський тихо. — І нема в мене такого, щоб я зрозумів. Життя мені і позаду, і попереду спаскуджено!.. Проти німців за Росію три роки воював. Ранили, контузили, заслужив «георгії»… Потім Петлюра німців сюди привів. А німці прогнали Петлюру і встановили гетьмана. Німців тепер сам народ без царя й генералів б'є. А Петлюра тепер…

— Французів і англійців, — підкинув Козубенко, — кличе…

— А ти помовч! — суворо перепинив його Шумейко.

— Ну от… — криво посміхнувся Парчевський. — Я й не знаю. Була Росія. Тепер Україна. Може, й треба, щоб Україна була. Я сам українець, очевидно. Але ж не розумію я ніяк, — він знову захвилювався і вхопив рукавички, — головатьки, полубатченки, репетюки… Та це ж сволоч, я це відколи знаю! І для чого, щоб Україна самостійна була? Чому треба відокремлюватись від Росії? Адже більшовики проти відокремлення України? — нахилився він до Шумейка.

— Ні.

— Як же «ні»?

Шумейко підсунув кисет до Парчевського.

— Закури. Народи, брат, мають своє повне право на самовизначення. Тобі колись статті Леніна потрапляли до рук?

— На політиці, — сіпнув плечима Парчевський, — я зовсім не розуміюся!

— Це не політика, — глибоко затягся Шумейко, — а звичайне собі життя. Ленін ще минулого року, під час керенщини, на Квітневій конференції більшовиків[505] так сказав: «Если украинцы увидят, что у нас республика Советов, они не отделятся, а если у нас будет республика Милюкова[506], они отделятся…» Чи второпав? Народ волі хоче! — тихо рубонув Шумейко кулаком по столу. — Без буржуїв, поміщиків і політиканів! Була царська Росія — воліємо ми, українці, від неї відокремитись! А з Радянською Росією українському народові шлях один. Бажаємо, щоб Радянська Україна з усіма радянськими країнами була в спілці. А в революції руський народ перед веде. Второпав?

— Це дуже правильно! — сказав Парчевський і радісно всміхнувся.

— Ну от, — посміхнувся й Шумейко. — Значить, на тому й до згоди прийшли? Гей! — гукнув він, обертаючись до задніх дверцят. — Чуєш, Степане? Заходь, братчику, й ти сюди! З їх благородієм я тебе познайомлю!

Дверцята знову рипнули, і на порозі з'явився Степан Юринчук. Він був у солдатській шинелі й папасі.

— Це Степан-фронтовик, — сказав Шумейко, — всім селянським повстанцям повстанець! На двадцять кілометрів навкруги. Гукне: йдіть сьогодні Петлюру бити, — підуть. Скаже: заждіть понеділка, — посидять. Сказати б, підпільний генерал.

Парчевський звівся і пильно глянув назустріч Юринчуку. Шабасова свічка миготіла, і дрібні тіні метушилися на Юринчуковому обличчі. Юринчук посміхався.

— Е-е-е… дозвольте, — примружився Парчевський, — та ви…

— Так точно, ваше благородіє, — виструнчився й пристукнув підборами Степан Юринчук. — Дозвольте доложить! Рядовий Степан Юринчук. Під командою кавалера святого Георгія, поручика Парчевського, брав Раву-Руську, Тернопіль і Перемишль. В пікеті з поручиком Парчевський під селом Піски-Броди був поранений в руку і потрапив у полон. — Юринчук засміявся і підійшов ближче. Він потис Парчевському руку і сів на табурет. — Я про вас, Вацлаве Юровичу, від хлопців чисто все знаю. Прошу вашого пробачення — обстріляти вас один разочок нам довелося, отоді, коло греблі, з охочекомонниками…

— Так це ти?

— Я, ваше благородіє! Шапочку тоді, звиняйте, зводили загубить. Вдома вона у мене, при нагоді привезу — поверну.

Парчевський зареготав, Юринчук теж, і вони довго трусили один одному руки. Засміялися й усі. Шумейко хлопав Парчевського по позі.

— Тихо! — немов у скалубину, гукнув якийсь, нікому з присутніх не належний голос, і в двері з сіней негучно постукано.

Всі урвали сміх, і Парчевський озирнувся на двері.

— Голос, — сказав він, — немовби жіночий…

— Вірно, — погодився Шумейко, — і жіночі голоси у нас є. Сопрано, альти — ціла капела. Тільки що без регента Хочбихто…

Всі засміялися знову, але на цей раз вже не вголос.

— Конспірація! — підморгнув ще Шумейко до Парчевського. — Стережуть, батьків сину, нас із тобою! — Потім він кинув до Юринчука: — Розтовкуй-но, Степане, їх благородію про стратегію та всякі воєнні науки.

Всі присунулися ближче, і Юринчук, не поспішаючи, розповів.

Директорія, як і слід було сподіватися, зволікала негайне вирішення земельного питання. Вона відкладала його, мовляв, до всеукраїнського «трудового конгресу» — своєї самостійницької «учреділки». Чию волю викажуть «учреділки», керовані Петлюрою, що вже привів навесні німців, а тепер моститься до Антанти, — трудовому народу зрозуміло. То буде воля міських багатіїв та сільських дук. А тим часом Директорія забороняла відбирати землю в поміщиків і глитайні. На самочинних порушників закону насилалося гайдамаків і карателів. Переділ землі — задоволення домагань хліборобської бідноти — отже, відкладався до наступної весни. Кров, яку проливав трудовий народ, скидаючи гетьмана та женучи німців, тепер питимуть самостійники. І незаможне селянство цього допустити не хоче. Україна палає і готова до повстання. Селяни околишніх сіл готові щохвилини, на перший же поклик робітників, ударити на місто — знищити самостійницьких посіпак. Але покликові тому сьогодні ще не наспів час. Петлюрівський тил щедро насичений військовими частинами УНР та бандами Петлюриних отаманів. Озброєння вони мають найкраще — відібране в німців та австрійців. В Одесі сидить вже й франко-грецький десант[507] — кілька годин їзди поїздом. Захопити місто відважні повстанці, звичайно, захоплять. Але переважаючі збройні сили петлюрівців, що збилися тут, у тісному прикордонному закутку, зігнані сюди з усієї України, мають змогу це сепаратне повстання локалізувати й знищити. Повстання повинно бути загальне, водночас з загальним залізничним страйком.

Юринчук вийняв з ватянки невеличку, видерту, очевидно, з підручника географії Іванова фізичну карту півдня Росії. Він акуратно розгорнув її і поклав перед Парчевським на стіл. Чорним нігтем, розколотим посередині, він накреслив дуги по кордонах України з чотирьох боків.

На півдні, біля Дністра, купчилися гнані румунами з рідних осель бессарабці-партизани. Зі сходу вже посувалася українська Червона Армія, тиснучи рештки німців і петлюрівські полки. З північного заходу рушили на Київ щорсівські богунці й таращанці[508]. З півночі спускалася від російських кордонів і регулярна Червона Армія. Петлюрівський фронт звідусіль котився назад — у глиб країни. Наша станція тепер, отже, й була цей найдальший «глиб». Треба було вичекати наближення червоного фронту. Коли Київ буде здобутий, Петлюра налагодиться тікати, як і той рік, за кордон. Тоді саме повстання й має вдарити йому навпроти, від прикордонної смуги. З усім кодлом зрадників-самостійників чортів батько-отаман зразу ж опиниться в кільці. Червона Армія з півночі, партизани з півдня зашморг затиснуть — і прокляте кодло торговців українським народом буде знищене на вічні віки…

— Чи їх благородіє, товариш поручик, допойняли?

Парчевський невиразно знизав плечима.

— І ми пропонуємо тобі, Вацлаве Юровичу, — сказав тихо Шумейко, — Козьму Крючкова забути, георгіївського кавалера не встругати, сто три шаблі свої не ламати марно, а разом з нами віддати їх вчасно й безоглядно трудовому народу на користь… Які такі будуть на це твої геройські слова, синок машиніста Парчевського?

— Що ж… — нарешті зітхнув і посміхнувся Парчевський, — в політиці я, очевидно, так ні чорта і не розбираюсь… Але у вашій армії можу повести сотню, ескадрон чи там полк… в лобову атаку. Я згоден! — Парчевський звівся. — Наказуйте. Я слухатиму ваших наказів.

— Шлюс! — сміючись, звівся й Шумейко і пригорнув Парчевського, приобійнявши за плечі. — Ну, мазурики, — кивнув він до Піркеса, Зілова й Стаха, — вимітайтеся кожний по своїх ділах!

Розходилися, як прийшли.

Піркес вивів Парчевського в сіни. Там, кулячися в кожушку і притопуючи величезними батьковими валянцями, походжала Катря.

— І ви тут, Крос? — дзенькнув Парчевський шпорами. — Значить, це ваш сопрано бринів щойно в замкову скалубииу? Я щиро радий, що вам пощастило живцем вислизнути з німецької контррозвідки. Пригадуєте, як у позаминулому році ви відмовили мені тур де вальс на балі георгіївських кавалерів?

— У мене контральто, — з такою ж посмішкою відповіла майже невидима в темряві Катря. — Ах, милий Парчевський! — взяла вона його за лікоть і потисла. — Як це добре, що й ви з нами! Тільки ніколи не згадуйте мені про німецьку контррозвідку і тюрму. А на першому балі за Радянської влади я обіцяю вам мазурку й кадриль!

— Мерсі! — знову дзенькнув шпорами Парчевський. — Тепер за всяку ціну я мушу бути на цьому балі.

Вони вийшли з Піркесом, протислися між парканом і стіною, вислизнули на вулицю і розпрощалися біля кінематографа «Міраж». Місто давно спало. Була вже третя година передрання…

Одначе Парчевський пішов не додому, а в комендатуру. Він вирішив переспати ніч на канапі в своєму кабінеті.

— Хто чергує з панів старшин? — запитав він на ґанку вартового козака.

— Пан хорунжий Туруканіс! — дзвінко відповів козак і зразу ж озирнувся. — Вам, пане коменданте, — тихо сказав він, — тут зволили передати… свій хлопець з охорони у контррозвідці… — Козак висмикнув із рукава щось м'яке й біле і простяг його Парчевському, ще раз озирнувшись.

Парчевський взяв клаптик тонкого батисту і хутко пройшов у кабінет.

В кабінеті було тихо — негучно шелестіло в жовтих скриньках польових телефонів на вікні, такали ходики на стінці в коридорі, з сусідньої кімнати гуркотів храп двох вістових. Парчевський запалив електрику. В руці був зім'ятий білий манжет від жіночої кофточки. Крізь пах прілого солдатського сукна миттю пробився тонкий і знайомий аромат.

Чому через «свого хлопця» з охорони контррозвідки? Він мерщій підніс манжет ближче до лиця. Дрібні літери хімічним олівцем місцями губились у фіолетових плямах.

Парчевський колихнувся, і жар ударив йому в голову й груди. І зразу ж він видихнув шумно повітря. Ні! Це приверзлося. Що за єрунда? Він підніс білий манжет ще ближче.

Парчевський зробив крок до дверей. Куди? Став. Цього не може бути. Пішов назад. Господи, що за єрунда?

Зім'ятий батистовий манжет плигав знову перед очима. Аглая! Мила, любима, жадана! Він кинувся до вікна, до столу, до дверей. Це неможливо! Це — сон. Чи чиїсь ідіотські жарти. Це чортзна-що таке!

Телефони шелестіли на вікні, ходики такали у передпокої, два вістові гучно хропли за дверима в сусідній кімнаті.

— А!

Навідліг Парчевський загилив у жовтавий телефонний апарат. Він підплигнув на підвіконні й з гуркотом покотився на підлогу. Тепер ще схопити чорнильницю і хряснути нею в вікно! Розвалити стіл! Пошпурити дзиґликом у лампу!

За дверима мелькнуло перелякане обличчя вартового.

— Тобі чого? — загорлав Парчевський, страшний, чорний, з розпатланим волоссям, в розпанаханій шинелі, з кулаками, піднятими догори. — Геть, ту ж мить! Стривай!! — заревів він зразу ж. — Сюди!

Вартовий, тремтячи, прослизнув у двері і став при порозі.

— Біжи у флігель! На коней двадцять козаків! Ні! Стій! Сюди! Двадцять козаків сюди до мене! Негайно! — Очі його кружляли, обличчя кумачіло, кулаки гатили по столу.

Вартовий мерщій зник і причинив двері. Але двері зразу ж відхилилися, і на порозі став прапорщик Туруканіс. Парчевський стояв проти нього — розхристаний, дикий.

— Что случилось, пан сотник? — тривожно запитав Туруканіс.

— Піднять сотню негайно! Двісті патронів на гвинтівку! Двадцять коней сідлати! Двадцять гінців!

Туруканіс ввійшов до кімнати.

— Смею спросить, пан сотник, какая предстоит операция?

Тоді Парчевський застебнув раптом Щільно шинель і глибоко насунув кашкет по самі брови. Праву руку він засунув до кишені.

— Захопити й рознести в тріски контррозвідку, прапорщик Туруканіс! — просвистів він самими губами. — Зрозуміло? Я знімаю повстання проти всякої сволочі! К чорту! Негайно, зараз! Стоп! — Він спинив рух Туруканіса до кобури і вихопив з правої кишені браунінг. — Вашу зброю, прапорщик, прошу на стіл.

Туруканіс стояв тихий, недвижний. Він був блідий, як завжди, і м'язи обличчя, як завжди, зібгалися частими кульками. Дві секунди він дивився Парчевському просто в лице. Тоді поклав руки на пояс і розстебнув пряжку. Кобура з револьвером звисла з правого боку.

Короткими кроками Туруканіс підійшов до столу і поклав кобуру перед Парчевський на стіл. Потім відступив крок назад.

— Пан сотник, — сказав Костя. — Я не знаю причин, которые так разволновали вас. Но… товарищ Парчевский, комитет запрещает вам выступать без моего согласия.

Парчевський сів, і обличчя його зблідло. Очі вперлися в спокійне, недвижне обличчя прапорщика Турукапіса.

— К… комітет? — прошепотів Парчевський. — Який комітет?.. Тобто ви хочете сказати, що ви, Туруканіс…

— Я совсем не Туруканис, — просто сказав Костя.

Парчевський хотів встати, та не встав. Хриплий, чудний регіт видерся з його горла. Він дивився на спокійне обличчя навпроти і реготав.

Але зразу ж урвав регіт і впав головою на руки. Рясні сльози закапали з-під пальців на зелене сукно на столі.

— Прапорщик… чи — хто б ви там не були… розумієте… я її люблю…

— Это петлюровская контрразведка, — сказав Костя, пробігши очима літери на манжетці.

— Один чорт! Німці, петлюрівці — окупанти!

Права рука Парчевського знесилено впала на стіл і пальці лягли на холодну чорну сталь браунінга. Костя кинувся і міцно притис до столу лікоть руки. Але Парчевський все ж таки натис спуск — і раз, і другий, і третій.

Три кулі одна за одною вдарили крізь прочинені двері і вхрясли в ходики на стінці передпокою. Ходики стали.

В цю хвилину Костя вже видер револьвер і поклав собі до кишені.

Блідий вартовий, тремтячи, стояв на порозі.

— Двадцять козаків піднято, пане сотнику!

Костя недбало кивнув вартовому. Потім вийшов за двері, у передпокій, на ґанок. Двадцять козаків стояли в дві шеренги вздовж тротуару.

— Спасибо, хлопцы! — весело гукнув Костя. — Ложитесь! Это была только боевая проверка!

«МЫ ВСТУПИЛИ В ПОСЛЕДНИЙ И РЕШИТЕЛЬНЫЙ БОЙ»

Чудне, моторошне і неправдоподібне видовище постало перед Катриними очима.

Катря спинилася на балкончику водонапірної вежі. Величезна шестиповерхова будівля кількарезервуарної водокачки стояла біля депо. Насип тут, розтинаючи місто надвоє, височів над цілою місцевістю, і на обширній території залізниці не було місця, яке не було б видне звідси, згори. Нижче, обаполи насипу, залягало місто з передмістями й слободами, і звідси його також було видно ціле — з усіма закутками, ярами й перелісками. А далі простиралися на пагорбах поля — аж до смуг лісу по обрію — на південному заході та північному сході. Виднокруг звідси сягав на багато кілометрів. Зараз, правда, був вечір, і хмарне, сиво-чорне небо спустилося зовсім низько, але ж синім світлом щойно впала на землю перша пороша — і горизонти лежали далекі.

Та не краса й краєвид вразили Катрю.

Огниста лінія окреслювала довкола приміські слободи, місто й територію залізниці. Станція й місто були у вогнистому кільці — оперізуючи їх майже колом, вдалині, під лісовою смугою, мерехтіли, блимали, примеркали й знову спалахували рясні вогні. Перший сніг падав рідко й повільно — вітру нігич не було — і гарячі відблиски вогнів здіймалися з біло-синьої землі вгору стрімкими мерехтливими стовпами. І сиве важке небо, мов величезна стеля, лежало на цих колонах рожевого мармуру.

То окіл міста палахкотіли сотні й тисячі багать.

Селяни вийшли з околишніх сіл і взяли місто в облогу. Вони обложили місто, мов вовче лігво.

Чи то вони грілися в таборах біля вогню? Чи то була страшна й наївна стратегія психічної атаки?

На станції та у місті залягла справді велика вовча зграя. Під навальним наступом червоних частин уряд «Української Народної Республіки» знову тікав до кордону. Міністерства вже евакуювалися з столиці. Міністерські поїзди прибули вранці і збилися один коло одного проти вокзалу. От-от мав прибути поїзд Директорії і самого «головного отамана», батька Петлюри.

Під кожним ешелоном стояв на парах паровоз. Паровози подали ще вранці. Паровози простояли цілий день — і ні на хвилину під казанами не пригашувалося полум'я. Рушати могла виникнути потреба щохвилини. Перегріта пара видиралася з вереском із десятків відливів, здіймалася хмарами вгору, повивала вокзал у туман і падала рясним інеєм на голі дерева навкруги. Шляху до кордону все не було й не було. Залізничники перетяли телеграфні дроти, повстанські застави залягли мало не перед кожною станцією. На території в сто кілометрів уже виникли чотири «незалежні селянські республіки».

Час жаданий настав. Вовчу зграю треба було затиснути в пастці.

Робітники гуртувалися невеличкими групками по темних закутках скрізь — в тунелях і підземеллях вокзалу, за пакгаузами товарної станції, між стосами шпал на матеріальному дворищі, у вугільних завалах під естакадою, в парку вагонних майстерень і на паровозному кладовищі серед брухту. Вдарити треба було нагло й звідусіль.

Група Козубенкових коммольців збігалася нишком і по одному в депо. Їй визначено позицію на балкончиках водонапірної вежі. Звідси, з двадцятиметрової височини, вони мали кропити свинцевим дощем перони вокзалу та ешелони. Карабін кожний приносив під полами пальта, два кольти ще загодя заховали в клоччі під контррезервуарами.

Катря була маленька, і під її кожушком вмістився тільки маузер і ложе окремо. Зате батькові валянці були повні обоймами вщерть, і вона ледве видобулася сюди по крутій драбині важкими свинцевими ногами. Біля кольтів на купах цин лежали вже Зілов і Піркес. Козубенко дозорив за тепляком біля вентиляційної амбразурки. В темряві Катря намацала Стаха, Полуника, Макара й Золотаря.

— Золотар! — здивувалася Катря. — Але ж в тебе рука…

— Ат! — розсердився Золотар, бо вже всі приставали з тим самим. — То ж ліва. А я стрілятиму з вікна, мов з упора.

Макар стояв навколішки біля вікна і, короткозоро схилившися, щось копирсав у затворі гвинтівки. Гвинтівку з часів допризовної підготовки в гімназії він не брав і в руки. Крім того, тоді він вивчав російську трьохлінійку, а це була німецька, ще й трохи приіржавіла.

Експрес Петлюри влетів без повістки, розсипаючи іскри й сяючи дзеркальними вікнами.

Він ще стугонів на стрілах перед блокпостом, ще рипів гальмами мимо семафора, ще захлинався клацанням буферів біля товарної, ще черговий вокзалу про нього не знав, — а вже з блокпоста дзвонив телефон до хірургічного відділу залізничної лікарні. Там, у кімнатці чергової сестри, був штаб повстання, і агент блокпоста давав гасло перше сюди, а потім вже сигналізував і до вокзалу. Хірургічна лікарня подзвонила негайно до залогової сотні.

— Це «пан Туруканіс?» — запитав грайливий жіночий голосок.

На відповідь прилинуло спокійно:

— Вас слушает адьютант коменданта города, хорунжий Туруканис.

— Вітаю вас! Щойно приїхала ваша теща!

— Теща в дом, все вверх дном! — поклав трубку елегантний хорунжий і пригладив нафіксатуарений англійський проділ.

Тоді швидкими кроками, без шапки й шинелі, він вийшов на ганок у двір. Перед флігелем стрибали з ноги на ногу й прнхлопували рукавицями, гріючися, комендантські козаки. Коні стояли загнуздані під навісом.

— По коням! — весело скрикнув хорунжий Туруканіс.

І тої ж секунди майже одночасово в трьох кінцях міста — з вежі костьолу, з даху гімназії, з горища залізничної лазні — звилися вгору зелені ракети…

Селяни з'явилися зразу ж і звідусіль.

Вони виникали, мов гноми із надрів землі. Вони вставали в садках з-під кущів, відокремлювалися від тіней будинків, виплазовували з-під містків, вибігали з-за дерев'яних халабуд літніх убиралень. Вони плигали через паркани садів — і вулиці, всі вулиці околиць замурашіли враз білими постатями з блискучою зброєю у руках. Сніг засипав їх одежу, поки вони сиділи причаївшися, і вони йшли тепер, мов живі замети, не обтрушуючися. Багаття вони розпалили ген там, у полі, а самі нишком у сутінках вечора скралися до околиць.

Тихо, без пострілів і без гомону, не поспішаючи, по-хазяйському, вони пішли вулицями вгору — до вокзалу. Снігу лежало мало, сніг був мокрий, він лип до підошов, і білі покрови вулиць зразу ж зарясніли чорним цятовинням слідів. Селяни пройшли — вулиці знову стали порожні, і тільки рясне чорне цятовиння зосталося на дорозі. Сліди були всі однакові — носками підошов до вокзалу. Сніг засипав сліди поволі.

І аж тоді, як коло цепу стислося вже на підступах до залізничного насипу, — тільки тоді нагло вдарили залпи гвинтівок.

Але Петлюра був хитрий також. Його експрес спинився біля перону вокзалу, і даремно численні гайдамацькі караули вибігли йому назустріч. З розкішних пульманів до них не вийшла жодна душа. За дзеркальними вікнами було повно яскравого світла, але людей нікого. Експрес був порожній.

Петлюра пустив його попереду себе, а сам десь позаду трусився товарним маршрутом.

Зате, вслід за експресом, на станцію влетів один панцирник, за ним другий і третій. Одночасно з одеського боку назустріч влетіло чотири.

Гайдамацькі караули вже розсипалися вздовж ешелонів у цеп — ніч зокола гриміла, тріскотіла й гуркотіла тисячами пострілів.

Міністри вибігали з своїх вагонів у самій білизні і натовпом тислися до вокзальних тунелів. З тунелів назустріч гриміли залпи робітничих дружин.

Зверху, з самого неба, з водокачки гучні кольти заливали перони і дахи ешелонів рясним свинцевим дощем.

Сім панцирників тим часом оточили вокзал кільцем: три — вздовж північного перону, чотири — вздовж південного. Вони заступили вокзал сталевими шанцями. Кулемети сипонули на всі боки, по насипу вниз. Гарматні жерла, навпаки, звелися вгору. І вдарили одне за одним — може, двадцять номерів — поодинці, групами, раз у раз, без інтервалів. Страшна канонада загриміла враз. Червоні випали з жерл забивали один одного — і ніч затремтіла в рожевій заграві, немов у тропічну грозу або в північному сяйві.

Петлюрівські кулемети сипали з насипу, вздовж по вулицях вниз, в упор. Гармати, навпаки, били далекими траєкторіями, і розривів не було чути. Кулемети розстрілювали лави повстанців тут, снаряди громили їхні села там, за далеким колом огню.

Агентура націоналістів попередила Петлюру.

І селяни кинулися назад: по селах били запальними набоями, села запалали — вістка про це прилетіла невідь звідки, ще попереду заграв. Селяни побігли по вулицях до околиць назад — сквапно і без ладу. Сніг був мокрий, він прилипав до підошов, і чорне цятовиння слідів зарясніло після них позаду. Сліди бігли носками назад, від станції геть. Сніг засипав сліди поволі.

Але сніг ще не засипав слідів вщент, як на станцію один за одним влетіли ешелони. «Січові стрільці» виплигували з ешелонів і шикувалися в колони. Шість ешелонів прибули протягом півгодини. Петлюра тікав позаду чималого війська.

І по всіх путівцях, за селянами навздогін, вже поскакали густі кінні загони, заторохкотіли кулеметні тачанки, зарипіли підводи з пішими «січовими стрільцями»…

Сотника Парчевського і хорунжого Туруканіса судив екстрений військово-польовий суд штабу головного отамана військ УНР другого дня, о десятій годині ранку.

За ніч прибуло ще півтора десятка ешелонів, місто й околиці були повні жовто-блакитного війська, від сіл довкола по обрію важкими брилами лежав чорний дим, залізничний шлях до кордону був уже вільний, селянські республіки топилися зараз в крові та вогні — і суд був пишний та бучний.

В залі першого класу розсунули столи, вазони з пальмами розставили на підвіконнях. Проти дверей до «царських покоїв» виставили столик, накритий замість скатерки жовто-блакитним рядном. Ще два жовто-блакитні прапори схрестилися позаду над столом, на тому місці, де висіли станційні дзиґарі. За стіл сіли полковники й отамани в шапках з шликами, оселедцями з-під них і довгими вусами додолу. «Січові стрільці» в мазепинках і з австрійськими гвинтівками при нозі в дві шеренги взяли стіл у каре. Вздовж проходу через залу в чотири шеренги вишикувалися гайдамаки. За спинами гайдамацьких шеренг зосталося багато вільного місця, і туди з двох бічних дверей впустили «народ». То були залізничні «Курені» й «Просвіти», з прапорами, вільні від караулу «січовики», старшини та гайдамаки. «Січовий» срібний оркестр розташувався біля жіночої убиральні.

Парчевського і Туруканіса ввели з середніх дверей — з-за буфетного прилавка. Вони пересиділи решту нічних годин в льодовнику вокзального буфету без шинелей. Сорок «січових стрільців» замикали довкола них каре.

Парчевський і Туруканіс пройшли тихо через залу. Їхні кроки ковтала широка оксамитова доріжка, яку до війни простилали тільки тоді, коли імператор Микола Другий, проїздивши через станцію, спинявся з'їсти славетний на весь південь шашлик татарина Кабутаєва. Бліда посмішка ковзнула по губах Парчевського — він ішов через залу, неначе цар. Сорок «січовиків» по боках гупали чобітьми по біло-червоних кахлях підлоги. Гвинтівки вони тримали на руку, і на лезах широких австрійських багнетів блискали меткі сонячні зайчики. За ніч упав сніг, під ранок прихопив мороз, і тепер з чистого синього небозводу світило сліпуче морозяне сонце.

За десять кроків до столу суддів каре спинилося. «Січовики» взяли гвинтівки до ноги. Спинилися й Парчевський з Туруканісом. Жовто-блакитні петлички з їхніх френчів були зірвані, «Георгіїв» на грудях у Парчевського не було. Англійський проділ у Туруканіса вилискував фіксатуаром — волосок до волоска.

Голова суду встав і велемовно оголосив початок.

Оркестр біля жіночої убиральні заграв «Ще не вмерла». Члени суду звелися і взяли «на честь». Вся варта довкола скинула «на караул». Головатько на чолі залізничного «Куреня» приземлив жовто-блакитний прапор.

Туруканіс стояв рівно — руки вздовж торса, голова прямо, очі вгору. Він невідривно дивився на циферблат станційних дзиґарів угорі між прапорами, немов пильно вираховував, скільки йому ще залишилося жити. Парчевський підігнув праву ногу і ледь похилився на правий бік. Він злегка повертав голову і водив очима на всі боки. Цю залу першого класу він пам'ятав стільки, як самого себе. Жовті розводи на стелі угорі, кольористе скло у вікнах другого ярусу. Сонячні промені падали крізь них сині, червоні, зелені і жовті. В перукарні мужської убиральні він голився вже років шість — відтоді, як взагалі почав голитися. В гімназії він за це одинадцять разів відсидів по три години без обіду і мав стільки ж четвірок за поведінку. Голитися на вокзалі гімназистам заборонялося. Потім з гімназії його вигнали з «вовчим» білетом. Фронт, рани, контузії і чотири «георгії». Німці, самостійна Україна, більшовики… З-за дверей перукарні визирало опецькувате, завжди червоне, а зараз зовсім біле обличчя вокзального перукаря Поля. Парчевський до нього всміхнувся, і Поль мерщій зник.

«Ще не вмерла» кінчилося.

Суд сів. Почалася процедура.

Сотника Парчевського, коменданта залоги й командира залогової сотні, та його ад'ютанта, хорунжого Туруканіса, обвинувачено в зраді неньки України і в замірі на державний переворот.

— Туруканіс! — урочисто гукнув голова суду, отаман з рудим оселедцем. — Чи визнає підсудний Туруканіс себе за винного?

Костя стенув плечима і не відповів.

— Парчевський! — так само гукнув голова.

Парчевський кинув оком на Костю поруч і теж промовчав.

Суд тривав недовго, але нудно. Отамани говорили промови, і Головатько з-поза гайдамацьких спин плескав у долоні і гукав «слава!». Костя все дивився на дзиґарі. Парчевському було сумно і нило серце — він згадав Аглаю. Вона віддала боротьбі й ненависті себе всю… Ненавидіти можна тільки тоді, коли вмієш любити, коли є що любити, коли любиш… Благословенне ж твоє чуже ім'я, незабутня, кохана жінко! Парчевський любив і ненавидів…

— Туруканіс! — знову гукнув отаман голова. — Чи ви визнаєте тепер себе винним?

Костя знову потис плечима і нарешті одвів погляд від дзиґарів угорі. Вся процедура тяглася вже півгодини. Костя відкашлявсь і голосно сказав:

— В измене украинскому народу я не признаю себя виновным. Я восставал вместе с украинским народом против его предателей!

Голова застукотів колодкою револьвера і позбавив Туруканіса слова. Костя знизав плечима і знову звів очі на дзиґарі.

— Парчевський! — сказав голова. — А ви тепер визнаєте себе винним?

— Все одно, — сказав Парчевський. — Дайте спокій. Потім підсудним дали останні слова.

Костя випростався, щелепи його стислися, попід щоками побігли дрібненькі міцні кульки.

— Будьте ви прокляті, лакеї капіталу! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! — він проголосив це по-українському, старанно пильнуючи вимови. І раптом заспівав високо й дзвінко: — «Мы вступаєм в последний и решительный бой…»

«Січовики» зачовгали чобітьми, голова застукотів колодкою револьвера, кілька старшин кинулися до Кості. Костя вже мовчав. Він стояв так само спокійно, як і раніше, голова була зведена вгору, і очі розглядали циферблат угорі.

Поки гомін в залі стих, члени суду трохи між собою порадилися.

— Підсудний Парчевський, ви хочете сказати останнє слово?

Парчевський подивився вниз, собі на чоботи, і не відповів.

— Ви не маєте ніякого останнього бажання, підсудний Парчевський? — спитав ще голова.

— Маю… останнє бажання, — раптом сказав Парчевський і звів голову догори. — Я бажаю жити, щоб ненавидіти вас, ворогів мого народу і моєї батьківщини!

Суд не виходив на нараду.

Вирок був оголошений урочисто, з довгою витієватою вступною частиною. Колишніх старшин військ УНР, Парчевського та Туруканіса, присуджувалося до розстрілу. Присуд мав бути виконаний негайно і публічно. Виконати розстріл повинна була сама гарнізонна сотня, якою командували Парчевський і Туруканіс і яку вони «збили на повстання».

Проти головного виходу з вокзалу до міста здіймався високий кам'яний мур. Він з'єднував проїзний тунель під південним насипом з віадуком північного насипу. Два високі насипи стояли по обидва боки широкого під'їзду до вокзалу.

Засуджених вивели ті ж сорок «січовиків», з гвинтівками на руку. Одну мить вони затрималися на широких сходах. Вранішнє сонце било просто в лице. Сніг іскрився тисячами алмазів. Костя і Парчевський замружилися.

Обаполи обидва схили насипів чорніли від людей. Ще зрання гайдамаки оточили місто і позганяли людей на публічну страту. По тротуарах вокзальний майдан оточував цеп «січовиків». Комендантська сотня — сотня поручика Парчевського і лжепрапорщика Турукапіса — вже вишикувалася внизу проти муру. Довкола них змикалося каре «січовиків». Обабіч сходів вишикувалися військові частини — праворуч «січовики», ліворуч гайдамаки. Вартові підштовхнули в спини, і Парчевський з Костею пішли по сходах вниз. Було тихо. Люди на схилах насипів мовчали. «Січовики» з нагаями в руках оточували натовп з усіх боків. Гайдамацькі коні переступали з ноги на ногу й пирхали.

Парчевський і Костя перейшли майдан упоперек, впрост. Це було ціле життя. Півтори хвилини. Люди на насипу тоскно мовчали. Сніг танув у них під ногами і стікав по цементу цямриння брудними струмочками. Десь плакала дитина.

Парчевського і Костю провели повз вишикувану комендантську сотню, їхню сотню — козаки стояли вільно і дивилися в землю. Парчевського і Костю підвели до муру і поставили спиною до майдану, до народу, до сотні. Позаду забряжчала зброя — то підбігли «січовики» з гвинтівками в оберемках і роздавали їх козакам. Страшно знайомий голос прокричав козакам: «Струнко!» Потім цей голос — ну, чорт забирай, чий же він? — повідомив козаків, що гвинтівки заряджені через одну бойовими й холостими патронами. Костя вилаявся крізь зуби. Знайомий голос в цей час підскакав коном ближче і наказав засудженим: «Кругом!»

Парчевський і Костя обернулися враз — чітко, як і належить, пристукнувши підборами.

Ну, звичайно ж! То був Репетюк. Кінь басував під ним, він притримував його лівою рукою, в правій був затиснутий нагай. Він не дивився на Парчевського з Костею, і скельця пенсне вилискували на скісному промінні сонця. Козаки комендантської сотні, їх сотні, стояли в дві шеренги з гвинтівками до ноги. Як і раніше, вони дивилися в землю. Підійшли члени суду, і ще раз пишно і бучно голова суду виголосив присуд — «за зраду неньки України і замір на державний переворот».

Тоді, дивлячись вбік, Репетюк прокричав засудженим знову: «Кругом!» Парчевський з Костею повернулися лицем до стіни.

— Сотня!.. — гукнув Репетюк.

Зброя брязнула, козаки одірвали приклади від землі.

Тої ж секунди, мов змовившися, Парчевський і Костя обернулися «кругом». Вони стали лицем до своєї сотні. З тихим гуркотом приклади стукнули один за одним вздовж фронту сотні об землю.

— Кругом! — зойкнув Репетюк.

Парчевський і Костя не ворухнулися. Вони хотіли дивитися смерті в лице.

Від вокзальних сходів, де стояв, здаля милуючися процедурою, великий почет петлюрівських старшин і отаманів, вже скакав другий старшина. В руках у нього були дві чорні стрічки — довгі й широкі. Він підскакав до Репетюка і віддав йому одну. Потім вони під'їхали до Парчевського з Костею щільно. Схилившися з коней, вони почали зав'язувати їм очі.

Парчевський мотнув головою.

— Льонька! — сказав він крізь зуби. — Іди к чортовій матері!

Зав'язавши очі, старшини від'їхали.

— Сотня! — вдруге скомандував Репетюк.

Парчевський і Костя зірвали пов'язки. Вони хотіли бачити свою смерть.

— По зрадниках неньки України!.. — зриваючись, зарепетував Репетюк. Але враз він урвав ренет, не кінчивши команди.

Козаки стояли струнко, і гвинтівки були при нозі. Жодна гвинтівка не скинулася на руку. Козаки дивилися просто вперед — в лице сотнику Парчевському і хорунжому Туруканісу.

Кілька жінок істерично скрикнули на схилах насипу.

Репетюк змахнув нагаєм і помчав перед фронтом сотні. Він рахував козаків і кожному десятому наказував вийти вперед. Козаки робили крок і виходили наперед.

— Хлопцы! — гукнув Костя. — Пустяки! Стреляйте! Не губите себя!

Парчевський тихо заплакав. Сльози потекли по щоках, за комір френча, на груди.

Каре «січовиків» оточило десятьох козаків, і вони зникли в пащі проїзного тунелю. Репетюк гукнув команду зімкнутись. Шеренга зімкнулась.

— Сотня! — втретє зарепетував Репетюк, і голос його вібрував.

Гвинтівки брязнули і впали на руку.

— За неньку Україну!.. Гвинтівки припали до плечей.

— Огонь!

Залп ударив гучно і загримів довгою луною в пащі тунелю. Рясно посипалося скалля цегли з стіни. Сивий димок тихо звивався струмками вгору, в промінні сонця він розпливався рудий.

Парчевський і Костя стояли. Метром вище їхніх голів цегляна стіна густо червоніла півсотнею свіжих вищербів.

Тоді з громом копит підгарцювала сотня гайдамаків. Комендантська сотня була взята в кінне каре і зникла в пащі тунелю. Чота «січових стрільців» викрокувала на місце комендантської сотні.

Репетюк тихо чекав, поки хорунжий шикував чоту одною шеренгою. Він все поправляв пенсне, і руки його тремтіли дрібно й невпинно. В шерензі «січовиків» Парчевський ще встиг побачити бліді лиця Теменка й Туровського.

Схили насипів порожніли, люди бігли геть, жінки плакали, діти кричали. Марно цеп «січовиків» намагався стримати натовп і повернути його назад. «Січовикам» очі заляпували грязюкою і тікали. Залп прогримів знову, і Костя з Парчевським впали один на одного.

РІК ВСТУПУ ДО КОМСОМОЛУ — ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Козубенко зіп'явся на якийсь пеньок, усі замовкли.

Ліс довкола стояв тихий, мовчазний і непроглядно білий. Рясний іній важко хилив гілля вниз. Вранішнє марево здійнялося догори і вже пливло високо хмарною габою.

Козубенко потер змерзлі вуха долонями і вийняв свій потріпаний записник. Він розгорнув його на останній сторінці.

— Зілов Іван, — неголосно викликнув він.

— Я.

— Ти — розвідка. Командир.

— Єсть.

І, немовби зразу ж рушаючи в дозор, Зілов закинув гвинтівку на ремені за плече. Недогризком олівця Козубенко відмітив у записнику птичку.

— Полуник Євген.

— Єсть.

— Ти відповідаєш за зв'язок.

— Слухаю.

Козубенко виставив другу птичку.

— Піркес Шая.

— Я.

— Кулеметна команда.

Шая всміхнувся. Дуло кольта, завинуте в дрантя, лежало біля його ніг на снігу. Триніг стояв поруч, як штатив для фотоапарата, і Шая на нього спирався коліном.

— Макар Микола. Ти… ти будеш начагітполіт. Агітація серед населення, політична пропаганда в загоні.

— Добре, — непевно погодився Макар, — але взагалі…

— Нальчицький Станіслав.

— Мені б… бронепоїзд, — смішкувато зачав Стах, але Козубенко урвав його коротко й серйозно:

— Жарти потім. Ти будеш начальником огневого до-вольствія…

— Буде виконано! — так само серйозно відказав Стах.

— Золотар Зіновій.

— Я.

Золотар навіть виступив крок уперед. Козубенко коротко, але критично глянув на його худу, висхлу фігуру, його лівий порожній рукав. Золотар уже сподівався на такий погляд і зразу ж сердито засопів:

— Ти не дивись, будь ласка, що я… такий… Я, брат, такий, що… Все одно я тепер порішив жити аж доти, доки…

Стах не витримав серйозності і знову хихикнув.

— Ні гава ні пава! Таж ти казав всюди, що порішив не жити!

— Ат! — розсердився зовсім Золотар. — То перше було. Від безсвідомості, а тепер…

— Тихо! — урвав Козубенко. — Ти, Зіновій, тим часом будеш резерв…

— Ат!..

— … І харчування загону.

— Я?

— Це — наказ!

Золотар сердито затупцював, штовхаючи всіх своїми цибатими ногами, змахуючи своєю єдиною довжелезною рукою.

— У нього єдина, та як бантина… писнув Стах і знову сховався за Макарову спину.

— Товариш Стах! — почервонів Козубенко. — Позачерговий наряд… три дні зряду чистити картоплю… коли вона буде. — Ніхто не засміявся. Стах сунув кепку на очі й ніяково потяг носом. — Розумієш, Зіновію, — звернувся Козубенко до Золотаря, — тільки знайдеться хтось, хто зуміє організувати справу харчування, ти будеш переведений на огневе довольствіє на місце Стаха? Підходить?

— Гаразд! Я — що? — стиснув плечима Золотар і поправив своєю єдиною рукою амуніцію — наган за поясом, маузер збоку і три бомби на грудях. Запальні кільця він вправлявся сіпати зубами.

— Крос Катерина! — гукнув далі Козубенко. Катря теж зробила крок вперед і стала, очікуючи.

— Санітарна частина.

— Слухаю, — сказала Катря, — але медикаментів у нас ніяких нема — це раз, а друге — чому якщо жінка, то неодмінно Червоний Хрест?

— Медикаменти ми дістанемо так чи іпак, — відповів Козубенко. — А санітарна частина не знімає з тебе всіх обов'язків рядового бійця. Ти битимешся з усіма разом, але до кожного пораненого біжиш ти. Згода, мала?

— Ну, звичайно.

Козубенко перебіг швидким поглядом по обличчях довкола.

— Всі. Я буду комісар.

Після захоплення міста петлюрівцями, комсомольці, відстрілюючися, залишили водокачку і відійшли в ліси. До міста тепер повороту не було. Тепер вони були партизани.

— А хто ж буде командир? — запитала Катря.

— Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. — Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. — Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…

— Вірно!

Всі заворушилися і загомоніли. Ім'я загонові треба було дати неодмінно. І зробити прапор, а на прапорі вигаптувати це ім'я.

— Прапор ми також зробимо! — підвів руку, запрошуючи до спокою, Козубенко. — Я маю пропозицію щодо наймення. Я пропоную найменувати наш загін «комсомольським батальйоном»!

Стало тихо. Комсомольцям аж забило дихання.

Але це дихання зразу ж вибухло вгору клубами пари, і з радісними криками всі кинулися до Козубенка — вхопити на руки й гойдати.

— Стоп! — сам радісно сміючись, зупинив молодечий захват комісар батальйону. — Стоп! Увага! Я не скінчив.

Всі спинилися з простягнутими руками.

— Заперечень немає? — весело перепитав Козубенко.

— Ні! Ні! Ні!

— В такому разі — неголосно, нишком — комсомольському батальйону — ура!

І це «ура» — тихе, пошепки, майже самими губами — було таке дружне, таке яре, таке бучне, немов воно вилетіло з багатьох струнко вишикуваних сотень. І ті сотні завзятих бійців комсомольского батальйону гарячі очі Козубенка вже бачили в ряд перед собою. Батальйони, полки, корпуси!

Зимовий ліс стояв окіл у срібній паморозі — тихий, урочистий і величавий, як присяга. Але раптом загальне урочисте схвилювання порушив Стах.

— Тільки от… — немов і не наважуючися, смирний і ніяковий, незвичайний, тихо промовив Стах, — батальйон це ж багато, а нас вісім, з Степаном дев'ять?

Козубенко дивився вище, через голову Стахову, через голови всіх, на узлісся, на густі зарослі молодняка.

— Ми йтимемо, Стасю, через села й висілки, по шляхах і дорогах, — тихо, задушевно промовив він, — може, через усю велику робітничо-селянську Україну, і після кожного селища нас ставатиме більше бодай на одного. І якщо не буде так, то батальйон наш не комсомольський, і ми не комсомольці…

— Так… так! — знову підтримали всі.

Золотар витер з він іній. Мороз дужчав, і очі сльозились.

— Ну! — знову не витримав і прохопився весело Стах. — Тепер Петлюрі каша скисла!

Всі засміялися — радісно і зворушено.

Але й сміятися вголос було не можна — за узліссям поле лежало, правда, чисте й рівне на багато гін, але ж ззаду, у долині, був ліс, і луна долом котилася довга, невгавна.

— І тепер третє, — почекав, поки всі пересміялися, Козубенко. — Нам треба вирішити, куди ми йдемо. На півдні, над Дністром, гуртуються тисячі бессарабських партизанів. Ми можемо повернути туди через Барські ліси, на Шаргород чи на Ямпіль[509] і Мотилів… З півночі спускається більшовицька Червона Армія. Вона ще далеко… Зілов! — перебив він себе. — Ти будеш також і начальником штабу. На завтра дістань якусь карту де хочеш!..

— Дістану! — сказав Зілов.

— Так от, — повернувся він знову. — На північ іти нам буде довше і важче. Петлюрівські отамани та банди куркулів спинятимуть нас на кожному кроці і, звісно…

Він не скінчив. Він схопив гвинтівку й сплигнув з пенька. Очі його метнулися вниз, де узлісся вибігало з широкої балки Всі миттю схопилися теж, — мерщій туди, куди втопився Козубенків погляд. Тільки Шая Піркес, навпаки, зразу впав на сніг і кинувся розмотувати кулемет.

З балки на узліссі з'явилося кілька чоловік. Один був у солдатській шинелі, інші — в кожушках. Вони стали враз і гвинтівки скинули на руку. Вони теж побачили гурт на галявині. Але другої секунди вони опустили гвинтівки і кинулися навпростець бігцем сюди. Вільними руками вони розмахували над головами.

— Степан! — гукнув Зілов.

Степан і його люди бігли швидко по снігу. Вони поспішали, і пар клубочився від швидкого бігу. Комсомольці кинулися й собі їм назустріч.

Але, ще не добігши, Юриичук гукнув так, що залящала луна:

— Тривога! Понад лісом дорогою сюди скачуть якісь гайдамаки! В ружйо!

Піркесів кулемет уже був на тринозі.

Юринчук підбіг і зразу ж віддав команду. Лягати густим цепом уздовж понад дорогою. Стріляти тільки з його наказу і — залпом. Кулемету спочатку — мовчати. Кулемет ввійде в діло, якщо ворог не сахнеться і прийме бій.

Хлопці зірвалися і за хвилину були вже край дороги. Дистанцією два кроки цеп заліг кроків за двадцять від обочини, за крайніми деревами. Люди, що прибігли з Степаном, були Іванко, Потапчук і ще кілька молодих фронтовиків. З-за лісу, із вибалка, з'явилися й гайдамаки. Це було ще кілометрів зо два. Група верхівців і посередині тачанка.

— Менше сотні, — висловив уголос здогад Піркес, — але на тачанці, звичайно, кулемет…

— Припиніть розмови! — цикнув Козубенко.

І стало зовсім тихо. Тільки дихали люди і де-не-де шурхав іній, осипаючись з гілля угорі.

Катря приладнала маузер до приклада і тоді озирнулася. Ліворуч лежав Зілов, праворуч невідомий хлопець у кожушку, що прийшов з Юринчуком. Втім, вона зразу ж поглянула в його бік удруге. Щось знайоме було в овалі профілю, в чорних смужистих бровах. І ця манера хмурити брови не по віку — так кидають бровами люди після сорока.

Хлопець не витримав Катриного погляду і теж зиркнув на неї.

І зразу ж вони впізнали одне одного.

— Тю!.. — прошепотів хлопець, і його обличчя налилося кров'ю вщерть. Він навіть похилив лице і, зсунувши шапку на потилицю, обтер рясний піт рукавом.

— Ти… — почав був знову він, але йому знову зробилося страшно соромно, і він тицьнувся носом у лікоть.

Катря беззвучно засміялась і вся затрусилась, сама червоніючи від напруги приглушеного сміху.

— Ти… — нарешті вимовила вона, — ти… Іван… Коротко…

— Тихо! — кинув пошепки з флангу Степан.

Катря одвернулася до дороги й насупила брови. Верхівці вже перебігли балку, але й тепер ще до них було куди більше, ніж кілометр. Катря спробувала порахувати, але коні бігли тісно. Втім, на перший погляд там не було більше півста. Катря оглянула маузер, кинула ще оком на Іванка — він уже лежав рівно, уважно дивлячись на верхівців, — тоді й собі почала уважно вдивлятися. Зараз мав бути бій, і це, власне, буде її перший бій, коли не рахувати вчорашнього обстрілу з водокачки. Але вони ж там сиділи в затишку, а потім тільки тікали завулками з міста геть. Правда, була вона ще й у бою, як роззброювали німців. А минулого року під Гніванським мостом проти юнкерів. Але там вона була тільки сестрою з бинтами. Тут же був маузер і ворог наближався риссю просто в лоб. Боже! І як же повільно він наближається! Ну, звісно, це ж тільки так здається, що кілометр — повітрям, навпростець. А з долу на гору відстань була куди більша. Катря піймала себе та тому, що вона злегка тремтить. Тремтіли кінчики пальців, трохи губи, і ще там, десь усередині, немов у животі. Може, з холоду? Адже зовсім не страшно. Очевидно, з чекання, з незвички. Верхівці бігли та бігли — коли нарешті кінець?

І різні думки попливли в докучливому чеканні. Батько з матір'ю. Полковник Будогос… Ні! Про Будогоса Катря й не подумала — про контррозвідку і тюрму вона вирішила забути й не згадувати зовсім… Вона навіть сердито потрусила головою. Від цих спогадів так холонуло серце і не хотілося жити. П'яти у Катрі були спалені на вугіллі — ніхто про це не знав. На грудях висмалені п'ятикутні зірки — вона так і понесе їх в могилу. Спина списана рубцями впоперек і вздовж — цього вона нікому не покаже. Її ґвалтували, — вона була в лікаря: така її щаслива зірка, що не пристало жодної хвороби. Ребро завжди нило у вогку погоду — його, очевидно, таки зламали… Ні, ні! Про контррозвідку і тюрму вона не хоче згадувати. До першого ж містечка, яке обминатиме комсомольський батальйон, Катря забіжить, заховавши зброю, — і бинти, вату та йод вона дістане хоч би там що!

— Катре! — прилинув тихенький шепіт зліва від Зілова. — Чуєте, Катре?

— Що, Ваию?

— Яке ваше… найбільше бажання? — прошепотів він. — Ну, от в житті чого б ви найбільше хотіли?

Катря не здивувалася — було ж скучно, і хотілося говорити. Вона звела брови й на секунду замислилася. Потім так же тихо, ледве чутним шепотом, дивлячись просто на верхівців, — тепер уже було виразно видно, що їх не більше як двадцять п'ять, — Катря відповіла, трохи повернувши голову до Зілова ліворуч:

— Я хочу бути матір'ю, Зілов, — всміхнулася вона самими губами. — Розумієте, Ваню, таке маленьке-маленьке, а потім… велике і доросле…

— Готові! — прошелестів гучний шепіт Юринчука з правого флангу. — Кожний вибирай одного… на мою команду — залп… Коли тікатимуть, бити вроздріб!..

Верхівці були вже за сотню кроків. Тачанка була не тачанка, а звичайна біда. В ній сиділа завинута постать, немовби жіноча.

— Огонь! — скрикнув весело Юринчук. Гучний залп ударив і покотив луною у балку. Коні звелися дибки, і верхівці змішались.

— Огонь!

Вдарив другий залп, і вже верхівці скакали кар'єром назад — просто полем урозтіч. Запряжені коні шарахнули через межу, і біда заплигала за ними по засніженій ораниці. Двоє коней билися долі, один зразу схопився на ноги і без верхівця побіг вперед. Три тіла лежали недвижно, четвертий схопився, кинувся бігти, але зразу ж припав за конем, і видно було, як похапцем, не потрапляючи до ладу, він мацав пальцями обох рук біля кобури.

Та Юринчук і Полуник вже добігли до нього з гвинтівками У руках.

— Руки вгору! Руки вгору! — лементував Юринчук. Полуник приклав карабін до плеча.

Гайдамака скинув руки вгору і потім помалу звівся на рівні.

Верхівців за білою, сніговою курявою вже майже й видно не було. Вони тікали, покинувши ранених і біду на полі. Наглий переляк гнав їх вихором і гнатиме так ще багато гін.

Не спускаючи дула гвинтівки від грудей полоненого, Юринчук кинув назад команду до цепу. Лежати в засаді, не міняти позицій, готуватися до поворотного бою. Кулеметнику приготувати кулемет. Потім штовхнув полоненого дулом ззаду і, пропустивши поперед себе, повів його до цепу, у ліс. Біда спинилася в полі — метрів за двісті. Коні постояли, а тоді повернули і ступою пішли на дорогу назад. Біда здавалася порожньою — завинутої постаті видно не було.

— Ну й зустріч! — свиснув Піркес, коли полонений був від цепу за десять кроків. — Го-го! Заходьте до компанії, старий друзяко! Як ся маєте, містер Репетюк?

Всупереч наказу, всі аж звелися з своїх місць. Юринчук і Полуник вели до цепу Репетюка.

— Капітан славнозвісної футбольної команди, — далі аж виспівував Піркес. — Го-го! Славетний центр-форвард, сер Репетюк! І не менш відомий погромник, каратель і прочая сволоч! Наше вам поважання! Сервус! Бонжур!

Репетюк був білий, як самий сніг, і очі його мружилися — пенсне зосталося десь там, біля забитого коня, на землі. Руки, зведені врівень плечей, хиталися і тремтіли. Втім, він трохи похитувався і на ногах. Шапки на ньому не було — вона теж десь там звалилася на дорогу, — волосся розтріпалося й зли-плось. Черкеска його була добротного синього сукна, з червоним викотом, без газирів, з-під черкески над лаковими чобітьми — широкі червоні шаровари. Срібна кубанська шабля волочилася збоку по землі — один з поперечних ремінців урвався.

— Кавказький плєннік з опери «Демон»…[510]

— Ку-ку! — вихопився й Стах. — Милості просимо на своїх харчах.

— Цитьте, — відгризнувся Юринчук. — Це полонений. — Він підштовхнув Репетюкові руки вище вгору і поліз йому по кишенях. — Ану, Петре, біжи біду й коней сюди приведи. Нам вони в поході якраз знадобляться! — З кишень Репетюка він вийняв ще браунінг і всяку дрібницю.

Потапчук привів коней, підтюпцем, розмахуючи руками і сміючись.

— З нареченою! — гукав він, душачись сміхом.

На дні в біді лежала в зомлінні Антоніна Полубатченко.

Гайдамаки так і не повернулися. Вони не знали кількості ворога і, очевидно, вирішили за краще ретируватися, покинувши командира й жінку, яку вони ескортували. Біду і двох коней кидати було шкода; біду негайно обернули на тачанку, і Піркесів кольт міцно вгруз триногами в днище. На всякий випадок, щоб затерти сліди, поїхали бідою до роздоріжжя і там, змішавшися з коліями інших коліс, знову завернули за ліс і сховалися в порубі.

Потапчук і Стах лишилися при дорозі в дозорі, всі інші відійшли кроків двісті у хащі.

Тут був вчинений Репетюкові й Полубатченко допит.

Вони стояли посередині — Репетюк блідий, з восковими синіми губами. Полубатченко все плакала і в чомусь запевняла. На Катрю вона не дивилася. Катря на неї не дивилася теж. Катря взагалі відійшла набік, під кущ, і жадібно сухим язиком злизувала ніжну паморозь просто з гілочки. Про тюрму, контррозвідку вона вже вирішила не думати… Всі інші стояли півколом навпроти бранців. Зілов, Макар і Піркес держали гвинтівки напоготові.

Допит закінчено. Почався суд. Погромники, німецькі наймити, карателі, кати, убивці і бандити. Націоналісти і петлюрівці. Все ясно.

Молодий засніжений ліс стояв довкола — тихий, спокійний, суворий, як свідок, як обвинувач.

Тоді порушив важке мовчання Юринчук.

— Вороги трудового народу… — сказав він тихо. І згодом додав — Відійдіть три кроки набік.

Але перше ніж встиг він вийняти наган, шелеснуло справа і зліва, і три постріли розкраяли урочистий спокій зимового дня — сквапно, майже злившися в короткий залп — і луна покотила гуркотом у долину двічі і ще раз двічі.

Зілов, Піркес і Макар опустили гвинтівки.

Луна завмерла десь далеко, стало тихо, як ще не було, і тільки чулося, як поруч хтось чи то схлипнув, чи то пхикнув і потім важко сів на землю. І брязнула гвинтівка.

Макар сидів долі, гвинтівка лежала поруч у снігу, руками він теж спирався на сніг — він був блідий, аж прозорий, скроні сині, ластовиння рясно й чітко визорилося на його щоках. Він марно силував себе стулити губи й ковтнути. Спазм давив його і котився вгору, до горла.

— Розумієш… — прошепотів він нарешті, коли хтось подав йому жменю снігу. — Ти ж розумієш… я ж… ніколи ще… не вбивав…

Іванко підійшов до Катрі і тихо торкнув її за плече.

Катря глибоко й рвучко зітхнула і озирнулася. Під очима в неї були великі темні западини. Очі зустріли Іванка коротко й гостро, немов не його.

Іванко знову засоромився і почервонів. Він ковтнув швидко-швидко підряд два рази. В руці він простягав до Катрі маленький чорненький гаманець.

— Ось, — сказав він, — залишився ж тоді в мене ненароком… Побий мене бог… скрізь шукав… І всіх розпитував… завжди при собі ношу, сподіванка все-таки, сказати б, постійна у мене була… що зустріну, тобто дві керенки і шістдесят п'ять копійок миколаївськими… як були. А в маленькій кишеньці поштова марка на сім копійок і… записочка рожева… секретного, дівочого тобто, содержанія… я навіть і не читав…

Катря схлипнула, потім заплакала і, обійнявши раптом зовсім розгубленого й зніяковілого Іванка, поцілувала його в губи. Потім схилила голову йому на плече і так залишилася, схлипуючи. Іванко стояв, боячись ворухнутися, розчепіривши руки й водячи по всіх переляканими очима.

Юринчук звів руку вгору:

— Передаю наказ комітету, товариші!

Всі стовпилися тісно, Юринчук передав наказ.

Шумейко, Тихонов і весь більшовицький комітет лишаються в підпіллі. Але півтори сотні повстанців, селян і робітників, залишивши зруйновані села й слободи, пішли за Юринчуком партизанити в ліс. Комсомольській групі наказувалося негайно влитися в партизанський загін Юринчука і разом з ним, у боях і повстаннях, іти на північ, на з'єднання з Червоною Армією. Комісаром загону призначалося Козубенка.

Партизани йшли від станції геть, через ліс, їх виводив Абрагам Цріні — місце зустрічі за Межирівським тартаком.

Попереду, кроків сто, попід краєм лісу, розвідкою йшов Зілов. Гвинтівку він тримав напоготові. Далі, по двоє в ряд, з гвинтівками за плечима, виступали: Юринчук, Козубенко, Полуник, Макар, Катря, Потапчук, Іванко та ще двоє фронтовиків. За ними їхала тачанка. Стах — шкутильгавий — та Золотар — ще недужий — сиділи верхи на конях. Піркес примостився біля кулемета — обличчям назад.

Сонце пробилося вже крізь пелену, світило тепер у спину. Тінь кожного лежала на дорозі, просто перед ним. І тіні ритмічно похитувалися й перехилялися зліва направо. Шлях лунко порипував під чобітьми. Сніг гостро іскрився попереду на полях. Ліс стояв, вишикувавшися, збоку — тихий, урочистий і пишний. Він немов приймав парад.

Комсомольський батальйон ішов через ліси, степи і доли — і після кожного селища він мав бути більшим ще на одного. Батальйон прямував на північ, на з'єднання з Червоною Армією. На шляхи світитимуть йому і сонце, і місяць, і зорі. Батальйон мав пройти крізь засади, погоні й бої. І він мав прийти в повному складі: чотири роти, шістнадцять взводів, чотириста багнетів — комсомольський батальйон.

1937 р.