Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Вперше надруковано в жури. «Червоний шлях», 1935, № 4–9. Окремим виданням вийшло у Державному літературному видавництві: Смолич Юрій. Наші тайни. Роман. К, 1936, у російському перекладі у вид.: Смолич Юрий. Наши тайны. Роман. Авторизованный перевод с украинского П. Зенкевича. М., Гослитиздат, 1937. Написаний роман у 1934 р.

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається машинопис роману з окремими доповненнями, виправленнями письменника (ф. 148, од. зб. 122), а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1935 р.

Письменник розповідав: «Я жив у Жмеринці з 1913 до 1922 року. Там я учився в гімназії і закінчив її. В романі «Наші тайни» я намагався осмислити життя молодого покоління моїх сучасників, останнього дореволюційного покоління школярів. «Школа, дружба, війна, революція», — позначив я у підзаголовку роману (пізніше Ю. Смолич цей підзаголовок зняв. — Н. І.), бо саме перша світова імперіалістична війна 14–18 рр. та Жовтнева революція ввели це покоління юнаків у життя. Перемогою Жовтневої революції закінчується роман «Наші тайни» — і юність героїв у цьому романі уриваєте ся на тому, хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 114–1.15).

Роман викликав жваву дискусію в критиці й серед читачів. Загалом же критика прихильно оцінила його. Г. Скульський у книзі «Доля героїв» писав (с. 86): «По яскравості опису гімназичного побуту, по майстерності деталей, по тонкому гумористичному зображенню окремих картин, по вмінню одним-двома штрихами створити основи характерів повість «Наші тайни» лишається кращим твором Юрія Смолича, кращим на цьому матеріалі художнім твором. 1 все ж книга має цілком істотні і серйозні недоліки». Критик указував на деяку розтягненість окремих епізодів, більш переконливе змалювання негативних образів (Репетюк, Бронька, Кульчицький, Воропаєв), ніж позитивних (Сербин, Макар, Зілов). Особливо різко писав Г. Скульський про образ Мірель: «Цілком непотрібний в повісті образ Мірель. Вся ця лінія зі спробою врятувати «заблудлу душу» проститутки є копією із подібних же історій в «Студентах» Гаріна і «Яме» Купріна. Крім усього іншого, в зв'язку з передачею всяких «пікантних» подробиць, з'явились у повісті місця, що навряд чи можуть бути зразком літературних описів, місця, які цитувати просто не хочеться. Нагадаємо читачеві «любовний» зв'язок Кульчицького з Мірель і Сербина — з сестрою-жалібницею» (с. 88).

Уже в наступних виданнях роману письменник фактично дав нову його редакцію. Врахувавши критичні зауваження, Ю. Смолич докорінним чином змінив образ Мірель, обставини її життя, стосунки з «командою футболістів». Було знято розповідь про любовні пригоди гімназистів на селі, сцени спокутування директора гімназії Мірель за намовою гімназистів, Катрі Крос — Бронькою Кульчицьким, самогубство Мірель. Ті думки і почуття, які перед пораненням відчув Шая Піркес, письменник передав Катрі Крос. Назву розділу «Кол-нідре» у другій редакції було замінено на «Про що співала скрипка», а розділу «Хто був Гоголь?» — «Під двома прапорами». Ю. Смолич у другій редакції зняв підрозділи «Що думають про себе німці», «Німецькі варварства» і ми», які йшли перед підрозділом «Ми горлаємо «ура!» пошепки»; «Запитання повторюється», «Загадки» — перед підрозділом «В задньому покою»; «Еще дер лерерін дер дойтшен шпрахе» — перед підрозділом «Перший наряд», «Справжня любов» — перед підрозділом «Останні гімназисти».

Не зразу письменник знайшов потрібні художні фарби для образу Пірксса. Готуючи повторні видання, Ю. Смолич грунтовно його переробив: зняв нотки жертвепості, душевної надломленості, притаманні Піркесу в першому виданні (було вилучено подробиці погрому в кишенівському гетто, де загинули Шаїні батьки, роздуми про батьківщину, музику, дещо змінено взаємини з Мірель). Його характер у новій редакції став більш цілісним. З книжного героя, що несе на собі печать якогось фатального прокляття, Шая перетворився на справді живого юнака.

У новій редакції Ю. Смолич посилив мотив засудження хитань Сербина. Як зізнавався письменник, «… автор не зовсім вірно змалював його в першій редакції роману. Автор надто поблажливо поставився до м'якотілості Сербина та його непевності в вирішенні для себе соціальних питань… Так оцінювали поведінку Сербина і його власні товариші, які в ту пору були проти нього незрівнянно активніші, чітко визначили кожний для себе своє місце в житті і в класових битвах… Бо саме так нетерпимо до хитань Сербина поставився і сучасний читач — читач покоління Сербина і Сербиних дітей: про це він заявив авторові і в особистих листах, і при прилюдному обговоренні роману «Наші тайни» (Смолич Юрій. Розмова з» читачем, с. 142–143).

Крім того, письменник зробив багато дрібніших змін. Так, він облагородив мову Мірель і, навпаки, наповнив специфічними виразами, вульгаризмами мову Броньки Кульчицького, змінив назву села Носківці, де розгортаються події роману, на промовисті «Бидлівці» тощо.

Читачі по-різному оцінили нову редакцію твору. У багатьох листах, на диспутах і обговореннях висловлювалися невдоволення з приводу зміни тих чи. Інших колізій, вилучення окремих розділів. Письменник, проаналізувавши найтиповіші зауваження і пропозиції, звернувся до читачів із відкритим листом студентові Чумачснку; цей лист був пізніше надрукований у «Розмові з читачем» та «Разговоре с читателем и писателем» (М., 1960). Ю. Смолич, зокрема, писав: «Це дуже трудно — вносити поправки до своєї книги, й переробляти її значно трудніше, ніж писати нову книгу». Письменника вже захопили нові ідеї, нові людські образи полонили його, він прагне сказати читачеві нове, ще не сказане слово, — й пише нові книги. Дуже трудно знову входити в світ віддалених вже від тебе людських образів та в замкнуте вже коло подій і передумувати їх знову. А як трудно руйнувати живу тканину закінченої розповіді, де все стоїть на своїх місцях, і робити трансплантації в живому організмі сюжету! Скільки ідейних ускладнень і скільки чисто технологічних труднощів! І головне — хто правий, а хто ні — автор у своїх попередніх концепціях, чи критик, або читач в судженнях з приводу них?.. Письменник приймає лише ті думки критиків та читачів, які він відчуває своїми власними думками.

Але на ваш закид про надмірне «підстригання» та «пригладжування» я повинен відповісти. Ви маєте рацію. «Підстригання» і «пригладжування» справді вийшло надмірне, — і в епізоді з Катрею Крос, і в епізоді з сестрою-жалібницею… потрібні зміни були виконані автором, очевидно, не скрізь вдало. Ви чутливо помітили це і висловили мені своє обурення, справедливо вболіваючи над обезглавленою дитиною під час стрижки її голови. В майбутньому перевиданні я зроблю нові поправки, але розділ «Справжня любов» — як побачите в новому перевиданні роману — я зніму з книги зовсім: він потворить образ Сербина і самий реалістичний стиль книги» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 141–145). Справді, в наступних виданнях розділу «Справжня любов» не було. Зняті підрозділи подаються за вид.: Смолич Юрій. Наші тайни. К, Держлітвидав, 1936, с. 144–155, 302–322, 345–352.

ЩО ДУМАЮТЬ ПРО СЕБЕ НІМЦІ

І от враз в нашому гімназичному житті і в нашому навкологімназичному побуті ми відчули незрозумілу, але дошкульну порожнечу.

Особисті інтереси кожного раптом розсипалися і зблякли. Яке пуття в збиранні марок різних держав, коли ці різні держави щодня із шпальт газетних повідомлень кричали до пас живими фактами свого міждержавного життя? Ешелонами, повними крові, потрощених кісток і задубілих трупів, стікали сюди до нас, у зафронтову зону, наслідки цих живих міждержавних взаємин… Чи міг захопити пас черговий, свіженький випуск ефемерного Пінкертона, Шерлока Холмса або Ніка Картера — нехай це буде «Джек, потрошитель женщин», «Кровавая ночь бедной Джеси» або «Семь жен эдинбургского могильщика» — коли от тут, поруч, «справжній» Козьма Крючков проколював списом одинадцятеро «справжніх німців», «справжній» козацький осавул Єпіфанов один гнав попереду себе цілий полк відступаючих австріяків, а чотирнадцятилітній герой, збіглий гімназист Кость Малафєєв, діставав Георгія за хоробрість?.. Який сенс був у читанні святих житіїв Рудіних, Лаврецьких чи «Героя нашего времени»— коли за сто кілометрів на захід від нас один німецький «чемодан» відбирав враз життя в цілої «сотні героїв нашого часу»?.. Навіть сам наш козацький бог — футбол — втратив для нас інтерес.

А втім, втратило сенс не лише наше, гімназичне, життя. Все інше довкола нас, не зв'язане так чи інакше з інтересами фронту й війни, зробилося беззмістовне й недоречне. Війна поглинула все. Життя було тільки там — поруч, за сто кілометрів на захід. А тут його не зоставалося. Ми жили не життям. Ми жили тільки поруч із життям.

Філателісти подарували свої альбоми молодшим братам, а самі взялися колекціонувати трофеї війни. Вони збирали вистрілені патрони, скалки гранат, аеропланні стріли, головки шрапнелей, кулі, вирізані з ран. Вони наклеювали альбоми фотографій убитих, ранених, полонених чи загиблих без вісті. Вони вимінювали австрійські багнети, німецькі шпори, угорські темляки, румунські кокарди. «Пінкертонщики» витрачали тепер свої ощадження від сніданків не на чергові випуски бібліотечки «Развлечение», а на портрети генералів, воєнні пісенники та ілюстровані щотижневі журнальчики з картинами боїв, звитяг та німецьких «звірств».

Кожний гімназист ухитрявся в межах обов'язкової гімназичної форми носити на собі якусь деталь туалету, зняту з ворога або побувалу на фронті: австрійські черевики, німецький світер, чорний румунський офіцерський крават, штани з пораненого брата, сорочку, прострілену проти серця…

Проте намагання зв'язатися з фронтом і війною не вичерпувалося тільки цим. Кожний волів якимсь способом взяти реальну, активну участь в роботі для війни. Гімназистки, які не мали на фронті брата чи батька, вибирали собі через газету «хрещеника», «сироту» і акуратно листувалися з ним. Вони писали йому цілі дисертації про героїзм та списані в Карамзіна трактати «о любви к отечеству и народной гордости». Адресат відповідав проханням прислати махорки, свіжих онуч та чогось їстівного.

Нам, «мужчинам», припали й функції більш «мужські». Вони були й дещо різноманітніші. Кожний добирав собі ролі в обслуговуванні фронту на свій смак. Зілов, Сербии, Туровський та Піркес закріпилися за сортувальним госпіталем на приймальному пункті Червоного Хреста. Вони зустрічали ешелони з раненими і допомагали в розподілі їх по місцевих лікарнях чи санітарних поїздах. Макар, Жайворонок і Кашин працювали на пункті польової пошти. Вони приймали величезні лантухи листів, присланих з усіх кінців розлогої Російської держави, і розкидали їх по дрібніших лантушках з номерами полків. Фельд'єгері розбирали ці лантушки і розвозили їх на місця постою. Репетюк з Кульчицьким спеціалізувалися на карнавковому збиранні грошей — на користь Червоного Хреста. Це особливо імпонувало їм, бо карнавковий збір треба було здійснювати в парі з дівчиною, що пришпилювала на груди квіти, значки чи бантики. Репетюк ходив в парі з Лідою Морайловою. Його карнавка була завжди повна срібних полтиників та паперових карбованців. Гімназична красуня здобувала їх молодістю і вродою. Воропаєв також обрав собі діло на власну подобу. Під керівництвом Збігнева Казимировича Заремби та з особливого дозволу директора гімназії він орудував в справі організації благодійних базарів, концертів та танцювальних вечорів, улаштовуваних тепер по домах нашої аристократії: інженерів, інтендантів та купців[511]. Принаймні раз на тиждень він з'являвся до класу просто з нічного балу, блідий, зелений і невиспаний, з горлом, захриплим після галантного диригування. Через ліве плече, немов ад'ютантський аксельбант, в'юнилася в нього прим'ята трикольорова бинда з великою розеткою коло серця. Це був знак розпорядчика танців. Вітька навмисне забував його зняти. Коли учитель, який починав першу лекцію, робив Воропаєву зауваження, Воропаєв немовби схоплювався, скидав аксельбант і томно просив пробачення. Цілий клас заздрив Вітькиним талантам і успіхам.

І тільки один Вася Теменко, покинутий своїм нерозлучним другом і нездатний слідувати за ним по балах і вечорах через свою непереборну сором'язливість, не міг ніяк вибрати собі якогось конкретного діла. Зате він спеціалізувався на інформаціях. Щодня, сумлінно, від дошки до дошки, він прочитував газету і служив для нас ходячим довідником. Він точно знав розположення частин, вигиби лінії фронту, напрямки стратегічних рухів, місця бойових ударів. Він знав, де ми наступаємо, де відступаємо, де тисне ворог і де ворог панічно біжить. Він знав усе. І для нас це було як знахідка, бо від газетних аркушів на нас, треба признатися, віяло нудотою підручників історії і географії.

Одначе деяке уміння поводитися з газетою виказував Зілов. В перервах від ешелону до ешелону під час чергування на етапному пункті він виймав газету і брався читати її охочим. Охочих було завжди доволі. Порубані і пострілені «землячки», які щойно кілька годин тому повернулися звідти, з самої війни, кидалися слухати вісті звідтіля. Вони були там, на фронті, вони брали участь в боях, вони були поранені, вони тільки випадково уникли смерті, але вони абсолютно не уявляли собі, що ж таке фронт, що ж таке війна.

Про себе, про свою участь у війні багато з них могли розповісти тільки таке. На місці мобілізації їх з молебнем посадовлено до ешелонів. Грав оркестр, дами роздавали цигарки, дівчата кидали квіти. Потім вони їхали — дуже довго, з зупинками на обід і чистку вагонів. Потім, колись уночі, їх розбуджено і висаджено десь — де саме, невідомо, бо була ніч і було темно. Бахкали гармати і навіть торохкотів кулемет. Їх вистроєио й поведено пішки. В темному небі спалахували розриви, немов фейерверки на гулянці в міському саду. Було поночі, сусіда можна було тільки почувати ліктем. Курити було заборонено. Потім їх перестроєно в цеп. Потім вони залягли і почали стріляти. В передранкових сутінках довкола ворушилися таємничі тіні, бовваніли темні силуети — чудні й незбагненні контури нової й невіданої, чужої землі. Потім настав день і бій скінчився. Довколо було просто і звичайно. Ніякої чужої, нової, незнаної землі. Ніякого фронту, ніякої війни. Байрак, згірок. На згірку білі хати невеличкого села. За селом річка і ліс. А позаду — поля. Скільки сягне око — стерня покошених, прибраних полів. Нічого особливого. Можна було курити, давали їсти гаряче, й дозволялося поспати. Вночі знову була стрілянина і раптом — саме тієї хвилини, як автор такої розповіді ладнався перевернутися з лівого занімілого боку на правий, — саме тієї хвилини раптом щось як вдарить у плече і така млость пішла зразу поза шкурою і, головне, у йоги. Потім непритомність.

Це було все. Ні про війну, ні про фронт автор такої розповіді сказати нічого не міг. «Мабуть, так, що й не дійшли ми до самих, тобто, позицій, — казав він, — позиції були, мабуть, десь зразу попереду».

Одначе, для чотирнадцятилітнього Вані Зілова чимало в газеті зоставалося незрозумілого та чудного. Особливо плутався він у статтях. До кожної статті у нього негайно ж з'являлася ціла сотня запитань. Запитання замучували Зілова. Батько — старий слюсар — не завжди вмів відповісти на них.

Запитання мучили і його самого, Товариші до запитань Зілова звикли і ніколи не турбувалися на них відповідати. Та й не зуміли б відповісти. Зілов наважувався з найбільш дошкульними запитаннями вдаватися до самих учителів. Учителі здебільшого знизували плечима й відповідали, що Зілову ще рано сушити собі голову такими справами.

Якось на лекції словесності, яку викладав тепер у нас сам Вахмістр, Зілов раптом підвів руку з двома випростованими пальцями.

— Що вам, Зілов, живіт болить?

— Ні, Юрію Семеновичу, я хочу вас запитати…

— Що таке? — звів свої лисі брови Вахмістр.

— Скажіть, Юрію Семеновичу, — захвилювався й почервонів Зілов, — от я читав газети, мені не все зрозуміло про війну…

— Ну, ну, — нетерпляче підігнав його інспектор. Зілов ще дужче заспішив і зашарівся.

— Значить, так… От ми, руські, пишемо про волю й братерство слав'ян та потребу їх визволити з-під німецького насильства… А як же, я не розумію, пишуть у себе там, у газетах, німці? Вони називають насильниками і варварами нас?..

Вахмістр довго не відповідав Зілову. Спочатку він замислився, втопивши зір кудись убік, за вікно. Зілов ждав, шукаючи запитливими очима відсутній погляд педагога. Потім Вахмістр раптом хутко мотнув головою й кинув поглядом просто в Зілова. Це було, як постріл, і такого погляду ніхто не витримував, не знітившися.

— Зілов! — зарепетував інспектор. — Ви таки вилетите з гімназії! Встать!

Зілов пополотнів і виструнчився.

— Шість годин без обіду! — за хвилину докинув Вахмістр, заспокоюючись.

Зілов сів.

«НІМЕЦЬКІ ВАРВАРСТВА» І МИ

Кожна визначніша перемога російської армії відзначалась у нас в гімназії урочистим молебнем. Якщо звістка надходила серед лекцій, лекції переривалися для патріотичної відправи. В таких випадках Мопс завжди особисто обходив класи, вітаючи учнів з перемогою «русского оружия» і пропонуючи рушати до церкви подякувати богові, «справедливая десница которого вчуже руководит десницами наших беззаветной храбросци полководцев!»

Для таких подій Мопс одягався у відповідну урочисту одежу. Він одягав парадний гаптований золотом мундир, з двома рядами орденів на грудях і шпагою при боці. Його ліва рука, затягнута в білу рукавичку, тримала за ріжок і денцем донизу рогату «наполеонівську» трикутку. Права біла рукавичка лежала всередині, недбало кинута через крис. Великий палець лівої руки притискав її до ріжка. Рука з трикутним допотопним капелюхом була зігнута в лікті, притиснута до грудей під прямим кутом і викинута рівно наперед. Мопс посувався повільно і урочисто, і трикутний капелюх плив попереду.

З Мопсового маскарадного туалету, ми знали, сміялися самі вчителі. Ніхто навіть із найстаріших вислужених педагогів, які мали право на подібний гаптований мундир та трикутку, не носив їх вже років з десять. Шпагу та ордени чіпляли лише в царські «тезоіменитства». Але ми до Мопсового маскараду ставилися вельми прихильно і зустрічали його завжди з радістю. Мундир, трикутка і шпага віщували нам тільки хороше: несподіване свято, скасування лекцій задля молебну абощо. Крім того, ці атрибути вислуги і влади впливали й на самого Мопса. В мундирі, трикутці та при шпазі він робився лагідніший та доброзичливіший.

Цього разу, ввійшовши раптом серед лекції до класу, Мопс був особливо напиндючений і урочистий. Ліва рука, що тримала кашкет, тремтіла. Ми зірвалися, загриміли партами і виструнчилися, поїдаючи директора очима, як того вимагали гімназичні приписи. Мопс спинився посеред класу. В|н виставив наперед ліву ногу й засунув праву руку за гаптований борт золотого мундира. Кашкетка в лівій руці тремтіла дужче й дужче.

— Дети!.. — щонайурочистіше загугняв він. — Дорогие дети!..

І раптом права Мопсова рука сіпнулася з-за борта і ковзнула за спину між фалди, де містилася задня кишеня. Мопс висмикнув носову хустку й притис її до очей. По наших лавах перекотився тихий гомін.

— Дети! — нарешті заспокоївся Мопс. — Я долзен сообсцить вам великую радосць отнюдь не одной насей родины, но и всего цивилизованного целовецества…

— Ура!. — загриміли ми.

— Ах, вы взе знаете? — дещо розчаровано здивувався Мопс. — Вы слыхали, как я имел узе сцастье долозить об этом васим товарисцям в предыдусцем классе? Хе-хе-хе?

— Ге-ге-ге! — відгукнулися ми.

— Хе-хе-хе-хе! — веселіше підтримав Мопс.

Ми ніколи й не думали, щоб він умів сміятися. Його веселість підбадьорила нас.

— Ге-гє-гє-ге-ге! — гримнули ми на повні груди.

Мопс махнув ручкою в білій рукавичці, і ми враз слухняно урвали регіт і, випнувши груди та викотивши очі, вилупилися на нього.

— За сим я пригласаю вас, гаспада, помолиться и поблагодарить господа бога за милостиво дарованную насей доблестной армии победу над супостатом!

Мопс вийшов. Ми потислися до коридору за ним. Ми нічого не знали. Ми нічого не чули. Ми просто поспішили з нашим «ура». Нам цікаво було довідатися, що за перемога. Може, німців переможено назовсім? Невже це кінець війні? Ми, звісно, дуже раділи за «победу нашего оружия», але нам було б шкода, коли б війна закінчилася так хутко без нашої безпосередньої участі.

Ні, війна ще не закінчилася. То було здобуто Перемишль.

Після молебну ми відспівали «боже, царя храпи» і Мопс виголосив промову. Він говорив про швидку перемогу, про безцінні якості руського народу і про лихий геній «німецького варвара». На німецьких варварствах він спинився досить довго, докладно розповівши про немовлят з розтрощеними черепами, матерів з вирізаними грудьми, про коней, заведених до церковних вівтарів, і про зруйновані пам'ятники старовини.

Чергова лекція після молебну була у нас німецька мова. Було вже два дзвінки, коридори спорожніли, ми розсілися по місцях і неохоче полізли під парти по Глезерів і Пецольдів, по казки братів Грімм. Молебен, ця несподівана розвага, розворушив усіх, і зовсім не хотілося знову братися до остогидних книжок.

На кафедру раптом зійшов Репетюк. Він викинув ліву руку наперед, тримаючи в ній свого кашкета, а праву заклав за борт тужурки. Ми охоче відсунули книжки й наготовилися сприймати якесь видовище. Репетюк поправив золотий ланцюжок пенсне.

— Мілорди! — сказав він. — Невже ми, сини народу-богоносця, дозволимо собі сушити голову над огидною мовою німецького варвара?! — Репетюк підхопив за ріжок томик братів Грімм і потрусив ним у повітрі. — Отнюдь! Засим — я пропоную, джентльмени, не заніматися сьогодні по-німецькому.

— Вірно! Не заніматися! Ура! — відгукнулися ми, і сині томики братів Грімм полетіли назад під парти.

— Кабалеро! — Репетюк підніс догори руку, хотівши ще щось сказати, але, позирнувши на двері, скочив з кафедри і пішов на своє місце. До класу входила Ельфріда Карлівиа.

Ельфріда Карлівна тихо ввійшла і ще тихіше сіла на своє місце. Ельфріда Карлівиа завжди була тиха і скромна, але це вже була зовсім не та Ельфріда Карлівна, яка була раніш. Раніш — до війни з німцями — Ельфріда Карлівна була грозою нашої гімназії. Вона була педантично вимоглива і сувора, але фанатично справедлива. Її боялися і шанували. Вона ніколи не підносила голоса, але на її лекціях ніколи не бувало ніякого бешкетництва… Тепер від тої Ельфріди Карлівни не зосталося й сліду. Ельфріди Карлівни вже не боявся й не шанував ніхто. Її дражнили, з неї глузували, на її лекціях бешкетував навіть перший учень і підлипайло Хавчак. На її лекціях було весело й безжурно. Ми співали, гуляли в шахи, готували інші уроки. Користаючи з того, що Ельфріда Карлівна погано знала російську мову, ми робили нечемності, говорили їй непристойності. Ми відмовлялися відповідати урок, вимагали ставити нам високі бали, зошити з «одиницями» жбурляли їй в обличчя і на загрози поскаржитися інспекторові посилали сердешну дівчину до чортової матері. Ми знали, що тероризована німкеня не поскаржиться нікому. Ельфріда Карлівна втратила свою впевненість, твердість, амбітність. Вона була переможена. Тепер на лекціях вона нервувалася, хвилювалася, губилася. Вона навчилась гніватися, гримати на нас, стукати кулаком по кафедрі. Пуття від цього не було ніякого.

Тільки Ельфріда Карлівна сіла й присунула до себе журнал, Репетюк звівся знову і між партами попростував до дверей.

Ельфріда Карлівна проводила його здивованим поглядом. На вихід із класу треба було просити дозволу в учителя.

— Репетюк! — несміливо покликала вона й кашлянула. — Куди ви?

Не відповівши нічого, тільки знизавши плечима, Репетюк зник за дверима. Ельфріда Карлівиа подивилася йому наздогін і обернулася знову до журналу. Тоді в іншому кутку раптом звівся Воропаєв і так само рушив до дверей.

— Воропаев!! — зовсім розгубилася німкеня. — Куди ж ви? — Але й на цей раз вона не дістала відповіді.

Тільки зник за дверима Воропаєв, з місця звелися Кашин і Кульчицький. Вони вийшли так само, як і товариші, під німим запитливим поглядом учительки.

За Кашиним і Кульчицьким рушили інші. Один по одному, урочисто й мовчки, ми вставали з місць і простували до дверей. Ельфріда Карлівна вже не спиняла нас і не запитувала. Збліднувши й закусивши губу, вона одвернулася до вікна, лиш скоса проводжаючи кожного з нас сумним і невидющим поглядом.

Останнім лишився в класі Хавчак. Коли двері зачинялися за передостаннім, Макаром, Хавчак трохи підвівся і зробив вигляд, що він також ладнається йти. Коли ж двері зачинилися, він знову присів, показуючи учительці, що він зовсім і не збирався йти, а тільки нахилився підняти з підлоги папірець. Не підтримати товаришів він боявся, але й підтримати було страшно не менш. Він розгорнув казки братів Грімм, поспішаючи задемонструвати свою готовність відбувати лекцію з учителькою сам-на-сам. Він вирішив вже сказати товаришам, що його, останнього, Ельфріда Карлівна затримала й наказала сидіти з нею в класі.

Коли двері за Макаром зачинилися, Ельфріда Карлівна зітхнула й почервонілими очима оглянула порожні парти. Несподівано її погляд настромився на самітну й запобігливу постать Хавчака з наготовленою для читання книжкою. Ельфріда Карлівна блідо усміхнулася.

— Хавчак, — сказала вона, — ви можете також… Іти. Потім вона забрала журнал і вийшла.

В учительській Ельфріда Карлівна сказала, що в неї розболілась голова і вона змушена була скасувати лекцію.

ЗАПИТАННЯ ПОВТОРЮЮТЬСЯ

Батько Зілова був ремонтний слюсар першого класу. Тридцять років тому — вісімнадцятилітнім парубком — він з партією орловських заробітчан приїхав на будівництво прикордонної дільниці південно-західної залізниці. Він почав з землекопа, потім став ремонтним чорноробом. Коли вітка була закінчена, він перейшов мастильником в щойно збудоване депо. За три роки він вийшов на підслюсаря. З тої пори минуло двадцять п'ять років, і старий Зілов за цей час, рівний половині пересічного людського життя, перейшов через усі стадії й галузки слюсарської кваліфікації. Не було системи тормоза, не було взірця паровозного котла, не було марки механічних терезів, не було на всій дільниці — ні в депо, ні в вагонних майстернях, ні в технічній палаті — жодного мєханізма, якого б не знав, не ремонтував вже старий Зілов. Коли ж траплялося, що на залізницю поступав якийсь новий, щойно сконструйований удосконалений механізм і технічна палата бралася його опановувати, — начальник служби тягла, начальник служби колії та й начальник служби руху насамперед посилали в ремонтну бригаду депо по слюсаря Зілова. За день, тобто за десять годин такої консультантної надурочної роботи, слюсар першого класу Зілов діставав поверх утримання ще й преміальних… карбованець сімдесят п'ять копійок. Самій технічній палаті за опанування механізму преміальних сплачувалося від одної сотні до кількох тисяч карбованців, залежно від механізму. На цих преміальних півтора карбованця старий Зілов «розжирів»: «власний будинок», дві кімнатки з кухнею, на чиншовому під садибу від графа Гсйдсна наділі землі, десять сажнів на п'ятнадцять. На цьому «грунті», окрім згаданого вище «особняка», уміщалися ще: сарайчик для різного господарського начиння, халупка — два сажні на чотири — під хатньою слюсарнею, літня убиральня, помийниця, грядка з молодою цибулькою, кущ бузку, клумба з піонами й білими айстрами та абрикосове дерево з мікроскопічним столиком під ним — для благодушного чаювання в весняні та літні вечори. За двадцятирічне чиншування старий Зілов сплатив за півтораста сажнів на графський рахунок банку якраз стільки, скільки коштували на продаж п'ять десятин удобної землі. Для старого Зілова це була не стільки данина ліричному нахилові мати «власний куток», як звичайнісінька квартплатня. Для старого Гсйдена це також не була якась виключна вдала афера, а одна із звичайнісіньких граф у прибутковій статті графського бюджету. А проте що може бути дужче за двадцятилітню звичку?! І старий Зілов так полюбив свою халупку, слюсарню, грядку з айстрами і столик під абрикосами, що, й оком не кліпнувши, почав сплачувати старому Гейденові максимальний банковий процент поверх чиншу, заведений графом з огляду на дорожнечу воєнного часу. Задля цього він почав після робочої днини ще Дві-три години ходити по приватних будинках ремонтувати водогін, ватерклозети, замки і вентилятори. Втім, графу Гейденові гроші й справді були дуже потрібні. Його одинак сип, блискучий кавалергард, на самі білі бальні рукавички витрачав за рік більше за річний чинш старого Зілова. Бо молодий граф Гейдсн робив кар'єру і собі, і своєму батькові. Він був один з ад'ютантів ставки верховного головнокомандувача. Двоє синів старого Зілова не так блискуче, але також воювали. Один був солдат, другий — прапорщик воєнного часу. Один був уже вбитий, другий потрапив у полон. Третій син, Ваня, доучувався в гімназії. Була ще маленька дочка, Манл. Її підготовлювано до вступу в підготовчий клас. Старий Зілов твердо вирішив дати середню освіту всім своїм дітям. Щоб не поневірялися, як колись сам старий.

І от, двадцятого серпня старий Зілов дістав повідомлення про відкомандирування його ремонтним майстром на Мурманську залізницю.

Старий Зілов схилився на столик під абрикосом і заплакав.

З Мурманською залізницею справи були погані. Як відомо, цю величезну залізницю збудовано під час війни з спеціальними стратегічними завданнями, щоб обійти о сполученні з союзниками захоплене німецьким флотом Балтійське море. Трасована через ліси, дику тундру й болота залізниця не мала ніякого власного обслуговуючого персоналу. Його почали на неї звозити з усіх кінців Російської імперії. Відразу машиністів, майстрів, агентів та інший технічний персонал просто призначали — вони діставали звичайний службовий перевод. Але не минало й місяця, як переведені повертались, відмовлялися служити. На новій залізниці не було ні де жити, ні що їсти, ні навіть звичайної води для пиття. Тоді міністерство шляхів оголосило для всіх мурманських службовців подвійну платню і підвищений розряд преміальних. Цим пощастило завезти ще кілька десятків пияк, забулдиг і просто жуліків, але персоналу так і не було. Тоді міністерство знайшло інший вихід. Воно почало присилати на Мурман робітників із прикордонних залізничних дільниць. В прикордонних дільницях залізничний персонал уважався за мобілізований і, отже, за невиконання наказу підлягав військово-польовому суду. Це був дотепний спосіб утворити персонал Мурманської залізниці і не менш дотепний — звільнитися в прикордонній зоні від неблагонадійного, небезпечного елементу.

В неблагонадійному, небезпечному елементі от уже кілька місяців ходив і старий Зілов. Ходив насамперед за те, що «подписал прошение о прибавке жалованья». Старий Зілов просив не для себе, а для всіх. Він би міг якось утиснутися, пережити дорожнечу, знести здовження робочого дня, відробити що треба на оборону і згодитися на карткову систему. Прошения що! Але вище начальство не оцінило самого способу прохання — тихо, смирно, без ніяких вимог, бешкету чи страйку. Старий Зілов сів того дня під абрикосом, випив сам цілий штоф, закусив цілою своєю грядкою молодої цибульки і похмурий та лютий вийшов на вулицю. На вулиці він зачіпав прохожих, на всіх стрічних чиновників з державними кокардами кричав, що вони хабарники, попа обложив христопродавцем, вахмістра Кошевенка назвав держимордою, а про графа Гейдена дозволив собі висловитися, що «вони сатрап». Після цього старий слюсар побив поліцая, який хотів був відвести його до участку, і заявив, що війна, може, і потрібна чиновникам, попам, жандармам та графові Гейдену, але йому, слюсареві Зі-лову, на неї наплювать. Всякого іншого за всі слова, звичайно, віддали б під військово-польовий суд, але старого Зілова всі знали, сам начальник служби тягла подзвонив баронові Ользе — і старого слюсаря випустили з каталажки. Барон Ользе, одначе, настояв, щоб старого внесли до мурманського списку.

Ваня Зілов проводжав старого батька до самого поїзда. Мурманський ешелон відправлявся з вантажної станції.

Вони стояли з батьком на краю перону. Старий Зілов раптом посивів, зігнувся, і очі його помутніли. Тепер було зразу видно, що п'ятдесят років на світі він вже прожив. На щастя, був уже вечір, ліхтарі вантажної станції світили не дуже ясно, і Вані легко було робити вигляд, що він не помічає вогких плям на висохлих від тридцятилітньої праці щоках старого батька. Він робив вигляд, що уважно вислуховує його останній батьківський наказ. Ваня зоставався тепер старшим у родині й хазяїном дому на гейденівському чинші. Ванина матір вже рік — з дня загибелі на фронті старшого сина — лежала паралізована. Сестра була ще зовсім маленька. За їхнє життя і добробут відповідав тепер Ваня один.

Старий Зілов сухо покашлював в руку і кидав сипові уривчасто:

— Перве діло це, конешно, добре підгноїти… Гною в Калашєнка візьми, як і торік… грабарку наймай на нижньому базарі, там, конешно, дешевше… Піввоза по грядці і клумбі розкидай… на весну треба буде спробувать резеду і редиску… А другу половину під абрикос, і добре перекопай… Чуєш?

— Чую.

— Гляди… А в слюсарні нічого не займай… Конешно, сам тільки роби… В старого Багатенка новий паяльник відбери… Усе забував по нього зайти… Після гімназії можеш там комусь лісапед чи там карасинку підправити… Я, конешно, гроші акуратно висилатиму, але хто ж знає, як там з поштою… Матері ліки щоб усі купував, які доктор скаже… Вона, конешно, вже не поправиться, ти це знаєш… але лікувати стару треба. Чуєш?

— Чую…

— Ну, от… Ти сам, гляди, не балуй… Уроки, конешно, добре вчи. Щоб мені гімназію закінчив, інженером будеш… А то от, з цією війною… Чуєш?

— Чую…

Ваня Зілов нічого не чув. Дивне й непереживане ще почуття жило в цю хвилину в ньому. Це було почуття якоїсь відокремленості, одірваності, безгрунтовності. Немовби все існувало якось самостійно, само по собі, і ніяких зв'язків ніде ані з чим не було. Окремо собі батько, окремо собі він, окремо цей паровоз, окремо червоний кашкет начальника вантажної станції. Навіть вахмістр Кошевенко, що прийшов випроваджувати мурманський ешелон, теж, здавалося, існував собі цілком окремо. Вапі Зілову було всередині холодно, порожньо і незатишно. Він, власне, думав про тс, коли ж, нарешті, поїзд поїде і можна буде піти додому, зостатися самому, зовсім самому…

На перон вискочив з комендантського управління худенький миршавенький офіцерик:

— Сади-и-ись! — заверещав він.

Старий Зілов піймав руку сина і міцно її потис.

— Ти ж мені пиши… Іване… як там і що… Ти — чоловік грамотний. Чуєш?

— Чую…

— То-то…

— Садись! Садись! Садись! — надривався офіцерик.

Старий Зілов раптом вхопив Ванину голову й притис її до грудей. В грудях у нього щось хрипнуло й захлюпотіло. Гімназичний кашкет звалився з Ваниної голови і покотився по перону. Старий Зілов побачив простоволосу синову голову перед очима. Він похапцем цмокнув її, відштовхнув і риссю побіг до свого вагона. Він вхопився за край дверей, підтягся на руках і перекинув через поріг своє стариківське тіло. Воно зразу ж зникло в чорній непроглядній глибині.

Машиніст дав ще раз довгий-довгий прощальний гудок. Потім він коротко свиснув ще раз — на відхід. З тендерного віконця визирало зібгане личко миршавенького офіцерика. Він відкозирював вахмістру Кошевенкові.

Поїзд рушив.

Ваня Зілов нахилився, підняв кашкет, надів і повернувся йти. Все одно, батько не показував з глибини пагона. Та й нагони всі такі однакові Зілов не примітив навіть, до котрого вскочив батько. Вони попливли мимо, один в один, блимаючи білими написами «40 человек н 8 лошадей». Але якраз, коли Ваня повернувся йти, його хтось спинив за руку.

— Дивіться! — підштовхнули його. — Та ні, там, по той бік поїзда…

Ваня глянув, але відразу нічого не побачив. Міжвагонні просвіти мигтіли занадто швидко, і не щастило крізь них подивитися. Та поїзд вже майнув останнім вагоном, тормозним гайком з кондуктором на ньому, останнім, самітним, червоним ліхтарем. Поруч з кондуктором на останньому ґанку сиділо двоє солдатів. Тепер, коли поїзд пройшов, вся просторінь по той бік відкрилася для очей.

На всьому протязі колії, де щойно був ешелон, стояла довга й густа, чоловік двісті, цеп солдатів. Гвинтівки вони тримали до ноги, через кожного двадцятого стояв великий станковий кулемет.

— Невже на… них? — запитав Зілов.

Чоловік, якого Зілов питав і який щойно сказав йому «дивіться», мовчки хитнув головою. Кивок голови був немовби знайомий. Зілов придивився пильніше. Так, цього хлопця він знав. Це був кочегар з «С-815». Тоді, на похороні Грачівського, він ще про іцось питався в товаришів. Ваня запитливо глянув на кочегара з «С-815».

— Брата! — потвердливо кивнув він наздогін поїздові. — Помічник, «Ове 13–74». Твого старого я знаю. Хто б подумав, щоб і його взяли! Такий смирняк…

Він замовк, і вони вдвох прислухалися. Здалеку ще долітали відгомони поїзда — чахкав, випускаючи пари, паровоз, лунко і дрібно відстукували на стиках колеса. Потім паровоз свиснув, і дріботіння коліс раптом стало гучніше й басовитіше: поїзд пірнув під залізничний міст.

Зілов почервонів і гнівно блиснув очима. «Смирняк!» Його образливо вдарило, що його батько «смирияк»…

— Дивно! — пирхнув він. — А товариші? Ніякої товариськості! Вони повинні були б застрайкувати!

Кочегар «С-8!5» швидко глянув довкола, потім на Зілова. Пересвідчившись, що мови Зілова ніхто не чув, він посміхнувся й підморгнув:

— Диви який! Гарячий! А прифронтова зона, це тобі фунт ізюму? За страйк, та ще на залізниці, — розстріл!

Це було, справді, так. Але Зілову ще не хотілося здаватись. Він пошукав аргументів:

— Ну, десять тисяч залізничників не розстріляли б. А хто б тоді поїзди возив на фронт?

Кочегар з «С-815» задоволено й весело засміявся. На Зілова він поглянув привітно й дружелюбно. Син старого Зілова йому подобався. Він був, мабуть, добрий хлопець, дарма що гімназьор.

— Вірно! — стукнув він його по плечу і знову озирнувся довкола. Ні Кошевенка, нікого іншого поблизу не було. Проте кочегар з «С-815» заговорив ще тихше, зовсім пошепки. — Вірно! Страйкувати, думка така була. Десять тисяч не розстріляли б. Дарма що закон. Залізничники ж ми. Це треба ионімать. Та ж сукин кіт меншовик все діло зірвав!

— Хто? — перепитав Зілов. — Хто він такий — меншовик? Інженер?

— Та вони є й інженери, й конторники, є й свій таки брат…

Зілов злегка почервонів, але співрозмовець цього не помітив. Меншовик, це — значить, зовсім не прізвище. Це щось інше. Зілов зрозумів: це, значить, така партія. Есери українські, есери російські, соціал-демократи, ціммервальдівці, кадети, октябристи… Тепер ще, значить, меншовики…

— Він, меншовик, понімаєш, хитрий! Відразу так він взагалі проти страйку, хай би там що. Війна, каже, до побідного кінця! Перед лицем державної небезпеки! Громадський, каже, мир! Спершу переможемо німця, а тоді вже будемо з правительством розбиратися! Загальнонаціональна, значить, справа! А хрін, кому вона загальнонаціональна, нам то що до цього?! Ну, і не взяв, значить, він. Наші хлопці, котрі, значить, з більшовиків або й так просто всі інші, — зламали йому пиху. Так він, понімаєш, сукин кіт, свій же вроді брат, а немов провокатор який — гоп і перевернувся. Теж немов за страйк став. Переконали, мовляв! Га? От хрін! Понімаєш!?

Кочегар «С-815» навіть взявся в боки й дивився на Зілова, немов шукаючи в нього співчуття. Зілов знову відчув себе ніяково. «З більшовиків». Маєте! Виходить, є ще, значить, і більшовики!

— А може, він і справді той… переконався? Кочегар «С —815» аж сплеснув руками:

— Хто? Меншовик? Погано ти, браток, його програму знаєш. Його лінія яка? Його лінія не така! На хитрість це він вирішив взять. Нашим козирем нас ударити. Ну, і вдарив! Тьфу!

Кочегар «С-815» гнівно плюнув і вдарив себе по стегнах.

— Хитрий! Вони, понімаєш, там і інженери е, і адвокати всякі, і доктори. Нащот політики вони усіх собак, значить, поїли. Кажуть, ну, гаразд, коли пролетаріат і вся соціал-демократія, тоді і ми. 1 ми, значить, за страйк.

— Ну? Ну? Ну?

— От тобі й ну! Та за який страйк? Отут, значить, їхня програма й починається. Тільки, значить, щоб страйк за економічні інтереси. Понімаєш? Про хлібні карточки можна, про надурочні можна і навіть за больничні каси можна чи там за аварійну пенсію. А чуть за політику — так край! Амба! Ні з місця! Політика, мовляв, не для пролетаріату. Ти, пролетаріат, за свою, значить, економіку гризись, та й вже. А яка вона, економіка, без політики? Що ти вигризеш? Політику треба змінить, саму власть потрусить, отоді й економіка зміниться! Ну, та ти ж це понімаєш…

Зілов почервонів дужче. Кочегар «С-815» був надто високої думки за його обізнаність. Йому так хотілось, щоб кочегар говорив далі: він же тільки наготовився слухати. Але кочегар «С-815» тицнув Зілову руку.

— Ну, бувай. Опізнивсь я вже. Розігрівати паровоз треба. Під кур'єрський через дві години.

Зілов взяв руку, потис і інстинктивно затримав її. Йому було шкода, що хлопець його покидав.

Кочегар «С-815» поглянув на Зілова скоса, але пронизливо.

— А як же тепер ти?.. Тобто без батька, значить, тепер? Зілов знизав плечима:

— Буду запалки на продаж робить… У батьковій слюсарні. Гімназії я не хотів би кидати… А то кину й подамся на роботу в депо… Слухай. Ти скажи, а хто це такі — меншовики?

Зілов сказав це хутко, ніяково і ще раз почервонів. Адже кочегар «С-815», очевидно, був певний, що він в усьому цьому прекрасно розбирається. Гімназист же, учений…

Але той тільки сердито замахав рукою:

— Отож-то й горенько наше, що й вони з соціал-демократів теж! Шумейко, механік мій, тобто, знаєш, — їх соціал-бюрократами хрестить. Ну, а в гімназії ж як у вас там? — запитав кочегар. — Як там хлопці нащот війни?

Це було точнісінько те саме запитання, яке чув від нього Зілов два роки тому, на похороні Грачівського. Тоді на нього ніхто нічого не міг відповісти. Навряд чи й тепер були підстави давати якусь конкретну, вичерпну відповідь. Але Зілов насунув кашкет на лоб, і, ховаючи своє зашаріння, буркнув:

— У нас, знаєш, є хлопці проти…

Кочегар «С-815» зиркнув Зілову під кашкет, де очі. Навряд чи побачив він там що в надвечірньому смерку, в мутнявому сяйві високого ліхтаря крізь осінню мряку. Миттю кочегар глянув довкола. Довкола бовваніли в тумані довгі валки порожніх вантажних вагонів. Це був вантажний парк.

— Слухай! — прошепотів кочегар, дарма що близько нікого не було і їх ніхто не підслухував. — Слухай! Ти до мене заходь. Я на Пеньках живу. Машиніста Козубенка чув? Батько мій. Заходь, Федора спитай. Я. Побалакаємо. А про що тут ми з тобою гомоніли — нітелень. Добре? Шумейко ж це в твого батька практикантом по слюсарству був?.. Ага! Так ти ж приходь!..

Він прихилився і зник під вагоном. Потім пірнув під колеса, щоб навпростець, через парки, пройти до свого паровоза в депо.

Зілов поволі побрів додому. Нові тайни чимчикували за ним, у тумані, натовпом… Соціал-бюрократи? Демократи? Меншовики?.. А — більшовики? Значить, ціммервальдівці. Пролетарі всіх країн… Без анексій! Контрибуцій. Анексія — це захоплення, окупація чужої території. А Шумейка він знав. Це був високий стрункий брюнет з сріблястими пасомками на висках. Помічник з «С-815».

ЗАГАДКИ

Новий навчальний рік почався в обставинах чергового нового захоплення. В третьому класі ми захоплювалися томагавками, бумерангами, мустангами і ласо. В четвертому на перший план сплив спорт, футбол, а також пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера і Шерлока Холмса. В п'ятому над нами запанувала війна в усіх її проявах воєнщини і героїзму, а також робота в Червоному хресті. Нарешті, в шостому ми цілком віддалися справі обслуговування фронту виставами і концертами нашого гімназичного театру.

Але тепер сьомий і восьмий класи змушені були від участі в театрі від: мовитися. Нам було до біса мороки з самою воєнізацією. О сьомій ми вставали, о восьмій ми починали муштру, о дванадцятій ми бігли обідати, о другій — до гімназії, і тільки аж після шостої ми були вільні і, нарешті, належали самі собі. Чи ж треба признаватися в тому, що ні один з нас, окрім хіба Хавчака, не згаював ці кілька власних годин на готування уроків? Ми віддали цей час нашому черговому новому захопленню. Це був театр. Ми ходили до театрів на кожнісіньку прем'єру.

Спеціальні й одноразові дозволи від директора нас, треба признатися, не дуже турбували. Молоді складачі міської друкарні були наші друзі ї по футболу, і по вулиці, і по самому захопленню театром. Вони необмежено постачали нам порожні бланки гімназичних «пропускних білетів». А підробити Мопсового підписа вмів якнаймайстерніше кожнісінький гімназьор від восьмого класу і аж до підготовчого. Труднощі з відвідуванням були зовсім в іншому. Пропускні білети видавалися тільки до руського драматичного театру, що гастролював у центрі, але нам було мало цього, і ми воліли також розкошувати і в заміському парку Білинського, де давав вистави «русско-малорусскнй театр с пением и танцами под управлением Задуная-Запорожского, собственные костюмы, бутафория и парики». Разом з мовою п'єс ці костюми, бутафорія і парики розцінювалися гімназичним начальством як крамола, мазепинство і сепаратизм, і за них каралося безумовним виключенням з гімназії.

А проте саме в цьому театрі через день, кожної нової вистави, ми заповнювали всі вільні місця на гальорці. Кожного другого дня «русско-малорусский» театр зобов'язаний був давати спектакль руською мовою, і тоді ми, озброївшись пропускними білетами, йшли до руського театру в центр.

Ах, юнацькі відвідування театру!.. Залита вогнями софітів сцена здавалася нам факелом уночі, і в блідих його відсвітах, що падали сюди, в залу, наше життя здавалося таким безбарвним і нікчемним…

Гімназичний позашкільний догляд над заміським театром був доручений Пілеві. Він теж приходив тільки на «малоруські» спектаклі. Це було цілком слушно — на руські сюди не приходили не тільки ми чи якісь інші глядачі, а й самі білетери театру, навіть контромарочники. На них похмуро куняв тільки самітний поліційний офіцер. Але така була давня неодмінна умова існування українського театру. З неї чомусь скористав барон Ользе в той час, як скрізь по прикордонню та, здається, і по цілій Україні, українські театри були заборонені з першого року війни. Причини жандармського лібералізму нам не були відомі.

Піль приходив щоразу точно до початку і сідав у першому ряді. Ми на цю пору чатували вже в кущах біля запасного виходу. Світло гасло, але завіса ще хвилин дві вгору не йшла. То була наша умова з дирекцією театру. За ці дві-три хвилини ми мали виплигнути з кущів, пірнути у запасний вихід, збігти сходами на гальорку і розміститися тісно не ближче третього ряду від бар'єра. В четвертому ряді нас вже з партеру видно не було. Про всякий випадок ми скидали наші гімназичні кашкети й клали їх собі на коліна. Останній з нас натискав кнопку, і електричний дзвоник, спеціально для цього приладнаний, подавав сценаріусу за куліси знак, що ми готові. Рампа спалахувала, і завіса тихо здіймалася вгору.

Кулячись від дошкульних продувів холодного осіннього вітру, що вільно гуляв між віттям дерев, а також і між глядачів хиткої гальорки старенького дощатого театру, ми розкошували в компанії залізничних робітників, міських прикажчиків, госпітальної прислуги, покоївок та видужуючих нижніх чинів із слабосильної команди. Ми мліли від солодких арій ніжної Оксани, ми ревно оплакували занапащену долю покритки Рахілі, ми заходилися реготом за дурним Стецьком, ми залюбки підспівували дівоцьким хорам на вечорницях, ми захватно підтопували карколомним фінальним гопакам… Завіса спадала — і ми вили, вищали, оббивали долоні і стопту. вали черевики в шалі скажених овацій… Світло в залі спалахувало — і вже жодного з нас на гальорці не було. Ми вже сиділи в кущах і нашвидку курили, палко й пристрасно обмінюючись враженнями після акту… Зате коли кінчався спектакль і Піль, встромивши вусики свої за комір чорної пелерини, тихо зникав в темені садових алей — тоді раптом примеркла рампа спалахувала знову повним світлом, завіса здіймалася вдруге, і в реві наших овацій туди, на кіп, до ніг улюбленої примадонн, бурею летіли десятки синіх кашкетів з білими кантами та срібними гербами. Це була багаторічна традиція заміського театру, і її дотримували всі труни, які були заборонені гімназистам: оперета, фарс, «малороси». Актори відкланювалися вдруге — гімназистам.

Того вечора ми дивилися якусь проймальну й жалісну мелодраму. Старий сільський багатій закохувався в молоду наймичку. Але марні були його зальоти, благання, загрози — дівчина кохала молодого наймита. Протягом двох дій старий кровосос і селадон проклинав молодих коханців, бив їх, намагався то отруїти, то зарізати, то кинути з кручі в річку. Зате в третій дії він раптом вдавався до бога, ішов у монахи, а свій хутірець відписував… предметові свого нещасного кохання та її коханцеві. В четвертій дії щасливі молоді, благословляючи бога і свого добродія, справляли весілля, а заразом і новосілля в хаті старого кровососа. Хата була біленька-чепурненька, біля неї повітка, криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі — вишневий садочок у цвіту. Над молодим вишневим цвітом дружно й гучно гули рої джмелів. Для цього сценаріус, не одриваючись, дмив у дитячий свисток з горошинкою всередині. І от, тої хвилини, коли молоді вдаряли весільного гопака, на авансцені знову з'являвся старий кровосос в чернечій одежі, з торбою і патерицею. Він довго плакав, молився і бив себе в груди, а потім хапав патерицю й убивав обох щасливих коханців…

Завіса впала — і вся зала плакала. Піль насунув кашкета на ніс і зник у темряві саду. Тоді завіса пішла вгору вдруге, і ми засипали нашими кашкетами безталанних молодих коханців. Ах, і на чорта ж вони повірили старому павіанові? Хіба таким кровососам можна вірити? От вам і розплата за. легковірність, добродушність, ніжні співи і пристрасні танці. Розбуркані і піднесені ми вийшли з театру.

Кроків за кілька проти дверей театру, просто під газокалільним ліхтарем стояв… Піль.

Серця наші ойкнули, і ми хильнулися мерщій назад, у тінь. Але було вже пізно.

— Пст! — кивнув пальцем Піль.

До найближчих кущів було кроків з тридцять, і прокляті ліхтарі заливали все довкола густим і яскравим світлом.

— Пст, пст! — кивнув знову Піль. Потім він вийняв хустку і обтер лице.

Власне це треба було б зробити саме нам — холодний піт заливав нам очі і виски. Тоскно ми топталися на місці.

— Ближче! — прогунявив Піль.

Понурившись, ми попленталися ближче. Ховатися вже не було чого. Наші обличчя він вже все одно побачив. За два кроки ми спинились, не зводячи очей. Ми знали: Піль вийме книжечку і олівець і зараз усіх нас перепише. Завтра: директорський кабінет, фонтани Мопсової слини, тупотіння ногами, потім педагогічна рада і… господи! Може, хоч заради воєнного часу — не вигнання, а тільки три з поведінки!?

Зітхнувши, ми наважилися звести благальні очі на Піля і тієї ж секунди стали як укопані.

Піль стояв, прихилившись до ліхтаря, і ніякої книжечки в його руках не було, В лівій він тримав кашкета, в правій — носову хусточку. Він підніс її до носа і гучно висякався. Під очима в нього було вогко…

Ні, ні! То була просто нежить. Не може ж бути, щоб гімназичний педель умів плакати.

— … В Новоушицькому повіті… — пробурмотів Піль собі під ніс і, втершись остаточно, сховав хусточку до кишені. — Підійдіть ближче. Як вам сподобалося?

Ми не зрозуміли. До кого це він звертався? Нікого ж коло нього, крім нас, не було. Що і кому сподобалося?

— Як вам сподобався спектакль?

Тепер ми зрозуміли: Піль збожеволів. Це доля всіх шпиків: вони під старість захворюють на манію переслідування. Боязко ми відсторонилися. Здається, божевільні кидаються на людей…

— Надзвичайно! — відповів собі Піль. — Гра! Співи! А взагалі?..

Ми тремтіли. Піт стікав з нас, як з викупаних, і холодний осінній вітер зразу ж обвівав і морозлв нас.

Втім, головний жах був попереду. Піль раптом поліз до кишені й вийняв портсигар. Клацнувши механічним замком, він розчинив його і простяг в нашому напрямі:

— Прошу, панове!.. Беріть, беріть, нічого. Репетюк, Теменко, прошу, Сербин, ви ж курите? Туровський, будь ласка…

Ми відступили. Аж тепер нам було все зрозуміле. Старе стерво ще й глузує з нас! Він хоче показати, що тепер вже нам все можна, навіть закурити при ньому: однаково він не лічить вже нас за гімназистів — завтра ми будемо вигнані геть. Ні, мрачна душо, ти нас на це не візьмеш!..

— Та беріть! — вговорював нас Піль. — Я все одно знаю, хто курить. І про театр знаю. І чи щовечора буваєте, знаю. І що кашкети кидаєте, знаю. І про дзвоник до сценаріуса знаю. Все знаю. Куріть…

Ми з жахом відступали назад. Він наступав на нас крок по кроку і штурхав портсигаром по черзі в груди кожному. Нарешті, відчаявшись, він поклав портсигар до кишені:

— Не довіряєте… Ну, що ж… Ходімте по домах…

І ми рушили разом в темні алеї до виходу з парку…

Кинутись на нього? Накрити шинеллю і налупцювати, щоб знав? Єрунда, він знає кожного. Набити так, щоб і пам'ятати забув? Єрунда! Хіба це можливо?.. Пригрозити, що вб'ємо?.. Або — просто вбити?.. Єрунда! Страшно!

Піль, нарешті, надів кашкета:

— Отакий, — тихо і мрійно сказав він, — і в мене був. Отак само: домик під залізом, праворуч повітка, ліворуч — криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі вишневий садок і джмелі гудуть…

Ху, ти чорт! Він говорив щиро… Зовсім щиро. Він, справді, був розчулений. Голос його навіть тремтів. Спектакль зворушив його і викликав якісь проймаючі асоціації.

— … корови, звісно. Коней четверо і воли… мати моя в курчатах і качечках дуже кохалася…

Нам зітхнулося легко.

Випадок був небувалий, але це був факт. Старий педель розчулився. Хто б міг таке подумати!

За дві хвилини ми були вже немов друзі. Піль розповідав, а ми тіснилися довкола і співчутливо зітхали. В його діда, виявляється, був хутір: тридцять десятин, пасіка і сад. За батькові борги хутір спродано. І от — Іван Петрович Петропович мусив зробитися надзирателем у гімназії. Але Піль так любить село і народ! Він таки поверне собі хутір! Без народу він не може. От побачив народну п'єсу і мало не заплакав…

Народ! Це було трохи незрозуміло. Про кого йшла мова? Звичайно, мистецтво це є правда життя. Сам Аркадій Петрович про це казав. Наймит, і наймичка, і їхній хазяїн добродій-кровосос, а також і всі їхні друзі і подруги в синіх штанях, вишитих сорочках, барвистих стрічках і гаптованих керсетках — це й є народ. Він навіть зворушив Піля. Ще б пак! Вони ж так співають, танцюють, вони такі веселі. Який, справді, прекрасний і надзвичайний наш народ!.. Сербин теж розчулився і захвилювався… Тільки… На секунду він був спантеличений. А хто ж тоді — солдат Яків? Сестри Стецюри? Баби-страйкарки? Навіть Потапчук та Репетюк?..

Тут раптом було зроблено ще одне надзвичайне відкриття. Нілі», тобто Іван Петрович Петропович, в минулому, коли ще в нього був його хутір, був майже сусідом Репетюка. В Новоушицькому повіті. Іван Петрович був розчулений до краю. Господи! Над річкою Лядова! Між Ялтушковим і Котюжанами! По праву руку від копайгородського шляху? Зразу за лісом? Господи! Та ж це зовсім поруч! Іван Петрович поліз знову за хусткою.

— Знаю, знаю! Ну, звичайно ж знаю. Зразу за фігурою, як в'їхати до села, ліворуч за гамазеєю, перший двір. Шопа. Коровник. І машина якась під навісом. Лобогрійка? Ara-ага! Я ж щоліта туди навідуюся. Слухайте, Репетюк, так тоді ж діло до вас є… Ах, і чого тільки на нашій Україні не трапляється!.. Ах, наша Україна! Давайте заспіваємо!..

Іван Петрович був зворушений.

Теменко брів позаду, мовчазний, як завжди, і похмурений. Сьогоднішня п'єса йому не вподобалася і радощі Піля — теж. Він не любив села. Скільки себе пам'ятав — все село, село й село! Там народився, там сільським учителем, як батько, і вмирати? Нізащо! Шопи! Коровники! Повітки! Гуси, кури! Глей, глей! глей! Теж мені Україна! Хіба ото й України, що в мужицькому обійсті?.. От позавчора була п'єса! Оце справжня Україна! Козаки! Запорожці! Гетьмани!.. Вони блискали шаблями і стріляли з пістолів. Теменко і порадів, і поплакав. Він теж хотів бути і козаком, і запорожцем, і гетьманом… Бігме!.. Із співом він вихопився перший. Він заспівав козацької.

Іван Петрович виклав Репетюкові своє діло. Справа була така. Ще двадцять років тому, як тільки його хутір спродано, він почав ощадити та збирати гроші на відкупівлю. Та хіба від надзирательського утримання відкладеш? До смерті на той хутір треба збирати. Але хай там що — а трохи грошенят вже таки є. Звісно, на хутір не стане, але ж можна відкуповувати, сказати б, по частях? От Іван Петрович і вирішив для початку придбати Мар'янівського млина. Млин як закрутить, як замеле, то й відкладати непотрібно буде. Зразу хутір підкупити буде змога! Та тільки горе таке: двох тисяч до млина не вистачає… Іван Петрович пропонував Репетюкові:

— Розумієте, Репетюк? Ваш же батько не злидень! Ви його вговоріть… Самому ж йому і до смерті на млин не зібратися. А вдвох ми його споловини придбаємо. В поміщики вийдемо, їй-бо присєй-бо! Рік-два помелемо, і кому буде охота в мукомолах зоставатися, той половину й відкупить. А скільки ж за ці два роки грошей в банк наконопатимо! Млина ж тепер, поки війна, задурно взяти можна. Ще й дякувати будуть. Під фронтом же, коло кордону! Правда, риск є, таїтися нічого — є. Зруйнувати можуть — війна. Але ж другої нагоди не буде! Коли там другої війни дочекаєшся! А воно може вийти так, що після війни кордону того і зовсім не буде тут! Га? Ха-ха! Ні, ні, Репетюк, ви неодмінно повинні вашого батька вмовити! Я йому листа напишу, а ви мене порекомендуєте… Га? Ваш батько письменний? Погано! Це погано. Не треба, щоб чужий хтось листа читав. Ще перебити може. Ах, сестра живе письменна? Ну, прекрасно! Значить, я напишу…

На розі першої вулиці ми розпрощалися.

— По домах! — значуще кивнув Піль. — Тихо! Марш!

Ми зірвали кашкети й весело замахали йому! Пілеві! Страхіттю гімназії! Хто б міг таке подумати? Ми ж були з ним вже на короткій нозі…

На другий день ми були викликані до кабінета директора. Там протягом півгодини Мопс заливав нас слиною і оглушав свистом, гарчанням і плямканням. За відвідування забороненого, крамольного театру всім нам було виставлено три з поведінки.

В списку, який подав Піль директорові, Репетюка, одначе, не було. Піль пізніше пояснив, що він зразу забув, а потім не варто було вдруге турбувати директора…

ЕНДЕ ДЕР ЛЕРЕРІН ДЕР ДОЙТШЕН ШПРАХЕ

Звільнення Ельфріди Карлівни відбулося для нас майже непомітно.» Бо й сама Ельфріда Карлівна вже давно стала в гімназії фігурою бліднесенькою. Престиж і авторитет колись одного з кращих педагогів був безповоротно загублений ще того пам'ятного дня на початку війни. З почину солдафона-інспектора і ще дехто з учителів почав демонструвати перед викладачкою німецької мови свою «любовь к отечеству и народную гордость». Вони намагалися чим-будь дошкулити, принизити дівчину, щиро вірячи, що цим вони завдають німецькому народові та його варварській культурі непоправної поразки. Чи ж треба говорити, що за цим прикладом ми також не віталися до Ельфріди Карлівни, гострили при ній свою дотепність на германофобських приказках про «немца, перца, колбасу», пускали їй живих тарганів під одежу, а діставши за абсолютне й нахабне незнання урока одиницю чи двійку, лаяли бідну дівчину мерзенними словами.

І от колись при самому початку навчального року, коли ми чекали німецької лекції й колективно вигадували, що б таке найгидкіше встругнути дщері тевтонській за те, що вчора руські війська були розбиті німцями на Раві-Руській, — двері відчинились і до класу ввійшов миршавенький, сивенький, абсолютно нам не відомий дідуган.

— Що вам завгодно? — здивувалися ми.

— Це й є ді зібенте клясе, проше панув, — відразу трьома мовами в одному реченні запитав нас дідуган замість відповіді.

— А ви хто такий будете? — підозріло поцікавилися ми.

— А я й буду ваш новий навчатель дер дойтшен шпрахе.

Чомусь від цієї розмови нам зробилося смішно. Ми дружно всім класом засміялися. Новий навчитель дер дойтшен шпрахе якийсь час дивився на нас уважно, злегка мружачи ліве око. Потім він раптом розтулив рота і засміявся й собі дрібнесеньким, більше схожим на овече мекання, сміхом. Ми покотилися в буйному реготі. Ми зразу зрозуміли, що жити з новим «навчателем» буде веселіше, як із затурканою Ельфрідою Карлівною.

Коли, нарешті, в класі встановився сякий-такий спокій, раптом з свого місця звівся Макар. Він був чимсь схвильований, бо був блідіший, і очі його ширилися, прозорі й безбарвні.

— Послухайте, — сказав Макар. — Послухайте, а де ж ділася Ельфріда Карлівна?

— Мене звуть Ян Казимировий, — надмився дідуган. — А про Ельфріду Карлівну я ніц не вєм. Абер вона єст німкеня.

Макар сів. Він зблід ще дужче. Очі його ширилися, погляд став розсіяний і далекий. Макар був дуже схвильований.

Після уроків Макар вийшов останнім і пішов окремо. Він навіть перечекав у роздягалці, поки повиходили всі. Вийшовши на вулицю, він звернув праворуч і пішов униз широкою Гімназичною вулицею. Додому Макарові було ліворуч.

Пройшовши Гімназичну вулицю, Макар вийшов на Тунельну і дійшов майже до самого її кінця, перед залізничним насипом. Тут, праворуч від проїздного тунелю, відходила вздовж залізничної колії довга і рівна Кишинівська.

Макар спинився на розі. Впрост через вулицю за високим штахетом і рясними кущами жасміну, бузку і маслини стояв приземкуватий одноповерховий домик. Стара липа простягала над ним своє м'яке гілля.

В цьому домі «унтер ден лінден», праворуч під парадного входу, в кімнатці на два вікна мешкала Ельфріда Карлівиа Іслендер.

Макар зиркнув ліворуч і праворуч. Ні там, ні там не було нікого. Тоді він підібрав поли шинелі і швидко перемахнув через залиту грязюкою вулицю. Не спиняючись, він шмигнув у хвіртку, пробіг по густо засипаній жужелицею стежці і вибіг на гайок. Держачок на дротику під мідного дзвоника був якраз врівень з Макаровими очима. Макар вхопив його й сіпнув, може, занадто рвучко. Дзвоник задзвонив якось враз і надто вже перелякано. Так дзвонять на пожежу, на сполох, на гвалт.

. І Серце Макарове також колотилося на сполох, на гвалт, немов на пожежу. Він надто шпарко біг. Він притис ліву половину грудей рукою — серце невгавало. Він притис дужче — серце колотиться, як і раніш. Тоді Макар випростався, звівся навшпиньки і повільно, не поспішаючи, набрав глибоко в груди повітря. Так само, не поспішаючи, лиш ледь-ледь хутчій, він випустив його зразу і набрав знову. Серце негайно ж втихомирилося. Старий, перевірений, прекрасний футболістський прийом. Можна бігати невпинно півгавтайма, потім зробити п'ять-шість таких вдихів — і знову бігати півгавтайма. Макар же був лівий край. Кому ж і вміти бігати та керувати своїм серцем, як не йому?

Враз за дверима, в глибині передпокою щось стукнуло, щось рипнуло і почулися негучні кроки. Серце Макарове знову підплигнуло й заколотилося ще дужче. Що це він робить! Сором! Тікати! Геть звідси, поки піхто не побачив! Поки не розчинилися двері!..

Хвалити бога, то була тільки служниця. Макар ввійшов у передпокій. Двері до Ельфріди Карлівни були праворуч. Служниця нещільно причинила їх, і Макарові було чути, як знайомий, дещо дерев'януватий голос Ельфріди Карлівни здивовано перепитав, як служниця знову щось сказала, а Ельфріда Карлівна перепитала вдруге і ще більш здивовано. Слів не можна було розібрати, але так виразно бриніли тембри й інтонації.

Але вони заговорилися щось надто довго. Притихле серце знову почало то завмирати, то знову нервово колотитися. Щоб заспокоїтися і врівноважити кровогін, Макар знову тихо звівся навшпиньки й глибоко вдихнув повітря. Проте за один раз не помогло. Макар звівся другий раз. Потім викинув руки в боки й присів. Так ще краще. Повний кровообіг. Хвиля крові від серця одливає вниз, у таз. Прекрасний спосіб заспокоїтися. Особливо коли зробити так разів п'ять-шість вряд.

І от, саме як присів Макар втретє, розкинувши руки і відкинувши голову назад, двері з кімнати Ельфріди Карлівни розчинилися широко і на порозі з'явилася вона сама.

Макарові здалося, що він губить притомність. Кров справді відлила від серця, але відлинула, мабуть, геть уся, і Макар відчув, як це прокляте серце зовсім спинилося. Він забув навіть звестися. Так і зостався сидіти накарачки, пустивши поли шинелі по підлозі й розкинувши руки на боки.

— Що з вами… Макар? — скрикнула Ельфріда Карлівна перелякана. — Зінд зі кранке?

Аж тепер кров буйною хвилею вдарила назад, навіть і не в серце, а просто в. голову, і Макар здолав звестися — червоний і готовий вмерти від сорому…

— Взагалі… мені треба було побачити вас, Ельфрідо Карлівно… — насилу видавив він із себе.

— Абер варум зітцен зі ауф дер діле?

— Я дуже втомився і взагалі… присів трохи спочити! — несподівано збрехав Макар, відчуваючи, як грунт тікає з-під його ніг.

Ельфріда Карлівна неймовірно похитала головою й запросила Макара йти до її кімнати. Макар помітив, що очі її були червоні. Безперечно, вона плакала…

Ельфріда Карлівна пропустила вперед Макара, вказала йому на стілець коло столу, а сама пройшла й сіла поруч на канапу. Кімната була мікроскопічна. В ній містилися тільки стіл, два стільці, велике крісло, шафа і канапа. Очевидно, на канапі Ельфріда Карлівна і спала. Канапа була просто проти вікна з кватиркою. Дохлі щури, жаби, вужі, живі кажани, яких ми підкидали Ельфріді Карлівні, мали падати крізь кватирку неодмінно сюди, на канапу. Можливо, вони залазили просто під ковдру! Брр…

Щоб відтягти увагу, Макар кинув оком по стінах. Вони були майже голі. Тільки над столом висів портрет якогось дідуся, можливо, батька, та над канапою дитяча картинка — кицька з рожевим бантиком. Кицька з рожевим бантиком! Не може бути! Невже Ельфріда Карлівна купила собі дитячу кицьку з рожевим бантиком? А одиниці та двійки, які вона ставить? Хіба це сполучне між собою? Кицька і одиниці! Ні, напевне, вона одібрала її в когось під час лекції…

— Ви маєте мені щось сказати, Макар?

Макар здригнув. Ну, да, він має… мав, тобто, ну, да, взагалі. В усякому разі, треба щось говорити. Він відкашлявся і зразу ж попирхнувся:

— Ельфріда Карлівна, — сказав він, але це було так тихо й несміливо, що треба було починати знову. — Ельфріда Карлівна! — На цей раз вийшло занадто гучно для такої маленької кімнатки. Макар знову почервонів…

— Я слухаю вас.

Тоді Макар заплющився, набрав повні груди повітря і кинувся з високого берега у глибоку річку:

— Ельфріда Карлівна! Я тільки сьогодні дізнався, тобто тільки сьогодні нам сказали, що… ну, словом, що ви вже не будете в нас викладати і взагалі… Я хочу попросити вас, Ельфріда Карлівна, щоб ви не сердилися на мене, і взагалі, щоб ви простили мене і не подумали, що я, взагалі, ставився до вас, як взагалі, і взагалі…

Цих «взагалі» було вже щось надміру, і Макар заблудився в них. Але розплющитися він не міг.

— Ну? Що ви кажете? Я не розумію вас?

Голос Ельфріди Карлівни бринів немовби ласково і привітно. Макар набрав слідуючу порцію повітря і вдарив:

— Особливо я прошу вас, Ельфріда Карлівна, пригадуєте, два роки тому, навіть більше, коли я складав вам передержку… Я її взагалі не склав, скориставши з приходу Вахмістра, чи той, взагалі, я хотів сказати — інспектора. А прийшовши на місце, я, пам'ятаєте, заспівав уголос, і всі також потягли за мною. Це було надзвичайне хуліганство, гидка непошана до вас, і це я дозволив собі, повірте мені, зовсім не тому, що ви були німкеня, що оголосили війну з німцями, а я був, а я був, а я був… дурак і сукин син, взагалі…

Це було все. Далі говорити вже, власне, не було чого. Макар спинився і, нарешті, завмираючи, розплющився. Який сором! Як він міг на таке наважитися?

Ельфріда Карлівна вже не сиділа. Вона стояла просто перед Макаром. З очей її справді бігли сльози. Ельфріда Карлівна зробила крок і поклала Макарові на плече руку. Чорт! Взагалі між педагогами й гімназистами такого не практикується, щоб класти руку на плече. Але саме тої секунди, коли Ельфріда Карлівна розтулила вуста і хотіла щось сказати, раптом двері до сусідньої кімнати рипнули. Ельфріда Карлівна відсмикнула руку, Макар відсахнувся, і вони обоє озирнулися.

Позаду них, на порозі — в строкатім халаті, нічному ковпаку, з довгою люлькою в зубах і спираючись на ковіньку, — стояв жовтий прокурений дідуган. Він був точною копією портрета в рамі на стіні. Тільки на портреті дідуган був лагідний, з доброзичливими очима й м'яким рум'янцем на щоках. В натурі ж — в цю хвилину він був аж синій, очі кидали іскри, і все обличчя було перекривлене.

— Швайн! Русіш швайн! — заверещав старикан, висмикнувши люльку з рота. — Руський свиня!

— Тату! — Ельфріда Карлівна кинулась до дідугана. Але злий дідуган замахнувся на неї люлькою.

— Не підходь! Ти торкнулася руської свині! Прокляття батьків паде на твою голову! — Ельфріда Карлівна затулила лице руками. — Геть! — зашипів старикан, показуючи Макарові на двері.

Макар ще не встиг опам'ятатися. Він стояв, розкривши рота. Він отетерів. Старикан тим часом був уже біля нього і пританцьовував довкола, розмахуючи люлькою і нічним ковпаком:

— Ми переможемо!.. Військо кайзера прийде сюди!.. Тут буде велика Німеччина!.. Я — королевський офіцер…

Ельфріда Карлівна тягла Макара за рукав до передпокою.

— Ради бога… я вас благаю. Він вже давно такий. Йому вісім-десять років… Але благаю… не розказуйте нікому… Ви розумієте… Я вас благаю…

Дідуган, проте, теж не відставав. Він наступав ззаду на п'яти, забігав спереду й пританцьовував на лівій нозі:

— Ми переможемо вас!.. Росію ми знищимо, хоч би яка вона була!..

Макар уже був на ганку, і Ельфріда Карлівна відштовхувала старого ідіота, намагаючись причинити двері.

— А коли руські варвари повбивають усіх наших дітей… німецькі женщини спородять інших… І вони прийдуть, щоб нищити вас…

Макар плигнув з ґанку на стежку.

— Шмуцігес швайн! — Дідуган жбурнув ковпак, але той упав зразу ж на порозі. Тоді він розмахнувся й пошпурив наздогін Макарові люлькою. Люлька боляче вдарила між плечі.

Роман «Наші тайни» подається за останнім прижиттєвим виданням: Смолич Юрій. Твори в 6-ти т., т. 1, с. 141–390.