Дивні пригоди Петера Шлеміля

10

Я впав на коліна і в німій молитві пролив сльози подяки, бо переді мною раптом ясно постало моє майбуття. Відлучений за попередні провини від людського суспільства, я вернувся знову до природи, яку завжди любив. Земля відтепер стала для мене розкішним садом, вивчення її дасть мені сили і напрямок в житті, мета якого — наука. Це ще не було остаточне рішення. Просто від того часу я почав з тихою, суворою і незгасаючою старанністю працювати, намагаючись знайти те, що так чітко, в усій повноті, як первообраз, поставало перед моїм внутрішнім зором. І моє самозадоволення залежало від того, наскільки знайдене збігалось з тим первообразом.

Я встав, щоб негайно оглянути поле моєї майбутньої діяльності. Я стояв на вершинах Тібету. Сонце, що кілька годин тому тільки сходило, тут уже схилялось до обрію. Я пройшов Азію зі сходу на захід, наздоганяючи його, і вступив в Африку. Я з цікавістю роздивлявся її, кілька разів перетнувши цей материк в різних напрямках. Проходячи Єгиптом і розглядаючи древні піраміди і храми, я побачив недалеко від стобрамних Фів[14] печеру, де раніше жили християнські пустельники. І раптом твердо і остаточно вирішив: тут моя оселя.

Я вибрав собі для майбутнього притулку найпотаємнішу печеру, яка до того ж була неприступна для шакалів, і помандрував далі.

Біля Геркулесових стовпів я переступив у Європу і, роздивившись її південні та північні провінції, потрапив через Північну Азію та полярні глетчери у Гренландію та Америку, пробіг обидві частини цього континенту, але зима, що вже панувала тут на півдні, погнала мене з мису Горн назад на північ.

Я зачекав, поки у Східній Азії розвидниться, і, трохи відпочивши, вирушив далі. Пройшов обидві Америки гірським хребтом, де розташовані відомі нам найвищі точки земної кулі. Ступав помалу й обережно з вершини на вершину то палаючими вулканами, часто насилу дихаючи, то засніженими піками. Так дійшов я до гори св. Іллі[15], а звідти стрибнув через Берінгову протоку в Азію. Тут обійшов східний берег, дуже звивистий, особливо уважно обмірковуючи, на які острови я зможу звідти дістатися. З півострова Малакка мої чоботи перенесли мене на Суматру, Яву, Балі, Ломбок[16]. Я намагався, — часто не думаючи про небезпеку та, на жаль, завжди безуспішно, — вторувати собі шлях через безліч невеликих острівців та скель на північний захід і дістатися до Борнео та інших островів архіпелагу. Але від цього бажання довелося відмовитись. Я важко опустився на виступ скелі острова Ломбок, поглянув на південь, на схід і заплакав, мов безневинно кинутий за грати. Надто скоро відчув я межу своїх можливостей. Чудесна Нова Голландія так конче потрібна для пізнання землі та її сонцетканих шат — рослинного і тваринного світу — і південна частина Тихого океану з його кораловими островами були для мене недоступні. Отож усьому, що я мав зібрати і створити, вже з самого початку роковано бути тільки фрагментами. О мій Адель-берте, чого ж варті людські зусилля?!

Часто в найсуворішу зиму на південній півкулі я намагався пройти від мису Горн оті якихось двісті кроків, що відділяли мене від Землі Ван-Дімена та Нової Голландії, не дбаючи про повернення. Мені було байдуже, хоч би навіть ця жалюгідна суша зімкнулася за мною, як віко труни. З божевільною відвагою, розпачливо стрибав я з однієї дрейфуючої крижини на іншу. Ні холод, ні море мене не лякали. Надаремне я все-таки не дійшов до Нової Голландії.[17] Щоразу я знову потрапляв на Ломбок і, сідаючи на виступ скелі, знову плакав, поглядаючи на південь і схід і почуваючи себе, наче в’язень за міцними гратами тюрми.

Нарешті я вирвався з того острова і з важким серцем знову подався в Азію. Потім знову перетнув її всю зі сходу на захід, наздоганяючи світанок, і ще вночі дістався до Фіваїди, додому, звідкіль вийшов учора пополудні. Я трохи відпочив. Та тільки-но над Європою розвиднілось, перша моя турбота була придбати все необхідне, а передусім пантофлі-гальма, бо я на досвіді переконавсь, як незручно в моїх чоботях підходити близько до речей, які хотілося детально розглянути.

Щоб вкоротити свої кроки, я мусив їх скидати. Пантофлі поверх чобіт цілком їх гальмували, як я і сподівався. Пізніше я завжди носив при собі навіть дві пари пантофлів про запас, бо часто, збираючи рослини, лякався левів, гієн або людей і скидав пантофлі, не маючи часу підбирати їх. Мій добрий годинник під час коротких екскурсій правив за чудовий хронометр. Мені ще потрібні були секстант[18], деяке фізичне приладдя та книжки.

Щоб усе де придбати я, потерпаючи, мусив кілька разів їздити в Лондон та Париж; на моє щастя, там саме стояв сприятливий для мене туман. Коли рештки мого чарівного золота були вичерпані, я платив слоновою кісткою, яку легко було знайти в Африці, причому звичайно мусив вибирати не важкі ікла — по своїй силі. Незабаром я був усім забезпечений і, не гаючись, розпочав нове життя як приватний вчений.

Я мандрував скрізь по землі, то виміряючи її висоти, температуру її джерел або повітря, то спостерігаючи тварин, вивчаючи рослинність. Я поспішав від екватора до полюса, з однієї частини світу до іншої, порівнював результати своїх досліджень. Їсти мені переважно доводилось яйця страусів або північних морських птахів, плоди тропічних пальм та бананів. Сурогатом щастя, якого мені бракувало, була нікотіана, а співчуття людей і спілкування з ними заміняла любов мого вірного пуделя, що стеріг мою печеру в Фіваїді. Коли я вертався додому з новими скарбами, він радісно стрибав на мене і по-людському давав відчути, що я не самотній на світі. Проте одна пригода таки змусила мене ще зіткнутися з людьми.