Дивні пригоди Петера Шлеміля

1

Після щасливого, хоч і дуже важкого для мене плавання, прибули ми нарешті в гавань. Тільки-но дістався я човном до берега, як миттю зібрав свої мізерні пожитки і, протиснувшись крізь метушливу юрбу, подавсь до найближчої скромної господи з вивіскою готелю.

Я зажадав кімнату. Слуга зміряв мене пильним поглядом і повів під самий дах. Я звелів йому подати свіжої води і попрохав докладно розказати, де мені знайти пана Томаса Джона.

— Біля Північної брами, праворуч перша вілла, великий новий дім з багатьма колонами білого й червоного мармуру.

Гаразд. Була ще рання пора. Я розв’язав клунок, вийняв вийняв нещодавно перелицьований чорний сурдут, чепурненько зодягнувся в свою найкращу одежину, поклав у кишеню рекомендаційного листа і вирушив шукати чоловіка, який, на мою думку, мав би сприяти здійсненню моїх скромних сподівань.

Пройшовши довгу Північну вулицю аж до самої брами, я скоро побачив колони, що мерехтіли крізь зелень.

«Отже, тут», — майнув у мене здогад.

Я змахнув носовичком куряву з черевиків, поправив краватку, і, поклавши надію на бога, смикнув за дзвоник. Двері відчинились, але в сінях я мусив витримати справжній допит. Проте швейцар звелів доповісти про мене, і я удостоївся честі бути покликаним до парку, де пан Джон прогулювався у невеликому товаристві. Я одразу впізнав господаря дому по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі.

Він зустрів мене дуже добре, — як багач зустрічає злидня, — навіть повернув у мій бік голову, щоправда, не одвертаючись від решти товариства, і взяв у мене з рук листа, якого я йому подав.

— Так-так, від мого брата, давненько я не чував про нього. Як ся він має? Чи здоровий? Он там, — вів далі пан Джон, звертаючись до гостей, і, не чекаючи моєї відповіді, показав листом на пагорбок, — там я збудую новий палац.

Він зламав печатку на конверті і, не уриваючи розмови, що повернула на багатство, докинув:

— Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник.

— О, чистісінька правда! — гукнув я, сповнений почуттів.

Це йому, очевидно, сподобалось, він усміхнувся мені і промовив:

— Зачекайте, любий друже, можливо, потім я матиму час висловити вам свою думку ось про це, — він вказав на листа, якого тут же сховав у кишеню, і, звертаючись знову до товариства, подав руку одній молодій дамі. Інші пани, що упадали біля своїх красунь, яка кому була до вподоби, пішли всі за ним до пагорбка, зарослого квітучими трояндами.

Я й собі поплентався ззаду, не завдаючи нікому клопоту, бо жодна душа мною більш не цікавилась. Товариство було дуже веселе, всі пустували, жартували, іноді розмовляли поважно про дрібниці і легковажно про серйозні речі, особливо ж охоче пускали дотепи про відсутніх друзів та їхні справи. Але я був серед них занадто чужий, щоб розуміти оті дотепи, і дуже заклопотаний і заглиблений у власні думки, щоб відгадувати їх загадки.

Так дійшли ми до трояндових кущів. Прекрасна Фанні, що, як здавалось, була королевою дня, з примхи забажала власноручно зірвати розквітлу троянду, та поранилась колючкою, і на її ніжну ручку, немов від темних рож, впали краплі пурпуру. Ця пригода зворушила всеньке товариство. Кинулись шукати англійський пластир. Тут де не взявся мовчазний, тонкий, худий, довготелесий, підстаркуватий чолов’яга, що досі не помічений ішов разом з усіма. Він миттю засунув руку в кишеню свого тісного старофранцузького сірого сурдута, вийняв звідтіль невеличке портмоне, відкрив його і з шанобливим поклоном подав дамі бажане. Вона взяла пластир, не звернувши на чоловіка в сірому ніякісінької уваги і навіть не подякувавши; рану перев’язали, і всі рушили далі, щоб помилуватися краєвидом, який відкривався в пагорбка на зелений лабіринт парку та на безмежний простір океану.

Краєвид був справді величний і чудовий.

Тим часом на обрії між темними хвилями ці блакиттю неба з’явилась світла цяточка.

— Дайте підзорну трубу! — крикнув пан Джон, і не встигли слуги ще й ворухнутись, як сірий чоловік, скромно вклоняючись, засунув руку в кишеню сурдута, витягнув звідтіль прекрасний «доллонд» і вручив його панові Джону. Той, негайно приставивши трубу до ока, повідомив товариство, що це, мабуть, корабель, який учора відплив з гавані й держиться на видноті, бо через супротивний вітер не може вийти у відкритий океан. Труба переходила з рук до рук і не вернулась до власника. А я здивовано втупився в нього і не міг збагнути, як ота величезна махина вмістилася в маленькій кишені. Але це, здавалось, ні для кого не було вдивовижу, і на сірого чоловіка звертали так же мало уваги, як і на мене.

Подали легку закуску — в коштовний вазах найрідкісніші фрукти з усіх континентів, Пан Джон частував гостей з недбалою люб’язністю і, між іншим, вшанував і мене — уже вдруге:

— Призволяйтесь, будь ласка. На морі ви таких, напевне, не мали.

Я вклонився, але він цього й не помітив, бо розмовляв уже з кимось іншим.

Всі охоче посиділи б на моріжку на схилі горбочка, звідкіль відкривався чарівний краєвид, та боялись, що земля вогка.

— Було б чудесно, — висловив думку хтось із товариства, — розіслати отут турецький килим, але його, на жаль, нема.

Та ледве це бажання було висловлене, як чоловік у сірому засунув руку в кишеню і з виглядом скромним, навіть покірливим, заходився тягнути звідтіль розкішний, злотом гаптований турецький килим. Слуги взяли його, немовби нічого дивного й не сталося, і розстелили на моріжку. Товариство без усяких церемоній посадовилося. Я ж збентежено Дивився на чоловіка, на його кишеню, на килим, що був, либонь, не менше як двадцять кроків завдовжки та десять завширшки, протирав собі очі, не знаючи, що й гадати. Усі ж інші не вбачали в тому нічого дивного.

Мені дуже хотілося довідатись, що то за чолов’яга. Я розмірковував, до кого б мені звернутись, бо панських лакеїв більше боявся, аніж панів. Нарешті я таки насміливсь і звернувся до якогось молодика, що видався мені не таким бундючним, як інші, і частенько залишався сам. Я нишком попрохав його сказати мені, що це за послужливий чоловік, он там, у сірому вбранні.

— Отой, схожий на шматочок нитки, що вислизнула в кравця з голки?

— Еге ж, той, що стоїть самотній.

— Не знаю, — відповів він, і, як мені видалось, щоб уникнути подальшої зі мною розмови, одвернувся і почав говорити про дрібниці з іншими.

Сонце припікало все сильніше, спека ставала обтяжливою для дам. Прекрасна Фанні звернулась недбало до сірого чоловіка, до котрого, як я помітив, ще ніхто не звертався, з легковажним питанням: чи не знайдеться в нього часом і намету?

У відповідь він так низько їй вклонився, немовби йому зробили незаслужену честь, і тут же засунув руку в кишеню, звідкіль на моїх очах став витягати полотна, кілочки, шнури, залізний каркас, одним словом, усе, що потрібно для найкращого намету. Молоді люди допомогли все це натягнути і над килимом напнули розкішний намет, але знову ж таки ніхто не вбачав у цьому нічого дивного.

Мені давно вже було якось моторошно, навіть трохи страшнувато, а уяви собі, що я відчув, коли побачив, як ще на чиєсь бажання сірий чоловік дістав із кишені троє вороних коней, еге ж, кажу тобі, троє прекрасних, великих вороних коней, осідланих і загнузданих. Подумай тільки, бога ради! Ще троє осідланих коней з тої ж самої кишені, звідкіль він уже витяг портмоне, підзорну трубу, гаптований килим двадцять кроків завдовжки і десять завширшки й намет такої ж величини з усім причандаллям. Коли б я тобі не поклявся, що бачив це все на власні очі, ти б, напевне, мені не повірив.

Чоловік цей, здавалось, був дуже сором’язливий і скромний, інші приділяли йому так мало уваги, а проте його бліде обличчя, від якого я не міг відвести очей, було таке жахливе, що я врешті не витримав і вирішив непомітно покинути це товариство.

При тій незначній ролі, яку я тут відігравав, це, здавалось, легко було здійснити. Я хотів вернутися до міста, а на другий день вранці ще раз спробувати щастя у пана Джона, і якщо вдасться наважитись, то й розпитати про цього дивного сірого чоловіка. Ох, коли б мені пощастило тоді зникнути!

І справді, я вже щасливо прослизнув трояндовими кущами, дійшов до підніжжя пагорба і опинився на зеленій галявині, та, побоюючись, чи хто часом не побачив, що я йду навпростець, без стежки, і мну траву, я пильно озирнувся навкруги. Як же я злякався, коли побачив, що за мною чимчикує чоловік у сірому з видимим наміром наздогнати мене. Наблизившись до мене, він негайно зняв капелюха і вклонився так низько, як мені ще ніхто не вклонявся. Ніякого сумніву — він хоче зі мною поговорити, і було б неввічливо уникати цієї розмови. Я й собі зняв капелюха, вклонився йому і як вкопаний залишився стояти на сонці з непокритою головою. Я з жахом втупився в нього, неначе птах, заворожений поглядом змії. Він також, здавалось, був дуже збентежений, не підводячи очей і безнастанно вклоняючись, підійшов ближче і заговорив тихо, несміливо, благально:

Ласкаво прохатиму пана вибачити мою настирливість, коли я, так мало вас знаючи, наважуюсь звернутися з проханням. Дозвольте ласкаво…

— Але ж бога ради, мій пане! — перебив я його з жахом. — Що я можу зробити для людини, яка… — Ми збентежились обидва і, як мені здалося, почервоніли.

По хвилі мовчання він почав знову:

— Протягом короткого часу, коли я мав щастя бути поблизу вас, я, мій пане, кілька разів — дозвольте мені сказати, вам це одверто — просто-таки з невимовною насолодою дивився на вашу красиву, надзвичайно красиву тінь, яку ви, стоячи на сонці і з якоюсь, так би мовити, благородною недбалістю, самі того не помічаючи, кидали до своїх ніг. Ласкаво прошу пробачити за таке надзвичайно сміливе припущення: чи не вважаєте ви за можливе поступитися мені вашою тінню?

Він замовк, а в голові у мене мов загуркотіло млинове коло. «Що й гадати про таку дивовижну пропозицію — продати власну тінь? Чи він часом не божевільний?» — подумав я і, змінивши тон, який більш пасував до його смиренної мови, відповів:

— Гей, гей, любий приятелю, хіба ж вам не досить вашої власної тіні? Це, скажу я вам, гендель зовсім чудернацького сорту.

Але він негайно перебив мене знову:

— У мене в кишені є дещиця, яка для пана зовсім не видасться зайвою. Хоча за таку неоціненну тінь і найвища плата була б дрібницею!

І знову мене аж циганський піт пройняв на саму лише згадку про його кишеню. Я не міг збагнути, як це я насмілився назвати його «любий приятелю». Намагаючись якомога ввічливіше виправити свою нечемність, я сказав:

— Пробачте, ласкавий добродію, вашому найпокірливішому слузі. Я, мабуть, не зовсім правильно зрозумів вашу думку, бо як же це можна свою тінь…

Він урвав мене на півслові.

— Я прошу лиш вашого дозволу ось тут, на цьому місці, підняти й сховати вашу благородну тінь, а як я це зроблю, то вже моя турбота. І за те, в знак вдячності до пана, я дам на вибір який завгодно скарб із тих, що ношу в кишені: справжню розрив-траву, корінь мандрагори, пфеніги-перевертні, таляри-грабіжники, скатерть-самобранку Роландового джури, бісика в пляшці за будь-яку ціну. А втім, все це вам ні до чого. Може, краще Фортунатів капелюх, зовсім новісінький і міцний, нещодавно реставрований, чи, може, щасливий гаманець, що належав також йому…

— Фортунатів щасливий гаманець! — скрикнув я, і хоч як мені було страшно, а він цими словами заполонив усі мої думки. В голові у мене все закрутилось, а перед очима замерехтіли самі лиш золоті дукати.

— Чи не зволите, шановний пане, оглянути і випробувати цей гаманець?

Він засунув руку в кишеню, дістав звідтіль за міцні ремінні шнурки не дуже великий, добряче зшитий сап’яновий гаманець і вручив його мені.

Я сягнув рукою в гаманець і витяг десять червінців, потім ще десять, ще десять та й знову десять. Я квапливо подав йому руку.

— Згода! Гендель зроблено. За гаманець можете забирати мою тінь!

Він погодився, негайно став переді мною навколішки і з гідною подиву спритністю заходився відривати мою тінь від трави, почавши з голови аж до самих ніг, легенько підняв її, згорнув та й сховав у кишеню. Потім підвівся, вклонився мені ще раз і зник у трояндових кущах. Мені видалось, ніби там він тихенько хихикнув. Але я мідно схопив гаманець за шнурки; все навкруги було в сонячному сяйві, та я тоді ще нічого так і не збагнув.