Дивні пригоди Петера Шлеміля

2

Нарешті я отямився і поспішив залишити це місце, де мені вже, певно, нічого було робити. Спочатку я напхав кишені золотом, потім обв’язав міцно круг шиї шнурки гаманця і сховав його на грудях.

Я непомітно вийшов з парку на дорогу і подався до міста. Замислившись, підходив я уже до брами, коли це раптом почув оклик:

— Паничу, гей, паничу! Стривайте-но.

Я озирнувся, Якась стара жінка гукала до мене:

— Бережіться, пане, ви загубили свою тінь.

— Дякую, матусю! — Я кинув їй червінця за доброзичливу пораду і вступив у тінь дерев.

Коло брами я знову мусив вийти на сонце і одразу ж почув від вартового:

— Де це ви, добродію, залишили свою тінь?

А далі знову від якихось жінок:

— Господи, у бідолахи нема тіні!

Це вже стало мене дратувати, і я почав дуже старанно обминати сонячні місця. Але не скрізь це вдавалося. Наприклад, на Широкій вулиці, яку я мусив перетнути і, на моє нещастя, саме в той час, коли дітлахи виходили зі школи. Якийсь проклятий горбань шибеник — він ще й досі стоїть у мене перед очима — одразу спостеріг, що мені бракує тіні. З страшенним галасом нацькував він на мене все оте письменне збіговисько підлітків вулиці, а ті почали кепкувати з мене і обкидати грязюкою. «Порядна людина, виходячи на сонце, має звичку брати з собою і свою тінь».

Щоб відкараскатися од них, я повною жменею кидав їм золото, а сам тим часом стрибнув у карету, яку мені допомогли найняти доброзичливі люди.

Опинившись у кареті на самоті, я гірко заплакав. Мабуть, в мені почала прокидатися свідомість того, що хоч золото в світі й більше важить, як заслуги та чесноти, але тінь таки дорожча, ніж золото. А я, що колись пожертвував багатством заради сумління, тепер віддав тінь за золото. Що ж мені діяти в світі? Що зі мною тепер станеться?

Я був ще повний збентеження, коли візник зупинився перед моїм колишнім готелем. Жах пройняв мене на саму думку, що доведеться ще раз увійти в цю жалюгідну комірчину під дахом. Я наказав принести зверху мої речі, з презирством схопив той злидарський клунок, кинув кілька червінців прислужникові і звелів одвезти мене до найкращого готелю.

Готель стояв на північній стороні, і я міг не боятися сонця. Я відіслав візника, заплативши йому золотом, потому звелів показати мені найкращі кімнати і негайно замкнувся в них.

І як ти гадаєш, коло чого я заходився? О мій любий Шаміссо, навіть тобі признаючись у тому, я червонію. Я вийняв з-за пазухи злощасний гаманець і з якоюсь несамовитістю, що немов пожар розгоралася в мені все дужче й дужче, став тягти з нього золото, золото, золото, щоразу більше золота, розсипав його по підлозі, топтався по ньому, слухав його дзенькіт, змушуючи своє бідне серце втішатися його блиском, його дзвоном, раз у раз кидав метал до металу, аж поки сам, украй знесилений, не впав на це багате ложе, і, з насолодою зариваючись у золото, почав качатися по ньому. Так минув день, надійшов вечір, а я не відчиняв своїх дверей. Настала ніч, а я все ще лежав на золоті, аж поки не зморив мене сон.

І ось сниться мені, немовби я стоки за скляними дверима твоєї маленької кімнатки і бачу тебе звідтіль за робочим столом між кістяком і пучком засушених рослин. На столі перед тобою розгорнуті книжки — Галлер, Гумбольдт, Лінней,[6] на канапі томик Гете і «Чарівний перстень»[7]. Я довго дивився на тебе, на кожну річ у твоїй кімнаті й знову на тебе, але ти сидів нерухомо і не дихав, ти був неживий.

Я прокинувся. Здавалось, було ще дуже рано. Мій годинник стояв. Я почував себе, немов побитий, до того ж мені хотілося їсти й спрага мучила мене, бо з учорашнього ранку й рісочки у роті не було. З огидою відштовхнув я від себе золото, що недавно так тішило моє божевільне серце. В досаді я не знав, де його подіти. Залишати тут, на підлозі, ніяк не можна. Я спробував, чи гаманець не проковтне його знову. Ні. Жодне моє вікно не виходило на море. Я таки завдав собі клопоту, доки перетягав його, обливаючись потом, у кабінет та впакував у велику шафу, що там стояла. Собі я відклав лише кілька жмень червінців. Упоравшись з цією роботою, звалився я вкрай стомлений у крісло і став чекати, коли в домі прокинуться. При найпершій можливості я звелів принести чогось попоїсти і покликати господаря готелю.

Ми обміркували з ним, як на майбутнє обладнати моє помешкання. Він порекомендував мені для догляду за моєю персоною такого собі Бенделя, що одразу ж сподобався мені своїм довірливим і кмітливим виглядом. Отож саме він з, того часу своєю відданістю й прихильністю втішав мене в злигоднях мого життя і допомагав мені зносити мою сумну долю.

Цілий день я не виходив з кімнати і морочився то з слугами, що шукали роботи, то з шевцями, кравцями та купцями. Я якнайрозкішніше умеблював кімнати, накупив силу-силенну коштовностей та дорогоцінного каміння, щоб хоч трохи звільнитись від цієї купи золота. Та, здавалось, вона анітрохи не зменшується.

Тим часом становище моє змушувало мене впадати в найстрашніші сумніви. Я не наважувався й кроку ступити за двері кімнат, а ввечері наказував запалювати в залі сорок свічок перед тим, як мені вийти з темряви. Я з жахом згадував моторошну зустріч з школярами. І все ж таки вирішив будь-що-будь, а іще раз випробувати громадську думку.

Ночі на той час були місячні. Пізно ввечері я закутався в широкий плащ, натягнув капелюха на самі очі і вислизнув, тремтячи, мов злодій, на вулицю. І тільки на далекій площі наважився виступити з тіні будівель, що дід їх захистом я так довго йшов, і вийти на місячне сяйво, твердо вирішивши почути свій вирок з уст перехожих.

Звільни мене, милий друже, від болісного повторення усього того, що я мусив витерпіти. Жінки, коли я повз них проходив, виявляли часто найщиріше співчуття. Проте воно вражало мою душу не менш, ніж глузування молоді або пихате презирство чоловіків, особливо товстих, вгодованих, мов кабани, що самі кидали широку тінь. Якась ніжна, чарівна дівчина, що йшла, здається, в супроводі своїх батьків, які замислено дивилися лише собі під ноги, немовби й підняла на мене свої променисті очі, та, побачивши, що я без тіні, вона злякалася, опустила на своє прекрасне личко вуаль і мовчки пройшла мимо.

Цього я вже не міг знести. Гіркі сльози потекли по щоках, і я, хитаючись, з розбитим серцем, вступив знову в темінь. Я мусив триматися за стіни будівель, аби встояти на ногах, і пізно ледве доплентався до готелю.

Я цілісіньку ніч і очей не склепив. А другого дня моєю найпершою турботою було, хай там що, відшукати чоловіка в сірому. Можливо, мені вдасться його знайти, і — яке б то було щастя! — може, й він, як і я, жалкує про цю божевільну угоду. Я покликав Бенделя, бо він мені здавався розумним і моторним хлопцем, докладно описав йому чоловіка, що володів скарбом, без якого життя моє стало суцільною мукою, я сказав Бенделю час і місце, де його бачив, описав усіх, хто був при тому, і додав ще таку прикмету: звелів докладно розпитати про підзорну трубу, золототканий турецький килим, про розкішний намет, про трьох вороних огирів, що їх історія зв’язала — не варто питатися як — з тією загадковою людиною, яка усім видалась незначною, а мені зруйнувала спокій і щастя цілого життя.

Докладно все це розповівши, я приніс золота стільки, скільки спромігся підняти, і додав ще самоцвітного каміння та коштовностей величезної вартості.

— Бендель, — сказав я, — оце вирівнює круті стежки і робить набагато легшим те, що здається неможливим. Не жалій скарбів, як і я їх не жалію, а йди і порадуй мене звісткою, на яку я покладаю усі свої надії.

Бендель пішов. Повернувся він пізно, сумний, невеселий. Жоден з гостей пана Джона, жоден з його слуг — а він усіх їх розпитував — нічогісінько не знали про чоловіка в сірому сурдуті. Новий «доллонд» був там, але ніхто не знав, звідки він узявся. На пагорбку лежав розісланий килим, а над ним стояв розіпнутий намет. Слуги хвастались багатством свого пана, але ніхто не знав, де воно взялося. Та й сам пан, будучи вельми вдоволений з цього, не дуже турбувався, звідкіля оті коштовності. Коні стояли на стайні у молодих паничів, які на них їздили. Вони вихваляли щедрість пана Джона, що подарував їм цих коней того ж таки дня. Ось що з’ясувалося з докладної розповіді Бендєля, кмітливість якого і пильна старанність, хоч і без наслідків, заслужили на мою похвалу. Я похмуро кивнув йому, щоб залишив мене на самоті.

Але тут він, почав знову:

— Я Дав вам, мій пане, відчит про найголовніші справи. Тепер мені залишається виконати ще одне доручення. Я його отримав від незнайомого чоловіка, якого спіткав біля дверей вранці, йдучи у ваших справах, що закінчилися так невдало. Ось його слова:

«Перекажіть панові Петеру Шлемілю, що він мене тут більше не побачить, бо я їду за море; ось цей попутний вітер кличе мене в гавань. Але за рік і один день я матиму щастя сам його відшукати і запропоную тоді іншу, можливо, більш для нього прийнятну угоду. Передайте йому найнижчий уклін і запевнення в моїй вдячності». Я запитав чоловіка, хто він такий, але він сказав, що ви його вже знаєте.

— Який він був на вигляд? — скрикнув я, повний передчуття. І Бендель описав, мені чоловіка в сірому сурдуті точнісінько, слово в слово так, як він у попередній розповіді описував людину, про яку у всіх розпитував.

— Лихо ж мені! — вигукнув я, ламаючи руки. — Та це ж був він самий!

У Бенделя немов полуда спала з очей.

— Так, це був він, справді він, — скрикнув перелякано Бендель, — і я, сліпендяй, бевзь дурноверхий, не впізнав його, не впізнав і зрадив мого пана!

І він, заливаючись гіркими сльозами, так почав дорікати собі самому, що аж мені зробилося його жаль.

Я став його втішати, запевняючи, що ані крихти не сумніваюсь в його вірності, і негайно послав його в гавань, щоб спробувати, якщо тільки можливо, знайти сліди цього дивного чоловіка. Але того ранку відпливло дуже багато кораблів, що супротивним вітром були затримані в гавані, і всі в різні країни світу, до різних берегів, і сірий чоловік зник без сліду, мов примара.