Дивні пригоди Петера Шлеміля

Твоє писання знов переді мною,

І я згадав дитинства давні дні,

Коли цей світ наукою нудною

Надокучать почав тобі й мені.

Тепер старий я, вкрився сивиною.

Чи маю ж я соромитися? Ні,

Хай дружба, як колись, між нами буде,

Що я твій друг — нехай те знають люди.

Мені, мій бідний друже, заподіяв

Лукавий менше шкоди, ніж тобі.

Заносивсь я за хмари, прагнув, мріяв —

Ну, й не досяг багато, далебі.

Та обминув я підступ, що затіяв

його нечистий у своїй злобі:

Я не піддався чудернацькій зміні —

Ніколи не втрачав своєї тіні.

Чи завинив я в чому? Де? Коли?

Проте не з тебе, з мене кепкували,

Хоч ніби й не подібні ми були.

«Де тінь твоя, Шлемілю?» — всі горлали.

Покажеш тінь — гудуть, як і гули,

Немов посліпли, мов недочували.

Що ж, довелось терпіти. Та дарма!

Адже ж вини моєї тут нема.

— А тінь — це що? — спитав би я, хоч досить

І сам наслухався таких питань. —

Чи не занадто світ її підносить,

Чи не надмірну віддає їй дань?—

Та час новий нове щось проголосить,

Наслухаємось інших міркувань:

Бувало, тінь належала створінню,

Тепер — все суще вже здається тінню.

Дай руку, друже, — нам разом іти

(Отак ходили й змалку ми, до речі),

Тепер байдужі ми до суєти,

До глузувань людських чи ворожнечі,

Уже нам недалечко й до мети,

А в ній — всі наші радощі старечі:

Вщухають бурі, вже видніє гавань,

Де ми заснем після турботних плавань![5]