Дивний світ

КОЛИ МОВЧАТЬ ЕКРАНИ Науково-фантастична повість

— Поки не зовсім зрозуміло, що відбувається з експериментальними ракетами, — сказав професор Таджибаєв. — Як тільки швидкість наближається до субсвітлової[133], — втрачаємо інформацію. Екрани замовкають…

Він указав на матові прямокутники екранів.

— Ваші ракети перестають існувати, колего, — посміхнувся старий академік Кранц. — Перестають існувати як фізичні тіла. Досягши критичної швидкості, їх маса перетворюється на енергію.

— Чи варто відновлювати стару суперечку, — м’яко заперечив Таджибаєв. — Усі варіанти розрахунків показують, що маса ракети повинна зберігати стійкість не лише при субсвітлових, але й при надсвітлових швидкостях. Тому ми й будуємо фотонні прискорювачі, здатні надавати кораблеві швидкість, що перевищує швидкість світла[134]… Чи досягають наші ракети такої швидкості — інше питання. Екрани наразі мовчать. Але хіба останніми роками не вдалося довести, що швидкість світла — зовсім не така стала величина, як, наприклад, вважалося у двадцятому сторіччі? Коли Вища Рада дасть нарешті згоду на відправлення фотонної ракети[135] з людьми…

— Саме це я і вважаю авантюрою! Експериментальні фотонні ракети з автоматами обійшлися людству дорожче від добре спорядженої зоряної експедиції. Праця мільйонів людей, колосальні кількості енергії витрачені даремно. Ми не знаємо долі зниклих ракет і, ймовірно, ніколи не дізнаємося. І ось тепер, ще нічогісінько не довівши, ви ладні ризикувати життям людей… Ви фантазер, колего, одержимий фантазер… На наступному засіданні Ради я голосуватиму за припинення експериментів з фотонними ракетами.

— А я — наполягатиму на їх продовженні, — тихо сказав Таджибаєв.

Професор повернувся із засідання Ради академії вночі. Крізь прозорий купол Головного пульта управління Юрій побачив, як спалахнули в долині зелені сигнальні вогні ракетодрому. Відтак срібляста сигара стратоплана ковзнула на тлі зубчастого, покритого снігом хребта вниз, назустріч різноколірному розсипові вогнів далекого селища.

Юрій поглянув на матові контрольні екрани. Вони мовчали. Вічка сигнальних ламп не світилися. Стрілки приладів завмерли на нульових позначках. Відтоді, як був утрачений зв’язок з останньою експериментальною ракетою, гігантська обсерваторія завмерла в напруженому очікуванні.

Величезні радіотелескопи, встановлені на найвищій вершині Зеравшанського хребта — крижаній піраміді Чимтарзі, вдень і вночі націлені в безкраю далеч космосу — туди, де зникли ракети. Вся приймальна апаратура налаштована так, щоб ловити і розшифровувати лише сигнали фотонних ракет. Складна система фільтрів затримує будь-які сторонні випромінювання, починаючи від земних радіопередач і закінчуючи потоками частинок, які безперервно шле космос. Тому мовчать екрани і не ворушаться стрілки. Від зниклих ракет немає вістей.

Звісно, якби там були люди, вони могли б щось зробити. Але там — автомати. Досконалі автомати, які будь-коли створювалися земними кібернетиками. Автомати виконують задану програму. А кожна програма передбачає скінченне число операцій. Перед непередбаченою випадковістю автомати безсилі…

Юрій накинув легку хутряну куртку і через вузькі двері вийшов на круглу терасу, що оперізувала прозорий купол Головного пульта. Нічне повітря високогір’я було нерухоме й дошкульно холодне. Іскристий розсип зірок здавався дивовижно близьким. Юрій відшукав очима великий хрест Лебедя. Туди, до планет блакитної зірки 61 Лебедя, двадцять п’ять років тому відлетіла Друга зоряна експедиція. Астронавти стартували з Землі в рік народження Юрія. Кораблі Другої зоряної були розраховані на звичайне ядерне пальне, яким користуються ракети в межах Сонячної системи. І самі міжзоряні кораблі мало відрізнялися від міжпланетних. Вони були лише значно більших розмірів і забезпечували максимум зручностей поколінням людей, яким належало змінитися під час польоту. Лише правнуки астронавтів Другої зоряної повернуться на Землю. Зв’язок із кораблями експедиції давно втрачений, але це нікого не турбує. Так і мало статися. Двадцять п’ять років тому радіоапаратура ще не була така досконала, як тепер…

За останню чверть століття створені нові ракети. На них уже можна здійснити подорож до найближчих зоряних світів одному поколінню людей. І, ймовірно, Третя зоряна експедиція, відправка якої запланована через десять років, повернеться на Землю раніше від Другої.

«Роки, роки, — думає Юрій. — Навіть і тепер на це потрібен цілий вік людський. Звісно, Таджибаєв має рацію… Шлях у Великий космос має бути іншим… Завдання вирішать не міжпланетні «тихоходи», а фотонні кораблі, що пожирають простір на субсвітлових і світлових швидкостях. Лише вони збережуть людині безцінний час і відкриють шляхи в галактичну далечінь… Час! Він продовжує залишатися загадковим, як у давнину… Загадковим і наразі всесильним…

Якби експеримент із фотонними ракетами вдався!.. Невже швидкість світла — непереборний бар’єр, як вважає академік Кранц, і далі нічого немає?.. Таджибаєв не міг помилитися!.. Адже абсолютних меж у природі не існує… Вони суперечать самій суті нескінченного розвитку… Значить… Значить, швидкість світла — лише один з багатьох порогів. Рано чи пізно людство має переступити його… Двісті років тому у людей був клопіт навіть із подоланням звукового бар’єру швидкості…

Що ж усе-таки вирішила Рада?.. А якщо цього разу Кранц узяв гору?.. Він, певна річ, великий учений і велика людина — Артур Кранц. Перша і Друга зоряні — його дітища. Їм він присвятив усього себе, віддав усю енергію, весь свій величезний талант дослідника і конструктора космічних кораблів. Віддав, знаючи, що йому не судилося дізнатися про результати. Він дуже старий і хворий і, як усі люди похилого віку, трохи консервативний. Раніше він не вірив у успіх дослідів Таджибаєва, але й не виступав проти них. А зараз став запеклим супротивником. Він побоюється, що продовження експериментів із фотонними ракетами затримає відрядження Третьої зоряної. Він уже заперечував проти старту їх останньої ракети, але тоді Таджибаєву вдалося переконати Раду…»

Три роки Юрій працює в цих горах разом із Таджибаєвим. Невже час витрачено намарно? Перша ракета мала повернутися два роки тому. Вона не повернулася. Послали другу. Вона також зникла безслідно. І тепер третя… Можливо, річ у відносності часу? Можливо, Альберт Ейнштейн[136] усе-таки мав рацію?.. У двадцятому столітті його теорія панувала у фізиці… Але потім, коли вдалося зрозуміти фізичну суть гравітаційного поля, багато що в уявленнях Ейнштейна було переглянуто. Міжпланетні польоти також не підтвердили залежності часу від швидкості руху. Проте вона може існувати для субсвітлових швидкостей… Тоді стала б зрозумілою втрата зв’язку з ракетами… Несумірність часу! Для Землі фотонні ракети вже мчать крізь космічний простір майбутнього. Знаходячись на Землі, врахувати несумірність часу неможливо. Людина мусить сама здійснити подорож на такій ракеті. Коли вона повернеться, стане відомою поправка на час. Але рік подорожі на фотонній ракеті може виявитися рівним і двом земним рокам і тисячі років.

«А це означає… Це означає, що наші ракети можуть повернутися значно пізніше, ніж ми їх очікуємо, — думає Юрій, — наприклад, коли нікого з нас уже не буде в живих… І якщо летіти на такій ракеті…»

Юрій дивиться вниз на блискучі петлі автомагістралі. Вони порожні. Професор затримався внизу в селищі. Далебі, це добре. Якби їх спіткала невдача, Таджибаєв приїхав би просто в обсерваторію.

Повними грудьми Юрій вдихає морозяне повітря і посміхається. Кидає погляд на годинник. Скоро одинадцята… Значить, у Москві восьма. О восьмій вечора за московським часом він щодня розмовляє по відеофону з Лю.

Лю — дочка Таджибаєва. Власне, її звуть Леона, але для Юрія вона просто Лю, його найближчий друг і товариш. Вони кохають одне одного. Раніше їх називали б «чоловіком» і «дружиною». Раніше було багато непотрібних слів і дивних умовностей…

Через рік Лю закінчить Академію кібернетики. Тоді вони зможуть довго жити і працювати разом. Лю мріє розшифрувати за допомогою електронних машин таємничу писемність атлантів — найдавнішого з культурних народів Землі. А можливо, якщо досліди Таджибаєва закінчаться успішно, Юрій та Лю стануть учасниками «Першої зоряної F» — першої експедиції землян на фотонному космічному кораблі. Вони стануть піонерами Великого космосу — першими дослідниками планет далеких сонць. І, хтозна, чи не там, на одній з невідомих планет, Лю зможе розгадати велику загадку атлантів, таємничих прибульців з космосу, що багато тисячоліть тому оселилися на Землі й передали землянам частинку своїх знань…

Юрій повертається в башту Головного пульта управління. Матові екрани мовчать, стрілки не змінили свого положення. Стрічки самописних приладів нерухомі. Він збігає гвинтовими сходами на декілька поверхів униз. Відчиняє двері до своєї лабораторії. Сідає перед екраном відеофону. Зараз цей екран також мовчить, та варто натиснути кнопку… Юрій натискає кнопку, й екран оживає. Стрімко змінюють один одного десятки кольорових кадрів, чути обривки фраз, сміх, музику. Обережно крутячи рукоятки налаштування, Юрій відшукує ту єдину хвилю, яка пов’яже його з Леоною… Ось…

На екрані виникає знайома кімнатка. Тут, на двадцять шостому поверсі величезного будинку в південно-західному районі старої Москви, живе Лю. Видно спинку низького крісла, частину кремової стіни, вікно. За вікном білі корпуси Академії кібернетики. Промені призахідного сонця відбиваються у блискучих півсферах башт.

«Однак де ж Лю? В кімнаті її немає. Дивно, що вона спізнюється. Вона точна й акуратна, як кожен кібернетик».

Минає три, п’ять, десять хвилин. Юрій продовжує сидіти перед німим екраном. Яскравий прямокутник вікна в кімнаті Лю поступово темніє. У Москві заходить сонце…

Що завадило їй прийти? Юрій трохи стривожений. Може, не чекати, а викликати ще раз уночі? Він певен, що так буде розважливіше, і проте не відходить від відеофону… І раптом на екрані щось змінюється. Юрій ще не бачить Лю, але вже знає, що вона з’явилася в кімнаті.

На якусь мить зображення блякне, але Юрій не дає йому зникнути. Ось воно знову стає різким. Лю дивиться з екрану. Руде пухнасте волосся, темні брови, ледь зизуваті блискучі очі. У глибині зіниць причаїлася збентежена посмішка. Губи розтулені. Леона чимось схвильована, а може, просто поспішала…

Якийсь час вони мовчки дивляться одне на одного. Юрій мружиться — там, у Москві, промені призахідного сонця впали на екран.

Лю перша порушує мовчанку:

— Даруй, що запізнилася… Але я не винна. Це Кранц… Зате я тепер знаю, коли приїду… Рівно за два тижні. П’ятого червня увечері зустрічай мене в Захматабаді. Ти задоволений?

Він заперечно трясе головою:

— Ні, це довго! Я приїду за тобою до Москви.

— Батько дозволить?

— Він уже обіцяв.

— А потім?

— Завтра все стане ясно. Можливо, звільнюся на місяць-півтора і поїдемо подорожувати. Кудись до Полінезії…

— Ой, постарайся звільнитися, Юро. Річ у тім, що я… — Вона опустила очі. — Я не стажуватимуся у вашій обсерваторії. В усякому разі цього найближчого року. Академік Кранц запропонував мені пройти практику в кібернетичній лабораторії його інституту в Алма-Аті.

— Кранц?

— Я просто не сподівалася. І, певна річ, не могла відмовитися. Декан сказав, що це велика честь для дипломантки академії… На початку серпня я вже маю почати роботу в Алма-Аті.

— Коли ти бачила Кранца?

— Щойно. Тому й запізнилася. Дві години тому Кранц повернувся з Ташкента.

— Розумію. Більше він нічого не казав?

— Ні, а що?

— Так…

— Ти засмучений?

— Не знаю. Це дуже несподівано.

— Але ти розумієш, що відмовлятися було безглуздо.

— Звісно… Втім, не розумію, чому Кранц зацікавився твоїми атлантами.

— І я ще не розумію. Але в його алма-атинській лабораторії найдосконаліші електронні машини. Це якраз те, що мені треба. Ну, не супся, Юро. Ми будемо майже поряд. З Алма-Ати до вас півгодини льоту…

— Так-так… Якщо хребет не закритий хмарами…

Почувся легкий тріск. На сусідньому малому екрані з’явилося обличчя професора Таджибаєва.

— Даруй, Лю! Повернувся твій батько і викликає до пульта управління. Я чергую сьогодні.

— Тоді поспішай. Але ти ще не сказав: у вас нічого нового?

Він відвів очі убік:

— Далебі, нічого.

— Ти кажеш так, немов не дуже упевнений.

— Ні-ні! Поки нічого.

— А ваші екрани?

— Мовчать як і раніше. На добраніч, маленька Лю! І нехай час прискорить свій біг.

— Нехай час прискорить свій біг. На два тижні… А відтак нехай уповільнить, Юро…

Таджибаєв допитливо дивиться на свого помічника.

— Нічого нового, професоре. Екрани мовчать.

— Зв’яжися з нашим космодромом у Центральних Каракумах, голубе. Дізнайся, в якому стані монтаж четвертої фотонної.

— Я розмовляв з ними увечері. Післязавтра почнуть монтаж головного прискорювача.

— Хай не починають.

— Не починати?! Значить…

— Нічого не значить. Корпус необхідно піддати ще раз термічній обробці. Десятиразовій… З максимально досяжною температурою й тиском.

— Терраніт може не витримати, професоре.

— Якщо не витримає, найближчими роками старту не буде. А якщо витримає, — в четвертій фотонній полетять люди.

— Коли?

— Рівно через рік.

— Навіть якщо жодна з раніше відправлених фотонних ракет ще не повернеться?

— Навіть і в цьому випадку, голубе!

— Значить, перемога?

— Рада дала згоду на… останню спробу. Якщо вона виявиться вдалою, Третя зоряна, ймовірно, буде відправлена на фотонних ракетах. Якщо невдалою, — досліди з фотонними ракетами доведеться припинити, — принаймні, до відправлення Третьої зоряної…

— Невже на Землі так кепсько з енергією?

— Найближчими роками сподіватися збільшення енергетичних асигнувань на міжзоряні польоти не випадає. Ми існували за рахунок енергії, що відпускалася Кранцові. З наближенням терміну відльоту Третьої зоряної це джерело для нас закриють. Значить, треба або форсувати роботи й довести, що епоха ракет, які приводяться в рух найшвидшими частинками Всесвіту, — фотонами, вже настала, або визнати поразку і відступити — тимчасово відступити, відкривши дорогу вдосконаленим зорельотам старої конструкції. При такому розмаху робіт надлишків енергії на Землі в найближчі десятиліття не буде. «Проблема номер один» — зараз поліпшення клімату планети… Вона поглинає дві третини всієї енергії земних станцій. А найближчими роками почнуться величезні роботи зі знищення льодів Антарктиди…

До речі, я сьогодні дізнався, що і наш експериментальний космодром у Каракумах доживає свій вік. За планом Великих Перетворень вирішено перетворити Каракуми на внутрішнє море. Уявляєш, голубе, через п’ять-шість років усі роботи там мають бути припинені, люди переселені — і почнеться підготовка до всезагального занурення Каракумської плити. Геофізики розраховують опустити її майже на кілометр. Хочуть ущільнити підкорову[137] речовину мантії[138]. Тоді в Каракумах виникне внутрішнє море з глибинами шістсот-вісімсот метрів. Це Каракумське море, разом з цілою системою подібних внутрішніх морів, має змінити клімат Центральної Азії.

Ось так, мій хлопчику. Насамперед треба зробити затишною рідну планету. «Проблема номер два» — міжпланетні сполучення, освоєння планет нашої Сонячної системи. Звичайно, дуже важлива річ!.. А наші фотонні ракети — частина, лише частина «проблеми номер три»: розвідки міжзоряних трас. Так стоїть справа з енергетикою нашої епохи. Непогано стоїть, але й не так добре, як нам з тобою хотілося б…

У курортному селищі на атолі Таенга радіо і відеофони вмикалися один раз на добу вечорами і лише на півгодини. Уемі — головний лікар курорту — полінезієць за походженням — хотів створити у відпочивальників ілюзію відчуженості від стрімкого бігу життя на шести континентах Землі. Він був переконаний, що для повноцінного відпочинку необхідні й достатні лише тінь пальмового гаю, кораловий пісок пляжу і блакитні води внутрішньої лагуни[139] атола[140].

На Таенга все було організовано так, щоб життя здавалося простим і примітивним, як сторіччя тому. Маленькі будиночки з мікрокліматизаторами і душовими кабінами нагадували очеретяні хатини, криті пальмовим листям. Щоправда, і очерет, і пальмове листя, і яскраві плетені рогожі на підлозі імітувалися поєднаннями різноколірних пластмас… Вишукані страви, з точно підрахованою кількістю калорій, що виготовлялися виблискуючими автоматами в підземній електронній кухні, подавалися до столу на тарілках, схожих на пласкі перламутрові скойки.

Світлові реклами наполегливо рекомендували мешканцям курортного селища не носити нічого, окрім купальників таенга — найпростішого, найелегантнішого і найгігієнічнішого одягу, винайденого аборигенами Полінезії ще в епоху людожерства. Біля кав’ярень, барів, спортивних і танцювальних майданчиків висіли строгі попередження: «Вхід дозволено лише в купальниках таенга». Єдиним видом транспорту, дозволеним на острові, були старовинні велосипеди без моторів і легкі пластмасові яхти, корпуси яких нагадували полінезійські піроги[141]. Навіть до сусіднього острова, де знаходився ракетодром, відпочивальників відвозили на повільних білих електроходах, у інших місцях давним-давно відправлених до музеїв.

Щоправда, місцеві жартівники стверджували, що в підземному ангарі Таенга зберігається стрімкий атомохід на підводних крилах, що покриває відстань до сусіднього острова за годину з гаком. Але цьому мало хто вірив…

З давніх давен відомо, що навіть цілком поважні люди, потрапляючи на курорт, часом перетворюються на безсоромних базік. Одні жартують з кожного приводу, другі лають усе навколо, треті з усього знущаються… А потім усі вимагають книгу відгуків і списують цілі сторінки на згадку про своє перебування.

Механік з Марса, чоловік солідний і визначний учений, залишив у книзі відгуків на Таенга запис у віршах. Старовинним ямбом[142] він оголошував, що з радістю повертається на Марс і без щонайменшого жалю покидає «райський острів Таенга», де навіть повітря і білий пісок лагуни — несправжні…

Юрій та Леона гортали книгу відгуків, чекаючи вечірньої радіопередачі.

— Зізнаюся, у мене відпала охота писати щось сюди, — сказав Юрій. — Ця книга також якась «несправжня», як і весь курорт. Колись давно існувало поняття «бюрократія». Форма його з роками змінювалася, але суть залишалася одна і та сама. Вона полягала в доведенні всього до абсурду… Тут на Таенга до абсурду доведене прагнення змусити людину відпочивати. Я розумію цього товариша з Марса. Його довели до того, що він заговорив віршами. Я також скоро почну писати вірші про тарілочки-скойки, про квіти з нейтральними запахами. Бідні квіти! Їх запахи стерильні. З них штучно вилучено все, що може подіяти на людину збуджуюче або, навпаки, навіяти смуток. Я втомився чекати півгодинної радіопередачі, як нагороди за хорошу поведінку, втомився від усевидющих електронних очей з їх вкрадливими порадами: «чи не час вам вийти з води», «чи не час вам піти в тінь», «чи не слід вам полежати на сонці»…

— Це все робиться з найкращими намірами, Юро, — посміхнулася Леона.

— Ось це найстрашніше, люба! І ти поглянь, що написав наш спільний друг доктор Уемі у відповідь на скаргу марсіанина. «Вірші хороші, але: 1) на Таенга риф, пляжі, океан, пальми, повітря і сонячне світло є абсолютно натуральними; 2) штучна кліматизація на пляжах не застосовується; 3) метелики, цикади і птахи, в основному, натуральні (більшість видів завезена з Австралії). Авторові віршів рекомендувати заспокійливі ванни та електронну кліматизацію палати, що виключала б появу снів». Ач як! Усе-таки добре, що ми післязавтра їдемо. А може, він і нас позбавив снів, Лю…

— Ні. Вчора я бачила уві сні тебе… Але, далебі, ми все-таки даремно вибрали цей ультрасучасний курорт. Ти не звик так відпочивати…

— А ти, Лю?

— Я не шкодую про ці три тижні. Тут немає радіо й газет і надто багато синтетиків, та зате тут щоранку нас зустрічав простір океану, і ласкаве сонце, і легкі хмари. І, засинаючи, ми слухали дзвін цикад…

— Австралійських!

— Земних, Юро. Наших земних цикад, а не якихось чудовиськ марсіанської пустелі.

— Тобі подобається тут?

— Не знаю… Але я так люблю океан… Мабуть, океани — найпрекрасніше, що є на Землі. Дивно, правда? Мої предки були кочовиками пустель, а я найбільше люблю океан.

— У тебе від твоїх предків залишилися лише очі.

— І погляд на природу, Юро… Досвід і історія всіх минулих поколінь живуть десь глибоко усередині нас. Тому ми всі такі різні. І це добре, еге ж?

— Певна річ… Не розумію, проте, чому мовчить відеофон.

— Ти вже весь там, на вашому космодромі в Каракумах, — з легким докором сказала Леона, — або в Чимтаргинській обсерваторії. Я не повинна була так надовго відривати тебе від твоєї роботи. Тобі вже нудно зі мною…

— Прийом з числа заборонених. Хіба ми не обіцяли одне одному…

— Звісно… Даруй! Це так… Голос минулих поколінь… Я розумію, тобі важко тепер висидіти тут після того, як повідомили, що терранітовий корпус вашої ракети витримав випробування. Питання про старт має вирішитися з дня на день… І можливо, якраз сьогодні…

Спалахнув екран відеофону. З’явилося знайоме обличчя диктора. Юрій поспішно присунув крісло ближче до екрану.

У радіопередачі Центральної тихоокеанської станції, що обслуговувала величезний курортний район екваторіальної області Тихого океану, включалися лише вісті особливої важливості. Надзвичайне повідомлення Вищої Ради Народів було передане після короткого звіту про хід будівництва Великого термоядерного кільця Антарктиди — найбільшої силової установки Землі, яка будь-коли зводилася інженерами і призначалася для знищення крижаного панцира Південного континенту.

«Успішні випробування терраніту, — урочисто читав диктор, — дозволили внести зміни у плани досліджень Великого космосу. Влітку наступного року вперше в історії космічної навігації з Землі буде відправлена фотонна ракета з людьми. Вища Рада Народів ухвалила…»

— Ну ось і все, — сказав Юрій. — Ось, вирішили…

Він глибоко зітхнув і, дочекавшись кінця передачі, тихо додав:

— Все-таки дещо змінилося у світі за час нашого перебування тут… У офіційних повідомленнях тема зоряних перельотів перекочувала з третього на друге місце. Робота твого батька, Лю, стає проблемою номер два…

Леона, напівлежачи у плетеній гойдалці, мовчки дивилася на темніючий океан. Її покрите засмагою тіло здавалося бронзовим у променях призахідного сонця.

— А тебе можуть запросити для участі в експедиції? — раптом запитала вона, і її голос здався Юрієві дивно зміненим і далеким.

Він відповів не відразу. Стежив за польотом великого яскравого мотиля. Мотиль наблизився і почав описувати стрімкі кола навколо іонного світильника, що спалахнув під очеретяним навісом.

— Кандидатів буде дуже багато, — сказав нарешті Юрій. — І, зрозуміло, строгий відбір… У кожного, хто захотів би, шанси потрапити в експедицію невеликі.

— А скільки людей може полетіти у вашій ракеті?

— Летіти могло б багато. Але в перший політ навряд чи пошлють більше трьох-чотирьох. Обов’язки решти астронавтів виконуватимуть автомати.

— Ти краще від інших знаєш нову систему ракет. І в тебе є свідоцтво пілота-космонавта. — Вона зробила довгу паузу. — У тебе багато переваг перед іншими, Юро…

Він мовчав.

— А ти хотів би летіти?

— Разом з тобою — так.

Вона засміялася.

— Триста років тому це, здається, називалося галантністю. Смішне слово, еге ж? У ньому є щось штучне, як у цьому курорті… Ні, серйозно, ти хотів би летіти?

— Разом з тобою — так, — повторив він і закусив губи.

Вона здивовано подивилася на нього:

— Але мене не візьмуть… Навіть у разі твоєї настійної рекомендації. І потім, скажи, ти справді вважаєш політ на фотонній ракеті настільки безпечним, що… — Вона не докінчила.

— Безпека — поняття відносне, Лю, — він старанно підбирав слова. — Перший політ завжди залишається… першим польотом… Усього передбачити не можна… Але я гадаю… мені здається… для нас із тобою було б безпечніше… ні — не те слово, було б… краще, розумієш, краще летіти разом, аніж одному летіти, а другому залишитися…

— Не розумію, — сказала вона, заглядаючи йому в очі. — Ти вважаєш, що ваші три ракети, з якими втрачено зв’язок, вони… повернуться?

— Я гадаю, що вони повернуться, — твердо сказав він.

— Тато також так гадає… Але тоді поясни, чому вони не повернулися у призначений термін? Космічна навігація не допускає запізнень. Значить, розрахунки були неточні, а в такому разі…

— Розрахунки були точні. Проте в них не врахована можлива «невідповідність часу». Ми ще твердо не знаємо, чи існує вона і як урахувати її… Багато що з’ясується після повернення однієї з фотонних ракет… Звісно, якщо «невідповідність часу» впливає на курс, ракета може загубитися в космосі. Автомати в цьому випадку виявляться безсилими: введення поправки на час не передбачене їх програмою… Але якщо в ракеті знаходитиметься людина, вона зможе, навіть не знаючи величини «невідповідності часу», ввести необхідні виправлення в курс і рано чи пізно знайде шлях до Землі. Ось чому в четвертій фотонній повинні летіти люди…

— А ця «невідповідність часу» може бути великою?

— Не знаю… Ніхто цього не знає… Втім, якщо вона існує, то, ймовірно, залежить від швидкості ракети.

— Вона має практичне значення?

— Якби не мала, ймовірно, наші ракети вже повернулися б.

— Шкода. Усе це гіпотези… Але ти не відповів на моє питання про участь у експедиції — лише твою участь, Юро.

Він вагався:

— Ти поставила важке питання, люба… Звісно, я хотів би летіти. Але… Якби ти попросила залишитися, — можливо, я б не наполягав на польоті.

Вона допитливо глянула на нього і трохи відсунулася.

— Але другої такої нагоди не випаде. Вірніше, другий політ буде звичайним польотом по второваному шляху… Ти міг би відмовитися від єдиного шансу?.. Від участі у великому звершенні… Заради мене?

— Тебе це дивує?

Вона розсміялася:

— Ні-ні, я надто добре знаю тебе. Інакше могла б повірити… Значить, у тебе справді немає шансів. Тому так легко з двох можливих ти вибираєш мене, хитруне…

Він скрушно похитав головою:

— Ти спритно викрила мене. Але скажи, а ти хотіла б летіти?

— Ні… І знаєш чому? Тому, що мене все одно не візьмуть.

— Це слушно… У складі першого екіпажу будуть лише чоловіки. Але якби, якби ти могла летіти?..

— Не знаю, не думала про це, — вона замовкла, відвернулася. — Не знаю… На Землі так багато прекрасного і стільки треба зробити… Не кожному дано прокладати шляхи… у невідоме. А я так люблю нашу любу Землю. Всю її… Цей океан і наші сніжні гори, дні і ночі й світанки над морем. І цих цикад, ти чуєш?.. А там, — вона здригнулася, — морок, і холод, і порожнеча. Вічна порожнеча й тиша. Мені здається, я не могла б жити без синього неба над головою… Розумієш, це важко висловити. Напевно, я вже надто земна, — вона посміхнулася і збентежено опустила очі.

— Політ на фотонному кораблі не означає розлуки з Землею назавжди, — тихо сказав Юрій. — Швидкість цього корабля дасть можливість дослідникам Великого космосу знову повернутися на Землю. А учасники Першої зоряної, пригадай, адже вони принесли себе в жертву. Відлітаючи, знали, що не побачать Землі…

— Я не могла б так, Юро… Мені страшно подумати про розлуку з Землею навіть на декілька років. Я схиляюся перед працівниками позаземних станцій… І зовсім не тому, що їх життя повне небезпек, яких уже немає на Землі. Вони знайшли в собі сили розлучитися з Землею надовго. Здається, це найвищий героїзм… А я на таке, здається, не здатна.

— Колись я запитав тебе, Лю, чому ти вибрала писемність атлантів. Тоді ти відповіла жартом. Річ, звісно, не в тому, що вони були прибульцями з космосу. Проблема атлантів і твоя любов до Землі — як це сумістити?

Вона протестуюче замахала руками:

— Я не жартувала, Юро. Мене справді найбільше цікавить, чому вони вибрали саме Землю. Либонь, вони відвідали безліч світів, а вибрали Землю… Чому? Якщо вдасться прочитати перші тексти, можливо, ми зрозуміємо…

— Колись ти обов’язково прочитаєш їх.

— Не знаю. Це дуже важко. Адже це символи неземної мови. Навіть у епоху пізньої Атлантиди[143], про яку писав Платон[144], їх, імовірно, вже ніхто не розумів. Але я старатимуся, дуже старатимуся, Юро. І можливо, допомога академіка Кранца…

— А я часто думаю, чому ж усе-таки він — старий зорельотчик Землі — зацікавився твоїми атлантами?

— Мабуть, він просто хоче випробувати досконалість своїх нових електронних машин. Проблемою ранньої писемності атлантів уже декілька років майже не займаються. Кібернетика виявилася безсилою. Кранц сконструював нові, досконаліші пристрої для розрахунків міжзоряних трас. Зараз він перевіряє їх на вирішенні всіляких каверзних завдань. Мої атланти для нього — одне з таких завдань, не більше…

— А може, він хоче дізнатися, на яких кораблях прилетіли на Землю предки атлантів. Якщо вони прибульці з планет іншого сонця, у них, найпевніше, були фотонні кораблі.

— Але, Юро! Адже Кранц… не дуже вірить в успіх дослідів батька. Він вважає фотонні ракети надто дорогими і… не надто надійними.

— На жаль, не він один. І багато ще… Мені іноді здається, що й ти також.

— Я дуже мало знаю, щоб судити…

— Наразі ми всі мало знаємо. Але існує ще внутрішня переконаність. У тобі її немає. Що ж, можливо, ти матимеш рацію. Майбутнє покаже.

Вона запротестувала:

— Ні, ні, я не хочу цього… І я, звісно, не маю рації, Юро. Я — маленька слабка істота, негідна свого великого батька і такого друга, як ти. У мені немає ані твердості, ані внутрішньої переконаності. І я зневажаю себе за це. І, певно, тому вимагаю від інших так багато… Я не знаю, хто має рацію — Кранц чи мій батько. Я навіть не певна, чи потрібні зараз зоряні експедиції взагалі. Але, мені здається, я втратила б пошану до людини, яка могла взяти участь у зоряній експедиції й сама відмовилася б… Дивно, еге ж?

Юрій встав, щоб звільнити мотиля, який зачепився за запобіжну сітку світильника.

— Ну лети, лети, — тихо сказав він. — Тут тобі загрожує загибель…

Мотиль вислизнув з рук і зник у темряві.

— Він усе одно повернеться, — шепнула Леона.

— Тепер не повернеться, — заперечив Юрій і вимкнув світильник.

Насувалася чорнота тропічної ночі. Світ зник. Залишилися лише зірки і мірний шум океану. І їх двоє на березі… Він обняв її, і вони пішли до своєї хатини. Вони йшли і мовчали. Він знав, що вона думає про Землю і зоряні експедиції… А ще він знав, що у них залишився лише рік… один рік…

Екрани продовжували мовчати. Тепер Юрій рідко чергував біля головного пульта радіообсерваторії. Більшу частину часу він разом з професором Таджибаєвим проводив у Каракумах на ракетодромі, де сотні інженерів готували до старту фотонну ракету.

Леона працювала у Кранца. Проте щотижня вона прилітала або на радіообсерваторію, що прихистилася біля підніжжя Чимтарги, або в пустелю на ракетодром. Іноді вона проводила з Юрієм два-три дні, відтак знову поверталася до своїх електронних машин в алма-атинському інституті, який очолював академік Кранц. Про участь у експедиції на фотонній ракеті Леона і Юрій більше не розмовляли…

На початку весни монтаж силових агрегатів ракети був закінчений. Залишалося обладнання кабін космонавтів, вантаження приладів і спорядження.

Тепер Юрій і Таджибаєв могли повернутися на радіообсерваторію. Належало провести зондування трас відправлених фотонних ракет. Дозвіл Вищої Ради був отриманий давно, але Таджибаєв відкладав зондування, все ще розраховуючи на повернення однієї з ракет.

— Якщо хоч одна з них знаходиться поблизу орбіти Плутона, тобто вже провела основне гальмування, ми її обов’язково виявимо, голубе, — говорив Таджибаєв Юрієві, коли вони крокували по бетонній доріжці до стратоплана. — А якщо в межах Сонячної системи наших ракет ще немає, вони все одно вже не досягнуть Землі перед стартом четвертої фотонної.

— Ви припускаєте, що якась ракета повертається і навіть увійшла в межі Сонячної системи? — здивовано запитав Юрій. — Чому ж тоді мовчать екрани?

— Екрани, екрани, — пробурмотів Таджибаєв. — Якби ми знали, яку роль у всьому цьому відіграє парадокс часу. Я пробував різні варіанти розрахунків… За одним з них виходить, що при значній невідповідності часу ракета досягне Сонячної системи раніше, ніж випромінювані нею сигнали. Це схоже на абсурд, голубе, але якщо розглядати час як енергію… Такі ідеї розвиває тепер Кранц… Втім, не гадатимемо і почекаємо результатів зондування.

— Вирішено, що воно відбудеться післязавтра?

— Так. Усі найбільші радіостанції Землі вже отримали необхідні вказівки. Спільний потік радіовипромінювання буде сконцентрований Центральною станцією Місяця і звідти спрямований у космос. Протягом доби земні радіостанції чотири рази перервуть свої передачі на 30 хвилин, щоб долучитися до зондування. Сигнал увімкнення передаватиметься з нашої обсерваторії. А потім чекатимемо відбитих хвиль. Вони можуть надійти протягом тижня. І якщо потрібні нам відображення не надійдуть…

Таджибаєв зробив паузу.

— Доведеться летіти так, — закінчив Юрій.

— Ти маєш рацію, мій хлопчику. Доведеться летіти… не знаючи, що трапилося з нашими трьома ракетами…

Вони вже підійшли до стратоплана, коли зі сріблястого ангару вибіг інженер-радист і, розмахуючи руками, побіг у напрямку до них.

— Щось трапилося, — відзначив Юрій.

— Затримайте відліт! — крикнув на бігу інженер. — Вас, професоре, викликають до відеофону. З вами хоче говорити президент Усесвітньої академії наук.

Таджибаєв попрямував до ангара. Юрій сів на нагрітий сонцем бетон злітної доріжки і став чекати.

Професор повернувся через декілька хвилин. Його рухи були спокійні, навіть дещо сповільнені, але саме з цієї повільності Юрій зрозумів, що Таджибаєв схвильований і засмучений.

— Мені доведеться зараз же летіти до Москви і потім, ймовірно, в Рузвельт, — сказав він Юрієві. — Якщо не повернуся до вечора завтрашнього дня, радіозондування належить провести тобі. Відмінити його вже не можна. Докладна інструкція, сигнали і все решта у мене на столі в обсерваторії. Тут є реактивний літак, бери й лети в Захматабад. Звідти дістанешся до обсерваторії машиною.

— Щось трапилося? — запитав Юрій.

— Нічого особливого, але президент повідомив, що Рада академії заперечує проти моєї участі в експедиції. Полетить молодь. Завтра в Рузвельті таємним голосуванням будуть вибрані учасники експедиції з числа тих, хто успішно пройшов усі конкурси. Я маю бути присутнім на виборах.

— Розумію, — сказав Юрій і тихо додав: — Я зроблю все, що необхідно.

— Не сумніваюся, але будь уважний. Радіозондування таких масштабів — надзвичайно відповідальна і дуже вартісна операція. Та ти знаєш… І ще одне, Юро… Ти не змінив… свого рішення?

— Ні.

— Якщо я повинен буду залишитися, твої шанси зростають. Ти — мій найближчий помічник. Я наполягатиму на твоїй участі в експедиції. Гадаю, що Рада візьме до уваги моє прохання.

— Дякую, ата[145].

— Подяка цілком зайва. Я чиню так не задля тебе, а для успіху справи… І, відверто кажучи, як людина я б волів, щоб ти залишився… Зі мною і з Лю… Ти ще не говорив їй?

— Ні.

— Треба було сказати.

— Навіщо? Поки все не вирішилося… Якщо вирішиться, вона зрозуміє…

— Звісно, але від цього їй не буде легше. Це не звичайна розлука на місяць, на рік. Ми не знаємо, що таке час. При сучасному рівні уявлень про нього не можна гарантувати вашого повернення на Землю… за життя нинішнього покоління. А може бути й гірше… Ви повернетеся молодими, а на Землі за час вашої відсутності мине шістдесят-сімдесят років і твоя Лю стане старою. Та ти знаєш про все це.

— Знаю! Але не вірю.

— І я не хотів би вірити, мій хлопчику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Ви кажете так, наче питання про мою участь уже вирішене.

— Ймовірно, так і буде, якщо ти не зміниш свого рішення.

— Не зміню.

— Якши[146], голубе. Пам’ятай про зондування!

Професор піднявся в кабіну стратоплана. Металеві двері безшумно засунулися. Через хвилину срібляста стріла, ковзнувши по бетонній смузі, круто злетіла в небо і зникла у фіолетово-синій імлі.

Юрій поволі попрямував у бік ангару. Отже, його мрія близька до здійснення. Дивно, зараз він не відчував радості від цієї думки.

— Всім радіостанціям Землі й Місяця припинити передачі. Долучення до зондування через п’ять хвилин. Налаштовуйте антени на Місяць-головну. Збільшити потужності до краю!

З пульта управління Чимтаргинської радіообсерваторії Юрій учетверте передає сигнал радіостанціям планети. Це останній етап великого зондування космосу.

«Чи вдасться воно? — думає Юрій, дивлячись, як відхиляються стрілки приладів. — На зондування такого масштабу зважуються рідко. Востаннє воно проводилося після відльоту Другої зоряної і дало чудові результати. Положення кораблів експедиції було точно встановлене, хоча вони вже давно знаходилися поза радіусом дії звичайного радіозв’язку. Але зараз мова йде про фотонні ракети, що летять в умовах якогось свого часу, який, можливо, відрізняється від часу Землі. Вони летять десь у неймовірній далечі майже зі швидкістю світла, як і радіохвилі».

Юрій дивиться на вічко електронного лічильника часу. Ось воно спалахнуло зеленим світлом, оранжевим, червоним. Радіозондування почалося. На півгодини згасли телевізори й відеофони на континентах Землі, перестали працювати радіомаяки ракетодромів і космодромів, вимкнули свої передавачі й лягли у дрейф на колових орбітах космічні кораблі, що поспішали до Землі, затримано старти стратопланів і внутріконтинентальних ракетних літаків, вимкнено потужні радіобури, за допомогою яких геофізики досліджують стан земних надр. Уся планета немов затамувала подих, поки її передавальні радіостанції шлють сигнал у космічну далечінь.

Вже тричі об’єднана потужність усіх земних станцій посилала потік спрямованого радіовипромінювання в космос. Могутні імпульси радіовипромінювання мчать тепер зі швидкістю триста тисяч кілометрів у секунду в напрямі зірки 70 Змієносця назустріч фотонним ракетам. Чи зустрінуть вони земні кораблі в нескінченних просторах космосу? І, відбившись від них, чи повернуться до Землі, щоб оживити екрани, які досі мовчать? Чи ніщо не зустрінеться на шляху радіохвиль, і через десятки років радіосигнали Землі досягнуть планетної системи Змієносця? Втім, для величезної відстані, що відокремлює Землю від планет 70 Змієносця, потік радіовипромінювання надто слабкий. Він затухне десь на середині шляху. Радіозв’язок, на який учені покладали стільки надій у кінці двадцятого і на початку двадцять першого століть, ще не склав іспиту у Великому космосі. Він забезпечує контакти центрів цивілізації в межах однієї планетної системи, але безсилий на міжзоряних трасах.

Космос населений — земляни давно знали це, але встановити зв’язки з жителями інших світів не могли. Залишалася надія на зоряні експедиції і особливо на фотонні ракетні зорельоти.

Юрій переводить погляд на приймальні екрани. Матові прямокутники мовчать. За скляним куполом Головного пульта управління поволі кружляють сніжинки. Вони зникають, не встигнувши доторкнутися до прозорої поверхні. Сніг не може покрити купол. Звідси завжди має бути видно величезні антени радіотелескопів на крижаній вершині Чимтарги. Втім, зараз вершина запнута хмарами.

«Голосування, звісно, вже закінчилося, — думає Юрій. — Коли б не космічне зондування, радіостанції повідомили б імена учасників експедиції. Ймовірно, повідомлять сьогодні увечері. А можливо, завтра. Хто полетить?..»

Щось промайнуло у просвіті хмар. Стратоплан, зробивши півколо над обсерваторією, стрімко йде на посадку в долину. Що за божевільний прилетів сюди в таку погоду при вимкнених радіомаяках? Чи зуміє щасливо приземлитися? Бетонна смуга ракетодрому дуже коротка. Юрій стривожено дивиться вниз у долину. Але стратоплана вже не видно, він зник у хмарах за відрогом хребта. Треба б зв’язатися з ракетодромом, дізнатися, як пройшла посадка і хто прилетів, але зараз не можна відходити від приладів…

Знизу гвинтовими сходами піднімається лаборант.

— Як справи? — питає Юрій.

— Усе чудово. Ефір виє, мов знавіснілий океан. Цей імпульс буде найбільш потужним.

— Скільки ще залишилося?

— Дванадцять хвилин.

«Ще дванадцять хвилин — і велике зондування закінчиться. Життя повернеться в нормальну колію… Якщо воно виявиться вдалим, це стане спільною перемогою всіх людей Землі».

Чути неголосне клацання, і на пульті спалахує зелена лампочка.

П’ять хвилин… Юрій перевіряє інтенсивність підсумованого радіовипромінювання, яке висилає зараз у космос радіостанція Місяць-головна. Воно значно вище від розрахункового. Радіоінженери Землі вичавили із земних станцій усе, що вони можуть дати.

Минуть десятки років. Людям майбутнього це велике зондування видасться дитячою забавкою. Вони навчаться підтримувати радіозв’язок з найвіддаленішими світами космосу й зі стрімкими зорельотами, що мчатимуть крізь простір і час. Можливості радіо стануть безмежними. Але зараз люди Землі не в змозі зробити більше того, що вони тільки-но зробили. Лунає серія дзвінків, червоні вічка електронних машин гаснуть. Радіостанції Землі виходять зі спрямованого каналу випромінювання. Велике зондування закінчене. Тепер залишається чекати результатів…

Юрій відкидається на спинку крісла й відразу ж чує швидкі кроки. Хтось біжить по гвинтових сходах. Він озирається. Це Леона. На ній сірий, облямований хутром комбінезон пілота. У руках шолом з опуклими скельцями окулярів. Рудувате волосся розтріпалося, в очах сум’яття і тривога.

Юрій схоплюється:

— Ти? Це твій стратоплан? Як ти могла?.. Без маяків!..

Вона доторкається рукою до його губ:

— Потім, Юро… Ти вже знаєш?

— Про що?

— Радіо Рузвельта передало надзвичайне повідомлення… про склад експедиції…

— Так?

— Полетять четверо… Назване твоє ім’я.

— Так…

— Ти не здивований. Ти знав?

— Ні.

— Але чекав цього?

— Так.

— Але чому…

— Пробач, Лю. Все залежало від результатів голосування. Я не хотів завчасно… Ти не сердишся?

— Ні… Рада… за тебе, Юро. Дуже… І… вітаю. Я часто думала про це… з того вечора на Таенга. І боялася…

— Що мене не візьмуть?

— Атож… — голос її уривається.

Очі повні сліз.

Юрій обережно обіймає її:

— Ну-ну, заспокойся. Я ніколи не бачив тебе такою.

— І не побачиш більше, — шепоче вона, тремтячи. — Це… дрібниця… Посадка… важка… Злітна доріжка покрита снігом…

— Заспокойся. Все буде гаразд.

— Звичайно. Все має бути гаразд. Я твердо вірю… Яка ж я дурна… яка дурна…

— Не можу погодитися, — посміхається Юрій. — До речі, і Кранц, вочевидь, дотримується моєї думки…

— А старт коли?

— В середині червня.

— Значить, ще два місяці… Так мало…

Спалахує екран внутрішнього відеофону. Хтось кличе Юрія в центральну апаратну. Кілька разів повторює одну і ту саму фразу. Нарешті Юрій збагнув — викликають до великого відеофону з Рузвельта. Юрій садовить Леону в крісло перед головним пультом управління.

— Зачекай тут. Я зараз…

Леона сидить нерухомо, спрямувавши широко розплющені очі на матові прямокутники екранів. Вікна, націлені в неймовірну далечінь космосу, здаються непроникними.

— Ну і що тепер робити, що? — питає Леона, не відриваючи погляду від екранів.

Екрани мовчать… Припавши головою до холодного пульта, Леона беззвучно плаче.

Настав день старту. Юрій і Леона приїхали на космодром до світанку. Бетонною доріжкою, подекуди вже засипаною піском, вони дісталися до корабля.

Шість ніг-стабілізаторів, схожих на велетенські колони, піднімалися з бетонних майданчиків до величезного кільця, що оперізувало нижню, циліндричну частину корпусу ракети. На оберненому донизу боці кільця чорніли розтруби дюз. Через декілька годин з них вирвуться сліпучо сяючі струмені перетвореної на енергію речовини.

Ажурна конструкція ліфта, прихилена до корпусу зорельота, здавалася ниткою павутини, зачепленою за стовбур вікового дуба. Нитка вела на висоту ста метрів над землею до верхньої — веретеноподібної частини космічного корабля, в якій рзміщувалися кабіни астронавтів.

Схід поступово світлів. Багряною загравою розгоралася зоря, забарвлюючи хмари і гребені барханів.

— Ну ось і все, — сказав Юрій і зітхнув.

Леона похитала головою:

— Ні, ще цілих шість годин.

Вони довго стояли поряд, тримаючись за руки, і дивилися на зореліт.

— Який коло?с, — прошепотіла Леона. — Біля нього ми мов піщинки…

— Але це ми й побудували його, — заперечив Юрій. — Ми, люди, своїм розумом і своєю працею. Знаєш, він здається мені майже живим. Це найдосконаліша машина, будь-коли створена на Землі. Що в порівнянні з ним наші перші фотонні ракети!..

— Пам’ятаю, коли запускали їх, ти казав те ж саме.

— Звісно. Ніщо не стоїть на місці. Тоді вони були найкращими.

— І зникли… безслідно.

— Не зникли. Це нічого, що зондування не дало результатів. Значить, ракети ще надто далеко. Але вони повернуться зі своєї дивовижної подорожі. Ось побачиш. Можливо, не всі, але повернуться. Не забувай, там були лише автомати.

— Сонце встає, — шепнула Леона. — Біжімо поглянемо.

Тримаючись за руки, вони побігли по бетонній доріжці до піщаних горбів, що оточували космодром. Піднялися на гребінь високого бархана. На сході рожеві хмари танули на очах у перламутровому ясніючому небі. Лінія обрію ставала все чіткішою. Відтак з-за неї вистрілили золотисто-оранжеві промені і пронизали прозорі брижі хмар. І відразу налетів прохолодний вітер, зашелестів пучками сухої трави, приніс ледь уловимий гіркуватий запах пустелі. Пруг золотого диска виблискував біля самого виднокраю, й одноманітна плоска поверхня пісків розквітла барвами, стала рельєфною й чіткою. Червонуваті й жовті гребені барханів, осяяні першими променями сонця, простягнулися до далекого блідо-голубого небосхилу. Фіолетові й синюваті тіні лягли в западинах. Пустеля прокидалася. Над Каракумами сходило сонце.

— Як хороше, — вирвалося в Леони.

— Звичайно. Адже це Земля… Наша Земля!

Проводи були короткими. До дев’ятої години ранку біля приземкуватих будівель космопорту, розташованих у глибокій улоговині за десять кілометрів від ракетодрому, зібралися проводжальники — невелика група інженерів і вчених, представники Академії наук, родичі астронавтів. Кореспонденти телебачення і радіо встановили мікрофони й екрани відеофонів.

Проводи і старт ракети транслювалися всіма найбільшими радіотелевізійними станціями Землі. Сотні мільйонів людей у Азії й Африці, Америці й Австралії перервали працю, сон і відпочинок і припали до екранів відеофонів. На найбільшій середньоазіатській радіотелестанції на Памірі і на станції Місяць-головна все готово для ретрансляції звіту про велику подію колоніям землян на Венері й Марсі.

З коротким напуттям до астронавтів звернувся один із найстарших людей на Землі — поважний Бо Цинь, заступник Голови Вищої Ради Народів, відомий філософ і поет.

Він говорив про давню мрію звільненого людства — налагодити зв’язки з розумними істотами інших світів. Про ті перешкоди, які поставив простір і час на шляхах до об’єднання розуму. Говорив про відважних піонерів Великого космосу, що назавжди покинули рідну Землю у складі перших зоряних експедицій.

— Вони ще живуть десь там у безмірній далечі галактики, — говорив старий, — а ми вже поставили їм пам’ятники як померлим героям. Лише наші внуки зустрічатимуть на Землі їх онуків, якщо щастя й успіх супроводять експедиції. Сьогодні ми проводжаємо в далекий і важкий шлях ще чотирьох посланців земного людства. Ми доручили їм донести смолоскип розуму, запалений на Землі десятки тисяч років тому, до невідомих планет далеких сонць. Хай щастя й успіх супроводять вас, сини Землі. Наші думки завжди будуть з вами. Ми чекатимемо вашого повернення. Генієм і працею людей Землі створений ваш диво-корабель. Він може літати швидше від думки. Перед його швидкістю відступлять простір та час і відкриють вам доступ до заповітної мети. Ми чекатимемо! Я старий, але вірю, що зможу вітати вас у щасливу хвилину вашого повернення на Землю.

Він говорив ще про щось неголосним, але виразним голосом.

Леона не слухала… Вона стояла поряд із Юрієм, міцно тримаючи його за руку, і рахувала удари крові у скронях. Шістдесят… Значить, минула ще хвилина. Ще хвилиною менше… Як стрімко біжить зараз час… Їй здавалося, що вона збагнула нарешті, в чому відносність часу — безжального і невблаганного часу, невідомі закони якого ще не зрозумілі людям. Людина сама своїм розумом, своїми думками й відчуттями прискорює й уповільнює час. Потрібна лише велика сила волі, і можна навчитися управляти часом. Сила волі!.. Але де узяти її в такі хвилини?

Леона підвела голову і прислухалася. Тепер говорив академік Кранц. Його голос звучав різко і владно:

— Успіх вашого польоту визначить шляхи й цілі нової великої зоряної експедиції, яку ми зараз готуємо. Пам’ятайте, ви лише розвідники, авангард. Що б ви не зустріли, ви не маєте права захоплюватися. Ваше завдання — встановити придатність фотонних кораблів для далеких космічних польотів. Ваш зореліт може зробити посадку на чужій планеті, але пам’ятайте, що у вас мало часу. Обмежтеся обльотом, фотографуванням. Якщо на планеті мешкають розумні істоти, дайте їм знати про себе по радіо, скиньте вимпели й малі ракети з автоматами і лягайте на зворотний курс. Ми розраховуємо, що ваш політ триватиме десять років. Десять земних років. Проте умови і обстановка польоту можуть внести свої корективи…

Юрій відчув, як здригнулися пальці Леони. Він швидко поглянув на неї. Відкинувши назад голову, вона слухала Кранца. Губи були щільно стиснуті. Вкрите засмагою обличчя здавалося вирізьбленим із каменю. Лише пасмо волосся, що вибилося з-під шапочки, тріпотіло від поривів вітру.

Ще декілька чоловік змінилися на високому постаменті. Відтак усі заворушилися і заговорили відразу.

Юрій обняв Леону.

— Уже? — запитала вона, немов прокидаючись зі сну.

Юрій щось шепоче їй, але вона розрізняє лише найостанніші слова:

— …і нехай час прискорить свій біг.

— І нехай час прискорить свій біг, — мов луна, повторює Леона.

Юрій цілує її. Відтак обіймає Таджибаєва, потискує руки оточуючим. На декілька секунд він зникає в натовпі, та Леона знову бачить його у вікні всюдихода. У всюдиході їх п’ятеро — четверо астронавтів і шофер. Шофер — єдиний, кому дано право провести їх до самого зорельота. Це славнозвісний математик — резервний учасник експедиції. Він полетів би у випадку, якби один з астронавтів не зміг узяти участі в експедиції. Тепер він залишається на Землі. Він проведе їх до космічного корабля і повернеться. А вони…

Всюдихід рушає.

— До швидкої зустрічі… Я чекатиму! Чекатиму… — кричить Леона, але її крик тоне в різноголосому хорі побажань.

Вже давно зник усюдихід, осіла піднята ним курява, а Леона все ще не може відірвати погляду від далекого скруту бетонної дороги.

Хтось торкається до плеча Леони. Це батько.

— Ходімо, — каже він, — треба спуститися у сховище. Старт через п’ятнадцять хвилин.

Леона слухняно спускається нескінченними похилими коридорами. Вона рахує сходинки. Двісті… двісті п’ятдесят… триста, — значить, ще п’ять хвилин. Вона намагається зміркувати, скільки ж залишилося, і не може.

Нарешті спуск закінчений. У низькій кімнаті підземного сховища кількадесят чоловік. На стінах пульти управління, ряди індикаторів, кнопок, лампочок. У центрі великий екран. Біля екрану Кранц і Бо Цинь.

Батько підходить до екрану й натискає клавіші пульта. Екран освітлюється. Леона бачить зореліт. Павутини ліфта вже немає. Прямокутний отвір у верхній частині ракети зник.

— Вони вже всередині, — чує Леона, — залишилося п’ять хвилин…

«П’ять хвилин, — думає вона, — це ще триста сходинок униз…»

Лунають уривисті фрази команд. На бічному екрані з’являється чиєсь обличчя. Це капітан корабля. Він у польотному комбінезоні, але ще без шолома. Він доповідає про готовність. Хтось устав за спиною капітана. Зображення нерізке, і Леона не може зрозуміти, хто це.

Команди перетворюються на серії цифр.

Відтак чути голос батька:

— Приготуйтеся…

Обидва на екрані вдягають шоломи.

В останню мить Леона збагнула: за плечима капітана був Юрій. Вона піднімає руки над головою і махає йому. Махає щосили…

— Старт!

Малий екран раптом гасне, а великий спалахує сліпучим полум’ям. Леона зажмурює очі. Здригаються стіни сховища. Здалеку доносяться розкоти важкого гуркоту.

— Ну, в добрий час, — промовляє хтось старовинну формулу щасливої дороги.

Леона дивиться на екран. Там, де стояв зореліт, клубочиться піщаний смерч. Поле зору зміщується, земля йде вниз, і Леона бачить у фіолетово-блакитному небі стрімко линучий корабель. Залишаючи сяючий хвіст, яскравий мов сонце, зореліт перетворюється на ледь помітну цятку і зникає. Хвіст залишається висіти в небі, він поступово гасне і перетворюється на білу хмарну смугу.

Поки зореліт знаходився в радіусі телерадіозв’язку, Леона жила на Чимтаргинській обсерваторії. Вона працювала черговим спостерігачем великого радіотелескопа. Двічі вона бачила Юрія на екрані Головного пульта управління і навіть могла обмінятися з ним декількома фразами. Але з кожним новим сеансом видимість усе погіршувалася. Нарешті зображення на екранах зникли зовсім. Це сталося, коли зореліт досяг орбіти Нептуна. Відстань, яку міжпланетні кораблі проходили за три — три з половиною місяці, фотонний гігант подолав за два тижні. А головні прискорювачі ракети ще не діяли. Їх повинні були увімкнути лише тоді, коли корабель досягне орбіти Вотана — останньої з планет Сонячної системи, відкритої всього кілька десятків років тому.

Таджибаєв вважав, що до моменту увімкнення головних прискорювачів потужна радіостанція зорельота зможе підтримувати зв’язок із Землею безпосередньо або через радіообсерваторію, нещодавно збудовану на Плутоні. Після того, як будуть увімкнені фотонні прискорювачі, швидкість корабля збільшиться до субсвітлової. Тоді показниками положення зорельота залишаться лише могутні енергетичні імпульси, що висилатимуться раз на добу у напрямку Землі. Якщо вдасться уловити ці імпульси радіотелескопами Чимтаргинської обсерваторії, виникне можливість визначити невідповідність земного часу і часу зорельота.

Сім діб корабель рухатиметься з субсвітловою швидкістю і сім разів протягом цього часу сигналізує Землі про своє положення короткочасними, але надзвичайно потужними енергетичними розрядами. Ці сім сигналів, якщо вони досягнуть Землі, підтвердять чи спростують ідею відносності часу, висунуту понад двісті років тому.

Цих семи сигналів Леона чекала як вироку. Якщо час у зорельоті сильно сповільниться, гинуть останні надії. Тоді десять років на зорельоті можуть виявитися рівними земним століттям. Астронавти повернуться постарілими на десять років, а на Землі їх зустрічатимуть правнуки. Іноді Леона думала, що було б краще, якби ці сім сигналів узагалі не досягли Землі. Можна було б жити надією…

Втім, навіть якщо невідповідність у часі при субсвітловій швидкості виявиться невеликою, невідомо, що трапиться, коли зореліт ще збільшить швидкість. Після того, як світловий поріг буде перейдено, будь-який зв’язок із Землею корабель утратить. Але це буде ще не так скоро. Зараз зореліт наближається до орбіти Плутона, його положення точно відоме, невідповідності в часі немає, і раз на добу серією радіосигналів умовного коду капітан повідомляє, що все гаразд, що вони чують передачі Землі і Марса, ведуть спостереження, шлють привіт землянам.

Під прозорим куполом Головного пульта управління обсерваторії день і ніч ішла напружена робота. Окрім Леони, тут трудилися ще декілька спостерігачів і лаборантів. Кожен чергував три години на добу. Гігантські антени надчутливих радіотелескопів поволі оберталися на крижаному гребені Чимтарги. Їх рухами керувала складна система електронних машин. Враховуючи власне обертання Землі, рух її по орбіті, зсув усієї Сонячної системи у просторі і ще сотні різноманітних поправок, розумні машини весь час націлювали антени в ту точку небосхилу, де знаходився зореліт, що віддалявся від Землі. Як тільки ця точка опускалася за лінію обрію, в дію вступали радіотелескопи обсерваторії Амбарцумян, нещодавно побудованої в Андах і названої на честь одного з видатних астрономів двадцятого сторіччя[147].

Щодня радіостанція Місяць-головна і центральна станція Марса передають на зореліт довгі колонки цифр, які полегшать роботу астронавтам, коли корабель остаточно втратить зв’язок з планетами свого сонця.

Професор Таджибаєв задоволений. Автомати хороші, але лише тоді, коли біля них знаходяться люди. Аналізуючи різноманітні дані, що надходять тепер із зорельота, він значно краще розуміє ті сигнали, які свого часу були передані автоматичними пристроями перших фотонних ракет. І він ще більше укріплюється в думці, що ракети не загинули, що рано чи пізно вони повернуться на Землю.

Одного разу він сказав про це Леоні, що чергувала біля екранів Головного пульта управління.

— Значить, справді вся річ у відносності часу? — тихо запитала Леона.

— Майже напевно так.

Молода жінка важко зітхнула. На початку серпня зореліт перетнув орбіту Плутона. За розрахунками Таджибаєва через вісім-десять днів капітан повинен буде увімкнути головні прискорювачі. Надходила найбільш відповідальна фаза спостережень. Таджибаєв уже не покидав обсерваторію і все довше просиджував сам біля контрольних екранів. Його збудження передалося іншим співробітникам. Багато хто тепер не їхав у вільні години вниз, у селище, а залишалися на обсерваторії й навіть спав у кабінетах чергових спостерігачів.

Мить увімкнення головних прискорювачів була виразно уловлена радіотелескопами, а відтак контрольна апаратура замовкла. Тепер Таджибаєв днював і ночував на пульті управління. Спав він не більше двох-трьох годин на добу.

Всі ці дні Леона не знаходила собі місця. У вільні від чергування години вона безцільно бродила по величезній будівлі радіообсерваторії або довго дивилася на виблискуючу в променях сонця крижану вершину Чимтарги, на якій поволі оберталися сітчасті чаші гігантських антен. Але навіть Леоні пильнування батька біля мовчазних екранів здавалося незрозумілим.

«Невже він більше довіряє собі, своїй інтуїції, аніж точній електронній апаратурі? Десятки самописних приладів і магнітних стрічок запишуть кожен шерех екранів, кожен уловлений сигнал, нехай навіть найслабкіший».

На четверту добу беззмінної вахти батька Леона сказала йому про це.

Таджибаєв підвів почервонілі втомлені очі. Ковзнув по обличчю дочки відсутнім поглядом. Сказав трохи роздратовано:

— Так-так, звісно… Але ти помиляєшся. Моя вахта необхідна… Лише провівши сам усі спостереження, буду упевнений, що зроблено все… все, що зараз в силах людських… Авжеж… А ось тобі раджу поїхати. Твоя присутність тепер не обов’язкова. Повертайся до Алма-Ати… Ти закинула роботу…

— Але, батьку, я хотіла б знати…

— Що?

— Результат…

— Це межує з наївністю, Леоно. Ми не знаємо навіть, скільки часу заберуть спостереження. А відтак ще обробка, складна обробка, яка триватиме не один місяць. І що менше сигналів приймемо, то складніші будуть розрахунки. І жодних попередніх гіпотез… Повідомлю лише остаточні висновки. І для тебе не зроблю винятку, дочко… Сподіваюся, розумієш чому…

— Але, батьку…

— Що ще?

— Я б хотіла допомогти… тобі й усім.

Таджибаєв махнув рукою і відвернувся.

Наступного дня Леона повернулася до Алма-Ати. Академік Кранц зустрів її своєю звичною колючою посмішкою.

— Ну, що гадаємо робити?

— Працювати.

— Гм… Так-так… Ну, а що там чувати? Що Таджибаєв? Хоч один сигнал прийняв?

— Імовірно, ні, а втім, не знаю.

— Так, так!.. Навіть тобі ані слова. Молодець! Раніше таких називали фанатиками. Далебі, він доб’ється.

— Чого доб’ється? — не зрозуміла Леона.

— Того, що лише фотонні кораблі літатимуть у Великому космосі. Принесе в жертву десять, двадцять експедицій, але свого доб’ється.

— Принесе в жертву?

— Це я в переносному розумінні, дівчинко. Не звертай уваги на сварливого діда… Великі зміни не обходяться без жертв… А фотонна ракета — найбільший перелом в історії техніки. Мені ось здавалося, що час іще не прийшов… Надто багато всього не знаємо. Але, можливо, твій батько випередив час або… я почав відставати… Цікаво, цікаво…

— Що мені треба робити? — запитала Леона.

— А що б тобі хотілося?

Вона закусила губи, намагаючись зібрати розблукані думки:

— Не знаю… Можливо, узятися за пізніші тексти? З ранніми не виходить… А пізні — зіставити зі старогрецькими, з шумерськими. А ще я думала про ранні ієрогліфічні тексти. Але не знаю, як краще все програмувати… Нові машини…

Вона збилася і замовкла.

— Ти про що це? — підняв скуйовджені сиві брови Кранц.

— Про писемність атлантів. Моя робота… Але, можливо, ви хочете, щоб я зайнялася зараз чимось іншим? Кажіть, що мені треба робити?

— Тобі? — Кранц спрямував на неї проникливий погляд, перед яким вона опустила очі. — Тобі? — повторив він, похитуючи головою і дивлячись на схудле обличчя Леони і тонкі зморшки в кутиках вуст. — Так-так, звісно, я скажу. Зараз… Тобі необхідно зробити наступне: їдь до старого Відня, відтак до Парижа, відтак до Лос-Анджелеса, до Джакарти, відтак… до Каїра. Постарайся забути на якийсь час про космос і фотонні кораблі, викинь зі своєї рудої голівки всі чорні думки, слухай шум моря і старовинну музику. І обов’язково проведи ніч біля пірамід. Подумай там про вічність і безмежність світу. Потім…

— Але я не хочу… — тихо почала Леона.

— А я не питаю, хочеш ти чи ні, — пташине обличчя Кранца раптом стало багровим. — Я не питаю, я велю… Зрозуміло?

— Ви проганяєте мене?..

— Проганяю? — старий відкинувся на спинку крісла і раптом тихо розсміявся. — Дурненька дівчинко! Просто я не можу зараз займатися… твоїм стажуванням… Зайнятий… Твоя поїздка… потрібна й мені… для нашої роботи… У Відні ти повинна будеш попорпатися в старих архівах, побалакати з цим… ну… забув його ім’я. Відтак у Парижі… Втім, ти отримаєш докладну інструкцію… Сюди повернешся… — Кранц замовк і спрямував питальний погляд на виблискуючі сніги Заілійського Алатау. — Сюди повернешся через… півроку. Рівно через півроку. Тоді продовжимо роботу… Писемність атлантів! Так-так… Це дуже важливо. Зараз особливо важливо. І обов’язково подивися старі тексти — найстаріші, відкриті нещодавно в підземеллях піраміди Джосера[148]. Джосер… Утім, побалакаємо, коли повернешся…

Леона не раз із вдячністю згадувала старого академіка. Поїздка дозволила втекти від самої себе, трохи забутися… Леона не поспішала. Навмисно вибирала найповільніші види транспорту, ще збережені подекуди в Європі. З Відня до Парижа їхала старовинною залізницею.

Ця подорож зайняла багато годин. Постукуючи, мчала вервечка вагончиків, яку тягнув смішний тупоносий електровоз. Пливла за вікном зелена долина Дунаю, змінювали одне одного маленькі старовинні містечка-музеї. Над різноколірною мозаїкою дахів у синє небо здіймалися кам’яні стріли стародавніх веж. А поряд — легкі, прозорі конструкції готелів, немов виткані з повітря, скла і металу. Відтак поїзд пірнув у Альпи. Проносилися ребристі скелі, тунелі, колеса стукотіли на мостах, перекинутих через глибокі ущелини. У просвітах долин біліли близькі сніги, синювато виблискували льоди.

Висунувшись у вікно і підставивши обличчя прохолодному вітрові, Леона знову і знову думала про ракету, що летіла десь там, нескінченно далеко в чорній порожнечі. Цю гнітючу порожнечу Леона відчувала зовсім поряд — навколо і в собі самій — і від цього гірко ставало в роті і невловима тінь бігла за потягом.

«Час, час, — думала Леона, — дивовижний і загадковий час, повільний і стрімкий тут, на рідній Землі, але такий незнайомий і загрозливий у далечі космосу… Що ти таїш, часе? Чи здогадується він, що я зараз думаю про нього?.. Зараз… Що таке зараз? Земне «зараз» для них може бути вже далеким минулим. Що, коли нас розділяють століття? Тоді для них усе це, весь цей зелений світ, і люди там у горах, і сама я давно мертві. І нічого цього вже немає…»

Стрімко насувався морок тунелю. Леоні нараз стало дуже страшно, здалося, що бракує повітря, що вона задихнеться в задушливій пітьмі. Вона відкинулася в кут канапи, закрила обличчя руками.

А потяг уже вирвався з тунелю до зелених горбатих пагорбів, і попереду заблискотіли блакитні дзеркала тихих озер…

У Парижі Леона провела декілька тижнів. Виконавши доручення Кранца, вона почала працювати в музеї, де зберігалися залишки таємничої культури атлантів, виявлені першими експедиціями, що проникли на дно Атлантичного океану. У тихих залах Леона годинами вдивлялася в загадкові письмена, які збереглися на металі й камені. Дивовижна в’язь знаків не була схожа на жодну з найдавніших абеток Землі. Що вони таке? Символи, можливо пов’язані з поняттями, недоступними земному розумові… Що приховують? Як змусити їх заговорити земною мовою?

Ще задовго до об’єднання землян академії багатьох країн заснували медалі і премії для учених, яким удасться розшифрувати писемність атлантів. Ці премії й медалі нікому не були присуджені. Письмена атлантів продовжували залишатися однією з найбільших загадок історії Землі.

Про стародавню культуру Атлантиди було відомо вже чимало. Ця культура досягла надзвичайної висоти: атланти знали будову атома і геологію, астрономію й медицину, вони виховували талановитих інженерів і геніальних архітекторів. Проте розквіт техніки і культури знаходився в незбагненній суперечності з низьким рівнем суспільного розвитку, з примітивністю філософії, з витонченою жорстокістю меншості щодо більшості. Існувала гіпотеза, що перші атланти прибули на Землю з іншої сонячної системи. Вони створили могутню колонію, але, позбавлені зв’язків з батьківщиною, замкнулися у своїх кастах[149], поступово втратили можливості подальшого розвитку; наука їх зашкарубла, стала метафізикою[150], перетворилася на магію й легенди і врешті-решт загинула разом з останніми жерцями під час грандіозної тектонічної катастрофи. Лише відблиски величезних знань атлантів успадкували найдавніші народи Землі, з якими впродовж тисячоліть стикалася держава атлантів.

Проте все це залишалося гіпотезою. Були й інші гіпотези. Щоб підтвердити чи спростувати їх, треба розшифрувати писемність атлантів. Кранц сказав, що це дуже важливо. Саме зараз. Чому? Можливо, там прихована загадка часу? Адже вони могли прийти на Землю з якогось іншого часу…

Блукаючи вечорами по тихих бульварах і горбатих вуличках старого Парижа, Леона думала, що поставила перед собою нерозв’язні завдання. Скільки учених відступили… Чи не зухвалість починати все спочатку? І таємниця часу… Просто нестерпна ця невідомість. Востаннє, коли вона викликала Чимтаргинську радіообсерваторію, батько відмовився підійти до відеофону. Хтось переказав їй, що професор зайнятий, і екран згас. Краще будь-яка правда, аніж ось так…

Леона уникала галасливих магістралей нового міста з їх рухомими тротуарами, потоками стрімких машин, повітряними поїздами, що проносилися мов тіні над головою. Вона поселилася в старовинному будинку з повільним ліфтом і стародавніми камінами, в яких вечорами горіло справжнє кам’яне вугілля. Будинок стояв на березі Сени, недалеко від кварталу, зайнятого Археологічним музеєм Атлантичного сектора.

У фондах музею Леона познайомилася з маленькою немолодою жінкою-археологом, яку звали Тея. У Теї було цілком біле волосся, блискучі, молоді очі, привітне смагляве обличчя без жодної зморщечки. Вона народилася на південному сході Азії, але все життя прожила в Парижі. Тея допомогла Леоні знайти потрібні матеріали, багато розповідала про Атлантиду. Вона на власні очі бачила руїни міст під час підводних експедицій.

— Вам, мій друже, треба обов’язково зустрітися зі старим Рутом, — казала Тея. — Він живе недалеко від Каїра і, ймовірно, ще працює в Каїрському музеї. В молодості він намагався розшифрувати письмена атлантів… У нього також були цікаві думки про порівнянність деяких знаків атлантів з ранніми єгипетськими ієрогліфами. Щоправда, ключа він не знайшов. Але його думки можуть допомогти вам.

— Я буду в Каїрі через місяць, — сказала Леона.

— Попереджу його про ваш приїзд, — обіцяла Тея.

Якось увечері, повертаючись разом з Леоною із музею, Тея тихо запитала:

— Чому ви завжди мовчите? Здається, я здогадуюся про те, що з вами трапилося. Чи треба так замикатися в собі?..

— Ви щось знаєте про мене? — здивувалася Леона.

— Небагато… Адже я також пережила подібне. Щоправда, дуже давно, дуже…

— Ви, Теє?

— Так… Чули про Іва Русина?

— Звісно. Він — учасник Другої зоряної.

— Це був мій… друг. Найближчий друг, Леоно.

— Чому ви не полетіли з ним?

— У мене була надто земна професія, дівчинко… Звичайно, Ів міг відмовитися. Але ми вирішили, що він не зробить цього… Ми обоє так вирішили… Втім, усе це було страшенно давно… Так, у молодості все здається іншим. Важко вирішити, що головне. Але ви, хіба ви не могли летіти з вашим другом?

— Ні, брали лише чоловіків. І потім, мені самій здавалося, що я не підходжу. Я надто любила Землю.

— Ви кажете — любила. А зараз?

— Не знаю. Це важко пояснити словами.

— У вас усе попереду… Ви такі молоді, Леоно. Ви ще будете дуже щасливі.

— А ви знайшли своє щастя?..

— Тепер знайшла…

— Знайшли?

— У моїй роботі і… очікуванні.

— Розумію… Ймовірно, у мене це… також буде, але потім… А наразі я ще не можу знайти себе…

— Не можна замикатися. У жодному випадку не можна замикатися!.. Вам треба зануритися в саму гущавінь життя. А ви уникаєте людей…

— Не уникаю, але й не шукаю.

— Треба шукати. Друзі всюди. З ними стане легше.

— Не знаю. Я хочу все зрозуміти сама. І сама вирішити… Дещо вже зрозуміла; знаю, що помилялася. Але тепер про це пізно говорити… Часу не наздоженеш.

— А може, його не треба наздоганяти?

— Хтозна…

— Ваш батько скоро знатиме…

Вони довго стояли над тихо струмуючою, сонною річкою. Розмовляли про минуле й майбутнє. А над ними темніли громади старих будівель і в далекому небі іскрилися вічні зірки…

Через декілька днів раннім сонячним ранком Тея провела Леону на західний ракетодром. Останнє дружнє рукостискання — і ось стрімкий стратоплан уже мчить на величезній висоті над поверхнею планети. Внизу блакитнувата імла Атлантичного океану. Вгорі яскраві зірки. Стратоплан обганяє сонце, і воно знову сідає в оранжево-блакитній зірниці на сході. Над Американським узбережжям стратоплан пірнув у чорноту ночі, тієї самої ночі, яку Леона провела в Парижі.

— Наздоганяємо вчорашній день, — сміється хтось за спиною.

«Це як повернення в минуле, — думає Леона. — В те наше минуле, перед стартом. Але ж це неможливо…»

Вчорашнього дня вони не наздогнали. Пізно вночі стратоплан приземлився на центральному ракетодромі Сан-Франциско.

Тиждень у Лос-Анджелесі — і наступний стрибок через простори Тихого океану до Джакарти. Леоні дуже кортіло знову побувати на Таенга в несправжньому царстві доброго доктора Уемі. Вона мріяла про зустріч з недавнім минулим і… страшилася її. Врешті-решт боязнь затужити ще дужче перемогла. Леона залишилася в Джакарті — столиці острівного світу, що стала в останні десятиліття найбільшим містом Південно-Східної Азії.

З Джакарти Леона спробувала зв’язатися з батьком. У відеофонній залі довелося чекати близько години. У відкриті вікна було видно біло-зелену панораму дивовижного південного міста, горбаті кряжі далеких гір, блакитну гладінь моря, облямовану золотими пляжами. Знизу, з тінистих вулиць, долинала мелодійна, спокійна музика.

«Як усе спокійно, — думала Леона. — Коли так спокійно навколо, час тече нестерпно поволі».

Нарешті екран відеофону спалахнув для Леони. Вона упізнала обличчя одного з асистентів батька. Квапливо, зривистим голосом, почала питати. Вислухавши, юнак утомлено посміхнувся.

— Професор передає привіт. Ні, підійти до відеофону він не зможе. Взагалі всі відеофони обсерваторії зараз вимкнені. Для вас центральний пост відеозв’язку в Захматабаді зробив виняток. Так, декілька сигналів ракети прийнято…

Леоне здалося, що вона недочула. Їй стало нараз дуже задушливо, вона насилу перевела подих, ще не вірячи, повторила питання.

— Так-так, декілька сигналів прийнято, — кивнув співрозмовник. — Ракета продовжує політ на субсвітлових швидкостях. Невідповідність у часі? Вона, звісно, є. Оцінити її ще важко. Професор гадає, що наразі вона невелика…

Більше Леона не могла слухати. Вона притиснула до вуст тонкі пальці і послала далекому співрозмовникові найвдячніший поцілунок, який будь-коли передавали хвилі відеозв’язку. Дивна пелена затягнула різкі контури екрану. Леона ледве розгледіла, як юнак на екрані підняв руку, прощаючись з нею.

Потім Леона стрімко бігла вниз нескінченними білими сходами, на яких стояли високі вазони з букетами пурпурних троянд. Її обганяли ліфти, що мчали вниз, ліфти неслися назустріч їй, а вона все бігла, плачучи і сміючись, щось говорила незнайомим людям, які поспішно поступалися їй дорогою і розуміюче посміхалися, зустрівши поглядом її залиті сльозами, щасливі очі…

І потім була гаряча тропічна ніч, повна музики, людей і пісень. Леона пила разом зі всіма прохолодне місцеве вино, співала дивовижних пісень, які вона вперше почула цієї ночі, і танцювала на освітленому місяцем майданчику під нерухомими кронами широколистих пальм.

Каїр. Старовинний Інститут єгиптології, який налічує не одну сотню років. Плетениці лунких залів. У прозорих вітринах ряди золотих саркофагів[151], різьблені трони, папіруси[152], мумії[153], довершені пам’ятники з пісковику й діориту[154], створені руками невідомих скульпторів старовини. З тераси на даху головної будівлі видно жовтуваті громаддя пірамід, що здіймаються над безкрайою зеленою рівниною. Десятиліття тому зелень прийшла на місце пісків. Пустеля відступила далеко на захід і схід від Нільської долини і продовжує відступати. Блакитні озера народилися у скелястих видолинках Нубії. Їх блискучі вічка видно далеко на сході серед зелені полів, покреслених тонкою мережею каналів.

Полірована плита з червоного пісковику. На плиті простий напис: «Рут Сінг — археолог» — і дві дати.

«Він віддав усе життя єгиптології, — думає Леона, — і завоював право покоїтися тут, біля пірамід, на стародавньому кладовищі стародавніх владик цієї країни».

Старий Рут прожив дуже довге життя. Він помер за робочим столом у один з тих літніх днів, коли Тея й Леона розмовляли про нього в Парижі. Тепер Леона працює в його архіві, знайомиться з його ранніми рукописами, слухає його голос, записаний на магнітній стрічці. Як шкода, що вона не встигла зустрітися з ним. Не встигла поставити йому свої питання… Щовечора Леона приносить квіти на могилу старого археолога.

Кранц порадив провести ніч біля підніжжя пірамід, подумати про вічність і безмежність світу. Що ж — слухняна учениця, вона виконає й цю пораду. Якби тут була ще Тея. Але Тея далеко. А старий Рут заснув назавжди.

Поволі сідає за туманний виднокрай гаряче оранжеве сонце. Спалахують вогні над блискучими стрічками доріг, що простягнулися до Каїра. У Нільську долину приходить ніч.

Леона сіла на шорстку теплу плиту вапняку. За спиною — темна громада піраміди, вдалині — іскристий розсип вогнів Каїра, біля ніг — могила археолога Рута. Вітер приносить пряний запах квітів, вологу прохолоду нільських вод. Чумацький Шлях розкинувся над головою. У ньому великий хрест Лебедя.

«Ледь помітний світляний пунктик у розсипі зірок — це, ймовірно, 61 Лебедя — величезне сонце, подібне до нашого, — думає Леона. — До нього крізь порожнечу космічного простору вже багато років линуть ракети Другої зоряної. Тепер їх наздоганяє, а можливо, вже й обігнав фотонний корабель Юри. Де ти тепер, Юро?.. Чи згадуєш зараз Землю й… мене? Зараз?.. На Землі скоро мине рік. А скільки днів відміряв таємничий лічильник часу на твоєму кораблі, Юро?! Що ж ти таке, часе? Люди осягнули безмежжя й багато таємниць простору, а час продовжує задавати свою вічну загадку. Не може ж так бути завжди. Людина сильна й наполеглива… Скільки разів тут, біля підніжжя пірамід, вона зводила очі до зірок і хотіла збагнути, як улаштований світ. Сама придумувала питання й шукала відповіді. І знаходила… Ось і вона… Життя поставило перед нею важкі питання… Головне, не помилитися… А вона вже помилилася… Чи то була не помилка? Адже політ людей на фотонній ракеті колись мусив відбутися. І час обов’язково розлучив би когось… Що таке почуття людини перед нескінченністю зоряного світу?»

Вітер дмухнув прохолодою в розпалене обличчя. Леона підвелася з шорсткого каменя, поправила розтріпане волосся.

— Здається, я намагаюся обдурити себе, — прошепотіла вона, стискуючи пальці. — Що мені ця неосяжність великого світу, коли мій внутрішній світ спорожнів… Я кохаю тебе, Юро! — крикнула вона далеким зіркам, склавши рупором маленькі руки. — Чуєш? Кохаю!.. На все життя! До такої самої плити, як оця край моїх ніг! І не хочу чекати, як Тея. Не хочу! Я не поступлюся нашим коханням часові. Ні… Ні… Ні!

Не озирнувшись на темні громаддя пірамід, вона швидко пішла назустріч вітру і сяючим вогням доріг.

Минув іще рік. Леона закінчила академію й серйозно зайнялася розшифруванням писемності атлантів. Вона працювала в лабораторіях академії, їздила до Парижа, у інститут Кранца в Алма-Аті. Весь цей час вона жодного разу не зустрічалася з батьком. Він майже не покидав нагірної обсерваторії, вів спостереження, провадив нескінченні розрахунки. У Всесвітній академії наук стало відомо, що професор Таджибаєв скоро подасть доповідь про результати спостережень за польотом фотонної ракети з людьми.

Розмовляючи з батьком по відеофону, Леона питала про здоров’я, розповідала про роботу, про поїздки, але жодного разу не поставила те єдине питання, яке постійно ладне було зірватися з її губ. І професор Таджибаєв не згадував про долю фотонного корабля. Він мовчав, іноді про себе дивувався з витримки дочки, а іноді думав: «Уже заспокоїлася. Час усе стирає. Що ж, може, й на краще…»

Вони розмовляли про атлантів, про Кранца, про дивовижний знак загадкової писемності, схожий на ієрогліф «час».

— Але в писемності атлантів цей знак означав щось інше, — запевняла Леона. — Пізніше у зміненому вигляді він супроводжував імена й титули царів Атлантиди. Був символом могутності? Час — могутність… Тут є якась нитка. Але вона така тонка, батьку. На кожному кроці рветься.

— Кранц ще цікавиться твоєю роботою?

— Постійно. Він шукає в ній відповідь на якесь своє питання. Розумієш, він переконаний, що атланти були прибульцями з іншої системи.

— Все-таки дивна він людина. Геніальна й дуже дивна.

— А ти, батьку, не віриш, що атланти — прибульці?

— Мене це просто не цікавить. Все це було так давно… Якщо навіть ти розгадаєш їх писемність, це навряд чи допоможе нам усім у трудах сьогодення. Я не хочу сказати, що твоя робота даремна… Заговорять мертвою мовою ще декілька черепків. Прочитаємо ще сторінку минулого. Їх, звісно, треба прочитати, ці сторінки, але…

— Я зрозуміла, батьку. І все-таки буду продовжувати.

«Наполеглива, авжеж… У цьому схожа на мене», — думав Таджибаєв, коли Леона, задумливо посміхаючись, бажала йому з екрану «добраніч».

Так вони розмовляли багато разів і балакали про все на світі, окрім лише одного…

Але коли чутки про доповідь Таджибаєва підтвердилися й доповідь була занесена у план засідань Ради академії, Леона не витримала. Вона викликала радіообсерваторію, перервала батька на півслові й, опустивши очі, поставила своє питання.

Таджибаєв довго мовчав. А вона не підводила очей і чекала. Її обличчя здавалося зовсім спокійним, лише ледь тріпотіли довгі вії й високо здіймалися й опадали груди.

Коли батько заговорив, вона зітхнула, але так і не звела очей.

— Ти давно маєш право поставити це питання, Леоно, — тихо сказав Таджибаєв. — Можливо, мені не слід було чекати на нього, але мені здавалося… Бачиш, на жаль, моя відповідь у значній мірі буде гіпотезами. Ми прийняли лише частину сигналів зорельота. Останній був дуже слабким. Тепер обчислення майже закінчені. Я зробив, що міг. Через тиждень повідомлю тобі остаточні результати. Вірніше, декілька можливих варіантів. Невідповідність у часі існує… Але завдання матиме три або чотири вирішення… Звести все до одного вирішення я… не зумів… А три вирішення, ти розумієш, зберігають невизначеність… Ось якби повернулася одна з експериментальних ракет… Але про них як і раніше нічого не відомо… Велике зондування космосу, яке проводив Юра, не дало результатів, проте найближчим часом ми збираємося повторити… Можливо, тоді…

Вперше в житті Леона вимкнула відеофон, не побажавши батькові доброї ночі. Вона не хотіла, щоб він бачив її в ці хвилини…

А наступного дня радіо й відеофони всієї планети передали екстрене повідомлення.

З дослідницького міжпланетного корабля «Зоря», що здійснював політ у секторі Е-7-17 за межами орбіти Плутона, на радіостанцію Місяць-головна надійшла радіограма наступного змісту:

Екстрене засідання Ради Всесвітньої академії почалося за годину після передачі повідомлення. Академік Кранц запізнився на початок засідання на півгодини. Проходячи в залу Ради, він побачив Леону, яка щойно прилетіла з Парижа.

— А він молодець, цей Таджибаєв, — на ходу оголосив Кранц Леоні, скрививши зморшкувате обличчя чи то в посмішку, чи то у гримасу. — Далебі, всі його ракети повернуться. Всі до одної, дівчинко…

Засідання Ради тривало дві години. Рішення складалося з двох пунктів. Перший пункт гласив:

Другим пунктом Рада одностайно рекомендувала конгресові академії прийняти професора Мухтара Таджибаєва у дійсні члени Всесвітньої академії наук.

Ще за годину спеціальною швидкісною міжпланетною ракетою Таджибаєв відлетів на Марс. Перед відльотом Леона так і не змогла побалакати з батьком.

Радіо й відеофони безперервно передавали вісті з Марса.

«Фотонна ракета-2 — тепер вона була точно розпізнана — перетнула орбіту Юпітера і, ескортована «Зорею» та ще двома дослідницькими міжпланетними кораблями, йде на зближення з Марсом. Академік Таджибаєв прибув на Марс. Для посадки фотонної ракети вибрано ракетодром Скіапареллі в Пустелі Примар. Навідні станції Марса почали роботу. Фотонна ракета, продовжуючи гальмування, наближається до Марса. Посадка очікується на третю земну добу. Академік Таджибаєв відмовляється давати інтерв’ю до огляду апаратури ракети. Фотонні кораблі відкривають землянам надійний шлях до інших сонячних систем. Монтаж ракет Четвертої зоряної припинено. Наступна зоряна експедиція покине одну з планет Сонячної системи на фотонних космічних кораблях конструкції академіка Таджибаєва. Фахівці вважають, що велику, добре споряджену зоряну експедицію можна відрядити через п’ять-сім років. Повернення першої фотонної ракети з людьми, відправленої два роки тому, можна чекати через шістдесят-сімдесят земних років. Для астронавтів тривалість їх польоту не перевищить десяти-дванадцяти років…»

Леона кинулася до розмовного відеофону. Викликала інститут у Алма-Аті. Їй відповіли, що Кранц почуває себе зле, підійти до екрану не може.

Через три години Леона була в Алма-Аті. Атомобіль за кілька хвилин домчав її з ракетодрому до старовинного котеджу біля підніжжя гір, у якому жив Кранц. У напівтемному прохолодному холі нікого не було, й Леона пробігла нагору, в робочий кабінет Кранца. Старий лежав на широкому тапчані, висунутому зі стіни. Дві незнайомі жінки — літня й молода — у білому одязі стояли біля нього. На шерех прочинених дверей одна з них озирнулася і зробила Леоні застережний знак пальцем. Леона слухняно відступила, безшумно зачинила двері.

Проте молода жінка тут-таки вийшла в коридор і запросила Леону увійти:

— Він бачив вас і хоче говорити. Але не хвилюйте його. Він дуже кволий.

Кранц жестом запросив Леону сісти на край тапчана. Тихо, розділяючи слова довгими паузами, заговорив:

— Радий, що ти приїхала, дівчинко… Мовчи — знаю, чому ти тут. Хотів сам покликати тебе… Обрахунок, переданий опівдні, зробив я. Твій батько після повернення назве точніші цифри, але порядок їх не зміниться.

— Значить…

— Ні, ще нічого не значить. Час — важкий і наполегливий супротивник, але він відступить перед нами. Як твоя робота? Як і раніше нічого?..

— Нічого…

— Ти випробувала варіанти, які ми обговорювали?

— Усі. Мені здається, машини… безсилі. Навіть ваші машини.

— Так. Це добре. Зрозумій, це добре, Леоно. Це ще один доказ, що писемність неземна. Машини спираються на логіку нашого земного мислення. А там логіка мислення була іншою, цілком іншою. Відстоюй це у дисертації. І шукай інші шляхи.

— Але завдання може залишитися невирішеним.

— Наразі так… Можливо, ми ще не доросли до вирішення такого завдання. Його вирішать згодом… Ми лише розвідники.

— Що ж робити мені?

— Так-так, звісно. Даруй мені, забув… Зараз це найголовніше… Шістдесят років, Леоно… Розумієш, я ще не закінчив одну роботу; можливо, вже не встигну закінчити… Вона присвячена проблемі часу… Повернення ракети твого батька підтверджує мої припущення, перетворює їх на упевненість. Час — також один з видів енергії. Й оволодіння ним відкриє перед людьми небувалі можливості. Перетворюючи час на інші форми енергії, ми розірвемо кайдани тяжіння, простору, міжзоряних відстаней. Це ще майже неможливо осягнути, дівчинко. Наш розум не підготовлений. Але це звершиться. Я гадаю, я майже певен, твої прибульці володіли таємницею часу. Можливо, навіть енергія часу була рушійною силою їх кораблів. Інакше як би вони долетіли? Ось чому так важливо розгадати їхню писемність… Фотонні кораблі твого батька — лише етап в оволодінні космосом. Їм на зміну прийдуть цілком інші — зорельоти часу. Розумієш, саму невідповідність часу люди почнуть перетворювати на енергію кораблів майбутнього. Тоді… — Кранц відкинувся на подушки, важко дихаючи.

— Мовчіть, — шепнула Леона. — Спасибі вам за це бачення. О, це буде мов здійснена казка. Перемога над часом… Але мені доведеться й тут відступити, як перед писемністю атлантів.

Кранц протестуюче ворухнув рукою:

— Не до цього закликаю тебе. Ти не смієш так говорити. Ти, моя улюблена учениця… Продовжуй роботу… Зорельоти часу — це далеке майбутнє. Навіть ви можете не дожити. Продовжуй свою роботу, Леоно. А час… Є ще один вихід. Простий… Зовсім простий… Ти знаєш його?

— Звісно… Але мене можуть не взяти.

— Мусять! Добивайся. Це ти можеш. Добиватимешся?

— Звісно… Якби мене взяли…

— Це залежатиме лише від тебе. Пам’ятай, наступна зоряна полетить за моїми планами, на фотонних кораблях, створених твоїм батьком.

— Але я…

— Все знаю… Обіцяй зробити, що в твоїх силах, щоб узяти участь… Обіцяй це.

— Обіцяю, вчителю!

— Гаразд. А зараз іди. Або ні… Поцілуй мене на прощання.

Леона торкнулася губами сухого, холодного чола старого. Ледь чутно ступаючи, вийшла з кабінету.

Увечері відеофони Землі повідомили сумну звістку: на сто двадцять восьмому році життя помер великий учений Артур Кранц.

Центральним пунктом програми щорічного конгресу Всесвітньої академії наук був виступ академіка Таджибаєва, який нещодавно повернувся з Марса.

Тисячі видатних учених Землі як один піднялися зі своїх місць, коли до величезної білоколонної зали великих засідань увійшов Таджибаєв у супроводі президента академії. Представники всіх галузей знання стоячи вітали людину, що відкрила нову еру в історії вивчення простору й часу. Виступ Таджибаєва транслювався всіма станціями Сонячної системи.

Леона разом з десятками тисяч молодих учених і студентів слухала його на майдані перед Палацом конгресів.

Таджибаєв говорив лаконічно, короткими, немов відрізаними фразами. Здавалося, він лише відповідав на питання, задані мільярдами слухачів.

— Так, найвидатніший учений двадцятого століття Альберт Ейнштейн мав рацію. Час залежить від швидкості руху. Фотонна ракета-2 повернулася відповідно до заданої програми і в передбачений програмою час. Але час у ракеті протікав інакше, ніж на Землі. Тому дев’ять місяців і сімнадцять діб польоту, зафіксовані атомними лічильниками ракети, відповідають п’яти з половиною земним рокам. Астронавти, якби вони знаходилися в ракеті, постаріли б усього на дев’ять місяців і сімнадцять днів, а їх друзі на Землі — майже на шість років… Так, четверта фотонна ракета з першими астронавтами продовжує політ. Якщо пілоти не внесуть змін до програми, їх повернення можна чекати за земним календарем через п’ятдесят вісім років і сім-вісім місяців. Але в порівнянні з моментом старту вони повернуться постарілими всього на десять-одинадцять років. Так, я переконаний, вони повернуться здоровими, бадьорими й… молодими… Ні, перед фотонною ракетою-2 не ставилося завдання досягти планет іншої сонячної системи. Це була лише глибока розвідка Великого космосу. Фотонна ракета-1 також має повернутися. Враховуючи її програму і швидкість, можна чекати повернення через 4–5 років, якраз до моменту відправлення нової зоряної експедиції…

Завершальну частину виступу Таджибаєв присвятив пам’яті Артура Кранца, геніальні відкриття якого зробили можливим політ фотонних кораблів і заклали підвалини для створення ще досконаліших і швидших зоряних кораблів майбутнього.

Далі Леона майже не слухала. Вона згадувала… Останні тижні на Таенга, день старту четвертої фотонної, нескінченний спуск у підземелля ракетодрому й останній погляд Юри з екрану відеофону… Чи знає Юра про невідповідність часу? Чи здогадується про її рішення? Вони мусять перемогти час! І її робота над стародавньою писемністю тепер також стає викликом часові.

Якщо до відльоту нової зоряної не вдасться розшифрувати писемність тут, на Землі, вона шукатиме розгадку таємничих знаків на планетах інших сонць.

Минуло п’ять років. Стародавні знаки продовжували мовчати.

Коли Леона сказала батькові, що хоче взяти участь у зоряній експедиції, академік Таджибаєв здивовано підняв брови:

— Конкурс буде серйозний, дочко. І ти, звісно, розумієш, що я не стану…

— Я все знаю, батьку, — поспішно перебила вона. — Я піду на конкурс, як і всі. Але я боротимуся за своє право летіти.

— Це набагато складніше, ніж ти гадаєш… Зачекай декілька років, закінчи роботу над писемністю атлантів. Навіть негативне вирішення проблеми дозволить тобі захистити першу докторську дисертацію. Тоді…

Леона затулила йому рота долонею.

— Я хочу летіти з цією експедицією. Саме з цією! Крім того, я нещодавно захистила першу докторську, якраз із негативним вирішенням проблеми. Ти був дуже зайнятий у ті дні, а потім… забула сказати… І, між іншим, тепер багато хто у вас в академії схиляється до того, що писемність атлантів створювалася не на Землі…

Таджибаєв відкинувся в кріслі. Збентежено потер лисину. Справді, він надто поринув у роботу. Після смерті Кранца очолив інститут. Весь час строго розподілено між роботою в Алма-Аті, ракетодромом, на якому монтуються зорельоти нової експедиції, і нагірною радіообсерваторією. Він згадував про дочку лише тоді, коли бачив її або розмовляв із її зображенням на екрані.

— Даруй, Леоно. Я справді надто мало думаю про тебе. Що вдієш, головне — робота… Вітаю з докторатом, дочко. Але звідки у тебе з’явилася ця думка? Невже не шкода розлучитися з Землею, з твоєю роботою, друзями?..

Він хотів сказати «і зі мною», але не зважився.

— Ти не розумієш, батьку?

Він уважно подивився в очі Леони:

— Не розумію.

— Академік Кранц п’ять років тому зрозумів… — Це було жорстоко — сказати йому так, але хай він зрозуміє і не ставить їй перешкод.

— До чого тут Кранц?

— Він також вважав, що я мушу летіти.

Таджибаєв ледь помітно знизав плечима:

— Якби Артур Кранц був живий…

— Не те, батьку… Я добиватимуся участі в експедиції, як усі… Зрозумій, як усі… І лише одному тобі сказала про Кранца. Щоб ти зрозумів. Постарайся зрозуміти мене, батьку… Тоді нам легше буде розлучитися.

— Наша розлука може виявитися розлукою назавжди, дочко. Я не мрію прожити стільки, скільки прожив Кранц.

— Ти проживеш ще довше, батьку. З кожним десятиліттям люди житимуть довше. Я певна, ми ще зустрінемося всі разом — ти, я, Юра…

Конкурс мав бути серйозний. Але, дивно, Леона майже не хвилювалася. Вона була переконана, що полетить. У складі експедиції дев’ять інженерів-кібернетиків. Вона буде одним з них. Якби у неї запитали, звідки ця впевненість, вона не змогла б пояснити… Подумки вона вже прощалася з Землею. Думала про те, що довго не побачить цього дивовижного неба, гарячого й ласкавого сонця, яскравих квітів, і океану, і старих міст, тихими вулицями яких так любила бродити у вечірні години. Ці думи були з нею постійно, але тепер вони не завдавали болю. Лише овівали все запоною тихого задумливого смутку. І вже не лякали роки, які належало провести в тісному просторі зорельота. Там з нею будуть спогади про Землю. Все, що її оточує зараз, збережеться в пам’яті, буде при ній завжди, як найбільший зі скарбів, якими будь-коли володіла людина. Про повернення Леона зараз не думала. Це дуже далеко; воно, звісно, настане, як настає сонцесхід після довгої важкої ночі. Але ніч ще лише починається. Її треба пережити…

Вступні випробування і перші два тури конкурсу Леона пройшла успішно. Третій тур мав відбутися у Всесвітній академії в Москві. Тут голосування було відкритим і одним із членів конкурсної комісії був батько.

Коли настала черга Леони, академік Таджибаєв підвівся і хотів покинути залу засідань. Головуючий зупинив його.

— Ця кандидатура, ймовірно, не вимагатиме голосування, — сказав головуючий. — Я не сумніваюся, що доктор Леона Таджибаєва отримала б необхідне число балів, щоб узяти участь у експедиції. Але, виконуючи передсмертну волю Артура Кранца, висловлену ним у заповіті, прошу затвердить кандидатуру Леони Таджибаєвої поза конкурсом. Ось відповідний пункт заповіту Артура Кранца.

Головуючий натиснув кнопку на невеликому пульті, і в тиші зали почувся хрипкий різкий голос померлого академіка.

— Я, Артур Кранц, йдучи з життя, прошу ввести мою ученицю Леону Таджибаєву до складу учасників четвертої зоряної експедиції, якщо вона захоче взяти в ній участь і відповідно до її наукових кваліфікацій.

Голос Кранца замовк. У залі як і раніше було тихо.

— Чи є заперечення? — запитав головуючий. — Ні… Отож, вирішено. Доктор Леона Таджибаєва летить…

Раннього весняного ранку величезні зорельоти експедиції один за одним відірвалися від гобійського космодрому і зникли в безбережній далечі земного неба.

Припавши до окуляра оптичного приладу, Леона дивиться на оточену блакитним сяйвом Землю, з якою розлучається на сім довгих років: сім років, протягом яких на Землі мине півстоліття.

— Почався мій шлях, — шепоче Леона. — Шлях до тебе, Юро. Нарешті я розірвала павутину часу! Це не зрада Землі. Ми всі обов’язково повернемося. Повернемося, які б перешкоди і небезпеки не постали на нашому шляху. І якщо навіть ми не зустрінемо братів по розуму серед зоряних світів, все одно наш політ не буде даремним. Ми кинули виклик часові. Юра, Кранц, батько, ми всі… Чуєш, часе? Тобі доведеться відступити, адже за нами вся сила Землі, її минуле і її майбутнє. Я вірю в нашу зустріч, Юро, тут на Землі. Вірю…

А біля приземкуватих будівель гобійського космодрому стоїть академік Таджибаєв. Давно роз’їхалися проводжальники, а він усе стоїть, спрямувавши нерухомий погляд у порожнє спекотне небо. Академікові Таджибаєву тепер нема куди поспішати. Експедиція відлетіла. І він залишився сам. Зовсім сам. Може, це й добре?.. Останніми роками він був такий зайнятий…. Йому треба зібратися з думками, подумати багато про що… Тепер часу для цього більш ніж достатньо. Адже вони повернуться через п’ятдесят років… Півстоліття! Якщо він доживе, йому буде…

Таджибаєв різко струшує головою. Добре, що попереду така маса справ. Екрани на головному пульті обсерваторії скоро знову замовкнуть. А коли мовчать екрани, вирішувати й діяти мають люди… До праці!.. Через три роки полетить наступна експедиція…

_{Переклад В. Геника}

_{Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Когда молчат экраны: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Детская литература, 1965. — 208 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).}